Три львівські будівлі потрапили до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Про це повідомила у п’ятницю прес-служба Львівської міської ради, пише zaxid.net.
Після чергового засідання експертної комісії пам’ятками архітектури місцевого значення визнали:
За словами начальниці управління охорони історичного середовища Лілілї Онищенко, документацію для внесення цих об’єктів культурної спадщини Львова до Держреєстру нерухомих пам’яток України, подали ще в 2015 році.
Вілла “Ломниця” у Львові по вул. Ак. Сахарова, 62а
Віллу «Ломниця» на теперішній вулиці Сахарова збудував у 1920-х роках для себе та своєї родини відомий архітектор та інженер Станіслав Ревуцький.
Монастир кармелітів босих і костел Матері Божої Шкаплерної
Монастир кармелітів босих і костел Матері Божої Шкаплерної – колишній культовий комплекс на Персенківці, який почали зводити на початку 1930-х. Та завершенню будівельних робіт, а також повноцінній експлуатації монастиря завадила Друга світова війна. Після того, як кармеліти полишили Львів у 1946 році, приміщення монастиря перетворили на магазин і станцію технічного обслуговування. Згодом, його приміщення передали Львівському автобусному заводу.
Вежа в Стрийському Парку. Фото 2012 року. Взято з «Вікіпедії»
Водонапірна вежа у Стрийському парку є одним з об’єктів Галицької крайової виставки, що відбулась у Львові в 1894 році. Вежа простоювала без практичного використання, допоки у 1976 році у ній не відкрили одноіменне кафе. Зараз у вежі також працює ресторан.
Загалом у Львові налічується близько 2400 пам’яток архітектури національного і місцевого значення, які мають відповідний охоронний статус. Для порівняння: це вдвічі більше, ніж, скажімо, у Києві.
Для молодого покоління 1980-х та 1990-х ім’я Пола Абдул є досить відомим, адже хіти цієї американської співачки були тоді дуже популярними і перебували в топ хіт-парадів США та Європи. Крім гастролей, Пола Абдул активно знімалась у фільмах, серіалах, була хореографом та продюсером.
При вивченні біографії співачки, виявилось, що її дідусь по материнській лінії, власник універсального магазину в Манітобі, Вільям Олександр Райкіс, був родом з містечка Катербург Волинської губернії (нині село Катеринівка Кременецького району Тернопільської області). Катербург мав право на проведення щотижневих торгів і 2-х річних ярмарків. У кінці XIX — на поч. XX ст. Катеринівка належала російському генералові Бобрикову. 1911 p. в містечку проживали близько 1170 осіб.
Співачка Пола Абдул
Батьки бабусі Поли Саллі Райкіс (дівоче прізвище Райсенберг) обоє були родом з містечка Овруч Волинської губернії, вони теж свого часу емігрували до Канади.
У роки Першої світової війни родина по матері Поли Абдул емігрувала до Канади, а потім переїхала до США. Цікаво, що про цей факт родинної біографії голлівудська співачки згадує, чи не у всіх своїх інтерв’ю, коли розповідає про родину.
Пола Абдул народилась 9 червня 1962 року в місті Сан-Фернандо штату Каліфорні, в сім’ї Гаррі Абдула і піаністки Лорейн Райкіс, яка працювала помічницею відомого американського режиссера Біллі Уайлдера. Батько Абдул народився в родині сирійських євреїв, які спочатку емігрували до Бразилії, а потім до США. Матір Лорейн Райкіс проживала в родині емігрантів з України Райкісів в місті Сан-Боніфачо (Манітоба, Канада).
Співачка Пола Абдул
Свій творчий шлях вона розпочала в якості учасниці групи підтримки, а згодом її стали називати однією з кращих хореографів світу. Маючи по-європейськи тонку і граціозну статуру, дівчина в той же час відрізняється по-східному чіткими і виразними рисами обличчя.
У 1980-і роки Абдул була кумиром MTV та отримала свою зірку на Алеї Слави в Голлівуді. Шість разів вона очолювала головний чарт США Billboard Hot 100, Абдул – одна з п’яти співачок в світі, яким найбільше разів вдавалося це зробити.
Пола Абдул професійно займалася хореографією і ставила танці для ранніх кліпів членів сімейства Джексонів, Принца, Джорджа Майкла та інших суперзірок середини 1980-х. Серед її досягнень варто відзначити нагороду «Греммі» в категорії «Кращий відеокліп» за Opposites Attract, а також Primetime Emmy Award за видатні досягнення в хореографії. Альбоми Абдул були продані тиражем понад 30 млн. копій по всьому світу.
Зірка Поли Абдул на Голлівудській Алеї Слави
У 1986 році вона отримала нагороду MTV як кращий хореограф року за танці, поставлені для кліпу Джанет Джексон «Nasty», а у 1989 році отримала п’ять нагород MTV.
У січні 1990 році через проблеми з голосом Абдул була змушена достроково завершити турне з «Tone Loc» і «Milli Vanilli».
Навесні 1991 року під час відсутності нового матеріалу, співачка випустила альбом танцювальних реміксів «Shut Up And Dance», який також став «платиновим».
У цей період Абдул регулярно фігурувала в колонках світської хроніки, отримала безліч премій, записала номер для благодійного альбому «For Our Children», виданого компанією Діснея для постраждалих від СНІДу дітей, допомогла спроектувати лінію спортивного взуття для компанії «LA Gear». Її третій альбом, майже настільки ж успішний, що і перший, вийшов в червні 1991 року.
Наступна перерва між альбомами виявилась набагато довшою – чотири роки. Вона була заповнена рутинною роботою – гастролями та зйомками. І завершилась в червні 1995 року виходом нової платівки під назвою «Head Over Hills».
У лютому 1996 року Пола взяла участь в рімейку знаменитого дитячого шоу-серіалу «Muppets Tonight!».
Першим чоловіком став відомий актор Еміліо Естевез. Їх шлюб проіснував два роки, а після цього розпався. Цей епізод став причиною довгої депресії артистки, яка ускладнювалася непростою ситуацією в творчій сфері.
В листопаді 1996 року вона вийшла заміж за бізнесмена і мільйонера Бреда Дакермана.
В кінці дев’яностих – початку двохтисячних років співачка знялася в декількох маловідомих фільмах, а також зіграла епізодичні ролі в кількох серіалах.
В 2000-х роках кар’єра Поли Абдул трішки пішла на спад. Протягом останніх восьми років вона є членом журі найпопулярнішого телешоу «American Idol». В даний час Абдул працює над своїм новим альбомом.
Оглядовий вид з пташиного лету на паркову сцену та чайку
Розробники проекту відновлення Замарстинівського парку, який став переможцем Громадського бюджету Львова минулого року, урбаністична ініціатива «Група-109» виклали в мережу Facebook візуалізацію того, як має в майбутньому виглядати парк.
Вид зі сторони “Балатону” та Храму Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП
Як розповіла в коментарі Tvoemisto.tv співавторка проекту відновлення парку Оксана Луцко, підрядника для виконання робіт ще не визначили. Тендер проводився двічі. Першого разу подалася лише одна фірма, через що тендер не відбувся. Вдруге тендер було проведено з порушеннями.
Вигляд на центральну алею з західної частини парку
“На сьогодні є готова проектно-кошторисна документація та пройдена державна експертиза. У першій половині грудня департамент містобудування Львівської міської ради передав функції замовника послуг по реалізації проекту Замарстинівського парку ЛКП “Зелений Львів”, яке зараз готує документацію для оголошення тендеру на визначення підрядника втретє. Планують на днях оголосити тендер, тож очікуємо, що у січні-лютому виконавець робіт буде визначений, а вже ранньою весною розпочнуться самі ремонтні роботи у парку”, – говорить вона.
Вигляд на вхідну площу зі сторони школи
“Візуалізації — це результат командної роботи. Разом з мешканцями, ініціаторами проекту, разом з проектантами, які оформлювали заявку на громадський бюджет. Від принципів, ми рухаємось далі: до схематичних зображень, видів з пташиного лету, поглядів зі сторони відвідувача парку”, — прокоментували свою роботу проектанти.
Основні принципи створення проекту передбачають доступність парку для людей, піклування про екологію та активізацію життя парку.
За словами авторів проекту, в парку облаштують ігрову зону для дітей, висадять нові дерева та облаштують пішохідні доріжки.
План відновлення Замарстинівського парку
Окрім того, в Замарстинівському парку має з’явитися сцена у формі амфітеатру. Також проктанти поплікувалися про перенаправлення потоків дощової води та облаштування майданчику для вигулу собак.
Нагадаємо, 22-го листопада минулого року комісія Львівської міської ради визначила переможців конкурсу проектів, що фінансуватимуться з громадського бюджету міста 2017 року. Згодом автори проекту, що виграв 2,7 мільйона з громадського бюджету Львова, розповіли, як саме хочуть відновити занедбаний парк на Топольній.
Анна ЖУРБА та Микита ГЛАДЧЕНКО, візуалізація «Групи-109»
Вже менше двох днів залишилося до настання Нового 2018 року і до початку активної фази зимових святкувань. Насичену програму святкувань для мешканців та гостей міста готує Різдвяний ярмарок, Органний зал, відеомапінг на Львівській опері, Міжнародний Різдвяний фестиваль та багато іншого. Пропонуємо вашій увазі повну програму всіх святкових заходів (може оновлюватись).
Новорічне театралізоване дійство за участю акторів театру «Воскресіння» 30 грудня 2017. Початок о 19:00. Площа Яворського, 1
Новий рік в Органному залі 31 грудня 2017 Початок о 16:00. Будинок органної та камерної музики у Львові, вул. Бандери, 8
Подячна Літургія 31 грудня 2017 Храм Святого Лазаря, вул. Коперника, 27 Капела «Дударик» повним складом співає одну з найвидатніших акапельних Літургій на музику Олександра Кошиця.
Новорічна вечірка від радіо «ЛЮКС» 31 грудня 2017 22:00 – 4:00 Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького, вул. Болгарська, 4
Зустріч Нового року. Відеомапінг в супроводі гуртів «Курбаси» та «Лірвак» 31 грудня 2017. Початок о 23:00. Площа перед Львівською оперою
Різдвяна музична програма від гурту «Джалапіта». 1 січня 2018 18:00 – 19:00. Площа Ринок,1 (балкон міського голови)
Встановлення Різдвяного дідуха. 6 січня 2018. Початок о 12:00. Площа Яворського, 1
Міжнародний Різдвяний фестиваль. 7-8 січня 2018, 12:00 – 22:00. Проспект Свободи, площа перед Львівською оперою
Різдвяна феєрія «Коли ангели спускаються на землю». 7-8 січня 2018. 16:00, 17:00, 18:00, 19:00, 20:00. Дворик Львівської Ратуші, площа Ринок, 1
Різдво у Гаю, 7-9 січня 2018, Музей народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького, вул. Чернеча гора, 1
Фестиваль «Велика коляда», 7-21 січня 2018, Храм Пресвятої Євхаристії, площа Музейна. У храмі Пресвятої Євхаристії лунатимуть колядки та щедрівки у виконанні більш як 70 колективів зі всієї України.
Святкова хода Звіздарів. 8 січня 2018, 12:00 – 14:00 Площа Музейна, площа Ринок, проспект Свободи
Різдвяний UNPLUGGED Сольний концерт Оксани Мухи, спеціальний гість – капела «Дударик» 8 січня 2018. Початок о 17:00, 19:30. Львівська національна опера, проспект Свободи, 28
Два Сольні концерти Оксани Мухи у супроводі Муха-orchestra та солістів Капели «Дударик» – Різдвяна містерія, що звучить. І звучання буде особливим. Колядки обрамленні дуже атмосферною музикою, ритмами. Залишається оригінальна мелодія, зміст, текст, а її форма, аранжація – це акустична подорож не лише країнами а й галактиками (чи планетами).
Водохреща у Львові. 19 січня 2018, 13:00 – 14:00, Площа Ринок
Презентація нового симфонічного проекту «РІЗДВО З ДУДАРИКОМ» 19 січня 2018 – початок о 19:00, 20 січня 2018 – початок о 17:00. Львівська обласна філармонія, вул. Чайковського, 7. Два відділи – два світи! Давні коляди і сучасні Різдвяні пісні у естрадно-симфонічному обрамленні. Квінтет блок-флейт з голосами, і симфонія. І на решті прем’єра нових, щойно створених Різдвяних творів у виконанні найкращих співаків хору та естрадно-симфонічного оркестру.
В четвер, 28 грудня 2017 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Марії Ворончак під назвою “Голос землі”.
Проект «Голос землі» об’єднує картини, що зображують красу нашої землі через прості і звичні явища та образи, знайомі кожному з дитинства, але творчо інтерпретовані. Авторка крізь призму кольорів, ліній та форм пропускає тонкі вібрації звучання невловимої музики земної тверді, що супроводжує нас від народження і до смерті. Голос землі ніжний і мелодійний у весняному хорі птахів та грізний у звуках літнього грому. В пересохлих криницях і джерелах він переходить на спраглий шепіт, у вирубаних лісах – на стогін вирваного коріння. Почути голос землі і впустити його у своє серце означає бути відповідальним за світ, у якому живемо.
Експозиція виставки Марії Ворончак “Голос землі”
Ця виставка закриває рік 20017 і одночасно відкриває 2018 не тільки у мистецькому житті кав’ярні-галереї «Штука», але й у житті мисткині Марії Ворончак. Своїми найбільшими досягненням 2017 року і планами поділилася художниця перед відкриттям виставки.
Експозиція виставки Марії Ворончак “Голос землі”
“В моєму творчому житті 2017 рік був дуже успішним тому, що я стала членом Національної спілки художників України. В наступному році хочу реалізувати нові творчі проекти, про які наперед не хочу говорити, але які будуть новими експериментами з різноманітними художніми техніками. Нехай вони будуть для всіх приємною несподіванкою”, – сказала Марія Ворончак.
Експозиція виставки Марії Ворончак “Голос землі”
Оглянути експозицію виставки живопису Марії Ворончак під назвою “Голос землі” можна буде в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) до кінця січня 2018 року.
Марія Ворончак
Про авторку: Марія Ворончак народилася 14 січня 1973 року в с. Глещава Теребовлянського району Тернопільської області.
Основні уроки образотворчої грамоти отримала в період навчання на художньому факультеті Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, який закінчила в 1995 році. Учителі з фаху – П. Прокопів, М. Фіголь, В. Лукань, Б. Бойчук. Саме тут почалося формування глибинного розуміння мистецтва і вироблявся художній смак. На другому курсі зацікавилася ліногравюрою і навчалася цієї техніки у відомого українського художника Петра Прокопіва. Після закінчення університету працювала керівником художньої студії в місті Теребовлі і викладачем рисунку та живопису в Теребовлянському училищі культури. Тоді ж малює перші живописні полотна і стає учасницею обласних молодіжних виставок в місті Тернополі.
Експозиція виставки Марії Ворончак “Голос землі”
Економічна криза спонукає покинути рідну землю і виїхати на роботу за кордон. В 2001 році художниця переїжджає до Відня (Австрія). Серед усіх випробувань заробітчанського життя постійно знаходить час на малювання. Тут, у Відні, робить свої перші персональні виставки та бере участь в групових міжнародних виставках. Навчалася в інституті славістики Віденського університету (2008-2011). Проживши в Австрії дев’ять років, приймає рішення – повернутися в Україну і займатися виключно мистецтвом.
У п’ятницю, 29 грудня, помер відомий львівський гуморист, заслужений діяч мистецтв України Остап Федоришин. Про це повідомив активіст та керівник конфедерації вільних профспілок Львівщини Андрій Соколов.
Причиною смерті 71-річного артиста стала тривала хвороба.
Остап Федоришин – український режисер, заслужений діяч мистецтв України, директор Львівського естрадного театру «Не журись». Був депутатом Львівської обласної ради V скликання. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Надзвичайно цікавими та водночас болючими є сторінки історії села Верещиці. На перший погляд, це звичайне українське село, яке зберігає свою самобутність з покоління в покоління. Проте, відвідавши його раз, хочеться побувати там знову і знову. Про особливість та унікальність села Верещиці пропонуємо дізнатись у даній статті.
Верещиця – село в Яворівському районі Львівської області, розташоване на схилах Розточчя. Село Верещиця відоме ще з XV століття. За однією з версій, назва ‘‘Верещиця’’ походить від заростей вересу в навколишніх соснових лісах, а за припущенням краєзнавця В.Лаби – від германського strom (потік, струмінь, промінь) – від однойменної річки, притоки Дністра, в долині якої воно знаходиться.
Верещиця, біля 1930 року
Ще до виникнення села, у цій місцевості було поселення в найбільшій улоговині у долині Верешка, до якої доходив водний шлях з Дністра по річці Верещиця, на витоці якої у давнину купці зупинялися перед подоланням Головного Європейського вододілу. Це місце називалося Бабина Долина. Існують припущення, що тут були поселення ще в дохристиянські часи. З незапам’ятних часів над стародавнім водним шляхом по Верещиці височіли два укріплення – Прислони (замки), які використовувались для захисту місцевого населення в разі нападів ворога. З них також контролювали водні шляхи.
Окрім водних шляхів розвивалися і сухопутні, – так звані ‘‘гостинці’’. Особливе значення мав Солярський Гостинець, який вів з Городка на Белз через Добростани, урочище Ярина, Верещицю, попід Прислін (потужний сторожовий замок) і Вишенське Городище.
УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці у с.Верещиця. Фото Мар’яни Іванишин
Після навали татарської орди (середина XIII ст.), очевидно, що Верещиця не була повністю знищена та поступово відродилась, адже в XV ст. часто згадується в історичних документах як село. Дана згадка датується 1437 роком. Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці відома вже з 1564 року. Згідно ‘‘Пам’ятника Крехівського’’ на Верещиці був стародавній Василіанський монастир.
Про Верещицю згадує і німецький мандрівник Ульріх Вердум (1671 р.), який відзначив тут дерев’яну церкву та будинки, вікна яких замість шибок були затягнені риб’ячими міхурами.
УПЦ КП Різдва Пресвятої Богородиці. Фото Мар’яни Іванишин
За часів перебування під владою Польщі (1387-1772рр.) село належало до Добр Коронних Речі Посполитої. Таким чином збереглась інформація про село в королівських люстраціях. Згідно Королівської Люстрації 1662 року у Верещиці було 29 дворів, а перед війною (1648-54 рр.), залишилося лише 8, а також млин і дві корчми. У села на послугах перебувало 17 підданих та 7 листонош. Верещиця була важливим поштовим пунктом на перетині сухопутних гостинців і межувала з такими селами як: Лелехівка (на півдні), Крехів і Ставки (на сході), Вишенька (на півночі), Стариська (на заході). До Верещиці відносився і Майдан Верещинський.
За австрійської влади (1772 – 1918 рр.) у Верещиці запроваджується планове лісове господарство, прорубуються просіки та облаштовуються лісничівки. Навколо села діяли копальні вапняку та печі для випалювання вапна (гути). Станом на 1880 р. у селі (разом з Майданом Верещинським) налічувалось 81 господарство і 530 мешканців.
Фігура Матері Божої на подвір’ї школи та бібліотеки у с. Верещиця. Фото Мар’яна Іванишин
Про село Верещицю згадує і відомий священик – краєзнавець о.Іван Гавришкевич у праці ‘‘Триденна мандрівка околицями Львова’’ (1863 р.).
У 1903 р. відбулось відкриття залізниці Янів – Яворів (була прокладена вздовж долини річки через Лелехівку), внаслідок чого значного пожвавлення зазнало економічне життя села. Навколо станції ‘‘Верещиця – Вишенька’’ розрісся цілий присілок – Стація. Дана залізниця була ліквідована у 1969 році.
Під час Першої світової війни (1914-1918рр.) мешканці села Верещиці змушені були покидати свої домівки та втікати на чужину. Дехто зміг поселитися на Великій Україні, в Київській губернії, поблизу Житомира. А окремі родини змушені були їхати аж в Астраханську губернію. У червні 1915 року, по лінії Верещиця – Магерів – Рава – Руська відбувалися бої російської армії з об’єднаними австро-угорськими військами.
Верещицька загальноосвітня школа I ступеня та бібліотека – філіал с.Верещиця. Фото Мар’яна Іванишин
У міжвоєнний період продовжувалося інтенсивне зрубування лісів навколо села Верещиці. Тут діяли мисливські господарства, розвивалося випалювання вапна, рибний промисел і землеробство. У 1939 р. радянською владою було знищено стародавню пам’ятку – дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
З історичних документів відомо, що у районі Малої Вишеньки для потреб польського війська ще на початку 1930-их років був закладений полігон, територію якого під час Другої світової війни (1939-1945 рр.) розширювала і радянська, і німецька влада.
Село Верещиця на військовій карті Польщі 1935 року
На зламі 1939-40 рр. було запущено план будівництва Яворівського військового полігону. Внаслідок цього мешканці навколишніх сіл і, зокрема, Верещиці зазнали примусових переселень. Депортації розпочалися наприкінці 1939 р. Присілок Майдан села Верещиця був одним з перших, звідки почалися виселення жителів. На початку 1940 р. частину людей з с.Мала Вишенька переселили на с.Верещицю, а вже в 1941 року звідси в Бессарабію.
Село Верещиця увійшло до зони виселення лише за другим наказом ЦК КП(б)У і РНК УРСР про розширення полігону. Наприкінці 1940 року депортація продовжилась. Згідно з постановою №665 сс РНК УРСР і ЦК КП(б) У від 30 грудня 1940 р. про розширення території артилерійського полігону, переселення проводилось не в межах Львівської області, а на приєднані в 1940 році землі (в новостворену Ізмаїльську область). Депортації набували масштабного характеру. В цій постанові є згадка про с.Верещицю, де вказується 100 дворів, мешканців яких треба було виселити (насправді їх виявилося більше). Переселення потрібно було завершити до 1 лютого 1941 р.
Всіх жителів с.Верещиця переселяли у с.Кляшниця Тарутинського району Ізмаїльської області (нині – с.Весела Долина Одеської області). Людей виселяли по черзі, не все село відразу. На нових теренах селяни часто голодували і їм доводилось жити в жахливих умовах.
Жителі с.Верещиця, одразу після переміщення фронту за кордони України, почали повертатися з с.Кляшниця на рідні терени і самовільно тут поселилися. В лютому 1945 р. Виконком Янівської районної ради надіслав листа голові сільради с.Верещиця із строгою забороною приймати переселенців без направлення Райвиконкому. У травні 1945 р. було знову надіслано голові сільради записку про початок артилерійських стрільб на полігоні із забороною перебування сторонніх осіб на його території, збирання грибів, випасання худоби і т.д., а також підбирання снарядів та мін, про знайдення яких треба відразу повідомляти. Цей наказ голова сільради мав сповістити всім селянам. В липні 1946 року була відправлена ще одна записка схожа до вищезгаданої.
Виникла потреба в розширенні полігону і, відповідно, відбулося повторне виселення селян (1950-51 рр.). Цього разу виселяли на Дніпропетровщину і платили незначну грошову компенсацію та дозволяли забирати з собою хати. Виселені сюди селяни поверталися на рідні землі у 1955 р.
Озеро на базі відпочинку ‘‘Майдан’’. Фото Мар’яни Іванишин
1952 р. у с.Верещиця переважно у викопаних землянках жили люди. Це були ті, хто повернувся з Дніпропетровщини, а також ті, яким вдалось уникнути виселення. У 1959 р. створено докладний опис всіх будівель на території Верещиці. В селі була 101 споруда. Верещиця на той час була звичайною ‘‘станцією’’. З’явився також поіменний список всіх громадян, які на той час проживали у селі (563 жителі).
З 30 червня 1959 р. до липня 1961 р. до Верещиці переселилось 12 сімей. Генерал – полковник танкових військ Гетьман надіслав листа до голови Львівської облради С.Стефаника про доцільність надання Верещиці статусу самостійного населеного пункту. 2 квітня 1960 р. отримано відповідь, в якій йшлося про необхідність відселення цивільних осіб з населеного пункту, який утворився навколо ‘‘станції’’ Верещиця. Це потрібно було здійснити протягом 1960-61 рр.
У 1961 р., коли мало бути виселення люди переховувалися в лісах або у родичів. Станом на 7 серпня 1961 р. – ‘‘Список лиц, проживаючих в поселке Верещица по состояние на 7 – е августа 1961 года’’ – перелік сімей, точний облік будівель і професій – 128 сімей, 538 чоловік.
Феномен села Верещиці полягає в тому, що незважаючи на всі заборони, після кожного виселення, верещаки поверталися у своє рідне село, а потім їх знову звідти виселяли. Так було аж п’ять разів. Ця боротьба тривала з 1939 року по 1972 рік.
Після Другої світової війни на тому місці, де раніше була розташована церква Різдва Пресвятої Богородиці, розбили табір для німецьких військовополонених (1945-1950 рр.), які і займались облаштуванням полігону. Важка праця, а також погані умови утримання були причиною масової загибелі полонених, кілька сотень яких тут і поховані. Ця могила збереглася і до наших днів.
Могили німецьких військовополонених . Фото Мар’яни Іванишин
У 1958 р. на території села було збудовано військову в’язницю союзного значення, яку у 1992 р. переобладнали у військову школу службових собак. З 1997 року бере початок історія навчально-тренувального центру ‘‘Верещиця’’ Львівського інституту внутрішніх справ, а також центр бойової підготовки Управління МВС України у Львівській області.
Фото Мар’яни Іванишин
У 1984 р. південніше Верещиці створено перший і єдиний на Львівщині природний заповідник ‘‘Розточчя’’, а у 1995 р. на території, що на північний схід від села створили Яворівський регіональний ландшафтний парк, на базі якого у 1998 р. організовано однойменний національний природничий парк.
Виконавчий комітет Львівської обласної Ради народних депутатів рішенням від 19 вересня 1989 року відновив село Верешиця, раніше включене в межі селища міського типу Івано-Франкове Івано-Франківської селищної Ради.
Попри надзвичайно складну долю, Верещиця – це єдине село, яке відродилось з понад сотні сіл, ліквідованих під час створення Яворівського військового полігону.
Хочу висловити подяку за надану інформацію та консультацію при написанні статті Брусаку Віталію Пилиповичу, жителям села Верещиця – Слободі Василію, бібліотекарю Верещицької бібліотеки – п.Тетяні, а також всім, хто спричинився для отримання потрібних матеріалів щодо написання роботи.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Брусак В., Майданський М. Село Верещиця – це символ незламності духу та нездоланної любові до рідної землі. 570 років / Буклет;
Інвентаризація природних комплексів і компонентів для розробки проекту організації території яворівського національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів / Звіт про науково-дослідну роботу / Брусак В., Кравчук Я., Гнатюк Р. [та ін.]. – Л : ЛНУ ім. І. Франка . – 2010. –117с.;
Максимів Н. Галицький рід. – Львів – Київ : Духовна вісь. – 2014. – 472 с., іл.;
Проект організації території, охорони, відтворення та рекреаційного використання природних комплексів та об’єктів національного природного парку Яворівський. Том 2. Пояснювальна записка щодо обґрунтування проектних рішень / Кравчук Я. С., Зінько Ю. В., Брусак В. П. [та ін.]. – Л : ЛНУ ім. І. Франка. – 2000. – 256 с.;
Стецькович С. Полігон на Розточчі : до історії депортацій населення під час створення Яворівського військового полігону. – Л: Видавництво «Видавничий дім» «УКРПОЛ». – 2010. – 84 с.
Такого виконання Щедрика ви ще не чули! Учасники гурту Troye Zillia кажуть: “Ми впевнені, що назв деяких інструментів, які використані у пісні, не знають навіть досвідчені музиканти, тому що це новинки музичного ринку Європи та Америки”.
Гурт Troye Zillia
До речі, зйомка відео виконана доволі складною технікою – oneshotvideo, що означає, що у відео зовсім не присутній монтаж. Одним із найкращих у світі експертів із oneshotvideoє відомий американський гурт OKGO (у складі якого грають вихідці з України). Вони роблять шедеври зйомки без монтажу, звісно, що такі роботи, мають дуже великі бюджети. А одними із засновників цієї відео техніки сміливо можна вважати гурт TheBealtles.
Гурт Troye Zillia
“Наш Щедрик зовсім іншого формату ніж всі інші колядки, які увійшли до різдвяного альбому, який ми презентуємо 3 січня 2018 року. Арсенал музичних інструментів гурту постійно більшає – тому ми добре почуваємося в нових стилях. Мені цікаво пробувати і регі, і клезмер, і електронну музику, і джазово-фолькові вокальні прийоми. Все це разом творить унікальний і ні на кого не подібний стиль TroyeZillia – фольк ф`южн“, – розповідає солістка гурту Анастасія.
Гурт Troye Zillia
“Ритм партія Щедрика цікава поєднанням живих акустичних та електронних перкусійних інструментів. Завдяки тому, що пісня записана семплами, складається відчуття ніби там грає мінімум троє перкусіоністів. В пісні вперше в Україні прозвучали сучасні перкусійні інструменти розблені та виготовлені у Данії – Тромуси. Це великі пластиково-шкіряні барабани, які звучанням подібні частково до джембе, частково до інших шкіряних перкусій, але чим більше на них граєш, тим більше відрізняєш саме їхній сучасно-етнічний саунд. Мелодійну лінію підсилили унікальні бумвекерси – вже популярні у цілому світі. На вигляд вони як пластикові кольорові трубки, проте кожна з них налаштована і має свій особливий звук”, – ділиться секретами творення музики Стас, перкусіоніст та барабанщик гурту.
Щедрик є першим синглом із різдвяного лонгплею, який буде презентовано у соцмережах 3 січня 2018 року.
Продукт львівської IТ-компанії Waverley Software увійшов до списку ТОП – 25 винаходів 2017 року і став обкладинкою нового номера журналу TIME.
Jibo, розробкою якого займалися львівські винахідники – це стаціонарний робот для будинку, який спілкується з людьми. Він може розпізнавати обличчя і голоси, запам’ятовувати жарти, і таким чином будувати справжні стосунки. Він реагує на навколишнє середовище – рухами і звуками, може фотографувати і нагадувати про важливі події, розповідати про погоду.
Львівський робот на обкладинці журналу TIME
Як повідомляється в TIME, робот Jibo відрізняються від гучних Amazon Echo і Google Home не тільки зовнішнім виглядом, але і функціоналом. “Виглядає так, як ніби він є персонажем мультфільмів Pixar”, – наголошується в статті.
У ТОП-25 від журналу TIME увійшли також інші винаходи. Серед них – окуляри eSight 3, які допомагають орієнтуватися в просторі людям з порушенням зору. Чашка для кави або чаю Ember Mug, яка підтримує ідеальну температуру напою. Ліфти Thyssenkrupp MULTI, які пересуваються в різних напрямках, не тільки по вертикалі, але і по горизонталі і багато іншого.
З часу проведення у Львові в 1896 р. першого справжнього кіносеансу, у місті розпочалася ера кіно. Були побудовані постійні кінотеатри, які функціонували і за совєтів. Але сьогодні хочемо розповісти про 8 будівель зведених для показу фільмів саме в радянський час.
Кінотеатр «Дружба»
Розташований по вул.Вітовського,4, поруч Парку культури та відпочинку ім. Б.Хмельницького був збудований у 1952 р. за проектом архітектора Станіслава Соколова у стилі сталінського ампіру. На фасаді колишнього кінотеатру вміщено скульптурну групу , що символізувала дружбу Радянського Союзу з Китаєм та народами Африки, які боролися з колоніалізмом.
Кінотеатр “Дружба”, 1962 р.
Глядацький зал був розрахований на 300 місць. Від 1980-х рр. кінотеатр вже не функціонував, як інші застарілі та напівзруйновані паркові споруди, а у 1990-2000-х ерез постійне затоплення приміщення будівля кінотеатру зазнала значних пошкоджень
На початку 2000 року Львівська міськрада надала ТОВ “Круаель” кінотеатр “Дружба”, як об’єкт для організації дозвілля, культурних і мистецьких заходів. Однак у 2016 році фірма розпочала реконструкцію кінотеатру під ресторанний комплекс.
2. Кінотеатр «Арлекіно».
Містився він у приміщенні, де за Польщі був Народний дім Сигнівки (сучасна адреса Городоцька, 285) та мав декілька назв. У 1946–1949 – «Метал», з 1949 – «Кінотеатр ім. В. Чкалова». За часів Незалежності переіменований на «Арлекіно» .
На початках існування кінотеатру його глядацький зал був розрахований на 150 місць, у 1990р. його збільшили до 220 місць, однак його завантаженість не була великою.
3. Кінотеатр «Дзвін»
У повоєнні роки, за нинішньою адресою вул. Шептицьких, 45, побудовано кінотеатр “Літній-1”. Поруч було облаштовано фонтан з скульптурною групою, стенди та конструкції з політичною агітацією.
Окремою спорудою літній кінотеатр стає у 1955 році, зал мав чималу площу у понад 690 м.кв., сезон показів тоді тривав щонайменше від травня до серпня, відомо, що в кінотеатрі була земляна підлога.
Вигляд на кінотеатр “Дзвін” від вул. Ангеловича. Фото 2015 року
Згодом кінотеатр перейменовано на “Маяк”, зрештою облаштовано дах й більш-менш пристосовано до зимових показів, таким чином “Маяк” на початку 1960-х років перетворився на закритий кінотеатр. Після 1991 року кінотеатр дістає нову назву – “Дзвін”. У березні 2007 р. споруду було передано в оренду з метою створення культурно-мистецького центру ім. С. Бандери.
4. Кінотеатр ім. І.Миколайчука
Зведено будинок на сучасній вул. Личаківській, 131 у 1954 р. Його споруда – яскравий зразок архітектури повоєнної сталінської епохи. Автором проекту кінотеатру була архітектор Московської архітектурно – проектної майстерні №14 Зоя Осипівна Брод.
Кінотеатр Галана у сер. 1970 – х рр.
Свою першу назву Кінотеатр ім. Я. Галана він отримав на честь комуністичного письменника Ярослава Галана – у 1954 р. відзначалося п’ятиріччя його загибелі у Львові.
Кінотеатр ім. Галана/ Миколайчука на вул. Личаківській. Фото 2015 року
У 1990-их роках, вже за часів Незалежності, кінотеатр перейменовано на честь Івана Миколайчука. Вже в той час споруда перебувала у жалюгідному стані і вимагала термінових ремонтних робіт. Рішенням міськради від 2011 року у кінотеатрі знаходиться книгосховище Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Кінотеатр «Львів»
У 1960 році, в Стрийському парку, на місці одного з старих польських павільйонів збудували перший у місті (та й в Україні) широкоформатний кінотеатр з стереозвуком, який був розрахований на 760 місць
Кінотеатр Львів у Стрийському парку
Зараз він практично не працює і перебуває на межі зникнення. На його пропонують створити культурний центр, де б функціонували дитячі гуртки, транслювали фільми, а також проводили би кінофестивалі.
6. Кінотеатр «Клекіт»
Більше відомий за назвою «Мир» (сучасна адреса вул. Чорновола, 2), був побудований на місці колишнього пустиря у 1965 р. Проект прив’язки виконав архітектор Станіслав Соколов.
Праворуч кінотеатр “Мир”, 1970 р.
У часи Незалежності його перейменовують на «Клекіт», а від 2001 р. у цій будівлі облаштували нічний клуб «Міленіум» . У проекті адаптації кінотеатру під розважальний комплекс приймала участь Науково-дослідна лабораторія експлуатаційної надійності будівель і споруд Національного університету водного господарства та природокористування у м. Рівне. На сьогодні у будівлі колишнього кінотеатру міститься MalevichNightClub.
7. Кінотеатр «Сокіл»
Будівлю кінотеатру, що розташований за адресою вул. Володимира Великого, 14 а, було зведено посеред парку «Горіховий гай» у 1978 р. Звели споруду у стилі модернізму.
Приміщення кінотеатру “Сокіл” (колись “Орлятко”) в парку “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року
На початку свого існування це був дитячий кінотеатр, що носив назву «Орлятко». Назву «Сокіл» він отримав з настанням Незалежності, проте через фінансову кризу сеанси у кінотеатрі не проводилися з 1990-х рр. Але 2003 р. потроху у закладі відновилися покази, а з 2015 р. тут діє освітній центр та кінотеатр незалежного, авторського, «іншого» кіно – Львівський кіноцентр.
Будівля кінотеатру була зведена 1978 року, за переробленим типовим проектом, архітектором Людмилою Нівіною на колишньому пр – ті Перемоги (нині вул. Любінська, 93). На ті часи це був великий кінокомплекс на 80 глядацьких місць, найбільший широкоформатний кінотеатр Західної України.
Кінотеатр ” Жовтень ”, 1978 р.
Наприкінці 1980-х кінотеатр перейменували на “Жовтень”, а з початку 1990-их років – це кінотеатр “Галичина”. Від 1992 року заклад перебував у власності територіальних громад Львівщини. Зал здавався в оренду для проведення масових заходів. У березні 2005 року споруду виведено з комунальної власності та приватизовано. У фойє кінотеатру починає функціонувати радіоринок.
Кінотеатр в останні роки існування, фото з сайту explorer.lviv.ua
На жаль будівля не «пережила» фінансової кризи, у 2013 р. споруду колишнього кінотеатру демонтували.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: “Апріорі”, 2009
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012.
На днях здійснилася мрія багатьох — побачити справжнього космонавта і поспілкуватися з ним. У Львівську політехніку, на запрошення Львівського астрономічного товариства, яке очолює доцент Університету Любов Янків-Вітковська, і кафедри вищої геодезії та астрономії завітав перший астронавт незалежної України— Леонід Каденюк.
Перший український астронавт Леонід Каденюк у Львівській політехніці
Сягнути зірок люди мріяли завжди. Зрештою, це вдалося здійснити в середині минулого століття. Перший штучний супутник Землі запустили 4 жовтня 1957 року і вже після цього вперше людина побувала в космосі.
— У дитинстві, як і мільйони моїх ровесників, я мріяв стати космонавтом. Хоча й тоді знав, що ця професія вимагає надзвичайно багато знань і міцного здоров’я. Тому почав займатися спортом, багато вчився. Під час зустрічей із школярами і студентами завжди наголошую: життя обов’язково повинно починатися з мрії, — наголосив Леонід Каденюк.
Зустріч із першим українським астронавтом Леонідом Каденюком у Львівській політехніці
Майбутній космонавт закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків, п’ять років працював авіа-інструктором. А в 1976 році пройшов набір у космонавти.
— До кандидатів були надзвичайно жорсткі вимоги — з точки зору медицини й інтелектуального розвитку. Найважче було пройти медкомісію. Не всі витримували випробування, навіть товариші, які довго літали на винищувачі, — додав гість Політехніки. — Було враження, що здоров’я космонавту потрібно не так для польоту, а щоб витримати всі ці навантаження. Так нас готували до перенесення польоту: перевантаження, тривалого перебування у замкнутому просторі у стані невагомості. Ми проходили випробування в барокамерах, центрифугах, термокамерах. Тоді я пересвідчився, наскільки людський організм гнучкий, коли здатен перелаштовуватися до різних факторів, особливо до гравітації.
Зустріч із першим українським астронавтом Леонідом Каденюком у Львівській політехніці
Одне з випробувань полягало в тому, щоб впродовж семи діб перебувати в повній ізоляції, тиші, відірваності від світу, виконуючи завдання психолога і психіатра.
— Перші три доби — без сну. Це було дуже важке випробування, особливо у другу ніч. Протягом дня знімали енцефалограму головного мозку, робили кардіограму. Для цього треба було сісти у крісло у темряві, повністю розслабитися. Важливо було не заснути, бо тоді вмикали сирену. Лікарі пояснювали, що у космосі можлива ситуація, коли доведеться працювати кілька днів поспіль. Нас випробовували також у центрифузі з десятикратним перевантаженням. Тож, якщо я важив 75 кг, то мав витримати навантаження 750 кг. Важливо, щоб кардіограма показала хороший результат, — додав астронавт.
У 1997 році врешті відбувся політ у космос на американському шатлі. Це стало можливим завдяки домовленості двох президентів — Леоніда Кучми і Білла Клінтона. Усі витрати на політ взяла на себе американська сторона.
Зустріч із першим українським астронавтом Леонідом Каденюком у Львівській політехніці
— Космічний політ складається із трьох етапів: старт — виведення корабля на орбіту, політ у космосі, повернення на Землю. Найнебезпечнішим є початок, виведення шатла на орбіту. Адже корабель важить понад дві тисячі тонн, із яких майже 90 відсотків — дизпаливо. Цей вантаж не просто потрібно підняти у повітря, а й за менше ніж десять хвилин розігнати до величезної швидкості. Під час старту складається враження, що стався потужний вибух, потім відбувається велике прискорення, більше від швидкості звуку, в цей час у кабіні чутно шум, який можна порівняти зі звуком листя в осінньому лісі. А потім, коли вимикаються двигуни, настає стан невагомості. У часовому вимірі це лише доля секунди. На кожну людину цей стан діє по-різному: у когось починаються сильні головні болі, хтось втрачає просторову орієнтацію, страждає через розлад вестибулярного апарата, — пояснив особливості польоту в космос астронавт. — Невагомість — це ідеальна легкість. Наче й усвідомлюєш, що існуєш, а тіла не відчуваєш. У такій ситуації часто людина втрачає точку опори. У цьому стані відсутня гравітаційна складова Землі, тому важко зорієнтуватись у просторі. У космосі було важко й через те, що корабель здійснює оберт навколо Землі за дев’яносто хвилин, тож за цей час, а не за двадцять чотири години відбувалася зміна ночі і дня. Тому в нас збилися біоритми, що надзвичайно впливало на самопочуття, якість праці. Протягом земної доби зміна дня і ночі відбувалася 16 разів.
Зустріч із першим українським астронавтом Леонідом Каденюком у Львівській політехніці
Леонід Каденюк пригадав момент, коли вперше побачив Землю через ілюмінатор — ніколи не бачив нічого прекраснішого. На ній дуже багато кольорів, відтінків і жодна техніка не спроможна їх передати.
— Коли я подивився на Землю і малесенький прошарок атмосфери, яким оповита планета, то мені стало не по собі: невже життя на Планеті залежить від такого малесенького прошарку атмосфери, який утримує гравітацію? А як ми ставимося до природи, біосфери, яку нищимо пожежами, страшними катастрофами. Ми взагалі повинні змінити концепцію існування, передовсім змінити ставлення до природи, — наголосив гість Політехніки. — Мій американський колега, милуючись Землею з космосу, сказав, що після побаченого не вірити у Бога неможливо. Справді, наука досі не може пояснити всі процеси, що відбуваються у світі. Наприклад, щодо походження біологічного життя на планеті. Що більше розвивається наука, то більше наближається до релігії, віри у вищі сили.
Вже сьогодні, 28 грудня 2017 року, у міжнародному аеропорту “Львів” імені Данила Галицького (вулиця Любінська, 168) колядуватимуть духові оркестри.
Традиційний флеш-моб до новорічно-різдвяних свят “Різдвяні світові хіти” відбудеться у виконанні духового оркестру “Львівські фанфари” дитячої школи мистецтв №5 м. Львова. Початок – о 12.30 год.
Міжнародний аеропорт “Львів” імені Данила Галицького
Зі слів організаторів, таку акцію організовують, щоб якомога більше людей змогли отримати новорічний настрій і наповнились духом Різдва. Різдвяний флеш-моб відбудеться у Львівському аеропорті уже вдруге, і організатори сподіваються, що він стане хорошою передсвятковою традицією у Львові, щоразу залучаючи якомога більше людей.
Тенетами світової мережі блукає дивовижне фото: кремезний чоловік несе на своїх плечах величезного ведмедя, що міцно спить. Подекуди світлина доповнюється інформацією, що це вояк УПА зі своїм волохатим побратимом.
Історія ця була досліджена Віталієм Манзуренком та Василем Гуменюком. Ще 2007 року на Львівському форумі видавців було презентовано їх книгу “Рейд УПА в Румунію 1949 року”. Саме в цій книзі, яка відкриває маловідомі сторінки українського повстанського руху, розповідається про ці світлини. А увагу до на це звернуло видання “Україна молода”, якому ми завдячуємо цією оповідкою.
“Сибіряк” (кулеметник Василь Білінчук) несе на плечах ведмежа
На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки. У лісі “совіти” натрапили на ведмедицю з малям. Коротка кулеметна черга — і солдати вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу.
Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував, бо м’яса на ньому немає. Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка “Хмари”. Знаючи, що одиноке звірятко загине, повстанці взяли його до себе.
Василь Білінчук “Сибіряк”
На постої “Сибіряк” (кулеметник Василь Білінчук) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і це йому вдалося.
“Ну що, брате, — пожартував командир Дмитро Білінчук, — маємо поповнення, проводь вишкіл!”.
Попри важкі умови підпілля, повстанці вирішили не залишати ведмежа на вірну смерть. Харчові отримали суворе розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах.
Василь Білінчук “Сибіряк” з ведмежам
За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко.
Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів.
Василь Білінчук “Сибіряк” з ведмежам
Із цього періоду збереглося дев’ять унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. На щастя, кремезний “Сибіряк” (псевдо отримав через втечі із заслання в Сибіру) мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмедя, а ще й кулемет Дегтярьова.
Василь Білінчук “Сибіряк” несе на плечах ведмежа під час переходу
Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952 році, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26.
Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів “Залізна сотня” та “Нескорений”.
Працівники Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) звернулися до міського голови у звязку з тим, що вхід до Домініканського собору (В якому власне і знаходиться музей) загородили рекламною конструкцією.
Контраст архітектурі. Велетенський рекламний майданчик вимагають демонтувати із площі Музейної у Львові. Адже конструкція з’явилася прямісінько біля Домініканського собору і перекриває огляд пам’ятки. Тому колектив музею історії релігії з цього приводу скерував у мерію своє звернення і чекає реакції влади.
“Ми всі розуміємо, що знаходимося в центральній частині міста. Інтерес до центру підвищений – це основна візитна картка Львова, від цього відмахнутися неможливо. Але якщо заходи та реклама уже починає перешкоджати нормальному сприйняттю Львова, коли на перше місце висуваються не історичні пам’ятки як такі, які приваблюють туристів, а, в першу чергу реклама, тоді зрозуміло, що ці речі викликають несприйняття і бажання їх усунути з площі та в подальшому такі речі узгоджувати з головним художником Львова, фахівцями”, – сказав директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць вчора під час брифінгу для преси.
Директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць
Також Орест Малиць зазначив, що на даний час ніхто не показав йому дозвільних документів для розміщення рекламного майданчика на площі перед входом до музею.
“Документу про встановлення цієї конструкції на сьогодні нам не надано, ніхто нам його не представив. Можливо, після нашого письмового звернення до міської влади це розпорядження нам буде надано”, – наголосив пан Орест.
У випадку, якщо міська влада не відреагує на звернення працівників музею і не прибере рекламний майданчик, пан директор буде просити допомоги у народних обранців.
“Якщо конструкцію залишать, то будемо апелювати до депутатського корпусу, писати звернення до депутатських фракцій, збирати людей, які цікавляться цією темою та можуть висловити свою думку. Думаю з громадськістю влада повинна рахуватися”, – зазначив директор.
Рекламна конструкція перед входом до Домініканського собору
На його думку на площі потрібно проводити заходи тематичного характеру, які б підкреслювали унікальність нашого та популяризували його шляхетність. Адже настав час відповідального підприємництва і міські чиновники мали б це розуміти.
“На площі можна проводити масові заходи, але такі, які не будуть перешкоджати сприйняттю ансамблю Домініканського монастиря та собору, адже це пам’ятка архітектури національного значення, центральна частина Львова включена до списку ЮНЕСКО і зрозуміло, що жодна реклама тут не повинна бути. Можуть бути дитячі чи тематичні заходи, фестивалі фольклору , вуличні музики – ті речі, які не заважають, а є настроєвими та підсилюють враження від оточуючої архітектури. Але перед тим необхідно відремонтувати фасади навколишніх будівель”, – сказав директор музею.
Голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк зазначив що зараз відбувається окупування громадського простору бізнесовою структурою і це не відповідає інтересам мешканців Львова.
Голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк
“Назва площі – Музейна, і це мало б формувати її використання. Маємо Площу Ринок, де колись історично торгували, нехай там відбуваються тематичні ярмарки. Це коректно та доречно, воно має свій сенс. А площа Музейна мала би бути скерована тому напрямку використання і для храму, і для музею, видового сприйняття цілого ансамблю.
В даному випадку маємо величезну рекламу, яка жодним чином не пов’язана ані з подіями , які надходять, власне Різдвяний час, ані з тими об’єктами, які тут розміщені. І такого об’єкту на цій площі не повинно би було бути, бо маємо не збагачення, а окупування громадського простору бізнесовою структурою, яка бачить тільки свої інтереси та не зважає на інтереси ані громади Львова, чисельних гостей міста, – сказав Андрій Салюк.
Додамо, що за інформацією, музейників цей гігантський павільйон має функціонувати на площі до середини січня. Реклама розрахована на дітей із батьками.
У Львові відбулося спецпогашення конверта з нагоди ювілею Чорновола
Вчора, 26 грудня 2017 року, у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулося урочисте спецпогашення маркованого конверта з нагоди 80-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола. Про це повідомляє прес-служба облдержадміністрації.
Урочисте спецпогашення маркованого конверта з нагоди 80-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола
«У Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулася наукова конференція, присвячена 80-річчю від дня народження В’ячеслава Чорновола. З нагоди цієї дати в її рамках пройшло урочисте спецпогашення маркованого конверта», – зазначила керівник прес-служби Ольга Матейчик.
Урочисте спецпогашення маркованого конверта з нагоди 80-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола
За її словами, в урочистому спецпогашенні взяли участь науковці та громадські діячі, серед яких – соратники Чорновола – Степан Давимука, Ігор Калинець, Ярослав Кендзьор та інші.
Урочисте спецпогашення маркованого конверта з нагоди 80-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола
В області до 80-ї річниці видатного політика, Героя України, дисидента В’ячеслава Чорновола відбулась низка заходів – покладання квітів до його пам’ятника, зустріч-спомин у «Тюрмі на Лонцького», де Чорновіл двічі відбував покарання за спротив комуністичному режиму, вечір пам’яті в обласній філармонії.
Впродовж всього свого життя Михайло Грушевський пропагував ідеї української окремішності й кожного разу, виходив сухим із води.
Коли вибухнула перша світова війна й урядові структури занедужали на шпигуноманію, поліція, яка ще в 1910 році звинувачувала його в таємних зносинах з австрійським урядом, заарештувала вченого. Попри відсутність компрометуючих матеріалів, його було звинувачено в державній зраді й засуджено до заслання в Сибір. Як згадував він у своїй “Автобіографії”, “петербурзькі знайомі” домоглися висилки його не в Сибір, а в м. Симбірськ. Невдовзі його взагалі було переведено в Москву, “під явний нагляд поліції”. У березні 1917 р. Грушевський повертається в Київ. Так, Д. Григорович-Барський порекомендував його дружині звернутися за допомогою в цій справі до начальника Київського військового округу К. Обручева, який, зрештою потурбувався про безпечне прибуття Михайла Сергійовича до Києва, де на нього чекало головування в Центральній Раді.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
В кривавій історії українського національно-визвольного руху – він як вогняна трава, що не тліє навіть під час війни. В чому ж справа? Невже якісь потойбічні сили охороняли його, невже він вдавався до магії?
У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 року чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D’Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України).
Візитка Михайла Грушевського французькою мовою «President du Parlament D’Ukraine»
Звідки він взяв цю візитку… Він, ж наче емігрував закордон вже після взяття Києва більшовиками?
Насправді, Грушевський побував у Франції ще в далекому 1903 році, коли прийняв пропозицію «Русской Высшей Школы Общественных Наук» (L’École russe des hautes études sociales) прочитати курс лекцій.
“З початком того року, я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії . Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства та дорогою видань на инших мовах, постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900 р. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії… Тепер пропозиція паризької школи відогріла ці плани й гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії і слідом обробити його для видання в російській і якійсь європейській – напр. французькій – мові, а заразом використати сю подорож для зав’язання особистих зносин для популяризації української ідеї( так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т.п.) Сі надії на популяризацію українства мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були речами мало цікавими; але нав’язані були де-які зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке – великої.”
(На фото (зверху): зліва направо: Перший ряд: Сергій Шамрай, Ольга Шамрай, Катерина Грушевська, Главіра Захарівна Грушевська. Другий ряд: Олександр Сергійович Грушевський, Ганна Сергіївна Шамрай (з роду Грушевських), Михайло Сергійович Грушевський, Марія Сильвестрівна Грушевська).
Вочевидь, майбутньому видатному політику таки вдалося нав’язати, дуже доречні для організації німецького та французького видань “Історії України-Руси”, зносини за кродоном. Відтак, один із керівників ложі Великого Сходу народів Росії, О. Гальперн, напередодні першої світової війни вважав Михайла Сергійовича Грушевського лідером київських масонів, а для завоювання такого високого становища серед “вільних каменярів” потрібно було мати, крім відповідних особистих якостей, чималий масонський стаж.
Лист на поштівці Михайла Грушевського до Івана Франка з адресою готелю Corneille. [Париж. 21 квітня 1903 р.]Подейкують, що саме 1903 року по прибуттю на батьківщину Грушевський став ініціатором заснування більшості київських лож, бо вже мав великий авторитет серед української iнтелiгенцiї.
Великий фiлософ киянин i масон Микола Бердяєв скаже: «Окультизм, судячи з усього, є i сила, i мода завтрашнього дня». I новий «ренесанс» інтересу до окультизму та масонства фiксувався у Схiднiй Європi у 1906–1929 рр.
Схоже, що магія все-таки відігравала в житті політика певну роль. Власні знання у цій сфері Грушевський демонструє у своєму маловідомому творі “Ніч” про ніч на Великдень в українському селі, де чітко простежується лондонський та паризький вплив популярного в ті часи Алістера Кроулі, Папюса та інших:
“Вони співають пісню весняного відродження, не знаючи Христа. Се ж така недавня річ, сей християнський культ. Йому в сих сторонах минуло ледве кілька сот літ!
Був Великий Пан, потім з’явився страждущий Діоніс; дев’ятнадцять століть тому з явився Христос. Природа ще не знає його: вона не може слідити за такими новими явищами, їй незнана ідея духового відродження, тріумфу над матеріальною смертю вічного життя духу. Вона співає старий гімн Великому Панові, вічноживущій в вічнім оновленню сили життя. І в нинішніх великодніх співах пізнає вона свій старий гімн, і до сих великодніх пісень підспівує на честь Великого Пана. І в нинішніх душах, в нинішній великодній екстазі чи не відзивається старе свято весни, і сі веселі юрби чи не продовжують несвідомо її старий культ?” – Михайло Грушевський, “Ніч”, 1909.
Михайло Грушевський. Київ, 1 травня 1918 року
Був Великий Пан, потім з’явився страждущий Діоніс… – Пан – грецький бог лісів, отар, пастухів, пізніше – покровитель усієї природи. У давньому Римі культ Пана злився з культом італійських божеств Фавна й Інуя. Зображували Пана напівлюдиною-напівцапом – з цапиними ногами, рогами та бородою – рештки тотемізму, що свідчать про древність цього бога. Діоніс (Вакх, Бахус) – один із найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Діоніс – син Зевса й Персефони, роздертий титанами. Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Діоніс був знову відроджений завдяки Зевсові. Земні страждання – «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма. У Кроулі, Пан – бог всього матеріального, деміург. Те саме, що диявол. Перші рядки гімну Пану авторства британського мага починаються так:
“Тремти ж, якщо світла хочеш, О, чоловік! Мій чоловік! З’явися, раптово вирини із Ночі Пана! Іо, Пан!”
«Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала давно прийнятий тактичний план за всякого роду полiтичних можливостей використовувати свої зв’язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций — i столичних, i київських… мало очевидний зв’язок з масонською органiзацiєю…» – лукавить згодом Грушевський у своїх спогадах.
Річ у тім, що масонська біографія Михайла Сергійовича склалася непросто. Багатьом київським масонам безкомпромісні погляди М. Грушевського в національному питанні здавалися надто радикальними.
Одного разу перебуваючи в скрутному становищі, на Брянському вокзалі, Микола Сергійович побачив перед собою давнього знайомого масона Ф. Штейнгеля, який посилено робив вигляд, що не помічає Грушевського: “очевидно, він не хотів зі мною говорити, бо не міг не бачити, тому я не чіпав його, коли він переходив коло мене”, але вже в Києві, на маніфестації присвяченій Шевченковим дням, коли Михайло Сергійович був на посаді Голови Центральної Ради, “з промовою виступив Штейнгель від комітету громадських організацій, вітаючи мене як одного з старших провідників українського руху, підчеркуючи свою близькість до нього і мене, – доволі се, мало відповідало тому відношенню, яке він виявляв перед кількома місяцями, як бачив мене засланцем, але що ж – прийшла нова хвиля”.
Більшість масонів, про яких вчений розповідає й сам, належали до проросійських та псевдомасонських кіл, членством в яких, могла похвалитись і царська сім’я.
Емблема розенкрейцерів ( сучасний орден лицаря рози і хреста)
Однак, десь з 1911 р. у Києві функціонувала ложа “Нарцис”. Вона складалася переважно з росіян, хоч були в ній і українці. Ця ложа належала до шотландського обряду. Вона виписувала диплом своїм членам одразу двома мовами: французькою та латинською, причому в дипломах зазначалося(можливо, просто декларувалося), що “Нарцис” підпорядковується не загальноросійському масонському центру – Великому Сходу народів Росії, а якійсь іншій масонській організації, що нею, на думку Л. Хасса, міг бути союз лож, утворених і керованих російським відгалуженням містичного ордену розенкрейцерів. Членом цієї ложі був чернівецький адвокат (за Гетьманату — товариш міністра закордонних справ) Артем Галіп, до неї увійшов також генерал Павло Скоропадський.
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
До числа київських мартиністів(розенкрейцерів) початку ХХ ст. належали також масон з 1910., московський адвокат С. Мокротун( він очолив у Києві ложу “Св. Володимира Рівноапостольного”, засновану гросмейстером цього ордену Папюсом, і став генеральним делегатом ордену в Україні), юрист В. Комаров, поміщик з Житомирщини Ян Карашевич-Токаржевський та інші. Розенкрейцерська ложа “Кирило-Мефодій” працювала у Полтаві.
Таким чином, масонство на початку ХХ ст. перетворилося в Україні у сильну, розгалужену, добре організовану громадсько-політичну інституцію. Воно контролювало ряд інших громадських організацій і таємних гуртків і було спроможним ставити перед собою складні політичні завдання.
Роберт-Вільям Сітон-Вотсон
Вже в 1914 р. у Львові, Грушевський зустрічається із франкмасоном Робертом Вільямом Сетоном Вотсоном британським істориком-славістом і громадським діячем, одним із ініціаторів й актиним діячем Англо-українського комітету. Комітет популяризував у Великій Британії досягнення української, а в Україні — англійської культури. Сетон Уотсон пропагував ідею національного самовизначення народів Центрально-Східної Європи. Перейшовши 1917 на роботу в Розвідувальне бюро Департаменту інформації, він об’єктивно висвітлював розвиток подій в Україні для британських політиків, згодом підтримував ведення української монархістської пропаганди для прихильників Скоропадського.
У заснованому ним у жовтнi 1916 р. й редаґованому спiльно з Т.Г.Масариком часописi “Нова Європа”, в численних виступах в iнших засобах масової iнформацiї Сетон-Вотсон обстоює iдею “Нової Європи” iсторичними, культурними, економiчними, географiчними, військово-полiтичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщi, Литви, iнших держав вiдповiдатиме довготривалим iнтересам Європи, здiйснить мрiю багатьох народiв про державну незалежнiсть.
У вересні 1917 року, розглядаючи в статтi “Проблема України” ситуацію навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої свiтової вiйни (вперше про це вiн скаже в жовтнi 1916 р.; перебiг вiйни довiв, що надалi iґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застарiла проблема Європи, “про що свiдчать численнi книги, присвяченi українським подiям, що були надрукованi анґлiйською вже XVII століття”.
Михайло Грушевський
Вдаючися до аналiзу українсько-росiйських вiдносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздiв належить шукати в Переяславських угодах, адже “неможливо уявити собi бiльшого контрасту полiтичних свiтоглядiв, нiж той, що iснував мiж цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якiй автократiя, мiцна вже за напiвтатарських днiв, здобула додаткової моцi методами, запозиченими iз Заходу; з другого — вiльно зiткана республiканська органiзацiя, оперта на сутнiсно демократичнi мiсцевi iнституцiї. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один iз цих супротивних типiв уряду був приречений на пiдпорядкування другому; за умов ХVIII століття перемога царату була … невiдворотна”.
На відміну від більшості своїх колег, прибічників меншовартісної концепції “брат’єв во Хрістє”, ровесників і навіть попередників, які починали відлік історії української релігійної думки саме від хрещення Русі, або ж у крайньому випадку вбачали витоки світоглядної філософії українців саме з їхньої християнізації, нехтуючи всім, що було до того, Михайло Грушевський проявляє власні глибокодумні знання в цій царині й детально записує всі свої релігієзнавчі розвідки й здогадки, та дослідження, що згодом виходять у світ в праці ” З історії релігійної думки на Україні “:
Вілла Михайла Грушевського у 1903 р. (на передньому плані Катерина Грушевська)
Українське народне життя не прийняло ортодоксії і залишилось назавжди при певній духовній і релігійній свободі, — ширшім погляді на віру й мораль.”“… й візантійська ортодоксія, до якої княжий київський уряд захотів з політичних мотивів загнати слідом український народ, не могла опанувати цього громадянства, перед яким була розгорнулась така широка перспектива ріжних вір, моральних і догматичних систем, у яких відчувалось йому, хоч і не дуже свідомо, людське, — вселюдське.” – Михайло Грушевський.
Вчора, 25 грудня 2017 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставка вітальної поштівки з умовною назвою PF (від французького “Pour féliciter” – для привітання, або з італійського «Po Felicita» – на щастя).
“У нас уже прийнято в останні роки, що Різдвяні виставки більш такого романтично-сувенірного спрямування, але цього року надзвичайно цікаво кілька виставок показало це свято в різних ракурсах. Як, наприклад, галерея Гері Боумена абсолютно спонтанно, в особі куратора Анни Сидоренко, яка запропонувала виставити різдвяну листівку. І виявилось, що це величезний, абсолютно недосліджений пласт, що залишився поза увагою і науковців, і критиків, і музейників.
Наталя Космолінська
Тут не просто листівки авторства відомих художників, тут на ці невеличкі зображення наклалась і політика, і історія, і особиста історія кожного автора, і інтимні, сентиментальні моменти, буквально в кожній вітринці – біографія в кількох листівках”, – ділилася своїми враженнями Наталя Космолінська.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
В концепцію виставки закладена ціль відтворити культуру майже втраченого жанру прикладної графіки: рукотворної різдвяно-новорічної вітальної листівки.
Богдан Мисюга
“Сьогодні ми маємо дуже інтимний зріз, який показує всю теплоту спілкування між людьми, чуттєву тактильність, оскільки все абсолютно рукотворне, жодної серійної речі немає. Дуже важливі речі – це підписи, теплі побажання, навіть інколи цілі епіграми. І якщо проаналізувати ті мотиви, які еволюціонують починаючи від 1915 року , то очевидно, що дуже стрімко вони розвиваються в напрямку людської душі. І ця поштівка виявляє наскільки ми духовно багаті”, – наголосив мистецтвознавець Богдан Мисюга.
Експозиція виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
Ретроспектива жанру поштівок у Львові упродовж цілого сторіччя розгорнута на виставці в діапазоні інтимного листування кількох знакових львівських родин.
Анна Сидоренко
“Це було настільки цікаво, я навіть не очікувала, що люди так відгукнуться, тому що це дуже-дуже приватні речі і я думала, що це буде дуже важко шукати. Але, ні. Відгукнулись усі і я відчувала, що люди , які зберігають це з любов’ю, залюбки поділились своїми, роками з теплом накопиченими поштівками”, – розповіла керівник галереї, Анна Сидоренко.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
В зображеннях та надписах експонованих листівок можна відчути тепло людських взаємин, того, чого інколи нам так бракує для святкового настрою.
Микола Шемчук
“Ця ідея настільки тепла, настільки людська, можливо пов’язана з великою якоюсь ностальгією, але це приємно ностальгувати дивлячись на ці приємні речі. І ще хочу сказати, що іноді можна якусь потужну річ і не дуже добре представити, а тут з такої мікро , але дуже душевної речі вийшла дуже прекрасна виставка”, – сказав Микола Шемчук.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
Експозицію виставки вітальної поштівки “Pour féliciter” можна буде оглянути в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) протягом місяця.
Вже сьогодні, 26 грудня 2017 року, о 16.00 у Дитячому будинку №1 (на вулиці Таджицькій, 21) відбудеться благочинний проект «Молоді Душею».
Під час події бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату подарують дітям-сиротам власноруч зроблені з шерсті іграшки-янголята. Таким чином літні люди отримають нагоду попіклуватися про діток і поділитися своєю любов’ю та душевним теплом. Дітки ж у відповідь стареньким – заспівають пісні, розкажуть вірші.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
Додамо, що проект «Молоді душею» заснований психологами та арт-терапевтами. Завдяки благодійним внескам суспільства ми створили першу в Україні арт-терапевтичну кімнату у приміщенні Львівського геріатричного пансіонату, мета якої – надавати психологічну допомогу самотнім людям похилого віку. Наші підопічні це самотні люди, яких доля змусила опинитись у стінах будинку пристарілих. Часто ці старенькі сконцентровані на своїх хворобах, мають низьку самооцінку, відчуття самотності,глибокий депресивний стан, негативне ставлення до оточуючих.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
Завдяки арт-терапії наші підопічні досягли великих психологічних успіхів, результат яких — гармонізація зі світом, визнання цінностей, зближення колективу,турбота про ближнього. Під час арт-терапевтичних занять бабусі і дідусі відчули у собі бажання і силу допомогти тим, кому,на їхню думку,також самотньо.
Ми хочемо показати, як за допомогою арт-терапії люди з важкими долями оживають, і навіть в таких скрутних ситуаціях виявляють свою любов до ближнього.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
З допомогою ЗМІ наша благодійна організація хоче звернути увагу суспільства на літніх людей, які є соціально не захищені, надихнути суспільство підтримувати самотніх стареньких.
Організатори: Прихода Анна – 067 67 60 380 та Барбул Олена 096 92 01 518
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
![Лист на поштівці Михайла Грушевського до Івана Франка з адресою готелю Corneille. [Париж. 21 квітня 1903 р.]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/12/grushevsky03.jpg?resize=696%2C992)
