В середу, 29 березня 2017 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. Соломії Крушельницької, 23) до 175-річчя від Дня народження видатного українського композитора, педагога, етномузиколога, музично-громадського діяча Миколи Лисенка відбувся концерт вокальної музики у бандурному супроводі “Я вірю в красу”.
Концерт відбувся за участю студентів Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка класу заслуженого діяча мистецтв України, доцента Оксани Герасименко, класу вокалу заслуженої артистки України, доцента Ольги Гавриш та класу ансамблів Оксани Герасименко та Олени Ніколенко. Символічно, що переважна більшість виконавців – це лауреати Київського відкритого молодіжного конкурсуімені М. В. Лисенка, який був започаткований у 2012 році і приурочений 170-річчю від дня народження композитора. Конкурс проводиться з ініціативи Національної спілки кобзарів України, Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Григорія Майбороди, музею М. В. Лисенка (МВДУК), Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Григоровича Шевченка.
Назва концерту «Я вірую в красу» пов’язана з назвою романсу композитора на слова Дніпрової Чайки, який Лисенко подарував Соломії Крушельницькій. У програмі прозвучали солоспіви Миколи Лисенка, а також кілька народних пісень, переклади яких здійснила бандуристка і композитор, доцент ЛНМА ім. М. Лисенка Оксана Герасименко. Прозвуло також кілька творів з інструментальної музики М. Лисенка, які у перекладах Василя Герасименка та інших бандуристів вже стали класикою бандурного репертуару.
Сфера повсякденного належить до однієї з найцікавіших галузей для дослідження у історії. Справа в тому, що повсякденна історія здана зацікавити як і дослідника, так і простого громадянина. Вона «зачіпає» щось надзвичайно близьке і знане для кожного. Ми пропонуємо вам поглянути на те, як виглядало життя у Львові майже 100 років тому – у 1920 році. Поглянути і здивуватись – скільки до болю знайомих для себе проблем ми можемо знайти у повідомленнях, які залишили для нас сучасники тих подій.
Колишнє приміщення Ремісничої палати
1920 рік Львів зустрів у польській окупації. Під час українсько-польської війни та внаслідок поразки ЗУНР, колишня столиця австрійської провінції Галичини і Володимирщини і короткочасна столиця молодої західноукраїнської держави, увійшла до складу Польської республіки, хоча юридично, з точки зору міжнародного права статус української Галичини був невизначеним аж до 1923 року. Одним з побутових аспектів на які першочергово звертали увагу львів’яни була відсутність залізничного сполучення з новою столицею – Варшавою. Телеграфний і телефонний зв’язок працював погано навіть в межах міста. Новий, 1920-й рік львів’яни зустрічали по-новому. Фактично вперше від 1914-го року ресторани і кав’ярні були переповнені. Міська еліта до пізньої ночі святкувала в Міському театрі. У театрі водевілів (на сучасній вулиці Стефаника) відбувався маскарад. Робітники святкували в приміщенні Ремісничої палати (сучасний театр ляльок). Аналізуючи дані львівської преси, дослідники відзначають, що така річ як опалюване приміщення у той час відносилось до комфортних умов відпочинку у кав’ярнях та інших закладах. Святкові гуляння не проминули без ексцесів. П’яна компанія влаштувала бійку на вул. Костельній (сучасна Івана Гонти). Невідомі зловмисники нанесли свій візит і магазин Вольфа Стерлінга і викрали звідти півтори сотні напильників та кілька сотень замків.
Площа Ринок. Перша половина ХХ століття.
Андрей Шептицький. Фото 1921 року
Народний дім, де знаходився театр “Українська бесіда”
Українці Львова відзначали Новий рік за Юліанським календарем. Театр “Українська бесіда” влаштував Маланчин вечір. Проте загалом серед українців Львова, враховуючи окупацію міста польськими силами, настрої були не надто святкові. У місті перебувало до півтори тисячі інтернованих українських вояків і для них були організовані обіди. Багатолюдними богослужіннями на Ринку відзначали Йордан. Посвячення води здійснив митрополит Андрей Шептицький.
Карнавали не могли приховати важкого матеріального становища більшості львів’ян після кількох років війни. У січні 1920 року різко зросли в ціні продовольчі товари. Так, ціна на теляче м’ясо всього за тиждень зросла з 17 до 32 крон, свинина з 20 до 36. Наприкінці січна особливого гостро постала проблема забезпечення міста хлібом. У місті було запроваджено картки на хліб і цукор. Під загрозою штрафу було заборонено випічку кондитерських виробів, з метою економії. У кав’ярнях ними торгували нелегально і за підвищеною ціною.
Площа Ярослава Осмомисла
Питання забезпечення міста харчами неодноразово обговорювалось у міській раді. Нерідко, такі обговорення, на які приходили і прості робітники перетворювались на скандали і сварки. за спогадами сучасників, найбільше галасували жінки. Продовольче постачання Львова фактично було знищене і наприкінці січня навіть тимчасово припинили роботу пекарні. Показовими є тогочасні ціни. Буханка білого хліба коштувала 5 корон, кілограм цибулі – 25 корон, сиру -20, масла – 92, картоплі – 3. При цьому, робітник міг за день заробити не більше 50 корон. Населення влаштовувало стихійні мітинги.
Польська марка
Чергове невдоволення львів’ян викликав обмін корон на марки за завищеним курсом. Марка з січня 1920 року ставала єдиною валютою в державі. Труднощі обміну і невдоволення призвели до того, що скажімо працівники міських канцелярій зустрічали Новий рік без грошей. Зростання цін на продовольчі товари не рятувало від дефіциту, тому була впроваджена заборона працювати магазинам у свята і по неділях. Це привело до черг у магазинах. Біля міського овочевого складу на сучасній вулиці Бескидській від 5 години ранку вишиковувались кілометрові черги. Видавали не більше 10 кілограмів картоплі. На чорному ринку, за кілограм картоплі давали 5-6 корон. Численні неперевірені чутки і злість населення привели у квітні 1920 року до погромів ресторанів і шинків. Так, в одну з неділь підлітки і жінки обурені тим, що магазини не працюють, повибивали шибки у ресторанах на вулиці Городоцькій, Ярослава Мудрого і Липневій. У цей час у місті були заборонені азартні ігри. У травні, до кримінальної відповідальності притягнули 30 осіб, які у помешканнях знайомих створили 13 картярських закладів. Облави на кав’ярні та ресторани стали звичною справою.
Колишня будівля Галицького сейму
У березні 1920 року в місті почали з’являтись російські білогвардійські офіцери армії Денікіна, які втікали від більшовиків. Їхня розгульна і подекуди дивна поведінка шокувала і веселила львів’ян. Так, два російських офіцера будучи в нетверезому стані зайшли до приймальні дантиста Соненшіха на сучасній вулиці братів Рогатинців і почали роздавати усім відвідувачам великі суми грошей.
Звичними стали крадіжки білизни і одягу. Санітарно-гігієнічний стан міста залишав бажати кращого. Ситуацію ускладнювала епідемія тифу. У лазнях, стан яких також важко було назвати задовільним були натовпи людей. Львів потерпав від нестачі води. Міський водогін перебував в аварійному стані і в жовтні 1920 року було прийнято рішення частково його вимкнути. У занедбаному стані перебували міські вулиці. Навпроти будинку колишнього Галицького сейму (сьогодні – головний корпус ЛНУ імені Івана Франка), рух взагалі став неможливим через ремонт каналів. На розі вулиць Чернігівської і Севастопольської було велике звалище сміття яке жартома називали курганом на честь влади міста. На вулиці Зеленій два дні лежав труп коня і ніхто не поспішав його прибирати.
вулиця Зелена у наші дні
Стрийський парк (парк Кілінського)
Значна кількість нарікань стосувалась роботи громадського транспорту. Грубим було ставлення кондукторів до пасажирів. У жовтні вартість проїзду з подачі “ефективного” господарювання польської влади раптово зросла у вісім разів. Безплатним проїздом користувалися діти нижче метра зросту. Викликав занепокоєння також стан Стрийського парку і поведінка його відвідувачів. У парку вигулювали собак, які деколи нападали на людей, по доріжках гасали велосипедисти, групи нетверезих військових співали пісні. Як ми уже зазначали, чимало особливостей повсякденного життя і через майже 100 років залишаються схожими. Такі близькі і водночас уже чужі турботи тогочасних львів’ян сьогодні можуть видаватись незвичними. Проте слід зрозуміти, що історія це не лише діяння великих полководців і діячів – історія, це і будні людини у всіх її проявах. І вони теж варті уваги.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Голубко В. Між війною і миром (будні мешканців Львова у віддзеркаленні львівської періодики 1920 р.) // Львів: місто, суспільство, культура. – Львів, 2011. – С. 250 – 271.
Вперше львів’яни познайомилися з кінематографом 13 вересня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». З того часу, до 1914 р. у місті відкрилося понад 20 кінотеатрів. І коли прийшла Перша світова війна частина розважальних закладів не змогла лишитися осторонь й взяла на себе благодійні функції. Кінозаклади надавали свої площі продуктовим крамницям, які обслуговували армійські потреби, організаціям, що працювали на фронт, та медичним установам. Певний відсоток виторгу під час війни і в повоєнний період власники кінобізнесу скеровували родинам вояків, на придбання продуктів для польових кухонь, шпиталям.
Частина кінотеатрів навіть змінила назву: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні». Про них і піде далі мова.
Кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка
Він діяв у будинку на просп. Т. Шевченка №8 під різними назвами: «Фрашка» (1912), «Штука» (1913), «Кінотофон Едісона» (1913–1915), «Кінотеатр Червоного Хреста» (1915–1919), «Химера» (1919–1940), «Стахановець» (1940–1941), «Київ» (з 1944).
Колишній кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка №8
5 грудня 1912 року було відкрито кінотеатр «Фрашка» з глядацьким залом на 300 місць. Його власницею спочатку була Євгенія Сельська, а згодом – Михалина Роман. У 1913 р. новим власником кінотеатру став Йоахим Шаль, а сам кінотеатр було перейменовано на «Штука».
Крайній справа будинок – споруда кінотеатру Червоного Хреста, 1894 р.
У 1913 р. в приміщенні «Штуки» розпочав свою роботу кінотеатр «Кінетофон Едісона», який використовував техніку, сконструйовану Томасом Альвою Едісоном – кінетофон (він робив можливим синхронний перегляд зображення та додавання звуку до нього, який звучав з грамофону).
Кінетофон Томаса Едісона зразка 1913 р.
1915-го кінотеатр перейшов у власність товариства «Червоного Хреста» під назвою «Кінотеатр Червоного Хреста», і діяв до кінця Першої світової війни. Значну частину своїх прибутків цей кінотеатр віддавав на доброчинність. Під час Першої світової війни тут перед сеансами часто демонстрували новини з фронту, а також воєнний тижневик (хроніку воєнних подій за тиждень). Після закінчення Першої світової війни кінотеатр було перейменовано на «Химера», хоча товариство «Червоний Хрест» і надалі залишалося його власником (до сер. 1930-х).
Cпоруда кінотеатру Червоного Хреста, 1909 р.
В газеті місцевій пресі за 1915 р. можна знайти таку інформацію:
«Кінотеатр “Червоного Хреста”. У Львові, при Академічній вул. (тепер – просп. Шевченка) єсть кінотеатр “Червоного Хреста”. Гарний сей так з внутрішнього і внішнього боку, з добірною й симпатичною музикою кінотеатр ріжнить ся від инших схожих підприємств тим, що має й дуже гарну, благородну й похвальну ціль. Іменно чистий зиск віддаєть ся військовим інвалідам та родинам поляглих на полі бою. Звичайно стрічаємо там зовсім приличну програму. З признаннєм треба зазначити, що українська публика, обосливо пані і дівчата в поважнім числі заходять до кінотеатру.
Кадр із стрічки «Галька» (1913) – першого фільму, який демонстрували у кінотеатрі «Кінетофон Едісона». Мав звуковий супровід.
Про сам кінотеатр моглиб ми висказувати тільки самі похвали, як би не одно “але”, що мусить нас дуже і дуже охолодити. Іменно управа кінотеатру зіґнорувала українську публику. Усі написи, програми й оголошення є тільки в німецькій і польській мові. Не знаємо, як назвати таку небажану поставу супроти Українців, колиб друки були лише в мові армії, тоді й ми не піднеслиб отсих замітів, але коли бачить ся вивисшуваннє одної народности краю, а цілковите поминеннє другої, до того ще у Східній Галичині одиноко міродатної, годі здержатись. І тому не можемо так, як би ми се бажали, поручувати українській публиці кінотеатру “Червоного Хреста” до часу, доки ся, легенько кажучи разяча аномалія не буде усунена».
Реклама львівського кінотеатру в газеті
Народний кінотеатр Червоного Хреста
Кінотеатр, який розташований на вул. Городоцькій №36 також змінив чимало назв: «Ілюзіон» (1911), «Стелла-Маре» (1911), «Геліос» (1911–1912), «Перла» (1912–1916), «Народне кіно Червоного Хреста» (1916–1918), «Світанок» і кіноклуб «Авангард» (1932–1944).
Колишній народний кінотеатр Червоного Хреста, зараз – львівський драматичний театр імені Лесі Українки
Кінотеатр мав невигідне розташування у «мало залюдненій дільниці», і прибутки від кінопоказів були невеликими. Через це його власники надсилали прохання до місцевої влади звільнити кінотеатр від частини податків. Ціни на квитки у 1912 р. коштували від 20 геллерів до 7 корон. У 1916 р. власником кінотеатру став Червоний хрест, і його перейменовано на «Народне кіно Червоного Хреста». Під цією назвою кінотеатр діяв до кінця Першої світової війни. Значна частина його прибутків йшла на допомогу постраждалим у війні. У кінотеатрі, окрім звичайних кінострічок, демонстрували і воєнні тижневики, які інформували про військові дії на фронті. У 1918–1932 рр. у цьому приміщенні кінотеатр не працював, натомість діяв Малий міський театр.
Народний кінотеатр Червоного Хреста на вул. Городоцькій №36, 1915 р.
Цей кінотеатр, як і наступний, не оминула увагою газета «Діло» 1917 р.:
«Управа кінотеатрів Червоного Хреста у Львові збогатила своє добродїйне підприємство великою скількістю нових фільмів, які заслугують на особливу згадку, а саме: драма п. з. “Маргарета Фолькман” та веcелa комедія п. з. “Жовнїрські часи Моріца”. З проґрам кінотеатру при вул. Городецькій ч. 26. треба згадати про кримінальну драму в 3 актах п. з. “Захитане щастє” та про комедію “Прошу ввічливо” та драму в 2 актах “Таємнича ганьба”. Кіно Кухнї воєнної висвітлює також інтересну програму, в якої склад входять між иншим воєнний тижневник, та комедія п. з. “Богатий дядько”. Ті програми будуть висвітлені від пятницї дня 23. до понедїлка дня 26. марта с. р.»
Кінотеатр військової кухні
У будинку на пл. Шашкевича №5 діяв кінотеатр зі такими назвами: «Кіно військової кухні» (1916–1918), «Стильний» (1928–1939), «Кінолекторій Комсомолець» (1946–1965).
Кінотеатр військової кухні, поч. ХХст.
Кінотеатр був заснований Іваном Мельником у 1916 р. Тут, окрім звичайних фільмів, демонстрували новини з фронту, а прибутки з роботи кінотеатру йшли на допомогу військової кухні. 1928-го у цій же ж споруді, в залі Музичного інституту ім. М. Лисенка відкрито новий кінотеатр – «Стильний» (спочатку його власником був Музичний інститут ім. М. Лисенка).
Колишній кінотеатр військової кухні, зараз – головний корпус Львівського музичний коледж ім. Людкевича
Зал був розрахований на 600 глядацьких місць, а викладачі Музичного інституту ім. М. Лисенка разом зі своїми сім’ями могли безкоштовно відвідувати кіносеанси. У 1929–1931 рр. власником «Стильного» був Союз інвалідів війни.
Кінотеатр Червоного Хреста на вул. Леся Курбаса №3
У будинку колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3 діяли два кінотеатри: «Казино де Парі» (1911–1916) та «Кінотеатр Червоного Хрестa» (1916–1918). У цьому будинку Мельхіор Майблюм у 1911 р. відкрив кінотеатр «Казіно де Парі».
Будинок колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3
Ціни на квитки були відносно невисокими – від 2 до 5 корон в естрадних ложах та ложах 2-го поверху. У 1916–1918 рр. власником кінотеатру був «Червоний хрест», і кінотеатр змінює свою назву на «Кінотеатр Червоного Хреста».
Глядацький зал «Казино де Парі», приблизно 1914 р.
Значна частина його прибутків віддавалася на допомогу солдатам і їхнім родинам. Після закінчення Першої світової війни у 1918 р. кінотеатр перестає діяти.
В суботу, 1 квітня 2017 року, о 12.30 у Соборі Святого Юра (площа Святого Юра, 5) відбудеться презентація історико-документального альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”. Подія відбудеться з благословення та за участі Митрополита Львівського Високопреосвященного Владики ІГОРА (Возняка).
Над цим чудовим альбомом працювали Єрм. Юстин (Бойко) – керівник Постуляційного центру монастирів Студійського Уставу, настоятель Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ, упорядник листів та видання, та Іван Матковський – упорядник листів та видання, перекладач на українську мову.
Ці листи, написані бл. свщмуч. Климентієм (Казимиром Шептицьким) до членів родини у період із 1881 по 1945 роки, були нещодавно віднайдені у монастирі св. Теодора Студита «Студіон», що біля Риму у Кастельгандольфо. Більшість з них – до брата Станіслава Шептицького, генерала Війська Польського. Листи перекладено українською мовою Іваном Матковським та спільно з о. Юстином (Юрієм Бойком) упорядковано і підготовано до друку.
Упорядник та перекладач листів на українську мову п. Іван Матковський
Понад дві сотні фотографій Родини Шептицьких, які ілюструють історико – документальний альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”, сприятимуть глибшому вивченню постаті блаженного свщмуч. Климентія Шептицького та родини Шептицьких загалом.
Альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”
У альбомі використано світлини з колекції „Archiwum Szeptyckich” (Польща), о. Юстина (Юрій Бойко), Івана Матковського, Лесі Квик, Романа Метельського, „Narodowe Archiwum Cyfrowe” (Польща), Muzeum Narodowe w Warszawie (Польща), Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona (CBN) (Польща) – багато з них також вперше побачать світ.
Передмовою до видання стали спогади с. Ванди, дочки Олександра графа Шептицького і племінниці о. Климентія та Митрополита Андрея Шептицьких. Спогади с. Ванди перекладені з польської мови та друкуються також вперше.
Сторінка альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”.
Листи о. Климентія прокоментовані перекладачем Іваном Матковським. Графічне та мистецьке оформлення видання – задум його упорядників, реалізовано львівською художницею Лесею Квик.
Літературна редакція здійснена Василем Лабою, Галиною Терещук, Іванною Матковською. Упорядники висловлюють подяку Ігореві Розлуцькому за допомогу у підготовці Листів до друку.
Отець Климентій Шептицький
Видання підготовлено до друку за фінансового сприяння Івана та Іванни Матковських, Юрія та Марії Чернецьких. Надруковано за кошти Ігоря та Оксани Васюників.
Історико-документальний альбом готувався до друку у співпраці з церковними інституціями та організаціями: Свято-Іванівською Лаврою Студійського Уставу УГКЦ, Постуляційним Центром Монастирів Студійського Уставу УГКЦ, Fundacja Rodu Szeptyckich, Громадською радою „Святий Юр”.
З тексту листів довідуємось про малознані факти з життя родини Шептицьких та взаємини між братами, дітьми Яна та Софії Шептицьких. До нині не опубліковано жодної монографії, яка б охоплювала різні сторони життя та діяльність блаженного архимандрита Климентія Шептицького.
Сторінка альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”.
В листах Казимир Шептицький (о. Климентій) детально описує своєму брату Станіславу, військовому аташе австро-угорської імперії на Далекому Сході у Маньчжурії, останні роки життя їх батьків та смерть матері – Софії Шептицької. З них ми довідуємось про причини вступу в чернече життя автора та перебування в монастирі на Балканах. Надзвичайно цікаво описаний міжвоєнний період у житті родини та факти пов’язані з діяльністю брата – Митрополита Андрея. Цінними документами родини є спогади про відвідання Прилбич після вбивства брата Леона солдатами в час першої радянської окупації Галичини. Читаємо свідчення очевидця подій 1941 року у Львові – вбивства в’язнів під час відступу більшовиків після оголошення Німеччиною війни СССР.
Архимендрит Климентій Шептицький залишив у листах до родини цінну, часто не відому широкому загалу, інформацію про греко-католицьку Церкву та події з життя праведного Митрополита Андрея Шептицького.
Казимир Шептицький (о. Климент)
Блаженний Священномученик Климентій (Казимир Шептицький) народився 17 листопада 1869 року у селі Прилбичі в родині Яна та Софії Шептицьких. Був шостою дитиною у сім’ї. У 1892 році отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті у Кракові. Займався адвокатською та політичною діяльністю. Зокрема, у 1900-1907 році був депутатом австрійського парламенту, співавтор «Загального австрійського закону про ліси». У 1911 році, у віці 43 років, втупив до монастиря. У 1918 році став настоятелем Унівського монастиря, a з 1926 року ігуменом Студитів Свято-Успенської Унівської лаври. У 1927 році на землях т.зв. Кайзервальду у Львові заснував Свято-Іванівську лавру Студійського уставу. В 1936–1937, спільно з братом, митрополитом Андрієм Шептицьким, склав статут для монахів Студійського уставу, відомий під назвою «Типікон», який апробував папа Пій XII. Відіграв велику роль у створенні та формуванні чернецтва греко-католицької Церкви. У 1939 році таємно іменований митрополитом Андрієм Шептицьким екзархом Росії та Сибіру. Під час Другої світової війни врятував кілька сотень єврейських, польських та українських дітей. Замордований у 1951 році у Владимирському централі в Росії. В 1996 р. посмертно отримав звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у період Голокосту. Отець Климентій Шептицький беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року у Львові під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну.
Станіслав Марія Ян Шептицький — граф, генерал-майор цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, генерал-поручник Війська Польського.
Станіслав Шептицький народився 3 листопада 1867 року, як четвертий син Яна та Софії Шептицьких. У 1888 році закінчив Військову Технічну Академію у Австрії та отримав офіцерське звання поручника. У 1904-1905 рр. був австрійським військовим аташе при російській армії в Маньчжурії. У 1914 році призначений начальником штабу II корпусу на російському фронті. Кандидатуру Станіслава Шептицького було запропоновано, щоб очолити Українських Січових Стрільців. У 1916-1917 рр. очолює Польські Легіони австро-угорської армії. У 1919, як генерал Війська Польського, займав пост командувача Литовсько-Білоруського фронту під час польсько-большевицької війни. У 1920 році керує обороною Варшави під час вторгнення кінноти Будьоного в Польщу. У 1923 році призначений міністром оборони Польщі. Був нагороджений найвищими військовими відзнаками ІІ Речі Посполитої.
Вже сьогодні, 31 березня 2017 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Мирослав Откович. Живопис“.
Мирослав Откович. Фото: dyvys.info
На великій ретроспективній виставці, яка присвячена 70-ти річчю Народного художника України Мирослава Отковича представлено роботи виконані в техніці акварелі, створенні як за останній час, так і ті, що вже є класикою українського акварельного живопису.
Мирослав Откович. Осінні соняшники. 100 х 70 см. Акварель, темпера, 2013 р
Експоновані на виставці роботи створенні в улюблених жанрах художника – натюрморт, пейзаж (морські краєвиди, карпатські гори, екзотичні пейзажі Кипру та Чорногорії, урбаністичні види Парижу), декоративні та жанрові композиції, а також роботи на християнську тематику.
Мирослав Откович. Політ птаха над берегом моря. 100 х 100 см. Акварель, 2015
Окремо, на виставці представлено частину мистецького проекту Мирослава Отковича «1000 років Софії Київській», а саме портрети визначних політичних і культурних діячів України – Великі Київські князі Володимир та Ярослав, княгиня Ольга, княжна Анна Ярославівна, Митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа.
Мирослав Откович. Чумацький шлях. 100 х 100 см. Акварель, темпера, 2016 р.
У життєвій долі Мирослава Отковича та у виборі ним творчого та професійного шляху найважливішими були, очевидно, два нерозривно пов’язані між собою фактори – праця у стінах Національного музею у Львові (1970–1980 рр.) та захоплення українською іконою, яке переросло у пізнання таємниць сакрального мистецтва і цілком природне прагнення до збереження його безцінних шедеврів.
У середу, 29 березня 2017 року, відбулася прес-конференція «Підготовка та реалізація заходів до святкування 100-річчя з дня заснування Національного театру ім. Марії Заньковецької».
Цьогоріч відзначатимемо 100 років з дня заснування Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, генеральний директор театру Андрій Мацяк та журналісти обговорили підготовку та реалізацію заходів до святкування.
Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин
“Я вважаю, що ми маємо дуже добре підійти до такої річниці, як 100 років театру і максимально скерувати усі можливі зусилля, в межах Львівщини та за її межами, для того, щоб наш театр виглядав більш достойніше, ніж він виглядає сьогодні.
З приємністю хочу сказати, що з театром у нас дуже теплі стосунки не тільки тоді коли ми приходимо безпосередньо на вистави та імпрези сюди, і сподіваюся, що до цього сторіччя ми підійдемо дуже готові. Зокрема, за трьома пунктами: перший – бюджет, виділено 600 тисяч гривень; другий – програма «Польща-Білорусь-Україна», загальною вартістю 682 тисячі євро; третій – ми маємо великі розрахунки, після перемовин на рівні посла Японії в Україні, на грант на світлове обладнання”, – поділився планами Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин.
Зі свого боку генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк налаштований більш реалістично і звернув увагу присутніх на відсутність підтримки з боку міської влади.
Генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк
“Ситуація можливо не є найкращою, але й не найгіршою, оскільки ми не є наодинці із нашими проблемами і я дякую усім людям, які нас підтримують. Якщо говорити ближче до 100-річчя, то ми хочемо організувати гарний фестиваль, куди були б запрошені два національні київські театри, театр ім. Янки Купали, я мав підтвердження з Мінська, Вільнюський національний театр теж мав би приїхати до нас з виставою і Театр Польський. Особливістю цієї ситуації є те, що вони з великим розумінням ставляться до того, в яких ми є умовах, адже ми не маємо коштів на проведення такого заходу”, – зазначив Андрій Мацяк.
Директор-розпорядник театру імені Марії Заньковецької Тарас Лисак
Також під час прес-конференції директор-розпорядник театру Тарас Лисак презентував електронний театральний квиток, який найближчим часом з’явиться в он-лайн продажі.
Зразок електронного театрального квитка
“Придбано термопринтер, який буде друкувати інформацію про подію на квитку. НА вході буде стояти чоловік зі сканером, Який буде сканувати це й же термобланк, придбаний в касі або електронний квиток, який наш глядач може придбати в інтернеті, або показавши QR-код на свому смартфоні. Ми вважаємо, що це буде зручніше, тим більше, що це в ногу з часом і сподіваємося на збільшення кількості глядачів”, – розповів Тарас Лисак.
Офіційне святкування 100-ліття з дня заснування театру ім. Марії Заньковецької відбудеться у жовтні. З цієї нагоди готується міжнародна культурно-мистецька акція за участі Національного академічного українського драматичного театру ім. І Франка (Україна), Польського театру Народового, Національного академічного театру ім. Янки Купали (Білорусь) та Литовського національного драматично театру (вистава «Борис Годунов» у постановці Еймунтаса Някрошуса).
На завершення теми побуду мешканців давнього Львова не можна оминути й розповіді про те, як розважалися городяни та які алкогольні напої вживали, адже значну увагу львів’яни приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало — була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю — ґанусова. Найдорожчими були цукрова і “адамашкова”. Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХVІ-ХVІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам — грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості — і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Пам’ятник винолюбу
Як і у всіх слов’янських землях, в Галичині серед любителів звеселювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю — інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, — у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Розваг у львів’ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри — кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок.
К. Ауер. Стрільниця у Львові, 1846-1847 рр.
Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства — ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Герб Куркового братства
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався “курковим королем” (“курек”, тобто півень, — емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посипаною золотим піском — приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз — штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м’ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці — першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
У міжвоєнний період (1921–1932 рр.), на парафії у мальовничому селі Красів (Миколаївського р-ну), служив о.Мирон Крутяк (1886 р.н). Він був висвячений у 1912р., і разом з дружиною Климентиною (з дому Сенишин), прибув на службу у с. Верин.
Мирон Крутяк – студент теології
Власне до Красова він потрапив на запрошення патрона місцевої церкви Давида Абрагамовича, засновника благодійного фонду «Гр.Католицьких церков ім. св. Ап. Петра».
Членська грамота видана у 1905р. парохії у Красові.
22 березня 1926 р. у молодого подружжя народилась донька Надія. Від цього часу не минуло й два роки, як о.Мирон важко занедужав. На час його перебування у Львівському шпиталі (на операції) до Красова призначили тимчасового священника о.Березюка з сусідньої Поляни. 25 серпня 1929 р. Мирон Крутяк просив консисторію надати йому відпустку, бо за порадою лікарів мав виїхати на лікування у гори.
У 1932 р. о.Мирон з родиною, був скерований на парафію у с. Дроговиж, де донька Надія закінчила 6 класів державної народної школи. З 1938 по 1939 рр. навчалась у Стрийській жіночій гімназії.
Плебанія у с. Дроговиж
З початком Другої світової війни в колах львівської «Молодої громади», що була об’єднанням колишніх старшин УГА, зародилась думка про те, щоб українців підняти на загальне протипольське повстання. Цей план особливо підтримував сотник Дмитро Паліїв. Проте митрополит А. Шептицький проінформував Провід ОУН про домовленості Німеччини та СРСР стосовно окупації західноукраїнських земель більшовиками після розгрому Польщі. В такому випадку ОУН відмовилась реалізовувати план «Молодої Громади», а лише бути в найбільшій готовності на випадок захисту українського населення перед польськими погромами.
Сотник Дмитро Паліїв
10 вересня 1939 року на Миколаївщині відбулось невелике збройне повстання. З ініціативи членів ОУН Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, роззброєно польську поліцію та встановлено українську владу в селах Демня, Устя, Надітичі, Веринь, Крупсько, Розділ, Ілів, Стільсько й Березина. Всіх осіб віком від 18 до 35 років було мобілізовано. Польську охорону залізничного моста на Дністрі біля Розвадова зліквідовано й роззброєно кілька ватаг польських мародерів.
Міст через річку Дністер у Розвадові
Однак, 14 вересня 1939 р., з Жидачева на згадані села вирушили 600 осіб польської поліції, щоб спацифікувати повстанців. Відповідно в українських селах було сформовано загони самооборони до яких вступило 500 слабоозброєних осіб. В боях, що тривали три дні загинуло 49 польсьських поліціянтів, але поляки познущавшись над селянами атакували й спалили вищезгадані села. Селян зачиняли по хатах і підпалювали, або скатованих виводили на кладовище, змушували копати для себе ями і стріляли.
Польська армія на марші, фото 1939 року
У місті Миколаєві лікарі- українці Стасів і Лукач організували тимчасовий шпиталь, куди привозили жертв нападів – переважно жінок та дітей – попечених, поранених кулями.
16 вересня 1939 року польський поліційний відділ, налетів на с.Дроговиж. Отець Мирон і його син Степан, старший брат Надії, кинулися назустріч в надії стримати поляків, але нападники нікого не хотіли слухати, навіть свого офіцера, і розстрілювати всіх, кого вдалося затримати. До числа перших потрапили політв’язень Омелян Коваль з Розвадова і молодий студент Крутяк Степан.
Студент Степан Крутяк (крокує першим)
На щастя, офіцерові того польського відділу спільно з місцевим управителем маєтку таки вдалося припинити подальші розстріли. Надія і її батьки дуже важко пережили смерть Степана. Згодом поліційні відділи через Стрий відступили на Мадярщину.
Степан Крутяк
Коли прийшла радянська влада Надія стала ученицею середньої школи міста Миколаїв, але перервала навчання, через хворобу.
Після відступу більшовиків у 1941 році, Надія, за посередництвом старшої своєї товаришки Катрусі Максимович (псевдо «Тамара»), стала членом Юнацтва ОУН і з великим піднесенням марширувала разом з молоддю в національних строях під час урочистого проголошення Самостійної України в Миколаєві.
Незабаром їй доручили створити осередок Юнацтва в Дроговижі. Впоравшись із завданням вона згодом стала членом ОУН на псевдо “Фіялка”.
Надія Крутяк
Одночасно вступила на навчання до Учительської Семінарії у Львові, але провчилась лише півтора року, оскільки до Галичини наближався фронт – заклад розпустили, видавши студентам лише короткі посвідчення.
Коли «Тамару» перевели в Стрийський район, за місцем навчання у Стрийській гімназії, Надію було підпорядковано провідниці з Миколаєва Зоні Доскочинській (псевдо «Оля» – загинула) Виконувала, переважно, обов’язки зв’язкової, мала багато зв’язків по району.
Коли у 1943 р. почали формуватись загони УПА, жіночій сітці випала велика відповідальність за збір та постачання продуктів і одягу, вибір місця постою, організацію вечері для сотні, котра проходила рейдом через село. Велике значення мав зв’язок, по якому проходили окремі люди, невеликі групи котрих треба було проводити у нічний час, вийти на зустріч, провести селом і передати зв’язковим сусіднього села. Ходили на завдання мов поміж дощ. Кожного разу можна було потрапити у руки ворога. Таким чином передавалась і підпільна «пошта», повідомлення письмові та усні. Зв’язкових навчали володіти малокаліберною зброєю (пістолетами)
Надія Крутяк Фіялка серед молоді – період німецької окупації
Після другого приходу більшовиків 1944р. у Галичині розпочались масові арешти підпільників. Катруся Максимович, перша провідниця Надії, сказала “Мусимо трохи притихнути, може, та хвиля перейде” і дівчата вирішили поступати до університету. Надія, не маючи атестату, у 1945р поступила на підготовчі курси, після яких її автоматично зарахували на перший курс географічного факультету.
Мешкала на вулиці Підвальній 9. Навчаючись на 3 курсі університету, 28 червня 1947 року, була заарештована.Рівненським НКВС. Однокурсниця Надії, Галя Краєвська із Здолбунова, була заарештована у Рівному. Надія їй довіряла, ділилася забороненою літературою, яку знайшли при арешті Галі. Слідство відбувалося в Рівному. Після обшуку на Підвальній, у кімнаті Надії виявили багато літератури виданої ще перед війною. Світлин не виявили, бо були сховані під дровами біля пічки.
Слідство велось за ст. 54–а, 54–11. Перебіг слідства був важким, але у Рівному не змогли знайти достатньо доказів вини, оскільки підпільна праця велась на Миколаївщині. Слідчий їздив до Миколаєва, але там ніхто її не видав. Отже, після письмового протесту Надію Крутяк судили лише за статтею 54, 10 – агітація проти радянської влади.
Надія Крутяк (посередині) – перед арештом
По етапу, через Львівську пересилку, Надію відправили у В’ятлаг Кіровської обл., де налічувалось 15 лагерних пунктів. Працювали на видобутку торфу. Зимою було особливо важко, оскільки земля замерзала і доводилось кайлом пробивати до 40 см. мерзлої землі . Норма на двох – яма 4х2 м. Харчування було жахливе і залежало від продуктивності праці. В разі невиконання норми врізалась пайка хлібу – 600 – 700 гр. В кашу додавали наперсток олії, інколи – відварене м’ясо дичини. В баланді плавали голови оселедців.
У 1949 р. помирає батько, а в 1951 році – мати. «Це були страшні удари долі. Мені не хотілось жити …»
о.Мирон Крутяк на вул. Академічній у Львові (біля пам_ятника Корнелю Уєйському).
Звільнилась Надія у 1952 р. Добилась пересуду з 10 років на 5.
Відбувши термін Надія не знала куди їй податися, але її тіточна сестра, яка була “навічно” вивезена з родиною в Красноярський край, запросила приїхати до них, бо там була можливість дещо заробити. Отже, Надія вирушила у Красноярський край, Ширинский р-н., поселення Туім (Хакасія), де працювала до 1955року.
Влаштувалась працювати на шахту, де добували «таку руду». Говорили, що її застосовували при виготовленні ядерної зброї.
Після смерті Сталіна на силу вирвалась з Красноярського краю та повернулась в Україну.
Надія Крутяк (вгорі), Ольга Шух , Іван Шух. Родичі у котрих проживала Надія в п. Туім
Тоді були важкі часи. Багато людей повертались до рідного краю, не маючи ні близьких ні даху над головою. Надію реабілітували та зняли судимість. Прописалась у відділку міліції на вул. Київській у Львові.
Довідка про звільнення Надії Крутяк
Пізніше вступила на курси медсестер, згодом їх закінчила та стала працювати в дитячих яслах. Закінчивши курси підвищення кваліфікації стала працювати в клініці медінституту, в неврології (1956-1967). Згодом перевелася в поліклініку на Левандівці, де працювала до пенсії, на яку вийшла у 1981 році.
У 1958 р. одружилась з колишнім довголітнім політв’язнем Володимиром Рудником. Перший термін він відбував ще за Польщі у Березі Картузькій. Мешкали у квартирі по вул. Тургенєва. Чоловік став працювати будівельником на Схнилові. У 1960р. народився син Роман. У 1984 році стала вдовою.
Степан Крутяк
Незважаючи на важке життя, Надія Крутяк-Рудник залишалася життєрадісною, доброзичливою і співчутливою до людей. У її серці ніколи не згасало почуття любові до рідного краю, неголосний, але щирий патріотизм.
З початком Українського Відродження вона долучилась до громадської праці, була членом Спілки політв’язнів України, “Рідної Школи”, Червоного Хреста та Ліги Українських Жінок. Брала участь у роботі “Просвіти” на Левандівці. Особливо натхненною була її участь у вокальному ансамблі “Відгомін”. У хорі натхненних голосів “Відгоміну” завжди, і майже до останніх днів життя, звучав чистий голос Надії Крутяк-Рудник, яка відійшла у вічність 28 квітня 2014 року.
Андрій КНИШ
Використана література:
«Згасла українська свічечка» Лідія Купчик – інтернет ресурс «Український погляд».
Спогади Надії Крутяк – Рудник – записані Андрій Книш
Світлини з домашнього альбому Надії Крутяк–Рудник.
Петро Мірчук «Нарис історії Організації Українських Націоналістів»
Жити в безперервному калейдоскопі подій, творчих проектів, цікавих ідей і пошуку в повсякденні чогось неймовірного, встигати виховувати трьох дітей та реалізовувати себе професійно — на це спроможна хіба що жінка. Уляна Мороз — директор і художній керівник Львівського обласного театру ляльок, керівник Майстерні „Мистецький простір“, режисер фестивалю „Тустань“ знає, як перетворити життя в справжнє святкове дійство.
— Що спонукає Вас до творчості?
— Творчість — необхідна складова мого існування. Щодень мушу хоча б кілька хвилин щось творити. Якщо не вдається впродовж дня, то можу навіть посеред ночі малювати, витинати, шити-вишивати, декорувати… Зрештою, свої проекти реалізовую завдяки тому, що щодня хоча б трохи часу приділяю для роботи над ними. Буває й таке, що гуляю з дітьми чи щось роблю вдома і раптом… з’являється якась ідея!
Уляна Мороз
— Звідки витоки Ваших творчих поривань?
— Батьки мали самодіяльний театр „Мета“. Тож у нас вдома постійно щось діялося. Перший мій дитячий спогад дуже яскравий: батьки готували виставу „Дракон“, за твором Юрія Винничука. Для декорації робили величезні півметрові та понад метр драконячі яйця з пінопласту і вся хата була закладена цими яйцями, вони обклеювали їх пап’є-маше, розмальовували. А на прем’єрі вистави, я побачила, що наші творіння — частина великого дійства. Мене це дуже вразило. Врешті, таке театрально-фестивальне дитинство сформувало мій світогляд.
Уляна Мороз з чоловіком та дітьми
— Із чого почалося захоплення режисурою?
— Мені було 13 років і я поставила казку „Івасика-Телесика“. В нас у родині багато дітей і коли ми відпочивали в Карпатах, я організувала таку виставу. То був мій перший проект. Навчаючись у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша (напрям художній текстиль), мала завдання організувати дійство до 100-річчя Володимира Сосюри. Тоді, через його ранню творчість, я заново відкрила для себе цього неймовірного письменника. Це був мій перший самостійний проект. Згодом зрозуміла, що мені бракує „інструментів“ для подальшого розвитку, тож вступила в Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. А паралельно ще й здобувала освіту в Українській академії друкарства (графіка оформлення книги), бо мама наполягала, що режисура — не жіноча професія. Після навчання почала свою режисерську роботу в Дрогобицькому театрі.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
— Майстерня „Мистецький простір“, яку Ви створили, це щось інше, ніж театр?
— Це об’єднання різних мистецьких напрямів — художників, музикантів, акторів… Зрештою, це творення самого простору, який стає основою дійств. І це не звикла театралізація, як відтворення дій, а те, що межує з філософією, експериментом, пошуком глибинних змістів, нестандартних образів…
— Які Ваші найновіші проекти?
— Нещодавній великий проект — „Кордон“, який допоміг збирати кошти для АТО. До певної міри це була й внутрішня психотерапія. Мій брат у той час воював на передовій. А коли там твої рідні, то час йде по-іншому і постійно мусиш, щось робити, щоб допомагати. Завдяки виставі „Кордон“ ми купили для воїнів авто і ще багатьом допомагали осібно. А з вертепування на Різдво передали ще 20 тисяч гривень одному воїнові на лікування.
Уляна Мороз у театральному дійстві
— Над чим зараз працюєте?
— Продовжую роботу над проектом на Шевченківську тематику. Він досить складний, бо не має рішення на рівні побутового чи літературного театру. Намагаємося винайти щось нове. Взагалі, Шевченко в моїй творчій діяльності посідає чільне місце: режисерську справу починала з вечорів Шевченка, що дало поштовх вчитися далі, в поліграфії оформлювала цікавий проект. Мій Шевченко — це Шевченко, який змінив Україну, дав нам право на майбутнє, ставши своєрідною точкою відліку. Романтична манера, яку він обрав для своєї творчості — це „частота“, яку сприймали в той час. Розшифровуючи його твори, потрапляємо на неймовірний пласт історичної пам’яті, культури — усвідомлення свої потужності в минулому, скарбу мови, місії еліти, геополітичного й історичного місця народу на Європейській арені. Зараз працюємо над проектом за поемою „Великий льох“. Особливу увагу акцентуємо на образі трьох лірників, які символізують деградовану еліту. Лірники для Шевченка — вища каста, вони несли історичну пам’ять, а тут лірники йдуть заробляти на розкопках Богданового льоху. Він показує, що еліта не розуміє своєї місії, маючи ключі до цього льоху, не знають, що з ними робити. Він демонструє потребу народу в еліті, яка знає, що таке історична пам’ять. Це надзвичайно актуально і для нашого сьогодення.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
— Чи готові глядачі до таких експериментів?
— Глядача треба також вчити. Пропонуємо інший „продукт“, демонструючи, що може бути інший підхід. Звичайно, це не проста робота. Майстерня — це потреба шукати форми, простір, спосіб говорити про тонкі речі, і знаходити шлях між філософією та театром. Хочеться, щоб це було модерно і залишалось актуальним, як і самі слова Шевченка. Робота майстерні якраз і полягає в тому, щоб знайти актуальне трактування. Я взагалі переконана, що такий пошук має бути постійний, бо митець, який не шукає — помирає як митець.
— Як бачите розвиток театру ляльок, який нещодавно очолили?
— Я люблю театр. Для мене це територія мистецтва, яке повинне нести щось цінне. Маю маленьких дітей і, йдучи в ляльковий театр, очікую мистецтво такого рівня, щоб хотіти прийти знову. Це мусить бути висока якість, бо саме змалечку формуємо особистість. У якісній виставі має бути закладений сенс для дітей і дорослих. Звичайно, треба оновлювати репертуар, розвивати театр. Та передовсім, маю сформувати команду, яка мислитиме сучасно, творчо, комплексно і думатиме про перспективу. Діти — щирий глядач, якщо їм як не подобається, то вони просто не дивляться. Хочеться втрапити „в десятку“: вистава має бути не добра, а ідеальна і лише з грамотною командою це вдасться.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
Крім того, треба брати участь у різноманітних фестивалях, загальноміських акціях. Це розвиває акторів і дає ширші можливості для співпраці театру. Вже зараз є багато ідей для спільних проектів, зокрема з музеями. Адже мистецтво — це живий об’єкт. Це те, що зараз і в цьому просторі. Його треба розвивати, коли воно архівується, то застигає. А з дитячого театру починається культурне, естетичне, мистецьке, інтелектуальне, формування нового покоління. Діти, які приходять у ляльковий театр колись стануть науковцями і політиками, міністрами і вчителями, і їх перше яскраве враження з театру супроводжуватиме їх все життя. Я хочу прикласти всі зусилля, щоб ті враження були найякіснішими! Ляльковий театр — це мистецька колиска, я рада, що можу долучитися до неї.
Людство завжди мріяло зберегти у своїй пам’яті важливі події, щоб знову і знову переживати хвилюючі моменти. «Спинися мить, бо ти прекрасна», написав свого часу Й. Гете у своєму епохальному творі «Фауст». Саме такі миті життя міста зберегли для нас світлини польського фотографа Адама Ленкевича. На цих фото немає кольору але стільки відтінків…
Листівка із зображенням Львівського оперного театру та її зворотна сторона. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Листівка із зображенням Львівського оперного театру та її зворотна сторона. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Адам Амбросій Ленкевич (Lenkiewicz Adam Ambroży, 1888 – літо 1941) – польський фотохудожник та туристичний активіст. Доля приготувала для цього уродженця Надсяння, одного із синів багатодітної родини тривале перебування у місті Лева. Після закінчення реальної гімназії у Львові, Адам вступив у 1906 році на інженерний факультет Львівської Політехніки. Після двох років змінив місце навчання на філологічний факультет Львівського університету, який закінчив у 1915 році. Від 1916 року Ленкевич викладав у Жіночій Гімназії імені Королеви Ядвіги у Львові, а потім протягом 1930 – 1939 років у Державній Технічній Школі.
Застигла для історії львівська кам’яниця. Листівка. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Вежа костелу бернардинців навесні. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
З 1921 року Адам зайнявся фотографією, під впливом інженера Стефана Пазірського (із сестрою якого митець одружився ще 1915 року), видатного художника-фотографа. У 1925 році Ленкевича було прийнято до Львівського Товариства Фото (LTF), а з січня 1927 року він кілька років був головою цієї організації. LTF організувала у 1928 році Міжнародний фотографічний салон у Львові, а також II З’їзд Товариства фото Польщі.
Нічне освітлення Латинської катедри. Перша чверть ХХ століття. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Домініканський собор у львівську ніч. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Адам Ленкевич був співзасновником і головою львівського відділення Польського Татранського товариства (1928 – 1939). Опублікував численні матеріали про Горгани. Його фотографії були основою для серії листівок, що були надруковані, зокрема, у вигляді наборів про Львів. Роботи митця часто були ілюстраціями до публікацій про Гуцульщину та Львів.
Вид на будинок Шпрехера, пам’ятник А. Міцкевичу та Латинську катедру. Фото А. Ленкевича.
Курган Люблінської унії поблизу Високого Замку. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Під час Другої світової війни Адам Амбросій Ленкевич був членом польського руху опору. Арештований органами радянської держбезпеки 17 березня 1941 року. Подальший розвиток подій у житті відомого фотографа достеменно не відомий. Польський науковець Збігнєв Войцік (Zbigniew J. Wójcik) твердить, що Адам Ленкевич зник безвісті десь на безкраїх просторах Радянського Союзу. Натомість редакційні статті сайту «Фото Старого Львова» твердять, що фотографа розстріляли у тюрмі на Лонцького (зокрема, у статтях «Унікальні фотографії довоєнного Львова Адама Ленкевича» і «Храми передвоєнного Львова у об’єктиві Адама Ленкевича»).
Гетьманські вали, сучасний проспект Свободи. Фото А. Ленкевича.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Фото А. Ленкевича.
Він зумів зупинити мить. І вона дійсно прекрасна… На обличчі того Львова ще немає шрамів останньої війни. Він потопає у весняному цвітінні вишень та кутається в прохолодну мряку галицької ночі. Ці будинки і далі стоять вглядаючись вікнами-очима в метушливі площі чи дрімаючи в тіні дерев. Вони все пам’ятають. Навіть ті миті коли людина створювала їх копії із світла та фотоплівки…
В четвер, 30 березня 2017 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться відкриття фотовиставка робіт Йосип Сивенький під назвою «Рани».
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький презентуватиме проект, над яким працює з 2014 року. Його герої – військові, пошматовані війною, але зі світлими поглядами і вірою в краще майбутнє. Кожна світлина – це міні-історія важкопораненого і скаліченого українського солдата під час Євромайдану і АТО.
Артем Запотоцький
Експонати показують страждання від нестерпного болю, посттравматичний стресовий розлад, незмогу ходити, відсутність частин тіла, залежність від знеболювальних препаратів. Героїв проекту об’єднує дві речі: сильний фізичний і емоційний біль, а також адаптація до нового життя після поранення.
В’ячеслав Буйновський
Загалом проект «Рани» призначений для інформування і заохочення до дискусії українців про масштабну реінтеграцію поранених солдатів до повсякденного життя, обговорення питань про необхідність довгострокової програми медичного обслуговування, пенсійне забезпечення, курси фізичної терапії, перепідготовку та майбутню зайнятість, брак в Україні необхідної інфраструктури для людей з обмеженими можливостями.
Оглянути фотодокументальний проект «Рани», ознайомитися з роботами Йосипа Сивенького у Львові можна буде у Музеї історії релігії, що на площі Музейній, 1.
Василь Пелиш
Довідка про автора
Йосип Сивенький (1978 р. н.) – американець українського походження, який почав відвідувати Україну ще підлітком – у 1990-х роках. Спеціалізується на репортажній, портретній, пейзажній фотографії.
Володимир Гончаровський
У 2003 році приїжджав до України як стипендіат Програми студентських обмінів імені Фулбрайта. Зараз реалізує проект як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта у 2014-2015 роках.
На його українських світлинах люди, інфіковані ВІЛ, хворі на СНІД, туберкульоз, рак; є діти з важкими психічними та фізичними розладами, що проживають у притулках; жертви Чорнобильської катастрофи; учасники Євромайдану, українські військові.
Олександр Дарморос
Роботи Йосипа Сивенького були представлені у багатьох музеях і галереях Швейцарії, Франції, США, Німеччини, Нідерландів. Він працював фотокореспондентом у країнах Східної Європи, Центральної Азії, Африки, Близького Сходу й у Північній Америці. Його фотографії публікуються в різноманітних виданнях.
В четвер, 30 березня 2017 року, о 16.00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки Юрія Лесюка під назвою “Малярство”.
В експозиції буде представлено понад півсотні декоративних композицій, наповнених гумором та гротеском. У жанрових сценах з життя Прикарпаття автор декларує власне прочитання народної поезії, музики та ноші, водночас і ностальгію за звичаями та побутом краю, в якому народився та зростав.
Художник Юрій Лесюк
Юрій Лесюк – лауреат обласної премії ім. І. Труша (в номінації – образотворче мистецтво), Заслужений художник України, завідувач відділу живопису Львівського коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Твори художника експонувались на 12 персональних виставках у музеях Києва, Львова, Івано-Франківська, Коломиї, а також у м. Ріджайна, Саскатуна й Торонто (Канада), Нью-Йорк (США). Брав участь у понад 90 групових всеукраїнських, регіональних і міжнародних виставках, зокрема в Польщі та США.
Постер виставки Юрія Лесюка під назвою „Малярство”
Експонуватиметься виставка в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) з 30 березня до 3 травня 2017 року. Оглянути експозицію можна з 10.00 до 18.00. Вихідні дні – понеділок, вівторок.
Трактувати творчість, як бойові мистецтва чи фрідайвінг разом із відомим письменником Любком Дерешем мали нагоду всі, хто вирішив розбавити свій недільний день, 26 березня 2017 року, цікавими діалогами в рамках проекту „Розмови про літературу і життя“ в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва.
Сімнадцять років, із усіма можливими підйомами та спадами, творить свої літературні шедеври Любко Дереш. Під час “Розмови про літературу і життя” він поділився не лише тим, коли до нього приходить муза — зранку і до обіду, допоки в животі не “говорить картопля”, без особливої „пози лотоса“ та насичення вранішньою сонячною енергією. А й розказав про те, що навіть у нього бувають сумніви, що перша слава швидше налякала, аніж окрилила і навіть мав ідею, доки ще ніхто не знав, як виглядає Любко Дереш, на інтерв’ю підсилати свого кращого друга.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
Коли бувають хвилини сумнівів, невпевненості, він відпускає все в стан “вільного падіння”, бо давно усвідомив, що має робити те, що робить і так, як вміє.
— Для мене література схожа на фрідайвінг (пірнання із затримкою дихання). Коли набрав повітря і мусиш пірнути, а потім виринаєш, хапаєш повітря і знову пірнаєш за черговою книжкою чи серією книжок. Сам момент пірнання якраз і є тим моментом „вільного падіння“. Десь внизу маєш торкнутися дна і тоді вже знаєш, що буде нова книга, бо з’явилися якісь ідеї. Але є такий період, коли пірнаєш і не знаєш, що буде далі, чи вистачить тобі повітря, — поділився роздумами гість.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
А загалом для молодого письменника література надзвичайно пов’язана з вірою, яка допомагає реалізовувати різні задуми, задовольняти амбіції та вмінням віддавати.
— Віра в те, що те, що робиш, має сенс, особливо, якщо робиш щось вперше, коли хочеш створити новий образ, новий напрям, новий стиль і не знаєш, чи це буде успіх, чи провал. Тому нічого іншого не залишається, ніж йти і віддавати. Я взагалі бачу, що довкола мене багато таких, які вірять в те, що треба віддавати. Наша країна поступово перетворюється на дружній материк фрідайверів, які в один момент разом пірнули і йдемо до дна, але не для того, щоб впасти, а щоб відштовхнутися до нового виринання. Тут важливо повністю розслабитися і йти своїм шляхом, розуміючи, що під товщею подій є надійна основа і, відштовхуючись від неї, стаємо іншими людьми, що ми — рушійна сила. Такий досвід робить із людини людину, з письменника — письменника. І дає впевненість покладатися на невидимий океан, який веде. Думаю, що і наша країна зараз здобуває такі важливі внутрішні якості, — наголосив Любко Дереш.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
Для гостя зустрічі поява літератури — це маленьке метафізичне явище, де письменник є певним медіумом, співтворцем, який допомагає текстові народитися. А загалом вважає, що є письменники-каратисти, які швидкими різними рухами творять, а себе відносить до письменників-боксерів, які довго відпрацьовують той чи інший удар і б’ють влучно, завершуючи нокаутом.
Упродовж останніх років увага істориків в Україні та за її межами була, значною мірою, спрямована на дослідження історії Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. У цьому контексті значний науковий інтерес викликає життєвий шлях і суспільно-політична діяльність активного діяча Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів, Головного Командира та генерал-хорунжого Української Повстанської Армії Романа Шухевича.
Від часу його загибелі, 5 березня 1950 року у Білогорщі неподалік Львова, пройшло вже понад 60 років. За цей період українська та зарубіжна історіографія поповнилася значною кількістю науково-популярної, публіцистичної та краєзнавчої літератури, що висвітлює життєвий шлях Романа Шухевича. Однак у багатьох з них фігурує неправильна його дата та місце народження.
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р.
Проведений детальний аналіз праць показав, що помилка вкралася із спогадів Омеляна Семена Волосянського.
Тож коротко про нього. Народився Омелян-Семен Волосянський 2 серпня 1908 року у селі Терло в сім’ї священика. У 1912 р. здав матуру (іспит зрілості) в українській державній чоловічій гімназії у Перемишлі. В роки Першої світової війни був четарем у Легіоні Українських Січових Стрільців. У міжвоєнний період працював приватним підприємцем у Львові. Згодом виїхав за кордон. Помер у квітні 1959 р. у США.
Омелян Семен Волосянський під псевдонімом Семен Байдович 1951 р. у філадельфійській газеті “Америка” опублікував спогади про Романа Шухевича під назвою “Краковець, місце народження Т. Чупринки”. Для кращого розуміння наведемо декілька обширніших цитат з них. Омелян Волосянський писав: “З приводу геройської смерті сл[авної] п[ам’яті] Генерала Тараса Чупринки [псевдо Романа Шухевича.– А. C.] мов на фільмовій ленті відновилися у моїй уяві спомини давно минулих літ, спомини з пережитих мною юнацьких років у містечку Краківці [тепер село Яворівського р-ну Львівської обл. – А. С.], яворівського повіту, в тому містечку, де родився і провів свої дитячі роки сл[авної] п[ам’яті] Генерал. […]. Десь коло 1904 року прийшов до Краківця на судового ад’юнкта молодий суддя Осип Шухевич. Він вів при тамошньому суді карний відділ. Уже в перших часах свого урядування став він відомий з того, що в гострих, нераз може й невибагливих словах картав і сварив наших селян, які з усякими дрібними образами, чи непорозуміннями волочилися по судах (ті справи звали в судах “писківки”). Була це просто пошесть серед селян ходити по судах і шукати свого “рихту”. Боровся з тою пошестю молодий суддя і одночасно виповів він війну яві, всяким покутним писарям, які по шинках за добрі гроші виготовляли скарги нашим дядькам. І справді мав він успіх, замилування волочитися по судах зразу значно змаліло, а покутні писарі декілька разів прикладно покарані залишили свої темні справи. […] Молодий суддя зразу теж приєднався до місцевого громадського життя. Увійшов до Виділів майже всіх товариств і брав активну участь в них. Особливо багато праці віддав він місцевому аматорському гурткові. Виступав сам на сцені і під час неприявности Тадзя Купчинського режисерував нові вистави. Разом з лікарем д-ром С. Полянським та другими зорганізували вони струнну оркестру при амат[орському] гуртку, в якій суддя грав на басі, а д-р Полянський на пяні. […] Сіллю в оці молодого судді стало Товажиство Стражи Огньовей в Краківці. Огнева сторожа була добре умундурована, мала добре пожежне приладдя і носила лискучі шоломи з польським орлом на чолі. Членами сторожі майже в 100 відсотках були міщани Українці. Суддя вписався до сторожі, дав себе обрати командантом, і на наступних загальних зборах перевів зміну статуту на пожарничо-рахункове товариство “Сокіл”. Польський орел зник з шоломів, а на його місце прийшла сокільська відзнака. […] І в 1907 році, в домі цього примірного та патріотичного подружжя прийшов на світ сл[авної] п[ам’яті] Генерал, якого охрестили Роман-Тарас. Як сьогодні стоїть мені перед очима образ цієї дитини. Головка з яснорусявим кучерявим волоссям, великі допитливі очі, тоді блідоголубої краски. Завжди, як пам’ятаю я, ходив він одягнений в дитячий моряцький одяг. Була це мовчалива дитина, яка лише своїми широко розкритими очима цікаво завжди розглядала своє оточення. Мовчалива либонь тому, що виростала та виховувалася без товариства других дітей-ровесників. Діти других інтеліґентів у Краківці були значно старші віком за нього, так що малий Роман [Шухевич] перебував переважно в товаристві старших”.
Процитовані уривки зі спогадів містять щонайменше три помилки: про те, що батько Романа Шухевича Йосип приїхав до Краківця у 1904 р. (насправді у 1907 р., а 1914 р. переїхав до м. Кам’яка Струмилова – тепер м. Кам’янка-Бузька); Роман Шухевич народився у Краківці (насправді у Львові); при хрещенні йому дали друге ім’я Тарас (про це нічого не вказано в метричній книзі, яка зберігається у Львові).
Батьки Романа Шухевича Йосиф та Євгенія
З огляду на те, що українці, які перебували у діаспорі, не могли перевірити точність викладеного матеріалу О.-С. Волосянського, адже в УРСР на цю тему було накладено табу, ці факти почали мандрувати із видання у видання. Про те, що Роман Шухевич народився 17 липня 1907 р. у с. Краківці та мав друге ім’я Тарас писали зокрема ті, хто добре знали його та його родину. Це – член “Пласту”, громадський діяч і меценат Антін Івахнюк; діяч “Пласту” та ОУН, редактор, письменник Богдан Кравців; діяч “Просвіти” та викладач Академічної гімназії у Львові Степан Шах; провідний діяч “Пласту” та ОУН, поет, публіцист, науковець Володимир Янів та інші. Вище перелічені помилки вкралися також у наукову літературу та періодику. Зокрема, вони є у працях Петра Мірчука, Петра Содоля, в багатьох енциклопедіях, довідниках тощо. При цьому у багатьох авторів дата народження Романа Шухевича подається по-різному: 11 травня, 30 травня, 30 червня та 17 липня 1907 р.
Роман Шухевич, фото 1908 року
У 1997 р., перед відзначенням 90-річчя від дня народження Романа Шухевича, працівникам Державного архіву Львівської області та Центрального державного історичного архіву України у Львові вдалося віднайти у своїх сховищах декілька документів, які дозволили встановити точну дату та місце народження Романа Шухевича, а саме 30 червня 1997 р. у Львові. Дослідник Григорій Дем’ян та діяч українського визвольного руху Петро Дужий відразу почали популяризувати нову інформацію. Однак, на це болісно відреагували мешканці с. Краковець. Адже 24 серпня 1996 р. вони урочисто відкрили у своєму селі пам’ятник Роману Шухевичу (скульптор Петро Штаєр, архітектори: С. Лукашик, Л. Новосілець). У районній газеті Яворівського району Львівської області “Яворівщина” постійно з’являлися публікації, як от: “На честь 90-річчя славного земляка”, “Роман Шухевич – символ боротьби та жертовності”, “Зродився він великої години” та інші, в яких автори наголошували що Роман Шухевич народився саме у с. Краківці. Для популяризації імені легендарного командира УПА у цьому ж селі школа отримала його ім’я, тут на його честь проводилися різноманітні спортивні змагання тощо.
Успенська церква у Львові (на світлині праворуч). Світлина опублікована в ілюстрованому, популярно-просвітньому і літературному часописі “Народне Слово”. Львів, 25 вересня 1909 р.
Знаковим і переломним став 2007 рік, коли на державному рівні було вшановано пам’ять Романа Шухевича. Показовими стосовно цього стали Укази Президента України Віктора Ющенка № 420/2007 від 16 травня “Про відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича”, № 965/2007 від 12 жовтня “Про присвоєння Романові Шухевичу звання Герой України” та відкриття пам’ятної дошки на будинку у Львові, де народився Роман Шухевич.
Того ж року 28 січня у Калуші відбулася Святочна Академія присвячена 65 річниці створення УПА, 100 річчю з дня народження Романа Шухевича, дню народження Степана Бандери та річниці створення ОУН “Український націоналізм – історія і сучасність”; 10 лютого у Палаці мистецтв у Львові, за участі громадських діячів та провідних вчених – презентація проекту “2007 – рік Романа Шухевича” та програми його реалізації; 25 травня у Львівському національному університеті імені Івана Франка проведено наукову конференцію “Роман Шухевич – провідник українського визвольного руху”; 26 червня у Львівському державному університеті фізичної культури святкування 100-ліття від дня народження Головного Командира УПА Романа Шухевича; 30 листопада у Дрогобичі всеукраїнська наукова конференція “Український націоналістичний рух 1920–50-х рр. на Прикарпатті в загальноукраїнському контексті” тощо. Крім цих заходів світ побачило кілька брошур та книг про Романа Шухевича. І практично на більшості цих заходів йшлося про те, що Роман Шухевич народився-таки 30 червня 1907 р. у Львові.
Однак у буклеті, який 2007 р. профінансувала Яворівська районна рада та Яворівська районна держадміністрація про Романа Шухевича, все ж написали, між іншим, таке: “Визначний діяч національно-визвольних змагань, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року в сім’ї громадського діяча Яворівщини, краковецького судді Осипа Шухевича та Емілії із Стоцьких. Хрещений і миропомазаний 26 липня 1907 р. у Львові в Святоуспенській церкві”. Автори-укладачі цього видання “випадково забули” написати, що Роман Шухевич народився саме у Львові.
З огляду на те, що цього року відзначаємо 110 років від народження генерала УПА Романа Шухевича, у публікації наведено чотири документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові (№ 1, 2, 4) та Державному архіві Львівської області (№ 3):
документ № 1 – це витяг з метричної книги Успенської церкви у Львові про народження та хрещення Романа Шухевича, датований 26 липня 1907 р.;
документ № 2 – реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 1-го пластового полку імені П. Сагайдачного у Львові – без датування, орієнтовно 1921 р.;
документ № 3 – життєпис Романа Шухевича, поданий при вступі у Львівську політехніку, від 14 вересня 1926 р.;
документ № 4 – реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 10-го куреня старших пластунів “Чорноморці” у Львові – без датування, орієнтовно 1929 р.
Документ № 1 написаний латинською мовою із вкрапленням української, № 2 і 4 – українською; а № 3 – польською.
Документи публікуються із збереженням їх лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення та відсутні слова у тексті позначені квадратними дужками. Крім перекладів українською мовою подано фотокопії оригіналів.
Отож, до джерел, панове, до джерел…
Документи № 1
Витяг з метричної книги Успенської церкви у Львові про народження та хрещення Романа Шухевича
26 липня 1907 р.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 6824. – Арк. 105. Мови латинська, українська. – Переклад з латинської. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
1907 р. Запис № 109.
Народжений 30 червня 1907 року.
Хрещений і миропомазаний 26 липня.
Номер будинку, де народився: вул[иця] Святого Войтіха, 2 [тепер вул. О. Довбуша – А. С.].
Повитуха: Текля Скварок, що замешкала на вул[иці] Малецького, 5 [тепер вул. Д. Григоровича – А. С.].
Хрестив і миропомазав священик Іван Стоцький, парох з Оглядова [тепер село Радехівського р-ну Львівської обл. – А. С.].
Батько – Йосип–Ярослав Шухевич, цісарсько-королівський юридичний радник, син Володимира і Герміни з дому Любович.
Мати – пані Євгенія, дочка греко-католицького священика Івана Стоцького, пароха в Оглядові, і Марії з дому Авдиковської.
Хрещені батьки: Володимир Шухевич – професор школи реальної і Марія Стоцька, жінка греко-католицького пароха в Оглядові”.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 6824. – Арк. 105. Мови латинська, українська. – Переклад з латинської. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
Документи № 2 Реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 1-го пластового полку імені П. Сагайдачного у Львові
[1921 р.]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 315. – Арк. 103. Мова українська. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило. – Олівець.
ІІ с[отня] І ч[ета] 2 гурток
Шухевич Роман містопровідник [слово закреслене, над ним простим олівцем написано: провідник – А. С.].
ур[оджений] 30.VІ.1907 [р.] Львів мешкає: Собіщина 7 [тепер вул. Барвінських – А. С.].
Поручений
Принятий
Присягав
Іспити
Почесні
Цурковський [Ярослав]
Баран [Роман]
12.ХІ.[1]920 [р.]
12.ІІІ.1921 [р.]
І.
ІІ.
ІІІ.
17/2.[1]921 [р.]
Однострій: капелюх, сорочка, пояс, палиця.
Відзначення: 9/VІ.1921 [р.] ІІІ пл[астове] відзн[ачення];
Кари:
Опущені сходини:
Замітки: найліпший з гуртка, честолюбивий, воєвничий.
Документи № 3 Життєпис Романа Шухевича, поданий при вступі у Львівську політехніку
14 вересня 1926 р.
ДАЛО. – Ф. 27. – Оп. 5. – Спр. 18001. – Арк. 5. Мова польська. – Переклад з польської мови. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
Життєпис
Нижче підписаний народився 30 червня 1907 р. у Львові, до народних шкіл ходив у Кам’янці Струмиловій [тепер м. Кам’янка-Бузька – районний центр Львівської обл. – А.С.], а гімназійні студії від 1917 р. до 1925 р. відвідував у філії і в головній гімназії з українською мовою викладання у Львові. Екзамен зрілости здавав у головному гімназійному закладі з українською мовою навчання у Львові. Після матури протягом цілого року не відвідував жодного освітнього закладу через важке захворювання батька і скрутне матеріальне становище.
Львів, 14 вересня 1926 р.
/Роман Шухевич/
Документи № 4
Реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 10-го куреня старших пластунів “Чорноморці” у Львові
[1929 р.]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 858. – Арк. 31–31 зв. Мова українська. – Оригінал. – Машинопис. – Рукопис. – Чорнило.
ПЛАСТОВИЙ КУРІНЬ ІМ[ЕНІ]………………..В……………………………….
Число пор[ядкове] в кур[ені] (олівцем)
Ч[исло] п[орядкове] в гуртку (олівцем)
Імя й назвище Роман Шухевич
Гурток
Пл[астове] ім’я:
Діловодство (олівцем)
Уроджений дня 30/VI.1907 [р.]
Мешкає (олівцем) Косинєрська 18 [тепер вул. І. Карпинця. – А. С.]
Принятий
Поручили
Присягав
ІСПИТИ
учасн[ик]
розв[ідник]
скоб
гетьм[анський] скоб
ВМІЛОСТИ
дн[я]
(назвиська)
Виказка
Відзнаки
Однострій (олівцем)
(число, коли провір[ено])
(олівцем)
(які має?)
(в якому стані)
не має
Відзначення: (дата й степень)
Кари: (дата й степень)
Неоправдано опущені сходини, прогульки, тощо:
[Картка завірена курінною печаткою, на якій містилася легенда: “ЧОРНОМОРЦІ” 10. КУРІНЬ У. У. С. П. У ЛЬВОВІ”. – А. С.].
Андрій СОВА історик
Викостані джерела та література:
Байдович С. [Волосянський Омелян-Семен]. Краковець, місце народження Т.Чупринки // Америка. – Филаделфія, 1951. –Чис. 12, 13, 14. – 18, 22, 23 січня.
Дем’ян Г. Український народ про генерала Романа Шухевич – Тараса Чупринку // Шлях Перемоги. – 1997. – 17 липня. – Чис. 29–30 (2255–2256). – С. 9.
Дужий П. Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин. – Львів: Галицька Видавнича спілка, 1998. – С. 48.
Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії / Упорядник Андрій Сова. – Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007. – 168 с.
Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Головнокомандувач УПА. 100 років з дня народження. – Яворів, 2007. – 2 с.
Сова А. Щодо питання про дату і місце народження генерала УПА Романа Шухевича // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Рік 2013, частина 1 (9). – С. 62–71.
Указ Президента України Віктора Ющенка № 420/2007 від 16 травня “Про відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича”. Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/6146.html
Сьогодні трішки екзотики. Пропоную перевернути наш світ, закрити його десь там далеко і поринути в мандрівку іншим: який давно помер, якого вже не існує і про який ми не надто багато знаємо. Він існував в думках та головах людей ще кілька століть тому, вони жили у ньому, але нам сьогодні складно повірити, що з нього міг народитись наш – надто вже вони різні. Частинка цього іншого світу була і тут, у Львові. Тому й говоримо зараз про це. Про той інший, майже потойбічний світ, сьогодні можемо дізнатись хіба лише з давніх рукописів та стародруків. Це наша єдина перепустка на той бік. Тому до одного з таких текстів, який ховається від денного світла (або навпаки привітно чекає на читачів) у стінах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, зараз і заглянемо.
Коперник на картині Матейка. Фото з https://uk.wikipedia.org
“Колись давно Ньютон…не знав” співають “Антитіла”, а Войцех Бистшоновський їх підтримує і каже, що не знав не тільки Ньютон, але також і Коперник. Не знав тобто як влаштовано сонячну систему і помилявся у своїх висновках про те, як вона функціонує. Про це ректор Львівської єзуїтської академії 1752 – 1755 років писав у своєму трактаті “Інформація математична” (1743). Ба й дійсно! Бог створив 7 планет: Венеру, Меркурій, Марс, Юпітер, Сатурн, Місяць та Сонце. Кожна з них має власну траєкторію руху, а також центр оберту. До прикладу, Венера з Меркурієм крутяться довкола Сонця. Останнє також рухається, але довкола Землі! З Марсом справи трішки складніше – він центром обертання має або Сонце, або якийсь інший пункт поблизу Сонця. Висновок перший. Бог створив світ і центральною точкою цього світу, довкола якої рухаються інші космічні об’єкти, призначив Землю. Остання ж, на відміну від наших сучасних уявлень, не рухається.
Записи та схеми Миколая Коперника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Не менш цікавим є питання чому і як обертаються космічні гіганти. Тут автор подає кілька версій, які в його свідомості не конче є взаємовиключними. З одного боку, всім планетам в часі створення було надано ангела, який їх рухає (такий собі ангел-охоронець для планет?). З іншого боку, може бути, що ті оберти було закладено при створенні самих світил на початку в їхню природу. Аби проілюструвати цю інформацію, автор відсилає читача до прикладу годинника, який наводиш і далі він працює сам. Висновок другий. Наш світ – це годинник.
Схематичне зображення геліоцентричної системи. Фото з https://uk.wikipedia.org
Войцех Бистшоновський (це той, що є автором книги, про яку ми зараз говоримо) був ректором Львівського колегіуму, а до того ще й видатним математиком, педагогом, богословом і філософом. На друк своєї книги він отримав “approbatio”. Тобто це, як мінімум, означало, що краківський єпископ Іоан (Ліпський) та провінціал польської провінції Товариства Ісуса Тома (Ліхтанський) не мали нічого проти появи цієї книги. У самого Бистшоновського цілі взагалі були благородні – книгу він писав для “польської молоді та всіх, кому вона буде корисною”. Отже це мав бути підручник, яким, очевидно, користувались учні колегіуму.
Герб Войцеха Бистшоновського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Мабуть учні єзуїтського колегіуму не грали у “Що? Де? Коли?”, але якби мали таку практику, то питання можна було би брати з цього підручника. Наприклад. Автор пише приблизно таке: коли вершник їде верхи на коні, то кінь долає значно меншу відстань, аніж сам вершник. Цікаво, правда? Для “Що? Де? Коли?” у наш час питання дуже хороше. Навіть досить логічне, хоч і не завжди для нас. Логічне, бо голова подорожуючого вершника робить більше коло в повітрі у порівняні з тим, яке робить кінь. Земля не рухається, Ви пам’ятаєте. А тому так виходить. Кінь ближче до центру Землі, мінімального діаметру.
Місце знаходження колегіуму єзуїтів у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
До теми про статичну Землю автор наводить ще кілька аргументів. Якби вона таки дійсно крутилась, то в людей від цього постійно було б запаморочення голови. Це як крутитися на місці і отримувати від цього запаморочення. Аналогічно з Землею, а тому вона не може крутитись довкола своєї осі. З іншого боку, якби Земля дійсно рухалась, люди мусили б постійно відбиватись від каміння і інших речей, які від цього руху планети на них падали. Висновок третій. Земля нерухома і не крутиться довкола своєї осі.
Астрологи складають гороскоп. Фото з http://www.xovain.com
Популярністю в той час користувалась астрологія. Вона була сестрою астрономії та трішки більш попсовим варіантом своєї родички. Прогнози подій земного життя за розташуванням і фазами руху небесних тіл можна було зустріти в різних куточках світу. Трішки бавився цим навіть Юрій Дрогобич, але так, по приколу (ну і аби заробити). Для Войцеха Бистшоновського астрологія асоціюється з вигадками і фальшивістю, але критикуючи ці вірування, він їх описує. Частину з цих уявлень спробуємо відтворити. Й ключовими тут є комети. Саме за їхніми властивостями прогнозували землянам війну, смерть монархів, хвороби, неврожай і ін. Особливо часто враховували форму і колір комет. До прикладу, комета як меч або шабля – на війну. У вигляді голови – на смерть монарха. Мітла = хвороба. Але Бистшоновський це все спростовує і наводить наступні аргументи. Від часів Ісуса Христа до 1616 року нарахували 243 комети. За той самий час було лише пап 243, цезарів 132, іспанських королів 85, французьких 65, польських 37, угорських 41, шведських 71, данських 102, англійських 61. З них лише окремі померли в часі появи комет, або недалеко від того. Інші – своєю смертю. Таким чином, на думку автора, це уявлення не працює, а астрологія фальшива.
Ілюстрація до зв’язку астрології і анатомії. Фото з https://www.pinterest.com
Аби Ви не думали, що я розказую якісь казочки й аби довести, що астрологія насправді мала велику вагу в той час, наводжу наступне джерельне свідчення. Волинський шляхтич Йоахим Єрлич, який брав участь у війні Хмельницького, але проти Хмельницького, під кінець життя написав хроніку власного життя. У творі він пише, що коли війська Хмельницького з-під Львова йшли до Замостя, то там над містом вночі була комета і її всі бачили. Той самий автор пише про комету у вигляді зброї, яку бачили напередодні смерті короля Речі Посполитої Владислава IV Вази. Отже, Бистшоновський таки дійсно мав з чим воювати.
Схематичне співставлення частин тіла та астрологічних символів. Фото з http://www.wikiwand.com/en/Zodiac_Man
Ще одна цікава тема в будь-яку пору і будь-яку епоху – це сни. Войцех Бистшоновський писав, що є три причини їх появи. Сни можуть бути від Бога і приклади цьому ми часто зустрічаємо в Біблії. Також сни можуть бути від диявола. При цьому, він може діяти навіть шляхом ілюзії та обману й приходити як в вигляді почвари, так і навпаки в вигляді ангела. Але найчастіше, говорить автор, сни є природною реакцією та відбиттям того, що є в наших думках і свідомості, що ми переживаємо і накопичуємо. Як бачимо, в інтерпретації автора гармонійно поєднуються раціональний та ірраціональний фактор. Подібних прикладів в творі досить багато.
Спляча жінка. Фото з http://www.ancient.eu/image/245/
Але наступний з них буде радше ірраціональним. Бистшоновський пише про жінку в Італії, яка народила дуже волохатого хлопчика. А все тому, що вона дуже любила розглядати зображення ведмедів, які висіли у покоях. Схожим чином, у 1494 році, в Кракові, народилось дитя з вухами зайця, а 1543 року з гусячими ногами і хоботом слона. Отож, висновок (здається) четвертий. Вагітним жінкам не можна вдивлятися в образ тварин, оскільки це впливає на формування тіла дитини.
Хроніст Ян Длугош. Фото з http://photo-lviv.in.ua
На сам кінець про історію та її сприйняття. Ми постійно нарікаємо як нам важко і кажемо, що колись було краще (хоч часто і не знаємо коли це колись було), а Бистшоновський в цьому плані молодець. Він пише, що зараз світ більш досконалий, аніж раніше. Не вірите? А де зараз часи як за Йосипа в Єгипті? Де зараз голод який був в Англії, Італії і Іспанії та цілій Європі (дуже точне окреслення) 539 року, коли щурів, котів і навіть дітей власних їли. Далі він звертається до хроніста Яна Длуґоша і його оповіді про те, як пів тисячоліття тому татари перемогли і 6 мішків самих лише вух по одному з голови назбирали.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Bystrzonowski W. Informacya matematyczna. Swiat cały, Niebo y ziemię. – Lublin: Drukarnia Lubelska Societatis Iesu, 1743. – S. 24, 34, S. 56 – 57, S. 104 – 105, S. 151 – 152.
Jerlicz J. Latopisiec, albo kroniczka. – Warszawa, 1853. – T. I. – S. 71 – 72.
23 березня 2017 року в виставковому залі Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові (вулиця Драгоманова, 42) відбулась уже друга лекція Ярослав Кравченко під назвою «Львівські імпресії неовізантизму Михайла Бойчука (1910–1914)».
Ярослав Кравченко
Чудовий лектор Ярослав Кравченко розкрив роль митрополита Андрея Шептицького та першого директора НМЛ професора Іларіона Свєнціцькогоу творчій долі митця Михайла Бойчука, розглянцв питання, пов’язані з діяльністю членів групи «Renovation Bizantine» у царинах сакрально-монументального мистецтва та реставрації пам’яток. Пан Ярослав Кравченко також розповів про внесок художниці Ярослави Музики у збереженні творчої спадщини Михайла Бойчука.
Михайло Бойчук в реставраційній майстерні у Львові
Загалом Ярослав Кравченко в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові планує прочитати 5 лекцій на тему неовізантизму Михайла Бойчука. Слідкуйте за подальшими анонсами.
Однією з найбільш цікавих сакральних пам’яток Львова є храм святих Козьми і Дем’яна, який знаходиться на сучасній вулиці Лисенка, 45. Культова споруда, свого часу належала двом провідним львівським монастирям, а сьогодні – УГКЦ, проте її історія і досі залишається своєрідною загадкою як більшості львів’ян, так і для гостей міста. Ми пропонуємо вам поглянути на незвичну історію цього «забутого» храму.
Юзеф Каетан Яновський
Храм у наші дні
Розпочинається історія каплиці Святої Родини від 1875 року. Саме тоді влада Пруссії ліквідувала монастир кармеліток босих у Познані і монахині переїхали до Австро-Угорщини, де оселились в австрійські Галичині, у Кракові. Спільнота однак не поповнювалась. Можливою причиною було те, що у самому Кракові на той час вже існували два монастирі кармеліток. 1886 року графиня Кароліна Рачинська з дому Оттінген-Валлерштайн звернулась до кармеліток із пропозицією оселити їх у Львові. У 1888 році Рачинська купила ділянку на вулиці Курковій (сучасна вулиця Лисенка), де два кам’яні будинки було переобладнано на тимчасове приміщення монастиря і при нього збудовано невелику каплицю. Незабаром Рачинська вирішила розбудувати існуючий монастир і уже у 1889 році Юзеф Каетан Яновський розробив проект перебудови, котрий наступного року був реалізований. У 1891 році храм і монастир освятили. Однак швидке зростання згромадження, призвело до того, що приміщення монастиря і храм виявились замалими. Відтак було куплено ділянку для нового монастиря при вулиці Кшижовій (сучасна вул. Чупринки). І кармелітки переселились у новий монастир, що перебував на стадії будівництва.
Проект Яновського
Саме приміщення передали ордену Францисканок родини Марії. Від 1893 року орденові належав великий будинок у Львові на вул. Солодовій, пожертвуваний Марією Чарковською Голейовською, куди було переселено згромадження. У 1897 році черниці придбали монастир на нинішній вулиці Лисенка. У 1903 році було здійснено розбудову монастиря. А у 1926 році до монастиря було навіть перенесено головне управління ордену. У квітні 1946 року останні монахині покинули монастир.
Храм у наші дні
Ю. Захаревич
Каплиця була збудована у 1889-1890 рр. за проектом Юзефа Каетана Яновського. Дуже помітним було прагнення Яновського стилістично пов’язати монастирський комплекс із вже існуючою на цих теренах будівлею Монастиря францисканок, який був спроектований Ю. Захаревичем. Фасад був декорований цеглою двох кольорів (звичайної теракотової і жовто-охристої) і розділений на три секції контрфорсами.
Храм зі сторони вул. Лисенка
Будівлі колишнього монастиря
Будівлі колишнього монастиря
Монастир примикав до храму з північної сторони. Початковий проект Яновського передбачав невеликий одноповерховий будинок монастиря, що безпосередньо примикав з півночі і заходу до храму. Притвор храму слугував водночас і входом до монастиря. Частина фасаду виходила на вулицю Лисенка. На початку ХХ століття будівля монастиря зазнавала численних перебудов і добудов, проте чітко ідентифікувати їх авторів на сьогодні важко. В архівних джерелах, за словами дослідників, збереглись дані лише про одну з перебудов, проведену 1903 року.
Храм зі сторони вул. Лисенка
Фрагмент будівлі
Святі Козьма і Дем’ян
У радянський час у монастирі було розміщено інфекційну лікарню. Лише 1998 року, у часи коли Україна стала незалежною, працівники лікарні вирішили повернути храмові сакральну функцію. Його було освячено як греко-католицьку Церкву Безсребреників Козьми і Дем’яна. Розташований поза більшістю популярних серед львів’ян туристичних маршрутів, храм і сьогодні на жаль залишається фактично невідомим і його «забуття», яке межує з незнанням, як це буває в таких випадках, часто межує з тим, що звикли не помічати усе те цікаве що нас оточує. Тому варто деколи відкинути щоденні турботи і поглянути на те, що довкола нас.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
Вул. Лисенка, 45 – каплиця св. Косми і Дам’яна (кол. каплиця Святої Родини) (http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=1574)
Відкрити Другу світову війну, як фундамент, на якому сформувалося ціле покоління митців, зокрема в літературному полі, була нагода 24 березня 2017 року в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва. Лекцію “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї” прочитав громадський діяч, екс-депутат, працівник СБУ Юрій Михальчишин.
Гість зустрічі зробив глибокий аналіз літературного спадку напряму „лейтенантська проза“, який з’явився у роки Другої світової війни та ще більше розгорнувся в повоєнний період. Це перша лекція на тематику „невтраченого покоління“ в рамках якої Юрій Михальчишин охопив творців художньо-публіцистичних творів Америки, Німеччини та Радянського Союзу, акцентуючи зокрема на творах українських письменників.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
— Друга світова війна кардинально різнилася від Першої не лише масштабом, кількістю жертв, верховодством ідеології, а й тим, що тоді вже не було різниці між фронтом і тилом. Якщо герої Ремарка і Хемінгуея (описували Першу світову війну) повертаються у відпустку додому, їх там зустрічають рідні та друзі, то Друга світова війна цілковито зруйнувала поняття дому: міста розбомблені чи евакуйовані, народи — депортовані. Вона була абсолютно позбавлена благородства. Попередня війна мала поняття лицарства, військової доблесті, честі, а Друга світова — це мільйони голодних військовополонених за колючим дротом, килимові бомбардування, це місто Гамбург, в якому плавився асфальт, це Дрезден із страшними жертвами, і фінал — беззмістовне варварське бомбардування Хіросіми і Нагасакі, — проаналізував Юрій Михальчишин. — Та ця війна була горнилом, у якому народилася когорта письменників, які стали для своїх літератур „невтраченим поколінням“, бо розказали про неї правду.
„Лейтенантську прозу“ творили ті, хто пішли на війну зі заводських цехів, з-за шкільних парт чи після університетів. Тобто пройшли її в молодших військових званнях, тож бачили війну саме такою, як була насправді і зафіксували її максимально щиро.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
Юрій Михальчишин проаналізував ряд найцікавіших книг авторів, які мали сміливість написати про Другу світову війну правду, часто незручну і жахливу, тож, щоб читати ці твори, треба мати „залізні нерви та трохи цинізму“. Окремі твори американських авторів екранізовані в Голлівуді і досі вважаються найкращими зразками творчості, які відображають правдиві події „без прикрас“. Це, зокрема, роман Джеймса Джонса „Тонка червона лінія“ і однойменна стрічка, яка зібрала когорту знакових голлівудських зірок. Досі його вважають найкращим фільмом про війну. Цим романом Джеймс Джонс проклав нову тематику в американській повоєнній літературі.
На відміну від американців, які творили в демократичній державі, не знаючи, що таке цензура, „невтрачене покоління“ радянських письменників продемонструвало варту подиву силу волі, бо пройшовши пекельні події на східному фронті, мусили вистояти ще одну війну за те, щоб розповісти цю правду.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
— Про фронтову біографію Олеся Гончара чомусь мало згадують, хоча саме війна була центральною у його формуванні. Він пішов воювати в 1941 році в складі студентського батальйону. Не требу бути великим експертом чи істориком, щоб розуміти, що такі батальйони гинули, як коробка сірників. Адже були озброєні лише легкими гвинтівками, кількома гранатами і пляшками бензину. І після короткого курсу молодого бійця їх кидали в горнило бойових дій під танки. Олесь Гончар був мінометником, у 1942 році потрапив у полон, звідки втік та повернувся до свого підрозділу. А після війни опублікував свою повість „Людина і зброя“ — перший твір на радянській території, де сказано про війну чесно: страшний відступ, відсутність бойової техніки, ідіотські рішення командирів, величезні жертви та тисячі військових, які просто здавалася в полон, — розповів Юрій Михальчишин.
Вагомою в цій тематиці є також епопея киянина Віктор Некрасова „В окопах Сталінграда“.
— Він написав ту правду про війну, яку покоління моїх батьків дізналося лише в 1990 році. Це була табуйована тема — про відступи, дезертирство, паніку. Це чудовий посібник про те, як треба чи не треба воювати. Варто наголосити й на тому, що коли з’явилася ця книга, ще не було культу перемоги в Другій світовій війні, не було парадів. Все почалося лише в 1960-х роках, у часи Брежнєва. Саме тоді, через свій твір Некрасов опинився в рядах дисидентів і йому дивом вдалося виїхати до Франції, рятуючи життя, — додав лектор.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
Цікавими не лише в художньому плані, а й фактологічному є твори відомого нашого письменника та режисера Олександра Довженка „Україна в огні“ і „Військовий щоденник“ — антирадянський, антисталінський, із описами так званого звільнення України в 1943 році, багатотисячних жертв при форсуванні Дніпра, штурму Києва, примусової мобілізації цивільного населення, яких кидали беззбройних під німецькі танки.
Чимало цікавого розповів гість і про німецьких авторів, які маловідомі в нас. Саме німецькі письменники опинилися в найдраматичнішій ситуації, бо програли війну. Та їхні напрацювання є не менш цікавими і корисними для відкриття війни з погляду нападника.
„Список Михальчишина“:
Друга світова. Американський рахунок. Лейтенантська проза.
Джеймс Джонс „Звідси й у вічність“ (1951), „Тонка червона лінія“ (1962)
Норман Майлер „Голі та мертві“ (1948)
Леон Юріс „Бойовий клич“ (1953)
Роберт Лекі „Каска замість подушки“ (1957)
Уільям Манчестер „Прощавай, пітьма“ (1980)
Герман Воук „Заколот на „Кейні“ (1951)
Едвард Біч „Йти тихо, йти глибоко“ (1955)
Курт Воннегут „Бійня номер 5“ (1969)
Джозеф Хеллер „Виверт-22“ („Пастка на дурнів“) (1961)
Ірвін Шоу „Молоді леви“ (1949)
Джеймс Гулд Коззенс „Почесна варта“ (1948).
Друга світова. Радянський рахунок. Лейтенантська проза
Віктор Астаф’єв „Прокляті та вбиті“
Віктор Некрасов „В окопах Сталінграду“
Олесь Гончар „Людина і зброя“
Володимир Богомолов „У серпні сорок четвертого“
Василь Биков „Третя ракета“, „Одна ніч“
Юрій Бондарєв «„Батальйони просять вогню“
Данило Гранін „Блокадна книга“, „Наш комбат“
Борис Васильєв „А зорі тут тихі“
Валентин Пікуль „Хлопчики з бантиками“
Олександр Довженко „Україна в огні“
Анатолій Дімаров „Чорний ворон“, „Біль і гнів“
Василь Гроссман „Життя і доля“
Друга світова. Німецький рахунок. Лейтенантська проза.
