В середу, 17 січня 2018 року, у бібліотеці на Мулярській львівська дитяча письменниця Леся Кічура, в рамках проекту соціальної дії “Майстерня щастя”, провела смачні читання для школярів. Ця казкова подія відбувалась впри бібліотеці на Мулярській. Куратор проекту Анастасія Введенська.
Леся Кічура
Анастасія Введенська
«При бібліотеці на Мулярській діє соціальний проект “Майстерня щастя”, де куратор Анастасія Веденська. Дівчина змогла виграти грант, завдяки чому вдалося організувати інтерактивні казкові читання. На захід також запросили майстриню з виготовлення смачних пряників Наталію Іваницьку. Вона допомогла дітям розфарбувати глазур’ю ялинки та пряничні будинки, про яких вони зможуть прочитають у казці «Магія Різдва», – розповіла Леся Кічура.
Cмачні читання від Лесі Кічури
Cмачні читання від Лесі Кічури
Cмачні читання від Лесі Кічури
Усі 30 діток, які завітали до чарівниці-письменниці отримали в подарунок книжку та запашні пряники. Талановита малеча вразила дзвінкою колядою, яку вони підготували напередодні.
Cмачні читання від Лесі Кічури
Cмачні читання від Лесі Кічури
Cмачні читання від Лесі Кічури
“Магія Різдва” активно мандрує школами та бібліотеками Львова та області. Щоб запросити авторку до себе в гості на казкові читання – достатньо написати їй на сторінку у Фб. І тоді казкове свято завітає до вашої школи, бібліотеки чи дитячого центру.
Помер відомий львівський фотохудожник Володимир Ольхом'як
Сьогодні вранці, 18 січня, помер видатний український фотомайстер, невтомний діяч на ниві збереження культурної спадщини України Володимир Ольхом’як. Оскільки завтра, 19 січня – свято Водохреща, хоронитимуть митця сьогодні у селі Костеїв біля Куликова, де поховані його батьки? повідомляє Форпост.
Фотофонд Володимира Ольхом’яка переданий ним як дар Львівській національній картинній галереї. Цей фотофонд містить унікальні фото історичних, архітектурних об’єктів. Залишений ним спадок важко переоцінити, бо саме він фіксував об’єкти, які свідчать про нашу ідентичність: церкви, замки, цвинтарі.
Фотоспадок, який він залишив, – це кландайк для істориків, мистецтвознавців і просто українців, які цінять свою історію.
Довідка.
Володимир Федорович Ольхомяк народився 25 листопада 1928 року у с. Добужок Томашівського повіту (Польща).Під час переселення у 1939 році сім’я переїхала спочатку до Кіровограда, а згодом до Львова. У 1945 – 1949 рр. навчався у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва на факультеті живопису.
З 1950 до 1967 року працював фотографом Львівського історичного музею. У 1967 – 1972 рр. працював фотографом Львівської спеціальної наукової реставраційно-виробничої майстерні архітектурних пам’ятників України.
З 1972 року виконував ообов’язки інженера у Львівському обласному управлінні в справах будівництва та архітектури при облвиконкомі. З 1967 до 1977 року працював фотографом Львівської картинної галереї.
Сьогодні мова піде про готель, що на початку ХХ століття вважався найрозкішнішим готелем нашого міста і який до сьогодні виконує функцію задля якої його побудували. 15 фактів про “Ґранд-готель” – один з найстаріших готелів Львова, що знаходиться за адресою проспект Свободи, 13.
Раніше на місці готелю стояв двоповерховий будинок у стилі ампір, де у першій половині ХІХ ст. містилося управління львівської поліції, яке в 1836-1848 рр. очолював Леопольд фон Захер, батько письменника Леопольда фон Захер-Мазоха. Пізніше в будинку функціонувало касино Франца Вайґля.
“Гранд готель”. Фото кінця 19 ст.
Чотириповерховий “Ґранд-готель” було збудовано в 1892-1893 р. у необароковому стилі.
Будували його на замовлення Єфроніма Гаусмана за проектом архітектора Еразма Герматніка. Після смерті останнього в 1893 р. будівельні роботи продовжував архітектор Зиґмунт Кендзерський.
Скульптури атлантів над головним входом будівлі створив Леонард Марконі.
“Ґранд-готель”, 2018 р.
На першому поверсі готелю містилися крамниці, зокрема художній салон Яна Бромільського з меблями роботи Франциска Тенеровича. На верхніх поверхах розташовувалися 48 готельних номерів і ресторан.
У 1893-1895 рр. власник готелю Єфронім Гаусманн, збудував за готелем відкритий пасаж з виходами на вул. Сиктуську (тепер Дорошенка) та 3 Мая (тепер Січових Стрільців). Сьогодні колишні пасаж Гаусманна називається проїдом Крива Липа.
25 листопада 1894 р. у приміщенні “Ґранд-готелю” львівські шахісти провели установчі збори, на яких створили Львівський шаховий клуб на чолі з графом Міхалом Мйончинським.
У 1910 р. фірмою Едмунда Жиховича було здійснено реконструкцію готелю. На другому поверсі влаштували кав’ярню “Сіті”.
У 1930-их рр. відбулося перепланування першого поверху готелю.
Гранд-готель на проспекті Свободи №13, сучасний вигляд
За радянських часів готель мав назву “Львів”, а з 1964 р. – “Верховина”.
У 1990-1992 рр. готель реконструювали з максимальним відтворенням його стану кінця ХІХ ст.
За радянських часів на першому поверсі працювало популярне кафе “Львів’янка”. Після останньої реконструкції кам’яниці вона стала частиною готельно-ресторанного комплексу “Ґранд-готель”.
“Ґранд-готель”, 2018 р.
“Ґранд-готель”, 2018 р.
Також на сьогодні готель об’єднаний з сусіднім будинком № 11 (для використанням першого поверху будинку під ресторан), зведеним у 1882–1884 рр. як готель “Центральний” (проект архітектора Еммануїла Галля).
Вестибюль готелю прикрашає вітраж “Галичина”, виконаний Григорієм Комським (1992 р.).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Краківське передмістя західної околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Центр Єврпи, 2011
У п’ятницю, 19 січня, у межах рекреаційного урочища «Павлів Потік» національного природного парку «Сколівські Бескиди» відбудуться традиційні Йорданські купання.
Адміністрація НПП «Сколівські Бескиди» запрошує всіх любителів зимового купання й охочих мешканців Сколівщини та гостей парку розділити радість Йорданського водохреща, яке розпочнеться об 11:00 Йорданським освяченням води.
У вівторок, 16 січня 2018 року, у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок,9) відбулась презентація книги «Пліній Молодший. Вибрані листи» у перекладі Андрія Содомори.
Книга, до створення якої долучається така відома постать, як Андрій Олександрович, гарантовано відзначається фаховістю перекладу та стилістичним довершенням, адже, цитуючи Ігоря Калинця, можна сміливо стверджувати «Ми всі живемо в епоху Содомори».
Презентація книги «Пліній Молодший. Вибрані листи» у перекладі Андрія Содомори
З «Листів» письменника і суспільного діяча Плінія Молодшого, стилістично довершених текстів, зразків високохудожньої інтелектуальної прози, постає симпатична, глибоко гуманна постать їхнього автора на тлі доби: маємо живе уявлення про матеріальне і духовне життя освічених верств тодішнього суспільства; тут – єдиний, що зберігся з тих часів, яскравий опис виверження Везувію в 79 році, а також, у листах до Траяна, важливі свідчення про ранніх християн. Подані листи, за винятком опису виверження Везувію, українською мовою перекладено вперше.
Презентація книги «Пліній Молодший. Вибрані листи» у перекладі Андрія Содомори
Презентація видання «Пліній Молодший. Вибрані листи» супроводжувалась інтелектуальним задоволенням від цитування текстів та перекладацьких коментарів Андрія Содомори, а також безліччю не менш цікавих запитань та коментарів від шановних гостей заходу.
Містечко Жовква є одним з найбільш цікавих та самобутніх міст України, містечко з багатою спадщиною та цікавою історією. Пропонуємо Вашій увазі добірку зображень цього прекрасного міста.
Карл Ауер. Вид ринку в Жовкві, 1838 р.
Містечко Жовква розташоване на Розточчі, на північ від Львова, біля підніжжя гори Гарай, в низині річки Свині. Виникло наприкінці ХVІ ст. на землях містечка Винники, яке відоме ще з 1398 року.
Жовква. Гравюра Цеглинського, 1863 рік
Винники належали роду Висоцьких, а у 1556 р. Андрій Висоцький подарував Винники белзькому воєводі Станіславу Жолкевському. Його син – Станіслав Жолкевський почав будувати на околиці Винник замок, а згодом і місто. Привілеєм короля Сигізмунда III від 22 лютого 1603 р. місту надано Магдебурзьке право.
Замок Собеського в Жовкві від сторони двору в 1847 році
Основою міських укріплень був замок, який разом з оборонними мурами творив архітектурний ансамбль, до якого входили Ринкова площа, житлові квартали та вулиці. Планування міста відбувалось за зразками тодішніх міст Центрально-Східної Європи, за так званим принципом “ідеальних міст”.
Е. Кронбах. Жовква у XVII столітті
Період найбільшого розквіту і багатства Жовкви припадає на другу половину ХVІІ ст. – початок ХVIII ст. На той час містечко було королівською резиденцією, важливим осередком мистецтв, книгодрукування та релігійного життя.
Жовква. Акварель XIX ст. Автор Й. К. Яворський.
Тут було п’ять великих монастирських комплексів, єврейський релігійний центр з духовною школою та двома синагогами. Чималу роль у становленні бароко на західноукраїнських землях в XVII-XVIII ст. відіграла саме Жовківська школа живопису та різьби.
Наполеон Орда. Жовква.
У часи короля Яна ІІІ Собєського Жовква була однією з найгарніших приватних міст-резиденцій Європи. Враження про відвідини цього міста залишали численні гості та подорожні. Серед них український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії Феофан Прокопович.
Жовква, кінець XVII століття
У 1780-х роках Галичина, відповідно і Жовква переходить до Австро-Угорської Імперії. Це був період перебудов та руйнацій. Було знищено частину міських мурів, розібрано Львівську та Жидівську брами, а також розформовано для військових потреб декілька монастирів.
Вид Жовкви з заходу, 1847 рік
У 1880 році було утворено адміністративний повіт Жовква, який охоплював 74 громади. В другій половині ХІХ ст. за сприянням Греко-католицької церкви відкривались читальні, народні доми, друкарні.
Замок в Жовкві, початок XVII століття
Значних руйнувань та втрат зазнає місто під час Першої та Другої світових війн. Закривалися українські часописи та видавництва, переслідувань зазнала Греко-Католицька Церква, вивозились до Сибіру та Казахстану українські, польські та єврейські родини.
Ян Матейко. Синагога в Жовкві, 1870 рік
У 1951 р. Жовква була перейменована на Нестеров, на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни – Петра Нестерова, який загинув під час бою неподалік від міста. Після здобуття Україною незалежності у 1992 році місту повернули стару назву – Жовква.
Алес Акусті Франсуа. Костели і каплиці Жовкви, 1900 рік
Наприкінці 1980-х років починається новий етап в історії міста. Вірним повертають конфісковані храми, виходить з підпілля УГКЦ, активізуються українські культурні рухи, спілки, а також розпочинаються реставраційні роботи в храмах та в місті.
Манн Александер. Церква Василіан в Жовкві, 1923 рік
Найбільш відомими історико – архітектурними пам’ятками міста Жовкви є Ринкова площа (сучасна пл. Вічева) із замком 1594 р., костелом Св. Лаврентія XVII ст., монастир отців Василіан XVII-XX ст. (храм Найсвятішого Серця Христового) та Домініканський монастир XVII-XVIII ст. (храм св.свмщ. Йосафата).
Манн Александер. Будинки з аркадами в Жовкві, 1923 рік
Ренесансний містобудівний комплекс Жовкви з 1994 року має статус Державного історико-архітектурного заповідника, а з 1998 року знаходиться в списку претендентів від України на включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут розташовано 55 пам’яток архітектури, в тому числі світового рівня.
Манн Александер. Дворики в Жовкві, 1923 рік
Такою цікавою та захоплюючою є історія містечка Жовкви.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Брюховицька Х. Зауваги до історії Жовкви // Незалежний культурологічний часопис Ї.- №67;
Різдвяний музичний фільм львівського телебачення 1969 року
У 1969-му році радянська влада Львова та чисельні мешканці найбільшого в Західній Україні міста святкували 30-річчя приєднання західноукраїнських земель до складу Радянської України. З цієї нагоди різні кіностудії країни виробляли документальні чи документально-хронікальні стрічки, розповідає видання Про Львів.
Один фільм дещо вирізнявся на цьому тлі. Фільм мав назву “Сійся, родися” за однойменною новорічною піснею на слова Ростислава Братуня та Анатолія Кос-Анатольського. Це мав бути розважальний новорічний мюзикл за участю тріо сестер Байко, які мандрували в гори в гості до матері Магдалини.
https://youtu.be/cqtAVVvFeS0
Як і львівський джаз, “Тріо Байко” відкрив VI Всесвітній фестиваль молоді, який проходив у Москві у 1957 році, де сестри отримали першу відзнаку. Через десять років цей колектив Львівської державної філармонії був відомим на всю Україну, а у 1968-му році сестри провели успішне турне містами Канади.
Вже сьогодні, 17 січня 2018 року, о 12:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться фан-зустріч з учасниками гурту Joryj Kloc- Ярком Себалом та Павлом Гоц.
Joryj Kloc – фольк-рок гурт зі Львова. Гурт було створено у 2008 році, і починався він як електронний проект, що використовував українські давні пісні та мотиви, покладені на електронно-діджейські ритми. У сучасному складі група існує з 2010 року, і нині самі “клоци” стверджують, що грають повноціннмй рок. Точніше: “Український обрядовий хіп-хоп дайбоже-етно-чорт”. Втім, Польське Радіо визнало стилістику групи як турбо-фолк, а під час поїздки на Донеччину- тамтешні новинарі їх вже визнали як “козацький брейк-біт”.
Запрошуємо на фан-зустріч де Ви зможете ознайомитися з творчістю даної групи, задати запитання і просто весело провести час, також музиканти покажуть майстер-клас гри на цікавих музичних інструментах.
Бешкетний щедрик від львівських гумористів та карикатуристів міжвоєнного періоду
У середині січня 1935 року робота в редакції гумористичного журналу “Комар” кипіла – вже 20 січня мав вийти новий номер журналу. Ясне діло, що у фокусі залишається святкова тематика. Нікуди не впекти і від політики – про це ще давньогрецькі філософи говорили. Але крім цих тем автори та художники видання підготували для своїх читачів, як завжди, дуже багато жартів з повсякдення. Давайте і ми заглянемо до цього сатиричного журналу, адже від свят до робочих буднів потрібно переходити у хорошому гуморі і з посмішкою на устах.
Перша сторінка видання. Фото Є. Гулюка
Щедрівка “промисловців” з міста на селі. Щедрик-бедрик, / Тягніть вареник, / мішочок кашки, / Кільце ковбаски / а кому мало, / Тягни ще сало!..
Ілюстрація з “Комара”. Фото Є. Гулюка
Бабська політика. Погнівався Петро Кривулька з жінкою і через три дні одно до одного не відзиваються. Але прийшла неділя і Петро каже до наймита: – Запряжи-но коняку до воза, поїдемо до церкви. Видить баба, що чоловік завзявся і хоче таки без неї їхати до церкви. Думає, якби почати розмову та врешті питає: – Слухай, Петре, чи ти в пятницю пчихав? – Ну, а що? – То дай тобі, Боже здоровля! Петро усміхнувся і каже до наймита: – Як так, то запряжи два коні до брички, бо і ґаздиня їде з нами.
Зображення з випуску за 20 січня. Фото Є. Гулюка
Свята у совітах (з чужого гумору). Приємно, знаєте, хоч раз у рік бачити в нас, як дерево висить на людині, а не людина на дереві!..
Ілюстрація з видання. Фото Є. Гулюка
Він не винен. – Чи то правда, що ваш син дістав на піврічі двійку з історії? – Та, бо, прошу я вас, що тепер за вчителі? Вони питають мого сина про події, які відбулися тоді, коли його ще на світі не було. Поліційне справоздання. “Вчора вночі при вулиці Покрученій вивязалася між двома підхмеленими осібняками бійка, під час якої один пробив другого ножем, убиваючи його на місці. Пробитого придержано, а убійник утік”. Порівнання. Глядачів в українськім театрі можна прирівняти до голови лисого добродія. Три волоски в десяти рядах. Розмова. – Моїй жінці лікар заборонив варити. – Може хвора? – Ні, я захворів.
Зображення з “Комара”. Фото Є. Гулюка
Ловецький порадник. …Полювання є незвичайно здоровий спорт, бо й люди дадуть собі духа й заяцям добре зробить, як трохи пробігаються. … Ловцям можу поручити один мурований спосіб, як сполювати зайця. Посередині млинського каменя, який з тією метою треба вивезти на поле, кладемо головку капусти. Край каменя посипуємо міцною табакою. Заяць, звітривши капусту, підходить до каменя, обнюхує його довкола, при чому втягає в ніс табаку й починає пчихати. Пчихаючи, бє головою об камінь і отак вбється, а мисливий ховає спольовану звірину в торбу. Якби … Ловцям довелося полювати коли в Африці на струсі, поручаю методу, яку випробував відомий наш подорожник проф. Посацький. Ловець з оголеною або лисою головою закопується в пісок так глибоко, що вистає йому на поверхню тільки тільки вершок голови. Легковірна птиця, думаючи, що це яйце, свобідно сідає на неї. Тоді обережний мисливий хапає птицю за ноги й ховає спольовану звірину в торбину.
Замальовка з “Комара”. Фото Є. Гулюка
Небувале чудо. З Коломийщини пишуть, що там по селах увихається якийсь магік, який показує небувалі чудеса. І так в однім селі на публічнім виступі показав він присутним цілих і не фальшованих 10 зл. Серед публики викликало це велике вражіння.
Малюнок у рубриці про гумор від читачів. Фото Є. Гулюка
На появу “Комаря”. В листопаді того року / У громаді рух повстав; / Прилетів “Комар” зі Львова – / Й трохи війта покусав. / Прилетів він у суботу, / Безупину літав / Селом з хати та до хати – / Бувшим радним докучав. / Обурився пан начальник, / Спротивився й “огльондач” – / Й закричали: – Мусим знати, / Хто є той дописувач!? / Бурчить щось собі під носом / І заступник писаря – / Грубий Кіндрат теж ворожо / Ставиться до “Комаря”…/ – Кричіть, “хвальні урядовці” / Коли дуже вас свербить! / Почекайте! Вже що тижня / “Комар” буде виходить.
Ілюстрації з видання. Фото Є. Гулюка
На селі. – Божистий страх, як ті діти виглядають, як бавляться на вулиці. – Так, так, кумо! Вчора, то я мусіла вмити шестеро дітей, поки своє відшукала.
Ілюстрація з часопису. Фото Є. Гулюка
Львівський сатирично-гумористичний “Комар” “кусав” своїх читачів кожного тижня впродовж 1933 – 1939 років. Гумористична глибина укусів була різною, але завжди у такому дусі, як це показано вище по тексту на прикладах. Дізнатися більше, а також погортати зазначене видання можна у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
Минулої суботи, 13 січня 2018 року, з нагоди 100-річчя театру ім. Марії Заньковецької народний артист України Борис Мірус презентував свою уже другу книгу спогадів. Ця знакова подія відбулася на камерній сцені театру, якому відомий актор присвятив понад сімдесят літ свого життя.
В невеликій залі камерної сцени зібралося близько двох сотень заньківчан, театрознавців, друзів та багаторічних шанувальників акторської майстерності Бриса Міруса. І всі, хто прийшов на цю подію, отримали з рук автора в подарунок безцінну книгу “Мої 70 заньківчанських літ”.
Книга спогадів Бориса Міруса “Мої 70 заньківчанських літ”
У книжці автор розповідає про видатних і маловідомих заньківчан, про однокурсників-студійців та колег-режисерів, митців та партійних бюрократів, кадебістів й вірних друзів. У споминах людини, що пройшла сталінські табори й підносилась до зенітів акторської слави — відчутне глибоко особистісне ставлення автора до кожного із них.
Борис Мірус
У спогадах Бориса Михайловича, який, пройшовши сталінські табори і спромігся піднятися до зеніту акторської слави – історії про однокурсників-студійців та колег-режисерів, митців та партійних бюрократів, кадебістів і вірних друзів, також – видатних і мало знаних товаришів по рідній заньківчанській сцені…
Федір Стригун на презентації книги спогадів Бориса Міруса “Мої 70 заньківчанських літ”
Вперше на сцену рідного театру Борис Мірус вийшов нереально давно – 70 років тому, 1948-го. І стартував тоді, а це було відразу після закінчення акторської студії при театрі, фантастично – головною роллю у виставі Островського та Соловйова «Одруження Бєлугіна». Причому з великим успіхом. Вже тоді йому пророкували стрімке просування в кар’єрі. Здавалося б, жити і радіти, далі вчитися, вдосконалюватися, влаштовувати особисте життя.
Андрій Мацяк на презентації книги спогадів Бориса Міруса “Мої 70 заньківчанських літ”
«А далі я мав «перерву» – з 1949-го до 1956-го, – гірко усміхається актор. – Мене ізолювали як небезпечний елемент суспільства й відправили добувати вугілля у Воркуту, під Північне сяйво. Я його ніколи не бачив, а тут отримав нагоду аж 7 років спостерігати…»
Книжка «Мої 70 заньківчанських літ» Бориса Міруса, поза сумнівом, буде цікава багатьом – професіоналам і любителям театру, зрілим майстрам та майбутнім акторам, також – тим, хто вивчає історію Україну, бо доля Міруса, на жаль, типова для тих часів, гідна наслідування в сенсі уміння не зламатися – жити і творити попри будь-які обставини.
Сьогодні, 16 січня 2017 року, о 16:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги «Пліній Молодший. Вибрані листи» в перекладах Андрія Содомори.
Андрій Содомора- автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів. Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Лауреат Премії імені Максима Рильського, Літературної премії імені Григорія Кочура (2010), літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії імені Михайла Возняка. Почесний громадянин міста Львова (2012).
Андрій Содомора
Гай Пліній Цецілій Секунд (62- близько 114) давньоримський політичний діяч, письменний, адвокат. Племінник і усиновлений Плінія Старшого. Коли Пліній Старший загинув під час виверження вулкана Везувій в 79 році, Гай Цецилій як спадкоємець змінив своє ім’я на Гай Пліній Цецилій Секунд.
З «Листів» письменника і суспільного діяча Плінія Молодшого, стилістично довершених текстів, зразків високохудожньої інтелектуальної прози, постає симпатична, глибоко гуманна постать їхнього автора на тлі доби: маємо живе уявлення про матеріальне і духовне життя освічених верств тодішнього суспільства; тут- єдиний, що зберігся з тих часів, яскравий опис виверження Везувію в 79 році, а також, у листах до Траяна, важливі свідчення про ранніх християн. Подані листи, за винятком опису виверження Везувію, українською мовою перекладено вперше.
В мережі Інтернет з’явились раритетні світлини Львова, які були зроблені в 1944 році. Фотопідбірка підписана як «Завершення Львівсько-Сандомирської наступальної операції».
Львів, початок вулиці Городоцької. Фото 1944 рокуЛьвів, сучасна вулиця Володимира Шухевича. Фото 1944 рокуЛьвів, вул. Пекарська, 59, Храм Христа Спасителя. Фото 1944 рокуЛьвів, початок вулиці Городоцької. Фото 1944 рокуЛьвів, початок вулиці Городоцької. Фото 1944 рокуЛьвів, площа Галицька. Фото 1944 рокуЛьвів, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото 1944 рокуЛьвів, вулиця Городоцька. Фото 1944 рокуЛьвів, вулиця Городоцька. Фото 1944 року
З історії знаємо, що відбувалась вона в період 13 липня — 29 серпня 1944 року. Після бою та повного розгрому німецьких частин під Бродами 19 липня, радянські війська перейшли у наступ на Львів.
Львів, вулиця Городоцька. Фото 1944 рокуЛьвів, вулиця Городоцька. Фото 1944 рокуЛьвів, вулиця Городоцька. Фото 1944 рокуЛьвів, початок вулиці Зеленої. Фото 1944 рокуЛьвів, площа перед Львівською Оперою, фото 1944 рокуЛьвів, площа перед Львівською Оперою, фото 1944 рокуЛьвів, площа перед Львівською Оперою, фото 1944 рокуЛьвів, площа перед Львівською Оперою, фото 1944 року
За даними радянських джерел, у бою під Бродами загинуло близько 38 тис. німецьких солдатів, іще близько 17 тис. здалось у полон. Разом з солдатами в полон здалися генерали Гауфе, Ліндеман і Недтвіг.
Цього року парку «Знесіння» виповниться 25 років. На жаль впродовж цих років, довкола цього живописного та сакрального місця точилася боротьба між різноманітними інтересами, політиками і підприємцями, повідомляє Форпост.
Зрозуміло, що така ситуація не призвела до жодних позитивних результатів, котрих очікували засновники парку чверть століття назад. Як і на зорі нашої незалежності, так і сьогодні, перед громадою міста Лева стоїть питання, яким саме має бути цей ліс посеред міста?!
Стежка на Кайзервальді
Існування такої унікальної місцевості, як парк «Знесіння» передбачає комплекс чотирьох напрямків роботи, а саме екологічного, історико-культурного, рекреаційного та соціального. Що мається на увазі?
Парк «Знесіння» – це безумовно легені Львова. Саме тому концепцією екологічного напрямку є збереження та відтворення природних екосистем, які існують тут впродовж тисячоліть. Це поновлення деревостанів, прочищення чагарників, догляд трав’яної рослинності, зокрема на горі Лева та горі Стефана, які є унікальними геологічними пам’ятками для нашого регіону, догляд за хворими рослинами, що страждають від омели та інших хворіб, їх лікування, а також створення розсадників особливо цінних видів для їх збереження. Важливого значення набуває проблема укріплення ярів, відновлення та рекультивація ґрунтів, розчищення водойм та джерел. Прикро що потічки Глибокий та Хомець стали засміченими та знаходяться під загрозою зникнення.
Панорама на Львів з Кайзервальду
Історико-культурний напрямок спрямований на вивчення, дослідження, відтворення та реконструкцію основних історичних епох, що мали відношення до цих теренів. Важливо створити таку систему історичних інсталяцій, які гармонійно вписуватимуться в парк. До прикладу, на Святовидовому полі знаходилось одне із багатьох дохристиянських укріплених капищ-городищ, а з території теперішнього парку «Знесіння» козаки Богдана Хмельницького, під керівництвом Максима Кривоноса, здійснювали штурм Високого Замку, найближчою до нас у часі подією є вишколи бійців Української Галицької Армії біля озера в парку. Завдання історико-культурного напрямку відобразити всі ці епохи та події шляхом створення відповідних інформаційних стендів та репродукцій.
Стежка на Кайзервальді
Рекреаційний та соціальний напрямки передбачають створення комфортних зон перебування відвідувачів парку з мінімальним навантаженням на екосистему. Основними пріоритетами є дотримання вимог природоохоронного законодавства на території парку. Створення комфортних та гідних умов перебування для усіх відвідувачів парку ( батьків з дітьми, літніх людей, молоді, людей з особливими потребами, спортсменів, туристів, науковців, власників тварин) забезпечить симбіоз мешканців міста та природи.
Стежка на Кайзервальді
Основними завданнями найближчого часу, які повинна поставити перед собою та виконати команда профільних спеціалістів, що прийдуть в регіонально-ландшафтний парк «Знесіння»:
встановлення меж парку в натурі, для запобігання самозахопленню території та незаконному будівництву;
встановлення меж цвинтаря «Старе Знесіння», який є історико-сакральною пам’яткою ХІХ ст., усунення незаконно вигружених насипів сміття та глини поряд з ним, а також впорядкування унікальної могили воїнів УГА;
для недопущення вчинення злочинів та вандалізму на території парку встановити відеоспостереження, освітлення та організувати роботу охорони;
заключити угоди з вітчизняними та зарубіжними партнерами, науковими установами, парками, фондами та громадськими організаціями для напрацювання та реалізації спільних проектів;
інтенсифікувати науково-дослідну та просвітницьку роботу (науково-практичні конференції, семінари, круглі столи, участь у міжнародних проектах та грандах, проведення практик студентами);
відновити видавництво наукового вісника РЛП «Знесіння»;
напрацювати проекти для проведення реабілітаційних та оздоровчих заходів на території парку;
облаштувати інформаційними стендами та вказівниками туристичні маршрути, в тому числі оглядові майданчики;
розробити мережу екологічних стежок, з відповідними еко-маркерами;
розробити проект по відновленню черешневих садів;
облаштувати в парку входи в автентичному стилі, безпечні сходи та перила для зручного пересування територією парку;
реконструкція існуючих дитячих майданчиків, вуличних тренажерів та інших місць спортивного дозвілля;
налагодження роботи з молоддю, проведення патріотично-вишкільних та спортивно-туристичних заходів;
створення зоокутка та проведення кінних прогулянок;
облаштування зони для вигулу собак;
розроблення проекту території для облаштування «парку тактильних відчуттів» для людей з особливими потребами.
Стежка на Кайзервальді
Реалізація хоча б цього комплексу заходів, дозволить зберегти регіональний ландшафтний парк «Знесіння» в період активної урбанізації, відновити живий контакт людини з природою, та передати наступним поколінням це безцінне надбання природи та історії.
Уляна ТАРАС
спеціаліст з охорони навколишнього природного середовища, кандидат сільськогосподарських наук
Володимир ЛАЗОР
учасник АТО, громадський діяч, історик
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
У п’ятницю, 12 січня, на виконкомі Львівської міськради затвердили детальний план території зі зміною функціонального зонування території у районі вул. І. Сулими, вул. Поперечної, вул. Зв’язкової.
Згідно з планом, земельну ділянку малого тренувального поля стадіону “Сільмаш” переведуть із житлової забудови (Ж-3) у спортивну інфраструктуру (Г-4).
Як розповів у коментарі для 032.ua депутат ЛМР Сергій Івах, у Львові сталася безпрецедентна ситуація, коли землі повернули із житлової багатоповерхової забудови для побудови спортивної інфраструктури.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
Сергій Івах переконаний, що позитивного для громади рішення вдалося досягнути завдяки суспільному розголосу та небайдужості мешканців, які наполягли на своєму, відвідували сесії міськради і навіть перекривали дороги.
“Якщо взяти взагалі всю історію стадіону, то ще з часів Союзу, у територію “Сільмашу” входило 4 гектари землі: 2 га — це територія, на якій є об’єкти (футбольне поле, роздягальні і трибуни) і ці будівлі перебувають у власності, і ще 2 га — це землі, вільні від забудов і нікому не надані в оренду, і саме їх у 2014 році ЛМР перевела під житлову забудову. А зараз ми добилися, щоб їх повернули назад”, – пояснив депутат.
Cтадіон “Сільмаш”
Після повернення цих 2 гектарів землі, у міській раді будуть планувати розбудову інфраструктурних об’єктів.
“Був такий проект на Громадський бюджет – “Наш Сільмаш”, у якому було вказано і ті 2 га землі. Можливо, він і буде основою для подальших дій”, – розповів Сергій Івах.
Окрім цього, землі стадіону, де є об’єкти, міська рада планує викупити для суспільних потреб. Щодо цього уже є прийнята ухвала і навіть судова справа, де позивачем виступають працівники юридичного департаменту ЛМР.
Cтадіон “Сільмаш”
За словами Сергія Іваха, у першій інстанції міська рада суд програла, а друга інстанція у Києві надала відмову через відсутність деяких документів.
“Зараз ЛМР мала би скерувати документи з додатковими доказами по цій справі, щоб у Києві їх розглянули. Але зараз ми зробили основне — повернули 2 га землі громаді міста. Від цього вже ніхто не втече, і на базі цього ми почнемо розвивати весь процес, щоб у майбутньому всі 4 гектари землі лишилися у розпорядженні громади”, – додав депутат.
З 1957 року у складі торгового, риболовецького та річкового флотів Радянського Союзу почали з’являтися кораблі з найменуваннями населених пунктів Волинської області та іншими іменами, які стосувалися нашого краю. У ті роки будувалися на верфях СРСР, або замовлялися в інших країнах великі серії по кілька десятків суден, імена яких обиралися на одну першу літеру, переважно з назв міст.
Морські судна
Найбільшим кораблем був «Нововолынск», суховантажне судно, теплохід середньої тоннажності. Побудований у Фінляндії (м.Турку) у 1970 році у серії з 15 судів, водотоннажність 12 500 т. Порт приписки Ленінград. У 1996 році було змінено назву на Liza H, а порт приписки на Гондурас. У тому ж році був списаний та порізаний на метал.
Теплохід “Нововолынск”, виготовлений в Фінляндії в 1970 році
За ним за розмірами іде «Ратно», судно для перевезення сипучих та інших вантажів, водотонажністю 9124 тонни, побудований в Німецькій Демократичній Республіці (Росток) в 1975 році у серії з 31 судна. Був приписаний до порту Маріуполь. За окремими даними, в 1999 році перейменований в Fahd Z. Списаний у 2006 році.
Теплохід “Нововолынск”, виготовлений в Фінляндії в 1970 році
Найменшим з морських суден був «Ковель», суховантажне судно, теплохід для перевезення сухих вантажів. Побудований у Німецькій Демократичній Республіці (Росток) у 1958 році у серії з 33 суден невеликої для моря водотоннажністю 4375 т. Був приписаний до порту Таллін. Списаний у 1984 році.
Судно для перевезення сипучих та інших вантажів «Ратно»
Існує клас судів, який через невелику осадку може працювати на річках, але разом з тим має і властивості морського судна. Вони так і називаються – «річка-море».
Теплохід для перевезення сухих вантажів «Ковель»
Складна доля випала теплоходу типу ріка-море «Луцк», призначеному для перевезення лісу і насипних нерухомих вантажів. Побудований у Калінінграді у 1966 році в серії з 11 суден, водотоннажність 3050 тонн, використовувався на Балтиці. У 1999 році змінив прапор на Сент-Вінсент (порт Кінгстаун), у 2004 році на Північну Корею (порт Вонсан), у 2007 році на Камбоджу (порт Пномпень). Змінив кілька власників.
Теплохід типу ріка-море «Луцк»
З 2004 року перейменований в Jezabel 2. У 2008 році сів на мілину у Чорному морі біля берегів Абхазії, був розібраний на метал.
Риболовецький флот
«Полесье», великий морозильний траулер, побудований у Миколаєві у 1972 році, у серії з 24 суден, водотоннажність 6470 т. Був приписаний до порту Мурманськ. Списаний в 1994 році, утилізований в Індії, порт Аланг.
Великий морозильний траулер «Полесье»
«Припять», середній риболовний траулер водотоннажністю 460 т, побудований в 1957 році у Клайпеді (Литва) у серії з 48 суден. Був приписаний до порту Клайпеда. Списаний у 1980 році.
Середній риболовний траулер «Припять»
У класі морських пасажирських кораблів Волинь виглядала досить скромно – був лише один корабель «Леся Украинка», великий пасажирський катер прибережного плавання, побудований в Баку у 1972 році у серії з 160 судів. Перевозив до 200 пасажирів. Був приписаний до порту Ялта. В листопаді 1992 року біля причалу Ялтинського порту під час шторму отримав значні ушкодження корпусу. Виведений із складу флоту і розібраний в 1993 році.
Великий пасажирський катер прибережного плавання «Леся Украинка»
А, от, серед річкових суден місто Луцьк відзначилося аж трьома кораблями.
«Луцк», річкове середнє вантажне судно, побудоване у 1959 році у Румунії, (м.Турну-Северін). Водотоннажність 2072 т, здійснював перевезення у басейні Волги. Списаний у 1990 році.
«Луцк», річковий вантажний теплохід майданчикового типу, побудований у 1965 році у Києві у серії з 28 суден. Призначений для перевезення на палубі вугілля або руди. Водотоннажність 1630 т. Працював на Дніпрі. Доля невідома, у реєстровій книзі суден відсутній.
Річковий вантажний теплохід майданчикового типу «Луцк»
«Луцк», річковий буксир-штовхач, побудований у Пінську у 1965 році. Приписаний до порту Омськ, експлуатується до цього часу.
Річковий буксир-штовхач «Луцк», побудований у Пінську у 1965 році
Слід відзначити, що у реєстровій книзі суден України за 2017 рік немає жодного корабля, ім’я якого стосувалося б Волині.
Волинський флот у складі ВМС України
У складі Військового-морських сил України були та знаходяться ще кілька кораблів з іменами волинських міст.
Корвету «Луцьк»
Передусім розповімо про сумну історію корвету «Луцьк», який за проектом називався «малий протичовновий корабель типу Альбатрос» для прибережних районів.
Серія цих кораблів (95 одиниць) будувалася ще з 1966 року, з модернізаційними змінами у 1976. Вже у 80-х роках постало питання про заміну типу «Альбатрос» на більш сучасний, але до цього не дійшло, і кораблі продовжували штампувати.
Корабель будувався у Києві, на заводі «Ленинская кузница» з 1991 по 1993 рік, і вступив до складу вже ВМС України. На початок 21 століття, склад його озброєння став остаточно застарілим та неефективним, фактично він міг виконувати лише роль навчального корабля.
20 березня 2014 року корвет «Луцьк» захопили російські окупанти у військово-морській базі Новоозерне, що в Криму. До цього часу корабель знаходиться там же, нерухомий. Є відомості, що його механізми використовуються для заміни зношених на аналогічних кораблях флоту Росії, що у військово-морській практиці називається «канібалізація».
Морський буксир “Ковель”
Морський буксир МБ-51 водотоннажністю 890 т належить до серії з 40 кораблів, побудований у Ленінграді у 1965 році. Входив у склад ВМФ СРСР, базувався в Феодосії. При переході у склад ВМС України отримав назву «Ковель». Був захоплений у Криму, але 19 квітня 2014 року прибув в Одесу, причому на буксирі мав знерухомлений корвет «Вінниця».
Рейдовий водолазний катер РВК-1473 був побудований у 1983 році. У 1996 році при розділі флоту відійшов Україні та отримав ім’я «Володимир-Волинський». Призначений для забезпечення роботи 5 водолазів. У даний час знаходиться в Одесі, неходовий.
Док “Берестечко”
Ще існував плавучий несамохідний док з двох понтонів ПД-23, побудований у 1976 році у Миколаєві, призначений для докування кораблів водотоннажністю 500-600 т.
Був переданий Україні в 1997 році, отримав назву «Берестечко».
В 2007 році був виключений зі складу ВМС та проданий судноплавній компанії СТС. Згодом був придбаний ООВ Трал (м.Керчь), де і використовується під старою назвою ПД-23.
Щоденно в нас виникає безліч питань, безліч думок, сумніви, непевності, страхи. Не завжди ми розуміємо, як і куди йти далі. Та саме зустрічі з особливими людьми допомагають наповнитися їхньою мудрістю, знайти джерело натхнення. 12 січня у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла відбулася зустріч із Владикою Венедиктом (Алексійчуком) „Життя як великий Божий талант“ у межах якого також презентували його нову книгу „50 думок владики Венедикта“ про віру, життя і вічність, що нещодавно вийшла друком у видавництві „Свічадо“.
Отож, найважливіше зі зустрічі — про віру, про місію кожного, вміння чути Бога та багато іншого.
— Часто підкреслюю цінність зустрічі, бо крім неї нічого не буває. Кожна людина має власний унікальний досвід. Коли ми приходимо разом, то збагачуємося.
— Ми сильні, коли разом. Тоді можемо багато досягнути, зробити щось велике. Сучасний світ, особливо західний, наголошує на особистості. А в цьому витворюється егоцентризм, бо кожен думає про своє особливе завдання. Так, кожен має особливе завдання, але в контексті спільноти. Ми щодня молимося „Отче наш“, засвідчуючи свою віру в те, що Бог є нашим Отцем. Тож маємо вірити, що Він, як батько, дає нам найкраще.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Часто думаємо, що було б краще, якби ми були в інших обставинах, в іншій державі, в іншому місці. Та Бог поставив мене в певне місце і в певні обставини. Ніколи в житті нема нічого нема випадкового. Христос каже, що ні волосинка не падає без згоди Бога.
— Бог дав нам життя — єдине і неповторне. Наше завдання пізнавати, що Він від мене хоче і що є правдивим добром для нас. Не те, що ми собі вигадали, а що Господь для нас хоче. Важливо прийняти наші обставини життя, як дані Богом. Та найперше треба прийняти самого себе. Бо Господь каже, що треба любити ближнього, як самого себе. Та, як можна любити ближнього, якщо не любимо себе, якщо себе не знаємо? Нам складно сказати, які маємо від Бога дари. Дуже рідко усвідомлюємо, що Бог нам дарував. Найбільший дар — наше життя. Та як ми його проживаємо?
— Як ми живемо наше життя для Бога? Адже щодоби маємо 24 години, тобто майже 150 годин в тиждень. Та з них ми присвячуємо Богові лише 3 години. тобто 97% свого часу віддаємо земному життю і дуже мало присвячуємо Господу.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Бог нам відкриває, як маємо проживати це життя. Він дає відповідь на всі питання. Зустріч із ним відбувається в молитві, через яку Бог до нас промовляє.
— Приїжджаючи кудись, найперше питаємо чи є Wі-Fі, бо без нього зараз мало можна зробити. Так і з Богом треба бути більше онлайн, тобто в молитві. В офлайні багато не досягнемо. В житті без Бога нічого не зробиш. Бог показує нам, що робити, а чого не робити, де бути принциповим, а де дивитися „крізь пальці“, де бути вимогливим, а де покривати все любов’ю.
— Бог ставить нас в те чи інше місце, бо кожен має особливу місію. Лише Бог дасть можливість пізнати її. Кожен цінний і важливий перед Богом. Та ми не відчуваємо своєї вартості. Завжди „колихаємося“ між двома відчуттями — гордості та меншовартості. З одного боку, що надто особливі, а з іншого — що нічого не варті. А корінь цього в тому, що ми не відчуваємо своєї вартості для Бога. Ми не свідомі місії свого життя, яку Бог нам відкрив. Переконаний, що місія кожної людини — важлива, незалежно від ієрархії.
Зустріч із Владикою Венедиктом „Життя як великий Божий талант“ у Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла у Львові. 12 січня 2018 року.
— Реально на обставини ми не має впливу. Та з Богом, через молитву, ми можемо отримувати сили йти через ці обставини. Апостол Петро йшов по воді, доки бачив Христа, був у єдності з Ним. А почав потопати, коли подивися на реальні обставини. Християни не можуть бути песимістами, оптимістами чи реалістами, бо ми не впливаємо на обставини. Християни мають бути людьми віри, іти з вірою через своє життя, не зважаючи на обставини. Якщо дивитися на наших святих, мучеників, якщо дивитися на життя Митрополита Шептицького, то воно не було простим. За його життя змінилося сім влад, змінювалося все, не було стабільності. Та він жив з вірою, довірився Богові.
— В сучасному суспільстві ми дуже багато говорим. Зараз маємо величезні об’єми інформації, яка помножується в геометричній прогресії. Це добре, але треба знаходити час, щоб слухати. Ми цього не вміємо. Молитва показує нашу хронічну неуважність. Коли б ми навчилися слухати, то почули б дуже багато. Бог дуже багато говорить, Він не перестає говорити. Нам треба зупинитися, щоб Його почути. Бог дасть відповідь.
— Погляньте на наше життя. Як ми „вживаємо“ його? Часто це робимо не так. Коли в житті щось пішло не так, Бог нас хоче призупинити, щоб ми призадумалися. Якщо не вирішимо якусь проблему, то вона промовлятиме, доки не її не позбудимося. Бог завжди хоче нам щось сказати, та чи ми хочемо почути? Треба слухати і Бог обов’язково дасть відповідь.
— Бог завжди присутній у нашому житті. У різних ситуаціях, життєвих обставинах. Ніхто і ніщо не є випадковим у нашому житті. Все має особливе призначення. Якщо бачитимемо за цим усім Бога, то наше життя цілковито зміниться.
— Те, що у світі є так багато атеїстів, у цьому „заслуга“ нас, християн. Бо ми багато декларуємо, але далеко не завжди наше життя є таким. Якщо ми християни, то маємо бути християнами у всьому і завжди. На нас усіх є ця відповідальність. Ми дуже гарно говорим, але це не важливо говорити, важливо, ким ти є, що робиш.
— Кажуть, що гроші чи влада псує людей. Але насправді, вони лише показують, ким ми є. Бо маючи владу чи гроші, скільки можна зробити добра!
— Переконаний, що наш народ має особливу місію щодо світу. Наша Церква репрезентує, що єдність можлива. Певний, що Україна є тим місцем, де схід і захід єднаються. Коли ставатимемо ближче до Бога, то знатимемо як переживати наші кризи і проблеми. В Бога є відповіді на них. Коли кожен із нас працюватиме над собою, то змінимо інших. Тоді наш народ буде преображатися.
— Треба любити. Щоб полюбити людину, треба найперше її прийняти. Нас же Бог приймає, хоч ми грішимо. Прийнявши людину, буде любов і прощення.
— Часто ми дивимося на себе крізь призму власних падінь. Маємо негативну думку про себе. Та ми всі є цінні в очах Бога. Через своє народження, смерть і воскресіння Бог показав свою любов. Він не зневірюється в нас, завжди готовий співпрацювати з нами. Бог вірить у кожного з нас.
Вже сьогодні, 13 січня 2018 року, о 18:00 Академічний камерний оркестр “Віртуози Львова” під керівництвом Сергія Бурка запрошують в Львівську обласну філармонію на концерт “4х4х4 Пори року”.
“Аж дванадцять пір року – і всі на сцені Львівської філармонії. 13 січня традиційно звучатиме цикл Антоніо Вівальді “Пори року”, але цього разу – не лише він. Камерний оркестр “Віртуози Львова” організовував цей концерт у святкову пору вже понад 20 років з різними солістами. Цього року традиція трохи зміниться – до чотирьох “Пір року” Вівальді додався твір аргентинця Астора П’яццолли та українського композитора Золтана Алмаші. “Пори року” Алмаші присвятив скрипальці Богдані Півненко, яка солюватиме 13 січня. Диригент Сергій Бурко розповів, що всі три цикли – це дуже різна музика. Ренесансний Вівальді, аргентинець П’яццолла з його своєрідним чуттям пір року, а також наш сучасник – незвичне поєднання! Попри різне забарвлення творів, у П’яццолли є навіть цитати з оригінальних “Пір року”. А виконання українських “Пір року” стане львівською прем’єрою”, – повідомляють організатори.
У Львові 13 січня народний артист України Борис Мірус презентуватиме свою другу книгу спогадів. Ця робота вийде у світ на честь100-річчя театру ім. Марії Заньковецької, якому відомий актор присвятив понад сімдесят літ свого життя, розповідає Гал-інфо.
У книжці автор розповідає про видатних і маловідомих заньківчан, про однокурсників-студійців та колег-режисерів, митців та партійніх бюрократів, кадебістів й вірних друзів. У споминах людини, що пройшла сталінські табори й підносилась до зенітів акторської слави — відчутне глибоко особистісне ставлення автора до кожного із них.
Твір є своєрідною сповіддю митця на порозі століття рідного театру та за крок до сімдесятип’ятилітнього ювілею служіння українській сцені адресована усім нам: професіоналам і любителям театру, зрілим майстрам та студентству.
Постер презентації книги народного артиста України Бориса Міруса
Уривок з книги “Мої 70 заньківчанських літ”:”…Коли я увійшов до Театру ім. М. Заньковецької у пошуках репетитора для вступу—що мене підкорило, так це запах гриму! Це був так званий «ляйх- нерівський» грим —найкращий у світі за якістю. Він залишився у театрі після відходу німців. Весь Театр ім. М. Заньковецької пропах ним, це був справді незабутній аромат! Цим ворожим «ресурсом» ми ще довго користувались, аж поки не почали отримувати «вітчизняний», радянський. У цей, без сумніву, найважливіший для мене вечір, коли я вперше потрапив за лаштунки незнайомого театру, заньківчани грали українську класику. Мабуть, це був «Назар Стодоля» Т. Шевченка, бо коридорами ходили загримовані актори в українських строях, а за ними стелився шлейф отого дивовижного запаху гриму. Мені перехопило подих від захвату, я був вражений у самісіньке серце! Як з’ясувалось невдовзі —на все життя…”
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
.jpg){kind=link}
