"Реліквії єврейського світу Галичини" покажуть у Львові
В середу, 28 березня 2018 року, о 16.00 в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) відбудеться відкриття унікальної масштабної виставки з фондів Музею етнографії та художнього промислу «Реліквії єврейського світу Галичини», присвячене 85-ій річниці Виставки єврейського художнього промислу.
Виставку було розгорнуто у залах Міського промислового музею у Львові в березні 1933 року, де представили пам’ятки як із приватних колекцій, так і з синагог Галичини. Ця виставка сформувала у суспільстві розуміння необхідності створення Єврейського музею, який був урочисто відкритий роком пізніше. 1939 року музей було ліквідовано, а в лютому 1940 року його збірку було передано Музею художнього промислу.
Максиміліан Ґольдштейн в Єврейському музеї. Фото Яніна Мєжецка.
Із початком Другої світової війни під загрозою знищення опиняється колекція Максиміліана Ґольдштейна, яку, заради збереження, Ґольдштейн передає у липні 1941 р. цьому ж музею як депозит. Таким чином у Музеї художнього промислу сформувалася найбільша і найякісніша на той час колекція юдаїки, яку після в 1951 р. успадкував Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР.
Експозиція виставки “Реліквії єврейського світу Галичини”
Експозиція виставки «Реліквії єврейського світу Галичини» розгорнута у 5-ти музейних залах. Представлені експонати відображають сакральну атмосферу синагоги, річний цикл релігійних єврейських свят, вироби різних ремесел. Окремі зали присвячені відомому колекціонеру єврейських старожитностей Максиміліану Ґольдштейну і його колекціям екслібрисів, витинанок і графіки. Частину пам’яток свого часу було репрезентовано на виставці 1933 року, але більшість експонатів показано вперше.
Експозиція виставки “Реліквії єврейського світу Галичини”
Проект відбувся за фінансової підтримки Всеукраїнського благодійного єврейського фонду Хесед-Ар’є та Центру єврейських студій Університету Норсвестерн ім. Родини Краунів.
Скульптура може бути різною і мати навіть різне призначення — не лише милувати око, а й рятувати. Володимир Савельєв, випускник кафедри дизайну Інституту деревооброблювальних технологій і дизайну, ще кілька років тому захопився паперопластикою. Тепер це заняття переросло з хобі в цікавий проект.
— Усе починалося з оригамі, а згодом уже була паперопластика. Три роки тому я освоїв ще одну нову техніку — паперкрафт (полігональна скульптура). Це паперові голови різних тварин, птахів які виглядали як вальдшнепи. Мене це дуже захопило. Два роки тому я влаштувався в дизайн-бюро „Hochu Rayu“ (засновники брати Кириліви) і якось приніс одну таку паперову голову в офіс. Тоді в нас виникла ідея, що цими скульптурами можна досягти значно більше, аніж просто виготовляти їх для естетичного задоволення. Так з’явився проект „ Red heads “ (Червоні голови). Наша головна мета — привернути увагу до охорони тварин та птахів із Червоної книги України. Ми обрали зубра, рись, беркута, ведмедя, чорного лелеку, степового коня і тушканчика. Вони цікаві за формою і за проблематикою. Найперше вивчали причини, чому вони зникають і як запобігти цьому. Зв’язалися зі Всесвітнім форумом підтримки дикої природи https://www.worldwildlife.org/ До нас приходив їхній представник і разом ми обговорювали, як можна розвивати цей проект. Для нас найважливіше — привернути увагу суспільства до цієї проблеми. А також частину коштів із продажу цих паперових голів плануємо скеровувати на підтримку тварин. Але йдеться не просто про забезпечення їх харчами чи про те, щоб зробити вольєри, а хочемо, щоб нам допомогли побудувати стратегію для збільшення популяції цих тварин. Зараз стараємося сконтактуватися з різними заповідниками, реабілітаційними центрами, наприклад, Реабілітаційним центрои бурого ведмедя, — розповів Володимир.
Задум цих декоративних „трофеїв“ позиціонувався як заміна жахливих убитих голів. Вони мали б стати красивим декоративним елементом. Володя разом зі своїми колегами з „Hochu Rayu“ вирішили, що виготовлять і продаватимуть саме ту кількість паперових скульптур, скільки цих тварин є в природі.
— Голови виготовляються із 200 грамового паперу. Ці фігури обробляємо червоною акриловою фарбою, щоб вони були довговічнішими і з них було легше стирати пилюку. Ми вже встигли представити наші вироби на кількох локаціях, зокрема в FESTrepublic, на фестивалі PLAN B у Lviv film centr (колишній кінотеатр Сокіл) та ще в інших місцях. Люди були вражені й шоковані, що насправді така кризова ситуація з окремими видами тварин в Україні. Це ще один етап донесення інформації до людей. Окрім цього, плануємо зробити документальні відео про кожен вид тварин. Уже навіть знайшлися зацікавлені люди, які готові безоплатно фільмувати ці інформативні ролики, — додав мій співрозмовник.
Володя має ще багато інших цікавих ідей. Зокрема, планує виготовляти меблі з картону чи подібного багатошарового матеріалу. Вони матимуть низку переваг — легкі, їх просто обробляти різними засобами, які захистять від вогню, вологи, зможуть витримувати великі навантаження. Такі меблі добре підходитимуть для фестивалів, парків.
Також хлопець каже, що хотів би займатися дизайнерським оформленням конференцій, фотозон. Тим більше, що вже має досвід такого масштабного проекту. Ще під час навчання оформлював конференцію креативної економіки й дизайну, яка відбувалася у Львівському аеропорту ім. Данила Галицького. Тоді разом із колегами зробив велетенські триметрові долоні, які звисали зі стелі.
— Окрім усього ще розкручую свій бренд — фігурки з коміксів. Я стилізував супергероїв— Бетмена, Супермена та інших. Ці фігурки заввишки 31 см. Хочу розвивати цей бренд, розробляючи різноманітну продукцію. Взагалі це дуже цікавий напрям, в Україні одиниці кампаній та людей, які працюють в цій техніці. Це все почалося від 2011 року в Німеччині та Великій Британії. Щоправда, там цим займаються великі компанії. В Україні таке з’явилося два роки тому, однак й досі це не надто поширено. Та я поставив собі за мету зробити щось цілком нове, — каже дизайнер.
Володя не перфекціоніст, та доки працює над скульптурою, то може постійно щось змінювати. Каже, що ідеї народжуються в ході роботи. Але в певний момент він сам себе зупиняє, бо розуміє, що вже достатньо — робота готова.
— Завжди хочу зробити досконаліше. Загалом на розробку всіх скульптур пішло вже понад 350 годин. Кожна скульптура потребує різних затрат і часу, і сили. Я спершу виношую ідею, уявляю собі, як це має виглядати, малюю їх чітко, тобто це повноцінний проект. А вже потім приступаю до втілення. Буває, що можу ввесь день продумувати, що і як зробити, а потім за ніч виготовити скульптуру. Та є роботи, які потребують й кілька днів. Мені подобається сам процес роботи. Хоча й розумію, що досконалості меж нема. Багато в цьому допомагає мені й дружина. Вона теж клеїть елементи. Та ще більше докладає зусиль до просування моїх виробів — фотографує, веде сторінки в соцмережах, робить рекламні пости. Це мене дуже тішить і надихає, — додав наостанок Володя Савельєв.
23 березня – особлива дата для українського культури. Адже саме цього дня 1923 року розпочалася історія одного з найславніших культурно-мистецьких осередків Західної України.
Мистецька школа Олекси Новаківського – перша на галицьких теренах українська художня школа з чітко вираженою національно-культурною орієнтацією. Саме їй завдячує своїм становленням ціле покоління непересічних творчих особистостей, котрі мовою мистецтва заявили про Україну на увесь світ.
Олекса Новаківський у майстерні. 1920-ті рр.
Своєю діяльністю Мистецька школа завдячувала далекоглядності, терпінню та наполегливості двох знакових постатей української історії: митрополита Андрея графа Шептицького (1865 – 1944) – визначного духовного провідника і мецената, та художника Олекси Новаківського (1872 – 1935), одного із найбільш неординарних українських митців першої третини ХХст. Новаківський, уродженець Поділля і випускник Краківської Академії, прибув до Львова на запрошення владики наприкінці 1913 р. Митрополит і Маестро, пише дослідниця Л. Волошин, «належали до грона тих освічених людей Галичини, котрі […] усвідомлювали величезну потребу заснування у Львові національної художньої школи, яка мала б стати кузнею молодих мистецьких кадрів та осередком спадкоємності художніх традицій від покоління до покоління».
Митрополит Андрей Шептицький на відкритті другої виставки учнів Мистецької школи О. Новаківського в Академічному домі. Перший ряд (сидять зліва направо): невідома, Ярослав Гординський, Олекса Новаківський, Антін Рак, митрополит Андрей Шептицький, невідомий, Ярослав Пастернак, невідомий. Другий ряд (зліва направо): Степан Луцик, Антін Малюца, Григорій Смольський, двоє невідомих, Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, Ольга Плешкан, Володимир Гриценко, Олексій Друченко, Василь Дядинюк та невідомі. Вгорі стоять зліва направо: Володимир Сениця і двоє невідомих. Світлина Левка Янушевича, жовтень 1928 р.
Прелюдією до створення Мистецької школи стали приватні заняття у майстерні художника в колишній віллі польського митця Яна Стики (1858 – 1925) поблизу Святоюрської гори (тепер – Художньо-меморіальний музей О. Новаківського, відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, вул. Листопадового Чину, 11). В числі перших учнів Маестро – згодом відомі митці: Микола Анастазієвський (1891 – 1974), Роман Сельський (1903 – 1990), Софія Зарицька-Омельченко (1897 – 1972), Лев Ґец (1896 – 1971) тощо.
Родина Новаківських разом з учнями Мистецької школи у майстерні. . Стоять зліва направо: Стефанія Рудакевич, Марія Кромпець, невідомий, Ольга Лукіянович, Марія Гауснер, Ольга Баб’як, Михайло Мороз. 1923 р.
Протягом десятиліття (1923 – 1935) Мистецька школа О. Новаківського залишалася приватною фундацією, що існувала здебільшого завдяки доброчинним пожертвам (аби посприяти школі постала громадська організація – Українське товариство прихильників мистецтва, УТПН). Декілька років (1923 – 1925) школа виконувала роль мистецького факультету Львівського (таємного) українського університету: О. Новаківський обіймав посаду декана, а інший відомий художник Осип Курилас (1870 – 1951) – його заступника.
Ставши важливим фактором культурно-мистецьких процесів в Західній Україні 1920 – 1930-х рр., Мистецька школа О. Новаківського згуртувала довкола себе українську еліту краю. В числі її палких шанувальників – політик і державний діяч Дмитро Левицький (1877 – 1942), письменники Василь Стефаник (1871 – 1936) та Уляна Кравченко (1860 – 1947), правники Володимир Старосольський (1878 – 1942), Іван Голубовський (1878 – 1957) і Степан Федак (1861 – 1937), поет Богдан-Ігор Антонич (1909 – 1937), лікарі Вацлав Морачевський (1867 – 1950) та Мар’ян Панчишин (1882 – 1943), музиканти Василь Барвінський (1888 – 1963), Микола Колесса (1903 – 2006), Борис Кудрик (1897 – 1952), суддя Антін Рак (1876 – 1958), журналіст Василь Софронів-Левицький (1899 – 1975) і т. д. Частими відвідувачами майстерні О. Новаківського, в якій проходили більшість занять Мистецької школи, були також польські художники (Фридерик Паутч, Владислав Яроцький) й мистецтвознавці (Владислав Подляха, Владислав Козицький).
Олекса Новаківський з учнями на терасі майстерні. Сидять зліва направо: Ольга Плешкан, Марія Карп’юк, Олекса Новаківський. Стоять зліва направо: Антін Малюца, Стефанія Ґебус, Володимир Гриценко, Михайло Мороз. 1925 рік
Навчальний процес у Мистецькій школі О. Новаківського побудовано на зразок Краківської Академії. До викладання залучено знаних в Галичині та поза її межами митців й інтелектуалів, як от: психолог Степан Балей (1885 – 1952), антрополог Іван Раковський (1874 – 1949), реставратор Володимир Пещанський (1873 – 1926), мистецтвознавці Володимир Залозецький (1896 – 1959) й Іларіон Свєнціцький (1876 – 1956), архітектор Євген Нагірний (1885 – 1951), поет і театрал Микола Вороний (1871 – 1938) тощо. Цікавий факт: упродовж 1925 – 1926 рр. окремий курс (історія світового мистецтва) вихованцям школи читав особисто митрополит Андрей Шептицький.
Один з учнів Мистецької школи О. Новаківського Григорій Смольський так описав атмосферу нетипового учбового закладу: «То було щось таке, що не нагадувало ані середню школу з її систематичними лекціями, ані вищі школи з кафедрою. Щось зовсім інтимне, приватне, що шукало зверхньої форми. Для вступу треба було пройти екзамен по рисунку – кілька днів рисувати гіпсову Венеру і виказати свій хист і поступово входити в атмосферу хатнього життя професора. Тоді ішла друга – спільна робітня». «Малювали завзято вуглем на пакунковому папері, а Новаківський ходив перед полуднем виправляти рисунки учнів та давати свої зауваження… – згадував товариш Смольського Степан Луцик, – часом не залишав жодної риски, власне на таких коректурах найбільше навчилися». Л. Волошин називає О. Новаківського «особливим типом педагога, котрий не тільки навчав на лекціях основ професійної грамоти, але й жив з учнями одним життям, віддаючись їм повністю», додаючи, що «в школі панувала атмосфера тісного творчого спілкування, вчитель ділився з учнями досвідом цілого свого життя, здобутками власних нелегких творчих змагань».
У майстерні Мистецької школи О. Новаківського. Сидять зліва направо: Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, О. Новаківський із синами, Ольга Плешкан, Григорій Смольський. Стоять зліва направо: Степан Луцик, Антін Малюца, Володимир Булик, Петро Годис, Святослав Гординський, Михайло Мороз, Володимир Гриценко, Леонід Пацуркевич, Леонід Папара. 1927 рік
Виявом подібного творчого спілкування можна назвати, зокрема, щорічні поїздки Маестро з учнями на пленер (фр. en plein air – «на відкритому повітрі») до села Космач (тепер – Івано-Франківська обл.). Іншою доброю традицією української художньої школи стали звітні (проводились наприкінці кожного року в Академічному домі у Львові) та пересувні (мандрували містами й містечками Галичини) виставки, на яких експонувалися твори учнів великого майстра.
Олекса Новаківський з учнями під час другої поїздки до Космача. Присіли зліва направо: Антін Давидович, Ольга Козакевич, Левко Янушевич, Василь Дядинюк, Святослав Гординський. Сидять зліва направо: Михайло Мороз, Володимир Іванюх, Роман Чорній, Стефанія Рудакевич, Григорій Смольський, Дмитро Дунаєвський. Спереду прилягли: О. Новаківський із синами. Присілок Дощаний, 1926 рік
Праця із молоддю дала бажаний результат: ще за життя О. Новаківського його вихованці опинилися в авангарді західноукраїнського культурно-мистецького життя, були активними учасниками різноманітних творчих об’єднань на кшталт Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) і молодіжної групи «Руб». Промовистий факт: серед 76 українських митців, чиї твори виставлялися на «Ретроспективній виставці українського мистецтва за останніх тридцять літ» (Львів, Національний музей, 1935 р.), 23 були вихованцями Мистецької школи О. Новаківського. Найбільш здібні учні Маестро ставали стипендіатами митрополита А. Шептицького й користали з можливості продовжувати навчання в західноєвропейських мистецьких вишах…
Святкування іменин Маестро в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Сидять зліва направо: художник із синами та скрипаль Осип Москвичів. Стоять зліва направо: невідома, Володимир Гриценко, невідома, Михайло Мороз, Марія Карп’юк, О. Плешкан, невідомий, Стефанія Ґебус, Степан Луцик. Березень 1928 року
Оскільки на цей рік припадає 95-ліття заснування першої української мистецької школи Галичини, Художньо-меморіальний музей О. Новаківського підготував цикл лекцій, присвячений історії школи, її викладацькому та учнівському складу, іншим особам так чи інакше пов’язаним із нею. На сьогоднішній день відвідувачі вже ознайомилися з основними віхами історії Мистецької школи, а також життєписами найяскравіших її вихованців: Святослава Гординського (1906 – 1993), Михайла Мороза (1904 – 1992), Леоніда Перфецького (1901 – 1977), Софії Зарицької (1897 – 1972), Стефанії Ґебус-Баранецької (1905 – 1985), Романа Чорнія (1905 – 1941), Григорія Смольського (1893 – 1985), Мирона Левицького (1913 – 1993), Едварда Козака (1902 – 1992), Іванни Нижник-Винників (1912 – 1993), Андрія Коверка (1893 – 1967), Івана Кейвана (1907 – 1992), Михайла Кміта (1910 – 1981), Володимира Ласовського (1907 – 1975), Ольги Плешкан (1898 – 1985) та інших.
Олекса Новаківський з вихованцями та приятелями Мистецької школи у майстерні після закриття виставки. Сидять зліва направо: Григорій Смольський, Іванна Нижник, О. Новаківський, Турчаківна, невідомий. Стоять зліва направо: Ольга Плешкан, невідома, Степан Луцик, Роман Чорній, невідома, Антін Малюца. 1932 рік
Загалом у переліку учнів Мистецької школи О. Новаківського, укладеному довголітньою дослідницею творчості Маестро Л. Волошин – 91 прізвище. Більшість із них змушена була залишити батьківщину, знайшовши пристановище деінде: в Канаді (М. Левицький, Л. Перфецький, І. Кейван, В. Гаврилюк, С. Рудакевич), Сполучених Штатах Америки (С. Гординський, М. Мороз, О. Козакевич-Дядинюк, В. Ласовський, С. Луцик, Е. Козак, А. Малюца, А. Павлось, М. Кромпець-Морачевська), Франції (С. Зарицька, К. Мазур, Л. Крец, І. Нижник-Винників), Польщі (Л. Ґец, О. Винницький), Австралії (М. Кміт). Поодинокі вихованці Маестро досягли певного визнання в умовах радянської дійсності (Р. Сельський, Г. Смольський, С. Ґебус-Баранецька, М. Драґан, І. Старчук, А. Коверко). Окремі учні О. Новаківського пройшли пекло совєцьких концтаборів (О. Друченко, Я. Лукавецький, А. Давидович), загинули в катівнях тоталітарного режиму (Р. Чорній, В. Сениця) або ж у боротьбі за волю України (Д. Дунаєвський).
Школа О. Новаківського виявилась одним із найважливіших чинників формування новітнього українського мистецтва. Адже спадщина великого Маестро та його учнів продовжує впливати на кожне наступне покоління творчих особистостей.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: До 75-ліття заснування (наукові статті, каталог виставки). – Львів, 2000;
В середу, 21 березня 2018 року, в залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) професор, народний художник України, академік НАМУ Андрій Бокотей святкував своє 80-річчя. З нагоди ювілею, маестро гутного скла відбулося відкриття виставки однієї композиції.
Експозиція виставки однієї композиції Андрія Бокотея
“Маю честь представити виставковий проект одної композиції відомого українського мистця, професора, дійсного члена Національної академії мистецтв України, заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України, лауреата Національної премії України ім.Т.Шевченка Андрія Бокотея. Сьогодні ми святкуємо його ювілей і сьогодні ми маємо ще одну зустріч з творчістю Андрія Бокотея. Великого майстра скла, великого українського мистця”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка звернув увагу присутніх на талант та велику працездатність митця, який не перестає тішити своїх шанувальників новими творчими проектами.
Голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка
“Це треба бути щасливим в Бога, бути добрим сином свого народу, щоб на свій ювілей зібрати стільки людей, кожен з яких є непересічною особистістю. Андрій Бокотей – це найбільш шанована, найбільш поважна, а головне любима в Бога людина, любима людина в людей. Адже без іскорки Божої його талант ніколи не розгорівся би, без великої працездатності він ніколи не був би реалізований, а без підтримки та поваги людей він ніколи би не отримав тго визнання, яке має сьогодні”, – зазначив губернатор.
Експозиція виставки однієї композиції Андрія Бокотея
Серед поважних гостей відкриття мистецького проекту був і президент Національної академії мистецтв України Андрій Чебикін, який високо оцінив вклад Андрія Бокотея в українське мистецтво скла.
Президент Національної академії мистецтв України Андрій Чебикін
“Андрій Бокотей зробив великий вклад перш за все в українське мистецтво скла, а ще й в розвиток цієї справи у всьому світі, від Японії до Америки і навпаки. Сьогодні наша делегація вітає Андрія Бокотея від імені Національної академії мистецтв України, дійсним членом якої він є, та від імені Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. І головне побажання ювіляру – здоров’я і так же натхненно працювати. Ми раді, що Україна має такого велета в нашому українському мистецтві”, – сказав Андрій Чебикін.
Експозиція виставки однієї композиції Андрія Бокотея
Також в рамках ювілею засновано першу премію професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів. Нагородження переможців відбулося під час відкриття виставки в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького.
Професор, народний художник України, академік НАМУ Андрій Бокотей
“Завдяки пану Ляо Міню з Китайської Народної Республіки ми започаткували премію для молодих митців до 35 років. У конкурсі взяли участь 28 молодих художників скла. Пан Ляо Мінь заснував та будує величезний музей скла на 3 тис. кв.м. і перша премія – це поїздка у Китай на конференцію, а робота переможця залишається у цьому музеї, що відкриється у жовтні, – розповів Андрій Бокотей.
Відкриття виставки однієї композиції Андрія Бокотея
Лауреатом першої премії став Кирило Білан. В якості нагороди Кирило отримав поїздку до Китаю. Друга премія у вигляді 20 000 гривень дісталася Руслану Лучко. Третю сходинку почесного п’єдесталу (10 000 грн) зайняв Андрій Чижов.
Андрій Андрійович Бокотей народився 1938 р. в селі Брід на Закарпатті. 1965 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ), кафедра кераміки. Дійсний член Національної академії мистецтв України (2000), Лауреат національної премії України ім. Тараса Шевченка (2002), народний художник України (2007), заслужений діяч мистецтв України (1989), професор (1996).
З 1965 р. – викладач кафедри художньої кераміки ЛДІПДМ. У 1972-1988 рр. – на творчій роботі. У 1991–1992 рр. – голова Львівської організації Спілки художників України. З 1993 р. – доцент кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1992–1996 рр. – завідувач кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1996–2000 рр. – проректор з навчальної роботи ЛАМ. У 2000-2015 рр. – ректор ЛНАМ. З 2015 р. керівник Західного науково-мистецького центру Національної академії мистецтв України. Голова міжнародних симпозіум гутного скла у Львові (1989, 1992, 1995, 1998, 2001, 2004, 2007, 2010, 2014). Учасник численних персональних і групових виставок в Україні, Китаї, США, Франції, Бельгії, Ізраїлі, Польщі, Росії, Литві, Естонії, Латвії, Угорщині, Голландії, Данії, Фінляндії, Норвегії.
Нагороди: 1989 р. – Срібна медаль Академії мистецтв СРСР; 2009 р. – Кавалерський хрест Ордена «За заслуги» Республіки Польща; 2013 р. – Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2013), Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2016).
Є люди, відхід яких із кожним роком відчувається щораз більше. Коли час не затишує, не загоює, а навпаки, ще більше показує, наскільки значимою була та постать. Бориса Возницького називали ангелом-хоронителем українських музеїв і замків. Він, незважаючи на всі свої регалії, — мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України (2005), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, ніколи не стояв осторонь, не спостерігав, а працював — непомірно багато. Все своє життя він віддав на порятунок безмежно цінних скарбів українського і світового мистецтва.
Представлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніці
У Львівській політехніці 21 березня — вперше у Львові — продемонстрували документальний фільм „Золота підкова Бориса Возницького“. Це данина пам’яті великому українцю від його земляки із міста Дубно Рівненської області. Ініціював створення стрічки відомий архітектор, просвітянин міста Дубно Олег Супрун. Саме він з ідеєю написання сценарію та участі у зйомках звернувся до краєзнавців і письменників Миколи та Любові Пшеничних — були на презентації фільму в Політехніці, а також режисера народної кіностудії „Дубно“ Миколи Величковського.
Представлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніціПредставлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніціПредставлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніці
„Золота підкова Бориса Возницького“ — це фільм-спогад. Переглядаючи його, можна дізнатися багато цікавого про цю постать із особистих спогадів людей, які працювали з ним, про їхні спільні пошуки, проекти, а також через світлини та документи з особистого архіву Бориса Возницького. Їх для зйомок надала донька Лариса Разінкова-Возницька.
Представлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніціПредставлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніці
Ця стрічка допомагає також зрозуміти, як багато місць пов’язані зі життям Бориса Возницького: Олеський, Золочівський, Підгорецький замки, різні філії Львівської національної галереї мистецтв, місто Винники, де колись вчителював і розпочинав свою краєзнавчу та музейницьку діяльність, а ще —селі Ульбарів, де народився Борис Возницький, та місто Дубно.
Представлення фільму “Золота підкова Бориса Возницького” у Львівській політехніці
— Про Бориса Возницького є чимало прижиттєвих фільмів, та цей особливо дорогий, бо знятий вже після трагедії. На Рівненщині мій батько прожив лише 17 років, решту життя провів у Львові. Та ніколи не забував про рідне село, щороку приїжджав туди. Завжди до нього підходили його ровесники-односельці — вони мали про що поговорити. Саме ульбарівці попросили написати про рідне село книгу. Пригадую, коли тато казав, що давно вже про це думає і зробить, то в мене була лише одна думка, — коли він ще й це встигне, якщо береже кожну хвилину. Вже коли батька не стало, я, розбираючи його архіви, знайшла рукописи про рідне село Ульбарів, буремні роки, які він там застав. Їх обов’язково потрібно видати. Невдовзі також вийдуть у світ і спогади тата — „Собор Бориса Возницького“, — розповіла на презентації фільму Лариса.
На представленні фільму був присутній також заступник мера Дубно Василь Скринчук та заступник директора Дубенського краєзнавчого музею Надія Любецька. Загалом на захід прийшло дуже багато тих, хто знав Бориса Возницького, хто розуміє, якого високого рангу й духу був цей чоловік і, що зараз важливо, — не дозволити втратити того, що він зумів зберегти.
Будинок Шпрехера, профспілок, Академічна, проспект Шевченка
Багатьом львів’янам відомий перший львівський «хмарочос» – будинок Шпрехера, що був зведений у 1914-1921 рр. на пл. Маріацькій, 8 (сучасна пл. Міцкевича) та знайомий більшості як колишній «Будинок книги».
Будинок Шпрехера на пл. Маріацькій після завершення будівництва. Фото 1920-х рр.
Але не багато з нас знають, що мільйнер Йона Шпрехер був замовником і другого львівського «хмарочосу», зведеного на вул. Академічній, 7 (сучасний проспект Шевченка) та відомого нам як «Будинок профспілок», а молодшому поколінню – «Макдональдс».
Будинок Шнайдера на вул. Академічна, 7. Фото поч. XX ст.
До 1920 року на місці цього «хмарочосу» стояла триповерхова кам’яниця з відомою кав’ярнею Фрідріха Шнайдера, до якої любив заходити на філіжанку кави Іван Франко.
Вулиця Академічна. У глибині фото будинок Шпрехера – (фото Тадеуша Кристинека, 30-ті рр. ХХ століття. Із фондів Сілезької бібліотеки (Польща)
Сучасний споруду за проектом Фердинанда Касслера (до речі архітектора й першого хмарочосу) на замовлення Шпрехера звели 1929-1931 рр. Споруджений в «американському стилі» восьмиповерховий будинок вважається одним з найрепрезентативніших в стилі функціоналізму. Понад 30 років він залишався найвищим будинком міста (не враховуючи веж).
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Висота будинку біля 30 метрів. Споруда має залізобетонний каркас. Вертикально по всій висоті будинку розміщені великі вікна. Стіни облицьовані плитами зі штучного граніту та мармуру, а у внутрішніх подвір’ях-колодязях — білою керамічною плиткою. Інтер’єри декоровані алебастровими плитами.
Сходова клітка будинку на проспекті Шевченка, 7. Фото: Мирослава Ляхович
Сходова клітка будинку на проспекті Шевченка, 7. Фото: Мирослава Ляхович
У центральній частині будинку розташована спіральна сходова клітка, оздоблена мармуровими плитами. По обидва боки відходять коридори, вздовж яких розташовані кабінети та два блоки сантехнічних приміщень. Усі каменярські роботи виконувала фірма Людвіка Тировича.
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Будинок мав два ліфти віденської фірми Артура Фрейслера. У 1968 році менший ліфт, що розташовувався між сходами, демонтували.
Використовували споруду як офісну, на першому поверсі були магазини, частину приміщень орендували під помешкання.
Будинок профспілок, сучасний вигляд
У радянські часи в будинку, окрім Об’єднання профспілок Львівщини, тут також місяться міськком КПУ та магазин одягу «Елегант», на місці якого з 1997 р. розташований ресторан швидкого приготування «Макдональдс».
Софія Легін
Джерела:
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009 р.
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012.
Людмила Пуляєва-Чижович, Леся Гуменецька та Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
У вівторок, 20 березня 2018 року, в читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) в рамках проекту «Театр в бібліотеці» відбулася зустріч з Олександрою Гуменецькою та Євгеном Федорченком.
На початку творчої зустрічі автор проекту, Людмила Пуляєва-Чижович розповіла чому саме ці чудові актори стали гостями бібліотеки саме в цей день і заінтригувала приємною несподіванкою на завершення.
Людмила Пуляєва-Чижович, Леся Гуменецька та Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
“Ви знаєте що березень дуже багатий на всілякі святкуванні. Кожного дня у нас як не день поцілунків, то кажуть що сьогодні день щастя. А завтра в нас День поезії. Євген Іванович Федорченко, крім того що він прекрасний актор, він ще й чудовий поет. За тиждень, 27 березня буде Міжнародний день театру, і ми сьогодні будемо багато говорити про театр. Але, оскільки у нас завтра День поезії, то розпочнемо ми нашу зустріч з пані Лесі Гуменецької, народної артистки України, в творчому доробку якої вже майже 150 ролей і цікавих проектів”, – сказала зокрема пані Людмила.
Людмила Пуляєва-Чижович, Леся Гуменецька та Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
У виконанні Лесі Гуменецької прозвучали вірші Костянтина Мордатенка (поета з Білої Церкви) і звучали дуже емоційно. Гості зустрічі також дізналися багато цікавого з творчої біографії народної артистки і її професійного становлення.
Людмила Пуляєва-Чижович, Леся Гуменецька та Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
“До театру мені хотілося від самого початку від найменших років. В школі це були всілякі ранки та театральні дійства. Але так сталося що батьки наполягли на тому щоб я поступала до педінституту. Туди я не поступила і богу дякувати”, – жартувала актриса.
Книжка Євгена Федорченка “Я так думаю”
Людмила Пуляєва-Чижович майстерно випитувала в гості всілякі мистецькі секрети і постійно підігрівала інтерес публіки несподіваними запитаннями. Тим часом Євген Федорченко чемно сидів і чекав своєї черги полонити увагу відвідувачів веселими гуморесками та кумедними історіями.
Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
“Я вчився в Самбірському культ-училищі на диригентському факультеті і читав на телебаченні гумор. І там я настільки сподобався що вони сказали мені:”Знаєш що, Євгене, а чого б тобі не поїхати в театральний інститут в Києві?””. Я собі так подумав:”А дійсно, чому б ні?”. Поїхав і скажу вам відверто, відразу пройшов”, – розпочав свою історію пан Євген.
Читачі на творчій зустрічі з Лесею Гуменецької та Євгеном Федорченком в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
Отож, глядачі мали можливість зануритися в шалений світ нестримного шаленого гумору, гострої сатири і феноменального артистизму народного артиста України Євгена Федорченка.
Людмила Пуляєва-Чижович, Леся Гуменецька та Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
Завершальним акордом творчої зустрічі авторів з відвідувачами бібліотеки стали вибрані сцени з вистави “Ромео і Джульєтта в кінці листопада” у виконанні Лесі Гуменецької та Євгена Федорченка.
І вже після офіційного завершення зустрічі, артисти змушені були влаштувати автограф та фотосесію для своїх шанувальників, як зовсім не хотіли їх відпускати. І тільки обіцянка швидкої зустрічі з музичним акомпанементом та новими поезіями дозволили артистам не спізнитися до театру.
В п’ятницю, 23 березня 2018 року, о 17.00 у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття мистецького проекту “Енергія UA” Олександра та Іванки Войтович.
Іванка Войтович. Молоде вино. 2017 рік
Проект “Енергія UA” – це відображення особливого відчуття того середовища, що дає поживу щоденному творчому спогляданню та постійному пошуку нового.
Іванка Войтович. Урожай. 2018 рік
Україна – територія, повна парадоксів та символів, які створюють дивну енергетичну зону, що інспірує на своєрідні візії та дає новий поштовх до невідомого через призму нібито буденного та непримітного. Загублена в часі наша UA промовляє до світу невідомою мовою власної історії та досвіду, бажаючи про щось сказати та можливо щось доповнити …. часом це все проходить непомітно для світу, а часом стається “вибух” – “вибух” емоційний, інтелектуальний та творчий. Саме таке і відбувається через дивну, але потужну енергію що прихована тут – в землі, в повітрі, в людях …
Олександр Войтович. Remember. Серія “Made in UA”. 2017 рік
Проект “Енергія UA” це своєрідне продовження теми нещодавньої виставки “Іndustrial nature”, що була представлена авторами у Києві в Музеї книги та друкарства України як серії творів, що занурюють глядача у дещо різні атмосфери людського буття.
Олександр Войтович. Молоко UA. 2018 рік
Виставка мистецького проекту “Енергія UA” Олександра та Іванки Войтович триватиме у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 15 квітня 2018 року.
Шептицькі і Фредри в Галичині ХІХ століття. Друга частина
Продовжуємо розповідати про історію двох родів – Шептицьких і Фредро в Галичині, розпочату минулого тижня в першій частині.
1 жовтня 1861 року Софія графиня Фредро, дочка Олександра графа Фредро, і Ян Кантій Реміґіан граф Шептицький узяли шлюб у Львові. Молода сім’я стала не тільки однією з найважливіших опор польської культури у регіоні, але і також опорою Католицької церкви. За громадську, політичну та меценатську діяльність Яна Кантія графа Шептицького у народі називали «першим католиком Галичини». Дружина Софія Шептицька веде активну суспільну діяльність, листується з Ватиканом та їздить на аудієнцію до Папи Римського. Художниця, письменниця, зразкова дружина, мама та громадянка — Софія Шептицька швидко стає іконою для тодішнього суспільства. Сім’я підтримує стосунки з першими особами Австро-угорської імперії і має близькі взаємини з цісарсько-королівською династією Габсбургів.
Софія Шептицька
Зрештою, слід сказати й про родинне середовище, яке впливало на характер і вчинки Яна Кантія графа Шептицького. Його дід — Ян Баптиста Шептицький (1770-1831) був добре освіченою людиною, мав науковий ступінь доктора права, належав до того грона польських політиків, що створили спершу Протопарламент, а згодом — Галицький Крайовий Сейм. Щоправда, онук з дідом так і не запізналися: Ян народився після дідової смерті.
Ян Кантій Шептицький
У праці Теодора Жихлінського «Złota księga szlachty polskiej», опублікованій у Познані 1879 року, на 315-ій сторінці є коротка біографія Яна Баптисти. З неї довідуємось, що він 1794 року у Львівському університеті захистив докторську дисертацію, отримав науковий титул доктора права та друком видав книжку про користь рукоділля. Його наукова праця під назвою «Dissertatio Inauguralis Juridica De Utilitate Officinarum Manufactorum Habita Ratione Ad Galiciam Lingua Germanica Et Polonica Conscripta Quam Exanthlatis Ex Omnigena Jurisprudentia Tribus Rigorosis Examinibus Una Cum Thesibus Ex Universo Jure Pro Obtinenda Doctoris Juris Laurea In Alma Universitate Josephina Publicae Eruditorum Disquisitioni Subjicit Joannes Bapt. De Szeptyce Szeptycki Nobilis», написана у рік захисту, зберігалась у бібліотеках Львівського та Ягеллонського університетів, а також про неї є запис у електронній бібліографії авторства Станіслава Естрайхера. Повну назву праці подаємо також задля того, щоб продемонструвати, як Шептицькі підписувались у документах: «De Szeptyce Szeptycki Nobilis» — «Благородний з Шептич Шептицький». Така ідентифікація вказувала на шляхетне походження особи. Шляхта брала своє походження від лицарства, яке посідало «ius militare» та право наслідства «ius hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis).
Батько Яна Кантія — Петро Павло Леопольд Шептицький з Прилбич герба Власного (1808 – 11 серпня 1843) був одружений з Ружою Терезою Евеліною з Косецьких герба Равич, належав до середовища галицьких політиків та землевласників. На жаль, і він не дожив до того часу, коли його син набув не лише багатства, але й громадської опінії.
Родовий герб Рович
З дружиною Ружою Терезою Евеліною з Косецьких герба Равич Петро Шептицький був однолітком. До родинного маєтку дружина принесла село Дев’ятники, в якому доживатиме свої останні дні і помре 1888 року. Пізніше їх власником стане онук Казимир (о. Климентій), про що напишемо далі.
Ян Баптиста мав ще одного сина — Юзефа Габріеля (1806–1855). Йому належав Лащів і низка сіл неподалік Львова, але вже на території Королівства Польського у російській імперії. Помер бездітним і на момент його смерті ця гілка Шептицьких була представлена, власне, Яном Кантієм та його сестрою — Михайлиною Марією (29 вересня 1835–1911). Сестра вийшла заміж 1861 року за Владислава графа Коморовського з Ліптови і Орави герба Корчак, який в той час належав до аристократії австро-угорської імперії і виконував функції підкоморія цісарського двору у Відні. Коморовські були власниками сіл Гаврилівка, Волосів та Нижня Велесниця Надвірнянського повіту.
На відміну від свої предків, Шептицькі у другій половині XIXcт. — римо-католики. У Прилбичах є тільки греко-католицька парафія, тому родина відвідує церкву лиш у великі свята. Сама ж належить до римо-католицької парафії у сусідньому селі Брухналь (нині Терновиця, Яворівського повіту). До костелу недалеко — два кілометри.
Отже, всі маєтки концентруються в руках зятя Александра Фредри — Яна Кантія Шептицького. У праці «Złota księga szlachty polskiej» Теодор Жихлінський перелічує власність Шептицького станом на 1879 рік. У Королівстві Польському, що входило до складу російської імперії, налічувалось 3500 моргів (Жихлінський пише про морги, як одиницю землі, яка становила 0,56017 гектара). До цієї частки зараховувалось місто Лащів з навколишніми селами: Доманіж, Черкаси, Малонеж, Надольці, Підгайці, Буда Желязна, які нині адміністративно належать до повіту Томашовського Любельського воєводства.
Під Львовом сім’я володіла 4000 австрійськими моргами (такий морг становив 0,5755 гектара) у селах Прилбичі, Брухналь, Чолгині, Підлуби Великі і Малі. У нинішньому Жидачівському повіті Шептицькі володіли 2500-ма австріяцькими моргами у селах Дев’ятники, Кологори та Ятвяги. 2200 австріяцьких моргів належало у Кросненському повіті (нині Польща) у селах Корчина, Спорне і Венглювка.
Митрополит Андрей Шептицький, 1930-і рр.;
Родина Шептицьких багата на дітей: первісток Стефан (Стефан граф Шептицький герба Власного (1862–1864);Юрій (Юрій Петро граф Шептицький герба Власного (1863–1880);Роман (Роман Марія Олександр граф Шептицький герба Власного (1865-1944), пізніше Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський і предстоятель Української греко-католицької церкви, Слуга Божий Андрей; Олександр (Олександр Марія Домінік граф Шептицький герба Власного (1866–1940); Станіслав (Станіслав Ян Теофіл граф Шептицький герба Власного (1867–1950), генерал Війська Польського; Казимир (Казимир Марія граф Шептицький герба Власного (1869–1951), посол до Австрійського парламенту, згодом — монах-студит, ігумен та архімандрит Унівської Лаври, священномученик; Леон (Леон Юзеф Марія граф Шептицький герба Власного (1877–1939). Старші сини — Стефан і Юрій померли у дитинстві; Роман — Ромцьо, пізніше змінить римо-католицький обряд і стане на чолі УГКЦ, відомий як владика Андрей; Казимир — Казьо, розпочне успішну політичну і громадську кар’єру, а у віці сорока трьох роківзніме графський костюм, щоб одягнути монаші ризи і прославитись українським монахом; Олександр (Олесь) та Леон (Леось) успадкують батьківські маєтки та і надалі будуть продовжувачами польської культурної та політичної традиції, яку підтримували їхні предки — графи Фредри і частина роду Шептицьких. Ще один з Шептицьких, Станіслав, відіграє ключові ролі на фронтах Першої світової війни та у відновленні незалежності Польщі. Увійде в історію, як один з найбільш талановитих польських військових діячів ХХ століття.
Ян Александр Фредро, брат Софії Шептицької
У сім`ї Шептицьких жила ще дівчина Марія, яка була дочкою брата Софії Шептицької Яна Олександра графа Фредро (1829–1891). Про це згадує у статті про Шептицьких син Олександра Шептицького, Ян Казимир, зазначаючи, що вона «була нерозлучним членом нашої родинної спільноти» [Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. A.A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 22.]. Багато хто зі знайомих вважали, що Марія була дочкою Яна і Софії Шептицьких і тільки рідня знала цю особливість Шептицьких. Мова йде про Мімі — Марію графиню Фредро з Плешова герба Боньча (1862–1937), внучку Александра графа Фредро (1793–1876) і дочку його сина Яна Олександра графа Фредро (1829–1891), а також Марії з Мерів (1839–1862). Відома, як польська письменниця і громадська діячка. Дружина Петра графа Шембека зі Слупова (1843–1896). Їхню дочку Ядвігу взяв собі за дружину Леон Шептицький, брат о. Климентія.
Вчора, 20 березня 2018 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбулося відкриття виставки робіт студентів Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша “На крилах весни”.
Експозиція виставки “На крилах весни”
Виставка на якій експонуються ікони створені студентами коледжу, присвячена Великоднім святам і пам’яті Героїв, які загинули за волю України.
Софія Легін
«Майже у кожній родині є ікони, які передаються з покоління в покоління і тим самим наповнюються надзвичайно потужною енергетикою. Але і нова ікона, створена майстром теж не менш сильна енергетично, адже ікона – це винятковий твір в якому поєднані мистецька вартість та духовність» – розповіла модератор заходу Софія Легін.
Експозиція виставки “На крилах весни”
Для огляду відвідувачам представлені роботи студентів І,ІІ,ІІІ курсів відділу реставрації, виконані на заняттях з предмету «Композиції» при вивченні рослинного орнаменту в іконі та використання перцептивної перспективи в архітектурі в давньому українському малярстві під керівництвом викладача Бориса Іваніва.
Борис Іванів
А також ікони на склі та оригінальні писанки створені на заняттях з предметів «Профмайстерність» та «Дослідження пам’яток» під керівництвом викладача Роксоляни Загайської.
Роксоляна Загайська
«Ця виставка має дуже благородну мету. Частину експонованих робіт, ікон на склі та писанок, можна придбати за досить символічну ціну. На виручені кошти ми плануємо закупити продукти для поранених бійців», – поділилася Роксоляна Загайська.
Експозиція виставки “На крилах весни”
Під час відкриття присутні змогли насолодитися гаївками у виконанні співочої частини студентського театру «Пошук» під керівництвом Роксоляни Загайської.
Ольга Коцовська
На завершення відкриття свої побажання щодо подальшої співпраці з музеєм висловили директор Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Ольга Коцовська та заступник директора з наукової роботи Марія Ваврух.
Виступ студентського театру “Пошук”
Виставка експонуватиметься у Музеї Михайла Грушевського (вул.Франка, 154) впродовж місяця, тож усі охочі можуть познайомитися з роботами, а також придбати унікальні твори, що стануть незабутнім подарунком для рідних та близьких.
Вже незабаром, 26 березня 2018 року, на сцені театру імені Марії Заньковецької чергова прем’єра ― комедія хорватського драматурга Міро Гарвана “Чоловік моєї дружини”.
Балканські пристрасті, море сміху і надзвичайне зіркове тріо – Володимир Горнський, Дмитро Лалєнков, Олеся Жураківська – у найгучнішій театральній прем’єрі року!
Весна, кохання і… любовний трикутник! Тільки уявіть: ви готуєте обід, прибираєте. І все це з особливим натхненням у зв’язку із приїздом вашої коханої. Аж раптом у двері дзвонить незнайомий чоловік, який видає себе за родича вашої другої половинки. Тільки от чомусь про його існування ви довідалися вперше… А незабаром з’ясовується, що цей незнайомець – чоловік вашої дружини!
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
За сюжетом, майже 5 років двоє чоловіків вважають своєю дружиною одну і ту саму жінку. У сучасному світі, де панує рівноправ’я статей, жінки стають лицарями, а чоловіки втрачають чоловічі риси, стають м’якими і жіночними. Ця п’єса ― не класичний трикутник: чоловік і дві нещасні жінки. У «Чоловікові моєї дружини» – одна жінка-мачо на двох абсолютно нещасних чоловіків. Кого вона вибере: інтелігента чи безкомпромісного шибайголову? Вибір непростий, а проте він таки є! За щастя треба боротися, іноді до останнього суперника! Як зберегти чоловіче щастя – у глибокій комедії «Чоловік моєї дружини».
Комедія «Чоловік моєї дружини» – це чудовий спосіб забути про усі клопоти і спробувати дізнатися, де ж воно, сімейне щастя.
Режисер постановки – заслужений артист України Валерій Астахов. Художній керівник – народний артист України Євгеній Паперни. Продюсер – Олег Шпанчук. Квитки онлайн тут: https://goo.gl/KdhnTN
В четвер, 22 березня 2018 року, о 16 годині у приміщенні Львівського музею історії релігії, (площа Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії» .
У фондовій колекції Львівського музею історії релігії зберігається чимала колекція культових предметів. Свого часу вони були виготовлені для релігійних потреб і призначені виконувати основну сакральну функцію. Водночас – це зразки мистецтва і представляють наукову та історичну цінність. Для ознайомлення широкого кола відвідувачів із невеликою частиною культових предметів музейники підготували виставку «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії».
Антимінс освячений Андреєм Шептицьким. Тк-127. 1901 рік.
Антимінс (грецьке слово, що означає «замість престолу») – прямокутний особливий лляний чи шовковий плат, на тканині якого – відбитки зображення найчастіше сцени «Покладення Христа до гробу» і в яку вшиті мощі святого.
Богослужіння в церквах звершується завжди з використанням освячених речей, які мають певну мету і місце використання. Віряни можуть бачити Хрест Господній, Чашу, Дискос, Святу Євангелію та інші культові предмети, потрібні на літургії. Водночас антимінс, без якого звершення літургії є немислиме і заборонене постановами церкви, у поле зору мирянина не потрапляє під час його використання. Він вживається лише у вівтарі, на престолі.
Плащаниця. Полотно. Темпера. XVIII ст.
Музейна збірка антимінсів нараховує 50 одиниць. Їх відносять до XVIII – XX століть. Найдавніший – виготовлений на замовлення Юрія (Георгія) Винницького єпископа Перемишльського, адміністратора Володимирського і Львівського, митрополита Київського, фундатора Перемишльської духовної семінарії. Будуть антимінси, освячені для церков, вівтарів каплиць Георієм Винницьким, Атанасієм, Левом і Андреєм Шептицькими, Сильвестром Сембратовичем, Михайлом Левицьким, Томою Полянським, Констянтином Чеховичем. На виставці представлять і новітні антимінси. Зокрема, два антимінси «Оплакування Ісуса Христа», які освятив кардинал Мирослав Іван Любачівський у Львові 21 липня 1991 року в часі, коли вийшла з підпілля Українська греко-католицька церква.
Антимінс освячений Мирославом Іваном Любачівським. Тк-1490. 1991 р.
Проекти освячених антимінсів виготовляли відомі на той час майстри гравюри: церковно-культурний діяч Іван Щирський, львівський друкар Іван Филипович, почаївський друкар Йосип Гочемський, польський художник і реставратор Юліан Макаревич. Кліше останнього зберігається в колекції Музею.
Привертають увагу й плащаниці – чотирикутне полотнище великого розміру із зображенням відбитка Ісуса Христа. Їх використовують під час Богослужіння напередодні свята Воскресіння Господнього – у Великодню П’ятницю і Суботу. Це речі з фондової групи «Живопис».
Плащаниця. Полотно. Олія. XX ст.
Доповненням до виставки антимінсів і плащаниць будуть матриці, живописні полотна, скульптури та інші речі з музейної колекції.
Куратори виставки – наукові співробітники Лідія Савчук і Лідія Довгань. Експозицію виставки «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії» можна оглянути у приміщенні Львівського музею історії релігії, (площа Музейна, 1) до 7 травня 2018 року.
Лідія САВЧУК, Лідія ДОВГАНЬ та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
У самому центрі Львова розміщений Державний природознавчий музей Національної академії наук України. Він вважається одним з найстаріших і найбагатших за науковими природничими фондами серед музеїв Європи. Заснував його відомий меценат та природознавець граф Володимир Дідушицький.
Фасад музею графа Дідушицького. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
Для відвідувачів Природничий музей у Львові відкрився з 1870 року. Про людей, які створювали цей музей, розвивали та наповнювали його, а також зуміли зберегти в роки окупації, розповів провідний експерт, завідувач відділу ландшафтного та біотичного різноманіття, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Державного природознавчого музею Національної академії наук України Андрій Бокотей.
Володимир Дідушицький
Засновник музею, граф Володимир Дiдушицький (1825-1899 рр.) – вiдомий орнітолог, зоолог, етнограф i археолог, член-кореспондент Академiї наук у Краковi, який значну частину своїх доходiв спрямовував на придбання експонатiв i утримання музею.
Власне, основу музейних колекцiй становлять приватнi природничi та етнографічні збори Володимира Дiдушицького. Колекцiї постійно поповнювалися, i 1868 року Дiдушицький придбав теперiшнiй будинок музею на вул. Театральнiй, 18, куди пiсля його реконструкцiї в 1869 році і були перевезенi всi колекції.
Граф Володимир Дідушицький. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
«10 вересня 1880 року до приїзду австро-угорського цісара Франца Йосифа музей передали міському магістрату, тобто – у користування громадянам міста. З умовою, що Дідушицький залишається директором, так званим ординатом, який має опікуватися установою і фінансувати її. Згодом Дiдушицький оформив довiчне утримання для музею у розмiрi 12 тисяч крон на рiк. Цей акт було зафiксовано в «Ординацiї Поторицькiй» – в неподільній спадщині, яку юридично оформив Дідушицький. Документ був затверджений 20 грудня 1893 року парламентом у Вiднi, а музей дiстав першу офiцiйну назву – «Природничий музей iмені Дідушицьких». Згiдно з Ординацiєю, майном і справами музею мав опiкуватися представник родини Дiдушицьких, так званий «ординат». Власне, першим ординатом і став сам Володимир Дiдушицький», – розповів Андрій Бокотей.
Таким чином, офiцiйною датою заснування музею слiд вважати 1870 р., коли було вперше підготовлено експозицiю та розпочато прийом вiдвiдувачiв. Тоді ж Львiвський музей за науковою цiннiстю прирiвнювався до Лондонського нацiонального музею Британської академiї наук.
Владислав Зонтак
З графом Дідушицьким співпрацював препаратор-таксидерміст Владислав Зонтак, який фактично був його правою рукою.
Володимир Дідушицький і Владислав Зонтак. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
«Вони обидва замолоду їздили до Парижа та Відня вивчати препараторство (таксидермію). Вони обидва чудово володіли цією майстерністю. Треба сказати – це рідкісний хист. Більшість експонатів птахів і ссавців музею Дідушицьких зроблені Владиславом Зонтаком, і зроблені вони бездоганно. І сьогодні викликає захоплення знання анатомії, вміння працювати з матеріалом, адже буквально кожне перо треба поставити на своє місце. А пташки є надзвичайно маленькі – це ювелірна робота. Вони з цим справлялися чудово, і нині ми маємо надзвичайно гарні колекції світового рівня за якістю виконання», – зазначив Андрій Бокотей.
Людвік Цейшнер
Дотичним до музею і одним із тих, хто допомагав у формуванні унікальної збірки, був геолог Людвік Цейшнер.
Геолог Людвік Цейшнер. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Це та людина, з колекції якої, фактично, почався наш музей. Ще у 1830 році батько Дідушицького, Юзеф Дідушицький, замовив Цейшнеру зібрати колекцію геологічних порід та мінералів. Пізніше цю колекцію викупили. І тепер палеонтологiчнi i мiнералогiчнi збори професора Варшавського унiверситету Людвіка Цейшнера є найранішою збіркою нашого музею», – розповів Андрій Бокотей.
Мар’ян Ломницький
Мар’ян Ломницький. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Мар’ян Ломницький – це відомий галицький науковець-натураліст. У 1905 році він обіймав посаду куратора відділу зоології Музею імені Дідушицьких.
Зал із рибами. Мар’ян Ломницький проводить екскурсію для панянок. 1912 рік. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
Дослідник передав музею всі свої колекційні збори – результат його роботи за 35 років.
1907 рік, с. Старуня. Делегація Музею Дідушицького біля решток мамонта. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Також у 1907 році Мар’ян Ломницький був у складі делегації, яка поїхала до с. Старуні та привезла до Львова славнозвісного мамонта та волохатого носорога.
Едмунд Хартель і Францішек Калькус
Едмунд Хартель і Францішек Калькус. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Два музейні таксидермісти найвищого рівня, які співпрацювали з Природничим музеєм Дідушицького. Їхні роботи мали справжнє мистецьке наповнення. Саме Францішек Калькус займався викопними рештками волохатого носорога, які були знайдені в с. Старуня.
Францішек Калькус у своїй майстерні. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Віденець Францішек Калькус був здібним учнем Владислава Зонтака та самого графа Дідушицького. Окрім роботи у музеї, Францішек Калькус у Львові мав свою приватну майстерню. Він також доклав усіх зусиль, аби зберегти і залишити збірки у Львові максимально неушкодженими за часів німецької окупації.
Ян Кінель
Ян Кінель. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Польський ентомолог, доктор філософії у галузі зоології Ян Кінель був директором музею у воєнний час і дуже багато доклався, щоб музей не був розграбований під час німецької окупації Львова.
Працівники музею. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Він був фольксдойче, тобто німецького походження, і використав таке своє становище, щоб врятувати експонати від вивезення до Німеччини. Онук засновника музею Володимир Дідушицький молодший, коли німці почали зазіхати на колекцію і постала загроза вивезення експонатів, також робив усе, щоб уникнути цього. Він, як і дід, був орнітологом і звернувся до президента Міжнародного орнітологічного союзу, який був німцем, з проханням про допомогу. Той безпосередньо звернувся в канцелярію Гітлера та добився захисту музею у Львові. Таким чином наші колекції були врятовані і їх не вивезили», – зазначив Андрій Бокотей.
Юзеф Гроллє
Банкір Юзеф Гроллє. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Заможний банкір та колекціонер тропічних комах Юзеф Гроллє також долучився до розширення музейної збірки. Він збирав ентомологічну колекцію комах з цілого світу.
Працівники музею. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Оскільки Гроллє був дуже заможною людиною, то фінансував цілі експедиції. Зараз ми маємо його колекцію, але не він її передав до Львова. Її пробували контрабандою вивезти з України, але на митниці вантаж зупинили, повернули та передали нам у музей. Завдяки цьому ми маємо розкішну колекцію комах світової фауни», – зазначив Андрій Бокотей.
21 березня 2018 р. професор, народний художник України, академік НАМУ Андрій Бокотей святкує своє 80-річчя. З нагоди ювілею, маестро гутного скла запрошує на виставку однієї композиції, яка буде представлена у залах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.
В рамках ювілею також засновано першу премію професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів. Нагородження переможців відбудеться під час відкриття виставки в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького.
Андрій Бокотей. Фото: Ксенія Янко
Лауреат І премії матиме змогу взяти участь у ІІ Міжнародній конференції художників-склярів у м. Нінгбо, КНР (покриття витрат на подорож та побут на території Китаю). Переможці ІІ та ІІІ премії отримають грошові винагороди у розмірі 20 000 грн. та 10 000 грн. відповідно. Конкурсні роботи всіх трьох переможців увійдуть до колекції Музею скла в Нінбо, КНР.
Постер “Виставки однієї композиції” Андрія Бокотея
Андрій Андрійович Бокотей народився 1938 р. в селі Брід на Закарпатті. 1965 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ), кафедра кераміки. Дійсний член Національної академії мистецтв України (2000), Лауреат національної премії України ім. Тараса Шевченка (2002), народний художник України (2007), заслужений діяч мистецтв України (1989), професор (1996).
З 1965 р. – викладач кафедри художньої кераміки ЛДІПДМ. У 1972-1988 рр. – на творчій роботі. У 1991–1992 рр. – голова Львівської організації Спілки художників України. З 1993 р. – доцент кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1992–1996 рр. – завідувач кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1996–2000 рр. – проректор з навчальної роботи ЛАМ. У 2000-2015 рр. – ректор ЛНАМ. З 2015 р. керівник Західного науково-мистецького центру Національної академії мистецтв України. Голова міжнародних симпозіум гутного скла у Львові (1989, 1992, 1995, 1998, 2001, 2004, 2007, 2010, 2014). Учасник численних персональних і групових виставок в Україні, Китаї, США, Франції, Бельгії, Ізраїлі, Польщі, Росії, Литві, Естонії, Латвії, Угорщині, Голландії, Данії, Фінляндії, Норвегії.
Нагороди: 1989 р. – Срібна медаль Академії мистецтв СРСР; 2009 р. – Кавалерський хрест Ордена «За заслуги» Республіки Польща; 2013 р. – Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2013), Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2016).
В середу, 21 березня 2018, о 16.30 запрошуємо в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького; вул. Листоподового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) у рамках проекту «Музичні вечори у творчій майстерні Олекси Новаківського», відбудеться Концерт скрипкової музики.
У програмі концерту прозвучать твори
Й.С.Бах – Партіта Nr 3 E Dur BWV 1006
Ф.Пуленк – Імпровізація №15
Г.Форе – “Après un rêve”
Р. Шуман – Три фантастичні п’єси Ор. 73
Н. Паганіні – Кантабіле
Б. Барток – “Румунські народні танці”
В. Барвінський – Мелодія
Творчі керівники та концертмейстер:
Олеся Менцінська – клас скрипки
Наталія Рішко – клас камерного ансамблю
Юрій Фоменко – фортепіано
Виконавці:
Лев Менцінський
Міріам Тайлер
Лев Менцінський належить до талановитих скрипалів молодої ґенерації. Навчається у ЛССМШІ ім.С.Крушельницької в класі скрипки – Менцінської О.Л. та у класі камерного ансамблю – Рішко Н.М.
Навчаючись у школі активно приймає участь у конкурсах та фестивалях: фестиваль “Karpaty ART”(2012), “Ніч музеїв”(2012). Є лауреатом ХІІ Всеукраїнського конкурсу “Класичний меридіан” (м.Київ 2017р. номінація “Скрипка”). Виступає в ансамблі з братом-віолончелістом Модестом Менцінським з мініатюрами для струнного дуету європейських композиторів. Виступає як соліст та камерний виконавець.
Міріам Тайлер З 2008 р. навчається у ЛССМШІ ім.С.Крушельницької в класі фортепіано – Ржешнівецької Л.М. та у класі камерного ансамблю – Рішко Н.М. З 2013р. у класі Павенського В.М. навчається композиції.
Активно приймає участь у конкурсах та фестивалях: ім. Ісидора Вимера “Золота троянда” (м.Львів) – 2011, 2014, 2015. На Першому Міжнародному конкурсі піаністів “Feurich –Virtuoz” (м.Львів 2017), була нагороджена дипломом учасника. В рамках 13 Міжнародному Форумі піаністів “Bieszczady bez granic” (Poland, Sanok, 2018), брала участь у концертах та мастеркласах.
Дует скрипаля Лева Менцінського та піаністки Міріам Тайлер існує вже третій рік. Під творчим керівництвом викладача Рішко.Н.М. цей ансамбль навчається та збагачує свій репертуар класичними зразками камерної літератури. В цьому складі вони стали лауреатоми на ХІІ Всеукраїнському конкурсі “Класичний меридіан” (м.Київ 2016р. номінація “Камерний ансамбль”). Також цей ансамбль є стипендіатом “Michael Stricharz Foundation – Dall’Arco Hamburg”.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В Сокальському районі Львівської області знаходиться село Скоморохи. Існує легенда про те, що назвали село на честь перших поселенців – митців-скоморох, котрі ходили по Україні та веселили людей. У ХVІ ст. поселення складалось з кількох хат, а пізніше село Скоморохи розкинулось по всьому березі річки Західний Буг.
с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.
В колекції Австрійського державного архіву знаходяться фото зроблені на території села Скоморохи в часи війни (1914-1918).
с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.
У 1914 році австрійська влада вчинили жорстоку розправу над жителями Скоморох за їх симпатії до російських військ, що тимчасово перебували тут на початку Першої світової війни. Було вбито 25 селян, а 46 – відправлено до концтабору Талергоф.
Сумна і весела, серйозна і вітряна, закохана в славу та невідома ні для кого, трагічна і … – цей перелік творчих образів цієї непересічної актриси можна продовжувати до безкінечності. Але захоплюватися її акторською грою можна вічно, адже вона – народна артистка України Наталія Лань.
Наталія Лань закінчила акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Її педагогом був доцент (з 1991р. – професор кафедри акторської майстерності і режисури драми), заслужений артист УРСР Борис Петрович Ставицький (1927-2003), який навчався у Олександра Івановича Сердюка, народного артиста України – учня Курбаса.
Заслужена артистка України Наталія Лань у виставі «Та, котру любили».
Нещодавно актриса мала цікавий досвід роботи у моновиставі «Тринадцята жінка» за п’єсою Теодозії Зарівної на камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Сценічне прочитання твору належить режисеру та н. а. України Аллі Бабенко.
У розмові Наталія Лань зізналася, що моновистава – один із складніших жанрів театрального мистецтва. Величезна відповідальність лежить на плечах акторки, яка одна на сцені і тільки від неї, в кінцевому підсумку, залежить, чи виявить глядач подальший інтерес до цієї постановки.
– Наталю, не так давно на камерній сцені театру ім. М. Заньковецької відбулася прем’єра моновистави «Тринадцята жінка». Як Ви підходили до образу голлівудської актриси і просто жінки?
– По-перше, це «зустріч» одразу з трьома особистостями – Марлен Дітрих, Хемінгуеєм та самою авторкою, нашою сучасницею. Кожна з них – це вже той матеріал, який варто відкрити для себе. По-друге, я не грала голлівудську актрису, зірку, конкретно Марлен Дітрих. Я не робила портретної схожості, не вдягала перуки. Жодного слова не сказано, що це вона. Так, звучить її голос, пісні у її виконанні. Я не знаю, як можна грати легенду, а вона – легенда, що створила саму себе. Вона навіть книжки писала та багато чого про себе вигадувала. Це була людина з чистим серцем. ЇЇ життя було насиченим і різним. Була слава, були гроші, багато знімалася. Потім у Голівуді вийшла постанова, за якою їй і ще де-яким акторам заборонено було зніматися. Звичайно, то був тяжкий період. Але Марлен Дітрих сильна натура. Вона знайшла себе у піснях. Почала їздити з концертами та виступати у великих містах по всьому світу, поки не сталася трагедія – на одному з концертів, вона впала в оркестрову яму і зламала шийку бедра. Після чого, усамітнилася в своїй квартирі на довгі роки. бо не хотіла, щоб її бачили немічною. Це збірний образ жінки і актриси в одній особі. Обставини загнали її в коло – замкнутий простір.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– Навіть у музичному оформленні відчувається напруження, наближення біди. Наче натягнута струна, напружена дія.
– Так. Не знаю, чи звернули Ви увагу на те коло. Спочатку воно, як відбиток від ліхтаря. Поступово стає виразнішим. Це те коло, куди людина себе заганяє.
– Цікаве вирішення, з точки зору сценографії. Метафора заборони повертатися у минуле. Воно зіграло ключову роль у виставі?
– Так, оце коло мені дуже допомогло. Вона сама себе замикає у цьому колі. Кожна людина сама вирішує як їй жити.
–А ще у сценографії є зображення самої Марлен Дітрих, постать Е. Хемінгуея виникає через книжку, яку Ви відкриваєте. Які відносини були між двома особистостями?
– Так, там було схоже на неї зображення. І я цитую уривки з його роману «Острови в океані». Між ними була любов, що продовжувалася майже 30 років. Це чиста, платонічна любов. З різних причин вони ніколи не були разом. Тому й такий прийом – усе через листи.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– А троянда у колі, одночасно, – їїславаікохання?
– Знаєте, я подумала про актрис, що залишили сцену з тих чи інших обставин. Особливо про тих, самотніх… Про що вони думають? Про їх насичене, цікаве життя?
–Що залишилося там, на сцені. Доречі, те коло, у цьому сенсі, стає метафорою арени, на якій йде боротьба. Боротьба, за постійне підтвердження звання актриси.
– Так. І якби не Алла Бабенко, моя мрія залишилась би мрією. Це її віра в мене, як в актрису, це вона дала мені можливість зіграти в моновиставі «Тринадцята жінка».
–Я Вас бачив у виставах режисера А. Бабенко «Святомиколаївський вечір» та «Тринадцята жінка». Але під орудою режисера А. Бабенко ви зіграли ще ролі?
– Так склалося, що перші чотири роки, коли я перейшла працювати з ТЮГу до театру ім. М. Заньковецької, ми з Аллою Бабенко багато чого зробили. Я зіграла Доротею у п’єсі «Чудова неділя для пікніка» Т. Вільямса. На превеликий жаль, вистава дуже мало йшла. Виникли якісь проблеми з авторськими правами. У виставі «Жіночий дім» (Ціна любові) за п’єсою польського драматурга Зоф’ї Налковської я зіграла Йоанну Нелевічову. Чотири покоління жінок і у кожної своя історія. Ще одна вистава режисера Алли Бабенко «Знак у вікні» американського драматурга Лоррейн Хенсберрі і ще одна роль – Айріс. У виставі піднімається питання чи здатна людина, не зважаючи на поразки йти далі, а не йти за течією. Я любила свою героїню. Актриса, яка ніяк не могла себе віднайти, постійно ходила на кастинги, а працювала офіціанткою. Ця вистава теж мало йшла.
За п’єсою Романа Горака про легендарну жінку, прототипом якої стала відома письменниця Марко Вовчок. А. Бабенко поставила виставу «Та, котру любили» і довірила мені роль головної героїні, надзвичайної жінки, я б сказала світової людини. Письменниця і жінка, яку любила не одна видатна особистість.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– А як Вам працюється з партнерами? Зокрема, з народними акторками, України Олександрою Бонковською та Олександрою Гуменецькою у виставі «Святомиколаївський вечір»?
– Ми знаходимо спільну мову. Дозволю собі відзначити, що ми володіємо професією і знаємо, що таке партнер на сцені. Це, перш за все, сприйняття партнера. Вміння «чіплятися» один за одного.
– Те, що Станіславський назвав «внутрішньою зчіпкою»?
– Так, так.
– Хочу підкреслити, що Ольга Дучимінська і Марлен Дітрих у Вашому виконанні зовсім різні. Не тільки тому, що одна – українська письменниця, а друга – актриса Голівуду. Ви зіграли різні долі тих жінок. Обидві непересічні і обидві такі самотні наприкінці життя.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– Можна згадати про виставу «Неаполь – місто попелюшок» Н. Коваль у постановці Народного артиста України, нашого художнього керівника Федора Стригуна. Вистава про життя українських заробітчан. І сьогодні ця тема актуальна для України. У виставі я зіграла Марію, одну з таких жінок, що виїхали на заробітки.
–Я дивився відеофільм, знятий на ТРК на основі вистави. У телевізійній версії є документальні кадри, а також хлопчик, який розлучений з матір’ю, яка мусила виїхати до іншої країни, щоб заробити на життя.
– Доречі, хлопчик був дуже хороший. І сьогодні багато таких сімей. Господи, коли усе це скінчиться!
– Ви зіграли не одну жінку. Яка з них ближча особисто Вам?
– Знаєте, у мене вже довгий шлях. Ти одержуєш роль, щось тебе у ній зачіпає…Ти починаєш порпатися у своїй душі, думках. Дуже важливе взаєморозуміння з режисером. Мені здається, що з Аллою Бабенко воно існує. Адже робота над роллю – це колективна творчість. Тут важливо усе. Не тільки внутрішній підхід до образу, який створюєш, але й зовнішній, тобто костюм, пластика, грим… Кожна роль – це досвід. Крім того, кожна роль тебе збагачує як людину.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
–Якій літературі Ви віддаєте перевагу? Класичній чи сучасній, психологічній чи філософській, прозі чи поезії?
– Мені подобається сучасна література. Наприклад, твори Теодозії Зарівної. В неї дуже цікаві романи – «Полювання на птахів небесних», «Вербова дощечка». Недавно у видавництві Старого Лева вийшла її книжка прози «Сходження на Кайзервальд». З точки зору сучасності, вона відтворює атмосферу життя різних періодів.
–А з класиків?
– Вільям Шекспір. Теми його п’єс актуальні й сьогодні. Це і боротьба за владу, і ворожнеча.
– У нас зараз дуже складна ситуація з культурою України загалом і театральною культурою. Як Ви відноситесь до театральної реформи?
– Не дуже добре продумали цю систему. Не може бути в рамках державного театру «трошки приватний»… Це неправильно. Ця система до кінця не продумана.
– З яким режисером, може світового значення, Ви хотіли б попрацювати?
– З литовським режисером Римусом Тумінасом. Зараз він художній керівник, головний режисер театру ім. Вахтангова. У його постановці я бачила виставу «Маскарад» за Лермонтовим. З цією виставою вони приїздили до Львова. Це треба бачити.
Денис ГУГНИН студент факультету культури і мистецтв
В середу, 21 березня 2018 року, в головному корпусі Національного університету «Львівська політехніка» (вул. Бандери, 12 кімн. 226 ) о 13.00 вперше у Львові відбудеться показ фільму «Золота підкова Бориса Возницького». Фільм відзнятий земляками Бориса Возницького, написала на своїй сторінці у Фейсбук Лариса Возницька-Разінкова.
Народний художник України, професор Володимир Одрехівський, сьогодні ректор ЛНАМ, народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос. (ознайомлення з дипломними проектами, зокрема пам’ятника «Повстанець» авторства викладача Володимира Гончарука).
Ініціатором створення стрічки є відомий архітектор, просвітянин міста Дубно Олег Супрун. Він звернувся з ідеєю написання сценарію та участі у зйомках до краєзнавців та письменників Миколи та Любові Пшеничних, режисера народної кіностудії «Дубно» Миколи Величковського. Створення фільму підтримали Райдержадміністрація та мерія міста Дубно. Кошти на реалізацію фільму надав Екс голова Львівської облдержадміністрації Микола Кміть.
У місті Золочеві на Львівщині відкрили меморіальну таблицю Борису Возницькому. Фото: ZIK
Значна кількість людей ділилася своїми незабутніми спогадами про видатного патріарха музейництва, Героя України Бориса Возницького, допомагали фотоматеріалами, документами. У фільм увійшли матеріали з особистого архіву Бориса Возницького, які надала його донька Лариса Разінкова Возницька.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова
Автори фільму хотіли увіковічнити пам’ять земляка, розповісти про нього, як про людину унікальну, що усе своє життя присвятив порятунку національної спадщини. Борис Возницький належить до тої плеяди музейних працівників, діяльність яких помітною сторінкою увійшла в історію культури, де посідає чільне місце. Неординарність, віртуозність і далекоглядність підходів у розбудові музейної справи знайшли своє втілення в цілому ряді зреалізованих проектів.
Проект пам’ятної медалі до ювілею Бориса Возницького
За 50 років діяльності Бориса Возницького, який очолював галерею, музей став одним з найбагатіших музеїв України, колекція якого збільшилася в одинадцять разів творами світового та національного мистецтва, від найдавніших до наших днів. Борис Возницький – постать знакова, завдяки таким зберігаються пам’ятки епохи, плекається культура, забезпечується майбутнє.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
