В п’ятницю, 20 квітня 2018 року, о 12.00 у музеї «Територія Терору» (прос. Чорновола, 45 Г) відбудеться презентація програми «Lwów, לעמבערג, Львів, Lemberg’43: Місто, яке (не)пережило» − серії меморіальних заходів до 75-ої річниці ліквідації гетто та Янівського концтабору у Львові.
Впродовж квітня-грудня 2018 року у місті відбуватимуться лекції, дискусії, вистави, виставки та інші заходи із метою максимального інформування про події Голокосту у Львові та створення платформи для роздумів над можливими способами презентації цієї травматичної теми у сучасному міському просторі.
В заході візьмуть участь: Андрій Москаленко, заступник міського голови з питань розвитку; Ольга Гончар, директор музею «Територія Терору»; Ігор Дерев’яний, заступник директора музею «Територія Терору»; Софія Дяк, директор Центру міської історії; Ірина Мацевко, заступник директора Центру міської історії; Іван Остапович, директор Львівського органного залу; Тарас Демко, заступник директора Львівського органного залу.
Модератор: Ольга Гончар, директор музею «Територія Терору». Координатор проекту – Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» у співпраці з Центром міської історії Центрально-Східної Європи.
Партнери: Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради, Всеукраїнський єврейський благодійний Фонд «Хесед-Арьє», Благодійний фонд Брей Бріт «Леополіс» імені Еміля Домбергера, Львівський будинок органної та камерної музики.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Вчора , 18 квітня 2018 року, у парку на Валах презентували виставку, присвячену 75-й річниці 1 Української дивізії «Галичина».
В експозиції виставки – стенди із світлинами, на яких відтворено історію 1 Української дивізії «Галичина». Також презентували виставку макетів зброї, техніки та військових одностроїв часів II світової війни з приватної колекції Володимира Правосудова.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
“Мене вражає ця цифра – 83 тисячі добровольців, – це люди, які за покликом серця зголосились у 1943 році на заклик Українського центрального комітету. Ці хлопці йшли з вірою в майбутню українську державу, вони мріяли стати ядром майбутньої армії усієї України. Жоден вояк дивізії «Галичина» не заплямував себе зрадою чи ганебним вчинком”, – зазначив заступник голови Галицького Братства вояків дивізії «Галичина» Ігор Іваньков.
Як відомо, упродовж 1943–1945 років у складі військ Ваффен-СС Німеччини існував підрозділ – 14 гренадерська дивізія зброї СС “Галичина”. До його складу входили українці греко-католицького віросповідання.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український національний комітет як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.
12 березня 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації УНА.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
17 березня стало початком формування УНА. До складу регулярних частин УНА повинні були увійти:
дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. отримала назву “Перша Українська Дивізія УНА”;
всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і носили з 1943 р. назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ);
добровольці із числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині;
батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді.
7 квітня 1945, коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка знаходилася на фронті в районі Фельдбаху і прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки — начальника штабу, генерала Михайла Крата.
25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та угорські частини.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри це, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в Радштадті.
Близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» були переміщені англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони були в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 — в Ріміні.
Експозиція виставки до 75-ї річниці 1 Української дивізії «Галичина». Фото Олена Ляхович, Гал-інфо.
У травні-червні 1947 усіх українців, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, перевезли до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948. Колишні вояки дивізії після звільнення роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.
На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.
16 лютого 1881 року Казимир разом з старшим братом Станіславом склали у Перемишлі поточний іспит з дисциплін, які вивчали вдома у Прилбичах. Як згадував племінник о. Клименті Ян Казимир Шептицький, у цей час хлопців навчав п. Черни.
З цього періоду є надзвичайно важливими спогади Казя про його перше знайомство з о. Генриком Скшинським (1822–1903), сином Констанції з Фредрів Скшинської, старшої сестри Александра Фредри, дідуся Казимира. О. Генрик був багатолітнім співпрацівником Ісусівців, які за його рекомендацією стали близькими сім’ї Шептицьких. Малий Казьо досить точно передає момент їхньої першої зустрічі після одного з таких екзаменів 1880 чи 1881 року. У «Листах Софії Шептицької» (Т. ІІ., с. 286) пише: «Від давніх дитячих літ, коли я з ним вперше познайомився (а це було, здається, у Перемишлі у цукерні Шольца при поекзаменових тістечках, на спожиту кількість яких природньо вплинула зустріч з о. Генриком) — аж до відвідин у Величці [містечко у Польщі, неподалік Кракова — І. М.] й отих «раутів» на Колейовій (о. Генрик був кілька років парохом у Величці — потім мешкав у Кракові на вулиці Колейовій, 13, вже аж до смерті), кожен раз, коли я його бачив, залишав у мене сильне враження, що з ніким так мило і добре чи то в бесіді, чи поважно розмовляти не можна, як із о. Генриком».
Перемишль – загальний вигляд. Джерело: Бібліотека «Polona».
Саме 1880 року Шептицькі знайомляться з о. Генриком Яцковським (1834–1905), під час перебування у Кракові біля важко хворого сина Юрія.
[о. Генрик Яцковський, властиво Ностиц-Яцковський (1834–1905) — католицький священик, ректор кількох єзуїтських колегій, єзуїтський провінціал у Галичині у 1881–1887 рр. Належав до грона близьких приятелів сім’ї Шептицьких. Отець мав великий вплив на маму — Софію Шептицьку, а також на дітей. Стосунки молодого Романа Шептицького добре описані у статті «Metropolita Andrzej Szeptycki i ks. Henryk Jackowski TJ (1880–1892)», опублікованої у «Sensus Historiae» (2013 р., т. 10, № 1, с. 20–38.), яка є у вільному доступі в Інтернеті]
О. Генрик Яцковський. Джерело: http://www.starawies.jezuici.pl
У листі до Ванди зі Скшинських Островської від 4 лютого описує першу їхню зустріч [Див.: Olena Mańkut, Zofia z Fredrów Szeptycka. Duchowy portret Matki. — Bartoszyce 2014. —59 c.]. Яцковський повертається в цей час з Підляшшя, де провадив місіонерську роботу серед греко-католиків. Пам’ятаємо, що кількома роками раніше царська російська влада висилає греко-католицьких священиків з території своєї держави, і вони переселяються у Галичину, де, чи не єдиними, хто їм допомагає, є родина Шептицьких. Єзуїт Яцковський на Холмщині потрапляє у в’язницю і після 18-місячного перебування в арешті повертається до Кракова та Львова. Очевидно, за сприянням о. Скшинського, двоюрідного брата Софії з Фредрів Шептицької, стає сповідником цієї сім’ї. У листі з Кракова до брата Станіслава від 28 березня 1881 року Казимир повідомляє, що о. Яцковський готує його до першого святого Причастя. У п’ятницю, тобто 1 квітня 1881 року, Казимир мав також перший раз сповідатись [«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи…— C. 17]. Цей лист є першим відомим нині документом, який залишив о. Климентій, а тоді ще 12-річний Казьо. Символічним є те, що в ньому йдеться про приготування до сповіді та Причастя
Каплиця Серця Ісусового у Кракові, яка пізніше булла перебудована у Базиліку Найсвятішого Серця Ісусового. Тут Казимир граф Шептицький отримав перше причастя. Джерело: Pierwotna Kaplica Serca Jezusowego w Krakowie na Wesołej / Jarosław Rejowicz. — Краків, 1913. — 22 с.
Перше св. Причастя Шептицький отримав з рук о. Яцковського у неділю 10 квітня. У ІІІ-му томі «Листів Софії Шептицької» залишився детальний опис цієї події, який був адресований до Ванди зі Скшинських Островської, племінниці о. Генрика Скшинського:
«У неділю рано о 6 ½ ми були знову у тому костелику [храм знаходиться у Кракові у ІІ дільниці на вул. Веселій при вул. Коперника, 26 — І. М.], який так люблю, бо цілий виглядає на костел малят. Тим разом ingratiam [ з нагоди — І. М.] Казя казав його отець прикрасити зеленню і квітами, так що виглядав як Божий гайок. Казьові казав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою у руці, — а такий був гарний, так дивно промінний, подібний до Ідзя [померлого брата Казимира — І. М.], з тим поважним виразом і світлом громиці на обличчі, і білою краваткою — ніби той із домовини повстав. Коли дійшло до святого Причастя, Ромцьо клякнув зліва замість батька, а я — справа. Олесь коло мене, і мусило бути в нас щось, що промовляло про інший, кращий світ, бо спершу сам о. Яцковський хотів до Казя промовити кілька слів, тричі йому так стисло горло, що він встав і додав тільки «повернись до мами, нехай Тебе благословить», а тоді, як мені потім Антоні Попель розповідав, і він (Антоні) вже не міг стриматись і по-справжньому розплакався. Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис….» — C. 19].
Перемишль – кафе «Габсбург». Джерело: Бібліотека «Polona».
1881 року Казимир Шептицький переживає велике потрясіння, отримавши маминого листа-заповіту, з якого усвідомлює, що, очевидно, вони вже ніколи більше не побачаться. Софія Шептицька в цей час занедужала у Кракові і відчувала наближення смерті. Кожному з синів вона пише «останні настанови». На щастя, недуга відступила, і графиня повертається до Прилбич. Проте з моменту отримання листа і до пори щасливого повернення минає певний час, який мусить викарбувати на свідомості дитини свій знак. Пізніше, опрацьовуючи мамині листи, Казимир так напише про це:
«Писала тоді кожному з нас, думаючи, що це її останнє з нами прощання. Як дорогу реліквію бережу цей лист, що був для мене призначений, і хочу тепер поділитись ним із родиною» [тут же. — С. 20.].
Перемишль – фотографія рисунку Брайна Георга, Кьольн 1618 рік. Джерело: Бібліотека «Polona».
Сам текст листа також подаємо читачеві зі сподіванням, що прочитає та зрозуміє емоції, які вирували в маленькому Казеві. Цим прагнемо завершити розділ про дитинство о. Климентія Шептицького. Наступного 1882 року він вступить до школи у Кракові. Не завжди буде з мамою та татом.
«В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого. Амінь. У тому ряді так для мене важких для написання листів, які вам мають донести мої слова і благословення, може, найважчий лист до Тебе, мій Казю, моє любе бідацтво, — стільки б хотіла Тобі сказати, стільки дати, стільки пролити на Тебе, стільки випросити для Тебе, що вмліває рука над тією четвертинкою, яка має Тобі передати і то на ціле життя, дорога дитино моя . Чому мені важко? Бо Ти, якщо будеш працювати для себе в Богови і для Бога, і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і диявол переможуть Тебе, будеш дуже поганим. Забагато дав Тобі Бог, щоб або йому не віддати багато, або занадто його не скривдив. Дав Тобі багато, дорога дитино, то також пам’ятай, що й багато зажадає. Я нічим іншим, як урочистим моїм благословенням, допомогти Тобі не можу. Отож уділяю його Тобі вповні — Тобі, як і вам усім, які маєте мені колись перед Господом скласти свідчення, що жодного з тих, кого довірив мені, у дорозі не втратила. Достатньо знайдеться тих, хто навчатиме вас людської мудрости — але є тільки справедлива річ, щоб материнський голос, який долине до вас після її смерти, промовляв до Бога і тільки про Бога. Благословляю душу Твою, дитино моя, щоб була сильною супроти тіла Твого, сильною супроти світу, сильною супроти всіляких підшептів сатани, витривалою у шуканні світла, у набуванні добра, у боротьбі зі злом, терпеливою у стражданні, спокійною в успіху, покірливою щодо Бога, чистою перед власним сумлінням, послушною заповідям Божим щодо людей. Щоб ти пам’ятав, що Бог не жалів Своєї крови, аби нею викупити для Неба, не жалів ніколи нічого, аби учинити душу Твою милішою в його очах — вона не Твоя — вона Його, Тобі тільки позичена, довірена.
Благословляю Твій розум, дитино, моя дитино, щоб Боже світло завжди його просвітлювало і щоб тьма гріха ніколи його не затьмарила, щоб той розум Твій розростався і розрісся, стережений від злого повним відданням Вірі й у повному пізнані самого себе, поки будеш пам’ятати про про велич Бога і про власну малість, доти — і тільки доти — будеш стояти на безпечній дорозі. Кому Бог дав ясну думку і здорову душу у здоровому тілі, той має обов’язок, дорога дитино, заздалегідь визначати собі в житті мету та прагнути до неї всіма силами, які для цього йому дав Бог — так зроби Ти: те, що собі при Божій ласці, батьківській пораді, з молитвою у серці, після сумлінної перевірки сил та здібностей обереш за дорогу життя, то уяви собі в найгарнішім світлі, в якому може виявитись, і прямуй вже до того безперервно, невтомно, щоб справді в тім найгарнішім світлі колись ця Твоя дорога виявилась перед Богом і людьми — Богові — на хвалу, людям — на пожиток, Тобі — на свідчення в останній годині, що якось зумів вірно служити у всьому Господові Твоєму.
Благословляю Твоє серце, щоб любило після Бога те, що чесне, гарне, шляхетне, щоб ненавиділо все, що брудне й нікчемне, і було Тобі завжди допомогою, ніколи не завадою на правильнім шляху.
Благословляю Тебе у Твоїх стосунках із Богом і людьми, щоб Йому був милий і, якщо дозволить, корисним слугою — батькові потіхою і гордістю, братам — допомогою, кожному — досмерним приятелем, у краю прикладом, для підвладних і вбогих — завжди доброю радою, потіхою, лагідною та спокійною справедливістю — для всіх у всьому, дитино люба, ще одним свідченням того, що Господь усе може втих, хто визнає Його Ім`я.
Благословляю Тебе, нарешті, на шляху успіхів Твоїх, щоб праця і відпочинок, досягнення і всілякий неуспіх, потіха і зажура, дитино дорога, формували в Тобі слугу Господа мого і будували в Тобі діло Його. Поки молодий — послух і чистота думки, серця і тіла — то завдання Твоє, поки не ввійде у кров і кості так, що стане Твоєю другою натурою; все життя пам’ятай, що чим складнішй механізм, яким орудуємо, тим легше ледь помітна помітна невичищена пилинка може його зіпсувати, чим гарніший сам собою і чим гарніше діло має здійснити, тим чистіше і старанніше має бути утримуваний. Дитино, дитино люба, щасти Тобі Боже! Будь дуже добрим, щоб не стати дуже невдячним — надто дуже поганим.
Урочисто благословляю Тебе сьогодні як дитину — і в найпізніші літа, які дасть Тобі Бог — пам’ятай про мої слова: оберігай душу, розум і серце Твоє, пам’ятай, що навіть якщо часом і припадуть порохом землі, тим неминучим порохом на дорозі життя, аби він, лежачи, ніколи не перетворювався на бруд — чистити і чистити, вдосконалювати і вдосконалювати — і вперед, і вгору! Бог з Тобою, моє дороге бідацтво, якого і скарби, і буди хотіла б тим листом огорнути, отулити, щоб усе безпечно пройшло дорогу життя і дісталось в Господні руки. До побачення у Небі — правда, дитино моя, і братам допоможи туди потрапити, якщо дорога Тобі моя пам’ять. Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого. Амінь. Нехай моє благословення здійснить у Тобі сповнення волі Божої» [тут же. — С. 20–23].
22 листопада 1881
Софія Шептицька
Софії Шептицькій судилось прожити ще понад 20 років. Та її передсмертний заповіт Казимир, очевидно, читатиме не один раз. Цілком справедливим буде припустити, що міг він великою мірою вплинути на його пізніше рішення вступити в монастир.
Вже сьогодні, 18 квітня 2018 р. о 17.30 в музеї «Територія Терору» (проспект В. Чорновола, 45 г) відбудеться показ документально-ігрового фільму «Дмитро Вітовський. Шлях до волі» від Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять».
Стрічка Любомира Горбача та Андрія Турянського присвячена полковнику Дмитру Вітовському – сотнику Легіону Українських Січових Стрільців, організатору і керівнику Листопадового Чину у Львові, творцю Галицької армії, першому Державному секретарю військових справ Західноукраїнської Народної Республіки.
Тривалість фільму – 60 хв.
«Дмитро Вітовський. Шлях до волі»
Після перегляду фільму також відбудеться показ військових одностроіїв, спорядження та зброї вояків Легіону Українських січових стрільців, Галицької Армії та військ УНР.
В четвер, 19 квітня 2018 року, о 17.00 в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Давид Бурлюк. Малярство” з приватних колекцій. Це – унікальна нагода побачити у Львові твори одного зі засновників українського футуризму!
Уже саме ім’я Бурлюка – кипіння, бурління – надзвичайно характерне як для особистості, так і для мистецтва цього невситимо упертого козака з великим серцем. Народившись в Україні побіля Лебедина Харківської губернії 9 липня 1882 р., Давид Давидович жив, як гоголівський Тарас Бульба. У жилах Бурлюкових – кров непосидючих запорожців. Відтак зрозуміло, що й «у мистецтві він справжній син тих степів, де став радикалом і бунтівником…». Так казав про Д.Бурлюка американський знавець мистецтва Крісчен Бринтон. Невистигальний творчий хист, неймовірна плодючість дивували самого Бурлюка: художника – поета – прозаїка – есеїста – парадоксального теоретика – невтомного організатора і заводія – історика мистецтв – естрадника – театрала і таке інше в одній особі…
Давид Бурлюк – живописець, поет, літературний та художній критик, видавець. Один із засновників українського футуризму.
Давид Бурлюк
Народився 9 липня 1882 року на хуторі Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії в родині нащадків запорозьких козаків. Навчався у Казанській художній школі та Одеському художньому училищі, в Королівській академії в Мюнхені та приватній художній школі А. Ажбе, в Парижі відвідував студії у Ф. Кормона (1904). Під час навчання захопився неоімпресіонізмом. У 1910 – 1914 роках студіював у Московському училищі живопису та архітектури, звідки був виключений за пропаганду футуризму.
Давид Бурлюк. Українці. 1912
У 1910 році Давид Бурлюк став засновником першої групи кубофутуристів «Гілея». Водночас був активним учасником та співорганізатором інших авангардистських мистецьких угруповань: «Стефанос» (Москва), «Ланка» (Київ), «Вінок-Стефанос» (С.-Петербург), «Салон Іздебського» (Одеса), «Спілка молоді» (Риґа, С.-Петербург). Організовував виставки Товариства південноросійських художників (Одеса), Товариства харківських художників, “Спілки молоді” (Санкт-Петербург), “Синього вершника” (Мюнхен) та ін. У 1920 роках перебував у Японії, був учасником групи японських футуристів, випустив поетичну збірку з власними ілюстраціями та написав близько 450 робіт.
Давид Бурлюк. Карусель. 1928
Від 1922 Д.Бурлюк жив і працював у США. Тут продовжив виставкову та видавничу діяльність. Брав участь у виставках сучасного мистецтва в США, Європі, Австралії. Експонував власні твори на близько 30-ти персональних виставках. У цей час також активно співпрацював із художніми музеями Львова, Києва, Харкова, друкував мистецькі дописи в харківському журналі «Нова генерація». Серед робіт української тематики – «Запорожці в поході» (1912), «Святослав» (1915), «Козак Мамай» (1916).
Давид Бурлюк творчо працював до кінця життя. Помер 15 січня 1967 у Нью-Йорку.
Сам Д. Бурлюк називав себе уродженцем українського степу: «Мене головним чином цікавить українське народне мистецтво, археологія України і все, що стосується Запоріжжя та вільного козацтва українського, нащадком якого вважаю себе невід’ємно».
Давид Бурлюк. Козак Мамай. 1912
На виставці творів живопису Давида Бурлюка у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького будуть представлені малярські полотна художника, що знаходяться в приватних колекціях в Україні.
Виставка триватиме з 19 квітня 2018 року до 17 червня 2018 року.
Цього року ми відзначаємо 130-ліття від Дня народження Василя Барвінського – композитора, піаніста, педагога, музикознавця, організатора музичного життя. З цієї нагоди у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбувся Вечір, на якому виступила кандидат мистецтвознавства Наталя Кашкадамова, яка познайомила з іменами українських піаністів – інтерпретаторів музики Василя Барвінського.
Виступає Наталя Кашкадамова.
Гості Дому Соломії могли ознайомитись із виставкою, на якій були представлені унікальні матеріали з особистого архіву Станіслава Людкевича. Адже упродовж кількох десятиліть Людкевич і Барвінський організовували і вели музичне життя краю у всіх його ділянках. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, згодом Львівська консерваторія, Союз українських професійних музик, в роки німецької окупації Спілка українських музик, опісля Спілка радянських композиторів – ось основні віхи їхньої діяльності.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Вітаючи свого старшого колегу із 70-літтям, Василь Барвінський писав: “Не знаю, чи хто з живучих ще свідків Вашої кипучої невтомної діяльності, не тільки на творчому, але й загальному музично-організаційному, музично-науковому та педагогічному шляху стояв так довго і у так близькому відношенні до Ваших змагань – як я. І не знаю, чи може хто більш вірно і глибоко оцінити Ваші так великі, так многогранні, сміло сказати можна всебічні заслуги для розвитку української музичної культури на західних землях України – як я, що з 1917 р. безперервно був скромним помічником в реалізації Ваших широких і далекосяжних задумів”.
Погруддя Василя Барвінського. Скульптор Василь Одрехівський (1921-1996)
Сучасники подивляли не лише професійні, а й особисті взаємини Людкевича і Барвінського. Ось рядки спогадів музикознавця і композитора Василя Витвицького: “Їхні життєві шляхи бували різні, як різні були й їхні музичні уподобання і компетенції, які не в одному перехрещувалися. Проте вони зуміли зберегти один до одного взаємну пошану (в очі й поза очі), а то й приязне ставлення, яке перебороло не одне тверде життєве випробування” (“Станіслав Людкевич зблизька”).
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
“Мені доводилося безконечну кількість разів бачити обох наших музик разом у різних ситуаціях і при найбільш різнородних нагодах. Доводилося не раз говорити з одним про другого, часом і про речі спірні, контроверсійні. Доводилося спостерігати їх тоді, коли обставини розділяли їх у два протилежні табори. За кожним разом знову й знову доводилося мені спостерігати їхні коректні відносини, взаємну пошану і справді гармонійну співпрацю” (“Василь Барвінський у моїх спогадах”).
Всупереч несприятливим суспільно-політичним умовам, свої культурно-мистецькі та професійні інтереси вони підпорядкували єдиній меті – служити Україні.
Станіслав Людкевич, 1950-і рр.
В архіві Станіслава Людкевича зберігаються унікальні матеріали, які розповідають про особисті та професійні взаємини обох митців. На ювілейній виставці представлені фотографії, рукописи, нотні видання, програми, більшість з яких експонуються вперше.
Рукопис. Лист Василя Барвінського до Станіслава Людкевича
Одна з світлин, на якій бачимо Людкевича і Барвінського у кабінеті Вищого музичного інституту, може служити ілюстрацією до таких рядків із мемуарів Витвицького Витвицького: “Останні двері ліворуч при кінці довгого коридору – дирекційна кімната. Хто входив до неї, – бачив по правому боці під вікнами “бюрко” Василя Барвінського, завжди заложене нотами, книжками, іспитовими протоколами, звітами й листами. По лівому боці приблизно в такому самому розташуванні було бюрко Станіслава Людкевича. Далі під стінами осклені шафки з книжками й нотами, друкованими й рукописними”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Особливої уваги заслуговують представлені на виставці листи Василя Барвінського, написані у різні роки. (Зазначимо, що в архіві Станіслава Людкевича є близько 30 листів Василя Барвінського та 2 чернетки його відповідей на них.). Епістолярій, що охоплює значний часовий період – 1913-1960 рр. – вимагає окремого дослідження. Тут хочемо виокремити один момент. Коли у 1926 р. Станіславу Людкевичеві пощастило два місяці провести у Празі та Відні, Василь Барвінський у листах заохочував його якомога довше відпочивати від інтенсивної музично-громадської діяльності, користати з музичного життя, “бо те і Вам і нам принесе користь”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
А 1938 року, на сторінках преси вітаючи Василя Барвінського з 30-літтям творчої праці, Станіслав Людкевич бажає йому “хоча б у частині скинути з себе те надмірне ярмо громадських обов’язків, які він добровільно чи поневолі дав на себе наложити” і зосередитись на композиторській творчості.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Архів містить чимало програм концертних заходів різних років, які засвідчують багатогранність діяльності Василя Барвінського. Адже він виступав як композитор, піаніст-соліст та акомпаніатор, музикознавець, педагог. Треба зазначити, що і творчість, і виконавство митця знаходили в особі Людкевича уважного, прихильного проте завжди об’єктивного критика. Так, з приводу фортепіанних мініатюр на народні теми, які прозвучали у виконанні автора (……), Станіслав Людкевич писав, що це “справді ряд тонко шліфованих мініатюрних народних сильветок у коштовній емалевій оправі”.
Олександра Любич-Парахоняк (1892-1977) – оперна і камерна співачка
Ще одна програма повертає нас до концерту Олександри Любич-Парахоняк, Василя Барвінського та Євгена Перфецького 5.10.1920. Тоді вперше прозвучав фортепіанний цикл “Любов” – не викликавши у слухачів особливого враження. Опісля Станіслав Людкевич зазначив, що для зрозуміння цього оригінального твору публіці треба “перебути ще певну “еволюцію музикального слуху”.
Фрагмент виставки “Василь Барвінський: із невідомого”
Архівні матеріали пов’язані з постаттю Василя Барвінського, вимагають подальшого ґрунтовного вивчення. Надзвичайно цікаві, багатогранні, у переважній більшості маловідомі, вони допоможуть вписати нову сторінку до життєвих і творчих біографій обох митців.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література
Витвицький В. Станислав Людкевич зблизька // // Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика / Упоряд. Л.Лехник. – Львів, 2003. – С. 206-214.
Витвицький В. Василь Барвінський у моїх спогадах // Василь Витвицький. Музикознавчі праці. Публіцистика / Упоряд. Л.Лехник. – Львів, 2003. – С. 138-157.
Людкевич С. Музичний огляд. Концерт М. Маслюка, В. Барвінського і Чабанівної. Попис елєвів Вищого музичного інституту // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 456-458.
Людкевич С. З музичного світу. Концерт О. Любич-Парахоняківни, В. Барвінського і Є. Перфецького // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 461.
Людкевич С. Концерт Б. Бережницького і концерт на фонд допомоги вдовам і сиротам по священиках у Народнім домі // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 508-509.
Людкевич С. Концерт на будову церкви Св. Івана Богослова у Львові (І. С. Барвінський та оркестр елєвів В. муз. інституту // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 2 – Львів, 2000. – С. 574.
Людкевич С. Василь Барвінський: У 30-ліття музичної діяльности // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи. Т. 1 – Львів, 1999. – С. 365-367.
19-26 квітня 2018 р. в історичному комплексі Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (вул. Драгоманова, 42) у рамках Міжнародної конференції «Хорватистика у Львівському національному університеті: 20 років» будуть презентовані хорватські видання XVII-ХІХ століть зі збірок відділу рукописів і стародруків та наукової бібліотеки музею.
Найдавніша книга, представлена на виставці – “Ritual Rimski…” (“Ритуал Римський”) (1640 р.), перекладений і нарукований хорватською мовою у Римі зусиллями письменника і мовознавця Бартола Кашича (1575-1650), автора першої хорватської граматики.
Хорватські видання XVII-ХІХ століть зі збірок відділу рукописів і стародруків та наукової бібліотеки музею
Окремим блоком на виставці будуть представлені літургійні книги, видані глаголицею у Римі у друкарні Конгрегації пропаганди віри: «Misal Rimskij…» (Служебник Римський…) (1741), «Časoslov Rimskij…» (Часослов Римський…) (1791), «Čini svjetih…» (Служби святим…) (1791), «Čin i pravilo misi…» (Чин і порядок служіння літургії…) (1881), «Misa za umrvše» (Служба за померлих) (1894). Видання розраховані для католиків-«глаголяшів», які до поч. ХХ ст. використовували для богослужінь глаголичні тексти і народну хорватську мову. На початку XVII ст. за участі унійного єпископа Мефодія Терлецького тексти цих літургійних книг були відредаговані згідно зі східнослов’янською редакцією із метою їхнього поширення на території Київської митрополії, яка у 1596 р. об’єдналася з Апостольською Столицею.
Видання ХІХ століття із фондів Наукової бібліотеки Національного музею у Львові презентують видавничу діяльність найдавніших хорватських культурно-просвітницьких установ – «Матиці» і Товариства святого Єронима.
Зустрічі в межах проекту науковиці Ірини Фаріон „Від книги — до мети“ — це завжди новий крок до глибшого розуміння української науки, літератури, до усвідомлення значимості особистостей, які стояли чи стоять на вершині творення нашої нації. Зустріч 12 квітня одна з тих, коли за дві години виступу нема ані хвилі, щоб відволіктися від розповіді гостя. Говорити про „колекціонера людей“, як він себе сам називає, науковця, журналіста, письменника, співголови координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика Михайла Слабошпицького можна дуже багато. Величезний пласт роботи, який не втомлюється здійснювати вже багато років задля популяризації якісної української літератури, української мови, доповнився ще однією працею — книгою „Протирання дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури“, яку й презентували львів’янам.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Ця книжка спогадів, як розповів автор, з’явилася випадково. Коли після операції та через проблеми зі здоров’ям мусив тривалий час перебувати в лікарні, то кардіохірург, який лікував Михайла Слабошпицького просто змусив його писати, щоб „емігрувати з хвороби“ і „не стати професійним хворим“.
— Коли опиняєшся в таких ситуаціях, то думаєш не лише про те, що в є зараз. І тоді мені прийшло на думку: яка є підла несправедливість — ми забуваємо людей, які не лише заслуговують, щоб їх пам’ятали, а й те, щоб вони були на відстані нашої душі. Тоді згадалися слова одного письменника: „Зі життя йдуть як із трамваю — на твій відхід звертають увагу лише ті, кому ти наступив на ногу чи поступився місцем“. Тоді ж зрозумів, що дуже щасливий, бо знав стількох людей! І вирішив розповідати про багатьох із них. Звичайно, передовсім про літераторів. Адже історія нашої літератури дуже дистильована — схожа на протокол. Коли я гортав те, що писали мої колеги, то бачив, що там нема 90-95% того, що було насправді — є імена, твори, тенденції, зображальні-виражальні засоби і так далі, але нема навіть характерів тих людей. Адже коли я читаю твори Павла Загребельного, то чую його крик, натужність і темперамент. Коли розгортаю книжку Григора Тютюнника, то враження, що він оповідає. Ну, не може все це вмерти! Марсель Пруст у творі „В пошуках втраченого часу“ написав: „не описаний час — втрачений час“. Тому вирішив писати, — розповів про творення книги Михайло Слабошпицький.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Над книгою працював тривалий час. Писав її, не маючи жодного плану. Дещо згадував, а чимало в праці допомогли щоденникові записи, які не втомлювався робити колись. Каже, що „Протирання дзеркала“ досить суб’єктивна книга, бо кожен герой — це відчуття його, автора, тієї чи тієї людини. Відомого чи такого, що можна ще десь прочитати в цій книзі про письменників не знайдете. Михайло Федотович намагався протистояти спокусі не вдаватися в текстуальний аналіз творів. Акцентував на характерах, долях, як люди поводилися в неоднозначних ситуаціях.
— Я писав про колосальні таланти української літератури і про їхнє життя. Я знав Миколу Бажана. Колись із великою іронією дивився на цього старця, хоча тоді він був молодший, ніж я зараз. Бачив, що він подавлений, пригнічений. Минули роки і я розумів, він жив так: йому вішали на груди нагороди, а біля виска тримали пістолет. Та є геніальні спогади Бажана про Юрія Яновського — його найкращого приятеля, якого він зрадив. І в спогадах „Повість про залізну троянду“ Микола Бажан кається, — сказав гість.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Михайло Слабошпицький розповідав ще багато цікавих історій про видатних письменників: Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Миколу Вінграновського та інших. Оповідав і про Михайла Коцюбинського, якому присвятив роман „Михайло Коцюбинський та інші“.
На завершення зустрічі дружина Михайла Слабошпицького поетеса Світлана Короненко презентувала власну збірку „Вірші з осені“. Це перша її книга римованих віршів. Донедавна авторка писала лише „білі“ вірші. Вона переконана, що поезія — це значно більше ніж римовані рядки. Хоча до написання своїх віршів підходить дуже натхненно і буває що підбирає по двадцять-тридцять рим до слова.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографії старого Львова із ретро світлинами Карпат, після яких у вас точно з’явиться бажання, кинути міську метушню, і поїхати в гори, насолодитись панорами квітучих лісів та полонин та зарядитись позитивною енергетикою.
Гірська річка. Фотограф Микола Федорович Козловський.Який любитель грибів не позаздрить? Фотограф Микола Федорович Козловський.Ясіня. Фотограф Микола Федорович Козловський.Ген-ген розкинулось закарпатське село Верховинці. Фотограф Микола Федорович Козловський.На карпатських полонинах. Фотограф Микола Федорович Козловський.Щодня з ясинської турбази вирушають групи завзятих мисливців за радістю і красою. Фотограф Микола Федорович Козловський.
Автором представленої колекції світлин є відомий український фотограф Микола Федорович Козловський. Близько сорока років він працював фотокореспондентом журналу «Огонек» по Україні. Його роботи було відзначено численними медалями та дипломами на всесоюзних і міжнародних фотовиставках.
Карпати. Фотограф Микола Федорович Козловський.«Вівці, мої вівці…». Фотограф Микола Федорович Козловський.Ресторан «Гуцульщина», Яремча. Фотограф Микола Федорович Козловський.Гірська річка. Фотограф Микола Федорович Козловський.Корпуси санаторію «Сонячне Закарпаття». Фотограф Микола Федорович Козловський.Народний умілець. Фотограф Микола Федорович Козловський.
Як фотокореспондент М. Козловський чимало мандрує, він об’їздив усі республіки від Карпат до Чукотки, побував у багатьох зарубіжних країнах. Він є автором понад двох десятків фотокниг. М. Козловський — заслужений працівник культури і лауреат журналістської премії ім. Ярослава Галана.
Карпатські дороги. Фотограф Микола Федорович Козловський.Санаторій «Карпати». Фотограф Микола Федорович Козловський.Храм на Закарпатті. Фотограф Микола Федорович Козловський.Біля озера Синевир. Фотограф Микола Федорович Козловський.Верховинець. Фотограф Микола Федорович Козловський.Бджоли на полонинах. Фотограф Микола Федорович Козловський.
В 1966 році видавництво «Мистецтво» опублікувало альбом світлин М. Козловського «Карпати кличуть». Видання ілюстроване прекрасними світлинами, які передають атмосферу 1960-х та неймовірну природу Карпат.
Всесвітньо відомий фестиваль «Флюгери Львова» уже встиг назбирати масу прихильників не лише в Україні, а й поза її межами. Цього року музична традиція старого Львова продовжується, а в травні Львів сколихне вже шістнадцятий фестиваль «Флюгери Львова». Про це офіційно повідомили організатори заходу.
Як розповідає «Ulvovi.info», щорічно на цей фестиваль з’їжджаються українці, а також відвідувачі із сусідніх країн, адже чимало їхніх улюблених артистів зійдеться на одній сцені, аби вкотре продемонструвати, що джаз, world music та old skull рок живуть у серцях мільйонів фанатів, як це було колись.
Зі спільним проектом виступлять улюбленці «флюгерів» «ShockolaD» і «DagaDana». Це буде своєрідний музичний експеримент, що має стати родзинкою цьогорічного фестивалю. «Lindblad & Friends» привезуть з Норвегії старого доброго та спокійного року, фанатів якого у Львові чимало, особливо серед зрілих людей. «Impressions Quartet» наповнить дворик плавними мелодіями, а «Львівська Школа Джазу та Сучасної Музики» буде презентувати молоді проекти, які творитимуть майбутнє джазового Львова. Традиційне «Прокидання» відбудеться недільного ранку 6 травня із «Піккардійською Терцією». Піккардійці представлять свої старі, улюблені слухачами, пісні та нові твори з альбому «Лети», який вже зібрав масу схвальних відгуків. До українських музичних команд приєднаються гості із Польщі та Норвегії, які обіцяли привезти із собою ще більше слухачів.
Фестиваль буде проходити протягом 2-х днів. У суботу, 5 травня, з обіду та до глибокої ночі прихильники різножанрової музики зможуть насолоджуватись улюбленими виконавцями, а вже в неділю, 6 травня, відбудеться емоційна ранкова зарядка для прихильників старої музичної школи в Україні, яка пройде в центральній частині міста.
На зустріч з Оксаною Кузів запрошують в Бібліотеку на Ринку
В середу, 18 квітня 2018 року, о 16.00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва (пл. Ринок, 9) відбудеться творча зустріч з Оксаною Кузів − письменницею та журналісткою з Івано-Франківська, авторкою книг “Назови мене своєю”, “ЩЕмить” та збірки бувальщин «Адамцьо» (це видання потрапило до списку 80 найкращих книжок останнього десятиліття за рейтингом Національного проекту «Україна читає дітям».
Оксана Кузів належить до тих письменників, які не пишуть чогось велемудрого, не філософують та не літають у захмарних світах. Вона пише про життя. Її книги читають і домогосподарки, і кандидати наук, які стомилися від надмірного мудрування. Жінка пише про те, що відбувається чи може відбутися у житті кожного з нас, про приховані родинні таємниці, гріхи та покаяння. Щоправда, не всі маститі літератори і критики вважають це літературою, але Оксана цим не переймається, адже головним для неї, як письменниці, є вдячність і відгуки тисяч читачів. Творчістю і своїм особистим прикладом сили-мужності в боротьбі за життя, тихим жіночим і материнським щастям вона доводить усім, хто втратив віру й надію, що усе можна змінити на краще.
То ж запрошуємо на чудову зустріч, де Ви зможете детальніше ознайомитись з творчістю письменниці, задати питання, та придбати книги.
Помітною сторінкою в історії дипломатії Європи, яка пов’язана з Волинню, є з’їзд монархів у 1429 році, який відбувся в Луцьку. Його значення для історії нашого регіону беззаперечне. Хоча б тим фактом, скільки поважних гостей завітали до міста.
До 590-річчя проведення Луцького з’їзду започатковуємо рубрику, присвячену гостям. Про життя і політику, кохання і зради, біографічні сторінки і випадкові події, які вплинули на тогочасне життя і привели цих людей до Луцька.
Останній з’їзд європейських монархів відбувся у травні 1910 року. Вони з’їхалися до Лондона на похорони британського короля Едуарда VII. Всі європейські монархи на цьому зібранні були пов’язані родинними узами. Ніхто з них не підозрював, що це буде останнє настільки численне зібрання європейських правителів-родичів.
Фактично, це був кінець епохи старого світу, світу імперій і королівств. Через чотири роки, в 1914 розпочалась Перша світова війна. Вона знищила чотири великі імперії і чотири старовинні монархічні династії: австрійських Габсбургів, російських Романових, німецьких Гогенцоллернів і турецьких Османів…
Серед гостей луцького з’їзду переважали чоловіки, проте були й відомі жінки-правительки.
Разом зі своїм чоловіком королем римським, чеським, угорським Сигізмундом I Люксембургом, який в майбутньому став імператором Священної Римської імперії, до Луцька завітала його дружина Барбара Циллі. Це була дуже цікава непересічна особистість, обділена увагою сучасних дослідників.
Барбара Циллі, мініатюра з манускрипта «Bellifortis», XV ст.
Барбара була молодшою донькою графа Германа II і його дружини Анни Шаунберг. Точний рік народження її не відомий, в різних джерелах вказується період із 1390 до 1395.
Про те, що вона повинна буде стати дружиною монарха Угорщини, Барбара довідалась ще в юному віці. Сигізмунд був королем Угорщини з 1387 року, пізніше став Римським королем в 1411 році, правителем Богемії – 1419 році. Імператором Священної Римської імперії він стає офіційно в 1433 році, тобто через чотири роки після Луцького з’їзду монархів. Про нього ми розповімо в наступних публікаціях.
Між Сигізмундом та Барбарою була типова для того часу різниця у віці, яка ні для кого не була дивиною. Подружжя розділяло всього якихось двадцять років. Відомо, що шлюбна церемонія відбулась в 1405 році, тобто нареченій було десь близько 10-15 років.
Шлюб Барбари був відображенням стратегічних інтересів її батька, який хотів зміцнити свої позиції.
Барбара Циллі була вигідною партією для майбутнього правителя Римської Імперії. Окрім молодості, воно мала кілька явних козирів, перед якими не міг встояти не лише будь-який чоловік, а й європейський монарх – це краса й освіта. Наречена вільно володіла латинською, німецькою, угорською, чеською, польською та хорватською мовами. Можливо, саме тому її чоловік взяв із собою до Луцька.
Дружина могла йому допомогти в міжнародній дипломатії та переговорах з іншими правителями. Окрім мов, Барбара цікавилась політикою, економікою та алхімією, яка була тоді на піку популярності (три основні функції алхімії: знайти спосіб отримати золото з простих металів, досягти безсмертя, знайти щастя).
Через рік після весілля у пари народилася єдина дочка Єлизавета (в майбутньому Єлизавета Люксембурзька, королева Угорщини і Чехії, ерцгерцогиня Австрійська).
Символ ордену Дракона, 1483 р. Germanisches Nationalmuseum
У 1433 році Барбара отримала титул правительки – імператриці Священної Римської імперії, до того вона була королевою Угорщини, а в листопаді 1414 року в Аахені була коронована як Римська королева.
Це були буремні роки завойовницьких воєн, військових походів, тому велику частину сімейного життя подружжя прожило окремо. Поки «коханий Сигізмунд» був зайнятий завоюванням нових земель, дружина вміло виконувала функції регента Угорщини.
Жінка була переконаною атеїсткою і категорично забороняла свої фрейлінам молитися. Якщо когось заставала за молитвою, жорстко карала.
Саме Барбара Циллі стояла біля витоків ордену Дракона. Спочатку до складу ордену, окрім Сигізмунда І та Барбари, згідно зі статутом, увійшло 22 лицаря, пізніше список був розширений. Зокрема Барбара посприяла прийому свого батька Германа II і брата Фрідріха II в лицарський орден Дракона. Ціллю ордену було перш за все об’єднання лицарства, союзу з сусідніми королями та боротьби «з ворогами християнства» та для боротьби з Османською імперією. Серед найвідоміших рицарів ордену – правитель князівства Валахії – Влад ІІ Бесараб, батько самого Дракули, який чеканив монети з драконом…
Деякі писемні джерела пишуть про те, що між подружжям не все було так добре, і в 1419 році, навіть відбувається короткотривалий неофіційний розрив відносин. Причина банальна – взаємні зради обох. Все ж так напевно різниця в віці зробила свою справу. Сучасники навіть заявляли, що Барбара має цілий «гарем» коханців. Але скоріше всього багатьом не подобалось честолюбство і амбіції дружини Сигізмунда, і можливо, її вплив на чоловіка. Ймовірною причиною конфліктів могла бути відсутність сина-спадкоємця чоловічої статі, якого Барбара так і не народила Сигізмунду.
2 євро, Словенія (600 років коронації Барбари Циллі). Художник: Компанія «Studiobotas». Дата випуску: 17.11.2014 р. Germanisches Nationalmuseum
Не дивлячись на розлади в відносинах, це не завадило Барбарі отримувати усі свої численні титули. Останній раз це відбулось 11 лютого 1437 року, коли вона стала королевою Богемії.
Проте плітки придворних імператора Сигізмунда І зробили свою чорну справу. Через кілька днів після коронації вона була ув’язнена в братиславську тюрму. Але доля розпорядилась по-іншому. 9 грудня 1437 року помирає імператор. Барбару звільняють і видворяють за межі Угорщини.
Барбара спочатку переїздить до Польщі, а потім в своє останнє «пристанище» Мельник, що на території Богемії. Свої останні роки вона активно займалась алхімією і окультизмом. Проте знання не врятували її й не подарували вічного життя. Барбара банально померла від чуми. Була похована в іменній гробниці у Празі.
Чудове завершення робочого тижня львів’янам подарувала співачка Тоня Матвієнко. 13 квітня зі сольною концертною програмою, у супроводі симфонічного оркестру Bravissimo артистка виступила у Львові в концертній залі культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка
Понад годинний концерт подарував усе — і глибоке виконання творів Тараса Шевченка „Зоре моя вечірня“ та „Світає, край неба палає“ на музику відомого композитора Олега Ківи. Співала українські народні пісні та зі сучасного свого репертуару, які вже теж стали улюбленими в шанувальників її творчості. Звичайно, що глядачі не хотіли відпустити артистку зі сцени, доки вона не заспівала дві найулюбленіші пісні, мабуть всіх українців світу, — „Скрипаль“ та „Ой летіли дикі гуси“.
Концерт Тоні Матвієнко
Поміж виконанням пісень Тоня Матвієнко розповідала про своє дитинство, згадувала кумедні випадки з навчання у музичній спеціалізованій школі ім. М. Лисенка. Як тоді, малою, їй не хотіла займатися по кілька годин щоденно на фортепіано, а от в хорі співала із задоволенням. Із вдячністю говорила про настанови батьків та про те, як вони її підтримали в складних життєвих обставинах. Багато розказувала і про своїх доньок, ну й, звичайно, про жіноче щастя.
Концерт Тоні Матвієнко
Зі сольною програмою у супроводі симфонічного оркестру артистка мріяла давно виступити. Зрештою, це була й мрія її мами — Народної артистки України Ніни Матвієнко.
А взагалі, знову приїхати у Львів з концертом Тоня Матвієнко планувала вже кілька років. І от аж тепер, через досить тривалий час, вона потішила львів’ян своїми піснями.
У неділю, 15 квітня 2018 року, Ботанічний саду ЛНУ ім. Івана Франка, що на вул. Черемшини, 44, цьогріч вперше відкриє двері для відвідувачів.
“Весна у саду”
“Цьогорічна весна вже прокинулась, розкинула рясно первоцвіти, повипускала бруньки з першими листочками і цвітом, залила все ароматами і лиш чекає зачарованих поглядів. Цієї неділі ми запрошуємо Вас на перший День відкритих дверей. Спробуйте на галявинах віднайти печіночницю, ряст, медунку, зірочки, пшінку та анемони, покажіть дітям, як розквітають рододендрони, перші магнолії та форзиція” – повідомляють на офіційній сторінці Ботанічного саду у Facebook. .
Тож, побачити цьогрічну “Весну у саду” усі охочі зможуть традиційно з 14:00 до 18:00 на вул. Черемшини, 44. Вхід вільний.
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Цьогоріч у Заньківчан з’явилася ще одна чудова традиція – прикрашати фойє свого театру писанковим деревом.
Із такою ініціативою до керівництва театру звернулися Наталка Криничанка, голова Львівської міської громадської організації “Фундація дослідження Лемківщини” та Дитяча школа народних мистецтв міста Львова (в особі директора Галина Вихованської, члена Національної Спілки художників).
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Писанкове дерево було облаштоване за тиждень до Великодня. На ньому роботи дітей-учасників фестивалю “Лемківська писанка – 2018” з Києва, Бучача, Ужгорода, Здолбунева, Городка, села Бортятин і Львова. Композиція виконана викладачкою ДШНМ – Мартою Лутчак.
За словами Наталки Криничанки, метою Десятого ювілейного фестивалю-конкурсу є збереження та розвиток лемківського писанкарства народними майстрами, які з покоління в покоління переносять закодоване письмо на добро і щастя, залучають широкі верстви молоді та дітей до вивчення прадавніх звичаїв українського народу. Фестиваль – це справжнє свято лемківської писанки, яка є оберегом людини, Батьківщини, згадкою про унікальну культуру найзахіднішої гілки українського народу – Лемківщини.
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
До акції було залучено понад 200 дітей: з малозабезпечених сімей, внутрішньо-переміщених сімей, діти учасників АТО, діти, які навчаються у ДШНМ, ті, які приїхали з майстрами, з навколишніх шкіл, учні художнього ліцею при ЛНАМ та неповносправні діти «Емаус оселя».
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Маємо сподівання, що традиція прикрашати писанкове дерево у фойє театру буде активно підтримуватися в майбутньому. Наразі щоденно відвідувачі театру часто роблять світлини на згадку на фоні деревця із писанками.
Цими днями минає 90 років відколи Іван Боберський, вперше за час свого перебування на еміграції з 1919 р. (у 1918–1919 рр. працював референтом пропаганди “Письменичого відділу” в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, у 1922–1924 рр. – секретарем Представництва ЗУНР у Канаді, з 1920 р. проживав у Канаді), відвідав Львів. Перебував він у місті Лева з 16 лютого по 3 березня 1928 р. Упродовж свого візиту, Іван Боберський мав багато зустрічей з діячами українських громадських організацій, передусім представниками очолюваного ним у минулому українського руханкового товариства «Сокіл-Батько», організації української молоді «Пласт», товариства «Українська Бесіда» та іншими; редакціями українських часописів «Діло», «Новий час», «Сокільські Вісти», «Молоде життя».
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
Оскільки Іван Боберський чимало зробив для заснування та розвитку української скаутської організації «Пласт», «спомагаючи його морально і матеріяльно», то 24 лютого він мав зустріч і виступ перед пластунами Верховної пластової команди та Львівського пластового коша у пластовій домівці (вул. Бляхарська, 11 – тепер – вул. І. Федорова).
Світлина і автограф Івана Боберського поміщені на сторінках часопису “Сокільські Вісти”. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Порядок сходин передбачав: «1) Відчитання неприсутних; 2) Слово Пана Верховного Отамана Северина Левицького до проф. Івана Боберського і приявних; 3) Дещо про розвій Українського Пластового Уладу від року 19 – 1928 р. – Д-р Олександр Тисовський; 4) Дещо про Анґльосасів і Канаду. – проф. Іван Боберський; 5) Закінчення». На заході були присутні відпоручники (представники) від усіх пластових куренів і гуртків Львівського пластового коша. З привітальним словом виступив Северин Левицький, який від Українського пластового уладу привітав Івана Боберського та відзначив його заслуги для українського спорту. Після нього Олександр Тисовський «представив розвій, стремління та життя Українського Пластового Уладу» до 1928 р. «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», як величали Івана Боберського пластуни, присвятив свою доповідь 20-річчю скаутського руху в Англії (1908–1928 рр.), висвітливши «психіку англійців» та діяльність англійських скаутських організацій Канади. На його думку: «[…] аґресивність і експанзія була й причиною так великого зацікавлення анґлійської суспільности скавтовим рухом.
Автограф Івана Боберського в книзі протоколів Верховної пластової команди у Львові. Львів, 24 лютого 1928 р. Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові.
У парі з зацікавленням пішов небувалий розріст скавтінґу. Сильно вироблений змисл в напрямі посідання і здобування, сильна жадоба успіху та желізна воля задержати це що вже раз здобули, – це головні чинники котрі винесли скавтову орґанізацию в Анґлії на такий ступень, як воно є тепер загарбування другим, – хочаб під правним позором це у Анґлійця річ буденна. Одначе забрати лекше, як задержати, – до того треба сили. І то сили пястука, волі та характеру. Як нація о високій культурі знали Анґлійці, що до цего не вистарчить армія, вони знали, що до того потреба сильного духа патріотичного та сталевої волі. Они зрозуміли також і це, що такого духа не можна виробити за рік чи два, до того треба виховання, і то виховання довгого та розумного. […] Саме цей “scout” мав іще вище двигнути бритийський прапор та задержати його високо над прапорами інчих держав. Ціль скавтінґу в Анґлії була: вишколити правдивого оборонця майна Анґлійської Імперії. Скавти мали боронити майна народнього так само, як цей бульдоґ, символ Бритийської Імперії, боронити бритийську флагу.
Іван Боберський під час відвідин Львова. 21 лютого 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
В скавтовій орґанізації анґлійська молодіж, може лучше як де инде виробити в собі: зрівноваженість, силу волі, характер та лицарскість». В останній частині своєї промови Іван Боберський подав перебіг одного із щорічного джемборі (виступу), який проводили англійські скаути в Канаді. «Саме в тім пописі», – зауважив Іван Боберський, – «виявляється дуже добре психіка Анґлійця. Дефіляда вовченят відбувається бігом, – пізнати, що її роблять хлопці сильні та жадібні руху, – життя. По вправах поважних наступає якась точка весела, одначе ненадто довга. Це вказує на те, що Анґлієць нерадо дається обхопити якому небудь чувству радости, або нещастя. Він старається бути все в рівновазі. Однострої пластунів не є військово однакові, бо це вони також знають, що єдність є не на голові тільки в голові. Це вказує також на здорово розвинений індивідуалізм». Завершилися урочистості оглядинами Іваном Боберським пластової домівки та спільною світлиною з усіма учасниками сходин. Ця зустріч зафіксована також у книзі протоколів Верховної пластової команди записом, який власноруч залишив Іван Боберський: «В день звіту про Канаду, дня 24.ІІ.1928 [р.] у Львові, в домівці вул. Бляхарська ч. 11 [тепер вул. Івана Федорова. – А. С.]».
Михайло Тріль. Світлина опублікована в альманасі “Сокола-Батька” з нагоди 100-річчя від часу заснування (Львів, 1996. – С. 101).
Як і в домівці «Сокола-Батька» 19 лютого, виступ Івана Боберського, завдяки Степанові Гайдучку, був записаний скорописцем Михайлом Трілем. Витяги з цієї зустрічі були опубліковані у львівському пластовому часописі «Молоде життя» у березні 1928 р. Повний текст, за наполяганням Степана Гайдучка, після відповідних правок Івана Боберського, побачив світ окремою брошурою 1939 р. під назвою «Помічення про англійський пласт» у серії видань товариства «Сокіл-Батько» – «Сокільська бібліотека».
Титульна сторінка книги Івана Боберського “Помічення про анґлійський пласт”. Львів, 1939 р.
У звіті Команди Львівського Пластового Коша за час від 16 жовтня 1927 р. до 8 грудня 1928 р. про зустріч із Іваном Боберським повідомлялося таке: “На протязі 17 пл[астового] року гостив у себе Льв[івський] Пластовий Кіш кілька разів визначних гостей: 24 лютня с[ього] р[оку] загостив до домівки Льв[івського] Пл[астового] Коша проф[есор] І[ван] Боберський з Канади, який будучи переходово в краю не поминув нагоди зазнайомитись і з життям У[країнського] П[ластового] У[ладу], яке старалось йому по можности зілюструвати Ст[арше] Пластунство […]”.
Замітка про зустріч професора Івана Боберського з пластунами, надрукована у львівському часописі “Молоде життя” – друкованому органі Українського Пласту. Львів, число 3, 15 березня 1928 р.
Замітка про зустріч професора Івана Боберського з пластунами, надрукована у львівському часописі “Молоде життя” – друкованому органі Українського Пласту. Львів, число 3, 15 березня 1928 р.
Іван Боберський також зустрічався із представниками інших українських громадських організацій. Так, у неділю 26 лютого у Львові він виступав перед членами товариства «Українська Бесіда». Члени товариства розглядали нагоду зустрічі з Іваном Боберським як надзвичайну подію. Адже виступав, як зазначалося в одному із їхніх повідомлень у львівському часописі «Діло», «заслужений діяч професор Іван Боберський». У доповіді на тему «Про наших переселенців у Канаді й їх життя» він торкнувся різних аспектів діяльності української еміграції в Канаді.
Обкладинка львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Поїздка та перебування Івана Боберського на рідній землі широко висвітлювалася у львівській пресі. Показовими в цьому плані є публікації в часописі “Діло”. Так, 2 березня газета подала матеріал під заголовком “Проф. Іван Боберський”: “Проф. Іван Боберський, що приїхав на кілька днів до Львова в своїх особистих і деяких громадських справах, відвідав нині нашу редакцію [редакція “Діла” містилася на площі Ринок, 10. – А. С.] перед своїм виїздом до Канади. Завтра покидає він Львів, щоби в Канаді вести далі ту відповідальну громадську працю, яку вів там з успіхом через кілька останніх літ. В часі короткого побуту в нашій редакції поділився Шановний гість своїми вражіннями з Канади та познайомив нас у загальних рисах з життям і буттям тамошнього українського громадянства. З нагоди виїзду, зглядно повороту, заслуженого в нас громадянина до Канади, бажаємо Йому якнайкращого успіху в праці для добра не тільки канадійської української еміграції, але для всього українського народу”.
Зміст львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Приїзд Івана Боберського на декілька днів до Львова 1928 р. показав що, попри події Першої світової війни, Української національної революції 1917–1923 рр. і 1920-х рр., справа руханки (фізичної культури) і змагу (спорту), яким він присвятив у Львові стільки часу і зусиль у 1901–1914 рр. – в кращі роки свого життя, розвивалася й надалі організаціями «Сокіл-Батько» та «Пласт». Це слугувало інтересам гуртування української спільноти Галичини. Епітети «Дорогий Гість», «Дорогий Учитель», «Заслужений в нас громадянин», «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», «Шанований Гість» стали виявом глибокої пошани і визнання сучасниками особистих заслуг Івана Боберського і його внеску як у царині започаткування і розвитку української тіловиховної і спортової традиції, так і в українській справі загалом. Для українських громадських організацій Львова цей візит «Батька українського тіловиховання» мав важливе значення. Зокрема було підведено певні підсумки у дотогочасній праці та визначено напрямки подальшого розвитку українських руханково-спортових товариств.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич та Ользі Свідзинській. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Вже у четвер, 19 квітня 2018 року, на території Міжнародного аеропорту «Львів» ім. Данила Галицького стартує VII Міжнародна виставка та форум з підтримки фермерства «Агропорт Захід Львів 2018». В межах заходу відбудеться Фермерський ярмарок та Фестиваль вуличної органічної кухні, які запрезентують усім відвідувачам корисну їжу на будь-який смак, – прес-служба Львівської ОДА.
Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького
Окрім цього, форум збере учасників дискусії на тему просторового розвитку агропромислового комплексу. Своїм досвідом із розвитку територій поділяться представники Канади та Франції, міжнародні експерти.
«Під час стратегічної сесії будемо обговорювати надзвичайно актуальну тему – комплексний розвиток сільських територій, адже це не тільки місце життєдіяльності майже третини населення України, а й просторовий та ресурсний базис виробництва. Також говоритимемо про фінансові інструменти на агроринку, про інновації в птахівництві та кооперацію фермерів Сходу і Заходу України. Фахівці з Німеччини проведуть модульний експортний тренінг, де розкриють питання розробки продукту, декларації та етикетки, дизайну пакування та вимог до стандартів», – розповіла директор департаменту агропромислового розвитку Львівської ОДА Наталія Хмиз.
У межах програми другого дня Форуму відбудеться День українсько-латвійського сільського господарства, Міжнародна конференція «Найсучасніші новації в створенні рентабельних горіхових садів. Новітні агротехнології, сорти, економіка», та ІІ Міжнародний форум «Ягідництво та кооперація».
Окрім цього, демонстраційні покази сільськогосподарської техніки в дії, міжнародний форум «Здоровий ґрунт – здорова нація», нагородження кращих агропідприємств.
VII Міжнародна виставка та форум з підтримки фермерства «Агропорт Захід Львів 2018» триватиме упродовж трьох днів, до 21 квітня.
У понеділок, 23 квітня 2018 року , о 19:00 на сцені Львівської опери вперше відбудеться показ The Great Gatsbу Ballet – українського балету-сенсації, що уже встиг підкорити світ.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Балет «Великий Гетсбі» – найуспішніший і наймасштабніший балетний проект в історії незалежної України, який не має аналогів у світі. Від часу київської прем’єри The Great Gatsbу Ballet у жовтні 2014-го цю революційну постановку побачили у понад трьох десятках європейських міст. Понад 60 000 глядачів забезпечили виставі аншлаги на головних майданчиках Європи. І ось балет повертається на підмостки рідної країни – покази відбудуться у Києві, Львові, Одесі, Дніпрі і Харкові. А опісля туру Україною творча команда «Великого Гетсбі» на довгих два роки вирушить у світове турне – містами США, Канади, Китаю та країн Європи.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Над проектом The Great Gatsbу Ballet працював міжнародний зірковий склад творців. Режисером-постановником є один із найбільш затребуваних хореографів сучасності, за версією The New York Times, культовий Дуайт Роден (США), на рахунку у якого постановки для Ленні Кравіца, U2, Cirque du Soleil, Принца… Музику до балету створили знаний музичний продюсер Костянтин Меладзе й видатний композитор сучасності Юрій Шепета. Незмінним виконавцем головної ролі, а також художнім керівником постановки є Денис Матвієнко – найтитулованіший український танцюрист, єдиний у світі володар чотирьох Гран-прі міжнародних конкурсів: його ще називають «Баришніковим, Нурієвим і Годуновим в одній особі», його запрошують солістом найкращі світові театри – від Токіо до Парижа і Нью-Йорка.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Найбільш неординарне сприйняття і виконання ролі Маєра Вульфшайма у «Великому Гетсбі», без сумніву, належить Кліффорду Вільямсу – знаменитому танцюристу із США, солісту Complexions Contemporary Ballet, запрошеному гостю й судді телешоу So you think you can dance. Також у постановці задіяні Катерина Кальченко – солістка Одеського театру опери та балету, лауреат Міжнародного конкурсу балету ім. Сержа Лифаря і Артур Гаспар – знаний танцюрист, соліст епатажної групи Kazaky, яка співпрацювала з Мадонною та світовими модними брендами, зокрема Dolce and Gabbana та Dsquared. Інші зіркові солісти балету – Станіслав Скринник, Іван Журавльов, Катерина Алаєва.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
The Great Gatsbу Ballet, створений за мотивами роману-бестселера Френсіса Скотта Фіцджеральда, – це більше, ніж балет. Головна концепція його творців – вийти за рамки жанрів, які уже існують, і створити абсолютно новий напрямок, який не сковували б жодні правила, умовності, стереотипи й кордони. Це стильний мікс найсильніших сторін класичного балету, сучасного танцю і кінематографа. Водночас центральними темами цього унікального проекту є завжди актуальні й близькі кожному питання – любов, надія, мрії, слава, помста, зрада, самотність…
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
