В п’ятницю, 7 липня 2017 року, о 16.00 в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької (вул. Соломії Крушельницької, 23) відбудеться відкриття персональної виставки львівської художниці Лесі Квик «Між доброднями супервечори».
Леся Квик. Презентація книги «Соломія Крушельницька. Міста і слава». Львів, «Лівий берег», 7 травня 2010 р.
Співпраця Лесі Квик з музеєм триває так довго, що ані працівники музею, ані сама пані Леся не могли згадати, з чого саме вона почалася.
Квик з донькою Анною-Марією. Музей Соломії Крушельницької, 2007 р.
Напевно, першими були афіші для музейних виставок, потім додалися – календарі, оформлення Каталогів тематичних виставок, поштівки, путівник по музею і путівник «Соломія Крушельницька і Львів», «Безсмертна слава Соломії», «Каталог платівок»… і , нарешті, гордість і кульмінація нашої співпраці – книга «Соломія Крушельницька. Міста і слава», яка великою мірою завдяки дизайнерському оформленню здобула Гран-прі на Форумі видавців у 2010 році.
Музейні книжкові видання. Художнє оформлення Лесі Квик.
Музейні книжкові видання. Художнє оформлення Лесі Квик.
Робота над цією книгою тривала декілька років. Це були тривалі дискусії, спільні пошуки концепції подачі ілюстративного «музейного» матеріалу, сумніви і знахідки, експериментування…
І зрештою, автори-упорядники Галина Тихобаєва, Ірина Криворучка і художник Леся Квик створили книгу, яку цікаво читати, переглядати і навіть… слухати, оскільки вона має додаток – компакт-диск із записами вокальних творів у виконанні Соломії Крушельницької.
Леся Квик. Презентація книги «Соломія Крушельницька. Міста і слава». Львів, арт-кав’ярня «Штука», 29 грудня 2009 р.
В одному з інтерв’ю пані Леся сказала: «Працюючи над оформленням книжки, мені важливо, щоб людина не хотіла її випускати з рук». Цей альбом дійсно є такою книжкою, яку хочеться гортати і детально розглядати кожну з двохсот фотографій…
Працівники музею познайомили Лесю Квик з письменником, перекладачем Андрієм Содоморою, який належить до славного роду Крушельницьких. Андрій Олександрович саме шукав художника для оформлення нового видання книги «Жива античність» і в особі Лесі Квик знайшов справжнього однодумця. Пані Леся надзвичайно тонко відчула світ його Слова, створивши неперевершені ілюстрації до книжок «Жива античність», «Пригорща хвилин» і «100 загадок Симфосія». У 2014 р. книга «100 загадок Симфосія» здобула Гран-прі на Форумі видавців.
Ірина Криворучка та Галина Тихобаєва розглядають роботу Лесі Квик. Музей Соломії Крушельницької, 2010 р.
Графічний дизайн – це лише одна грань творчої діяльності Лесі Квик. У її доробку – станковий живопис, графіка, батик.
Саме роботи у техніці вільного розпису шовку будуть представлені на персональній виставці в Музеї Соломії Крушельницької.
Палітра образів Лесі Квик – це неповторні миті нашого щоденного життя, звичайні речі, події і люди, які завдяки особливому баченню художниці стають символами, знаками, філософськими узагальненнями або дотепними штрихами до “портрету” цього прекрасного, такого різноманітного, часом кумедного світу, яким його бачить мисткиня.
У Музеї Соломії Крушельницької. Леся Квик з батьком Ярославом, сином Олексою і донькою Анною-Марією. Персональна виставка Олекси Миська «Ювелірні прикраси у техніці гарячої емалі», 17 грудня 2011 р.
«Леся Квик – не просто відома львівська художниця, але й для багатьох, в тому числі для мене – улюблена. З тих, яких забагато не буває. Її графіка досконало лаконічна, як японська поезія. Її живопис щирий, як дитячий малюнок. «Яке то все смішне…», – улюблена Лесина фраза. Мистецька доля наділила її рідкісним даром: зауважувати комічне у банальному, а поетичне – у буденному, перетворюючи щоденну метушню на філософські притчі» (Наталія Космолінська).
«Сонячна, виразна, динамічна, а головне – наділена величезною спостережливістю та почуттям гумору, ця авторка – той творець, який людське життя робить світлішим» (Ярина Коваль).
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Коли у 1648 році під мурами Львова перебували війська Богдана Хмельницького, представники міста вислали до гетьмана на переговори делегацію. Один з членів цієї команди мав дізнатись, чи дійсно сам Хмельницький є під Львовом, бо козацького ватажка “знає з лиця, як про се всюди оповідав”. Складно собі уявити, що жителі Львова, перебуваючи в оточенні вже якийсь час, не володіли інформацією про тих, хто їх штурмує. Але саме таким чином ці події передавав історик Львівського єзуїтського колегіуму, Матеуш Велевіч. Делегатом, який особисто знав Хмельницького і мав домовлятись з ним про безпеку міста, був Анджей Гонцель-Мокрський – колишній єзуїт та вчитель Богдана Хмельницького.
Облога Львова козаками Хмельницького. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Про те, коли саме народився Анджей Гонцель-Мокрський і яким були його дитячі та юнацькі роки, відповісти складно. Навчався він у Каліші, а потім Кракові. До ордену єзуїтів вступив у Кракові і відбулося це в 1615 році. Мав багато знайомств та загалом провадив досить активне життя. У літописі Тшемешненського монастиря ордену регулярних каноніків було подано наступну характеристику цього діяча: “Князям був милий і самому Богданові Хмельницькому, якого колись учив у школах львівської колегії”. Гонцель-Мокрський викладав у 1620 – 1622 роках синтаксис і поетику у львівських єзуїтів, але чи саме тоді він познайомився з Хмельницьким – невідомо. Вже наступного навчального року єзуїт перебрався до Луцька, де викладав риторику. По тому був у єзуїтських навчальних закладах ряду польських міст.
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
Час від 1639 до 1642 Гонцель-Мокрський провів у Вільно. Викладав Святе Письмо та полеміку в місцевій єзуїтській академії, а також був проповідником одного з місцевих костелів. Ще через якийсь час переїхав до Тшемешна. На той час ще не було Болонського процесу, але таки існувала мобільність викладачів і студентів. Тому частим переїздам Гонцель-Мокрського з одного до іншого міста, дивуватись не варто. За нього можна хіба лише потішитись. Особливо в наших умовах, коли є імітація причетності до Болонського процесу та абсолютно відсутня мобільність та співпраця між вузами.
Тшемешненський монастир у виконанні Наполеона Орди. Фото з https://pl.wikipedia.org
На момент переїзду до Тшемешна, Мокрський чомусь виходить з ордену єзуїтів та вступає до регулярних каноніків. Станом на 1646 рік він уже не був частинкою Товариства Ісуса. Натомість, швидше за все, був проповідником короля Речі Посполитої Владислава IV. Це також поширена практика владних осіб того часу – брати за проповідника саме представника з єзуїтського середовища. На підтвердження такої діяльності Мокрського є кілька свідчень й одне з них – лист Хмельницького. У листі гетьман говорить, що Гонцель-Мокрський “королеві….і сенаторам добре відомий”.
Король Владислав IV. Фото з https://uk.wikipedia.org
У 1648 році, яким ми починали цей матеріал, Анджей Гонцель-Мокрський саме був у Львові. Невідомо достеменно, чому в той момент доля його закинула до міста: приїхав у власних справах, або ж перебував зі спеціальним відрядженням, частиною чого і стала зустріч з Хмельницьким. Схоже на те, що більше рації саме в другому припущенні і колишній єзуїт виконував доручення новообраного короля Яна Казимира. Швидше за все, суть доручення полягала в тому, аби підштовхнути Хмельницького до дипломатичного вирішення проблеми та зупинити в такий спосіб війну.
Ян Казимир. Фото з https://uk.wikipedia.org
В таборі Богдана Хмельницького впродовж 1648 року Анджей Гонцель-Мокрський був двічі. Першого разу передав лист від львівського магістрату. Хмельницький зустрів його суворо, але по ходу зустрічі змінив тон до більш привітного. З другим візитом пов’язана цікава байка, яку навіть сьогодні часто можна почути. Суть її в тому, ніби Хмельницький кинувся своєму колишньому наставнику в ноги і почав зі сльозами на очах просити вибачення за війну та хаос, які розпочав. Але це, так виглядає, тільки легенда. Хоча доля правди у ній може бути, але з частково зміщеними акцентами. В окремих джерелах трапляються згадки про те, що під час другого візиту, подібна сценка могла мати місце. Нібито в присутності послів Хмельницький не говорив зі своїм учителем, але коли інші дипломати розійшлись, гетьман кинувся йому в ноги і дякував за (!!!) науку.
Переговори Хмельницького з послами від короля. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Надалі колишні учитель та учень часто намагались використати один одного для досягнення окремих зі своїх цілей. Йдеться, головно, про питання війни і миру. Так, на прохання Хмельницького, Гонцель-Мокрський їздив до Варшави. Мав представити королю позицію та вимоги гетьмана. Але о. Анджей збирався в дорогу, на думку гетьмана, надто повільно і він був змушений написати до Львова (де саме перебував Мокрський) і просити його поквапитись. Дорогою до Варшави колишній єзуїт також заїжджав до Замостя, де вів перемовини з оточеними міщанами від імені Хмельницького. Лише після цього, у складі делегації з 40 чоловік від Хмельницького, прибув нарешті до пункту призначення. Передав королю суть справи, отримав відповідь і поїхав назад до Хмельницького, сподіваючись “змягчити ум” гетьмана.
В’їзд Хмельницького до Києва. Фото з https://uk.wikipedia.org
Але побачити Хмельницького знову його учителю більше не судилось. Доки він був у Варшаві, гетьман відступив з-під Замостя і завернув свої війська назад. Гонцель-Мокрський, повертаючись з Варшави, зупинився на якийсь час у Львові. Там його і застала смерть. З одного боку, він був вже у досить похилому віці. З іншого, захворів під час останньої поїздки до Варшави. Помер він у францисканському монастирі Святого Хреста. Нібито там був похований.
Меморіальний знак на честь Богдана Хмельницького у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Коли саме і де Анджей Гонцель-Мокрський навчав Хмельницького й коли вони вперше познайомились, сказати до кінця складно. Єзуїт практикувався у кількох колегіумах в різних містах Речі Посполитої – це стандартна для того часу модель. З джерел дізнаємось, ніби саме “під ним Хмельницький слухав поетики і риторики” і відбувалось це ніби саме у Львові. Чи так воно було насправді, стверджувати важко. Традиційно вважається, що освіту майбутній гетьман здобував у єзуїтів (називають колегіуми у Львові та Ярославі). Львів з-поміж них дійсно виглядає дуже імовірним варіантом, враховуючи той факт, що батько Богдана Хмельницького, Михайло, служив у Станіслава Жолкевського. Останній же був протектором єзуїтів та їх щедрим меценатом, фундатором багатьох проектів львівських представників Товариства Ісуса.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Кметь В. Гонцель-Мокрський Анджей // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 543 – 544.
Кметь В. Гонцель-Мокрський Анджей // Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – Т. 1. – С. 365.
Крип’якевич І. Учитель Богдана Хмельницького (Андрій Гонцель Мокрський) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів: З друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1922. – Т. CXXXIII. – С. 27 – 38.
Історична традиція випуску путівників Львовом сягає часів Австро-Угорщини й налічує понад 140 років.
“Батьком” першого путівника нашим містом є історик-аматор, краєзнавець, археолог Антоній Шнайдер. Його вадемекум, що з’явився друком 1871 р., побудовано за наступним принципом: короткий історичний огляд, маршрутна частина з докладним описом головних площ і вулиць (площа Ринок та сім вулиць-променів і одна площа, що виходять з неї), окремих дільниць міста (історичні Галицьке, Краківське, Жовківське, Стрийське, Зелене передмістя; Хорунщизна, Новий Світ, Байки, Богданівка, Підзамче, Пасіки), визначних будівель (ратуша, “Народний Дім”, королівський арсенал), костелів (римо-католицький кафедральний собор, Єзуїтський костел, Домініканський собор, костел св. Маґдалини, кафедральний греко-католицький собор св. Юра), монастирів, навчальних і культурних закладів, товариств, лікарень.
Антоні Шнайдер (1825—1880). Графічний портрет із часопису «Kłosy». Варшава, 1875 р.
У путівнику наведено статистичні дані про кількість площ, вулиць, передмість, будинків, мешканців за національною ознакою та конфесійним складом. За даними урядового перепису населення 1869 р., у Львові налічувалася 3 381 кам’яниця, у якій проживало 87 109 постійних мешканців. Серед них – 46 252 особи латинського обряду, 12 406 осіб греко-католицького віросповідання,26 694 особи іудейського віровизнання та невелика кількість німців і вірмен. Окрасою цього путівника стали чорно-білі ілюстрації на основі літографій відомих львівських графіків чеського походження Йозефа Свободи та Карела Ауера, що презентували для огляду читача визначні архітектурні набутки Львова.
Перше видання путівника по Львову А. Шнайдера. 1871 року
“Провідник по Львові та загальною Крайовою виставкою” 1894 р. Альберта Ціппера – перший німецькомовний путівник містом. Він поділявся на дві частини: путівник Львовом та провідник окремими павільйонами виставки. Путівник містом знайомив приїжджих із географічними та статистичними відомостями, особливостями мови його мешканців, із архітектурними перлинами й туристичними атракціями. Побіжно згадувались і найближчі підльвівські відпочинкові місцевості (Винники, Брюховичі, Зимна Вода).
Альберт Ціппер
Один з найкращих вадемекумів Львовом, укладений Францішеком Баранським “Путівник по Львову” 1902 р., складався з трьох частин. У першій (“Опис Львова”) подано короткий історичний шкіц з акцентом на середмісті і чотирьох основних дільницях (Галицьке, Краківське, Жовківське і Личаківське передмістя). Тут також подано практичну туристичну інформацію. Автор розробив одно- та кількаденні пішохідні маршрути для ознайомлення з містом. Друга частина (“Перелік вулиць”) містила алфавітний список вулиць, площ, доріг, парків, цвинтарів та інших громадських місць з описом найважливіших пам’яток. У заключній частині (“Покажчик Львова”) в алфавітному порядку надруковано адреси урядових установ, редакцій газет, навчальних закладів, товариств, а також подано рекламний блок. За наповненням практичною інформацією для приїжджих путівник Ф. Баранського був найкращим провідником вулицями тогочасного Львова.
Францішек Яворський
“Путівник Львовом та околицею з Жовквою та Підгірцями” 1907 р. авторства історика-краєзнавця Францішека Яворського відкривала інформаційна частина, присвячена переліку об’єктів міської інфраструктури, місцевій топографії та статистиці. Також тут подано історичну довідку-опис старовинного Львова з послідовним викладом фактичного матеріалу про деякі старожитності (квартали історичної забудови, визначні культові та цивільні споруди). В окремі розділи винесено прогулянки садами, 16 парками, цвинтарями, а також інформацію про міські архіви, бібліотеки та музеї. Ф. Яворський приділив значну увагу ближнім околицям міста (Брюховичі, Зимна Вода, Пустомити, Янів, Любінь) й описав пам’ятки ренесансної Жовкви та замку в Підгірцях.
Путівник по Львову електричними коліями, 1914 р.
Вартим уваги є також “Путівник по Львову електричними коліями”, виданий у 1913 р. Із збільшенням у місті кількості вулиць і площ, відповідно зростала й кількість трамвайних маршрутів. І навіть родовитий львів’янин не завжди міг пояснити приїжджому той чи інший маршрут. Цей путівничок кишенькового формату вміщав алфавітний список вулиць, правила руху міської електричної колії, інформацію про розташування кас, ціни на проїзд (перша кляса – 120 корон, друга кляса – 90 корон).
Перший англомовний “Путівник Львовом і околицями” з’явився 1914 р. за сприяння Галицької туристичної спілки. Він розширив туристичні горизонти Львова до обширу всієї Європи і ним користувалися туристи з Великобританії.
“Путеводитель по городу Львову” 1914 р.
Під час російської окупації Львова часів Першої світової війни в окупантів виникла потреба в інформаційному забезпеченні, а саме – у довідниках містом. Одним із них став перший російськомовний “Путеводитель по городу Львову” 1914 р. з короткою історичною довідкою та практичною інформацією для прибульців (план міста, тарифи транспортних послуг, карта трамвайних маршрутів, рекламні оголошення, календар днів народжень членів імператорського дому Романових).
Микола Голубець (зі сайту http://artes-almanac.in.ua)
Вперше погляд українця на галицьку столицю, її історичну долю від початку заснування та найвизначніші архітектурні пам’ятки був оприлюднений 1925 р. у першому українському путівнику Миколи Голубця і Левка Лепкого. М. Голубець є автором першого розділу книжки: “Історія Львова від найдавнійших часів. Історичні памятники старовини”, зміст якого становить симбіоз історичних відомостей про наше місто від заснування та опису найвизначніших архітектурних пам’яток, дібраних за маршрутним принципом й побачених очима українця. Другийрозділ – “Львів у часах великої і визвольної війни. З. У. Н. Р.” написав Л. Лепкий. А заключний розділ путівника “Провідник по Львові” без зазначення авторства слугує інформаційним тлом переважно українських установ міста – окремих культурно-освітніх, професійних товариств, промислових підприємств, а також фахівців-українців.
Провідник по Львову Миколи Голубця та Левка Лепкого, 1925 р.
У 1936 р. українське педагогічне товариство “Рідна Школа” профінансувало видання українського путівника Львовом О. Когута і Б. Котецького. “Ілюстрований провідник по Львові” завдяки доступній формі й добрій методиці розкривав для читача культурну палітру українського Львова. У книжці розроблено два туристичні маршрути, розраховані для кількагодинної та одно-дводенної прогулянок містом. Путівник проілюстровано світлинами С. Щурата, Д. Дмоховського, Б. Борща, О. Моха.
“Ілюстрований провідник по Львові”, 1936 р.
Першим путівником, що побачив світ уже в незалежній Україні й увібрав риси кращих європейських зразків, стало двомовне українсько-англійське видання “Львів. Туристичний путівник” 1999 р. Юрія Бірюльова. Путівник складався з 10 маршрутів, розрахованих на 3-5 годин огляду: “Середмістя”, “Княжа гора та Підзамче”, “Центральні проспекти і площі”, “На захід від центру”, “Новий Світ”, “Від Опери до вокзалу”, “На південь від Середмістя”, “Від вулиці Франка до Погулянки”, “Личаків”, “Райони новобудов”. Багатий ілюстративний матеріал представлено 975 літографіями, гравюрами, картинами, рисунками, плакатами, архівними й сучасними фотографіями, картосхемами. Книгу характеризує інформативна наповненість при стислому викладі матеріалу, персоніфікованість історичного процесу, спрямованість на висвітлення маловідомих куточків Львова, об’єктивність, актуальність і популярність у широких читацьких колах.
“Львів. Туристичний путівник” Юрія Бірюльова. Видання друге, 2007 р.
Путівник не лише виконує своє пряме функціональне призначення гіда, він розкриває широку історичну панораму міста. Як цінне документальне свідчення епохи, фіксує найбільш значущі для мегаполісу події та різні точки зору на них. На сторінках путівників знайшли відображення архітектурне обличчя міста, що змінювалось упродовж століть, досягнення технічного прогресу (поява всього першого: залізничного сполучення, 1861, запровадження телеграфного зв’язку, 1875, кінного трамвая, 1879, електричного трамвая, 1894, кіносеансів, 1896, автомобільного руху, 1897, міського (1884) і міжміського телефонного зв’язку (1898), електричного освітлення вулиць, 1900, сучасного водогону, 1901, міських таксомоторів, 1906, пасажирських авіаліній (внутрішніх, 1922; міжнародних, 1931), карети швидкої допомоги, 20-ті рр. XX ст., радіомовлення, 1930, регулярного автобусного сполучення, 30-ті рр. XX ст., нових будівель, що з часом набули статусу візитівок Львова (Оперний театр, 1900; залізничний двірець, 1904) та їх впровадження у повсякденне життя львів’ян, масштабні культурні події (виставки, ювілейні імпрези, з’їзди). Ілюстративний матеріал, вміщений у путівниках, дає змогу ґрунтовно вивчати урбаністичну іконографію – картини, гравюри, літографії, фотографії, рисунки, поштові картки, карти, схематичні плани. Дослідник отримує чудову нагоду простежити за візуальними змінами архітектурного ландшафту Львова, метаморфозами, що їх зазнало архітектурне середовище Львова (які архітектурні пам’ятки збереглися до наших днів, а які змінили час і люди), тобто візуалізувати історію Львова.
Маріанна Мовна. Путівники Львовом, 2014
Усю цю інформацію та ще багато історичних цікавинок можна прочитати у книзі “Путівники Львовом”, яку можна придбати у книжкових крамницях міста (книгарня НТШ, “Книжковий дворик”, “Книгарня на Федорова”, “Українська книгарня”, “Глобус”, “Скарбниця”).
В середу, 5 липня 2017 рок, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки «Великопольський обрядовий рік у творах Мар’яна Шварца і Яніни Клопоцької».
Мар’ян Шварц і Яніна Клопоцька – відомі у Польщі художники – жили і працювали в державі, в якій релігія займає досить вагоме місце в суспільному житті. Практично всі польські традиції та звичаї тісно пов’язані з релігією. Мешканці шанують і дотримуються встановлених костелом свят, радіють національним урочистостям і з повагою ставляться до історичних цінностей. Мабуть, це і стало основною причиною, що в творчості цих митців є чимало робіт, присвячених звичаям та обрядам рідного краю, які супроводжують людину протягом цілого року.
Експозиція виставки «Великопольський обрядовий рік у творах Мар’яна Шварца і Яніни Клопоцької»
Експозиція виставки «Великопольський обрядовий рік у творах Мар’яна Шварца і Яніни Клопоцької»
«Лісок привітання весни», «Посвячення худоби навесні», «Хрестова хода», «Коли народжується Христос», «Колядники», «Закінчення посту», «Шамотуляни» (танці), «Обжинки», «Скубання пір’я», «Задушки» (поминання померлих) – назви цих робіт говорять самі за себе.
Експозиція виставки «Великопольський обрядовий рік у творах Мар’яна Шварца і Яніни Клопоцької»
Експозиція виставки «Великопольський обрядовий рік у творах Мар’яна Шварца і Яніни Клопоцької»
На виставці можна буде побачити також народні костюми, ознайомитися зі світлинами про свята і обряди в наші дні. Зокрема, про одне з найбільших свят Католицької церкви – Божого Тіла (Свята Євхаристія).
Руслана БУБРЯК та Ірина ЦЕБЕНКО наукові співробітники ЛМІР
Меморіальний музей Голокосту в США сьогодні є найбільш відвідуваним історичним музеєм світу. Головною метою Музею Голокосту є накопичувати і поширювати знання про цю безпрецедентну трагедію, яка сталась в історії людства.
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Через численні заходи, експозицію, екскурсії в музеї, його працівники намагаються зберегти пам’ять про тих, хто страждав та заохочувати відвідувачів до роздумів над моральними питаннями, щодо трагедії Голокосту.
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Музей був відкритий 22 квітня 1993 року президентом Біллом Клінтоном. Сьогодні фонди музею нараховують близько 86 тисяч фотографій, які були зібрані з усіх куточків світу. Тематика світлин трагедія Голокосту та спогади і біографії постраждалих.
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
В фондах музею знаходяться фотографії львів’ян 1930-1939-х років. В колекції є різні за тематикою світлини, це і родинні, з фотосалону, побутові, дитячі. Усі вони є цінним джерелом вивчення історії міста.
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Львів на фотографіях американського Музею Голокосту
Представляємо вашій увазі кілька найяскравіших світлин. Інші можна переглянути за посиланням – https://collections.ushmm.org/search/advanced. Для того, щоб віднайти фото варто у віконечку пошуку вводити назву міста на польській або англійській мові, тобто або Lwów, або Lviv. Крім фото, у фондах музею зберігаються приватні речі мешканців Львова, малюнки часів Другої світової війни та різні документи.
Цими днями минає чергова річниця відходу блаженного Василя Всеволода Величковського (1903 – 1973) – монаха-редемпториста, місіонера, в’язня радянських концтаборів, одного з провідників підпільної Української Греко-Католицької Церкви, новомученика.
Протягом майже півстолітнього самовідданого душпастирського служіння священикові, а згодом єпископу судилося побачити й пережити багато: були тут і праця в поті чола на землях Галичини та Волині, два ув´язнення, камера смертників, батьківська опіка над загнаною в катакомби Церквою, про терпіння якої він на схилі літ зміг на розповісти мешканцям вільного світу. «Наш дорогий владика Василій представляє ту категорію людей на землях України […], які в ім´я правди, Божої і людської, в ім´я гідности людини готові покинути все, покинути нинішнє вигідне, нормальне життя, покинути можність жити, як дехто думає, вигідно, навіть під комуністичним режимом, і за ту правду піти в тюрму, страждати й ніколи нізащо в світі не спроневіритися своєму святому ідеалові. Якраз такі люди кладуть підвалини під будову нових форм національного, культурного та релігійного життя.» – такими словами охарактеризував співбрата по чину митрополит Вінніпезький Максим Германюк (1911 – 1996).
Владика Василь Величковський
Пропонуємо вашій увазі лишень декілька фактів з подвижницького життя єпископа-святця.
1. Кир Василій – нащадок козацького роду зі Східної України, представників якого виселили на Кубань після зруйнування Запорізької Січі. Як писав у своїх споминах сам Владика, один з його пращурів «не міг чи не хотів жити під російським пануванням і перейшов у західноукраїнську Галицьку землю». Дід майбутнього єпископа, отець Юліян Величковський (1814 – 1872) був парохом в селі Дитятин (нині – Галицький район Івано-Франківської області). Замолоду, навчаючись у Духовній семінарії, приятелював із видатним просвітителем отцем Маркіяном Шашкевичем (1811 – 1843) і на свято Покрови 14 жовтня 1836 р. вперше виголосив проповідь українською мовою в стінах львівського храму. Того дня Шашкевич проповідував у катедрі святого Юра, Микола Устиянович – в церкві святої Параскеви, а Юліян Величковський – у Волоській (Успенській) церкві. Батько блаженного Василія, Володимир Величковський (бл. 1870 – 1940) також обрав духовну стежку, на момент народження сина (1 червня 1903 р.) опікуючись парафією в селі Шупарка (тепер – Борщівський район на Тернопільщині). Дружина отця Володимира Анна (1877 – 1959) також походила зі священицької родини. Її батько, отець Микола Теодорович (1850 – 1917) служив парохом у Трибухівцях, Гусятині й Пробіжній Новій. Натомість молодша сестра Марія (1885 – 1951), овдовівши, вступила до монастиря Чину святого Василія Великого, прибравши ім´я Моніка. Пізніше мати Моніка Марія Полянська була ігуменею у Словіті, Журавному, Підмихайлівцях, а під кінець життя розділила мученицький шлях багатьох гнаних за правду.
Василь Величковський в юнацькі роки
2. Оскільки дитинство Василя припало на важкі часи Першої світової війни (у батьківській хаті в Шупарці деякий час знаходився штаб російських військ), навчався він здебільшого вдома, періодично поєднуючи домашню науку із ґімназійними студіями у Бучачі й Городенці. Цікаво, але серед своїх вчителів блаженний Василій згадував двох майбутніх співбратів по Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) – Івана Балу (1894 – 1970) та Миколу Коп´яківського (1894 – 1968), які більшість життя душпастирювали в Канаді. Революційне піднесення, що охопило західноукраїнські землі після дезінтеграції Австро-Угорської монархії, не оминуло і п´ятнадцятилітнього ґімназиста Василя: хлопець зголосився до лав січових стрільців. На початку листопада 1918 р. брав участь у встановленні української влади в Городенці та околицях. Під час українсько-польської війни скерований до канцелярії Коша Українських Січових Стрільців. Свій воєнний досвід владика Величковський пізніше описав так: «Я нікого не вбив, не ранив і сам остав живий і неранений, хоч був серед куль і небезпек. Для мене ясно… Мамина вервичка, благословення і молитва були завжди зі мною…» Восени 1919 р. Василь, разом з рештою бійців Української Галицької Армії, перейшов річку Збруч, опинившись на Наддніпрянській Україні. В Старокостянтинові на Хмельниччині потрапив у польський полон, однак невдовзі втік і в кінцевому підсумку щасливо повернувся додому.
Отець Василь Величковський з матір´ю та сестрами, 1955 р.
3. Можливо, молодий вихованець Львівської духовної семінарії ніколи б не пов´язав своє подальше життя з редемптористами (лат. Congregatio Sanctissimi Redemptoris) – монашим чином, чия східна гілка постала в Галичині стараннями митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944) – якби не доленосне знайомство з першим протоігуменом Згромадження на українській землі отцем Йосифом Схрейверсом (Joseph Schrijvers, 1876 – 1945). «Одного разу, літом 1924 р., мене відвідала моя тета ігуменя Моніка. Трохи поговорила і спитала, чи я не міг би відпровадити її до Збоїськ у монастир отців редемптористів, бо має духовну справу до отця Йосифа Схрейверса. […] Ми прийшли до монастиря, тета задзвонила, ввійшла до розмовниці, де зараз мав надійти отець Йосиф Схрейверс, а я залишився в парку, що оточував монастир і закурив собі. – ділився спогадами блаженний Василій. – За деякий час тета вийшла на поріг і закликала мене до середини. Я ввійшов і привітався з сивим ласкавим усміхненим отцем Йосифом, якого перед тим не знав, а він наче старий приятель заговорив: «Добре, добре, я Вас приймаю до нашого монастиря. Ви поїдьте трохи додому на канікули, а 1 серпня приїдьте до Голоска на новіціят. В келії можете собі курити, але щодня на один папірос менше, бо в нас не курять». То була відповідь без мого питання, без моєї просьби. Я мав право, кажучи по людськи, обуритися, чи хоч сказати, що я ж сам не просив, ані не просив тету посередничати. Однак я нічого не сказав, тільки попрощався і вийшов з тетою, з якою теж ні слова не говорив про цю справу.» 9 жовтня 1925 р. 22-річний Василь Величковський отримав священичі свячення з рук владики Йосифа Боцяна (1879 – 1926), єпископа Луцького.
Отець Василь Величковський – місіонер. Світлина 1930-х рр.
4. Протягом наступного двадцятиліття (1925 – 1945) життєвий шлях отця Василя нагадував дорогу, пройдену багатьма співбратами: викладання в ювенаті (малій семінарії) при монастирі Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах поблизу Львова, праця на парафії при монастирі святого Йосифа у Станіславові, нарешті – місіонерська діяльність поза межами Галичини. Перебуваючи на Волині, отець Величковський скоро зажив слави одного з найбільш самовідданих місіонерів Чину. В числі найуспішніших його місій назвімо появу греко-католицької парафії в Колодяжному (нині – Ковельський район Волинської області) – родинному селі Лесі Українки (1871 – 1913). Серед новонавернених волинських греко-католиків виявилися, зокрема, молодший брат поетеси Микола Косач (1884 – 1937) і його син Юрій (1908 – 1990). Вже в роках гітлерівської окупації отець Величковський спробував налагодити працю на благо унії за Збручем, в Кам´янці-Подільському (1941 – 1942), одначе цьому перешкодила німецька влада.
Отець Василь Величковський (праворуч) разом з владикою Миколаєм Чарнецьким на місії. Волинь, 1933 р.
5. Уперше радянські каральні органи зацікавилися особою отця вже невдовзі після включення Західної України до складу СРСР, однак далі викликів на «профілактичні бесіди» справа не зайшла. Заарештували отця Василя під час повоєнного погрому УГКЦ, 7 серпня 1945 р. у монастирі Успіння Пресвятої Богородиці в Тернополі, де він був на той момент настоятелем. Священикові висунули обвинувачення в «антирадянській агітації». Чи не єдиним «доказом» його провини стала стаття «Найважливіша справа», вміщена у виданому в роках німецької окупації кишеньковому календарі. Стаття була присвячена молитві, а не політиці, проте сталінські слідчі й тут знайшли «зачіпку». «Є молитва подяки, що Бог звільнив нас від червоної банди. – пригадував Кир Василій по декількох десятиліттях, – Є молитва просьби. Просимо-молимось до Ісуса і Марії, щоб оберігали нас, щоб не вернулась, не прийшла червона орда. Ті два слова: банда і орда. Ніде не було написано, що то я писав, але не було виходу, змусив мене. Я мовчазно потакнув і справа закінчилася та була віддана до Київського обласного суду». «Найгуманніший у світі» суд засудив отця Василя Всеволода Величковського до найвищої міри покарання. Три місяці незламний ієромонах провів у камері смертників, потішаючи товаришів по недолі, проте смертний вирок несподівано замінили десятьма роками таборів. Працюючи на шахтах нерідко при 50-градусному морозі, отець Величковський продовжував сповняти душпастирські обов´язки аж до свого звільнення 9 липня 1955 р. Як згадував політв´язень Борис Мірус, котрий перебував разом з блаженним на засланні у Воркутлазі (рос. Воркутинский исправительно-трудовой лагерь), той був «беззастережним авторитетом для всіх в´язнів на Воркуті. Його колосальна віра в Бога, в Церкву, в Христа і його глибока молитва об´єднувала й омивала від бруду повсякденних пересварів, непорозумінь і буденщини табірного життя».
Отець Василь Величковський (сидить другий зліва) зі співбратами. Світлина 1940-х рр.
6. Повернувшись до Львова, отець Василь Величковський знайшов пристановище у самотньої старенької польки, яка мешкала за адресою: площа Возз’єднання (сучасна назва – Соборна), 11, кв. 3. Тут блаженний проживав із братом Іринеєм Маньком, ЧНІ, (1920 – 1992) до свого повторного арешту в січні 1969 р. 2 квітня 1959-го в цьому помешканні відійшов до вічності інший співбрат отця Василя, владика Миколай Чарнецький (1884 – 1959) – перший український єпископ-редемпторист, колишній апостольський візитатор для католиків східного обряду Волині й Полісся, багатолітній в’язень радянських концтаборів, згодом також беатифікований. Тривалий час квартира на площі Возз´єднання слугувала одним з найактивніших осередків Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі, після єпископської хіротонії Кир Василія перетворившись ще й на «єпископську катедру». Восени 2007 р. у відновленому до первісного стану колишньому помешканні катакомбного єпископа відкрили Музей-квартиру блаженного священномученика Василя Величковського. Серед експонатів музею – речі єпископа-святця: одяг, книги, шафа, яка слугувала вівтарем під час Святої Літургії, а також реліквіарій із мощами блаженного, переданий з канадійського міста Вінніпег, де мученик за віру помер влітку 1973-го.
Отець Василь Величковський з матір´ю Анною. Тернопіль, 1956 р.
Отець Величковський між двома ув´язненнями, 1960 р.
7. Є відомості, що владика Василь Всеволод Величковський був висвячений на єпископа… двічі. Звільнений із совєцьких концтаборів предстоятель УГКЦ митрополит Йосиф Сліпий (1892 – 1984), напередодні від’їзду до Риму, 4 лютого 1963 р. рукоположив прибулого до столиці Радянської імперії отця прямісінько в номері готелю «Москва», заразом іменувавши місцеблюстителем митрополичого престолу. Чотири роки по тому, дізнавшись про гостини Кир Василія у своєї молодшої сестри Віри Ніколич (1907 – 1996) в хорватському Загребі (на той момент – частині соціалістичної Югославії), преосвященний Йосиф попросив митрополита Максима Германюка висвятити Владику в більш урочистій обстановці. Обряд відбувся 3 травня 1967 р. у каплиці місцевої семінарії. Співслужили канадійському достойникові югославські ієрархи: Кир Гавриїл Букатко (Gabrijel Bukatko, 1913 – 1981), архієпископ Белградський і апостольський адміністратор Крижевецької єпархії Хорватської Греко-Католицької Церкви, та Кир Йоаким Сеґеді (Joakim Segedi, 1904 – 2004), вікарій Крижевецької єпархії. За словами отця Івана Сіянчука, «кардинал Йосиф хотів впевнитися у правильному наступництві, якщо раптом виникне будь-який сумнів щодо таємного висвячення в готельному номері в Москві». Свою першу (приміційну) архієрейську Літургію владика Василь Величковський відслужив щойно 2 липня 1972 р. в храмі святих Володимира і Ольги у Вінніпезі. Разом із ним, окрім згадуваного митрополита Германюка, служили також преосвященні Ніль Николай Саварин, ЧСВВ (1905 – 1986), єпископ Едмонтонський, та Ісидор Борецький (1911 – 2003), єпископ Торонтський. Вісьмома роками раніше, 2 липня 1964 р. Кир Василій уділив єпископську хіротонію співбратові по Чину отцеві Володимиру Стернюку (1907 – 1997). Після висилки Владики з СРСР на початку 1972-го обов’язки місцеблюстителя лягли на плечі Кир Володимира.
Владика Василь Величковський в архієрейському облаченні, 1970-ті рр.
8. Владика Василь Величковський належав до тієї когорти пастирів підпільної Церкви, яким судилося пройти крізь пекло радянської пенітенціарної системи двічі. В часі чергової нагінки режиму на українських греко-католиків, 2 січня 1969 р. міліція заарештувала єпископа у його помешканні. Кир Василія обвинуватили в організації підпільних богословських курсів у Тернополі, прослуховуванні заборонених передач Ватиканського радіо, написанні «антисовєцьких пасквілів» – зокрема, праці «Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі». «Офіційно мене засуджено за те, що я написав книгу «Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі». – розповідав Владика невдовзі по виході на волю. – В цій книзі я бажав виявити прикладами, взятими із щоденного життя, що людина, позбавлена віри, є також поганим громадянином. Я навів деякі приклади. В одній великій трикотажній фабриці у Львові були виявлені поважні зловживання на великі суми карбованців. І хто це міг зробити? Очевидно, не той, хто боїться Божої кари за гріх, але невіруючий… Коли ж урядові чинники заперечують Бога і Його закони, громадяни чуються звільненими від Божих законів та й державі також не підкоряються. Таким чином суд знайшов, що я у своїй праці зневажив совєтську дійсність, та наклав на мене найвищу можливу кару. Але в дійсності вони хотіли мене покарати за мою діяльність, як священика та єпископа». Місцеблюстителя митрополичого престолу засудили до трьох років ув’язнення, які той мав відбути на Східній Україні, у Комунарську (теперішньому Алчевську) Луганської області. За словами єпископа-мученика, невдовзі після засуду «нагло помер публічний обвинувач – сидів в конторі біля стола і більше не піднявся. Також суддя, що був ще молодий і зовсім здоровий, помер на якусь невідому недугу дуже скоро після того». В’язниця суворого режиму, що мала славу однієї з найгірших в СРСР, остаточно підірвала здоров’я підпільного архієрея. «Про свій побут в тюрмі владика Василь не любив говорити, однак там мусили його дуже мучити. – писав біограф блаженного отець Стефан Бахталовський, ЧНІ (1889 – 1984). – На це вказує наступне спостереження: коли привезли його до лікарні у Вінніпезі (Канада) і як там побачив медичних сестер та лікарів у білих халатах, то такий страх нападав на нього, що холодний піт його заливав, а серце страшно билося. Це вказувало, що вигляд медичних сестер і лікарів у їхніх халатах пригадував йому пережите в тюрмах.» Тюремні випробування закінчилися 27 січня 1972 р. Влада «великодушно» дозволила старому й важкохворому достойникові відвідати рідних у Югославії, використавши цю обставину щоби витурити незламного Владику з Радянського Союзу. Погостювавши в сестри Віри у Загребі, Кир Василь прибув до Риму, де єпископа-страдника незабаром прийняв на аудієнції Папа Павло VI. По кількох місяцях у Вічному Місті, 15 червня 1972 р. владика Величковський переїхав до Канади, скориставшись запрошенням від митрополита Максима Германюка.
Владика Величковський (справа) і патріярх Йосиф Сліпий. Рим, 1972 р.
9. Останній рік життя українського святця виявився надзвичайно насиченим. «Наш Ісповідник віри, немов передчував близький кінець свого життя, тому ревно трудився, щоб своїми відвідинами важливіших осередків українського поселення в Канаді і США та своїм апостольським словом зігрівати українців у розсіянні, спонукати їх до вірности й жертовної любови своєї Церкви, та тіснішої злуки з Українською Греко-Католицькою Церквою, терплячою в катакомбах СССР». – згадував отець Стефан Бахталовський. Попри негаразди зі здоров’ям, єпископ-мученик побував із архіпастирськими візитами в Торонто, Філадельфії, Вінніпегу, Едмонтоні, Йорктоні, Міннеаполісі, Саскатуні, Ньюарку тощо. Його голосом промовляла до вірних переслідувана, загнана в новітні катакомби, але не знищена Церква: «Я вам приношу привіт з України, від українського народу, від рідної Церкви, від української молоді, що молиться потайки, щоб ворог не бачив і не чув. Свята віра нас тримає, наш народ живе з Богом і Бог кріпить наш віруючий народ. Слово Боже переходить з уст до уст, нас тримає любов, що проявляється у взаємній помочі, як перші християни це робили. Наші люди діляться клаптиками хліба, що їх не забрав ще окупант. Український народ у прадідній вірі нескорений, його не зламав голод, тортури, тюрми, заслання на Сибір. Покровителька України, Мати Божа нас боронить. Вона заносить молитви перед престіл Всевишнього за український народ». Востаннє владика Величковський звернувся із батьківським словом до вірян 16 – 17 червня 1973 р., перебуваючи в гостях у українських католицьких громад Ютіки й Трої (штат Нью-Йорк). Після повернення до Вінніпегу тяжко занедужав і вже не повернувся до активної діяльності…
Кир Василій Величковський на схилі літ. 1972 – 1973 рр.
10. Владика Василь Всеволод Величковський, місіонер, єпископ та мученик за віру, відійшов по вічну нагороду суботнього ранку 30 червня 1973 р. Пригадують, що перед смертю він не раз повторював: «Большевики знищили моє тіло, але не знищили мого духа». «Майже півтора року Владика втішався волею, але сонце волі на землі скоро перемінилося на небесне сяєво вічного світла». – підсумовував завершення земного шляху вірного сина Церкви і українського патріота отець Бахталовський. Поховали святця 5 липня на цвинтарі Всіх Святих поблизу Вінніпега. 27 червня 2001 р., під час Святої Літургії на львівському іподромі, Папа Римський Іван Павло ІІ зачислив єпископа Василя Величковського разом з іншими українськими новомучениками до лику блаженних.
Отець Василь Величковський. Світлина 1937 р.
Після ексгумації тіла прославленого Владики виявилось, що воно повністю зберегло форму. Нетлінні мощі блаженного помістили в саркофаг із нержавіючої сталі і 22 серпня 2002 р. урочисто перенесли до редемптористського храму святого Йосифа у Вінніпезі. А 20 липня 2014 р., під час Всеукраїнської та молодіжної прощі до Марійського духовного центру Зарваниця (Тернопільська область), блаженного священномученика Василя Величковського проголосили покровителем в´язничного капеланства УГКЦ.
Олександр ШЕЙКО
Список літератури:
Василь Всеволод Величковський Ч.Н.І.: Єпископ-Ісповідник. – Йорктон, 1975;
Кавац К., Чихарівська Т. Дитина Марії ніколи не загине//Дорогою молитви. – № 4 (104). – квітень 2016;
Вчора, 2 липня 2017 року, в місті Глиняни Золочівського району Львівської області «Історико-краєзнавчий музей» в приміщенні навчально-виробничого комплексу «Мозаїка» презентував одразу дві виставки: ретроспективну художню виставку «Сторінки історії глинянського килима» та спільний з Львівською національною академією мистецтв проект-виставку «Вчитель і учень».
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
Виставка «Сторінки історії глинянського килима» є спільним мистецьким проектом працівників музею та професора кафедри художнього текстилю ЛНАМ Зеновії Шульги, яка досліджує історію становлення, розвитку та зникнення такого колись відомого на цілий світ килимарського осередку як Глиняни. На виставці представлені килими таких відомих українських мистців як Василь Цьон, Павло Ковжун, Василь Карась, Стефанія Шабатура, Олена Кукуруза (Хоменко), Софія Бурак, Олена Тіменик, Ганна Славінська, Лілея Голютяк, Зеновія Шульга, а також польських мистців, таких як Софія Стриєнська, Юзеф Кульчицький, Казимир Ястрембовський, проекти єврейських художників, імена яких поки встановити не вдалося.
Відкриття виставки «Сторінки історії глинянського килима»
“Глиняни колись були одним з центрів килимарства в Україні і глинянський килим був візитівкою Галичини. Глинянські килими експонувались на виставках в Варшаві, Відні, Берліні. Ними пишалася не лише Україна , а й Австрійська імперія, а згодом і Польща. Зараз ці килими розкидані по всьому світу. Вони представлені в кращих музеях Європи.
Сьогодні Глинянах свято. Завдяки праці мешканців Глинян, роботі Міської ради ми можемо бачити чудове приміщення і ми раді, що одним з ключових елементів у цьому приміщенні буде створення музею гончарства і килимарства.
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
На даний час в залах можна побачити презентовану виставку, яка представляє сторінки історії глинянського килимарства. Це лише маленька частка тих речей, що були зібрані за два останні роки працівниками нашого музею. Ми зібрали прекрасну колекцію, чудові речі, які сьогодні тут експонуються і маємо надію, що в майбутньому створений тут музей буде перлиною і окрасою Львівщини”, – сказав голова ГС «Західноукраїнська спілка музеїв», член ради при Міністерстві культури України Тимець відкриваючи виставку.
Ця виставка має на меті покласти початок відродженню глинянського килимарства, започаткувати низку заходів, які б цьому сприяли – це і художні виставки, мистецькі пленери, симпозіуми, а також створення науково-творчої та реставраційної лабораторій, які б на фаховому рівні із залученням професіоналів, студентів і талановитої місцевої учнівської молоді розпочали роботу з відродження ткацького осередку в Глинянах.
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
“Коли я досліджувала глинянські килими, то прийшла до висновку, що в Глинянах народного килимарства не було. Це було високопрофесійне мистецтво, яке в світі котувалося на найвищому рівні. А котувалося тому, що у 1885 р. тут уже була килимарська ткацька школа, у Львові була створена Художня промислова школа і до проектування тих килимів були залучені найкращі художники.
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
Представлена виставка – це набір килимів, фактично підсумок мого дослідження, яке я проводжу все життя. Тут і твори Василя Цьоня – одного з перших художників, вихованих у Глинянах, твори знаменитого художника Павла Ковжуна, твори наших випускників Стефанії Шабатури, Оленки Хоменки, Василя Карася та інших.
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
Також на виставці представлено два килими, які на Всесвітній художньо-промисловій виставці у Парижі в 1925 році отримали золоті медалі. Це роботи Софії Стриєнської та Йозефа Чайковського. А ще тут ми можемо побачити і знакові речі – килими, що колись, за радянської влади, врятували людські життя,” – зазначила професор Національної академії мистецтв Зеновія Шульга.
Експозиція виставки «Вчитель і учень»
На виставці «Вчитель і учень» представлені творчі роботи педагогів кафедри художнього текстилю ЛНАМ, а саме: проф. Маргарита Жиліна та її учениця Олена Зальток та проф. Зеновія Шульга та її учні: Василина Буряник, Наталія Балита, Ольга Грищук, Галина Гіль, Тетяна Горбатюк, Софія Зайченко, Аліна Звіздецька, Марія Калинюк, Аліна Навалішина, Юлія Пінкевич, Христина Приймак, Марія Оліярник, Олена Сіра, Юлія Савлик, Тетяна Ганна Славінська, Ярослава Ткачук, Ольга Ямборко.
Майстер-клас з ткацтва «Секрети текстильного ремесла»
Також, в цей день студенти та випускники ЛНАМ Галина Гіль, Марія Калинюк, Олена Сіра та Олена Тіменик провели майстер-клас з ткацтва «Секрети текстильного ремесла».
Поки на земній поверхні Луцька кипить життя, під цією поверхнею спочивають залишки великої історії. Вона тривала з XII століття й обірвалася саме в ту добу, коли обірвалося життя держави, частиною якої була Волинь, й історична доля розпорядилася цьому краю стати частиною іншої імперії.
Прямісінько посеред замку Любарта під металевим куполом розташовані релікти найстарішої мурованої споруди міста – собору Івана Богослова. Він вимагає не короткої розповіді, а цілої книги, ґрунтовного опису всіх аспектів його історії – основоположних архітектурних прийомів, виру політичного і громадського життя, князівських поховань, релігійних рухів, цінних археологічних артефактів і творів мистецтва. Спробуємо оглянути найважливіше, що сьогодні знають і припускають дослідники цього храму.
Вигляд церкви Івана Богослова. Зображення Мар’яни Малевської
Самобутня перлина князівського Лучеська
Вважається, що церкву Івана Богослова збудували в другій половині 1170-х років за часів князювання Ярослава Ізяславича, у володіннях якого перебувало Луцьке князівство. Хоча є версії, що його могли спорудити і трохи раніше. Церкву збудували із високоякісної плінфи (плоскої цегли) на твердому розчині рожевуватого кольору. Вона була досить мала – всього 10х11 метрів, з товщиною стін півтора метри, висока, з одним куполом. У той час оточували церкву дерев’яні стіни замку, який прийнято називати дитинцем.
Так сталося, що храм виявився передовим, майже одиничним у своєму роді, з точки зору архітектури. Першою особливістю була наявність тільки однієї абсиди (випуклої частини стіни). Всередині храму у стінах були ніші, звернені до вівтаря, які мали невідоме призначення. Історики стверджують, що є тільки один випадок з такими нішами – у Спаській церкві Переяслава-Хмельницького.
Храм Івана Богослова посеред замку. Зображення Ростислава Метельницького
Ще однією особливістю було декорування інтер’єру. Дизайнерську ідею становили заокруглені цеглини, покриті кольором, заокруглені стіни без гострих країв, що надавала всьому інтер’єру своєрідного пластичного вигляду, який більше в жодному храмі не зустрічався. До цього можна ще додати певний візуальний ефект від візерунковості стін, які не мали штукатурки. Припускають, що храм Івана Богослова в Луцьку був першим давньоруським нерозписаним храмом.
Те, що в церкві не було штукатурки, дослідники зрозуміли з однієї дуже цікавої знахідки – настінних графіті. Вицарапані на стінах знаки містили букви, слова і навіть окремі малюнки, як-от, п’ятикутна зірка, хрест з рукою тощо. Підлога храму була вистелена керамічною плиткою.
Зразки давніх фресок під металевим куполом посеред замку Любарта
Зразки давніх фресок під металевим куполом посеред замку Любарта
Зразки давніх фресок під металевим куполом посеред замку Любарта
У 1259 році дерев’яні укріплення замку навколо церкви начебто розібрали на вимогу ханського воєводи Бурундая. Що сталося з самим храмом, невідомо. Проте вже через 30 років в документах церква називається собором. Саме у цей час і сформувалося луцьке православне єпископство. Згодом єпископи почали жити в замку. Через це одну з веж стали називати Владичою.
Зразки давніх фресок під металевим куполом посеред замку Любарта
Зразки давніх фресок під металевим куполом посеред замку Любарта
Волинську Богоматір могли написати для Богословського собору Луцька
Важлива зміна в історії храму сталася у XIV столітті, коли його інтер’єр покрили фресками. Вважається, що це сталося після того, як Любарт подарував церкві Рожище та кілька сіл, що збільшило економічну основу храму. Тоді ж зробили ремонт, влаштували новий вівтар, підлогу і розписали храм. Найцікавіше те, що частина цих розписів збереглася і зараз її можна оглянути біля реліктів собору у замку. Дещо, як наприклад, зображення Ісуса Христа, реставрувалося зі шматочків у Лабораторії реставрації монументального живопису Державного Ермітажу СРСР. Дослідники вважають, що фрески в луцькому соборі Івана Богослова є зразком нового тоді напряму в давньоукраїнському живописі, який має візантійські корені і риси мистецтва Сербії, Македонії та Болгарії.
Плитка з підлоги замокового собору тепер є частиною виставки у підземеллі замку Любарта
Підлога храму ніколи не була на стабільному рівні. Під час ремонтів її завжди піднімали. Так, відомо про 6 рівнів підлоги церкви. Вони були вистелені плиткою з поливою жовтого та зеленого кольорів.
Про вівтар відомо, що він був доволі високим і складався з кількох ярусів. На ньому розміщувалося півсотні ікон. Образів святого Івана Богослова у храмі було аж три – один із них фресковий над головним входом до церкви. Ще два були оздоблені дорогоцінним камінням і висіли як ікони в срібних позолочених рамах. Крім того, храм володів багатьма іншими цінними і коштовними речами, серед яких позолочені хрести, багато оздоблені Євангелія, мощі тощо, які безслідно зникли у вирі історії. Припускають, що саме для богословського собору у XIII столітті у місцевого майстра князь Мстислав Данилович замовив написання ікони Волинської Богоматері, яку шанують як чудотворну.
Гробниця, знайдена під підлогою храму під час розкопок у 1990-х. Зображення з книги “Історія Луцька. Том 1. Лучеськ Х—XV ст.” Святослава Терського
Череп з гробниці. Зображення з книги “Історія Луцька. Том 1. Лучеськ Х—XV ст.” Святослава Терського
Церква і цвинтар поряд використовувалися також і як князівський і єпископський некрополь. Тут ховали луцьких князів, представників їхніх родин та вище духовенство. Вважається, що в церкві був похований Любарт.
Інші поховання, знайдені за межами собору. Зображення з книги “Історія Луцька. Том 1. Лучеськ Х—XV ст.” Святослава Терського
Проте у XVI столітті одна зі стін храму стала нахилятися. Церкву довелося капітально ремонтувати. Десь в середині цього сторіччя будівельники оббудували святиню контрфорсами, які підтримували стіни від падіння. Також зробили одну прибудову для збільшення площі. Храм набув зовсім іншого вигляду. Після цих ремонтів вистелили новий рівень підлоги, уже історично п’ятий, який виявився піднятим на 2 метри вище від первісної підлоги.
Громадський і політичний центр волинян часів Речі Посполитої
Собор, розташований у центрі замку, виражав державну і релігійну владу, а ще був свого роду громадським центром. Тут містилися документи замкової канцелярії. Частина з них збереглася до нашого часу. Саме звідси науковці черпають історичну інформацію про події, порядки, побут, відносини давніх часів у Луцьку й на Волині.
Дослідники пишуть і про ще один факт – у богословському соборі відбувалися судові засідання. Імовірно, у зробленій під час капітального ремонту прибудові. Тут діяли гродський, земський та каптуровий суд. Перший розглядав переважно кримінальні справи, які стосувалися шляхти. Другий – земський – займався цивільними справами шляхти Луцького повіту. А каптуровий діяв у ті часи, коли не було юридичного короля. У його віданні були справи, що стосувалися усього населення воєводства. Ще два суди – підкоморський та трибунал – засідали у приміщеннях поруч із церквою. Судові акти стали дуже цінним джерелом для вивчення історії краю. Біля вівтаря у храмі місцеві урядовці присягали на службу громаді.
Можливий вигляд храму після капітального ремонту. У притворі відбувалися судові засідання. Зображення з книги “Луцький замок в історії України”
Та найважливіше те, що тут відбувалися свого роду «депутатські сесії». Вони називалися сеймиками. Роль депутатів виконували шляхтичі. У соборі Івана Богослова збиралася представники православної частини Волині, вирішували питання, радилися і вибирали делегатів, які представляли інтереси уже в сеймі загальнодержавному, які відбувалися зазвичай у Варшаві. Обрані посли були впливовими й авторитетними особами.
До речі, католицька частина краю проводила свої окремі сеймики. І відбувалися вони також у замку – тільки не Верхньому, а Окольному, у католицькому соборі Святої Трійці, якого сьогодні вже не існує.
Чому Петро Могила викинув святині з луцького собору
Вважається, що Луцько-Острозька єпархія з центральним кафедральним собором Івана Богослова була найбагатшою на теренах нинішньої України. Проте наприкінці XVI століття відбулася вагома подія, яка зародила Українську греко-католицьку церкву і вплинула на економічне і не тільки становище єпархії і храму. Історична подія відбулася у 1596 році, коли підписали так звану Брестську унію. Одним із зачинателів виявився луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький. Храм Івана Богослова у Верхньому замку став відтепер греко-католицьким, або уніатським.
Частина православної шляхти була розчарована і перестала підтримувати єпископство. Дуже яскравий вчинок зробив Костянтин Острозький, який розділив єпископство таким чином, що адміністративно відібрав у нього острозьку частину. Всі ці хвилювання спровокували економічний і духовний занепад храму, відтік прихожан. Церква і владиче подвір’я залишилися без догляду. У 1621 році святиню стали здавати в оренду, а потім – під заставу.
Політична боротьба православної частини Волині продовжувалася і коли королем Речі Посполитої став Владислав IV, депутати домоглися повернення прав своїй церкві. У 1633 році православним єпископом став Афанасій Пузина, який буквально воював у Луцьку за храми з греко-католиками, які ті зайняли після 1596 року. Дуже багато кримінальних подій сталося в Луцьку у зв’язку з цими процесами, відбувалися крадіжки, бійки, виламувалися двері церков тощо. Багато відомостей про ті події ми тепер знаємо саме завдяки збереженим судовим документам, про що йшлося вище. Церква Івана Богослова знову стала православною.
Скарга Петра Могили на Афанасія Пузину. Зображення з сайту Центрального державного історичного архіву України
У 1638 році в цьому храмі стався скандал. Перебуваючи в Луцьку, митрополит Петро Могила, якого підтримав на цю посаду сам король Владислав ІV, розпорядився викинути з замкової церкви святі речі, освячені уніатськими священиками, які раніше використовували храм. Коли новообраний православний єпископ Афанасій Пузина дізнався це, то сприйняв такий намір дивним і зневажливим і таємно від Петра Могили звелів ті речі віддати у греко-католицький храм Святої Трійці в Луцьку, розташований неподалік. Новий луцький православний єпископ, фактично, захистив греко-католицькі святині від свого «начальства». З боку Пузини, це був благородний вчинок, який підкріпили скаргою в луцький суд на Могилу.
Петро Могила подав протилежну скаргу на Афанасія Пузину, де йшлося про те, що останній, не маючи привілею на єпископство, віддав в оренду за малу плату деякі належні Луцькій єпархії маєтки, чим заподіяв збитки православній церкві.
Ця історія відома з Луцької гродської книги, де і міститься скарга на Могилу з боку уніатського духовенства. Історична правда, як завжди, може виявитися трохи інакшою.
Безглуздий кінець славного храму
Після нападу козаків на Луцьк у 1648 році місто невдовзі зазнало нового лиха – нападу татар. Вони вдерлися у Верхній замок, понівечили і підпалили собор Івана Богослова. А все через те, що оборона замку була слабкою, матеріальне військове забезпечення – низьким. На відновлення храму з державного бюджету виділили 300 злотих, проте їх не встигли використати. Як пишуть історики, православного єпископа Гедеона Четвертинського, фактично, вижили з Волині, і він переїхав до Києва. Тоді новим єпископом став Афанасій Шумлянський, який був таємним уніатом.
Таким способом на кінець XVII століття кафедральний храм Івана Богослова знову став греко-католицьким, та стояв руїною ще дуже довго.
Було немало буремних подій на зламі XVII-XVIII століть, пов’язаних із боротьбою православних та греко-католиків за єпископство. Король Август І і російський імператор Петро І листувалися щодо подій навколо посади луцького єпископа. Відбувалися і відверті сутички, коли єпископа Діонісія Жабокрицького намагалися викрасти з владичого дому поряд із церквою Івана Богослова. Через різні загрози єпископи не один раз втікали з Луцька. Бурхливий період завершився у 1715 році, коли храм і єпархія остаточно стали греко-католицькими.
Припускають, що після 1715 року церкву відремонтували так, що суттєво змінився її зовнішній вигляд – на верхівку храму добудували бароковий купол. Цей вигляд і зафіксував, як вважають, тринітарський чернець на іконі святого Каетана (Ігнатія) середини XVIII століття з панорамою Луцька. Ікона цінна тим, що є першим відомим зображенням Луцька. Крім собору Івана Богослова, на ній автор зобразив вежі замків, кілька православних та католицьких храмів та північну забудову Окольного замку з річкою Глушець. Також детально виписаний на іконі монастир з костелом тринітарів у Луцьку.
Вежа собору Івана Богослова (біля лівого краю) у замку в панорамі Луцька середини XVIII століття. Ікона зберігається у Музеї волинської ікони
Та близився кінець існуванню храму. Його спричинили ні набіги ворогів ні міжконфесійні суперечності. Все сталося досить прозаїчно життєво. Періодичні руйнування і ремонти храму негативно вплинули на його міцність. У 1776 році єпископ Сильвестр Рудницький зініціював повне розбирання старовинних давньокнязівських мурів собору Івана Богослова. На місці старого храму він хотів спорудити новий, у кілька разів більший. Для нового собору уже встигли закласти фундамент і вимурувати стіни на півтора метри у висоту. Поряд із будівництвом навіть викопали криницю, щоб, як вважають, забезпечити процес водою. Проте несподівано єпископ помер наступного року. Після цього будівництво нової замкової церкви вже не проводили.
Так і залишилися стояти просто неба напівруїни старо-нового собору. Не в кращому стані були і луцькі замки. А пожежі кінця XVIII століття ще більш загострили занепад, ніби вказуючи тодішньому поколінню, що така історія тривати далі не може. Сталося ще більше – держава Річ Посполита, в основі якої лежала в тому числі і волинська земля, перестала існувати і була поділена між сусідніми імперіями. Волинь спіткала, як потім виявиться, не надто весела вдача. Край був приєднаний до Російської імперії, що не тільки перервало європейські традиції краю, а й поглибило руйнування багатьох християнських святинь. Тільки ближче до кінця ХІХ століття ситуація дещо вирівнялася і в Луцьку відновилося давнє Хрестовоздвиженське братство, яке прагнуло розвивати і відроджувати православ’я. Католицькі ж святині Волині зазнали набагато сумнішої долі.
Загадкові руїни як будівельний матеріал
Глибока історія замкового собору Івана Богослова не могла просто так залишитися поза увагою. ХІХ століття стало часом, коли люди серйозно почали цікавитися минулим. Вони їздили по історичних місцях, малювали їх, досліджували, описували у періодичних виданнях і видавали окремі праці, популяризували історію, намагалися робити з неї певні висновки. В середині ХІХ століття до руїн церкви Івана Богослова стали ставитися уже не як до (потенційно) культової споруди, а як до пам’ятки минулого. Правда, перед тим ті релікти історії ще трохи «добили»: збудовані з ініціативи єпископа Рудницького стіни розібрали, а матеріал використали на будівництво великого військового госпіталю на Красному та інші поточні ремонти в місті.
Фундаменти нового собору, який так і не збудували. Зображення з книги “Луцький замок в історії України”
Перші археологічні розкопки відбулися у 1852 році. Вони не вирізнялися професійним рівнем, тож навіть нашкодили старовинним решткам, ніж допомогли пізнати їх. Як описував член Історичного товариства Нестора-Літописця Орест Левицький, у 1850-х провели кілька розкопок, під час яких виявили князівські поховання та невідомі гробниці з кістками. Також знайшли кілька монет та металеву меморіальну дощечку з текстом про закладання нового на місці старого храму у 1776 році. А солдати, які копали яму на місці церкви, у єпископській гробниці знайшли візантійське золото ХІІ століття, яке передавалося з установи в установу поки не зникло безслідно.
У 1930-х роках руїни храму знову розкопували. Та найґрунтовніші дослідження, які дозволили відтворити історію та архітектуру собору, зрозуміти його мистецьку і духовну цінність, відбулися тільки в радянський період. У 1984-1986 велися розкопки під керівництвом археолога Мар’яни Малевської з Ленінградського відділення Інституту археології Академії наук СРСР. Саме тоді дослідили те, що ми тепер знаємо про цей храм. Дістали з землі і склали зі шматочків «любартівські» фрески XIV століття, відкрили наявність кількох рівнів підлоги з керамічною кольоровою плиткою, зрозуміли розташування складових елементів храму і те, що вони були новаторськими як на свій час. Виявили старовинні графіті на стінах храму, які нанесли ще до того, як покрили інтер’єр фресками.
Розкопки храму у вісімдесятих. Зображення з книги “Луцьк. Архітектурно-історичний нарис”
Замковий собор, який раніше був тільки літописним втраченим храмом, вдалося вписати в науковий контекст і обґрунтувати й аргументовано зробити припущення про різні сторінки його історії.
Згодом над старими руїнами зробили накриття, під яким можна і сьогодні оглянути самому залишки цієї пам’ятки минулого.
* * *
Церква Івана Богослова, хай навіть і в стані залишків, серед інших пам’яток Луцька є справді унікальною. Нам іноді важко уявити, що думали і як бачили світ кілька поколінь тому, а час будівництва цього храму – це кілька десятків поколінь вглиб минулого. Розуміння повноти історії храму передбачає дуже широкий «бекґраунд», адже йдеться про середньовіччя, про фрескове мистецтво візантійської цивілізації, архітектурні школи князівської доби, релігійні відносини політично непростих часів. Можливо, і добре, що зараз є небагато публічної уваги до цих реліктів, адже чи не спрофануємо ми сучасними уявленнями й тлумаченнями цінності таких далеких і таких інших часів?
Ця пам’ятка минулого як жодна інша «розповідає» нам про древній Луцьк і його величність, своєю старовиною викликає повагу до такої великої історії, до іншості поколінь, які ниточкою тягнуться до нас сьогоднішніх.
В п’ятницю, 30 червня 2017 року, у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (площа Ринок, 10) відбулася акція, присвячена Акту проголошення відновлення української державності у 1941 році під назвою «Крізь призму епох: від незалежності до незалежності».
Нагадаємо, 30 червня 1941 року з балкону приміщення товариства «Просвіта», яка знаходилась у кам’яниці за адресою: м. Львів, площа Ринок, 10, Голова Державного правління Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення української державності.
Львів, площа Ринок, 10
“Український народ в різні епохи,не маючи ще достатньо сил, але міцний духом змагався за свою соборність. Знаємо козацький період, а потім дуже мужній – початок ХХ ст. коли Січове Стрілецтво, а згодом Коновалець, котрий справді створив програму незалежності нашої держави, дав клич до сьогодення, що ми визволимося.
Директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України Степан Павлюк
30 червня 1941 р. нація уже була готова, правда не вся, лише частинно. Території Західної України уже були готові стати за свою незалежність, але супостат на Сході та в Центральній Україні був настільки міцний, що сили духу вистачило засвітити нам шлях до сьогодення. Вони це зробили. І справді 30 червня з цього приміщення, з цього балкону було проголошено документ про незалежність Української держави. Виголошений 30 червня Акт є і сьогоднішньою основою нашої непереможності і соборності”, – зазначив директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України Степан Павлюк відкриваючи подію.
Керівник Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський
“В час сучасної війни з нашим ворогом – Путінською Росією дуже важливим є не лише відновлювати дух нашої давнини, але й живити дух нашої доби. Героїчні акції наших предків мають живити наших сучасників . З цією метою Інститут народознавства, Музей етнографії та художнього промислу сьогоднішнім заходом розпочинає масштабну акцію «Від Незалежності до Незалежності», яка триватиме від 30 червня по 24 серпня. Її метою є запросити всіх небайдужих відчути дух історії, зробити символічне фото з балкону, де була проголошена Українська держава”, – зазначив керівник Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський.
Галина Мазувок
Інформаційно-пізнавальною частиною акції стала мультимедійна презентація Галини Мазувок про події 1941 року у Львові і ролі у них Ярослава Стецька, Степана Бандери та інших видатних українців.
Звідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай
У емоційно піднесений момент розповіді завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай зачитав Акт проголошення відновлення української державності, чим максимально підсилив відчуття важливості моменту в історії нашої держави.
Представники хорової капели “Дударик”
Акція відбулася за участі представників хорової капели “Дударик” на чолі з Дмитром Кацалом. У їх виконанні прозвучала пісня на слова Івана Франка “Не пора” та в’язанка повстанських пісень. Глядачі пробували несміливо до них долучатися.
Також, починаючи від 30 червня і до 24 серпня 2017 року, упродовж двох місяців Музей етнографії та художнього промислу ІН НАНУ розпочинає акцію «Зроби селфі на балконі, з якого було проголошено відновлення української державності». Вартість селфі входить у вартість вхідного квитка. Квиток для дорослих коштує – 20 грн., для юних і перспективних – 10 грн.
В неділю, 2 липня 2017 року, у Львові в рамках ІІІ Міжнародного фестивалю театрів ляльок «І люди, і ляльки – 2017», о 16:30 на великій сцені Львівський академічний театр ім. Лесі Українки ( вул. Городоцька, 36) Чернігівський обласний театр ляльок ім. О.Довженка покаже львівській публіці свою виставу для дорослих під назвою “Гамлет – машина”.
Сцена з вистави “Гамлет – машина”
Постановка вистави – це смілива спроба вперше прочитати на українській сцені п’єсу видатного німецького драматурга постмодерніста, театрального режисера, послідовника естетики Бертольда Брехта –Гайнера Мюллера. Це вистава-попередження про небезпеку поглинання масою індивідуальності, про руйнацію моральних підвалин суспільства і про відповідальність кожного за світове божевілля – «ніхто не може бути безневинним у сучасному світі».
Сцена з вистави “Гамлет – машина”
Постановка емоційна, складна і постмодернова. Навіть почалася вона з вибуху. Сцена і зал, більшість часу, заховані в темряві. Практично увесь час на сцені знаходиться Гамлет (актор Молодіжного театру, заслужений артист України Олексій Биш), який веде болісно-хворобливий монолог. Міць і гіркота, з якою грає Олексій Биш, зачаровують, вони цілком гідні класичного «Гамлета». Але Гамлет у п’єсі не є шекспірівським героєм, він складніший. Він натякає, що свобода – це бути собою, залишатися таким, яким ти є, приймати рішення і брати на себе відповідальність. Якщо тобі не болить, ти не любиш, не думаєш, не відчуваєш — ти машина.
Сцена з вистави “Гамлет – машина”
Важливим моментом вистави є трансформація Гамлета: в якийсь момент він перестає бути людиною. Процес руйнування культури відбувається постійно, Гамлет – один з тих, хто примножує це руйнування. І якщо спочатку він має якісь риси індивідуальності, то під впливом оточуючого середовища він свою особистість втрачає, і гине. Це найболючіша тема п’єси і вистави – поглинання індивідуальності масою.
Сцена з вистави “Гамлет – машина”
Основні теми, які піднімає постановка – це світове божевілля, війна, фемінізм, тоталітаризм, екологічна катастрофа, глобалізація… В цій яскравій постмодерністській драмі увагу глядача акцентовано на проблемі людини і божевіллі навколишньої дійсності.
Сцена з вистави “Гамлет – машина”
Над постановкою працювали: режисер-постановник – заслужений артист України Віталій Гольцов, художник-сценограф – Олена Загребіна, композитор – Федір Ткачов та хореограф – Артем Вінтовка.
У виставі задіяні актори – Олена Денисенко, Ігор Маджуга, Антон Шеремок ,Роман Шабала, (Чернігівський обласний театр ляльок ім. О. Довженка), у ролі Гамлета – заслужений артист України Олексій Биш (Чернігівський Молодіжний Театр).
Роман Віталія Портнікова "Евора" - про сум і кохання
Багатогранна, з різними тематичними розгалуження та, попри те, інформаційно цілісна — такою була презентація першого відомого журналіста і публіциста Віталія Портникова — „Евора“ 28 червня 2017 року, яка проходила у Львівській копальні кави .
Презентація роману Віталія Портнікова “Евора” – про сум і кохання
Ця книга про сум і кохання. Для львів’ян вона цікава передовсім тим, що головний герой народився у Львові. Хоча події розгортаються в одному із португальських міст.
— Думаю, коли людина народжується у древньому місті із такими стінами, з таким уявленням про історичну пам’ять, то її можуть надихати різні міста, і львівська атмосфера з цієї точки зору теж допомагає літературі. Саме тому величезна кількість книг, що формують високу українську літературу, виходить саме звідси. А популярна українська література народжується на київських землях, бо Київ не таке сумне місто. Бо древність народжує сум. Є знаменитий португальський вираз — Saudade — це легкий сум, що не створює дискомфорту, та водночас дозволяє жити не у таких веселощах, у яких живуть сусідні народи. Це те, що визначає португальську цивілізацію, і не перекладається з португальської іншими мовами. Португальці, на відміну від усіх інших європейців, не усміхаються на вулицях. Територія, де так поводяться, починається на Галичині. Коли я уявляв українського головного героя, який мав би відкрити португальцям, як народжується їхній історичний сум, то лише в одному місті він міг народитися — у Львові. Герой мав нести із собою по життю цю тугу і романтизм, — розповів про свій роман Віталій Портніков.
Презентація роману Віталія Портнікова “Евора” – про сум і кохання
Автор переконаний, що ми повинні робити українську літературу європейською. Бо зараз вона цікава оточуючому світу як література якогось абсолютно екзотичного, незрозумілого світу.
— Хочу, щоб у нас була і класична європейська література, щоб українською мовою можна було писати про вічні, глобальні проблеми, щоб українська література переходила кордони, щоб читач побачив, що український письменник може думати про інші країни, проблеми і світи, — наголосив гість.
Повертаючись до зовсім близького минулого, Віталій Портніков зауважив, що українцям, які мали можливості під час „Весни народів“ відродитися за допомогою своєї історії, бо її „приватизувала“ інша держава, достатньо було Тараса Шевченка, щоб з’явився народ як доконана константа. Щоб люди у звичайних селах розділилися на тих, у кого в хаті була Біблія, і тих — у кого Біблія і „Кобзар“. Так виник народ, який зміг зберегти себе для подальших історичних випробувань.
Презентація роману Віталія Портнікова “Евора” – про сум і кохання
— Для мене українська література така ж близька, як і єврейська. В дитинстві світ російської літератури був дальший, аніж світ єврейської. Те, що я читав у Шолом-Алейхема чи у Гофштейна, бачив вдома і серед людей, з якими спілкувався. А те, що читав у Толстого чи інших російських письменників, для мене було світом іноземної літератури — цікаво, але не моє. Пішовши до школи, відкрив для себе українську мову і літературу. В цих творах був світ набагато зрозуміліший мені, ніж у російських. Їхня відмінність: один із головних сюжетів української селянської літератури — образ хлопця, який бажає вчитися, та мусить працювати, допомагати сім’ї. Я бачив таких дітей на власні очі — вони приїжджали з батьками до Києва. У Росії таких класичних образів не було, бо не було школи для селян. зрештою, без української мови я не зміг би полюбити античну літературу. Бо перекладений російською мовою Гомер — абсолютно архаїчна річ, твір для спеціалістів. Думаю, якби я не знав української мови, то не любив би праці Гомера, Овідія.
Презентація роману Віталія Портнікова “Евора” – про сум і кохання
Віталій Портніков наголосив, що українська мова має стати мовою соціальних ліфтів, мовою розвитку. Бо зі століттями русифікації і знищення мови неможливо боротися лише розмовами. Він впевнений, що потрібен мовний закон і безкоштовні мовні курси. Мають бути всі умови для тих, хто бажає вивчити українську. І саме держава має бути промоутером мови. І немає ніякої трагедії у тому, що ми називаємо позитивною дискримінацією. Гість зустрічі переконаний, що людей не треба примушувати вивчати українську мову, та разом із цим, як в Ізраїлі, незнання української мови просто повинне створювати певні обрії подальшого існування.
Презентація роману Віталія Портнікова “Евора” – про сум і кохання
— Сьогодні маємо важливу норму української політичної нації, яка, по суті, утворилася лише після 2014 року. Для наших сусідів — це величезне відкриття. Завжди повторюю, якщо ви скажете українському єврею, що він українець, то він, швидше за все погодиться, бо вже вважає себе українцем. А спробуйте підійти до російського єврея і сказати, що він русскій. Він буде вважати, що це антисемітизм. У цьому різниця: в Україні політична нація є, а в Росії досі нема, — такими словами завершив презентацію Віталій Портніков.
Уперше письменниця Ольга Кобилянська ступила на львівську бруківку вересневого ранку 1889 року. Вона приїхала з Чернівців, аби побачитися з львівськими літераторами, насамперед Іваном Франком. Майбутні класики ще не були особисто знайомі, але певні відносини між ними вже склалися, і вельми непрості.
Коли буковинка надіслала до львівського альманаху «Перший вінок» оповідання «Вона вийшла заміж», редактор видання Іван Франко відмовився його надрукувати. Ольга Кобилянська образилася, проте згодом визнала справедливість франкових зауважень і переробила твір.
Іван Франко
Сам Іван Франко з цього приводу зазначив: «Перше її оповідання я признав не вартим друку з-за його солодкуватого-сетиментального стилю, проте я ані на хвилину від першої появи Кобилянської на полі нашої літератури не сумнівався про її талант».
І ось письменниця у Львові. «Була в редакції «Діла», пізнала Романчука, Белея і інших, — писала вона до батьків. — Із Франком зустрічі не вийшло — його тоді… запроторили у в’язницю».
Ольга Кобилянська , 1898 р. (фото Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської в Чернівцях )
Познайомились вони лише через десять років, на святкуванні 25-річчя літературної діяльності Франка. «Я поїхала в неділю поспішним потягом і була на ювілеї Франка, — писала вона в одному з листів. — Ювіляр з’явився скромний і в поведінці, і в одежі. Промови були гарні і живі, а він найкраще говорив і найліпше мені сподобався. Хоча тоді письменник був на вершині своєї творчості, ювілей пройшов тихо. Народу забороняли читати його твори, що призивали розірвати ланцюги неволі».
Площа Марійська (пл.Міцкевича), кін. ХІХ ст.
Програма цього візиту Кобилянської була насиченою. «Зраня ходили до «Бесіди» на нараду, щоб зав’язати «Видавничу спілку», — читаємо у тому ж листі. — Радили, радили, але що остаточно з тої ради вийшло, то бігме, що не скажу вам. Ввечері було представлення «Наталки» з прологом Франка, скорочене поліцією, відтак співи, котрі мене дуже одушевляли. Ві второк перед полуднем «Академія».
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
Говорив науково Грушевський, живо і пориваюче — Стоцький, по-школярськи Колесса і дуже красно Кобринська. Потім була «святочна вечеря». Люди одушевлялися часто і без причини, врешті всі були задоволені. На другий вечір були-сьмо на якійсь науковій секції, на другу днину знов в кнайпі, а в п’ятницю я мала вже всього досить і поїхала…»
А ще під час цього візиту нарешті відбулася особиста зустріч двох титанів слова: «Я кілька днів гостила в домі Франка. Ми говорили довго і про різні справи. Натякав Франко і на нашу інтелігенцію, що йому не раз колоди ставила в його стремлінні широко розгорнуги роботу для піднесення нашого темного і бідного народу. Він терпів разом з народом, жив сам у нестатках, проте працював безупинно, незважаючи на підірване здоров’я… Внаслідок цього візиту я зрозуміла, що він глибоко нещасливий: хворий не тільки фізично, але й морально. Його творча сила, його прагнення були сковані, як і весь його народ».
Іван Франко. 1896 рік.
А якої думки про гостю був Франко? «Серед українських письменниць вона не мє суперниць в жанрі роману і новели, а її роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття. Це визначне явище в українській новітній літературі».
Ольга Кобилянська
Підсумовуючи враження від відвідин нашого міста, О. Кобилянська написала: «Селі би всі були задоволені як я — було б добре. Те, що я була у Львові, видиться мені тепер як сон…»
Георгій МАЦЕНКО
Джерело: Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010
З 30 червня до 2 липня на Білогорщі відбудеться перший #ШухевичФест з нагоди 110-ої річниці від дня народження Романа Шухевича, де діятиме три локації: спортивна, творча та музична.
У межах фестивалю відбудеться відкриття виставки присвяченої родині Шухевичів «Незламна сила духу» від музею генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича, спортивні активітети від Народного дому «Білогорща», кінопокази, дискусії й лекції від Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору», презентація стадіону Білогорщі, відновленого у межах проекту «Громади в дії», музична програма та майстер-класи для дорослих і дітей від Львівської станиці «Пласт», Культурно-мистецького центру «Супутник», Народного дому Левандівки та інших організацій. Розпочнеться фестиваль справжньою повстанською ватрою, а завершиться реальним рок-н-ролом від таких знаних львівських гуртів «Parabellum» «Джалапіта», «Torban», «Lemkobluegrassband», «Шостечуття» та ін.
Генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич
«На території Білогорщі є музей Шухевича і ми взяли як взірець цю цікаву людину. Його постать є обличчям нашого фестивалю. ШухевичФест матиме три локації: таборування і спортивна локація (І день), творча (ІІ день), але паралельно працюватиме перша локація, яка перетвориться на спортивний майданчик, де буде багато цікавих атракцій, і третя локація (ІІІ день) – музична.
Хочу зазначити, що цей фестиваль анонсований управлінням культури і це дуже вагома частина фінансового вкладу Львівської міської ради», – розповів Олександр Ігнатенко, директор Народного дому Білогорща, т.в.о. директора Міського палацу культури ім. Г. Хоткевича.
«У нас буде лекторій, де працюватимуть історики, які розкажуть, що Роман Шухевич був не просто генералом УПА, а багатогранною особистістю: пластуном, спортсменом, бізнесменом, підпільником. Лекторій буде не просто місцем вичитування лекцій, а місцем для розмов та обговорень», – зазначив науковий співробітник музею «Територія Терору» Андрій Шиманський.
Гурт «Шосте чуття»
«Музична програма доволі різноманітна: о 16.00 год розпочнеться концерт з виступів колективів самодіяльності, а у 18.00 год виступлять «Parabellum» «Джалапіта», «Torban», «Lemkobluegrassband», «Шосте чуття». Усі гурти різні по музиці, але займаються одною й тою ж справою: усі несуть українську культуру далеко за межі нашої держави», – зазначив керівник музичної програми фестивалю Андрій Пришляк.
«Дуже важливими зараз у стратегії управління культури є те, що ми робимо, адже не все має відбуватися в центрі та на Площі Ринок. Найближчі роки ми збираємося підтримувати саме такі децентралізовані заходи, фестивалі, події, як ШухевичФест», – зазначила представник управління культури Львівської міської ради Марина Временова.
Вже цієї неділі, 2 липня 2017 року, у львівському Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького (вулиця Болгарська, 4) відкриють пригодницьке дитяче містечко – безкоштовний громадський освітньо-ігровий простір розміром 0,3 га.
На меті проекту є підвищення якості громадського простору міста, зокрема парку, шляхом ревіталізації існуючого середовища, прививати любов та шанобливе ставлення до природи. А також, популяризувати активний спосіб проведення часу на природі серед дітей віком 6-14 років.
Пригодницьке дитяче містечко у львівському Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького
Ця нова локація в місті складається із авторських об’єктів, які сприятимуть фізичному, культурному та патріотичному вихованню дітей.
Пригодницьке дитяче містечко у львівському Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького на карті
Окрім цього це альтернатива існуючим платним розважальним комплексам, де діти зможуть ближче познайомитися з природою, долаючи природні перешкоди, розвиваючи дрібну моторику та практикувати командну роботу.
Пригодницьке дитяче містечко у львівському Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького
У пригодницькому дитячому містечку можна проводити денні майстер-класи та заняття для дітей.Містечко буде відкрите для відвідувачів протягом робочих годин Парку культури (08:00 – 20:00).
Уже декілька днів інтернетом шириться інформація про те, що Фонд державного майна України виставив на аукціон колишній костел Святої Трійці у смт. Магерів (Львівська обл. Жовківський район). Великий храм (площа майже 565 кв. м.) продають і пропонують для приватизації. Тож довго не думаючи Фотографії Старого Львова вирушили подивитися що ж саме пропонують на продаж.
Дорожні знак смт. Магерів, 2017 р.
Ну а поки ми добираємось – трішки історії. Час виникнення поселення датується приблизно кінцем XIV століття. Наприкінці XVІІ століття воно сформувалося як містечко, засновником його вважають польського шляхтича Яна Магеру гербу Шеліга. У 1591 році Магерів отримав статус міста, а у 1595 р. йому було надано магдебурзьке право. Родовий знак Магерів “Равич” став гербом міста – на золотому тлі дівчина з короною сидить на чорному ведмеді.
Герб Магерова часів Речі Посполитої
Сучасний герб Магерова
У 1648 році війська під проводом Богдана Хмельницького обложили місто і змусили польську шляхту сплатити контрибуцію. У 1657 році біля Магерова відбулась битва між коронним військом та армією семигородського князя Юрія ІІ Ракочія, на боці якого воювали козаки. Кілька разів на місто нападали татари.
Руїни будинків в Магерові , 1915 р.
Після І поділу Польщі Магерів відійшов до Австрії (згодом Австро-Угорської імперії). У 1914-15 рр. під час Першої світової війни перебував у руках військ Російської імперії. У 1918 р. – у складі ЗУНР, а потім знову Польщі. Великих руйнувань Магерів зазнав і під час Другої світової війни. В роки німецької окупації тут було створено гетто, розстріляно та вивезено до Німеччини багато мешканців.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Що ж до костелу, то у 1595 р. коштом польського шляхтича Андрія Белжецького тут було засновано римо-католицьку парафію (Жовківського деканату, Львівської архидієцезії). Мурований костел було збудувано ще у XVII столітті, а сучасна храмова споруда датується 1843 роком (за іншими даними – перебудовано попередній) та освячено у 1845 році.
Костел Святої Трійці в Магерові, 1914 р.
1914 року святиню суттєво пошкодили під час війни. До відновлення та освячення храму у 1935 р. Меси відправляли у цвинтарні каплиці, збудованій коштом місцевих власників Комарницьких не пізніше 80-х років XIX століття.
Інтер’єр костелу Святої Трійці в Магерові, 1914 р.
Із 40-х років ХХ століття храм перебував закритим (майстерня). 2005 року його повернули вірним у зруйнованому стані, проте, ймовірно, Церкві довелось відмовитись від храму, оскільки його реставрація вимагає надто великих коштів, а спільнота римо-католиків у Магерові є малою. І їм цілком вистачає цвинтарної каплиці.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Храм Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
На сьогодні балансоутримувачем колишнього костелу є приватне підприємство «Газдиня», зареєстроване за адресою у Львові. Стан храму визнано незадовільним. Так і є. Хоча, не можна сказати, що будівля в дуже поганому стані, якщо порівнювати із іншими сакральним спорудами на території Львівщини. Хоча дах має пару дірок, але стеля та стіни цілі. Він швидше занедбаний та недоглянутий.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Інтер’єр храму Святої Трійці в Магерові, 2017 р.
Потрапити всередину можна продряпавшись крізь чагарник, але тут нас очікує величезне розчарування. Ми бачили достатньо покинутих, зруйнованих, недоглянутих храмів і у кожного з них своя енергетика. В інтер’єрі цієї будівлі, крім, напевно склепінь, уже майже нічого не нагадує про те, що вона колись була святинею. Ні хрестів, ні вівтаря, ані залишків розписів. Фізично храм ще в доволі пристойному стані, але він, на мою думку, знищений енергетично. На жаль.
До речі, початкової суми, за яку пропонують продати костел, не вказано…
Вчора, 28 червня 2017 року, в рамках святкування Дня Конституції, на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку відбулося наймасштабніше виконання українського гопака.
Сто кращих хореографічних пар із Львівщини виконали одночасно цей український національний танець. Потім там же відбувся концерт зведеного оркестру ЗТУ Нацвардії України.
Крім того відбулася урочиста хода представників національних товариств одягнених у автентичні народні костюми. У колоні ішли українці, євреї, вірмени, чехи, кримські татари та інші. Пізніше представник кожного із товариств привітав Україну із Днем Конституції на своїй рідній мові.
Площа Ринок 10 – книгарня НТШ, сьогодні тут працює відома львівська «Копальня кави»
В п’ятницю, 30 червня 2017 року, о 16.00 у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (площа Ринок, 10) відбудеться акція, присвячена Акту проголошення відновлення української державності у 1941 року під назвою «Крізь призму епох: від незалежності до незалежності».
30 червня 1941 року у приміщенні товариства «Просвіта», яка знаходилась у кам’яниці за адресою: м. Львів, площа Ринок, 10, Голова Державного правління Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення української державності.
Проголошення відновлення української держави стало логічним завершенням багаторічного етапу визвольних змагань українців, волевиявлення народу до самостійності, початок відродження державницьких традицій.
Акція, присвячена Акту проголошення відновлення української державності у 1941 року під назвою «Крізь призму епох: від незалежності до незалежності»
Акція, присвячена Акту проголошення відновлення української державності у 1941 року «Крізь призму епох: від незалежності до незалежності» – це театральна реконструкція історичної події за участю хорової капели «Дударик» та з цікавими несподіванками.
Також, починаючи від 30 червня і до 24 серпня 2017 року, упродовж двох місяців Музей етнографії та художнього промислу ІН НАНУ розпочинає акцію «Зроби селфі на балконі, з якого було проголошено відновлення української державності». Вартість селфі входить у вартість вхідного квитка. Квиток для дорослих коштує – 20 грн., для юних і перспективних – 10 грн.
8 травня 1894 року, в Grand Hotel велике гамірне товариство відзначало початок гастрольних виступів Соломії Крушельницької на львівській оперній сцені. Соломія жартувала, сміялася, розповідала веселі історії, а на душі було не солодко…
Соломія Крушельницька, 1890-і рр.
Міський театр графа Скарбка, гравюра, кін. ХІХ ст.
Соломія була змушена підписати контракт з львівською оперою, бо її родина переживала велику скруту і потребувала допомоги. Співати зараз на оперній сцені було досить ризиковано, адже декілька місяців тому за порадою проф. Фаусти Креспі молода співачка, випускниця класу сольного співу професора Валерія Висоцького у Львівській консерваторії, перейшла з мецо-сопрано на лірико-драматичне сопрано; вона щойно почала вивчати новий для себе репертуар… а тут довелося переривати навчання в Мілані і їхати на гастролі.
Професор Валерій Висоцький – педагог С. Крушельницької по класу сольного співу у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.
Але Соломія їхала не в чужі краї, а до «своїх» людей, вона була переконана, що тут її підтримають і, в разі потреби, прийдуть на допомогу. Але сталося те, чого ніяк не очікувала Соломія. Замість підтримки, розуміння, вона зустріла холод і навіть ворожість.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Професор Валерій Висоцький – педагог С. Крушельницької по класу сольного співу у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.
Їі колишні друзі, вчителі, партнери по сцені звинувачували співачку в тому, що вона перейшла на сопрано (співає «не своїм» голосом), а до того ще виконує партії італійською мовою, виявляли своє неприйняття її новаторського трактування оперного мистецтва. Професор Висоцький категорично не сприйняв «нового» голосу своєї вихованки і відкрито її критикував. Ці перші місяці на львівській оперній сцені стали для молодої співачки справжнім гартом.
Свої емоції, відчуття Соломія виливала у листах до Михайла Павлика (1853-1915), з яким листувалася від 1893 року.
Книжки та журнали, які М. Павлик надсилав С. Крушельницькій. Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Михайло Павлик (1853-1915) – публіцист, письменник, громадський і політичний діяч, один з лідерів Русько-української радикальної партії.
Михайло Павлик – публіцист, письменник, громадський і політичний діяч став молодої співачки наставником, вчителем і другом. Ці листи сьогодні є цінним джерелом знання про внутрішній світ Соломії Крушельницької в період її формування як особистості і артистки.
Тоді, у травні 1894 р., двадцятиоднорічна Соломія дуже важко пережила випробування, що випали на її долю. Їй потрібно було аж декілька тижнів, щоб нарешті заспокоїтися, прийняти, а згодом і змінити ситуацію. Читаючи її листи, ми стаємо свідками важкої внутрішньої боротьби, в ході якої гартувався характер Соломії. Ось деякі рядки:
12.05: «Щодо критики «Фауста», то ще побалакаєм, а Вам скажу тільки, що я не була собою довольна…»
Афіша опери Ш. Ґуно “Фауст” за участю С. Крушельницької в експозиції львівського музею співачки.
22.05: «Знаєте, дуже поколотилося в моїй душі, ще незагартованій, отсе власне, що я повернула до Львова. На вид різних гарячих обов’язків, які я з поворотом в рідню по півроці ще виразніше зрозуміла, надурно силувалася бути спокійна. З зимною кровію дивитися на нужду родини та ще й від побічних людей в артистичнім світі дізнавати заваду на кождім кроці і слові, на се мене не вистарчало. Писати тоді було до Вас неможливо (я взагалі цілий сей місяць до нікого не писала). Тепер зачинаю приходити до нормального стану, то є: най там і громи б’ють на мене, я беруся за роботу, бо лиш нею всій біді зроблю конець! Ваші листи були мені дуже потрібні через час того перелому, жаль мені лиш, що я Вам не віддячила за них в відповідний час. Ви мені простіть мої мовчанє і поможіть мені се направити… «Фауст» я сама знаю, що дуже мізерно випав, але бо його всього-навсього раз цегуленний виділа на сцені і сама перший раз співала. Критики львівські мусять так написати, як пишуть, я би також так само зробила з додатком сумлінної оцінки гри і співу, бо тоді і я би щось з такої критики скористала… Я собі поклала виконувати обов’язок якнайретельніше…»
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Кімната “Артистична”
10.06: «Поволі я якось вийшла з тих інтриг позакулісових, то ж і свобідніше віддихаю і писати до Вас буду частіше. Я не знаю, чого тим людям бути такими поганими і затруювати собі і другим те життя, і так вже мізерне. Я Вам і не писала, які я терпіння пережила в початках моїх виступів. Як знаєте, не по своїй волі повернула у Львів, але що ж було в кінці робити, як ми зробили контракт з дирекцією на тих п’ять місяців, то треба було хапатися за роботу, котру мені на карк наложили, та виконувати її, по можливості, сумлінно. Ані мені не снилося на тій дорозі праці подибати таких ворогів в особах, як мені здавалося, прихильно для мене успособлених, а, навіть, як от такий Мишуга і Висоцький (перший мій професор співу) творилися моїми найщирішими приятелями. Що робити, завелася на них! Замість, щоби мені подати руку та помогти побороти перші кроки сценічні, котрі і найталантливіших заставляють підпадати дивним вражінням, они, де лиш могли, розговорювали і сміялися з мого співу та й взагалі з мого “оригінального” понимання штуки. Так навіть далеко посунулися в своїй неповздержній критиці, що ужили свого впливу і на рецензентів. Мишуга всіма силами старався, щоби мене вифурувати з театру. Доказував предивні причини, щоби склонити дирекцію до зірвання зі мною контракту, казав навіть (як сам директор Шидловський повторяє), що його дражнить мій спів і він не буде зі мною виступати. Аж, нарешті, самі театральники поміркували, що нельзя даватися водитися за ніс Мишузі. По другім моїм виступі в «Аїді» зі Шляфенберґом, прийшли до мене з ґратуляціями і сказали, що остають при зробленім контракті, помимо заявлень Мишуги. Таким чином, видите, я остану ві Львові аж до осені, перероблю собі репертуар, зароблю трохи грошей та й поїду в світ широкий і лишу поле ворогам. Щодо газетників, то, гадаю, найкраще лишити часові, то мусить перем’ятися, бо маю публіку за собою. Такої борби мені навіть треба хоч би для того, щоби в зарозумілість не попасти».
21.06: «…вороги – ворогами, а правда – правдою»
4.07: «…“Африканка” то є щось вроді “Аїди” і не згірше,а, може, й ліпше від “Аїди”, відспівала її, та й сама публіка дуже сердечно мене приняла…”
24.07: «В театрі дуже багато оправилося в мою користь через Шуберта. Він був на «Трубадурі» і так висказався прихильно о мені, що, мовляв, аж наші директори отямилися, що мене треба пошанувати яко силу артистичну.»
Афіша опери С. Монюшка “Страшний двір” за участю С. Крушельницької. Вистава приурочена урочистому відкриттю Загальної крайової виставки. Львів, Театр гр. Скарбка, 5 червня 1894 р.
З кожною новою виставою зростало захоплення публіки талантом Крушельницької, і ніхто вже не міг затьмарити її слави. Блискучі виступи артистки на львівській оперній сцені в 1895-1903 роках свідчать про беззаперечний успіх та цілковите підкорення львівської публіки та критики.
Випробування, яке пережила Соломія Крушельницька на початку свого творчого шляху, зробило її сильною загартованою особистістю, котра згодом здобула славу Великої Артистки.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела і література
Листування // Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування. У 2 ч. Ч. 2. Матеріали. Листування / Упорядкув. і прим. М. Головащенка. – К., 1979. – С. 183-372.
Мисько-Пасічник Р. Крушельницька і Львів // Соломія. – 1999. – Грудень. – С. 1.
Мисько-Пасічник Р. Матеріали до літопису життя Соломії Крушельницької // Вісник Львівського університету / Редкол.: І. Безгін, М. Гарбузюк, Л. Кияновська та ін. – Львів, 2002. – Вип. 2. –299. – (Сер.: Мистецтвознавство)
Пасічник Р. Соломія Крушельницька про себе і свій час // Соломія. – 2016. – №3.
Фонди Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Білавич Данута. 1894 рік у житті Соломії Крушельницької // Соломія. – 2014. – Жовтень-грудень. – С. 1.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
