Журналістська робота – це завжди знайомства із неймовірними людьми! Як гадаєте, як воно – розмовляти із чоловіком, який організував понад 45 000 подорожей та працює у сфері туризму понад 12 років? Це неймовірно! І не лише тому, що він – мегацікава людина! А завдяки тому… Загалом не поспішаймо, все за чергою.
Отож, Тарас Антонів – паломник, учасник експедиції, гід та львів’янин, який місяцями може жити в Сполучених Штатах Америки. До того ж він – директор турфірми «AntonivTour.Com». Разом зі своїми клієнтами влаштував флешмоб, який потрапив до «Книги Рекордів України».
На сьогодні відвідав 45 країн світу. Його часто запрошують в якості експерта на телебачення.
Ми також домовилися про ексклюзивне інтерв’ю, аби дізнатися туристичні тренди Чорногорії, яку впродовж останніх років так полюбили відвідувати львів’яни.
Міст Джорджевіча в Чорногорії – неймовірної краси!
– Не так давно ви відвідали Чорногорію, аби на власні очі побачити всі ті місця, які будете радити туристам. Що сподобалося, адже вас здивувати не так легко?
– У кожній країні є місця, які must see туристи, що називають себе справжніми поціновувачами краси. У Чорногорії – це насамперед острів-готель Святого Стефана. Дивна назва – острів-готель, чи не так? Але це місце не завжди було символом розкоші та достатку.
Його назва походить від назви фортеці, яку спорудили місцеві мешканці, аби захиститися від піратських нападів, і назвали іменем Святого Стефана. Довгий час на цьому місті було рибальське селище.
Ранок у Будві сонячний і приємний
– Острів-готель – це також резиденція для відпочинку туристів?
– Так, адже його складають 80 одноповерхових будинків. На території острова-готелю є: ресторани, бари, кондитерська, перукарня, сувенірна крамниця, 3 древні храми.
Будинки острова-готелю всередині перебудовані в розкішні апартаменти з меблями і всіма зручностями, а ззовні залишилися такими ж, якими були сто років назад – так говорять місцеві.
Попри цю розкішну скромність – це місце дуже полюбилося світовим знаменитостям. Тут відпочивали Софі Лорен, Елізабет Тейлор, Індіра Ганді, Клаудія Шиффер, Сильвестр Сталоне, Карло Понті, Кірк Дуглас, Боббі Фішер та Рокфеллер.
Особливо відомими є апартаменти №118 – зазвичай, саме в них живуть усі знаменитості. Ймовірно хтось із них же першим придумав номерні назви цим апартаментам. Після чого їх почали використовувати всі інші (усміхається).
Крім цього, саме на острові-готелі Святого Стефана є вілла №21 – найдорожча вілла Адріатичного узбережжя. Вартість проживання у ній визначається на спеціальному аукціоні.
Острів-готель розташований на відстані 9-ти кілометрів від Будви і дістатися до нього можна мікроавтобусом або таксі лише за 15 хв.
Каньйони Чорногорії захоплюють усіх
– Чи бували ви в Старі граді, який також вважають Меккою для туристів?
– Звісно! Адже Stari Grad Будви – це музей під відкритим небом, чудово збережений куточок венеціанської середземноморської архітектури.
Якби в Будві не було Старі Граду – то його конче, просто неодмінно треба було в вигадати і не інакше! Саме тут можна відчути атмосферу затишку та Середньовіччя.
Я хотів передати цю атмосферу, тому зняв відео і розташував його на своєму каналі в YouTube (усміхається).
Виникає бажання неспішно гуляти й радіти життю. І попри те, що Старе місто маленьке й обійти його можна за 30 хв, йому притаманна аура романтики та загадковості. На вуличках багато крамниць, які торгують унікальними речами ручної роботи.
– Місто має якусь цікавинку, про яку знають усі?
– Як не дивно… туристичним трендом у Чорногорії в гастрономічному розумінні ось уже кілька років є маковий пампух… Звучить кумедно, я розумію, але поясню. Так от, в Старі граді всім радять відвідати Пекару (пекарню). Вам не потрібна її точна адреса, адже не знайти її неможливо. Їй притаманні два пункти успіху – постійні відвідувачі та запаморочливий запах свіжої випічки. Особливо радять скуштувати макову булку. Співвідношення начинки та тіста сподобається всім, хто в дитинстві їв пампухи з маком, адже там маку набагато більше, аніж тіста самого пампуха.
Опис цієї пекарні з’явився колись в одному мандрівному блозі, після чого туристи один за одним почали шукати її в Старі граді та відвідувати це місце. Зараз без смакування цієї булки просто неможливо комусь сказати, що ти відвідав Будву. Тож місце завдяки соцмережам набуло такої жвавої популярності, що жартома його стали називати «туристичним трендом Чорногорії»
Я також відвідав Пекару. Ця макова булка – таки варта шаленої туристичної уваги та любові (усміхається). Про такі булки, кожен із нас точно мріяв у дитинстві!
– Дізналися щось цікаве з історії?
– Вперше Старе місто згадується в історичних джерелах більше 2-х тисяч років назад як «місто Іллірії». У минулому Старе місто було сильно зруйноване під час двох землетрусів, від яких серйозно постраждала стародавня фортеця. Але зараз Стара Будва повністю відновлена.
Незважаючи на високу історичну цінність, Старі Град досі є житловим кварталом. На першому поверсі розташовані крамниці, кафе і ресторани, а вище живуть люди.
Острів-готель Святого Стефана
Поруч із Цитаделлю розташований католицький храм Святого Іоанна, найбільший в Будві. Його дзвіниця височіє над усіма іншими будівлями міста. З неї відкривається неперевершений вигляд міста, моря та острова Святого Миколая.
Коли будували готель «Авала», знайшли залишки грецького та римського періодів з дорогоцінними предметами – золотими і срібними прикрасами, посудом, склом, керамікою, зброєю.
Загадом у Чорногорії насправді дуже багато нерозвіданих місць.
Мініатюрна камера – чудовий пристрій аби передати всю красу Будви, Монтенегро
– Чому Будву називають містом-театром?
– На території Старого міста проводяться різноманітні музичні та театральні фестивалі, художні виставки та поетичні вечори. Уже понад 20 років щорічно тут проводять авторитетний та прославлений фестиваль театрального та музичного мистецтва. Він набув такої популярності, що життя в цьому місці не змовкає ні на мить упродовж усього туристичного сезону.
– Плануючи відвідини Чорногорії, радять відвідати морську екскурсію до Бока-Которської бухти, які ваші враження від неї?
– Це справді дуже миловидне місце – «найгарніший куточок старого континенту». Саме так про Бока-Которську бухту писав колись Жуль Верн.
Письменник подався у плавання аби знайти натхнення для написання роману і йому радили обов’язково побувати у Венеції, яка невимовно гарна. Жуль Верн оцінив Котор, як одне з найкрасивіших місць у світі.
Древнє місто було внесене до списку світових культурних і природних скарбів ЮНЕСКО. Найкращий спосіб подивитися його – загубитися в ньому! Жарт, бо це справді нереально. Адже все старе місто – всього лишень на 5-10 хвилин подорожі уздовж або поперек.
До речі, знаєте, що саме в Которі є унікальна церква святого Луки – одного з апостолів Ісуса Христа. Вона збереглася донині з 1195 року в своєму первозданному вигляді – можете таке уявити?!
Красою Чорногорії та її каньйонів захоплюються тисячі туристів
– Що поєднує Чорногорію з американським GrandCanyon?
– Це дуже цікаві паралелі. Йдеться про арковий міст Джурджевіча – одну з візитівок гірської частини Чорногорії.
Міст був збудований ще в минулому сторіччі всього за 3 роки, але досі вражає своїм виглядом та красою! На час будівництва був найбільший мостом у світі, зараз його вважають найбільшим у Європі.
Він з’єднує береги каньону річки Тара. Вона – наймасштабніше природне водосховище питної води Європи.
Глибина ущелин каньйону місцями сягає 1300 м, тож його заслужено називають найбільшим у Європі й другим за глибиною у світі, адже він поступається лише американському Grand Canyon в Арізоні.
До речі, на цьому мості голівудські режисери полюбляють знімати картини для своїх блокбастерів та кіноепопей! (одна за участі Харрісона Форда дуже припала до душі глядачам).
– Що радите туристам?
– Хочете побачити невідому Чорногорію? Ми розвідали для вас найпотаємніші місця. Усе найцікавіше ви також зможете побачити, щойно придбаєте путівки на «AntonivTour.Com» до Чорногорії.
Наші менеджери розкажуть, що конче необхідно побачити й відвідати серед найцікавіших місць Чорногорії!
Латинська катедра Успення Пресвятої Богородиці, що знаходиться за адресою пл.Катедральна № 1 вважається найдавнішим римо-католицьким костелом нашого міста та є єдиним цілісно збереженим об’єкт архітектури готики у Львові. Тож сьогодні 20 цікавих фактів з історії цього храму.
Латинська катедра
1.Кафедральний собор Львівської архієпархії римо-католицької церкви був заснований, за одними переказами у 1360 р., за іншим – на 10 років пізніше королем Казимиром ІІІ.
Іван Крип’якевич: «Костел будувався довго, 138 років. Первісна будова була готична,сліди її залишились у презбітерії». Першим його будівничим був львівський майстер Ничко, нагляд за роботами вів Петро Штехер.
Освячено храм у 1405 р. перемишльським єпископом Матвієм Яніною. Тоді ще костел не був кафедральним, оскільки римо-католицьке архієпископство перебралося до Львова з Галича у 1412 р.
Довкола храму містився цвинтар. За словами І. Крип’якевича: «При катедрі був цвинтар, обведений довкола муром. Навпроти теперішньої захристії була брама для переїзду повозів, що звалася королівською. Піші йшли на кафедральний цвинтар по кількох східцях; також дві фіртки були від сторони площі Св. Духа і проти головного входу. Перед останньою фірткою були різничі ятки,в яких деколи навіть бито худобу. Мур зруйновано при реставрації 1776 р. , тоді перенесено під сам костел божий гріб, що колись був в одній з брам. Ятки 1800 р. розібрано і перенесено за Краківську браму». Кладовище навколо собору існувало до кінця XVІІІ ст. Точно дату його виникнення встановити неможливо , але найімовірніше, це сталося після освячення храму в 1405 р., оскільки ховати можна було тільки в освяченій землі.
Й. Свобода. Латинська катедра
Вже у ХV ст. споруджено при катедрі кілька готичних каплиць: Пресвятої Євхаристії, Журавінських, Раєцьку, Стримилівську, Братства убогих, Бучацьких.
У 1440 р. у Львові зупинявся митрополит Київський і Всієї Руси Ісидор. Тоді ж він відправив у Латинській катедрі урочисту літургію в східному обряді. Проте, львівські русини не захотіли бути на ній присутніми.
Латинська катедра. Вигляд на початок XX ст.
У 1510 р. в соборі встановили орган.
Після пожежі у 1527 р. та потрапляння блискавки у 1605 р. храм довелося відбудовувати.
Латинський катедральний костел. Львів. Автор Станіслав Тондос.
«У 1629 р. в катедрі перший раз відправляли богослужіння єпископи-уніяти, між ними славний Мелетій Смотрицький – автор граматики слов’янської мови, і митрополит Рутський. Проповідь мав королівський проповідник Бембус», – Іван Крип’якевич
1 квітня 1656 р. в катедрі під час Служби Божої в присутності владик, сенаторів, шляхти та міщан король Ян Казимир здійснив коронацію Божої Матері на королеву польської Корони. Цей акт увійшов в історію як “шлюби Яна Казимира”.
Обітниця Яна II Казимира в Латинському соборі 1 квітня 1656 року. Фрагмент картини Яна Матейка. (https://uk.wikipedia.org/)
У 1765 р. архієпископ Ієронім Сєраковский розпочав ґрунтовну реконструкцію катедри, яка тривала до 1776 р. Керував роботами будівничий Петро Полейовський. Саме тоді храм набуває стилю пізнього бароко та рококо. З того часу є вежа заввишки 64 м.
Головний католицький собор Львова налічує головний, два бічних вітарі та вісім каплиць: ренесансна каплиця Кампіанів (зведена в 1585 р.); каплиця Матері Божої та св. Антонія (зведена в 1770-1780-х рр.); каплиця Вишневецьких (зведена в 1495 р.); каплиця Христа Милосердного і Матері Божої Неустанної Допомоги (зведена в 1628 р.); каплицю Матері Божої Ченстоховської (зведена в XVIII ст.); каплиця Ісуса Розіп’ятого (зведена у 1769-1771 рр.) каплиця св. Казимира (зведена в XVIII ст.), каплиця св. Йосипа (з’явилася під час барокової реконструкції костелу на місці калиці св. Анни (XVI ст.)).
Скульптурна композиція «Гріб Господній», 1938
Ліворуч від каплиці Кампіанів розташована розташована скульптурна композиція «Божий гріб», створена у першій половині XVІI ст. Раніше вона стояла на цвинтарі при катедрі, а наприкінці XVIІІ ст. її перенесли до північної стіни храму. За радянських часів під аркою не було фігури Христа, її повернули у 1995р.
За скульптурною композицією «Божий гріб» можна побачити готичний портал старого входу до катедри, який було замуровано у XVIІІ ст. Ще один готичний портал колишнього входу до катедри можна побачити за скульптурою Св. Павла. У правому куті цього порталу вмуровано знак з датою реставрації – 1925 р.
План катедри
Ще одна реставрація храму проводилася в кілька етапів між 1892 та 1930 рр. під керівництвом професорів архітектури Львівської Політехніки Міхала Ковальчука, котрий намагався повернути катедрі її готичні шати, Владислава Садовського та Тадеуша Обмінського.
На західному фасаді можна побачити пам’ятну таблицю Тадеуша Костюшки, встановлену з нагоди 100-річчя його смерті у 1917 р. (автор медальйона скульптор Зигмунт Куринський).
Вигляд на Латинську катедру, 1943 р.
Латинська катедра за радянських часів не була закрита і окрім католиків латинського обряду, сюди приходили й греко-католики, котрі не хотіли ходили до церков, які були захоплені Московським патріархатом.
На мурі катедри завішено пам’яткові кулі з облог Львова: 1672 р. — турків із Петром Дорошенком і 1919 р. — Української Галицької Армії.
Меморіальна таблиця з нагоди візиту Папи Римського
25 червня 2001 року катедру відвідав Святіший Отець Іван-Павло ІІ. Через два роки біля входу до храма в його пам’ять встановлено таблицю з барельєфом Понтифіка.
Логотип Львова
Вежа Латинської катедри Успення Пресвятої Богородиці, разом із ратушею, вежею Корнякта, дзвіницею колишнього бернардинського костелу є символами Львова.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: “Апріорі”, 2009
Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2006
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми і кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
А от тепер, брудні панове, що знищуєте Львівську національну галерею мистецтв ім. Бориса Возницького , ви мене добряче розізлили, – Лариса Возницька-Разінкова на своїй Facebook сторінці прокоментувала вчорашній обшук.
“А от тепер, брудні панове, що знищуєте Львівську національну галерею мистецтв ім. Бориса Возницького , ви мене добряче розізлили. Хотіли у котрий раз мене принизити, облити брудом, що вам вдавалося за останній рік мого директорства, так ось, ви принизили і «по блатному» – опустили (але цією мовою ви тепер розмовляєте) – СЕБЕ.
Завідувачка відділом Музей мистецтва давньої української книги Лариса Спаська
Сьогодні у моїй спекою прогрітій «хрущовці» проходив обшук. Стараюся звикнути до цього слова, бо ніколи його раніше не вживала. А судді то хто? У своєму інтерв’ю Т. Возняк ( мені подобається, як його прозвали галерейники – «навозняк») звинуватив мене та Ларису Спаську ( у минулому зав. відділом музею книг), що тільки ми знаємо куди ділися книжки з музею. НЕ ЗНАЮ! При моїй каденції була проведена інвентаризація збірки музею і як мені доповів головний зберігач І. Хомин та Л.Спаська – інвентаризація закінчена, в музеї все гаразд, навіть деякі члени комісії вже поставили свої підписи, залишилося уточнити деякі нюанси ( музейники мене зрозуміють). А далі конкурс – і я не директор.
Ігор Хомин
Пропрацювала 45 років в Галереї. Навіть у страшному сні не могла побачити, що галерея для мене закриється з подачі Козинкевич, Хомина та Возняка. Двічі підходила до Возняка і просила взяти мене на посаду реставратора, хотіла ще приносити користь, але у відповідь – «Мені треба порадитися». А от радники були свої. Один з них мене двічі обшукував, коли забирала свої речі – це славнозвісний Ігор Хомин ( до речі, а чому ще його не обшукали, він ж відповідає за усі фондосховища музею?) і Козинкевич – славнозвісна плагіатка, яка виставку по Підгорецькій збірці приписала собі і про Бориса Возницького навіть не згадала. До довідки: Борис Возницький , як тільки домігся передачі галереї Підгорецького замку, окрім значних реставраційних робіт в основному з колективом музею ( держава коштів не виділяла) мріяв зробити виставку збірки. Ми як реставратори, працювали над цією збіркою, брали навіть на реставрацію твори з Історичного музею. Перебуваючи на посаді Генерального директора, я продовжила реставрацію цих творів з колективом. І ось, виявляється це стало мрією Возняка і Козинкевич. Які молодці, але на скільки б ця виставка виграла, згадавши ім’я Возницького. Які ж ви ПРИМІТИВИ.
Підгорецький замок. Фото з https://uk.wikipedia.org
Так от про обшук! Чи наша країна вже геть втратила розум, чи що відбувається? Щоб таки мене звинуватити і піймати на гарячому (голуба мрія Возняка), хлопці з Галицького СВ ВП ГУ запропонували мені з ними зустрітися. Розуміючи, що справа Державна, я попросила викликати мене Повісткою, на що Вони запевнили, що «вручать» її при зустрічі. При зустрічі, вони надали рішення суду на обшук у моїй квартирі. Запросили понятих. Все по закону, єдине, що було порушено і я про це заявила, цей обшук мав проходити в присутності мого адвоката, надала їм його данні. Це не було враховано, але не це головне. А головне – те, що фактично обшукувалася бібліотека та папки з рукописами Бориса Возницького. Коли батька не стало, його маленька двокімнатна квартира у «хрущовці» від підлоги до стелі була заставлена книжками, і я вирішила значну частину цієї бібліотеки подарувати галереї, собі лишила лише необхідну для роботи літературу. Ось ці книжки і переглядали слідчі. Я була спокійна, бо краще віддам життя, ніж сплюндрую ім’я такого батька. Дивилися, що хотіли, все показувала, а сама думала – Борис Возницький створив музей книги рятуючи та звозячи з експедицій у 60-х – 70-х стародруки, українські книжки.
Борис Григорович Возницький
Ці експедиції збільшили галерейну збірку у шість разів. Це і врятований І. Пінзель, і біля двох тисяч дерев’яної поліхромованої скульптури, ікони, портрети, твори Підгорецької збірки…… Він збільшив культурне надбання Держави на мільярди умовних одиниць. І я рахую, що не мене обшукували (бо я нічого не нажила, слідувала принципам батька), а обшукували Возницького – Героя України. Не тих, хто на даний час наживається на Галереї влаштовуючи після 18.00, коли Палац Потоцьких зачиняється, презентації та п’янки серед експонатів. Змінюють головного бухгалтера на свою людину, бо ці кошти за весілля та …. ідуть не у Державу.
Заступник гендиректора галереї мистецтв з наукової роботи Володимир Пшик
Виганяють заступника по науці В. Пшика, який зі студентських лав прийшов у музей , знає достеменно галерейну збірку і має фундаментальні наукові праці, заміняють його економістом за освітою, який почав свій шлях у музеї з допитів працівників та п’янок. Усувають завідувачку відділом реставрації , реставратора Вищої категорії Р.Мокрій та Корнєєву Галину, що створювала музеї М.Шашкевича, ремонтувала їх, і знала свій матеріал як ніхто інший. Можу перераховувати факти ще на сторінку, але саме жахливе, що Возняк за рік роботи жоден з відділів галереї не врятував, не відреставрував, а навпаки скоротив відділи музею, бо так працювати простіше, легше. Колектив принизив, поставив на коліна.
Тарас Возняк
Я довго мовчала, думала, невже це не бачить Міністерство культури, говорила з Є.Нищуком, але зрозуміла, що не даремно був поставлений Возняк, очевидно, все ще попереду. Це і піар на скульптурах Пінзеля, і передача широкоформатних унікальних полотен М. Альтомонте.
Так, сьогодні мене розізлили, але це не вилив моєї злості, це правда, і під кожним реченням я готова розписатися”, – зокрема зазначила пані Лариса.
Невеличке місті Радехів Львівської області вже другий рік поспіль переживає зміни… свідомості. Там активна молодь взялася за впорядкування старого міського цвинтаря, який багато десятиліть був не просто занедбаний, а фактично стертий із лиця землі. В рамках соціального проекту „Історична справедливість“, який створили кілька молодих радехівчан, а завдяки цікавій темі й оригінальному підходу ще й перемогли в конкурсі соціальних проектів, їм вдалося вже змінити не лише вигляд кладовища, а й свідомість мешканців.
— Перемога нашого проекту в конкурсі соціальної ініціативи „То-ся не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ (зараз — „Хтось не зробить“ ) стала поштовхом до реалізації давнього задуму — впорядкувати старий занедбаний цвинтар у самому центрі нашого міста — Радехова. Моя подруга Ірина Бліхарська-Бігун довідавшись про цей конкурс, запалила мене ідеєю спробувати створити спільний проект. І ми це зробили! Хоча, насправді, навіть не вірили, що нас відберуть. Як дізналися пізніше, оригінальність теми зацікавила членів журі. Бюджет був не великий — 10 тис. грн., тож для багатьох робіт залучали волонтерів і шукали спонсорські кошти. Та саме ця підтримка і перемога в конкурсі стали масштабним поштовхом для розвитку проекту. І нам це досі допомагає, бо зараз наш проект розрісся, видозмінився і ми маємо чимале зацікавлення і від місцевих мешканців, і від нащадків людей, які поховані на цьому цвинтарі, — розповіла співавтор проекту „Історична справедливість“ Тетяна Садовська.
— Вперше, попри великі обіцянки, до нас доєдналося лише п’ятнадцятеро осіб. Ми навіть засмутилися. Та перед завершенням проекту, термін його реалізації був досить короткий, ми провели ще одне прибирання, тоді з нами було вже двадцять п’ятеро осіб. Особливо добре нам вдалося попрацювати в дослідницькій частині. В нашій команді є кандидат історичних наук, родом із Радехова, Ігор Гілевич. Він разом із місцевими краєзнавцями збирав свідчення, спогади старожилів нашого міста. Плануючи цей проект, мали намір видати невеличку брошуру з короткою історичною довідкою про це кладовище. А в результаті вийшла гарна кольорова книга на півсотні сторінок про родини, які там поховані й історію цвинтаря. І туди вмістилася лише п’ята частина всіх матеріалів, які вдалося зібрати, тож найближчим часом плануємо розширене перевидання книги. Крім того, відзняли короткометражний документальний фільм „Цвинтар. Потоптана історія“. Нам багато допомагає також журналістка Мар’яна Зеленюк, яка теж вже стала частиною нашої команди, — додала Тетяна.
https://www.youtube.com/watch?v=k0q3vFo5efI
Окрім усього, активісти на цвинтарі встановили великий кам’яний знак, де зображено зруйновані радянською владою в 70-х роках пам’ятки. Це костел, на місці якого зразу побудували поліклініку, дзвіниця, усипальня графа Станіслава Бадені в неоготичному стилі.
— Зреалізувавши той проект, ми не змогли зупинитися, бо відкрили перед собою багато завдань. Перш за все, звернулися до Радехівської міської ради, щоб територія старого цвинтаря стала історико-меморіальним комплексом. Також зобов’язали провести інвентаризацію землі, визначити межі і призначити відповідального господаря тієї території, бо досі вона була безгосподарна, тому настільки занедбана. Ще, ми виявили, що військовий меморіал від решти поховань жителів нашого міста був відділений огорожею від усипальні графа Бадені. Тож, у співпраці з міськрадою, ми зняли її, щоб обгородити територію старого цвинтаря, — зазначила активістка.
Відзнявши фільм, місцевий краєзнавець вказав на те, що на військовому кладовищі є стежка, збудована з надгробків єврейських поховань. Наприкінці червня активісти разом із небайдужими мешканцями міста зорганізували підняття цих плит.
— І дійсно, коли ми почали їх піднімати, то побачили унікальні написи, малюнки, які символізують культуру цієї національності. Щоправда, багато плит побиті, тож їх буде важко ідентифікувати. Із половини стежки ми відкопали приблизно десяток надгробків. Почистили, відмили їх і акуратно склали на території цвинтаря, де нема поховань. Повідомили про це організації єврейської культури у Львові та Києві. Тож невдовзі до нас приїдуть їхні представники, можливо, навіть знайдуться родичі людей, які жили колись у Радехові. Вважаю, що наш проект буде завершений, якщо ми з тих надгробків зробимо меморіальну стіну пам’яті. Також ми сконтактувалися з реставраторами Національного університету „Львівська політехніка“. Нам пообіцяли, що винесуть ці пам’ятники в перелік дипломних робіт і студенти зможуть у рамках своїх наукових робіт та навчальних практик відновлювати надгробки. А також нам запропонували авторський нагляд під час скріплення розбитих пам’ятників, — підкреслила Тетяна.
Активісти мріють завершивши благоустрій цвинтаря, зробивши там освітлення і стежки, щоб люди не ходили по похованнях, створити туристичну карту міста з гарними туристичними вказівниками, де обов’язково буде територія старого цвинтаря, бо це місце, з якого вони почали свій проект.
На зимовий сезон з 21 листопада 1896 по 8 березня 1897 року Соломія Крушельницька була запрошена на гастролі до Одеси у складі італійської оперної трупи. На той час їй пішов лише 25 рік. За плечима було навчання у Львові, Мілані, Відні, виступи на оперних сценах Кракова, Кремони, Зари, Удіне, Трієсту, у репертуарі – добрий десяток опер.
На сцені Одеської опери відбулося 35 вистав за участю С. Крушельницької. В репертуарі співачки тоді були: Джоконда (“Джоконда” А. Понк’єллі), Маргарита (“Фауст” Ш. Ґуно), Рахіль (”Жидівка” Ф. Галеві), Амелія (“Бал-маскарад”), Леонора (“Трубадур”), Дездемона (“Отелло”) в операх Дж. Верді, Сантуцца (“Сільська честь” П. Масканьї), Єлизавета (“Тангойзер” Р. Вагнера), Манон Леско (“Манон Леско” Дж. Пуччіні), Галька (“Галька”), Ганна (“Страшний двір”) С. Монюшка, Кармен, Мікаела (“Кармен” Ж. Бізе).
Міський театр Одеси( тепер Одеський Національний Академічний театр опери та балету). Поштівка.
На жаль, афіш артистки одеського періоду не знайдено. Але дослідник життя і сценічної діяльності співачки П. Медведик із похвальних рецензій в одеських часописах виділив таких її партнерів по сцені: “паризький тенор Валентин Ван-Дейк, а також італійські тенори Кортіко, Лангоне, Чіротті, Гілярдіні, баритон Дельфіно-Мінотті”.
Сестра Соломії Крушельницької Олена Охримович
У цій подорожі молоду співачку супроводжувала сестра Олена. На жаль, Соломія Крушельницька не написала мемуарів, але Олена, в заміжжі Охримович, написала цікаві спогади “Мої подорожі зі Соломією” у яких є розділ “Їдемо на Україну”, про перебування сестер Крушельницьких в Одесі. У них читаємо:
“Їхали з Мілану залізницею на Відень, Краків–Львів–Тернопіль, попри нашу хату в Білій – але не могли перервати їзди. Було нам дуже жаль… До Одеси приїхали під вечір. Перше, що почули то “Ізвощик! Подавай!”
Парадний вхід Міського театру Одеси (тепер Одеського Національного Академічного театру опери та балету). Поштівка.
Нас стрінула на залізно-дорожному двірці група з дирекції Одеської опери. Ми заїхали до готелю, побули там кілька днів, а потім прийшли до нас подружжя одеситів, євреї, що жили близько театру, запросили нас, Соломію і мене, на свою квартиру. Там було фортепіано, а одна їх дочка … вивчала музику. Нам було там вигідно; я господарила; харчі в порівнянні з Італією були досить дешеві. По кількох днях відпочинку, почалися проби. Перша йшла опера “Фауст”. У ролі Маргарити Соломія не чула себе найліпше, бо в першому акті багато колоратури, а роль наївної дівчини її не дуже підходила. Краще почувала себе в 3-ому акті, що вимагав драматичної гри. Все ж таки її гра і спів робили велике вражіння. Публіка в Одесі була вимагаюча і після першої вистави запротестувала проти тенора, що грав Фауста… Його звільнили…
Друга опера: “Жидівка” (“Дочка Кардинала”) Галеві. Ту вже була Соломія неперевершена. Були захоплені її грою і співом. Вона грала так, що й не повірити було, що Соломія не єврейка. … В Одесі було багато євреїв, і вони розпливалися в похвалах. Потім Соломія виступала в операх: “Отелло”, “Трубадур”, “Бал-маскарад” (Верді) “Джоконда” (Понк’єллі), “Тангойзер” (Вагнера). Одеська преса поміщувала… похвальні рецензії про виступи Соломії”.
– Соломія Крушельницька в образі Жидівки (“Дочка кардинала” Ф. Галеві)
Місцевий часопис “Театр” друкував схвальні рецензії на виступи молодої співачки, відзначаючи: “Крушельницька …володіє темпераментом і досить гарним голосом співу… У драматичному виконанні своїх партій артистка виявляє піднесеність гри”. Про оперу “Отелло” читаємо:“Артистці особливо вдався останній акт, в якому вона з великою експресією виконала пісеньку про вербу (“Piangea cantando”). В тому ж акті знамените “Аве Марія” виконувала так чудово, що викликала хвилювання слухачів, які нагородили артистку бурхливими оплесками”. Про оперу “Жидівка”: “Крушельницька на цей раз проявила у своїм співі багато розуміння, індивідуальності і артистичного темпераменту: воно причаровує своїм захопленням публіку, котра охоче віддала данину прекрасному виконанню артистки. В репертуарі співачки партія Рахілі займає визначне місце”.
– Фото Соломії Крушельницької в експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею, вул Гаванна, 4. Фото 2010 року
Львівський часопис “Діло” теж спостерігав за успіхами співачки в Одесі. Він опублікував витяги з одеської преси про гастролі С. Крушельницької :
“Па Саломея Крушельницька, що гостить тепер в Одесі в “городськім театрі”, зазнає від тамошної критики вельми прихильні і вповні заслужені оцінки своїх виступів.”
– Соломія Крушельницька в образі Амелії (“Бал-маскарад” Дж. Верді)
“Новороссійскій Телеграф” пише: “Па Крушельницька в партії Рахілі так і могла заясніти своїм визначним талантом. В другім акті, в арії “E dei ve nir” артистка, мимо того що мусіла співати три вечори по черзі, показала ся справдішною (справжньою – О. Р.) драматичною співачкою з огнем, електризуючим і одушевляючим слухачів. В інших же всіх сценах гра пни Крушельницької свідчила про се, що у талановитої артистки сценічні здібності не уступають єї визначним голосовим успіхам”.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
“Одесскій Листок” – порівняв виступ п-ни Крушельницької в ролі Рахілі з її попереднім виступом у “Фаусті” і віддав першість ролі Рахілі. “Голос, – пише – звучить більше певно і приємніше, а в знаній арії другого акту артистка заявляє великий музикальний смак. На сцені поводиться п. Крушельницька прегарно, без непотрібного “оперового” зманєрованя (манірності – О. К.) і деякі сцени виконує з справдішною драматичною прецизією (переконливо – О.К. )”.
“Окрім того, – як зазначала газета “Діло”, – виступала на одеських концертах на добродійні цілі і своїм чудовим співом українських пісень найбільше спричинилася до успіху тих концертів”. Один з таких концертів відбувся в залі Комерційного товариства і Городскої аудиторії за участю С. Крушельницкої і скрипаля І. Ахрона ”.
Михайло Павлик (1853-1915) – публіцист, письменник, громадський і політичний діяч, один з лідерів Русько-української радикальної партії.
Стежить за успіхами своєї приятельки письменник Михайло Павлик. У відповідь на його лист в Одесу 10 лютого 1897 року співачка відписує: “… Я ж би й сама не раз до Вас написала, але в мене часу то не багато хватає. В театрі раз від разу робота, а то ще й кореспонденцію вести з агенціями театральними в Мілані та й з родиною[…]
– Соломія Крушельницька в Джоконди (“Джоконда”А. Понк‘єллі)
Про мої артистичні подвиги нічо й казати. Поступи великі я зробила, всі те кажуть, та й сама я виджу не лиш під взглядом вокальним, але також щодо гри драматичної. Представте собі, що зі всіх артисток, що тут разом зі мною виступають, мене ославили за таку, що найліпше грає. По газетах так і розхвалюють за таку реальну та правдиву, відчуту гру. Я ні при чому і не знаю, чи воно правда, чи ні. Та хто його знає?
Щодо здоров’я, то добре маюся і, як маю хвильку часу, то читаю, учуся і т. і.”
“Одеський” Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
На завершення гастролей 3 березня 1897 року відбувся бенефіс Соломії Крушельницької на сцені Одеського оперного театру в партії Дездемони в опері Дж. Верді “Отелло”. Згодом про це писав львівський часопис “Зоря” від 15 квітня: “[…] Авжеж може нігде не витано і не прощано її так сердечно і одушевлено, як в Одесі. … давано на бенефіс нашої артистки оперу “Отельо”, в котрій вона грала ролю Дездемони. Оваціям, які виправила їй зібрана публіка, не було кінця. При тім дістала артистка хороші подарунки: срібну корону з написом “Талановитій артистці”, чудову бранзолєту з написом “Славній артистці від земляків”, срібний ґранований сервіс столовий, альбом з написом “Ідеальній Дездемоні”, – не згадуючи про цьвіти, букети і т. и. На прощанє провели нашу землячку на дворець (вокзал) желізниці і наші земляки Українці і Росияне, Поляки та и.”
– Соломія Крушельницька в образі Дездемони (“Отелло” Дж. Верді)
Із спогадів сестри Соломії Олени дізнаємося про побут, одеське оточення співачки:“ В Одесі деякі люди запрошували нас до себе в гості. Пригадую, на одному такому вечорі господар дому приніс “Кобзар” Шевченка і спитав Соломію, чи вона бачила цю книгу. Він дуже здивувався, коли Крушельницька почала декламувати поему “Кавказ”, а потім висловив думку, що на основі цього твору слід написати оперу”.
– Соломія Крушельницька в образі Дездемони (“Отелло” Дж. Верді)
У жовтні – грудні (16жовтня-1 грудня) 1896 р. в Одесі в культурному житті українців відбулося пожвавлення. У місті гастролювала трупа М. Кропивницького. 22 листопада 1896 р. в приміщенні Російського театру на вул. Грецькій, 48. корифей українського театру відзначав свій 25-річний ювілей акторської діяльності. З цієї нагоди місцева преса зазначала, що “надіслала свою картку вітань з українським написом примадонна італійської опери Крушельницька, українка за національністю” Це знайомство перейшло у приязні стосунки родин двох митців.
Український драматург Марко Кропивницький
В Одесі С. Крушельницька знайомиться з чеським музикантом Йосифом Прібіком, який з 1 березня 1894р. працював головним диригентом Міського театру .
Під час цих гастролей С. Крушельницька заприятелювала з родиною бібліографа Михайла Комарова (1844-1913). Свідченням цього знайомства є фотографія співачки з дедикацією: “ВПоважаним і коханим Панству Камаровим. Соломія Крушельницька 25.12.96”. На цьому та ще двох інших фотокопіях є відбитки від тиснення під зображенням, яке свідчить, що ці світлини співачка зробила в Одесі в ательє “В. Чеховскій”. Фірма фотоательє “В. Чеховскій ” в Одесі мала кілька, не завжди постійних приміщень. Одне з них знаходилось за сучасною адресою Дерибасівська,13. Сподіваємося що глибше дослідження архівів цього міста принесе нову інформацію щодо перебування, оточення, одеські адреси С.Крушельницької.
– Фото Соломії Крушельницької в експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею, вул Гаванна, 4. Фото 2010 року
З нагоди 120-річчя гастролей С. Крушельницької в Одесі 23 серпня 2017 р. у приміщенні Одеського Літературного музею (вул. Ланжеронівська, 2) відкриється виставка «На вершині світової слави» з фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Олександра КИРИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові.
Використана література:
Охримович Олена. Мої подорожі із Соломією. Фонд СК.
Театр. – 1897. – № 1.
Коган С. М. Дирижер И. В. Прибик и Одесский оперный театр. – Одесса, 2002.
Соломія Крушельницька. Міста і слава /автори-упоряд. :Г. Тихобаєва, І. Криворучка. –Львів, 2009.
Діло. – 1896 – №270.
Медведик П. Гастролі Соломії Крушельницької в Одесі // Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів. – Тернопіль, 2008. – С.48-54.
Одеський обласний державний архів .Оп. 1, Сп. 2220 Канцелярия одесского градоначальника 1896 г., реєстраційний №19143.
Зоря – 1897. – №8.
Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування. У 2 ч. / упорядкув. і прим. М. Головащенка. Ч.2. – К., 1979.
Див. М. Л. Кропивницький в Одесі. Бібліографічний покажчик / упроряд. О. Г. Нуньєс, – Одеса,- 2006.,- С. 90, -№ 817.
Див. Одеський обласний державний архів. Ф. 2106, Оп. № 1, Од.зб. 42, л. 81; Ф. 16, Оп.124, Од. зб. 2369.
На площі Звенигородській, 3 у Львові під час археологічних досліджень було виявлено культурний шар XIII століття. На думку науковців НДЦ «Рятівна археологічна служба», ця знахідка є надважливою, адже давньоруський період через брак письмових згадок є найменш дослідженим. Повідомляє dyvys.info
Археологічні розкопки розпочалися наприкінці травня на замовлення приватних підприємців, бо ділянка належить готелю, який знаходиться поруч.
Археологи виявили культурний шар княжого періоду Львова (Фото:Микита Печеник)
Площа Звенигородська належить до найстарших львівських площ і розташована поряд із площами князя Осмомисла та Старий Ринок. Відомо, що у XIII столітті тут, ймовірно, був дерев’яний храм, на місці якого у ХІV столітті німецькі колоністи звели костел Марії Сніжної, сьогодні – греко-католицька Церква Матері Божої Неустанної Помочі. Для археологів така локація означала, що тут можливі цікаві знахідки.
Розкопки тривають у внутрішньому дворику.
Микола Шніцар, керівник археологічної експедиції (Фото:Микита Печеник)
«На сьогоднішній день з найцікавішого ми виявили кам’яне мощення XVII-XVIII століття, наразі більш докладно важко сказати. Припускаємо, що це може бути або мощення якогось внутрішнього дворика, який тут був раніше, або якогось між будинкового провулку», – розповідає керівник археологічної експедиції, молодший науковий співробітник «Рятівної археологічної служби» Микола Шніцар.
Нижче кам’яного мощення археологи виявили господарську яму XV століття. Але найцікавіше, зазначає керівник археологічної експедиції, було зафіксовано культурний шар княжої доби або, як його ще називають, давньоруської, датований XIII століттям.
Археологи виявили культурний шар княжого періоду Львова (Фото:Микита Печеник)
«Наразі вдалося розкрити тільки кілька квадратних метрів. Зі знахідок є тільки фрагменти кераміки – це уламки горщиків, а також дрібні уламки амфори. Наразі працюємо, будемо розкривати більші площі і маємо надію, що будуть виявлені більш цікаві знахідки», – розповів пан Микола.
Археолог зазначає, що ця знахідка була цілком очікуваною, оскільки такі ж культурні шари були виявлені на сусідніх ділянках, зокрема на площі Осмомисла у 2010 році, та на пл.Звенигородській, 4 у 2013 – тут також був зафіксований давньоруський культурний шар.
Археологи виявили культурний шар княжого періоду Львова (Фото:Микита Печеник)
«Фіксація і нанесення на карту таких матеріалів є дуже важливими, оскільки розкриває нам трохи історію давнього, долокаційного Львова, тобто княжого періоду, про який писемних відомостей є дуже мало. І повністю відсутні якісь картографічні матеріали. Натомість карти реконструкції не завжди чимось підкріплені. Власне фіксація таких матеріалів дає нам можливість говорити про якийсь просторовий розвиток міста, як воно мінялося, адже надання Магдебурзького права і локація була лише формальною, а місто згодом було перенесено. Спочатку фіксуються якісь дрібні ділянки, а потім можна виходити на узагальнення у просторовому сенсі. Тобто не фантазувати, де могло бути, а на підставі археологічних знахідок стверджувати певні факти», – продовжує Микола Шніцар.
За його словами, археологи сподіваються виявити ще якісь цікаві об’єкти, можливо, житлові споруди, чи ще щось. Для цього будуть розбирати кам’яне мощення і розширювати територію розкопок.
Археологи виявили культурний шар княжого періоду Львова (Фото:Микита Печеник)
«В інших місцях, де теж був виявлений культурний шар XIII століття, теж здебільшого знаходили кераміку, на площі Осмомисла було виявлено наконечник стріли того часу і фрагмент стремена. Якщо брати загалом по Львову давньоруського періоду, то з таких цікавіших знахідок виявляли фрагменти скляних браслетів, наконечники стріл», – додав керівник археологічної експедиції.
Нинішні і попередні розкопки дозволяють, наразі, схематично, окреслити територію міста княжого періоду. Матеріальні знахідки давньоруського часу були виявлені на нинішній вулиці Долинського, відразу за залізничною колією, а найпівденніше – на площі Катедральна. Це значить, що місто тягнулося смугою у 200-300 вздовж правого берегу річки Полтва, пояснив археолог.
Євген Ткач, археолог (Фото:Микита Печеник)
Археолог, молодший науковий співробітник НДЦ «РАС» Євген Ткач зазначив, що цей період цікавий насамперед тим, що ми найменше знаємо про нього через відсутність писемних джерел. Одна із писемних згадок – про пожежу у Львові 1256 року.
«Це культурний етнічний пласт, до якого ми можемо прив’язувати українців, які засновували місто. З покоління у покоління місто росло, тому ось ці давні нашарування є такими важливими. Населення цієї місцевості відзначалося самобутньою культурою, відмінною від польської чи центральноєвропейської, тобто мала свої характерні риси», – наголосив Євген Ткач.
Археологи виявили культурний шар княжого періоду Львова (Фото:Микита Печеник)
Розкопки будуть тривати ще місяць. Паралельно відбувається фотофіксація, графічна фіксація, опис знахідок.
Вчора, 1 серпня 2017 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відкрилася виставка акварелей Оксани Радкевич під назвою «Сад».
Можемо посперечатися, але літо і акварелі – прекрасна пара. Легкість і м’якість у них спільні, тому найгарніші літні атрибути вдаються ще привабливішими.
Оксана Радкевич на відкритті своєї виставки “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
“Для нас величезна честь відкривати сьогоднішню виставку. Акварелями ми маємо нагоду насолоджуватися дуже рідко і, відповідно, ці моменти є безцінними.
Експозиція виставки Оксана Радкевич “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
Роботи на виставці нагадують нам про те, що літо ще попереду, що є ще нагода ним насолодитися, відчути радість і цінність моменту і, можливо, якщо б ми цю виставку бачили в інший час, то це була б не ода радості, а, напевно, якась нотка ностальгії”, – зазначила арт-директор кав’ярні-галереї «Штука» Юля, відкриваючи виставку.
Експозиція виставки Оксана Радкевич “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
Оксана Радкевич бачить «Сад» із набагато ширшої перспективи. Буденність і спокій, рутинність і простота інколи стають настільки очевидними, що змушують по-новому подивитися на власне життя і віднайти у простих речах щось нове. В проекті «Сад» яблука і груші – мотив, що як рапорт повторюється з композиції в композицію. Максимальне зосередження, прикута увага, віднайдення нових емоцій, захоплення, закоханість в простоту речей, які так близько.
Експозиція виставки Оксана Радкевич “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
“Ці акварелі були створені в 2015 році, коли у мене було зовсім інше життя, біля мене не було тих людей, котрі зараз зі мною. Це був час пустелі, порожнечі і прагнення змін, прагнення знайти новий шлях. Ці роботи для мене є дуже символічними, вони змінили моє життя і життя людей навколо мене.
Солодке частування з нагоди відкриття виставки Оксана Радкевич “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
Стосовно акварелі, то це перший мій такий проект, адже ця техніка є, на перший погляд, але, насправді дуже складна. Вона не дає права на помилку. А яблука-груші — тому що мені хочеться, що б кожна людина розумілпа, що в дуже простих речах, які нас оточують, можна знайти щось набагато більше, подивитися на все набагато глибше”, – розповіла художниця Оксана Радкевич.
Оксана РадкевичОксана Радкевич на відкритті своєї виставки “Сад” в кав’ярні-галереї «Штука»
Про авторку
Народилася у 1987 році в Красноярську, Росія. У 2010 закінчила Львівську національну академію мистецтв (кафедра монументального живопису, керівник – Альфред Максименко).
Виставки 2016-го року:
«Шоколадні сезони» (Київ);
«Жіночий проект», Верховна Рада України (Київ);
«Сад», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
«Боже милосердя» (Замлиння, Україна).
Виставки 2015-го року:
«Святі миротворці», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
Міжнародний арт-симпозіум “Communication”, “ILKOgallery”, (Ужгород);
ІІ Міжнародна майстерня “Міграція в Біблії” (Київ);
«Міграція», Софійський собор (Київ).
Сценографічні проекти:
«Хочу снігу», вільний театр «ОКО», Львів, 2016;
«Любов на чотирьох», “Телевізійний театр”, Дніпро, 2016;
«Людина в підвішеному стані», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Білосніжка», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Стіна», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2014;
«Собака на сіні», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Вінні Пух», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Моя дорога Памелла, або як уколошкати стареньку», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2012;
«Рікі-Тікі-Таві», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«І все-таки я тебе зраджу», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«Котигорошко», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010;
«Приборкання норовливої», Лвівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010.
Вона керувала студією літературної творчості “Галиця” у Малій академії наук. 31-го липня на 51-му році життя померла Зоряна Гладка, відома львівська поетеса. Про це написала на своїй сторінці у Facebook Ірина Кметь, пише «Твоє місто».
“Напередодні серпня на зоряному небі нашого життя згасла лагідна, ніжна, щира, чуйна, радісна, з надзвичайно теплим і глибоким сяєвом зоря – Зоряна Гладка. Світла не стало менше, адже промінці її доброго великого серця в кожному, з ким спілкувалася й кого любила п. Зоряна, кому дарувала римовані й неримовані рядки власної душі. Дякую за “Галицю” і “Весняний легіт” Львівської обласної Малої академії наук у моєму житті. Важко повірити. Вічна пам’ять!”, – йдеться у повідомленні.
Парастас відбудеться сьогодні о 18.00, в каплиці на Пекарській. Чин похорону розпочнеться завтра, 2 серпня 2017 року, о 13.00 в каплиці на Пекарській.
Довідка. Гладка Зоряна Орестівна (13. 06. 1966, Львів) – письменниця, дипломантка Міжнародного конкурсу молодих українських літераторів «Гранослов» (1993), лауреатка 4-го Всеукраїнського фестивалю поезії, музики та неприкладних мистецтв «Лір» (Львів, 1996), член НСПУ (1997).
Закінчила Львівський університет (1989). Відтоді працювала керівницею студії літературної творчості «Галиця» (від 1991 студія підпорядковується Львівській обласній Малій академії наук). Від 2000-го року також редагувала і видавала літературну збірку «Весняний легіт» переможців однойменного обласного конкурсу молодих літераторів Львівщини.
Друкувалася від 1981-го року. Авторка збірок поезій «Зміїні вірші» (К., 1995) та «Сповідь гедоністичної монахині» (Л., 2005).
Доводилось чути думку, що виховані та порядні люди мають не надто багато шансів потрапити до історії – вони живуть тихо і мирно, не мають проблем з законом, не фігурують у безглуздих конфліктах. Відтак, не так часто “світяться” та залишають відомості про себе. Не знаю, наскільки правдивою є дана гіпотеза і чи до всіх людей, всіх епох вона буде актуальною, але в випадку з нашим сьогоднішнім героєм, ця думка має сенс. Ян Коморніцький (JanKomornicki) – авантюрист і бандит, який з’явився у Львові за нез’ясованих обставин. Він пив, перебивався тимчасовим служінням панам, регулярно чинив розбій. Але ми сьогодні знаємо про його існування. Чого не скажеш про імена багатьох порядних і фахових ремісників, які своєю рутинною та наполегливою працею приносили комфорт та радість у повсякдення жителів Львова того часу. Коморніцький натомість, згадується не тільки у міських книгах давнішого періоду, а про нього також оповідали у 30-х роках ХХ століття на шпальтах видання “Wschód”. Більше того, до цієї історії, на сайті Фотографії старого Львова, у ХХІ столітті вирішив звернутись Євген Гулюк.
Номер газети “Wschod” зі статтею про Коморніцького. Фото Є. Гулюка
У перших роках XVII століття у Львові з’явився такий собі Ян Коморніцький. Він походив з містечка Коморники (сьогодні Познанський повіт Великопольського воєводства), але звідки і яким чином опинився у Львові, пожовклі сторінки міських судових книг не говорять. Найімовірніше, що потрапив в околиці міста під час однієї з військових кампаній і вирішив тут осісти. Заробляв на життя різноробочим у міщан та шляхти, а коли роботи не було – запивав, раз-по-раз втрапляючи у конфліктні ситуації та порушуючи закон. У нетверезому стані його авантюризм виринав на поверхню, а самовладання поступалось неконтрольованим емоціям та жорстокості. Тому з ним ніхто не хотів мати справу: постраждалі від його кулаків люди та жертви вчинених ним грабежів та нападів воліли мовчати і не давати розголос інцидентам. Але з часом усьому приходить кінець. Так і тут.
Зображення ратуші (XVII століття) зі статті. Фото Є. Гулюка
1603 рік був в житті нашого героя дуже складним. Саме тоді найшла коса на камінь і нарешті з’явився той, хто не пробачив Коморніцькому образ. Ним став львівський міщанин, сідляр Петро (Piotr), який звинуватив Коморніцького у вчиненні насильства проти себе. Постраждалий оповідав, що коли прийшов до ратуші здати на обробку сукно, там також з’явився Коморніцький, який без причини вилаяв його образливими словами, а по тому і взагалі вдарив. Коли Петро спробував захищатись, Коморніцький схопив цеглу і вдарив нею постраждалого по лобі, від чого досі залишається рана, якою Петро і підтверджував свої слова та скаргу проти Коморніцького. Уряд уважно вислухав звинувачення, а по тому дав розпорядження арештувати Коморніцького і тримати його до розгляду справи у ратушній в’язниці. Розгляд справи перенесли на наступний день.
Зображення судового процесу. Фото з https://www.linkedin.com
Другого дня Петро виклав свою скаргу на папері, закидаючи Коморніцькому “порушення громадського спокою та вчинення насильства”. Також коротко описав суть інциденту з Коморніцьким. Потім “випливла” ще одна скарга. Пан Ян Барановський (Jan Baranowski), ректор львівської школи, оскаржував Коморніцького у вбивстві студента Александра Ристковича (Aleksander Rystkowicz). Сказав, що студенти втрапили до бійки, від чого їх вберегти дуже важко, хоч він вже неодноразово намагався та постійно їх застерігав. У бійці Александра було поранено в ногу, але ректора запевнили, що через це зі студентом нічого страшного не трапиться. Тим не менше, незабаром він помер. Далі прийшли колеги Ристковича, які все бачили і також брали участь у бійці. Вони дали свідчення, з них випливло, що Рискович підпив і з шаблею у руці ходив вулицями міста. Тоді на нього натрапив Коморніцький з двома колегами. Один з них вдарив Рисковича по хребту, через що і виникла бійка. В процесі цього Коморницький стріляв і поранив студента. Колеги швидко понесли Рисковича на огляд, а авантюристи утекли з місця протистояння.
Зображення кар і тортур. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Далі в судовій залі з’явились аптекар Ян Швьонткович (Jan Świątkowicz) та цирульник Шимон (Szymon), які були свідками бійки між студентами та колегами Коморніцького. Обоє свідчили проти авантюриста. Також прийшли інші свідки, які говорили, що нахабний Коморніцький неодноразово вривався до них і вимагав частувати його горілкою. Один зі свідків навіть зазначив, що це було у таку ранню годину, що він відповів Коморніцькому, що той ще навіть не умивався, а вже вимагає випити. Коморніцький ніби хвалькувато відповів йому, що це не дуже рано і що він вже встиг 8 голів відрубати, а одну так сильно вдарив, що та на дві частини розкололась. Одна частина відлетіла в одну сторону, а друга в іншу.
Зображення кар і тортур. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Кількість повідомлень про злочини та порушення закону, інші негативні справи авантюриста лише збільшувалась. Комусь він грозив забрати коней і спалити фільварок, у іншого викрали з колегами шапку з соболя, по третьому стріляли, коли він під час нападу втік та заховався за дверима. Одним словом, мішок розв’язався і вслід за Петром про кривди заговорили і всі інші.
Стаття з газети “Wschod” про Коморніцького. Фото Є. Гулюка
Сам Коморніцький якийсь час все заперечував. Що студента, бачив Бог, підстрелив не він, а колега Мньовський (Mniowski), що сідляру тільки відповідав, бо той першим його вдарив, а всі перераховані вище злочини також робили інші – навіть називав їхні прізвища. І може хтось йому і повірив, але не судді. Коморніцькому пригадали всі давніші і теперішні побиття, всі вчинені насильства, вбивства і крадіжки й засудили його до відсікання голови. Лише після прочитання остаточного рішення суддів, Коморніцький визнав свою вину у вчиненні злочинів і просив перенести кару на наступний день. Останнім його проханням було перепросити всіх, кого скривдив за час перебування у Львові. Дві останні особи, в чиїх руках перебував Коморніцький – це сповідник та кат.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Medyński A. Awanturnik pod mieczem katowskim we Lwowie // Wschód. – Lwów, 1938. – №110. – Str. 12.
Історія кожного будинку, вулиці, скверу чи площі складає цілісну картину історії нашого міста. Сьогодні пропонуємо Вам ознайомитись з досить непримітною, проте не менш цікавою львівською площею–сквером, яка розташована між вулицями Лисенка, Короленка та Просвіти.
Колишня площа Францисканська. Фото Мар’яни Іванишин
За Австрії тут була площа Францисканська, пізніше цей сквер називали площею Гвардії Народової (на честь польських повстанців 1848 року), а від 1939 року площа не має назви. У 1982 році на цій площі відкрили пам’ятник західноукраїнському радянському письменнику Олександрові Гаврилюку (1911 – 1941) за проектом скульпторів Е. Миська, Д. Крвавича та архітектора М.Вендзиловича. У роки незалежності пам’ятник демонтували.
8 травня 1994 року на цій площі було встановлено пам’ятник ‘‘Просвіті’’ з нагоди 125 – річчя цього товариства. 8 грудня 1868 року у Львові заснували товариство ‘‘Просвіта’’, яке об’єднувало українську інтелігенцію довкола ідеї просвіти простого народу та покращення його долі. Товариство значною мірою сприяло культурному, освітньому і духовному розвитку українського народу : засновувало школи, видавало і розповсюджувало поштою книжки, проводило виставки – ярмарки української книги, створювало бібліотеки, читальні. Незабаром товариство перетворилося на масову національну громадську організацію українців Галичини і на початку ХХ ст. поширило свою діяльність на всю Україну, а також і на інші країни, де були осередки українців. Восени 1939 року товариство ‘‘Просвіта’’ було ліквідоване більшовицькою владою. Відновило свою діяльність 13 червня 1988 р. як Товариство української мови ім. Т. Шевченка, а згодом перейменуване на Товариство ‘‘Просвіта’’ імені Тараса Шевченка.
Пам’ятник ‘‘Просвіті’’. Фото Мар’яни Іванишин
Пам’ятник являє собою колону з сірого граніту, яка встановлена на трьох круглих полірованих блоках. Перед колоною стоїть жіноча постать з бронзи, яка обіймає підлітка. Це символ Матері – України. Колону увінчує королівська корона Данила Галицького. Вона символізує українську державність. Під короною розташований герб України – Тризуб, а також герби українських земель.
Пам’ятник ‘‘Просвіті’’. Фото Мар’яни Іванишин
Загальна висота монументу становить 13 м. Його автором є скульптор Василь Ярич. У 2004 – му році з фасаду пам’ятника було здерто бронзову таблицю.
Зі сторони вулиці М.Лисенка – палац графів Дідушицьких, споруджений у XIX столітті. Тут колись знаходилась їхня картинна галерея та бібліотека.
Палац Дідушицьких. Фото Мар’яни Іванишин
Зі сторони сходу від площі, на вулиці Короленка, стоїть бароковий костел францисканців Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, який збудований на кошти Софії Сенявської у 1708 році.
Колишня площа Францисканська, 1914 р. Костел францисканців Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії.
Спочатку він призначався для ченців – капуцинів, але після ліквідації цього ордену у 1784 р., його було передано ордену францисканців. З 1998 р. тут міститься молитовний дім адвентистів.
Вигляд на площу з вулиці Просвіти. Фото Мар’яни Іванишин
З півдня сквер оточує вулиця Просвіти, яка колись звалась Кармелітською дорогою (веде до колишнього костелу кармелітв – тепер церква Ахистратига Михаїла), а пізніше мала назву вулиці Дарвіна.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Нова інтернет-мапа Любачівщини і трьох сусідніх повітів об’єднує населені пункти колишнього Львівського воєводства, які були населені українцями (до 1947 року). Окрім Любачівського карта включає частину Яворівського, Рава-Руського та Сокальського повітів, які опинились за лінією Керзона. У сучасних кордонах карта охоплює Підкарпатське і Люблінське воєводства на території Республіки Польща. Ця мапа є продовженням проекту “LemkoLand. Beta 2.0”.
Любачів довоєнний, 1939 р. Фото uk.wikipedia.org
«Створити на наповнювати мапу мене надихнули мої друзі лемки. Досить часто зустрічаючи нащадків вихідців з найзахіднішої частини Львівщини я помітив, що значна частина молоді не має уявлення, де знаходиться територія проживання їхніх предків і вважає, що це Лемківщина. Відтепер кожен охочий може ввести назву в пошуку на мапі і дізнатись про населений пункт предків, – розповідає Андрій Стадник, координатор проекту. – Окрім цього, це гарна можливість для знайомства вихідців з цієї території, які були депортовані, як в рамках обміну населенням, так і операції «Вісла»».
За словами координатора, наразі триває наповнення карти, зокрема для частини сіл і міст уже наведено короткі факти про їхню історію, подекуди є фотографії, а також посилання на тексти у Вікіпедії чи інших джерелах.
Храм св.Параскеви (УГКЦ ), XVIII ст., Нове Брусно, Любачівщина. Фото wikipedia.org
«Оскільки у Вікіпедії дуже мало україномовних сторінок присвячених Любачівщині, сподіваюсь, що ця карта спонукатиме молодь до їх створення», – зазначив координатор.
Довідка
Любачівщина це територія у складі Республіки Польща, на якій здавна проживали українці. Походить від назви однойменного повіту. Історичним центром вважається місто Любачів. Територія входила в склад Королівства Галичини та Володимирії а також Львівського воєводства (ІІ Річ Посполита). За даними Володимира Кубійовича, до початку Другої світової війни у Любачівському повіті проживало 93 200 мешканців, з них 49 560 українців-грекокатоликів — 53,17 %, 13 555 українців-латинників – 14,54%, 20 265 поляків – 21,74%, 240 польських колоністів міжвоєнного періоду – 0,26%, 9 235 євреїв – 9,91%. На сьогодні Любачівський повіт перебуває в складі Підкарпатського воєводства Республіки Польща.
Серед визначних українських діячів першої половини ХХ ст. можна виокремити постать Івана Боберського. Він відомий як громадський, культурно-просвітній, військовий та політичний діяч, педагог, журналіст, організатор, теоретик та у царині тіловиховання та спорту. Вивчаючи біографію Івана Боберського, вдалося відшукати чимало світлин (фотографій), які ілюструють його життєвий шлях. Вони відклалися у фондах українських та закордонних архівів, музеїв та бібліотек, а також зберігаються у приватних збірках і колекціях. Особливу увагу привертають світлини, які містяться у Бродівському історико-краєзнавчому музеї.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Іван Боберський у роки Першої світової війни, працюючи у Бойовій Управі Українських Січових Стрільців, збирав документи, фотоматеріали та спогади про діяльність січового стрілецтва. Завдяки йому було сформовано унікальний фотоархів, який містив близько 3000 світлин з життя українських добровольців. Іван Боберський спеціально опікувався роботою й інструктував фотографів Пресової кватири. У своєму “Щоденнику” 16 жовтня 1918 р. він писав хто, де, що і за яких умов робив відповідні фотографії: “Першим світливцем в полі був Юліян Буцманюк, який студіював малярство в Кракові. Малював портрети і робив знімки. Підхоплює цікаві події дуже зручно. Прибули згодом інші світливці: Теофіль Мойсеович, Володимир Оробець, передовсім маляр і рисовник Іванець Іван. Іванець любується в подіях, де видіти можна коні. В Коші уганяє із світлинним приладом Угрин, що придбав собі придомок “Безгрішний”, бо очевидячки ходить з порожніми кишенями. По-німецьки називав би ся “Habenichts”, дуже пильний працівник, але сочка його приладу схибляє на світлинах лиць. Виходять постійно округлі, ситі і білі. Це мене дратує. Не люблю невірних світлин. […] Для світливців написав я осібний правильник, щоб знали свої права й обов’язки й уміли удержати “світлинне поготівля”. Потрібні є світлини для видавництва, щоб вої Легіону перейшли в будучі часи і дали заохоту українській молоді. Скляні плити із знімками привозили світливці до “Боєвої Управи” у Відні і побирали там через мене все, що потребували до роблення світлин. Дотепер назбиралось понад вісімсот світлин. Один [Теофіл] Мойсеович, що дописує на плитах дату і початкові букви свойого імени. Другі цього не роблять. Не можуть навикнути. Світлина без дня, місяця і року тратить на вартости. Знимок з дійсних боїв бракує. Тяжко наражатись на смерть ворожих куль, щоб придбати знимки з наступу свого або ворожого війська. Рукопашного бою не зловив ніхто. Треба би йти до штурму не з крісом, але з світлинним приладом. Замало маємо сміливців, а також замало малярів і письменників”. Світлини УСС, які зберігаються у Бродівському історико-краєзнавчому музею, це здогадно є частина з цього архіву, до формування якого долучився Іван Боберський.
Бродівський історико-краєзнавчий музей. Фото www.brodyhistory.org.ua
Колекція світлин українських січових стрільців, що у 1998 р. були передані до Бродівського історико-краєзнавчого музею, налічує близько 700 одиниць аматорського та професійного виконання. На думку дослідника Василя Стрільчука хронологічно ця збірка охоплює період від вересня 1914 р. до весни 1917 р., включаючи також декілька світлин 1918 р. та світлини 1950–60-их рр., а також 140 світлин, які потребують ідентифікації. Серед представленої колекції є 11 світлин на яких зафіксований Іван Боберський. Вони вперше були опубліковані у виданнях “Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках” (Львів, 2003 р.) та “Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців” (Львів, 2004 р.).
“Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців” (Львів, 2004 р.).
Аналіз збірки світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею показав, що не всі вони правильно ідентифіковані. Більшість представлених світлин є “постановочного характеру”, що підтверджується багатьма джерелами, зокрема й іншими світлинами. Наприклад, у одній із приватних колекцій в Україні зберігається фотографія, яка зроблена за кілька хвилин до світлини із підписом “Старшини УСС.
Старшини УСС. У першому ряді зліва направо – 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Ґорук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський. Світлина з приватної колекції, опублікована у виданні: Каглян О., Загреба М., Смеречанський Р. Українські січові стрільці. До сторіччя утворення легіону УСС. – Київ: Логос, 2014. – С. 35.
Дев’ятий зліва І. Боберський, біля нього С. Ґорук, С. Шухевич, Д. Вітовський” На ній Іван Боберський (другий зліва стоїть спиною до фотографа) розставляє січових стрільців до фотографії (Світлина підписана так: “Вишкіл” підстаршин).
Старшини УСС. У першому ряді зліва направо – 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Ґорук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський. Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Окрема взята світлина – це більша чи менша історія, яка криється за нею. Мою увагу привернула світлина, де Іван Боберський стоїть з булавою в руці.
Голова українського товариства “Сокіл-Батько” Іван Боберський з почесною булавою після її вручення. Львів, вул. Руська, 20, дворик “рухівні” (спортивного залу) українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”, здогадно 10 вересня 1911 р. Світлина опублікована у виданнях “Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках” (Львів, 2003 р.) та “Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців” (Львів, 2004 р.).
У виданні “Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках” у першій збірці зазначено: “Боберський Іван (4.08.1873-17.08.1947) – четар УСС, український громадський діяч. Львів, 1914 р.”. Перше, що важливо зауважити, Іван Боберський народився 14 серпня, а не 4 серпня. Друге – неправильно встановлено рік світлини (1914 р., насправді 1911 р.). Третє – через публікацію світлин не в повному обсязі (з чотирьох сторін вона обрізана; очевидно на думку авторів так було краще для зовнішнього сприйняття) було втрачено декілька деталей, які дають можливість встановити не тільки час, а й місце, де зроблено фотографію та з якої нагоди.
Листівка видана українським гімнастичним товариством “Сокіл-Батько” з нагоди проведення І Краєвого здвигу. Львів, 1911 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Отож все по порядку.
Відомо, що до Першої світової війни українським соколам вдалося організувати у Львові два грандіозні заходи: І та ІІ Краєві здвиги (1911 р., 1914 р.) із залученням декількох тисяч осіб. Ідея проведення І Краєвого сокільського здвигу назріла тоді, коли товариство “Сокіл” очолив Іван Боберський (1908 р.). Він одразу організаційно скріпив товариство, поліпшив комунікацію між центральним “гніздом” у Львові та осередками в краю. З цією метою 1909 р. активізував діяльність “централі” товариства (центральний осідок у Львові у зв’язку із цим отримав назву “Сокіл-Батько”), а для піднесення духу “соколів” виникла потреба, за чеським зразком і прикладом січових організацій Галичини, проведення масштабного, всезагального національно-культурного і руханкового сокільського заходу – “здвигу”. Чи не вперше це питання було обговорене 4 грудня 1909 р. на з’їзді начальників сокільських окружних товариств у Львові. Після кількох перенесень (зокрема й у зв’язку з виборами до сейму в Східній Галичині) була затверджена дата проведення (9–10 вересня 1911 р.), яка приурочувалася відзначенню 50-х роковин смерті Тараса Шевченка. 9 вересня у львівській філармонії було проведено привітальний вечір, на якому з нагоди події були виголошені доповіді й привітання українських організацій з різних країн та куточків Австро-Угорщини, що прибули на здвиг. 10 вересня, програма здвигу передбачала три події: церемонію посвячення прапора «Сокола-Батька», похід-маніфестацію українських соколів вулицями Львова, а також показові гімнастичні вправи, ігри, забави, спортові змагання на площі “Сокола-Батька” (знаходився в районі сучасної дитячої залізниці у Стрийському парку зі сторони вул. Стрийської). Під час проведення здвигу голові “Сокола-Батька” Іванові Боберському за активну десятилітню працю в сокільській організації, за козацьким звичаєм і словами: “Пануй і веди нас!”, було вручено булаву, що стало свідченням його особливих заслуг і визнання громадою українського товариства “Сокіл”. Перший Краєвий здвиг українських соколів у Львові був широко висвітлений на шпальтах українських, польських, чеських, російських і жидівських часописів.
Плакати-афіші І Краєвого здвигу, розміщені по вулиці Коперника у Львові. Вересень 1911 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
З нагоди І Краєвого здвигу за участі Івана Боберського розроблено спеціальну атрибутику: плакат-афішу, листівку, програмки, запрошення тощо. Вони мали привернути увагу, підсилити процес мобілізації і залучення української громадськості до заходу, а також подальшому суспільному розголосу від події. Ось, що з цього приводу писав член “Сокола-Батька” та соратник Івана Боберського Степан Гайдучок: “На І. здвиг 1911. р. у Львові малював афіш мистець Івасюк Микола. Помисл подав І. Боберський. Малюнок величини 80×80 цм. на папері 90х120 цм., виконаний в 3 красках у літоґрафії Піллєр-Наймана у Львові в 5.000 примірниках. На темно-синьому, квадратовому тлі видно льва з короною, що спинається вправо на скалу. Лев і скала в рожевому обручі, на якому видніє білими буквами клич: “Злукою і роботою здобуває нарід свободу”. В чотирьох кутах квадрату рожеві кружки на білому тлі. В горішних кружках клич: “Все вперед”, в долішних “Всї враз”. Ті два зазиви стали кличем українського сокільства. Малюнок викликує у глядача сміливість і завзяття. Під малюнком синіми буквами напис: “І. Краєвий здвиг Соколів і Січий у Львові 10. вересня 1911”. Січий очевидно тих, які закладав Сокіл-Батько як свої філії, бо Січи, які стояли під кермою Др-К. Трильовського, відказалися взяти участь в Здвизі для того, що духовенство посвячувало прапор С[окола]-Б[атька]. Яких 1.000 примірників цього афіша, відбитого на кращому папері, розіслано по здвизі на окрасу домівок читалень і сокільських гнізд. Рисунок цього льва використала Боєва Управа підчас світової війни до відзнаки на шапку для Українських Січових Стрільців”. Малюнок “льва з короною, що спинається вправо на скалу” друкувався у галицькій пресі із закликом до українського громадянства на здвиг , а також був використаний на сокільській листівці та плакаті-афіші.
Заклик старшини українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” до українців з нагоди проведення І Краєвого здвигу, опублікований у часописі “Народне Слово”. Львів, 1 квітня 1911 р.
Опираючись на все вище сказане та повертаючись до світлини, на якій зафіксований Іван Боберський, можна з впевненістю сказати наступне. Іван Боберський, вдягнений у сокільський однострій, тримає почесну булаву (сьогодні зберігається у фондах Львівського історичного музею), вручену йому 10 вересня на І Краєвому здвизі у Львові. За ним знаходиться брама через яку можна пройти на вул. Руську або зайти в дворик будинку на Руській, 20 (сьогодні брама перебуває на реставрації). Ліворуч від Івана Боберського на стіні видніється фрагмент плакату-афіші, виданого напередодні здвигу. Світлина виконана у дворику “рухівні” (гімнастичному залі; функціонував як “осідок” львівських соколів з листопада 1906 р. до вересня 1939 рр.) українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Гімнастичний зал знаходився у будинку страхового товариства “Дністер” на першому поверсі у правому крилі по вул. Руській, 20 (тепер у цьому будинку 1-а міська комунальна поліклініка та спортивний зал Львівської обласної ради). Щодо датування світлини, можна з певністю сказати, що виконана вона або 10 вересня 1911 р., у день безпосереднього вручення почесної булави Іванові Боберському, або можливо упродовж наступних декількох днів після здвигу, але аж ніяк у 1914 р.
Голова українського товариства “Сокіл-Батько” Іван Боберський з почесною булавою після її вручення. Львів, вул. Руська, 20, дворик “рухівні” (спортивного залу) українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”, здогадно 10 вересня 1911 р. Автентична пам’ятка. Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Отже, проведена розвідка показала, що до опрацювання давніх світлин та їх публікації потрібно підходити дуже ретельно. Кожна деталь на фотографії є надзвичайно важливою. Вона дає можливість встановити час, місце та з якої нагоди з’явилася та чи інша фотографія. Тому при передруці давніх світлин важливо зберігати автентику, а в тих випадках, коли треба викадрувати певний фрагмент, підійти до цієї справи коректно та із відповідними знаннями. При опрацюванні непідписаних світлин важливо використати всі можливі джерела: архівні документи, періодику, спогади тощо. Проаналізована пам’ятка, на якій Іван Боберський зафіксований з булавою, свідчить про те, що збірка світлин УСС Бродівського історико-краєзнавчого музею хронологічно охоплює також роки до Першої світової війни.
Сподіваюся, що дана розвідка послужить подальшому вивченню світлин, які зберігаються у різних збірках, що в свою чергу сприятиме поверненню забутих сторінок української історії та історії Львова зокрема.
Щира подяка директорові Бродівського історико-краєзнавчого музею Василю Стрільчуку за можливість опрацювання та публікації світлин з фондів музею та Лесі Крип`якевич.
Андрій СОВА, кандидат історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, заступник директора Центру незалежних історичних студій
Використані джерела:
Боберський І. Щоденник, 1918–1919 рр. / Упоряд. Ю. А. Мицик. – Київ: Вид. дім “КМ Академія”, 2003. – 260 с.
Каглян О., Загреба М., Смеречанський Р. Українські січові стрільці. До сторіччя утворення легіону УСС. – Київ: Логос, 2014. – 48 с.
Краєвий Сїчово-сокілський здвиг у Львові // Народне Слово. Ілюстрована, популярно-просьвітна, полїтична й лїтературна часопись. – Львів, 1911. – 1 цьвітня. – Чис. 494. – С. 1.
Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2004. – 128 с.
Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Сова А. Історія прапора товариства “Сокіл-Батько” у Львові // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2010. – Т. CCLХ: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – Кн. 2. – С. 175–202.
Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках / Авт. тексту Я. Онищук, упоряд. Я. Онищук, О. Панькевич. – Львів, 2003. – [204 с.].
Сьогодні продовжуємо розповідь про Степана Гумініловича, розпочату минулого тижня. До 1947 талановитий музикант та спортсмен Степан Гумінілович очолював у італійському таборі військовополонених створений ним хор та брав участь у спортивному вишколі співвітчизників-таборовиків, а згодом за допомогою єпископа І. Бучка був достроково звільнений з полону та переїхав до австрійського Зальцбургу.
Вид Зальцбургу
Лише в цьому місті було п’ять таборів для біженців, в яких перебувало близько п’яти тисяч українців, найбільший з них був у передмісті Лєксенфельд. Українська громада живучи в дощаних бараках і маючи в розпорядженні кілька опалюваних кімнат в єдиному мурованому будинку на території монастиря оо. Ієзуїтів, працюючи на чорних роботах в місцевого населення, налагодила діяльність лікарні, лялькового, драматичного і оперного театрів, трьох хорів, симфонічного оркестру, естрадного ревю-ансамблю, здійснювала вишкіл пластового осередку, добилася дозволу на відкриття низки навчальних закладів, проводила Літургії греко-католицького і православного обрядів.
В зальцбургському таборі С. Гумінілович влаштувався на роботу вчителем фізкультури (інструктором шведської руханки) у місцевій реальній гімназії і невдовзі одружився. (Цікаво, що у 1944 році до Австрії виїхала сім’я майбутнього владики Любомира Гузара, і в 1944-1949 роки він навчався саме у цьому закладі). У вільний від роботи час грав у футбол за клуб спортивного товариства «Україна», а після від’їзду керівника колективу – Миколи Штиня, також диригував хором «Трембіта» цього товариства.
Хор СТ «Україна» табору Лєксенфельд
Там, у таборі, по-справжньому захопився створенням музики легкого жанру, створив музику до кількох успішних естрадних ревю.
Подальший шлях подружжя Гумініловичів пролягав до Канади через тривалі періоди перебування у Чилі та Аргентині. «Життя в Чілє не було легке, не знаючи еспанської мови треба було промишляти різно, щоб вдержати родину. Різьбив гуцульські касетки (різьблені дерев’яні шкатулки – Р. Г.), працював фізично, опісля грав на скрипці у радіо і в нічному кабаре циганську музику… Коли українці в Аргентині довідались, що Степан з родиною перебуває в сусідці, дуже просили, щоб переїхав до Буенос-Айрес та провадив хором і займався музичною працею», – згадували друзі. Частково – потягом, а далі – кіньми, вони подолали Анди й опинилися в Буенос-Айресі, де українська громада була досить організованою. Тут Степан і Лідія брали активну участь в культурному житті української діаспори, стали членами «Просвіти», співали у хорі «Трембіта» при цьому товаристві. В Буенос-Айресі Степан Гумінілович випускає дві платівки своїх творів легкого жанру спільно з оркестром старого доброго друга Л. Яблонського, якому вдалося організувати колектив вокалістів і оркестрантів, якого й у Львові не було.
А 1957 року на заклики дивізійників-емігрантів сім’я Гумініловичів переїздить до Канади (Ошаву). Сорокарічний маестро успішно опановує ще одну (вже котру !) іноземну мову, цього разу – англійську. Для утримання родини працює на державних підприємствах, а у вільний час пише музику, проводить репетиції хорів.
Обкладинка збірки творів С. Гумніловича, які постали у таборах в Ріміні та Лєксенфельді
Диригував співацькими колективами церков св. Юрія в Ошаві та св. Покрови в Торонто, хорами «Боян», «Бурлака-1» (з числа колишніх дивізійників), з якими записано платівки «Дивізіє, гей, рідна мати» та Архиєрейську службу Божу. Будучи визнаним хормейстером, сам співав у хорі «Прометей», керованому Левом Туркевичем, а після несподіваної смерті Лева перебрав на себе управління ним та жіночим хором «Чайка».
Анонс концерту в Канаді
Cолісти і квартети, з якими співпрацював С. Гумінілович
Спільно з Л. Яблонським, що теж переїхав він у Торонто, організовував чудові музичні дійства, налагодив контакти з Богданом Весоловським, котрий проживав у Монреалі. До його творчих проектів долучилися гарні співаки-солісти, які любили і вміли виконувати пісні легкого жанру. Серед них – Василь Тисяк, Антін Дербіш, Стефанія Федчук, Марія Дольницька, сюди ж приїздив для запису пісень Б. Весоловського відомий оперний співак Андрій Добрянський, а з Монреаля – Марія Вербицька й Анна Чорнодольська. До них приєднались чоловічі квартети «Верховина» і «Розвага» з Клівленда, місцеве жіноче тріо «Троянда» за участю доньки А. Дербіша – Люби. Спільними зусиллями композитора та керівника оркестру за спонсорства власників книгарні «Арка-Квін» вони розпочали випуск серії платівок. Загалом їх було випущено понад сто.
Степан Гумінілович в старшому віці
Платівки «Арка-Квін»
З роками музикант поступово відійшов від диригентської і концертної діяльності, зате це найбільш результативний період його композиторської творчості. Композиторську спадщину Степана Гумініловича складає велика кількість хорових та інструментальних творів, аранжувань композицій світської та релігійної тематики, ліричних та розважальних пісень, музика до вистав, які успішно збирали повні зали в Нью-Йорку, Чікаґо, Філадельфії, Клівленді й Торонто.
https://youtu.be/vX6KCPVxA-c
Навесні 1984 року Степан Гумінілович не зміг керувати хором, а 27 січня 1985 року відійшов у засвіти. З часом його ім’я на батьківщині і в Канаді стали забувати, і лише диски, записані у розквіті таланту, берегли для нащадків його чудову музику.
Від 37.00 Орест Цимбала виконує «Сон»
Важливими кроками до повернення його імені і доробку Україні є акції до його 100-річчя в рамках ІІ Міжнародного фестивалю української ретро-музики ім. Богдана Веселовського. Першою стала концертна програма з його естрадних солоспівів «Мрійлива ніч», проведена 6 червня у Львівській обласній філармонії. Цю подію вшанували своєю присутністю віце-президент світового конгресу українців Петро Штик та син композитора – Юрій Гумінілович, який ніколи раніше не був в Україні і був безмежно зворушений і вдячний за пам’ять про його батька.
Наступною масштабною мистецькою подією буде конкурс молодих виконавців з гала-концертом переможців, який відбудеться в Полтаві 26-27 серпня. Так, повернення з забуття імен тих, хто все своє життя присвятив служінню Україні, не лише збагатить наші знання про національну мистецьку традицію, але й перекине іще один міст єднання двох берегів Дніпра.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Андрусяк Михайло Ув’язнена скрипка : Док. нарис / [Ред. І.Горошко]. – Коломия : Б-ка «Агро», 1992. – 63 с.
Дивізія «Галичина» – в запитаннях і відповідях ветеранів. – [Електронний ресурс] : http://maidan.org.ua/arch/pressk/1233566160.html
Житкевич Анатолій Серце, наповнене піснями. – [Електронний ресурс] : https://parafia.org.ua/person/huminilovych-stepan/
Колісник Р. «Машерують добровольці…» : Спомини. – Тернопіль : Арій, 2003. – 120 с.
Краєві Легкоатлетичні змагання у Львові // Голос Підкарпаття. – 1942. – №3. – 13.09. – С. 7.
Курищук Василь Щоб не втопитись у чужих океанах // Галичина. – 2010. – 29 травня.
Лукіянович Ф. Український табір в Лєксенфельді у Зальцбурзі / Філарет Лукіянович // Almanac of the Ukrainian National Association for the year – Jersey City-New York=Джерзі Ситі-Ню-Йорк : Svoboda press, 1986. – С. 65-111.
Луців В. Ювілейний концерт хорів «Бурлака» та «Гомін» у Лондоні / В. Луців // Українська // Думка. – 1997. – 18 грудня.
Мохорук Д. І. Муза в погонах. До 90-ліття від дня народження нашого краянина з Топорівців композитора Степана Гумініловича // Край. – 2007. – №1 (871). – 01.01.
Мохорук Д. Село моє Топорівці : Історико-краєзнавчий та етнографічний збірник : Септималогія. Том 7, ч. 3. – [Електронний ресурс] : http://evrika.if.ua/141/
У вівторок, 1 серпня 2017 року, о 17.00 в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Анни Васильєвої під назвою “Kitch`EN”.
Анні Васильєвій, досліднику людських душ – психологу та художнику з Києва, як нікому іншому відомо про те, що перші сеанси «психотерапії» кожен з нас отримує на кухні під пильним оком мами, або друга.
То ж не дивно, що Анна тримаючи в фокусі своєї уваги людину з її неповторним і безкінечно складним внутрішнім світом помістила її в мінливому просторі посткомуністичних інтер’єрів, в котрих живуть люди сучасності, які з кожним роком створюють майбутнє, в котрому ми вже знаходимось.
Як не дивним є і те, що персонажі для своїх ремінісценцій, вона взяла у художників модерну, епохи на зламі 19 і 20 століть – часу, коли так бурхливо розвивалась психологія і мистецтво. Художники того періоду також зробили об’єктом своєї уваги душевний стан і переживання портретованої – простої не героїзованої і не міфологізованої людини.
На таких самих як і у нас із вами кухнях з легкої руки Анни Васильєвої сидять і діляться з нами сокровенним герої картин Лотрека і Пікасо, Ван Гога і Модильяні…
Ідея серії робіт KitchEN полягає в тому, щоб показати, наскільки є розмитими кордони між минулим, сучасним та майбутнім. Kitch’EN вже експонувалась 2014 року в київській галереї A-House.
Анна Васильєва
Анна Васильєва народилась 12 грудня 1988 року в місті Київ.
Перед тим, як ступити на творчий шлях, художниці довелось попрацювати в різних сферах та закінчити дві освіти: маркетинг (2005-2010рр.) та психологію (2010- 2014рр.), що допомагає зараз в мистецтві. Допомагає зрозуміти людей, вгадати та відчути їх бажання, допомогти вирішити, що вони хочуть бачити на полотні в результаті (якщо мова йде про картину на замовлення).
З 2011 року займається живописом та рисунком в майстерні Георгія та Таїсії Зайченко, котрі допомогли сформувати бачення прекрасного та оволодіти різними техніками образотворчого мистецтва.
В 2012 році вступила до Львівської Національної Академії Мистецтв на дизайн інтер’єрів, та провчившись там рік, перевелась на графічний дизайн в інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука, що в Києві.
Свою першу виставку вирішила провести навесні 2014 року в галереї A-House (вул. Стрілецька, 7/6). Виставка пройшла добре та отримала багато схвальних відгуків, після чого 6 моїх робіт забрали на колективну виставку художників в місто Базель (Швейцарія).
На даний момент мисткиня працює в галереї Akt на території арт заводу Платформа, пише нові картини та створює нові проекти. Також була учасником колективних виставок в Будинку Художників, галереї Лавра та арт центрі Я.Гретера.
У ХІХ столітті і до Першої світової Волинь перебувала у складі Російської імперії, а це означає, що їй були притаманні як свої індивідуальні, так і загальноімперські тенденції в різних сферах життя.
Попри те, що цей час можна назвати «найтемнішим» у луцькій історії, він має цікаві і колоритні сторінки. Люди якось жили і намагалися прикрасити й «розвантажити» своє «уєздне» існування.
Що робили мешканці у вільний час у Луцьку в ХІХ столітті, які були розваги, як народні маси «ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ» гуляли і відволікалися від буденності?
Панорама Луцька зі Святої гірки (тепер вулиця Гаврилюка)
Дворянська культура публічного саду і випивка простолюдинів
Волинь ХІХ століття не стала одразу російською. Вона ще пам’ятала і зберігала шляхетські садиби, маєтки, палаци і парки. Проте міська мода на гуляння в парку, а точніше, в саду, в Луцьк прийшла з російських головних міст, де побутувало пристрасне захоплення усім французьким. Гуляння в парку – це не просто спосіб провести час, а ціла культура, яка започаткувалася в Луцьку у 1870-х роках.
Уже в ті часи головною вулицею міста була Шосейна. Цю назву вона дістала через те, що сюдою проходила траса Києво-Брестського шосе, прокладеного у 1860-ті роки. Вулиця опинилася серед міської забудови, з її пагорбів відкривався милий вигляд на старовинні пам’ятки міста. Нині це вулиця Лесі Українки, околиці якої в ХІХ столітті не були так забудовані, як зараз.
Восени 1866 року західними краями Російської імперії мандрував дійсний і таємний радник Помпей Батюшков. Разом із ним «съ Высочайшаго свѣдѣнія» перебував художник Московської оружейної палати Дмитро Струков. Саме він зробив малюнки, за якими потім у петербурзькій майстерні Олександр Беггров виконав кольорові літографії волинських і не тільки пам’ятників старовини. Одна з них – фантастичний вигляд на Луцьк з пагорбів Святої гірки. Зараз це вулиця Гаврилюка, за 20 метрів від Лесі Українки.
Гуляння біля саду. Поштова листівка початку ХХ століття. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
У 1870-х роках Луцька міська дума неподалік давньої Святої гірки вирішила закласти міський сад. Розташовувався він поряд із на той час уже колишнім монастирем ордену тринітарів, гарний класицистичний костел якого саме розбирали у той час. Сад розкинувся трохи південніше монастиря та на місці розібраного костелу.
Сад – це не просто територія з деревами. Там мали бути деякі неодмінні атрибути паркових гулянь. У 1887 році до Луцької міської думи звернувся Йосиф Мануков з пропозицією віддати йому в оренду міський сад на 10 років. Він обіцяв побудувати літній театр з приміщенням для буфету і фойє та естраду для музичного оркестру. На цьому планував і заробляти. Після завершення терміну оренди всі споруди мали перейти у власність міста. Міська дума дала добро, проте з якихось причин Мануков так і не реалізував задуманого.
Перший в Луцьку пам’ятник – імператору Олександру ІІІ. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Натомість у думу звернувся Гецель Сороко з пропозицією віддати йому в оренду сад на 3 роки. Він обіцяв розважати лучан збудованим за 300 рублів балаганом. Це була популярна форма розваг в Російській імперії. Балаган був критим невеликим простим приміщенням, де виступали артисти з більш-менш стандартною програмою. В неї входили боксерські змагання, показ карликів, «бородаті жінки», циркові трюки з вогнем, виступи ілюзіоністів, лялькові вистави «петрушечників». Міська публіка була в захваті від цих шоу.
Проте замість балагану Сороко з компаньйоном Срулем-Мойшею Зафраном побудували цілий літній театр, витративши на будівництво не 300, а 1600 рублів. У театрі виступала трупа артиста І. Чечіна. Хоча за умовами, орендар сплачував певні відсотки з прибутку саду, щоб відбити таку суму, він хотів узяти в оренду сад не на 3, а вже на 10 років. Міська дума погодила. Так у Луцьку постав чи не перший театр. Він притягував лучан не менше, ніж балагани. Як ішлося у звіті думи, в цьому театрі «зручності ніскільки не поступаються приміщенням театрів у великих містах».
Зворотний бік портретів салону Доссіка. Зображення з сайту волинської Галереї мистецтв
В останні два десятиліття в саду біля Шосейної діяв не тільки театр. Тут часто відбувалися гуляння з музичним оркестром. Є відомості про те, що грали в саду оркестри полків армії Російської імперії, які квартирувалися в Луцьку. У вихідні по місту гуляли дами з літніми парасольками у довгих широких платтях, а супроводжували їх чоловіки з циліндрами на головах. Така картина потрапила на поштову листівку, зроблену біля самісінького міського саду на Шосейній.
Дами споглядали вистави, а потім неодмінно тягнули чоловіків у театральний буфет. Хто не хотів церемоніально відвідувати сад, міг одразу піти чогось випити. Згідно з постановою Луцької міської думи 1887 року, луцькі «питейныя заведенія» розділялися на 2 розряди: для вищого й середнього класу людей і для простолюдинів. У документі так і писалося – «для простолюдиновъ». В закладах першого розряду мало бути 2 мебльовані кімнати – одна для буфету з холодними закусками, одна для столової. Друга категорія могла міститися в одній кімнаті з влаштованими лавками і столами. Кожен тип повинен мати кухню. Право продажу довільними дозами і з відкоркованих пляшок дозволялося тільки першій категорії. Був ще тип закладів, який продавав алкоголь тільки з собою. Там не допускалося скупчення народу і тримання посуду, з якої можна випити.
Лучани зламу ХІХ-ХХ столітть
Як пише Вальдемар Пясецький, одним із улюблених закладів луцької публіки був ресторанчик для вищої категорії «У Анни». Там подавали дуже популярні настої, полинівку і тернівку, різні м’ясні страви з дикої птиці. А фірмовою тут були картопляні «пальчики» під грибним соусом.
Поряд із міським садом у 1895 році з’явилася ще одна новинка – відкрили перший в Луцьку пам’ятник. Він був зроблений з граніту й бронзи і був присвячений імператору Олександру ІІІ.
Зворотний бік портретів салону Шифера. Зображення з сайту волинської Галереї мистецтв
Дорогим, але модним задоволенням тоді ставала фотографія. Ну, яка ж грошовита красуня не захоче після гулянь у саду, вбраною у свою найкращу сукню, відобразити свій портрет на папері? У Луцьку діяли щораз більше фотосалонів. За словами луцького колекціонера Віктора Літевчука, першим у місті фотостудію відкрив Еміль Майєр у 1860-х роках. У 1880-х роках відкрився фотосалон Мінаковського. Одним із найпрестижніших у пізніші часи був салон артистичної фотографії Ананія Доссіка «Рембрандт». Фотографувалися лучани і в «Леонарді» Нахмана Шифера та інших. Ці портрети стали гарним відображенням шарму тієї доби.
Сад занедбали через жадібність
Після закінчення терміну оренди міського саду Сорокою міська дума стала думати, хто далі за ним має вести догляд. Охочих було немало та не відразу. Певний час сад стояв без догляду і потрохи заростав. Згодом мешканець міста Герман Касьянов хотів узяти в оренду сад біля окружного суду на 12 років. Щорічно обіцяє платити в міську казну певну суму. Натомість залишає за собою право будувати балаган, театр, будки, буфет, влаштувати ліхтарі.
Лучани зламу ХІХ-ХХ столітть
Цікавим для міської думи виявилося ще одне звернення. І не дивно, прохач настільки розхвалював себе і вивищував в очах міщан, що годі було відмовити йому.
«За 3 сезона моей дѣятельности въ Луцкѣ на нивѣ русскаго искусства я свое антрепренерское знамя держалъ высоко и лучане меня не могутъ упрекнуть въ некорректномъ къ имъ отношеніи. …За 3 сезона моей театральной дѣятельности я, кажется, оставилъ хорошее впечатлѣніе. …Думаю, что болѣе честнаго и энергичнаго предпринимателя какъ я городъ искать не долженъ», – писав про себе антрепренер (організатор культурно-видовищних дійств) Михайло Фебер з Херсону. Ай, молодець!
З фотостудії Мінаковського
Він хотів побудувати в міському саду двоповерховий мурований театр. Також обіцяв почистити сад. Проте в міській думі не погодилися одразу на умови. Для розгляду пропозицій Касьянова і Фебера в думі скликали комісію. Вкінці роботи вона написала звіт, в якому зазначила, що як виявилося, підприємці зовсім не збираються будувати театрів, а мають намір звести лише балаган, чорти б їх ухопили. Комісія визнала, що влаштування будівлі для театру в міському саду і впорядкування саду має бути клопотом безпосередньо міського управління. Як зразок будівлі напіввідкритого театру комісія рекомендувала приміщення київського кафешантану Шато-де-Флер.
Шато-де-Флер у Києві. Фото з io.ua
Серед причин відмови комісія називала ті, що балаган буде «обезобразить» сад, що місто буде залежати від підприємців, які хочуть вигоди тільки для себе. Дуже цікаве зауваження комісії про театр як мистецтво.
Шато-де-Флер у Києві. Фото з сайту “Променад по Киеву”
«Сценическое искусство само по себѣ, имѣя образовательное значеніе, отвлекаетъ простой-рабочій людъ отъ пьянства, а слѣдовательно развитіе этого искусства должно поощраться Городскими Управленіями, и должно входить въ его заботы, хотя бы даже съ затратою извѣстныхъ суммъ, безъ извлеченія большой доходности».
Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Це відбило у підприємців бажання щось робити. Як виявилося, на довгі роки. Поки міська дума збиралася з намірами «поощрять» луцький театр, сад все більше ставав занедбаним. Сприяло цьому не тільки це і небажання дати заробити антренпренерам. У Луцьку відкрилися два приватні сади. Один із них розташовувався на місці нинішньої інфекційної лікарні на Шевченка. Як пише Пясецький, він належав родині Марцинішиних. Інший сад – «Ельдорадо» – був ще більш привабливим, адже у ньому розташовувалися атракціони. Це ще один популярний вид розваг тієї доби. Окреме місце для атракціонів відвів на своїй землі Мар’ян Гольдшмідт. Сад розташовувався на березі річки Стир приблизно на місці нинішньої «Нової лінії».
Луцька пані на фотографії салону “Леонарді” Нахмана Шифера. Зображення з книги Вальдемара Пясецького “Пройдімося древнім Луцьком”
Розуміючи ситуацію, в міській думі вирішили піти на компроміс і стали шукати орендаря на дуже вигідних умовах. У 1910 році міська управа, звертаючись в газету «Волынь» і «Кіевская Мысль», «покорнѣйше проситъ напечатать на первыхъ страницахъ въ 4 ближайшихъ номерахъ объявленіе». У ньому управа запрошує підприємця, який узяв би на найвигідніших умовах в оренду міський сад біля окружного суду площею півдесятини з умовою будівництва в ньому театру. Надійшло два звернення, проте справа так і не зрушила з місця.
Брудний балаган і єврейські клозети
Занедбанню міського саду біля Окружного суду посприяв ще один фактор. У 1904 році міська дума прийняла стратегічне рішення: закрити базар на Парадному майдані і на його місці влаштувати міський сад. Це була довга історія з кулуарною боротьбою різних зацікавлених сторін, яка тривала майже десять років.
Ще один вид міських розваг того часу – гуляння на ярмарках. Якщо прогулянки в парку були свого роду церемонією, то розваги на ярмарках вважалися більш «низменными». Тут також була своя інфраструктура, головним об’єктом якої були балагани. Крім того, біля ринків зазвичай кидали якір різні мандрівні цирки й атракціони. Часто в балаганах показували і не зовсім етичні видовища, аби глядач був і гроші платив. Правда, квитки були дешеві, а тому доступні для багатьох.
Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
У більшості ж випадків репертуар балаганів був такий самий, як і в саду, проте садові театри приваблювали трохи інший склад публіки, ніж базари, де тинялися більше лайдаки, ошусти і їм подібні міські гольтіпаки. На ярмарках часто випивали, тож це також додавало свого колориту. Ще одним неодмінним атрибутом базарних гулянь був бруд. Адже в садах зазвичай були розбиті доріжки, а на незамощеному Парадному майдані при великих скопищах народу багно і нечистоти ставали декораціями усіх цих гулянь. Дуже добре описав ситуацію начальник луцького гарнізону у перші роки нового століття.
«Площадь эта въ настоящемъ ея видѣ, при существованіи на ней ярмарки и базара съ балаганомъ для цирковыхъ представленій, всё болѣе и болѣе загрязняется и служитъ причиной распространеній заразныхъ болѣзней, которыми болѣе всего страдаютъ жители ближайшихъ усадьбъ. Въ случаѣ появленія холеры, эта «Парадная» площадь несомненно будетъ служить разсадникомъ заразы въ виду того, что навозъ и людскія испражненія, годами накопившіеся какъ на самой площади, такъ и вокругъ балагана и базарныхъ будокъ, заражаютъ почву и подпочвенныя води», – писав він.
Сад на Парадному. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
А директор чоловічої прогімназії Каштурєв, яка розмістилася в келіях колишнього монастиря бернардинів скаржився на «єврейські клозети» поруч із ринком і балаганом. Він зауважив, що при цій ситуації на майдані ще й відкриваються нові м’ясні магазинчики. За такої антисанітарії епідемія була не за горами. До речі, саме з дерев’яним балаганом на Парадному пов’язаний факт, коли легендарний луцький пожежник Лук’ян Снітковський травмував око під час пожежі приміщення 1913 року і не зміг в подальшому виконувати своїх обов’язків.
І над усім цим підносився масив православного собору, який недавно перебудували з костелу бернардинів.
У 1907 році почали активно працювати над створенням саду на Парадному. З виробів цегельні «Лучанин», що на Гнідаві, вимурували паркан з кованими і дерев’яними ґратками, розсадили багато видів дерев та кущів. Тепер основні міські гуляння стали проводитися тут, правда, рідко. Постійний вхід у сад відкрили тільки в 1913 році, «уступая усиленнымъ ходатайствамъ жителей г. Луцка».
Зображення з книги Вальдемара Пясецького “Пройдімося древнім Луцьком”
У 1908 році в Луцьку з’явилася посада міського садівника. Він разом з помічником доглядав за всіма зеленими насадженнями Луцька. Якби це зробили раніше, можливо, сад біля суду і не занепав би.
Іподром і зимовий каток: спортивний Луцьк епохи Романових
Ще одним видом улюблених міських розваг були кінні дербі. На околиці Луцька неподалік католицького цвинтаря (зараз на його місці Меморіал) розташовувався іподром. Невідомо, чи б він виник, якби не військові. У Луцьку базувались кілька полків армії Російської імперії, в тому числі гусари. Спочатку казарми і конюшні розташовувалися на Парадному майдані, але згодом їх перенесли в район сучасного кінотеатру «Промінь».
Іподром. Фото з літака початку ХХ століття. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Іподром розміщувався або на місці, або поруч із сучасним стадіоном. Незважаючи на те, що це був об’єкт військових тренувань, тут іноді влаштовувалися перегони. Як пише Вальдемар Пясецький, на цьому іподромі після 1885 року влаштували дерев’яні трибуни. Змагання відбувалися щонеділі і були дуже популярні серед лучан.
Ближче до Першої світової війни іподром занепав і дерев’яних трибун вже не було. Він потрапив на аерофотознімок Луцька 1917 року. Дорога на фото – теперішній проспект Перемоги.
Уявіть гарний зимовий вечір суботи в Луцьку кінця ХІХ століття. Ліхтарник гасить останні вечірні світила, морозна і скрипуча темрява огортає пухнасті простирадла снігу на міських вулицях, а в будинках запалюються теплі, домашні, затишні вогники. Привезена газета з Житомира подає відомості про розклад мандрівного цирку по губернії, а на північній околиці міста готують «ракети» (так тоді називали феєрверки), щоб розпочати вечірні гуляння на льодовому катку.
Луцький іподром
Було чим зайнятися лучанам і взимку. На пагорбах Градної гірки (Градний узвіз) були місця для спуску на дерев’яних санках. Проте більш характерною розвагою були катки. Спорт узагалі став всеімперською модою наприкінці ХІХ століття. На катках іноді грав військовий оркестр, а також влаштовували піротехнічні шоу. В Луцьку запускали феєрверки на катках і в міських садах.
Вхід на міський каток, який за словами Пясецького, розташовувався біля іподрому, був платним, але дешевшим, ніж вхід на приватні катки Глікліхів та Кронштейнів. Де розташовувалися останні два, поки встановити не вдалося.
Живі картинки: як у Луцьку з’явилося чудо
1895 року в Парижі презентували новинку – «сінематограф Люм’єра». Це настільки вразило публіку, що новинка одразу поширилася світом, в тому числі і в російські губернії. За кілька років у містах по всій імперії почали з’являтися стаціонарні установки для показу «живих картин». Сам апарат зазвичай розташовувався в іншій кімнаті й проектував світло через отвір у стіні на екран. Стаціонарні сінематографи стали називати електротеатрами.
Відомо, коли почали показувати кіно у Луцьку: це 1908 рік. До нього було причетне так зване Луцьке товариство тверезості. Аби залучати людей до безалкогольних акцій, товариство використовувало показ «живих картин». У них була пересувна установка, яку часто використовували у дерев’яному літньому театрі, який розташовувався поряд з першим міським садом.
Взимку 1909 року товариство вирішило зробити покази стаціонарними. Вони орендували зал на першому поверсі житлового приміщення на перетині сьогоднішніх вулиць Ковельської та Лесі Українки. В залі було 80 місць, половина із яких сидячі. Цей перший стаціонарний кінотеатр Луцька не мав назви. Він проіснував всього півтора року.
Перші електротеатри в Луцьку мали назву «Модерн» і «Ренесанс». Вони розташовувалися на Шосейній і також мали свої буфети. Крім алкоголю і холодних закусок продавали й солодощі. Улюблені види – шоколад і карамель.
Ці електротеатри були маловмісні і не завжди могли задовільнити великий інтерес публіки, яка збиралася масово дивитися на «живі картинки». Тоді У 1909 році чиновник Луцької міської думи Л. Ельберт ініціював відкриття великого електротеатру «Одеон» на вулиці Шпитальній (тепер Богдана Хмельницького). Він мав 300 місць, вестибюль, апаратну і невелику сцену. Зараз це перебудований згодом театр ляльок.
Інтерес до тоді ще німого кіно в Луцьку був величезним. Мешканці сприймали кіно за чудо і на той час їх можна зрозуміти. Кінематограф став поволі витісняти циркові забави, а інтерес до професійного театру витісняв балагани. В наступні роки кінотеатри стали рости один за одним. Посприяла цьому і поява в Луцьку електрики. Одного дня з пропозицією до міської думи звернувся такий собі лучанин Альфонс Людвігович Яр, який просив надати йому ділянку землі, на якій він збудує електростанцію. Уже в вересні 1909 року в місті з’явилося перше електричне освітлення вулиць і зовсім скоро електрику стали продавати міським абонентам.
Перший луцький електричний дуговий ліхтар до Першої світової війни. Поштівка з приватної колекції
Електричне світло у той час також сприймалося як неймовірна новинка. Її одразу ж стали використовувати в розважальних цілях. Театри, балагани, сінематографи, ілюмінація міського саду – лучани одразу втямили, що робити з електрикою.
Попри популярність кіно, театр в Луцьку переживав цікаве перетворення – він не те що не занепав, а навпаки тільки розвинувся. Якщо раніше в балагани і театри приїжджали мандрівні артисти, то на початку ХХ століття в Луцьку стали з’являтися місцеві театральні товариства і гуртки, які мали тематичну направленість. Вони самостійно ставили вистави. Гастролі мандрівних артистів стали менш популярними. У місті діяли гуртки із досить цікавими назвами: «Юноши-любители драматическаго искусства», «Еврейская свободная сцена», «Луцкій кружокъ любителей еврейскаго драматическаго искусства Идише Фрайе бине». Вистави давали і Луцька українська громада і Товариство польської молоді. Також до театрального мистецтва була долучена група з дуже цікавою назвою – Группа любителей и любительниц города Луцка.
Плацдармом для цих всіх товариств став новий театр «Замок Любарта», розташовуваний у замку Любарта. Ці організації просто брали сцени в оренду. Нерідко давали благодійні вистави. Театр мав 2 дерев’яні павільйони і буфет. Він освітлювався електричним світлом. Театр діяв приблизно 10 років. Іноді сюди заїжджали мандрівні «живі картинки». У 1918 році тут відбулося кілька зборів військовиків. На цей момент дах був дірявий, підлога гнила, а декорації зіпсовані. В міжвоєнний час «Замку Любарта» як театрального осередку вже не було.
Бал во славу Романових й ілюмінація Його Високості
На тлі балаганних трюків і театральних вистав, походжань у садах і споглядання «живих картин» виділялися окремі й одиничні гуляння й урочисті масові святкування, влаштовані на честь приїзду імперської особи чи якоїсь річниці. Скільки разів у Луцьку бували російські імператори, лоскочучи нерви вірнопідданим волинянам, годі перелічити. Чому вони сюди приїжджали? Зазвичай на військові маневри. Луцьк вважався важливим містом для оборони «юго-западного» краю імперії, поряд з містом часто проводили військові маневри і огляди військ, тому все ХІХ століття Волинь і Луцьк відвідували їхні величності різні Олександри і Миколаї.
Та особливі святкування влаштовували до річниць. На початку ХХ століття Луцьк разом зі всією Російською імперією пережив дві такі: століття війни 1812 року (тоді її називали «Отечественная война») та, головніше, 300-ліття правління Дому Романових.
Військове поле за казармами на теперішній вулиці Стрілецькій. Тепер цей район забудований. Фото з Австрійської національної бібліотеки
З цієї нагоди в місті перейменували кілька центральних вулиць. Вони отримали такі назви: Романівська, Михайлівська, Імператора Олександра І, а Шосейну перейменували на Імператора Миколи ІІ.
Цілий день 21 лютого 1913 року лучани посилено святкували. В усіх церквах напередодні відправили панахиди за померлими членами роду. Після ранкової служби з усіх церков міста прихожани зійшлися хресною ходою до православного собору, де відбулася урочиста літургія. Звідти разом із військовими хода рушила на воєнне поле на всенародний урочистий молебень просто неба. Після цього – військовий парад біля казарм. Зброя, знамена і ордени грали відблисками Його Величності на сонці і свіжому морозному повітрі. В 3 години дня за рахунок міського бюджету дали обід для найбідніших мешканців міста.
Після офіційних урочистостей – гуляння. Ближче вечора дали бал для учнів усіх шкіл у Луцькій гімназії. В народній чайній Товариства тверезості відбулося народне читання з туманними картинками. Розповідали про історичне значення Романових, роздавали брошури. Ввечері – пік гулянь з ілюмінацією. На Братському мосту встановили велику металеву арку з електричними лампочками. В арку були вмонтовані 4 портрети імператора і його наступника. Вбрану у квітки арку увінчувала корона. Цікаво, що портрети були переслані в Луцьк для святкувань із Московської центральної пересильної тюрми. Назад ті портрети уже ніхто не відправив.
У міському саду на Парадному – народне гуляння при електричній ілюмінації. Там заздалегідь заготували бенгальські вогні і ракети-феєрверки. Навіть замок на цей вечір ілюмінували. Радості мешканців, ну, просто не було меж.
В цей день Луцька міська дума провела «надзвичайне засідання» і послала телеграму волинському губернатору дуже цікавого змісту. У ній, подумати тільки, просилося губернатора «повергнуть» до ступнів його величності свої вірнопіддані почуття.
«Чрезвычайное Собраніе Луцкой Городской Думы, вознеся горячіе молитвы къ Богу о здравіи и благоденствіи МОНАРХА и ЕГО ЦАРСКОЙ СЕМЬИ, проситъ Ваше Превосходительство повергнуть къ стопамъ ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА свои вѣрноподданническія чувства и готовность положить животъ свой за честь Великой Россіи и Ея горячо любимаго ИМПЕРАТОРА».
Усій цій ейфорії вже не довго залишалося. Наближалася Перша світова війна і трон під імператором хитався, як скоро захитаються і бані на церквах. Далі – абсолютно нова доба, нові і старі розваги. Правда, деякі з них, як кіно, залишилися улюбленими і до сьогодні.
* * *
Гуляння в саду, балаганні розваги, кінні перегони, цирк, театр і кіно – набір видовищ Луцька зламу ХІХ-ХХ століть був чималий. Влітку і взимку люди шукали і знаходили розваги. Ілюмінація, феєрверки, військові оркестри тільки додавали драйву. А якщо врахувати підпільні «ігри» в казино і з повіями, то набір міських розваг, як і цілого періоду історії, здаватиметься ще яскравішим.
Міністерство культури і національної спадщини Польщі цьогоріч проведе роботи на понад 8 млн грн на реставрацію у Львові пам’яток культури. Про це повідомляє Львівський портал з посиланням на Мінкульт Польщі.
Так, на Личаківському кладовищі за кошти поляків буде відновлено надгробки, зокрема і трьом президентам Львова.
Личаківський цвинтар у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
Латинський катедральний костел. Львів. Автор Станіслав Тондос.
913 тис. грн піде на завершення реставрації Вірменського кафедрального собору, а 2,8 млн грн – на храм Петра і Павла (костел Єзуїтів).
Вірменський собор. Вид із південного подвір’я. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
За 945 тис. грн у Львові наведуть лад з костелом Святого Антонія і відремонтують Шпиталь святого Лазаря за 575 тис. грн.
Костел святого Антонія у Львові
Подібні реставраційні роботи у Львові відбуваються з 2008 року на основі протокольних узгоджень, підписаними представниками Мінкультури Польщі з представниками міської влади Львова.
„Такої зустрічі в проекті #За живе ще не було“, — такими словами завершила захід з українською співачкою і волонтеркою Лесею Горовою заступниця директорки Львівської обласної бібліотеки для юнацтва Людмила Пуляєва-Чижович. І справді, зустріч була по-особливому емоційна, переплетена переживаннями, спогадами, піснями і, головне, — надією.
Від початку війни в Україні Леся Горова своє життя та творчість присвячує воїнам. І весь час їздить на передову з волонтерською допомогою та морально підтримує наших військових піснями. Як наголосила, — це поклик душі і потреба серця. Кількість поїздок Лесі Горової на східні терени вже вимірюється сотнями. І щодень перебування там — це щонайменше три концерти, а ще безліч хвилин спілкування. Бо саме щирого слова і можливості забутися потребують наші воїни. Співачка наголосила, що кожен воює своєю зброєю, вона — піснею.
Співачка Леся Горова – гостя проекту #За живе
— Наш перший концерт, який був ще в квітні 2014 року у військовій частині в селі Гончарівське Чернігівської області визначив подальшу нашу волонтерську діяльність. Від побаченого там ми були приголомшені — наша армія була в жалюгідному стані: хлопці не мали що вдягнути, не мали нормальної їжі. Саме тоді з’явилося переконання, що мусимо підтримувати українських воїнів не лише піснями, а й матеріально. Тож щоразу, їдучи до наших солдатів, везли ще й необхідні речі. А щоб зібрати їх, перед кожною поїздкою на схід ми з колегами-музикантами виступали з благодійними концертами по всій Україні. Так заробляли на тепловізор, каски, бронежилети, одяг, їжу, інструменти, генератори, навіть воду. Везли й духовні подарунки: листи, обереги і малюнки від дітей, — розповіла гостя проекту #За живе.
Співачка Леся Горова – гостя проекту #За живе
За ці три роки були різні етапи, різні настрої. Та важливо, що наші воїни вірять в те, за що вони борються і ворог не просувався далі. Леся Горова переконана в нашій перемозі й наголошує, що Схід змінюється. Особливо це помітно в дітях, які спраглі всього українського. Тому головне їх підтримати в цьому стремлінні.
— Мене тішать ті діти: щирі очі, вони горнуться до українського, вони хочуть співати українських пісень, співають Гімн щиро, з рукою на серці. Одного разу в інтернаті в місті Щастя наприкінці концерту виконуємо всі разом наш Державний Гімн, а біля стоїть дитини мати і штовхає: „Молчи, молчи!“. А дитина подивилася на неї, потім на інших дітей і підійшла ближче до них, продовжуючи співати, — розповіла співачка. — А минулого року на свято Миколая ми виступали у Світлодарську, коли саме були запеклі бої на Світлодарській дузі. У залі було шістсот дітей і посеред концерту почалися обстріли. В очах дітей не було страху, бо вже звикли до цього, та їхні батьки з навколишніх сіл телефонували і дякували нам за концерт, бо тоді їхні села дуже обстрілювали, а діти були в безпеці.
Співачка Леся Горова разом із дочкою – гості проекту #За живе
Особливу роль у цих відвідинах воїнів відіграють пісні. Після кожного виступу вони вивчають їх, співають разом. А ще, авторські пісні Лесі Горової часто стають рятівними для солдатів.
— Пісня „Солдатику мій“, яку я написала за кілька хвилин, стала духовним бронежилетом для наших воїнів. Коли я її співала, хлопці поверталися з передової цілі й неушкоджені, дякували мені, бо вірять, що саме та пісня врятувала їм життя. Взагалі деякі мої пісні пророчі. Перебуваючи на Майдані, коли там горіли шини, було багато диму і вогню, я написала пісню „Сонце встане“ і ми перемогли. Маю ще одну пісню — „Танок“, яка розганяє хмари. Вона нас не раз і на сході рятувала, розганяючи не лише хмари, а й сніги, тумани, дай Боже, ще поможе розігнати ворогів України, — додала співачка.
Леся Горова часто гастролює за кордоном — в Іспанії, Італії, Франції, Словенії, Естонії, Латвії, Польщі. На її концерти приходять не лише українці, а й місцеві жителі. Тож співачка має можливість щоразу розповідати світові про ситуацію в нашій державі.
— Дуже емоційні концерти були у Польщі. Прийшли вчителі й учні польських шкіл. Я знаю польську мову, пісні співала українською, а коментувала їх польською, розповідаючи про події в Україні, показувала фото і відео, які сама знімала, будучи на фронті. У залі панувала повна тиша, а після концерту до мене підходили люди, плакали, казали, що навіть не знали, що в нас таке відбувається. Тож намагаюся під час таких концертів донести інформацію, що українські військові захищають не лише Україну, а й усю Європу від путінської навали, — зазначила насамкінець Леся Горова.
В серпні кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8) запрошує на виставку акварелей Оксани Радкевич «Сад». Відкриття з участю авторки відбудеться у вівторок 1 серпня о 15:00. Виставку можна буде оглянути щодня з 10:00 до 22:00, вхід вільний.
Можемо посперечатися, але літо і акварелі – прекрасна пара. Легкість і м’якість у них спільні, тому найгарніші літні атрибути вдаються ще привабливішими.
Проте Оксана Радкевич бачить «Сад» із набагато ширшої перспективи: «Буденність і спокій, рутинність і простота інколи стають настільки очевидними, що змушують по-новому подивитися на власне життя і віднайти у простих речах щось нове. В проекті «Сад» яблука і груші – мотив, що як рапорт повторюється з композиції в композицію. Максимальне зосередження, прикута увага, віднайдення нових емоцій, захоплення, закоханість в простоту речей, які так близько».
Оксана Радкевич ”Квіти”
Про авторку
Народилася у 1987 році в Красноярську, Росія. У 2010 закінчила Львівську національну академію мистецтв (кафедра монументального живопису, керівник – Альфред Максименко).
Виставки 2016-го року:
«Шоколадні сезони» (Київ);
«Жіночий проект», Верховна Рада України (Київ);
«Сад», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
«Боже милосердя» (Замлиння, Україна).
Виставки 2015-го року:
«Святі миротворці», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
Міжнародний арт-симпозіум “Communication”, “ILKOgallery”, (Ужгород);
ІІ Міжнародна майстерня “Міграція в Біблії” (Київ);
«Міграція», Софійський собор (Київ).
Оксана Радкевич
Сценографічні проекти:
«Хочу снігу», вільний театр «ОКО», Львів, 2016;
«Любов на чотирьох», “Телевізійний театр”, Дніпро, 2016;
«Людина в підвішеному стані», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Білосніжка», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Стіна», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2014;
«Собака на сіні», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Вінні Пух», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Моя дорога Памелла, або як уколошкати стареньку», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2012;
«Рікі-Тікі-Таві», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«І все-таки я тебе зраджу», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«Котигорошко», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010;
«Приборкання норовливої», Лвівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
