Сьогодні до уваги читачів Фотографій Старого Львова пропонуємо фотографії, що були зроблені бароном Фріцем Вільгельмом фон Ессеном більше ніж сто років тому і на якихна яких зображені міста Львів та Жовква, а також села Мости (Городоцький р-н, Львівської області) та Миклаші́в (Пустомитівський р-н Львівської області).
Барон Фріц Вільгельм фон Ессен
Раритетні світлини вдалось розшукати в Музеї армії, що знаходиться у Стокгольмі та є одним з кращих історичних музеїв Швеції, який був кардинально оновлений у 2000 році й нині представляє історію Швеції від 1500-х рр. до нашого часу.
Львів, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЛьвів, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЛьвів, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЛьвів, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЛьвів, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЖовква, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенЖовква, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон Ессен
Збірка Військового музею складається з понад 80000 експонатів, основна частина яких зберігається у фондах. Колекції світлин розміщені на зовнішньому електронному ресурсі: digitaltmuseum.se. Кожний зразок супроводжує опис.
Село Мости, Городоцький р-н, Львівської області, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Мости, Городоцький р-н, Львівської області, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Мости, Городоцький р-н, Львівської області, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Мости, Городоцький р-н, Львівської області, 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Миклаші́в Пустомитівському районі Львівської області. 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Миклаші́в Пустомитівському районі Львівської області. 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Миклаші́в Пустомитівському районі Львівської області. 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон ЕссенСело Миклаші́в Пустомитівському районі Львівської області. 1906 р. Фото: Фріц Вільгельм фон Ессен
Автором світлин з Львівщини був барон та управляючий королівською стайнею Швеції Фріц Вільгельм фон Ессен (1879-1972), який в 1906 році два місяця прожив у Львові, тоді – Лемберзі. Пізніше, в 1920 та 1924 роках, став учасником Олімпійських Ігор та двічі зайняв четверте місце в змаганнях із кінського спорту. Саме тому на світлинах присутні коні.
У вівторок, 10 липня 2018 року, о 16:00 у Національному музеї-меморіалі “Тюрма на Лонцького” (вулиця Степана Бандери, 1) відбудеться вечір пам’яті Олени Степанів-Дашкевич, приурочений до 55-их роковин від дня смерті.
Національна героїня українського народу – легендарна Степанівна народилася в сім’ї греко-католицького священика о. Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Була третьою, наймолодшою, дитиною.
Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна)
З 1910 р. навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт». 1912 р. вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» (очолила його першу жіночу чоту у Львові). Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Відтоді стає у ряди організації «Січові Стрільці −2».
Гора Маківка, 8 березня 1915 року. Хорунжий Зенон Носковський, підхорунжа Олена Степанів, хорунжий Іван Чмола, хорунжий Осип Яримович, кадет-аспірант Софія Галечко. Австрійська поштівка.
1919–1921 рр. навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію. З 1922 р. викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. З 1945 до арешту 1949 року — доцент Львівського університету.
Заупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
20 грудня 1949 — арешт і відправлення до мордовських таборів. 1956 — звільнена за станом здоров’я, повернулася до Львова, де прожила до кінця життя. Похована на Личаківському цвинтарі.
Про важливі кроки для популяризації української мови, її обстоювання на державному рівні та зацікавлення і залучення до вивчення рідної мови українців із діаспори говорили 6 липня під час „10-ліття української мови: що потрібно зробити, аби в країні був єдиний культурний простір“.
Спонукою до такого обговорення став Указ Президента України від 31 травня „Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України“, який мав би стати потужним поштовхом для розвитку мови на всій території держави.
Учасниками дискусії була директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська, громадський діяч Святослав Літинський, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва Тетяна Пилипець, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Кметь та історик, професор кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка Богдан Якимович.
Дискусія „10-ліття української мови: що потрібно зробити, аби в країні був єдиний культурний простір“.
Основні акценти, які розставили диспутанти, стосувалися необхідних кроків для популяризації вивчення української, чимало з яких власне й прописані в указі.
— Документи — це добре, але потрібно, щоб усі закони, укази на тему мови доповнювали одні одних, інтегруючись в єдину стратегічну лінію. Вагомим внеском у творення українського культурного простору буде залучення українців з-за кордону. Адже українська мова виступає важливим чинником, який убезпечує наших земляків від асиміляції. Можемо залучати величезний потенціал українців з-поза меж нашої держави. Мова є важливим фактором не лише для збереження національної ідентичності, а й прекрасним інструментом для промоції нашої держави в світі, — наголосила Ірина Ключковська.
Дискусія „10-ліття української мови: що потрібно зробити, аби в країні був єдиний культурний простір“.
Приклади того, як свого часу тай, зрештою, досі дбають про свої мови в різних розвинутих державах, зокрема у Франції, розповів Василь Кметь.
— Цей указ варто було видати ще 25 років тому, тоді ми б вже мали все, що там прописано. Звичайно, зараз ситуація дещо краща. Мала нагоду відчути зміни побувавши нещодавно в столиці нашої держави. Мушу сказати, що Київ помітно українізується. Так, помітила, що у сфері обслуговування 90 % працівників розмовляють українською, на сході діти розмовляють українською у соціальному житті. А от щодо шкіл, садочків, то ситуація бажає кращого, але для цього, мабуть, потрібна зміна поколінь, — додала Тетяна Пилипець.
Серед пропозицій для розвитку української мови, учасники обговорення запропонували проводити сертифікацію викладачів на знання державної мови. А також мусить бути сувора заборона на викладання російською мовою у вишах.
Святослав Літинський зазначив, що цей Указ Президента — чи не перший за тривалий час вагомий крок. Бо досі, на його переконання, робили лише невеличкі півкроки, як, наприклад, квотування українських пісень на радіо.
Говорили під час дискусії й про важливість українізації нашої армії. Богдан Якимович наводив приклади, як зміниться ситуація, коли українські воїни навіть на полі бою користуватимуться власною термінологією, а не спадком радянського союзу. Українська мова допоможу воювати, оскільки вороги не розуміють нашої мови.
Сьогодні продовжуємо серію публікацій з історії буковинського трамваю до 122-річниці відкриття трамвайного руху в Чернівцях. В другій частині мова піде про Електричний трамвай у Чернівцях в австро-угорський період та під час Першої світової війни (1897 – 1918 рр.).
На момент відкриття трамвайного руху в Чернівцях, трамвайна система та електростанція залишалися у власності фірми Шуккерта. Створення акціонерної компанії, учасником якої мало стати місто, затягувалося. На відміну від Львова, місто Чернівці не мало достатньо коштів для викупу трамвайної лінії та електростанції, тому було прийнято компромісне рішення про створення акціонерного товариства. Його статут було попередньо затверджено магістратом Чернівців іще в кінці літа 1897 року, але створення підприємства потребувало погодження у Відні, яке було отримано лише у червні 1898 року, перші збори акціонерів відбулися 30 липня 1898 року, а наступного дня електростанція і трамвайна мережа відійшла від фірми Шуккерта до новоутвореного акціонерного товариства.
Трамвай на крутому узвозі нижче міської Ратуші. Початок 1900-х років
На відміну від трамвайного господарства Львова, буковинський трамвай виявився не настільки фінансово вдалим. Хоча фінансові результати 1897 року були позитивні і тоді навіть планували будувати іще одну трамвайну лінію – від резиденції буковинських митрополитів (нині – університет ім. Федьковича) до міських цвинтарів (вул. Руська), наступні роки експлуатації трамвая були не настільки вдалими.
Трамвайний вагон “Ringhoffer” на Рінгплац (нині площа Центральна). Стара листівка початку 1900-х років
Буковинський трамвай, нажаль, не лише покращив транспортне сполучення у Чернівцях, але й став учасником багатьох дорожньо-транспортних пригод, про які писали місцеві газети. У німецькомовній газеті «Буковинер Нахріхтен» від 24 серпня 1897 року знаходимо повідомлення про потрапляння дитини під трамвай – завдяки швидкій реакції вагоновода дитина навіть не зазнала серйозних травм. У тій же газеті від 14 вересня є повідомлення про більш важке травмування пішохода трамваєм. 28 вересня 1897 року трапляється наїзд трамвая на пішохода із смертельним наслідком. Кілька нещасних випадків сталося через те, що електричний трамвай полохав коней – наслідком одного із них стала смерть селянина Максимюка, якого коні скинули з воза під колеса трамвая.
Трамвайні вагони “Ringhoffer” на роз’їзді. Початок ХХ століття
Перша важка аварія трамвайного вагона сталася надвечір 5 травня 1898 року на спуску від Фонтанної площі до залізничного вокзалу. У вагона із номером 3 відмовили гальма і він покотився із ухилу, а потім зійшов із рейок та впав на бік, підім’явши під себе воза. Під час інциденту травмувалися водій трамвая Теодор Патер та кондуктор Якуб Дітмар, а також пасажири, які їхали на возі. В самому трамваї їхало лише троє пасажирів, але вони не зазнали значних ушкоджень.
Одоколійна трамвайна лінія і металеві опори із кронштейнами біля “будинка-коробля”. Початок 1900-х років
Після цієї аварії намісник Буковини Бургіньйон заборонив трамвайний рух на 14 днів та запросив із Відня комісію щодо розслідування інциденту та перевірки стану трамвайних вагонів. У рапорті комісії зазначається, що трамвайний вагон із № 3 знайдено таким, що лежить на боку біля будинку № 3 по вулиці Вокзальній; вагон № 5 який мав здійснювати підйом, так і залишився стояти біля пивоварні Штайнера. У іще двох трамвайних вагонів – № 2 і 7 було виявлено несправності гальм, а у вагонів № 4 і 6 в ремонті знаходилися електродвигуни. Лише два із восьми трамвайних вагонів (№ 1 і 8) були повністю справними.
Двоколійна трамвайна лінія біля церкви Св. Параскеви. Кінець 1900-х років. В ті часи рух у Австро-Угорщині був лівостороннім, тому над лівою колією (на підйом) було підвішано подвійний контактний дріт
За результатами роботи комісії було прийнято рішення про посилення контролю за технічними станом трамвайних вагонів (тепер вагон не міг виїхати на лінію без перевірки начальником служби експлуатації та старшим слюсарем депо), обмеження тривалості робочого дня водіїв та кондукторів до 8 годин при шестиденному робочому тижні, а також обмеження швидкості руху вагонів на ухилах при русі вниз до 5 км/год. Судовий розгляд аварії відбувся уже в лютому-березні 1899 року, його результатом стало звільнення від обов’язків першого керівника трамвайного господарства Я. Плішке.
Трамвайний вагон рухається одноколійною лінією до Пруту. 1903 р
Окрім аварій, давався взнаки той фактор, що лінія була одноколійною із роз’їздами і поломаний на перегоні трамвай повністю паралізував рух. Саме тому в лютому 1899 року було прийнято рішення про будівництво другої колії на ділянці від центральної площі до річки Прут. Ці роботи потребували значної інвестиції у 300 тис. флоринів, але місто цих коштів не мало, а фірма Шуккерта не хотіла вкладати в це свої кошти, адже згідно річного звіту акціонерного товариства за перший рік роботи (1898/9) трамвай був збитковим. Хоча відповідно до концесійної угоди акціонери таки отримали дивіденди, гарантовані муніципалітетом, але вони були невеликими.
Трамвайний вагона Ringhoffer поруч із католицьким собором. 1903 р
Збитковість трамвая у 1898-9 роках пояснювалася несприятливою погодою, зростанням ціни на вугілля та недосконалістю конструкції трамвайних вагонів. Потужність електродвигунів виявилася недостатньою для міста із настільки важким рельєфом, тому на лінію виходило не більше 6 трамваїв. Саме тому в 1899 році на заводі у Празі було замовлено іще 4 трамвайні вагони із потужнішими електродвигунами, а два вагони було модернізовано безпосередньо у чернівецькому депо – вони отримали нові двигуни і контролери, які дозволяли економити електрику.
Трамвайний роз’їзд на трамвайній лінії на вулиці Головній вище “будинка-корабля”. 1905р.
Нові трамваї із № 9 – 12 прибули до Чернівців із Праги у вересні 1899 року. На цих вагонах були встановлені електродвигуни потужністю 30 кінських сил. Такі ж самі двигуни отримали згодом і всі трамвайні вагони першої партії.
У перші роки ХХ століття було запроваджено гуртовий продаж квитків на трамвай – при купівлі 10 квитків пасажир отримував знижку 20%; пільговий (50%) проїзд у трамваях для школярів під час навчання; місячні проїзні квитки. Із 1902 року в Чернівцях почали експлуатувати причіпні трамвайні вагони, але курсували вони лише у верхній частині міста – від станції Фольксгартен до Центральної площі. На Центральній площі було прокладено додаткову колію для відстою вагона-причепа – від моторного вагона, який рухався вниз до вокзалу і Прута причіп відчіпляли, а коли від Прута прибував інший моторний вагон, до приєднували причіп. Причіпні вагони були відкритими, тому їх експлуатували лише влітку. Інтервал руху трамваїв у перші роки ХХ століття становив вісім хвилин – початково планували його зменшити до шести хвилин, але це не змогли втілити через малу кількість роз’їздів.
Відкритий чотирьохвісний вагон “Ringhoffer” із поворотними візками, який використовувався влітку для поїздок на Прут. 1906 р.
24 лютого 1902 року трапилося зіткнення двох зустрічних вагонів – у трамвая № 5, який рухався вниз до вокзалу відмовили гальма і він врізався у вагон № 10, який піднімався вгору до центральної площі. Хоча вагони отримали достатньо серйозні ушкодження, ніхто із пасажирів не постраждав.
У 1905 році до трамвайного сполучення в Чернівцях додалося омнібусне. Його організувало Віденське омнібусне товариство, яке мало багато вільних омнібусів після розширення трамвайної мережі у столиці імперії. 28 липня 1905 року україномовна газета «Буковина» повідомила про відкриття руху омнібусів із пасажирами «Омнібуси в Чернівцях почали курсувати від вівторка сего тижня (26 липня) на просторах Ринок – касарні оборони крайової та Ринок – цвинтар. В найближчих днях має бути отворений рух омнібусами на просторах Цецина – Рош – Прут та дворець колійовий – Садгора. На лініях має працювати 14 возів»… Цікаво, що при нумерації омнібусів уникли № 13, карети мали № 1 – 12 і 14 – 15.
Трамвайний вагон “Graz” № 23. Такі вагони почали постачатися у Чернівці починаючи із 1908 року.
Відкриття омнібусного сполучення було дуже неприязно сприйняте візниками. Особливо їм не подобалося те, що омнібуси курсували до Садгори, де власне і базувалися чернівецькі візники. Зустрічаючи омнібуси, візники обливали їхніх пасажирів багном із калюж, кидали в коней дрібні камінці. Одного разу навіть облили коней, запряжених в омнібус купоросом.
На відміну від трамвая, омнібусне сполучення виявилося геть фінансово невдалим – після 1906 року зберігся лише один маршрут кінного омнібуса – від вокзалу до Садгори, який перед початком Першої світової почав обслуговуватися автобусом, власником якого був Адольф Ауслендер. У тому ж таки 1914 році у Чернівцях з’явилися перші автомобілі таксі.
Трамвайний роз’ізд у верхній частині міста поруч із казармами австрійської армії. Після 1908 р.
Фінансова невдача омнібусного товариства стимулювала місто до інвестицій у трамвайне господарство. У 1905 році було прийнято рішення про додаткову емісію акцій товариства на 200 тис. корун. У тому ж році на заводі «Рингхофер» у Празі було замовлено два потужні чотирьохвісні трамвайні вагони із поворотними візками (№ 14 і 15). Вагони приводилися чотирма двигунами загальною потужністю у 100 кінських сил, тому могли легко долати ухил від залізничного вокзалу до центральної площі. Трамваї були відкритого типу, розраховані на 80 пасажирів і експлуатувалися в літній період для доправлення відпочивальників на берег Пруту. До Чернівців вони прибули із заводу на початку серпня 1906 року і 25 серпня були введені в експлуатацію. До речі, це були перші в сучасній Україні чотиривісні трамвайні вагони із поворотними візками – аналогічні «Пульмани» з’явилися у Києві у 1907 році. А у Львові перший вагон із поворотними візками було введено в експлуатацію лише у 1972 році.
Двоколійна трамвайна лінія на Рінгплац поруч із Ратушею. Вагони “Ringhoffer” після часткової модернізації. Після 1908 року
У 1905-6 роках почалася модернізація електростанції – замість парових двигунів було введено в експлуатацію дизель-генератори, виготовлені на заводі в місті Грац. На одному валу із дизельним двигуном у 250 кінських сил було встановлено два генератори – низької напруги для освітлення і високої – для трамвая.
З 1906 року розпочалися роботи із прокладання другої колії. Друга колія була прокладена від сучасної Соборної площі до пивоварні Штайнера (початок вулиці Головної), що дозволило у 1907 році зменшити інтервал руху на ділянці від Ратуші до річки Прут до 5 хвилин.
Двоколійна трамвайна лінія поруч із новим залізничним вокзалом Чернівців. 1910 р.
Значні зміни торкнулися й інших сфер трамвайного господарства. Якщо початково живлення контактної та рейкової мережі трамвая здійснювалося повітряною лінією, то у 1907 році її замінили на підземну кабельну лінію. Замість штангових струмознімачів із роликом на кінці вагони отримали бугелі, крім того було засклено посадочні майданчики із місцем водія. У 1908 року із заводу в місті Грац до Чернівців прибуло 4 потужних двовісних вагони, які отримали номери 16 – 19.
У кінці 1900-х років магістрат Чернівців став головним акціонером електростанції та трамвайного господарства – місто придбало пакет акцій, який належав «Континентальному електричному товариству» (таку назву отримала фірма Шуккерта) і в його руках опинилося 92% всіх акцій.
Трамвайні вагони “Ringhoffer” із відкритим майданчиком для водія та “Graz” із напівзакритою кабіною. Початок 1910-х років
1908 року трамвайна лінія була продовжена до річки Прут, а у 1909 році, паралельно до завершення робіт по будівництву нового залізничного вокзалу було створено широку вулицю Бангофштрасе (Вокзальна, нині Гагаріна). По ній, поряд із новим вокзалом, було прокладено двоколійну трамвайну лінію. Роботи по облаштуванню цієї трамвайної лінії завершилися 25 листопада 1909 року, а уже 30 листопада відбулося урочисте відкриття нового вокзалу в Чернівцях. Того ж року було реконструйовано кінцеву зупинку біля станції Фольксгартен – тут замість відстійного тупика було побудовано повний роз’їзд, що спростило маневрові роботи з причіпними вагонами. Роботи із прокладання другої колії в нижній частині міста продовжилися у 1910 році – уся лінія від Центральної площі до Пруту стала двоколійною, за виключенням малої ділянки на мосту через потічок Клокучка.
Салон трамвайного вагона “Graz”. Початок 1910-х років.
На березі річки Прут у 1910 році розпочалося будівництво другої міської електростанції. Вона була обладнана дизельними двигунами по 500 кінських сил, які приводили в дію трифазні генератори змінного струму. На той час електростанції постійного струму вже поступово ставали анахронізмом і живлення міських мереж переходило на змінний струм. Нова електростанція була введена в експлуатацію 20 листопада 1912 року, отож стара стала живити в основному трамвайне господарство.
У зв’язку із вивільненням потужностей першої чернівецької електростанції, було розроблено план розширення трамвайної мережі у Чернівцях. Нові трамвайні колії повинні були простягнутися через міст над Прутом до залізничної станції Жучка, від Центральної площі по вулиці Руській до міських цвинтарів, а також до палацу буковинських митрополитів. Так само передбачалося із часом перетворити першу електростанцію у тягову підстанцію шляхом заміни привідних дизельних двигунів на електромотори змінного струму, розширити трамвайне депо та збудувати будинки для працівників електростанції та трамвая. Також існували плани будівництва трамвая на Садгору і в Рошу.
Квиток на проїзд у чернівецькому трамваї австрійської доби.
До початку Першої світової війни вдалося реалізувати лише частину цього проекту – в кінці 1913 року було відкрито рух на одноколійній трамвайній лінії по мосту через Прут до станції Жучка, а протягом року першу електростанцію було перетворено у тягову підстанцію трамвая – тут було встановлено потужний електромашинний перетворювач потужністю 300 кВт, який повністю задовольняв потреби трамвайної мережі.
1 січня 1914 року відбулося зростання вартості проїзду в буковинських трамваях приблизно на 20 %, але у зв’язку із падінням пасажиропотоку вже у травні 1914 року ціну проїзду для робітників знизили. Знижки діяли в пікові години, коли робітники їхали на роботу і поверталися до дому. Того ж року були завершені формальності щодо отримання дозволу на будівництво трамвайної лінії від сучасного університету до міських цвинтарів (по вул. Руській). Проте будівництву цієї трамвайної лінії завадив початок Першої світлової війни.
Трамвайний вагон “Graz”. Початок 1910-х років.
29 червня 1914 року в місті Сараєво було вбито спадкоємця Австро-Угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда та його дружину Софію. Австро-Угорщина вступила у війну спочатку із Сербією, а потім із Росією і Францією. На стороні Австро-Угорщини у війну вступила Німеччина, а на боці Антанти – Великобританія. Чернівці знаходилися на відстані лише 23 км. від російського кордону, який проходив біля Новоселиці. Перший бій біля міста розпочався 23 серпня 1914 року. Іще на самому початку війни було мобілізовано багатьох працівників трамвая і електростанції.
31 серпня 1914 року австрійські війська покинули Чернівці, підірвавши перед тим шосейний і залізничний мости через Прут. В місто 2 вересня 1914 року вступила російська армія і бургомістр Вайсельбергер, який таки залишився у рідному місті, передав повноваження російським військовим властям. Військовим губернатором краю став генерал Навроцький, а цивільним – генерал Євреїнов. Після 16 вересня 1914 року було встановлено цивільну адміністрацію Чернівців на чолі із Фемістоклом Боканча, тоді ж відновився і трамвайний рух.
Двоколійна трамвайна лінія вулиці Головній перед Центральною площею. 1913 р.
Перша російська окупація Чернівців була недовгою – уже 20 жовтня 1914 року російська адміністрація покинула місто і до 27 листопада у Чернівцях знову були австрійці.
Друга російська окупація тривала 82 дні – з 27 листопада 1914 по 16 лютого 1915 року. У березні 1915 року іще точилися бої у передмістях Жучка і Садгора, далі бойові дії мали уже позиційний характер. Військове керівництво звернулося до влади Чернівців із проханням про подачу електричного струму на фронтові загородження від міської електростанції, яке було виконане.
Трамвайний вагон “Graz” поруч із готелем на центральній площі. Початок 1910-х років.
Не дивлячись на військові дії у місті, чернівецький трамвай не зазнав значних ушкоджень і зупинявся лише в моменти бойових дій у місті. Після вигнання росіян навесні 1915 року він працював до 19 години. Того ж року до міста прибуло іще 5 трамвайних вагонів із Граца (№ 20 – 24), які були придбані іще до війни, а також скасовано поділ салону вагонів на класи. В кінці 1915 року відновилося курсування нічних трамвайних рейсів, які були узгоджені із прибуттям потягів зі Львова. У 1916 році на посади кондукторів почали приймати жінок.
На двоколійній ділянці трамвайної лінії облаштовували перемички між коліями. Таким чином вагони могли здійснювати маневри.
Влітку 1916 року російська армія розпочала т.зв. «брусилівський прорив», отож 17 червня Чернівці знову потрапили під російський контроль. Ця третя окупація міста тривала найдовше – до 3 серпня 1917 року. У місті було введено російську військову і цивільну адміністрацію, відновлено трамвайний рух та залізничний на ділянці «Чернівці – Коломия». У серпні 1916 року електростанція і трамвай були націоналізовані російською владою. Підприємство очолив прапорщик російської армії, інженер-технолог Остой-Овсяний.
На найбільш завантаженій частині трамвайної лінії до початку Першої світової війни було укладено другу колію. На задньому плані – “будинок-корабель”. 1914 р.
У серпні 1917 року російські вояки під тиском австріяків покинули місто, підірвавши залізничний та шосейний мости через Прут, підпаливши тягову підстанцію трамвая і пошкодивши залізничний вокзал. У зв’язку із пошкодженням тягової підстанції трамвайний рух у Чернівцях припинився до 14 лютого 1918 року… Через те, що тягову підстанцію не було відновлено у повній мірі, трамваї курсували не по всій трасі і достатньо рідко.
Трамвай і його конкуренти – чернівецькі візники. 1915 рік.
Дні монархії Габсбургів добігали кінця. Іще 21 листопада 1916 року помер імператор Франц-Йозеф, який керував імперією понад 50 років. На троні його змінив Карл І, який зрікся престолу 17 жовтня 1918 року. Клаптикова Австро-Угорська імперія почала розвалюватися.
Перші багатомісні авто на Центральній площі. 1914 р.
У Чернівцях практично одночасно були створено українські та румунські органи влади. Представники єврейської громади попервах намагалися провести переговори між українцями і румунами, які претендували на владу в місті. Та з цього нічого не вийшло – на місто наступала румунська армія і уже 10 листопада 1918 року столицю Буковини покинули українські солдати. Місто потрапило під владу Румунії.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ, Ігор ЖАЛОБА, Олександр МИХАЙЛОВ
Список джерел інформації:
Тархов С.А. Історія міськелектротранспорту Чернівців. – Чернівці: Видавництво «Прут», 1997;
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниція. Історія і сучасність. – Львів: Центр Європи, 1996;
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До 100-річчя з дня пуску в експлуатацію. – Київ: Будівельник, 1992;
Ермак Д.А. Трамвай на улицах Киева – Київ: Скай-Хорс, 2011;
Жалоба І.В. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті XVIII – 60-х роках ХІХ ст. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2004;
Селезінка В.М. Місто моєї любові. Частина 1. – Чернівці: Крайова освіта, 2002;
Селезінка В.М. Місто моєї любові. Частина 2. а – Чернівці: Крайова освіта, 2006;
Жалоба І.В. Чернівці у комунікаційному просторі імперії Габсбургів 1774 – 1914. // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2009. – Число 56.
27 найкращих виконавців на одній сцені – напередодні 27-ої річниці Незалежності України! Такий потужний лайн-ап готують організатори Національного проекту «Українська пісня / UkrainianSongProject». 18 серпня на стадіоні «Арена Львів» відбудеться грандіозний концерт Проекту. Оргкомітет оприлюднив імена ще п’яти хедлайнерів найкращої музичної події літа-2018 – це Melovin, Tayanna, Dilemma, Kadnay і Navi!
Нагадаємо, раніше були названі такі хедлайнери «Української пісні 2018»: «Воплі Відоплясова», Pianoбой, О.Torvald, Alyosha і польський гурт CHEMIA, засновником та гітаристом якого є Войцех Бальчун (українці знають пана Войцеха як колишнього Голову правління «Укрзалізниці» (2016-17 рр.). Обов’язкова умова для музикантів із-за кордону – вони ексклюзивно готують для виступу на «Арені Львів» по одній пісні українською мовою.
Постер концерту телепроекту «Українська пісня 2018»
Разом із відомими артистами на грандіозну сцену на «Арені Львів» 18 серпня вийдуть і молоді виконавці та гурти – десятеро переможців відбіркового туру, який триває від початку травня 2018 р. Цьогоріч до оргкомітету надійшло понад 300 заявок – з усіх куточків України: Запоріжжя, Дніпро, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Вінниця, Ужгород, Чернівці, Луцьк, Полтава, Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ… Переможців відбору «Української пісні 2018» визначають експерти – цього року це музичний продюсер Руслан Квінта, музичний продюсер телеканалу «Україна» Геннадій Вітер, композитор Михайло Некрасов, засновник лейблу «Контрамарка» Олександр Порядченко, продюсер каналу М2 Роман Муха, головний редактор онлайн-журналу Karabas Live Ігор Панасов і генеральний продюсер «Українська пісня / Ukrainian Song Project» Тарас Курчик. А на допомогу експертній раді прийдуть інтернет-користувачі – на офіційному сайті Проекту у першій половині липня пройде два етапи голосування за конкурсантів.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
«Українська пісня 2018» відбуватиметься за підтримки Телеканалу «Україна». У День Незалежності України, 24 серпня, популярне шоу каналу «Музична платформа» презентує на всю країну найграндіознішу подію літа 2018 року.
В середу, 4 липня 2018 року у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Франка, 154) відбулося відкриття виставки “Окраса Гуцульського краю. Портрети гуцулів у творчому доробку художників Ігоря Гапона та Ореста Косара”.
«Гуцульську виставку ми планували завчасу. Ми не оговорювали її формат, не ставили наперед якісь жорсткі рамки, але ми знали, що заговорить чарівна краса карпатських гір і ми дістанемо насолоду від спілкування з тим, що є найдорожчим у кожній історії і у кожному відкритті — це люди, їхній характер, настрої, бажання. І через них ми пізнаємо колорит тієї місцевості, того краю, який хочемо більше відкрити для себе та зрозуміти.
Директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь
Думаю, що імена Ігоря Гапона та Ореста Косара знайомі багатьом. Вони для нас знайомі своєю творчістю та є бажаними гостями у цьому домі. Ми знаємо їхні карпатські мотиви, які прочитуємо у художніх пейзажних полотнах, але цьогоріч ми споставили інший акцент. Ми вирішили, що маємо ближче познайомитися з окрасою карпатських гір — людьми, які є справді не тільки автохтонним населення Карпат, а ще й носіями духовної та матеріальної культур, отого величезного скарбу, який можна відшукати в гуцульському краю” – поділилася з присутніми на відкритті виставки директор музею Марія Магунь.
Ігор Гапон (фото з http://blog.turmir.com/blog_11902.html)
На спільній виставці двох художників представлено близько 30 робіт об’єднаних однією темою — казкові Карпати, чарівність яких показана крізь призму жанрових портретів.
“Наші художники Ігор Гапон та Орест Косар проводять в Карпатах удже багато часу. Проводять його на пленерах, їздять самі, у гості, малюють. І їхній живопис, в першу чергу, є літописанням теперішнього часу, того, що збереглося і воно буде мати свою цінність. Обоє авторів — це яскраві представники Львівської декоративної школи мистецтва. І протягом часу функціонування школи ми можемо визначити її основні риси: декоративність композиції, площинність, певний реалізм образів, своєрідне колористичне бачення, вміння представити образ на певному тлі та обіграти його з декоративної точки зору. Тішить, що роботи є мажорними. Це говорить про внутрішній оптимізм авторів і це є добре, це те, що виділяє наших художників” – розповіла мистецтвознавець Олена Кіс-Федорук.
Ігор Гапон. Гуцульське весілля
“Коли художник їде в Карпати, цей чудовий край на Гуцульщині, він перш за все не думає, що там щось створить, а їде туди, щоб щось змінити, зарядитися позитивом перш за все, а вже потім, дасть Бог, йому щось вдасться. Часами виходить, часами ні, але це настілький благодатний край та чудові люди, що завжди можна щось для себе знайти” – поділився один з авторів виставки, художник Орест Косар.
Під час відкриття виставки присутні змогли насолодитися чарівною музикою, подарованою скрипалями Володимиром Савкою і Ольгою Крушельницькою, а також запальною гуцульскою мелодією від Любомира Кушлика, виконаною на турячому розі.
Орест Косар. Мелодія Карпат
Експозицію виставки “Окраса Гуцульського краю. Портрети гуцулів у творчому доробку художників Ігоря Гапона та Ореста Косара” можна буде оглянути в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Франка, 154) до 5 серпня 2018 року.
Ставок у Басовому Куті, річка Устя, а згодом — плавальний басейн. Так у давнину рівняни рятувалися від літньої спеки. Утім, тодішній водний відпочинок мав певні нюанси.
Нині за “доброю” традицією останніх років Рівне знову розпочинає літній відпочинковий сезон з повним “асортиментом” інфекцій у єдиній пристосованій для купання водоймі — Басовому Куті. А як же “пляжились” рівняни в давнину?
Новозбудований басейн у Рівному швидко став улюбленим місцем відпочинку, 1934 рік
Масова купальна мода дісталася Рівного на початку ХХ століття, хоча тоді ще такого поняття як “пляж” рівняни й не знали. Але місцеві тогочасні газети доносять до нас скупі відомості про водний відпочинок. Чи облаштовувалися на берегах кабінки-купальні для заможних містян, наразі відомостей віднайти не вдалося.
Так виглядали купальні на початку ХХ ст., фото з мережі Інтернет
Найпростіше було дітлахам та молоді з простих родин. З настанням спекотних днів усі поспішали на берег Усті, яка в ті часи ще не нагадувала стічну канаву, і хлюпалися у воді досхочу. Причому робили це разом відпочивальники і жіночої, і чоловічої статі.
Незаможні рівняни ігнорували купальники, які тоді коштували недешево. Відтак, бовталися у воді, де хотіли, у звичайному спідньому, або й голяка. Благо зарослі над річкою дозволяли це робити. Улітку часто в річці купалися не лише через спеку, а й заради звичайної гігієнічної процедури — миття. Молодь з околиць Рівного і навіть з навколишніх сіл збиралася на березі Усті, щоб поплавати в тоді ще чистій воді, пограти на піщаному березі у футбол, волейбол.
Ставок у Басовому Куті
Загалом купатися не було заборонено будь-де, тому кожен собі обирав затишні куточки. Водночас купання в неперевірених місцях нерідко призводило до загибелі, про що повідомляли місцеві газети.
Моралісти — проти пляжу
У 20-і роки минулого століття до Рівного докотилася мода засмагати й відпочивати біля водойми. Тоді ж рівняни почали, окрім берегів Усті, обживати ставок у Басовому Куті.
Там уже почали з’являтися й більш заможні містяни. Останні ніжилися під сонцем і приймали водні процедури в спеціальних купальних костюмах. Щоправда, як на сучасний погляд, виглядали вони дещо кумедно. Чоловічий купальник виглядав як разом зшиті “сімейні” труси та футболка з рукавами до ліктів. Зазвичай однотонний або ж у смужку. Власне таким же був купальник і для жінок, але прикрашений мереживом або кольоровим паском на талії. Доповненням до жіночого купального наряду слугували шапочка або підв’язка для волосся.
У такому страхітті купалися жінки на початку 1920-х
Утім, пляжна мода швидко прогресувала, й невдовзі, вже в середині 20-х купальник для жінок виглядав майже так, як сучасний так званий суцільний, а чоловіки засмагали в спортивних трусах.
Оскільки одні відпочивальники дозволяли собі дедалі більше вольностей у пляжному вбранні, роблячи його усе більше відкритим, інші ж продовжували приймати водні процедури, хто в чому, а то й без нічого, і обидві статі “пляжились” разом, це викликало неабияке обурення місцевих поборників моралі. Вони почали засипати скаргами магістрат, звинувачуючи його в потуранні розпусті та вимагаючи припинити неподобство.
Нарешті в 1924 році влада Рівного таки сподобилася відреагувати. Щоправда, зробила це у вересні, коли пляжний сезон уже завершився. Нововведення виглядало так (з газети “Ехо Рувеньське”): “7 вересня 1924 року магістрат Рівного задовольнив скаргу мешканців і видав розпорядження, яким заборонялося чоловікам купатися у річці Усті разом з жінками і мати купальні костюми”. Газетярі повідомляли, що люди старшого віку розпорядження в цілому схвалили, а от молодь кепкувала, мовляв, розпорядження трохи запізнилося, бо вже й так ніхто не буде купатися, адже літо скінчилося. Утім, схоже, ця новація так і залишилася на папері. Бо вже в наступному сезоні про неї ніхто не згадував.
Озеро в Басовому Куті
Рівне — місто пляжне
Рівняни в давнину, на відміну від сучасних, мали кілька місць для відпочинку на воді на вибір. Зокрема, пляж на Басовому Куті, який став цивілізованим після того, як магістрат на початку 30-х років розробив проект пляжів біля ставу та будівництва басейну для плавання.
Польські вояки з розквартированого в Рівному гарнізону відпочивають на озері Басового Кута, 1929 рік
Щоправда, як писало “Ехо Рувеньське”, платний вхід на басівкутський пляж обурював мешканців Рівного, мовляв, вимагають плату за воду і повітря. Але це дозволяло владі міста утримувати зону відпочинку в належному стані.
Відкриття басейну в Рівному, 1933 рік
Відкритий плавальний басейн збудовано в Рівному в 1933 році. Як свідчать архівні джерела, його будівництву сприяв і допомагав у зборі коштів командир 45-го полку стрільців прикордоння, що базувався в Рівному, Броніслав Пругар-Кетлінг. Він відомий своєю благочинністю та тим, що вважав фізкультуру і спорт обов’язковими дисциплінами для військовиків. У басейні не лише відпочивали, а й активно використовували його для спортивних змагань, для проведення Дня фізкультурника.
Вишка для стрибків у відкритому басейні
Той басейн діяв аж до 1954 року. Оскільки уже радянська влада занедбала його, то він з часом зруйнувався. Мешканці поступово порозтягували на господарські нужди каміння та інші будматеріали. Утім, ще й досі у чагарниках, якщо іти уздовж Усті протилежним від дитячої залізниці берегом углиб, майже до Басівкутського озера, ще можна віднайти сліди колишнього басейну. Там, на колишньому пагорбі, під яким був басейн, і який вирівняли, тепер приватні особняки.
На відпочинок до басейну поспішають і дорослі, і діти, 1934 рік
У 30-ті роки в Рівному дуже популярні були водні види спорту та відпочинку на воді. До популяризації їх доклав чимало зусиль і тодішній Президент Рівного (так називалася посада, аналогічна нинішньому міському голові) Станіслав Волк. Зокрема саме за його ініціативи в 1934 році було облаштовано байдарочну пристань над Устею біля руїн замку Любомирських та купальне місце в Басовому Куті.
Рівненський відкритий басейн
До Решуцька
Окрім міських пляжів, рівняни в 30-ті роки влітку масово виїжджали на відпочинок до Решуцька. Там, на леваді над Горинню, також було облаштовано чималий пляж. У багатьох мешканців міста там були й дачі. Тогочасна газета “Волинь” писала про нарікання рівнян на погане транспортне сполучення з Решуцьком, через що дачники та відпочивальники частенько не могли вчасно повернутися до міста, або їхали в ущент забитих потягах. Тому через газету рівняни просили місцеве керівництво залізниці пустити додаткові потяги на вихідні та святкові дні влітку. Магістрат задля зручності мешканців запровадив на вихідні спеціальні рейси автобуса до Решуцька. Керівники деяких міських підприємств також організовували виїзди своїх працівників до Решуцька власним або винайнятим транспортом.
Харцери-байдарочники перед змаганнями,-1936 рік
Такі поїздки до Решуцька залишалися традиційними аж до сімдесятих років. За радянських часів на тамтешній пляж вирушала й торгівля. А також, згідно рознарядки відділу культури, розважати відпочивальників по черзі повинні були колективи художньої самодіяльності та місцеві професійні артисти.
Фото з Національного цифрового архіву Польщі, з фондів ДАРО, з особистого архіву рівненських старожилів.
У понеділок, 9 липня 2018 року, о 18.00 в Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) о 18.00 відбудеться показ фільму про видатного поета Ігоря Калинця. Організатор показу – міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Прийти може кожен, вхід вільний.
“Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) запрошує всіх поціновувачів поетового таланту на показ нового фільму про нього: «Пан Ніхто, або Йосиф Прекрасний» режисера Олександра Фразе-Фразенка. Символіка цієї назви походить від імен героїв із творів пана Ігоря, — його дитячої казки «Пан ніхто» та повісті «Молімось зорям дальнім», написаної в ув’язненні”, – розповідають організатори показу.
Ігор Калинець на відкритті виставки “У світі графіки та живопису”
У фільмі показано один день із життя поета. Сюжет помережано архівними кадрами виступів та інтерв’ю Ігоря Калинця, зокрема з пам’ятного авторського творчого вечора у Львові 1989 року, де його вітала вщерть переповнена зала з великим синьо-жовтим стягом.
Стрічка демонструє, як на тлі епох постає екзистенція Чоловіка, який попри всі їхні виклики і пастки сам викристалізувався в Епоху”.
Вчора, 6 липня 2018 року, у приміщенні Головної пошти Львова (вул. Словацького, 1) відбулось спецпогашення марки, присвяченої звільненню із кремлівської тюрми Олега Сенцова.
Марка на підтримку Олега Сенцова
«Хочу подякувати ідейникам і творцям цієї марки. Адже одна справа, коли ти
вболіваєш і журишся вдома, інша справа, коли ти виходиш в публічний простір і
пропагуєш ті речі, які об’єднують людей по всьому світу. Я переконаний, що така
синергія і людська правда приведе до того, що ті люди, яких ми відстоюємо,
будуть разом з нами в Україні, такій Україні, яку ми хочемо. По-перше, в наших
кордонах, багатій та країні, де будуть жити достойні люди», – зазначив під час
урочистостей голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Голова Львівської ОДА Олег Синютка
Автор ідеї – львівський журналіст Олег Радик. Власне вчора він святкував свій День Народження. І з цієї нагоди голова Львівської ОДА Олег Синютка привітав Олега Радика та подарував йому пам’ятний значок з логотипом Львівської ОДА.
Олег Радик з нагородою від Олега Синютки
«Я дуже сумніваюсь, що цю марку побачить Путін, але я думаю, що її побачить
хтось у світі. Не знаю, чи вона зможе допомогти Олегу, але хоча б зможе підняти
його моральний дух. Не можна нічого не робити», – наголосив Олег Радик.
Марка на підтримку Олега Сенцова
Дизайн марки створили за ілюстраціями Андрія Єрмоленка, який розповів, що створено серію плакатів, присвячених Олегу Сенцову, на його підтримку і популяризацію того, що він робить на даний момент.
Андрій Єрмоленко
«Ми створили серію плакатів, присвячених Олегу Сенцову, на його підтримку і
популяризацію того, що він робить на даний момент. Не лише Сенцова, але і 70-ти
політичних в’язнів, які зараз знаходиться у в’язницях Російської імперії.
Найголовніше те, щоб весь світ почув і побачив, що Україні не все рівно, а по
друге, що це відбувається, незаконно утримуються люди за ґратами Російської
імперії», – розповів Андрій Єрмоленко.
Марка на підтримку Олега Сенцова
Українського режисера Олега Сенцова та активіста Олександра Кольченка затримали в Криму 10 травня 2014 року. Їх звинуватили в підготовці терактів, засудивши Кольченка до 10, а Сенцова – до 20 років позбавлення волі.
Погашення марки на підтримку Олега Сенцова
14 травня 2018 року Сенцов оголосив голодування, вимагаючи звільнити всіх українських політв’язнів Кремля.
Загалом у Росії й анексованому Криму утримують близько 70 українських політв’язнів, серед них і журналіста Укрінформу Романа Сущенка, якого в РФ засудили до 12 років колонії суворого режиму за нібито шпигунство.
Історія Софії Ґалечко — це історія жінки, котра випередила свій час. Щоб стати першою жінкою із військовим званням хорунжої під час Великої Війни 1914-1918 років, їй довелося подолати чимало перешкод. Та із закінченням бойових дій кар’єра у війську й далі була відкрита лише для чоловіків.
Ці проблеми Софія Ґалечко порушує в листах до полковника УССРомана Сушка, фрагменти з яких подаються тут вперше.
Напередодні Першої світової війни українці переживали добу всебічного підйому. Іван Лисяк-Рудницький зокрема писав: “Перешкоди на шляху, були настільки сильні, щоб стимулювати дух боротьби, але не в тій мірі, щоб стримувати рух вперед.”
УСС оголошує ЗИМОВИЙ НАБІР у вишкільну команду набір обмежено – 10 стрільців (чота). Поштівка з колекції Юрія Завербного
Особливий статус мала Галичина, де діяло безліч громадських та молодіжних груп, товариств, котрі ставили на перше місце ідеї культурного й політичного відродження України. У цьому середовищі формувалась Софія Ґалечко, котра народилася 3 травня 1891 року в Новому Сончі у польсько-українській сім’ї.
Батьки згодом переїжджають до Львова. У Галичині поділи між поляками та українцями, були доволі виразні — нерідко «кордон пролягав через подружнє ложе», коли йшлося про змішані польсько-українські родини.
Хорунжа УСС Софія Галечко. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Дім Ґалечко «ведений був по-польськи», а Софія та молодший брат Генрик «не мали українського товариства». З дев’яти років дівчина відвідує польську дівочу гімназію ім. Юліуша Словацького у Львові. Навчання в гімназії відіграло знакову роль у формуванні світогляду молодої Ґалечко. За спогадами сучасниць, викладачі гімназії, серед яких були і професори Львівського університету, підтримували в ученицях ініціативність та самостійне мислення.
Значний вплив на гімназисток мали гасла освітніх та гімнастичних товариств у Львові, що сприяли формуванню громадянської гідності та національної свідомості. Можна припустити, що саме в гімназії Словацького, де окрім польок навчались українки та єврейки, Софія Ґалечко «віднайшла Батьківщину». Вона здійснює вибір на користь України, її історії й культури, хоча успіхи з польської мови і літератури принесли їй визнання у старших класах та золоту випускну медаль 27 червня 1910 року.
До подруг-українок Софія Ґалечко пише з Ґраца, куди вступає того-таки 1910 року на філософські студії. Її листи відображають сімейну драму Ґалечко, адже «в хаті прийшло до розколу»: донька прийняла сторону батька-українця, брат вибрав культуру матері — польську.
Український Ґрац
У Ґраці Софія українізується ще більше. Вона вступає до популярного українського товариства «Січ», де, за спогадами Степана Витвицького, всі жили зі собою в сердечній дружбі.
По неділях і у свята кожен студент йшов у народ: до робітничого Товариства «Поступ», «Робітничої родини» — для проведення вечорів, виголошення рефератів з обов’язковими дискусіями потому. Українське студентство одноголосно обирає Ґалечко представницею слов’янського Товариства «Allgemeiner Krankenverein» (Загальна Медична Асоціація) у Ґраці. Дівчина є учасницею гуртка «Рідна школа», «Взаїмна поміч», ініціаторкою дискусійних вечорів філософсько-літературного характеру. Крім того, Микола Угрин-Безгрішний вказує, що Софія при університеті заснувала крамницю з канцелярським приладдям та гуцульськими виробами, завоювавши популярність «між чужими і своїми».
Софія Галечко, хорунжа УСС. Відень, 1917 р.
Очевидно, значний вплив на Ґалечко справила класична філософія Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінґа, Ґеорґа Геґеля. У творах цих філософів людина розглядалася як етична істота, скерована на творчу активність, прагнення свободи, жертовність заради спільноти: “Перемогу здобувають не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу… Шляхетна людина має бути готова навіть померти, щоб порятувати націю, щоб нація жила і вона сама прожила в ній те єдине життя, яке їй хотілося прожити.”
«Крила вистрілили з рамен…»
Яке життя хотіла прожити випускниця факультету філософії Софія Ґалечко? Напевно, щасливе і самодостатнє. Та наприкінці університетських студій вона переживає особисту трагедію — втрату від туберкульозу доброго товариша й нареченого Андрія Куровця. Її бойова подруга Гандзя Дмитерко згодом зазначає, що Софія ніколи не поборола цієї страшної втрати, «бо була здібна до найбільшої посвяти».
Початок І Світової війни започаткував формування модерної української нації: молоді люди були готові не лише воювати заради ідеї державності, а й віддати за неї життя. Софія Ґалечко відвідує санітарні курси Червоного Хреста, згодом зголошується до Боєвої Управи у Відні, де проходить військовий вишкіл. Тоді дійшло до першої зустрічі з Оленою Степанівною — якій Софія сказала: “Пірвав мене стрілецький рух! Якщо Вас приймуть, то і я стану стрільцем. Нам треба діяти спільно!”
Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна)
Маючи в шпиталі Ґраца працю, з оплатою 270 корон, мешкання і харч, Софія «заставила золотий годинник, 3 золоті перстені й літературу німецьку вартости 200 К., прочі всі золоті і срібні річи призначила на самопоміч УСС». З грошей, що залишились, молода дівчина купує мундир, білизну та черевики, зовсім не пристосовані до жіночої статури, «прочі позичила або по більшій часті дала на ріжні ціли, які уважала за добрі».
Матір не зрозуміла її патріотичного поривання, інші все списували на популярні в той час гасла фемінізму: “Се бажання показатися рівними мужчинам — навіть у війні… зродилося під впливом емансипаційної літератури.”
До легіону УСС Софія Ґалечко вступає 2 вересня 1914 року, як і решта підданих Австро-Угорщини, що не досягли призовного віку (студенти університетів Львова, Ґраца, Відня, гімназисти та жінки). Через день новобранці склали на Привокзальній площі у Стрию присягу й відбули на доукомплектування до сіл Горонда та Страбичів під Мукачевим.
У щоденникових записах санітарки Софії Ґалечко читаємо: “Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки… та приїзд до Горонди — а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі. Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи загріє своїм огнем?”
Хорунжа Ґалечко
З початком Галицької битви, Софія Ґалечко перебувала у складі 2-ї сотні 1-го куреня під командуванням Зенона Носковського. Вона пізнає важке фронтове життя. Молода дівчина доводить, що у виконанні службових обов’язків є незмірно амбітною і серйозною.
Софія Галечко (1891 – 1918) – перша українська жінка-офіцер (хорунжа УСС) Добровільно вступила до легіону УСС. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Скажімо, у важких боях 3–5 листопада 1915 року сотні УСС під командуванням Семена Горука та Зенона Носковського зуміли не лише втримати власні позиції, захопити в полон противника, але й завдати армії Олексія Брусилова, що проривалася до Закарпаття, відчутних втрат. Після баталій в районі Тухолька-Гребенів командир 55-ї дивізії генерал Іґнацій Фляйшман прибуває в легіон, для вручення старшинам Зенону Носковському, Якову Струхманчуку, хорунжій Олені Степанівні та Софії Ґалечко перших бойових нагород — Медалі Хоробрості ІІ класу.
Горук Семен (Сень),військовик, отаман легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії (УГА),народився 12 вересня 1873 року у Снятині на Івано-Франківщині. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Згодом дівчина отримує звання підхорунжої та командира чети у сотні Зенона Носковського, в серпні 1915 року — звання хорунжої. Її побратими сходились на думці, що між стрільцями нічим не вирізнялась, хіба «невисоким ростом, прикметним обличчям і великою безпретензійністю». Проте, у «Звіті воєнного кореспондента» австрієць Франц Мольнар захоплено акцентує саме на «ясноволосій» Ґалечко, котра силою ідеї, за яку бореться, мала над бійцями «лагідну, але непоборну владу». Не терпіла жодних потурань, відмовилась від тримісячної відпустки, щоб поправити здоров’я, бо інші отримували лише 14-денну. На цьому наголошує й Осип Назарук: “«Оригінальний хорунжий УСС», «майже діточна» Ґалечко в цілком подертих черевиках не пристала на пропозицію обмінятись з кимось, аби нести варту в холодну дощову ніч.”
Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського
Про це, як і про воєнні будні на семикілометровому фронті від Семиківців до Соколова впродовж 2 тижнів, драматичні пристосування й тактики виживання читаємо в записах хорунжої Софії Ґалечко«Третя чета». Стрільчиня подає картину «старої війни» на річці Стрипа: помалу стріляє артилерія, відчутний брак амуніції, а поява трьох накладів патронів прирівнюється до найкращого обіду або скрині зі золотом.
Старшини УСС: Софія Ґалечко, Теодор Мамчур, Зенон Носковський, Павло Семирозум, Роман Дудинський та чех Здіславський. Джерело: Вікіпедія
Хорунжа Ґалечко, попри наказ поручника відступити, намагається не здаватися, врятувати кожного бійця третьої чоти: “Бити, хлопці, стріляти! Це — зрада!”
У момент, коли ворог захопив обидва села й оточив курінь щільним кільцем, Софія Ґалечко рятує «свою» чоту. Вона одночасно визначає місця для тридцяти угорських новобранців, котрі не завше її розуміють, віддає накази телефоністу й відчайдушно борониться до останнього патрона, коли решта відступає: “Якась гарячка опановує мене. Беру кріс і стріляю, як на стрільниці.”
«Та золотая Стрипа…»
Третя чота відчайдушно захищалася, доки не надійшла допомога Семена Горука з частинами 130-ї бригади. Росіян відкинуто за Стрипу, але сотня Зенона Носковського майже знищена.
«Її чота», завдяки переконливості, волі хорунжої Ґалечко, таки рятує своїх «найменших і наймолодших» хлопців, весь курінь. Ціна — неймовірні фізичні й моральні зусилля, коли «сонність і якась смертельна втома оповають тіло». Та Ґалечко не боїться бою: “Кулі як рій бджіл, що висипався у ясний сонячний день, бренять кругом мене. Мені це чомусь байдуже… Тріскає шрапнеля. Хочеться мені сміятися, кепкувати з неї.”
Обкладинка збірника «Стрілецькі пісні» в упорядкуванні Оксани Кузьменко (Львів 2005)
Видається, що для неї це гра зі смертю, для бійців — приклад відваги й геройства, достойні найвищої пошани.
Бої над Стрипою описані у численних фольклорних піснях і баладах, нерідко з іменами та прізвищами стрільців.
Ось, наприклад, фрагмент балади, опублікованої у збірнику Оксани Кузьменко «Стрілецькі пісні» (Львів 2005):
Понад наші товаришки ревіли гармати,
Степанівна і Ґалечко вміли воювати.
Воювали, добували і славу, і волю,
Та не одну зіставили могилу на полю.
Бойове сестринство
У боях над річкою Стрипою перетнулись шляхи Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко, котра згадувала, що їй було дуже зручно жити разом з хорунжою.
Згодом добрих товаришок, як і решту уссусів, відправляють у тил до травня 1916 року: “Нас зараз відставили до кадри [у резерв — прим. ред.]. Мене приділили до канцелярської провінціятури, а Софія була без приділу.”
Софія Ґалечко і Гандзя Дмитерко. Відень 1916
У кадрі хорунжа Ґалечко, щоб заповнити час, веде переписку з рідними: німецькою з батьком і братом, котрий перебував на Італійському фронті, польською з матір’ю, до тіток і сестер у Львові пише українською.
Та перебування у тилу для Ґалечко дається важко — самотність і одноманітність тилового життя їй були особливо осоружні. Про це хорунжа неодноразово пише до Романа Сушка, в полку якого воювала сотня Зенона Носковського
“Я в кадрі. Справа моєї участі пішла до АОК. Маю повну надію, що вдасться мені вирватися звідси… розуміється, своїми силами… На жаль, поки що мушу сидіти тут і думати, думати як нечесно поступили зі мною мої товариші і постаралися усунути мене. Гандзя і Рисівна в кадрі, Підвисоцька теж рівно ж тут, а я за 2 роки служби діждалася, що мене хочуть викинути як пса. За що маю так мучитися?”
Вона описує зустріч з батьком у Львові, котрий, довідавшись про кадру, «зачав витягати такі висновки, що попрощалася і від’їхала. Я душевно така змучена, пригноблена тим всім, фізично дуже слаба — від часу від’їзду з поля ходжу вічно з гарячкою, не годна їсти, ані спати. Все пусте».
Жінка у війську: непереборні перепони від «своїх»
Наприкінці червня 1916 року усусівки Софія Ґалечко та Гандзя Дмитерко дістають відпустки і їдуть до Відня, щоб з’ясувати своє подальше становище у легіоні. У столиці Габсбурґів, де панує «моральна та матеріальна нужда і всі тікають на захід», ними опікуються жінки з Українського Жіночого Комітету. Світлина того часу зафіксувала трійку українок Софію Ґалечко, Гандзю Дмитерко та Ольгу Левицьку-Басараб.
Усусівки у військовому строї різко контрастують з «віденським» класичним образом Ольги — у капелюшку, світлій сукні, з дещо розгубленим виразом обличчя. Січовички коротко острижені, адже санітарні умови на фронті не дозволяли носити коси. Їхні риси серйозні, загострені, пози — розслаблені, «тилові».
Гандзя Дмитерко, Софія Ґалечко й Ольга Левицька-Басараб. Відень 1916
Після віденської Боєвої Управи, де Софії Ґалечко та Гандзі Дмитерко відмовлено у поверненні на фронт, знову кадра [резерв], листи-звертання до полковника Романа Сушка: “Дуже сердечно дякую за пам’ять. Сама думка, що хтось щиро думає за мене і не байдужа йому моя справа — так мило вразила мене. Здавалось мені, що се той давний Сушко в чорнім плащи з’явився переді мною і сказав пару щирих, теплих слів. Я вже так привикла до поведення панів, що мені дивно, як хтось инакше ся відізве до мене.”
І далі: “Скажіть полковникови, що се «милосердя» і бажання увільнити мене від служби в поли [полі] принесло мені такі «користи», що…”
Хорунжа Софія Ґалечко, вчорашня випускниця філософських студій, безпорадна перед патріархальним світом. Їй, героїні Першої світової війни, чиї портрети друкували усі європейські видання, відмовлено у вищому прояві свободи — виборі задля самої себе.
У листі від 22 липня 1916 року вона пише до Романа Сушка: “Якби Ви знали, як страшно тужу за життям в поли і як мені тут гірко жити… Прошу, вступіть до мене до Кадри, дуже хотіла б побачитись з Вами. Ось Кінець буде таким мабуть, як 3-х товаришів з кадри, які сами збожеволіли, або — пальну собі в лоб. Мені прямо страшно тут. Дурію. Се не фрази, але дійсно жити тут не годна. Як я Вам всім завидую. Се підло так когось викинути по два роки служби… Не знаю, за що я так мучуся.”
Листи Софії Ґалечко промовисто засвідчують глибоку незгоду усусусівки з нехтуванням права вибору жінок, в тому числі щодо військової кар’єри: “Ходжу з кута в кут і думаю. Числю кроки там і назад і мимоволі приходять мені на думку замкнені в залізній клітці і льви, і тигри… Дусить мене тут воздух, давлюсь каждим кусником ласкавого хліба… Я за горда наче, довго не видержу тут. Гай, гай, якби я могла писати щиро про всьо, подати Вам точні факти. Голова болить і пукає з болю… Прошу Вас лише, яко доброго товариша давніх луччих часів, щоби Ви спитали полковника чи згодився взяти мене в поле, бо я ані в Кадрі, або за фронтом в теперішніх обставинах жити не могла. Піду дуже радо яко стрілець-рядовик, знаю зовсім певно, що він се може зробити.”
Влітку 1916 року, за сприяння полковника Романа Сушка й вищого командування, Софію Ґалечко та Гандзю Дмитерко відправляють на передову. Проте тиловий (кадровий) досвід не залишився без наслідків. Олена Степанів зауважувала, що хорунжа жила самітно, окремо, не харчувалася спільно з товаришами, бо відносини в коші не вдовольняли її. Про це читаємо в листах Ґалечко: “Так тихо, тихесенько в хаті. Тільки пташки на грушці перед вікном розповідають собі тихо сонно якусь Казку. Сиджу в хаті цілими днями, щоби оминути всякі симпатичні стрічі і не чути на кождім кроці договорювання і «видів» панів стрільців, або повних журби питань, коли і куда їду, що роблю з собою.”
Старшина Коша УСС. Пісочна, 1917 р. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Січовичка знову звертається до рідні: відомо, що 1917 року вона надавала матеріальну допомогу своїй родині, коли у Львові було сутужно з харчами, ще раніше провідала у Калуші батьків нареченого — д-ра Курівця з дружиною.
«Потрапила у вир і не виплила…»
Софія Ґалечко розуміла, що її подальше самоствердження в армії можливе за умови постійного самовдосконалення. У паузах вона читає підручники з військової справи, розв’язує тактичні завдання, що давались їй легко.
Та навіть фаховість і досвід не допомогли українкам 1918 року, коли без подання причин їх звільнили з війська. Це поклало початок марґіналізації жінок в українських збройних формуваннях — УСС та УГА.
Для Софії Ґалечко то був підступний удар: “Сидіти тут в теплій хаті, далеко від бойової лінії тоді, коли инші поруч в обороні рідної землі — сидіти тут здоровому… чоловік дуріє прямо з болю. Всякі аргументи докази се лише пусті звуки… Знаю, що згину, мушу згинути — лише болить мене, що, може, чужі люде будуть тоді зі мною. А я би так хотіла бути до кінця межи своїми і сего дождатися не годна.”
Хорунжа Ґалечко не бачила майбутнього поза фронтом — удома її, як здавалось, не чекали, через хронічне запалення очей не могла студіювати й працювати, під час війни втратила важливі документи: університетський диплом, свідоцтво санітарної практики в шпиталях Ґраца.
Під час останньої зустрічі Олену Степанівну насторожив вигляд Софії: “Ґалечко здалась мені ще дрібнішою, лице ніби присіріло, тонкі пальці були у безнастанному русі, курила надміру. Вона переживала щось дуже глибоко…”
Величезне напруження п’яти воєнних літ, безнастанна боротьба за своє місце у війську, брак підтримки серед колишніх бойових товаришів допровадили Софію Ґалечко до краю відчаю: “Повідали же нині, що кілько товаришів впало… Як я їм страшно завидую того безмежного спокою, того маленького сірого клаптика землі. Якби так хто дійсно любив мене і бажав мені щастя, поміг би мені відправитися з тої клятої кадри в поле. Се було би дійсне милосердя.”
Обкладинка збірника «Українські жінки у горнилі модернізації» за загальної редакції Оксани Кісь (Харків 2017)
Жінку, котра вибрала військову службу, чоловіки вкотре відкидали. І це нехтування з боку «своїх» врешті довело Софію до трагічної межі.
У червні 1918 року Софії Ґалечко надають відпустку з натяком, що їй варто перейти на цивільну службу. Гандзя Дмитерко, котра могла б її підтримати у критичний момент, переїжджає зі сотнею на Херсонщину.
31 серпня 1918 року, перебуваючи у знайомої учительки Ірини Підвисоцької в селі Пасічна (нині Надвірнянського району Івано-Франківської області), Софія Ґалечко, не зрадивши ані словом свого стану, під час купання у ріці Бистриця «попала у вир і не виплила».
У вир Першої світової війни кинулися сотні українок, котрі записалися до військових формувань. Цей «вихід у світ» і слава, яку здобули усусусівки, воюючи у полі нарівні з чоловіками, зводились нанівець із завершенням бойових дій. Це породжувало цілий спектр проблем, призводило до трагічних наслідків.
Учорашні символи бойової звитяги змушені були приміряти на себе кліше чоловічого суспільства, де їм традиційно нав’язувались другорядні ролі.
І. Лисяк-Рудницький. Інтелектуальні початки нової України. / І. Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т. 1. Київ: Основи, 1994, с.173-193
Г. Дмитерко-Ратич. Із зброєю в руках (пам’яті Софії Ґалечко) // Наше життя. 1958, листопад, с.3-5.
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 5235, оп. 1, спр. 1922: Статті, спогади д-ра С. Витвицького «В 75-ті роковини Віденської Січі» (1940). 70 арк.
М. Угрин-Безгрішний. Нарис історії «Українських Січових Стрільців» / М. Угрин-Безгрішний. Рогатин-Львів-Київ: В-во «Журавлі», 1923, с.103
Й. Ґ. Фіхте. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до Батьківщини / Націоналізм. Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернста Ґелнера. Антологія. Київ: Смолоскип, 2010, с. 10-18
Софія Ґалечко. В 25-ту річницю смерті / Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси. Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів: Піраміда, 2009, с. 77-80
Центральний Державний Історичний Архів у Львові (ЦДІАУЛ) , ф. 353, оп. 1, спр. 205. 103 (95) арк.
О. Назарук. Характеристики старшин УСС. Олена Степанівна, хорунжий УСС / Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси. Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів: Піраміда, 2009, с. 128-137
Стрілецькі пісні (збірник). Упоряд. О. Кузьменко. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005
О. Кузьменко. Стрілецька пісенність: фольклоризм, фолькльоризація, фолькльорність. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2009
М Литвин. Легіон Українських січових стрільців: військове навчання, виховання, бойовий шлях./ Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. Книга І. Історичні нариси. Київ: «Кліо», 2014, с. 159-179
М. Угрин-Безгрішний. Хорунжа УСС Софія Галєчко (на основі записок і розмов з С.Галєчко) // Гомін Волі, 1991, 27 квітня, с. 39
М. Литвин, К. Науменко. Українські січові стрільці. Київ, 1992, с.13
Софія Галечко. Третя чета //«Літопис Червоної Калини», 1991, ч. 2, с. 10-11
В неділю, 8 липня 2018 року, о 13.00 в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району відбудеться відкриття виставки народного українського художника Євгена Безніска “І ласка творчости найвища – це все дало мені життя”.
Євген Безніско. Життя по-грецьки біос
В експозиції виставки понад двадцять пастелей і монотипій, виконаних за творами видатного поета, серед яких – «Свіча», «Пожар», «Елегія про співучі двері», «Соняшник», «Зриви і крила», «Село», «Життя по-грецьки біос», «Лелеки», інші. Усі картини становлять чотири цикли за назвами збірок Б.-І. Антонича: «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія».
Також у «Музейній вітальні» Бортятина звучатиме поезія Богдана-Ігоря Антонича й лунатимуть українські пісні.
Євген Безніско. Лелеки
Того ж дня у плебанії отця Василя вшанують пам’ять автора виставки Євгена Безніска (11 липня – День пам’яті) і його дружини, унікального львівського скульптора Теодозії Бриж (4 липня – День пам’яті). Варто зазначити, що Теодозія Бриж є автором надгробного пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу на Янівському цвинтарі, який був зруйнований вандалами-мисливцями за бронзою 2003 року і відновлений Євгеном Безніском 2008 року.
Ірина СЕНЕЧКО та Олена МАЛЮГА
наукові співробітники ЛМІР
Учасники та організатори благодійного он-лайн аукціону "Мистецтво на варті Поморянського замку"
Вчора, 5 липня 2018 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося офіційне завершення заходу та підбиття підсумків благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”.
Сертифікати автентичності на роботи продані з благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”
Відомі львівські художники Ольга Дуда, Дарія Зав’ялова, Наталка Пухінда, Юрій Сичов-Глазун, Микола Ступінський, Іван Турецький, Ірина Фартух виставили на аукціон свої пленерні роботи, що були виконані після обвалу східного крила Поморянського замку. У проекті також взяли участь ряд молодих митців з коледжу ім. Івана Труша (Квітослава Булавіна, Ліліана Харьковська) та Національного лісотехнічного університету України.
Вручення сертифікатів автентичності на роботи продані з благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”
Загалом на он-лайн аукціон “Мистецтво на варті Поморянського замку” 14 львівських митців передали 20 своїх робіт зі стартовою ціною 2 000 грн. На момент завершення аукціону о 18.00 5 липня було продано 17 з 20 лотів на загальну суму 40 000 грн. Доля ще трьох робіт виясниться протягом однієї-двох діб.
Подяки учасникам благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”
Перший крок до відродження замку – ревіталізація призамкового парку. Тому від ранку 26 червня і до 18.00 5 липня 2018 року в інтернеті на окремій сторінці у Фейсбук проходив благодійний мистецький аукціон, на якому всі охочі могли придбати роботи виставлені на виставці. Усі кошти, виручені від продажу творчих робіт, будуть використанні на закупівлю садово-паркового інвентарю та догляд за територією парку в ІІ півріччі 2018 року.
Калина Гаврилів та Євген Булавін на завершенні благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”
Акція проходила під егідою Благодійного фонду «Спадщина.UA». Організатор: Ініціативна група з відродження Поморянського замку. Ідея: Ірина Сандуляк, Євген Булавін, Ганна Гаврилів.
Сертифікати автентичності та роботи продані з благодійного он-лайн аукціону “Мистецтво на варті Поморянського замку”
Щойно закінчилася ця акція з проекту порятунку Поморянського замку, а організатори уже почали готуватися до наступної. Швидше за все вона відбудеться ближче до кінця року, але це вже зовсім інша історія.
У п’ятницю, 6 липня, відбудеться спецпогашення марки “Свободу Олегу Сенцову”. Про це повідомляє прес-служба Львівської ОДА.
Захід відбудеться у приміщенні Львівської дирекції УДППЗ “Укрпошта” (вул. Словацького,1). Початок о 13:00 год. Дизайн марки створено за ілюстраціями Андрія Єрмоленка.
Нагадаємо, український ув’язнений Олег Сенцов продовжує 53-й день голодування в російській колонії.
Цьогоріч минає 115 років з того часу як у Львові розпочав свою діяльність Шпиталь ім. Митрополита Андрея Шептицького . 1 липня 1903 р. “Народна лічниця”відкрила свої двері для безкоштовної лікарської допомоги всім мешканцям Львова та цілої Галичини — без різниці віросповідання і народності.
Митрополит Андрей Шептицький.
“Немає певно села на наших західних землях, в якому не було би відоме імя “Народної Лічниці” […] У першій половині 1903 р. за ініціятивою бл. п. Д-ра Євгена Озаркевича, а при допомозі митрополита А. Шептицького, який її вивінував у порібний льокаль та інвентар, повстала ця культ.-гуманітарна установа, що від тоді безчисленим хорим і зболілим гоїла терпіння, рятувала багатьох від тяжких мук і каліцтва, а неодних і від смерті”, – писалося в газеті “Неділя” за 1929 р. з приводу ювілею постання “Народньої Лічниці”.
Євген Озаркевич
Розташовано установу було на узбіччі Святоюрської гори, за адресою вул Петра Скарги (сучасна Озаркевича), 4, пристосувавши під лічницю існуючий житловий будинок, який походить із другої половини XVIII ст. Для реконструкції будівлі доктор Євген Озаркевич запросив відомого українського архітектора Івана Левинського, котрий власне і розробив її проект.
Приміщення “Народної лічниці” у Львові, фото початку ХХ століття
“Спершу було лише кількох своїх лікарів, що працювали у Лічниці так, що треба було анґажувати багато чужих спеціялістів по ріжним недугам. Згодом, а особливо по війні (Першій світовій війні — ред.) збільшилося помітно число наших лікарів у Львові, а тепер працюють в Лічниці майже самі лікарі українці. А слід знати, що тепер має вона вже 8 відділв ось яких недуг: 1) внутрішніх, 2) діточих, 3) жіночих, 4) хірургічних, 5) вуха, носа і горла, 6) скірних, 7) очних і 8) зубних. Пересічно біля 100 хорих приходить туди денно і всі вони дістають лікарську поміч у формі порад, вприскувань, насвітлювань, перевязок, операцій, тощо.
В операційній “Народної лічниці”, фото 1929 р.
Ціла установа утримується зі скромних датків, що їх складає частина хорих, з вкладок челнів і малих підмог, уділюваних в ряди годи публичними устанвоами В році 1928 лічено в Лічниці 9627 хорих, яким уділено 20435 лікарських порад. Хірурґічних і ґінеколоґічних операцій виконано у тім році 410. Найбільше хорих було на внутрішнім відділі. Там лічено 4443 хорих; на хіруґічнім відділі уділено помочі 2076 хорим, а на відділі недуг горла і уха 956 хорим. По народности було хорих українців 61,6 %, поляків 27,4%, жидів 9,5%, а иньших як німців, чехів, московинів 1,5%” – читаємо у тій же “Неділі”.
Популярність лікарні була настільки великою, що уже до Першої світової війни виникла потреба у власному шпиталі. Тодіж і почали збирати кошти на його побудову. На жаль після війни зібрані кошти зазнали девальвації та й обладання лічниці було реквізовано під час війни.
Лікарі “Народної лічниці” (злів на право сидять: д-р Музика, д-р Паньчишин, д-р Туна-Надрагова, дир. “Народної лічниці” д-р Куровець, д-р Чайківська-Ляхова, д-р Гриневецький, і д-р Бурчинський; стоять: д-р Дзерович, д-р Гинилевич, д-р Олексій, д-р Кашубинський, д-р Подолинський, д-р Попович, д-р Максимонько, д-р Воробець, д-р Ляндав і д-р Коновалець (фото 1929 р.)
“Треба було дуже багато праці, щоби по війні наново наладнати працю Лічниці. Спершу взявся за це діло перший повоєнний директор Лічниці бл.п. Д-р С. Дрималик; богато праці задав собі теперішній директор д-р І.Куровець. Їхніми заходами закуплено нове лікарське приладдя та нове урядження, заанґажовано низку визначних лікарів, а вкінці куплено й кремінну лямпу. Колиж по зліквідованню наших таборових лічниць у Чехії прийшли з них інструменти до Львова, сьогодня наша Лічниця випосажена в таке уладження, яке мають лиш більші шпиталі, так що можна тепер виконувати й більші операції” – йдеться далі у “Неділі”.
Д-р Тит Євген Бурачинський
І знову постала потреба у побудові нового будинку шпиталю. Товариство планувало звести нову будівлю, яка би відповідала потребам лічниці. Перші заходи розпочав Іван Куровець, а продовжив його наступник — доктор Тит-Євген Бурачинський (прочитати спогади можна тут). “Після довгих нарад затверджено пляни і кошторис шпиталю на 50 ліжок, виготовлені інж.архітектом Є. Нагірним. Та мимо висилки біля 500 відозв в краю та до Америки не видно більшого інтересу до цеї справи зі сторони нашого громадянства […] Ми повинні і мусимо мати свій, український шпиталь у Львові!”
Листівка роботи П. Ковжуна
Тож уже в 1930 р. було розпочату побудову нової будівлі Народної лічниці, на місці давнього бровара. “Управа Народньої Лічниці повідомляє, що шпиталь ім. митр. Шептицького находиться від трьох неділь в будові. Досі вирівнано площу, звезено 120 тисяч цегли, згашено 3 вагони вапна, звозиться шутер, пісок і інший будівельний матеріял. В найблищому тижні відбудеться посвята угольного камення. Передбачають, що до грудня ц.р. буде вибудований триповерховий будинок шпиталю, а весною слідуючого року буде будівля остаточно викінчена та заосмотрена всіми найновішими інсталяціями медичної техніки” – читаємо у газеті “Неділя” за 1930 р. ч. 37.
Тодіж відбулося освячення підвалин майбутнього шпиталю. “В неділю дня 14 ц.м. (вересень 1930 р. – ред.) відбулося посвячення підвалин Українського Шпиталю ім. митроп. А. Шептицького у Львові. Шпиталь, заложений в сусідстві Народньої Лічниці при вул. Петра Скарги, буде величавим, трьохповерховим будинком і служитиме всім кругам населення нашого краю. Акту посвячення доконав митрополит в супроводі владики Бучка та при асисті капітули. Співав хор питомців дяківської бурси. В підвалини будинку вложено пропамятну грамоту з підписами найвидатніших учасників свята”.
Приміщення “Шпиталю Народної лічниці імені митрополита Андрея Шептицького”, фото 1938-1944 років
Проте закінчили зводити будинок аж на початку 1938 р. за проектом архітектора Олександра Пежанського. На посаду директора був призначений доктор Тит-Євген Бурачинський, який запропонував назвати інституцію “Український шпиталь “Народна лічниця” імени Митрополита А. Шептицького”. Тож цьогоріч минає щей 80 років з часу побудови нової модерної будівлі лічниці.
У лікарні було близько 100 ліжок і три відділи: внутрішніх хвороб (ординатор Мар’ян Панчишин), хірургічний (ординатор Тит-Євген Бурачинський) і гінекологічний (ординатор Олександр Подолинський). Будинок, який від 1903 р. функціонував як перша Народна лічниця, залишився в структурі шпиталю.
Оскільки нова лікарня була найкраще обладнана та була найновішою у Львові, то під час окупації совєтів у 1939 р. у ній лікували партноменклатуру, командирів Червоної армії, службовців НКВД та їхніх родин.
Народна лічниця імені Андрея Шептицького на вулиці Озаркевича у Львові
Свою функцію лічниця виконувала і під час німецької окупації Львова, а у 1946 р., після того як ліквідували Греко-католицьку церкву лічницю перетворили на Львівську 3-ю міську лікарню і лише у січні 1992 р. лічниця знову отримала своє ім‘я – “Український шпиталь імени Митрополита А. Шептицького”, а у червні 1994 р. її передали у власність курії Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар'є»
За два тижні розкопок волонтери знайшли близько 150 єврейських надгробків – мацев на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Роботи на цій вулиці наразі припинили, а усі надгробки незабаром відвезуть на Янівський цвинтар.
Розкопки на вулиці Ганни Барвінок розпочались 15 червня після того, як під час ямкового ремонту там виявили залишки мацев. Як розповів ZAXID.NET керівник волонтерської організації «Хесед Ар’є», яка ініціювала проведення розкопок, Олександр Назар, за два тижні волонтерам вдалося витягти близько 150 могильних плит, вагою мінімум 150 кг кожна. Щоденно на розкопках працювало до 12 волонтерів.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар’є»
«Ми дослідили близько 30 метрів (зі 185-ти) вулиці. Спочатку було дуже важко, бо діставали усе руками, іноді по шість людей одну плиту витягали. Потім назбирали трохи грошей і замовили спецтехніку, яка допомогла працювати швидше», – розповів Олександр Назар.
Членам організації «Хесед Ар’є» допомагали діставати мацеви волонтери організації «Будуємо Україну разом», представники римо-католицької спільноти та мешканці прилеглих вулиць.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар’є»
Розкопки на вулиці Ганни Барвінок зупинили 2 липня. За словами Олександра Назара, ще кілька сотень надгробків залишаються під асфальтом. Їх будуть діставати під час наступного етапу розкопок, проте наразі невідомо, коли він розпочнеться.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар’є»
Зараз усі знайдені мацеви зберігаються на тротуарі вулиці Ганни Барвінок. Їх невдовзі почистять та перевезуть до єврейської дільниці на Янівський цвинтар. В майбутньому тут планують встановити стелу, частиною якої можуть стати знайдені надмогильні плити.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар’є»
Зазначимо, що за даними організації «Хесед Ар’є», вулиця Ганни Барвінок, протяжністю 185 м, повністю вистелена надмогильними плитами з єврейських кладовищ. У організації зазначають, що вулицю єврейськими плитами виклали німецькі окупанти у 40-х роках, оскільки тут розташовувалось управління Гестапо, також тут проживали представники керівництва окупантів.
Єврейські надгробки–мацеви на вулиці Ганни Барвінок у Львові. Фото організації «Хесед Ар’є»
Додамо, що у Львові вже не вперше знаходять єврейські надгробки під час ремонту вулиць, однак, за словами Олександра Назара, знахідка на вул. Ганни Барвінок – наймасовіша.
8 липня 2018 року в творчій майстерні Олекси Новаківського (Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського – вул. Листопадового Чину, 11 (навпроти Собору Святого Юра)) всіх охочих запрошують прослухати екскурсію про роль рисунку у творчості художника, оглянути на експозиції графічні композиції олівцем, пером, вуглем роботи визначного українського митця та створити власний великоформатний твір вуглем.
Лекція рисунку в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Зліва направо: О. Плешкан, С. Гординський, Ждан і Ярослав (сини О. Новаківського), О. Новаківський, М. Мороз, Г. Смольський. Фото 1927 р.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького) відкритий у творчій майстерні та оселі славетного українського митця і є унікальною історико-культурною пам’яткою. Його оригінальна архітектура, ошатні, оздоблені вітражами інтер’єри, натхненні сяючими яскравими барвами полотен О.Новаківського ваблять львів’ян та гостей нашого міста.
Новаківський Олекса. Князь Святослав Хоробрий. Папір на полотні, вугіль. 1918.
Як пам’ятка культури музей має свою, вже понад столітню історію. Характерний червоно-цегляний будинок, витриманий у неороманському стилі, у ХІХ ст. звів відомий будівничий Іван Левинський, за проектом львівського архітектора Юліана Захарієвича для польського художника Яна Стики. 1907 року будівлю придбав митрополит Андрей Шептицький і наступного року подарував її Національному музеєві у Львові.
Новаківський Олекса. Син художника Ярослав – юний княжич. Фанера, левкас, вугіль. 1924.
Представлені в експозиції твори О. Новаківського знайомлять глядача з великим світом ідей та образів, які надихали художника, розповідають про шляхи творчих шукань митця й особливості його малярського бачення.
Новаківський Олекса. Син художника Олекса-Ждан у княжих латах. Фанера, левкас, вугіль. 1920-ті.
У цьому приміщенні з 1923 по 1935 роки діяла Мистецька школа Олекси Новаківського, створена з ініціативи та за фінансової підтримки митрополита Андрея Шептицького. Ця перша у Східній Галичині українська художня школа вирізнялась чіткою національно-культурною орієнтацією й перетворилась в активний осередок духовно-мистецького життя краю. Вона стала унікальним явищем українського художнього шкільництва, посівши гідне місце в історії західноукраїнської культури ХХ століття.
Вартість участі у заході – 60.00 грн з особи. Попередній запис – обов’язковий за телефоном 0678514451.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
1895 рік почався у родині Шептицьких традиційно: коляда, щедрівки, родинні переживання. Казимир запланував у цьому році відбути реколекції у Добромилі серед єзуїтів.
Графіка Чеслава Янковського «Коляда»
На руський Новий рік, 13 січня 1895 року, Софія Шептицька ділилася своїми тривогами щодо планів Казимира:
«Попри Шкільну Раду, від рана ледве дали мені щедрівники закінчити молитву. Я мала книжечки «Апостольство», оріхи, сушку, трохи медальйонів і ниток для вишивання з екзамену, відтак і мали добрий Новий рік. Спішно мені, але хочу відписати на Твій лист. Розмовляла з Казиком про замкненість перед людьми, як Дембіцький, Скроховський і тому подібні, — замкнутись так в собі, що в кінцевому підсумку люди не будуть ані знати про все, що у ньому діятиметься з Ласки Божої. Розмовляли про віче і т.д. Навіть дійшла до того, що радила, аби відклав набік думку про покликання. Та нічого не могло у тім всім його зрушити. І це ясно. Зрештою, теперішні реколекції, однак, прагнув ще відбути влітку минулого 1893 року, коли я постійно хвора сиділа серед смерек [це місце прокоментував Ян Казимир Шептицький у праці про о. Климентія (С. 63.), зазначаючи, що Софія Шептицька тоді лікувалась у Криниці, курортному місці у західних Бескидах, неподалік Кракова — І. М.]. Пізніше їдучи і повертаючись з Ґріс минулої зими. Таким чином, два роки це собі планує і аж сміявся, що знову щось йому перешкоджає, тому це нічого нового…Бог з Тобою, моє найдорожче старе, — будь спокійний про мене. Бачу з листа, що вже цей Сейм Тебе нервує, — вважай на любов Божу [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 244].
Софія Шептицька
18-го січня Ян Кантій Шептицький на привітання дружини Софії сказав, що «його охоплює великий страх за Казя. Він уже готовий закінчити священиком. Вони його не пустять». Того ж дня Шептицька описала це у листі до сина Леона [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 244]. Казимир поїхав все ж таки на реколекції до Добромиля, що і викликало тривогу батьків. Ні батько, ні мама не були ніколи проти його покликання. У молоді роки мама радила синові здобути освіту та життєвий досвід для реалізації покликання. Зараз же, підупавши на здоров’ї, Софія Шептицька побоювалася, що не зможе винести цього хреста. Так вона написала цього ж дня до подруги Ядвіги Ростворовської:
«Казьо в цій хвилині відбуває реколекції у Добромилі. А я — боюсь хреста, змагання, всіма страхами, відразами, млінням, що накочується. Здається мені, що нині вже немає у мені тієї сили на ту саму хресну дорогу, що десять років тому» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245].
Ян Кантій Шептицький. Тато Казимира графа Шептицького, якого у сім’ї ласкаво і на французький манер називали Папа
Батькові страхи не збулись, і Казимир з Добромиля повернувся того ж 18-го січня. Одразу ж Софія Шептицька повідомила про це чоловіка, пишучи:
«Мій найдорожчий, посилаю Тобі Ренею слово, яке Казиком не могла б передати. Повернувся надзвичайно задоволений зі своєї мандрівки. Не було, ясна річ. можливості говорити при Рені, а пізніше Чосновському, але тільки мені сказав: «Добре мені все вдалось, нічого не змінилось. Повертаюсь до того самого життя, що і до цих пір». Відсвіжений і «зміцнілий». Відтак, дякувати Богу» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245].
Олена Кульчицька.Мури Василіанського монастиря святого Онуфрія. Місто Добромиль Старосамбірського району Львівської області. 1920-1930-ті роки. Папір, акварель.
Наміри сина Софія Шептицька підтверджує також у листі до Софії Попель, який написала 30-го січня: «Казьо після відбутих реколекцій сказав мені рішуче, що утвердився у своєму рішенні, проте «на зараз» вертається до сьогочасної праці» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 245]. У цьому листі Софія Шептицька переповідає, що Казимир лежить у Дев’ятниках, бо у половині грудня пошкодив собі ногу і рана раз-по-раз відновлюється. Племінник Ян Казимир Шептицький пише, що йшлося про сильний вивих у коліні — «і частину січня та, із перервами, весь лютий 1895 року Казимир пробув у ліжку на Жидачівщині» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Наполеон Орда. Добромиль.
Проте, Софія Шептицька не переконана, що Казимир знайшов внутрішній спокій, хоч і тимчасовий, і продовжує тривожитися за сина, який розривається між своїм покликанням та справами родини Шептицьких, які його щораз більше втягують у світське життя. 25-го січня Шептицька пише про свої роздуми на цю тему до сина Леона. Це свідчення, що родина зорієнтована в намірах Казимира і від якось часу всередині триває дискусія навколо цього:
«Я зовсім одна і не можу думати, наскільки це Казикове усамітнення, здається, щось прояснило і скріпило в ньому — отже, що воно провіщає нам, мій дорогенький! Звичайно, це ласка, і що менше світить вона з боку землі й людських суджень, то більшою є вона від Бога до нас, нас, слабких і знедолених, (від) Бога — великого й доброго, — який радить вибрати нас серед слуг Його Дому, Його Двору, Його Родини. Я це відчуваю й розумію, але, — оскільки кожна справжня ласка позначена Хрестом, усе, що в мені людського, страхається цього Хреста. Бачити, як Казик останнім часом «дрейфує», втрачаючи щодня трохи з того, що Господь заклав у нього, або бачити, як він пускається у боротьбу та працю в ім’я Господа, — різницею між тим є цілий світ!.., більше, ніж різниця між димом і парою — так: дим з кадильниці коло підніжжя Божих вівтарів, пахощі якого здіймаються у святині, а чи пара локомотиву, що зі свистом утікає… і безслідно щезає… хоча й працювала для людей…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 246. Лист цитуємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Панорама Добромиля, поштівка 1938 року
У житті Казимира Шептицького має місце ще один знаменний факт: 1895 року греко-католицька громада Дев’ятників створила організаційний комітет із побудови церкви. Серед його членів і місцевий дідич Казимир Шептицький. Перший раз у першоджерелах про цей факт знаходимо інформацію у листі Софії Шептицької до сина Олександра, написаного 18 лютого, під час хвороби Казимира. У цей час він відвідує Прилбичі, і як всі Шептицькі (згідно тверджень мами), які їздять ночами, спішить на 4-ту ранку до Судової Вишні на потяг, щоби встигнути на ранкове засідання організаційного комітету [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Олена Кульчицька. Церковця в Великому біля Добромиля. Дереворит. 1920
На початку березня 1895 року Казимир Шептицький їде в далеку подорож Польським Королівством (у складі Російської імперії), Пруським королівством (у складі Німецької імперії) у батькових справах. Очевидно, йшлося про пошук ринків збуту для лісу та збіжжя. Казимир відвідує Ґданськ, Познань, родину Петра Шембека у Сім’яничах. Про його від’їзд із Галичини Софія Шептицька повідомляє сина Олександра у листі за 26-го лютого 1895 року. Пише:
«Казик від’їхав у прекрасному настрої. А перед тим накрутив, що постійно згадую про смерть, отож прийшов зі словами: «Тільки, мамо, треба жити, щоби молитися за нас, щоби говорити правду, як Ви нам це кажете. Я Вам завдячую, що віднайшов Господа Бога. Не треба вмирати!» Настільки не схожими на нього були такі розчулені слова, що я мало не розплакалась, але в моїй душі залишилася погідність…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 64].
Вулецькі пагорби - ймовірне місце смерті К. Бартеля
У вівторок, 3 липня 2018 року , на Вулецьких пагорбах українська та польська делегації вшанувала пам’ять професорів, розстріляних у липні 1941 року, повідомляє zaxid.net.
До пам’ятника, який спорудили на місці розстрілу у 2011 році, делегації поклали квіти. Опісля священики відслужили коротке богослужіння двома мовами. Пом’янути загиблих приїхали проректори майже всіх вроцлавських вишів.
«Зараз – час дивитись уперед. У те, що чекає на Україну, і на Польщу. Щоби будувати спільне майбутнє. Але ми не маємо право забувати про ті страшні речі, які коїлись в час другої світової війни», – прокоментував ректор медичного університету у Вроцлаві Марек Зентек.
На початку липня 1941 року нацисти, які щойно окупували Львів, затримали близько п’ятдесяти польський науковців та членів їхніх родин. Спеціальний підрозділ СС уклав список польських науковців, яких вважав ворогами нацизму. У ніч на четверте липня ув’язнених вивезли на тодішні вулецькі пагорби і розстріляли. Згодом тіла загиблих спалили, аби приховати сліди злочину. Сім років тому на місці масового вбивства коштом Львова та Вроцлава побудували меморіальний комплекс.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
