Луцькі мозаїки, або призабуте мистецтво у пострадянському міському просторі

22. 07. 2018

Мистецька традиція мозаїки, яка тягнеться головно від греко-римських часів, знайшла своє масове й естетичне вираження в імперії радянській. Нерідко слугуючи пропагандистським цілям, вона все ж часто репрезентувала високу художню думку і сьогодні стала пам’яткою минулого.

Більшість луцьких мозаїк «дожили» до 2018 року і досі залишаються декоративними елементами міського простору. На сьогодні вдалося ідентифікувати 9 адрес із мозаїками і близько 20 мозаїчних полотен у місті.

Імовірно, однією з перших мозаїк у вуличному декорі Луцька 60-х років була композиція на спортивну і наукову тему на фасаді будівлі, відомої зараз як колишній кінотеатр «Зміна» архітекторів В. Маловиці, Р. Метельницького, К. Юровської. Зі слів художника Леоніда Хведчука, це була перша монументальна робота Віктора Шингура після його приїзду до Луцька у 1964 році.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Богдана Хмельницького. Віктор Шингур, 1960-ті

Мозаїка – зображення, виконане зі смальти, каменю, скла, керамічних плиток, шпону і т.п. З античних часів цей вид монументального мистецтва використовувався для оздоблення храмів, громадських споруд. Особливого поширення і розквіту мозаїка набула у сакральній традиції Візантії. Серед зразків середньовічної мозаїки в Україні – підлога в Десятинній церкві, настінні мозаїки Софії Київської. В радянські часи мозаїка стала домінуючим видом монументально-декоративного мистецтва і потужним інструментом ідеологічної пропаганди. Техніка мозаїки гарантує стійкість до погодних умов і, за умов дотримання технології, довговічність зображенню, не потребуючи реставрації протягом тривалого часу.

Мозаїки в Луцьку на проспекті Перемоги. Василь Гура, 1970-ті

Коли запитуєш лучанина/лучанку про найвідомішу луцьку мозаїку, то зазвичай негайною відповіддю є: «Мозаїка на ДТСААФі!». Дійсно, це велика композиція включає два мозаїчні полотна на двох крайніх фасадах будівлі, розташованої на одній із активних транспортних «артерій» міста – проспекті Перемоги, 1. Виконав її Василь Гура, директор Волинських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР у 70-их роках минулого сторіччя. Орієнтовно на той період припадає і час створення цієї композиції, яка чудово витримала випробовування десятиліть.

Зображення мозаїки Василя Гури на фасаді ДТСААФу увійшло до книги фотографа, дослідника Євгена Никифорова Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics – результату його трирічної фіксації мозаїк 1950-1980-их у більш як 150 українських містах.

Фрагмент мозаїки В.Гури у фотоальбомі Є.Никифорова

Закон про декомунізацію поставив під загрозу знищення будь-яке мозаїчне тло із увіковіченими символами комуністичного тоталітаризму. Однак, «декомунізація» буває різною. Сучасні дослідження проекту Soviet mosaics in Ukraine фонду «Ізоляція», на думку її кураторки Євгенії Моляр, дозволяють розрізнити кілька типів декомунізації: ініційована політиками «ідеологічна декомунізація»; ініційована громадськістю «лагідна народна декомунізація», та безжальна «побутова декомунізація» – прагматизм утеплення фасадів та ремонту будівель нівелює естетичну цінність твору монументального мистецтва і знищує його. В Луцьку жодна мозаїка не була зруйнована на виконання «декомунізаційного» закону. Їхні сюжети відтворюють поступ науково-технічного прогресу, активну розбудову країни, значення спорту і підтримку армії, сімейні цінності, природу рідного краю. Скоріше, деяким з них загрожує «природна декомунізація»: вони досі «живуть» в нашому місті, але ніхто не займається ані їхнім доглядом, ні, тим більш, реставрацією. Нещодавно були помічені ремонтні роботи над мозаїкою ДТСААФу. Виявилося – замінили зливні жолоби.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Рівненській. Микола Куценко, 1982-1983

Авторству художника-монументаліста Миколи Куценка належать дві декоративні композиції, про обставини створення яких він докладно розповів у своєму нещодавньому інтерв’ю «Хронікам Любарта». У 1982-1983 роки – від задуму, через етапи обов’язкового узгодження «нагорі» до втілення – Миколою Федоровичем була створена рельєфна мозаїчна композиція «Дороги» на фасаді будівлі тодішнього Управління магістральних доріг №10 (тепер це Служба автомобільних доріг у Волинській області), що на вулиці Рівненській, 52б.

Кожна радянська мозаїка, незалежно від своєї теми і розташування, проходила обов’язкові етапи затвердження: розроблений автором ескіз розглядався Республіканською художньою радою, після схвалення (а інколи і не схвалювали, а відправляли на доопрацювання!) відбувалася викладка і створення «картону» в натуральну величину, монтаж і викладання зображення з різних матеріалів. Робота була важка, часом небезпечна, інколи для неї наймали виконавців зі спеціальними навичками. Але монументалісту оплачували кожен етап роботи. Створення мозаїки від стадії ескізу до стадії реалізації залежно від масштабу проекту займала від одного року і більше.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Рівненській. Віктор Шингур, кінець 1970-х

За цією ж адресою на вулиці Рівненській знаходиться також мозаїка Віктора Шингура, котра була реалізована дещо раніше – в кінці 70-х років. Вона зроблена у верхній частині фасаду головного офісу служби, або ж «контори» – так цю будівлю називали в радянські часи. Високі густі ялини закривають ці декоративні композиції від вулиці Рівненської, тому побачити їх можливо лише безпосередньо потрапивши на територію установи.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Ковельській. Микола Куценко, Володимир Марчук, 1984

У 1983 року Микола Куценко у співавторстві з Володимиром Марчуком реалізував свою другу луцьку мозаїку – це декоративний фонтан «Рибки» (1984 рік) на території колишнього Луцького меблевого комбінату, що на вулиці Ковельській, 68а. Як зараз виявилося, мозаїка «Рибки» Миколи Куценка і Володимира Марчука була першою і досі є єдиною смальтовою мозаїкою на Волині.

Найпоширенішим матеріалами для зображення мозаїки були керамічна плитка і смальта. В Україні в радянські часи виготовленням смальти, штучного каміння, займалися два склозаводи – в Лисичанську і Києві. Керамічні плитки для мозаїк виготовлялися промисловим способом відразу в блоках, тому викладка займала менше часу. Смальта мала презентабельніший вигляд, але колоти шматки смальти на компоненти потрібно було вручну фаховому майстру. Це було надзвичайно трудомістка, важка праця. Але і результат був набагато кращим – камінці смальти гарно виблискували при денному освітленні, мали гарні відтінки.

Ще одна фасадна мозаїка на традиційну тему спорту знаходиться на території колишнього електроапаратного заводу на вулиці Рівненській. Дуже полегшує пошукову роботу «увіковічене» ім’я автора у нижній частині зображення. Творчий тандем волинських художників-монументалістів Зіновії та Миколи Рубанів в кінці 80 років активно працював також над декоративним оформленням багатьох зупинок міжміського сполучення на Волині, як і багато інших відомих сьогодні волинських художників, а тоді – працівників художньо-виробничих майстерень. Але в Луцьку це єдина мозаїка авторства Рубанів.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Електроапаратній. Рубани, 1980-ті

Мозаїчне оформлення зупинок було одним із найпопулярніших державних замовлень радянським монументалістам в 1960-80-х роках. Країна активно розбудовувалася, і розвитку транспортної інфраструктури приділялася велика увага. Тисячі мозаїчних зупинок досі стоять у різних кутках України. Але зараз «мода» на зупинки змінюється. Ось і в Княгининку нещодавно була демонтована мозаїчна зупинка, а замість неї встановлена нова з актуальним нині маркуванням «еко». І це лише початок. Адже велика кількість старих зупинок знаходяться у невтішному стані. Зроблені добротно, якісно, вони осипаються, але досі стоять…

Фасадна та інтер'єрна мозаїки в Луцьку на вулиці Потебні. Леонід Литвин — Фасадна та інтер’єрна мозаїки в Луцьку на вулиці Потебні. Леонід Литвин

І знову спортивна тематика! Вона виявилася найпопулярнішою в практиці луцьких монументалістів радянського періоду. На фасаді та в інтер’єрі спортивного залу Луцького вищого училища архітектури та будівництва №2 – мозаїки авторства заслуженого художника України Леоніда Литвина. До речі, сам мистець любить спорт, і в багатьох своїх малярських роботах втілив захват красою досконалого людського тіла.

З невеликого числа луцьких інтер’єрних композицій з використанням мозаїки вдалося зафіксувати діючий декоративний акваріум у вестибюлі Центру наукової і технічної творчості учнівської молоді на вулиці Чорновола, 3. Він дбайливо доглянутий працівниками центру, прикрашений квітучими вазонами, і в акваріумі навіть плаває зграйка декоративних рибок! За словами, колишнього головного художника Фонду Валерія Розбицького, автором є художник-монументаліст Геннадій Тарасенко. Керамічні елементи були виконані луцькою скульпторкою Іриною Дацюк.

Мозаїка у фонтані в Луцьку на вулиці Чорновола. Геннадій Тарасенко

Друга інтер’єрна мозаїчна композиція прикрашає сходові приміщення Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів на вулиці Кравчука, 6. Це приміщення дитячого закладу, тому декоративні композиції на відповідну тему: родина лелек покидає гніздо і розкриває крила назустріч польоту в майбутнє. Час створення – 80-ті роки, період інтенсивної забудови нових мікрорайонів Луцька. Ідентифікувати автора панно можуть допомогти лучани, котрі цікавляться, пригадують чи мають точні відомості про нього.

Мозаїка в Луцьку на вулиці Кравчука. Автор невідомий, 1980-ті

«З нашого життєвого простору зникає цілий пласт культурного надбання. Це монументальне мистецтво вітражу, мозаїки, настінного розпису, скульптурного рельєфу. Колись вони були покликані на свідомому та напівсвідомому рівні виховувати ідейність та естетичні смаки громадян. Лозунг «Мистецтво – в маси!» втілювався і такими методами монументальної пропаганди і просвітництва. І це було непогано, бо люди бачили навколо себе справді мистецькі твори, які належали авторству видатних талановитих художників сучасності.

Нині монументальне мистецтво звелося до муралів і графіті на фасадах і настінних розписів, здебільшого у культових спорудах. Дуже часто це аматорське малярство, яке не має жодної художньої та культурної цінності, в силу нетривких матеріалів та недотримання технологій має короткий термін життя. Справжніх художників-монументалістів, які здобули фахову підготовку та створюють, без сумніву, мистецькі твори можна, мабуть, перелічити одиницями. Техніка мозаїки зникає та занепадає через коштовність матеріалів, складність виконання, відсутність майстрів.

Не кожен замовник зможе дозволити собі таку розкіш, як оздоблення якихось об’єктів мозаїчними панно. Прикро, коли вони знищуються зумисно, адже вони є абсолютно унікальними та оригінальними, бо існують в одиничному екземплярі і можуть мати талановите авторство», – мистецтвознавець Олена Романюк.

Руйнується мозаїка в Луцьку на проспекті Відродження, 16. Автор невідомий

Зверніть увагу на ці мозаїки, коли минатимете їх містом. Чи вписуються вони в сучасний урбаністичний декор та інтер’єр? Або ж навпаки – виглядають недоречними «монстрами» на фоні сучасних архітектурних ідей, які радикально модернізують «обличчя» стародавнього міста? Поряд з потужною, часом бездумною практикою знищення мозаїк в Україні, існує небезпідставний інтерес дослідників, мистецтвознавців, істориків мистецтва до їхньої реальної художньої цінності, навіть унікальності як культурного ресурсу в сферах туризму, освіти, новітньої історії українського монументального мистецтва.

Щира вдячність за допомогу у підготовці цієї оглядової статті – волинським художникам, членам ВО НСХУ Володимиру Марчуку, Зіновії та Миколі Рубанам, заслуженому художнику України Леоніду Литвину, художнику-монументалісту Миколі Куценку, мистецтвознавцю Олені Романюк, краєзнавцю Олександру Котису.

Маша ПИЛИПЧУК
Джерело: «Хроніки Любарта»

У Львові вшанували пам’ять Олега Ольжича (відео)

22. 07. 2018

Меморіальна дошка у Львові на будинку, де був зарештований Олег Кандиба (Ольжич)

В п’ятницю, 20 липня 2018 року, з нагоди відзначення 111-ї річниці від дня народження українського поета, політичного діяча Олега Ольжича відбулись урочисті заходи, йдеться в повідомленні видання 4 Студія.

Вшанування пам’яті видатного українця Олега Ольжича

З цієї нагоди представники влади та громадськості поклали квіти до меморіальної дошки Олега Ольжича. Опісля відбулось громадське віче та спільна молитва учасників заходу.

“Сьогодні ми вшановуємо видатного українця, патріота, особистість, яка на власному прикладі показала як треба боротися за свою державу. Показала як треба боротися і виборювати ціною власного життя. Олег Ольжич вболівав за нашу державу і боровся в особливий спосіб – пером, свободою слова і духу, незламного духу, тому і був закатований гестапівцями. На прикладі національного героя Олега Ольжича ми повинні будувати нашу державу. У нас сьогодні непроста ситуація, ми і продовжуємо виборювати нашу незалежність від одвічного ворога, який четвертий рік зазіхає на нашу територію. Ми мужньо стоїмо і боремося. Кожний у свій спосіб. На Сході – герої зі зброєю в руках, тут – ми будуємо і розбудовуємо нашу державу. Тут ми згадуємо наших героїв, вирощуємо героїв нових, ми маємо перемоги і про них треба говорити. Це єдність всього цивілізованого світу, підтримку Європейського Союзу, Америки та Канади. Маємо підтримку всіх тих, хто наклав санкції на Російську Федерацію. Це заслуга насамперед Президента України Петра Порошенка, наших дипломатів, громадських діячів. Бережімо те, що маємо, поважаємо один одного і свою державу і єдиним фронтом скажемо: «Ми – українці, ми – сильна нація, ми знаємо як будувати і розбудовувати, як бути успішними”, – наголосив Ростислав Замлинський.

Довідково: Олег Ольжич (справжнє прізвище Олег Кандиба; 1907-1944), визначний член ОУН, заступник Голови ОУН Андрія Мельника під час Другої світової війни. Наприкінці 1930-х років редагував часопис “Самостійна думка”, перетворивши його на орган ПУН. У 1938—1939 роках брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Його заарештували солдати угорської армії і він провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. В ніч з 9-го на 10-е червня 1944 року, як борець за українську державність Олег Ольжич загинув внаслідок жорстоких катувань в німецькому концтаборі Заксенхаузен.

Наталка РАДИКОВА

“Будинок з химерами” по-рівненськи

21. 07. 2018

Чи багато в Рівному старовинних будинків, де збережено автентичні внутрішні двері, з дерев’яним різьбленням у вигляді ініціалів власника будівлі? Вочевидь, що ні. Утім, це лише одна із родзинок цього незвичного будинку.

Простуючи вулицею Петлюри, мало хто з перехожих не пригальмує кроки, щоб роздивитися цей будинок з незвичним фасадом — величезні вікна з екзотичною ліпниною навколо, мереживний дашок над вхідними дверима… Якщо відійти від будинку трохи далі, то можна побачити скляну піраміду на даху, призначену для освітлення сходів усередині будинку. У не надто багатому на архітектурні пам’ятки Рівному цей будинок на Петлюри, 17 нині знають як Будинок вчених та Музеї бурштину й Уласа Самчука. Якби перехожий міг побачити будинок сто років тому, то, певно, був би вражений ще більше. Тоді верхівку фасаду вінчали декоративні елементи, які разом із нижньою частиною та великим круглим вікном нагадували арфу. Обрамлення вікон доповнювали ковані підставки для квітів і такі ж решітки.

Фрагмент будинку з огорожею по сучасній вулиці Петлюри, 17 в Рівному, 1930-і роки

Архівні джерела називають дві дати зведення будинку — 1898-й і 1903-й роки. Утім, науковці все ж таки схильні вважати роком побудови другу дату, а перша, вочевидь, початок будівництва. У ті часи вулицю Гоголівську (сучасна Петлюри) починали обживати багаті містяни, зводячи розкішні особняки, наче хизуючись один перед одним. Деякі з цих будинків, на щастя, збереглися до наших днів. Заможний рівненський єврей Перла Вігдорович, який торгував по всій Європі хутром, вирішив оселитися на цій вулиці з родиною. Аби його помешкання вигідно вирізнялося серед інших, чоловік замовив архітектору Крижанівському житло в модерновому стилі, який на той час був чи не найпопулярнішим у будівництві. Родина Вігдоровича володіла особняком до 1939 року. З історичних джерел відомо, що в 1919 році, коли до Рівного прибули низка міністерств уряду Української Народної Республіки, перший поверх будинку Перли Вігдоровича зайняла Державна канцелярія. Про це, зокрема, повідомляли місцеві газети. “Керуючий Міністерством внутрішніх справ приймає приватних осіб щодня, крім свят, від 11–12 год. в будинку Вігдоровича по Гоголівській вулиці”, та “Прийом у п. Міністра проф. І. Огієнка щодня”, йшлося в оголошеннях.

Будинок Вігдоровича в Рівному, листівка поч. ХХ ст.

З приходом у 1939 році радянської влади родина Вігдоровича емігрувала до Польщі й про подальшу долю їх нічого не відомо. Старожил Рівного і корінний мешканець вулиці Петлюри Володимир Кулій розповів таке: “Коли розпочалася війна з Польщею в 1939 році, він (Вігдорович, — прим. авт.) попросив мого батька відвезти їх у Гощу, що батько й зробив. Яка його дальша доля, я не знаю. Коли прийшли “совєти”, то в будинку Вігдоровича розмістились військові батальйону урядового зв’язку. За німців там розміщувались частини Червоного Хреста”.

Будинок Вігдоровича в Рівному, 1950-і роки

Будинок багатьох господарів

Хоча життя й внесло певні корективи в зовнішній вигляд старовинного особняка, він все одно залишається окрасою історичної вулиці. За понад сто років існування будівля бачила з десяток господарів.

У його стінах свого часу розміщувалися і урядовий військовий зв’язок, і німецький шпиталь під час окупації, і комсомольські органи, і бібліотеки. З 1991 по 1994-й там розміщувався “Союз молоді Рівненщини”, у 1994-1999-у — музей українського мистецтва. З 2001-го історичною спорудою опікується Будинок вчених.

Частину приміщень виділено під Літературний музей Уласа Самчука та Музей бурштину в 2007-у і 2010-у роках відповідно. На щастя, тимчасові поселенці не зруйнували оригінальну “начинку” приміщення, хоча деякі кімнати й зазнали змін. Трохи змінився будинок і зовні. Але те, що збереглося, вражає.

Будинок Вігдоровича в Рівному, 1960-і роки

Шкода, але поки що не вдалося дізнатися детальніше про архітектора будівлі, окрім його прізвища — Крижанівський. Та й ім’я і по-батькові також, окрім початкової літери імені — О. Було б цікаво дізнатися, що спонукало його вдатися до такого стилю. Чи був це вже досвідчений майстер, який просто виконував забаганку багатія? А чи представник тодішньої так званої нової генерації архітекторів, які на межі XIX-XX століть опановували стиль модерн, вправляючись у побудові міських садиб? Утім, ці відкриття ще попереду, а поки що відчинімо двері цього незвичного будинку…

За дверима старовинного особняка

Щоб оцінити красу внутрішнього оздоблення, слід роздивитися кожну деталь оздоблення. Щойно ступивши всередину, відвідувач потрапляє в дзеркальний тамбур-сіни з чудернацькою ліпниною на стінах і вітражем на вхідних дверях. А далі, як то кажуть, очі розбігаються від побаченого.

Інтер'єр будинку по вулиці Петлюри, 17 в Рівному — Інтер’єр будинку по вулиці Петлюри, 17 в Рівному

Розкішний вестибюль округлої форми, з колонами, оздоблений ліпниною, особливо її багато на стелі. Різьбленні дерев’яні двері оздоблено круглими віконцями.

До речі, майже всі двері будинку — автентичні, але оформлені по-різному. На першому поверсі є кілька дверей, оформлених дерев’яним різьбленням з ініціалами власника — літерами П і В. Це двері, що ведуть до колишньої парадної кімнати, де нині розміщується Музей бурштину.

До речі, в музеї експонується картина з бурштину із старовинним зображенням будинку. Щоправда, автор її невідомий, а подарували її на відкриття музею.

Не можуть не вражати напівкруглі грубки у вестибюлі, оздоблені декоративними кахлями, а дверцята до них — з фігурним литтям. Таких грубок у будинку є кілька. І кожну декоровано по-іншому. Кахлі, яким понад сто років, збереглися добре, лише подекуди потріскали.

Кожну кімнату в будинку оздоблено по-іншому. Найперше впадає в око стеля. Найбільш розкішна й вигадлива ліпнина у великій кімнаті на першому поверсі, в залі Музею бурштину. Біля люстри проглядаються вишукані родинні вензелі Вігдоровичів. У кімнатах другого поверху оздоблення більш скромне.

Особливо вражає стеля кімнати, де нині Літературний музей Уласа Самчука — дерев’яна (ймовірно дубова), вкрита лаком, різьблена візерунками.

Подекуди непогано збереглася старовинна підлога з дубового паркету й особливо з різноколірної плитки. За понад сто років існування будинку вона практично зовсім не витерта.

Походжаючи будинком на Петлюри, 17, згадала Будинок з химерами, що в Києві, який має гучну туристичну славу. Він отримав таку назву завдяки скульптурним прикрасам, розташованим на фасаді й усередині, тематика яких — наземний і підводний тваринний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

Будинок зведено архітектором Городецьким у 1903 році в стилі модерн на колишньому березі осушеного Козиного болота. Історія зведення рівненського будинку на Петлюри, хоча й відрізняється від київської, однак десь і схожа — стилем, доповненим фантазіями архітектора, роком побудови. Рівненський будинок, як і в Києві, теж зведено “на воді” — на старому руслі річки Усті. Хоча його й не прикрашають вигадані тварини-химери, але він надто вирізняється своїм чудернацьким виглядом серед старовинних споруд, не кажучи вже про сучасні. Можливо когось така аналогія й не зовсім влаштує, проте… Головне, що ця родзинка давньої архітектури міста збереглася. І нехай туристична слава будинку й не така гучна, але він точно може стати відкриттям для кожного допитливого відвідувача.

Світлана КАЛЬКО

Джерело: http://retrorivne.com.ua/budinok-z-himerami-po-rivnenski/

P. S. Щира подяка працівникам Музеїв бурштину та Уласа Самчука, а також Будинку вчених за надану можливість оглянути будинок усередині.

“Взаємодія” Ярини Шумської дарує відчуття гармонії та глибини

21. 07. 2018

Відкриття мистецької виставки "Взаємодія" художниці Ярини Шумської

У контрастному літньому Львові додалися ще контрасти кольорів молодої та вже досить відомої художниці Ярини Шумської. „Взаємодія“ — виставка робіт, які мисткиня творила впродовж десяти років. Представлення відбулося 20 липня в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові.

Відомі художники — викладачі Львівської академії мистецтв називають Ярину Шумську кращою випускницею цього мистецького вишу. Вона вражає і глибиною своїх перформансів, і неординарним пошуком на полотнах.

Мистецька виставка “Взаємодія” художниці Ярини Шумської

Представлена експозиція поєднала декілька циклів творчості художниці, зокрема „Околиці“, „Над річкою“.

Під час відкриття виставки було сказано багато доброго. Говорили про те, що вже зараз молода мисткиня у своїх роботах досить зріла. Та поміж тим має добру перспективу для розвитку надалі. І те, що за кілька років її творчість знову вибухне чимось свіжим, не викликало сумніву ні в кого.

Говорячи про творчість Ярини Шумської, наголосили й на тому, що, працюючи в просторі — у своїх перформансах, вона надає йому (простору) нової якості, змінюючи його і наповнюючи новим змістом.

Якщо ж зважати на те, що мистецтво — це форма пізнання, то саме художники є тими, хто завжди ставить запитання світові. Це робить і Ярина Шумська. У її роботах поєднується свіжість бачення, професійний підхід і водночас незвична зрілість.

Як говорили відвідувачі виставки, ділячись поміж собою враженнями,— контрастні кольори, які, на перший погляд абсолютно дисонують, у роботах Ярини Шумської так вдало і витончено поєднані, що творять абсолютну гармонію і відчуття заглиблення в них.

Наталія ПАВЛИШИН

Довідка:

Ярина Шумська працює у сфері перформансу, живопису, інсталяції, танцю.
Народилася 1989 року. Випускниця Львівської національної академії мистецтв (2012). Стипендіатка програми „Gaude Polonia” Міністра Культури Польщі (2013), фіналістка всеукраїнського конкурсу МУХі (2015), кандидат мистецтвознавства (2017). Учасниця мистецьких виставок та фестивалів перформансу в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині, Іспанії, Латвії, Норвегії, Ізраїлі, Франції, США, Японії, Таїланді. Твори знаходяться в приватних колекціях України, Польщі, США, Канади, Іспанії, Німеччини. Живе та працює у Львові.

До Дня Незалежності у Львівській ОДА презентують виставку фотографій

21. 07. 2018

Як 3 квітня 1990 року над Львовом піднімали Державний Прапор України — 3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України

Департамент внутрішньої та інформаційної політики закликає фотографів долучитися до створення експозиції, яка буде розташована у холі будівлі.

“Цією виставкою найперше ми хочемо показати красу Львівщини та України: не лише природні багатства, а людей, які розвивають і роблять нашу країну успішною. Крім того, Львівську ОДА відвідує багато людей, тому розташована експозиція може стати майданчиком для промоції фотографів”, – додала Ольга Березюк, т.в.о. директора департаменту внутрішньої та інформаційної політики.

Світлини можна надсилати до 20 серпня на електронну адресу: depinfoloda@gmail.com з приміткою “фотовиставка” та вказівкою автора фотографій.

Історія львівського пивоваріння в етикетках

20. 07. 2018

Початок пивоваріння у Львові припадає на XV століття. 1425 роком датується перший статут пивоварного цеху, а 1533 — перший королівський наказ, що регламентує пивоваріння, виданий для того, що хоч якось контролювати бурхливий розвиток цієї галузі.