В неділю, 29 липня 2018 року, у селі Кульчиці Самбірського району відбудеться VIII Міжнародний фестиваль української слави «Кульчиці-фест». Цьогоріч фестиваль присвячений 400-річчю походу козацького війська під проводом гетьмана України Петра Конашевича Сагайдачного на Москву.
Відтак в межах заходу проведуть Всеукраїнську науково-історичну конференцію та презентують науково-документальний фільм «Похід Сагайдачного на Москву» за участю режисера фільму, лауреата державної премії імені Івана Франка Тараса Каляндрука.
Також під час фестивалю відбудеться урочиста хода козаків, різноманітні майстер-класи та показові виступи школи бойового гопака.
Свою творчість презентують виконавці, козацькі хори, вокальні ансамблі, професійні та аматорські художні колективи Самбірщини та Львівщини, Івано-Франківська, Тернополя, Кривого Рогу, Дрогобича.
Довідково
Село Кульчиці є батьківщиною військового, політичного і громадського діяча, гетьмана реєстрового козацтва, кошового отамана Запорізької Січі Петра Конашевича Сагайдачного та героя Віденської битви 1683 року, рятівника Відня, засновника першої кав’ярні Європи Франца-Юрія Кульчицького.
Мета фестивалю: відродження, збереження, популяризація національних традицій, вшанування і збереження пам’яті про видатних земляків Франца-Юрія Кульчицького і Гетьмана Петра Сагайдачного, козацьких ватажків Івана Сулими та Марка Жмайла.
Завдання фестивалю: промоція регіону, розвиток туризму в Україні, відродження українського духу; популяризація в Україні козацького руху, започаткування унікального регіонального фестивалю в традиціях українського фольклору, як бази духовного відродження народу; поширення та популяризація традицій та побуту Козацької доби; розвиток туристичної інфраструктури району, підтримка обдарованих дітей та молоді, поглиблення транскордонного співробітництва, ознайомлення потенційних інвесторів із самобутньою культурою та перспективами розвитку Самбірщини.
Експозиція виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
В п’ятницю, 27 липня 2018 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20), в рамках ХХІ Міжнародного пленеру “Самоідентифікація в діалозі культур” відбулося відкриття виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці, професора Академії образотворчих мистецтв ім. В. Стржемінського Дороти Сак.
Відкриття виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
“Ця виставка відкриває 21 Міжнародний пленер «Екологічний ракурс» одним засновників якого є і Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького. Частина пленеру цьогоріч традиційно відбувається в Яворові, а продовжено його буде у Республіці Молдова.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Сьогодні ми маємо нагоду ознайомитися із творчим доробком п.Дороти Саак, завідуючої кафедри дизайну одягу Академії образотворчих мистецтв ім.. Владислава Стржемінского в Лодзі, яка є багаторічним учасником пленеру «Екологічний ракурс» у проекті «Панни Мадонни Гуцулки». Минулого року цей проект відкривали її учениці, а цього року уже представляє свою працю пані професор. І думаю, що представлена експозиція буде дуже доречною для українських художників, відвідувачів музею і, звичайно, для студентів”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи презентацію.
Експозиція виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
ХХІ Міжнародний пленер «Самоіжентифікація в діалозі культур», в рамках якого відкрилася виставка та Творча лабораторія «Art Textile» відбуваються в межах Міжнародного етномистецького проекту «ЕКОЛОГІЧНИЙ РАКУРС» і реалізується Львівською національною академією мистецтв, Регіональним філіалом Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові, Національним музеєм у Львові ім. Андрея Шептицького, Музеєм етнографії і художніх промислів у Львові, відділенням КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей» (Винники – Глиняни), Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського (Коломи), Яворівським центром народного мистецтва «Гуцульська гражда» (с. Яворів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.), ГО «Центр суспільних інновацій», Жіночим християнським Марійським товариством «Милосердя» в Україні спільно з Культурним центром «ARTELIT», Національним музеєм етнографії та природної історії в Кишиневі в Республіці Молдова.
Експозиція виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
Експозиція виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
“Цьогорічний пленер розділений на дві половини. Починається він у Національному музеї у Львові, оскільки він був тут фактично започаткований. Починається пленер з надзвичайної виставки, зробленої спеціально під ці зали Доротою Саак. Ще одну виставку, яку ми сьогодні відкриємо у Музеї етнографії та художнього промислу презентує художниця з Молдови Ельвіра Чебортан-Волошин.
Доцент Львівської національної академії мистецтв Зеновія Шульга
Крім того я завжди стараюся залучати до проекту свої студентів, тому в Марійському товаристві на Руській, 10 буде відкрита виставка «Вчитель та учень». Виставка невеличка, але студенти теж будуть мати свою співпричетність до великого процесу творення сучасної художньої тканини”, – зазначила доцент Львівської національної академії мистецтв Зеновія Шульга.
Відкриття виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці Дороти Сак.
Проект «Панни Мадонни Гуцулки» був інспірований Гуцульщиною. Тема полягає у виявленні ідентичності сучасного європейця та у пошуку відповіді на досі актуальне питання: «Хто ми?». Величавий, яскравий, червонобарвний одяг є пластичним виразом досвіду, акумульованого впродовж тривалого пізнання культури і мистецтва гуцульських верховинців. Окремі його елементи відносяться до гуцульського вбрання, але вони не наслідують його. Техніка плісирування, декоративні елементи, такі як, скажімо, китиці – «дармовиси», є лише інтерпретацією традиційних орнаментів та методів обробки тканин.
Дорота Сак
“Представлені тут тканини були запроектовані саме до залів Національного музею у Львові. Я щаслива з того, що мені вдалося зреалізувати таку виставку і що роботи експонуються саме тут. Гуцульщиною я зацікавилася ще в 70-80-х роках, коли молодою дівчиною відвідувала Національні музеї в Кракові та Варшаві , де були представлені роботи польських художників кінця ХІХ – початку ХХ ст., в яких були представлені гуцульські мотиви. Я захопилася гуцульською культурою, надихаюся нею і ця виставка – моя реалізація цієї теми”, – зазначила мисткиня, пані Дорота Сак.
Дорота Сак – мисткиня, педагог, науковець, громадсько-культурний діяч. Професор Академії образотворчих мистецтв ім. В.Стржемінського в Лодзі (Akademia Sztuk Pięknych im. Władysława Strzemińskiego w Łodzi) (Республіка Польща).
Історія музичного мистецтва і освіти у Галичини в працях та розвідках радянського часу традиційно розглядалась в рамках довоєнного і повоєнного часу. Так інерційно складалося враження, що в період нацистської окупації (1941-1944) нічого не відбувалося і відбуватися не могло. Натомість глибше знайомство з формами культурного опору змушує захоплюватися згуртованістю, планомірністю, гнучкістю форм і методів музично-мистецької роботи з молоддю в цей складний і вкрай несприятливий період.
Львів було окуповано влітку 1941 року. 1 серпня цього року в Берліні ухвалено рішення про створення дистрикту «Галичина» з центром у Львові. Умови для діяльності культурницьких і спортивних товариств тут були дещо кращі, ніж в Райхскомісаріаті Україна чи Трансістрії. Центром українського культурного життя став Інститут народної творчості при Українському Центральному Комітеті. Він розміщувався на вул. Францішканській (тепер – Короленка), буд. 7, і ставив за мету об’єднати усі самодіяльні мистецькі сили і забезпечити для них можливість концертної діяльності та професійного росту. Зрозуміло, що опорні посади в ньому обіймали провідні музиканти-професіонали. Очолював роботу ІНТ український хоровий дириґент, педагог, громадсько-музичний діяч, священик Северин Сапрун – випускник Віденського університету (теологічний факультет) та консерваторії (клас скрипки і фортепіано), Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові (клас скрипки Є. Перфецького), Львівської духовної семінарії.
У вересні 1941 року іще продовжувалась діяльність створеної радянськими директивами Львівської державної консерваторії (під назвою закладу на німецький кшталт: як Львівської Вищої Музичної Школи), яка співпрацювала з ІНТ та українською трупою Міського театру у Львові. Однак з вирішенням організаційно-господарських питань німецькою окупаційною владою починається реструктуризація і музично-мистецьких структур, до якої необхідно було пристосувати можливості і потреби української громади.
В нових політичних обставинах і знову у неволі, українські музичні діячі виявляють надзвичайно стрімку і цілеспрямовану самоорганізацію. 3 листопада 1941 року в залі Музичного Товариства ім. М. Лисенка (бачимо з документальних свідчень тимчасове повернення до звичних дорадянських назв) відбулися Установчі збори Спілки українських музик, які прийняли і затвердили списки дійсних членів і кандидатів для в затвердження відділом пропаганди нової влади, обрали правління у складі Ст. Людкевича (голова), 3. Лиська, В. Витвицького, В. Цісика та М. Антоновича як членів правління, контрольну комісію (В. Барвінського й Т. Шухевича). Ця організація взяла на себе проблеми координації концертного життя, радіотрансляцій, зв’язків з іншими творчими спілками. До переселення на вул. Сикстуську (Дорошенка), б. 63 Спілка діяла в будівлі Музичного товариства на вул. Оденонштрассе (Шашкевича), буд. 5.
Оголошення про діяльність новоствореної Державної музичної школи з українською мовою навчання
У грудні 1941 року консерваторію реорганізують у Державну музичну школу з українською мовою навчання (StaatlischeMusikschulemitukrainischerUnterrichtssprache), залишивши на посаді її очільника Василя Барвінського, посада якого іменується «комісар-управитель музичних шкіл» (зокрема аналогічні українські музичні школи в Дрогобичі та Ходорові були сформовані вже вересні 1941 року).
Анонс діяльності Дрогобицької музичної школи
Засновані радянською владою музично-мистецькі структури ліквідуються (консерваторійна і вечірня школи, музичне училище з польським відділом і державна консерваторія), їх бібліотечний фонд та інструментарій переходять на баланс новоствореної львівської школи. Школа, як і раніше Інститут мала нижчий (на який приймалися учні з 7-мирічного віку, з добрим слухом і почуттям ритму), середній і вищий рівні навчання
З встановленням німецької адміністрації було відновлено роботу колишніх філій Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка під назвами державних музичних шкіл в 1942 – в Стрию (дир. Іван Повалячек) та Станіславові (Івано-Франківську, дир. – Іван Подільський), Тернополі (а з наступного року і хору Тернопільський Боян), Коломиї (дир. – проф. Роман Рубінгер), Перемишлі, в 1943 році – Золочеві та Чорткові (дир. – Дарія Герасимович). В школах здебільшого наявні класи: фортепіяно, струнних, співу, духових, нових спеціальностей – народних інструментів (мандоліни, бандури), а також та ритміки й танку. З анонсів набору на навчання та пошуків педагогів на заміщення вакансій видно, що школи мали нижчий та середній рівень, а окремі – і вищий щабель навчання, відповідний консерваторійному (принаймні з окремих спеціальностей).
Оголошення про прийом на навчання зі структурою закладу
Саме ж навчання згодом офіційно диференціюється на два рівні: Дитяча музична школа (ДМШ) і Дитяча фахова музична школа (ДФМШ – аналог музичного училища чи коледжу), які мають п’ять відділів: фортепіано, оркестровий, вокальний, диригентсько-теоретичний і композиторський. Але структура фахової школи зраджує відновлення повного курсу вищої освіти, доповненої новими спеціальностями:
Два рівні фахового музичного навчання
Цікаво, що високоорганізована система освіти так себе зарекомендувала, що в 1943 році преса анонсує: «З колишніх високих шкіл частинно або в цілості будуть урухомлені поступнево всі 7 шкіл: Університет, Політехнічний Інститут, Медичний Інститут, Інститут Ветеринарної Медицини, Інститут Народного Господарства (Висока Торговельна Школа), Педагогічний і Музичний Інститути».
Членство й реєстрація у Спілці праці українських музик у Львові були обов’язковими для кожного практикуючого виконавця чи педагога-музиканта для можливості трудової діяльності.
Студенти мали обов’язкові документи: аусавайси, з поетапним підтвердженням продовження навчання.
Аусвайс Остапа Роп’яника, студента вокального відділу ДМШ з українською мовою навчання, в майбутньому – соліста Державного Гуцульського ансамблю пісні і танцю
Аусвайс Остапа Роп’яника, студента вокального відділу ДМШ з українською мовою навчання, в майбутньому – соліста Державного Гуцульського ансамблю пісні і танцю
Власне це дало можливість дати роботу (а отже засоби для існування й право на додаткові продуктові картки) багатьом фаховим музичним силам у часи воєнного лихоліття і зберегти талановитих юнаків-українців від вивозу в Німеччину на примусові роботи.
В музичній школі регулярно проводилися пописи, концерти класів і педагогів, музичні події з метою благодійного збору коштів для потреб бідних студентів.
Окрім керівництва діяльністю музичної школи Василь Барвінський був активно залучений до роботи музично-освітніх ініціатив ІНТ, який окрім центрального осередку у Львові невдовзі відкрив 3 філії: Станиславів, Стрий, Тернопіль, а за рік ще в Перемишлі, Коломиї, Холмі) та численні опорні пункти в інших містах і містечках з професіоналами-інструкторами, які налагодили роботу короткочасних та заочних форм музичного навчання. При ІНТ діяло 3 кабінети: а) музичний, б) театральний, в) образотворчого і прикладного мистецтва. З музичних структур в діяльності музичного кабінету було наявне Концертове Бюро, яке займалось організацією мистецьких імпрез на рівні регіону. При ньому діяли власні виконавські колективи: співацький квартет і капела бандуристів, Український народний хор під управою Василя Осташевського та хор ім. М. Леонтовича під орудою Нестора Городовенка.
Налагоджено було й заочні (позаочні) форми музично-мистецького навчання. Крім цього, там же з великим успіхом працюють: музичні курси теорії, композиції та диригування. Курс теорії музики (д-р З. Лисько) був розрахований на три роки і завершувався іспитом з наданням свідоцтва. Вівся і кореспонденційно: учасникам раз чи двічі на тиждень надавалися заняття, на яких вони здавали попередні і отримували інструкції, пояснення до лекцій та завдання на наступний раз. В обсяг курсу входили такі предмети: 1) основи теорії музики з інструментознавством, 2) сольфеджіо, 3) гармонія, 4) основні відомості з науки про музичні форми, контрапункт та історію музики.
Курс композиції трактувався індивідуально (для кожного зокрема) і час тривання цього курсу – залежний від знання та здібностей кандидата.
Одним з найбільш активно ведених був триступеневий диригентський курс (провід курсу здійснював проф. Микола Колеса), де викладались теоретичні та практичні предмети, як сольфеджіо, основи музики, гармонія, історія музики, хорова література, інструментознавство та гра на скрипці або мандоліні. Вищий дириґентський курс ІІ-го ступеня існував для тих, хто успішно опанував початковий курс, здав вступний іспит із теорії музики, сольфеджіо й основних відомостей з диригування. Від 1-го лютого 1943 р. у приміщенні Інституту Народної Творчости Відділ Культурної Праці УЦК організує також дириґентський курс першого ступеня для дівчат.
Паралельно діяли подібні курси підготовки у інших містах: початковий – у Стрию, Станиславові, Самборі, Коломиї, Чорткові, Золочеві, Бережанах, Кам’янці Струмиловій, Жовкві, Жидачеві, Новім Селі, Перемишлі та Сяноці; ІІ ступеня – у Львові, Стрию і Заліщиках. Звертає на себе увагу формулювання вимог до кандидатів: 1.вроджена інтелігенція, 2.особиста й національна гідність, 3.добрий голос і музичний слух. Учасникам курсів надавалися гуртожитки (бурси), організовувалося хоча б частково – харчування. Оплата за навчання бралась не лише грішми, але й продуктами.
Крім того Музичний Кабінет ІНТ відкрив студію гри на бандурі під проводом фахових і кваліфікованих сил (зокрема тут викладали Антін Малюца і Юрій Сінгалевич). Згодом, як паралельні, проте тісно взаємопов’язані структури у Львові діють два базових музичних заклади: Державна Музична Школа (дир. В. Барвінський) та музична студія при Інституті Народної Творчості (дир. Є. Цегельський). В студії навчання тривало від 3-5 років, викладались вокал, гра на фортепіяно, струних, духових, народних щипкових інструментах. Тут же діяла Студія Танку, де проводилось вивчення класичного танцю, (викладач – Р. Геринович), характерних і танців різних народів (А. Ярославців – згодом – засновник хореографічної школи у Львові) і навчання українських народних танців (О. Заклинська). Випускниця знаменитої школи сучасного танцю Василя Авраменка Оленка Гердан-Заклинська для потреб курсу уклала підручник «Українські народні танці» на підставі хореографії різних етнічних регіонів України.
Отже протягом кількох років німецької окупації В. Барвінському та його соратником вдалося відновити і збагатити триступеневу структуру фахової освіти. Там де ситуація не дозволяла сформувати школу, а також з огляду на реалії воєнного часу було налагоджено заочні та екстернатні форми навчання, які вели провідні педагоги – музиканти і в яку безпосередньо був залучений сам В. Барвінський.
Була відкрита музична студія, з відділом народних інструментів, налагоджено діяльність хорових та оркестрових колективів, здійснено підготовку і проведення конкурсів до 100-річчя М. Лисенка, а також К. Стеценка і М. Леонтовича, конкурси самодіяльних солістів і ансамблів, до цих подій видано репертуарні збірки, перевидано підручники з сольфеджіо і навіть анонсувалося відкриття школи майстрів музичних інструментів.
Видання для потреб музичної освіти і концертної діяльності
Видання для потреб музичної освіти і концертної діяльності
Видання для потреб музичної освіти і концертної діяльності
Приклад результативності високого професіоналізму, послідовності та координації зусиль при чітких виховних та просвітницьких цілях в умовах чужоземної агресії та окупації і сьогодні може послужити добрим взірцем для розгортання сучасних ініціатив у праці в ім’я української молоді, для майбутнього розквіту свого народу.
Роксоляна ГАВАЛЮК
Література:
В користь Нім. Червоного Хреста //Львівські вісті. – №29. –11.09.1941. – с. 4.
Заклик до учнів музичної школи //Львівські вісті. – № 45. – 01.03.1942. – с.7.
Звання музики //Львівські вісті. – №117. – 30.05.1942. – с.3.
Зворот книжок, нот та інструментів // Львівські вісті. – №15. –25.01.1942. – с. 3.
Книш А. Мистецьке життя у Львові за часів німецької окупації / Андрій Книш. – URL : http://photo-lviv.in.ua/mystetske-zhyttya-u-lvovi-za-chasiv-nimetskoji-okupatsiji/
Кудрик Б. Святкові хвилини музичного середовища / Борис Кудрик // Львівські вісті. – №160. – 19.07.1942. – с. 4.
Музична школа // Львівські вісті. – №111. – 16.12.1941. – с. 3.
Про кінотеатри //Львівські вісті. – №111. – 16.12.1941. – с. 3.
Реорганізація музичних шкіл // Вільна Україна. – 1939. – 17.12. – http://zbruc.eu/node/30723
Спілка українських музик. Установчі збори у Львові // Львівські вісті. – №79. – 11.1941. – с. 3.
Українські музичні школи // Вільне слово. – №28. –10.09.1941. – с.4.
Які роди шкіл існують або Існуватимуть у Галицькій Області // Рідна земля. – №3. – 10.1943. – с. 3.
Якщо На початку останнього літнього місця, а саме 3-5 серпня, ви можете потрапити в епоху лицарських поєдинків, спробувати себе в тих ремеслах, які були поширені в епоху Середньовіччя, в прямому сенсі слова — доторкнутися до культури, яка панувала тоді через пісні, музику, театралізовані дійства, атмосферу.
Упродовж трьох днів довкола Уричівських скель вируватиме життя — тут вже тринадцятий рік поспіль відбуватиметеся один із найбільших фестивалів України — „Ту Стань!“
Фестиваль “Ту Стань!”
Фестиваль “Ту Стань!”
Цьогоріч на фестивалі особливу увагу приділять дітям. Всі, хто віком до 14 років заволодіють справжньою фортецею. Дитячі, але не по-дитячому серйозні забави, штурми, поєдинки, танці — це лише невелика частина всього, що очікує на наймолодшу публіку.
Фестиваль “Ту Стань!”Фестиваль “Ту Стань!”Фестиваль “Ту Стань!”
Основою фестивалю будуть вже традиційні лицарські поєдинки, кінні турніри під час яких воїни в справжніх середньовічних обладунках боротимуться на списах, ярмарок ремесел, квести, і, звичайно, найочікуваніше дійство – нічний штурм і лазерне шоу.
Та будуть і нововведення. Цьогоріч сформують окремі ремісничі цехи – цех книги, який готує друк гравюр, шиє середньовічні шкіряні записники, проводить майстер-класи зі слов’янської, готичної та європейської каліграфії, а також розкриває таємниці виготовлення пергаменту. Ще діятимуть ювелірів, малярський, гончарний, а також цех роботи з текстилем.
Ще одна новинка – Бойова школа, щоб усі охочі не лише спостерігати за тим, що відбуваться, а й випробовували власні сили в поєдинках. Зможуть також опанувати різні види зброї та стати учасниками нічного штурмі фортеці
Реконструктор Валентин Колонтай, директор фестивалю Василь Рожко, заступник директора департаменту з питань культури Львівської ОДА Ірина Гаврилюк, директор Державного історико-культурного заповідника „Тустань“ Андрій Котлярчук, фахівець R&D департаменту SoftServe Микола Урсатій, керівник напрямку історичної реконструкції фестивалю, очільник клубу „Чорна Галич“ Ярема Іванців.
Діятимуть й інші традиційні локації фестивалю. Це й Університет із лекціями на історичну тематику, майстер-класами та експозицією, Літературна і Театральна галявини.
Реконструктор Валентин Колонтай, директор фестивалю Василь Рожко, заступник директора департаменту з питань культури Львівської ОДА Ірина Гаврилюк, директор Державного історико-культурного заповідника „Тустань“ Андрій Котлярчук, фахівець R&D департаменту SoftServe Микола Урсатій, керівник напрямку історичної реконструкції фестивалю, .
Та особливим сюрпризом, який організатори готують на фестиваль буде нова локація – Віртуальної і доповнено реальності. Завдяки старанням львівських програмістьів із компанії SoftServe цьогоріч відвідувачі зможуть зполітати над середньовічною тустанською фортецею. Кожен охочий самотужки керувати парапланом і зможе побачити Тустань, якої зараз вже нема.
Історико-культурний парк “Древній Звенигород”. Візуалізація - Роман Джек
У селі Звенигород на місці давньої княжої столиці створять перший в Україні історико-культурний парк. Проект є одним із переможців конкурсу проектів регіонального розвитку Мінрегіону, на його реалізацію виділили близько 12 млн грн у межах секторальної бюджетної підтримки ЄС.
Історико-культурний парк “Древній Звенигород”. Візуалізація – Роман Джек
“Департамент є ініціатором проекту, ідея виникла при розгляді генерального плану Звенигорода на історико-містобудівній раді, але так як для села не розробляються історико-архітектурні опорні плани, ми вирішили створити цей проект щодо забудови парку, щоб зберегти цінну територію та археологічний ландшафт. Цей проект – один із трьох нашого департаменту виграв на конкурсі проектів регіонального розвитку Мінрегіону і отримав секторальну підтримку. Ми проситимемо статут національного для заповідника і це є наша принципова позиція, щоб зберегти історичні витоки”, – зазначила т.в.о. директора департаменту архітектури та містобудування Львівської ОДА Оксана Ткачук.
Історико-культурний парк “Древній Звенигород”. Візуалізація – Роман Джек
За її словами, проект реалізує три основні завдання: формування території історико-культурного парку і розроблення технічної документації щодо встановлення меж, створення громадського простору “Звенигородський Майдан”, а також розвиток туристичної інфраструктури.
Як зазначила молодший науковий співробітник НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України Наталя Войцещук, історико-культурний парк “Древній Звенигород” захистить територію пам’ятки від руйнувань.
Історико-культурний парк “Древній Звенигород”. Візуалізація – Роман Джек
“Наша мета – законсервувати пам’ятку з метою її збереження для майбутніх поколінь, бо зараз вона нищиться. Окрім того це буде місце, куди приїжджатимуть люди не лише з України, а й з-за кордону”,- наголосила Наталя Войцещук.
Відвідувачі парку зможуть побачити елементи археологічної пам’ятки – давнього Звенигорода. Зокрема давні церкви, княжий дитинець, господарські будівлі і оборонні укріплення.
Довідка. Звенигород – одна з трьох княжих столиць, де в ХІ-ХІІ століттях починалась українська державність на Прикарпатті. Дослідження Звенигорода почалися ще всередині ХІХ ст. і тривають до сьогодення. Наймасштабніші розкопки відбулись у 1950-1990-х роках. Вражаюча колекція археологічних артефактів, що нараховує кілька десятків тисяч знахідок, презентує Звенигород як крупний економічний, культурний та духовний центр. Завдяки історичним подіям та клімату колишня княжа столиця чудово збереглась до наших днів. На сьогодні досліджено не більше 10% площі давнього городища.
Щось давно Фотографії Старого Львова не блукали у пошуках цікавинок. Тож вибравши суху хвильку між дощами вирушаємо до Золочівського району, а саме – в село Вижняни, щоб подивитися на храм, який мав би нас здивувати.
Костел св. Миколая у Вижнянах (фто з книги А.Czołowski, В. Janusz «Przeszłość і zabytki województwa tarnopolskiego», 1926 )
Вижняни — невелике село в Золочівському районі, якихось 40 км. від Львова. Вікіпедія нам говорить про населення у кількості 333 особи, але, як розповіла місцева мешканка, котра люб‘язно відчинила нам двері костелу, зараз кількість жителів у селі заледве досягне 250 осіб.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 1927 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 1927 р.
Перша згадка про село датується 1397 роком. Колись місцевість мала досить вигідне географічне розташування, оскільки тут перетиналися торговельні шляхи, які вели в Глиняни та Перемишляни. У селі був великий став, а в ньому водилося багато риби. Це дало можливість влаштовувати рибні ярмарки на які з’їжджалися торговці з навколишніх сіл і містечок. У 1720 році Вижняни отримали Магдебурзьке право, яке, окрім всього іншого давало право на проведення 4 ярмарків у році. Та стати великим містом Вижнянам так і не вдалося, а все через появу залізниці, маршрути якої оминули село.
Костел св. Миколая у Вижнянах , до 1929 р.
Але є у цьому селі споруда, що заворожує. Не своїм зовнішнім виглядом, а інтер‘єром — костел св. Миколая, який занесений до реєстру пам’яток архітектури національного значення та вважається одним із найстарших у Львівській архидієцезії РКЦ костелів.
Костел св. Миколая у Вижнянах (фото: Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – К.: Будівельник,1985)
Вважається, що костел св. Миколая походить з 1400 року, саме тоді у Вижнянах заснували римсько-католицьку парафію. У1648 році костел спалили татари. Відновлено його було в 1651 році коштом тодішнього власника села шляхтича Яроша (Гієроніма) Станіслава Куропатніцького та його братів.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
У 1750 роках храм знову зазнає перебудови після якої його освятив львівський єпископ-помічник Самуель Гловінський під титулом св. Миколая. У ХІХ столітті костел теж неодноразово ремонтували.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Проте найбільшої перебудови святиня зазнала у 1929-1931 роках. Роботи ведуться за проектом відомого львівського архітектора Броніслава Віктора. Тоді до старої однонавної споруди зі східного боку добудовують більш просторе приміщення. Попередня нава перекваліфікувалася на хори. Саме вони та притвор, а ще стрільчасті готичні вікна, фронтон з зубцями зараз являють найстарішими в святині. З цього ж часу походить й чотириярусна дзвіниця. В результаті перебудов костел став більшим, а старий вигляд зберегла лише західна частина храму. Тож храм поєднує в собі архітектурні форми ХV-ХVІІ і першої половини ХХ століть.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Костел св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
У 1930 році в майстерні Войтовича за проектом Броніслава Віктора виготовили головний вівтар до якого купили образ Антіна Манастирського.
Знайти костел дуже легко, його видно здалеку. Приїхавши на місце — обійшли храм, зазнимкували загальний вигляд, мозаїчну ікону Матері Божої Ченстоховської, встановленої на порталом та фігуру св. Йосифа, що походить з 1943 р.
Фігура св. Йосифа, 2018 р.
Ікона Матері Божої Ченстоховської, 2018 р.
Треба сказати, що за костелом пильнують, перекрили дах, зауважуємо нещодавно відремонтовані та встановлені двері до храму (ще навіть видно монтажну піну).
Звичайно костел зачинено. Але, знаючи, що найцікавіше в середині храму питаємо в місцевих за можливість побувати за зачиненими дверима і буквально за 10 хвилин костел нам відчиняє пані у якої зберігаються ключі.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
А далі не можливо описати словами. Неймовірної краси розписи всередині храму на яких зображено життя, смерть та воскресіння Ісуса Христа не просто вражають, вони зачаровують. Хоча фрески виконані порівняно недавно, у 1942-1943 роках, але враховуючи, що з кінця 1940-х та до 1990 рр. тут був склад, все ж таки дивуєшся наскільки чудово вони збереглися.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Виконані розписи за проектом Станіслава Тейсейре. Розписували — сам автор, Роман та Маргіт Сєльські і Борисовський. Робота проводилася в розпал Другої світової війни, тож за оплату праці майстрів була їжа.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Був у костелі і орган, його залишки ще можна побачити на хорах. Тут же фрески з арфами та скрипками. А ще вівтар, дерев’яна сповідальня, амвон — все це та трішки більше можна побачити всередині костелу.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Інтер’єр костелу св. Миколая у Вижнянах , 2018 р.
Насправді, потрошки храм оживає, римо-католики навіть кілька разів проводили тут служби. Хоча місцеві мешканці, яких дуже мало, не мають змоги підтримувати два храми (у селі є ще греко-католицька церква). Наостанок, нас запросили приїхати 18 серпня на службу та зустріч з меценатом, котрий зараз опікується костелом.
В п’ятницю, 27 липня 2018 року, о 11.00 у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (просп. Свободи, 20), в рамках ХХІ Міжнародного пленеру “Самоідентифікація в діалозі культур” відбудеться відкриття виставки “Панни Мадонни Гуцулки” польської художниці, професора Академії образотворчих мистецтв ім. В. Стржемінського Дороти Сак.
У 2015–2016 роках спільно зі студентами та викладачами Львівської національної академії мистецтв (Україна) та Академії образотворчих мистецтв ім. В. Стржемінського в Лодзі (Республіка Польща) зреалізували проект “Символи ідентичності – традиції та сучасність”. Його завданням було представлення погляду сучасного покоління на культурну спадщину та її адаптацію у сучасному етнодизайні. Мода є важливим елементом вияву самоідентичності, приналежності до того чи того культурного кола. Її мова є зрозумілою широкій аудиторії. Водночас вона є простором, що єднає різні покоління. Спільна праця польських та українських студентів над створенням колекції одягу на основі артефактів минулого мала на меті підкреслити історичні витоки і приналежність Польщі та України до європейського культурного пласта.
Постер виставки “Панни Мадонни Гуцулки” Дороти Сак
Проект «Панни Мадонни Гуцулки» був інспірований Гуцульщиною. Тема полягає у виявленні ідентичності сучасного європейця та у пошуку відповіді на досі актуальне питання: «Хто ми?». Величавий, яскравий, червонобарвний одяг є пластичним виразом досвіду, акумульованого впродовж тривалого пізнання культури і мистецтва гуцульських верховинців. Окремі його елементи відносяться до гуцульського вбрання, але вони не наслідують його. Техніка плісирування, декоративні елементи, такі як, скажімо, китиці – «дармовиси», є лише інтерпретацією традиційних орнаментів та методів обробки тканин.
“Вперше я побувала на Гуцульщині в 2007 році і була вражена не лише гірським пейзажем і народною архітектурою, а й любов’ю мешканців цього краю до традиції, турботою про її збереження для майбутніх поколінь. А гуцульський одяг у реальній дійсності виявився ще більш інтригуючим, ніж у творах митців ХІХ століття.
«Панни Мадонни Гуцулки» є не лише моєю власною інтерпретацією теми Гуцульщини, а й також спробою зацікавити сучасних людей минувшиною, культурою та одвічними цінностями.”, – розповідає Дорота Сак.
Дорота Сак – мисткиня, педагог, науковець, громадсько-культурний діяч. Професор Академії образотворчих мистецтв ім. В.Стржемінського в Лодзі (Akademia Sztuk Pięknych im. Władysława Strzemińskiego w Łodzi) (Республіка Польща).
1999–2002 –– член Ради вищої художньої освіти при Міністерстві культури та національної спадщини Польщі.
З 2012 – завідувач кафедри дизайну одягу Академії образотворчих мистецтв ім. В.Стржемінського в Лодзі.
Організатор та учасниця численних міжнародних конференцій і художніх проектів. Куратор стипендіальної програми Gaude Polonia. Активно співпрацює із Львівською національною академією мистецтв (Україна) та Академією мистецтв у Вільнюсі (Литва).
Творчу діяльність розпочала у 1990-х рр. Відтоді реалізує свій хист у галузях художнього текстилю, фешн-дизайну, малярства. Роботи експонувались на численних персональних та групових виставках у Польщі та за кордоном.
Національний проект «Українська пісня / Ukrainian Song Project», який відбудеться 18 серпня на стадіоні «Арена Львів», представить за один вечір 27 найкращих виконавців – напередодні 27-ої річниці Незалежності України!
Надзвичайно потужний лайн-ап підготували організатори Національного проекту «Українська Пісня / Ukrainian Song Project»! У суботу, 18 серпня, на стадіоні «Арена Львів» відбудеться грандіозний концерт (початок – о 18:00)! Сьогодні стали відомі імена ще чотирьох хедлайнерів мегашоу – це Олександр Пономарьов, Злата Огнєвіч, Sonya Kay і Артем Пивоваров. Нагадаємо, раніше оргкомітет оприлюднив таких зіркових учасників найкращої музичної події літа-2018: «Воплі Відоплясова», Pianoбой, О.Torvald, Alyosha, MELOVIN, Tayanna, DILEMMA, Kadnay, Ivan NAVI і польський гурт CHEMIA.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Разом із відомими артистами на грандіозну сцену на «Арені Львів» 18 серпня вийдуть і молоді виконавці та гурти – десятеро переможців відбіркового туру, який тривав майже три місяці – від початку травня і до другої половини липня 2018 р. Цьогоріч до оргкомітету надійшло понад 300 заявок – з усіх куточків України: Запоріжжя, Дніпро, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Вінниця, Ужгород, Чернівці, Луцьк, Полтава, Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ… Переможців відбору «Української пісні 2018» у кілька етапів обирали експерти (музичний продюсер Руслан Квінта, музичний продюсер телеканалу «Україна» Геннадій Вітер, композитор Михайло Некрасов, засновник лейблу «Контрамарка» і виконавчий директор «Української пісні» Олександр Порядченко, продюсер каналу М2 Роман Муха, головний редактор онлайн-журналу Karabas Live Ігор Панасов і генеральний продюсер «Українська пісня / Ukrainian Song Project» Тарас Курчик.), а також було відкрите інтернет-голосування. Вибір професійного журі: LAUD, TOLO4NYI, PATSYKI Z FRANEKA, PANCHYSHYN, LUMIERE, JULINOZA, Anna PETRAsh і RULADA. А глядацьке голосування вивело у фінал львівський гурт Secret Forest та київського співака Erômin.
Постер концерту телепроекту «Українська пісня 2018»
«Українську Пісню» уже охрестили «українським Євробаченням». Масштабність цьогорічного пісенного шоу – це 52 метри ширини сцени, 270 метрів квадратних екранів, для яких готуються оригінальні візуалізація та комп’ютерна графіка. Очікується, що концерт 18 серпня на «Арені Львів» відвідають 17-19 тисяч глядачів. Так твориться музична історія України!
Концерт телепроекту «Українська пісня»
«Головним завданням Національного проекту «Українська Пісня / Ukrainian Song Project» є створення потужного проекту з новим, сучасним українським обличчям, який стане головною музичною подією в Україні, а в подальшому набуде й міжнародного значення, – розповідає генеральний продюсер проекту Тарас Курчик. – Адже глобальна мета «Української пісні» – пошук, підтримка, популяризація та промоція україномовної музики як в Україні, так і у світі. Важливий момент: учасники із-за кордону ексклюзивно готують для виступу на «Арені Львів» пісню українською мовою!».
Концерт телепроекту «Українська пісня»
«Українська пісня 2018» відбуватиметься за підтримки Телеканалу «Україна». У День Незалежності України, 24 серпня, популярне шоу каналу «Музична платформа» презентує на всю країну найграндіознішу подію літа 2018 року.
Кінець зими 1898 року приніс нове нещастя у родину Шептицьких. В останніх днях лютого на руках Казимира помирає Руньо — Андрій Максиміліан Марія граф Фредро (1859–1898), останній внук комедіографа Александра графа Фредро по чоловічій ліні. Із цього часу єдиними внуками видатного представника польської літератури залишаються сини Софії з Фредрів Шептицької та діти Мімі.
У грудні 1896 року граф Фредро з дружиною Феліцією Марією зі Щепанських (1872–1963) поїхали в Сім’яничі до Мімі, своєї сестри. Тут Мімі — Марія з Фредрів Шембек — зауважила, що брат скаржиться на біль у горлі. Дружина Феліція пожартувала, що він попросив сільського коваля, щоби той вирвав йому зуб — і після цього почало боліти горло. У середині грудня всі разом виїхали до Прилбич на свята. Софія Шептицька також звернула увагу, що племінник часто хапається за шию, і сказала, що їй це не подобається і це не є добре. 28-го лютого граф Фредро разом з Казимиром Шептицьким поїхали до Львова до професора Людвіка Ридегера (1850–1920), попередньо домовившись із ним про операцію пухлини в горлі. Ридегер в ті часи славився як один із найкращих хірургів світу. Під час операції у присутності Казимира Андрій Фредро помирає [Bohdan Zakrzewski. Fredroviana w pamiętniku prawnuczki / Bogdan Zakrzewski // Pamiętnik Literacki. — 1994. — № 2. — С. 168]. Ця раптовість стала справжнім шоком для родини.
Андрій Максиміліан Марія граф Фредро (1859–1898). Фото з фондів цифрової бібліотеки Polona
Згадані прикрі події зовсім знесилили й так підірване здоров’я Софії Шептицької. Після похорону племінника 15 березня вона виїжджає з Прилбич разом із Казимиром і лікарем Орським на лікування до Ловрано [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 303]. 31 березня Казимир повертається через Угорщину в Галичину, щоби забрати батька Яна Кантія Шептицького і повернутися до Ловрано, аби разом із мамою відсвяткувати Великдень, який того року припав на 10-е квітня. На святкування до Ловрано приїжджає також Станіслав [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 304]. У кінці квітня Ян Кантій Шептицький повертається до Прилбич, а дружина Софія залишається під опікою Казимира. Щоденно о 6-ій годині він вирушає ровером на прогулянку, щоби, повернувшись, увесь день піклуватися про маму [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 306].
Казимир (о. Климентій) граф Шептицький в Ґріс (Тіроль, Австрія). 1898 р.Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
До Галичини Казимир повинен був виїхати 5-го травня, однак перед від’їздом його так сильно схопили корчі, що довелося відмовитися від поїздки. Йому на заміну до Ловрано опікуватися мамою приїхав Леон. За два дні, 7-го травня, Казимир все-таки покинув узбережжя Адріатики. У половині другої декади травня Казимир приїжджає до Ловрано, щоби допомогти мамі й Леонові повернутися до Прилбич та в родинному домі відсвяткувати Зелені свята. Свято Зіслання Святого Духа того року випало на 29-е травня. Однак справи у Ловрано затягуються, і Зелену Неділю святкують на курорті. Виїзд запланували на понеділок 30-го або вівторок 31-го. [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 309–310]. 5-го червня Софія Шептицька вже писала листи у Прилбичах до сина Леона, а Казимир, очевидно, порався у Дев’ятниках, щоби швидко повернутись до Прилбич. Про це свідчать листи матері до синів Станіслава та Олександра, в яких вона пише, що Казьо весь червень і липень заступає батька у справах у родинному маєтку [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 72]. 26-го липня Софія Шептицька писала до Софії Попель про Казимира:
«Тут є тільки Казьо. Один Господь знає, як йому тяжко: не від праці від рана до ночі в ролі керуючого (бо Островський обійняв посаду в Лащові [місто в Польщі, в Любельському воєводстві. Належало родині Шептицьких — І. М.], а тут Лендушці і Псарському [управителі — І. М.] всюди мусить щоденно вести касу, так що не раз поблідне від втоми — не від праці, а від вимагань управителів і, в кінцевому підсумку, тих, що постійно її в оцінках понижують. Із огляду на ці важчі, ніж це з дальшого пункту бачення можна зрозуміти, стосунки, коли приїде змучений зі «словечком», почитаємо трохи, перш ніж знову поїде. Сяде собі до читання вголос, про яке знаю, що є для нього відпочинком, — чи можу ще собою його обтяжувати, просити щось, крім адміністративної кореспонденції, яку на нього звалив Ясь, щоб і моєю займався? Але це зрозуміле для того тільки, хто від хвилі до хвилі дивився на тягар зовнішній і внутрішній, який підносить цю душу» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 311–312].
Леон граф Шептицький. Рідний брат Казимира графа Шептицького. Перед 1902 р. Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Такий темп роботи дався взнаки — і в кінці літа Казимир захворів. Лікарі поставили невтішний діагноз, який вказував на те, що слід лікувати печінку. 12-го вересня Софія Шептицька писала у Краків до Попелів, що Казимир у Карлсбаді проходить інтенсивний курс лікування [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 311–312]. Із лікування повертається 25-го вересня й одразу приїжджає у Прилбичі. Наступного дня Леон висилає до Олександра звістку, що брат удома: «Учора вранці приїхав Казьо. Виглядає добре, й лікування пішло йому, здається, на користь. На зворотному шляху затримався на два дні у Кракові…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 73].
Восени знову погіршилося здоров’я Софії Шептицької. 18-го листопада вона виїхала на лікування у Ґріс [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 314]. Казимир у цей час господарює в своїх маєтках.
Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, Єпископ Кам’янецький Сильвестр Сембратович (1836–1898). Шкіц опубліковано у «Tygodnik Ilustrowany» (Серія IV. — Т. V. — № 120 від 28 березня 1885 р. — С. 201)
У листопаді 1898 року вся сім’я Олександра Шептицького відвідала Казимира у Дев’ятниках. Своє коротке перебування тут Ізабелла Шептицька описала у листі до Софії Шептицької, яка і надалі перебувала на лікуванні, 21-го листопада:
«Найприємнішим був для нас той візит до Казя: там так мило, так сердечно, тепло, гостинно, гарно, словом — вишукано. Одразу ж після приїзду (а бричка була чудова) і після цілком хорошого та смачного обіду пішли в сад, де обговорили й огледіли кожну стежину, кожен кущик, кожне деревце; обстежили кожен закуток: від лазні та її розписів аж до пасіки з вуликами, воском і медом і т.д. Потім відвідали стайню — таку добряче задбану, чисту; свинок, що їх кількість імпонує, корівок, телят, овечок — скрізь, скрізь. Як там все припильновано, настільки приємно бачити, як там Казя ті люди люблять і шанують, то й не оповісти. Потім — чаювання при каміні, дуже весела розмова, потім — вечеря з вуджениною, паштетом, ласощами, а біля 11-ої пішли спати. Наступного дня були на Службі Божій у Соколівці — такий милий, дійсно сільський костел; повернувшись після обіду, пішли на прогулянку до лісу, а ввечері з великим жалем від’їхали, бо був то вже кінець наших відвідин у Казя» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 73–74].
Поручник Станіслав граф Шептицький серед офіцерів австро-угорської армії. Рідний брат Казимира графа Шептицького
Восени 1898 року Станіслав граф Шептицький отримує військове звання капітана. Цього року літом трапилася кумедна або й, може, тривожна ситуація, пов’язана з його ім’ям. У Празі появився в мундирі, який за всіма ознаками міг належати Станіславові, офіцер, який назвався Станіславом графом Шептицьким. Добрі манери, відкритість, обізнаність у військовій сфері не викликали нічого тривожного в офіцерів, з якими він балював по празьких ресторанах. За цей період назичив усюди грошей, а також набрав кредитів по розважальних закладах. Яким же було здивування, коли з Кошиць, що у Словаччині, повідомили, що граф Шептицький перебуває тут у військовій частині і останнім часом нікуди не виїжджав. Афериста не вдалося зловити одразу, а тільки після втечі з Праги. Ним виявився шахрай Алоіз Ріттер, який подорожував Німеччиною та Австрією, при нагоді ошукуючи людей.
Повідомлення у пресі про фальшивого графа Шептицького
Доля послала також випробовування Роману графу Шептицькому — о. Андрею. 4-го серпня цього року помирає Сильвестр Сембратович — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Уся преса в Галичині пише, що престол галицьких Митрополитів запропоновано о. Андрею, однак він відмовляється від цього високого уряду. Як було насправді — є темою окремого історичного дослідження, однак, опираючись на пресу, повсюдно у Львові точилися розмови на цю тему.
Сесійний зал австрійського парламенту. Поч. ХХ ст.
Не оминув несподіванками рік і Яна Кантія Шептицького. 2-го грудня 1898 року з нагоди 50-літнього ювілею сходження на трон Франца Йосифа І його нагороджено Орденом Залізної Корони ІІ ступеня [Додаток до № 334 «Kurjera Lwowskiego» від 2 грудня 1894 р.].
"Територія Терору" запрошує на закриття виставки "Листи Юзефи: витяг із забуття"
У п’ятницю, 27 липня 2018 року, о 17:00 в Меморіальному музеї тоталітарних режимів “Територія Терору” (проспект Чорновола, 45 г)відбудеться закриття виставки “Листи Юзефи: витяг із забуття”.
Автор виставки, Майкл Деніел Сагатіс, зробить короткий підсумок проекту, після цього розпочнеться перформанс “Плач Юзефи” за участі скрипальки Марії Панчук. Музичну композицію “Плач Юзефи” створив правнук Юзефи, Костянтин Сагатіс. Впродовж виставки, ця композиція у виконанні його сина, Майкла Деніела Сагатіса, відтворювалась на одному з моніторів.
Під час заключного івенту виставки, гості зможуть прослухати цю мелодію у живому виконанні. Друга частина івенту матиме назву “Актюбінськ”, у якій візьме участь квартет з Національної музичної академії імені М. Лисенко, очолюваний Сергієм Гаврилюком. Перформанс буде записаний на відео для короткого ролику, що розповідає історію створення музики як представленя історії Листів Юзефи.
Нагадуємо, виставка «Листи Юзефи: витяг із забуття» експонувалась у музеї «Територія Терору» з 18 травня та являла собою 25 листів Юзефи Буйдо, колишньої громадянки Другої Польської республіки, яку в 1940 році радянська влада депортувала на територію Казахстану як соціально небезпечну. Листи адресовані трьом донькам Юзефи, у яких заслана описувала умови свого життя, відчуття та емоції від розлуки з домом.
Експозиція представляє оригінали листів разом з перекладами на українську, англійську та польську мови (мова оригіналів листів – польський діалект). Листи Юзефи – унікальні артефакти, свідки індивідуального та сімейного досвіду виживання в умовах тоталітарного режиму та соціальної ізоляції, що широко застосовував державний терор.
В Австрії відбувся фестиваль «EUROPEAN ART 47». Впродовж тижня хорова капела «Дударик» презентувала мистецтво Львівщини на гастролях у Австрії.
Концерти відбулися у кафедральному соборі м. Гляйздорф (Gleisdorf), в Стирасiк парку (Styrassic Park) у Бад Гляйхенберзі, у концертному залі Сонненхоф м. Ферінг (Sonnenhof/Fehring), у міському центрі культури м. Страден (Straden), у міському центрі культури м. Хатцендорф (Hatzendorf), у м. Грац (Graz) та у м. Рігерсбург (Rigersburg).
Хорова капела «Дударик» на гастролях у Австрії
У репертуарі звучали класична музика, українські народні пісні, духовні співи тощо.
«Під час фестивалю «EUROPEAN ART 47» концерти та виступи капели «Дударик» відвідали понад 1100 осіб. Подія вражає своєю масштабністю та позитивним переданням настрою. Переконана, що такі фестивалі сприяють об’єднанню та є чудовою промоцією культури Львівщини та України», – наголосила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації – Мирослава Туркало.
Австрійці та українська діаспора мали нагоду ознайомитися з творчістю, мистецтвом та багатогранною культурою Львівщини.
Петро Франко (28.06.1890–07.1941?) – син Велета українського духу Івана Франка, педагог, науковець, громадський, культурно-просвітній та військовий діяч, провідний фахівець тіловиховання, теоретик і практик гімнастично-спортивного руху в Галичині (“Сокіл-Батько”, “Пласт”, “Україна”, “Змаговий Союз” та ін.), учень професора Івана Боберського.
Петро Франко
Петро Франко узагальнив свій досвід у низці теоретико-методичних праць з проблем фізичного виховання. Його публікація про союзняк (футбол) вийшла друком у трьох числах друкованого органу українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” – “Сокілські Вісти” – (Львів, 1909 р., 16, 23 і 30 жовтня). На той час копаний мяч набирав популярності серед українців. Петро Франко тоді був членом Українського спортового кружка, який діяв на базі Академічної гімназії та її філії. Він був в основному складі команди копаного мяча УСК-І. Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Перша дружина (команда) копаного м’яча “Українського Спортового Кружка” при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) учень 8 а класу Академічної гімназії Омелян Пачовський. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Петро Франко “Кілька рад для грачів “Союзняка”
Подам тут кілька поміток і рад, на підставі досьвіду, який набув я при грі в “Союзняка” попередних літ, а особливо сего року під проводом п. В. Льомоза члена чеського клюбу “Slavia”.
Щоби ставати до поважного змаганя з другою дружиною, мусять грачі перейти “тренінґ”, се є “підготову”. Передовсїм повинен кождий грач запізнати ся з правилами гри, а опісля вправляти в копаню мяча і швидкім бігу на короткий простір.
Один грач може так вправляти: На рівнім поли ставить два камені або вбиває дві жердки на віддаль 5–10 кроків одна від другої, щоби мати “ворота”. Стає опісля раз близше, раз дальше від воріт, раз по однім, раз по другім боцї і копає ногою так, щоби мяч перейшов через ворота.
Петро Франко – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. З Центрального державного історичного архіву України у Львові
До підготови належить “гра на одні ворота”. На воротах стає воротар по обох єго боках два заложники. Пять нападачів копають мяч в ворота. Щоби була вправа і в сполуцї, то крайники середкують (центрують) мяч, а лучники і чільник переловлюють мяч і бють в ворота. Але і крайники вправляють ся в пробиваню воріт, бож задача всїх нападачів в поважній грі полягає не лише в тім, щоби мяч до воріт пригнати, але також в тім, щоби тим мячем пробити ворота. Безпечно приняти мяч і копнути ним спокійно в ворота, щоби оминути всяку перешкоду, се вимагає незвичайно витревалої вправи. Три помічники стоять підчас “гри на одні ворота” подальше за нападачами, щоби докопнути їм мяч, який воротар старає ся як найдальше відбити.
Незвичайно важним у грі є добре подаван’ і приниманє мяча. Грачі стають у одно велике колесо, один від другого на віддаль 15–40 кроків і подають один до другого мяч. Бють боком ноги і то або зовсїм землею або низькими луками, бо такі копи лекше приняти, то значить, задержати і копнути дальше. Щоби мати цїлковиту певність при копаню, задержуємо мяч. Спинити мяч можемо двояко: або притискаємо єго стопою до землї в хвилї, коли відскакує від землї або підставляємо під надлітаючий мяч ногу і усуваємо її під мячем. Мяч є спинений ногою в летї, але нога усуває ся. Мяч не находить твердої запори і скочує ся легко. При спинюваню мяча у грі є вигідно, щоби мати мяч два-три кроки перед собою на віддаль розбігу, щоби тим сильнїйше і вигіднїйше копнути.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
До підготови служить не лише “Гра на одні ворота” і “Колесо”, які попередного разу обговоривєм але також “Пліт” і “Вуж”. До гри в “Плота” стає ряд з пяти грачів на 15 кроків від других пяти грачів. В обох рядах стоїть грач від грача на 4 кроки. Оба ряди старають ся копати мяч до себе так, щоби пробити ряд противниів. При підбиваню мяча вільно до противників підбігати.
Щоби научити ся гнати мяч помежи чужими грачами, на се служить “Вуж”. Грачі стають рядом на віддаль 4–6 кроків один від другого. Один грачдробить мячем так, щоби перегнав його півколесом около кождого грача і дістав ся з ним на другий конець ряду. Переплївши ряд там і назад, даємо мяч слїдуючому грачеви.
Коли грачі зачинають вправляти ся в “Союзняку” після всїх правил, тодї вибирають собі місця на яких будуть грали, або провідник чи там учитель визначає кождому місце. Грачі повинні все грати на тім місци, яке собі з початку вибрали. Хто рішивс ся бути нападачем, нехай же грає все в нападї, хто вибрав собі місце помічника, нехай не лишає ся сего місця а кому доля судила зістати заложником, нехай не нарікає на судьбу, лише нехай пильнує вірно свого уряду. Інакше не виробить ся нїяка сполука межи грачами. До гри має станути все 22 людий, один судія і двох підсудних.
Дружина (команда) копаного м’яча спортового товариства «Україна». Зліва направо: Петро Франко – суддя змагань, Степан Королик, Володимир Богоніс, Кость Мацюрак, Денис Вахнянин, Іван Трушанко, Гриць Лучаківський, Роман Носковський, Антін Зелений, К. Шуховський, Василь Косаревич, Степан Гайдучок. Львів, площа «Сокола-Батька», 15 жовтня 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Гра зачинає ся. По свисті судії подає чільник мяч злучникови. Сей час нападають противники. Злучник подає мяч помічниокви, а сей крайникови, що за той час враз з цїлим нападом посунув ся наперед. Крайник, на котрого сейчас нападає ворожий помічник подає мяч злучникови, що підбіг єще дальше. Такими “трикутниками” посуває дружина мяч скоро до ворожих воріт. Наколи подаванє і приниманє є злучне, то стягає ся до себе всю ворожу поміч і заложників та сьмілим копом передає ся мяч через грище на другий бік, що, маючи свобідну дорогу до воріт, цїляє легко і певно.
Грач, що бє вже в ворота, бо дружина підсунула ся близько воріт, повинен бити у горішні або долїшні кути воріт, бо такі мячі найтяжше воротареви затримати.
При наріжняку повиннен грач, що виконує наріжняк, копнути мяч понад голови грачів луком, зверненим до воріт, Нападачі зможуть тодї зробити легко ворота головою або й ногою.
Нападачі повинні уміти скоро бігати, легко мяч затримувати, звинно подавати, спокійно і влучно бити в ворота. Помічники держать ся 15–20 м за своїм нападом посеред ворожих нападачів, перехоплють мяч від противників і відсилають до своїх нападачів але мусять точно адресувати, значить, безпечно подати близько того нападача, якому найлекше прийде підогнати мяч вперед. На помічників повинні йти особливо тоті, що уміють далеко копати мяч. Они потрафляють своїми копами подати мяч своїм нападачам далеко наперед, а нападачі можуть тримати ся близько ворожих воріт. Наколи помічники не в силї копати, то нападачі мусять вертати взад, мучать ся через се і гра йде мляво.
Петро Франко. З приватного архіву Петра Галущака (м. Львів).
Коли помічники є дуже загрожені ворожими нападачами, не потребують конче подавати мяч вперед до своїх нападачів. Они посилають єго взад до своїх заложників а тоті мають вже сьвятий обовязок копати мяч як найдальше так, щоби він дістав ся понад голови всіх впрост до своїх нападачів. Зле би се було, наколи би заложники подали мяч вперед але лише своїм помічникам, вони як раз серед них є ворожий напад.
Воротар повинен кождий мяч хапати сейчас до рук, цупко держати і сейчас викидувати або викопувати до своїх помічників або заложників і то все радше в бік як просто. Коли відмітує просто то противники можуть лекше відбити також в простій лінії і пробити ворота.
Грачі повинні глядїти, щоби не друляли противника, бо задля сего стає гра брутальною. Перевернені противники є озлоблені і старають ся відплатити тою самою прислугою.
Копаємо мяч ногою всїляко. Коп кінцем черевика не є бечпечний. Ліпше копати мяч підбитєм. Мяч неначе загортає ся черпаком а нога при тім копі є дещо скручена на внутр.
Щоби бути витревалим а швидким повинен кождий грач вправляти ся в бігу. По кождій підготові (тренїнґу) повинні станути всї грачі в чергу і обічи раз цїле грище. При кінци біжать як найскорше… Обвід грища виносить 370 м.
Джерело: Франко П. Кілька рад грачів “Союзняка” // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 16 жовтня. – Чис. 10. – С. 1 : Народне Слово. Ілюстрована, популярно-просьвітна, полїтична й лїтературна часопись. – Львів, 1909. – 16 жовтня. – Чис. 273; Франко П. Кілька рад грачів “Союзняка” // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 23 жовтня. – Чис. 11. – С. 1 : Народне Слово. Ілюстрована, популярно-просьвітна, полїтична й лїтературна часопись. – Львів, 1909. – 23 жовтня. – Чис. 276; Франко П. Кілька рад грачів “Союзняка” // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 30 жовтня. – Чис. 12. – С. 1–2 : Народне Слово. Ілюстрована, популярно-просьвітна, полїтична й лїтературна часопись. – Львів, 1909. – 30 жовтня. – Чис. 279.
Андрій СОВА
історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич та Петру Галущаку. Стаття проілюстрована світлинами з приватних архівів Степана Гайдучка, Петра Галущака та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Література:
Сова А. Іван Боберський – засновник та ідейний натхненник Українського спортового кружка в Академічній гімназії у Львові // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2017. – Ч. 29–30. – С. 166–175.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
Сова А., Тимчак Я. Сини Івана Франка – перші українські фахівці з руханки та змагу // Вісник НТШ. Інформаційне видання Світової ради Наукових товариств ім. Шевченка. – Львів, 2016. – Чис. 56 (осінь-зима). – С. 43–47.
У Львові 23 липня 2018 року стартував один із найоригінальніших музичних фестивалів — ІIІ Міжнародний фестиваль Pizzicato e Cantabile. Цьогоріч власну майстерність на сцені Львівської державної обласної філармонії продемонструють майстри світового рівня не лише з України, а також зі США, Нідерландів, Японії, Франції, Польщі.
Фестиваль триватиме до 9 серпня. Перед поціновувачами шедеврів класичної музики виступлять музиканти, які представляють не просто свої країни, а різні школи органного мистецтва. А 5 серпня о 17 год. відбудеться особливий концерт цимбальної музики. Загалом на концертах фестивалю можна буде насолодитися звучанням різних інструментів, зокрема органу, скрипки, фортепіано, флейти та інших.
Відкриття ІIІ Міжнародний фестиваль Pizzicato e Cantabile почалося з епохи Бароко. В концертній програмі звучали твори двох геніальних представників цього періоду — Йоганна Себастьяна Баха та Антоніо Вівальді.
Як наголосив ведучий заходу український композитор, музиколог, видавець і етномузикознавець Богдан Котюк, ці два композитори справді зробили переворот. В епоху Бароко їхня музика не була такою популярною, як сьогодні, але вони створила абсолютно оригінальний стиль, особливе трепетне звучання.
Фестиваль Львівська державна обласна філармонія. Директор фестивалю — відома органістка Олена Мацелюх. Мисткиня солувала твори Баха, та акомпанувала віртуозному скрипалеві Маркові Комоньку твори Вівальді — 12 місяців року. Транскрипцію оркестрового циклу для скрипки та органу здійснив корифей львівського органного мистецтва і майстер-будівничий органів Віталій Півнов.
Оригінальним доповненням до музичних шедеврів став художній талант Ольги Куц. Мисткиня творила живописну картину, яка відображала зміни кожного місяця чотирьох пір року.
У неділю, 22 липня 2018 року, відкрили оновлений Музей історії давньоруського міста Звенигород, який був заснований 1987 року повідомляє Galinfo.
Експозиція Музею історії давньоруського міста Звенигород
Музей історії давньоруського міста Звенигород – історико-краєзнавчого напрямку, заснований у 1987 році. Основу експозиції музею, яка розміщена на двох поверхах, складають речі, знайдені під час археологічних досліджень літописного Звенигорода Галицького, розпочатих наприкінці 19 ст. і продовжених у 1960-1980 рр.
Експозиція Музею історії давньоруського міста Звенигород
Зазначимо, станом на сьогодні сьогодні у фондах музею зберігається понад 2 тис. експонатів, серед яких – крем’яні серпи, кам’яна сокира з отвором, зернотерка, римські застібки (фібули), шкіряні вироби (взуття), вироби з кістки, дерев’яні іграшки, давньоруська зброя і прикраси, мармур, хрестики, колекція каблучок з кольорового скла, керамічна плитка, якою була вимощена підлога розкопаної дерев’яної церкви.
Сьогодні хочемо продовжити знайомити читачів Фотографій Старого Львова із віднайденими світлинами села Плугів, що знаходиться в Золочівському районі Львівської області.
Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.
В попередній публікації під назвою «Село Плугів на фото 1916 року» ми вже знайомили із фотографіями цієї місцевості, зробленими в роки Першої світової війни. Сьогодні хочемо продовжити розповідь.
Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.
Нагадаємо, що у 1914 році в Плугові було заміновано і знищено залізничний міст. На представлених сьогодні фото зображений процес зведення знищеного раніше моста. Усі фото датуються 1917 роком.
Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Зведення моста в селі Плугів, 1917 р.Міст в селі Плугів, 1917 р.Міст в селі Плугів, 1917 р.Міст в селі Плугів, 1917 р.
Також можемо побачити на світлинах результат – готовий міст в Плугові. Світлини знаходяться в Австрійському державному архіві у місті Відні.
Історія ця розпочалася коли у “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок”, від 29 листопада 2012року з’явилася публікація під назвою “Бермудський трикутник” на Стрийський”. Кореспонденти «Леополіса» Юлія Ліщенко та Ольга Читайло досліджували, що це за таємничий знак на бруківці і що він означає. Передруковуємо цю публікацію без змін.
У Львові біля Монумента Слави на бруківці зображений дивний знак: трилисник у колі та трикутнику. Символ не надто помітний із землі, але його добре видно на знімку, який зробили під час аерофотозйомки міста у 2011 році спеціалісти Академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Що це за знак, звідки він взявся, що означає і, головне, хто його автор, дізнавалися кореспонденти «Леополіса».
«Бермудський трикутник» на Стрийській
Трикутник і коло наводять на думку про масонську символіку. З іншого боку, це – не всевидяче око, адже в середині кола в трикутнику – не око, а трилисник, чи то ангел. Одне слово, символ, схожий на триєдинство. А триєдинство – релігійний символ. То що йому робити біля радянського Монумента Слави? Містика якась, такий собі «бермудський трикутник» на Стрийській… В Академії Сухопутних військ не знають, що це за символ, кажуть – вони його не створювали, тільки побачили. Не допомогли нам і у міському управлінні ДАІ, кажуть – точно не дорожня розмітка. Розмітку не викладають бруків¬кою, її наносять фарбою…
Іван Сварник
Історик Іван Сварник порадив звернутися до комунальників, він не вірить у містичне походження знаку, припускає, що він має якесь практичне застосування.
Начальник відділу комунального господарства ЛМР Роман Белень повідомив, що у мерії знають про цей символ, і самі дивуються. що він має означати? Коли Стрийську ремонтували до Євро-2012, цю бруківку не чіпали, востаннє ремонти на цій ділянці були у 1970-80-х роках. Чи був знак до того, невідомо… Та й навряд чи у радянські часи біля пам’ятника героям Другої світової війни викладали знаки з релігійним підтекстом…
Мешканець Стрийської пан Артур уточнив дату останнього перекладання бруківки: «Я був у той час студентом і пригадую: роботи велися у середині 1980-х».
Ілько Лемко
Вперше, за словами історика Ілька Лемка, територію забрукували у 20-30-х роках… Звернулися по допомогу до головного архітектора проектів ДІПМ «Містопроект» Миколи Столярова, який є архітектором Львівського автовокзалу. Оскільки споруда також має форму трилисника, можливо, це якось пов’язано із тим знаком? Однак і пан Микола не знає, що б він міг означати.
Аліса Васільєва
Львовознавець Аліса Васільєва побачила у цьому малюнку зображення святого Михаїла, покровителя українського війська. Думала, це сучасна робота, і тоді логічно, щоб вона містилася біля військової академії. Але враховуючи те, що у самій Академії цей малюнок побачили тільки нещодавно, пані Аліса припустила, що зображення могло з’явитися не раніше 1939 року, бо саме до цього часу по Стрийській (до іподрому, який був на місці нинішнього автобусного заводу) ходив трамвай і не могло такого бути, щоб рейки прокладали по зображенню святого. Є інформація, що у 1932 році тут, на трамвайній зупинці, вбили поліцейського. Після 1945 року трамвайні рейки демонтували, тобто малюнок могли зробити одно-значно після 1945 року.
«Бермудський трикутник» на Стрийській
“Не думаю, що це зображення робили у польський період, бо архангел Михаїл асоціюється з Україною, – каже пані Аліса. – Хоча… На Личаківському кладовищі на одній з могил є овальний герб – у верхній частині герб Польщі і Литви, у нижній —
архангел Михаїл. Колись на місці Академії був Кадетський корпус і військовий цвинтар.
Якщо це зроблено у радянський період, то це була би надзвичайна сміливість. А може, це робили якось нелегально? Можливо, це зроблено за останні двадцять років, десь у 1991-2001 роках. У друкованих джерелах я не зустрічала про це нічого”.
Ірина Котлобулатова
«Це не масонська символіка, – каже кореспондентові «Леополіса» історик Андрій Козицький, вивчивши зображення. – І не релігійний символ. Можливо, це просто елемент декору, який не має змістового навантаження. У Львові була схожа історія із шестигранною зіркою, ви-кладеною на бруківці ще у 20-30-х роках. Та зірка не
була символікою». Схожої думки дотримується і краєзнавець, експерт Центру міської історії Центрально-Східної Європи Ірина Котлобулатова. «Схиляюся до того, що це просто декоративний елемент. Таких дорожніх розв’язок у Львові було декілька, і скрізь, як пам’ятаю, фігурно викладений трикутник був, – каже вона.- На вул. Бандери. біля площі М. Шашкевича, знищили старий ліхтар, але раніше він стояв саме в центрі трикутника. На площі Міцкевича, перед поворотом на пл. Галицьку, також був трикутник. Хоча рисунка там не було. Ну, а на Стрийській виклали…».
Стаття в “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок”, від 29 листопада 2012року з’явилася публікація під назвою “Бермудський трикутник” на Стрийський”
Колишній головний архітектор міста, професор кафедри містобудування НУ “Львівська політехніка” Юрій Криворучко вважає, що цей символ — суто технічний: «Майстри, що кладуть бруківку, мають різні способи кладки, які зміцнюють покриття. їх зазвичай застосовують, коли є декілька смуг дороги. На цій площі — роз’їзд трьох вулиць. Технологічно за способом кладки тут виходить трилисник. Думаю, цей малюнок не спеціально визначали, його підказала технологія кладки. Хоча, можливо, хтось і пофантазував із малюнком… Зрештою, трійка, трійця — це фатальне число, воно часто зустрічається у літературі, історії».
Стаття в “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок”, від 29 листопада 2012року з’явилася публікація під назвою “Бермудський трикутник” на Стрийський”
P.S. Остаточної відповіді ми так і не знайшли, тож звертаємося до наших читачів. Якщо хтось знає, що це за знак, чи, можливо, брав участь у його викладанні, будь ласка, звертайтеся у редакцію за телефоном 237-47-25. Запитувати Юлію Ліщенко чи Ольгу Читайло. Або пишіть на електронну скриньку lis@wz.lviv.ua.
Ця публікація отримала широкий розголос. До редакції «Високого Замку» телефонували і писали читачі. А ми, автори, почали знову свої пошуки, обдзвонювали відомих львовознавців та істориків.
Тоді (це було у 2012 році) львовознавець Борис Мельник зауважив: “Цей знак може бути пов’язаний із кладовищем, яке було на місці парку ім. Б. Хмельницького. Там ховали, зокрема, й російських солдат Першої світової війни. На Пагорб слави їх перенесли вже пізніше, у 20-х роках ХХ століття.
Наш читач Іван Гаврилович Жмурко зателефонував і повідомив, що пам’ятає, як будували пам’ятник і впорядковували площу. У 63-65 роках збирали гроші на монумент, вся Стрийська була загороджена. Була вся бруківка знята, потім перекладена і тоді з”явився той знак. Той знак з”явився на означення нового адміністративного центру Львова. У ті роки його хотіли перенести на місце нинішньої податкової.
Відомий львовознавець Юрій Бірюльов повідомив: “Це дійсно загадкова річ. Можна погодитися із попередніми коментаторами, що хтось із людей які вимощували цю площу, проявив художній хист. Якщо це довоєнна річ, то, можливо, вона дійсно пов’язана із військовим цвинтарем. Мало хто досліджував львівську бруківку…”
“Маленький коментар відносно вашої статті «Бермудський трикутник» на Стрийській», – пише нам читач — пише наш читач Андрій Дрималик. – Скоріш за все, цей візерунок було викладено в 1976 році під час реконструкції і розширення вулиці Стрийської. Правильно пише пан Криворучко, що цей малюнок чисто технічний і ніякої релігійної інформації не несе”.
Пані Наталія Уманська, яка проживала в тому районі повідомила: “Колись вчилася у СШ №2 біля парку культури. Пам’ятник зачепив радянсько-німецький військовий цвинтар. Цвинтар був на місці нинішнього музею ПРИКВО. Пізніше цвинтар знесли і побудували естраду. Коли зносили цвинтар, працювали бульдозери і ми бачили кістки. Про знак не пам’ятаю, але думаю, він мав сакральне значення, бо поруч був цвинтар. Знак нібито декоративний, має сакральне значення, бо українські люди більш релігійні”.
Колишній начальник ШРБУ-5 Костянтин Костянтинович: “Ми були підрядниками, коли ставили пам”ятник. Ставила його військова будівельна частина, розташована на вул. Козака. Ми робили решітку, дорогу не робили. Пам”ятаю, що була дуже спішна робота, гнали під якийсь свято пам”ятник і працювали вночі. Паралельно робили корпус політучилища, з його території виймали землю і везли на місце пам”ятника. Ця бруківка (площа) тут була, але перед пам”ятником перекладалася. Сам поворот робили одночасно з пам”ятником. Одночасно перекладали і Гвардійську і Стрийську. Про ці роботи можуть пам”ятати: ШРБУ-1 (на Зеленій), там старший прораб Гнатів (зі старих), або ЛСМУ-1 (колишній начальник Богдан Підгайний, зараз робить в “Онурі”). Є такий Савчук Володимир Сергійович, колишній начальник і головний інженер Міськкомунгоспу. Або Панчук Іван Миколайович, колишній заступник Секретарюка”.
Адміністратор групи Андрій Роюк звернувся до учасників спільноти, чи, бува, вони не в курсі, що це за таємничий знак? Хлопці детально проаналізували зображення, висували різні версії. Похвалили і авторів за допитливість. “Дівчата-журналістки молодці, що не полінувалися опитати архітекторів, істориків, комунальників та міліціянтів, – пише користувач Bottlehunter. – І навіть залишили в кінці тексту свої мейл та телефон, на випадок, якщо хтось відгукнеться. Після прочитання статті схиляюся до думки, що це все ж таки просто декоративний елемент. А великий тому, що Монумент слави теж чи не найбільший у Львові, дрібний малюнок (малюнки) просто викликав би дисонанс”.
Також “експлорерівці” навели знимку Пагорба слави з висоти пташиного польоту — там на алеї перед сходами з вічним вогнем дійсно викладено якийсь елемент, щоправда не видно, бо дуже мілкий. Але все ж таки відповіді на наші запитання вони так і не знайшли.
Як би там не було, а загадки “бермудського трикутника” на Стрийській ми так і не розкрили! Тому тепер, через п’ять років, поновлюємо наші пошуки. За ці роки ми довідалися, що подібний знак (коло із трилисником) є на доріжці з лавочками, яка веде до «Єдиного вікна» львівської Ратуші. А також торік він з’явився на тротуарі перед готелем Львів.
Тож тепер вже зі сторінок «Фотографій старого Львова» звертаємося до читачів — чи хтось знає, коли, хто й навіщо виклав таємничий знак із бруківки навпроти Монумента слави на вул. Стрийській? Що він символізує?
Урочисте перепоховання воїнів-дивізійників, які полягли у битві під Бродами у липні 1944 року
У неділю, 22 липня, на військовому меморіальному цвинтарі біля села Червоне Золочівського району відбулося урочисте перепоховання воїнів-дивізійників, які полягли у битві під Бродами у липні 1944 року.
Віддати шану полеглим прийшли ветерани, духовенство, представники молодіжних організацій, громадськість.
Урочисте перепоховання воїнів-дивізійників, які полягли у битві під Бродами у липні 1944 року
Священики відправили поминальне богослужіння за військовиками, які полягли на полі бою під час «Бродівського оточення». У момент захоронення у честь полеглих воїнів пролунав військовий салют. Також присутні поклали квіти до символічних таблиць біля каплиці на території кладовища.
Урочисте перепоховання воїнів-дивізійників, які полягли у битві під Бродами у липні 1944 року
Довідка:
Битва під Бродами — відбулася з 13 по 22 липня 1944 біля міста Броди Львівської області між 13-м корпусом 4-ї танкової армії Вермахту, до складу якого входила 14-та гренадерська дивізія зброї СС «Галичина», та радянськими військами 1-го Українського фронту.
Розгром 13-го корпусу німців створив 1-му Українському фронту радянських військ сприятливі умови для наступу на Львів. Але Бродівська битва зіграла неоціненну роль для збереження самого Львова: за час битви німецькі частини залишили місто і боїв у Львові майже не було.
Урочисте перепоховання воїнів-дивізійників, які полягли у битві під Бродами у липні 1944 року
Після Бродівської битви частина дивізійників «Галичини» поповнила ряди УПА, яка вела бойові дії на два фронти — проти німецьких і проти радянських військ. У лавах УПА боролися і згинули багато бійців Дивізії «Галичина».
Сьогодні завершуємо серію публікацій з історії буковинського трамваю до 122-річниці відкриття трамвайного руху в Чернівцях. В четвертій частині мова піде про буковинський трамвай у часи Другої світової війни та у радянські часи (1940 – 1967 роки).
Трамвай на Красній (нині Центральній) площі. 1941 р.
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Внаслідок негласних домовленостей між СРСР і Третім Рейхом, до СРСР відійшли заселені українцями Галичина та Волинь, які входили до складу Польщі. Натиснувши на свою союзницю, Німеччина змусила Румунію передати до складу СРСР Північну Буковину та Молдову. Радянські війська до Чернівців увійшли 28 червня 1940 року. Північна Буковина стала Чернівецькою областю Української РСР.
Радянський тролейбус ЯТБ-4 у Чернівцях. Червень 1941 р. Фото із колекції С.А. Тархова
Робота трамвая і тролейбуса була відновлена одразу після введення в місто радянських військ. Уже 15 серпня 1940 року було націоналізовано акціонерну регіональну транспорту компанію. Замість неї 16 серпня 1940 року було створено Чернівецьке трамвайно-тролейбусне управління.
Карта Чернівців. 1941 р.
Старі румунські гроші обмінювали на радянські рублі. Одну лею оцінили у 2,5 копійки. Вартість проїзду в електротранспорті складала 15 копійок в межах однієї секції. Трамвайна лінія була поділена та три окремі секції, а тролейбусна на дві.
Трамвайні вагони на Красній (Центральній) площі. Літо 1945 р. Фото із колекціїї А. Оландера
Протягом жовтня 1940 року – березня 1941 року вся трамвайна лінія Чернівців – від Пруту до станції «Чернівці – Південна» стала двоколійною. Було реконструйовано кінцеві зупинки, які отримали розворотні кільця. У жовтні 1940 року в трамвайному депо пройшли модернізацію два старі чотиривісні вагони. Вони отримали бокові стінки та опалення салону, відповідно могли експлуатуватися цілий рік.
Трамвайний вагон “Ringhoffer” № 1 на Центральній площі. 1947 р. Фото із колекції С.А. Тархова
У листопаді 1940 року було удосконалено маневрову тролейбусну лінію між вулицею Руською і трамвайним депо, по якій тепер можна було проводити пасажирські перевезення – по цій трасі рушили тролейбуси маршруту № 2. Тоді ж до Чернівців прибуло із Ярославля два тролейбуса ЯТБ-4, які отримали номери 5 і 6. У березні 1941 року прибуло іще дві машини ЯТБ-4 із номерами 7 і 8. За другу половину 1940 року трамвай перевіз майже 5,4 млн. пасажирів, а тролейбус – майже 900 тисяч пасажирів.
Трамвайний вагон із причипом в центрі Чернівців. 1947 р.
На 1941 рік було заплановано подальший розвиток трамвайного руху, розбудову тролейбусної мережі, а також будівництво другої трамвайно-тролейбусної тягової підстанції із ртутними випрямлячами радянського виробництва.
Трамвайний вагон із причіпом у верхній частині міста. 1940-і роки. Фото з колекції Олександра Скубака. Виконані Михайлом Скубаком у 2-й половині 40-х рр. м. Чернівці
Станом на середину 1941 року на балансі Чернівецького трамвайно-тролейбусного управління знаходилося 23 моторні трамвайні вагони, чотири причепні, а також 8 тролейбусів. Окрім того, працювали іще й автобусні маршрути.
Трамвайний вагон “Ringhoffer” № 7 із причіпом на вулиці Чапаєва. 1947 р. Фото із колекції С. Тархова.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина разом із своїми союзниками – Угорщиною та Румунією вступили у війну із Радянським Союзом. Уже 5 липня 1941 року німецькі та румунські війська увійшли в Чернівці. Буковина знову увійшла у склад Румунії. Чернівецьке трамвайно-тролейбусне управління було знову перетворено в акціонерну регіональну транспорту компанію, а з Бухаресту повернувся її керівник Георгій Мога. Почалося відновлення електростанції і трамвайного господарства, які були пошкоджені радянськими військами при відході із Чернівців.
Старий трамвайний вагон біля монументу “Танк” на вулиці Головній. Кінець 1940-х років
28 липня 1941 року відновилося автобусне сполучення в Чернівцях, а уже 2 серпня почалися пробні поїздки трамваїв на лінії між Прутом та станцією «Чернівці – Південна». 4 серпня 1941 року відновився рух тролейбусів.
Моторний вагон “Ringhoffer” № 10 на вулиці Головній. Кінець 1940-х років. Фото з колекції Олександра Скубака. Виконані Михайлом Скубаком у 2-й половині 40-х рр. м. Чернівці
Починаючи із вересня 1941 року трамваї та тролейбуси курсували містом лише у світлу пору доби. У зв’язку із воєнним станом румунський лей постійно знецінювався, тому вартість проїзду в міському електротранспорті Чернівців постійно зростала.
Трамвайні вагони 2М виробництва Київського заводу електротранспорту на вулиці Головній. 1953 р.
Станом на середину 1942 року в Чернівцях діяв один трамвайний маршрут № 1, який поєднував «Вокзал «Міський сад» із Прутом, два тролейбусні маршрути № 2 і № 4, а також два автобусні маршрути – № 3 і 5. Станом на липень 1942 року акціонерна транспортна регіональна компанія Чернівців налічувала 242 працівника, із них 67 водіїв трамваїв, 19 водіїв тролейбусів і 9 водіїв автобусів. За 1942 рік чернівецький трамвай перевіз майже 7,5 млн. пасажирів.
Трамвайні вагони 2М на вулиці Головній неподалік “будинку – корабля”. 1959 р.
У березні 1944 року до Чернівців підійшли війська радянської армії, тому румунська влада почала евакуацію рухомого складу та персоналу транспортного підприємства, зокрема тролейбуси були вивезені до румунського Брашова, трамвайний персонал (153 особи) були евакуйовані до Арада.
Трамвайні вагони 2М та старий трамвай “Graz”. Середина 1950-х років
22 березня 1944 року під час Проскурівсько-Чернівецької операції солдати Червоної Армії увійшли на територію Буковини. 23 березня 1944 року в Чернівцях припинився рух трамваїв і тролейбусів. 27 березня 1944 року радянські війська підійшли до Садгори, а уже через два дні розпочалися бої на території Чернівців. Командарм танкістів Катуков видав генералу Гетьману, який керував звільненням Чернівців від румунів та нацистів, наказ, відповідно до якого місто мало бути визволене із мінімальними пошкодженнями історично цінних будівель.
Трамвайні вагони 2М на Центральній площі. 1959 р.
30 березня 1944 року столиця Буковини була повністю очищена від румунських та німецьких військ і у місті було відновлено радянську владу. У пам’ять про визволення міста від окупантів, влада Чернівців назвала одну із вулиць на честь лейтенанта П.Ф. Нікітіна, чий танк із боєм перший увірвався до міста. На жаль сам лейтенант Нікітін загинув у боях за місто.
Трамвай 2М піднімається вулицею Головною до Центральної площі. Кінець 1950-х рр.
Одразу після звільнення міста розпочалися роботи із відновлення енергогосподарства та електротранспорту. Вже 21 квітня 1944 року в Чернівцях відновився рух трамвая. Працездатними було 6 трамвайних вагонів, але через нестачу персоналу на лінію виходило лише два. До 1 травня 1944 року було відновлено єдиний тролейбус ЯТБ-4 № 8, який залишився в місті – через поломки румуни його залишили в депо. До свята 1 травня 1944 відновився тролейбусний рух від Університету до міського кладовища на Горечі, на ньому працював єдиний тролейбус ЯТБ-4, який отримав № 1 (замість 8).
Тролейбуси МТБ-82 на Центральній площі. 1950-ті рр.
Відновленню нормальної роботи електротранспорту заважала відсутність палива на міській електростанції та нестачу персоналу, адже українці складали меншість серед працівників транспортної компанії, а румуни не мали бажання повертатися у радянські Чернівці. Тому до столиці Буковини із 1945 року почали скеровувати фахівців-електротрнаспортників із інших міст України та СРСР.
Стаття із газети “Радянська Буковина” до 60-річчя чернівецького трамвая. 1957 р.
Сім чернівецьких тролейбусів MAN та ЯТБ-4 так і не повернулися на Буковину із Брашова – спочатку вони були відправлені до Одеси, а потім до Києва та Дніпра.
Нормальне електропостачання міського транспорту Чернівців було відновлено лише в лютому 1946 року. В 1944 році робота електротранспорту припинялася загалом на 99 дні, а у 1945 – на 119 днів у січні, лютому, серпні, жовтні та листопаді. Шість трамваїв курсували тепер із 7 години ранку до 20 години вечора, на тролейбусну лінію виходив єдиний тролейбус, що перевозив по 3,2 тисячі пасажирів щодня.
Трамвайне господарство, а особливо рухомий склад чернівецького трамвая на той момент були дуже застарілі. Так у 1946 році в експлуатації перебували іще вагони, побудовані ще у 1897 році. Не дивлячись на кількаразову модернізацію, їхнє зношення було катастрофічним. Часто виходив із ладу і єдиний довоєнний тролейбус ЯТБ-4 – він не курсував майже весь 1946 рік і відновив своє курсування лише влітку 1947 року, проте знову поламався. Регулярний тролейбусний рух відновився лише 1 жовтня 1948 року, коли із Москви прибуло три тролейбуси МТБ-82 (№ 02 – 04), виготовлені на Тушинському заводі № 82. Вартість проїзду в тролейбусі було встановлено на рівні 50 копійок.
Трамвайні вагони 2М на Центральній площі. 1960. Фото із колекції С. Тархова
Восени 1946 року востаннє розглядався розвиток трамвайного господарства із будівництвом колій по мосту через Прут до Жучки і далі до Садгори. Проте розбудова трамвайного господарства в цьому напрямку була визнана недоцільною, тому в цьому напрямку було запущено автобуси.
На початок 1947 року на трамвайну лінію виходило 11 трамвайних вагонів. З огляду на значний вік трамвайних вагонів, трамвайну лінію було розділено на два маршрути: від річки Прут до Червоної площі (так тоді називалася сучасна Центральна площа) – на цю частину маршруту із крутим ухилом виходили більш сучасні вагони «Graz» із потужними електродвигунами; а також «Червона Площа – вул. Чкалова (міська рогачка)» – на ній курсували найбільш зношені трамвайні вагони, а також трамваї із причіпними вагонами. Була іще окрема лінія «вул. Чкалова – станція «Чернівці-Південна», на якій курсував єдиний вагон, адже румуни перед відходом із міста розібрали тут другу колію, тому тут працював трамвай-човник. Пересадка на цей вагон була безкоштовною. Початково вартість проїзду в трамваїв в межах однієї секції вартувала 20 копійок, а для студентів і солдат – 10 копійок. Вартість проїзду від Прута до вулиці Чкалова вартувала 40 копійок. 16 серпня 1948 року був введений 30-копійковий тариф.
Трамвайні вагони 2М на вулиці Головній. 1961 р. Фото із колекції А. Оландера
З лютого 1948 року було відновлено автобусний рух за двома маршрутами. Автобуси рушили від будинку офіцерів на Театральній площі на Рошу, а також від Фонтанної площі до Калічанки.
Протягом 1948-9 років було проведено капітальний ремонт 18 старих трамвайний вагонів, таким чином кількість справних вагонів було доведено до 20 моторних і 4 причіпних. У грудні 1949 року на базі одного із старих трамваїв було створено вагон-снігоочисник. Того ж року було списано аварійний вагон «Graz» № 18 1908 року виготовлення.
Трамвайна колія на вул. Головній. Кадр із кінохроніки 1966 р.
У січні 1950 року до Чернівців прибуло ще чотири тролейбуси МТБ-82Д, які вийшли на маршрут від Червоної (Центральної) площі до Трамвайного депо, який не працював від зими 1944 року.
Таким чином у 1950 році в Чернівцях діяли наступні маршрути електротранспорту: трамвайні маршрути № 1 «Червона площа – станція Чернівці-Південна»; № 2 «Прут – парк ім. Каліна (Трамвайне депо)», № 3 «Прут – вулиця Чкалова»; тролейбусні № 1 «Червона Площа – Маршала Жукова (депо) та «Історичний музей – Ремонтний завод». Середній випуск трамвайних вагонів складав 18 одиниць. Інтервали руху на тролейбусних маршрутах складали відповідно 12,5 і 8 хвилин.
Розворотне кільце вкороченого трамвайного маршруту біля парку ім. Калініна. 1966 р.
З огляду на більш ніж 50-річний вік більшості чернівецьких трамваїв великою проблемою була їх підтримка у справному стані. У СРСР на той час трамвайні вагони вузької колії 1000 мм. не виготовлялися. Не було можливості й закупити такі вагони по імпорту. У 1952 році до Чернівців прибув вузькоколійний двовісний вагон № 173 із Дніпра. Проте виявилося, що він не вписується у криві малого радіусу в Чернівцях. Тоді ж із Одеси було доправлено двовісний вагон «Godarville» 1910 року випуску, який експлуатувався до 1955 року. При його експлуатації теж виникали проблеми, тому він у 1955 році був перееданий до Житомира.
В кінці 1952 року до Чернівців із Києва прибуло два трамвайні вагони моделі 2М (т.зв. 900-ої серії). Ці двовісні трамвайні вагони у 1920-30-х роках були виготовлені Київським заводом електротранспорту (КЗЕТ) ім. Домбаля. Після початку масових поставок нових трамваїв до Києва, ці трамваї проходили на КЗЕТі глибоку модернізацію і постачалися в інші міста України – Вінниці, Житомира, Чернівців (на ширину колії 1000 мм.), а також до Дружківки, Конотопа, Одеси та Маріуполя (на ширину колії 1524 мм.).
Трамваї 2М у кадрі кінохроніки 1966 року. Трамваї у Чернівцях будуть іще курсувати трохи більше, ніж півроку.
Перший трамвайний вагон київської 900-ої серії, переобладнаний на вузьку колію 1000 мм. було передано з Київського заводу електротранспорту до Житомира у листопаді 1948 року. Вагони для Чернівців проходили поглиблену модернізацію – з огляду на важкий рельєф у Чернівцях вони були обладнані не лише реостатним, але і рекуперативним електродинамічним гальмуванням, що дозволяло при гальмуванні повертати електричну енергію у контактну мережу. Система рекуперативного гальмування була побудована на основі аналогічної, яка використовувалася у конструкції електровозу змінного струму ВЛ22.
Загалом протягом 1952 – 59 років до Чернівців надійшло 23 вагони 2М із Києва: 1952 – 2 вагони, у 1953 – 7, 1954 – 5, 1955 – 2, 1958 – 2 і 1959 – 5 вагонів. Після постачання модернізованих вагонів 2М старі і найбільш зношені трамвайні вагони виводилися із експлуатації. Першими із експлуатації у 1952 році були виведені старі причіпні вагони, далі виводилися із експлуатації найстарші двовісні вагони «Ringhoffer» 1897-9 років випуску (1952 – 9 рр.). У зв’язку із повним вичерпанням ресурсу візків у 1958 році виведено із експлуатації чотирьохвісні вагони «Ringhoffer» 1906 року виготовлення.
Трамваї 2М відсторонені від експлуатації після закриття трамвайної лінії. Березень 1967 р.
Станом на 1960 рік на балансі Чернівецького трамвайно-тролейбусного управління знаходилося 33 пасажирські вагони (із них 10 старих моделей), 4 службові вагони (переобладнані силами депо), два зварювальні агрегати, а також вагон-снігоочисник. Введення в експлуатацію трамвайних вагонів моделі 2М дозволило більш ніж удвічі збільшити пасажиропотік трамвая. Якщо у 1950 році трамвай в Чернівцях перевіз 12,2 млн. пасажирів (при інвентарній кількості вагонів 25 одиниць), то у 1965 – майже 23,9 млн. пасажирів (при 32 пасажирських вагонах).
Починаючи із 1953 року ліквідовано поділ на маршрути і працює одна трамвайна лінія від Пруту повз Головний вокзал до Малої станції (нині Чернівці-Південна). Восени 1957 року було збудоване велике трамвайне кільце загальною довжиною 1,8 км, яке проходило вулицею Головною біля автовокзалу, хлібзаводу та станції Чернівці-південна. Таким чином загальна довжина трамвайних колій у Чернівцях на початку 1960-х років становила 16,1 км., із них 15,7 км. використовувалося у маршрутному русі. Так само у 1952-62 роках проводилися активні роботи по ремонту колій по місту.
Демонтаж трамвайних колій у Чернівцях. Літо 1967 р.
Починаючи із 1952 року Чернівці починають отримувати модернізовані тролейбуси МТБ-82Д із заводу ім. Урицького в місті Енгельс Саратовської області. До весни 1953 року надійшло чотири такі тролейбуси (№ 9 – 12). До 1960 року кількість тролейбусів цієї моделі зросла до 16 одиниць (на два останні тролейбуси електрообладнання було встановлено на КЗЕТі). У 1963-4 роках до Чернівців надійшло 6 тролейбусів, збудованих на базі кузовів автобусів ЛАЗ-695. Чотири із них були збудовані на КЗЕТі і позначалися як «Київ-5ЛА», а два – на Одеському автоскладальному заводі (ОдАЗ-695Т). Станом на 1965 рік чернівецький тролейбус перевозив майже 13 млн. пасажирів.
У кінці 1950-х років була проведена модернізація енергогосподарства трамвая і тролейбуса. Зокрема було модернізована тягова підстанція № 1 на вулиці Лесі Українки (тут розмістилася центральна диспетчерська служби енергогосподарства), другу тягову підстанцію було збудовано на території депо.
Замітка про закриття трамвайного руху в Чернівцях. Березень 1967 р.
У 1961 році, у зв’язку із грошовою реформою у СРСР було змінено вартість проїзду в трамваї та тролейбусі. Отож, вартість проїзду в трамваї складала 3 копійки, а в тролейбусі – 4 копійки. Проїзд у міському автобусі вартував 5 копійок. Середня швидкість руху чернівецького трамвая складала 14,5 км/год, а тролейбуса – 12 км/год.
Активно розвивалося автобусне сполучення. У 1963 році в Чернівцях працювало 23 автобусні маршрути, на які виходило 46 автобусів моделей ЛАЗ-695 та ПАЗ-651.
Вагон серії 2М на Київському заводі електротранспорту. 1929 р. Фото із колекції Д. Єрмака.
Починаючи із 1955 року в Радянський Союз почалися поставки трамваїв східнонімецьких трамвайних вагонів «LOWA» та «Gotha» на ширину колії 1000 мм. Здавалося, це відкривало нові перспективи перед чернівецьким трамваєм. Проте випробовування вагонів цих моделей у Львові показали, що вони не придатні для експлуатації на маршрутах із значними ухилами. Важкі німецькі двосторонні вагони «LOWA ET55» та «Gotha T57» не змогли працювати ні на маршруті вгору по вулиці Івана Франка (№ 10), ні на Високий Замок (№ 12) – там продовжували експлуатацію вагонів «Sanok» іще австрійського виробництва. Проблема полягала у тому, що не дивлячись на значну потужність привідних електродвигунів (120 кВт.) редуктори вагонів мали мале передатнє число, а колодкове гальмо мало ручний привід. Саме тому їх експлуатація на маршрутах із ухилами понад 70 проміле була небезпечною.
Навіть найбільш досконала модель двовісних трамвайних вагоні «Gotha T2-62», хоча і була обладнана магнітнорейковими гальмами, які живилися від акумуляторної батареї, а також редукторами із збільшеним передатнім числом, усе одно виявилася непридатною для експлуатації на маршрутах із великими ухилами (у Чернівцях, нагадаємо, були ділянки із ухилами майже 100 проміле). Отож, чернівецький трамвай був приречений, адже вагони 2М, які постачалися у 1950-х роках, не були новими і їх термін експлуатації вичерпувався.
Робоче креслення модернізованого вагона 2М. 1948 р. Фото із колекції Д. Єрмака.
Як згадує видатний український науковець в галузі електротранспорту Леонід Володимирович Збарський, восени 1962 року міська влада Чернівців проводила консультації із науковцями в галузі електротранспорту щодо майбутнього трамвая. В результаті було встановлено, що східнонімецькі вагони «Gotha» для експлуатації в Чернівцях потребуватимуть глибокої модернізації приводу та гальмівної системи. Ресурс же вагонів 2М мав вичерпатися приблизно у 1971-72 роках. Отож, найбільш оптимальним варіантом було визнано заміну трамвайного сполучення у Чернівцях тролейбусним. Леонід Збарський вважає, що рішення про ліквідацію трамвая у Чернівцях було поспішним, адже у Чехословаччині уже в середині 1960-х років було створено чотирьохвісні трамваї «Tatra T4», які при обладнанні «гірськими» редукторами могли долати підйоми до 112 проміле…
Ліквідація трамвайного руху в Чернівцях розпочалася у 1966 році, коли було закрито трамвайний рух на ділянці від Садової до станції Чернівці-Південна, а також від Пруту до залізничного вокзалу. Довжина трамвайної лінії, яка все ще працювала після вкорочення 10 березня 1966 року, скоротилася до 7,4 км. На лінії продовжувало працювати 15 вагонів моделі 2М. За 1966 рік на маршруті «Залізничний вокзал – парк ім. Калініна» вони перевезли 12,4 млн. пасажирів.
Відправлення першого вагона 2М для Чернівців із Київського заводу електротранспорту.
Замість трамвайної лінії у верхній частині міста було збудовано тролейбусну лінію, для якої у Чехословаччині було придбано 9 тролейбусів «Skoda 9Tr», які були здатні працювати на маршрутах із великими ухилами. Тролейбусна лінія маршруту № 3 від Центральної площі до вулиці Татарбунарської була введена в дію 20 серпня 1966 року.
20 березня 1967 року трамвайний рух в Чернівцях було повністю припинено. Отож трамвай у Чернівцях не дожив буквально кілька місяців до свого 70-річчя.
Газета “Буковина” від 12 липня 1997 року
Старі вагони спочатку планували передати у інші міста із 1000-мм колією, проте через закриття трамвайного руху в Сімферополі, де було доволі багато більш сучасних трамвайних вагонів «Gotha», вони виявилися незатребуваними. Були також плани передачі вагонів 2М у Бурштин, де адміністрація місцевої ДРЕС у 1965 році розпочала будівництво трамвайної лінії шириною колії 1000 мм. від міста до електростанції. Але із незрозумілих причин це будівництво було припинено. Тому всі чернівецькі трамваї були утилізовано. Зберігся лише кузов трамвайного вагона № 10, який використовували у вигляді побутівки у тролейбусному депо.
У 1997 році, до 100-річчя відкриття трамвайного руху цей кузов було відреставровано та встановлено на осі від залізничного вагона у вигляді пам’ятника неподалік залізничного вокзалу. Він, а також старовинні металеві опори та фігурні кронштейни на стінах будинків нагадують чернівчанам про те, що і у їхньому місті курсували трамваї…
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ, Ігор ЖАЛОБА, Олександр МИХАЙЛОВ
Список джерел інформації:
Тархов С.А. Історія міськелектротранспорту Чернівців. – Чернівці: Видавництво «Прут», 1997;
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниція. Історія і сучасність. – Львів: Центр Європи, 1996;
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До 100-річчя з дня пуску в експлуатацію. – Київ: Будівельник, 1992;
Ермак Д.А. Трамвай на улицах Киева – Київ: Скай-Хорс, 2011;
Жалоба І.В. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті XVIII – 60-х роках ХІХ ст. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2004;
Селезінка В.М. Місто моєї любові. Частина 1. – Чернівці: Крайова освіта, 2002;
Селезінка В.М. Місто моєї любові. Частина 2. а – Чернівці: Крайова освіта, 2006;
Жалоба І.В. Чернівці у комунікаційному просторі імперії Габсбургів 1774 – 1914. // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2009. – Число 56.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
