Сьогодні хочемо запропонувати Вашій увазі публікацію Івана Лемківського про летунство в Українській Галицькій Армії. У статті автор описує заснування галицького летунства, його розвій та припинення існування, показує організацію та діяльність формування, а також висвітлює події в Галичині та Наддніпрянщині в яких брали участь летунські сотні.
Статтю було вміщено у часописі “Літопис Червоної Калини” (числа 11 та 12, листопад-грудень 1938 р.). Орфографія та стилістика публікації подаються оригінальними.
Титул часопису “Літопис червоної калини” , 1935 р.
Летунство У.Г.А.
Написав: Іван Лемківський
Завязок
Перша думка про заснування галицького літунства УГА, повстала в орґанізаторів перевороту 1 листопада 1918 року у Львові. Думку цю перевести в діло, орґанізаторам так і не вдалося з причини дуже короткого часу до дня перевороту і факту, що Українців-летунів австрійської армії не було на території Сх. Галичини. Вони були ще у фронтових австрійських формаціях і до Галичини ще не вернулися.
Дмитро Кренжаловський
Очі і надії орґанізаторів перевороту звернулися на схід, до Києва. Вислано туди пор. Д. Кренжаловського в місії до Гетьмана Павла Скоропадського, з просьбою допомогти орґанізації галицького літунства. Гетьман прирік Д.Кренжаловському поміч і ця виявилася у формі одної летунської сотні, котра під командою полк. Бориса Губера, перелетіла на приказ Гетьмана Павла Скоропадського з Одеси до Шатави біля Камянця Под. і звідси зголосилася в Начальній Команді УГА в Бережанах, через курієра. На одержаний приказ від Начальної Команди УГА, ця летунська сотня перелетіла зі всіми літаками і майном до Красного.
В перших днях грудня 1918року, командант цеї летунської сотні, полк. Борис Губер, явився в Начальній команді УГА по прикази. З ним явилося його 6 летунів старшин, а це: полк. князь Кануков, сотник Євський, сотник Булатов, пор. Шеремецінський і хор. Хазбулат-Кануков, всі придніпрянці, бувші російські старшини. З літаків цеї сотні, лише один зразку «Нюпор» був новий, решта все старших російських зразків. Німецька армія, того часу окупуюча Україну, забрала для себе всі літаки новіших зразків, які лише відшукала на Україні.
Борис Губер
З персоналу, крім старшин, було ще: 6 фахівців-підстаршин і 9 козаків – усі придніпрянці.
Для направи літаків уладжено в Краснім летунську майстерню, яка з бігом часу була чудово засоблена в усі потрібні прилади для направи літаків. Майстерню орґанізував пор. Слєзак, конструктор австрійських гидроплянів.
Одночасно, на приказ полк. Стефанова, тодішнього Начального Вожда УГА, зорганізовано збірні станиці в Бродах і Підволочисках, для летунського майна відбираного при розоружуванню від повертаючих з України австрійських і німецьких військ. З обох цих станиць весь летунський матеріял негайно відсилано до Тернополя, де все в будинку Промислової Школи сортовано. Цею працею в Тернополі кермував пор. Томенко і дес. М.Захаріяш з 20 стрільцями, які творили зав’язок «Технічної Летунської Сотні». Весь добрий летунський матеріял відсилали відтак до Красного.
Полковник УГА Арнольд Вольф і полковник УГА Гнат Стефанів
Окремо в Золочеві при Окружній Команді основано «Збірну Станицю» для тих, що зголошувалися для літунства УГА. Їх після провіщення також відсилали до Красного.
Одним з найстарших українців-летунів орґанізаторів літунства УГА є сотн. Франко. Він приймає діяльну в орґанізації бази летунства в Краснім поруч своєї боєвої летунської діяльности сей час після свого повороту з італійського фронту .
Відтак з початком грудня переходить на нове становище референта літунства при Держ. Секр. Війскових Справ в Станиславові, звідтам весною 1919 року виїхав до Сербії.
З летами сотника Франка є зв’язані правдиві лєґенди,які до сьогодня кружляють серед б. комбатантів галицького літунства. На жаль, в своїх споминах, поміщених в «Літописі Червоної Калини» сотник Франко не споминає про них.
Петро Франко
В Краснім находилася «Летунська Сотня». Як сотня була вона до січня 1919 року, коли розросталася до летунського полку. Стан сотні побільшував ся майже щоденно – в половині грудня 1918 року, числив фахового летунського персоналу: 14 старшин і 140 підстаршин та стрільців.
Майстерні, ведені пор. Слєзаком працювали невпинно. З довезених 2-4 літаків, змонтовувано один літак зовсім пригожий до летів.
В половині грудня 1918 року, сотня числила літаків: 4 розвідчі і 3 боєві – пригожі до боєвої служби. Розвідчі були 2 типів: «Альбатрос 27» і «Бранденбурґ 64». Боєві «Нюпорт 21 і27». В недовгім часі прибули ще літаки зразків: «D.F.W.» і «L.V.G.» вкінці ще і «Фокер».
Сильвестр Соневицький за штурвалом літака «Ньюпор»-17, 1-а летунська сотня, м. Красне, початок 1919 р.
Окремо сконструував пор. Слєзак ще літаки, для вишколу летунів, з пдвійною кермою – одна для інструктора, друга для ученика. Все це з розмонтованих, старих літаків, в більшости вже висортованих від боєвої служби. Доказом цього служать такі факти: Ні один літак не мав радіоапарату. Скоростріли були лише по одному на літаку і то на розвідчих – але вже прикріплені до кругооборотної рами. Боєві літаки мали скоростріли вмонтовані на переді літака, для стрільби просто вперед.
Найріжноманітнішим був запас летунських бомб – тут були бомби зразків усяких систем, всіх армій, які брали участь у великій війні.
Назагал технічне вивінування всіх літаків було дуже вбоге. Доповнення його було завданням дуже тяжким і майже неможливим з огляду на сумний факт, що н було звідки брати. В Сх. Галичині не було летунських полевих частин – котрі одинокі мали найновіше вивінування. Австрійські і німецькі війська на Україні мали летунських формацій дуже мало і то вивіновані старшим майном, бо новіще було на боєвих фронтах цих армій – отже далеко від Галичини. При розпаді австрійської армії на італійськім і балканськім фронтах, а німецької на західнім, усі склади дуже скоро дісталися в руки побідних армій і не всі летуни вспіли втекти від полону.
Особовий склад Летунського відділу Галицької армії поруч з літаками типу «ЛВГ» Ц.5 (на передньому плані) та «ДФВ» Ц.5 (на задньому плані), Шатава, 25 липня 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»
До такого стану летунського майна прилічувався ще і брак відповідно уладженого летовища. Летовище в Краснім було дуже примітивне – не мало навіть метеорольоґічної обсерваційної станції, ні власної радіостанції. Літак, який відлетів, був вповні відрізаний від своєї бази в Краснім.
Що літаки не мали ні компасів, ні приладу для скидання бомб, ні фотоапараті, що боєві літаки не мали опанцирення – це очевидне.
Однаковож ця «Летунська Сотня» в Краснім сповняла свої завдання – чесно і в далеко вищій мірі, як це можна було від неї очікувати.
14 жовтня 2017 року, крім Дня захисника України та свята Покрови Пресвятої Богородиці, є символічним днем створення Української повстанської армії. Цього року ми відзначаємо ювілей – 75-річчя УПА.
Як зазначає Центр досліджень визвольного руху, дата 14 жовтня була визначена самими повстанцями — відповідне рішення ухвалив підпільний парламент, Українська головна визвольна рада.
Національний узбецький відділ при УПА-Північ. 1943 рік. 75 років від створення Української повстанської армії, зокрема грузини, євреї, азербайджанці, бельгійці, росіяни, татари та ін., які приєднувалися до визвольного руху ОУН і УПА під ідеєю підняти національно-визвольні революції у своїх країнах внаслідок виснаження тоталітарних режимів Німеччини та СРСР у взаємній боротьбі. Відповідно до рішень першої конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії, що була проведена 21–22 листопада 1943 р. у с. Ілляшівка (сучасне с. Ляшівка) на Рівненщині, було сформовано Комітет поневолених народів, у чиї функції входило формування національних повстанських відділів при УПА
УПА була єдиною у Другій світовій війні армією, яка ставила собі завданням захист українців. Її вояки справді виконали його, попри чисельну перевагу ворогів.
На конференції поневолених народів. Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. 21-23 листопада 1943 року
За підрахунками істориків, через лави УПА пройшло близько 100 тисяч бійців. Ще близько 500 тисяч осіб зазнали репресій за підтримку визвольного руху.
Ймовірно, сотня «Сіроманці», яка з 1943 року вела активні дії проти німецьких військ в Карпатах, на Рогатинщині та Львівщині. По центру – шеф штабу ВО «Лисоня» – Володимир Якубовський «Бондаренко» (в пілотці) та, ймовірно, командир сотні Дмитро Карпенко – «Яструб» (в білому кожушку), весна 1944 рокуОсип Безпалко («Андрій», «Остап»; 1914-1947). Витяг із некролога: «…З 1942 року друг Остап на посту обласного провідника ОУН на терені Кіровоградської области, в Чигиринщині (Холодноярщині) і Уманщині організує революційну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. На цих теренах створює добре вишколену революційну мережу ОУН, яка керує усіми протинімецькими виступами і акціями, а у 1943 році створює перші бойові загони УПА. У 1943 році друг Остап покликаний у члени Краєвого проводу південно-східних українських земель. У 1944 році важкопоранений на Кіровоградщині…»
Армія діяла на території 150 тис. кв. км із населенням 15 млн. осіб. Підпілля ОУН діяло по всій Україні, в тому числі в Криму і на Донбасі.
Остап Качан («Саблюк», «Шархан»; 1910-1944). Заступник командира Вінницької воєнної округи (10.1943-12.1944), командир групи УПА, з якою здійснив на початку 1944 року один з найдовших рейдів територіями Вінницької, Кам’янець-Подільської (Хмельницької) та Тернопільської областей ОУН. Лицар Золотого Хреста бойової заслуги ІІ класу
Виснажлива війна проти радянського та нацистського режимів тривала більш як десятиліття без зовнішніх джерел постачання.
Кирило Іванович Осьмак («Марко Горянський»,1890-1960) – діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, президент Української Головної Визвольної Ради. Заарештований радянською владою у 1944 році та засуджений. Перебував у тюрмі «Владимирський централ», де й помер
Секрет виживання УПА полягав у підтримці людей. Вони постачали повстанцям харчі, одяг, коней, переховували вояків, утримували поранених, вели розвідку. Під господарствами облаштовували бункери для підпільників і склади.
Кінний відділ УПА на Волині
Масова підтримка УПА українцями змусила обох окупантів (нацистів та комуністів) не лише відмовитися від частини своїх планів щодо використання місцевого населення, а й вдаватися до лукавої пропаганди, представляючи себе справжніми його захисниками.
УПА діяла від 1942 року. Перший бій — бій із нацистами відбувся 7 лютого 1943 року біля міста Володимирець на Волині.
Лейба-Іцик Добровський («Валерій», 1910-?), єврей, співробітник політичного відділу Штабу УПА на Волині. Був автором відомих звернень УПА до інших народів, зокрема Азії і Кавказу, які служили в німецьких легіонах («Сыны Туркмении», «Узбецкие аскеры», «Таджики» та інші), а також публіцистичної праці «Як московський царизм підкорював народи». Заарештований та засуджений на 10 років. Подальша доля невідома
У 1949 році головний командир Роман Шухевич реорганізував армію. Невеликі збройні відділи, які продовжили боротьбу, були мобільніші, значно легше маневрували та краще вели диверсійні дії й простояли радянській пропаганді. Цей етап боротьби тривав до полонення останнього генерала і командира підпілля Василя Кука у 1954 році.
Командування ВО «Богун» разом з гостями. Нижній ряд (зліва направо): шеф розвідувального відділу (ШРВ) «Немо» (Андрій Кисіль); член ОУН(б) «Іванів» (Омелян Логуш); керівник угорської місії до УПА підполковник Ференц Мартон; комендант запілля УПА-Північ «Горбенко» (Ростислав Волошин); командир групи «Еней» (Петро Олійник); керівник охорони делегації «Кропива» (Василь Процюк). Верхній ряд: заступник ШРВ «Палій» (Василь Коренюк); господарчий референт УПА-Північ «Зубатий» (Василь Мороз); шеф штабу групи «Черник» (Дмитро Казван)
Останній відомий історикам бій повстанця і чекістів відбувся у 1967 році. Окремі підпільники, як Ярослав Галущак та Ілля Оберишин, не здалися до проголошення незалежності України.
Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua
У 2015 році Україна визнала Українську повстанську армію, надавши законом її бійцям високий статус борців за незалежність України. 75-річний ювілей УПА відзначається на державному рівні.
Серед випускників Лісотехнічного університету, а особливо кафедри дизайну, чимало талановитих і знаних людей. Одним із успішних є художник Петро Сметана. Його роботи є в музейних і приватних колекціях у Канаді, Швеції, Німеччині та Польщі. Митець працює у власній техніці, яку формував багато років. Змішування олійних фарб під впливом різних температур створюють особливий ефект глибини кольору.
Художник Петро Сметана
Живописом Петро почав займатися ще в студентські роки, коли навчався на кафедрі дизайну. Та сама творчість була значно раніше і досить утилітарна, коли самотужки почав працювати з деревом, реставрував антикварні меблі.
— В Лісотехніці я вчився в той час, коли було досить важко будь-що купити для творчості — не було фарб, потрібного паперу, тож доводилося обходитися якимись підручними матеріалами. Та вже тоді мав можливість втілювали власні ідеї і, що найцікавіше, навіть їх обстоювати. В більшості отримував верх навіть над викладацькою думкою. Це мені давало внутрішню сатисфакцію, — пригадує студентські роки Петро.
Робота художника Петра Сметани
Зрештою, Лісотехнічний університет подарував художникові не лише спеціальність, нові знання, а й майбутню дружину.
— Я закінчував університет, а моя дружина тоді лише вступила на навчання. В мене була майстерня в центрі міста, де ми разом із іншими творчими студентами проводили різні вечори. Часто ходили по горах в довші походи. Було дуже цікаво. Особливо багато часу разом такими творчими компаніями ми проводили в холодні пори року.
У вересні художник презентував свою одинадцяту виставку в Музеї міста, у Львівській ратуші. У рамках „Днів європейської спадщини“, тематика, фабрики, шпиталі та освітні заклади. В проекті піднімалась тема зникаючої промислової архітектури.
Відкриття виставки художника Петра Сметани
— Мені завжди дуже подобалися промислові райони різних міст. Я досліджую цю тему в Україні, і за кордоном. Промисловий Львів зникає. Та найгірше, що цього майже не помічають, адже звикли сприймати місто лише в межах історичного кільця. Та поза площею Ринок також є Львів.
Серед робіт на виставці „Міста, що зникають: наступна частина“ в Музеї міста чи не найбільше уваги відвідувачів привернула інсулінова інсталяція. „Споживацтво споживає тебе“. Головний месидж, який митець хотів донести глядачам, — надмірне споживання, накопичування різноманітних матеріальних псевдоцінностей, врешті знищує справжні духовні цінності, правдиві почуття. Підміна понять змінює людську сутність.
— Інсталяцією з інсуліном я хотів привернути увагу до надмірного споживацтва, яке спричинює хвороби — і фізичні, і психологічні. Доповненням до неї стала також дискусійна зустріч із лікарем з Риму Василем Носою, який займається естетичною медициною. Він говорив про надмірне споживацтво з медичної точки зору, а я — з мистецької. Інсталяція створена з 21 тисячі ампул інсуліну, які я знайшов на смітнику одного з підприємств Львова. Ліки просто змарнували на початку 1990-х років замість віддати їх на потреби хворих, — пояснив суть своєї роботи митець.
Петро переконаний, що актуальне мистецтво має бути певним діагностиком проблем у суспільстві. І взагалі, він є прихильником того, щоб люди не просто роздивлялися мистецькі роботи, а розумово працювали. Бо серйозна проблема сучасного суспільства в ліні: хочуть просто подивитися і побачити, а не хочуть вникати у зміст.
Відкриття виставки художника Петра Сметани
Багато своїх робіт митець віддає на благодійні аукціони, виручені кошти спрямовують на допомогу хворим дітям, а також на стипендії для талановитих студентів одного з Університетів. Петро Сметана переконаний, що в Україні зараз дуже багато можливостей для розвитку мистецтва і для реалізації митців — резиденції, виставки, пленери. Та щоб бути успішним і цікавим, потрібно постійно розвиватися.
Робота художника Петра Сметани
— Для лінивих людей усе складно. Мені не подобається, що художників сприймають як легковажних персон. Хоча насправді в Україні є дуже багато хороших художників, яких мистецтво мені дуже подобається, багато з ким знайомий і товаришую . Це митці високого рівня: художник зі світовим ім’ям Сергій Гай, Борис Буряк, Сергій Савченко, Володимир Богуславський. В Києві також дуже багато висококласних художників світового рівня — Іван Марчук, Микола Журавель, Петро Бевза, Петро Лебединець — каже мій співрозмовник. — Та глобальна проблема для українського мистецтва — не сформований мистецький ринок. Тому зараз варто починати хоча б з того, щоб вже у школах вчити дітей розуміти мистецтво.
Коли слова стають сильнішими за будь-яку зброю, коли пісня здатна обдаровувати надією і додавати сили йти в бій, тоді виникає необхідність, щоб її виконували всі, в кожному куточку країни. Проект #Піснівійни — це п’ятнадцять композицій, де, без перебільшення, кожне слово пережите на війні. Їх створили самі воїни АТО і записали альбом разом із українськими співаками.
До альбому ввійшли різножанрові пісні на різні смаки та їх всіх об’єднує тема війни. Те, що проект цікавий не лише воїнам, а й пересічним українцям, як зазначила ініціатор і координатор проекту, журналістка Галина Гузьо, свідчить про те, що тема війни не байдужа і болить. Сподіваюся, що цей диск, хоча б трошки приблизить перемогу. Бо моральний дух української армії надзвичайно важливий у перемозі.
— Для мене цей проект цінний, бо ті всі слова — прожиті. Це не слово, написане десь на дивані чи ліжку. Ні! Тут все вирвано з власного шляху. Наші думки йдуть від серця і полетять потужною енергією на Схід, де їх точно будуть слухати. Гітара сильніша за „Гради“, які стоять на східних територіях. Тут є снайпери, які „б’ють“ у свідомість. Гібридну війну треба спершу побороти в голові, — наголосив на презентації проекту #Піснівійни воїн Зиновій Медюх.
— #Піснівійни — надзвичайно важливий проект через свою українську складову. Воїнів АТО вводять в оману завуальованою пропагандою, так званого „русскоязичного патриотизма“. Більшість пісень, які співають вони, були написані ще в радянські часи і всі вони російською. Натомість #Піснівійни — абсолютно українськомовний проект. Тож, переконаний, що згодом наші російськомовні патріоти співатимуть вже нові пісні українською мовою, — підкреслив наймолодший учасник проекту, 21-річний воїн-доброволець Ігор Шолтис.
Деякі композиції, як зокрема, „Дорога на Схід“, вже стали фронтовими піснями.
Олександр Рожко пройшов чотири війни: Афганістан, Дагестан, Югославія і Придністров’я.
— На війні нема кольорів, там все чорне або біле. В цьому диску вся правда про війну, те, про що думають воїни. Я свою війну розпочав в 1982 році. Маю багато досвіду, бачив різних людей, переживав різне і знаю, що пісня — це один із головних чинників, який піднімає дух солдатів, — наголосив боєць.
У проекту #Піснівійни взяли участь чотирнадцятеро воїнів АТО, більшість — добровольці. Разом із ними записали композиції „Піккардійська терція“, Павло Табаков, Тарас Тополя, Арсен Мірзоян, Сергій Василюк та інші. Компакт-диски безкоштовно передають бійцям на передову, у військові частини, майбутнім офіцерам. Гроші на мистецький проект — народні, у ньому жодної копійки з державного бюджету чи від влади. Альбом видали тиражем п’ять тисяч дисків. Першу тисячу вже передали на передову для наших воїнів. І більше того, всі пісні будуть у вільному доступі в інтернеті, тож слухати і переспівувати зможуть усі.
Папа Римський Іван Павло ІІ про Барбару Урбанську-Міщук сказав такі слова: «Барбара справою свого таланту перейшла кордони скороминучості і смерті».
Світову славу Барбарі Урбанській-Міщук принесли її витвори зі скла, хоча протягом життя вона професійно та успішно займалась малюнком на полотні, колажами, графікою та комп’ютерними зображеннями. Через призму років сьогодні критики порівнюють творчий доробок Барбари Урбанської-Міщук із «лавиною» експозицій по всьому світу.
Роботи зі скла отримали на виставках найбільших світових столицях шалений успіх. До слова, витвори презентувались в найбільших галереях Берліна, Будапешта, Праги, Лондона, Мехіко, Нью-Йорка, Токіо, Парижа та Москви. Всього таких столиць біографи Урбанської-Міщук нараховують близько тридцяти. Сьогодні поціновувачі творчості майстрині можуть зустріти її роботи не лише в галереях Варшави, Познані та Вроцлава, але в музеях США та Швейцарії.
Витвори зі скла Барбари Урбанської-Міщук
Барбара Урбанська-Міщук народилась в 1936 році в місті Луцьку в родині Яна Едварда Урбанського та Софії Сівек. Батько Барбари працював у луцькій поліції. Сам він був родом із міста Верушув (Польща). В поліції був із 1929 року, спочатку в Люблінському воєводстві, а потім в Волинському – у Ковелі, а пізніше Луцьку. Матір Софія була родом із німецького міста Ельмсгорн. В родині народилось дві доньки: Барбара та Ізабелла. Близькі називали Барбару ласкаво Бася. Перед початком Другої світової війни родина Урбанських переїхала до Познанського воєводства, куди перевели по роботі батька Яна.
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. 17 вересня на територію Польщі вступили частини Червоної Армії. Відповідно до норм тогочасного міжнародного права, СРСР вчинив військову агресію проти Польщі, окупувавши військовою силою її східні території. Польське командування віддало наказ не чинити опір радянським військам. 19 вересня 1939 наказом НКВС було створене Управління у справах військовополонених й інтернованих й організовано 8 таборів для утримання польських військовополонених.
Витвори зі скла Барбари Урбанської-Міщук
Усього в ході просування Червоної Армії було захоплено від чверті мільйона до півмільйона польських громадян, серед яких були військовослужбовці польської армії. Серед арештованих була родина Урбанських, яку репресували та відправили потягом до Тверської області. Там в одній із тюрем був закатований Ян Едвард Урбанський. Після закінчення Другої світової війни Софія та доньки повернулись до Польщі та оселились в Пйотркові Трибунальському.
В творчому життєписі Барбари Урбанської-Міщук виділяють три періоди, в кожному з яких вона яскраво проявила себе як автор з незалежним та індивідуальним поглядом.
Витвори зі скла Барбари Урбанської-Міщук
Після закінчення навчання у Вищій державній школі образотворчих мистецтв у 1962 році Барбара приїхала до Пйотркова Трибунальського, де розпочала працювати в місцевій гуті (підприємство мануфактурного типу (склоробний завод), де вироблялося скло та скляні вироби. В широкому розумінні гутою можна вважати будь-яку промислову піч з навісом чи прибудовою (пор. нім. Hütte)) скла «Гортензія», яка спеціалізувалась на виготовленні господарського скла. Проте Барбара започатковує там виготовлення мистецького скла. За кілька років вона отримує сімнадцять патентів на право виготовлення різних видів скла. За досягнення її відзначає Міністерство культури Польщі, Барбара стає Заслуженим діячем культури.
Наступний етап творчого злету нашої землячки пов’язаний із перебуванням в США, куди вона поїхала на запрошення Temple University Tyler School of Art, що знаходиться в місті Філадельфія штату Пенсильванія. Саме в цей період організовуються перші виставки робіт Урбанської-Міщук в США. Одним із досягнень було визнання її творчого доробку колегами та пропозиція стати членом American Glass Art Society.
Витвори зі скла Барбари Урбанської-Міщук
Із 1994 року Барбара переїжджає на постійне місце проживання до столиці Австрії. Саме тут вона створює свою абсолютно нову колекцію під назвою «Людина та природа», презентація якої відбулась в японському парк Сетагая посеред Відня. Одні з кращих сакральних робіт Барбари сьогодні презентовані в Музеї архієпископства при Соборі святого Стефана у Відні. Ця виставка була присвячена другій річниці зустрічі Барбари з Папою Римським Іваном Павлом ІІ.
У Відні майстриня розпочинає свою педагогічну діяльність, навчає малюванню дітей та готує до вступу у вищі навчальні заклади майбутніх художників.
Витвори зі скла Барбари Урбанської-Міщук
В столиці Австрії Барбара зустріла свій творчий ювілей – 50-річчя професійної діяльності. На честь річниці вона презентувала виставку нових робіт, яка відбулась у офісі Організації Об’єднаних Націй. До слова, Відень є третім містом-резиденцією ООН після Нью-Йорка і Женеви. Міжнародний Віденський Центр носить назву UNO-City.
Свої останні роки життя Барбара Урбанська-Міщук провела в будинку віденського професора та відомого піаніста Йорга Демуса.
Барбара Урбанська-Міщук померла 20 лютого 2012 року в Відні, похована на найстарішому цвинтарі Варшави – Старі Повонзки.
Цими днями в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) експонується виставка знаної української художниці Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем». Але, якщо ви чекаєте традиційних для мисткині портретів сучасників у регіональних українських костюмах чи фантазійних персонажів – приготуйтеся до несподіванки.
«Прогулянка морем» Катерини Білетіної зовсім інша, немає чітко промальованих рис обличчя чи елементів одягу, немає того казкового реалізму вигаданих персонажів. Є настрій і натяк, є динаміка і філософія. Філософія моря, спокою і людини.
Катерина Білетіна
“Ця колекція робіт була написана впродовж останніх чотирьох років. Я була на пленері-фестивалі в Одеській області під назвою “Колір оксамиту” куди приїжджає багато творчих людей і там було створено морські картини”, – розповідає Катерина Білетіна про історію появи цих робіт.
Експозиція виставки Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем»
Роботи, виставлені в “Штуці” написані протягом чотирьох останніх років і є спробою мисткині зрозуміти, побачити та показати всім ще одну свою мистецьку грань.
“Кольорова гама цих робіт – це відгук у моїй душі на цю місцевість, море, степ. Така цілісна експозиція вийшла. Роботи писалися впродовж чотирьох років і були твори до яких я час від часу поверталася з пленера до пленера, такий собі пошук” , – каже художниця.
Експозиція виставки Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем»
Насправді Катерина Білетіна завжди має чим здивувати вибагливу львівську, і не тільки, публіку. В її творчому арсеналі дуже багато різноманітних проектів та пошуків.
“Насправді я багато чого роблю: малюю для дитячих книжок, окрема тема творчості фантазійні роботи. А ці твори — спроба чогось іншого, можливість здивувати людей”, – ділиться враженнями мисткиня.
Експозиція виставки Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем»
І здивувати всіх буде нагода вже найближчим адже Катерина готує нову, ще більш несподівану, майже містичну серію робіт з часу свого перебування в Берліні.
“Є низка робіт, які я створила працюючи в Німеччині, вони відрізняються від моїх українок, зовсім інші твори. Ця колекція називається “Відьми та всі інші”, можливо наступного року я її покажу у Львові”, – анонсує свої плани Білетіна.
Експозиція виставки Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем»
А тим часом побачити експозицію виставки Катерини Білетіної під назвою «Прогулянка морем» в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) можна до 31 жовтня 2017 року.
Павільйон Польського Радіо на фоні "Підкови". Фото 1930-х рр.
Делегація Польського радіо з Варшави зустрілася з керівництвом Центрального державного історичного архіву України у Львові. Досягнуто попередньої згоди, що матеріали з львівського архіву будуть оцифровані і їх передадуть до Варшави, повідомляє Форпост.
Нова будівля студії Польського радіо у Львові. 1930-ті
Серед документів – безцінні пам’ятки, які стосуються діяльності довоєнного Польського радіо “Львів”. Більшість з них досі не досліджені, – розповідає директорка Архіву Польського радіо Катажина Франковська: “Надзвичайно широка документація з преси. Ці матеріали не опрацьовані. Великим скарбом є збірка фотографій, яка зовсім не описана”. Цінними вважаються, зокрема, документи про те, як виглядали перші передачі Польського радіо “Львів”.
Листівка із зображенням пари, яка слухає радіо. 1920-1930-ті роки
Останні роки були позначені пробудженням історичної самосвідомості українського народу, значним інтересом до свого минулого та культурних надбань. Тому сьогодні на перший план виступає проблема збереження культурної спадщини України. Адже саме пам’ятки найбільш глибоко втілюють в собі особливості суспільно-історичного та культурного розвитку нашого народу, без різниці, хто ці пам’ятки зводив.
Однією із пам’яток історії та архітектури є Поморянський замок селищі Поморяни Золочівського району Львівської області. Замок є пам’яткою архітектури державного значення. Можливий архітектор замку – Шарль Бенуа, проте це достеменно не відомо. Перша згадка про появу замку в Поморянах відноситься до 1497 року. Про історію появи замку, його власників, перебудову написано дуже багато. Сьогодні ми хочемо нагадати про основні факти з історії замку та поділитись фотопідбіркою світлин Поморянського замку, яка датується початком ХХ століття. Більшість цих світлин ще не були опубліковані в Україні, тому є новими для читачів. На фото замок в доглянутому вигляді, не такий який зараз.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Поселення Поморяни над річкою Золота Липа існувало вже у XIV столітті. В ті часи тут стояв дерев’яний замок українських шляхтичів Свинків. Завдяки документу 1497 року нам відомо, що дідичем і власником Поморян був Микола Свинка, який і побудував перший замок, отримавши ділянку землі від короля Казимира. Тоді населення Поморян складалося з 32 українських родин і двох єврейських.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Магдебурзьке право Поморяни отримали у 1504 році від короля Олександра (так стверджує польський хроніст Баліцький). За версією іншого історика Дзєдзіцького магдебурію місто отримало ще раніше – у 1466 році, а привілей Олександра від 1504 року був лише відновленням права на самоврядування. Точно відомо, що Магдебурзьке право відновлено Якубом Собєським у XVII століття.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
У 1620 році Поморяни і довколишні землі придбав батько майбутнього польського короля Якуб Собєський. Він укріплює замок, зводить нову порохівню, робить потужний запас зброї і гармат.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Завдяки оточенню з трьох сторін водою фортеця не раз витримувала затяжні облоги турків і татар. У 1653 р. Поморянам загрожувала татарська орда та оборонці замку Андрій Варненський і Григорій Гаванський врятували їх. Коли татари наблизилися до замку, Варненський звелів випустити шлюзи (застави) на греблі. Тоді вода ринула з великою силою і потопила багато нападників. Деякі з них врятувались втечею, але значна частина потрапила в полон і пізніше їх поселили в Поморянах і сусідніх селах. І донині тут можна зустріти багатьох людей, в обличчях яких простежуються типово східні риси.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Поморянський замок був одним із улюблених місць перебування короля Яна Собєського, який за допомогою інженера відбудував його з руїн, значно укріпив і покращив, витративши на це все 25 000 золотих. Натомість згодом замок витримував усі татарські напади і облоги протягом 1687—1695 рр.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Після смерті Яна III Собєського замок постійно змінює власників і поступово занепадає. З 1740 року він становиться власністю магнатів Радзівілів, а наступного року замок частково знищує пожежа.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
У 1789 році поморянський замок переходить у власність Прушинських. Еразм Прушинський та його син Юзеф надають замку нового обличчя: північне та західне крило розбирають, натомість реконструюють південне і східне. В замкових палацах Прушинські зібрали велику галерею картин визначних художників світу, колекцію медалей, монет, печаток, мозаїк, ікон та іншого начиння.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Останні власники поморянського замку – Потоцькі. Вони володіють твердинею з 1876 по 1939 роки. Цікаво, що власник замку Юрій Потоцький завдяки своїм зв’язкам з Юзефом Пілсудським у 1930 році врятував українське населення Поморян від так званої «пацифікації» з боку польського уряду, яке стало реакцією поляків на піднесення національної свідомості українців на окупованих Польщею українських землях. Слід відмітити, що Юрій Потоцький багато зробив і для відродження замку після Першої світової війни, перетворивши його на гарну садибу з мальовничим парком.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Після Другої світової в замкових палацах розміщувався спочатку райком компартії, потім – райвиконком, а згодом – ПТУ. Хоча у 1978 році і була проведена реставрація замку, з 80-х років замок стоїть пусткою і руйнується на очах. Сьогодні замок в Поморянах – це два двоповерхових корпуси (південний та східний) та кругла кутова вежа.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Цього року розпочнуться реставраційні роботи в Поморянському замку XVII століття, розташованому в Золочівському районі Львівської області. 29 серпня 2017 року, пройшов аукціон з вибору підрядника на виконання реставраційних робіт. У тендері з вартістю понад 10 млн грн і терміном виконання робіт до 31 грудня 2018 року взяли участь чотири компанії. Найнижчу ціну запропонувало колективне підприємство “Центр комплекс” Львівської обласної асоціації інвалідів – 8,249 млн грн. 2015 року це підприємство реставрувало фасад і дах Музею Пінзеля у Львові, а наприкінці 2016 року перемогло в тендері на капітальний ремонт церкви Св. Миколая.
Для того, щоб краще зрозуміти велич будівлі пропонуємо вам переглянути відео, яке було в 2017 році викладене в інтернет. На короткометражному відео – Поморянський замок в 1920-х роках.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО Історик, викладач, генеалог-аматор, співзасновник проекту Lodomeria
До Дня захисника України та 75-ї річниці створення УПА на Львівщині відбудеться чимало тематичних заходів. Про це сьогодні, 10 жовтня, під час брифінгу розповіли організатори, інформує Львівський портал.
Як розповіла т.в.о. директора департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації Ольги Березюк, заходи з нагоди відзначення 75-ї річниці створення УПА та Дня захисника України розпочнуться вже з четверга.
“Заходи які будуть відбуватися на Львівщині матимуть надзвичайно патріотичний характер. Хочу зазначити, що відзначення цих подій розпочнеться вже з 12 жовтня, але основні заходи передбачені на суботу та неділю”, – сказала вона.
За словами директора департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Мирослави Туркало, в усій області і в усіх закладах культури відбуватимуться тематичні заходи.
Директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Мирослава Туркало
“Ми дуже активно готувалися до цих подій. І вважаємо, що 75 років від створення УПА та День захисника України – це ті заходи, які треба відзначати дуже потужно і на серйозному рівні. Так, 12 жовтня Музей визвольної боротьби отримає унікальний комплект нагород для відзначення героїв та учасників УПА. В це день один з мешканців села Крехова до цього музею передасть прапор, який був віднайдений у Крехові і які були збережені для нащадків вояками УПА”, – сказала вона.
Протягом 13-14 жовтня на Львівщині проведуть 27 фестивалів і крім того, 936 тематичних мистецьких проектів. Тобто, практично в кожного населеному пункті відбудеться святкування, вшанування та мистецькі патріотичні заходи.
Також Мирослава Туркало зазначила, що низка заходів пройде і у військових частинах Львівщини.
Воїни Української Повстанської Армії. Архівне фото
“Також акцент ми зробили на 29 військових частинах Львівщини, де зараз проходять службу наші захисники. І кожній з цих частин 13 жовтня відбудуться урочистості. Ми організували все таким чином, щоб до цих військових частин поїхали наші мистецькі колективи і привітали їх зі святом. Окрім цього, на Яворівську полігоні, де перебувають на ротації велика кількість хлопців, ми проведемо величезний проект “Пісні перемоги”, який відбуватиметься на стадіоні, де буде будуватися сцена. Ми запросили до проекту відомих виконавців та гуртів. Також з Яворівським полігоном ми спільно готуємо польову кухню для усіх, хто туди приїде”, – розповіла вона.
Програма заходів
09:00 – розпочинаються заходи вшанування біля меморіалу невідомому вояку УПА. Опісля учасники заходу вирушать на 67 та 72 поле на Личакові, де, зокрема, поховані герої АТО та Небесної Сотні. На 72 полі відбудеться панахида за загиблими та громадське віче.
11:00 – у гарнізонному храмі Петра і Павла відбудеться Богослужіння за Україну.
12:00 – на площі перед Оперним театром відбудеться традиційна посвята першокурсників ліцею імені Героїв Крут.
13:30 – на вулиці Батуринській, 1 відбудеться відкриття пам’ятного знаку тим, хто віддав своє життя на Сході України
17:00 – в Оперному театрі відбудеться урочиста мистецька академія з нагоди 75-річчя від створення УПА і Дня захисника України.
Вчора, 12 жовтня 2017 року, з нагоди Дня Захисника України та 75-річчя створення УПА, в приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а), нащадкам героїв Української повстанської армії вручили Хрести Бойової Заслуги.
Із вітальним словом до присутніх звернувся голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка і наголосив, що сьогодні основний обов’язок кожної людини – зберегти пам’ять про героїв, які відстоювали українську незалежність.
Голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка
“Сьогоднішній день – це вдячність тим людям, які далеко від нас, яких на превеликий жаль, немає з нами, але цей корінь, який вони заклали вартує того, щоб ми з пошаною ставились до цих людей. Я б дуже хотів, щоб ми згадували, вшановували героїв не лише у 75 –річчя УПА, а кожен день, тому що вони є наша традиція і наша звитяга. Щоб пам’ятали, що ми зможемо святкувати 80-ту річницю 90-ту і соту річницю створення УПА тільки тоді, коли Україна буде сильною і могутньою державою. Запорукою тої сили є дві речі – сильна армія і єдність суспільства”, – зазначив Олег Синютка.
Вручення Хрестів Бойової Заслуги нащадкам героїв Української повстанської армії
Куратор проекту «Лицарі ОУН та УПА» Микола Посівнич зазначив, що 1500 нагород відновлено за проектом відомого митця Ніла Хасевича.
Куратор проекту «Лицарі ОУН та УПА» Микола Посівнич
“Відновлено хрести, якими нагороджували командирів УПА та членів ОУН за звитягу у боротьбі за українську державу. Це проект Ніла Хасевича, у 40-х роках ці нагороди не отримали більшість героїв через смерть, а лише тепер з ініціативи істориків та громадських організацій ми це втілюємо на практиці і головний наш лейтмотив – відновити пам’ять, знайти родичів, ідентифікувати їх і вручити ордени”, – наголосив Микола Посівнич.
Хрести Бойової Заслуги нащадкам героїв Української повстанської армії
Із сльозами на очах Хрести Бойової Заслуги отримали 8 родин героїв УПА.
Ольга Cкопівська, сестра поручника ОУН Івана Жмурка
“Я пишаюсь, що живу на землі, яка народила і народжує героїв, я вдячна Господу, що наша нація після того, як була понівечена держава, знову зуміла відродитись. Я дякую історикам, політичним експертам, керівництву області та волонтерам, що вони, піднімаючи глибинні пласти історії, зробили усе можливе, щоб держава знала своїх героїв”, – зазначила Ольга Cкопівська, сестра поручника ОУН Івана Жмурка.
Комплект нагород “Лицарі ОУН та УПА”
Зокрема комплект нагород “Лицарі ОУН та УПА” передали у Музей визвольної боротьби України.
У продовження теми про другу виставку стрілецьких пам’яток, що експонувалася у Львові в 1934-1935 рр. сьогодні пропонуємо ознайомитися із відгуком художника, редактора, видавця, фотографа, одного із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС Івана Іванця на один з розділів виставки – стрілецьку карикатуру виконану О. Куриласом та Р. Сорохтеєм.
Статтю Івана Іванця “Стрілецька карикатура” було опубліковано у львівському часописі “Літопис червоної калини” (число 3, березень 1935 р.). Орфографія, стилістика та ілюстрації публікації подаються оригінальними.
Титул часопису “Літопис червоної калини” , 1935 р.
Стрілецька карикатура
написав : І.Іванець, б.пор. У.С.С.
На виставці памяток по УСС, присвячено дещо місця стрілецькій карикатурі. В оцінці вистави відмічено на загал високу мистецьку вартість стрілецької карикатури, а мистець В. Ласовський в своїй рецензії (Новий час “Дві вистави”) в дуже цікавий і тонкий спосіб перевів паралєлю між скромною виставою збережених стрілецьких памяток і імпозантною фашистівською, що мав змогу бачити її в Римі. Бачить він між иншим у стрілецькій карикатурі доказ позитивних рис української вдачі, видержалости і погідности навіть у тяжких обставинах. (Сміх крізь сльози). Для українця геройство стає чимсь буденним, звичайним.
З теки стрілецьких карикатур О. Куриласа
І справді виставлені стрілецькі карикатури 2-ох мистців Р. Сорохтея та О.Куриласа оживили цілісність виставки, були приємним відпочинком, бо сміх і гумор ділає все добре, ділає позитивно а люди веселі, життєрадісні, що вміють жартувати, це милі гості в товаристі. Тому так сатира як і карикатура може мати велику суспільну вартість.
Р. Сорохтей. Проф. І. Боберський
Трудно давати тут дефініції цих понять, бо вони часто заплутують, а не розяснюють їх. Звичайно привикли ми розуміти під карикатурою веселий тематично рисунок. Карикатура по суті є мистецькою синтезою, схарактеризованням дійсності в спосіб простий, ориґінальний ляпідарний, видвигає характеристичні елємєнти. Карикатуристом чи сатириком треба вродитися — треба ним бути.
Р. Сорохтей. Підх. УСС О.Кобилянський
Уродженим карикатуристом є Р.Сорохтей. На виставі бачили ми цілий ряд колишніх УСС в його карикатурній інтерпретації. Пізнали відразу давніх знайомих. Сорохтей як карикатурист цікавиться передівсім людською головою, виразом лиця. Кожня, ним сконструована голова, це прояв мистецької контемляції продуманої і провірюваної передвиступної праці. Працює він як селекціоніст, що відкидає менше важні елєменти, бере під увагу лиш те, що давалоб засадничий вираз особі — і де він у своїй методі дуже далеко, потрапить без жалю посвятити, відкинути якусь важну фізіольоґічну частину для виразу цілости. Притім Сорохтей витончений як мистець-ґрафік. Є в нього велике почуття лінії, яка завсіди дуже зясована, при тому тонка і ніжна. Карикатури, що він їх виконує тушею та пером набирають прецизності сталеритів, стають монументальні через свою зясованість та велике відчуття форми. Окрім портретових карикатур, виставлено і тематичні композиції двобій Цяпки-Скоропада з полевим духовником УСС о.Пшепюрським. Мистець використав якийсь інцидент товариського непорозуміння щоби дві між УСС популярні особистости розібрати до нага та пустити з штилєтами на себе.
Р. Сорохтей. Підх. УСС Придун вишколює чету
В другій карикатурі, що має мотив з площі вправ представлено молодого професора, до цього ще й фільольоґа в обстанові військової дійсности. Скільки тут професорства прикритого військовим одностроєм! Як добре відчуті стрільці-вояки, що гремлять військовим кроком.
Поле карикатури незвичайно широке як і взагалі мистецтва. Є в ньому місце для всіх темпераментів. Репрезентантами її в европейському мистецтві є динамічний Доміє, синтетичний Ґульбрансон чи легкий імпресийний француз Сем.
О.Курилас. Підх. УСС Угрин-Безгрішний
Імпресійну легкість та рисункову зручність бачимо в шаржах та карикатурах О. Куриласа. Курилас маляр з темпераментом, чого доказом цілий ряд малюнків, портретів та банальних мотивів, що їх виконав в часі свого побуту при УСС. В працях тих много безпосередности, живости, ав портретах маркантної подібности. О.Курилас є малярем дуже спостережливим і його як ілюстратора характеризує незвичайна прямо малярська память. Ці своєрідні прикмети як рисівника предиспонують його в великій мірі до карикатур. Нею він спеціяльно не займається, при УСС виконав їх цілий ряд, за час свого побуту в коші. Там видавано тоді сатиричні літоґрафовані журнали “Самопал”, “Самохотник”, яких треба було ілюструвати. Так повстав цілий ряд карикатур. Ось працівник пресової кватири — Угрин-Безгрішний — редактор і світливець коша з червоною калиною в устах бере дротяні перешкоди.
О.Курилас. Боєва Управа
На іншій зафіксована Боєва Управа в своїм колишнім складі. Вол. Бачинський роздумує спертий на голови українських есдеків В. Темницького та М.Ганкевича. На престолі в злагоді відпочивають чолові особистости К. Левицький та Н.Василько. На першому пляні проф. Боберський і Др. К. Трильовський по когутячому себе оглядають. Ось зараз кинуться на себе. Вони себе недолюблювали та оба вносили знов богато життя в середовище, в якому працювали.
О.Курилас. Українська політика в р. 1917
Рисунок це колись популярний на нашій землі. Др. Цегельський заломлює руки, остане теж цінною памяткою доби. Він дивиться як двох політиків ріжного напрямку розтягають галицького льва, що й вже з перемучення охляв. Коли дивимося на ті веселі рисунки артиста — то відчуваємо, що впливав на нього погідно надійний час та добра обстанова серед своїх в коші УСС. Карикатури, які він дав з побуту стрілецтва, залишаються на все не лиш цінними документа його мистецької праці, але і тематично характеристичними документами доби.
Сьогодні, 12 жовтня 2017 року, о 16.00 у Львівській обласній філармонії (вул. Чайковського, 7) відбудеться презентація документального фільму «Winter in Lviv» («Зима у Львові») про підопічних Товариства Червоного Хреста України.
Фільм підтримає акцію Баденського Червоного Хреста (Німеччина) для забезпечення роботи Медико-соціального центру Червоного Хреста у Львові зі збереженням мінімально необхідного штату працівників на довготривалий період. Медико-соціальний центр Червоного Хреста опікується соціально незахищеними громадянами, зокрема, літніми самотніми людьми.
Героїнями фільму стали чотири жінки з непростою долею. Усі вони пов’язані через їхні життєві обставини з Медико-соціальним центром Товариства у Львові. Патронажна медсестра Ольга Роман у свої 75 років і надалі виконує роботу на волонтерських засадах. Софія Войцихівська – пенсіонерка, яка навіть в негоду мусить здавати макулатуру, тому що її пенсії не вистачає на життя. Ірині Б’єнко-Шуль вже майже 100 років, вона пережила два концентраційні табори. Вона бажає миру, щоб ще одне покоління не втратило свою молодість через війну. Син Наталії Нагорної загинув на фронті на сході на України. Мати шукала тіло сина місяцями, щоб поховати його на цвинтарі у Львові. У неї тепер принаймні є місце, де можна віддатися горю.
Автор ідеї фільму – відомий німецький журналіст Тіль Майєр, який більше десяти років допомагає на волонтерських засадах львівським пенсіонерам. Він неодноразово отримував відзнаки за свою активну громадську позицію та роботу. Він пише та робить фотографії для «Spiegel Online» та багатьох інших видань.
У події візьмуть участь режисер фільму та його команда, керівництво Національного комітету Товариства Червоного Хреста України, керівництво і представники Львівської обласної організації Товариства Червоного Хреста України та герої фільму – бенефіціари Медико-соціального центру Червоного Хреста.
Товариство Червоного Хреста України запрошує Вас на подію, яка має на меті важливу благодійну мету – підтримати діяльність Медико-соціального Центру з допомоги самотнім літнім мешканцям Львова.
У вівторок, 10 жовтня 2017 року, в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) відкрилася виставка кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова».
Експозиція виставка кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
Для більшості людей кераміка це ужиткові речі, або як жартують художники керамісти «горшки». Проте доцент кафедри художньої кераміки Львівської Національної Академії Мистецтв, Заслужений художник України Василь Боднарчук чудово знає, що це не так. Кераміка це універсальна мистецька техніка, що може поєднувати в собі принципи об’ємної пластики (скульптури), графіки та живопису завдяки можливості творити на глиняній площині малюнок та декорувати її неймовірної глибини кольорів керамічного покриття.
Василь Боднарчук
“Якщо мене запитують люди з інших міст чим вирізняється мистецтво Львова найвиразніше на фоні мистецької України, то можна з впевненістю сказати, що своєю школою декоративно-прикладних дисциплін, а саме кераміка, ткацтво, скло та решта, які плекає наша Львівська Академія Мистецтв дуже багато років, з самого часу заснування.
Відкриття виставки кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
Експозиція виставки кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
Кераміка у Львові це вже давно не горщики, а повноцінне мистецтво і п.Василь Бондарчук, котрий викладає на кафедрі кераміки, має звання, підтримує та продовжує цей імідж. Але сьогодні ми представляємо п. Василя як художника. І як художник-кераміст він себе даній виставці проявляє швидше як живописець. Виставка дістала дуже гарний живописний ефект, дуже гарні пейзажі, має спокійну витриману естетику і думаю буде дуже привабливою для відвідувачів”, – сказала власниця галереї Олеся Домарадзька відкриваючи виставку.
Олеся Домарадзька
Талановита людина – талановита у всьому. Починаючи з 70-х років Василь Боднарчук розвивається як художник кераміст і так само талановито передає свій досвід студентам кафедри художньої кераміки ЛНАМ, відкриваючи їм широкі можливості художньої кераміки.
Експозиція виставки кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
“В каталогах п. Василя ми бачимо дуже гарні живописні, графічні роботи, акварелі , пейзажі, натюрморти, але як потужно це звучить в кераміці. Як унікально, в руках досвідченого майстра, це переплавляється в керамічні картини. Біля кожної з них можна стояти, дивитися, заглиблюватися та насолоджуватися прекрасною композицією та чудесними фактурами, неймовірною колористичною презентацією”, – поділилася враженнями доцент кафедри художнього текстилю Галина Кусько.
Галина Кусько
Для виставки в «Зеленій канапі» Василь Боднарчук пригтував серію творчих робіт під назвою «Силуети Львова». Керамічні пласти за мотивами архітектури старого Львова із живописними ефектами для досягнення яких художник використовує кольорові емалі , поливи, оксиди металів, кольорові глини та вітражне скло. Ця серія з 9- ти художніх творів є основою експозиції.
Орест Голубець
“Якщо говорити про Боднарчука, то це такий феномен, тому що крім вогню, який є в печі в нього є щ внутрішній вогонь. Це колосальна емоція, яка просто вириває з нього. І цей внутрішній вогонь знайшовся в його творах”, – зазначив мистецтвознавець Орест Голубець.
Експозиція виставки кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
Відкриття виставки кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова»
Виставку кераміки Василя Боднарчука «Силуети Львова» можна оглянути в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) до 29 жовтня.
У перші десятиліття XX століття Львів пережив музично-культурне піднесення. За період 1900-1939 років тут концертували польський композитор Іґнаци Падеревський (1901, 1910), німецький – Ріхард Штраус (1903), австрійський – Густав Малєр (1903), італійський – Руджеро Леонкавалло (1903), російський – Сергій Прокоф’єв (1933), угорський – Бела Барток (1936).
Такою ж знаменною подією став приїзд визначного французького композитора Моріса Равеля. Львів’яни отримали унікальну нагоду почути його знамениті оркестрові твори під орудою автора.
Моріс Равель (1875-1937) – французький композитор
Велике концертне турне Равеля, що розпочалося 14 січня 1932 року в Парижі у концертному залі Плейель (Salle Pleyel), пролягло через десятки великих європейських міст, серед них – Антверпен, Амстердам, Берлін, Будапешт, Бухарест, Брюссель, Варшава, Відень, Прага. У Львові авторський концерт композитора відбувся 16 березня у приміщенні Великого міського театру (нині – Львівський національний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької). Захід підтримало Львівське товариство прихильників музики й опери (Towarzystwo Miłośników Muzyki i Opery we Lwowie).
Вид на ілюмінацію Львівської Опери, фот. Адам Ленкевич, 30 – ті рр. XX ст.
Програма складалася з ориґінальних творів: сюїти «Гробниця Куперена» («Le Tombeau de Couperin»), хореографічної поеми «Valse», балету для оркестру «Bolero», фортепіанного концерту G-dur та інструментованої композитором для симфонічного оркестру фортепіанної сюїти Модеста Мусорґського «Картинки з виставки». Майже всі твори прозвучали під орудою автора, окрім сюїти «Картинки з виставки», якою дириґував Адам Должицький, на той час директор Міського театру. Фортепіанний концерт блискуче виконала французька піаністка Марґеріт Лонґ (Marguerite Long).
Адам Должицький (1886-1972) – польський диригент, уродженець Львова. Фото: http://www.uaktorek.pl/
Цей музичний захід отримав низку схвальних відгуків на сторінках польської і української періодики. Враженнями поділилися музичні критики й діячі – Альфред Пльон, Чеслав Кржижановський, Тадеуш Ярецкі, Стефанія Лобачевська, Антін Рудницький, Василь Барвінський. Кожен із дописувачів більшою чи меншою мірою висловив своє захоплення музикою композитора, у стилі якого хтось підкреслював впливи творчості Клода Дебюсі, Ігоря Стравінського, Сергія Прокоф’єва, а хтось бачив авторську неповторну індивідуальність. Критики не оминули увагою і другу іпостась Моріса Равеля – дириґентську, щоправда, більшість із них висловилися про неї критично. Високу оцінку отримала гра піаністки Марґеріт Лонґ, її чудова інтерпретація фортепіанного концерту Равеля.
Марґеріт Лонґ (1874-1966) – французька піаністка
Першими на подію відреаґували польські музичні критики Альфред Пльон (Alfred Plohn) і Чеслав Кржижановський (Czesław Krzyżanowski), вже через три дні після концерту (19 березня) опублікувавши свої статті у львівській періодиці: перший – у єврейському польськомовному щоденнику «Chwila», другий – в іншій щоденній газеті «Wiek Nowy». Альфред Пльон іменував Моріса Равеля найяскравішим представником тогочасної французької музики, звернувши особливу увагу на його оркестрові твори. Зокрема, «Вальс», на думку критика, написаний «у дусі безсмертного Йоганна [Штрауса], а, можливо Ріхарда Штрауса», проте суттєво збагачений ритмічними та гармонічними досягненнями. Автор статті підкреслив ориґінальність ідей композитора, що втілилася в музичній мові «Болеро», відзначив чудове інструментування фортепіанної сюїти Модеста Мусоргського «Картинки з виставки» і кваліфікував концерт французького композитора у Львові як першорядну артистичну подію.
Стаття Альфреда Пльона
Близькою за змістом була й рецензія Чеслава Кржижановського. Автор з неприхованою емоційністю висловив свою прихильність до музики Равеля, називаючи його концерт у Львові «урочистим святом музики в нашому місті». Рецензент звернув увагу на добре скомпоновану програму, що дозволила слухачам отримати загальне враження про музику композитора: «… це добре, що в насиченій програмі знайшли місце твори, які дали можливість споглядати у всій повноті багатство інверсії і колористики, у цій незліченній кількості кольорів, яке людський геній уміє добувати і зіставити у всіляких комбінаціях небагатьох зрештою інструментів». Чеслав Кржижановський високо оцінив Концерт для фортепіано з оркестром Равеля і одночасно підкреслив виняткову майстерність піаністки Марґеріт Лонґ, гра якої викликала «грім оплесків».
Глядацький зал Львівської Опери
Оригінальні композиції – «Вальс, хореографічна поема», «Болеро» – та оркестрова версія «Картинки з виставки» Модеста Мусоргського, що прозвучали у другому відділі концерту, на думку Чеслава Кржижановського, мають необмежений простір для маневру оркестрування і самого оркестру. Водночас рецензент дещо критично висловився про Равеля як дириґента: «Незважаючи на ввічливе і щире захоплення композитором, не здається нам, що він є природженим дириґентом». Кржижановський був єдиним з рецензентів, хто звернув увагу на те, що музиканти грали не в оркестровій ямі, як зазвичай, а на сцені, і відзначив, що це нововведення забезпечило чудовий акустичний результат.
Антін Рудницький (1902-1975) – український композитор, піаніст, диригент, музикознавець. (Назустріч. – 1935. – Ч. 19)
«Львів може гордитися: його відвідав найвизначніший представник сьогоднішньої французької музики і один з найбільш відомих композиторів світа, Моріс Равель», – так починалася стаття галицького композитора й дириґента Антона Рудницького в українському щоденнику «Діло» від 20 березня 1932 р. Ознаками музичного стилю чільного представника французького імпресіонізму автор уважав «легкість форми, барвистість орхестрової палітри, химерність мотивіки, чисто париську “ароматність” цілости». Рецензент удався до зіставлення творчості Моріса Равеля й інших чільних представників світової музики, зокрема Ріхарда Штрауса й Ігоря Стравінського. Порівняння, проте, підштовхнуло до висновків не на користь Равеля, творче надбання якого Антон Рудницький оцінив як «дивно мале».
Стаття Антона Рудницького в газеті «Діло»
Видима прихильність українського критика до музики Ріхарда Штрауса й Ігоря Стравінського, не завадила йому все ж визнати неабияку популярність творів Равеля, що «увійшли у постійний репертуар орхестр, камерних ансамблів й пяністів усього світу». Антонові Рудницькому найбільше припав до вподоби музичний твір «Болеро», з огляду на ідею ритмічного остинато та мистецтво оркестрового письма: «Дуже цікаво задумано “Болеро”: один короткий мотив (мабуть оригінальний народній еспанський) – переведений через усі групи інструментів, у постепенній градації, на тлі монотонного, двох-тактового ритмічного мотиву малого барабанчика. В цій ідеї того ритмічного мотиву є Равель справді великим – маленький барабан виростає до ролі сольового інструменту, не вимагаючи зрештою від ніякого віртуоза спеціальних кваліфікацій. Уважаю, що це одна з найсильніших прикмет орхестровки Равеля: вміння використовувати ударні інструменти в найріжнорідніших ефектах маючи однак все на увазі природні, невеликі, дані звичайних орхестрових “ударників”».
Партія флейти (фрагмент) з «Болеро» Равеля
Виконавиця фортепіанного концерту Марґеріт Лонґ, на думку рецензента, «просто “перевиконала” всі завдання концерту, всеціло підтримуючи своєю певністю і спокоєм орхестру і диригента – композитора». Не без скепсису Рудницький зауважив, що попри те, що фортепіанна сюїта Мусоргського була майстерно зоркестрована, та «чи все таки не краще було би, коли б Равель створив за час, який він мусів витратити на написання міліонів нотних голівок партитури «Картинок з виставки» – якийсь власний, оригінальний твір?».
На завершення Антон Рудницький, як і польський колега Чеслав Кржижановський, розкритикував Равеля-дириґента: «Всіми творами диригував сам композитор; при першому піднесенні руки стало всім ясно, що він не диригент; а впродовж концерту – що він за диригування й не повинен братися. Однак орхестра, зелектризована самою присутністю великого творця, старалася, як можна, і з честю вийшла з досить важкої і складної програми концерту…».
Фото. Тадеуш Ярецкі (1889-1955) – польський композитор, диригент, публіцист, уродженець Львова. Фото: https://pwm.com.pl/
21 березня в іншому львівському щоденнику – «Słowo Polskie» – з’явилася обширна публікація польського композитора й дириґента Тадеуша Ярецкого (Tadeusz Jarecki) «Wrażenia z występu Ravela we Lwowie». Відтворивши життєпис Равеля і середовище, в якому він народився і зростав, автор вдався до докладного аналізу його творчості. Ярецький наголосив на впливі народних пісень і танців, музики Генрі Дюпарса, Ґабріеля Форе, Каміля Сен-Санса, Жюля Массне, Сезара Франка, а також Клода Дебюсі, Еріка Саті, Ігоря Стравінського. Від першого струнного квартету, як стверджував Ярецький, кожний наступний твір Равеля можна вважати відкриттям у галузі музичної техніки. Рецензент також наголосив на творчій еволюції композитора «Завдяки безперервній роботі над поглибленням своїх музичних засобів, непомітний горянин з Піренеїв виріс до представника французької музики, і, нарешті, став кумиром усього музичного світу». На думку автора, концерт симфонічних творів Моріса Равеля подарував львів’янам гарну можливість ознайомитися з творчою манерою композитора щодо способу й темпів виконання власних творів. Ярецький коротко проаналізував кожен із них, фахово охарактеризувавши стиль і рівень виконання.
Як і всі інші рецензенти, автор особливо відзначив винятково ритмічне виконання фортепіанного концерту Марґеріт Лонґ, назвавши його артистичним тріумфом: «Тут співпраця артистки цієї самої національності помогла композиторові виявити не тільки багатство зовнішньої сторони композиції, але і створити сильну художню цілісність. […] Це був справедливий тріумф мистецтва і львівська публіка приготувала композиторові й артистці велику овацію, нагороджуючи їх бурхливими оплесками та квітами».
На відміну від Антона Рудницького, що інструментування сюїти Мусоргського вважав марно витраченим часом, Тадеуш Ярецький наголосив, що саме завдяки обробці Равеля цей твір можна віднести до шедеврів оркестрових сюїт. У заключному абзаці рецензент висловив подяку Товариству шанувальників музики і опери і підкреслив, що цим концертом воно відкрило вікна в Європу й дозволило розкритися оркестрові, який своєю грою піднявся вище звичайного рівня.
На концерт відгукнулася також відомий польський музикознавець Стефанія Лобачевська (Stefanja Łobaczewska). Вона звернула увагу на вдалу і надзвичайно точну програму, що відображала творчий профіль і шлях композитора. Авторка зазначила, що слухачі, для яких важить традиція, знаходять у його композиціях підтвердження свого світогляду, переживають відчуття єднання доби романтизму з духом імпресіонізму, зачаровуються технічною майстерністю, новаціями композитора в гармонії і формі, рідкісною безпосередністю, притаманною лише поодиноким композиторам сучасності, що найсильніше виявилася в «Болеро». Про останній твір Стефанія Лобачевська відгукнулася як про «знамениту композицію М. Равеля, що штурмувала всю Європу».
Василь Барвінський (1888-1963) – композитор, піаніст, педагог, музичний критик.
Не проіґнорував подію визначний український композитор, піаніст і музикознавець Василь Барвінський, лаконічно виклавши свої міркування у статті «Композиторський концерт Моріса Равеля», опублікованій у газеті «Новий час». Він поділяв думку інших критиків про те, що Равель є одним із найвизначніших французьких композиторів, а його концерт у Львові вважав музичною сенсацією. Порівнюючи музику Моріса Равеля і Клода Дебюсі, двох представників французького імпресіонізму, Василь Барвінський зазначив: «У Равеля зарисовується багато виразнійше не тільки формальна структура твору але і мельодійна лінія, зберігаючи при тому усю питому імпресіоністичній музичній мові легкість виразу та запашність настрою. Коли додати до того що і в ділянці інструментовки виявляє Равель чи не найбільше своєї індивідуальности, то не входячи в порівнання його значіння з іншими Корифеями сучасного музичного мистецтва – все таки треба визнати Равеля одною з найвизначніших музичних постатей сучасної доби. Французи уважають його своїм Моцартом».
Василь Барвінський дуже стисло висловився про твори, що прозвучали на концерті 16 березня 1932 року, особливо відзначивши симфонічну сюїту «Le Tombeau de Couperin». Фортепіанний концерт, на його думку, що не позбавлений певного впливу Ігоря Стравінського й особливо Сергія Прокоф’єва, був «виконаний прекрасно першорядною пяністкою Марґерітою Льонґ». Критично висловився музикознавець про хореографічну поему «Valse», «менче переконуючу віденською сентиментальністю потягненою імпресіоністичною поволокою» та «Bolero», «що мучить як “абсолютна” музика надмірним повторенням в тій самій тонації початкової теми – помимо мистецької і так ріжноманітної форми інструментовки».
Оцінивши заслуги Равеля в ділянці інструментування, Василь Барвінський також не сприйняв його у ролі дириґента, зауваживши: «Ориґінальними своїми творами дириґував сам композитор – і хто знає чи не осягнувби він значнійшого успіху – колиб тими творами дириґував хто інший». Рецензент звернув увагу й на те, що зал не був достатньо заповнений з причини надмірно високих цін.
Про концерт інформувала також хронікальна нотатка «Towarzystwo Miłośników Opery sprowadziło francuskiego mistrza Maurice Ravela» у місячнику “Orkiestra” за квітень 1932 року.
Площа Соборна, 2а (колишня Бернардинська площа) у Львові, де містилося Консульство Франції
На жаль, ніхто з дописувачів не подав жодних деталей про побут Равеля у Львові, його професійні чи приватні контакти, якщо такі були. Лише з публікації Георгія Масенка (без посилання на джерела) дізнаємося про те, що на честь маестро було влаштовано урочистий прийом у «гостинних салонах» Французького консульства, де композитора вітав увесь мистецький бомонд міста.
Володимир ПАСІЧНИК кандидат мистецтвознавства
Джерело:
Пасічник, В. Моріс Равель у Львові (1932): реконструкція події за матеріалами польської та української періодики / Володимир Пасічник // Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. – Київ, 2015. – Вип. 20. – С. 349–356.
До палацу Фредрів-Шептицьких у Вишні дорога не заростає.
На перший погляд, село Вишня вирізняється хіба що своєю живописною природою. Але якщо прямувати до берегів місцевої річки, відразу видно, як у зелені потопає перлина архітектури – садиба родини Фредрів-Шептицьких. Тут жив і творив класик польської літератури Олександр Фредро. А також зростала його дочка, письменниця та художниця, яка виховала двох відомих подвижників церкви – Андрея та Климентія Шептицьких.
Родинний маєток Фредрів, розташований біля міста Рудок, зведений у стилі неоренесанс. Це пам’ятка історії та садибної архітектури XIX століття.
Палац Фредрів біля Рудок, 1918 р.
Великий мурований палац Олександр Фредро звів у 1835 році. Тоді село називалося Бенькова Вишня. Дата побудови палацу вибита на картушах, вмурованих у ліве крило споруди. Будинок чудово зберігся не лише зовні: залишилася й велика частина внутрішнього декорування. На першому поверсі – столова зала та великий салон, на другому – бібліотека. Хоча з радянських часів у палаці міститься частина Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету, тут працює меморіальна кімната, в якій колись багато часу проводив внук господаря – Роман, майбутній владика Андрей. Дивовижної краси будівля потребує негайної реконструкції, як зовні, так і зсередини. Близько сотні років його капітально не ремонтували. А всі цінні меблі та речі розграбували партійні працівники. Незважаючи на сумну долю, у закинутій садибі панують відголоски колишньої розкоші. Палац нараховував понад 15 кімнат. Їх прикрашали п’єци з позолотою, стелі ще досі вкриті ліпниною. Сходи, що з’єднують перший і другий поверх, виготовлені з червоного дерева. Збереглися приміщення колишньої конюшні та господарської будівлі, де жили та працювали кухарі, покоївки.
Портрет Александра Фредро, виконаний Максиміліаном Фаянсом, після 1852 року
Батько Олександра Фредра Яцек викупив село наприкінці XVIII cтоліття. Тут у них з дружиною Маріанною народилося дев’ятеро дітей. З них усіх вижив лише один – Олександр. Він став відомим польським письменником-драматургом, шанувальники називали його «польським Мольєром».
У складі війська Наполеона Бонапарта брав участь у поході на Москву, втік з російського полону, за військові заслуги нагороджений хрестами «Віртуті Мілітарі» і Почесного Легіону. Олександр Фредро завжди брав активну участь у громадському житті, був членом Люблінської масонської ложі.
Софія Шептицька
Довкола палацу розкинувся розкішний парк з озером. Таємнича тиша створює атмосферу затишку та спокою. Сестра Олена Данута Манькут, дослідниця життя дочки Фредрів – графині Софії, автор книги «Софія з Фредрів Шептицька», зауважує, що саме обстановка маєтку вплинула на формування особистості мами Шептицьких. У своїх листах-мемуарах графиня писала, як любить Бенькову Вишню, де «впивалася простором садів, свободою, співом птахів та тишею села. Так дивно, несвідомо, із деякою розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія…».
Площа маєтку становила близько 40 га. Тут було до 300 видів унікальних дерев. Більшістю з них, у тому числі липою, корковим і тюльпановим, можна помилуватися й зараз. В артезіанському колодязі до сьогодні є вода.
Над колись розкішним ставом, у якому плавали білі лебеді, розкинулися верби. Це місце облюбували місцеві рибалки. Судячи з великої кількості залишених пляшок і упаковок від солодощів та насіння, місцева молодь полюбляє влаштовувати тут «вечірки на лоні природи»… Туристів мало, а студенти тут вчаться нечасто. Аби потрапити до палацу, потрібно знайти коменданта, який перебуває у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету у Рудках. Близько восьмої вечора до палацу приходить сторож, який також впускає охочих помилуватися колишньою розкішшю.
Палац Фредрів-Шептицьких у Вишні. Фото автора
Місцеві мешканці стверджують, що чимало приїжджих навідують покинутий маєток для того, аби прогулятися столітніми алеями каштанів і лип. Пам’ятка, пов’язана з родиною Шептицьких, заворожує природною ідилією та красою. Неповторну атмосферу палацу та парку пояснюють ще й «намоленістю» місця. Тут тривали цілодобові молитви, адже митрополит Андрей та його мати були дуже набожними. У своїх листах до подруги 19-річна Софія Фредро описувала свій день. Зазначала, що встає о сьомій ранку й молиться спочатку у своїй кімнаті. Потім спускається до зали, де ще нікого немає, снідає, промовляє молитви на вервиці й аж тоді вирушає на прогулянку садом. Дівчина мріяла провести життя на самоті, щоб мати більше часу для молитви та доброчинності. Натомість батьки хотіли видати дочку заміж. Софія просила у Бога віруючого чоловіка. Її бажання здійснилося: з графом Іваном Шептицьким, аристократом українського шляхетного роду, громадсько-політичним діячем, послом Галицького сейму, прожили довге та щасливе життя (43 роки). Молода сім’я стала на рушничок щастя, коли Софії минуло 24 роки. Після одруження вони перебралися у помістя в село Прилбичі. Отримавши гарний досвід у батьківському домі, Софія вміло облаштувала своє сімейне гніздечко, куди полюбляли приїжджати рідні та друзі. Оскільки її чоловік, зайнятий службовими справами, повітом і сеймом, часто відлучався з дому, всі клопоти по господарству лягали на плечі Софії. Тут також вона дбала про парк, і він був найкращим на всю околицю. Вишукані дерева та квіти привозили аж із самого Парижа. Сучасники зазначали, що графиня завжди була ввічливою і тактовною з робітниками, знала про їхні радощі та проблеми, допомагала у всьому.
Забава дітей Шептицьких
Шептицькі мали семеро синів. На жаль, двоє з них померли. Стефан – у ранньому дитинстві, а Юрій – у юності. Це стало важким ударом для батьків, й саме віра у Бога допомогла їм пережити це горе.
Графська корона і родинний девіз «FRIEDE HERR»
Сім’ю любили та поважали усі довкола. Шептицькі докладали чимало зусиль, щоб змінити життя оточуючих на краще. Збудували у селі захоронку для дітей-сиріт, гуральню, яка забезпечувала селян роботою, кам’яну дорогу… Корчму перебудували на заклад для денного перебування дітей, батьки яких цього потребували. Тобто щось на зразок дитячого садка. Коли Іван звів для родини новий палац, старий Софія перебудувала під каплицю, де молилася разом із дітьми та односельцями. Уся ця ідилія проіснувала до 1939 року, коли солдати НКВД вивели на подвір’я одного з синів Шептицьких – Лева, його дружину Ядвігу та римо-католицького священика Маріуша Скібневського. У парку біля маєтку наказали їм власноруч викопати яму та на очах у селян розстріляли. Книги, картини та інші цінності того ж дня вивезли невідомо куди. А двома роками пізніше підірвали палац.
Палац Фредрів-Шептицькиху Вишні
Сьогодні на місці палацу Шептицьких стоїть лише пам’ятний камінь. А на околиці Прилбич височіє родинна усипальниця Шептицьких.
В понеділок, 9 жовтня 2017 року, фондова колекція Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької поповнилася експонатами, пов’язаними з Йосипом Гошуляком любязно подарованими його дружиною Мратою Онуфрів.
Передача відбувалася в присутності знаних музикознавців та педагогів. Зокрема доктор мистецтвознавства та музикознавець Стефанія Павлишин поділилася спогадами свого знайомства з відомим канадсько-українським співаком Йосифом Гошуляком.
Речі о особистого архіву Йосипа Гошуляка
“З Йосипом Гошуляком ми познайомилися тут у Музеї Соломії Крушельницької, коли він почав приїздити, виступати, презентувати свої книжки, до яких ми теж долучилися. А потім і його дружина Марта Онуфрів, яка відіграла великого роль в популяризації цього дійсно заслуженого канадсько-українського співака. Ми дуже раді, що маємо його записи, його платівки, книжки і тим самим можемо завжди, коли побажаємо його слухати та презентувати”, – розповіла Стефанія Павлишин.
Речі о особистого архіву Йосипа Гошуляка
Музикознавець, педагог, голова Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України Володимир Грабовський наголосив на великій місії музею задля збереження національної музичної пам’яті.
“Сьогодні в музеї Соломії Крушельницької відбувається чергова зустріч з Йосифом Гошуляком через його дружину Марту Онуфрів. Кожен музей має завдання зібрати, зберігати, плекати пам’ятки і їх приносити далі у життя українське. Марта Онуфрів зробила сьогодні подарунок, подарувавши низку речей для музею Соломії Крушельницької для того, щоб цей музей і надалі продовжував свою цікаву, кропітку справу”, – зазначив Володимир Грабовський.
Речі о особистого архіву Йосипа Гошуляка
Дружина співака Йосипа Гошуляка журналіст, публіцист, правозахисник, поетеса, автор книг, українська громадська діячка в Канаді Марта Онуфрів поділилася спогадами з якими сентиментами ставився її чоловік до музею Соломії Крушельницької.
“Сьогодні, майже в 95-річницю співака Йосипа Гошуляка, на жаль нині покійного, який відійшов у вічність майже три роки тому, я привезла його особисті речі, щоб ця експозиція зберігалась у музеї Соломії Крушельницької, який він обожнював і про який висловлювався з величезним пієтизмом. Тому мені надзвичайно приємно подарувати ці речі музею Соломії Крушельницької”, – поділилася Марта Онуфрів.
Речі о особистого архіву Йосипа Гошуляка
Директор Музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Тихобаєва щиро подякувала пані Марті за безцінні подарунки і у відповідь зробила презенти гостям музею.
Головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької зазначила що отримані експонати допоможуть вивчити життєвий та творчий шлях не тільки Йосипа Гошуляка, але й цілої плеяди українських митців.
“Ми дуже тішимося, що наш фонд, зокрема збірка музичних діячів поповнилася новими, дуже гарними предметами. Це програмки, які мають для нас велику цінність у контексті дослідження життя і праці українських митців закордоном. І як я бачу мова йде тут не тільки про пана Йосипа Гошуляка, а й Йосипа Гірняка, Олімпію Добровольську, Ореста Руснака та багато інших. Є платівка, видана у Сполучених Штатах Америки — записи викоання пісень на слова Тараса Шевченка. Цінна вона тим, що до тепер ми мали тільки касетку з цими записами і очевидно, що на платівці набагато краща якість. І ми дуже вдячні пані Марті Онуфрів ще за два подарунки — особисті концертний метелик та концертова хустинка Йосипа Гошуляка”, – сказала Ірина Криворучка.
Отож, найближчим часом, нові надходження займуть почесне місце у фондовій колекції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької і допоможуть не одному поколінню дослідників української музичної спадщини.
Від укусів комарів буває не тільки боляче, але й смішно. Принаймні, про це мабуть могли би розказати жителі Львова міжвоєнного періоду, які регулярно читали сатирично-гумористичний журнал “Комар”. Дописувачі та творці видання “кусали” своїх читачів кожного тижня, але ці взагалі не скаржились. Сьогодні “трупики” таких “Комарів” можна знайти у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. І хто знає, можливо їхні “укуси” чимось можуть сподобатися навіть сучасним читачам. Давайте перевіримо.
Фрагмент титульної сторінки журналу “Комар”. Фото Є. Гулюка
“Комар кусає кожного тижня, під неділю” – таким записом розпочинається кожне видання гумористичного журналу “Комар”. Цей проект існував впродовж 1933 – 1939 років у Львові. Видавав його концерн “Українська преса”, який очолював Іван Тиктор. Над номерами працювали Лев Чубатий, Едвард Козак, Іван Гірний, Іван Керницький і ін.
Фрагмент титульної сторінки за 8 січня 1939 року. Фото Є. Гулюка
Пропонуємо зараз відкрити номер за 8 січня 1939 року і оцінити, що писали для читачів, які люблять гумор та карикатури.
Ілюстрація у “Комарі” до “еспанської анекдоти”. Фото Є. Гулюка
Еспанська анекдота. Дон Жуан полюбив лиху й зарозумілу дівчину. Вона сказала до нього: – Якщо хочеш, щоб я вийшла за тебе замуж, віддай мені своє серце назавжди. Дон Жуан відповів: – Моє серце є твоєю власністю. – Віддай мені свій розум. – У мене вже нема розуму від тієї пори, коли я стрінувся з тобою. Я нерозумний. – Віддай мені свою честь. Дон Жуан поблід. – Хай буде по твоєму. Візьми собі мою честь. Дівчина сказала: Тепер я дотримаю обітниці і вийду за тебе замуж. Тоді Дон Жуан відповів: – це неможливе. Ти забрала все, що було мною. Мене вже нема. Я – ніщо, а ніщо не може бути твоїм мужем. І відійшов.
Передрук карикатури у журналі “Комар”. Фото Є. Гулюка
Думки. 1. Причина, чому позичених книжок часто не віддається, лежить у тому, що легше є задержати самі книжки, ніж їх зміст. 2. Коли б люди мали менші шлунки, тоді мали би більше серця. 3. Журналісти подібні до дітей: люблять кричати. 4. Легше є зробити майно, ніж його видати, – твердив один, що фальшував гроші. 5. – Я чув, що ви знову змінили свою політичну орієнтацію… – О, ні! Я тільки перейшов до іншої партії… – Чи ви вдоволені з вислідів своєї політичної діяльности?.. – Очевидно. Майже всі мої свояки вже на посадах…
Карикатура на французько-німецькі відносини у часописі “Комар”. Фото Є. Гулюка
Татова перфума. Щоб забезпечитися перед грипою, випила мамуся дві чарочки горівки. Зараз потім поцілувала синка “на добраніч”. Хлопчик потягнув носом і сказав: – О, мама взяла таткові перфуми. Не для нього. Кирило Чіп читає в калєндарі пораду: «Коли черевик натисне ногу, то на болюче місце треба прикладати цибулю з медом». – Е, то не для мене, – каже Кирило, – бо мене натис чобіт.
Ілюстрація у журналі “Комар”. Фото Є. Гулюка
У часописі бачимо кілька цікавих зразків рекламування продукції: “М.С. з конюшинкою / Вас звеселить з родинкою, / Їх молоко, масло, сир / Принесуть Вам в хату мир. “Маслосоюз ” – Львів”;
Реклама у журналі “Комар”. Фото Є. Гулюка
Коляду автори часопису запопонували своїм читачам святкувати в компанії відомих політичних діячів того часу.
Карикатури у тижневику. Фото Є. Гулюка
Хитрий. У крамниці є напис: “Сталі ціни”. Прийшов гість і не зважає на напис, а торгується завзято. Вкінці купець дав йому опуст. – А таки ви мені опустили! – каже гість. – Чому ж пишете: “сталі ціни”? – Бо в мене є сталі ціни, лише я їх відразу не виявляю. Малий математик. – Ну, добре, мій хлопче, орієнтуєшся трохи: два в десять міститься 5 разів, але скажи мені, скільки разів міститься 10 в 2? Чи взагалі 10 в 2 може зміститися! – Може, прошу пана професора! – Яким чином? – Адже 10 пальців містяться в двох рукавичках.
Остання шпальта часопису “Комар”. Фото Є. Гулюка
Остання шпальта часопису “Комар”. Трохи реклами, ще більше карикатур та пародій.
Трохи реклами на останній шпальті. Фото Є. Гулюка
Ще зовсім недавно було літо, але не за горами вже й зима та зимові свята. Як можна бачити, не всі комарі зимою зникають. Окремі з них “кусають” (чи “кусали”) своїх читачів весь рік, наповнюючи атмосферою свята кожен день.
«Визвольна місія Червоної армії у вересні 1939 року», «нове щасливе життя, принесене єдинокровними братами зі сходу», «золотий вересень» — так совєтську агресію подавала пропаганда. Насправді галичани зіткнулися із зовсім іншою, вельми драматичною, а то й трагічною дійсністю.
Після «лагідної» українізації (зі змінами польських вивісок на українські, відкриттям українських шкіл тощо) розпочалося нищення основ, на яких досі спиралося суспільне життя, насаджування пролетарської свідомості, диктат страху, репресії. Минуло понад п’ятдесят іроків, коли історики отримали змогу публікувати дослідження про наслідки більшовицької окупації західноукраїнських земель у 1939 році, зокрема про карально-репресивну систему та масові жертви депортацій, розстрілів, звірячих катувань…
Вересень 1939 року: польські полонені йдуть у совєтську неволю. Фото: PAP
Народна оцінка так званого «золотого вересня» виявилася значно оперативнішою, бо з’являлася за гарячими слідами подій та жваво поширювалася серед місцевого люду як чутки-оповідки та анекдоти. Висміюванню підлягали передусім різні побутові моменти, які засвідчували суперечність між виголошуваними гаслами про культурне місіонерство «визволителів» та їхньою справжньою суттю. Уже в перші дні свого приходу «совєти» (так стали називати новоприбулих незалежно від їхньої національної чи партійної приналежності) позаймали найкращі помешкання центру Львова, господарів яких нерідко брутально виганяли, вивозили на Сибір. Необізнаність із місцевими порядками, модою, разюча відмінність у зовнішньому вигляді та пролетарська поведінка совєтів миттєво стали темами для дотепних коментарів.
«Єдна пані повідала»: походження та джерела польсько-українського фольклору про «визволителів»
У побуті, де місцеві мешканці сусідували із совєтами, часто-густо виникали анекдотичні ситуації. Ще Сергій Єфремов, записуючи політичні анекдоти на теренах Великої України (1919-1929), у своєму «Щоденнику» зауважував: “Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш”.
Галичани охоче словесно обігрували теми невігластва, безпорадності, тупості радянських офіцерів, їхніх жінок, чиновників, агітаторів та інших представників нової системи. Набув високої активності своєрідний стиль спілкування — так зване «ЄПП» («єдна пані повідала»), варіант «ПП» («пошта пантофльова») — переповідання «на кухні» (серед «своїх») новин-чуток із вулиці. Доволі багато творів про совєтів мають зневажливо різкі, гострі чи масні форми зображення. Є думка, що вони належать плоду фантазії найбільше скривджених у 1939 році міщан — переважно поляків. А популярність цих творів також серед українців упродовж багатьох наступних десятиліть — наслідок подальших кривд тоталітарного режиму.
Цікаво розглянути українсько-польську творчу співдію першої хвилі львівського фольклору про «визволителів». Приклади походять із мемуаристики (Мілена Рудницька «Західня Україна під большевиками», Остап Тарнавський «Літературний Львів: 1939-1944 рр.», Лариса Крушельницька «Рубали ліс… (спогади галичанки)», Роман Волчук «Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня» та інших). Основний джерельний матеріал почерпнуто з уст львів’ян переважно старшого віку вже у 2000-х роках.
Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»
Місцеві українці, попри історично зумовлене політичне протистояння з поляками, співмешкали з ними в єдиному публічному просторі, поділяли спільні культурні цінності, зокрема манери спілкування, поведінки, форми міського дозвілля тощо. До 1939 року в Галичині серед представників різних національностей заохочувалося, наприклад, вивчення багатьох мов, що вважалося показником рівня освіченості. Із приходом «визволителів» та нищенням усталених підвалин багатокультурності Львова місцеві українці та поляки опинилися в опозиції до нової влади. В описах побачених совєтів очевидці підкреслюють те, що їх найбільше вразило: нужденний, збідований вигляд, брудний і смердючий одяг солдат, непривабливий вигляд офіцерських жінок. Це породило сталі вирази: «Прийшла біда чорна»;«Голі, босі і обдерті»;«Жебрацька нужда», «Паршива, в куфайці вушивій»,«Батько Сталін, давай мила, бо вже воші мають крила…» тощо.
Як згадує Лариса Крушельницька, «висміювалося все, до чого лише можна було причепитися». Із перших днів героїнями усної сатири стали офіцерські жінки, а темою кепкувань — їхня разюча «інакшість» та невідповідність місцевим культурним стандартам.
Вулиця Краківська. Фото невідомого автора. Żanna Słoniowska. Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie. RM, Warszawa 2013
Образ совєтки: зневажливі історійки про «шляфроки», «ноцники» та «беретки»
Найбільший фольклорний резонанс отримав сюжет про те, що жінки «визволителів» одягали до театру шовкові нічні сорочки або пеньюари, так звані шляфроки, із гардеробів захоплених помешкань львів’ян, вважаючи це вишукане домашнє вбрання вечірніми сукнями. Цей сюжет побутує у різних формах подачі: від лаконічних і неконкретних констатацій (напр., «А до театру офіцерські жінки ходили в нічних сорочках. Було такє!»; «Популярним був анекдот про коронкові [мереживні] нічні сорочки, що їх, придбавши у місцевих людей, радянські жінки одягали до театру») до розлогих оповідань.
Ось один зразок: “Інтелігенція радянська, так звана, всі вони були теж бідні. Приїжджали вони з жінками. Багато «панів», як вони називали, повтікали за кордон — вони позаймали їх квартири. Ну, там був всякий одяг, і ті шляфроки (шовкові нічні такі, дуже гарні). Вони не знали, ті жінки, до чого то вживається, то вбирали ті шляфроки до театру, були випадки. Отакий то був їхній рівень” (Батіг).
Трапляється й мотив про застереження самої оповідачки-очевидиці не вдягати того шляфрока на вихід, бо то є такий халат підвечірковий, в якому пані могла хіба що вийти десь на подвір’я, в сад після вечері.
На це зухвала совєтка тільки відповіла: «Што ти панімаєш!» — а потім повернулася у сльозах з наріканнями: Мєня осмєялі, што я в халатє прішла.
Респондентка з деяким співчуттям підсумовує: “Вбраласі в лякєркі на високі вопцаси і в той шляфрок, розумієте. Бо вона не знала”. (Чорнобиль)
Переважно цей сюжет оповідачі подають як добре відомий факт: про це мовить типовий зачин «То вже відоме, відносно тих шляфроків» (вар. «сорочок-комбінацій»), натомість кінцівка майже завжди делікатно натякає на культурну відсталість «визволителів»: Така-то культура була тих, що нас визволили.
Описаний казус був характерним не лише для Львова, а й для інших визволених міст Західної України, Білорусі, Прибалтики, а також Одеси, Петербурга (у двох останніх пеньюари, які вбирали офіцерські жінки, походили з німецьких трофеїв після завершення Другої світової війни). Типовість ситуації іронічно відображена на одному із Інтернет-ресурсів із заголовком: «О русской традиции ходить в театр в ночной сорочке», де автори насмішкувато пояснюють: “Это давняя традиция русских женщин, особенно жен советских офицеров: по ошибке надевать вместо вечерних платьев награбленные их мужьями ночные сорочки и отправляться в них в театр или оперу”.
Історійка про шовкові нічні сорочки («шляфроки») переважно побутує у львівському фольклорі поруч із сюжетом про недоречне використання нічних горщиків («ноцників»). Траплялось, що ці порцелянові вироби нові мешканки помилково вважали посудом, наприклад, ходили з ними, до великого свого сорому, на базар по молоко. Підозрюємо, що раніше розповіді про ці курйози мали гостріший характер висміювання, та вже у записах 2000-х років вони переважно супроводжуються співчутливими коментарями щодо культурної обмеженості «визволителів». Наприклад:“То така біднота приїхала в 39-му році! Перепрошую, з ноцниками вони по молоко ходили. Знаєте, горшочок біленький був, порцеляновий, кришечкою закритий. А воно, бідне, не знало…” (Чорнобиль)
“Вони не мали поняття! То ж була темна маса. І то нема що дивуватися, бо їх так затиснули. Казали, що ліпше, ніж в Росії, нігде нема. Вони нічо’ не виділи! А як приїхали тут, то була для них Америка”. (Копач)
У 1950-і роки для новоселів Львова — вихідців із сіл — такі оповіді видавалися швидше вигадками, ніж правдою: “Таке чув, що жінка прокурора, то принесла такий порцеляновий горшок (ноцник). Не знаю, чи то, може, люди брехали. Шо купила си, наклала туда смальцю”. (Бурштинський)
Зовнішній вигляд совєта і совєтки, як згадує очевидець, «радикально відрізнявся від наших людей: коли вони ішли здалека, то зразу було впізнати, совєт пішов або совєтка»;«сірі люди, бо сірий колір домінував у їхньому осінньому та зимовому вбранні» (Крушельницька); «Всі були вдягнені в таких плащах з високими комнірами і беретках» (Батіг).
У фольклорі закарбувався образ совєтки, вбраної в червону беретку, кльошну спідницю та ґумові чобітки: «Спідниця в кльош, на ногах ґальош¸ на голові беретка, впізнати, що йде совєтка» (Чорнобиль); «В червоній беретці, з кроліка жакетці, сукєнка бальова, до низу кльошова, зелені панчошкі, на ноґах кальошкі, штири метри сракі. Повідь, хто то такі» (Олійовська).
Останню сороміцьку грубість оповідачка подала з вибачливим поясненням: «Такє глупство, то поляки так про совєток». Ця грубість, очевидно, була спровокована тим, що совєтки мали досить непривабливу і помітну для стороннього ока нижню білизну: “Їхні труси, по-нашому майтки називалися, були з грубого байкового матеріалу, голубого або фіолетового кольору. І вони були такі довжиною до колін”. (Батіг)
Дошкульна сатира зачепила совєток і через їхні однотипні беретки:”Чому совєткі носять беретки тільки червоного кольору? — Бо воші теж хочуть мати свій червоний куток”. (Патик)
Передусім, цей анекдот-загадка нагадує про «прибулу» разом із «визволителями» проблему вошивості, а також про набридливу більшовицьку пропаганду. «Червоний куток», нагадаємо — це місце із радянською символікою, що обов’язково мало бути в усіх публічних закладах, осередках, починаючи від дитсадків. Увесь наведений матеріал почерпнуто від респондентів-українців, водночас галицькі слова «шляфрок», «лякєркі» (лаковані мешти), «вупцаси» (каблуки), «ноцник», «жакєтка», «сукєнка бальова» тощо засвідчують тісну польсько-українську взаємодію у його творенні та початковій фазі побутування.
Станіслав Іґнацій Віткевич. Багатократний портрет. 18 вересня 1939 року в селі Великі Озера на Поліссі Станіслав Іґнацій Віткевич здійснив самогубство в реакції на напад Червоної Армії на Польщу. Фото: Wikipedia
Висміювання невігластва совєтів.
Совєти погано орієнтувалися в історії Львова, погано розуміли місцеву говірку, особливо мовлення поляків. Це відображено у популярному львівському анекдоті про пам’ятник польському королю Яну III Собеському.
Ось як його наводить Лариса Крушельницька: “Ідуть два радянські офіцери, побачили пам’ятник польському королю Яну Собеському на коні (стояв там, де зараз пам’ятник Шевченка, але ближче до трамвайної колії) і один до другого каже: — Ти сматрі!? І здєсь Хмєльніцкій! То почув поляк і в нервах заперечує: — То прецєж нє єст Хмєльніцкі! То єст Собєскі! [То ж не є Хмельницький. То є Собеський]. — Ну да, — відповідають, — совєтскій Хмєльніцкій, совєтскій”.
Сміховий стрижень цього анекдоту побудований на близькому звучанні слів «Собєскі» (у польській вимові) та «совєтскій», а варіантні відмінності (напр., «Правільно, бабушка, харашо гаваріш, скоро здєсь всьо будєт совєцкоє!» (Бурштинський); «Да ми знаєм, што всьо совєтскоє, ти скажи, кому памятнік» (Радківець) та ін.) — у перефразуванні почутого червоноармійцями відповідно до їхніх обмежених знань з історії та заідеологізованої свідомості.
Проблема мовного непорозуміння між галичанами та совєтами лягла в основу анекдотів, де дотепно й іронічно обігруються місцеві вислови у неправильному їх тлумаченні з боку «визволителів». Наприклад, під час розпродажу капелюхів увічливу пораду продавщиці-польки приміряти іншого, бо в тому «пані бардзо бляда» (тобто дуже бліда), совєтське подружжя зрозуміло як нецензурну лайку.
Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»
Мовну тему особливо смакували у своїх анекдотах студенти. Скажімо, мемуарист Роман Волчук згадує випадок з лекції професора Казімєжа Бартеля, який і далі провадив викладання польською мовою. І якось один студент попросив повторити незрозумілу фразу «на русском языке». Професор переклав її німецькою, французькою та англійською і сказав: “А jak to powiedzieć po rusku — musiałbym się do Lenina popatrzeć” (а як то сказати російською, повинен би до Леніна подивитися).
Мемуарист коментує: “Заля розсміялася, не так, може, оцінюючи гумор Бартеля, як із вдоволення, що дісталося по носі «москалеві»”.
Станіслав Лем у романі «Високий Замок» проілюстрував, як він пише, «бридке почуття вищості до совітів» прикладом із спілкування з московським професором Воробйовим: “Коли здавав іспит з марксизму-ленінізму, сказав викладачеві, що Карла Маркса я читав в оригіналі і тільки в оригіналі можу представляти його думки. Щось я там нахабно говорив, але не переживав, бо знав, що екзаменатор німецькою не розуміє”.
Викриття мовної та світоглядної обмеженості «визволителів» й намагання відхреститись від пролетарської ідеології притаманне оповідкам про львівського поліглота професора Михайла Рудницького. Йому, зокрема, приписують такі вислови: “Колись в університеті один викладач знав десять мов. А тепер, у радянський час, десять викладачів знають одну мову”. (Батіг)
Кажуть Рудницькому більше звертатись до ідей марксизму-ленінізму. Він запитує: «А що то за такі ідеї?» — «Ну як, Михайле Івановичу, це ж наша філософія!» — «В Сорбоні я такої філософії не вивчав!» (Січкоріз)
Зрозуміло, Михайло Рудницький, як і багато інших представників творчої молоді, здобував освіту в провідних університетах Європи.
Станіслав Лем у своєму помешканні в Кракові. Фото: Tomasz Tomaszewski / Forum
Брехлива більшовицька пропаганда в окулярі галицького гумору
Після приходу до Львова, більшовики зразу ж узялися за ідеологічне зомбування місцевого населення. На кожному кроці влаштовували мітинги, провадили усну агітацію, розгортали лозунги з життєрадісними гаслами. Як згадують очевидці, червоноармійці на вантажівках замість харчів і одягу везли агітаційну літературу, щоб переконувати, як то добре живеться в СРСР. Львів’яни сприймали усе це вельми скептично. Траплялись випадки, коли після довгої і нудної агітаційної промови слухачі своїми влучними запитаннями чи репліками викривали брехливість сказаного. Наприклад, терпляче все вислухавши, в кінці запитували: “А чому у вас усі так бідно одягнені — де ж той рай?”
У Львові був популярний анекдот, що будується на нерозумінні російськомовним агітатором змісту запитання місцевих людей та його трафаретній недоладній відповіді. Уперше цей анекдот зафіксувала ще у 1941 році Мілена Рудницька, подавши як примітку «факт з перших днів приходу большевиків до Львова у вересні 1939 року»:
“Коли совєтські танки в’їхали до міста, їх після деякого перестраху оточили люди. Танкісти повилазили з своїх сталевих твердинь і стали розмовляти з львів’янами. Зрозуміло, почалась з місця аґітація. Про що люди не спитали б, танкісти мали на все готову відповідь: «У нас єтаво очєнь мноґо». «А шкарлятини у вас много?» — спитали хитріші. Танкіст, не знаючи, що таке шкарлятина, з місця відповідає: «Да, очєнь». «А Амстердамів, — був дальший запит — у вас много?» — «Ну, хватіт», — відповів танкіст, не маючи поняття, що таке Амстердам».
В інших варіантах, які навели Остап Тарнавський (1) та Роман Волчук (2), армійця запитали про «цитрини» (1) та «банани» (2), на що він «без заікнення» відповів, що їх в СРСР «много»: …два большенькі заводи в Москві і в Харкові» (1), «єсть завод коло Києва» (2).
У записах 2000-х років цей анекдот набув більшої гостроти завдяки символічно забарвленому ключовому слову «холєра» (вар. «нендза»), що у галичан означає хворобу, біду, нещастя. Текст набув ширшої часово-просторової проекції. Наприклад, у викладі Мирона Бурштинського: “Люди за Польщі не панували, але і біди такої не було. А москалі прийшли — сильно кричали, як вони ощасливили нас. Позакривали всі магазини, все почали вивозити. Голодні, холодні, не вдягнені. І разом з тим кричали: «Ощасливили». А люди собі жартували: «Слухайте, — каже, — а в вас кавфіна [нафта] є?» — «Єсть, бабушка!» — «А ше там шось є?» — «Єсть! Єсть!» — «А мило є?! — «О, мила у нас много єсть!« — «А нендза у вас є?» — «Єсть, бабушка, я же сказал, у нас всьо єсть!».
У варіанті Миколи Батога кінцівка така: — Слухайте, а холєра в вас є? — Єсть! Всякая халєра, какую хочеш!
Мовний ряд незрозумілих для совєтів польсько-українських слів у парадигмі варіантів цього анекдота становлять колоритні для галицької говірки «цитрина», «калфіна», «нендза», «шкарлятина», «холєра».
Обкладинка «Споминів» Романа Волчука (Критика 2011)
Брехливість більшовицької пропаганди висміяно й у пародійній приспівці на марш-маніфест Васілія Лєбєдєва-Кумача «Кипучая, могучая, никем непобедимая». В оригіналі там оспівувано щасливу радянську дійсність у ранковій Москві, а в пародії — галицьку голодну щоденність: “Рано встанеш — кушать нєту, в очєрєду надо встать, ізвєчора до пуранку без куляції лєгайов спать”. (Петрівська)
Локальний характер та сатиричний ефект підсилює дивне поєднання нових радянських слів-реалій, наприклад, «кушать нєту», «очєрєдь» та польських, таких як «куляція» (вечеря).
Про те, як місцеві мешканці не вірили радянській пропаганді, а навпаки, бачили у представниках нової влади безжальних окупантів, мовить такий абсурдний анекдот: “Прийшли большевики до Львова і привезли верблюда. А якась бабця-полька каже: «Попач, попач, шо большевікі з теґо коня зробілі, аж му ґарби виросли» [Дивись, дивись, що більшовики з того коня зробили, що аж горби йому виросли] (Патик).
Ольга Харчишин. Совєтська дійсність у фольклорі львів’ян. Нарис. Львів, 2006.
Роман Волчук. Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня. Київ, 2011.
Станіслав Лем. Високий Замок. 1966. javalibre.com.ua/java-book/book/2927989
Архів Інституту народознавства. Фонд 1. Опис 2. Од. зб. 485, 505: Фольклорні записи Ольги Харчишин (2001–2010 рр.) від львів’ян: Батіг Микола Іванович, 1922 р. н.; Бурштинський Мирон Васильович, 1931 р. н.; Олійовська Марія Степанівна, 1930 р. н.; Патик Володимир Йосипович, 1926 р. н.; Петрівська Євгенія Станіславівна, 1925 р. н.; Радківець Петро Григорович, 1964 р. н.; Січкоріз Латин Михайлович, 1921 р. н.; Чорнобиль Марія Іванівна, 1922 р. н.; Копач-Мацьків Богдана Тимофіївна, 1930 р. н.
Львівщина – це край, де оживають легенди, а кожен пагорб, замок чи водоспад шепоче свою історію. Тут середньовічні фортеці сусідять із карпатськими вершинами, а...
