Петро Франко про лещетарську мандрівку навколо Львова 1910 року
Перед Першою світовою війною у Львові вслід за професором Академічної гімназії, головою гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” Іваном Боберським лещетарство (лижний спорт) популяризували його учні, зокрема члени руханково-спортових товариств – Степан Гайдучок, Анатоль Лукашевич та Петро Франко.
Відомо, що 15 лютого 1909 р. Іван Боберський перший в історії Львова об’їхав місто на лещетах. Розміщені про це замітки на сторінках української львівської преси, зокрема часопису “Діло” та “Вісти з Запорожа” привернули увагу до занять лещетарством. Вслід за Іваном Боберським таку ж мандрівку 8 грудня 1910 р. здійснив син Івана Франка – Петро. Якщо подорож Івана Боберського тривала 9 годин, то Петра Франка – 7 годин.
Відділ старших учнів-руховиків львівського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо: Т. Козловський, Степан Гайдучок, Петро Франко, Степан Цимбала, Гнатів – учитель семінарії, Степан Кизима, Анатоль Лукашевич, Іван Сохацький – провідник відділу. Львів, здогадно 1910 р.
Докладний опис своєї мандрівки Петро Франко помістив у львівському часописі “Народне Слово” під назвою “На лещетах довкола Львова”. Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Петро Франко
На лещетах довкола Львова
В недїлю, дня 4. грудня 1910 вибрав ся я на прогульку довкола Львова. Приготовив ся я до сего день перед тим: витовщив лещети, ременї і черевики. Вечером в суботу йдучи на загальні збори “Сокола”, закупив за 40 с[отиків] чоколяди, за 20 с[отиків] маронів, вже спечених, і за 26 с[отиків] борової води, котру мав приложити до стовченої тиждень перед тим правої руки, що й не гадала перестати болїти.
Керівництво українського “Змагового Союзу” прямує на лещетарську мандрівку околицями Львова. Перший праворуч: Петро Франко, четвертий праворуч: Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Прийшов я пізно по зборах до хати, зладив дві булки, переложив по серединї маслом, а будучи за лїнивим, щоби так пізно вечеряти, положив ся без вечері. Думка про завтрішну прогульку не дала мені спати.
Рано о 7. год. витовщив я ще раз черевики, наголїнники, а по маринарцї вовнянку заложив на голову коминярку а верх неї спортову шапку. До їжі додав довгу крайку хлїба та двоє яблок. З друком в руках, з лещетами через плечі вийшов я точно о 8 год[ині] з хати.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Зліва направо: Іван Боберський, Степан Рудницький, Альфред Будзиновський, Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
За пять хвиль станув я вже в стрийськім парку і припняв лещети. Тепер попрямував я до виробнї громовини побіч перегонової площі, щоби вибрати противний напрям, як вибрав се був минулої зими проф[есор] І[ван] Б[оберський].
Мав я Львів все по лївій руцї. Над містом стояла чорна густа мрака з рожевими відблисками в горі а ясними окраїнами там, де кінчило ся місто. Переїжджав я через горби, перерізував глибокі, зарослі балки. Кілька разів здержував я необережний розмах лещетів, сїдаючи в мягкий снїг. Так став я по пояс мокрий. Черевики перемокли на скрізь і морозили менї ноги. Жваво мчав я вперед, сам одинокий. Пес Буркут, що біг з годину за мною, втомив ся та вернув домів. Проминув цїлий ряд цеголень, щось з пятнайцять. Місто ослонене було мрачною опоною.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Другий ліворуч Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Від Пасік до Знесїня дорога була найтяжша. На дальших окраїнах Королїівського лїска треба було перелазити через колючі дроти, зсувати ся по стрімких збіччях, зарослих акацією з преострими шпичками.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Перший праворуч Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Я погадав собі: “по черзї батька в лоб” і витягнув з кишенї булку, причім помітив, що хлїб десь загубив ся. Заїдаючи смачно булку їхав я глибоким яром, на днї котрого знаходив ся гарний задубілий пташок з червоною головкою і такимиже грудьми, глибокий снїг, гущавина корчів та маленький потічок, котрому побудовано на 1–2 ½ метра високі пороги. З годину я намучив ся йдучи берегом потічка вельми стрімким, перелазячи, колючий дріт, одну вербу, множество дрібних корчиків, що значно помогли менї в тому, що я не зїхав до води. Раптом побачив я перед собою хату серед повної гущавини з віддали двайцять кроків: так добре заховав єї снїг перед моїми очима! Ще кілька зусиль і я опинив ся на Знесїню, котре перетяв в однім розї о 11 годинї. Там купив я за 6 сот[иків] ріжок і булку та без перестанку посуваючи ся вперед перейшов Знесїнє окружений жидівською переважно молодїжею, вперве бачили такого дивогляда. Вони подивляли довгу “піку”, оц]нюючи єї на десять риньських. Один із розумнїйших запитав мене, чи я мушу їхати?
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Перший праворуч Іван Боберський, другий праворуч Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Я вийшов за жовківську рогачку та пошвендав дальше, сунучи ся по акцизній стежцї то далеко єї окружаючи. Міста з того боку я не знав зовсім, мапи не студював а йшов так куди очи понесуть. Відпроваджуючі мене хлопцї остали скоро по заду сильно задихані! Почали ся прегарні долинки та горби зїзджені густо лещетниками. В останнє поглянув я на Високий Замок, на котрому біліла смушева шапка – копець. Відтодї скрив ся копець за непощадною тьмою а над містом домінував Юр, з своєю високою вежею. По одному їв я марони, котрих лушпайки може знайти кождий, хто схоче проїхати ся в свобідну годину поза янівську рогачку на горби, шо тягнуть ся за фабрикою дахівок, та обома цвинтарами ізраїльським та християнським. Янівську рогачку осягнув я о год. 1 ½ .
Переді мною тягнуло ся болонє янівське. Велика широка рівнина. Не було вже там акцизної лїнії, що пішла ід дворцеви і я попрямував навпростець до желїзного моста на Лєвандівцї. Оставляючи по правій сторонї вирібню хлїба “Меркур”, а по лївій всї військові маґазини, котрі мусїв обїздити, завдяки вартівникови, що заступив менї пряму дорогу.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Небавом минув я бурсу тов[ариства] педаґоґічного обїздячи єї здалека, військові казарми тай знов попав на акцизну лїнію, котрою виїхав на стрийську дорогу, повисше рогачки, та на то місце вкінци коло цетнерівського тору, звідки розпочав прогульку. Якраз в тім місци запитав я акцизника, котра година.
“Шість хвиль по третій, відказав чемно”.
Відтягаючи час (десь до 15 хвиль) зужитий, щоби дїйти до сего місця, з хати їхав я довкола Львова рівно 7 годин. Змученя не відчув я нїякого. Чоколяду зїв дома.
Андрій СОВА
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка.
Джерело: Франко П. На лещетах довкола Львова // Народне Слово. – Львів, 1910. – 15 грудня. – Чис. 451. – С. 6–7.
Цими днями палкі шанувальники циркових вистав можуть потішити себе і своїх дітей новою сильною програмою у Львівському цирку (Городоцька, 83 ) під назвою “Континенталь”.
Артисти циркової програми “Континенталь”
На всіх, хто зможе завітати на цю виставу з 28 січня по 25 лютого матимуть змогу побачити незвичайне видовище надлюдських можливостей і філігранної майстерності.
Канатоходці Бекзот та Джамшуд Ташкенбаєви (Узбекистан)
Канатоходці – призери Міжнародних конкурсів в Південної Кореї та Італії – Бекзот та Джамшуд Ташкенбаєви (Узбекистан) вражатимуть майстерним виконанням трюків під куполом цирку.
Еквілібристи на першах під керівництвом Заслуженого артиста України Юрія Дробота
Неймовірні емоції супроводжуватимуть Вас під час виступу Атракціону “Тигри та Леви” під керівництвом Роберто Кароллі (Італія). Свою майстерність продемонструють Еквілібристи на першах під керівництвом Заслуженого артиста України Юрія Дробота.
“Гімнаст на ремнях з фокстер’єром” улюбленець глядачів Рустам Юлдашев
На арені цирку виступатимуть Акробати на батуті, Акробати на гойдалці, Групові акробати на доріжці під керівництвом Андрія Козленка. Чудовий Номер “Гімнаст на ремнях з фокстер’єром” продемонструє улюбленець глядачів Рустам Юлдашев.
“Велофігуристи” під керівництвом Віталія Кучеренка
Глядачі будуть в захопленні від номерів “Ренське колесо” під керівництвом Марії Болтовської та Олексія Кучеренка, “Дресура з веселими таксами” під керівництвом Тетяни Дробот та номеру “Велофігуристи” під керівництвом Віталія Кучеренка.
Соло-клоун Ігор Архангородський
Веселі усмішки супроводжуватимуть виступ “Комічний еквілібрист на моноциклах” під керівництвом Іво Сівкова (Болгарія). Незабутню атмосферу свята створять Соло-клоун Ігор Архангородський та феєричний і неперевершений Шоу-балет під керівництвом Тетяни Мазуркіної.
Шоу-балет під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Циркова програма триватиме до 25 лютого 2018 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
У вівторок, 13 лютого 2018 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки вітражів Наталі Гайдаш «Тихе життя. Пробудження».
Перші вітражі виникли ще в Стародавньому Єгипті. Використовували їх в основному для декору вікон, захисту інтер’єру від яскравого сонячного світла. Неймовірно заспокійливий, чаруючий ефект кольорового скла на просвіт високо оцінили церковники і вітраж здобув надзвичайної популярності в оформленні храмових вікон. Другий сплеск популярності і розвитку вітражне мистецтво здобуло в епоху Сецесії.
Попри те, що в інтер’єрах вітраж і сьогодні використовують часто, художників, що працюють творчо і нестандартно в цій техніці загалом обмаль. Таких, що роблять проекти і зовсім не більше ніж пальців однієї руки на всю Україну.
Наталя Гайдаш. «Тихе життя. Пробудження»
Серед найяскравіших прикладів використання вітражної техніки в створенні творів сучасного мистецтва – львівська художниця Наталя Гайдаш. Технічно – вона майстер своєї справи. стилістично її творчість це авторський впізнаваний фьюжн з символізму, естетизму та фольклорного стилів, а емоційно – Наталині твори про духовність і любов у всіх її видах.
“Тихе життя. Пробудження”- це продовження своєрідної емоційної рекреаційної відпустки. Бажання, потреба, творчий пошук атмосфери відпочинку та релаксації. Ажурні панно з підсвіткою, неначе відтворюють стан, коли ти просто закриваєш очі і дрімаєш, бачиш мерехтіння в очах». А потім воно трансформується у фазу пробудження зі сну. Зокрема відновлення та перезавантаження для активного нового життя. Ідея «пробудження» – це шлях психологічної реінкарнації людини через відпочинок, для того щоб, по новому зустріти схід сонця!», – описує свою концепцію Наталя Гайдаш.
Цього разу ми побачимо продовження виставки «Тихе життя», котра відбулася в жовтні 2017 року. Експонуватиметься виставка до 10 березня 2018 р.
Сьогодні хочемо позвайомити вас із враженнями українського письменника, поета, режисера, театрознавця Миколи Вороного про художника Олексу Новаківського та його творчість.
Микола Вороний
Письменник, котрий в той час мешкав у Львові, побував у майстерні мистця. Свою нотатку про гостину Микола Кіндратович опублікував у першому номері ілюстрованого журналу “Світ” за 1926 р. В статті він описує усе, що бачить та відчуває під час відвідин, а також аналізує роботи великого художника.
Текст публікації подаємо оригінальним.
Титульна сторінка журналу “Світ”, число перше за 1926 р.
Микола Вороний
В РОБІТНІ АРТИСТА
(гостина у арт.-мал. Олекси Новаківського)
Любий читачу! Ви змучені еквілібристичною погонею за химерним доляром, ви немилосердно подражнені квасними мінами наших нещасливих політиків… ах! ви ще й украй знуджені й перенуджені цілим цим ультра-філістерським і суб-сервілістичним трибом життя знаменитого галицького Ельдорада?…
Олека Новаківський в робітні
Я вам співчуваю… Бачите, я-ж не помилився , відгадуючи причини вашого «чорного» настрою. Згодьтеся, що вам треба змінити атмосферу, відсвіжити вражіння. Заплатітьже повним довірям за мою доброзичливість, прийміть теплий утиск дружньої руки і, спершись на моє рамя, ходім разом до робітні нашого славного маляра, нашого милого і сердечного Олекси Новаківського. Добрим людям він усе радий… та й се ж так недалечко, от зараз за старим «Єзуїтським городом», у стіп поважно-величавого Юра.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Львів, вул. Листопадового Чину, 11
Велика камяниця, колишня «палата Яна Стики», зверха помазана стильово українською («вони» гадають – польською) керамичною орнаментикою. Темні сходи. Зіпсутий дзвінок, на дверях: «прошу стукати»… Катакумби коридорів і врешті – ясне світло високих просторих кімнат, завішаних образами. Стрічає нас троха важкувата фігура самого господаря: копиця роспатланого волосся й кудлата борода тепло огортають широке привітно-всміхнене лице, на котрому зпід сатирично вигнутих брів ласкаво дивляться сірі «киргизькі» очі з навислими повіками. «Пан-артист» (такий його офіціальний титул) у грубенькому плащі (пощо ? – в хаті тепло, аж гаряче, як у липневий день на гоголівськім ярмарку) й підпираючись палицею (кажуть, ніби та палиця є пострахом для так званих «злоязичних критиків») біжить запопадливо наперед і ще більше запопадливо починає зразу говорити про «великого Леонарда», завдання мистецтва і свої артистичні візії… Зпоза нього цікаво визирають голівки двох янголят-синків. Се «Княжич» – Славко і «Козак Мамай» – Жданко (Василь), бідні сиротята по вмерлій минулого року мамі…
Олекса Новаківський із дружиною Анною-Марією та синами Жданом (Олексою) і Ярославом, 1923 р.
Так, мама вмерла, але вона чуває над своїми діточками; благородна тінь її витає в тих покоях, озивається з кожної дрібонької річі, старанно надбаної, пестливо огладжуваної рукою «пані дому»; більше того, «пані Нуся» живе тут як ірреальна істота, зафіксована матеріально, увіковічнена любовною кистю мужа – яко дівчина, дружина, Муза артиста… Золота нитка суму вишиває в серці взори споминів, тче чародійний гобелін, на якому зарисовується делікатна постать «Дівчини з с. Моґіли», (з під Кракова), що відважилася на самоотвержений крок, взяла руку нашого артиста і зложила урочисту обітницю: «Твій Бог буде моїм Богом і твій народ буде моїм народом». І тої обітниці зуміла послідовно додержати до свого останнього видиху.
О.Новаківський. «Дружина у задумі». Початок 1930-х рр.
Тепер вона стала лєґендою душі артиста.
Ми оглядаємося довкола, вдивлюємося зачаровані, вслухуємося…
Так, бо Новаківського не можна лише оглядати, його треба слухати.
Він передовсім – маляр-симфоніст і творить образи-симфонії.
В його творчости плястика і тоніка зливаються в гармонійнім сплеті і звучать урочистим гімном Красі, Любови і Добра!
Новаківський Олекса. Автопортрет. 1911.
Зазбручанин, син «золотого Поділля», Новаківський ще за молодих літ разом з сонцем і повітрям втягував у свою душу всію роскіш тонів, барв і звуків рідної України і, багато обдарований, приїхав до чужого холодного Кракова. Чуткий і відгучливий, він живо перейнявся новими впливами західно-европейської культури й мистецтва, але так-же живо й перетравив їх, упокорив свому творчому імперативу і невдовзі створив свій власний, свій індивідуальний стиль.
Олекса Новаківський “Квітка вазонку”, 1900-ті рр.
Вплив академічного натуралізму був короткий і незначний, його скоро заступає своєрідний імпресіоністичний натуралізм. Артиста цікавить хвильовання атмосфери, мінливість розсіяного освітлення, гра соняшних бліків, різнобарвність тіний (такий напр. великий образ «Коляда»). Але артист іде далі, ще більше заглиблюється в натурі, він бажає схопити цілість явища (не саму лише поверховість) і в цім напрямі робить рішучий крок до анатуралізму, – рисунок, лінія ніби замикає, за те промовляє гаряча пляма. Інтензивна виразність барв, їх вибуховість, огненність творять динаміку знаменитого колориту Новаківського. Ми не можемо відірвати очей від осліплюючого багатства тонів на його жанрових образах , пейсажах і особливо, може, на його пишних екранах і пано «Квітів».
Олекса Новаківський. Мадонна у срібній ризі. 1923; Дошка, олія.
Але й сього артистові за мало, своє залюблення в натурі він підносить до її обожування, до пантеізму і тоді вдається до нових засобів символичного експресіонізму. Трівога , трепет, плинний рух фіґуральних дерев і хмар переходять в екстатичний порив космоса, в шалений гін якихось візій і фантастичних привидів.
Ефектовні контрасти, рішуче зіставлення тонів на момент ніби захитують естетичний контрапункт… Дивимось і в подиві питаємо себе: «Як-же він сміє?!»
Але за хвилю наші очі погідно відпочивають заспокоєні майстерним повязанням цілого образу, несподіваною гармонією свобідно-лагідних вальорів.
Олекса Новаківський. «Юр. Поема світової війни». 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія.
-«Так, він сміє, йому це позволено» – відповідаємо собі, вдивлюючись в образ «Візія» і в ряд образів св. Юра, що становлять його епопею з часів війни і революції. А от ґалєрія його Мадон – «Срібна», «Весняна», «Червоної Калини…» так філіґраново зроблених, а кожда має свій утаєний алєґоричний зміст. Не меншу увагу притягують до себе образи-портрети митрополита Андрея ґр. Шептицького, а поміж них зроблений в «монументальному стилі», що називається «Мойсей»; в нім артиста цікавить не так поверховість, як синтез особи – її дух і злучена з ним ідея. В подібній, хоч дещо иньшій манєрі артист працює тепер над портретом сов. О. Барвінського. Шкіц уже вуглем викінчений і творить цілість незвичайно талановитим повязанням тла з постатю моделі. Інтриґує дуже і величезний шкіц майбутнього образу «Леда», він іще первиснім зарисі, але вже зазначені в нім основні «фокуси» пластичної гармонії обіцяють непередбачені перспективи в розвитку таланта артиста.
Картина Олекси Новаківського “Мойсей” із портретом Андрея Шептицького
Хотілибися ще оглядати, ще приймати в душу нові, міцні й ріжномантіні вражіння та й «пан-артист» такий добрий, не хоче відпустити нас, хоче познайомити з працями учнів своєї школи, але… «пан-редактор» вже ніби троха кривиться на свого балакучого співробітника й мистецького чичероне по садах рідної творчости. – Мусимо відійти.
Подякуймо-ж гостинному господареві за той високий і бадьорий настрій, яким у хаті його відсвіжили й покріпили ми свої душі і побажаймо йому в новім році здоровля, енергії й доброго матеріяльного забезпечення для дальшого звеличення нашого національного мистецтва.
Змінюється світ, змінюються вимоги до наших вмінь і навичок, а відповідно, й до освіти. Зараз щораз більше стає можливостей для самоосвіти та й самореалізації загалом. Молодіжний християнський портал „ДивенСвіт“ вирішив з’ясувати — „Яка освіта дає квиток у майбутнє?“. Цикл зустрічей з молоддю у різних містах стартував. 4 лютого 2018 року відбулося обговорення цієї теми у Стрийській єпархії УГКЦ.
Володимир Чупрін, Володимир Соколовський, Тетяна Трачук. Дискусія “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Дискусія відбувалася за участю редакторки Молодіжного християнського порталу “ДивенСвіт”, поетки, філолога Тані Трачук (модерувала зустріч), психолога й тренера Володимира Чупріна і громадського активіста, тренера Володимира Соколовського
Тон зустрічі задала думка, що світ настільки глобально змінюється. Тож зараз найважливіше — вміти пристосовуватися і перелаштовуватися.
Учасники зустрічі “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Зрештою, незважаючи на те, що кожен із диспутантів мав власне бачення освіти, спільним для всіх стало розуміння, що замало просто отримати диплом, а потрібно старатися здобувати різний професійний досвід.
Володимир Чупрін – психолог, тренер. Дискусія “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Що найперше потрібно?
— Важливо зберігати внутрішнє „я“. Вміти віднайти свою ціль, щоб розуміти, що потрібно, щоб до неї дійти. А також займатися тим, від чого отримуєте насолоду й мотивацію, — зазначив Володимир Соколовський. — Важливо бути собою і постійно розвиватися. Мені імпонує неформальна освіта, бо вона сприяє тому, щоб ми поглиблювалися в тих напрямах, які нам подобається.
Учасники зустрічі “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
— Нещодавно почув цікаві результати підрахунків: за тиждень ми отримуємо стільки ж інформації, як людина у середньовіччі отримувала за все життя. І зараз володіємо лише 9% інформації, якою будемо володіти через 50 років. Тому так важливо вміти розвиватися в тому потоці. Зрештою, внаслідок глобалізації люди втрачатимуть технічну автоматизовану роботу, бо її виконуватимуть роботи. Тож освіта майбутнього — це точно не технічне відтворення. Люди відрізняються від роботів творчістю, емоціями, спонтанним мисленням. Тобто такими вміннями, які роботам недоступні, — окреслив своє бачення освіти Володимир Чупрін. — Зараз, маючи стимул і мотивацію, через інтернет можна здобути будь-які знання. І для цього не треба їздити далеко. Можна знати все, що відомо людству, навіть не виходячи з дому.
Освіта: в рамках чи без них?
Ще один фактор, що об’єднав — формальну освіту зараз треба докорінно змінювати. Диплом — нічого не підтверджує.
Володимир Чупрін переконаний, що формальна освіта — це чудова можливість забезпечити базову освіту всім. Бо, зрештою, навіть домовитися важко, якщо в кожного є власна думка. Зараз так виглядає, що ті, хто добивається успіху в навчанні чи професії, то досягають цього швидше не завдяки, а всупереч. Я за поєднання і формально, і неформальної освіти. Хоча треба переглянути наші освітні програми, — додав Володя Чупрін.
Володимир Соколовський – громадський діяч, тренер. Дискусія “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Володя Соколовський зараз продовжує навчання в магістратурі Львівської політехніки. Він переконаний, що за шість років навчання в університеті є можливість випробувати свої сили, навчитися чогось нового, здобути певні навики, постажуватися. І вийти не просто з дипломом щоб потім думати, куди далі рухатися, а завершити університет із багажем досвіду.
— Неформальна освіта — це вміння через власний досвід знайти те, що тебе надихає до розвитку. У моєму випадку, це робота з людьми. Саме завдяки спілкуванню з багатьма людьми, я здобув чималий досвід і знання, якими ділюся на своїх тренінгах. Я побував у 21 країні і це дало можливість дізнатися багато цікавого, побачити інші підходи та переваги в навчанні. Найбільше мені імпонує фінська система освіти. Важливо знайти свій шлях. Бо і в нашому житті все відносне, — зазначив він.
Тетяна Трачук – редактор молодіжного християнського потралу “ДивенСвіт”, поетка, філолог. Дискусія “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Роботи і люди. Хто — кого?
Ця зустріч зачепила чимало різних тем. У слухачів виникали різні запитання, що стосувалися і взаємин, і впевненості чи невпевненості в собі, а також і того, чим може загрожувати така стрімка глобалізація людству.
Дискусія “Яка освіта дає квиток у майбутнє?”, м. Стрий
Найголовніше, що порадили спікери це:
— пам’ятати: все виходить за наші права, не має зачіпати прав інших людей;
— важливою рисою має стати впертість і готовність „прорватися“;
— коли починаєш жити своїм життям, то легше сприймаєш інших людей, бо якщо людина зреалізована, то не робитиме зла іншим;
— ми можемо творити, досліджувати космос, а не сидіти за касою і робити одноманітну роботу. Неформальна освіта якраз для того, щоб враховувати виклики часу.
Учні та приятелі Мистецької школи О. Новаківського на іменинах художника. Спереду сидять сини Маестро Ждан і Ярослав. Сидять зліва направо: Антін Рак, невідома, Дмитро Левицький, Ядвіга Голубовська, Олекса Новаківський, Іванна (Ася) Левицька, Вацлав Морачевський, Марія Кромпець-Морачевська, Юрій Морачевський. Стоять зліва направо: Анатоль Курдидик, Володимир Ковальчук, Стефанія Рудакевич, Дмитро Николишин, Ковальчуківна, Степан Луцик, Макухівна, Іван Голубовський, Турчаківна, Михайло Мороз, Юліян Дорош, Пелехівна, Роман Чорній. 1933 р.
Цього року відзначаємо 95-ліття появи у Львові одного з найвідоміших культурно-мистецьких осередків Західної України міжвоєнної доби – Мистецької школи Олекси Новаківського. Заклад, який створений спільними зусиллями великого мецената української культури митрополита Андрея графа Шептицького та визначного художника і педагога Олекси Новаківського, виховав ціле покоління творчих особистостей, які залишили вагомий слід в українському мистецтві ХХ століття, працюючи у різних куточках світу.
З цієї нагоди в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського відбудеться цикл лекцій «Мистецька школа Олекси Новаківського», покликаний ознайомити з історією першого українського мистецького вишу Галичини і життєвим шляхом найвизначніших постатей, які пов’язані з ним: викладачів, учнів, шанувальників.
Олекса Новаківський з учнями під час другої поїздки до Космача. Стоять зліва направо: Антін Давидович, Святослав Гординський, Левко (Леон) Янушевич, Василь Дядинюк, Володимир Іванюх. Сидять зліва направо: Роман Чорній, Ольга Козакевич, Олекса Новаківський, Стефанія Рудакевич, Григорій Смольський. Нижче сидять зліва направо: Михайло Мороз, Ждан і Ярослав Новаківські, Дмитро Дунаєвський. Присілок Дощаний, 1926 рік
Повна програма лекторію:
4 лютого (неділя,15.00-16.00)
Мистецька школа Олекси Новаківського – осередок культурного життя Західної України міжвоєнної доби (1923 – 1935).
18 лютого (неділя,15.00-16.00)
Маестро і учні: вихованці Олекси Новаківського до створення мистецької школи (М. Анастазієвський, Л. Ґец, Р. Сельський, С. Зарицька та ін.), 1915 – 1923 рр.
4 березня (неділя,15.00-16.00)
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією, синами Ярославом і Жданом, та учнями Мистецької школи. 1923 р.
Маестро і учні: долі вихованців Мистецької школи О. Новаківського (С. Гординський, Г. Смольський, Л. Перфецький, М. Мороз, С. Ґебус-Баранецька, Р. Чорній).
18 березня (неділя,15.00-16.00)
Маестро і учні: долі вихованців Мистецької школи О. Новаківського (М. Левицький, Е. Козак, І. Нижник-Винників, І. Кейван, М. Кміт, А. Коверко, В. Ласовський).
1 квітня (неділя,15.00-16.00)
Виставкова діяльність Мистецької школи Олекси Новаківського (до 90-ліття ІІ звітної виставки).
15 квітня (неділя,15.00-16.00)
Викладачі Мистецької школи Олекси Новаківського.
29 квітня (неділя,15.00-16.00)
Після лекції вихованцям Мистецької школи О. Новаківського. На передньому плані – митрополит Андрей Шептицький. Перший ряд праворуч від нього (зліва направо): Василь Дядинюк, Володимир Іванюх, ігумен о. Климентій Шептицький. Другий ряд (зліва направо): Ольга Козакевич, Марія Карп’юк, Григорій Смольський, Ольга Плешкан, Петро Гарах, Стефанія Гебус, Михайло Мороз, Святослав Гординський. Третій ряд (зліва направо): невідома, Дмитро Дунаєвський, Володимир Гриценко, Богдан Бобинський. Фото 1927 р.
Приятелі, шанувальники і доброчинці Мистецької школи Олекси Новаківського.
13 травня (неділя,15.00-16.00)
Митрополит А. Шептицький в історії Мистецької школи Олекси Новаківського та житті її учнів.
Вартість заходу – 20 грн. з особи.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського – вул. Листопадового Чину, 11 (навпроти Собору святого Юра) Тел. (032) 261 05 52
Детальнішу інформацію можна довідатися на сторінці музею у соціальній мережі фейсбук. Про будь-які зміни у розкладі повідомлятимемо заздалегідь.
Олександр ШЕЙКО науковий працівник Художньо-Меморіального Музею Олекси Новаківського у Львові
З початком суспільних конфліктів, воєн загострюється питання обігу зброї, яка використовується при полюванні. Воєнні дії накладають обмеження на проведення полювань, негативно впливають на популяцію мисливських видів тварин, роботу мисливських товариств. У вирішенні цього питання зростає регулююча роль органів державної влади на окупованих територіях. На території Галичини функції державного управління під час Першої Світової війни перейняла на себе воєнна адміністрація. Практичну реалізацію державної влади у Галичині у 1915 році здійснював головний комендант польової армії, архикнязь Фридрик, який діяв відповідно до повноважень, які було йому передано цивільною владою Австро-Угорщини.
Для врегулювання обігу вогнепальної зброї, яка в тому числі використовувалась для проведення полювання, були призупинені дії законів, що врегульовували порядок обігу зброї та порядок проведення полювання на території Галичини у передвоєнний час. Так, 29.11.1915 року видано Розпорядження командуючого армією «Про видачу дозволів на носіння зброї». Воно діяло на території Галичини, яка знаходилась під окупацією Австро-Угорської армії. Пунктом 1 було затверджено зразок (бланк) дозволу на зброю.
Бланк дозволу на зброю
На відміну від цивільного закону Галичини, коли дозвіл на зброю видавали цивільні органи державної виконавчої влади (старости), відповідно до розпорядження ця функція перейшла до окружної воєнної комендатури. Особливістю було й те, що головним показником, за яким приймали рішення про видачу дозволу на зброю, була благонадійність, а комендатурі надавали право без пояснень у будь-який час відібрати виданий дозвіл. Як і у попередньому законодавстві передбачалось, що у бланк дозволу на зброю повинна бути вклеєна фотографія. Більше того, передбачалось, що власник дозволу повинен підписатись на вклеєній на дозволі фотографії, а комендант затвердити підпис печаткою. Посвідчення на зброю було дійсне лише на один вид зброї. На відміну від дозволів на зброю, дія яких поширювалась на всю територію держави, відповідно до цього розпорядження зона дії дозволу поширювалась лише на певну територію, визначену у дозволі. Також воєнний комендант мав повноваження видавати дозволи на зброю лише на один рік. Повноваження видачі дозволів на довший термін мав виключно генерал-губернатор. Передбачалось, що при носінні зброї особа повинна мати дозвіл на зброю, а порушники цього розпорядження підлягали штрафу – 1000 крон або ув’язненню на термін до трьох місяців. Розпорядження набирало дію після його оголошення. Слід відмітити, що дозволи на право носіння та зберігання зброї видавала й окупаційна влада на території Української держави. Посвідчення заповнювали двома мовами – українською та німецькою.
Бланк посвідчення мисливця
Розпорядження від 29.11.1915 року «Про проведення полювання» відмінило на окупованих територіях дію Галицького мисливського закону від 1907 року. По аналогії з видачею дозволів на носіння зброї мисливські посвідчення видавались особам, які викликали довіру. Його видавали лише на один календарний рік, вартість посвідчення становила 10 крон. Слід відмітити, що у попередньому цивільному законі найдовший термін видачі посвідчення становив три роки, а вартість річного становила також 10 крон. Якщо плата за видані мисливські посвідчення відповідно до Мисливського закону йшла у бюджет держави, то відповідно до розпорядження від 1915 року вона поступала у бюджет, який використовували виключно на благодійні цілі. Було встановлено новий зразок бланку посвідчення. На відміну від попереднього зразка у ньому не передбачалось фото. У мисливське посвідчення вписували такі дані: термін та територія дії документу, прізвище та ім’я, професія, віровизнання, вік, місце проживання, дозвіл на зброю. Посвідчення підписував власник посвідчення та військовий комендант. Також у посвідченні містився додаток, в якому вказували дозволені терміни полювання на окремо визначений вид дичини.
Для забезпечення належної охорони дичини мисливські господарства повинні були утримувати мисливських охоронців. Для належного забезпечення їх діяльності на керівництво воєнної комендатури покладались функції видачі «Посвідчення (сертифікату) мисливського охоронця». Таку видачу проводили конкретно визначеним особам за поданням державного лісового управління. Також проводили певну перевірку щодо лояльності осіб до чинної влади. Це посвідчення надавало право мисливському охоронцю полювати також на території, яку він охороняв.
Бланк мисливського сертифікату
На відміну від мисливського посвідчення у «Посвідченні (сертифікаті) мисливського охоронця» увага приділялась опису зовнішності мисливського охоронця, так як на відміну від дозволу на зброю у цьому посвідченні фотографія не була передбачена: вказували прізвище, ім’я, посаду, місце роботи, віровизнання, вік, опис обличчя, волосся, очей, губ, носа, особливості будови тіла. Були визначені також терміни добування дичини залежно від їх видів: на лося заборонено полювати з 1 січня по 1вересня (8 місяців), оленя – з 1 січня по 1 серпня (7 місяців), повна заборона на самців козуль (12 місяців), зайців – з 1 лютого по 1 листопада (8 місяців), водних та болотних птахів – з 15 травня по 1 липня (2,5 місяці)
У порівнянні з попереднім Мисливським законом Галичини, який припинив свою дію, констатуємо, що аналогічно 8 місяців складав охоронний термін на зайця, з 2 до 2,5 місяці збільшився термін заборони полювання на водних та болотних птахів. Повністю заборонили полювати на самців козуль, тоді як у попередньому Мисливському законі охоронний термін складав лише 2,5 місяців. Лише на оленя було зменшено охоронний термін з 9 до 7 місяців. За порушення цих вимог передбачався штраф – дві тисячі крон або арешт (шість місяців). Мисливські посвідчення, які були видані попередньою владою, були дійсні до 31 грудня 1915 року.
Гвинтівка системи Манліхер зразок 1888 року
Відповідно до окупаційного Розпорядження воєнного коменданта, яке діяло у галузі мисливства Галичини протягом 1916-1918 р.р., для контролю за полюванням була запроваджена воєнна жандармерія, яка не мала права полювати. Також була заборонена торгівля дичиною. Колективні полювання проходили лише з дозволу воєнного коменданта. На повітових комендантів покладався обов’язок збирати інформацію про місце перебування дичини на території повіту. При завдаванні значних збитків сільгоспвиробникам органи державної влади були зобов’язані організувати полювання на хижі та шкідливі види дичини. Всю добуту на цих полюваннях дичину (олень, кабан, козуля) слід було продати у лікарню по ціні 2. 50 крон за 1 кг, при чому мисливські трофеї і хутро хижаків становили власність мисливця, який їх добув.
Суспільні конфлікти та війни загострюють питання забезпечення населення продуктами харчування. У вирішенні цього питання зростає регулююча роль органів державної влади. То ж відповідно до Розпорядження від 29.11.1915 року «Про охорону сільськогосподарських тварин» було заборонено забивати телят, корів до четвертого отелу і корів польської червоної породи, які не ідентифіковані ветеринарним лікарем як ялові; биків, волів, які мають менше шести корінних зубів, свиней вагою менше 100 кг, тварин, які мають явні симптоми вагітності. Вимушений забій тварин дозволявся виключно за дозволом ветеринарного лікаря. Все ж у випадку, якщо власник тварини вирішив її продати, то право на її купівлі мала воєнна комендатура. Для досягнення товарної кондиції тварину за угодою передавали селянину, який її догодовував.
Хоча й австрійською окупаційною владою вживались заходи щодо законодавчого забезпечення обігу зброї, ведення мисливського господарства та полювання, воєнні дії вносили свої корективи. За свідченнями очевидців, на віддалі 60 кілометрів від ліній фронту було знищено всіх копитних мисливських тварини. З особливим завзяттям полювало козацтво та сибірські полки, які в основному і складались з людей, які вміли полювати на своїй батьківщині. За свідченням тогочасного керівника мисливського господарства у Долинському повіті Яна Марцинківа, росіяни так хотіли полювати, що обшукували помешкання місцевих на предмет капканів, і за найменшої підозри навіть зривали підлоги.
Додаток до розпорядження «С» Терміни заборонені до полювання
До винищення дичини у Карпатах були причетні як російські, так і австрійські війська, які полювали із застосуванням автоматичної зброї. Лише на Сколівщині під час перебування військових у 1914-1915 роках було добуто 3 тис. оленів та 1 тис. козуль. Тогочасні свідки стверджували, що бачили, як російські козаки, які були вправними мисливцями, везли у Сколе на кухню 20 возів добутих оленів. На Коломийщині російські солдати не лише повністю перейшли на харчування дичиною, але й рештки перепродували місцевому населенню. Проте не лише воєнні дії негативно впливали на стан популяції дичини. Не залишилось мисливських охоронців, щоб охороняти дичину на території, де не проходили воєнні дії, так як у 1914 р. практично вся лісова та мисливська охорона була мобілізована до війська. Внаслідок відсутності мисливської охорони не лише набуло великих масштабів браконьєрство, але й значно розмножились хижаки.
Слід відмітити й варті для наслідування приклади гуманного ставлення до тварин і під час війни. Зокрема, у Станиславові мисливське товариства спільно з владою та Червоним хрестом вплинуло на військових австрійської армії, щоб вони не полювали.
Мисливські експонати представлені на Першій міжнародній мисливській виставці у Відні у 1910 році з мисливського господарства Сколе .
Негативний вплив війни позначився і на гуманітарному аспекті розвитку мисливства Галичини. Так, під час окупації російськими військами Львова у 1914 році російська влада заборонила діяльність Галицького мисливського товариства. Завдяки переєстрації часопису як приватного видання він продовжував виходити і під час війни, але підпадав під військову цензуру.
Отже, у частині державного управління мисливським господарством та полювання окупаційна влада приділяла велику увагу визначенню кола осіб, яким видавали мисливські посвідчення та дозволи на зброю. Вирішальну роль відігравала лояльність осіб до окупаційної влади. Дія дозволів поширювалась на окремий регіон, а термін дії зменшувався до одного року. При втраті довіри до особи у неї можна було конфіскувати видані документи без пояснень.
Олег ПРОЦІВ, кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства
Список літератури:
Настасівський М. Українська еміграція в Сполучених Штатах. – Нью–Йорк., 1943. – С.48.
Проців О.Р. Громадський контроль у мисливстві: історія та сучасність/Олег Проців// Полювання та риболовля. – 2013. – №10 (144) жовтень. – С. 9
Dziennik rozporządzeń i k. Zarządu wojskowego w Polsce. Część XII. – Wydana i rozesłana dnia 2. grudnia 1915. // Rozporządzenie Naczelnego Wodza armii z 29. listopada 1915, dotyczące pozwoleń na noszenie broni i amunicyi. – S.100-103.
Kalendarz Mysliwski na 1929 rok. Pod red. Ejsmonda J. – Warszawa, 1929.
Balko R. Jeszcze słów kilka o naszej ustawie łoweickiej / R. Balko // Łowiec [Text]. — 1908. — № 21. — S. 242, 243.
Nowa ustawa łowiecka dla Galicyi i W. Ks. – Kraków: Wisła, 1898. – S. 27-31.
Гунчак М. С. Регулювання термінів полювання в Галичині у ХІХ-ХХ ст. / Микола Гунчак, Олег Проців // Роль природоохоронних установ у збереженні біорозмаїття, етнокультурної спадщини та збалансованому розвитку територій : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 10-річчю НПП “Гуцульщина”, 18-19 трав. 2012 р. – Косів, 2012. – С. 345 – 349.
Rozporządzenie Naczelnego Wodza armii z 29. listopada 1915 o wykonywaniu polowania. // Dziennik rozporządzeń i k. Zarządu wojskowego w Polsce. Część XII. – Wydana i rozesłana dnia 2. grudnia 1915. – S.100-103.
Gürtler W. Okupacyjne prawo łowieckie / Władysław Gürtler //Łowiec. – 19 – № 21. – S. 248-249.
Rozporządzenie Naczelnego Wodza armii z 29. listopada 1915, dotyczące ochrony zwierząt rolniczych. // Dziennik rozporządzeń i k. Zarządu wojskowego w Polsce. Część XII. – Wydana i rozesłana dnia 2. grudnia 1915. S.100-103.
Świętorzecki B. Myśliwstwo na Kresach Wshodnich w ostatnim stuleciu 1850-1936.Szkic historyczny. – Malinowszczyzna, 1936. – S.82-90.
Marcinków J. Jeleń karpacki//Przegląd myśliwski i łowiectwo polskie. – – № 13-14. – S. 13-15.
Гунчак М. С. Відношення суспільства в Галичині до хижаків за часів Австро-Угорської імперії і Польщі / Микола Гунчак, Олег Проців // Роль природоохоронних установ у збереженні біорозмаїття, етнокультурної спадщини та збалансованому розвитку територій : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 10-річчю НПП “Гуцульщина”, 18-19 трав. 2012 р. – Косів, 2012. – С. 350 – 353.
Stan zwierzyny w oswobodzonej Galicji//Łowiec. – 1915. – № 21-22. – S. 173-175.
Проців О.Р. Історія та сьогодення мисливства міста Івано-Франківська/Олег Проців// Полювання та риболовля. – 2012. – №10(13) липень. – С. 19.
Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego. – S. 177.
Проців О. Р. Діяльність журналу “Łowiec” – друкованого органу Галицького мисливського товариства 1878-1939 рр. / О. Р. Проців // Науковий вісник НЛТУ : зб. наук.-техн. пр. Вип. 20.7. – Л., 2010. – С. 314 – 321.
Уже наприкінці тижня, 9 лютого, Заньківчани презентуватимуть першу прем’єру камерної сцени у 2018 році під назвою “Тринадцята жінка” .
Не випадково нею стане вистава н. а. України та знаної львівської режисерки Алли Бабенко. Не випадково мабуть тому, що наприкінці року Алла Григорівна святкувала свій 80-річний ювілей, до того ж 40-річчя творчої діяльності в колі Заньківчанської родини, адже в театрі працює з 1977 року.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
Тож початок 2018 запам’ятається її виставою зокрема. До речі, в березні з нагоди ювілею, що минув, відбудеться тижневий показ вистав Алли Бабенко на камерній сцені театру. Тож усі поціновувачі її режисерського таланту можуть уже активно відслідковувати репертуарні афіші.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
Вистава «Тринадцята жінка» – сценічне прочитання п’єси Теодозії Зарівни про долю відомої голлівудської актриси німецького походження. І хоча ім’я героїні у виставі не називають, однак лунає багато пісень Марлен Дітріх і актриса Наталія Лань цитує уривки з роману Ернеста Хемінгуея.
Відтак глядач відразу розуміє, що йдеться про історію любові цих відомих людей. Їхні платонічні почуття в листах тривали майже 30 років.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
Епістолярне листування рясніло зізнаннями та захопленнями одне одним. Нобелівський лауреат часто списував свої жіночі образи з «незрівнянної Марлен» і бодай у сюжетах своїх романів сміливо називав її свою дружиною.
У виставі багато музики та пластики (над нею з актрисою працювала Олена Балаян), ретро мелодії відразу повертають у минуле й дуже хочеться ще більше дізнатися про цих двох людей та їхні платонічні взаємини.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
Прем’єра у жанрі моно вистави стала новим досвідом для народної артистки України Наталії Лань. Вона зізналася, що досить складно тримати глядача весь час у напрузі і відчувати кардіограму виставу, аби глядач й на мить не занудьгував. Але робота була для неї дуже цікавою!
Ще один прем’єрний показ відбудеться наприкінці місяця – 28 лютого. Квитки можна придбати у касі театру.
Відтепер Львівщина вшановуватиме героїв Небесної Сотні по-особливому. 6 лютого 2018 року започаткували новий проект — „День народження Героя Небесної Сотні“, який ініціювала ЛОДА. Розпочали з віддання шани загиблим під час розстрілів на Майдані у 2014 році Героїв України Миколи-Олега Паньківа (народився 6 лютого) та Володимира Бойківа (народився 5 лютого).
„День народження Героя Небесної Сотні“, 6 лютого 2018 року у Львівському музеї визвольної боротьби
Заходи вшанування відбулися у Львівському музеї визвольної боротьби. Вечір споминів розпочали піснею, яка вже стала символом жертовності Майдану — „Пливе кача по Тисині“. Участь у заході взяли рідні й близькі героїв. Вони поділились спогадами про своїх загиблих героїв.
— Сьогодні день народження мого сина. Він дуже любив цей день, коли ми були на останньому дні народженні Олег був щасливий, тоді якраз повернувся з Майдану, розповідав різні історії. 18 лютого 2014 року я дізналась, що син знову їде на Майдан, зателефонувала сказати, щоб не їхав, а він мені каже: “Я не поїду, інші, а ти подумала, у якій країні житимуть мої діти?”. 20 лютого я телефоную до сина і кажу – там стріляють, а він у відповідь: „Мамо, скільки цього життя“. Це були останні його слова. Одна куля і у нашій родині закінчився сміх, радість. Минулого чотири роки, але біль не згасає, він стає лише сильнішим”, — розповіла Марія Костецька — мати Героя Небесної Сотні Миколи-Олега Паньківа.
„День народження Героя Небесної Сотні“, 6 лютого 2018 року у Львівському музеї визвольної боротьби
Дружина Миколи-Олега Паньківа розповіла, залишитись осторонь подій на Майдані її чоловік не міг, бо був людиною, яка б ніколи не залишала інших у біді. На революційних відео видно, як його поранили – на вулиці Інститутській снайпер поцілив йому у груди. Микола-Олег загинув 20 лютого дорогою до лікарні. Йому було 39.
— З днем народження. Уже четвертий рік вітаємо, на жаль, лише так. Лютий занадто багатий на події для мене, бо 3 лютого в нас було весілля, 6 лютого — його день народження, а 20 лютого, на жаль. закінчилася наша історія, — розповіла Леся Паньків.
„День народження Героя Небесної Сотні“, 6 лютого 2018 року у Львівському музеї визвольної боротьби
Про те, яким був Володимир Бойків розповіла його сестра — Ірина Ільків:
— Нас змалку виховували на патріотичних піснях, які знав мій батько, моя мама, вони обоє дуже гарно співало, і це передалося нам з братом. Батьки вкладали в нас з братом всю душу і не могло бути так, щоб брат не пішов на Майдан. Востаннє до Львова Володимир приїжджав на старий Новий рік, аби привітати батька з іменинами. Вони планували, як влітку відзначатимуть діамантовий ювілей батьків. А повернувшись до Києва, Володимир знову пішов на Майдан. Востаннє спілкувався з матір’ю 18 лютого, називаючи розстріли страхіттям. А в ніч на 19 лютого отримав три вогнепальні поранення — у печінку й селезінку, хребет та голову. Дружина шукала чоловіка на Майдані п’ять днів, аж поки не знайшла серед невпізнаних тіл. Як хотів Володимир Бойків, його похвали у рідному місті Львів.
„День народження Героя Небесної Сотні“, 6 лютого 2018 року у Львівському музеї визвольної боротьби
На заході були присутні представники Львівської ОДА, зокрема заступник голови облдержадміністрації Ірина Гримак. Вона наголосила, що проект „День народження Героя Небесної Сотні“ створили, щоб українських героїв вшановували не в окремі дати, а пам’ятали про них повсякчас.
— Титанічна праця багатьох людей держави загалом все робить для того, щоб ми в один день зрозуміли і відчули, що не дарма ці усмішки згасли на обличчі, але ті душі знайшли спокій на небесах і будуть відчувати, що ми гідні називатись українцями, які своїми справами віддали свій борг.
„День народження Героя Небесної Сотні“, 6 лютого 2018 року у Львівському музеї визвольної боротьби
Як зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Мирослава Туркало, цим проектом кожен день народження Героїв Небесної Сотні з Львівщини буде відзначений на високому рівні, щоб популяризувати українську історію та її творців.
Віддати шану загиблим героям прийшли учні та студенти львівських навчальних закладів. Під час заходу звучали патріотичні пісні у виконанні Софії Федини, Зиновія Медюха та інших українських співаків і композиторів.
— Я сьогодні отримую неймовірну насолоду від спогадів, від того, що ділитеся своїми почуттями і тим, що даєте нагоду нарешті зрозуміти, які вони – наші герої. Цей проект є абсолютно унікальним. Добрим людям спало на думку розпочати відзначити дні народження героїв, тому, що коли герой це наша родина, тоді зрозуміло, яка це була жертва. Відчути історію людини, яку ти ніколи не знав, і зрозуміти, чому ця людина є сьогодні однією з найрідніших, — напевно, найважливіше, — зазначила співачка та волонтер Софія Федина.
Так урочисто вшановуватимуть усіх Героїв Небесної Сотні.
Петро та Віра Лінинські – велика любов – прожили 46 років разом. Були прикладом міцної родини, партнерства, розуміння, терплячості. Доповнювали один одного. Разом багато перейшли, пережили. Життя не було легким, бо не були «гвинтиками системи», мали відповідне виховання, свої погляди, переконання.
Петро Лінинський
Петро Лінинський (1920-2003) – знаний збирач кераміки, реставратор і митець. Народився у селі Старичі Яворівського району Львівської області в сім’ї вчительки та нотаріуса. Наприкінці 1930 – х вони переїхали до Львова.
Від 1947 по 1955 рр. був ув’язнений у таборах Воркути, після звільнення повернувся до Львова. Заслання змінило особисте життя Петра – розпалась сім’я. Найболючішим для нього було те, що втратив зв’язок (як тепер вже знаємо – на довгі 40 років) із сином Леонідом. Та щасливий випадок звів їх, і вони зустрілись у лютому 2002 року. То була дуже велика і щаслива подія в його житті.
1 січня 1957 року взяв шлюб із Вірою Волосянською. У 1961 році родина купила помешкання в Брюховичах, де і оселилася. Там виросли четверо їх дітей – Андрій, Христина, Марта і Ганна.
Свій творчий дар Петро Лінинський розкрив у пластиці дрібних форм, водночас працюючи різьбярем, консерватором, а відтак і реставратором у Львівському музеї українського мистецтва.
Після ряду стажувань у Москві в 1968 році присвоєно йому звання реставратора найвищої категорії. У 1973 році був вигнаний зі Спілки художників через ідеологічне цькування, і з цієї ж причини змушений був покинути працю в музеї. Тоді ж перейшов в Міжобласну реставраційну майстерню, де працював до пенсії (1986 рік).
Протягом сорока років увесь особистий час приділяв розшуку і реставрації давньої кераміки. За цей час зібрав унікальну колекцію кахлів, яка не має аналогів у світі.
17 січня 2002 р. урочисто була відкрита постійна експозиція кераміки із збірки П. Лінинського у філії МЕХП на пл. Ринок,10. Прикро, що зараз не можемо оглядати цієї експозиції через багаторічний ремонт. Але дуже сподіваємось на якнайшвидше відкриття.
Петро Лінинський тому і подарував цю збірку МЕХП, бо хотів, щоб його колекція кераміки була в центрі Львова, була доступна для людей, щоб її вивчали дослідники, студенти, її бачили численні туристи, щоб вона приносила естетичну насолоду всім шанувальникам мистецтва.
У 2010 році світ побачило науково-мистецьке видання «Збірка кераміки Петра Лінинського» Галини Івашків, кандидата мистецтвознавства, старшого наукового співробітника МЕХП Інституту народознавства НАН. Авторка була особисто знайома з Петром Лінинським, він її дуже поважав. В даний час – це наймасштабніше дослідження життя Петра Лінинського та його збірки кераміки. Пишучи цю статтю, також послуговуюсь цим виданням.
Всю свою довголітню збиральницьку працю присвятив світлій пам’яті Митрополита Андрея Шептицького – великого опікуна і мецената нашої культури, до якого ставився з особливим пієтетом і вважав його своїм покровителем і наставником. Заповітною мрією Петра Лінинського була організація у Львові музею Митрополита Андрея Шептицького, для якого він дбайливо зберігав низку предметів. Серед них: ікони, барельєфи, рисунки, живописні твори. На жаль, на 26 році незалежності Музею Митрополита Андрея – на державному рівні, з належною науково – технічною базою тощо – немає. Після смерті Петра Лінинського родина вирішила, з певними умовами, передати цю збірку на збереження довіреній особі. Та у 2015 році було виявлене нищення цих творів мистецтва, а зі сторони зберігача – повне заперечення очевидних фактів. Був нелегкий шлях повернення.
Родина висловлює велику подяку за юридичну підтримку приватному нотаріусу – п. Галині Попович. За фахову та моральну підтримку – п. Тарасу Лозинському.
17 січня 2018 року, збірка Петра Лінинського присвячена Митрополиту Андрею Шептицькому, подарована Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького.
Своїм покровителем Митрополита Андрея вважав не лише Петро Лінинський, а й його дружина, яка крізь усе життя пронесла глибоку християнську віру. Не раз розповідала, що молилась до Митрополита і він допомагав їй в нелегких життєвих ситуаціях.
Віра Лінинська народилась 30 липня 1927р. Батько Арсен був нотаріусом, тому родина деякий час міняла місце проживання, залежно від місця праці батька, у різних містах Галичини. Та згодом Арсен побудував будинок у м. Яворові, Львівської обл., куди родина переїхала і де Віра провела свої шкільні та юнацькі роки. У 1945 р. вступила до Львівського державного університету ім. І. Франка і вчилась на філологічному факультеті за спеціальністю слов’янська філологія. Та закінчила у 1951р., бо у 1950, на останньому курсі була виключена із університету «за проголошення своїм духовним батьком – найлютішого ворога Радянського народу… Папи Римського», а фактично за християнські переконання і підтвердження цього.
Згадуючи її для мене і сьогодні є таємницею осягнення такої гармонії в якій вона жила. Її день розпочинався і закінчувався молитвою. Бабця Віра завжди була наповнена оптимізмом, життєрадісністю і любов’ю, яку вона дарувала людям. Християнська любов – ось що наповнювало її життя. Нею виховувала вона нас: дітей та онуків. Для мене особисто її любов – це фундамент, на якому будую подальше життя і джерело сили.
Петро і Віра Лінинські, як вже згадувалось на початку, пліч-о-пліч прожили непросте життя, але, попри власні труднощі й радісні хвилини, завжди були відкриті до людей, до їх життєвих ситуацій. Так, наприклад, понад 20 років, як рідний, жив з родиною Лінинських в Брюховичах о. Микола Кушпіт, який в 60 – х рр. із далекого заслання не мав куди повертатись. До цього він був парохом у малому передмісті Яворова, також шкільним учителем – катехитом Віри Лінинської в ґімназії “Рідна школа”. Порадившись, Петро та Віра Лінинські взяли його до себе в родину (Віра Лінинська у селищній раді прописала його як родича). Щодня підпільно служив Божественну Літургію, а також давав шлюби, хрестив дітей.
До нього в Брюховичі завжди приїжджало багато колишніх парафіян, учнів. Діти – Лінинські називали його «дзядзьо», а я хоч його і не застала, він для мене теж залишився частиною нашої родини.
Людяність, любов, відданість Україні – носіями цього були Петро і Віра Лінинські.
Завершити хотіла б цитатою із статті п. Наталі Космолінської, яка характеризує також і Віру Лінинську, і їх покоління: «Петра Лінинського вже немає. Не стало ще однієї людини родом з «тамтого Львова», з його аури, культури, світогляду, способу життя, шляхетності. Тільки той, кому пощастило спілкуватися з представниками цієї «старої гвардії», може по-справжньому оцінити усю повноту втрати. У їхньому особистому досвіді, яким вони так артистично і так щедро ділилися з нами, закарбувався кожний камінець, кожний поворот на шляху, ім’я якому — XX століття. На жаль, наші діти зможуть довідатися про них тільки з книжок, які ми напишемо. Якщо напишемо».
Будинок Львівської Політехніки, листівка 1920 року
Всім львів’янам відома ситуація з горезвісною реконструкцією вулиці Бандери, яка наприкінці минулого року набрала обертів і частково пересварила мешканців міста між собою та викликала потужний спротив влади.
А вчора в редакцію ІВ “Фотографії старого Львова” надіслали пісню з відеорядом про конфлікт львів’ян з владою на ґрунті реконструкції вулиці Бандери. Пісня надійшла від представників громадської організації і її автор та виконавець забажав залишитися невідомим.
Пропонуємо вашій увазі цю композицію без змін та доповнень. Бажаємо приємного перегляду.
Ви можете погоджуватися чи не погоджуватися з авторами пісні, але потрібно визнати високий професійний рівень композиції.
У вівторок, 13 лютого 2018 року, напередодні Дня Валентина, у Львівській опері відбудуться прем’єрні концерти нового великого симфонічного шоу #project LOVE, повідомляють Вечірні Вісті.
Цей романтичний вечір буде наповнений мелодіями та піснями найвідоміших романтиків усіх часів: Elvis Presley, John Williams, Josh Groban, Michael Buble, Frank Sinatra, Arno Babajanian, Andy Williams, Itzhak Perlman… Світові пісенні шедеври про кохання, пристрасні танцювальні номери та неймовірні спецефекти, – усе це нове симфонічне шоу #project LOVE!
За свою двадцятирічну історію академічний симфонічний оркестр «ІNSO-Львів», який буде основою шоу #project LOVE, став справжньою гордістю міста Лева. Оркестр зіграв із неймовірною кількістю всесвітньо відомих музикантів та диригентів, був учасником і переможцем багатьох міжнародних фестивалів, гастролював на трьох континентах.
Саме зі Львова розпочинається нова музична, емоційна та досконала, історія під назвою #project LOVE. Пісні, які прозвучать у Львівській опері 13 лютого, уже підкорили мільйони сердець по всьому світу. А в цей вечір оркестр «ІNSO-Львів» виконає легендарні романтичні композиції в оригінальних аранжуваннях – і хіти розкриються по-новому, будуть забарвлені у нові яскраві фарби. Не обійдеться концертна програма і без нових пісень про кохання, які уже також встигли заслужити визнання.
2018 року минає 100 років з часу завершення Першої світової війни. Її історія знайшла своє відображення в документах, щоденниках, мемуарах та відеофільмах.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Суттєвим доповненням до цих джерел безумовно служать фотографії. У спадок Перша світова війна залишила багато фотографій, більшість з яких сьогодні ще не оцифровані.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Відомо, що Першу світову війну знімало всього дев’ятнадцять військових фотографів, велика частина з них була родом із Франції, кілька фотографів з Німеччини, Австрії і ряду інших країн. Було знято кілька десятків тисяч фотографій, велика частина з них чорно-білих і кілька тисяч кольорових.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Сьогодні наша знахідка стосується міста районного значення Броди, яке розташоване на північному сході Львівської області. В роки Першої світової війни Броди як прикордонний пункт потрапили до епіцентру воєнних дій. Місто зазнало великих збитків, як наслідок було зруйновано багато будівель, пошкоджено залізничну колію.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Усі представлені світлини датуються періодом 1916-1918 років і локалізовані в районі Бродів. Сьогодні ці фото зберігаються в Австрійському державному архіві.
На днях в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулась лекція музикознавця, викладача теоретичних дисциплін ЛДМУ ім. С. Людкевича Роксоляни Гавалюк на тему «Музичні символи в архітектурі Львова».
Роксоляна Гавалюк
Під час зустрічі відвідувачі мали змогу дізнатись про музичну символіку в оздобах Львівського оперного театру, училища ім. Станіслава Людкевича, академії ім. Миколи Лисенка, фабрики органів Яна Слівінського, а також палаців, вілл, кам’яниць, сакральних і громадських споруд.
Лекція Роксоляни Гавалюк на тему «Музичні символи в архітектурі Львова»
Не оминули увагою і твори локального ужиткового мистецтва – меблі, посуд, дзеркала, годинники, а також вітражі, фрески, різьбу і живопис. А також лектор торкнулась теми персональної іконографії відомих музикантів у Львові, серед яких безумовне лідерство належить зображенням Фридерика Шопена.
Попри достатньо вузьку тему лекції, вона зібрала справжній аншлаг в кав’ярні-галереї “Штука”. І, так виглядає, має бути продовження, адже за якусь годину розкрити цю тему просто неможливі. Будемо на це сподіватися.
Бути успішним бізнесменом чи бізнес-леді, мати власну справу та втілювати свої найсміливіші ідеї в життя, ризикувати і отримувати прибуток – мріє кожен. І якщо раніше вважалося, що бізнесменом потрібно народитися, то у ХХІ столітті доведено, що цьому мистецтву можна навчитися. А вчитися, виявляється, потрібно з раннього дитинства! Чому? Відповідь на це та багато інших запитань дає Лукань Богдан Іванович – генеральний директор Чернівецької та Львівської філій Міжнародної освітньої мережі Бізнес-шкіл для дітей та підлітків MINIBOSS BUSINESS SCHOOL.
Богдан Лукань
– Чому саме Бізнес-школа MiniBoss, як власний проект? Чим вона вас зацікавила?
– Напевно однією з найвагоміших причин старту системи MiniBoss Business School в Чернівцях стало народження мого старшого сина. У той момент я почав думати про те, що мені хочеться, аби мої діти мали щасливе дитинство, були правильно вихованими і цілеспрямованими у майбутньому. Я почав мріяти, щоб вони не просто перейняли мій бізнес, чи успадкували започатковану мною справу, але й розвинули її та мали достатньо знань, щоб створити щось своє, – жити, отримувати задоволення, виконувати свою місію і бути успішними. А для цього потрібні відповідні знання. І такої пропозиції в освітній сфері нашого міста на той час ще не було!
Miniboss Business School
– З якими труднощами мали справу, коли починали школу в Чернівцях?
– Дещо складно було одразу почати реалізовувати програму дій в повному обсязі. А потрібно було задіювати паралельно кілька напрямків реклами, налагоджувати співпрацю зі школами. Десь ми ще не мали потрібного досвіду, але це вже в минулому. Ми зрозуміли, що прописані задачі – вони працюють та приносять результат в інших філіалах по Україні, і в нас в Чернівцях теж. Чим якісніше виконується програма, тим більше результатів ми отримуємо. Якщо порівняти сьогодні і вчора, то я зрозумів одну просту річ, якщо щось не виходить – працюйте, вдосконалюйтеся, вивчайте питання глибше і результат обов’язково буде.
Miniboss Business School
– І які ж доходи у юних підприємців? Скільки їм знадобиться часу, щоб заробити свій перший мільйон?
Питання не в тому, чи зароблять вони великі статки чи ні саме на першому своєму проекті. Головне, щоб вони відчули, що можуть генерувати нові ідеї, створювати, реалізовувати, вираховувати і отримувати прибуток. Вони повністю командою пройшли весь шлях, від зародження ідеї – до реальних дій і отримання результату! А далі, будь ласка, масштабуйте, розвивайте, пишіть інші книги або переносьте алгоритм дій на нові проекти. Головне, що у дітей вже відсіялося багато страхів і зникло відчуття, що великі справи – не для них. Вони знають, що можуть все!
Miniboss Business School
– Чим же особливе навчання в MiniBoss?
Коли ми говоримо про цінність системи MiniBoss, то наголошуємо, що вчимо дитину не просто бізнесу. Насправді ж ми формуємо лідерські здібності, навчаємо роботі в команді, даємо дитині спробувати власні сили у різних ролях, на різних посадах, вчимо нести відповідальність за прийняті рішення, допомагаємо відкрити таланти, нарощуємо крила, додаємо енергії, віри у власні сили, вчимо не здаватися. MiniBoss – це середовище, в якому неможливо, щоб не вийшло. Це розвиток підприємницьких навичок в цілому. Суспільство сьогодні не готове до того, що дитину треба навчати бізнесу з 6-ти років, а це насправді потрібно робити з народження. Чи стане дитина успішним бізнесменом, дієвим керівником, інвестором чи меценатом – це залежить від того, як вона буде розвивати свої здібності з раннього віку.
Тому ази бізнесу треба вивчати з дитинства. Ми часто чуємо заперечення, негативні установки, які батьки дають дітям не усвідомлюючи. Наприклад: «Не бери гроші – вони брудні», «Ти ще замалий, щоб мати справу з грошима», «Гроші – це не іграшка – віддай», «Бізнес – це брудна справа». Ці установки не дають дитині навіть спробу самореалізуватися у майбутньому. Ми чітко розуміємо, що незалежно від того, чи буде дитина стоматологом, гінекологом, юристом, адвокатом, майстром спорту чи власником якогось агентства – їй у будь-якому випадку потрібно пройти систему навчання в MiniBoss, щоб навчитися будувати відносини і працювати в команді, щоб навчитися переконувати та вести за собою людей, не здаватися, вірити, мріяти і досягати!
Miniboss Business School
– Скільки часу потрібно навчатися в MiniBoss, щоб мати гарантований результат?
Дуже цікаве питання. Ми зараз бачимо, що є категорія батьків, які з першого місяця, навіть з першого заняття, хочуть побачити результат та отримати «швидкі дивіденди». Але всі ми розуміємо, що стати підприємцем та ефективним управлінцем за один місяць не реально. І я, виходячи з особистого досвіду, і експерти у бізнес-тематиці, і провідні бізнес-тренери, наголошуємо, що будь-яка справа має функціонувати мінімум 2-3 роки для отримання результатів. У нашому випадку ми чітко розуміємо, що дитина має проходити навчання протягом 5-8 років. І вже доведено європейськими експертами, що після 5-ти років у системі MiniBoss є 100% гарантія, що дитина точно досягне результатів. Тому, що це не суха теорія, а реальне формування свідомості успішної людини, позитивного підходу, правильних реакцій на різні життєві ситуації протягом тривалого періоду і це стає природною системою мислення дитини. Це не шаблон, не покрокова інструкція прийнятих кимось рішень – це значно глибша програма.
Варто наголосити, що дитина з радістю та ентузіазмом ходить в MiniBoss Business School, а це означає, що подану інформацію діти не просто чують, а сприймають і усвідомлюють, не забуваючи її.
Цікавий факт, ми вже бачимо, що деякі батьки починають дисциплінувати своїх дітей забороною відвідування MiniBoss Business School за якісь провини – хтось на місяць, хтось на два. Це абсолютно невірний підхід – це «обрізання крил» вже на старті росту, коли дитина тільки-но повірила у власні сили, почала рухатися в правильному напрямку, відчула бажання вдосконалюватися і, обриваючи це, потім важко дитину вивести на той же рівень ентузіазму і прагнень.
Miniboss Business School
– Розкажіть детальніше, як проходить навчання у MiniBoss Business School.
Дитина вивчає 8 курсів. Пройшовши їх вона абсолютно свідомо, на основі тестів, отримує відповіді – куди їй рухатися далі. Чому? Тому, що вона і в теорії, і на практиці ознайомлюється з такими напрямами, як:
Ази економіки.
Сімейна економіка.
Креативне мислення.
Засади ринкової економіки.
Проектний менеджмент.
Створюємо компанію.
Економіка міста.
Кар’єрна карта.
Така додаткова освіта демонструє дитині багатогранність та широкі можливості, – і сучасного світу, і особистості у цьому світі.
Miniboss Business School
Другий момент – якщо дитина рік теоретично готується, а потім представляє свій проект на рівні Форуму стартапів та виходить на рівень України по молодіжному підприємництву, – вона крок за кроком проходить це все, проживає незабутні емоції, отримує європейські гранти, вчиться міжнародному етикету і спілкуванню у вищих ешелонах суспільства, – все це глибоко впливає на формування її особистості. А якщо вона ще до того ж відвідує бізнес-тури, де її зустрічають генеральні директори світових підприємств та заводів, власники транснаціональних компаній, то після цього дитина сама усвідомлює, для чого потрібно вчитися і як саме вона хоче заробляти кошти.
Сьогодні Німеччина, Америка та Китай диктують правила світового бізнесу, ми звідти запозичуємо досвід, привозимо дієві інструменти, які ще не втілені в Україні, тобто «новинки», які там давно функціонують і приносять прибуток їхнім власникам. А той, хто об’їздив весь світ – має ще більший і ширший світогляд! Одним із визначальних факторів є середовище, в якому навчається дитина. Це діти-однодумці, які рухаються в одному напрямку, розвиваючи себе як особистість. Це діти з сімей, де зазвичай вже успішні батьки і вони є достойним прикладом для наслідування. Але, як би парадоксально це не звучало, тільки батьківського прикладу недостатньо. Інколи важливішу роль відіграє оточуюче середовище, коло друзів та старших наставників, оскільки багато життєвих рішень дитина приймає завдяки твердженням авторитетних для неї сторонніх осіб. Тому так важливо доповнювати один одного у комплексному вихованні дитини.
Miniboss Business School
– Важливою складовою системи навчання є літні табори для дітей. Це щорічні акції? Де вони відбуваються, чим забезпечені, скільки коштують?
Так, ви маєте рацію, бізнес-табори – це один з надзвичайно потужних елементів системи MiniBoss Business School. Вони проходять у різних країнах світу і тривають переважно 2 тижні. Вартість, безумовно, залежить від країни перебування.
У 2017-му році я особисто зі своїм сином відвідав два табори – один на території України, інший – в Болгарії. Одночасно була можливість поїхати у Грецію та Великобританію. Дитина самостійно обирає, куди вона хоче поїхати і де хоче продовжувати навчання влітку. Є діти, які відвідують кілька бізнес-таборів, якщо періоди поїздки не співпадають. Програма прописана таким чином, що будь-яка дитина може самостійно скласти свій графік розвитку і як мінімум зобов’язана відвідати хоча б один табір. Їхня суть полягає у підході, в атмосфері, у тому що зустрічаються MiniBoss-и з усієї України і не тільки України, адже наша школа представлена в багатьох країнах світу, і кількість держав-членів нашої системи з кожним роком зростає. Зазначу, що у листопаді 2017-го року відкрилося ще 2 філіали MiniBoss Business School – у Болгарії та Литві. А загалом у нас налічується 25 філіалів у різних країнах світу! І всі наші учні зустрічаються, знайомляться, спілкуються, здружуються, розвивають нетворкінг – саме у літніх таборах. Вони ніби відпочиваючи розвиваються у напрямку системи MiniBoss Business School. І це дуже круто!
Miniboss Business School
– В яких містах України вже діє MiniBoss Business School?
– MiniBoss Business School представлений в багатьох містах України, а саме – в Києві, Одесі, Новій Каховці, Вінниці, Чернівцях. Запускаємо зараз філіал у Львові.
– Чому вирішили відкрити філіал саме у Львові?
– Розібравшись у складній структурі MiniBoss Business School, зрозумівши її високу цінність, я усвідомив і повірив, що ми виконуємо серйозну місію. І тому хочеться надати можливості такого розвитку й львів’янам. Я чітко розумію, що Львів, як потужний освітній центр України, швидко включиться і зрозуміє нашу систему. Я вирішив масштабувати MiniBoss Business School у Західному регіоні. Львів мені дуже подобається як місто, я бачу там високий потенціал, цікаву аудиторію, яка має право і шанс навчати своїх дітей у MiniBoss Business School.
Miniboss Business School
– Назвіть основні переваги MiniBoss Business School в порівнянні з іншими приватними школами та курсами.
1 – Це бренд №1 в Бізнес-освіті для дітей у світі, що визнано європейськими та світовими експертами у 2015-у році. І тут без коментарів. У нас немає конкурентів!
2 – Гарантований результат навчання. У випадку, якщо дитина навчається мінімум 5 років і виконує програму навчання, то ми гарантуємо, що вона виросте успішною і щасливою людиною і чітко знатиме своє призначення у житті.
3 – Системний підхід у навчанні дитини. Якщо ми говоримо про підприємницькі навички і їхній розвиток, то ми розуміємо, що вони включають в себе розвиток усіх восьми Q, тобто розвиток інтелекту, здібностей та інших навичок видатної людини. Це комплексний підхід, якого не дасть жодна інша школа. Це повноцінне навчання, а не курси. Ми даємо альтернативу університетській освіті і допомагаємо дітям самостійно усвідомити свої таланти та покликання. Пройшовши навчання в MiniBoss, дитина буде готова до життя! Ми готуємо дитину не до вступу у вищі навчальні заклади, як всі школи, а до РЕАЛЬНОГО життя.
Miniboss Business School
4 – 17 років міжнародного досвіду!
5 – Здорове середовище. Ми про це вже говорили і це надзвичайно важливо!
6 – Єдиний у світі бізнес-інкубатор для дітей. Бізнес-інкубаторів для дорослих сьогодні налічується чимало, а ось для дітей – немає, ми єдині, монополісти, якщо можна так сказати.
7 – Всесвітній чемпіонат з підприємництва для дітей. Це розвиває змагальний дух, це міжнародний майданчик для обговорення бізнес-проектів і це стимул бути світовим лідером вже з дитинства!
Ви ще роздумуєте, чи віддавати свою дитину до нас? – Ми вас чекаємо! Приходьте вже завтра!
Спілкувалася Леся КІЧУРА Фото з архіву Богдана Луканя
У роки Першої світової війни начальником телефонно-телеграфної станції в Луцьку був Сергій Вавілов, пізніше – відомий фізик, академік. Разом з Черенковим дослідив люмінесценцію середовища під дією гамма-променів, за що останній отримав Нобелівську премію (ефект Вавілова-Черенкова).
Вавілов залишив спогади та враження від перебування в Луцьку в 1916 році. У щоденнику він описує атмосферу, настрій і навіть пише вірш про місто. Луцьк йому здався аристократичним, а війна – нудною і не потрібною. І все ж він постійно думав про фізику.
Запис від 1 жовтня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Безнадійно починаю цю маленьку книжечку. Знову зима попереду. У минулому році зима була потрібна. Зараз вона зайва і нудна. Приватного, особистого життя у мене немає, і лише Бог знає, для кого і чого живу. Ні для людей – їх не люблю, ні для Бога – його не знаю, але і ні для себе. Для кого ж? Але живу і завжди зайнятий. Так нехай і буде.
Зима в Луцьку. Місто стародавнє, і у нього є дух аристократичності, дякую Богу за це. Давнє місто, книги, приємна робота – жити ще можна і філософствувати не варто. Не варто замислюватися про кінець цієї книжечки, про те, що там буде написано, все буде так само. Війна зробила людей ще більшими диваками, ніж вони були раніше.
Вавілов на фронті, 1917 рік
Запис від 28 листопада 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Гниющей осени тоскливые туманы
Ползут и кружатся по улицам кривым
И дряхлым стариком, печальным и седым
Чуть дышит Луцк, окуренный дурманом.
В тяжелом сне покинул монастырь
И башен замка гордые скелеты,
Не смыла их волна упрямой Леты
И пощадила окровавленная Стырь.
Одни, одни среди полей печальных
О, камни прошлого! Вы слава иль укор?
О чем вы шепчете, потупя тусклый взор,
Толпе чужой, крикливой и нахальной?
Вы гром без молнии, зарницы без громов,
Нетленные, седые Саламандры.
Ваш шепот — стон всеведущей Кассандры,
И чувствую его, не понимая слов.
Це я про луцьке каміння, а луцькі люди ще трагічніші і сумніші. Євреї, солдати і безвихідна безнадійність всюди. Життя треба прожити «граючи», щоб смерть не стирчала над кожним кроком і не світила моторошним маяком. Вже взагалі жити «важко», а грати більшості і зовсім не під силу. Але чому все-таки люди живуть? Невже немає цього істинного, ясного як 2х2, для кого кожен крок людини і людей істинно потрібен.
Ну, а втім, про це думати не варто! Якщо є – слава Богу, немає – життя саме собою скінчиться, а поки «граю», нічого не виграю, але дні проходять. Я люблю те, біля чого немає живих людей: фізику і старовину. Поза людьми все-таки не так страшно, тобто не страшно (дурне слово), але не так сумно, нудно і безнадійно.
Запис від 1 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Дні проходять, як ніби, так і треба. Німці б’ють і тиснуть нещасних румунів – а нам тут ні тепло, ні холодно. У нас тут життя і сліду немає. Їздив на автомобілі на пеленгаторну станцію. Радіотелеграф зараз в армії суцільне окозамилювання, і доводиться розкривати воістину обурливі речі, простимі тільки тому, що росіяни ми такі, що нас «аршином не обміряєш». Всі ці Гриші, немов у казці, дикій папуаській.
Запис від 3 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Все йде рівномірно і нудно, як годинник. Всім, по суті, абсолютно нічого робити, тому раді будь-якій дрібниці, щоб у ній затриматись найдовше і вбити години і дні. Я тут, здається, єдина людина, якій є користь від радіотелеграфу для себе «per futurum».
Солдати біля радіотелеграфа
Запис від 5 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Наша радіодивізія це храм «блудословія», «паперомаранія» і, врешті-решт, безглузда білка в колесі. Як можуть в ньому жити «інші» – зрозуміти не можу. Адже це органічна «нечесність». Я тут, тому що фізик. Нещодавно розшукав я, «вивчаючи» зведення південно-західного фронту, такий скандал з пеленгацією, від якого мали б почервоніти всі радіотелеграфісти – але нічого, як з гусака вода. Військова служба це такий привид і буття потойбічне, що в ній все зійде. Живуть від обіду до вечері, і дні проходять повільно-повільно. Новин тут немає, а там – б’ють румунів, Бухарест не сьогодні завтра візьметься, а переможниця – німецька свиня ятрить і зловтішається в своїх радіотелеграмах.
Запис від 13 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Жахлива і обурлива новина. Німці запропонували мир. Дізналися це, комбінуючи уривки кепсько прийнятих радіограм «Armees und Flotte Befehl», дані чомусь німецькою та італійською мовою. Чому це жахливо і обурливо? По-перше, тому що це – пропозиція князю стати лакеєм, а по-друге, тому що це обурливо … Вночі. Повернувся з повірки варти. Ніч тиха, тепла, місячна, а вдалині сердито ревуть гармати. Так краще. Це «мирні переговори», а так спокійніше, і звичніше.
Запис від 14 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Трагічне це число. 1914 рік. З тих пір якось все на спад пішло, випарувалася тепла метафізика і пафос перших днів війни, настали сумні військові будні. Ніч 1-го грудня, пам’ятаю до самих дрібниць, як ми йшли, знімаючи лінію, «мужики» і «баби» продавали сірники, зайшов напитися води в якусь халупу, потім чайна, потім похід по варшавському шосе, бруд, прожектора, ліхтарі, відстав і з Мухіним ночував в якийсь халупі. Так! Їхав у візку з гусаком, зариті в сіно. А як хочеться колишнього щастя-нещастя, колишнього пафосу, віри і розпачу, і тільки. Та надія і залишилася – на божественну Симетрію, на те, що кінець буде схожий на початок і що могутня симфонія війни, пройшовши початкове allegro, болісне нудне adagio, загримить переможним фінальним allegrissimo. Cлава Богу, ще є надія.
Радіовежа в Луцьку, тут працював Вавілов, 1916 рік
Запис від 21 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Завтра поїду у відпустку. І знову відпустки боюся. Страшно боюся смутку московського дому. Тут на війні життя таке просте, і туга, і нудьга майже іграшкові, дитячі – там все «насправді», і туга там – ціла трагедія.
Я світу боюся більше, ніж війни. Ну, поїдемо-побачимо.
У п’ятницю,2 лютого 2018 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) відбулася презентація виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”.
Василь Мельниченко
Українець за походженням привіз до столиці Галичини близько півсотні кадрів, зроблених кореспондентом “Ведомостей” Денисом Абрамовим, фотографом Олександром Аксакова і документалістом Денисом Тарасовим в козацьких таборах на Уралі, а також на Сході України.
Виставка «Братва»
Ім’я російського художника, педагога, журналіста, куратора у галузі сучасного мистецтва Василя Мельниченка добре відоме мешканцям Омська (Росія). Кожен із його проектів був присвячений наболілим темам із життя Росії і зазвичай наштовхувався на різку критику з боку влади.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
“Я випадково дізналася про цю виставку. У Фейсбуці один із моїх друзів, який є викладачем історії, перепостив оголошення п. Василя про те, що він бажає подарувати цю виставку якійсь інституції в Україні.
Поки я комунікувала з дирекцією, з адміністрацією стосовно цього п. Василь навіть написав проте,що виставку не хочуть приймати, що він пропонував декільком музеям, наскільки я пам’ятаю в Одесі та ще десь, оскільки це не їхня тематика. Це в принципі і не наша тематика, але ця тематика зараз – загальноукраїнська, загальносвітова, загальноєвропейська і ми не можемо від неї відмовитися. Тому було прийнято рішення нашим музеєм прийняти цей дар, обов’язково виставити. І за бажання та при певних великих зусиллях вона можливо поїде по Україні”, – розповіла куратор виставки Анастасія Камалдінова, старший співробітник Львівського музею історії релігії.
Виставка «Братва»
На світлинах можна побачити яким чином Росія готувала своїх громадян до захоплення Криму та агресії проти братньої України. Сама виставка це збір унікальних фотофактів, ще з початку 2000-х років про те, як так звані «брати» поступово перетворювались на бандитську «братву». Тут є і священики московського патріархату, які відпрацьовують практичне володіння зброєю, і побиття українського патріота, і новий «господар» що закинувши ноги на стіл принижує православну ікону…
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
“Я вперше на історичній батьківщині, мій дід з України з всією великою сім’єю колись переїхали до Сибіру. Живу в Омській області і якщо подивитися, то весь південь – це українські назви і там більше розмовляють українською ніж російською. І ніколи не було ніяких проблем, всі люди жили разом, багато національностей, як правило всі не з власної волі.
І коли почалася ця історія, увімкнули машину ненависті, яка щодня зомбувала людей, почало відбуватися щось страшне. І проблема в тому, що вкрали не тільки Крим, вкрали частину серця, історії, життя. Люди з якими ти спілкувався, вважав їх порядними, а вони виявились раптом кінченими гадами. І ти розумієш, що не хочеш мати з ними нічого спільного, перебувати з ними поряд, бо навкруги мерзотники. І це страшно.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
І якщо Єльцин різав країну за територіальним кордоном, то цей мерзотник ріже її по людських серцях. В Сибіру питання національності якось взагалі не стояло, ми сибіряки. Тобто ми знали, що цей українець, цей латиш, цей єврей і все, не має проблем. А тут раптом прийшло усвідомлення, що я українець, не росіянин”, – зізнався Василь Мельниченко.
Експозиція виставки фотографій російського художника-документаліста Василя Мельниченка “Братва”
Оглянути експозицію виставки можна у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) до 25 березня 2018 року.
У вівторок 6 лютого 2018 року, о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч-презентація соціально-мистецького проекту #ПісніВійни Галини Гузьо.
Під час зустрічі гості матимуть змогу послухати та поспілкуватись з засновницею проекту – Галиною Гудзьо, учасниками проекту – воїнами Зиновієм Медюхою та Олександром Рожко, а також бути присутніми на ексклюзивній презентації офіційного сайту проекту, який розробив Роман Библюк.
«Глобальна мета проекту #ПісніВійни полягає в тому, щоб зібрати і зберегти для майбутніх поколінь українців сучасну україномовну фронтову пісню – як в культурно-музичному контексті, так і в контекстах новітньої історії України та становлення нової української армії.
Утім, наш проект має і багато менш глобальних цілей – цілей, важливих саме зараз: як-от, піднести патріотичний дух наших захисників; донести до максимально великої аудиторії переживання наших воїнів – через їхні пісні, які звучать тепер на радіо і по ТБ, а також мають потужний резонанс у соцмережах…
Постер соціально-мистецького проекту #ПісніВійни
Прагнемо досягнути і соціальної мети проекту – дати бійцям, які пройшли війну, які зазирнули в очі смерті і зуміли вижити, змогу реалізуватися в новому амплуа – це така собі арт-терапія: вони отримують можливість якісно записати свої пісні на одній із найкращих професійних студій звукозапису, вони співають у дуетах із відомими українськими артистами, їхні пісні звучать на радіо і по телебаченню, вони починають виступати на великих сценах…
До проекту долучилися вокальна формація «Піккардійська Терція», співак та композитор Павло Табаков, лідер гурту «Антитіла» Тарас Тополя, Фома (Сергій Фоменко) із групи «Мандри», Арсен Мірзоян, співачки Ірина Доля, Оксана Муха та Аничка Чеберенчик, а також фронтмен гурту Kozak System Іван Леньо, Віктор Винник із групи «Мері», співак Тарас Гаврик, сестри Тельнюк, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, співачка Анастасія Приходько», − розповідає про проект засновниця Галина Гудзьо.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
