У роки Першої світової війни начальником телефонно-телеграфної станції в Луцьку був Сергій Вавілов, пізніше – відомий фізик, академік. Разом з Черенковим дослідив люмінесценцію середовища під дією гамма-променів, за що останній отримав Нобелівську премію (ефект Вавілова-Черенкова).
Вавілов залишив спогади та враження від перебування в Луцьку в 1916 році. У щоденнику він описує атмосферу, настрій і навіть пише вірш про місто. Луцьк йому здався аристократичним, а війна – нудною і не потрібною. І все ж він постійно думав про фізику.
Запис від 1 жовтня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Безнадійно починаю цю маленьку книжечку. Знову зима попереду. У минулому році зима була потрібна. Зараз вона зайва і нудна. Приватного, особистого життя у мене немає, і лише Бог знає, для кого і чого живу. Ні для людей – їх не люблю, ні для Бога – його не знаю, але і ні для себе. Для кого ж? Але живу і завжди зайнятий. Так нехай і буде.
Шуми, шуми, слухняне вітрило,
Хвилюйся піді мною похмурий океан.
Кому слухняне? Бог знає.
Зима в Луцьку. Місто стародавнє, і у нього є дух аристократичності, дякую Богу за це. Давнє місто, книги, приємна робота – жити ще можна і філософствувати не варто. Не варто замислюватися про кінець цієї книжечки, про те, що там буде написано, все буде так само. Війна зробила людей ще більшими диваками, ніж вони були раніше.
![Вавілов на фронті, 1917 рік](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/02/vav2-900x636.jpg?resize=696%2C492)
Запис від 28 листопада 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Гниющей осени тоскливые туманы
Ползут и кружатся по улицам кривым
И дряхлым стариком, печальным и седым
Чуть дышит Луцк, окуренный дурманом.
В тяжелом сне покинул монастырь
И башен замка гордые скелеты,
Не смыла их волна упрямой Леты
И пощадила окровавленная Стырь.
Одни, одни среди полей печальных
О, камни прошлого! Вы слава иль укор?
О чем вы шепчете, потупя тусклый взор,
Толпе чужой, крикливой и нахальной?
Вы гром без молнии, зарницы без громов,
Нетленные, седые Саламандры.
Ваш шепот — стон всеведущей Кассандры,
И чувствую его, не понимая слов.
Це я про луцьке каміння, а луцькі люди ще трагічніші і сумніші. Євреї, солдати і безвихідна безнадійність всюди. Життя треба прожити «граючи», щоб смерть не стирчала над кожним кроком і не світила моторошним маяком. Вже взагалі жити «важко», а грати більшості і зовсім не під силу. Але чому все-таки люди живуть? Невже немає цього істинного, ясного як 2х2, для кого кожен крок людини і людей істинно потрібен.
Ну, а втім, про це думати не варто! Якщо є – слава Богу, немає – життя саме собою скінчиться, а поки «граю», нічого не виграю, але дні проходять. Я люблю те, біля чого немає живих людей: фізику і старовину. Поза людьми все-таки не так страшно, тобто не страшно (дурне слово), але не так сумно, нудно і безнадійно.
Запис від 1 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Дні проходять, як ніби, так і треба. Німці б’ють і тиснуть нещасних румунів – а нам тут ні тепло, ні холодно. У нас тут життя і сліду немає. Їздив на автомобілі на пеленгаторну станцію. Радіотелеграф зараз в армії суцільне окозамилювання, і доводиться розкривати воістину обурливі речі, простимі тільки тому, що росіяни ми такі, що нас «аршином не обміряєш». Всі ці Гриші, немов у казці, дикій папуаській.
Запис від 3 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Все йде рівномірно і нудно, як годинник. Всім, по суті, абсолютно нічого робити, тому раді будь-якій дрібниці, щоб у ній затриматись найдовше і вбити години і дні. Я тут, здається, єдина людина, якій є користь від радіотелеграфу для себе «per futurum».
![Солдати біля радіотелеграфа](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/02/vav3-900x636.jpg?resize=696%2C492)
Запис від 5 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Наша радіодивізія це храм «блудословія», «паперомаранія» і, врешті-решт, безглузда білка в колесі. Як можуть в ньому жити «інші» – зрозуміти не можу. Адже це органічна «нечесність». Я тут, тому що фізик. Нещодавно розшукав я, «вивчаючи» зведення південно-західного фронту, такий скандал з пеленгацією, від якого мали б почервоніти всі радіотелеграфісти – але нічого, як з гусака вода. Військова служба це такий привид і буття потойбічне, що в ній все зійде. Живуть від обіду до вечері, і дні проходять повільно-повільно. Новин тут немає, а там – б’ють румунів, Бухарест не сьогодні завтра візьметься, а переможниця – німецька свиня ятрить і зловтішається в своїх радіотелеграмах.
Запис від 13 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Жахлива і обурлива новина. Німці запропонували мир. Дізналися це, комбінуючи уривки кепсько прийнятих радіограм «Armees und Flotte Befehl», дані чомусь німецькою та італійською мовою. Чому це жахливо і обурливо? По-перше, тому що це – пропозиція князю стати лакеєм, а по-друге, тому що це обурливо … Вночі. Повернувся з повірки варти. Ніч тиха, тепла, місячна, а вдалині сердито ревуть гармати. Так краще. Це «мирні переговори», а так спокійніше, і звичніше.
Запис від 14 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Трагічне це число. 1914 рік. З тих пір якось все на спад пішло, випарувалася тепла метафізика і пафос перших днів війни, настали сумні військові будні. Ніч 1-го грудня, пам’ятаю до самих дрібниць, як ми йшли, знімаючи лінію, «мужики» і «баби» продавали сірники, зайшов напитися води в якусь халупу, потім чайна, потім похід по варшавському шосе, бруд, прожектора, ліхтарі, відстав і з Мухіним ночував в якийсь халупі. Так! Їхав у візку з гусаком, зариті в сіно. А як хочеться колишнього щастя-нещастя, колишнього пафосу, віри і розпачу, і тільки. Та надія і залишилася – на божественну Симетрію, на те, що кінець буде схожий на початок і що могутня симфонія війни, пройшовши початкове allegro, болісне нудне adagio, загримить переможним фінальним allegrissimo. Cлава Богу, ще є надія.
![Радіовежа в Луцьку, тут працював Вавілов, 1916 рік](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/02/vav1-900x636.jpg?resize=696%2C492)
Запис від 21 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Завтра поїду у відпустку. І знову відпустки боюся. Страшно боюся смутку московського дому. Тут на війні життя таке просте, і туга, і нудьга майже іграшкові, дитячі – там все «насправді», і туга там – ціла трагедія.
Я світу боюся більше, ніж війни. Ну, поїдемо-побачимо.
Джерело: http://www.hroniky.com