Львів із-поміж усіх переваг цікавий ще й тим, що тут можна роками ходити одними й тими ж вуличками, попри старезні будинки, а потім одного разу відкрити для себе те, чого, якимсь дивним способом стільки часу не помічали — маскарони. Перша персональна виставка фотографа, журналіста, автора медіапроекту „Фотографії старого Львова“ Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“, яку відкрили 12 березня у кав’ярні „Штука“ (вул. Котлярська, 6), якраз і присвячена цим дивним образам, які прикрашають будівлі в старій частині міста.
Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“
— Маскарони мають цікаву властивість — ховатися. Можна багато разів проходити вулицею і їх не бачити. А потім в один момент раптом помічаєш. А коли за якийсь час знову піднімаєш голову вгору, бачиш, що біля нього ще кілька облич, ніби спостерігає за нами. І що більше в них вдивляєшся, то більше розумієш, наскільки це цікава і складна робота, — розповів автор виставки Роман Метельський.
Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“
Як підкреслив Роман Метельський, первісною функцією скульптурних масок було відлякування злих духів. З плином часу їхня роль змінювалась, тож на початку ХХ століття замість гримас химерних істот львів’яни вже милувались прекрасними сецесійними обличчями, обрамленими пишними кучерями і вигадливими візерунками.
Фотовиставка „Ті, що дивляться згори“ — це лише невеличка частина світлин, які панові Романові вдалося вже зробити. На відкритті експозиції від друзів митця прозвучало декілька цікавих пропозицій, як ще більше популяризувати ці образи і заохотити кожного частіше дивитися вгору, а не лише під ноги: це й видання книги, де вмістяться усі світлини з інформацією про будівлі, на яких розміщені ці дивовижні маски-обличчя, сувенірні листівки та футболки. А сам автор запропонував усім охочим флешмоб — шукати і фотографувати маскарони та ділитися ними на сторінці виставки.
Експозицію „Ті, що дивляться згори“ можна оглянути щодня впродовж березня з 10:00 до 22:00.
Вже сьогодні – 14 березня о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться літературна зустріч з майстрами поетичного слова «Чотири мушкетери».
Літературно – поетична зустріч «Чотири мушкетери»
Для гостей виступатимуть:
Богдан Бовшик – знаний львівський поет.
Іван Гентош − поет, член НСПУ, лауреат багатьох літературних конкурсів.
Богдан Кухта − організатор формації “Літературний КУТочок”. Автор книги «СоціоПат». Виступає на літературниках, квартирниках, творчих вечорах.
Олександр Свєтогоров − автор книги «Найромантичніше кохання», журналіст, громадський діяч, лектор.
Автори будуть співати і читати власні твори для своїх прихильників. Очікуємо мужності чоловічого поетичного слова в поєднанні з весняною ніжністю.
Про гібридизацію рухів та підміну понять чи не найкраще можна говорити, ілюструючи свою оповідь прикладами з історії лівих в незалежній Україні. Тобто навіть не так самих лівих, як тих, хто їх з себе вдавав, аби завоювати відповідний електорат. Це звична для України ситуація, де партії виникають як гриби після дощу під вибори і зникають та розпадаються, як тільки справа доходить до звітів про діяльність; де не існує політичної культури та відповідальності. Але з лівими у нашій країні особлива ситуація – їх “люблять” чи не найбільше. І зрозуміло чому. Тим не менше, не варто відкидати все, що має стосунок до минулих трагічних років, адже навіть католицьким авторам у середньовіччі дозволялось читати літературу зі списків заборонених книг. Відтак, пропоную поговорити про такий собі “Альманах лівого мистецтва”. Видання дійсно ексклюзивне, адже світ побачив лише один випуск. По тому воно було одразу ж заборонене польським урядом. Окремі тези авторів сьогодні можуть сприйматись як холодний душ, але не варто забувати у який час писались праці. Крім того, на відміну від вождів “імперії зла” (Рональд Рейган), ліва позиція авторів видається натуральнішою.
Перший аркуш видання “Альманах лівого мистецтва”. Фото Є. Гулюка
Для початку – трохи статистики і цифр. “Альманах лівого мистецтва” – це збірник “Західноукраїнського мистецького об’єднання”. Останнє було творчим союзом діячів культури “лівого” спрямування, яке було засноване у 1930 році поетом і художником, редактором Іваном Крушельницьким. Згаданий збірник виходив у Львові і стосувався різних напрямів мистецтва: музика, театр, живопис і ін. Зрештою, не так виходив, як вийшов – “Альманах” вже після першого випуску було заборонено польським урядом. Поява та розповсюдження цього видання, як у фінансовому, так і в ідейному та практичному планах, була заслугою винятково людей які працювали над ним – митців та критиків Івана Крушельницького, Святослава Гординського, Зиновія Лиська, Антіна Босого і ін. Збірник містив багато ілюстрацій і у кількості 1200 примірників був надрукований у друкарні Наукового Товариства імені Шевченка у Львові.
Іван Крушельницький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Збірник складався з кількох ґрунтовних статей, що стосувались різних мистецьких напрямків, а також цілого ряду ілюстративного матеріалу, яким було візуалізовано головні думки авторських наративів. Пропоную зараз детальніше ознайомитись з окремими публікаціями на рівні головних тез та сформувати враження про специфіку бачення авторами мистецтва та доцільність ініційованих ними пропозицій.
Маріо Тоцці. Композиція “Альманах лівого мистецтва”. Фото Є. Гулюка
Про розуміння мистецтва загалом писав Іван Крушельницький, головний редактор видання “Альманах лівого мистецтва”. На думку автора, “немає мистецтва що було б тільки мистецтвом, немає його навіть, як поза- чи між-національного, немає мистецтва поза- чи між-клясового”. Натомість, мистецтво варто сприймати як таке, що не може бути одне для всіх суспільних верств і груп, адже певний твір всі однаково сприйняти не можуть апріорі. Хоч ці фрази і “лякають” “клясами” та “боротьбою”, але погодьтесь, що головна ідея навіть трохи перегукується із категоріями, в яких працює сучасний дискурс матеріалізації ідеї: цільова аудиторія, запити споживача і ін.
Леа Лянгер. Пролетарське дитя (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У трактуванні Івана Крушельницького “усім життям кермує ця боротьба” (класів тобто – Є. Г.). Пролетаріат, який вийде переможцем з цієї боротьби, повинен створити нове суспільство і нову культуру. Метою, відтак, є об’єднати “пролетарів всіх націй і їх пролетарських культурних надбудов”. Пролетарська культура, у сприйнятті автора, не є безнаціональною. Вона “інтернаціональна своїм пролетарським змістом, але національна своєю національною формою”. Від розгляду оцього “клясового змісту”, на думку мислителя, варто починати досліджувати та студіювати мистецтво. Воно є допоміжною силою у боротьбі “кляс”. Якщо вас уже втомила ця мозаїка слів, то ще одна серія залишається. Отож, на думку Івана Крушельницького, немає також і національного мистецтва, адже воно посилює антагонізм між народами. З іншого боку, на його думку, немає і інтернаціонального мистецтва, якщо воно не надає уваги національній специфіці. Також мистецтво не може замикатися в рамках мистецької школи чи стилю. Отже головне, що слід собі зафіксувати з ідей Івана Крушельницького, мистецтво – це складова культурної революції.
Северіні Дж. Композиція (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У контексті сказаного, на думку Івана Крушельницького, дуже важливою є роль мистецьких об’єднання. Митці з чіткими й конкретними творчими інтенціями повинні об’єднуватись довкола ідеологічних цілей – задля класової боротьби. Закінчитись це все повинно … вище вже було – перемогою трудящих. Не можу з точністю сказати, наскільки автори-митці реально почували себе трудящими, адже з їх текстів однозначно видно, що вони володіють словом, але чи постульованою ідеєю переймаються реально – складно сказати. Але не про те зараз. Оте об’єднання митців, за Крушельницьким, повинне оголосити боротьбу за “кількісне та якісне піднесення мистецтва на західноукраїнських землях”. Також воно повинне намагатись усіляко позбутись “національних збочень” і “етнографічної обмежености”. Відтак, формотворча й наглядова функція.
Зиновій Лисько з дружиною. Фото з https://uk.wikipedia.org
Український композитор і музикознавець Зиновій Лисько написав до “Альманаху лівого мистецтва” статтю про музику. Так він, зокрема, стверджував, що музика, як і будь-яка інша “культурна надбудова”, пов’язана із “панівною клясою”. Але добитись потрібно того, аби доступ до музики, цього високого мистецтва, мала також і працююча більшість. Автор роздумує про радянську музику, яка повинна, на його думку, витворити свій специфічний “пролетарський стиль” і музичні форми. Поки що пролетарська музика душиться у давніших капіталістичних формах. Закінчує автор свій текст оптимістично – культурна надбудова витворюється довгими роками, а тому все ще попереду.
Шагал М. Село і я (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Про музичну тематику написала і знана в той час дослідниця Зофія Лісса. Вона виокремила дві важливі проблеми та завдання – зробити музику доступною для мас, а також створити окрему пролетарську музику. Поки що це видається складним до реалізації, але стане можливим, на її думку, якщо виховувати потрібних композиторів, коли вони від самого малечку зростатимуть у відповідному ідеологічному оточенні та вихованні. Пізніше, на думку вченої, “нові” композитори зможуть виражати ці ідеї у змістовних творах. Лише через такі твори музика може набирати ідеологічного звучання, або зв’язку із якимось зі соціальним класом.
Святослав Гординський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Цікавий огляд та характеристику мистецьких стилів зробив у своєму тексті Святослав Гординський. Пославшись на французьку сентенцію, що стиль – це людина, він озвучив наступні думки. Сучасна людина, зі своїми бажаннями і ідеалами, є більш неспокійною і нервозною. Вона намагається взяти своє життя у певні рамки і це виражається у мистецтві, але не завжди. Боротьбу цих ідей він проілюстрував розповідями про домінуючі підходи у мистецтві. Імпресіонізм, який “дав початок орієнтації на абстрактні елементи”; експресіонізм, який “деформує” і нищить предмет, акцентуючи духовні почування і символізм; кубізм, де поєднуються трьохвимірність і двохвимірність, де відчутне намагання представити предмет розкладеним на елементи, з різних точок зору; також – констрктивізм, сюрреалізм і футуризм.
Гординський С. Автопортрет (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У одному з текстів збірника до уваги читачів було запропоновано роздуми Антіна Босого про театр. Автор доводив, що “буржуазний” театр переживає “кризу репертуару” у ті дні і на часі реальні зміни. Між іншим, автор також характеризував ситуацію з історією боротьби за український театр на початку ХХ століття, який ніяк не дозволявся владою – не мав сцени для виступів і був як циганський табір.
Грібель О. З війни (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Повертаючись до першого питання, Босий зазначав про вагу театрів, які будуть орієнтуватися на “маси” – хорові і музичні гуртки при читальнях. Саме вони, на його думку, через “посуху” в репертуарі і брак акторів “українського буржуазного театру” на західноукраїнських землях, повинні зайняти його місце. По малих містах і селах повинні бути “Робітничі театри”, які вже мають перші успіхи. Не без того, що обов’язковим є “марксківсько-теоретичне перешколення” режисерів і директорів, творення нового репертуару.
Гординський С. Стилізація побутового предмета (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Святослав Гординський, у контексті цієї теми писав, що старий театр тільки відтворював життя, а новий повинен його творити. Рівнятись у цьому потрібно на країни, де є цікаві та новітні підходи – автор говорить про Японію. Новий театр, у його сприйнятті – це театр колективу. Не мистецтво, а мистецтва, ряд мистецтв.
Грібель О. Митець перед своєю картиною “Інтернаціонал” (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Гординський писав, що театр повинен бути рухом і пошуком потрібного ритму. При цьому, повинне відбуватись інтенсивне оживлення всього що відбувається і зрівноваження важливості усього на сцені – гри акторів, декорацій і ін. Він згадує тут німецького режисера Макса Райнгардта, який хотів аби глядачі брали участь у сценічній виставі. Тобто йдеться про активний, а не пасивний театр.
Макс Райнгардт. Фото з https://uk.wikipedia.org
Як можна бачити, у текстах запропонованих авторів можна знайти багато цікавих ідей, вартих того аби їх знати, а можливо навіть і обговорювати. Заслуговують на увагу також і твори мистецтва, запропоновані до уваги читачів видання “Альманах лівого мистецтва”.
Сельський Р. Акт (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Погортати примірник цього ексклюзивного, але не топового для нашого часу видання, можна у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Альманах лівого мистецтва. Театр, музика, малярство. – Львів, 1931.
Босий А. Сучасся західноукраїнського театру // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 9 – 11.
Герасимова Г. Крушельницький Іван Антонович // Енциклопедія історії України, 2008 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Гординський С. Декорації в новому театрі // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 16 – 18.
Гординський С. Формальні завдання сучасного малярства // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 7 – 8.
Крушельницький І. Завдання мистецького об’єднання // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 11 – 12.
Крушельницький І. Розуміння мистецтва // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 3.
Лисько З. Пролетарська музика // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 3 – 7.
Лісса З. Проблема клясовости в музиці // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 12 – 15.
Прокопчук І. Роль мистецьких часописів 1920 – початку 1930-х років у поширенні модерністичних концепцій в Україні // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів. – Вип. 21 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/21/02.pdf
Сьогодні виповнюється 128 років з дня народження Степана Гайдучка – відомого спортовця, непересічного педагога, громадського та культурного діяча, фотомитця, патріота України та великої особистості. З цієї нагоди хочемо познайомити вас ближче з історією такої великої людини.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне–16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, редактор, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Української Галицької Армії, один з перших українських фахівців з фізичного виховання і спорту, учень і послідовник “Батька українського тіловиховання” Івана Боберського, поціновувач української старовини.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
Навчання. Народився в с. Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) у селянській сім’ї Степана та Марії. Спочатку навчався в початковій школі в ріному селі Підтемному, а з 1901 р. до 1910 р. в Академічній гімназії у м. Львів. У 1902/1903 навчальному році мав перерву у навчанні. Гортаючи гімназійні звіти, дізнаємося про те, що Степан Гайдучок вчився добре. У 1904 р., будучи учнем ІІ-в класу, він на відмінно закінчив рік (з 37 учнів відмінниками було 6). Після закінчення Академіної гімназії, у 1912–1914 рр. навчався на медичному факультеті Львівського університету. В гімназії Степан Гайдучок познайомився з професором Іваном Боберським, який вплинув на його формування та вибір майбутньої професії – учителя фізичного виховання. Упродовж вересня 1909 р. – травня 1910 р. Степан Гайдучок відбув державні студії з фізичного виховання у Празі. 28–29 грудня 1910 р. склав державний іспит у Львівському університеті, здобувши фах учителя руханки (фізичного виховання), після чого отримав можливість працювати учителем фізичного виховання у школах та гімназіях з українською та польською мовами викладання.
Львівські соколи перед виїздом до Праги на VІ-ий Всесокільський злет. Зліва направо – у 1-му вікні вагона: Т. Гвоздецький, Юрій Боднар; 2-му вікні: Франтішек Коргонь, Йосиф Доманик; 3-му вікні: Степан Гайдучок до якого стоячи на пероні звертається Іван Боберський; 4-му вікні: Олександр Гошовський. На пероні зліва направо – 2-й: Степан Гасюк, 5-й: Гузар, 6-й: Федусевич. Львів, головний залізничний вокзал, червень 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Початок шляху на педагогічній ниві. З лютого 1911 р. до початку Першої світової війни Степан Гайдучок працював учителем гімнастики (руханки) в приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі імені Шевченка та гімназії Сестер Василіянок у Львові.
Українські соколи на VІ-му Всесокільському злеті у Празі. Зліва направо – 1-й ряд: Михайло Волошин – другий містоголова (заступник) “Сокола-Батька”, Франтішек Коргонь – член “Сокола-Батька”, Антін Гарасимів – голова “Сокола” у Стрию, Микола Міхновський – громадський діяч, адвокат з Харкова, Н, Гриць Мазуркевич з Києва, Льонгин Цегельський – перший містоголова “Сокола-Батька”; 2-й ряд: Софрон Ференцевич, Н, Іван Панич, Богдан Гарасимів – член “Сокола” у Стрию, Теофіл Остапюк – член “Сокола” з Тернополя, Осип Доманик, Любомир Огоновський, Володимир Гузар – хорунжий, Мирон Федусевич – хорунжий, Микола Кривецький – хорунжий, Юрій Боднар із села Свистільники (тепер село Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.), Петро Пньовський, Олекса Павлюк, Т. Гвоздецький, Н, Н, Н, Степан Гайдучок, Омелян Гузар, Микола Буфан, Н, Іван Боберський – голова “Сокола-Батька”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У роки Великої війни та подій Української національної революції. У липні 1914 р. Степан Гайдучок був мобілізований до австро-угорській армії. Спочатку як молодший лікар перебував на службі в словенському піхотному полку в Целлє (Штирії), а з 1915 р. до 1 листопада 1918 р. – на італійському фронті. Під час відпустки у 1917 р. одружився з учителькою початкової школи Стефанією Богуславською (19.01.1896–19.02.1919, померла від сипного тифу) з Глинян. З розвалом Австро-Угорщини та початком польсько-української війни 1918–1919 рр. добровільно зголосився до лав української армії Західноукраїнської Народної Республіки. У 4-ій Золочівській бригаді Української Галицької Армії Степан Гайдучок як військовий лікар відстоював незалежність ЗУНР з 14 грудня 1918 р. до 15 червня 1919 р. разом із багатьма іншими пораненими та тяжко хворими на тиф потрапив у польський полон. У полоні перебував (Домб’є, Тухолі на Помор’ї) з 15 червня 1919 р. до 7 листопада 1920 р. Виздоровівши від сипного тифу, Степан Гайдучок повернувся до Львова.
Змагання з дужання і двигання тягарів, організовані спортовим товариством «Україна» у Львові в рухівні «Сокола-Батька» 23–24 березня 1912 р. Зліва направо – 1-й ряд: Степан Гайдучок – суддя змагань, Володимир Криловський – член «Сокола-Батька», Олекса Гарасимів – член «Скали», Паращак – член «Скали», Богдан Гарасимів – член «Скали»; 2-й ряд: голова «Сокола-Батька» Іван Боберський та Казимир Врублевський – судді змагань, Миколаївський – член «Сокола-Батька», невідомий – член «Скали», Зенон Черевко – член «Сокола-Батька», Іван Маланчук – член «Сянової Чайки», Василь Остапчук – член «Сокола-Батька» і «України». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Міжвоєнний період. Позбавлений польською владою можливості продовжити навчання у Львівському університеті та роботи за фахом, Степан Гайдучок упродовж 7 листопада 1920 р. до 15 лютого 1922 р. працював в сільському господарстві у Підтемному та Глинянах.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
З 15 лютого 1922 р. і аж до 18 грудня 1939 р. Степан Гайдучок працював професором руханки в Філії Академічної гімназії, а також приватній єврейській гімназії (упродовж 1925–1927 рр.) та українській учительській семінарії. 2–3 листопада 1935 р. він як один з кращих фахівців з фізичного виховання і спорту взяв участь в Першому українському педагогічному конгресі у Львові (виступав із доповіддю “Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді”).
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Друга світова війна. З приходом більшовицької окупаційної влади у вересні 1939 р. до Львова та великими перетвореннями у Галичині, Степан Гайдучок організував кафедру фізпідготовки у новоствореному Львівському державному медичному інституті. На ній як завідувач та викладач пропрацював з 18 грудня 1939 р. до 30 червня 1941 р. У період нацистської окупації Степан Гайдучок з 15 серпня до 1 листопада 1941 р. спочатку – референт охорони спортивних споруд у відділі тіловиховання Львова, а з 1 листопада 1941 р. – до 1 липня 1944 р. – викладач руханки в І-ій державній гімназії у Львові.
Руховик демонструє вихідне положення для метання ратищем (списом) у рамках ІІ-х Запорожських ігрищ. Перший зліва стоїть Степан Гайдучок. Львів, площа “Сокола-Батька”, 29 червня 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
1940–1970-ті рр. З 1944 р. до кінця 1950-х рр. Степан Гайдучок працював старшим викладачем (з 1 серпня 1944 р. – до 1 січня 1946 р.), доцентом (з 1 січня 1946 р. до 1947 р.), старшим викладачем (1947), викладачем (з 8 вересня 1947 р. – до кінця 1950-их рр.) кафедри фізпідготовки Львівського державного медичного інституту. За час своєї роботи був відзначений подяками директора Львівського державного медичного інституту за проведення фізкультурно-масових заходів та високі показники в навчальній роботі (14 липня 1945 р., 3 листопада 1953 р.), Народного комісара охорони здоров’я УРСР за роботу у справі відбудови та підготовки кадрів Львівського державного медичного інституту (4 грудня 1945 р.). У медінституті був членом профспілки “Медсантруд” (з 1939 р.).
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
Громадська та суспільно-культурна діяльність. Степан Гайдучок попри свою основну педагогічну працю був активним у громадській сфері. Був членом першого осередку розвитку і популяризації спорту в навчальних закладах українців Галичини “Українського спортового кружка” в Академічній гімназії у Львові упродовж 1906–1910 рр., де займався різними видами спорту, допомагав організовувати професорові Іванові Боберському спортові змагання, виступав як суддя змагань, виголошував лекції з актуальних питань тіловиховання тощо.
Відділ старших учнів-руховиків львівського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо: Т. Козловський, Степан Гайдучок, Петро Франко, Степан Цимбала, Гнатів – учитель семінарії, Степан Кизима, Анатоль Лукашевич, Іван Сохацький – провідник відділу. Львів, орієнтовно 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
З 8 жовтня 1910 р. член українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” у Львові, де брав активну участь в організаційній праці, зокрема вишколював інструкторів тіловиховання, організовував та проводив спортові змагання, руханкові покази, поїздки по сокільських осередках тощо. Степан Гайдучок – один з організаторів викупу земельних ділянок у Львові для створення українського руханково-спортового майдану (“Український город”) (1911–1939), І-го та ІІ-го Краєвих здвигів – українських сокільських та сокільсько-січових злетів у Львові (9–10 вересня 1911 р., 27–29 червня 1914 р.), “Запорожських Ігрищ” – українських національних комплексних спортивних змагань у Львові (1911–1939), учасник делегації українських соколів на VІ-му Всесокільському злеті у Празі (29 червня – 1 липня 1912 р.).
Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) професор Академічної гімназії Олексій Сушко. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Співзасновник спортового товариства студентів вищих шкіл “Україна” (1911), член української скаутської організації “Пласт”, член Товариства прихильників музею Наукового товариства імені Шевченка, Українського Студентського Спортового Клюбу (зокрема у 1932–1933 рр. – голова спортової секції, його заступником був Роман Шухевич), опікун спортового клубу “Сагайдачний”, почесний член Карпатського Лещетарського Клубу (обраний 20 травня 1929 р.) та ін.
Степан Гайдучок (у першому ряді третій праворуч) з учнями 7-го класу Філії Академічної гімназії на прогульці. Львів, зима 1927 р. Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 262).
Творча спадщина. Упродовж життя Степан Гайдучок вивчав досвід національних гімнастичних систем (німецької, шведської, сокільської), популяризував різні види спорту серед українців Львова та Галичини. Він є автором українських теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам фізичного виховання і спорту: “Вільні вправи” (1913), “Вправи вільноруч” (1923), “103 вежі” (1925), “Вправи вільноруч ч. 1–4” (1927), “Відбиванка” (1930), “Вправи вільноруч ч. 5” (1932),“Свобідний дручок” (1935), “Долівкові вправи” (1936), “Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді” (1938), “Пів століття сокільських видань” (1937), “Вільноручні вправи. Мужеські, жіночі й хлопячі з піснями та нотами”(1940; співавт.: Іван Боберський, Дарія Навроцька), “Путівник туриста по західних областях України” (1947, рукопис), “Погляди Івана Франка на туризм” (1949, рукопис) та ін. Степан Гайдучок – автор близько 200 публікацій (підписувався також псевдонімами та криптонімами “Blue bou”, “Blue boy”, “Гакстен”, “Г.”, “УСК”, “Старшина УГА”, “Степан на Боровім”, “М. Т.”, “Русин”, “(хх)” тощо) в українській та іноземній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енциклопедіях: «Вісти з Запорожа», «Діло», «Народне Слово», «Сокілські Вісти», «Сокільські Вісти», “Український Сокіл” (Прага), «Український Сокіл» (Буенос-Айрес), “,Український Вісник”, “Громадський Вісник”, “Молоде життя”, “Новий час”, “Рада”, “Український Фармер” (Вінніпеґ), “Наша Батьківщина”, “Літопис Червоної Калини”, “Український Вісник” (Берлін), “Спорт”, “Нова хата”, “Готові” тощо.
Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова (поблизу Чортових скель). 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Степан Гайдучок – збирач документів, матеріалів і укладач унікального фотоархіву з детальними описами, які ілюструють історію українського гімнастично-спортового руху Галичини, участь українців у складі австро-угорської армії в Першій світовій війні та подіях Української національної революції 1917–1921 рр., Легіоні Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії; громадське, культурно-просвітнє та економічне життя українців в окупованій Польщі тощо. Фотоархів Степана Гайдучка охоплює період з кінця ХІХ ст. до 1945 р.
Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 120).
Останній спочинок. Серце “Сівача зерна добра на рідній ниві” перестало битися 16 березня 1976 р. Поховали його на 80 полі Личаківського кладовища. На могилі було встановлено пам’ятник з написом: “проф. Гайдучок Степан Степанович 1890–1976 / Дорогому сівачу зерна добра на рідній ниві / † Стефанія з Богуславських Гайдучок 19.01.1896 Глиняни к. Львова – 19.ІІ.1919 Немирів Камянець-Подільської губернії / Вічна память”. Заходами Лесі Крип’якевич та родини Степана Гайдучка, яка проживає в Австралії (мав одну доньку Богдану, яка зі своїм чоловіком Клавдієм Білинським на початку Другої світової війни емігрувала закордон), у березні 2016 р. встановлено новий пам’ятник на якому викарбувано: “Степан Гайдучок професор тіловиховання * 13.03.1890 † 16.03.1976 / Стефанія з Богуславських Гайдучок * 19.01.1896 † 19.02.1919”.
Вшанування пам’яті Степана Гайдучка на Личаківському цвинтарі. 13 березня 2016 р. Світлина з архіву Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ.
Спогади сучасників. Степан Гайдучок залишив у пам’яті своїх соратників та учнів світлі спомини. Про нього Роман Крип’якевич згадував: “Особливе місце серед розповідей Гайдучка займали справи тіловиховання (фізичної культури) і організацій, що цим займалися, особливо “Сокола”. Зрозуміло, “Січам”, “Пластові” і навіть “Лугам” віддавав Гайдучок теж належну увагу. Він, один з творців “Сокола”, з натхненням переконливо проповідував і пропагував ідейні основи сокільства. Тіловиховання він сприймав виключно в комплексі з вихованням характеру й інтелекту (знаменита грецька калокагатія) і тому погорджував спортсменами, шо являли собою лиш купу м’язів без інтелекту й духу, водночас виключне захоплення духовністю деяких молодих “інтелектуалів” намагався доповнити зрозумінням необхідності гармонійного розвитку духу й тіла. Це була в нього не теорія, а глибоке прагнення, яке він умів прищеплювати молоді й реалізувати його. Над усе не любив він у людей, особливо у молоді, оцієї духовної й фізичної неохайності, незібраності, недбальства. Часто говорив він про чотири біди “галицького русина”: “не знав”, “заспав”, “забув”, “спізнився”…
Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 192).
Він намагався нещадно випалювати їх з нашого “національного характеру”, вживаючи, коли було треба, й такий улюблений епітет: “Ти, русине гнилий!” (Тому й мав він серед гімназистів кличку “Русин”). Про що тільки ми не довідалися під час тих цікавих годин “руханки в клясі”! Виклав він нам історію виникнення ідеї сокільства, розповів про наших подвижників та їх осяги, показав, що сила “Сокола” в його всенародності, розповсюдженні серед найширших кіл населення, особливо в селах. Як дохідливо й глибоко пояснював він нам суть кожного слова з сокільського гасла: “Все вперед, всі враз! Серед гімназистів було немало вихідців ісела. На них звертав він особливу увагу, це була його любов. Він зумів з них зробити пропагандистів тіловиховання серед сільської молоді й організаторів сокільських гнізд [осередків. – А. С.] у селах. Відомо, що від 1902 до 1913 р. по селах Галичини було організовано 885 гнізд “Соколів” і “Січей”, і в цьому немалий вклад таких людей, як Гайдучок. Тільки де тепер ці сільські “гнізда”? Де сьогоднішні “Гайдучки”?”
Андрій СОВА історик
Особлива подяка Лесі Крип’якевич (за надані світлини) та Олександру Пауку (за матеріали та поради). Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів), Центрального державного історичного архіву України у Львові, ювілейних книг Академічної гімназії у Львові.
Музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України
В четвер, 15 березня 2018 року, о 17.00 в актовій залі Музею етнографії та народного промислу (Львів, проспект Свободи, 15) відбудеться перший по справжньому весняний Музичний Салон 2018 року «Народження Весни з Ніколо Паганіні».
Скрипка, ця королева всіх інструментів, звучатиме цього вечора для вас в майстерних руках молодого талановитого музиканта Тараса Зданюка, студента Львівської національної музичної академії ім. М.В.Лисенка, клас скрипки професора Володимира Заранського.
Скрипаль Ніколо Паганіні. Фото з www.biography.com
Дещо про соліста. Тарас Зданюк, 1999 року народження, закінчив Київську середню спеціалізовану музичну школу імені Миколи Лисенка (клас викладача-методиста Ольги Корінець). Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, як соліст:
III місце на Міжнародному конкурсі ім. Кока (Молдова, 2011)
II місце на Міжнародному конкурсі скрипалів ім. Корнелії Бронзетті (Румунія 2012)
I місце на Міжнародному конкурсі “Stankovych Fest” (Україна, 2017).
Неодноразово виступав у філармоніях Києва, Львова, Донецька, а також із сольною програмою у концертних залах Чернігова, Сум, Луцька, Хмельницького, Дніпра, Одеси.
30 жовтня 2017 року, у Києві, взяв участь у концерті, приуроченому до 135-ї річниці від дня народження Кароля Шимановського, який був організований Фондом Леоніда Кучми “Україна”, де виконав сольну програму з творів Кароля Шимановського.
Кароль Шимановський
В концерті прозвучать твори Niccolo Paganini:
Sonata for violin and guitar №6 e moll op.12
Caprice for violin solo №14 op.1
Caprice for violin solo №19 op.1
Caprice for violin solo №6 op.1
Caprice for violin solo №16 op.1
Cantabile D-dur op.17
Mose-fantasia
Cantabile e waltz op.19
Caprice for violin solo №21 op.1
Caprice for violin solo №5 op.1
Caprice for violin solo №24 op.1
Adagio flebile con sentimento fis-moll op.7
Il Carnavale di Venezia op.10
Le streghe op.8
Партію фортепіано в концерті виконає Юлія Маківничук.
Вступне слово – творчий керівник Володимир Заранський.
Автори проекту «Музичні Салони в Музеї» – Михайло Крижанівський та Андрій Клімашевський. Вхід за музейним квитком (дорослі-20 грн., студенти та учні-10 грн., діти – безкоштовно). До речі, якщо прийти завчасно, то буде час оглянути чудові інтер’єри та експозицію одного з найкращих музеїв нашого міста а на довершення поринути в незрівнянно чарівний світ Музики!
У XVII столітті Жовква була резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського, а сьогодні це звичайне місто в Львівській області, розташоване за 25 кілометрів на північ від обласного центру, й за 35 кілометрів від українсько-польського кордону.
Жовква в період Першої світової війни
Якщо вдатися в історію, то місто Жовква було закладене 420 років тому, тобто ще в 1597 році на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 р.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
22 лютого 1603 р. грамотою короля Сигізмунда ІІІ Вази, Жовкві було надано магдебурзьке права, яке значно пожвавило економічне життя міста й навколишніх сіл. Урядування в місті здійснював магістрат, який обирався за згодою власника міста.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
На представлених сьогодні світлинах із Жовкви, що датуються Першою світовою війною (1914-1918) можемо побачити вулиці міста, місцеві храми та жителів Жовкви. Авторство світлин належить австрійським фотографам.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
З історії відомом, що за радянських часів Жовква була перейменована на Нестеров на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
У 1994 р. Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Рисунок-реконструкція давнього вигляду Львова авторства Ігоря Качора
Давайте перемістимось з вами у ренесансний Львів XVI ст., зовнішній вигляд якого вже частково нагадує сучасний, пропонує ГалІнфо.
Уявіть собі, що ви простий пекар Онисько із незнатного роду, який походив із містечка Бібрка. У 1523 р. ви приїжджаєте до Львова, адже хочете купити невелику ятку для торгівлі хлібом на передмісті. Прибувши до Львова через Галицьку браму (де стоїть сучасний пам’ятник королю Данилу Романовичу), ви потрапили у місто, куди щодня з’їжджаються “люди з усіх країн світу”. Прямуючи до площі Ринок, ви зустрічаєте “угорців у їхніх малих магерках, євреїв одягнених у кіпи, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках і турків у білих чалмах”. Хоч і місто було віддалене понад сто миль від моря, але ви постійно відчуваєте себе ніби в порту (або в сучасній Одесі), бачачи як “вирує натовп критян, продаючи мальвазію (вино), а також турків, греків та італійців, які були у своєму традиційному одязі”.
Не доходячи до сучасної вулиці Руської ви зустрічаєте крамарів-русинів (українців), поляків та молдавських купців, а збоку від вас проїжджають вірмени, які їдуть у Пруссію та Сілезію, де хочуть продати свої товари (спеції), які вони привезли зі Сходу[1].
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Після такої мандрівки містом виникає логічне питання – як всі ці люди спілкувалися між собою? Варто перш за все розділити мешканців міста на дві групи – корінних жителів та приїжджих купців. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Під час ярмарків до Львова з’їжджалося безліч купців – угорців (мадяр), італійців, греків, турків, татар, шотландців, молдаван, московитів (росіян) і т.д.
Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська[2] (в меншій мірі грецька) мова у Східній Європі. Латину і грецьку вивчали у єзуїтських колегіумах, а церковнослов’янську ще й у православних братських школах.
Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік. (латинь)
Унікальним і водночас смішним прикладом використання латині є історія запрошеного із Трансільванії польського короля Стефана Баторія (1575–1586), який чудово володів угорською та латинню, але зовсім не знав польської мови, через що спілкувався зі своїми підданими через перекладача. Одного разу, розмовляючи з Львівським католицьким архієпископом, Стефан Баторій глузливо заявив: “Цікаво, як це, не знаючи латині, можна стати католицьким архієпископом?”. На що клірик відповідав: “Точно так само, як можна бути польським королем, не знаючи польської мови”.
Стефан Баторій. Саме він сприяв прибуттю до Львова угорських родин (однією з яких будуть Боїми).
Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками при населенні Львова в 20–23 тисячі людей на початку XVII ст. Старопольська розмовна мова у Львові та Галичині відрізнялася від решти етнічних польських земель. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській розмовній мові. Для прикладу, поляки говорили не “хлєб (chleb)”, як в польській мові, а “chlib (хліб)”, що гарно прослідковується у відомій пісні про Куликівській хліб (“Chlib Kulikowski”).
Розписка про угоду. 1778 р. (польська мова)
Не зважаючи на домінацію польської в регіоні, не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції. Вперше німецька мова у Львові появляється ще в середині XIV ст., в часи правління останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича (1325–1340), який запрошував німецьких ремісників та купців до міста.
Вже у 1349 р. польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів і приєднав його до польської держави. Відтоді місто змінило свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (воно становило більшість в цехах та гільдіях).
Німецько-польська родина Шольц-Вольфовичів володіла кам’яницею №23 на площі Ринок (1570 р.). Сам засновник роду мав 24 дитини від однієї жінки.
З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах переважало (руське) українське населення. Саме ж німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування.
Вірменські надгробні плити навколо вірменського собору. За вірменськими віруваннями, потрібно частіше ходити по плитах, щоб імена померлих повністю стерлися, тоді вони попадуть в рай.
Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, фактично, контролювали всю східну торгівлю Польщі. Відомою є приказка кінця XV ст.: “Де торгує 1 грек, плачуть 5 євреїв, але де торгує 1 вірменин, то плачуть і греки, і євреї”.
Вулиця Вірменська, вхід до Вірменського дворику. Напис архітектора – Я, Андреас із Кафи збудував цю дзвіницю у пам’ять про моїх померлих родичів.
Самі ж вірмени у Львові спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою. Це пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Варто зазначити, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.
Молитва «Отче наш» вірмено-кипчацькою мовою з рукопису Arm.5 Національної бібліотеки в Парижі. Аркуш 100r
Починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепадати, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилось в наступних роках.
Унікальні написи на грабарі (Գրաբար) залишилися у внутрішньому дворику на вулиці Лесі України 16. Це була церковна старовірменська мова, яка навіть в той час була “застарілою”, адже її використовували лише у богослужіннях та в офіційній документації.
ԱՍՏՈՒՍԾԱԾԻՆ ԱՆԱՐԱՏ ԿՈՅՍԵ (“Непорочна діва Богоматір [захисти нас]”)Завдання цих написів полягало у захисті помешкання та його власників від злих сил. Саме тому їх писали над входом у дім.
ԲԱՐԷ ԽԱՒՍԵԱ ԲՆԱ ԿԷՒՈՑՄ (приблизний переклад: “Щастя [i] в достатку жити в новому домі”)Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок).
Венеціанська кам’яниця. Над аркою зображений крилатий Лев – герб Венеції
Хорошими купцями та лихварями були євреї-ашкенази (жиди)[3], які переселилися з Центральної Європи до Львова (втікаючи від єврейських погромів). У повсякденному спілкуванні євреї розмовляли ідишем (на основі німецької) чи сефардською (на основі іспанської) мовами. Саме ці діалекти використовувались при спілкуванні зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).
Надмогильні плити старого єврейського кладовища. Фото 1910-х рр.
Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав у своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[4], котрі також володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Було чимало італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини”. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства[5], використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.
Успенська церква. Напис над порталом (входом до храму) на грецькій. Суть напису полягає в тому, що після пожежі 1671 р. каплицю відбудував на свої кошти член братства Олексій Балабан
В часи правління Стефана Баторія, який був угорцем за національністю, почали масово прибувати мадярські (угорські) купці, які були основними постачальниками вина на львівський ринок. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, родоначальником якої був Георгій Боїм, котрий зробив свої статки саме на торгівлі вином. Його син Павло Боїм був придворним лікарем короля Сигізмунда ІІІ Вази (1587–1632), а внук Міхал став першим європейським місіонером-єзуїтом, який поїхав у Китай. Вважаємо, що через економічний інтерес угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням.
Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVIІ ст. мовою документації була староукраїнська офіційна мова, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і потреби друкарні.
Лексикон словенороський Памво Беринди (1627 р.) – друкований словник, де вміщено переклад 7 тисяч слів з церковнослов’янської на староукраїнську офіційну мову.
На спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові (адже дві попередні були знищені) дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською[6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила.
Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.
“+ Печать Стефана. Воєвода [и] господар земли Молдавской”. Печатка молдавського господаря Стефана ІІІ Великого (1457–1504) написана на староукраїнській офіційній мові.Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву староукраїнську розмовну мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередників між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.
Успенська церква та вежа Корнякта. Центр православної (русько-української) громади у Львові.
Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була розмовна українська (руська) мова, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським. Саме від українських селян навколишніх сіл місто отримували більшість необхідних продовольчих товарів.
Напис над одним із порталів (входів) Успенського собору: “Сия врата Господня праведнии внидут в ня” (Це брама Господня, праведники в неї входять (Псалом 117:20).
Феномен Львова полягає не у будівлях, а у людях різних національностей, культур та віросповідань, які тут проживали. Вони створювали мультикультурний міський простір, який базувався на повазі та терпимості до інших, що є актуальним й для сьогодення.
Дмитро ДИМИДЮК
P.S. Автор виголошує щиру подяку Капралю М.М., Лилю І.М., Царьовій Н.М. та Гришку Ю.П. за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] Уся історія створена на реальних подіях та описах очевидців.
[2] Не варто плутати церковнослов’янську та староукраїнську мови.
Церковнослов’янська мова – офіціна книжна та церковна мова з часів Київської Русі, яка була створена на основі південнослов’янської мови та принесена на Русь після прийняття хрещення в 988 р. (використовуватиметься до кінця XVIII ст.).
Староукраїнська офіційна мова – суміш церковнослов’янської та елементів розмовної української мови, яку використовували у юридичних документах.
[3] В той час євреїв називали жидами, а саме слово не носило образливого характеру. Прикладом цього служить те, що в польській мові це слово до цих пір функціонує. Після приходу комуністів до Львова у 1939 р., слово “жид” набуває різко негативного значення.
[4] Можемо стверджувати, що у Львові існувала потужна грецька діаспора, яка була частиною православної громади міста. Саме греки (зокрема Констянтин Корнякт) фінансував будівництво Успенської церкви та допомагав братству.
[5] Ставропігійське братство або Львівське Успенське братство – національно-релігійна організація православних міщан Львова задля розвитку та захисту православної (української) культури.
[6] Хоча і ця церква довго не простояла й згоріла у 1571 р. Кошти на будівництво вже сучасної (“четвертої”) Успенської церкви виділив грек Констянтин Корнякт.
"Митець з Україною в серці", або концерт до ювілею Василя Барвінського
В середу, 14 березня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського відбудеться концерт “Митець з Україною в серці”, приурочений до 130-літнього ювілею композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та дня народження його близького приятеля художника Олекси Новаківського (1872 – 1935).
Василь Барвінський
Мистецький захід відбуватиметься у залі, в якому 1913 – 1935 роках знаходилась творча майстерня Олекси Новаківського, а також зосереджувалась основна діяльність приватної мистецької школи художника.
Експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.
Тут представлено твори львівського періоду – часу найбільшого розквіту таланту митця. У цих стінах художник, не залишаючись осторонь суспільно-політичних реалій і реагуючи на духовні потреби рідного народу, створює потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні та метафоричні композиції.
Овал О. Новаківського «Народне мистецтво»
Овал О. Новаківського «Наука» («Освіта»)
Одразу по переїзді до Львова митцеві замовили виконати чотири алегоричні панно для Музичного інституту ім. М. Лисенка. Сьогодні у цій будівлі – пам’ятці українського модерну, яка зведена у 1914—1916 рр. – головний корпус Львівського державного музичного училища імені Станіслава Людкевича. Медальйони мали органічно доповнити настінні розписи Модеста Сосенка, створені в стилі українського модерну. В експозиції представлено два з них – «Мистецтво» та «Наука» (обидва – 1915 року).
Олекса Новаківський. Портрет Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932)
Олекса Новаківський створив галерею портретів своїх відомих сучасників. У цих творах його експресивний малярський почерк поєднується із символістичною поетикою. В експозиції представлено портрети пізньої, зрілої фази творчості митця, зокрема і портрет громадського діяча, історика і педагога, батька композитора Василя Барвінського –– Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932).
Василь Барвінський з ученицею
На експозиції музею у робітні митця, серед барвистих полотен О. Новаківського, викладач-методист Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляна Гавалюк оповідатиме про визначного представника української музичної культури XX ст. Василя Барвінського та надавати коментарі до його творів.
Постер концерту “Митець з Україною в серці”
Віолончельні композиції відомого українського композитора, піаніста, музичного критика і педагога Василя Барвінського виконуватимуть відомий львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Галина Курилич (фортепіано), а заключну частину з «Української сюїти» – лауреат міжнародних конкурсів Надія Граб (фортепіано). Романси на слова українських поетів прозвучать у виконанні Заслуженої артистки України Наталії Дитюк (сопрано) та Галини Курилич (фортепіано).
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В четвер, 8 березня 2018 року, в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбулася лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм” (до 130-ліття від дня народження композитора).
Лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм”
Під час концерту, на експозиції музею Олекси Новаківського (1872 – 1935), традиції українського модернізму крізь призму творчості визначного українського композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) висвітлювала музикознавець, кандидат мистецтвознавства, Ph.D, Лілія Назар-Шевчук.
Музичні твори видатного композитора і педагога Василя Барвінського виконували блискучі львівські музиканти, заслужені артисти України : Наталія Дитюк (сопрано), Оксана Рапіта (фортепіано), Мирослав Драган (фортепіано).
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
1 серпня 1927 року в місті Луцьку Волинського воєводства в родині луцького архітектора та інженера Францішека Кокеша народився син Станіслав. У майбутньому уродженець Луцька став відомим режисером численних документальних фільмів та телепередач.
Вищу освіту Кокеш здобував на режисерському факультеті Державної вищої кіношколи в місті Лодзь. Диплом про вищу освіту він отримав в 1953 році.
Кокеша вважали режисером-новатором, адже йому належали різні ноу-хау. У фільмі «Губернатор» (1965 р.), за сюжетом, божевільний професор Фогг запрошує на свою віллу приятеля і розкриває йому свої плани: за допомогою інопланетян він збирається встановити контроль над Землею. З прибульцями вчений контактує з допомогою таємничих пристроїв. Професору не вдається дочекатися вторгнення «чужих» – він гине від удару струму, а голоси з космосу виявляються лише його власними думками. У цьому фільмі Станіслав Кокеш здивував глядачів технологічними новинками, такими як звуконепроникний магнітний бар’єр, фотоелемент із записом собачого гавкоту, а також системою дистанційного відкривання воріт за допомогою пульта.
Під час зйомок фільму «Кольорові панчохи», 1960
Серед режисерських робіт Станіслава Кокеша варто згадати телевізійні та документальні фільми «Передпокій Мельпомени» (1964), «Тандем» (1965) ((27-хвилинний музичний чорно-білий художній фільм про польський фортепіанний дует, що існував з 1963 по 1986 рік), «Базиліка в Лежайську» (1966), «Бернард Ладиш» (1970), «Лекція співу» (1971), «Фернандо та гуманісти» (1973), «Дача по-польські» (1976), «Четверний син» (1976), «Натхнення» (1977), «Технологія виробництва алюмінію в гуті «Конін»» (1978), «Балерина» (1980), «П’ятнадцять років минуло» (1980).
Станіслав Кокеш, 1970 рік
За життя робота Кокеша були відзначена на багатьох польських та зарубіжних конкурсах та фестивалях. Він отримав індивідуальні нагороди під час Edinburgh Mountain Film Festival (Шотландія, 1957), на Міжнародному конгресі наукових фільмів в Амстердамі (Нідерданди, 1957), Міжнародному конкурсі телевізійних розважальних програм в м. Монтре (Швейцарія, 1965), Конкурсі туристичних фільмів у Варшаві (1967), Музейному перегляді фільмів у Кєльце (1974).
Станіслав Кокеш (справа) під час зйомок «Фернандо і гуманісти», 1973
У 1981 році вирішує емігрувати до США, там він пише і публікує свої фейлетони на сторінках газет Нью-Йорка та Лондона.
Станіслав Кокеш був автором кількох публікацій, в його доробку є цікава книга «Не лише Чаплін», яка розповідає про світ міжвоєнного комедійного кіно.
Станіслав Кокеш помер 26 червня 2015 року в місті Солт-Лейк-Сіті штату Юта, що в США.
На Львівщині тривають урочистості з нагоди відзначення 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Однією із родзинок святкувань став конкурс двійників Кобзаря, повідомляє Прес-служба ЛОДА.
Взяти участь у конкурсі мали змогу усі, хто відчуває візуальну схожість із Шевченком. Схожий на Тараса Григоровича юного, чи в роках – не важливо.
Загалом свої сили спробували 18 претендентів. Вчора, у день народження Кобзаря їх зібрали разом і обрали найбільш правдоподібного. І все для того, щоб показати: Шевченко завжди поміж нами.
Переможець конкурсу двійників Кобзаря – Василь Мельник (фото https://dyvys.info/)
До участі у конкурсі зголосилися 17 учасників з Львівщини, ще один – із міста Києва. Ми підготували для них пам’ятні цікаві дарунки і сподіваємося, що для учасників і усіх, хто сьогодні прийшов подивитись на конкурс, захід стане гарною пам’яткою. Переможця обирають усі охочі, хто сьогодні з нами тут відзначає річницю від дня народження Тараса Шевченка”, – розповіла директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Мирослава Туркало.
Відтак, переможцем – визнаним двійником Тараса Шевченка став Василь Мельник, друге місце у конкурсі посів Андрій Гамар, третє місце – Тарас Зілінський.
Вчора, 9 березня 2018 року, з нагоди 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у Львові встановили рекорд наймасштабнішого виконання «Заповіту».
Понад тисячу хористів із 42 хорових колективів біля пам’ятника Тарасові Шевченку виконали «Заповіт». Таким чином вони встановили рекорд, і цей мистецький захід до 204-ї річниці Кобзаря увійшов у «Книгу рекордів України». Представник Національного реєстру рекордів вручив сертифікат про «Рекорд за наймасовіше виконання «Заповіту».
«Заповіт» Шевченка сьогодні виконували також мешканці всієї області біля пам’ятників Кобзареві у містах і селах.
До слова, у світі є 1384 пам’ятники Кобзареві: з них 1256 — в Україні та 128 — за кордоном у 35 країнах. На Львівщині їх 196.
Цими днями минає 90 років відколи Іван Боберський, вперше за час свого перебування на еміграції з 1919 р. (у 1918–1919 рр. працював референтом пропаганди “Письменичого відділу” в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, у 1922–1924 рр. – секретарем Представництва ЗУНР у Канаді, з 1920 р. проживав у Канаді), відвідав Львів. Перебував він у місті Лева з 16 лютого по 3 березня 1928 р. Упродовж свого візиту до Львова, Іван Боберський мав багато зустрічей з діячами українських громадських організацій, передусім представниками очолюваного ним у минулому українського руханкового товариства «Сокіл-Батько», організації української молоді «Пласт», товариства «Українська Бесіда» та іншими; редакціями українських часописів «Діло», «Новий час», «Сокільські Вісти», «Молоде життя». Найбільше уваги (декілька зустрічей) Іван Боберський приділив організації «Сокіл-Батько» у Львові, яку він очолював у період з 1908 до 1918 року.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Уже на третій день перебування у Львові, 19 лютого, члени товариства «Сокіл-Батько» влаштували урочисту зустріч Іванові Боберському у сокільській домівці та руханковій залі (вул. Руська, 20) – «Привітний поранок в честь професора Івана Боберського б[увшого] голови Сокола-Батька, який приїхав з Канади». У записах і документах цієї зустрічі Івана Боберського величали «Дорогим Гостем», «Дорогим Учителем» та «Дорогим Товаришем». Спеціально для цієї зустрічі в домівці і рухівні «Сокола-Батька» зібралися львівські соколи – від доросту до старшини. Прибуло і чимало гостей. У спеціальному порядку, у руханкових строях вони розмістилися у залі, де на стіні з сокільським прапором висів портрет Івана Боберського, а на столі, застеленому червоною китайкою, стояла статуетка злітаючого сокола, лежала «книга жертводавців Українського Городу» та булава – символ сокільського проводу. Нагадаємо, що це була саме ця срібна булава, яку урочисто було вручено провіднику Іванові Боберському 11 вересня 1911 р., на І-му Краєвому здвизі старшиною «Сокола-Батька», як символ його визнання і особливих заслуг перед сокільською організацією (сьогодні булава зберігається у фондах Львівського історичного музею).
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
З привітальними промовами виступили містоголова (заступник) «Сокола-Батька» Стахій Стеблецький та професор Степан Гайдучок. Стахій Стеблецький зазначив: “Вельмиповажаний Пане Професоре а Дорогий нам Гостю! Як лиш перед кількома днями прилетіла до нас мила вістка, що Ви Пане Професор, вертаючи назад до Канади, відвідаєте також Львів, зродилася самочинно в рядах тутешного Сокільства думка, щоби Вас милий нам Гостю якнайкраще між своїми а заразом прихильними Вам давніми й теперішніми Другами достойно привитати. І сталося як загал Сокільства бажав собі. Я отже в імени Старшини й всіх членів «Сокола-Батька» витаю Вас щирим серцем, якраз в цій нашій домівці, шо була свідком довголітної, безупинної і плодовитої праці свого Голови. А витаємо Вас сокільською піснею «Соколи ставаймо в ряди», бо якраз клич цеї величної пісні якби підхоплений з Вашої між нами взірцевої Діяльности, в сокільських слухняних, завзятих рядах. Одну ділянку Вашої праці мушу окремо зазначити. Є це велика ідея придбати під «Український Город» (Український Парк) у Львові 11-морґовий майдан, бо без такого городу нема життя не тільки руханковим змаговим товариствам у Львові але й в краю. Ми, після Вашого виїзду за море, вже без Вас хоч після довшої перерви, відновили в цьому напрямі діяльність а заразом пригадали цілій українській Нації отсю преважну пекучу справу. А коли знаємо і те, що далеко за морем поміж американськими Українцями, де Ви тимчасово перебуваєте, живе така сама ідея-думка, то вже сьогодня можемо висказати цю певну надію, що ось небавом на великій і вже на вічні часи в цілости викупленій нашій площі (парку), то є на цьому «Українському Городі» повитаємо Вас, Дорогий Гостю, при найближчім Краєвім Сокільськім Здвизі, на чолі хочби кількох сотень наших заморських Братів. Кінчу сокільським кличем «Все вперед всі враз!»».
Іван Боберський під час відвідин Львова. 21 лютого 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів)
Степан Гайдучок віддав шану тому, «хто перший прорубував дорогу для руханки й спорту, тому 27 літ у цьому галицькому пралісі». Під час своєї вітальної промови Степан Гайдучок висловив й такі слова: «Колись, щойно пізніше оцінять належно Твою роботу, коли буде змога провірити її як слід». Далі він зазначав: «Приходиться мені, перед Тобою [Іваном Боберським. – А. С.] станути з нашим повоєнним дорібком і мушу піднести, що в найтяжчий час ми бралися до праці. Після невдач вертали ми до праці, одні з вязниць, другі з воєнного лихоліття. Завдяки уважливости Дирекції Дністра привели ми до ладу домівку, в якій не так давно іржали воєнні коні, а потім служила вона за магазин на муку для голодних. Тепер в ній наново звенить сміх і лунає пісня, а молодь кріпить сили, сталить волю, вчиться поборювати перешкоди. Пішла й праця над розбудженням руханки й змагу в краю і коли Сокіл-Батько дав почин, всі руханкові й змагові улади, взялися до праці. А отці видання, які Тобі тут вручаю, нехай будуть для Тебе доказом нашої праці. Видали ми в першу чергу «Впоряд», щоби навчити молодь наново ставати в ряди й слухати наказу. Ми видали наново Твій збірник забав й гор, а тут перед Тобою 10 вязанок вправ, підручник для дітвори укладу Твоїх учеників, підручник веж, що має навчити націю видержувати в низах тягар будови, яка підноситься в гору. І підручник пожарництва ми видали. Скромний наш дорібок а всеж ми не дармували. Старалися іти шляхом начеркненим Тобою. Провір, оціни, порадь і заохоти до дальшої праці, та вкажи дальшу дорогу!».
Перша сторінка стенограми промови професора Івана Боберського під час зустрічі з членами “Сокола-Батька” у Львові. На стенографі зафіксовані власноручні правки Івана Боберського. Львів, 19 лютого 1928 р. Документ зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові
Після урочистої зустрічі та привітальних промов, слово отримав Іван Боберський. Прикметно, що він почав і завершив свій виступ темою Олімпійських ігор (1928 р., під час приїзду Івана Боберського до Львова, відбувалися II-гі зимові Олімпійські ігри в швейцарському містечку Санкт-Моріц). На прикладі провідних, «державних» народів Іван Боберський знову намагався показати галицьким українцям, окупованим Польщею, як руханка і спорт може загартувати і згуртувати народ, націю. Він порівняв суспільство з «дружиною грачів гаківки» (хокею), а політичне суперництво народів – з «великою гаківкою». Іван Боберський закликав до праці і дисциплінованості, до приготування до нових «змагань», які ще чекають попереду українців. У завершальних словах він сказав: «Дякую за слова признання, які були висказані, але всі ми знаємо, що признання звернене до мене належиться цій залізній пробоєвій четі, що мала відвагу від 1910 року йти в тім Товаристві до року 1914, а опісля на ріжних місцях в часі великого змагання народів, уміла на ріжних місцях виказати свій хист і свою силу. Бажаю, щоби пробоєва дружина йшла дальше – і вона йде, бачимо це з відомостей по часописах і з листів. Провід Т[оварист]ва «Сокіл» має добрі пляни і збирає громаду, щоби пізнала цю принаду життя. Для того будемо його слухати, іти за його вказівками, а дійдемо до успіхів, якими не тільки Т-во буде тішитися, але ціле наше громадянство, цілий нарід і знова прийде час провірити свої вишколені лученням сили. Хай цей час, який напевно настане, не захопить нас неприготованими, щоби ми не далися просити, – просити до життя! Великий час, який йде, і прийде, поставить нас всіх знов перед іспит і провірить наші сили, так як інжінєр провірює новозбудований міст, коли пускає через нього тяжку льокомотиву. Тому треба йти за проводом Товариства, розвивати й лучити свої сили. Бажаю Вам, щоб Ви розуміли бажання Старшини, і щоб Ви всі дорозумівалися власних обов’язків, як хоронити своє життя від погибели, як розвивати свою витривалість. Тоді вийдемо не лише рівними, але переможцями, а на альпійських вершинах залопотить у воздусі наш прапор і загомоніють сурми гимном нашої побіди!». Закінчивши промову, Іван Боберський підійшов до столу і підніс булаву вгору, наче закликаючи усіх до походу.
Обкладинка львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
У ході зустрічі старшина представила своєрідний звіт про діяльність сокільської організації за період після Першої світової війни. Довголітній містоголова (заступник) «Сокола-Батька» д-р Михайло Волошин подав до відома присутніх, що Іван Боберський передає від себе пожертву 50 доларів на викуп 20 квадратних метрів землі під «Український город» і 78 доларів та 50 центів на 33 квадратних метрів зі збірки проведеної у Канаді. Після цього Іван Боберський мав можливість побачитися та поспілкуватися з багатьма побратимами, з якими пліч-о-пліч працював і розбудовував сокільський рух у Галичині упродовж 1901–1914 рр. За наполяганнями Степана Гайдучка, текст промови «Батька українського тіловиховання» було записано членом «Сокола-Батька», скорописцем Михайлом Трілем. Після відповідних правок Івана Боберського, промову й опис святкувань було опубліковано в сокільському часописі «Сокільські Вісти», який виходив друком у Львові, і призначався для сокільських товариств Галичини та українців на еміграції. У «Золотій книзі жертв на український майдан у Львові» він залишив запис: «З Вінніпеґу у Львові 19.ІІ.1928 [р.] /Іван Боберський/».
Зміст львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
У рамках зустрічей Івана Боберського зі старшиною та активом «Сокола-Батька» обговорювали проблеми і важливі питання діяльності організації. Серед них, найбільше уваги було присвячено справі викупу земельних ділянок у власність товариства, на яких розміщувалася руханково-спортова площа «Сокола-Батька» («Український Город»). Спеціальна зустріч з цього приводу – засідання «Збіркової Секції на Український Город» у Львові, за участі Івана Боберського, Стахія Стеблецького, Миколи Левицького, Степана Лотоцького та Нестора Яціва, відбулася 23 лютого. На думку Івана Боберського, справа збору коштів після Першої світової та польсько-української війни 1918–1919 рр. просувалася доволі мляво. З огляду на це ним було запропоновано низку відповідних заходів для активізації роботи в цьому напрямку. Іван Боберський і надалі брав на себе відповідальність збирача коштів у США та Канаді. Він запропонував відкрити під збір коштів банківські рахунки «Сокола-Батька» у США та Канаді. З цією метою заплановано: відкриття в Америці рахунків у банках, надіслання прохань до американських мільйонерів, зокрема до Генрі Форда; публікація звітів і відомостей про стан справ у американській та канадській пресі («Канадійський Українець», «Канадійський Фармер», «Український Голос», «Свобода» тощо); друк щорічних звітів про збір коштів та використання руханково-спортової площі “Сокола-Батька” тощо. Натомість, старшина “Сокола-Батька” повинна була вести щоденний облік осіб та товариств, які вправлялися (займалися) на площі; підготувати перелік львів’ян, розподілити Львів на дільниці, призначивши до кожної відповідального для збору коштів; надсилати в різні іноземні часописи світлини, звіти, відомості, статті, відозви, перелік меценатів «Українського города»; щороку публікувати детальний розлогий звіт з цього приводу в календарі “Просвіти” та в інших виданнях тощо.
Світлина і автограф Івана Боберського поміщені на сторінках часопису “Сокільські Вісти”. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Про зустрічі Івана Боберського з членами «Сокола-Батька» свідчать численні світлини (фотографії). Наприклад, у четвертому квітневому числі друкованого органу українського сокільства «Сокільські Вісти» 1928 р. опубліковано дві світлини. Перша – портретна світлина Івана Боберського у зимовому одязі під час відвідин Львова, датована 21 лютого 1928 р. із автографом «Батька українського тіловиховання». Друга містила підпис: «Проф. Іван Боберський серед Старшини і членів в домівці «С[окола]-Б[атька]» дня 22.ІІ.1928». Залучивши різні документи та матеріали, вдалося з’ясувати, що на другій світлині зафіксовані: зліва направо у 1-му ряді: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; у 2-му ряді: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький.
Михайло Тріль. Світлина опублікована в альманасі “Сокола-Батька” з нагоди 100-річчя від часу заснування (Львів, 1996. – С. 101)
3 березня 1928 р. Іван Боберський виїхав зі Львова на еміграцію, в Канаду. Про результати цієї поїздки можна дізнатися з листування Івана Боберського та Степана Гайдучка. Так, у листі, датованому 20 травня 1928 р. Степан Гайдучок до Івана Боберського писав: «Високоповажаний Пане Професор! […] – З Сокола-Б[атька] післано Вам 100 чисел “Сокільських Вістей” ч. 5 де є видруковані “Відвідини з Канади” і звіт С[окола]-Б[атька] за 1927 р. По одному числу вислано до всіх Канадийських наших часописів (навіть комуністичних) та й в Сполучені Держави [США. – А. С.]. Я вислав також число Високоповажаній Добродійці [дружині Івана Боберського Йосифині. – А. С.] до Тржича і також ілюстрований “Світ” де була поміщена Ваша знимка. З С[окола]-Б[атька] післав я Вам рівнож 50 відбиток звіту С[окола]-Б[атька] з Вашими сентенціями які Ви були післали Т[арасові] Франкови. До нині немаю від Вас справлених відчитів з пласту і про Канаду та й спорт в Америці. Пришліть бодай цей з пласту. Їх треба конечно видрукувати. […] Напишіть, яке вражіння на Вас [справила] Галилея [Галичина. – А. С.] і видрукуйте в часописях тай пришліть сюди. […] Для Всіх Канадийців доброго бізнесу і гарної пшениці. Щиро здоровлю /Степан Гайдучок/ Львів, Рея 5/ІІ. [тепер вул. Севастопольська. – А. С.]».
Запис Івана Боберського (перший зверху) у “Золотій книзі жертв на український майдан у Львові”. Львів, 19 лютого 1928 р. Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові.
Приїзд Івана Боберського на декілька днів до Львова 1928 р. показав що, попри події Першої світової війни, Української національної революції 1917–1923 рр. і 1920-х рр., справа руханки (фізичної культури) і змагу (спорту), яким він присвятив у Львові стільки часу і зусиль у 1901–1914 рр. – в кращі роки свого життя, розвивалася й надалі організаціями «Сокіл-Батько» та «Пласт». Це слугувало інтересам гуртування української спільноти Галичини. Епітети «Дорогий Гість», «Дорогий Учитель», «Заслужений в нас громадянин», «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», «Шанований Гість» стали виявом глибокої пошани і визнання сучасниками особистих заслуг Івана Боберського і його внеску як у царині започаткування і розвитку української тіловиховної і спортової традиції, так і в українській справі загалом. Для українських громадських організацій Львова цей візит «Батька українського тіловиховання» мав важливе значення. Зокрема було підведено певні підсумки у дотогочасній праці та визначено напрямки подальшого розвитку українських руханково-спортових товариств.
Андрій СОВА
історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич та Ользі Свідзинській. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів), наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
„Богдан-Ігор Антонич. Молімся зорям раннім“ — лекція поета, прозаїка, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця 7 березня зібрала шанувальників глибокої творчості поета й тих, хто усвідомлює, що більше, ніж знає про Антонича багаторічний дослідник його життєвого і творчого шляху Ігор Калинець, не знає більше ніхто. Захід проходив у Музей етнографії та художнього промислу, в межах лекторію „Гордість міста“ ГО „КонтрФорс“.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Дві години — занадто мало, щоб розповісти навіть найцікавіші факти про Богдана-Ігоря Антонича. А, якщо ще зважити на глибокі знання Ігоря Калинця і бажання детально поділитися всім відомомим йому, щоб цілісно змалювати картину життя поета, то вдалося хіба запалити в слухачів цікавість. На щастя, Калинець вже видав книгу про життя молодого митця — „Знане і незнане про Антонича“, тож охочі зможуть заглибитися в це дослідження.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
У межах лекції була нагода переглянути підбірку родинних фото Богдана-Ігоря Антонича, довідатися про його навчання, яке почалося ще в ранньому дитинстві, завдяки одній сільській дівчині (ім’я її поки що не вдалося відкрити). Чимало цікавих фактів і про подальшу освіту поета: незважаючи на те, що він навчався у польськомовних середовищах, досконало володів українською мовою і, як наголосив Ігор Калинець, не написав жодного поетичного рядка польською мовою.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Під час лекції Ігоря Калинця прозвучав твір „Молитва“ (з циклу „Привітання життя“) на музику Марія Петровська (голос) та слова Б.-І. Антонича у виконанні Катерини Наймушиної, Kate Naimushyna (фортепіано). До слова, твір „Молитва“ для голосу та фортепіано Марії Петровської здобув номінації на двох престижних конкурсах: VII Міжнародному музичному конкурсі молодих композиторів ім. Івана Карабиця (Київ, 2017 р.) і ІІ Міжнародному конкурсі-фестивалі мистецтв (Свалява, 2018 р.), а композиторка стала Лауреатом ІІ ступеня в номінації „Юний композитор“ (клас композиції Мирослава Скорика).
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Цінність дослідження, яке Ігор Калинець провадить досі, в тому, що він також вивчає середовище поета, вишукує цікаві факти про життя його родини, а також коханої Ольги, з якою Антоничу не судилося одружитися. А доля цієї жінки склалася по-особливому трагічно, та ціле життя вона пам’ятала про свого коханого поета.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Майже детективна історія й пошуку місця поховання Богдана-Ігоря Антонича. Лектор детально, наводячи для кращого розуміння фотографії, розповів як в 60-х роках минулого століття він разом зі своїми однодумцями розшукали могилу поета на Янівському кладовищі. Ця вся інформація є також у книзі „Знане і незнане про Антонича“. До написання цієї праці Ігоря Калинця спонукнуло те, що є чимало досліджень творчості поета та не було жодної біографії, яка б правдиво, базуючись на фактах, розповідала його життєву дорогу.
Богдан-Ігор Антонич (1909 ─ 1937) ─ поет-містик, прозаїк, перекладач, літературознавець, а ще маляр, скрипаль і композитор. Писати вірші Б.-І. Антонич почав, навчаючись у гімназії в Сяноку. Продовжив, навчаючись в Університеті Яна Казимира (сьогодні ЛНУ ім. І. Франка). 1931 року вперше вийшла друком поезія Б.-І. Антонича у пластовому журналі “Вогні”. За збірку “Три перстені” 1934 року отримав нагороду львівського Товариства письменників і журналістів. “Книгу Лева” було відзначено 1936 року премією Українського Католицького Союзу. Б.-І. Антонич відійшов у “дім за зорею” у 28 років. Посмертно були видані дві його збірки “Зелена меса” та “Ротації”. Б.-І. Антонич залишається улюбленим поетом уже кількох поколінь.
Ігор Калинець ─ чільний представник “пізньошістдесятницької” генерації письменників та дисидентсько-самвидавного руху, почесний доктор ЛНУ ім. Івана Франка Офіційна сторінка. Поетичну творчість І. Калинця хронологічно поділяють на два періоди: дев’ять книг, написаних перед ув’язненням 1972 року та вісім ─ написаних під час ув’язнення та на виселенні. Відповідно було випущено два томи поезії І. Калинця ─ “Пробуджена муза” у Варшаві 1991 року та “Невольнича муза” у Балтиморі і Торонто 1991 року. Після ув’язнення замовк як поет і став “імпресаріо колишнього Ігоря Калинця”. 1994 року журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімося зорям дальнім”, написану 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці. Пише і публікує казки для дітей, готує перевидання власних поезій. Джерелами інспірацій І. Калинця є українське бароко й творчість Богдана-Ігоря Антонича і яким він був.
У вівторок, 13 березня 2018 року, о 17.00, після тривалої виставкової, але не творчої перерви, а також вперше в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7), львів’янка Ніна Буряк представить свою нову персональну виставку під назвою “Міжсезоння”.
Постер виставки Ніни Буряк під назвою “Міжсезоння”.
Для цієї виставки вона створила ряд абстрактних асоціативних живописних полотен, написаних в період зимово–весняного міжсезоння. Художницю надихав стан природи, в її розмаїтості, поетичній красі та стриманій колористичній гамі. Автор розповідає, що , як зрештою і згідно законам абстрактного живопису – вона творить, підкоряючись глибинній інтуїтивній хвилі. В цілому свій доробок вона сприймає як цілісний енергетичний потік, сугестією якого є ті чи інші настрої, дійства, атрибути та конструкції, тонко препаровані кольором та фактурою. Для такого виду творчості Ніні Буряк знадобився окрім таланту неабиякий мистецький професіоналізм і свобода, здобута роками праці на ниві образотворчого мистецтва.
Ніна Буряк
Ніна Буряк яскравий представник митців 80-их та 90-их років. Того часу художниця вела активну виставкову діяльність, як в Україні так і за кордоном, працюючи як в живописі так і у графіці. Фолькльорно – модерні традиції, в поєднанні з абстрактними композиційними елементами в її творчості мали великий успіх. ЇЇ твори зберігаються у багатьох музеях України та приватних колекціях України, Канади, США, Австрії, Бельгії, Німеччини і т. д.
У ці березневі дні Україна святкує день народження нашого славного Кобзаря. Інтернет стрічки рясніють новинами та публікаціями з шевченкіани. Фотографії Старого Львова теж не залишаються осторонь і сьогодні хочемо познайомити читачів із матеріалом про один із найстаріших на наших теренах пам’ятників Тарасу Шевченку, що встановлений у Винниках.
Про те, як проходило відкриття пам’ятника у 1913 р. можна прочитати тут. А ми зосередимось на другому “народженні” монументу, що відбулося 29 березня 1925 року, адже попередника сьогоднішнього було зруйновано поляками у 1919 році.
Газета “Діло” № 78 від 09 квітня 1925 р.
Про те, як проходило відслонення пам’ятника Тарасу Шевченку та яких зусиль довелося докласти задля можливості повторного встановлення монументу читаємо у газеті “Діло” № 78 від 9 квітня 1925 року (текст подано оригінальним).
Історія і відновлення памятника Т. Шевченка у Винниках.
За ініціятивою тодішнього голови читальні “Просвіти” нотаря Вол. Левицького в 1912 р. завязався комітет громадян Винник дня збудування памятника Шевченка. Проєкт памятника викінчив інжинір-архітект Лушпінський. Читальня “Просвіти” відступила площу під памятник а громадяне Винник зложили понад 2.000 кор., коштом яких вибудовано памятник. Відслонення відбулося в червні 1913 р. при великім здвигу народа з повітів львівського і сусідніх. Зі Львова привіз учасників окремий потяг. Були навіть заступники української краківської громади (Богдан Лепкий).
Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Винниках. 28 вересня 1913 року
В листопаді 1918 р. місцеві польські підростки за намовою, які їх сторожили, приставили драбину і молотками відбили ніс і вуха погруддя. Коли в квітні 1919 р. другим наворотом Поляки заняли Винники, тоді долотами відбито ціле лице погруддя. (Хто і під чиїм проводом, пропускаємо з огляду на цензуру. Світлини знищеного памятника переховані, як також і саме погруддя).
Ідею віднови памятника повзяло громадянство Винник 1920 р. і на віднову призначено чистий зиск з 1-го повоєнного Шевченківського концерту, який уявляв собою на тодішній час поважну суму, за яку сплачено площу “Сокола” з тим, що “Сокіл” має рівновартно причинитись до віднови памятника.
В 1924 року утворено комітет віднови, головою котрого був господар Тома Маґаляс; нове погруддя виконав артист-різьбар Коверко і 7. мая 1924 р. вніс комітет просьбу до староства на дозвіл святочно відслонити памятник в день 25. травня 1924 р. Кількакратні депутації одержали відмовну відповідь.
Відклик до воєвідства та депутація комітету під проводом п. Климкевича у воєводи була рівнож безуспішна. На закиди депутації, що воєвода не відноситься до Українців так як до Поляків, бож дав зізволення на відслонення памятника Бартоша Ґловацького з процесіями, музиками та иншими парадами і на заміти, що Винники — село чисто українське і що така поведінка викличе обурення з боку українського громадянства, воєвода давав відповідь, що він мусить числитися з “z opinią narodowości polskiej”. Обіцяв дати дозвіл щойно в осени, якщо польсько-українські відносини “поправляться” і то лише на льокальне скромне відсвяткування. Депутація не згодилася на це і заявила, що на знак протесту забє новий памятник дошками, шо дійсно негайно зроблено.
Місцевий комісар зажадав від голов комітету усунення дощок до трьох днів. Комітет відмовив жаданню комісаря та вислав депутацію до староства. Староство годилося на відслонення та лише льокальне. Комітет вніс знову подання в жовтні 1924., яке староство полагодило 28 березня 1925. дозволяючи на відслонення в розмірах обмежених без запрошування замісцевих учасників з такою програмою свята: 1. Відспівання “Заповіту” Т. Шевченка. 2) Промова о. декана Гр. Гірняка. 3) Відслонення памятника Т. Шевченка. 4) Зложення вінців місцевими українськими товариствами. За додержання умов цього дозволу і збереження спокою та публичного порядку староста зробив відповідальним комітет.
29 березня 1925 р. Повторне відкриття відновленого пам’ятника Тарасу Шевченку у Винниках (фото http://baitsar.blogspot.com/)
Дня 29. березня по богослуженню в церкві рушив величавий похід пул. Шевченка в слідуючім порядку: на чолі сокільська місцева музика, чета Сокола, відпоручники з вінцями, делєґати місцевих товариств, далі громадянство Винник. Народу було около півтора тисячки. Під памяником відспівав місцевий хор “Заповіт”, промову мав о. декан Гірняк; підчас його промови, голова комітету Т. Маґаляс відкрив погруддя Шевченка. Складано вінці: від читальні “Просвіти” Кружка УПТ, Сокола, Кооперативи та від кол. членів української армії. Місцева сокільська музика відіграла “Боже великий єдиний” а публика відспівала “Ще не вмерла Україна” розійшлися додому. Зі Львова загостив на свято голова “Просвіти” дир. М. Галущинський.
Пам’ятник Тарасу Шевченку у Винниках
Вечером тогож дня о год. 7. відбувся Шевченківський концерт. Промовляв голова місцевої чит. “Просвіти” Степан Кіяк, далі слідували вокальні точки мішаного місцевого хору під вмілою батутою діріґента п. Василя Сохора при фортепяновім супроводі п. Льва Туркевича зі Львова, який своїми двома гарно відіграними сольовими точками причинився до більшого звеличання свята.
У понеділок, 12 березня 2018 року, о 16:00 кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8) запрошує на відкриття фотовиставки Романа Метельського під назвою “Ті, що дивляться згори”, присвячену львівським маскаронам.
Маскарони оздоблюють чимало старих кам’яниць Львова. Поза часом і суєтою, непомітні для пересічних перехожих, вони вражають уяву всіх, чий погляд прискіпливо ковзає архітектурними деталями.
Первісною функцією скульптурних масок було відлякування злих духів. З плином часу їхня роль змінювалась, тож на початку ХХ століття замість гримас химерних істот львів’яни вже милувались прекрасними сецесійними обличчями, обрамленими пишними кучерями і вигадливими візерунками.
Постер фотовиставки Романа Метельського “Ті, що дивляться згори”
“Більшість перехожих їх просто не помічає, проходять повз них з опущеними головами, зануреними в буденні клопоти. Проходять і навіть не здогадуються що за ними пильнують. З фасаду кожного старого львівського будинку за нами спостерігають десятки пар очей. Очей здивованих і розгублених, добрих і злих, людських і міфічних. Очей тих, хто дивиться згори на нас. Очей львівських маскаронів”, – ділиться враженнями Роман Метельський.
В експонованій фотозбірці побачимо розмаїття, не обмежене часовими критеріями, але об’єднане авторським поглядом львовознавця Романа Метельського. Експозицію можна буде оглянути щодня впродовж березня з 10:00 до 22:00.
Музей історії релігії 7 березня став місцем, куди прийшли ті, хто розуміє значимість подвигу греко-католицького священика, місіонера, капелана УГА, громадського діяча, священномученика Омеляна Ковча. Тут відкрили експозицію „Слідами блаженного отця Омеляна“, присвячену річниці створення „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Виставка вас може зацікавити тим, що тут представлені особисті літургійні речі священика — фелон, єпитрахиль, нарукавники, пояс. Крім того, скарбничку із церкви Святого Івана Хрестителя села Коросне Львівської області, де правив отець Омелян. Також основу експозиції складають світлини з місць, де служив священик, з тематичних вечорів, зустрічей, виставок, відкриття меморіальних дошок, сімейні фотографії отця і документи, пов’язані з його життям і діяльністю.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Про самопожертву та відданість служінню людям отця Омеляна Ковча розповів Архиєпископ і Митрополит Львівський, Владика Ігор (Возьняк).
— Отець Омелян Ковч ніколи не переставав служити людям і не боявся, наражався на небезпеку. Не зламав своїх принципів, ані в тюрмі, ані в концтаборі „Майданек“ — він присвятив своє життя людям до кінця. Навіть маючи можливість вийти на волю, пообіцявши, що більше не хреститиме євреїв, — відмовився. Казав, що „після неба він бачить тут найкраще місце, де він може перебувати“.
Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Арештований нацистами за підтримку українського підпілля, допомогу євреям та публічне засудження нацистських злочинів, перебуваючи в тюрмі на Лонцького у Львові, а згодом – у концтаборі „Майданек“ (Польща), Омелян Ковч продовжував таємну тюремну практику душпастирської діяльності. Родичі та знайомі робили все можливе, щоби звільнити його. До справи долучився навіть митрополит Андрей Шептицький.
Виставка „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
— Отець Омелян Ковч є взірцем для багатьох поколінь, символом, який допоміг пережити складне ХХ століття. Сьогодні наш народ переживає непрості часи, маємо багато випробувань, тож знову шукаємо підтрики в отця Омеляна. Його віра, любов до цієї землі та до людей — незламні, — наголосила зазначила в. о. директора департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Леся Корнат.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Племінник Омеляна Ковча – Василь Мацелюх розповів чимало цікавих фактів про рідне село священика – Малий Любінь, а також про родину Ковча, де більшість були також священиками, а всі – патріотами, які готові були віддавати свої життя задля рідного краю.
Племінник Омеляна Ковча – Василь Мацелюх. Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Голова „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“ Михайло Костів розказав історію про те, як зародилася ідея створення братсва і як багато років продумували іяльність. Члени Товариства вже відвідали місця, де побував Омелян Ковч. Малий Любінь, Космач, Перемишляни, Коростень. А наприкінці березня планють провідати останнє місце перебування священика – в концтаборі Майданек.
Голова „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“ Михайло Костів. Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Виставка „Слідами блаженного отця Омеляна“ у Музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) триватиме до 16 квітня.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
![ԱՍՏՈՒՍԾԱԾԻՆ ԱՆԱՐԱՏ ԿՈՅՍԵ (“Непорочна діва Богоматір [захисти нас]”)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti3.jpg?resize=696%2C391)
![ԲԱՐԷ ԽԱՒՍԵԱ ԲՆԱ ԿԷՒՈՑՄ (приблизний переклад: “Щастя [i] в достатку жити в новому домі”)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti4.jpg?resize=696%2C845)
![“+ Печать Стефана. Воєвода [и] господар земли Молдавской”. Печатка молдавського господаря Стефана ІІІ Великого (1457–1504) написана на староукраїнській офіційній мові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti7.jpg?resize=696%2C697)
