Вчора, 23 січня 2019 року, Львівщина попрощалася з членом проводу ОУН Омеляном Ковалем.
Попрощатись із видатним громадським діячем прийшли представники влади, науковці, громадськість. Поховали Омеляна Коваля на Полі почесних поховань, що на Личаківському кладовищі.
Нагадаємо, 19 січня, на 99-ому році життя відійшов у вічність український громадський діяч, член проводу Організації Українських Націоналістів, один із президентів Світового Конгресу Українців Омелян Васильович Коваль.
Чин похорону члена проводу ОУН Омеляна Коваля
Довідково: Омелян Васильович Коваль (псевдо «Дир», «Дем’ян») народився 24 лютого 1920 року у селі Рахиня (тепер Долинський район Івано-Франківська область). Закінчив кооперативні курси у місті Долині.
З 1938 року член ОУН. 1 липня 1941 року брав участь у проголошенні в Долині Акту відновлення Української держави. Ув’язнений гестапо та перебував у Тюрмі на Лонцького у Львові. Пізніше сидів у в’язниці Монтелюпіх у Кракові, а звідти відправлений 20 липня 1942 року до концтабору Аушвіц, з першою групою 25 українських політв’язнів, названих «Bandera Gruppe», серед яких він був наймолодшим і в якій між іншими були Василь Бандера, Степан Ленкавський і Петро Мірчук. Член редколегії таборового альманаху. Після евакуації Аушвіцу 18 січня 1945, відправлений до концаборів у Мавтгавзен, Мельк і Ебензе. 6 травня звільнений американцями.
Після Другої світової війни закінчив студії в Лювенському католицькому університеті (магістр економічно-консульських наук) і став активним громадсько-політичним діячем української діаспори у Бельгії, Європі та світі.
Чин похорону члена проводу ОУН Омеляна Коваля
З 1951 по 1963 рік очолює Спілку української молоді (СУМ) у Бельгії, з 1958 протягом 20 років очолює Центральну (світову) Управу СУМ і опісля “Центральну виховну раду” СУМ. У 1962 році засновує журнал для молоді “Крилаті” і в 1964р. видавництво та друкарню в Брюсселі. Друкуються там і виховні матеріали для СУМ і книжки і часопис “Вісті” Українського Допомогового Комітету в Бельгії (УДК) – головної української громадської організації в Бельгії у другій половині ХХ століття. Від 1951 до 1987 є генеральним секретарем УДК під проводом Др. Володимира Поповича. Після від’їзду В. Поповича до Франції, очолює УДК від 1987 до 2005.
Був секретарем (1970-1991) і головою (1991-2006) Головної Ради Українських Громадських Організацій Бельгії (ГРУГОБ), одним із президентів Європейського Конгресу Українців (1992-1995) а згодом почесним головою, довголітнім членом Ради директорів Світового конгресу українців.
Омелян Коваль ніколи не вносив подання на отримання бельгійського громадянства. Мав статус біженця ООН (Женевська Конвенція). Після незалежності України попросив громадянство України, яке отримав із дружиною Іванною-Катериною Куропась у 1997 році.
Чин похорону члена проводу ОУН Омеляна Коваля
У 2009 році видав “Ювілейний Альманах (1945-2005) Українського Допомогового Комітету й організованого українського громадського життя в Бельгії”.
Літом 2013 року разом з дружиною Іванною повернувся до України, проживають у Львові. Дружина Іванна відійшла у вічність 15 березня 2016 року у Львові. Після відправлення св. літургії у соборі св. Юра, була похована на Личаківському цвинтарі.
16 грудня 2016 р. у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів) відбулася презентація книги Омеляна Коваля «Спомини мого життя».
Сьогодні, 24 січня 2019 року, о 17:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться презентація книги Івана Мігуса «Бумеранг або у клешнях червоного диявола».
Іван Мігус – художник, член Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння». Народився у 1933 році у с. Ульгівок на Закерзонні. Політичний в’язень сталінських концтаборів: Мордовії, Сибіру, Уралу та Воркути. Дипломант журналістської премії ім. Петра Полтави (2017р.).
У романі детально описані важливі історичні події, які відбувалися на українських землях – це і утворення Карпатської України, операція «Вісла», протистояння між УПА та Армію крайовою, партизанський рух на Брідщині та нищення десятків тисяч патріотів у концтаборах СРСР.
«Я постарався написати свою автобіографічну повість. Вона починається з моїх юних літ. Описано переселення в Закерзонні, де я народився, перший арешт, зустріч з Петром Франком, Мордовія, тюрма та зустріч з Йосифом Сліпим»,- розповідає автор книги Іван Мігус.
Модеруватиме зустріч Зиновій Суходуб – український письменник, публіцист, Заслужений журналіст України, член НСЖУ, НСПУ.
Згідно Шематизму Львівської Архиєпархії за 1927 рік, структура монастирів Студитського Уставу, а також кількість монахів свідчать про значні зусилля, вкладені о. Климентієм у розвиток справи. Центральною в структурі ми бачимо Лавру Успення Пречистої Діви Марії в Уневі, на чолі якої він як ігумен. У Лаврі того часу є чотири ієромонахи, чотирнадцять схимників, сімнадцять рясофорів з обітами, дев’ятнадцять архаріїв та сімнадцять новиків. При Лаврі діє сиротинець для сорока хлопців і реміснича школа.
Також Шематизми Львівської архиєпархії на 1927 рік подають, що о. Климентій Шептицький є суддею Трибуналу першої інстанції.
У Шематизмах зазначено, що Лавра є матірною і від неї залежні такі монастирі: «Студіон» у Львові; монастир св. Івана Хрестителя у Зарваниці;монастир у с. Коростів на Сколівщині; монастир у місцевості Ляндрієн у Квебеку (Канада) та монастир у Кам’яниці (Боснія), який на той час спорожнів через заборону сербської влади проводити студитам монашу діяльність.
Брати Шептицькі: Леон, Казимир (о. Климентій), митрополит Андрей (Роман), Олександр, а також Ядвіга Шембек (дружина Леона) та Ізабелла Собанська (дружина Олександра). Фото з фондів Muzeum Narodowe w Warszawie.
Як виглядало монастирське господарство зсередини, оповідає нам Ян Сильвестр Шептицький (1905–1980) у спогадах, які тут публікуємо в додатках:
«Переступивши поріг, одразу потрапляв у незвичайну атмосферу. Чудовий витвір Стрийця Казя. Самостійна, самодостатня країна. У палаці митрополитів — бібліотека, канцелярія, трапезна, а поруч — майстерні: шевська, кравецька, ткацька, столярська, римарська, малярська студія, зав’язок учнівської школи. Були також добряче рільниче, садове, бджолярське господарства, городництво, розбудовані в межах літньої резиденції Львівських Митрополитів, яку Стрик, зруйновану й пусту, обійняв у 1919 році. Тлум братів, учнів, кандидатів, які погоже працювали на своїх місцях, переміщався навколо безмовно — і всюди за цим тлумом ясніла, як сонячна дорога після мороку, спокійна радість».
У наступних роках інформації у шематизмах про залежність монастирів від Лаври в Уневі бракуватиме, а подана структура буде дещо іншою і вони будуть представлені як автономні структури. Хоч авторитет о. Климентія як неформального очільника монахів Студитського Уставу буде зберігатись.
Під кінець 1926 року стався прикрий інцидент у монастирі в Зарваниці. Відрахований з новіціяту Павло Патер з помсти намагався вбити настоятеля, кілька разів вистріливши в нього з пістолета:
«Дня 28. вересня ц. р. в монастирі Братів Студитів у Зарваниці довершив Павло Патер замаху на настоятеля монастиря Івана Денещука. Павло Патер був свого часу в новіціяті Братів Студитів, одначе з нього його виключено, бо ані вдачею, ні своїм поведенням не надавався до монашого життя. Дня 28. вересня п. р, з’явився несподівано Павло Патер у монастирі, домагаючися від брата-настоятеля, щоби той його прийняв знову в монастир. А коли брат-настоятель дав відмовну відповідь, Павло Патер нагло витягнув бравнінг і стрілив до нього два рази в руку і в легені. Стріли, хоч важкі, на щастя, не є смертоносні. Замаховець утік, одначе його арештовано й відставлено до в’язниці в карнім суді в Тернополі. Відомість, подана в польських щоденниках, начеб стріляючий був монахом, не відповідає дійсности».
[Діло. — №218. — 03 жовтня 1926 р. — С. 5]
Розгорівся скандал, влада запровадила слідство, встановлюючи причини злочину, преса почала перекручувати факти, порівнюючи замах із іншими злочинами. Усе це, ясна річ, псувало опінію монахів, та студитів зокрема. До цього додалася справа з 1924 року, коли помилка адвоката призвела до втрати коштів під час продажі монастирської землі. Важко сказати, чи факт віддаленості від Унева, чи якість інші обставини спричинилися до слабого контролю. Але створити великий монаший осередок у Зарваниці, як це первісно планувалось у такому відпустовому місці, не вдалось. Ця ситуація виявила ще одну проблему: негаразди залежного від матірної Лаври монастиря впливали на всю систему та робили її вразливою перед владою. А стосунки із польською владою не були найкращими. І хоч о. Климентій не втручався до політичних справ, однак серед монахів-студитів була значна частина ветеранів австрійської армії та вояків УСС, налаштованих на подальші дії щодо створення української держави.
Монах-студит. Фото з родинного архіву Матковських
Зарваницький монастир був не тільки обителлю студитів, але й став просвітницько-культурним осередком для мешканців всього повіту. За сприяння й благословення ігумена Климентія при монастирі функціонувала бібліотека, у якій місцеве населення не тільки читало, але й випозичало книги як релігійного, так і світського змісту. Під керівництвом монахів у Зарваниці також діяв молодіжний хор, що відзначався своєю професійністю та популярністю в краї.
[Пишкович М., ієрд. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества / ієрд. Мануїл (Пишкович). — Львів: Свічадо, 2005. — C. 66]
1927 року брати Шептицькі прийняли рішення заснувати студитську Лавру у Львові. 1 травня цього року Митрополит Андрей Шептицький грамотою канонічно заснував Студитську Лавру, названу Свято-Іванівською, патроном якої став Святий Іван Хреститель. Робочий варіант грамоти зберігається у державному архіві у Львові (ЦДІАУ, ф. 409. Оп. 1, спр. 630, арк. 8–10). Передбачалося, що при Лаврі діятиме сиротинець, іконописна та ремісничі школи. Згідно взятих на себе зобов’язань, Митрополит утримуватиме сиротинець до 31 грудня 1929 року. У подальшому Лавра сама повинна була дбати про вихованців. Нагадаємо, що неподалік Лаври вже був сиротинець, який вели студити і будинки для якого були куплені Митрополитом кілька років тому. Того ж року, 29 грудня, о. Климентій запросив до співпраці львівського маляра Михайла Осінчука, який повинен був організувати тут іконописну школу. Із Осінчуком ігумен підписав річну умову про співпрацю, за якою двічі на тиждень по 2 і 2,5 години мали відбуватися заняття для учнів школи.
[ЦДІАЛ, ф. 408, спр. 244, арк. 8]
У пресі 1927 року обговорювали тему єпископства о. Климентія. Польські газети «Warszawianka» та «Gazeta Poranna» у лютому опублікували інформацію, що в Рим подані три кандидатури єпископів. У ті часи це не відбувалося без затвердження уряду. Серед трьох претендентів о. Климентія названо першим на затвердження.
[Warszawianka. — № 50. — 20 лютого 1927 р. — С. 5]
У Лабунях на фоні старого будинку (зліва направо): Ружа Шептицька, Марія з Потурлицьких Собан¬ська, Ізабела з Собанських Шептицька, Олександр граф Шептицький, Катерина Шептицька (пізніша Дембінська), Ян Казимир Шептицький, Ядвіга Шептицька (пізніша Дембінська). 1924 р. Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Зі змісту повідомлень виникало, що польський уряд висловив свою підтримку пропонованим кандидатурам. Преса називає також о. Климентія майбутнім єпископом-суфраганом, тобто помічником Митрополита Андрея. Подібні повідомлення будуть з’являтись у пресі аж до кінця квітня 1927 року. Українські газети не були такі оптимістичні, і в липні газета «Діло» вже пише про поразку галицького духовенства в цьому питанні. Невідомо, хто був джерелом такої інформації, але з її змісту зрозуміло, що йдеться про розмови, які точаться всередині Церкви. Ось її короткий фрагмент:
«Митрополит, тому що не завів целібату, стратив у Римі всяке значіння. Так, певно, пояснюють собі його поступок [тим], що він не хотів утратити своєї популярности й «продався вулиці»… Бажало собі духовенство й робило заходи, щоби суфраганом митрополита іменовано його брата, ігум. Климентія. Ніщо з того! У Римі противний вітер віє… Прийде якийсь із «нової школи», що відзначатиметься «світлою ревністю», яка в нашій суспільности, як учать приміри, дістане зовсім не таку світлу назву. Ось тут ми при властивій трагедії. Якось наші політично-церковні відношення до Риму зачинають укладатися подібно, як наші політично-суспільні відношення до Варшави. Хто для нас найгірший, цей — (напр. «хлібоїди») там найліпший. Сумно, тай годі!».
Окремою є тема взаємин у ці роки о. Климентія з родиною Шептицьких та його відвідин Прилбич. Народжена 1923 року Єлизавета Шептицька у своїх спогадах про батьків — Леона й Ядвігу Шептицьких — писала про відвідини братами Митрополитом і о. Климентієм родини у Прилбичах. Її спогади опубліковані.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 25–33]
Опираючись на них, коротко переказуємо епізоди. Як стверджувала Єлизавета, 1922 року о. Климентій її охрестив у латинському обряді. У цьому ж році у сім’ї Леона померла дочка Мар’яна Ядвіга (1907-1922), яку похоронив о. Климентій. До Прилбич о. Климентій приїжджав деколи і надовше — по два і три тижні. Тут опрацьовував деколи Устав Студитів, зустрічався з родиною та місцевими мешканцями. У домі Леона кожного для раннього ранку відправляли Святу Літургію. Тоді до будинку приходили сестри-монахині зі Згромадження сс. Служебниць, сусіди-українці, греко-католицькі й латинські священики. Інколи брати Шептицькі приїжджали у Прилбичі з єпископами Микитою Будкою чи Йосафатом Коциловським. Час від часу тут збиралися також усі брати Шептицькі. Стосунки між братами завжди були добрими. Неправдою було те, що брати сварилися на міжнаціональному чи релігійному ґрунті. Розмовляли всі польською мовою. Деколи, щоби не втратити навику, говорили французькою, яку знали всі — і малі, і дорослі.
Діти навіть збирали й сушили листки троянд, які о. Климентій забирав до Унева, щоби додавати до кадила в часі богослужінь. Під час одного з таких перебувань польська художниця Піа Ґурська (1878–1974) написала портрет о. Климентія. Ґурська також написала портрет Митрополита Андрея, який надихнув відомого митця Яна Розена відтворити образ Галицького Владики на фресках вірменської катедри у Львові.
Митрополит Андрей Шептицький з монахами студитами та дітьми-сиротами. Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського Уставу
Ще однією категорією гостей у Прилбичах були брати-студити, які періодично приїжджали, щоби вчитися різних професій: кухаря, садівника, городника тощо — і свій набутий досвід застосовувати в монастирях.
Греко-католицькі родичі були тут завжди бажаними гостями. Прилбицькі Шептицькі, вболіваючи над важкою долею, яку вибрали собі Митрополит і о. Климентій, старалися максимально догодити їм під час відвідин родинного дому. Так, часто прилбицька кухня готувала до столу напівдикі, терпкі, варені у молоці грушки — улюблену з дитинства страву о. Климентія.
В четвер, 24 січня 2019 року, о 18.00 в «Арт галереї мадам Пальмгрен» (вул. Івана Федорова, 8) відбудеться відкриття тематичної виставки живопису «Рапсодія зими».
До цього витонченого, настроєвого жанру малярства, як «зимовий пейзаж», долучаються знані митці. Цю натхненну пору року кожний майстер пензля інтерпретує по своєму, шукаючи свою кольорову гаму та відтінки.
Робота художника Михайла Демцю з експозиції виставки живопису «Рапсодія зими»
Гармонійний простір експозиції сформують роботи пленерного художника Віктора Стогнута, майстра класичного пейзажу, який тонко відчуває півтони та світло- тіні, а також роботи народного художника Петра Сипняка з різними малярськими техніками, колористикою, «зимовою» настроєвістю.
Робота художника Ігоря Колісника з експозиції виставки живопису «Рапсодія зими»
Зимова рапсодія відчується і у віртуозній колористиці на полотні від представника українського експресіонізму, народного художника України Бориса Буряка. Бурхливі емоції живопису, епатаж, експресивні коні в динаміці, вибуховий синій із серії «Арт у синьому», це все про твір майстра пензля, найколоритнішого художника Михайла Демцю.
Робота художниці Ніни Буряк з експозиції виставки живопису «Рапсодія зими»
Виставку прикрасить творчість Ніни Буряк, художниці, яка має свій особливий абстрактний почерк, яку надихає сама природа та іі споглядання. Один із найяскравіших представників львівської школи живопису Олександр Крохмалюк представить свою нову роботу поруч з картинами свого сина, Петра Крохмалюка – члена Національної спілки художників України. А також абстрактне та дуже стильне живописне бачення зими від знаного львівського митця Ігоря Колісника.
Робота художниці Ніни Буряк з експозиції виставки живопису «Рапсодія зими»
Музичну прелюдію до “Рапсодії зими” створюватиме Ярослав Мигаль (віолончель). Куротор виставки Мірус Зоріана.
Експозицію тематичної виставки живопису «Рапсодія зими» можна буде оглянути в «Арт галереї мадам Пальмгрен» (вул. Івана Федорова, 8) до 13 лютого 2019 року.
У четвер, 24 січня 2019 року, о 14:30 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука (пл. Ринок,9) відбудеться зустріч з Василем Коржуком (у межах проекту «Театр у бібліотеці»).
Василь Коржук – заслужений артист України, актор Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, у якому працює з 2002 року. Народився у селищі міського типу Верховина Івано-Франківської області у 1978 році. У 1996-2000 роках навчався у Київському інституті театру і кіно ім. І. Карпенка-Карого. З 2000 до 2002 року – актор Першого українського театру для дітей та юнацтва. Творчий доробок актора налічує чимало ролей в відомих виставах «Амадей», «Останній гречкосій», «Бояриня», «Візит літньої пані», «Гамлет у гострому соусі», «Івасик Телесик», «Гуцулка Ксеня», «Державна зрада», «Дама з камеліями», «Сільва», «Сто тисяч», «Пропала грамота», «Мина Мазайло» та багатьох інших…
Про роботу над новими ролями, про життєві і творчі уподобання актор розповість своїм шанувальникам на зустрічі в нашій бібліотеці.
Пам’ятна таблиця українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу
Вчора, 22 січня 2019 року, на будівлі інституту «Укрзахідпроектреставрація» урочисто відкрили пам’ятну таблицю українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу.
У відкритті дошки взяв участь перший заступник голови Львівської ОДА Ростислав Замлинський.
Ростислав Замлинський на відкритті пам’ятної таблиці українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу
«Іван Могитич вболівав за збереження історичної спадщини, архітектури та нашої культури. Ми сьогодні маємо можливість у цей великий для українців день, знати, що насправді Україна починається саме з таких людей. Згадуючи непересічну постать Івана Могитича, ми розуміємо, що кожен з видатних людей вносив до незалежності та утвердження нашої державності свій вклад. Багато його учнів та сподвижників передадуть його досвід майбутньому України», – звернувся до усіх присутніх Ростислав Замлинський.
В межах відкриття також відбулось освячення таблиці. Скульптор проекту – Юліан Квасниця
Відкриття пам’ятної таблиці українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу
Довідково: Могитич Іван Романович ( 22 січня 1933, с. Підліски, Верховинський р-н — 4 червня 2006 ).
Народився в селі Підліски, Долинський повіт, Станіславське воєводство, Польська республіка, в родині вчителя Романа Могитича (1890–1956) та Євдокії Кобрин (1895–1969). Був найменшою, п’ятою дитиною. 1950 року поступив в інженерно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту. 1954 року проходив практику при будівництві Хрещатика. 1955 року завершив навчання з дипломом інженера-будівельника.
Іван Могитич
Працював за фахом у Львові як інженер, майстер, виконроб. Менш як за рік став головним інженером будівельного управління. У той час під його керівництвом споруджено промислові об’єкти і житлові будинки у смт Соснівці, корпуси заводу «Львівсільмаш», забудову мікрорайону «Новий Львів». 1961 року переїхав до Києва, де став науковим працівником реставраційної установи. Від 1964 року — головний архітектор Львівської реставраційної майстерні. 1980 року реорганізував установу в Комплексну архітектурно-реставраційну майстерню у складі Інституту «Укрпроектреставрація». Послідовно впроваджував в обіг українську термінологію — у 1980-х роках заклад був єдиним в УРСР, що випускав документацію українською мовою. Від 1988 року майстерня стала повноцінною філією інституту, а від 1991 року — самостійним регіональним Інститутом «Укрзахідпроектреставрація». Іван Могитич очолював інститут до 2005 року.
Відкриття пам’ятної таблиці українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу
1979 року захистив дисертацію «Народні традиції у високогірному будівництві Гуцульщини та їх місце в етнічній історії Карпат». У 1965–1966 роках член підпільної організації «Український національний фронт». Від 1989 року — Заслужений працівник культури України, дійсний член ICOMOS. У 1990–1995 роках депутат Львівської обласної ради, член комісії з будівництва. 1994 — дійсний член Академії будівництва України, 1996 — Народний архітектор України, 2007 — лауреат Державної премії з архітектури (посмертно).
Пам’ятна таблиця українському вченому, архітектору, реставратору Івану Могитичу
Фахівець у галузі вивчення та відновлення пам’яток історії та культури Західної України, насамперед унікальних дерев’яних церков. Своїм сучасним виглядом йому завдячують понад 130 пам’яток, у тому числі Олеський замок, Манявський скит, церква св. Юрія у Дрогобичі, храм Йоана Хрестителя у Львові, церква св. Пантелеймона поблизу Галича.
Помер 4 червня 2006 року, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 56.
Після тяжкої хвороби у віці 77 років помер Роман Михайлович Кудлик відомий поет, колишній редактор літературного журналу “Дзвін”. Член Національної спілки письменників України.
Народився 4 травня 1941-го у місті Ярослав, Польща. 1945-го переїхав разом із сім’єю переїхав до Дрогобича.
1958-го закінчив середню школу в Дрогобичі. Працював електриком на нафтопереробному заводі. Потім у редакції районної газети “Ленінський шлях” у місті Комарне на Львівщині. 1964-го закінчив філологічний факультет Львівського університету.
Працював у редакції журналу “Жовтень”, нині “Дзвін”. 2001-го став головним редактором видання.
Лауреат Львівської обласної премії ім. Олександра Гаврилюка та літературної премії імені Василя Мисика за цикл поезій “Нічне збирання винограду”. Жив у Львові.
“Завдяки Романові Михайловичу пісня ”Сизокрилий птах” стала майже культовою у виконанні Софії Ротару, вона хвилювала й хвилює вже не одне покоління слухачів. Проте ця композиція не є українською в повному розумінні цього слова, хоч вірш до пісні написав саме він — український поет. Однак мелодія не є оригінальною. Ідею запропонував режисер музичного телефільму ”Червона рута” Роман Олексів, її відразу втілив Роман Кудлик (в італійському варіанті ”L’ іmmensità”, ”Неосяжність”) з музикою італійського композитора Детто Маріано, саме її виконував на фестивалі у Сан–Ремо–1967 знаменитий співак і один з авторів пісенного тексту італійською Дон Бакі)”, – згадує Михайло Маслій на своїй сторінці у ФБ.
Парастас за покійним відбудеться 22 січня о 20:00 у Храмі пресвятої Трійці на вулиці Тершаковців.
«La République Ukraїnienne» — мапа 1919 року для Паризької мирної конференції.
Вперше про Акт Злуки дізнався 21 січня 1990 р. Тоді я, мама, батько та їх друзі стояли на площі Ринок у Львові в символічному «живому ланцюгу» національного єднання від Львова до Києва. За різними даними у цій акції єднання взяли участь від 500 тис. до 1 млн. тодішніх ще громадян УРСР. Організував цю акцію Народний Рух України.
“Живий ланцюг” від Львова до Києва. Львів, 21 січня 1990 р.
Від того часу українці щороку відзначають Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, що відбувся в Києві 22 січня 1919 р. Більше того, з січня 1999 р. цей день став офіційним державним святом – «День соборності України».
Виникає питання, як то так відзначали «День соборності України» або, що насправді відзначали? Адже, якщо держава цінує свою соборність на державному рівні, опираючись навіть не на чужий досвід, а власний, то той, хто спробує зазіхнути на неї, перше добре подумає, а потім зробить. Очевидно, що це була формальність.
Тому весною 2014 р. не вдалось уникнути порушення територіальної цілісності Росією. Адже коли ми формально ставились до своєї соборності, Росія серйозно готувала деконструкцію соборної та незалежної України.
Так само в січні 1919 р. не до кінця з розумінням до того, що таке соборність, поставились ініціатори Акта Злуки. Тоді від злуки ми, як нація, не стали сильнішими, соборнішими, ми не зберегли держави на жодному квадратному метрі української історичної території.
Акт Злуки 22 січня 1919 р.
Коли я для себе дещо глибше відкрив Акт Злуки від 22 січня 1919 р., то усвідомив, що тоді ми, як нація, тільки почали працювати над соборністю.
Чому так? Бо Акт Злуки 22 січня 1919 р. був документом, створеним не по добрій волі, а за обставинами. Тобто, як би не війна з поляками та більшовиками, то мабуть не один рік би тривали дебати між УНР та ЗУНР про злуку, торги за посади, впливи тощо. Єдина площина, де, гадаю, б не було проблеми, були б освіта, наука та мистецтво. Адже в тій сфері діалог існував вже не одне десятиліття.
Що мені дає підстави так вважати?
По-перше, в березні 1917 р. на хвилі повалення самодержавної влади в Російській імперії в Києві було створено Центральну Раду, політична легітимізація якої, як представницького органу, започаткувала процес відродження засад української державності. 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки.
Натомість, на підавстрійських українських землях громадсько-політичні сили ще з початку Першої світової війни перебували в стані національно-визвольних змагань. Започаткувала ці змагання створена 1 серпня 1914 р. у Львові Головна Українська Рада та перша в новітній історії України військова формація – легіон Українських Січових Стрільців. Складовою цих національно-визвольних змагань був Союз визволення України – заснований 4 серпня 1914 р. у Львові наддніпрянською політичною еміграцією.
Здавалось би, це мало б об’єднати українців, які проживали по два береги річки Збруч. Єднання не відбулось.
Зі сторони провідних галицьких та наддніпрянських громадсько-політичних сил з березня 1917 р. по листопад 1918 р. ми не спостерігаємо рішучих і публічних кроків до консолідації. Вони продовжують обмінюватись декларативними заявами, привітаннями, але без предметних розмов про соборність.
Від березня 1917 р. до листопада 1918 р. жодна впливова громадсько-політична організація Галичини не спромоглась інтегруватись у державотворчі процеси в Києві. Здається, жоден з перших українських політиків Галичини не відвідав Київ. Були випадки, коли окремі з українських громадських та політичних діячів приватно весною – восени 1918 р. відвідували Київ, щоб полюбуватись св. Софією, р. Дніпром та іншими символічними місцями. Ці відвідини в роботі над соборністю не мали жодного сліду.
Стосується це і сил, які стояли біля витоків Центральної Ради, а потім і гетьмана П. Скоропадського, які не сформували своїх представництв на підавстрійських українських землях. Здається, жоден з перших українських політиків з Наддніпрянщини не відвідав Львів. Хоча, до Першої світової війни у Львові проживав Грушевський, періодично приїжджав Винниченко та інші. Вони добре знали українських топ-політиків Є. Петрушевича, К. Левицького, С. Федака та інших.
Мабуть помітним винятком було відстоювання в січні-лютому 1918 р. у Бресті на мирних переговорах українською делегацією на чолі з В. Голубовичем права українців Австро-Угорської імперії на автономію. З цього також нічого не вийшло.
Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року
Однак, революційний час та історичний момент, який випав для української нації, щоб створити власну державу і стати повноцінним господарем на своїх землях, потребував завершувати єднання і вироблення програми спільних дій.
По-друге, перші офіційні переговори про співпрацю розпочались тільки в листопаді 1918 р. у дуже складних військово-політичних умовах. У Львові поляки після проголошення українцями держави розгорнули війну. В Києві протистояння між главою держави Скоропадським та опозицією на чолі з Винниченком дійшли до межі, за якою розпочався другий за рік державний переворот. Цього разу в формі відкритого збройного протистояння.
У листопаді 1918 р. Українську Державу відвідали дві делегації. Першу очолював Назарук, який приєднався до антигетьманського повстання, а другу історик Кордуба, якому таки не вдалось встановити повноцінного діалогу.
Однак перший передвступний договір про об’єднання українських земель в один державний організм підписувала третя делегація ЗУНР, очолювана Цегельським, 1 грудня 1918 р. у Фастові з Директорією. При тому, що Директорія, ще не була офіційною владою, Скоропадський залишався главою держави.
14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський зрікся влади, а новою українською владою стала Директорія. Вона змінила назву держави з Українська Держава на Українська Народна Республіка. Відповідно питання завершення процесу об’єднання постало на порядок денний.
Після консультацій та погодження умов злуки на 22 січня, в першу річницю проголошення незалежності УНР, було заплановано в Києві урочисто провести єднання відродженої на всіх українських етнічних землях.
16 січня 1919 р. на Державній нараді УНР у Києві оточення полковника Коновальця озвучило необхідність встановлення тимчасової одноосібної влади. Це також б посилило реалізацію соборності. Однак, цю пропозицію не було підтримано.
Акт Злуки урочисто було проголошено 22 січня на багатотисячному мітингу, який зібрався на Софіївській площі в Києві за участі державних еліт УНР та ЗУНР.
У документі було записано, що «… Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український нарід, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду». Відповідно до цього ЗУНР стала Західною областю Української Народної Республіки.
Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року
Після злуки, впродовж 1919 р., в умовах війни, УНР та ЗУНР почали з’ясовувати відносини, хто більше любить Україну, в кого краще бачення форми організації державної системи та влади, хто більший, а хто менший зовнішній ворог, кого має більше любити Антанта і т.п. Майданчик для відповідального, консолідованого та далекоглядного державного будівництва був відсутній.
Мабуть найуспішнішим був спільний рейд на Київ у серпні 1919 р. Солдати Галицької армії вступили на день в омріяну столицю України м. Київ. Як би не протиріччя, хто, де, як, куди має наступати і проти кого воювати, то з Києва, а потім і загалом з Правобережжя, не довелось б трагічно відступати.
Цей текст про історичної ваги документ, але без ілюзій щодо того, як над ним працювали та як його реалізовували в добу відродженої та втраченої держави – Української національної революції 1917 – 1921 рр. Тобто, чому від єдності ми не стали сильнішими. Відповідно, як показав час, Акт Злуки був проголошений для наступних поколінь українців, запрограмувавши нас у своїй національній діяльності та боротьбі на соборність.
Захоплення Володимира Дідушицького мисливством проявлялось в його участі у багатьох товариствах, діяльність яких була пов’язана з збереженням та примноження фауни Галичини. Він стає головним засновником Галицького мисливського товариства, яке розпочало свою діяльність у Львові в 1876 році [1, с. 216-222].
Збереглось звернення ініціативної групи до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) 10 січня 1878 р. вийшов перший номер місячника «Łowiec», який нараховував 16 стор. формату трохи більшого за А4. Майже всі статті у першому номері були написані головним редактором Йозефом Лозинським, який працював бібліотекарем у В. Дідушицького [2, с. 5].
Граф Володиир Дідушицький – засновник і почесний член Галицького мисливського товариства
Як член Галицького мисливського товариства, В. Дідушицький поспілкувався на мисливську тематику з великим поціновувачем полювання – цісарем Австро-Угорщини Францом Йосипом, коли той у 1880 році перебував у Львові [3, с. 146]. З 1880 року Дідушицький обіймає посаду голови товариства та його протектора [4, с. 185], його заступником був Станіслав Клучицький [5, с. 659]. Почесним членом товариства Дідушицький залишився до своєї смерті в 1899 р.
Звернення до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) за підписами: графа Володимира Дідушицького, графа Кароля Мєра, доктора Владислава Рігера, графа Едварда Ксавери Фредра, графа Юліуша Бєльського, Еразма Волянського, Романа Шимановського, Зенона Слонецького, графа Генрика Водзіцького, доктора Євгеніуша Янота, доктора Фердинанта Кратера, Освальда Бартманського, Едварда Міцевського, графа Агенора Голуховського, Гіполіта Лонцинського, Станіслава Матковського, Владислава Тустановського, князя Владислава Сапєги, графа Романа Потоцького, графа Артура Потоцького, Станіслава Полановського, Мацєя Зенона Серватовського, графа Тадеуша Дідушицького, Томаша Городиського, графа Яна Шептицького, графа Мечислава Рея, Миколи Рея, графа Яна Тарновського, Йозефа Тишковського, Еміля Торосєвича, Яна Чайковського, Корнеля Крешиновича, Едварда Вейсманна, графа Стефана Замойського, барона Северина Бруніцького, графа Юстина Козєбродзкого, Гіполіта Бохдана, Юліуша Тустановського, доктора Адама Хенсела, Владислава Зонтака, доктора Емануїла Роїнського, доктора Міхала Гноїнського, Йозефа Гізовського [6, с. 85-86].Звернення до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) за підписами: графа Володимира Дідушицького, графа Кароля Мєра, доктора Владислава Рігера, графа Едварда Ксавери Фредра, графа Юліуша Бєльського, Еразма Волянського, Романа Шимановського, Зенона Слонецького, графа Генрика Водзіцького, доктора Євгеніуша Янота, доктора Фердинанта Кратера, Освальда Бартманського, Едварда Міцевського, графа Агенора Голуховського, Гіполіта Лонцинського, Станіслава Матковського, Владислава Тустановського, князя Владислава Сапєги, графа Романа Потоцького, графа Артура Потоцького, Станіслава Полановського, Мацєя Зенона Серватовського, графа Тадеуша Дідушицького, Томаша Городиського, графа Яна Шептицького, графа Мечислава Рея, Миколи Рея, графа Яна Тарновського, Йозефа Тишковського, Еміля Торосєвича, Яна Чайковського, Корнеля Крешиновича, Едварда Вейсманна, графа Стефана Замойського, барона Северина Бруніцького, графа Юстина Козєбродзкого, Гіполіта Бохдана, Юліуша Тустановського, доктора Адама Хенсела, Владислава Зонтака, доктора Емануїла Роїнського, доктора Міхала Гноїнського, Йозефа Гізовського [6, с. 85-86].Звернення до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) за підписами: графа Володимира Дідушицького, графа Кароля Мєра, доктора Владислава Рігера, графа Едварда Ксавери Фредра, графа Юліуша Бєльського, Еразма Волянського, Романа Шимановського, Зенона Слонецького, графа Генрика Водзіцького, доктора Євгеніуша Янота, доктора Фердинанта Кратера, Освальда Бартманського, Едварда Міцевського, графа Агенора Голуховського, Гіполіта Лонцинського, Станіслава Матковського, Владислава Тустановського, князя Владислава Сапєги, графа Романа Потоцького, графа Артура Потоцького, Станіслава Полановського, Мацєя Зенона Серватовського, графа Тадеуша Дідушицького, Томаша Городиського, графа Яна Шептицького, графа Мечислава Рея, Миколи Рея, графа Яна Тарновського, Йозефа Тишковського, Еміля Торосєвича, Яна Чайковського, Корнеля Крешиновича, Едварда Вейсманна, графа Стефана Замойського, барона Северина Бруніцького, графа Юстина Козєбродзкого, Гіполіта Бохдана, Юліуша Тустановського, доктора Адама Хенсела, Владислава Зонтака, доктора Емануїла Роїнського, доктора Міхала Гноїнського, Йозефа Гізовського [6, с. 85-86].
За видатні заслуги у справі охорони тварин від жорстокого поводження його обирають почесним членом Краківського товариства охорони тварин [7, с. 129-130]. Також за сприяння графа Володимира Дідушицького було організоване Крайове рибальське товариство з офісом у Кракові, перше засідання якого відбулось 23 серпня 1879 року [8, с. 162]. Основною метою товариства був розвиток і охорона рибальства у Галичині. Товариство зариблювало мальком ріки Дністер, Віслу, Буг, Сян [9, с. 656]. Відомо, що, шанувальник полювання, Дідушицький був членом не лише громадських організацій, які опікувались мисливством та рибальством Галичини, але й брав участь в товариствах з метою полювання. Зокрема, він був членом Небилівського мисливського товариства, яке провадило свою діяльність на території гмін Перегінська, Велдіжа, Долини, Рожнятова, Дуби [10, с. 146-148].
Історичні джерела свідчать, що Дідушицький приймав активну участь в діяльності Галицького мисливського товариства. Так, на загальних зборах товариства 14 жовтня 1882 року розглядалось питання про допомогу Львівській лісовій школі. Він зі своєї колекції позичав для практичних занять учням школи зброю, якої у школи не було [13].
Граф В. Дідушицький – почесний член Галицького лісового товариства (1884-1899 рр.) [12]В. Дідушицький також приймав активну участь у публічному управлінні мисливством Галичини. Так, на засіданні Галицького мисливського товариства 4 липня 1880 року проходила дискусія щодо можливості встановлення добування лисиці круглорічно, Дідушицький вказував на недоцільність цього рішення, так як в Галичині у мисливців існує звичаєве право, за яким мисливці влітку лисицю не стріляють, так як у неї погане хутро [14, с. 113-114]. У 1878 році він виступив проти неналежної організації торгівлі дичиною, що спричиняє збільшення випадків браконьєрства [15, с. 15-18]. Будучи депутатом (послом) Галицького сейму, він лобіював галузь мисливського господарства. Зокрема, на засіданні Галицького сейму 9 липня 1887 року він підняв питання щодо мінімальної площі мисливського ревіру, професійності мисливських охоронців, ведення вольєрних господарств, питання оплати за оренду права полювання [16, с. 5].
В. Дідушицький на власних землях організував мисливські господарства, в яких організовував полювання для свої товаришів. Зокрема, з 27 січня по 2 лютого у своїх угіддях в Поторицях він організував полювання, в якому брало участь 25 мисливців. В. Дідушицький особисто керував полюванням [17, с. 62]. В Потужинському господарстві з 8 по 18 лютого проходило полювання, в яких взяло участь 15 мисливців. За цей період добуто 23 кабани, 24 козулі, 3 вовки, 9 лисиць та одного орла [18, с. 47].
Господар мисливського господарства – граф Володимир Дідушицький на полюванні разом з своїми гостями [19, с. 84].За спогадами самого Дідушицького, він змалку захоплювався природою, що проявилось у збиранні гербаріїв. Лише після переїзду на постійне проживання до сільської місцевості в ньому пробудився мисливський азарт. Чільне місце у музейній колекції Дідушицького займали мисливські види тварин, які у великій кількості дарували мисливці. Серед тварин він найбільше любив збирати колекцію пернатих. Серед мисливської пернатої дичини найбільшу групу становили глухарі, зокрема подаровані: Ернестом Шауером (добутий у Дорі на горі Синячка 26 червня 1856 року); князем Яном Павлом Сапєгою (добутий 4 липня 1889 року у Вигоді Долинського повіту); графом Станіславом Голуховським (добутий у 1870 році); Францішеком Хессом, (добутий 5 травня 1871 року); графом Потоцьким (добутий 17 квітня 1876 року на Волині); Фердинандом Кратером (добутий у ревірі Зелениця Надвірнянського повіту) [20, с. 112]. Серед мисливських видів пернатих були представлені дрохви – подарунки від графу Казимира Дідушицькоко (добуті 20 травня 1852 року у селі Ярчівці Золочівського повіту); графа Вацлава Дідушицького (добуті 4 червня 1864 року у Бережанському повіті та у селі Куровичі Перемишлянського повіту 14.02.1891 року); Юлії Півчинської (добуті у селі Лісова Слобідка Коломийського повіту 15 грудня 1869 року).
Серед мисливських видів ссавців були представлені ведмеді. Особливо цікаві експонати були добуті графом Станіславом Дідушицьким у вересні 1867 році в Жидачівському повіті та у листопаді 1887 року у селі Ясеня Калуського повіту; два ведмеді з білими ободками, добуті Янішевським у Солотвино. Також був представлений лось, добутий у Велдіжі Долинського повіту. Всього у музеї станом на 22 червня 1895 року нараховувалось [21, с. 272]:
Види
Кількість (гол.)
Савці
64
405
Птахи
290
2108
Рептилії
10
95
Плазуни
12
168
Риби
54
377
Для тогочасних галицьких мисливців добування вартісного трофею та передачі його музею Дідушицького стало предметом гордості, про них багато писали й вихваляли в тогочасній мисливській періодиці. Саме з періодичних джерел сьогодні нам відомо, що Владислав Пшибиславський з Чортівця направив добутого у Чортівці в 1878 р. кабана [22, с. 78] та добуту під час полювання 18 грудня 1880 року у селі Рахиня Долинського повіту рись [23, с. 47]. Крім мисливців рись добували й пастухи, так як вона вважалась хижаком. Так, 14 вересня 1881 року до музею направлено добуту пастухами в Чорному лісі у ревірі Хотта (Солотвинська державна дирекція лісів) рись [24, с. 159], а з села Гнилиця Збаражського повіту – молодого вовка. Його відловив нагінщик під час полювання [25, с. 110]. Спеціально добуванню трофеїв для музею було присвячена поїздка у Литву графа Йозефа Потоцького, який пообіцяв публічно у журналі «Ловець» (1884 р.) доставити чучело ведмедя для музею Дідушицьких [26, с. 34]. Вже у наступному номері повідомлялось про його дар музею – чучела двох добутих ним ведмедів [27, с. 52].
Спеціалізована мисливська преса повідомляла, що у 1894 році у Галичині з’явились пелікани (Pelecanus ninor). Спеціально для фондів музею у Бучацькому повіті було добуто два птахи [28, с. 159].
Оголошення Францішека Калькуса – препаратора музею ім. графів Дідушицьких про прийом замовлень на виготовлення чучел. (Львів, Сташиця, 3) [32, с. 4].Музей Дідушицького був також культовим місцем для галицьких мисливців. Для прикладу, під час святкування п’ятдесятилітнього ювілею Малопольського мисливського товариства до програми ввійшли: Служба Божа в костелі Святої Єлизавети, урочиста академія в залі офіцерського казино по вул. Фредра за участю Львівського співочого товариства «Lutnia», вечеря в ресторані Краківського готелю, змагання з влучності стрільби по рухомих мішенях, а також екскурсія до музею Дідушицького [29, с. 82].
Члени керівництва Малопольського мисливського товариства 1935/36 рр. на фоні входу до першого офісу товариства у 1876 року, який знаходився у музеї ім. Дідушицьких у Львові. Перший ряд зліва направо: Альфред Сандер, Альберт Мнішек, граф Юліуш Бєльський, князь Анджей Любомирський, Валерій Мар’янський, граф Войцех Голуховський: другий ряд зліва направо: Вітольд Зебіцький, Едвард Сковронський, Стефан Гаєвський, Станіслав Яскевич. На підвищенні Стефан Лонгхампс, Францішек Пєховський, Станіслав Пєнчиковський, Ксавери Обмінський, Тадеуш Срочинський, Броніслав Вєлчер [30, с. 92].Члени керівництва Малопольського мисливського товариства 1935/36 рр. на фоні входу до першого офісу товариства у 1876 року, який знаходився у музеї ім. Дідушицьких у Львові.
При музеї Дідушицького під керівництвом Францішека Калькуса діяла майстерня з виготовлення мисливських трофеїв та чучел. Він пропонував свої послуги й іншим мисливцям.
Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].З метою пропаганди національної економіки влада Австро-Угорщини організовувала низку виставок. В. Дідушицький не оминав нагоди представити власні експонати на виставках, присвячених мисливству та рибальству. Так, на загальногосподарській виставці у Відні 1872 року він представив засоби для вилову риби [34, с. 87], які були відмічені дипломами [35, с. 3].
Увагу Дідушицького не оминула сільськогосподарська виставка у Кракові 1887 року. В рамках цієї виставки були вперше в Галичині представлені досягнення рибальської та мисливської галузі [36, с. 161]. На цій виставці граф Володимир Дідушицький представив 15 пар козулячих рогів, пастки для ловів дичини [37, с. 25].
Галицьке мисливське товариство на своєму засіданні 19 листопада 1889 року доручило В. Дідушицькому організувати комітет для участі у Віденський рільничо-лісовій виставці 1890 року [38, с. 188]. В подальшому від делегатів провінцій імперії було сформовано організаційний комітет. Галичину на ньому представляв Дідушицький [39, с. 111].
Галицьке мисливське товариство вшанувало засновника та протектора товариства після його смерті. На похорон Дідушицького прийшли керівники Галицького мисливського товариства – Вітольд Коритовський, Северин Крогульський, Юліуш Бєльський. Вони поклали до його могили скромний вінок як символ скромного життя Дідушицького [40, с. 159].
Олег ПРОЦІВ, кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства
Джерела та література
Проців О. Р. Діяльність Галицького мисливського товариства в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Проблеми вивчення й охорони тваринного світу у природних і антропогенних екосистемах. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 50-річчю з часу опублікування регіонального зведення «Животный мир Советской Буковины» (м. Чернівці, 13 листопада 2009 р.). – Чернівці: ДрукАрт, 2010. – С. 216-222.
Łowiec. – 1878. – № 1. – S. 5.
Nowolecki A. Pamiątka podróży Cezarza Franciszka Józefa I. po Galicyi i 20-dniowego pobytu Jego w tym kraju/ Aleksandr Nowolecki. – Kraków: drukarnia W.Kornieckiego, 1881. – S.146.
Wyciąg z protokółu posiedzenia i obrad zgromadzenia ogólnego odbytego dnia 26 Września 1880 r. // Łowiec – 1880. – № .12 – S.185.
Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim księstwem Krakowskiem na rok 1892. – Lwów : Nakładem c.k. Namiesnictwa z dr. W.Łorińskiego, 1892. – S. 659.
Pamięci założyciela M. T. Ł. // Łowiec – 1936. – № 6. – S.85-86.
Członkowie honorowi krak. Stowarz. ochrony z wierz ą t. // Opiekun zwierząt. – 1888. – № 8-9. – S.129-130.
Nowicki M. Do świętego wydziału towarzystwa łowieckiego we Lwowie//Łowiec. – 1879. – № 11. – S.162.
Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim księstwem Krakowskiem na rok 1895. – Lwów : Nakładem c.k. Namiesnictwa z dr. W.Łorińskiego, 1895. – S. 656.
Krogulski S. Szkic dziejów łowiectwa w Polsce: Niebyłów /Seweryn Krogulski //Łowiec – 1917. – № 19-20. – S.146-148.
Ogłoszenia // Łowiec – 1926. – № 3.
Szczerbowski I. Pamiętnik dwudziestopięcioletniej działalności Galicyjskiego towarzystwa leśnego 1882-1907 / Ignacy Szczerbowski . – Lwów: Polonia, 1907.
Sprawozdanie stenograficzne z Walnego zgromadzenia galic. Towarzystwa łowieckiego z dnia 14. pażdziernika 1882//Łowiec. – 1882. – № 11. – Dodatek nadzwyczajny do N 11.
Sprawy Galic. towarzystwa łowieckiego: Protokól posiedzenia wydziału tow. łow. z dnia 4 lipca 1880 roku // Łowiec. – 1880. – №8. – S.113-114.
Komisya dla ustawy łowieckiej // Gazeta lwowska. – 1887. – № 147. – 1 lipca. – S.5.
Poturzyca l. Marca 1879. // Łowiec – 1879. – № . – S.62.
Kronika // Łowiec – 1881. – № .3 – S.47.
Przed laty // Łowiec – 1936. – № 6. – S.84.
Kronika// Łowiec. – 1881. – № 7. – S.112.
Dzieduszycki W. Przewodnik po muzeum im. Dzieduszyckich we Lwowie / Włodzimierz Dzieduszycki. – Lwów: Nakładem muzeum im. Dzieduszyckich, 1895. – 272 s.
Szczegółowy program uroczystości 50-letn. Jubileuszu Małopolskiego towarzystwa łowieckiego//Łowiec – 1926.– № 6. – S. 82.
Członkowie wydziału M. T. Ł. w r. 1935/36 na tle wejscia do pierwszego lokalu towarzystwa z r. 1876 w Dziedzińcu muzeum im. Dzieduszyckich we Lwowie // Łowiec – 1936. – № 6. – S.92.
Ogłoszenia // Łowiec – 1918. – № 19-20. – S.159.
Ogłoszenia // Łowiec – 1921. – № 1. – S.4.
Nekrolog // Łowiec – 1899. – № 20. –S.217-219.
Gospodarstwo, przemysł i handel. // Gazeta lwowska. – 1872. – № 150.– S. 87.
Nagrody udziełone wystawcom galicyjskim. // Gazeta lwowska. – 1872. – № 193.– S. 3.
Wystawa rybacka we Lwowie 1912 r.// Okólnik. – 1912. – № 125. – S.157-161.
Katalog wystawy rybackiej, łowieckiej i lasowej na wystawie krajowej rolniczej i przemysłowej w Krakowie w r. 1887. – Kraków: Czas, 1887. – S. 25.
Експозиція виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович
В середу, 23 січня 2019 року, о 13 годині в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району відбудеться презентація виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович.
Кольорові прикраси із крихітних намистин (бісеру) – кризи або кривульки, виконані в техніці силянки (плетінки), а також оригінальні повітряні вироби з бісеру, які виглядають досить цікаво, тонко й підкреслюють індивідуальність, виставлятиме лемківська поетеса і майстриня Леся Сидорович. На виставці «Різдвяні барви» будуть представлені й ґердани, схеми для яких розробляє сама мисткиня.
Леся Сидорович
Прихід Лесі Сидорович у мистецтво відбувся не відразу. Пошуки тривали роками. Вона спробувала себе в різних професіях. Була літературним редактором львівського тижневика «Суботня пошта», потім її дорога повернула до Золочева: спочатку вчителювала в Опорному закладі Сасівський навчально-виховний комплекс «загальноосвітній навчальний заклад I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад». Згодом – у Тростянецькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Прийшло й визнання: двічі була у трійці кращих районного конкурсу «Вчитель року» в номінації «Українська мова і література», а серед обласних призерів конкурсу у Львові 2015 року посіла призове місце.
Експозиція виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович
Є в Лесі Сидорович особлива любов до Слова, слова поетичного: своє бачення, відчуття, душевні переживання вона перетворює в поезію. У її творчому доробку вже дві поетичні збірки – «Вікно у сад облич» та «Насіння душі».
Експозиція виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович
У Музейній вітальні Бортятина зберуться не тільки жителі села, а й приїдуть гості – члени лемківської суспільно-культурної громадської організації українців «Родинне дерево». Говоритимуть про творчість поетеси, про її вірші, написані лемківською говіркою.
Експозиція виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович
Експозицію виставки виробів з бісеру «Різдвяні барви» Лесі Сидорович можна буде оглянути в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району до 6 лютого 2019 року.
На одному із відомих Інтернет аукціонів вдалось розшукати нові, раніше невідомі фото Львова та його мешканців часів міжвоєнного періоду.
З історії міста відомо, що Львів у складі міжвоєнної Польщі був великим культурним та науковим центром. Місто поповнилося новими районами (Левандівка, Новий Львів, Персенківка, Нове Знесення та ін).
Латинська катедра у Львові, 1930-тіГоловний вокзал у Львові, 1930 р.Комплекс вірменського собору у Львові, 1930-ті. Автор Ludwik Piotr WieleżyńskiПлоща Митна на початку 1930-х років. Автор Ludwik Piotr WieleżyńskiФрагмент вілли Еміля Дуніковського (нині Національний музей у Львові ім.Андрея Шептицького на Драгоманова, 42)
В цей час у Львові витворилася автохтонна міська вулична культура (батяри, львівський шансон), з того часу з’явилася традиція називати Львів «маленьким Парижем». Більшість населення становили поляки (понад 50 %); частка євреїв становила близько 30 %, українців — близько 15 % населення міста.
Львів’яни, 1938 р.Львів’янка з квітами, 1938 р.Львів. Рейд Малої Антанти, 1930 р.Велоперегони Львів-Янів, 1937 р.Брюховичі. Свято 26-го піхотного полку
Проти українців, як і по всій Галичині, проводилася дискримінаційна політика пацифікації, що породила спротив населення і виникнення українських радикальних партій, зокрема Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери.
У середу, 23 січня 2019 року, о 19:00 год у Першій львівській медіатеці (вул. Мулярська, 2а) відбудеться відзначення 70-ліття українського поета, мистецтвознавця Григорія Чубая спільно з Соломією Чубай та гуртом “Джалапіта”.
Пролунають нові пісні гурту на твори митця, а також письменників, яких надихала творчість лідера літературно-мистецького андеґраунду минулого століття. Вечір збере шанувальників творчості поета та старих друзів, які зачитають поезію Чубая: заслужений артист України, актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Юрій Брилинський, поет, драматург, автор багатьох українських пісень Богдан Стельмах, а також львівські поети літературного роз’єднання “ГрАнь”. Також Соломія Чубай та дизайнери з компанії “Design Republic” запрезентують новий проект “Чубай. Україна. Любов”.
Організатори заходу: Офіс «Львів – Місто літератури ЮНЕСКО», Соломія Чубай та гурт «Джалапіта». Партнери заходу: Центральна бібліотечна система для дорослих м. Львова Літературне роз’єднання «ГрАнь».
Днями у Рогатині, що на Івано-Франківщині, місцеві мешканці передали виявлений у лісі повстанський архів для подальшого вивчення у Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”. Архів прийняв директор Музею Руслан Забілий. Про це повідомив кореспондент Гал-інфо з місця події.
Повстанський архів знайдений під Рогатином
У лісі під Рогатином троє місцевих знайшли польський бідон для молока. Вони відразу звернулися до музейників Історико-краєзнавчого “Музею Опілля” та до Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”.
Повстанський архів знайдений під Рогатином
Директор музею Руслан Забілий приїхав у Рогатин, щоб прийняти документи для подальшого збереження, реставрації та дослідження.
Повстанський архів знайдений під Рогатином
Серед документів виявили унікальний шарж на головнокомандувача УПА Романа Шухевича, імовірно, виконаний чорнилом. Також дуже багато документів радянського зразку, трофеї, зокрема плакат на чеській мові, звіти та протоколи Служби безпеки (СБ). Окрім того, є детальна фінансова звітність та касові документи, карти, матеріали пропаганди.
«В оконном стекле отражаясь, по миру идет не спеша хорошая девочка Лида. Да чем же она хороша?» Ці рядки цитував класик радянського кіно Шурік у безсмертній комедії кількох поколінь. А належать слова перу уродженця Луцька Ярославу Смєлякову, який уже після Другої світової став відомим радянським поетом. Про нього знімав фільм Рязанов, а його поезію переспівував Висоцький.
«Так мог ли я, изъездивший полсвета, за воду ту, что он давал мне пить, за горький хлеб, за легкий лепет лета, за первый день – хотя бы лишь за это – тот городок уездный не любить?» А це інші рядки поета, із вірша, присвяченого Луцьку. А ще в Луцьку є вулиця на його честь.
Сьогодні хочемо познайомити читачів із неординарною особистістю поета Ярослава Смєлякова та його трагічною долею, яка навіть лягла в основу кінофільму Е. Рязанова «Вокзал для двох». У репертуарі легендарного Володимира Висоцького була пісня «Если я заболею», що стала справжнім хітом, вона ще лунає в фільмі «Берегись автомобиля» того ж таки Рязанова. Автором слів теж є поет з Луцька…
Ярослав Смєляков, smelyakov.ru
Ярослав Смєляков народився 26 грудня 1912 року (8 січня 1913 року) в Луцьку у родині залізничника. Він був наймолодшим сином у родині. Дитинство хлопець провів у селі, де й закінчив початкову школу. Після смерті батька матір вирішила відправити малолітнього Ярослава до брата та сестри в Москву, де той навчався в Москві, там Ярослав пізніше навчався в школі-семирічці. Наступним пунктом у біографії майбутнього поета було навчання в поліграфічній фабрично-заводській школі. Працював за спеціальністю в місцевій друкарні.
Відомо, що перші свої вірші Ярослав Смєляков почав писати ще в дитинстві, його сучасники згадували, що поет якось ділився, що вперше заримував у десятирічному віці. Проте друкуватись як автор почав набагато пізніше. Все ніяк не міг наважитись. Ініціатором віддати вірші до друкарні був його друг, журналіст Всеволод Йорданський.
Вперше Ярослав Смєляков був репресований у 1934-1937 роках. Тоді йому вдалось врятуватись, а його близьких друзів Павла Васільєва та Бориса Корнілова було розстріляно.
Після повернення із тюрми в 1937 році Ярослав працював секретарем в місцевій газеті міста Люберці.
Ярослав Смєляков, smelyakov.ru
Потім була Друга світова війна… Він воював із червня до листопада 1941 року на Північному та Карельському фронтах. Далі потрапив у фінський полон, де знаходився до 1944 року. Із однієї тюрми довелось перейти в іншу, вдруге в радянську. В 1945 році він був репресований до Тульської області у перевірочно-фільтраційний табір, де його кілька років «фільтрували». Там він працював на місцевій шахті.
Лише завдяки листам підтримки до уряду відомих журналістів П. Піддубного та С. Позднякова Смєлякова відпустили на волю. Проте йому було категорично заборонено приїздити в Москву. Через якийсь час Смєляков повернувся до нормального життя, знову почав писати вірші та прозу, але не довго. Творчість поета не подобалась тодішній владі, а він не міг підкорюватись. В той час сталінських репресій та доносів потрібно було дуже обережно римувати слова, щоб тебе за це не розстріляли, чи не заслали в Сибір.
У 1951 році два поети написали донос на Смєлякова. Арешт не змусив чекати… Цього разу поета з Луцька заслали далеко, в північну Інту (Республіка Комі), де знаходився один із таборів ГУЛАГу. В 1951 році там утримувалось близько 28 тисяч ув’язнених, «політичні» разом із рецидивістами. Усі разом добували вугілля для країни. Був в Інті особливий табір для політичних в’язнів під назвою Мінеральний, в 1952 році там вже нараховувалось 38 тисяч осіб, звезених із усього союзу.
Ярослав Смєляков, smelyakov.ru
Про свою останню тюрму Смєляков написав такі слова у 1953 році:
В казённой шапке, лагерном бушлате, полученном в интинской стороне, без пуговиц, но с чёрною печатью, поставленной чекистом на спине, — Ярослав Смеляков, 1953 г., лагерный номер Л-222.
Через два роки після смерті Сталіна Смєлякова відпустили через амністію і реабілітували у 1956 році.
Перша збірка віршів Смєлякова носила назву «Робота та кохання». У віршах поет використовував розмовні ритми й інтонації, вдавався до своєрідного поєднання лірики та гумору.
Багато творів було присвячено молоді. Вирізняється поема про молодь 1920-х років «Суворе кохання» (1956), яку Смєлякова почав писати ще в ув’язнені. Були серед творів і пропагандистські про комсомол, без них тоді не можна було, тим паче з його трьома тюремними строками.
https://youtu.be/4IZ6AXtsPXo
Справжню славу Смєлякову принесли вірші «Если я заболею…», «Хорошая девочка Лида». Пізніше на слова до вірша «Если я заболею …» Юрій Візбор написав музику. Цю пісню знали всі, адже її виконували Володимир Висоцький, Юрій Нікулін, Інокентій Смоктуновський в фільмі «Берегись автомобиля» та Юрій Шевчук (гурт ДДТ). Всього автор написав 112 творів.
Помер Ярослав Смеляков 27 листопада 1972 року, похований в Москві на Новодівичому кладовищі.
https://youtu.be/eqQLIFpTVoc
Відомо, що був Ярослав двічі одружений. З першою дружиною Євдокією Курбатовою, або ніжно «Дусею», прожив два роки, бо перед арештом розвівся, бачив, що за ним стежать, хотів урятувати її від тюрми. Другу дружину звали Тетяна, це був щасливий шлюб, вони разом виховували дитину від її першого шлюбу.
Кадр із фільму «Вокзал для двох», 1982
Реальна подія із їх спільного життя покладена в основи сцени із фільму Е. Рязанова «Вокзал для двох». Ідеться про епізод, який був зіграний Олегом Басилашвілі і Людмилою Гурченко, коли головні герої біжать по засніженій трасі, щоб встигнути на перекличку в колонію… Так було і в Смєлякова, до нього в табір Інту приїхала дружина Тетяна в 1953 році, і він ходив до неї на зустріч і ледь встиг повернутися на перекличку в табір, за що міг бути оголошений як утікач.
Смєлякова вважають класиком поезії, який не зламався і зумів пронести через арешти та заслання, табірне приниження – ніжне і трепетне ставлення до життя. Його творчість – неймовірний приклад того, що життя поета – це те, що відбувається в його душі, те, що відчуває його серце.
Вид на лікувальний заклад в Брюховичах. Фото початку 20 ст.
Про те, в чому ходили і як змінювались модні тренди брюхівчан, що і як вони святкували на зламі ІХХ-ХХ ст., згадував у виданні «Земля. Туристичний ілюстрований тижневик» (1911 рік), знаний польський географ, педагог, публіцист і громадський діяч – Вацлав Налковскі (19.11.1851 р.н).
«Населення поблизу великих міст поволі втрачає свої характерні риси як в способах заробляння грошей, так і в колоритності строїв, обрядів, звичаїв та традицій. Це явище можна спостерігати в заміському селі Брюховичі, яке розташоване серед прекрасних соснових лісів приблизно за 10 км від Львова. Це улюблений літній курорт львів’ян.
Брюховичі, головна алея. Фото 1913 року
Тутешнє населення до недавніх часів вирізнялось оригінальними, мальовничими строями. Чоловіки носили плащі з сірого або темно-коричневого полотна, вишиті червоними і темними смужками, жилети темно-сині з двома рядами металевих гудзиків, тканинні штани, одного кольору або в смуги, високі чоботи з валами (т. з. куликівські), капелюхи з волокна, попелисті або чорні з невеликим ребром, у молодих часто прикрашені пучком пір’їн павича.
Впродовж літа, особливо в будні, чоловіки носили полотнянки і великі солом’яні капелюхи, а взимку – приталені овечі пальто з великими вивернутими комірами і овечими шапками.
На фоні розкішних віл в Брюховичах були і звичайні сільські хати. Фото 1908 року
Жіноче вбрання вирізнялося яскравими кольорами. Відповідно до рівня заможності воно було шите: з перкалю (бавовняна тканина з простим переплетенням, тоді імпортована зі Східної Індії), бархану (щільна бавовняна або з незначними домішками льону тканина, в’язана в 3 або 4 нитки, з лицевої сторони гладка, зворотної – лахмата) або тибету (тканина косого плетення з овечої вовни або шерсті тибетських козлів, як правило з квітковими візерунками).
Такі строї зникли майже повністю. Близькість міста і легкість купівлі дешевого шмаття призвели до того, що чоловіки тепер тут одягаються в «міжнародні» куртки, а ще більш охоче в старовинні уніформи і військові пальто. Жінки одягаються як передміщанки.
Каплиця в Брюховичах зведена в 1899 році. Фото 1905-1914 рр.
З тих же причин зникли давні обряди та забави, такі як “зельмани”, фестивалі врожаю і т.п. Нині тутешні жителі по неділях і святах влаштовують «фестини» і «вечорниці», які зазвичай проходять в корчмах та супроводжуються танцями. Місце старих добрих капел з басолями, цимбалами і скрипками, тепер зайняли гармонь, шарманка, музична шкатулка!
Аж сміх збирає, коли чується, як сільські діти, які пасуть корів чи гусей, замість своїх старих мелодійних пісень виспівують … вальси з ” Принцеси доларів “! Прикро стає, коли усвідомлюєш, що вже ніщо тих давніх вбрань, пісень та обрядів не зможе врятувати чи воскресити.
Традиція ходіння «з шопкою» і «банею» (паперова куля), «хероди» (різдвяні вистави, які організовували колядники, подібні до Вертепу) і «яселка» (вистави про народження Христа) в Брюховичах.
До сьогодні збереглось лише декілька Різдвяних традицій. Це ходіння «з шопкою» і «банею» (паперова куля), «хероди» (різдвяні вистави, які організовували колядники, подібні до Вертепу) і «яселка» (вистави про народження Христа). Їх сільська молодь репрезентує в місцевій школі. Фрагмент з такої вистави увіковічив на фотопластині фотограф-любитель».
Днями відомий львівський гурт «Ойкумена» презентував свій новий кліп на пісню «СОН»Кліп став першою спільною роботою учасників гурту та творчої команди VIVIDpro.
«У роботі, котра є мінімалістичною за своїм художнім наповненням, ми хотіли передати увесь спектр емоцій та почуттів людини, котра чекає… Чекає довго. Проте надія не згасає і в результаті коханий таки подзвонить, знайдеться, повернеться. Текст до цієї пісні написав наш перкусист Тарас Приведа у 2013 році, проте під час Майдану і особливо протягом подальшої війни, лірика набула кардинально іншого значення для нас» – розповідає автор пісні, музикантка гурту Олена Коссак. «Саме надія, базована на внутрішній і часто не усвідомлюваній до кінця вірі, коли не залишилось більше нічого, окрім споглядання годинника, допоможе нам витримати найтемнішу пору і дочекатися світанку, дзвінка від близької людини».
«Ойкумена» – відомий в Україні та за її межами львівський гурт, котрий виконує авторську акустичну музику з елементами етно-джазу, пропагуючи україномовне музичне мистецтво у часи становлення української нації післяреволюційного та воєнного періоду новітньої історії України. Учасники гурту переконані, що Україна – абсолютно унікальна держава зі складною історією та величезним потенціалом, який ми всі можемо відкрити, єднаючись та гуртуючись, і представити свою Батьківщину світові в абсолютно новому, несподіваному світлі. Митці вважають, і неодноразово переконались в тому, що їхня музика не має жодних обмежень ні по віку, ні по мовних вподобаннях слухача та не залишає байдужим нікого, хто хоч раз її почує.
Більше можна дізнатися на офіційному сайті гурту oikoumena.com.
Ці маленькі перлинки давньої архітектури міста нехай і не претендують на світові шедеври, але для Рівного — це унікальні місцеві пам’ятки, які не лише бережуть чиїсь спогади, а й розповідають про цілу епоху. Кожен такий втрачений будинок, наче вирваний аркуш з минулого нашого міста.
Колись цей будинок був окрасою міста, нині вже кілька років заростає бур’янами і руйнується нікому не потрібний
Звернувши з головної магістралі міста в глибину старих кварталів, допитливий перехожий обов’язково зверне увагу на будинки, наче мереживом оповиті цегляним декором. І, попри видиму схожість, знайти бодай два однакових неможливо. Викладені руками давніх майстрів чудернацькі цегляні візерунки не повторюються. На щастя такі будинки ще можна побачити в Рівному, хоча з кожним днем їх стає все менше. Що не зруйнував час, руйнують поборники “осучаснення” міста і просто чиєсь недбальство.
Будинок у цегляному стилі в старовинному кварталі Рівного на вулиці ВоляПриклад житлової забудови в цегляному стилі на вул. Воля
Так званий цегляний стиль в архітектурі прийшов у наше місто в кінці ХІХ-на початку ХХ століть. Головні його ознаки — повна відмова від покриття фасадів будівель штукатуркою і повсюдне використання декору з цегли. Засновником цегляного стилю вважається нідерландський архітектор Генрик Петрюс Берлаге (1856-1934), який у своїх архітектурних проектах почав використовувати художні можливості цегли і каменю. Цей стиль поширився у Західній Європі, але невдовзі його витіснив модерн. З Європи цегляний стиль перейняла Російська імперія, використовуючи його при будівництві промислових споруд і військових казарм, а з кінця XIX століття — і в житловій забудові.
Цікавий будиночок на вул. Коперніка
Рівне цегляне
Рівненські історики і краєзнавці розуміють цінність і унікальність такої місцевої забудови, як і необхідність її збереження. Зокрема про це наголошує авторитетний фахівець у галузі архітектури професор, завідувачка кафедри архітектури і середовищного дизайну НУВГП Ольга Михайлишин:
— Найцінніші з об’єктів у цегляному стилі це окремі будинки по вулиці 16 Липня, військове містечко, окремі будинки по вулиці Дубенській (одноповерхові), і загалом — ті, що розкидані в районі пивзаводу. Причому деякі чудово збереглися. Цінним зразком була будівля колишньої електростанції Любомирських на Замковій, нині закрита прибудовою. На жаль, втратили цінність будівля музучилища, будиночок, що за будинком-”пилою” на Чорновола, будинок на повороті на Дубенську поруч з магазином “Мірад”. Загалом, залишилися жалюгідні рештки. Цегляний стиль, або раціоналізм, поширився в Російській імперії з 1880-х років. Він відображав потребу будувати швидко, порівняно дешево і відносно естетично. Складність фасадів, декорування яких виконували з використанням лицювальної цегли, компенсувалася відсутністю потреби частих ремонтів (штукатурення, побілки, фарбування). З часом цей стиль поширився і став стилем глибинки Російської імперії, в тому числі і в містах Волинської губернії. Став основним стилем для будівництва споруд для військових гарнізонів і полкових церков, що будувались за типовими, але дуже майстерними з архітектурного погляду, проектами.
Будинок в цегляному стилі на ДубенськійХоч і вкрився мохом, але ще тримається
Чи не найбільше будинків у цегляному стилі в колишньому передмісті Воля (нині район пивзаводу), на вулицях Дубенській і Дорошенка, в районі центрального ринку. Поодинокі будівлі в цегляному стилі можна зустріти й у центрі міста. Особливо на вулиці 16 Липня. Хоча здебільшого ці будинки стоять обшарпані й занедбані, а то й загалом на ладан дишуть, але вони є окрасою старого Рівного.
Будинок на Дорошенка. Ліворуч — на поч. 2000-х років, праворуч — сучасний вигляд
Вік багатьох з них трохи більше ста років. Здавалося б, не так уже й багато, але вони і є в основному тими “останніми з могікан”, які сьогодні представляють старе Рівне, дають уявлення про наше місто в минулому, і можуть бути цікавими туристам. Саме вони створюють неповторний колорит і шарм старовини. Показовою щодо цього є вулиця Дубенська, де збереглося ще чимало цікавих будинків у цегляному стилі кінця ХІХ століття. Одним з таких є будинок №31 1895 року побудови з пам’ятною табличкою, яка розповідає, що це будинок родини Мусманів, онук яких — Амос Оз — став відомим ізраїльським письменником.
Будинок на Дубенській, який пов’язують з Амосом Озом. Принаймні ніхто офіційно цього не спростував, і меморіальну дошку не прибрали
Щоправда, рівненський дослідник Андрій Климчук твердить, що цей будинок визнали будинком Мусманів помилково і наводить свої аргументи. Утім, дана публікація не про це. А будинок дійсно цікавий.
Старі квартали Соборної-Шкільної-Замкової. Фото А. Грицая (мережа Фейсбук)Ще в 1970-х такі будинки в цегляному стилі були на Шкільній
За часів царської Росії, а потім Польщі така забудова в цегляному стилі простягалася вздовж теперішньої Соборної на відрізку від Свято-Воскресенського собору і до ринку. На жаль, чимало таких будинків було знищенно під час війни, у післявоєнні роки і під час недавньої реконструкції вулиці Соборної.
Будинок з цегляним декором, знесено в роки післявоєнної відбудови містаЦей будинок з цегляним орнаментом на Соборній також не дожив до наших днів. Фото надане Л. Леоновою
Краса цегляного орнаменту
Однією з особливостей будинків, зведених на початку ХХ століття в цегляному стилі, є те, що вони часто мали неправильну конфігурацію, бо повинні були вписатися в уже існуючу на вулиці забудову. Тому часто їх будували, так би мовити, стіна до стіни. На фотографіях повоєнного Рівного і в старих кварталах сучасного міста можна побачити такі будинки з глухими стінами, до яких колись упритул було зведено інший будинок.
Будинок у цегляному стилі на розі Дорошенка-Соборної «розцвів» усіма барвами
Будинки цегляної архітектури були в основному малоповерховими, бо в Рівному до приходу Другої Речі Посполитої було заборонено зводити будівлі вище двох поверхів. Щоправда, виняток — будівлі комплексу військового містечка. До речі, рівненське військове містечко — типова забудова в цегляному стилі, яка здебільшого дійшла до наших днів у первозданному вигляді.
Оригінальний будинок у цегляному стилі вже осучаснили надбудовою на дахуВійськове містечко
Будинки в цегляному стилі зазвичай мали кілька входів, однак головний завжди був з боку центральної вулиці. На перших поверхах розміщувалися магазини, майстерні, перукарні, аптеки тощо, на верхніх — мешкали самі власники або здавали кімнати в оренду. Фасад кожного такого будинку був унікальним. Майстри цегляного декору викладали такі візерунки, що, там, де вони збереглися донині, і тепер вражають.
Оригінальний будинок на вул. Пушкіна, ліворуч — фасад, праворуч — вигляд з дворуБудинок 1911 року побудови на розі Соборної-ДубенськоїОдин із найкрасивіших будинків старого Рівного — колишня лазня Зафранів «Нептун», фото 1960-х років
Серед споруд у цегляному стилі чимало було промислових об’єктів: вокзал і залізничні склади, млини. Одними із найцікавіших, що збереглися до наших днів, є корпуси пивзаводу Бергшлосс, рясно прикрашені цегляним декором.
Вокзал станції «Рівне», поч. ХХ ст. Не зберігся до наших днівФрагмент корпусу пивзаводу
Що ще заслуговує на увагу в будинках у цегляному стилі, так це металеві елементи, які активно використовували майстри — мереживні бляшані дахи над входом, балконні перила, ковані балкони. З цегляним орнаментом вони виглядають напрочуд гармонічно і вражають красою донині.
Будинок на Драгоманова. Зберігся і цегляний декор, і балконБудинок, що руйнується, на вул. 16 Липня. Ще можна роздивитися балкон
Будинки в цегляному стилі в Рівному, на жаль, не визнано пам’ятками місцевої архітектури (за невеликим винятком). Тому здебільшого їхні власники не надто переймаються збереженням їх автентичного вигляду. Щоправда, є й варті наслідування приклади, як от оновлення корпусів пивзаводу, при якому було максимально збережено автентичний цегляний декор. На вулиці 16 Липня ще можна знайти будинки зі збереженим цегляним декором.
Будинок, де нині розміщується музична школа на вул. 16 Липня. Ліворуч вигляд на поч. ХХ ст, праворуч — 1950-і рокиСучасний вигляд будівлі музичної школи на 16 ЛипняЩе один «візерунчастий»корпус музшколи на 16 Липня
Якось доводилося чути від місцевих краєзнавців, що, мовляв, з приходом Другої Речі Посполитої польська влада, вважаючи цегляний стиль російським, наказувала власникам будівель штукатурити фасади. Утім, Ольга Михайлишин вважає, що такого не могло бути. Принаймні, з її слів, така інформація їй не траплялась. “Вони (поляки, — прим. авт.) дотепер бережуть такі будівлі у себе, — каже професор архітектури, — не фарбують у жодному разі, очищають фасади”.
Один з найгарніших будинків у цегляному стилі, що дійшли до наших днів. Будинок лікарів ПрохоровихБудинок у цегляному стилі на вул. Свободи. Фото поч. 2000-х роківУ нетрях старих кварталів — будинки в цегляному стилі на ПересопницькійВійськовий шпитальНесподівано — цікавий цегляний декор будинку, що на розі Соборної-Пушкіна. Вигляд з двору
На жаль, у Рівному частіше буває якраз навпаки — під виглядом оновлення нищаться родзинки давньої забудови. Хоча, прогулюючись старими рівненськими кварталами, ще можна зовсім несподівано для себе відкрити цілу сторінку в історії нашого міста. Можливо, колись і в Рівному нарешті зрозуміють, як треба ставитися до архітектурної спадщини минулого, щоб вона залишилася не лише на фотографіях.
Головні ворота Личаківського цвинтаря, фото близько 1900 року
Нещодавно на сайті новин “032” з’явилася інформація про те, що у Львові незабаром повинні відремонтувати аварійну частину муру відомого музею просто неба “Личаківське кладовище”. Мова йде про аварійну частину цегляного муру зі сторони вулиці Мечникова, повідомляє львів’янам сайт “Ulvovi.info“.
Місцеві знають, що поки що в цій частині попрацювали працівники музею просто неба. Своїми зусиллями вони частково розібрали небезпечну частину цегляного муру, тоді обгородили прилеглу територію заради безпеки львів’ян та готуються до початку ремонтних робіт в цій частині муру.
Працівники “Личаківського кладовища”, зокрема, директор музею, переконані в тому, що на деформацію частини муру вплинула опора ЛКП “Львівелектротранс”, а також через суттєвий перепад рівня ґрунту і його тиск на музейну огорожу.
Пам’ятник на на могилі Браєрів, Тренклів, Вайґлів – сім’ї власників транспортного підприємства та Браєрівки (поле №10 на Личаківському цвинтарі)
Також відомо, що незабаром на цвинтарі повинні встановити нову опору ЛЕТ. Попередню опору заплановано демонтувати. Після виконання запланованих робіт до праці приступлять і підрядники, які мають відремонтувати музейний мур. Для цього доведеться все розібрати і заново все перемурувати. Обов’язково після ремонту повинні тут встановити і дренаж для відведення води, аби вона не застоювалась і не впливала на становище вже відремонтованого муру довкола кладовища.
Мала скульптура бога сну Гіпноса на могилі 26-літньої Марії Дєбель-Круа (між полями №15 і №13 на Личаківському цвинтарі)
Поки що невідомо, коли мають завершитися ремонтні роботи довкола Личаківського кладовища. Все залежить від того, наскільки швидко впораються із встановленням нової опори ЛЕТ на місці старої, адже тільки після цього розпочнуться роботи з ремонту муру.
Нагадуємо, що музей просто неба “Личаківське кладовище” – це меморіальне кладовище в місті Лева, частими гостями якого є не лише місцеві мешканці, а й численні гості міста. Тут поховано безліч видатних діячів науки та культури, відтак сюди постійно прибувають нові відвідувачі. Тому дуже важливо, щоб огорожа довкола музею була міцною та надійною.
![Звернення до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) за підписами: графа Володимира Дідушицького, графа Кароля Мєра, доктора Владислава Рігера, графа Едварда Ксавери Фредра, графа Юліуша Бєльського, Еразма Волянського, Романа Шимановського, Зенона Слонецького, графа Генрика Водзіцького, доктора Євгеніуша Янота, доктора Фердинанта Кратера, Освальда Бартманського, Едварда Міцевського, графа Агенора Голуховського, Гіполіта Лонцинського, Станіслава Матковського, Владислава Тустановського, князя Владислава Сапєги, графа Романа Потоцького, графа Артура Потоцького, Станіслава Полановського, Мацєя Зенона Серватовського, графа Тадеуша Дідушицького, Томаша Городиського, графа Яна Шептицького, графа Мечислава Рея, Миколи Рея, графа Яна Тарновського, Йозефа Тишковського, Еміля Торосєвича, Яна Чайковського, Корнеля Крешиновича, Едварда Вейсманна, графа Стефана Замойського, барона Северина Бруніцького, графа Юстина Козєбродзкого, Гіполіта Бохдана, Юліуша Тустановського, доктора Адама Хенсела, Владислава Зонтака, доктора Емануїла Роїнського, доктора Міхала Гноїнського, Йозефа Гізовського [6, с. 85-86].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/p0007.jpg)
![Звернення до Галицького намісництва щодо реєстрації статуту Галицького мисливського товариства (1876 р.) за підписами: графа Володимира Дідушицького, графа Кароля Мєра, доктора Владислава Рігера, графа Едварда Ксавери Фредра, графа Юліуша Бєльського, Еразма Волянського, Романа Шимановського, Зенона Слонецького, графа Генрика Водзіцького, доктора Євгеніуша Янота, доктора Фердинанта Кратера, Освальда Бартманського, Едварда Міцевського, графа Агенора Голуховського, Гіполіта Лонцинського, Станіслава Матковського, Владислава Тустановського, князя Владислава Сапєги, графа Романа Потоцького, графа Артура Потоцького, Станіслава Полановського, Мацєя Зенона Серватовського, графа Тадеуша Дідушицького, Томаша Городиського, графа Яна Шептицького, графа Мечислава Рея, Миколи Рея, графа Яна Тарновського, Йозефа Тишковського, Еміля Торосєвича, Яна Чайковського, Корнеля Крешиновича, Едварда Вейсманна, графа Стефана Замойського, барона Северина Бруніцького, графа Юстина Козєбродзкого, Гіполіта Бохдана, Юліуша Тустановського, доктора Адама Хенсела, Владислава Зонтака, доктора Емануїла Роїнського, доктора Міхала Гноїнського, Йозефа Гізовського [6, с. 85-86].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/p0008.jpg)
![Граф В. Дідушицький – почесний член Галицького лісового товариства (1884-1899 рр.) [12]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/Storinky-z-knyga-D1yaln1st-l1sovogo-tovarystva-1882-1907.jpg)
![Господар мисливського господарства – граф Володимир Дідушицький на полюванні разом з своїми гостями [19, с. 84].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/Storinky-z-L-1936-6.jpg)
![Оголошення Францішека Калькуса – препаратора музею ім. графів Дідушицьких про прийом замовлень на виготовлення чучел. (Львів, Сташиця, 3) [32, с. 4].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/didushytskyj5.jpg)
![Члени керівництва Малопольського мисливського товариства 1935/36 рр. на фоні входу до першого офісу товариства у 1876 року, який знаходився у музеї ім. Дідушицьких у Львові. Перший ряд зліва направо: Альфред Сандер, Альберт Мнішек, граф Юліуш Бєльський, князь Анджей Любомирський, Валерій Мар’янський, граф Войцех Голуховський: другий ряд зліва направо: Вітольд Зебіцький, Едвард Сковронський, Стефан Гаєвський, Станіслав Яскевич. На підвищенні Стефан Лонгхампс, Францішек Пєховський, Станіслав Пєнчиковський, Ксавери Обмінський, Тадеуш Срочинський, Броніслав Вєлчер [30, с. 92].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/Storinky-z-L-1936-61.jpg)
![Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/didushytskyj2.jpg)
![Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/didushytskyj3.jpg)
![Некролог Володимира Дідушицького [33, с. 217-219].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/01/didushytskyj4.jpg)
