додому Блог сторінка 398

Мажори, порно та блатні пісні. Доповідна КГБ про ресторани Львова…

Мажори, порно та блатні пісні. Доповідна КГБ про ресторани Львова...

Ледь не всі існуючі прояви “непарадного” життя післявоєнного СРСР можна було спостерігати в радянських барах та ресторанах. Різного рівня криміналітет, підпільний бізнес, проституція, неформальна культура, корупційні схеми – все це ховалося у напівтемних залах за спинами добре вдягнених швейцарів. У кожному великому місті були заклади, відомі не їжею та напоями, а “непростими” клієнтами, за столик поруч із якими пересічний громадянин не міг сісти, навіть маючи гроші.

Правоохоронці час від часу показово боролися з тими складовими сфери громадського харчування, що не вписувалися у світлу офіційну картину “соціалістичної дійсності”. Проте без особливого завзяття – для них це було непогане джерело заробітку.

Інформація про “темний бік” ресторанної галузі в радянській Україні доходила навіть до перших осіб республіки. В архіві Служби безпеки України зберігається доповідна записка “про нездорову обстановку на деяких підприємствах громадського харчування”, яку головний КГБіст України Віталій Федорчук на початку 1980 року відправив очільнику КПУ Володимиру Щербицькому.

Доповідна записка КДБ (1 с.)
Доповідна записка КДБ (1 с.)

Документ присвячений стану справ у кабаках Харкова, Одеси та Львова. При цьому автор зазначає, що схожі речі відбуваються і в деяких інших містах УРСР. Дивно виглядає відсутність згадок про київські ресторани, але не виключено, що їм був присвячений окремий документ. Підкреслюється, що більшість відвідувачів таких закладів – люди віком до 30 років і, відповідно, “ресторанні неподобства” погано впливають саме на молодь.

Доповідна записка КДБ (2 с.)

Прокоментувати записку погодилися двоє людей, які на межі 70-х – 80-х років минулого століття відвідували згадані в ній заклади. Це харківський журналіст Дмитро Овсянкін та колишній представник кримінального середовища Львова, відомий як Алік Стан.

Львів

“У березні-квітні минулого року (тобто 1979-го – ред.) в нічний час після закриття бару “Вежа” (м. Львів) на його верхньому поверсі для вузького кола клієнтів демонструвалися 3 порнографічні відеофільми. Підсобні приміщення цього бару з дозволу обслуговуючого персоналу за певну платню використовуються як місця для інтимних зустрічей відвідувачів”, – пишуть кегебісти про “Вежу”, доволі відомий львівський ресторан, що знаходився у Стрийському парку.

Доповідна записка КДБ (3 с.)

Наш співрозмовник Алік згадує, що у “Вежі” в ті часи регулярно сиділи, як він каже, “вершки суспільства”: кримінальники високого рівня, “фарцувальники”, “цеховики” (власники підпільних виробництв) та “шпилевые” (картярі).

“Вежа” (використовувалася також назва російською – “Башня”) відрізнялася від інших закладів міста. Саме там “свої” клієнти (з перерахованих вище категорій) могли, заплативши адміністрації, гуляти вже після офіційного закриття. Хоч до ранку. Гроші давали й наряду міліції, що чергував поруч – той мав пильнувати, аби люди “з вулиці” не потрапили всередину.

Доповідна записка КДБ (4 с.)

Кримінальники та звичайні відвідувачі могли перетнутися у “Вежі” лише влітку – тоді там працював вуличний майданчик, до якого пускали всіх. Іноді, за спогадами Аліка, це могло призвести до інцидентів. Представники кримінального світу в ті часи переважно виглядали інтелігентно та на публіці поводили себе чемно. Тому “звичайні хлопці” не відчували ніякої загрози від них і, випивши, могли спровокувати конфлікт. Починалися бійки, під час яких “тихі й культурні” бандити швидко відправляли опонентів у нокаут.

Про те, що відбувається ночами у “Вежі”, знали далеко не тільки в КГБ. Про поширені серед тодішніх містян чутки про закриті демонстрації порнофільмів писали в публікації про бар на сайті “Фотографії старого Львова”. До речі, вдень там цілком легально “крутили” зовсім інше, дозволене кіно. “Вежа” була першим львівським закладом, де встановили відеомагнітофон.

Інтер’єр кафе «Вежа» в 1970-х роках. Фото з книги «Львів. Туристський інформатор»
Інтер’єр кафе «Вежа» в 1970-х роках. Фото з книги «Львів. Туристський інформатор»

Де ще, окрім “Вежі”, проводили свій час львівські бандити та підпільні бізнесмени? Чекісти стверджували, що улюбленими місцями “антисуспільних елементів, що живуть на нетрудові доходи” були ресторани “Москва”, “Первомайский”, “Лето”, “Високий замок”, “Дорожный”, “Лесной” та “Червона Рута”.

Переглянувши список, Алік Стан впевнено заявив: це зовсім не ті кабаки, де витрачали дійсно пристойні “нетрудові доходи”. Якщо до них і заходили кримінальні елементи – то це були представники другого та третього “ешелонів”. Винятком є хіба що “Високий замок”.

Вежа в Стрийському Парку. Фото 2012 року. Взято з «Вікіпедії»
Вежа в Стрийському Парку. Фото 2012 року. Взято з «Вікіпедії»

Він якийсь час вважався “центровим”, оскільки зачинявся пізніше за інші – аж о третій годині ночі. Проте приблизно в ті роки, коли було складено записку, ресторан втратив цей “козир” – з’явилися місця, що працювали ще довше. А ще, як наголошує Алік, біля “Високого замку” було дуже зручно битися, якщо під час посиденьок виникали якісь конфлікти.

Серед улюблених місць еліти львівського кримінального світу та тіньової економіки Алік у першу чергу згадує ресторан готелю “Інтурист” – нині він відомий містянам як “Жорж”.

“Я зазвичай приходив туди о другій дня. Зал вже був заповнений. Кожен завсідник мав власний столик, у мене теж був свій. За столик треба було заплатити додатково рублів 10. Звичайна людина туди б ніколи в житті не зайшла. Навіть для міліції вхід був зачинений – це була “вотчина” КГБ”, – розповів Алік.

Також день наші королі нетрудового життя проводили в барі “Шоколадний”, кафе “Нектар” і “Сайгон”, а також барі в будівлі шахового клубу. Ввечері тодішня “контр-еліта” переміщалася до ресторану готелю “Дністер”, а трудовий будень завершувала в уже згаданій “Вежі”.

Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)

Те, що у списку КГБ перелічені здебільшого “ліві” ресторани, Алік Стан схильний пояснювати поганою роботою спецслужби. Але причина могла бути в іншому: чекісти добре знали всі заклади, але навмисно мовчали про ті, “покровителями” яких були вони самі. Цю версію підтверджують і слова Аліка про “Інтурист” як про “вотчину КГБ”.

Атмосфера в таких закладах під час посиденьок “антисоціальних елементів” була “сімейною” – всі один одного знали. Персонал, зокрема офіціанти, часто пили разом із відвідувачами. Чекісти в документі теж звертають увагу на “розвязну” поведінку “непростих” клієнтів, замовлення на великі суми та щедрі чайові (які офіційно взагалі були заборонені).

Окремо в записці згадується якийсь чоловік, що “засвітився” у “Високому Замку”. Протягом двох вечорів він витратив десь 5 тисяч рублів. Тоді на ці гроші можна було купити “Жигулі-Копійку”. Напевно, ще більше присутніх шокувало те, що приблизно 600 рублів (вартість кольорового телевізора) чоловік прямо в залі демонстративно спалив. Цього радянського буржуя намагалися розшукати.

Будівля готелю "Жорж" у Львові, в радянські часи
Будівля готелю “Жорж” у Львові, в радянські часи

Хто памятає радянські часи, той знає, що 600 рублів були величезною сумою. Інженер заробляв десь 150-170 рублів у місяць. Алік говорить, що успішні кримінальники цілком могли посидіти на такі гроші в ресторані. При цьому, левова частка суми йшла не на їжу та напої, а на живу музику і хабарі міліції та адміністрації. А от демонстративне спалювання грошей зовсім не схоже на поведінку місцевих бандитів.

“Продаж” столиків та різних додаткових послуг заможним клієнтам був далеко не єдиним джерелом незаконного збагачення рядових працівників та керівництва ресторанів. На прикладі Львова чекісти описали інші схеми, що існували в цій галузі.

Офіціанти, обраховуючи клієнтів, віддавали частину грошей адміністраторам, а ті – по 100 та більше рублів щомісяця директору. Схема виявилася живучою і перекочувала вже у незалежну Україну

Приблизно по сотні платили керівникам закладів і бармени та шеф-кухарі. Бармени, в свою чергу, заробляли тим, що самостійно купували в магазинах дешеві напої та наливали клієнтам під виглядом більш дорогих (наприклад, замість горілки “Пшеничної” та “Сибірської” продавали “Екстра” та “Російську”). А от кухарі клали менше продуктів, ніж треба, або міняли на гірші. Те, що лишалося, продавали.


Навівши різні “гріхи” завсідників та працівників ресторанів, “конторські” трохи “проїхалися” і по міліціонерах. Останні, як вказано в документі, ходили до адміністрації закладів по “згортки” – а взамін, зрозуміло, не чіпали їх за різні порушення.

Наостанок автори обіцяють посилити боротьбу з описаними явищами в ресторанах та барах.

Цікавою деталлю є резолюція, яку після ознайомлення лишив на документі Щербицький.

“Таке ж становище було розкрито нами по Києву ще восени 79 р., а неподобства тривали. Чому ж про це не знали (або мирилися) місцеві органи?” – питає він. Тогочасний лідер республіки додає, що така безвідповідальність є злочинною та вимагає від обкомів та відділів ЦК партії “системного контролю” в галузі громадського харчування.

Як з усім цим боролися і чи посадили когось після доповідної, ми не знаємо. Та на початку 80-х по СРСР прокотилася хвиля гучних корупційних справ. Серед засуджених були й представники галузі громадського харчування – наприклад, керівниця ресторанів російського Геленджику Белла Бородкіна, яку в результаті розстріляли.

Як стверджує Алік Стан, за розкрадання в ті роки стратили й очільника львівського кафе “Пінгвін” Михайла Гольденберга. Його дружина – директорка вже відомого нам бару “Вежа” Софія Гольденберг, яку називали Сонькою Золотою Ручкою. Видання “Високий Замок” наводить свідчення львів’ян про те, що жінку засудили до 14 років ув’язнення. Після цього “Вежа” занепала й перетворилася на руїну на декілька десятиліть.

Як стверджують очевидці, ці окремі кримінальні процеси загалом нічого не змінили – ресторани й бари надалі лишалися корумпованим світом, у якому “обраним” дозволялося трошки більше, ніж звичайним громадянам.

Зрештою,як і всюди в Радянському Союзі.

У публікації використано фрагмент статті Едуарда Андрющенка “Мажори, порно та блатні пісні. Доповідна КГБ про ресторани Львова, Одеси і Харкова”.

Джерело: http://texty.org.ua/

На місці Гути Пеняцької проведуть пошуково-дослідницькі роботи

Фото причастя дітей з Гути Пеняцької. Фото з архіву А. Шваї
Фото причастя дітей з Гути Пеняцької. Фото з архіву А. Шваї

Цього року на місці колишнього польського села Гута Пеняцька на Львівщині проведуть пошуково-дослідницькі роботи. Це дозволить встановити кількість загиблих під час каральної операції 28 лютого 1944 року мешканців, повідомляє Історична правда.

Дослідження проводитиме комунальне підприємство Львівської обласної ради “Доля”, яке 4 лютого 2019 року отримало відповідний дозвіл від Міністерства культури України, ідеться в матеріалі Радіо “Свобода”.

“Сьогодні це територія Голубицької сільради. Про необхідність дослідити місце вбивств говорили з польською стороною ще у 2017 році. Але від часу знищення українського пам’ятника у Грушовичах у Польщі, у квітні 2017 року, від Польщі не було звернень до міжвідомчої комісії щодо пошукових робіт. Ми плануємо цього року провести дослідження. За інформацією місцевих мешканців і досліджень українських істориків, пам’ятник у Гуті Пеняцькій стоїть на символічному місці. А останки можуть бути за 100-200 метрів від нього. Однозначно, що там буде суттєво менша кількість останків, аніж за польською версією. Хоча кажуть, що люди були спалені, але мають бути обгорілі кістки і скелетовані залишки”, — каже в коментарі Радіо Свобода Святослав Шеремета, директор підприємства “Доля”, секретар Державної міжвідомчої комісії у справах пам’яті учасників жертв війни та політичних репресій.

Жнива у Гуті Пеняцькій. Довоєнне фото
Жнива у Гуті Пеняцькій. Довоєнне фото

На його думку, польська сторона грає в політичну арифметику, завищуючи число жертв, оскільки відомо, що Гута Пеняцька була базою для Армії Крайової і червоних партизанів. “У зверненні Анджея Дуди мовиться про загиблих мирних мешканців. Так вони були, але неправда, що лише одні мирні мешканці”, — додає Шеремета.

Коли саме проведуть пошукові роботи у колишній Гуті Пеняцькій, наразі невідомо.

Нагадаємо, в неділю, 24 лютого, на місці колишнього села Гута Пеняцька, нині в Бродівському районі Львівської області, відбулися жалобні заходи в пам’ять про польських мешканців – жертв каральної акції нацистів.

25 лютого Міністерство закордонних справ України отримало ноту від Посольства Республіки Польща в Києві щодо інформаційної таблиці біля меморіалу в Гуті Пеняцькій. На думку польської сторони, напис на таблиці є “прикладом спроби релятивізації трагічних подій у Гуті Пеняцькій і містить фальшиву інформацію про перебіг злочину з 1944 року”.

Панорама на Гуті Пеняцькій
Панорама на Гуті Пеняцькій

Польські високопосадовці публічно звинувачують у виконанні цього злочину дивізію військ СС “Галичина” та Українську повстанську армію. Зокрема, це озвучив президент РП Анджей Дуда вустами свого міністра Адама Квятковського під час заходів у Гуті Пеняцькій.

Натомість, як випливає з висновків слідства Інституту національної пам’яті Республіки Польща, так і деяких українських істориків, знищення села Гута Пеняцька 28 лютого 1944 року відбулося внаслідок каральної акції, організованої нацистською окупаційною владою.

Тоді загинуло, за різними даними, від 700 до 1200 мешканців Гути Пеняцької та навколишніх сіл, які ховалися в селі. Врятуватися вдалося близько 160 особам. У вогні згоріло 172 господарства.

Студенти коледжу імені Івана Труша запрошують на виставку в Національний музей

Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд

Сьогодні, 28 лютого 2018 року,  о 16:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20)  відбудеться відкриття виставки студентських робіт Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Виставка презентує ретроспективу академічних  робіт – від повоєнних років по сьогодення, що належать до методичного фонду рисунка, малярства та ліплення  ЛДКДУМ ім. І. Труша. Як відомо, саме ці три дисципліни є базовими під час підготовки фахівців у царині образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва, реставрації та дизайну.

Заекспоновані рисунки дозволяють відстежити те, що в академічній програмі з цієї навчальної дисципліни, починаючи від 1950-х рр., відбувалось постійне переосмислення педагогічних підходів та методів.  Знаковим з цього огляду став 1989 рік, коли викладач  коледжу, заслужений діяч мистецтв України Тарас Драган ініціював переосмислення минулих напрацювань  й  розробив та запровадив концептуально нову програму викладання академічного рисунка. Свого часу вона викликала широкий резонанс у мистецьких колах та художніх навчальних установах, ставши альтернативою чинним програмам. Програма Т. Драгана  залишається актуальною і дотепер.

Афіша виставки студентських робіт Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.
Афіша виставки студентських робіт Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Вагому частку в експозиції виставки складають зразки  академічного малярства, котрі дають  уявлення про програмні завдання,  визначені для майбутніх митців. Вони ґрунтуються на опануванні фундаментальних академічних принципів творення об’ємно-просторового зображення, на освоєнні методів тонально-кольорового аналізу й особливостей  площинно-декоративних інтерпретацій форми та кольору. Актуальні тенденції сучасного мистецтва корегують традиційне розуміння завдань передачі форми і кольору предметів. У коледжі цьому навчають під час спеціальних творчих занять, особливо на старших курсах, однак,  не виходячи поза межі логіки академічних проблем і не руйнуючи принципу формування базової  живописної культури студентів  та їхньої професійної майстерності.

Частиною експозиції виставки є також студентські роботи з академічного ліплення. Навчальна програма з цієї дисципліни побудована так, що допомагає передусім виявити та розвинути власні пластичні здібності студентів, а далі навчити їх просторовому мисленню, прищепити вміння працювати у рельєфі та в об’ємній пластиці. Студенти опановують працю у різних пластичних матеріалах, вивчають різні техніки. Академічне ліплення входить у комплекс обов’язкових спеціальних дисциплін, що викладаються майбутнім фахівцям з образотворчого,  декоративно-ужиткового мистецтва, реставрації та дизайну.

Основна мета академічних програм з рисунка, малярства та ліплення – підготувати студента до самостійної творчої роботи, навчити перебувати у постійному пошуку власного розуміння  форми, мистецького стилю, відчуття кольору  в процесі творення художнього образу.

Христина ГОРИНЬ

Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина. Місійна діяльність о. Климентія Шептицького в пол. 30-х рр. ХХ ст.

Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина. Місійна діяльність о. Климентія Шептицького в пол. 30-х рр. ХХ ст.

Восени, 7-го, 8-го і 9-го вересня 1933 року, о. Климентій вдруге взяв участь в унійній конференції у Пінську, вже IV-ій.

[Pamiętnik IV-ej Konferencji Kapłańskiej w sprawie Unji Kościelnej w Pińsku (7, 8 i 9 września1933 roku). — Пінськ, 1934. — 115 с.]

В останній день конференції о. Климентій написав рідному брату Олександру листа, з якого довідуємося, що дорога з Пінська до Львова лежала через Шістку на Підляшші, де була місійна станція монахів-студитів.

Пінськ, 09.09.1933 р.
Олександрові Шептицькому — Лабуні
поштова картка
МИР

Мої найдорожчі!
Дай мені знати, прошу (може, через Казя), чи Ти будеш удома в цих днях. У такому разі хочу Тебе попросити про коней до Замостя на третю вранці у четвер (потяг з Рейовця до Любліна). Про відповідь просять негайно за адр. Шістка під Межиріччям, к. Лукова у о. Ганущака. Сердечно всіх обнімаю й вітаю.

о. Климент

(Допис)

Коханий Казю! Якщо Папи випадково немає вдома, то дай мені знати, прошу, на зазначену адресу. Тоді на інший раз відкладу. Щиро Ваш.

Студити в цей час тут ведуть надзвичайно активну діяльність, яка полягала навіть у навчанні русифікованих місцевих українців української мови. У листі до Архимандрита Андрея Шептицького з тих часів ієроманах Кирило (Ганущак) писав із Підляшшя: «До нас приходить вже молодь менша і старша. Молодших учу читати по-нашому, співати. По самоучки нашої мови приходять все і малі, і старі. Я мав 50 самоучків 20 вже розійшлось. Діти роблять гарний поступ. Приходять старші від 20 літ до 25 літ. Усіх тягнуть часописи «Неділя» й «Народна справа», бібліотека та охота научитися грати на інструментах. … Щодо музики, то я купив дві скрипки, гітару й мандоліну. Із тих інструментів така користь, що через інструменти наближаться до нас і пізнають щирість греко-католицьких священиків, за віру їх не чіпаю віра сама прийде. Є надія, що через співаники й музику зискаємо всю молодь Шістки й Ворс. А як будемо мати за собою молодь старшу й діти то вже буде надія на овочі».

[Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові). – Ф. 408 (Листи монахів Студитського Уставу з Підляшшя до Митрополита Андрея Шептицького (1933–1934 рр.)). – Оп. 1. – Спр. 224. – Арк. 6]

Ігумен Климентій Шептицький (сидить другий зліва) з духовенством на одній з унійних конференцій у Пінську у І-ій пол. 30-х рр. ХХ ст.
Ігумен Климентій Шептицький (сидить другий зліва) з духовенством на одній з унійних конференцій у Пінську у І-ій пол. 30-х рр. ХХ ст.

Для розуміння хочемо тільки зазначити, що з моменту відродження студійського чернецтва і до самої своєї смерті Митрополит Андрей був Архимандритом монахів Студійського Уставу.

Перша половина 1934 року відзначилася двома працями авторства о. Климентія, перша з яких під назвою «Zakon Studytów» була опублікована у польськомовному часописі «Oriens» у номері за березень-квітень.

[Oriens. — Краків, 1 квітня 1943. — річник 2. — зошит 2. — С. 47–50 ]

 У новітні часи стаття була перекладена українською та опублікована під назвою «Студити» у збірці праць ігумена.

[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик. Збірка творів [текст] / Упорядник Бойко Юрій ієрм. Юстин. — Львів: Колесо, 2014. — Серія «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні». Т. ІІ. — С. 145–149]

Навесні 1934 року, зокрема 26 травня, студитська спільнота на Поліссі отримала послання ігумена Климентія Шептицького. Документ складався із тридцяти пунктів та містив цілий комплекс заходів, реалізації котрих вимагала екуменічна праця. Послання також окреслювало основні форми православно-католицького діалогу й для поліських студитів стало теоретичною опорою у їхній місійній діяльності. У наш час ця праця ще раз була опублікована.

[Шептицький К., ігум. Послання о. Климентія, ігумена Святоуспенської Лаври в Уневі для монастирів на Поліссі / ігум. К. (Шептицький) // Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу / [Наук. ред. схм. Венедикта (Щурат-Глуха) та ін.]. — Львів, 2001. — Вип. 6. — С. 22 – 24; Шептицький Климентій…Збірка творів [текст]…. — С. 35–41]

Як закінчувався 1934-й для Шептицьких, довідуємося з листа о. Климентія до брата Олександра. Минув рік, як померла його дружина Ізабела з Собанських, і обидва брати у Львові згадали Її світлу пам’ять.

Львів, 01.12.1934 р.
Олександрові Шептицькому — Лабуні

Недавно я отримав від Р. прислану тоді Тобі посмертну світлину Ізи. Нехай Господь тоді віддячиться за пам’ять — дуже гарну Ви вибрали фотографію і таку милу. Світ такий брудний все більше робиться й поганий, що часом хочеться заздрити тим, яких Г. Бог вже до Себе закликав і які вже на те все земними очима не потребують дивитися. Колись Р. хотів мені надиктувати від себе лист — вдячність Тобі, але писанина після інспекцій увесь час зайняла. За кілька годин я поверта­юся до Унева, якщо Р. не напише окремо (бо бідачисько засипаний формально справами — і ве­ликими і малими), то нехай цей лист буде від нас обох. Із радістю зустрічали ми тут декілька днів тому Марильку і Стася — такі добродушні й добрі! Я радів, коли М. говорила, що Твоє здоров’я покращилось і відступив бронхіт — тільки з цими нічними переїздами вже дай собі спокій, бо коли стомлений, то застуда швидше приходить.

Багато найсердечніших обіймів і вітань. В Уневі починаються 8-денні реколекції, тому вже сьогодні прийми і найкращі побажання на 12 грудня.

Бог з нами. Твій о. Климент

Нині Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові. Фото з поч. 30-х рр. ХХ ст.
Нині Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові. Фото з поч. 30-х рр. ХХ ст.

Початок 1935 року ознаменувався у житті о. Климентія Шептицького тим, що його було обрано заступником голови кураторії «Національного Музею у Львові», який нині носить ім’я Андрея Шептицького. Під кінець 1934 року був прийнятий новий статут Музею, що діяв як фундація, і в перших місяцях нового року обрано було його керівні органи. Слід зазначити, що до Кураторії в той час належали три брати Шептицькі: Митрополит, о. Ігумен та Леон, якого українська преса називає Левом Шептицьким. Повідомлення про цю подію  надруковано в газеті «Діло»:

«Дня 17. листопада 1934. р. затвердило львівське воєводство статут Української Наукової Фундації «Національний Музей у Львові». Після поладнання деяких формальностей у зв’язку із введенням у життя нового статуту приступлено в лютому цього року до утворення нової Кураторії Національного Музею. Кураторія уконститувалася дня 1-го березня 1935. І почала свою працю. З уваги на новий статут Фундації «Національний Музей» бажаємо звернути увагу якнайширших кіл нашого громадянства на цю незвичайно важну установу та причинитися таким чином до більшого заінтересування нею. Передовсім кілька інформаційних дат і пояснень про те, як дійшло до утворення цієї установи.

Ще 29-го грудня 1908 року заснував теперішній галицький митрополит Андрій Шептицький окремим нотаріальним актом наукову фундацію «Церковний Музей у Львові». Завданням фундації було збирати й зберігати цінности українського культурного, зокрема церковного життя (…)

На основі затвердженого Львівським воєводою 17. листопада 1934 р. статуту Наукової Фундації «Національиий Музей у Львові», членами Кураторії стали: відпоручники Гр. Кат. Митрополії о. кан. офіц. А. Ковальський, Гр. Кат. Митрополичої Капітули о. кан. д-р В. Лаба, Монастиря «Студіон св. Івана Хр.» о. Ігумен Климентій Шептицький, Гр. Кат. Богословської Академії о. ректор д-р Й. Сліпий, Родини Основника ґр. Лев Шептицький, Т-ва «Просвіти» ред. В. Мудрий, Союзу Прихильників Національного Музею м-р М. Терлецький і директор Національного Музею д-р І. Свенціцький. Отсі члени вибрали на засіданні дня 22. лютого 1936 р. дальше членами представника української фільольоґії і письменства д-ра Івана Брика, українознавства д-ра В. Щурата, права през. В. Децикевича. На свому засіданні дня 1. березня 1935 р. Кураторія уконституувалася так: головою Кураторії вибрано през. В. Децикевича, заступником голови о. ігум. Климентія Шептицького, секретарем д-ра І. Брика. Членами Контрольної Комісії стали: о. офіц. А. Ковальський, м-р М. Терлецький, референтами: адміністраційним о. офіц. А. Ковальський, фінансовим м-р М. Терлецький, збірок д-р В. Щурат, виставок о. ректор Р. Сліпий, видавництв о. кан. д-р В. Лаба і д-р І. Брик, пропаганди ред. В. Мудрий».

 [Діло. — №63. — 12 березня 1935 р. — С. 1–2]

Брати Шептицькі з проводом пластового табору на Бойківщині в околиці Підлютого
Брати Шептицькі з проводом пластового табору на Бойківщині в околиці Підлютого

Літо 1935 року брати Шептицькі проводили на Бойківщині, у Підлютому. Як пізніше писала преса, саме цього року було прийняте рішення про побудову глибоко в горах церкви та монастирz студитів. Монастир буде збудований трохи пізніше. Натомість до будови церкви приступили негайно — і вона була збудована вже наступного 1936 року. Із невідомих причини, однак, дальше будівництво владою було заборонено. Репортаж про це знаходимо у газеті «Діло»:

«Отець Митрополит дбайливий за добро душ своїх вірних, бачив лісових робітників узимі, в горах, на лісових роботах. Тоді вони віддалені є на десятки кілометрів від своєї оселі та церкви, їм хоче Отець Митрополит дати духовну поміч — і для тої ціли постановив збудувати глибоко в горах, на Лешані, церкву та монастир Отців Студитів. А ченці студити мріють про ту ролю у Карпатах, яку відіграють у швейцарських горах, на горі св. Бернарда, тамошні ченці. Тамтого року, сам Отець Митрополит враз із Ігуменом Отцем Климентієм вибрали прегарне місце, а цього року вже станула стилева деревляна церква. Коло неї лежить цілий склад уже обробленого дерева, готового на будову монастиря та захисту (йдеться про захоронку для дітей-сиріт — І. М.).На жаль влада заборонила дальшу будову. Дерево лежить, доки його добрі люди (бо й такі є в горах) не розкрадуть. А причина заборони? Ми не втаємничені, не знаємо причини. Може, цим загрожена безпека держави?»

[Діло. — №191. — 26 серпня 1936 р. — С. 5]

 Наприкінці серпня 1935 року була розпочата ще одна сторінка  історії студитських монастирів. За благословенням митрополита Андрея Шептицького та ігумена Климентія Шептицького, а також за згодою владики Григорія Хомишина, зі Святоуспенської Унівської лаври приїхало в село Дору на Гуцульщині двоє студитів, щоби заснувати тут монастир. Монахами-студитами були єромонах Андрій-Йоан Абрагамович та брат Созонтій Телішевський. У жовтні 1935 року до них долучився ще брат Петро Чучман.

Уродини Андрея Шептицького. Ліворуч від митрополита стоїть Любомир Полюга. Підлюте, 1935 р.
Уродини Андрея Шептицького. Ліворуч від митрополита стоїть Любомир Полюга. Підлюте, 1935 р.

 [http://pc.studyty.org.ua/content/view/16/9/]

А восени 1935 року Галичина святкувала 70-ті уродини Митрополита. У згадках преси про цей день, серед священиків, які служили в наміренні Галицького Владики Літургію, знаходимо і о. Климентія, якого вже іменують протоігуменом, тобто старшим серед інших ігуменів:

«70-ті роковини уродин Митрополита Андрея святкували аж у жовтні на день Покрови Пречистої Діви Марії. 13 жовтня по вечірні парохія складала привітання, а наступного дня у наміренні Владики служили Архиєрейську Службу Божу. Серед повідомлень про цей урочистий день знаходимо також згадки і про о. Климентія, який був серед тих, хто служив у соборі Святого Юра Святу Літургію:

«Достойного Ювилята архиєрейську Службу Божу Преосв. Кир Никита Будка у співслуженні оо. мітратів: ректора д-ра Й. Сліпого й Ол. Базюка, оо. Прогоігуменів: Климентія Шептицького Ч. С. Т. С., о. Віталія Градюка Ч. С. В. В. й о. Де Фогта Ч. С. І. та крилошинина й пароха о. Дам’яна Лопатинського. На Службі Божій виголосить проповідь сам Достойний Ювилят».

[Діло. — №271. — 11 жовтня 1935 р. — С. 6]

 Слід зазначити, що о. Климентій насправді не був протоігуменом монахів-студитів, а виконував скромну функцію ігумена Лаври в Уневі. Його авторитет, однак, був настільки великим, що світські кола приписували йому канонічну владу над всіма студитами та їх монастирями. Щодо авторитету Ігумена Климентія, то преса тут мала рацію, але щодо канонічної влади над студитами, то тут світські кола помилялись. Найвищу владу над монахами-студитами мав Андрей Шептицький, який був їхнім Архимандритом. Так само преса помилялась, коли називала студитів монашим Чином. Подаємо це як факт, підкреслюючи, що структура монастирів і внутрішні правила цієї монашої спільноти були відмінні від монашого чину, яким були, на приклад, монахи-василіяни.

Дора. Вид на село з гори Боярин. Поштівка з фондів цифрової бібліотеки Polona
Дора. Вид на село з гори Боярин. Поштівка з фондів цифрової бібліотеки Polona

1 березня 1936 р. у с. Флоринці (нині ґміна Ґрибув на Малопольщині) при церкві св. Миколая засновано нову станицю монахів-студитів. Настоятелем монастиря Студитського Уставу було призначено отця Іларіона Денищука. 13 березня він і ще кілька монахів виїхали на Лемківщину.

[детальніше на цю тему див.: Войтюк О. Місійні станиці студитського чернецтва на українсько-польському пограниччі / О. Войтюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича / [голова редколегії Ярослав Ісаєвич, упорядники Микола Литвин, Василь Футала]. — Львів, 2008. — Вип. 17: Українсько-польське-білоруське сусідство: ХХ століття. – С. 501–507]

Цією подією закінчуємо ще один розділ із життя блаженного священномученика о. Климентія Шептицького. До теми розбудови монастирів студитського Уставу повернемося з нагоди освячення монашого скиту у Підлютому. У наступні роки о. Климентій зосередиться на підготовці теоретичного матеріалу для братів-монахів та затвердження Святішим Престолом «Великого Типікону», спільного для всіх осередків студитів. Ще одним викликом для о. Климентія стануть його піклування й допомога Митрополитові, здоров’я якого щораз погіршувалось.

 Іван МАТКОВСЬКИЙ

“Незламні”, або 5 років окупації Криму

Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

Вчора, 26 лютого 2019 року,  у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл.Ринок, 6, 3 пов.) відбулося відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” Антона Наумлюка “Незламні”, присвяченої кримським політв’язням Кремля, їх сім’ям і і військовополоненим. 

Виставка відкрилася в рамках Заходів у Львові, присвячених 5-й річниці окупації Криму Росією, які організовує Культурний центр кримських татар у Львові.

Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

“На виставці представлені фото кримських татар, які перебувають під слідством, або яким вже пред’явлено звинувачення за статтями про тероризм та насильницьке захоплення влади. Показано елементи взаємодії з представниками окупаційної влади – обшуки, затримання, суди. Також представлені їхні сім’ї та різні заходи, що виражають підтримку збоку народу.

Руслан Рамазанов
Руслан Рамазанов

Досить просто ознайомитися з цими роботами, щоб зрозуміти, що ці хлопці – в’язні совісті, жертви російської репресивної машини. Ці хлопці гідні сини свого народу, вони взяли на себе відповідальність нести істину і боротися проти вад суспільства: пиятики, наркоманії, розпусти, корупції, бездуховності. Вони виступають за збереження інституту сім’ї, проти несправедливості, відстоюють права людини. Їх люблять в народі не по словах, а по справах. Тому Кремль їх призначив терористами, – зазначив громадський активіст Руслан Рамазанов на відкритті виставку.

Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

Про важливу роль мистецьких проектів та їх вплив на свідомість людей не тільки в Криму і в Україні, але й в цілому світі наголосив начальник відділу мистецтв департаменту культури Львівської ОДА Василь Гладкий.

Начальник відділу мистецтв департаменту культури Львівської ОДА Василь Гладкий
Начальник відділу мистецтв департаменту культури Львівської ОДА Василь Гладкий

“Я  переконаний, і навіть назва цієї виставки «Незламні» засвідчує, що, все ж таки, буде той час, коли кримські татари відчують волю, свободу і відчують, що вони повернулися до України. А ми завжди будемо наголошувати на тому, що ми разом із Кримом і ми разом переможемо”, – сказав Василь Гладкий.

Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

З болем в серці та слізьми на очах говорив про виставку, про Крим, про земляків, що зараз баряться з московським окупаційним режимом, говорив керівник культурного центру кримських татар у Львові Ернест Абкелямов.

Ернест Абкелямов
Ернест Абкелямов

“Це важка, але важлива для нас виставка. Важлива для нас, але більш важлива для тих, хто зараз в Криму. Якщо вони побачать нашу з вами підтримку це надихне їх на протистояння”, – зазначив Ернест Абкелямов.

Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Експозиція тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

Сьогодні більше 70 політв’язнів Криму утримуються за ґратами в російських в’язницях, в катівнях ФСБ. З 2014 року 18 осіб були знайдені мертвими, а 17 людей зникли безвісти на території тимчасово окупованого Криму і їх доля залишається невідомою по  сьогоднішній день. Окупант заборонив Меджліс – представницький орган кримськотатарського народу, в порушенні колективних прав кримських татар. Ці та інші незаконні дії окупаційної влади перетворилися в справжню трагедію, перш за все, для корінного народу Криму. 113 дітей в Криму залишилися без батьків і годувальників. Порушення прав людини в більшості випадків торкнулися кримських татар, які продовжують чинити ненасильницький опір окупації.

Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

“В Криму вже п’ять років триває воєнний злочин. Злочин  проти людства. Тепер російська система працює на злам духовності, сили волі тих людей, які не визнають Крим російським,говорять, що це Україна, що це наша земля. І кримські татари показали себе як справжні патріоти України.

Тімур Баротов
Тімур Баротов

Кожна фотографія – це трагедія. Трагедія однієї людини, трагедія однієї родини, трагедія цілого народу і цілої України. І переглядаючи ці світлини ви можете стати співучасниками та полегшити той біль, який несуть в собі як кримські татари, так  і українці, які проживають в Криму та переживають переслідування з боку Росії”, – ділився враженнями Народний герой України Тімур Баротов.

Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”
Відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” “Незламні”

Експозицію тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” Антона Наумлюка “Незламні” можна буде оглянути у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл.Ринок, 6, 3 пов.) до 26 березня 2019 року, з 10 до 17 год. Вихідний день – середа. Вхід вільний.

Роман МЕТЕЛСЬКИЙ

Львів’ян запрошують на зустріч з Андрієм Бондарем

Львів'ян запрошують на зустріч з Андрієм Бондарем

У  четвер,  28 січня 2019 року, о 15:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва  ім. Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться зустріч Андрієм Бондарем.

“Книги будуть, якщо буде життя” – Андрій Бондар. Запрошуємо поспілкуватися з відомим українським поетом, публіцистом, перекладачем та неймовірно цікавою особистістю. Андрій Бондар Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997), учасник пан-європейського проекту Literaturexpress Europe (2000), стипендіат Міністра культури Республіки Польща (стипендія Gaude Polonia, 2003), стипендіат програми Homines Urbani (Краків, 2004), учасник фестивалю Poetry International (Роттердам, 2005). Автор прозових книг «Морквяний лід», «І тим, що в гробах» та інших.

Людмила ЧИЖОВИЧ

Третя рука Хмельницького, або львівський міщанин, який ризикнув усім

Третя рука Хмельницького, або львівський міщанин, який ризикнув усім

Про історичні події та явища ми судимо на основі наявних фактів й документів. Одні і інші є нашими єдиними дороговказами у заплутаному та таємничому світі минулого. Натомість, історія – це не тільки те, що ми знаємо, але також і те, чого не знаємо, або – чого знати не можемо. Двох останніх факторів ми зазвичай не беремо до розгляду, роблячи власні висновки про минуле. Парадокс, але і вони можуть мати певне значення. Часто навіть досить велике! До прикладу, робота шпигунів та таємних агентів. Її не завжди вдається відстежити неозброєним оком. Натомість, хто подібне зуміє, може дізнатися багато нового про речі, щодо яких, як був переконаний, знає все. Отож, давайте ще раз поговоримо про одного з найбільших порушників спокою у XVII столітті. Також про Львів, який у той час сприймався як один з опорних і важливих центрів Речі Посполитої.

Хмельниччина у Миколи Самокиша. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Хмельниччина
Хмельниччина у Миколи Самокиша. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Хмельниччина

Події Хмельниччини, як і будь-якої іншої серії військових кампаній, супроводжувалися активізацією роботи розвідки, контррозвідки, а також – агентурної мережі з обох боків. Дослідник історії козацтва та краєзнавець Іван Крип’якевич зазначав, що у війську Хмельницького за організацію розвідки та агентури міг відповідати Максим Кривоніс. Якщо це так, то вдавалося воно останньому зовсім непогано, бо в документах того часу трапляються згадки про діяльність козацьких “шпиків”. При цьому, вдавалися до різних хитрощів. У якості шпигунів для козацького війська залучали і жінок, або ж – агенти видавали себе за жебраки. Робота останніх, як би вони не виглядали, звичайно ж, дестабілізувала ситуацію у місті та околицях. Це не могло подобатися владі.

Іван Крип’якевич
Іван Крип’якевич

Як приклад навіть називають відомих у Львові та околицях книгодрукарів, які діяли на благо війська Хмельницького. Зокрема, Андрій Скольський (Скульський), який працював у львівській братській друкарні, а також співпрацював з іншим відомим друкарем Михайлом Сльозкою, молдовськими господарями. На основі перехопленого до нього листа, який був відправлений анонімним автором, представники влади зробили висновок, що і з Хмельницьким та його полковниками книгодрукар також співпрацював.

Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com

Особливо цікавий випадок, у контексті цієї теми, наводив згаданий вище Іван Крип’якевич. Покликаючись на дані краківських міщан, історик наводив розповідь про Богдана Хмельницького, якому в часі військової кампанії забракло військового спорядження – куль, пороху, зброї, амуніції. Допомогу гетьман вирішив знайти у Львові і написав до одного львівського міщанина, який був русином. У листі просив купити пороху, шабель, олова тощо. Хоч той міщанин і не був бідним – володів кількома кам’яницями у Львові, його все ж вирішили підтримати фінансово. У пшоні, яке перевозили на возах до Львова, йому послали гроші для відповідних закупів.

Пам'ятник Б. Хмельницькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Пам%27ятник_Богдану_Хмельницькому_(Львів).jpg
Пам’ятник Б. Хмельницькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Пам%27ятник_Богдану_Хмельницькому_(Львів).jpg

На нещастя козацького ватажка і львівського міщанина, той лист перехопили. Зрозуміло, що після прочитання – відправили далі. Він таки потрапив до чоловіка, якого звали Юрій (Георгій). Останній після того користувався особливо прискіпливою увагою з боку львівської влади – за ним стежили. Усі очікування підтвердились, коли для міщанина привезли вози з пшоном. Ще більше, коли Георгій почав розвозити це пшоно і збувати його, а відтак закуповувати інші товари – в когось олово, в інших порох або шаблі.

Облога Львова козаками Хмельницького. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Облога Львова козаками Хмельницького. Фото з http://photo-lviv.in.ua

Представники міської влади дали йому відправити товар, який лише в дорозі перехопили і конфіскували. Юрія (Георгія) викликали на розмову і запитали, що то за зброя і у чому суть його контактів із Хмельницьким. Міщанин від усього відмовлявся, але не зумів заперечити, коли привели посланця, який приносив йому лист від козаків. Відтак Юрія (Георгія) посадили, конфіскували залишок надісланих йому грошей. Тоді ж у нього знайшли і іншу зброю. Він пробував викрутитися, що це для оборони Речі Посполитої, але чи йому повірили – сказати важко.

Прангер, або стовп ганьби. Один з символів львівського правосуддя. Фото з https://uk.m.wikipedia.org
Прангер, або стовп ганьби. Один з символів львівського правосуддя. Фото з https://uk.m.wikipedia.org

Що саме штовхало львівського міщанина на подібний ризик – питання відкрите. Бажання наживи, дружба, служба, чи якісь вищі ідейні принципи? Цей простір залишається вільним для інтерпретацій.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Гулюк Є. Першодрукар, якого стратили за зраду Львова // Фотографії старого Львова, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/pershodrukar-yakoho-stratyly-za-zradu-lvova/
  2. Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 161 – 162.
  3. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 28 – 29.

Олександр Гальчинський: змінимося самі — змінимо державу

Коли за людину говорять її справи, то хочеться більше дізнатися, що саме нею керує, за якими принципами живе і як сприймає та аналізує все, що відбувається довкола. Про Олександра Гальчинського — воїна та псхотерапевта, я згадую у статті, що стосується заснування Благодійного фонду імені Тараса Карпи та його діяльності — допомоги дітям-сиротам.

Олександр — львів’янин. Та понад двадцять років тому виїхав до Ізраїлю, де зараз і проживає. Хоча не перериває зв’язок із рідним містом. А зараз, коли наслідки війни щораз відчутніші, він консультує психотерапевтів, яким доводиться допомагати поборювати кризи воїнам, що повернулися до цивільного життя.

Вибір стати воїном і психотерапевтом був свідомий?

— Цілком. У 1993 році я закінчив на навчання в Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Після того певний час не вступав у військовий навчальний заклад, а пішов вчитися у Ветеринарну академію ім. С. Гжицького. Та вже через семестр потрапив на навчання в Ізраїль. І вже там відслужив три роки в бойовому підрозділі. Відтоді моє життя пов’язане з армією. А згодом здобув освіту психотерапевта, захистив докторську дисертацію. Так і почалася кар’єра пихотерапевта, паралельно із військовою. На сьогоднішній день я командою ротою, маю психотерапевтичну практику та викладаю у кількох навчальних закладах.

Що, на Вашу думку, потрібно зараз, щоб відбулися кардинальні зміни в Україні?

— Перш за все — зміна свідомості. Коли людей почне турбувати майбутнє, а не те, що відбувається тут і зараз, тоді й суспільство стане іншим. Мусить бути усвідомлена відповідальність: ніхто, крім мене цього не зробить. Часто чую в Україні звинувачення: „а що нам держава дала?“. Повірте, якби в Ізраїлі люди керувалися таким принципом, то цієї країни давно би не існувало. В нас надто багато ворогів, щоб ми могли собі дозволити такий стиль поведінки.

А щоб формувати сильне суспільство треба дитині змалку вкладати поняття гідності, вчити любити і дбати про це місце, де живе. І це має йти передовсім зі сім’ї. Батьки не мають права скидати це на заклади освіти. Бо завдання школи — навчити вчитися. А вихованням мають займатися батьки.

Чи не помітні такі зміни вже тепер?

— Зараз у суспільстві є лише певне вкраплення свідомих людей, які почали голосніше окреслювати свою позицію. Та, якщо повірити в молоде покоління, приділяти йому час, створювати відповідні умови для навчання, то зміни будуть. Так, різниця між 2014 і 2019 роком вже є. Українці починають розуміти, що ніхто тих змін не зробить. Та все ж треба виховувати молодь і покладатися на них.

Чи можливо навчитися жити з війною і правильно сприймати тих, хто повертається з неї?

— Нині суспільство ще не готове до цього. Зважте, солдат повертається додому після певних військових подій і знає, що залишається сам на сам зі своїми проблемою. Навіть психотерапевти не вміють ще добре працювати з військовими. Знаю чимало випадків, коли хлопці, що повернулися з війни найбільше бояться осудження за свою слабкість. Їм нав’язали думку, що бути слабким — це погано. Саме в цьому погляді й полягає різниця між Україною та Ізраїлем. Ми вчимо військових, що слабкість — це нормально. Дозволити собі бути слабким — це вибрати бути сильним, бо так можна зрозуміти себе внутрішнього і не зважати на те, що кажуть інші.

Зараз в Україні я більше консультую тих, які працюють із військовими. Ми багато працюємо зі сприйняттям. Тобто для кожного воїна одним із найважливіших кроків має бути — „сприйми те, чого не можеш змінити“. Це йдеться і про ставлення до військового, і про стосунки в сім’ї. Важливо дати зрозуміти воїну: те, що відбувається з ним — нормально.

Також для того, щоб змінилося сприйняття воїнів, служба в армії має стати суспільною нормою. Знову ж візьму за приклад Ізраїль, там змалку діти ростуть на певних цінностях. Для них не піти в армію — це щось неприйнятне. Там не служать лише ті, хто за станом здоров’я цього не може. Діти бачать тата і маму воїнів (в армії служить дуже багато жінок), ростуть у суспільство, яке воює за право бути незалежними. Тобто з дитинства їх загартовують. Тож є імунітет — емоційний, духовний. На жаль, тут такого поки що нема. Хоча, правду кажучи, там теж минуло 70 років, щоб це стало основою суспільства.

Чому метою діяльності Благодійно фонду імені Тараса Карпи обрали саме роботу з дітьми?

— Робота зі сиротами в Україні досить поверхова. Мало хто вміє лікувати травми залишеності, покинутості. Обговоривши все, ми вирішили, що правильно буде почати надавати психотерапевтичну допомогу дітям-сиротам.

Основною цінністю цього Фонду є навчити терапевтів допомагати дітям знаходити в собі приховані ресурси. Для мене психотерапія — це допомогти пацієнтові розкрити свої можливості. І моє завдання — показати їм їхні ресурси.

Зараз у підході до виховання дітей-сиріт є серйозна небезпека. За час виховання в інтернатах вони звикають, що хтось щось постійно дає, а натомість для цього нічого не потрібно робити. Так і потім, виростаючи, дитина живе з відчуттям, що їй хтось щось винен — завжди і всюди. А цим дітям треба давати інструменти, щоб вони ввійшли в життя впевнено. Мало того, що в них травма втрати батьків, а ми ще їх позбавляємо можливості боротися за себе. Варто пам’ятати істину: продовжимо жаліти — почнемо знецінювати. Тому їм треба допомогти прийти дорослими у світ.

Яка ситуація з сиротинцями в Ізраїлі?

— Їх там просто нема. Адже насправді дітей самих не буває. Коли втратили батьків, є родичі, які стають опікунами. А тут діти часто є інструментом батьків. Бо приходять у цей світ не як бажаний вибір, а випадково. Преш за все має бути сформований інститут батьківства. Бо зараз молоді люди одружуються, народжують дітей, коли самі ще є дітьми. То, зрозуміло, що не можуть добре виховати, якщо не сформовані самі. Так само і родичі: якщо сприймають дитину як інструмент, то вважають, що це лише зайві витрати і клопоти, тому й віддають сиріт на утримування державі.

Та, думаю, що з цим ситуація скоро зміниться. Бо зараз молодь щораз більше їздить за кордон, бачить, яка там ситуація і зі сім’ями, і з вихованням дітей.

Показником нормальних стосунків у сім’ї є те, що дитина сама приходить до батьків і каже, що їй зле. Бо знає, що батьки не осудять ,а приймуть її такою як є. І це вже йдеться не про зв’язок — поверхневий контакт, а власне про стосунки — міцніші і глибші. Сім’я — це завжди стосунки.

Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН

Фотовиставка, присвячена кримським політв’язням Кремля відкривається сьогодні

Фотовиставка, присвячена кримським політв'язням Кремля відкривається сьогодні

Сьогодні, 26 лютого 2019 року,  о 12.00 у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл.Ринок, 6, 3 пов.) відбудеться відкриття тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” Антона Наумлюка “Незламні”, присвячена кримським політв’язням Кремля, їх сім’ям і і військовополоненим. 

Виставка відкривається в рамках Заходів у Львові, присвячених 5-й річниці окупації Криму Росією, які організовує Культурний центр кримських татар у Львові.

Експозицію тематичної фотовиставки кореспондента “Радіо Свобода” Антона Наумлюка “Незламні” можна буде оглянути у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл.Ринок, 6, 3 пов.) до  26 березня 2019 року, з 10 до 17 год. Вихідний день – середа. Вхід вільний.

Руслан КОШІВ

25 найбільший красунь Львова міжвоєнного періоду

25 найбільший красунь Львова міжвоєнного періоду

В одній із львівських газет міжвоєнного періоду вдалось натрапити на фотоконкурс між львівськими красунями, під назвою «Турнір краси». На сторінках «Gazeta poranna» за 1926 рік можна було побачити більше двадцяти світлин мешканок, здебільшого Львова та міст Львівщини, які брали участь в змаганнях.

Не всі конкурсантки писали справжнє ім’я, були тут і псевдоніми, імена, або просто ініціали. Дуже цікаво глянути, як саме виглядали тогочасні красуні, наскільки змінились за 90 років еталони зовнішності, зачіски, тренди. Отож, до уваги наших читачів фото конкурсанток.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: http://www.wbc.poznan.pl

 

Відтворили речі воїнів, які були знайдені в Курганному некрополі Пліснеська

Історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ” на Facebook опублікував фото реплік речей з Пліснеських курганів варязької дружини, повідомляє Гал-інфо.
Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»
Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»

У заповіднику повідомили про початок співпраці з Клубом історичної реконструкції “Лодь”.

“Хочемо презентувати репліки речей з Пліснеських Курганів. Автором цієї реконструкції є співзасновник клубу Тарас Загарук. Він реконструює речі з багатого варязького поховання кін. Х — поч. ХІ ст. з Пліснеська віднайдене Теодором Земенським ще наприкінці ХІХ ст. До нього входили: хрестик скандинавського типу, браслет, поясна гарнітура, поясні накладки та багато інших елементів одягу. Також, в межах курганів була знайдена і зброя: спис, сокири та мечі. Саме це і лягло в реконструкцію образу, що створив Тарас Загарук.

На фото представлені репліки скандинавських знахідок з Плінеська. Більшість з них зберігається у Muzeum Archeologiczne w Krakowie”, – йдеться у повідомленні.

Історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ” пообіцяв найближчим часом показати й інші репліки розроблені реконструкторами.

Довідка:

Курганний некрополь ХІ – поч. ХІІ ст. розміщений в урочищі «Поруби» в Історико-культурному заповіднику “Давній Пліснеськ”  та є пам’яткою археології національного значення. Йдеться про курганний могильник варязької дружини.

Перші фахові дослідження на могильнику ще у 1881 р. провів Т. Земєньцький, якому вдалося виявити тут два типи поховань: підкурганні кремаційні та підкурганні інгумаційні.

Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»
Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»

За сукупністю ознак, зокрема за особливостями поховальної практики та супровідним інвентарем, Пліснеський курганний могильник варто пов’язувати з середовищем варязької дружини київських князів, яка брала участь в одержавленні племінних територій Прикарпаття та Волині.

Язичницькі риси поховального обряду, передусім, репрезентує багатий супровідний інвентар (зброя, «оболи мертвих», прикраси, відра тощо), а на поступове проникнення християнства вказує західна орієнтація похованих та знахідки хрестів.

Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»
Фото з Facebook Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»

Нижню хронологічну межу існування некрополя в ур. Поруби визначає припинення функціонування оборонної лінії (валу та рову) слов’янського городища наприкінці Х ст., яку перекривали кургани. Верхнє датування ж цих поховань визначається першою третиною / серединою ХІІ ст. Відзначимо, що синхронні підкурганні інгумації з чітко вираженими рисами варязького поховального обряду зустрічаються у Городниці, Галичі, Новосілках під Володимиром тощо.

Актуальні питання православ’я в Україні обговорять у Львові

Церква Пресвятої Євхаристії (Домініканський костел). Напис при вході гласить "Soli Deo honor et gloria" ("Єдиному Богу честь і хвала"), Львів.Фото: Остап Лещук
Церква Пресвятої Євхаристії (Домініканський костел). Напис при вході гласить "Soli Deo honor et gloria" ("Єдиному Богу честь і хвала"), Львів.Фото: Остап Лещук

В середу, 27 лютого 2018 року, о 14 годині в приміщенні Львівського музею історії релігії відбудеться круглий стіл на тему “Актуальні питання православ’я в Україні”, який організовує Інститут релігієзнавства  (філія Львівського музею історії релігії).

У програмі круглого столу зустріч з митрополитом Львівським і Сокальським Православної церкви України (ПЦУ) Димитрієм (Рудюком) – учасником Об’єднавчого собору українських православних церков (15 грудня 2018 р.) та учасником процедури підписання документа про автокефалію Православної церкви України у храмі Святого Георгія на Фанарі (5 січня 2019 р.) В роботі круглого столу братимуть участь кандидат наук державного управління, начальник управління у справах національностей, релігій та фінансово-планової роботи Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації, член Експертної ради з питань етнополітики при Міністерстві культури України Леся Корнат (тема «Православна церква на Львівщині: стан та перспективи»); кандидат наук державного управління, член Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерстві культури України Устим Хаварівський («Правові засади реєстрації православних громад»);  кандидат історичних наук, доцент, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Кметь («Змагання за автокефалію: історичний контекст»); настоятель храму Святих Апостолів Петра і Павла ПЦУ у м. Жовкві  о. Маркіян Каюмов («Об’єднавчий процес православ’я»); директор Інтернет-агенції «RISU» Тарас Антоншевський («Томос у контексті гібридної війни»).

Олена МАЛЮГА
науковий співробітник ЛМІР

Модернізм із Європи. Стильні проекти луцьких довоєнних шкіл

Колаж Наталки Курсик
Колаж Наталки Курсик

Після Першої світової війни Луцьк увійшов до складу відновленої Польської Республіки. Це був час остаточного закріплення модерністичних тенденцій у мистецтві.

Освіта вважалися пріоритетним напрямком для виховання громадянина, тому ця сфера отримала значну увагу. Лише впродовж другої половини 1920-х на Волині збудували приблизно 130 шкіл.

Луцькі школи, окрім того, що ділилися на приватні і державні, ще мали розподіл за національними громадами. Правда, не кожна громада могла утримувати свою окрему школу.

У Луцьку діяли приватні: українська гімназія і школа, чеська, російська та німецька школи, кілька єврейських, усі інші – державні школи чи гімназії з польською мовою викладання.

Чисельність міста зростала, обладнання і приміщенні застарівали, тож виникала потреба у нових приміщеннях. У тридцятих архітектори стали проектувати нові будівлі для деяких луцьких шкіл. Це були стильні споруди, які репрезентували модний напрямок європейського функціоналізму. Деякі з них можна вважати одними з кращих прикладів модернізму 1930-х в Луцьку. Архітектори втілювали ідеї, запропоновані, чи розвинуті потужними німецькими, французькими та скандинавськими творчими центрами.

Гімназія імені Костюшка

Гімназія була заснована ще в 1917 році як приватний навчальний заклад. Спочатку містився у приміщенні на Кафедральній, де жила родина Косачів. Пізніше заклад став державним.

Фасад гімназії в Луцьку з проекту Толлочка
Фасад гімназії в Луцьку з проекту Толлочка

У середині 1920-х варшавський архітектор Казимир Толлочко видав щонайменше 2 проекти гімназії. Будівля гімназії, яку відкрили у 1931 році, була першою яскраво вираженою конструктивістською спорудою в Луцьку.

Казимир Толлочко – випускник Львівської політехніки, працював переважно у Варшаві. Викладач Варшавської політехніки, реставратор. Автор однієї з найбільших споруд у столиці міжвоєнної РП – Будинку для студентів. Більшість творчої кар’єри займався проектуванням громадських споруд. Він є учасником групи авторів, які розробляли багатоквартирні будівлі для військових містечок по всій державі. У Луцьку будинки із творчим вкладом Толлочка є також на вулиці 8 березня.

Фасад гімназії в Луцьку з проекту Толлочка
Фасад гімназії в Луцьку з проекту Толлочка

Луцька гімназія цього архітектора складалася з поєднання простих різних за висотою кубічних форм із акцентовано втопленими у фасад вікнами і виділеним лише однією лінією першим поверхом. Чимось нагадувала його варшавські споруди. Гімназію звели на теперішній вулиці Винниченка. У 1960-х перебудована і тепер це один із корпусів СНУ ім. Лесі Українки.

Жіноча кравецька гімназія

Проект жіночої кравецької гімназії в Луцьку створив архітектор Ян Реда. Випускник Варшавської політехніки, який потім же і проектував у співавторстві кілька нових корпусів цього інституту.

Є якийсь особливий чар у тому, як модерністи працювали із порожнім простором. Чим його заповнити? Маленьким підписом із витриманими відступами, якщо це дизайн постера чи сторінки в книзі. Кріпленням флагштоку на фасаді. Або – круглим годинником, розташованим із відчуттям пропорцій, як у цьому випадку. У внутрішньому дворі на 2 поверсі – широка тераса.

Фасад кравецької гімназії в Луцьку з проекту Яна Реди
Фасад кравецької гімназії в Луцьку з проекту Яна Реди

Гімназію почали будувати у перші дні вересня 1935 року на західній околиці офіцерського містечка. Міністерство освіти виділило 500 тисяч злотих на це будівництво. Керував роботами на місці архітектор Владислав Стахонь. Їх мали завершити до початку занять наступного шкільного року. У серпні 1936 вже влаштовували систему опалення, прокладали електрику і виконували інші внутрішні монтажні роботи.

Фасад кравецької гімназії в Луцьку з проекту Яна Реди
Фасад кравецької гімназії в Луцьку з проекту Яна Реди

Під час війни споруда використовувалася як тимчасовий шпиталь, в даний час тут управління Держспецзв’язку.

7-класна школа на Гнідаві

У 1932 році у державі відбулася реформа освітньої системи. Основою навчання тепер стала 7-класна школа.

Фасад 7-класної школи на Гнідави з проекту Тадеуша Юзефа Карасінського
Фасад 7-класної школи на Гнідави з проекту Тадеуша Юзефа Карасінського

Годинник із флагштоком, круглі вікна, конструктивно виділені частини споруди, перепад лінії даху – те, що характеризує дуже гарний проект для семикласної загальної школи на Гнідаві. Запроектував споруду міський архітектор (керівник технічного відділу магістрату) Луцька Тадуеш Юзеф Карасінський, випускник Львівської політехніки.

Скоріше всього, проект не був реалізований.

Єврейська коедукаційна гімназія імені Мойсея Глікліха

Скоріше всього, гімназія почала діяти з 1 березня 1918 року.

Мойсей Глікліх походив із родини заможних луцьких євреїв. Його брат Абрам Глікліх був власником цегельні «Лучанин», начальником телефонної станції і мав різні комерційні справи з нерухомістю.

Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша
Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша

У 1936 році луцький архітектор Францішек Кокеш виконав проект єврейської коедукаційної (тобто для хлопців і дівчат) гімназії з польською мовою викладання. Будівля мала постати на місці згорілих кошар Хани Пінчук і Теми Вінзберг, тож проект мав враховувати ці руїни. Будівельні роботи почалися в середині червня 1936, а 1 вересня почалося вже використання нової гімназії. Споруда частково включала у себе стіни кошар, які максимально використали в новій будівлі.

Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша
Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша

Головний фасад гімназії чимось нагадував деякі інші проекти Кокеша в Луцьку, наприклад, кінотеатру Polona. Прямокутник, внутрішнє поле якого «малювали» групи вікон, розташовані несиметрично відносно головного входу. Зліва флагшток, справа – напис із назвою гімназії.

Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша
Фасад гімназії М. Глікліха в Луцьку авторства Францішка Кокеша

Споруду добудували в радянський час і цей фасад повністю втратився.

Школа імені королеви Ядвіги

Середню школу імені королеви Ядвіги відкрили у 1917 році, коли ще тривала Перша світова, місто жило нестабільно і не мало чіткого політичного майбутнього. Ініціатива відкриття школи пішла від освітньо-культурної секції Польського виконавчого комітету на Русі. Президенткою секції була Аделіна Зайковська, яка проживала у родинному обійсті на Вульці.

Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської
Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської

Проект нової будівлі для школи ім. королеви Ядвіги створила луцька архітектора Анна Барановська. Про її діяльність і інші проекти практично нічого невідомо.

Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської
Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської

Авторка використала рельєф місцевості, підкресливши його вигином дашка і балюстради та зробивши вхід на куті споруди з пониженням рельєфу. Кутові вікна, флагшток цегла зовні партера, схожа як на головній пошті, підкреслювали стиль. Певно, одне з найцікавіших місць – третій поверх на зламі корпусу, де проектувалася бібліотека. Звідти мав відкриватися гарний вигляд місто.

Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської
Фасад школи імені королеви Ядвіги проекту Анни Барановської

Школу мали збудувати на місці нинішнього СІЗО на вулиці Гімназійній (тепер Бурчака) між католицьким цвинтарем (зараз Меморіал) і уже наявною тоді першою модерністичною спорудою в місті – гімназією імені Костюшка. Отже, сформувався повноцінний шкільний район: гімназія Костюшки, торгова школа і будівля Польської шкільної матері, а далі за цвинтарем – кравецька гімназія. Школа королеви Ядвіги добре доповнювала цю ділянку міста.

Проект затвердили 13 липня 1939 року. Її не встигли збудувати через початок війни.

Česká matice školská

У контексті нашої теми для повноти списку варто згадати ще одну споруду, хоч і не таку масштабну та стильну, як попередні. Будівництву чеської школи посприяв луцький бровар-чех Вацлав Земан. Він був власником земельної ділянки поряд із землею Іллі Кронштейна обабіч нинішньої вулиці Лесі Українки. У 1920-х роках він подарував її для школи.

Чеська школа з проекту Юзефа Новака, фото одразу після завершення будівництва
Чеська школа з проекту Юзефа Новака, фото одразу після завершення будівництва

Чехи звернулися до архітектора Юзефа Новака, щоб він виконав проект. Зрештою, поки тягнулася справа, школу збудували у дещо зміненій стилістиці. Спочатку архітектор задумав деякі романтичні елементи, надав споруді певного історизму, а потім змінив проект і вона стала більш модерністичною.

Будинок у радянський час був добудований, хоча в основі своїй зберігся. Зараз його частину займає товариство чехів «Матіце Волинська».

Чеська школа з проекту Юзефа Новака
Чеська школа з проекту Юзефа Новака

Попри те, що два навчальні заклади проектували варшавські архітектори, більшість виконана місцевими. Проекти гімназій та шкіл можна вважати архітектурними родзинками, які доповнили міжвоєнний міський простір.

Чеська школа з проекту Юзефа Новака, сучасне фото
Чеська школа з проекту Юзефа Новака, сучасне фото

Ці та інші проекти вказують на те, що в Луцьку жили і творили архітектори, які були здатні повноцінно розвивати тут сучасні архітектурні тенденції і вибудувати сучасне місто, з огляду на містобудівні підходи і мистецькі архітектурні віяння тієї доби.

Олександр КОТИС

Джерело: Хроніки Любарта

Читання в музеї: письменниця Вікторія Амеліна в 10 містах Луганщини

Читання в музеї: письменниця Вікторія Амеліна в 10 містах Луганщини

 3 27 лютого по 6 березня 2019 року львівська письменниця Вікторія Амеліна проведе 10 зустрічей з читачами у 10 музеях Луганської області.

Прийматимуть письменницю краєзнавчі музеї міст: Старобільськ, Станиця-Луганська, Попасна, Рубіжне, Лисичанськ, Новопсков, Біловодськ, Кремінна, Новоайдар та Сватове.

“Звісно, це не перша моя поїздка на Схід, але читати та спілкуватися саме в музеях, серед речей, які розповідають складну українську історію – це буде щось особливе, –  розповідає Вікторія Амеліна”.

Вікторія Амеліна
Вікторія Амеліна

Запрошуємо не лише послухати тексти сучасної української літератури, але й просто поспілкуватися з відомою письменницею у неформальній атмосфері.

Співорганізатор зустрічей Луганський обласний краєзнавчий музей за інформаційного сприяння програми “Культурна дипломатія між регіонами України”.

Детальний розклад “музейних читань”:

27 лютого

  • Старобільськ – Луганський обласний краєзнавчий музей, вул. Гімназична 53 – 15:00

28 лютого

  • Станиця-Луганська – краєзнавчий музей, вул. Центральна 1 – 10:00
  • Біловодськ – краєзнавчий музей, вул. Центральна 154 – 14:00

1 березня

  • Лисичанськ – міський краєзнавчий музей, пр. Перемоги 94 – 10:00
  • Рубіжне – міський музей, пр. Переможців 21 – 14:00

4 березня

  • Новопсков – краєзнавчий музей, вул. Українська 18 – 10:30
  • Сватове – краєзнавчий музей, Садова 72 – 15:00

5 березня

Попасна – краєзнавчий музей, вул. Герцена 3 – 11:00

6 березня

  • Новоайдар – краєзнавчий музей, вул. Незалежності 14 – 10:00
  • Кремінна – краєзнавчий музей , пл. Красна 16 – 14:30
Вікторія Амеліна
Вікторія Амеліна

Детальніше про авторку:

Вікторія Амеліна – українська письменниця, публіцистка, авторка романів “Дім для Дома” та “Синдром листопаду”, активна учасниця правозахисної письменницької організації PEN Ukraine та волонтерських поїздок у прифронтові міста Сходу. Твори Вікторії Амеліної відзначені кількома національними преміями, переклади публікуються у виданнях Європи та США.

Вікторія Амеліна народилася 1986-го року в м. Львові, має ступінь магістра комп’ютерних наук та, перш ніж стати професійною письменницею, близько десяти років пропрацювала в комп’ютерній галузі.

Слідкувати за новинами ініціативи можна на сторінках Культурна дипломатія між регіонами України та особистій сторінці письменниці Вікторія Амеліна у Facebook.

За детальнішою інформацією, будь ласка, звертайтеся за телефонами:

+38 (096) 08 43 131 – Олеся Милованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею

+38 (097) 33 58 423- Вікторія Амеліна

Ольга ГОНЧАР

Бережімо пам’ять героя добрими справами

Нещодавно у Львові презентували Благодійний фонд імені Тараса Карпи — капітана 3-го окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго Збройних Сил України. На відкриття прийшли друзі, родичі та співслуживці героя, а також ті, кому небайдужа справа, яку започатковують як продовження життя і мрій воїна.

Розпочинаючи вечір, сестра героя Богдана Карпа наголосила, що ця подія насправді є радісною, бо це продовження життя.

— Ми з Тарасом і його однокурсниками — курсантами Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, мали багато спільних подій. Зокрема паломництва у святі місця — Крехів, до храмів і монастирів Закарпаття, у Гошівський монастир. Ці хлопці завжди мріяли бути офіцерами нової армії. Сьогоднішній вечір — нагода проаналізувати, помріяти. Господь вчить нас, що смерть — це лише поріг. І не так важливо звертати увагу на нього, як на те, що за ним. Ми сьогодні пам’ятаємо і ця пам’ять для нас є обов’язком, щоб продовжити всі світлі мрії, справи цих хлопців, зокрема й Тараса. Їхнє життя покладене не намарно, а для того, щоб ми не боялися мріяти і жити тут, серед випробувань, — поділився спогадами після спільної молитви голова Центру військового капеланства, синкел у справах капеланства військових, ув’язнених, студентів та дітей-сиріт, отець Степан Сус.

Для усіх присутніх Богдана Карпа представила учнівські роботи зі школи Кропивницька, міста, де останні роки жив та служив герой. Діти підготували зворушливі відео, в яких розповіли історію життя і подвигу воїна.

На представленні Благодійного фонду ім. Тараса Карпи був присутній і його засновник, військовий психотерапевт Олександр Гальчинський. Саме завдяки його підтримці стало можливим розпочати цю важливу справу.

 

— Пригадую, як вперше побачив фотографію, де син Тараса стоїть біля могили свого батька. Мене наповнили особливі емоції — як батька, як офіцера. Я просто переніс цю ситуацію на своє життя. Мене це дуже пройняло. Коли Богдана розповідала, що хоче зберегти пам’ять про свого брата, у нас виникла ідея — допомагати дітям-сиротам. І саме для цього створили цей Фонд, — зазначив Олександр.

Він запропонував присутнім уявити, що відчуває дитина, яка стає сиротою. Ще недавно батьки дарували їй любов, тепло, аж раптово її світ перевертається — вона опиняється в емоційній пустелі.

— Тоді дитина переживає страх: як далі жити? Вона росте з відчуттям втрати і порожнечі. Зараз у нас є унікальна нагода допомогти таким дітям, навчити їх знаходити у собі ресурс, який допоможе їм стійко продовжити життя, — додав Олександр.

Зараз у Фонді працює п’ятеро психотерапевтів Центру психологічної підтримки „Гайда вгору!“. Вони почали працю з дітьми у ліцеї „Просвіта“ Львівської міськради.

Одна з психотерапевток також сирота. Тож добре розуміє пустку, яку переживають діти, які втратили батьків. Коли в один день усвідомлюють, що нема на кого опертися. Зрештою, й самі діти з Львівської середньої школи-інтернату №2, як наголосили медики, кажуть про те, що потребують не лише піклування — щоб вони були одягнені і ситі, але й щоб їх почули, щоб знали їхні переживання.

— Ця праця дає великий емоційний ресурс. Коли нам говорять, що з такими дітьми складно, ми знаємо, що це звичайні діти, які просто потребують більше любові. Коли в нас завершуються заняття, вони ще сидять і хочуть спілкуватися. Розповідають про себе, засипають нас питаннями на різні теми, бо хочуть уваги, чекають на наш прихід, — зазначила одна з психотерапевток центру.

Історія дня, коли Тарас Карпа був смертельно поранений — це історія великого подвигу. І, згадуючи цю фатальну для воїна та ще десятьох його побратимів дату, представниця громадської організації „Вірні традиції“, які видають комікси „Кіборги“ про історії наших воїнів, наголос, що саме завдяки таким воїнам, як Тарас Карпа, які не відступили, які були вірні присязі, ми добилися, що Росію визнали агресором, що маємо величезну підтримку НАТО.

— Це історія дев’ятнадцяти життів в одному дні літа 2014 року. Історія гідних і непереможних. І вона почалася 23 липня, коли на території Сніжного було збито два наших винищувачі і обидва пілоти впали на неконтрольовану українськими військовими територію. Цих льотчиків, рівних яким в Україні є хіба 10-15 осіб, негайно треба було рятувати. І зробити це могли лише добре підготовлені воїни — спецпризначенці, які знали всі дані розвідки. Одного льотчика їм вдалося врятувати. Одразу після повернення їх відправили шукати другого. І 19 осіб на двох „уралах“ заїхали у тил ворога, де почали пошуки. Але він не вийшов на зв’язок, бо здався у полон. Чому він так вчинив, не можемо сказати. Та це стало трагічним поворотом у цій історії. Шукаючи його, наші військові „засвітилися“ повністю. Тож опинилися в пастці, без прикриття, без можливості евакуації. Їхнє місце перебування ворогам здав місцевий фермер, якого зараз судять. Їх накрили важким вогнем… Про цю ситуацію ми ще багато всього не знаємо. Та тоді десятеро осіб загинуло, п’ятеро опинилися в полоні і лише четверо вціліли і вийшли з оточення. Досі дуже багато запитань, відчаю. Та ще й сьогодні, з ким би ми не говорили, всі кажуть — тоді ми вчилися воювати, — розповіла гостя.

Спогадами про Тараса Карпу поділився і його шкільний товариш — мер Рави-Руської Микола Зінько:

— Тарас завжди був дуже спокійний і серйозний. За весь час нашої дружби він мене двічі приголомшив. Спершу, коли вирішив вступити в Ліцей ім. Героїв Крут і вдруге, коли пішов служити у 3-ій окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго Збройних Сил України. Та він завжди знав, чого хотів і цілеспрямовано йшов до мети.

Благодійний фонд ім. Тараса Карпи помножуватиме свою працю. І її варто підтримувати – 4149 4978 6397 7072 Karpa Bohdanna.

.

Наталія ПАВЛИШИН

“Трансатлантиком” з Луцька до Рожища, або Річкові прогулянки в Луцьку на світлинах 1930-х років

Пристань в Луцьку, міжвоєнний період. Архів NAC.
Пристань в Луцьку, міжвоєнний період. Архів NAC.

У 2018 році інформаційний простір Луцька сколихнула новина: в місті оголосили про відновлення судноплавства на річці Стир. Спочатку, більшість лучан поставилися до новини з недовірою, бо довгий час річка Стир була забруднена, а дно замулене і абсолютно не готове до прогулянок судном. Проте, йшов час і давня традиція річкових прогулянок по Стиру ставала не мрією, а реальністю для мешканців Луцька.

Луцька пристань, 1930-і роки. Архів NAC.
Луцька пристань, 1930-і роки. Архів NAC.

До Дня Незалежності було відкрито річковий прогулянковий маршрут на катері. Для міста це справді історична подія, бо вперше за останні 40 років річкою Стир курсував прогулянковий катер. Цьому передував складний процес розчистки дна і берегів річки, підготовка необхідних документів. Але все це було зроблено. Місцева “Укртрансбезпека” видала ліцензію на перевезення пасажирів водним транспортом по річці Стир. В одному з інтерв’ю Волинським Новинам директор річкового порту Луцька Олег Кербалай розповів:”Посадка всіх охочих здійснити водну прогулянку здійснюватиметься біля будинку архітектора Миколи Голованя і в парку на ділянці між “Спартаком” і пляжем моржів. Екскурсія Луцьком триватиме близько 40 хвилин, згодом маршрут буде продовжено”.

Історія судноплавства в Луцьку давня і цікава. Її дослідив місцевий знавець історії нашого міста Олександр Котис. Більше можна прочитати в його матеріалі на Хроніках Любарта. А читачам розповімо про кілька епізодів з цікавої історії судноплавного Луцька першої половини ХХ століття. Одним із перших у своїх мемуарах про річкові прогулянки Стиром в Луцьку згадує депутат від Волинської губернії Василь Шульгін. Його землі знаходились в Острозькому повіті на Волині, проте він у вільний час часто приїздив до Луцька.

Луцька пристань, 1930-і роки. Архів NAC.
Луцька пристань, 1930-і роки. Архів NAC.

У своєму щоденнику Шульгін написав про один такий візит до Луцька, куди він привіз своє приватне судно під назвою “Волиночка”. Ось що він написав про ту подію, яка сталась в 1910-х роках: “Наступного літа відвезли ми “Волиночку” в місто Луцьк і там спустили на воду до річки Стир. І втрьох — Саша, я і Кочановский – пустилися в дорогу. Стир був річкою не лише сплавною, але і судноплавною. Але останнє слово звучить занадто гордо. Судна, які ходили по Стиру – це невеликі катери. Але все ж при їх наближенні плаваючі млини дають їм дорогу через стрімку течію на річці. Якось ми підпливли до одного з стрімких проходів на річці, і якась стара жінка, мабуть, єврейка, стала відчайдушно кричати, намагаючись нас зупинити. Ми причалили до берега, запитали її, в чому справа. Вона, раптом, встала на коліна, благаючи, щоб ми не йшли в шлюз. “Що ви, смерті своєї хочете?” — стогнала вона. “Чому?” — запитав я. – “Що означає “чому”? Там вчора втоплені два, сьогодні ховали”. Неможливо було дивитися на стареньку, яка валяється в ногах. “Добре, але ж нам якось же треба …”, — “Так ви зайдіть до мене. Я пошлю людей, вони на руках перенесуть ваш човен, і тоді їдьте собі з Богом”. Що було робити? Дійсно, під наглядом Кочановського “Волиночку” і багаж потягли, а господиня затягла нас до себе і стала пригощати чаєм. І дякувала”.

Спогади волинського депутата доводять, що прогулянки Стиром на початку 1900-х були дуже популярні не лише серед лучан, але й серед гостей міста.

Річкова прогулянка Стиром, Луцьк, 1939 рік.
Річкова прогулянка Стиром, Луцьк, 1939 рік.

Іншим цікавим фактом, про який вдалось дізнатись із міжвоєнної преси, було існування туристичного річкового маршруту під гучною назвою “Трансатлантиком з Луцька до Рожища річкою Стир”. Такий рейс діяв щонеділі в 1920-1930-х роках, і всі охочі могли здійснити подорож за маршрутом з Луцька до Боратина, Торговиці чи Рожища.

Фото з прогулянки Стиром «Трансатлантиком з Луцька до Рожища», 1934. На фото Г. Юзефський
Фото з прогулянки Стиром «Трансатлантиком з Луцька до Рожища», 1934. На фото Г. Юзефський

Найдалі з Луцька на пароплаві можна було допливти аж до Пінська (нині територія Білорусі). Окрім цього з Рожища постійно курсував Стиром пароплав до Луцька і Колок – це був громадський транспорт того часу. У Луцьку в 1930-х роках були пасажирські пароплави “Гдиня” і “Герольд”, які перебували в приватній власності.

Судно «Гдиня», Луцьк, 1930-і роки
Судно «Гдиня», Луцьк, 1930-і роки

Пароплав “Гдиня” вміщував 74 пасажири, а “Герольд” міг розвивати швидкість до 60 кілометрів на годину. Ймовірно існували й інші, але про них поки немає відомостей. Під час мальовничої прогулянки річкою Стир на пароплаві грав військовий оркестр. Для такої події гості пароплаву вдягали свій найкращий одяг, ніби збиралися в навколосвітню подорож. Жінки майже всі були в стильних капелюшках, а в осінню пору плечі прикривали хутром.

Судно «Герольд», Луцьк, 1933-34 рр. Фото з архіву лучанина Романа Мойсеюка.
Судно «Герольд», Луцьк, 1933-34 рр. Фото з архіву лучанина Романа Мойсеюка.

У спогадах лучан міжвоєнного періоду можна часто прочитати, що подорож пароплавом була невід’ємною складовою неділі. А ще лучани під час недільного відпочинку зазвичай ходили до храму, на прогулянку до парку і в кінотеатр на перегляд якоїсь голлівудської прем’єри, яку завезли в місто.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: РівнеРетроРитм

У Львівському парку культури встановлять новий атракціон

У Львівському парку культури встановлять “Літаючу машину”. Машина їздитиме вверх-вниз та обертатиметься навколо своєї осі. Про це повідомляє ZAXID.NET. 

На місці дитячого атракціону “Дзвіночок” у Львівському парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького встановлять новий атракціон. Про це повідомив директор парку Олександр Молодий.

За словами Молодого, дитячий атракціон “Дзвіночок” вирішили демонтувати після планового огляду його стану. На його місці встановлять сімейний атракціон “Літаюча машина”, який може вмістити 8 дорослих або 11 дітей.

“Цього року експерти, що проводять огляд атракціонів, нам сказали, що атракціон “Дзвіночок” вже не може експлуатуватися. На цьому місці встановимо новий атракціон. Це машина, яка їздить і крутиться навколо своєї осі”, – розповів Олександр Молодий.

Парк культури. Вигляд зверху. Сучасне фото
Парк культури. Вигляд зверху. Сучасне фото

На сайті електронних закупівель Prozorro уже опублікований тендер на поставку нового атракціону “Літаюча машина”, його очікувана вартість становить 964,8 тис. грн. За словами Молодого, новий атракціон планують запустити уже у травні-червні цього року.

Атракціон “Дзвіночок” у Парку культури встановили у 1986 році. Торік у парку демонтували легендарний атракціон для дорослих “Сюрприз”, який встановили у 1979 році.

Виставка живопису Людмили Давиденко відкрилась у Львові

Експозиція виставки живопису Людмили Давиденко
Експозиція виставки живопису Людмили Давиденко

Вчора, 22 березня 2019 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки живопису Людмили Давиденко.

Відкриття виставки живопису Людмили Давиденко
Відкриття виставки живопису Людмили Давиденко

Техніку нанесення ліній на полотно Людмила Давиденко називає «ризоми», що відповідає терміну «rhizome» (букв. «кореневище», або система нелінійних зв’язків, яка розширюється в усі можливі сторони одночасно, і по-суті є безкінечною). Багатошарові, пульсуючі полотна з сплетеними лініями творять абстрактні композиції, образи і фігури.

Наталка Космолінська
Наталка Космолінська

“Людмила Давиденко не так давно вийшла з родинної постійної круговерті в мистецький простір, але я дуже тішуся з того, що вона досить швидко, фактично з перших кількох  виставок, показала свій почерк, абсолютно впізнаваний  ракурс, що при такій кількості художників у Львові достатньо складно зробити. І художниця буквально  з виставки до виставки продовжує тих кілька тем в яких почала, але вона їх дуже цікаво розвиває. І тут в кожного можуть бути свої асоціації, бо художниці вдається вхопити баланс між реальністю і уявою, формальним і асоціативним”, зазначила відкриваючи виставку Наталка Космолінська.

Експозиція виставки живопису Людмили Давиденко
Експозиція виставки живопису Людмили Давиденко

Абстрактні асоціативні роботи продовжують серію «ризом», техніки і авторського принципу, де сплетіння ліній на полотні, наче кореневище розростається в всі можливі сторони, використовуючи хаотичну і, водночас, злагоджену систему. Однак з’являються нові роботи і серія, яка продовжуюючи тему зв’язків та ліній, тепер означує не лише схему «розширення», але й «рівневості» (др. грецькою «ізо»). Полотна наче мапи тактонічних чи метереологічних показників наповнюються ізолініями. Художниця зауважує, що процес її творчості і створення полотен – це процес «питань і відповідей», де кожна лінія є фіксованим моментом пошуку істини. Пошаровість та багаторівневість, є ще однією шкалою вимірювання такого постійного руху.

Людмила Давиденко
Людмила Давиденко

“Мені цікаво переглядати свої роботи, коли вони розміщені у новому просторі. Тут якесь нове життя для них. І дивишся та сам дивуєшся, це мої роботи? З’являється якийсь новий подих у роботах. І я рада за твори, що вони знайшли стіни, на яких гарно дивляться, що завітало так багато людей і є для чого працювати далі”, – поділилася враженнями художниця Людмила Давиденко.

Відкриття виставки живопису Людмили Давиденко
Відкриття виставки живопису Людмили Давиденко

Людмила Давиденко – знана львівська художниця, працює у напрямку абстрактного асоціативного живопису та кераміки. Членкиня спілки художників України, учасниця числених групових виставок, переможець премій і відзнак як живописець та скульптор. Відбулось більше 10-ти персональних виставок в Україні та закордоном. Роботи художниці експонувались на ART ZURICH, Art Paris, RHY Art Fire Basel, відтак є частиною приватних колекцій в Україні, Польщі, Росії, Німеччині, США, Франції та Швейцарії.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Популярні статті: