Олександр Гальчинський: змінимося самі — змінимо державу

568

Коли за людину говорять її справи, то хочеться більше дізнатися, що саме нею керує, за якими принципами живе і як сприймає та аналізує все, що відбувається довкола. Про Олександра Гальчинського — воїна та псхотерапевта, я згадую у статті, що стосується заснування Благодійного фонду імені Тараса Карпи та його діяльності — допомоги дітям-сиротам.

Олександр — львів’янин. Та понад двадцять років тому виїхав до Ізраїлю, де зараз і проживає. Хоча не перериває зв’язок із рідним містом. А зараз, коли наслідки війни щораз відчутніші, він консультує психотерапевтів, яким доводиться допомагати поборювати кризи воїнам, що повернулися до цивільного життя.

Вибір стати воїном і психотерапевтом був свідомий?

— Цілком. У 1993 році я закінчив на навчання в Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Після того певний час не вступав у військовий навчальний заклад, а пішов вчитися у Ветеринарну академію ім. С. Гжицького. Та вже через семестр потрапив на навчання в Ізраїль. І вже там відслужив три роки в бойовому підрозділі. Відтоді моє життя пов’язане з армією. А згодом здобув освіту психотерапевта, захистив докторську дисертацію. Так і почалася кар’єра пихотерапевта, паралельно із військовою. На сьогоднішній день я командою ротою, маю психотерапевтичну практику та викладаю у кількох навчальних закладах.

Що, на Вашу думку, потрібно зараз, щоб відбулися кардинальні зміни в Україні?

— Перш за все — зміна свідомості. Коли людей почне турбувати майбутнє, а не те, що відбувається тут і зараз, тоді й суспільство стане іншим. Мусить бути усвідомлена відповідальність: ніхто, крім мене цього не зробить. Часто чую в Україні звинувачення: „а що нам держава дала?“. Повірте, якби в Ізраїлі люди керувалися таким принципом, то цієї країни давно би не існувало. В нас надто багато ворогів, щоб ми могли собі дозволити такий стиль поведінки.

А щоб формувати сильне суспільство треба дитині змалку вкладати поняття гідності, вчити любити і дбати про це місце, де живе. І це має йти передовсім зі сім’ї. Батьки не мають права скидати це на заклади освіти. Бо завдання школи — навчити вчитися. А вихованням мають займатися батьки.

Чи не помітні такі зміни вже тепер?

— Зараз у суспільстві є лише певне вкраплення свідомих людей, які почали голосніше окреслювати свою позицію. Та, якщо повірити в молоде покоління, приділяти йому час, створювати відповідні умови для навчання, то зміни будуть. Так, різниця між 2014 і 2019 роком вже є. Українці починають розуміти, що ніхто тих змін не зробить. Та все ж треба виховувати молодь і покладатися на них.

Чи можливо навчитися жити з війною і правильно сприймати тих, хто повертається з неї?

— Нині суспільство ще не готове до цього. Зважте, солдат повертається додому після певних військових подій і знає, що залишається сам на сам зі своїми проблемою. Навіть психотерапевти не вміють ще добре працювати з військовими. Знаю чимало випадків, коли хлопці, що повернулися з війни найбільше бояться осудження за свою слабкість. Їм нав’язали думку, що бути слабким — це погано. Саме в цьому погляді й полягає різниця між Україною та Ізраїлем. Ми вчимо військових, що слабкість — це нормально. Дозволити собі бути слабким — це вибрати бути сильним, бо так можна зрозуміти себе внутрішнього і не зважати на те, що кажуть інші.

Зараз в Україні я більше консультую тих, які працюють із військовими. Ми багато працюємо зі сприйняттям. Тобто для кожного воїна одним із найважливіших кроків має бути — „сприйми те, чого не можеш змінити“. Це йдеться і про ставлення до військового, і про стосунки в сім’ї. Важливо дати зрозуміти воїну: те, що відбувається з ним — нормально.

Також для того, щоб змінилося сприйняття воїнів, служба в армії має стати суспільною нормою. Знову ж візьму за приклад Ізраїль, там змалку діти ростуть на певних цінностях. Для них не піти в армію — це щось неприйнятне. Там не служать лише ті, хто за станом здоров’я цього не може. Діти бачать тата і маму воїнів (в армії служить дуже багато жінок), ростуть у суспільство, яке воює за право бути незалежними. Тобто з дитинства їх загартовують. Тож є імунітет — емоційний, духовний. На жаль, тут такого поки що нема. Хоча, правду кажучи, там теж минуло 70 років, щоб це стало основою суспільства.

Чому метою діяльності Благодійно фонду імені Тараса Карпи обрали саме роботу з дітьми?

— Робота зі сиротами в Україні досить поверхова. Мало хто вміє лікувати травми залишеності, покинутості. Обговоривши все, ми вирішили, що правильно буде почати надавати психотерапевтичну допомогу дітям-сиротам.

Основною цінністю цього Фонду є навчити терапевтів допомагати дітям знаходити в собі приховані ресурси. Для мене психотерапія — це допомогти пацієнтові розкрити свої можливості. І моє завдання — показати їм їхні ресурси.

Зараз у підході до виховання дітей-сиріт є серйозна небезпека. За час виховання в інтернатах вони звикають, що хтось щось постійно дає, а натомість для цього нічого не потрібно робити. Так і потім, виростаючи, дитина живе з відчуттям, що їй хтось щось винен — завжди і всюди. А цим дітям треба давати інструменти, щоб вони ввійшли в життя впевнено. Мало того, що в них травма втрати батьків, а ми ще їх позбавляємо можливості боротися за себе. Варто пам’ятати істину: продовжимо жаліти — почнемо знецінювати. Тому їм треба допомогти прийти дорослими у світ.

Яка ситуація з сиротинцями в Ізраїлі?

— Їх там просто нема. Адже насправді дітей самих не буває. Коли втратили батьків, є родичі, які стають опікунами. А тут діти часто є інструментом батьків. Бо приходять у цей світ не як бажаний вибір, а випадково. Преш за все має бути сформований інститут батьківства. Бо зараз молоді люди одружуються, народжують дітей, коли самі ще є дітьми. То, зрозуміло, що не можуть добре виховати, якщо не сформовані самі. Так само і родичі: якщо сприймають дитину як інструмент, то вважають, що це лише зайві витрати і клопоти, тому й віддають сиріт на утримування державі.

Та, думаю, що з цим ситуація скоро зміниться. Бо зараз молодь щораз більше їздить за кордон, бачить, яка там ситуація і зі сім’ями, і з вихованням дітей.

Показником нормальних стосунків у сім’ї є те, що дитина сама приходить до батьків і каже, що їй зле. Бо знає, що батьки не осудять ,а приймуть її такою як є. І це вже йдеться не про зв’язок — поверхневий контакт, а власне про стосунки — міцніші і глибші. Сім’я — це завжди стосунки.

Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.