додому Блог сторінка 397

Близький помічник брата-Митрополита. Фрагмент біографії о. Климентія Шептицького у ІІ-ій пол. 30-х рр. ХХ ст.

Після 1935 року о. Климентій Шептицький бере на себе ще один  нелегкий обов’язок: щоденне піклування про Митрополита Шептицького, здоров’я якого значно погіршувалося.

Цей факт взаємин братів Шептицьких загальновідомий, оскільки Митрополит хворів із юності. Однак у 30-х роках ситуація стала катастрофічною. Один із перших біографів Владики Кирило Королевський (Жан Франсуа Жозеф Шарон (1878–1959) так описав недугу: «Із наступного місяця (йдеться про листопад 1929 року — І. М.), як про це довідуємося із одного і з його листів, він мусив перейти на милиці. Його ноги не витримували більше ваги тіла… Після 1924 року я (йдеться про Королевського — І. М.) ніколи більше не був у Львові, тому не можу точно сказати, коли він перестав вставати зі свого крісла, однак певним є те, що у кріслі він провів останні 15 років свого життя. Ноги постійно розпухали, це спричиняло гострий флебіт — доводилося нести його до ліжка і навіть допомагати йому перевертатися на ліжку. Він потребував чужої допомоги для звичайнісіньких життєвих потреб, це спричиняло надзвичайне приниження, однак він зносив усе це з ангельським терпінням і був оточений відданими людьми, яких йому ніколи не бракувало (цими відданими людьми, зазвичай, були монахи студити — І. М.)».

Зустріч в Познані на летовищі Митрополита Андрея графа Шептицького та Архиєпископа Митрополита Могилівського Едуарда Роппа. 30 червня 1930 р. Фото з колекції «Narodowe Archiwum Cyfrowe».
Зустріч в Познані на летовищі Митрополита Андрея графа Шептицького та Архиєпископа Митрополита Могилівського Едуарда Роппа. 30 червня 1930 р. Фото з колекції «Narodowe Archiwum Cyfrowe».

За словами Королевського, наслідки захворювання скарлатиною в юнацькі роки гостро виявилися 1926-28 рр. Митрополитові знерухомилася права рука, проте він намагався писати лівою і додавати по кілька слів чи й рядків до надиктованих листів. Від осені 1928 до літа 1931 спостерігалося певне поліпшення, а потім біль у суглобах відновився і тривав до літа 1937 р., після чого знову стишився аж до літа 1943, щоб уже остаточно вразити тіло.

«Наскільки міг, у ті різні періоди він правив Літургію — завжди сидячи, йому допомагав священик, який принаймні служив йому проскомидію: не знаю, яким чином він давав собі раду з обрядом роздроблення хліба, оскільки його закостенілі пальці не слухали його. Як стояла гарна погода, його виносили на ношах в сад, ноги вкривали коцами, щоби він міг трохи подихати свіжим повітрям.

У молодому віці він бажав мучеництва. Господь вислухав його, але не так, як це йому гадалось: десять років його життя були довгим мучеництвом. Те, чого він ніколи не втрачав, окрім повного використання розумових здібностей, був зір, слух і слово».

[Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський. — Львів: Свічадо, 2014. — C. 408–409].

Серед тих, що постійно допомагали  Митрополитові після 1935 року, були о. Климентій та студит Атанасій Кольбенко, який слугував йому протягом 15 років. Монахиня сестра Ванда Шептицька у своїх спогадах, які публікуємо в додатках, стверджувала, що хворобою, на яку хворів Митрополит, був туберкульоз кісток: «Останніх 20 років життя хворів. Мав туберкульоз кісток. Не міг ходити і мав складнощі з письмом. Найчастіше сидів у фотелі. Мати Йосафата хворіла подібно, як і він, але лежала тільки декілька років і померла». Згадана мати Йосафата – це Ванди  рідна сестра Софія Шептицька (1904–1958) — пізніше сестра Йосафата в Згромадженні Сестер Францисканок Місіонерок Марії.

Про перехід від організаційних справ до опіки над Митрополитом згадує Ян Сильвестр Шептицький, який одідичив після о. Климентія маєток у Дев’ятниках і спогади якого публікуємо в додатках:

«Такими малими кроками удосконалювалась і росла вправність родини Студитів. Кандидати горнулися швидше, ніж можна було їх помістити. Молодь швидко входила на більш відповідальні місця, залишаючи щораз більше часу Ігуменові. Тепер міг уже спокійніше, із перспективи, дивитися на осягнення, на свою справу. Завжди повний енергії, міг віддавати старшому братові Митрополиту щораз більше часу. Був йому секретарем та капеланом і, в міру прогресування хвороби, щораз більш необхідним асистентом під час Святої Літургії. Проте, понад усе, був і повірником. Зі собою забрав більше відомостей про Митрополита, ніж хто інший їх мав».

Митрополит Андрей та о. Климентій з монахами-студитами і хлопцями. Захоронка в Уневі. 1930 р.
Митрополит Андрей та о. Климентій з монахами-студитами і хлопцями. Захоронка в Уневі. 1930 р.

Крім своїх душпастирських обов’язків та родинних (догляд за Митрополитом), о. Климентій проявляє себе в ці роки як церковний діяч. З 1936 року о. Климентій творить низку послань-документів, які стають настановами для ввіреної йому монашої спільноти. Із 1935 року студити розпочали видання двох журналів: «Ясна Путь» (1935 – 1939 рр.) та «Промінчик Сонця Любови» (1935 – 1939 рр.). «Ясна путь» — був спеціальним журналом для Студійського чернецтва. Звісно, ініціатором видань став ігумен Климентій, який намагався всіма силами підтримати видавництво своїх співбратів. Для цього 1935 року за Уневом була закріплена навіть друкарня. Як пише дослідниця життя та діяльності Ігумена Шептицького Вікторія Чорнописька, «перші номери журналу виходили на циклограмі, а з 1936 р. друком. На сторінках місячника висвітлювалися богословські проблеми, догматичні питання, провідні аспекти чернечого життя, друкувались офіційні студійські документи, авторські послання й повчання ігумена Климентія, переклади християнських творів з іноземних мов, прозові та віршовані твори, листи-запитання, спомини ченців, поточні хронікальні записи монастирів Студійського Уставу та матеріали про перебіг діяльності ГКЦ у Східній Галичині».

[Чорнописька В. Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького) (1869—1951 рр.) — Львів: Галицька видавнича спілка, 2014. — С. 149]

Журнал «Промінчик Сонця Любови» був редагований студитом Марком Стеком, адресувався мирянам і виходив із друку щомісяця. Журнал розповсюджувався безкоштовно, а щомісячний тираж становив 15 тисяч примірників. Тут друкувалися монахи-студити, а також їхній ігумен Климентій.

Кілька років тому праці о. Климентія вийшли в серії «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні» в томі ІІ. Його упорядником, серед інших, є ієрм. Юстин (Юрій Бойко), який у передмові поділив усі твори на три тематичні частини. Першу, пише упорядник, «становлять його  «Послання до монахів» Святоуспенської Унівської Лаври та її дочірніх монастирів». На жаль, як стверджує ієрм. Юстин, до наших днів дійшла тільки мала частина таких послань.

Митрополит Андрей Шептицький з монахами-студитами та дітьми-сиротами у Свято-Успенській Унівській Лаврі
Митрополит Андрей Шептицький з монахами-студитами та дітьми-сиротами у Свято-Успенській Унівській Лаврі

Другу частину творів о. Климентія становлять його доповіді, статті та промови. Описуючи котрусь із цих праць, зазначатимемо читачу місце її першої публікації. Як правило, це були газети «Нива» (часопис греко-католицьких священиків, який з перервами виходив у період із 1904 до 1939 року) та «Богословія» — журнал, заснований 1926 року Українським Богословським Науковим Товариством.

І третю частину становлять монастирські розпорядження та документи, які стосуються організації монастирського щоденного життя.

[ієрм. Юстин, Передмова // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик. Збірка творів [текст] / Упорядник Бойко Юрій ієрм. Юстин. — Львів: Колесо, 2014. — Серія «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні». Т. ІІ. — С. 10–11]

Ми й надалі цитуватимемо та аналізуватимемо публікації о. Климентія, покликаючися на це видання.

Перший текст, оприлюднений 1936 року, —- це промова о. Климентія на конференції  братів-студитів «Під Новий рік», записана одним із монахів і опублікована у першому числі журналу «Ясна Путь» на початкових трьох сторінках. Висловлені думки «під Новий рік» стосувалися не тільки 1936 року, який стояв на порозі суспільства, а й передноворічного часу, який циклічно повторювався що 365 днів. Ігумен звернувся до монахів:

«Щоб пізнати ваготу часу, — пригляньмося — чим є Наше життя? (…).

(…) Як випаде, Брате, Твій іспит совісти на порозі того невечернього дня? На це питання не трудно відповісти. Той остаточний Твій іспит совісти буде такий, яким нині є в закінченню кожної хвилини, години, дня, місяця, року. Чому? Бо наше життя складається власне з тих частинок. І які ми в тих частинках — такі будемо в цілості. Тому дуже вважаймо на то, як ми проводимо ті дорогі години, дні, тижні, місяці, роки в монастирі. Біймося дуже, щоб їх не змарнувати. Коли змарнуємо їх — змарнуємо ціле своє життя. Не знаю, чи є щось страшніше, щось огидніше, щось болючіше — як оглядати своє змарноване життя».

Монахи-студити в у Свято-Успенській Унівській Лаврі Студійського Уставу
Монахи-студити в у Свято-Успенській Унівській Лаврі Студійського Уставу

У дальшому тексті о. Климентій порівнює життя мирян та монахів і показує його різницю. Розповідає про працю, яка повинна бути наповнена змістом, щоби приносити плоди. Бо безформенна праця, як зазначав, є причиною неспокою совісти. Окрім молитви, праця займає своє особливе місце у житті монаха-студита. Повчання о. Климентій продовжує прикладом, як небесні сили та святі всю вічність безнастанно шукають Бога. І в тому міститься їхнє найбільше щастя. Нагадує братам-студитам про сутність монашого життя:

«Ось увесь зміст нашого життя. Ми маємо бути правдивими шукачами Бога. По словам Христа — маємо молитись і неуставати, тобто, як пояснює Апостол, все робити для Бога: чи їсте, чи п’єте, все робіть нас славу Божу! … Ось у тому лежить вся наша мудрість. … Най не буде в нашому житті ані хвилини, ані одного удару серця, який би вдарив не для Бога».

Підсумовуючи, звертається до чернечої громади: «Ми маємо бути таким ж ангелами на землі. Коли будемо шукати у всьому виключно Бога — не підуть намарно ці дорогі наші монаші літа».

[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 42–43]

Того року громадськість вшанувала Митрополита Андрея з нагоди 35-ліття сходження на престол Галицьких владик. Як подяку, Андрей Шептицький запросив чільних українських діячів до Митрополичих палат на чай. Не мало, не багато, прийшло понад 200 осіб. Крім Митрополита, гостей приймали о. Климентій та рідний брат Леон Шептицький. Подаємо репортаж, написаний учасником заходу:

«Щоби подякувати українським громадянам за їхні прояви пошани й любови, висловлені Митрополитові з нагоди його ювилею, Митрополит запросив до 200 осіб до себе, до митрополичої палати, на чай. А що ж, мабуть, ані одна особа, що дістала запрошення, не відмовила собі радісної нагоди відвідати Митрополита, то вчора, у неділю 26. ц. м. в 6 год. попол. заповнилися рецепційні кімнати митрополичої палати при св. Юрі. майже двома сотками українських громадян і громадянок, голов і чільних представників (представниць) усіх українських установ, товариств та організацій політичних (Укр. Парл. Рефр. була майже в комплеті), культурно-освітніх, господарських, суспільних, харитативних та ін. Очевидно, присутній був передусім представницький духовний світ, на чолі з львівськими владиками Іваном Бучком і Микитою Будкою та й перемиським владикою Йосафатом Коциловським. Були теж брати Митрополита: протоігумен Климентій і Лев. Сам Митрополит сидів на свому фотелі у першій кімнаті та вітався з кожним своїм гостем. У дальших салях були приладжені закуски й вина. Тому, що не було ніякої офіціяльщини, ніякого примусу чи то сидіти на означеному місці, чи триматися годин прийому, ніяких промов, ніяких офіціальних тостів, панувала повна свобода й невимушений настрій; усі почували себе, як справді у когось близького і рідного, як у власній хаті. Товариська гутірка тривала до 9.30 вечора. Хто за ввесь той час хотів розмовляти з Митрополитом підходив до Його фотелю — і для кожного Він з питомою собі ввічливістю мав добре слово, просив сідати коло себе та вів розмову на тему, яка близько цікавили дану людину, виявляючи надзвичайну поінформованість про справи всіх установ та організацій. На тому недільному чаю можна було найбільш наглядно переконатися, що значить живий, у буквальному розумінні безпосередній зв’язок Високопреосвященного Митрополита Шептицького з Його вірними, з усім українським громадським світом, з усім українським національним життям».

[«Чай у Митрополита», «Діло». — 28 січня 1936 р. — № 20. — С. 3]

Митрополит Андрей Шептицький, владика Никита Будка, о. Климентій під час реколекцій для духовенства на віллі санаторію «Зелемінь» у с. Гребенів. 1933 р.
Митрополит Андрей Шептицький, владика Никита Будка, о. Климентій під час реколекцій для духовенства на віллі санаторію «Зелемінь» у с. Гребенів. 1933 р.

Не менш цікавою є публікація в наступному виданні «Ясної Путі» під назвою «Воля Божа — це святість наша» (Слово до братії о. Ігумена Климента)». У вступі о. Климентій намагається охарактеризувати сучасну йому епоху, називаючи її «прагматичною». Стверджує, що «людям нашої епохи вже не промовляють самі слова — вони жадають живих, реальних діл».

«І зовсім слушно — продовжує. Мовляв — чином, ділом покажіть то, про що говорите, тоді і тільки тоді повіримо. І самозрозуміло. Діло, чин — безмірно перевершає слово. І то є добра прикмета нашої епохи.

Молоді сьогодні імпонують лише ті діла, що є виявом якоїсь перемоги — сили, енергії над тим, що їй ставляє перепони (…)

Другою прикметою нашої епохи є то, що люди тої епохи загально жадають від тих, що беруться за якесь діло — повного, а не половинного зусилля. Най то буде найменше діло — але добре зроблене».

Ігумент Шептицький характеризує епоху в цілях педагогічних, настановних. Цим він спочатку подає уявлення про світ, а далі в настановах наголошує на тому, що необхідно людині, щоби бути сучасною цьому світу: прагматизм і доведення справи до кінця. У наступних фрагментах свого слова до братії ці дві вимоги він пояснює під кутом зору ченця і порівнює життя у монастирі зі світським. Монахи мають чітко розуміти різницю між цими двома «світами». І якщо світські люди мають своє бачення життєвої мети і «Божа Воля» дає їм різну долю, то «Воля Божа» для монаха-студита, наголошує о. Климентій, — це життя у святості.

Він зауважує, як не раз можна натрапити у монастирях на одну із єресей, коли брат-монах каже такі слова: «Святість – це не для мене, для мене, слабого — це зависока мета.

(…) Можна це розуміти подвійно, — пояснює Ігумен, — коли брат під цим хоче виявити свою покору і свою людську безсильність, щоби в тому напрямі власними силами щось-небудь зробити — а то добре!

Одначе, коли під плащиком покори ми ховаємо свою склонність до лінивства, до середньо-вигідного життя та нехіть до зусиль, до подвижництва — так це є ясна життєва єресь».

Ці слова стосуються не лише монахів, але й світських людей. Зрештою, о. Климентій це також зазначає. Далі він промовляє про святість як християнську категорію, що також має універсальне значення, однакове для мирян і для ченців.

У цій статті знаходимо цікаву інформацію, яка висвітлює важливий момент із життя братів Шептицьких. Вони молилися, щоби Господь дав українцям покоління святих, яких не так багато було в історії греко-католицької Церкви.

«Отець Митрополит, коли були ще молодим, часто говорили мені: «Молімося, щоби Г. Бог підняв у нашому народі хоч одно покоління святих. Я, — казав він, — часто прошу Бога, щоби дав нам 90 тисяч святих». Не знаю, чому якраз 90 тисяч? Але не раз таке я від Них чув, сам зачав молитися й много Божих Служб зістало принесених Богові в тім наміренню, щоби нам зіслав святих».

[Опубліковано у: Ясна Путь. — 1936. — № 3. — березень. — С. 2–5 . Цит. За: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 42–43]

Іван МАТКОВСЬКИЙ

У Львові митці просять організувати виставку робіт Ніла Хасевича

У Львові митці просять організувати виставку робіт Ніла Хасевича

Львівська обласна організація Національної спілки художників України, просить організувати у Львові виставку робіт Ніла Хасевича. Відповідний лист звернення надійшов гендиректору Львівської Національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького Тарасу Возняку та гендиректору національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” Руслану Забілому.

“З огляду на важливість художньої творчості Ніла Хасевича, що відображала життя і боротьбу українського народу за визволення і свободу, просимо Вас стати організатором позачергової виставки його творів в музеї “Тюрма на Лонцького”, – зокрема зазначено у зверненні.

Як зазначив в коментарі Гал-інфо Руслан Забілий:

“Кілька років тому у Національному музеї “Тюрма на Лонцького” проводили заходи пов’язані з постаттю Ніла Хасевича, але ми більше акцентували на його постаті, як учаснику визвольного руху і, меншою мірою, як на художнику, хоча це для нас також було важливо. В даному випадку, я вважаю, що акцент треба поставити саме на художньому здобутку і це пасувало б зробити Львівській картинній галереї. В цьому випадку ми б могли ефективно спрацювати, як тандем двох національних музеїв. Треба розповісти історію цього чоловіка, а головне  – презентувати його творчу спадщину, показати її та більше ознайомити українських громадян саме з творчим спадком графіка підпілля Ніла Хасевича. Ми будемо звертатися до Львівської картинної галереї, до наших колег та партнерів, з пропозицією організації спільної виставки з акцентом на його творчу спадщину.”

Руслан Забілий зазначив, що на сьогодні є достатня кількість творів Ніла Хасевича, щоб організувати таку виставку. Зокрема, його легендарні дереворити зберігаються в ГДА СБУ у Києві, а також у приватних колекціях та в архіві Центру досліджень визвольного руху.

Звернення ЛОО НСХУ про організацію у Львові виставки робіт Ніла Хасевича.
Звернення ЛОО НСХУ про організацію у Львові виставки робіт Ніла Хасевича.

Довідка.

Ніл Хасевич походив із незаможної родини диякона, отримав європейську освіту, але замість всесвітнього визнання свідомо обрав шлях митця-повстанця УПА, перебуваючи майже 10 років у підпіллі.

Нагадаємо, що Ніл Хасевич закінчив Варшавську академію мистецтв, відділ графіки майстерні професора В.Скочиляса. Був одним із засновників Товариства українських митців „Спокій” у місті Варшаві. Брав участь у багатьох виставках Польщі, наIV виставці Асоціації Незалежних Українських Митців (АНУМ) у 1934 та 1942 роках, на Ретроспективній Виставці Українського Мистецтва в Національному Музеї в 1935 році у Львові, на виставці української графіки в Берліні та Празі, на міжнародних виставках у Варшаві, Чікаго, Лос-Анжелесі.

Ніл Хасевич був активним учасником Української Повстанської Армії. Талановитий пропагандист та агітатор, керував повстанською друкарнею. Плідно працював як художник, готуючи ілюстрації до журналу “До Зброї”, “Український перець” та “Хрін”. Виконав знаменитий цикл “Волинь у боротьбі”, присвячений героїчним подіям повстанського руху.

150 графічних композицій створив за роки перебування в УПА. Карикатури на радянський режим та його лідерів, видрукувані у сатиричних журналах «Український перець» та «Хрін» неабияк дратували комуністичну владу. Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля. Дереворити, створені ним у криївках та потім віддруковані у підпільних типографіях були вагомим аргументом проти радянської пропаганди.

Копії гравюр Ніла Хасевича розповсюджувалися серед іноземних посольств та делегатів сесії Асамблеї ООН. Тому акцію по знешкодженню «Бей Зота» радянські спецслужби  розробляли особливо ретельно.

В умовах важкої підпільної боротьби та зневіри розробив проекти нагород УПА. Щоб підтримати моральний дух бійців, показати важливість цієї боротьби. Загинув 4 березня 1952 року у бункері на Волині.

Наталка РАДИКОВА

В Львівському музеї історії релігії презентують видання духовної спадщини митрополита Василя Липківського

В Львівському музеї історії релігії презентують видання духовної спадщини митрополита Василя Липківського

В четвер, 7 березня 2019 року, о 15 годині в Львівському музеї історії релігії  (пл. Музейна, 1) відбудеться презентація 6-томного видання духовної спадщини митрополита Василя Липківського: «Вибрані твори митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864–1937)», що вийшло у видавництві «Українські пропілеї».

Досить успішний в кар’єрі, законослухняний протоієрей, народний митрополит, майже святий для парафіян, а останні десять років життя (1927–1937рр.) – усіма забутий, у злиднях і поневіряннях, під постійним наглядом, із періодичними арештами. Хто він? Відповідь на це запитання дасть дослідниця історії української Церкви ХХ століття, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковної історії Київської православної богословської академії, упорядник видання Ірина Преловська.

Ірина Преловська
Ірина Преловська

Мета дослідниці – повернути пам’ять про Василя Липківського Україні й українцям, щоб люди дізналися де він жив, працював, служив, де був висвячений і де загинув.

Організатори – Львівський музей історії релігії, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Олена МАЛЮГА
науковий співробітник ЛМІР

10 цікавих фактів про Венеційську кам’яницю

У Львові, у південній частині площі Ринок, 14 знаходиться Венеційська або Массарівська кам’яниця. Чим вона привертає увагу львів’ян та численних гостей міста? Звідки кам’яниця бере свою назву? Відповідь на ці питання та інші цікаві факти з історії кам’яниці можете знайти у нашій сьогоднішній публікації.  

  1. Коли саме і ким Венеціанська кам’яниця будувалась точно невідомо, але є відомості що у 1589 році вона була перебудована з готичного будинку у стилі італійського ренесансу. Таким чином, цього року виповнюється 430 років від часу її перебудови.
  2. Перебудову будинку здійснював видатний львівський архітектор Павло Римлянин за участю Павла Щасливого.
Вигляд на південну сторону пл.Ринок. Третя зліва Венеційська або Массарівська кам’яниця. Поштівка, 1906 рік.
Вигляд на південну сторону пл.Ринок. Третя зліва Венеційська або Массарівська кам’яниця. Поштівка, 1906 рік.
  1. Одним з характерних архітектурних елементів даної споруди є так званий діамантовий руст (оздоблення фасаду квадратами чи прямокутниками, які мають форму чотиригранних пірамід)
  2. Якийсь час кам’яниця належала далматинцю Антоніо Массарі, який у другій половині 16 ст. приїхав до Львова та виконував у нашому місті функції консула Венеції.
Крилатий лев з розгорнутою книгою над входом у будинок №14, пл. Ринок. Фото Мар’яни Іванишин
Крилатий лев з розгорнутою книгою над входом у будинок №14, пл. Ринок. Фото Мар’яни Іванишин
  1. З іменем власника, – Антоніо Массарі, і пов’язана назва кам’яниці – Массарівська. Кам’яницю називають також і Венеціанською, оскільки її власник був венеційським консулом у Львові.
  2. Над входовим порталом кам’яниці розташований крилатий лев з розгорнутою книгою, у якій можна прочитати напис латиною : ‘‘Pax tibi Marce evangelista meus’’, що означає ‘‘Мир тобі, Марку, мій євангелісте’’. У книзі також можемо побачити дату ‘‘1600’’, яка засвідчує рік однієї з реставрацій будинку.
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Адама Ленкевича, 1938 рік.
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Адама Ленкевича, 1938 рік.
  1. Кам’яний лев євангеліста Марка з розгорнутою книгою є гербом Венеції. Оскільки Антоніо Массарі був венеційським консулом у Львові, тому і на його будинку можемо бачити цей символ.
  2. Власник кам’яниці – Антоніо Массарі, одружився з донькою львівського міщанина Яна Шольц–Вольфовича. Ян Шольц–Вольфович заклав у 16 ст. Єзуїтський парк (сучасний парк ім. І. Франка), який згодом перейшов у власність зятя. І тоді Массарі впорядкував цей парк на італійську манеру.
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Мар’яни Іванишин
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Мар’яни Іванишин
  1. У 19 столітті відбулась ще одна перебудова кам’яниці, внаслідок якої вона втратила свій первісний вигляд (було добудовано четвертий поверх та додано одне вікно по фасаду). Реставрації будинку проводились також і у 20 ст., а саме у 1936 та 1998 роках.
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Мар’яни Іванишин
Венеційська або Массарівська кам’яниця у Львові на Площі Ринок №14. Фото Мар’яни Іванишин
  1. Кам’яниця № 14 вважається однією з найкраще збережених кам’яниць південної частини площі Ринок. Сьогодні споруда є житловим будинком, а також тут розміщені різного роду ресторації. Будинок належить до пам’яток архітектури національного значення.

Мар’яна ІВАНИШИН

Джерела:

  1. Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. / Серія ‘‘Історичні місця України’’. – Вид. 3-тє зі змінами. – Львів: Світ, 2006. – 272 с. : іл.;
  2. Содомора А., Домбровський М., Кісь А. Anno Domini. Року Божого : Латинські написи Львова / Автор проекту Василь Габор. – Л. : ЛА ‘‘Піраміда’’, 2008. – 288 с.;
  3. www.polona.pl

13 неопублікованих раніше світлин Володимира Івасюка. Ексклюзив

Володимир Івасюк
Володимир Івасюк

До 70-річчя з дня народження відомого українського композитора Володимира Івасюка інтернет-видання «Шпальта» опублікувало невідомі раніше світлини автора «Червоної рути».

Володимир Івасюк на зйомках к/ф "Червона рута"
Володимир Івасюк на зйомках к/ф “Червона рута”
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк

 

 

Доступ до декількох ексклюзивних світлин відомого композитора надала дирекція Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка. Їх не виставляли в експозиції музею і майже ніде не публікували. Знімки зберігають у фондах музею. На цих фото – Володимир Івасюк сам та з сестрою Галиною.

Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк з сестрою Галиною
Володимир Івасюк з сестрою Галиною
Володимир Івасюк з сестрою Галиною
Володимир Івасюк з сестрою Галиною
Володимир Івасюк
Володимир Івасюк

На більшості знимків Володимир Івасюк на природі – біля моря чи гір. На одній зі світлин композитор фотографує.

Як відомо, фотографією композитор займався професійно і майже ніколи не розлучався з фотоапаратом.

Наталія ФЕЩУК

Фото Ірини БОЛЕСТИ

Джерело: Шпальта

Оксана Муха стала учасницею популярного телепроекту «Голос країни» (відео)

Оксана Муха

 На одне із найпопулярніших вокальних шоу на українському телебаченні «Голос країни» (телеканал «1+1») Оксана Муха пішла із місією – відкрити українцям ім’я і талант легендарної американської співачки українського походження Квітки Цісик.

Оксана Муха
Оксана Муха

Для самої Оксани Квітка є такою собі «хрещеною мамою» у музиці – саме її голос змалку найбільше зачарував Муху, а вже в дорослому віці вона стала володаркою Гран-прі І міжнародного фестивалю ім. Квітки Цісик (2011 р.), де її назвали «українською (або другою) Квіткою Цісик». «Квітка Цісик повернулась до нас голосом Оксани Мухи», – так влучно тоді висловилася народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко про молоду львівську співачку.

Виступ Оксани Мухи на шоу "Голос країни"
Виступ Оксани Мухи на шоу “Голос країни”

Згодом Оксана кілька років поспіль була учасницею масштабного всеукраїнського проекту «Незабутня Квітка», а торік дала у містах та містечках Західної України два десятки сольних концертів-присвят Квітці, якій у 2018-му було б 65…

На «сліпих» прослуховуваннях «Голосу країни-9» Оксана Муха виконала ліричну пісню з репертуару Квітки Цісик «Де ти тепер» – на голос співачки розвернулося два зіркові тренери: Потап і Дан Балан.

Галина ГУЗЬО

Жовква та Куликів на столітніх фото

Фотографії Старого Львова вже знайомили своїх читачів із світлинами столітньої давнини, які були зроблені в часи Першої світової війни в місті Жовква на Львівщині. Сьогодні хочемо поділитись новою знахідкою і вона також стосується Жовкви та селища міського типу Куликів Жовківського району Львівської області.

Куликів, 1914-1918 рр.
Куликів, 1914-1918 рр.
Куликів, 1914-1918 рр.
Куликів, 1914-1918 рр.
Куликів, 1914-1918 рр.
Куликів, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.
Жовква, 1914-1918 рр.

Нагадаємо, що у 1994 р. Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: http://www.bildarchivaustria.at/

До 130-річчя від Дня народження Тараса Франка відкриють виставку в Києві

Тарас Франко – вояк австрійського війська. Фото 1916 р.
Тарас Франко – вояк австрійського війська. Фото 1916 р. (взято з https://frankolive.wordpress.com/2016/05/03/%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D1%83-2-%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85/)

У вівторок, 5 березня 2019 року, о 12.00 год  у Квартирі-музеї родини Івана Франка у Києві (вул. Володимирська, 48А,  кв. 15), відбудеться урочисте відкриття експозиції «Загартований Франковий  сокіл», до 130-річчя від Дня народження другого сина Івана Франка – Тараса.

Тарас Франко — філолог, перекладач, літературознавець, письменник, педагог, мемуарист, один з упорядників Франкового архіву й бібліотеки, січовий стрілець, художник.

«Загартований Франковий  сокіл»
«Загартований Франковий  сокіл»

Нагадаємо, що Квартира-музей родини Івана Франка у м. Києві була відкрита за ініціативи внука Івана Франка – Роланда у листопаді 2016 року в будинку, куди в 1950 році радянська влада насильно переселила родину Тараса Франка зі Львова.

Організатор заходу – Міжнародний фонд Івана Франка.

Телефон для довідок  та акредитації преси: (066) 711-12-84.

E-mail: presa.frankofund@ukr.net

Контактна особа: Ольга Нижник

Вхід вільний.

Виставка плакатів Надії Козак «Мотивація» відкрилася в “Штуці”

Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»
Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»

В п’ятницю, 1 березня 2019 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація».

Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»
Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»

“Виставка називається «Мотивація» і в ній я виразила те, як я бачу цей процес і хочу, щоб люди через виставку відчули його присмак. Це моя перша персональна виставка на якій  представлено 14 плакатів в техніці колажу. Колаж різних фотографій та комбінації шрифтів. Моя улюблена робота – «Щоб знайти другу половинку – треба знайти першу», бо я прихильник того, що спочатку людина повинна знайти, відкрити себе, а тоді вже заслуговує на щось більше”, – розповіла Надія про виставку.

Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»
Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»

Надія Козак ще вчиться, але її роботи дуже стильні і з першого погляду передують основний меседж плакату. Її авторський стиль у поєднанні з мотиваційним змістом не залишають байдужими навіть випадкових глядачів.

Експозиція виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»
Експозиція виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»

“Я закінчила Львівський поліграфічний коледж і темою моєї курсової роботи було створення плакатів. Тож я принесла свої роботи свої роботи викладачці, щоб показати як я бачу плакати. Поряд були й інші викладачі, які теж на них подивилися. І в цей момент запала така тиша, що я зрозуміла або все дуже добре, або дуже погано. Мені сказали, що роботи є сирими, але керівник стала на мій захист, сказавши, що я сильна студентка і обов’язково витягну і зроблю роботи добре. Ці слова стали для мене своєрідним поштовхом для створення мотиваційних плакатів. Займаюся я не тільки плакатами, а й ілюстраціями. Ілюструю обкладинки книжок, вірші, арт-буки”, – ділилася враженнями мисткиня.

Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»
Відкриття виставки плакатів Надії Козак «Мотивація»

Надія Козак – графічний дизайнер, ілюстратор. Освіта: Львівський поліграфічний коледж, Українська академія Друкарства.

Надія Козак
Надія Козак

Автор проекту мотиваційних листівок. Розробляє друковану продукцію для провідних фестивалів, зокрема для міжнародного кінофестивалю. «Маю три любові: подорожі, латиноамериканські танці і мистецтво».

Надія Козак та Євген Булавін на відкритті виставки плакатів «Мотивація»
Надія Козак та Євген Булавін на відкритті виставки плакатів «Мотивація»

Експозицію виставки плакатів Надії Козак «Мотивація» можна оглянути в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) до кінця березня щодня з 10:00 до 21:30, вхід вільний.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Волинь 90 років тому: будівництво, мости, залізниця, цікаві факти

Будинок на чотири родини. Фото міжвоєнного періоду
Будинок на чотири родини. Фото міжвоєнного періоду

В 1920-х років про Волинь писали як ідеальний край для ведення фермерства. Окрім того, вдале розташування регіону мало б сприяти торгівлі. Водні артерії були одним із найзручніших шляхів, завдяки яким можна було транспортувати різну продукцію. Саме тому ставка на судноплавство на Волині була дуже великою. Волинь в 1920-ті роки називали регіоном без доріг, адже загальна протяжність шосе була невеликою порівняно із сусідніми воєводствами, а із залізничними коліями ситуація була ще гірша.

Дорога та міст в Клевані. Фото міжвоєнного періоду
Дорога та міст в Клевані. Фото міжвоєнного періоду

Саме річка Стир вважалась «ідеальною водною дорогою». Її перспективність полягала і в тому, що тут було багато джерел, які можна було виявити взимку за відмінним кольором льоду.

Новий залізобетонний міст у Володимирі-Волинському. Фото міжвоєнного періоду
Новий залізобетонний міст у Володимирі-Волинському. Фото міжвоєнного періоду

З точки зору туризму, найпривабливішими краєвидами на річці Стир вважались пейзажі поблизу містечка Торговиці (сучасна Рівненщина). Колориту подорожі по Стиру додавали береги, вриті квітами азалії, яких було багато поблизу Луцька, Олики, Дубна, Млинова, Рівного, Корця.

Міст через річку Іква, по дорозі Луцьк-Дубно. Фото міжвоєнного періоду
Міст через річку Іква, по дорозі Луцьк-Дубно. Фото міжвоєнного періоду

Те, що Волинь знаходиться в низовині, негативно відбилось на її містах, які в своїй більшості виникали поблизу рік. І це створювало певні незручності для розбудови залізниці в таких містах, як Луцьк, Рівне, Ковель та Володимир.

Бетонний міст через р. Турія в Ковелі. Фото міжвоєнного періоду
Бетонний міст через р. Турія в Ковелі. Фото міжвоєнного періоду

На початку 1920-х років найбільшим містом Волині було Рівне, де мешкало 70 тис. мешканців, далі йшов Луцьк і Ковель.

Будинок на дві родини. Фото міжвоєнного періоду
Будинок на дві родини. Фото міжвоєнного періоду

Три найбільші міста Волині мали спільні проблеми пов’язані із появою нових будівель в містах. Першою і найважливішою перешкодою була відсутність регуляторних планів забудови міста, хаотичність у поширенні великих об’єктів і створення дрібних будівельних ділянок, які негативно впливали на розвиток міста.

Ліцей у Кременці. Фото міжвоєнного періоду
Ліцей у Кременці. Фото міжвоєнного періоду

Позитивно на будівництво в регіоні вплинула поява урядових колоній в Луцьку, Володимирі, Костополі, Горохові, Рівному, Дубно та інших містах.

Процес реконструкції ліцею в Кременці. Фото міжвоєнного періоду
Процес реконструкції ліцею в Кременці. Фото міжвоєнного періоду

На всю Волинь було всього 12 електростанцій, які перебували у міській та приватній власності.

Міст у Ковелі. Фото міжвоєнного періоду
Міст у Ковелі. Фото міжвоєнного періоду

На середину 1920-х років місто Луцьк займав територію 618 гектарів і лічило 29 508 мешканців, з яких 6977 – поляки, 4578 – українці та росіяни, 17269 – євреї, 358 – німці, 261 – чехи, 65 – інші.

Панорама Клевані. Фото міжвоєнного періоду
Панорама Клевані. Фото міжвоєнного періоду

Місто Луцьк назвали колись «Східним Римом», а в 1920-х роках «Волинською Венецією». Рівне називали «найбільшим містом Волині із американським розмахом».

Урочисте відкриття залізничної лінії Луцьк-Стоянів-Львів. Фото міжвоєнного періоду
Урочисте відкриття залізничної лінії Луцьк-Стоянів-Львів. Фото міжвоєнного періоду

У 1925 році було розпочате будівництво залізничної колії маршрутом Луцьк-Стоянів-Львів. Офіційне її відкриття відбулось 10 березня 1927 року.

Перший потяг на залізничної лінії Луцьк-Стоянів-Львів. Фото міжвоєнного періоду
Перший потяг на залізничної лінії Луцьк-Стоянів-Львів. Фото міжвоєнного періоду

Ілюстрації доповнюють загальну картину будівництва на Волині в міжвоєнний період.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: Хроніки Любарта

Вагнер на сцені Львівської опери – «український прорив» чи фіаско?

Ельза (Олеся Бубела) у опері ''Лоенгрін''
Ельза (Олеся Бубела) у опері ''Лоенгрін''

У середу, 27 лютого 2019 року, в дзеркальній залі Львівської національної опери (проспект Свободи, 28) відбулася прес-конференція з нагоди виходу опери «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера.

Знову в репертуар Львівської національної опери входить Вагнер (1813-1883) – геніальний композитор, музичний критик, диригент, реформатор опери. Уявляєте, більше ніж півтора століття його твори хвилюють і дивують до наших днів. Захоплюючою сторінкою в історії оперного мистецтва Львова є популярність творчості німецького митця та любов до його творів. В кінці ХІХ – початку ХХ ст. на львівській сцені йшла більша частина його музичних драм («Летючий голандець», усієї театрології «Пісні Нібелунгів», «Тангойзер», «Лоенгрін»).

Як зазначено у статті «Повернення тріумфу: 150-літня історія постановок опер Ріхарда Вагнера на Львівській сцені» популярність опер Великого маестро у слухачів була викликана, насамперед, особливими новаціями, які вніс в оперне мистецтво композитор. Його музика відрізняється від усього, що було створено до чи  після нього.

Прес-конференція з нагоди випуску опери ''Лоенгрін''
Прес-конференція з нагоди випуску опери ”Лоенгрін”
  • В опері Вагнера Ви не почуєте традиційних арій, дуетів, ансамблів чи хорів. На його переконання, першочерговим елементом на сцені є драма, тобто безперестанний розвиток сюжету. Це точно, як у житті;
  • Таким чином, твори Вагнера прийнято називати не операми, а музичними драмами.
  • Ідеї безперервного розвитку драми Вагнер підпорядковує всі музичні елементи: тривале розгортання мелодії, яка прагне уникати стійкості, а навпаки – все більшого і більшого емоційного напруження; неповторне звучання оркестру, для якого композитор із кожним тактом знаходить все нові та нові барви; емоційна та виконавська складність вокальних партій, виконавці яких не мають часу на перепочинок, а постійно присутні у розгортанні «драми життя;
  • Ще однією особливістю партитури Вагнера є лейтмотивна система. Лейтмотив – це не велика мелодія, яка асоціюється із певним героєм опери, настроєм або предметом. Як тільки йдеться про особу чи явище, яке виражає лейтмотив, ця мелодія з’являється в оркестрі чи у вокальній партії.

Опера «Лоенгрін» мала щасливу сценічну історію. Адже кілька разів поновлювалась в репертуарі різних оперних театрів Львова. Її перше виконання у Львові відбулося 1877 року на сцені театру Скарбека (сьогодні – Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької).

На прем’єрі опери «Лоенгрін» (1877) провідні партії виконували:  у партії Лоегріна – Юліан Закревський і Олександр Концевич, котрий виконував партію Промовця короля. Однак прем’єра «Лоенгріна» не була успішною, і вистава пройшла лише 4 рази. Причиною цьому була невідповідність сил оперної трупи, оркестру і хору до вимог партитури Ріхарда Вагнера.

Патронеса нашого оперного театру Соломія Крушельницька мала у своєму репертуарі 6 головних партій із опер Вагнера: Ельзи («Лоенгрін»), Єлизавети («Тангойзер»), Валькірії («Зігфрід»), Брунгільди («Загибель богів», «Валькірія») та Ізольда («Трістан та Ізольда»).

Зі слів самої Крушельницької: «Створення жіночих образів Вагнера – велика, але й не легка радість. <…>Всі вони майстерно окреслені, проте постійно коливаються між реальним життям і невловимістю вигадки». Ці слова видатної співачки, які подані у статті «Повернення тріумфу: 150-літня історія постановок опер Р. Вагнера на Львівській сцені» підкреслюють насамперед кропітку акторську працю над роллю, не говорячи навіть про вокальну майстерність. І справді одна із заслуг Соломії Крушельницької на світовій оперній сцені – осмислення та новаторська інтерпретація жіночих партій із вагнеревських драм.

Постановка опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін» в наші дні на сцені Львівської національної опери вже викликала жваві дискусії в львівських мистецьких колах.

«Інноваційність мистецтва потребує експерименту, пошуку себе у просторі і в часі. І очевидно постановка „Лоенгріна” у Львівській національній опері викличе різні почуття і думки у глядачів. Також 1 та 2 березня культурологічна платформа в якій візьмуть участь науковці з України, а також знані наковці із Німеччини і Польщі. І на цій події твори Вагнера, які рідко виконуються в Україні. Це буде концертна програма, яка відбудеться у дзеркальній залі нашого театру. Таким чином ми розширюємо простір Вагнера  в Україні» – поділився Генеральний директор Львівського оперного театру Василь Вовкун.

Прес-конференція з нагоди випуску опери ''Лоенгрін''
Прес-конференція з нагоди випуску опери ”Лоенгрін”

Сюжет опери «Лоенґрін» зосереджений на середньовічному епосі про легендарних воїнів Святого Грааля, які оберігали скарб. Головний герой опери – справедливий лицар, який припливає на запряженому лебедем човні, рятує принцесу Ельзу та прагне захищати її народ. Але за однієї умови: Ельза ніколи не запитає його ім‘я та звідки він прибув. В душі принцеси зароджуються сумніви, і та порушує умову, задаючи фатальні питання… Міф про добро і зло, довіру і сумніви постане на сцені Львівської опери у сучасному актуальному для сьогодення вирішенні.

«Я давно мріяв про роботу над оперою „Лоенгрін”. Мені доводилося диригувати музику Вагнера менше в Україні, більше за кордоном. Виставу не довелось ставити, тому, що Вагнер вимагає великого ресурсу. Якісного і професійного оркестру, хору, соліста. Але у Львові в оперному театрі є оркестр та хор, які заграють і виконають Вагнера. Оперу Вагнера „Лоенгрін”, яку підготували без купюр і скорочень. А це буває дуже рідко. Тому  що, наприклад, опери італійських композиторів Пуччіні, Маскані, Верді можна проспівати маючи хороший вокал, а от з Вагнером набагато складніше. Тут якщо просто мати природу, голос і не вміти ним розпоряджатися,тобто співати впівголоса або повним звуком тоді до кінця ми цього не доспіваємо. Тим, хто співали італійський матеріал, але ніколи не співали Вагнера буде складніше. Але для цього потрібна практика і поставлена ціль, щоб все доводити до досконалості»   – розповів диригент-постановник Мирон Юсупович

У постановці режисера Міхаеля Штурма (Німеччина) дія опери «Лоенгрін» починається зі слів «Ніколи не питай мене», яку виконує хор розділений на половини сцени. Зліва – це уособлення декількох героїнь Ельз, а по праву сторону – Ортруд. Вони рухаються як ляльки на 30 ліжках промовляючи цю єдину фразу українською мовою. Яка, на жаль, звучить фальшиво і її майже не чутно, як і більшість арій. І навіть головний герой Лоенгрін (Роман Коренцвіт) ні чим не відрізнявся від подачі голосу інших персонажів. Хіба що тільки пасивністю і холодом гри на сцені. На прес-конференції Роман Коренцвіт згадував, що він спочатку з холодом віднісся до цього матеріалу, а потім змінив думку. Здається він так і не змінив думку, якщо його персонаж був на сцені ніякий не лицар, а дійсно ляльковий персонаж П’єро, яким його зобразив художник-постановник і дизайнер костюмів Маттіас Енгельманн (Німеччина). А проблема з вокалом теж пов’язана зі сценографією, але про це трохи пізніше. Цю фразу «Ніколи не питай мене» аргументував і пояснив сам режисер-постановник опери.

«Я сильно вражений тим, що у цій країні є надзвичайно чудові, потужні співаки, які можуть прекрасно співати Ваґнера», – поділився режисер-постановник Міхаель Штурм. Окрім цього, щодо сюжету опери зазначив: ««Ніколи не питай мене»  – це основа цього твору і ви почуєте ці слова українською мовою. Це основний мотив всієї вистави. Що відбувається між чоловіком та жінкою, що відбувається між різними людьми із різних верств? Що відбувається в суспільстві, в якому не можна ставити  питань? І коли ти займаєшся Ваґнером, ти потрапляєш у вимір, який дуже сильно проникає і в середину тебе і виходить назовні».

А зараз піднімемо питання про проблему сценографії Маттіса Енгельманна у опері «Лоенгрін». Що ми бачимо на сцені? Поролонова стіна і підлога зеленого кольору та ліжка, як в психлікарні. Моя точка зору на цю проблему така: через цю конструкцію актори у  просторі виглядають меншими та рухаються як штучні ляльки, а ще їх майже не чутно зі сцени у глядацькій залі. Зі  сцени на глядачів тиснув величезний холодний сіро-зелений закритий простір, заставлений металевими ліжками, на яких лежали  і рухались розкудлані «істоти», а поміж них снував дивовижний люд зодягнений у сірі довгі плащі із  золотими масками – черепами замість облич.

Сцена з опери ''Лоегрін''
Сцена з опери ”Лоегрін”

Образно-сценографічне рішення опери «Лоенгрін» було однотипне. Аргументом на користь моєї думки може бути те, що впродовж трьох дій майже нічого не змінюється. Простір залишається той самий, зменшується кількість ліжок і їх розташування на сцені. Якщо в першій дії їх тридцять, то, в другій два великі і знаходяться вони в центрі. А в третій дії їх на початку два і вони розташовані по різні сторони сцени, а потім наприкінці дії їх знову тридцять.

З першої хвилини, як тільки відкрилась завіса і зазвучала  музика Вагнера,  те,  що побачили глядачі на сцені, викликало в кожного масу  емоцій: одних шокувало, інших обурило, ще інших зацікавило, але ніхто не залиши глядацької зали.

Прем’єра легендарної опери «Лоенґрін» відбудеться 1, 2, 6 та 7 березня у Львівському Національному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької, початок о 18:00.

 Денис ГУГНИН

«Дударик» здивує львівську публіку революційним виконанням творів Шевченка!

«Дударик» здивує львівську публіку революційним виконанням творів Шевченка!

9 березня у Львівській національній філармонії (вул. Чайковського, 7) відбудеться концерт «Шевченко Revolution» у якому концерті твори Шевченка прозвучать в оригінальному аранжуванні та в різних стилях – від неокласики до року.

«Ми влаштовуємо Revolution у сприйнятті Шевченка, щоб відкрити у ньому свого сучасника. «Шевченко Revolution» – це сучасний і важливий концерт, на якому вартує побувати усією родиною, щоб багато зрозуміти про нього і, можливо, щось про себе. Шевченка – людину, академіка, митця, поета, метеора – ми представимо його ж віршами у класичних та сучасних аранжуваннях», – зазначають організатори.Виступатимуть хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, найкращі солісти Львівської опери – Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, оперна діва Софія Соловій, Назар Омельчук, «Rock Orchestra» та інші. Автор ідеї та аранжувань – Дмитро Кацал.

Концерти у філармонії відбудуться 9 березня о 16:00 та 18:30. Вартість квитків – від 100 до 350 грн. Запитуйте у касі філармонії (235 89 46), або ж замовляйте онлайн:

Ольга МАКСИМ’ЯК

Дерев’яні “старожили” Рівного

Хата Петра Омельчука, 1960-і рр. Зараз на цьому місці ресторан «Париж».
Хата Петра Омельчука, 1960-і рр. Зараз на цьому місці ресторан «Париж».

Коли серед багатоповерхового склобетонного Рівного раптом бачиш ці дерев’яні хатинки-”старожили”, здається, що потрапив у далекий і вже назавжди втрачений світ минулого нашого міста. У це складно повірити, але віковічні прадідівські хати, зведені з дубових зрубів, ще й досі служать житлом для деяких родин корінних рівнян.

Фаетон (бричка) Петра Омельчука, 1940-і рр.
Фаетон (бричка) Петра Омельчука, 1940-і рр.

Якби стіни могли говорити, то ми дізналися б про тих, хто їх споруджував, і про не одне покоління їхніх господарів, яких зігрівали ці прадавні оселі. На одній із найстаріших вулиць Рівного, що носить ім’я Тараса Шевченка, збереглося кілька старих дерев’яних хат. І нині живуть у своїх одноповерхових прадідівських помешканнях родини корінних мешканців вулиці – Дзіваки, Логвисі, Либаки, Листопади, Кулії, Тарасевичі. Багато сімей після знесення їхніх будинків у 1960-70-х роках під час будівництва проспекту Миру, що перетнув вулицю Шевченка, змушені були змінити свої адреси. Але в їхній пам’яті завжди живі спогади про вулицю. У сімейних архівах зберігаються фотографії, окремі унікальні документи про життя родин і їхніх сусідів.

Петро Омельчук біля своєї хати. 1960-і рр.
Петро Омельчук біля своєї хати. 1960-і рр.

Хата, яка стрибала

Поруч із Свято-Успенською церквою стоїть чи не найстаріший будинок, що має адресу: вулиця Шевченка, 119. Господарі його носять гарне українське прізвище — Листопад. З ранньої весни до пізньої осені обійстя Листопадів утопає в різнобарв’ї квіток. А ще над старою хатою завжди кружляли білосніжні красені-голуби, бо господар Олександр Григорович Листопад був завзятим голуб’ятником.

Із розповіді Олександра Григоровича Листопада: “Хату цю побудував ще мій прадід Василь Листопад, який був реєстровим козаком у князя Любомирського, і князь виділив йому землю біля церкви. Хаті нашій уже понад 140 років. Записи в будинковій книзі свідчать, що мій дід Митрофан Листопад народився в 1888 році. Моя мама, згадуючи діда, казала, що він усе життя книжки читав, а хату так і не перебудував. От вона й досі є зовні такою, як її звів Василь Листопад. У діда із чотирьох дітей вижив лише один син – мій батько Григорій, якому й перейшла хата, а тепер – мені. У діда було 12 гектарів землі в трьох наділах і все дісталося батькові, то він на той час вважався людиною багатою. Цікаво, що дід мій за царя працював охоронцем у банку. Коли прийшли перші “совєти”, то він те золото з банку чесно новій владі здав. Люди потім жартували: “От Мітька коло золота стояв і не міг собі залишити”. Чесні люди колись були…

Вул. Шевченка, 119. Хата Листопадів
Вул. Шевченка, 119. Хата Листопадів

“Хата ж наша, — продовжує свою розповідь Олександр Листопад, — міцніша і тепліша за сучасні будови. Зруб дубовий, такий, що стіни практично не розібрати. Ми ремонт робили, то ледь вікна нові врізали. Підвалини теж дубові, на замок складені з брусків, наскрізь прошиті тиглями (дубовий кілок довжиною 1 м х 30 мм) у шаховому порядку по всіх стінах. Коли під час війни в сусідню хату влучила бомба, то наша хата лише “підстрибнула” так, що був просвіт від фундаменту, й знову стала на своє місце. Так стоїть і досі. Лише всередині ми зробили сучасний ремонт, щоб зручно було жити. Хто знається і цікавиться українською дерев’яною архітектурою, підходить до нашої хати і з інтересом її розглядає. От і льох на подвір’ї, він такий же віковий, як і господа”.

Як колись будували дерев’яні хати

По сусідству з Листопадами ще декілька дерев’яних старих хат, але вони вже значно молодші, збудовані в міжвоєнний період, а за останні роки взагалі зазнали значних змін.
Зі спогадів мешканки вулиці Віри Федорівни Шевчук-Логвись дізнаємось про стару хату Логвисів. “Моя мама, яка народилася на Двірці, пішла заміж сюди, на вулицю Омелянівську (стара назва вулиці Шевченка, – авт.), — розповідає пані Віра, — і я вже тут народилася в 1930 році. Стара хата була дерев’яна, зрубна, крита соломою. На нашій вулиці багато хат було під солом’яним дахом. В тій старій хаті була одна кімната, кухня, “вінкер” (так називали коридор) і комора. У кімнаті в кутку висіли ікони, вбрані рушниками і вінками”.

Cтара хата Либаків
Cтара хата Либаків

Будинок № 127 належить нащадкам родини Либаків. Цей дерев’яний дім був збудований в 1912 році після пожежі, бо стара хата Либаків, як розповідає Г.В.Либак-Пустовіт, згоріла.

Про те, як будував дерев’яні хати Арсеній Комаренко, розповідає його онука Олександра Міхеєва, яка нині мешкає на вулиці Кавказькій: “Мій прадід по маминій лінії Микита Дзівак одержав від князя Любомирського взамін на власну земельну ділянку, що була в межах сучасного парку імені Шевченка, великий наділ землі на вулиці Пушкіна. Там він збудував декілька будинків, де жили його троє синів. А ще збудував хати, які здавав винаймачам. Моя бабця Федора – донька Микити, на початку ХХ століття вийшла заміж за Арсенія Комаренка, який працював службовцем на залізній дорозі. Дід Комаренко купив ділянку землі поруч із церквою на вулиці Омелянівській і в 1936 році збудував там хату. Та хата будувалася із списаних дерев’яних шпал, які дід купував на залізниці. На будівництво гроші брали в іпотеку, закладали хати і брали позику. От лишень побудує дід одну кімнату – бере одразу винаймачів. Дід брав у них гроші наперед, і ці кошти вкладав у подальше будівництво. Тоді всі винаймачі помешкань були євреї або військові. Так добудовував будинки. Наймали для будівництва виконроба, який давав завдання бригаді на тиждень, а тоді приходив і перевіряв, як виконано завдання. Якщо робота виконана так, як було вказано, робітникам платили. Якщо неякісно, то вони мали все переробити. Наш дім був досить великий — на три квартири, мав чотири окремих входи. У 1936 році ми поселились, а у 1982 році нашу хату знесли”.

Хата-”старожил” ледь тримається за цей світ, але може стати цікавим музейним експонатом

Cтаренька похилена дерев’яна хата на вулиці Шевченка, 85. Зігнулись від часу та самотності її стіни, протікає дах, забиті дошками вікна. Вона ледь тримається за життя. А колись це була міцна, споруджена на зруб оселя, яка належала корінній рівненській родині Тарасевичів. Її остання господиня Марія Олексіївна Тарасевич і її старша сестра Надія Олексіївна Кулій, яка жила в будинку поруч, вже відійшли в кращий світ. Залишились лише записані їхні спогади і старі світлини, де оживає краплина історії нашого міста.

Вул. Шевченка, 85. Хата Тарасевичів
Вул. Шевченка, 85. Хата Тарасевичів

“Наша хата, – розповідає Марія Тарасевич, – була збудована понад 100 років тому. На жаль, документів про рік її будівництва в нас не збереглося, але я пам’ятаю, як наш дід Гордій, вже будучи присмерті, робив духовний заповіт на цю хату моєму батькові в присутності священика і людей, які це мали засвідчити. А було в прадіда четверо синів – Федько, Роман, Сидор і Гордій. Наш батько Олексій Гордійович народився в 1888 році. Дід з бабою доживали віку в цій хаті й були поховані на старому кладовищі на вулиці Литовській. Наша родина була в ті часи небідна. Хата була зроблена на зруб, мала дві кімнати і кухню. Було в нас чимале господарство: 12 гектарів землі, багато свиней, які гнали випасати на болото, що було біля старої гімназії (зараз “Лебединка”, – авт.). А ще в нас було два фаетони, які батько зареєстрував і заробляв ними, розвозячи людей. Хата наша була завжди вибілена, вся в квітах, садок навколо. Гарними господарями були наші баба Настя з дідом Гордієм. Ось так і минуло наше життя на одній вулиці, де пустила глибоке коріння вся наша родина Тарасевичів, Куліїв, Остапчуків”.

Обійстя рівнян, 1930-і роки
Обійстя рівнян, 1930-і роки
Садиба, якої вже немає
Садиба, якої вже немає
Біля хати Г. Лукашевича Г.Лукашевич, Н.М. Заяц, В.Г. Логвись, 1950-і рр.
Біля хати Г. Лукашевича Г.Лукашевич, Н.М. Заяц, В.Г. Логвись, 1950-і рр.

Нині опустіла стара дерев’яна хата стоїть сиротою, одиноко і сумно. Але з надією вдивляється темними вікнами-зіницями в цей багатоповерховий бетонний, холодний і жорстокий світ. Якби це була людина, а не спорожнілий дім, то, мабуть, її думи можна було б озвучити так: “Ще так хочеться пожити, зігрітися під сонцем чи від теплої грубки, зібрати за щедрим столом родину і сусідів, згадати пережите”. Якби ж то стіни могли говорити!

Будинок Дзіваків
Будинок Дзіваків
Вул. Шевченка, 111. Колишній будинок Г.Г. Лукашевича
Вул. Шевченка, 111. Колишній будинок Г.Г. Лукашевича

Проте є надія, що хата ще таки послужить людям — у якості музейного експонату. За згодою нинішніх власників садиби хата вже цієї весни має переїхати на територію Рівненського краєзнавчого музею, де стане цікавим етнографічним об’єктом. Принаймні краєзнавці Рівного плекають надію врятувати цю пам’ятку дерев’яного житлового будівництва.

Галина ДАНИЛЬЧУК

Джерело: РівнеРетроРитм

Перший «IvasiukFest» стартує в Брюховичах

Володимир Івасюк
Володимир Івасюк

На цих вихідних, 2−3 березня 2019 року, у Народному домі смт. Брюховичі, що під Львовом, відбудеться перший музичний фестиваль «IvasiukFest».

Захід присвячений творчості видатного композитора, поета та виконавця Володимира Івасюка. Його засновниками та організаторами є «Народний дім смт. Брюховичі».

У фестивалі візьмуть участь понад 20 сольних виконавців та вокально-інструментальних ансамблів, серед яких учні музичних шкіл м. Львова та смт. Брюховичі, вокальних студій Народних домів смт. Рудно та смт. Брюховичі, творчі колективи центрів творчості для дітей та юнацтва м. Львова тощо. Загалом протягом 2 днів на сцені Народного дому виступатимуть понад 180 учасників.

Володимир Івасюк з сестрою Оксаною Івасюк. Львів, 1976 р.
Володимир Івасюк з сестрою Оксаною Івасюк. Львів, 1976 р.

«Організатори фестивалю мають на меті популяризувати українську пісню, зокрема, творчість Володимира Івасюка, людини, яка створила українську естрадну музику: якісну, мелодійну, змістовну», — розповідають в управлінні культури ЛМР.

Урочисте відкриття фестивалю та концертна програма розпочнуться 2 березня о 14.00 год у приміщенні Народного дому смт. Брюховичі, а 3 березня о 14.00 год розпочнеться другий фестивальний день, де спеціальним гостем на святі буде співавтор не однієї пісні В. Івасюка — письменник Богдан Стельмах.

Наталка РАДИКОВА

«Quadragesima. Символи орнатів Великого посту» покажуть у Львові

Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»
Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»

У вівторок, 5 березня 2019 року, о 16 годині, напередодні Попільної середи – дня, яким розпочинається Великий піст у західному обряді  (цьогоріч 6 березня), у Львівському музеї історії релігії відкривається виставка «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту», куратор виставки Руслана Бубряк.

Виставку благословить Архієпископ Митрополит Львівський Римсько-католицької Церкви, Голова Конференції Римсько-католицького Єпископату України та Комісії Доктрини Віри Мечислав Мокшицький.

Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»
Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»

На виставці представлять пам’ятки XVIII–XX століть: орнати, далматики, сто́ли, маніпули. Будуть предмети, які використовують в літургійному дійстві: бурси, вельони (покрівці).

Організатори мали за мету розповісти про символи Страстей Христових, які зображено на літургійних тканинах, їхнє значення, пояснити що таке орнат, його кольорову гаму, види.

Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»
Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»

Відвідувач ознайомиться з образною символікою усього земного життя Ісуса Христа – від його народження до Воскресіння. Цікавими є орнати, на яких зображено основні християнські символи: тайної вечері, зради Юди, арешту Ісуса, відречення св. апостола Петра, тортур, хреста омивання рук Понтієм Пилатом, Воскресіння, роздертої завіси Єрусалимського храму, інші. Привертають увагу зображення півня, меча з відрізаним вухом, списа Лонги́на, черепа, глечика з водою, тернового вінка. Окрім того, представлять відреставрований прапор товариства кухарів «Злагода» із зображенням Тайної вечері.

Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»
Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»

На виставці «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту» вперше експонуватимуться речі, збережені і надані курією Львівської Архідієцезії Римсько-католицької Церкви в Україні.

Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»
Експозиція виставки «Quadragesima. Символи орнатів Великого посту»

Доповнять експозицію живописні роботи Симона Чеховича, Едварда Лепшого, Алекса Владимирського з фондової збірки Львівського музею історії релігії.

Олена МАЛЮГА
науковий співробітник ЛМІР

“Тихий” і його команда (аудіо)

Командир артилерійського з'єднання ЗСУ з позивним "Тихий"
Командир артилерійського з'єднання ЗСУ з позивним "Тихий"

Навчаючись у Національній академії сухопутних військ, що у Львові, цей офіцер був відвертим двієчником, та досить бешкетним курсантом. Та вміння мислити неординарно, розуміння поставлених перед ним завдань… зробили з нього героя цієї війни. У 2015 році він, та його гармаші знищили не одну сотню живої сили та техніки ворога.

За цього хлопчину в чудернацькій балаклаві терористи-росіяни дають чималі, щоправда американські, гроші. Кадирівські шакали, які прийшли з війною в Україну поклялись знайти і його і всю родину цього військовослужбовця Збройних Сил України. Така популярність нашого героя серед ворогів цілком зрозуміла. Адже він, та його підлеглі є авторами не однієї сотні “посилок щастя” в Росію у вигляді трун з рештками російських завойовників України. Його позивний “Тихий”, і в свій порівняно молодий вік він вже є легендою військ АТО. І нехай вас не вводить в оману його позивний — він командир одного з найрезультативнішого артилерійського з’єднання Збройних Сил України.  Влучними залпами його підлеглі зупинили не одну колону російсько-терористичної пошесті, що прийшла на мирну Україну. Розмова з цим нашим героєм затягнулась надовго за домовлений час. Однак командир розповідав про своє бачення війни чітко і по суті. Тому я вирішив максимально розповісти про нього. І дати свій текст, про цього мужнього молодого, хоч і не відзначеного державною милістю, але все ж таки героя України без купюр і прикрас. Розумію, що не всім сподобається текст, який буде далі. Однак таким є бачення війни кращим командиром артилеристів зони АТО.

Десь у зоні АТО, фото 2015 року
Десь у зоні АТО, фото 2015 року

До речі гармашем він став випадково. На вибір його долі вплинула… бабуня нашого героя, яка разом з онуком приїхала на вступні іспити до Академії сухопутних військ Збройних Сил України.

– Так вийшло майже випадково, –  усміхнувся “Тихий”. – Свого часу я приїхав поступати до Львівської академії сухопутних військ Збройних Сил України. Зі мною була моя бабуся. І власне артилерія це був її вибір. Адже я хотів в десант. Вона була проти. Я вирішив не нервувати свою рідну людину і пристав на її пропозицію. Однак вже по  завершенню навчання я таки потрапив до 80-ї аеромобільної бригади, де очолив спочатку батарею.

Варто зазначити, що вчився “Тихий” не дуже добре. За його словами, він з категорії тих шалапутів, що називають “двієчниками”. Та життя заставило переглянути багато життєвих позицій.

Десь у зоні АТО, фото 2015 року
Десь у зоні АТО, фото 2015 року

Своє можна сказати перше важливе бойове хрещення наш герой прийняв в Луганському аеропорту. Він добре пам’ятає той шалений щільний вогонь, якими терористи, що називали себе тоді “ополченням” вкривали наші позиції. Однак взяти в кільце воїнів 80-ки вони так і не змогли. Завадили грамотні дії командира бригади полковника Андрія Ковальчука. Разом з іншими “Тихий” з боєм покинув аеропорт.

– Відхід був організований надзвичайно грамотно, – пригадує десантник. – Ми не лише провели низку контратак, алей організували чіткий вивід всіх частин і підрозділів. Після наших “прощальних” вогневих ударів, сепаратисти ще кілька днів боялись зайти до аеродрому. Адже всі наші маневри були приховані і організовані. І пройшли непоміченими.

Дорожний знак "Новоайдарський район", фото 2015 року
Дорожний знак “Новоайдарський район”, фото 2015 року

Після аеропорту львівські десантники відійшли до міста Щастя, де організували базовий табір. Потім була ротація, відпочинок і певне переформатування всіх підрозділів. Інше дихання отримала і артилерія. Артилеристи отримали нові гармати. Хоча… назвати їх новими було важко. Радше інші.

– Вся отримана нами техніка по документах була 4-ї категорії, – пригадує “Тихий”. – В нашому підрозділі це відразу викликало чимало жартів. Зброярі могли б хоча б для “збереження обличчя” перевести її ну принаймні в другу… Чи що. Щоб не так було соромно.

Та направду десантникам було не до жартів. Бо вони розуміли, що з цими гарматами їм доведеться іти на війну. І від справності їх зброї залежатиме не лише життя артилеристів, але й життя всіх бойових побратимів на полі бою. Частково власними силами, частково з допомогою волонтерів, та за участю начальників відповідних військових служб, гармати як то кажуть, “привели до тями”. Щось “віджали”, щось скрутили з підбитої техніки. І ось вже тривалий час наші гармаші успішно виконують всі поставлені перед ними завдання за допомогою своїх “малишок” (так артилеристи загалом називають свої гармати).

– Як воюють артилеристи? Та дуже просто — розповів “Тихий”. – Завчасно готуємо свої вогневі позиції. Виносимо коригувальників. І от їде скажімо ворожа колона. Раз. І немає вже ворожої колони. А натомість є купа заліза. Ідуть сепаратисти дружньою купкою…. вже немає купки. Будують вони якісь новий блок-пост… Пару хвилин, і вже ніхто нічого не будує. Бо немає кому, і немає що. Ми все робили дуже чітко і акуратно. Адже в нас надзвичайно підготовлені розрахунки. Не дивлячись на те. Що дуже багато мобілізованих людей, які раніше не мали до артилерії ніякого стосунку, вони швидко навчились. З такими людьми як вони можна воювати. Я хочу, щоб наші вороги знали, що Трьохізбенці, Кримському, Славяносербську, Смілому працював “Тихий” зі своєю командою. І їх поразки від наших гармат.

Дорожний знак "Луганська ТЕС", фото 2015 року
Дорожний знак “Луганська ТЕС”, фото 2015 року

Та й самі українські десантники і піхотинці кажуть, що коли чують в ефірі, що в їх квадраті працює “Тихий”, то їм це додає наснаги. Адже знають, що вогонь наших гармат буде вчасно і влучно лягати на голову загарбників української землі. Якось після того, коли наші артилеристи знищили чергову колону російських військ, що наступали на 32-ї блок-пост, на них, по рації вийшли командири банд угрупувань з погрозами. Та у відповідь, кремлівські орки почули від мужніх львівських десантників побажання глибоко сховатись під землю, аби дожити бодай до ранку.

Дуже цікаво наш герой пояснює даний йому АТОшний позивний “Тихий”. Адже на перший погляд він ніяк не в’яжеться з тим звуком з яким “боги війни”, вбивають своїх ворогів. Та як пояснив десантник, справа в тому, що всю свою роботу вони виконують “по тихому”. Тихо отримують завдання. Тихо виходять на позиції. Тихо і швидко проводять корегування. Потім філігранно знищують ворога. І так само тихо повертаються до свого базового табору.

– На даний момент у нас відбувається війна артилерій, – стверджує наш герой. – Вони по нам — ми по ним. Однак проблема в тому, що ми не можемо працювати їм на випередження. Мало, дуже мало грамотних розвідувальних даних. На даний момент я маю кілька безпілотників. Однак в силу своїх слабких технічних характеристик вони нам мало в чому помагають. Дуже б хотілось, що б в підготовку нашої піхоти включили для всіх без винятку курс основ корегування артилерійського вогню. Щоб хлопці під час бою не кричала нам по рації “стріляй правіше” а грамотно пояснили де знаходиться ворог а де вони.

Десь у зоні АТО, фото 2015 року
Десь у зоні АТО, фото 2015 року

Та за словами “Тихого” технічний прогрес все ж робить свою позитивну справу. Його підлеглі маючи в руках бусоль та спеціальний калькулятор, який випускає одна з фірм української “оборонки” роблять просто дива з скорострільності та точності вогню.

– Завдяки цим пристроям на розрахунок витрачається всього кілька секунд, потім команда іде на батареї. І вже менше ніж за хвилину ворог отримує квиток на повернення до дому, щоправда вже в целофановому пакеті, – каже артилерист. – В нас розроблена своя система наведення для кожної гармати в батареї. І після першого пострілу, ми можемо чітко відреагувати на будь-який рух противника. Іншими словами, якщо ми вже захопили свою ціль. То вона буде знищена. Шансів залишитись цілим від нашого вогню, у підрозділу противника – немає. Наші хлопці роблять свою роботу акуратно і точно.

Одними, з тих хто відчув на собі всю правоту слів нашого героя це група спецназу МВС Росії “Вітязь”, яких “Тихий” знищив під Трьохізбенкою. Також кілька колон з спецназу російського ГРУ відправились на Батьківщину “грузом 200”, після зустрічі з “тихою роботою” львівських гармашів. А ще чимало різноманітних підрозділів та унікальних частин збройних сил Росії було або повністю, або частково знищено цими артилеристами. І все це командир українських гармашів розповідав не заради слави, а як він сказав, заради принципу. Адже наші вороги надто нахваляються своїми часто фейковими перемогами. І разом з тим, просто істерично бояться коли показують їхні поразки.

Дорожний знак "Новоайдар", фото 2015 року
Дорожний знак “Новоайдар”, фото 2015 року

Ще один з секретів успіху артилеристів полягає в глибокій секретності їх роботи.  Вони самі для себе готують всі вогневі позиції. І не одну чи дві а близько півсотні (!), про які не розповідають нікому. І про те, яке завдання вони отримали, і куди поїхали знає дуже обмежене коло осіб. Вони ніколи і нікому не кажуть мети і цілі своїх пересувань. Де знаходиться їх базовий табір не знають навіть волонтери. Всі зустрічі відбуваються на нейтральних територіях.  Сам базовий табір особовий склад артилеристів буквально вивчив на помацки. Адже щовечора і ночі там кружляють російські безпілотники, і щоб не давати їм зайвих координат всі підлеглі “Тихого” не користуються на вулиці вночі ліхтариками. Вся техніка підрозділу завжди готова до виїзду.  Мобільність тут в одній з головних фавор. Та й головною прикметою вдалого виїзду “Тихий” вважає ніколи і нікому не казати де ти є і куди рухаєшся.

– Ви не повірите, іноді ми знаходили собі цілі за допомогою Інтернету, – продовжив “Тихий”. – Просто вбиваєте в пошуковик словосполучення скажімо “бійці новоросії”. Опа! Бачимо стоять бойчішки з російським прапором. Звірились з картою “армія сос” (велике їм дякую за грамотну роботу). Бачимо — наші клієнти. Дивимось на дату знімку — сьогодні. То чого б їх не “покошмарити” трішки? Вони ж нас обстрілюють коли забажають. Ну дивимось потім, немає більше там блок-поста. Або дивимось в Інтернеті — дрова рубають якісь зухвалі росіяни. І лісок знайомий, наш український. Ну ми їм так для профілактики, щоб неповадно було. А потім читаємо сльозні епікризи в “Контактах”…

Чимало емоцій в “Тихого” викликало питання про те, хто на його думку воює проти нас на Донбасі.

– Мене смішить коли з російських телеекранів розповідають про те, що проти нас воюють якісь там “ополченці” – шахтарі та колгоспники, які десь розкопали танки, системи залпового вогню тощо. А головне навчились всім цим користуватись, та у найближчому мисливському магазині закупили боєприпаси, – каже “Тихий”. – Варто лише вдуматись в суть цієї російської пропагандистської маячні на кшталт – “простий тракторист Боря за день став танкістом і тепер влучно стріляє”. Коли ми стояли в Луганському аеропорту до нас приїхав “наливник”. За кермом солдат — якут, поруч прапорщик і офіцер, кадрові військові Збройних Сил Російської Федерації  частини, яка дислокується Ростові на Дону – “ребята мы приехали вам танки заправить…». Заблукали напевно.  Ну а ми в їх очах тупі “бандерлоги” і “каратєлі”…

Однак, щоб стати одним з “тихих гармашів” потрібно відповідати суворим вимогам командира. Перше, людина, що проситься до нього в підрозділ, має мати чітку мотивацію. Розуміти, навіщо і куди вона іде. Друге, і дуже важливе, повна заборона на вживання буд-якого алкоголю, в будь-якій кількості на весь час перебування в АТО. Третє — заборона фотографувань та телефонних розмов з близькими і друзями, де вказується місце знаходження чи будь-що до чого ворог може зробити прив’язку. Також багато уваги приділяється фізичному стану бійців. Однак, знайти майстрів спорту з “пауєрліфтінгу”, які б могли по кілька годин в день безперестанку піднімати і вантажити важкі снаряди, неможливо. Тому тут теж артилеристи вдались до певних організаційних змін.

– Всі наші люди поділені на спеціальні команди, – каже “Тихий”. – В кожного своє завдання і частинка роботи. Само собою старших чоловіків ми не намагаємось ставити на важку фізичну роботу — це справа молодих. А діди років по 40 в нас командири гармат. Адже в них відповідно до віку і авторитету більше, і як правило знання кращі. І вони швидше і якісніше проводять обрахунки цілей.

З впевненістю “Тихий” дивиться у майбутнє української артилерії. На його думку як військове керівництво, так і інженери будуть ставитись до артилерії з більшою шаною та увагою. “Боги війни” вже зараз показали свою ефективність. Адже вони одним залпом можуть знищити чималу кількість живої сили противника і його бойової техніки. Розчистити шлях нашій піхоті тощо. На думку молодого офіцера в Україні достатньо наукового потенціалу, щоб стати світовим лідером у розробці та виготовлені систем наведення та надсучасних боєприпасів.

– А ще я хочу нарешті дочекатись до того моменту, коли звернуть увагу не лише на Національну гвардію, а почнуть комплектувати сучасним озброєнням Збройні Сили України, – підсумував “Тихий”. – Коли вже нарешті нам, військовим, почнуть давати сучасні нові бронетранспортери, та озброєння. Дайте, сучасні “Крази” та “Козаки” аеромобільним військам! Воюють Збройні Сили України! Нам це більш потрібно ніж десь на блок-постах. А взагалі, я і мої підлеглі ми віримо в нашу перемогу. І запевняю всіх наших ворогів — Україна ніколи здавалась і здаватись не буде. Отже краще забирайтесь з нашої землі доки можете робити це без сторонньої допомоги.

Підполковник Тарас ГРЕНЬ
Західний регіональний медіа-центр Міністерства оборони України

Гобелени Оксани Риботицької покажуть в Національному музеї ім. Андрея Шептицького

Сьогодні, 1 березня 2019 року, о 16.00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки Оксани Риботицької «Плинність часу».

Гобелени Оксани Риботицької – безкінечна розповідь про красу рідної землі, звичаї та обряди українського народу. Її твори вирізняються досконало виваженим і складним ритмічним укладом, вишуканими і максимально скерованими на ефективний емоційний вплив кольоровими і тональними зіставленнями. Живописно-графічні засоби її композицій вражають розмаїттям. Художниця не лише майстерно володіє барвою, а й викристовує ахроматичні зіставлення, виразні контрасти та оригінальні оптичні ефекти на основі авторських експериментів з елементами геометричного орнаменту. Її кращі композиції: “Перевесло” (1982), “Засіяна земля” (1988),” “Стежками Карпат” (1989), “Коломийки” (1989), “Вічний мотив” (1990), “Мелодія лісу” (1992), “Небо” (1992) – неперевершені зразки високої мистецької цінності.

Оксана Риботицька
Оксана Риботицька

З початку ХХІ століття талант художниці розкривається новими небаченими гранями. Вона активно адаптує найновіші мистецькі віяння, працює на площині та об’ємно-просторових формах. До її юнацьких живих і завжди нестримних емоцій додається глибинна філософія життя, мудрість досвідченого художника-творця (“Сліпий дощ” (2005), “Плинність часу” (2008), “Життя однієї грушки” (2009), “Реквієм” (2011), “Ренесанс” (2012) та інші). Вона продовжує творити, бо процес творчості для неї – повсякденне життя,  як струмінь чистої живильної води і потік свіжого повітря…

Авторське індивідуальне бачення Оксани Риботицької проявляється у виваженості образотворчих засобів в її гобеленах, де вона втілює художньо-філософські ідеї, що утверджують одвічні вартості життя в гармонії зі світом природи, розкриваючи непорушні зв’язки людини із Небом і Землею, на що здатний тільки справжній віртуоз в ручному тканні, який переживає свій зоряний час!

Гобелен Оксани Риботицької
Гобелен Оксани Риботицької

Довідково

ОКСАНА  РИБОТИЦЬКА – мисткиня  декоративного та прикладного мистецтва, текстиль. Народилася   21 листопада 1946 р. у м. Львів, Україна.

У 1965 – 1970рр. Навчалася у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер Національна Академія Мистецтв), кафедра художнього текстилю.
Вчителі з фаху: Роман Сельський, Карло Звіринський, Ласло Пушкаш, Михайло Лозинський, Наталія Паук.
1970 – 1972, 1983 – 1985, 2010 -2014  рр. – викладач у Львівській дитячій художній школі ( тепер Львівська дитяча художня школа ім.О.Новаківського ).
1972 – 1976 рр. – Старший науковий працівник у Львівському музеї українського мистецтва  ( тепер Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові ).
1985 – 1999 рр. – Викладач Львівського училища декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша ( тепер коледж ).
З 1972р. – Учасниця обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок.
З 1984р. – Член Національної спілки художників України.
У 1984 – 1992рр. – Голова секції художнього текстилю ЛСХ та член комісії декоративної секції  НСХУ.

У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО

У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО

Вчора, 28 лютого 2019 року, у Музеї визвольної боротьби вшанували пам’ять 43 загиблих та померлих учасників АТО, народжених у лютому. Повідомляє прес-служба ЛОДА.

У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО
У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО

Участь у заході взяли родини Героїв АТО, друзі та представники влади.

“Герої АТО, молоді хлопці стали на захист нашої держави. Ці хлопці сьогодні тримають над нами небо, тому кожному необхідно гордитися ними. Ви, родини Героїв, не заховали своїх чоловіків, синів, а відпустили захищати Україну і за це ми дякуємо вам”, – зазначила керівник апарату Львівської ОДА Маріанна Вільшинська.

Маріанна Вільшинська
Маріанна Вільшинська

Спогадами про свого колегу, учасника АТО Анатолія Штанька поділився старший викладач Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» Андрій Скопюк.

“Анатолій Штанько був дуже скромною людиною, чесно виконував свою роботу і, коли виникла потреба захищати державу, мовчки пішов у військомат.  Тривалий час про те, що Анатолій  пішов до війська не знали і ми, його колеги. Він був прекрасним архітектором, як і його батько. Після року на Сході і отриманого поранення приїхав, ще рік викладав, а потім не стерпів і знову поїхав”, – розповів Андрій Скопюк.

У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО
У Музеї визвольної боротьби вшанували загиблих учасників АТО

У межах заходу присутні поіменно згадали кожного учасника АТО, народженого у лютому, а також виконали Гімн України та патріотичні пісні.

1...396397398...665сторінка 397 з 665

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?