У вівторок, 26 березня 2019 року, о 18:00 у Львівському Палаці Мистецтв (вул. Коперника, 17 ) відбудеться літературно-мистецький вечір та презентація диску читаної поезії у виконанні капелана отця Андрія Дуди “Мій Шевченко”.
До події долучаться також народний артист України, кобзар, бандурист і лірник, лідер гурту «Хорея Козацька» – Тарас Компаніченко, народний артист України, соліст Львівської національної опери – Олег Лихач, відома львівська співачка, волонтер, громадський діяч – Софія Федина, соліст Львівської національної філармонії – Іван Данило Лихач.
Співорганізатори заходу: народний художник України – Мирослав Откович, начальник 58-го Будинку Офіцерів – підполковник Віталій Провозін та Княжа Церква Св. Миколая Чудотворця.
До та після концерту всі охочі зможуть придбати Кошти від продажу диск читаної поезії у виконанні капелана отця Андрія Дуди “Мій Шевченко”. Кошти з реалізації диска підуть на потреби військових.
Вчора, 23 березня 2019 року, у виставковій залі Львівського академічного обласного театру ляльок (пл. Данила Галицького, 1) відкрилася виставка “Флора та Фауна: Життя на межі”.
Експозиція виставки “Флора та Фауна: Життя на межі”
Молодим і талановитим майстрам було запропоновано висловитись своїми роботами на тему зникаючих і зниклих видів, співіснування людини з рослинами і тваринами. В експозиції виставки представлені роботи двадцяти п’яти митців з усієї України. Ще кількох учасників роботи не встигли прибути вчасно, але вони до доповнять експозицію виставки вже найближчим часом.
Катерина Котлярова
“Я дуже рада за себе і за всіх, хто відгукнувся на мій заклик. Для мене це дуже важлива тема,бо я тварин люблю і той факт,що людина за останні 500 років винищила майже 1000 видів мене турбує. Тому для мене дуже важливо доносити до людей, що наша діяльність дуже псує навколишнє середовище. А тварини є першим ідентифікатором нашої взаємодії з планетою, яку ми після себе залишимо”, – сказала куратор Катерина Котлярова відкриваючи виставку.
Відкриття виставки “Флора та Фауна: Життя на межі”
Експозиція виставки поділена на три зони, які плавно перетікають одна в іншу. Зона тварин, яким нічого не загрожує на сьогодні, вони нормально співіснують з людиною. Людина не особливо впливає на їхню життєдіяльність. Чорно-білі з кольоровим вкрапленням – це тварини, які вже в зоні ризику, яких потрібно рятувати, або вони уже наближаються до вимирання. І повністю чорно-біла зона – це тварини, яких ми уже не спостерігаємо в дикій природі, або їх більше не має.
Експозиція виставки “Флора та Фауна: Життя на межі”
«Це перший мій проект як куратора. Років п’ять тому я робила свою першу персональну виставку і думала над темою. Хотіла зробити різних тварин різних континентів, розташувати їх в експозиції. Але зрозуміла, що для мене це надто амбіційно як для першої виставки і тому ця ідея не була реалізована.
Відкриття виставки “Флора та Фауна: Життя на межі”
В мене є традиція – кожного дня народження я роблю персональну виставку. Оскільки минулого року персональної виставки не було, то цьогоріч я вирішила зробити щось грандіозне і знов згадала про цю ідею. Подумала, що екологічна тема була б доцільнішою ніж просто види, а також знов подумала, що не витягну таку виставку сама. Кинула заклик у фейсбук і мене підтримало більше тридцяти людей зі всієї України. А на наступну виставку до нас доєднаються і автори з-за кордону”, – розповіла Катерина Котлярова.
Експозиція виставки “Флора та Фауна: Життя на межі”
Експозицію виставка можна буде оглянути протягом місяця, а далі організатори планують возити її Україною і, можливо, Європою. Окрім того, планують організувати такого ж плану виставку, але дитячих робіт, провести різні майстер-класи з дітьми і виставити їхні роботи.
Практично кожен із підрозділів, що входили до Рівненського гарнізону в різні часи, залишив слід у житті нашого міста. Радянська історія усіляко обходила цю сторінку з нашої минувшини, на багато років позбавивши сучасних рівнян можливості відкрити для себе справжнє і цікаве минуле Рівного.
Військові 44-го та 45-го піхотних полків і їхні близькі. Вони колись ходили вулицями нашого міста
Присутність військових у будь-якому місті завжди урізноманітнювала його життя. Не було винятком і Рівне. Розбудова військового містечка сприяла й розбудові Рівного. У міжвоєнний період місцевий гарнізон був одним із найбільших у Польщі.
Доля багатьох військовиків, які немало зробили і для краю, і для Рівного зокрема, була трагічною. Одні загинули у вересневій кампанії 1939-го і подальшій війні, долі інших понівечила радянська репресивна машина. Комусь пощастило вижити, й завдяки їхнім спогадам ми сьогодні можемо дізнатися чимало цікавого.
Військові 44-го і 45-го піхотних полків. Їхні світлини — це також наше спільне минуле
Військові — для Рівного, і про Рівне
Військові, що квартирували в місті, ніколи не стояли осторонь його життя. У Держархіві нашої області можна знайти документи, які це підтверджують. Наприклад, про відзначення 26 серпня 1912 року 100-річчя Бородинської битви, до якого активно долучалися військовики Рівненського гарнізону. Як відомо, тоді він складався з підрозділів російської імператорської армії. Військові брали участь у літургії та панахиді за імператором Олександром І у Свято-Воскресенському соборі й загальноміському молебні під відкритим небом. Затим мешканці побачили парад військових Рівненського гарнізону. Військове відомство дозволило містянам бути присутніми на казарменному плацу під час урочистостей і показових виступів. Міська дума, отримавши дозвіл власника міста князя Любомирського, влаштувала народне гуляння в його парку на Грабнику. Публіку там розважали військові оркестри 127-го піхотного Путивльського та 125-го піхотного Курського полків. Увечері військові організували там фейєрверк з різнокольорових ракет, “римских свечей, огненных фигур и бенгальских огней”.
Військові 44-го піхотного полку
Чимало відомостей про Рівне кінця ХІХ століття ми отримали також завдяки військовим. Зокрема офіцери 11-ї артилерійської бригади, розташованої у Рівному, видали в 1882 році брошурку з назвою “Ровно”. Її свого часу виявив у бібліотеці в Москві відомий рівненський краєзнавець Гурій Бухало. Автори розповіли не лише про історичне минуле міста, а й описали його тогочасне життя — від управління і складу населення до санітарного стану і кліматичних умов. Тут слід згадати й уже відомий краєзнавцям план поручика Каверіна.
44-й полк стрільців прикордоння
Якщо про перебування армійських підрозділів царської армії Росії в Рівному відомо мало, то про польський період можна знайти чимало інформації у польських історичних й інформаційних джерелах, адже Рівненський гарнізон був одним із найбільших у Польщі.
Свято 44-го полку стрільців прикордоння (до перейменування полку), 1938 рік, військове містечко
Часто згадується 44-й піхотний полк стрільців кресових (прикордоння), який прибув до Рівного у листопаді 1920 року. У 1939 році його перейменували на 44-й полк стрільців американського легіону — на знак вшанування походження полку з армії генерала Галлєра.
Щороку 22 квітня в полку традиційно відзначають день полку.
З нагоди полкового свята можна й по чарчині. У дворі казарм 44-го полку
Зазвичай у цей день, окрім урочистостей, на які на територію казарм запрошували й місцевих жителів, військові влаштовували дефіляди вулицями міста, організовували благодійні обіди для дітей бідноти, сиротинців і будинків для старців. Не миналося й без застілля для особового складу.
44-й полк марширує перед в’їздом до своїх казармОбід для вояків 44-го полку стрільців кресових у казарменному дворі
У тижневику “Волинь” можна прочитати про те, як напередодні нового 1933 року вояки зібрали 680 злотих і передали їх для безробітних, гарнізонного костелу, римо-католицькому благочинному товариству і дітям з найбіднішого району міста — Цегельні. Мав 44-й полк і власний оркестр, який керівництво міста запрошувало на різноманітні міські урочистості.
Дефіляда 44-полку, вул. 3-го Мая (Соборна) в районі військового містечка, 1938 рік
Зокрема оркестр 44-го полку брав участь у хресній ході й освяченні води в Усті на Водохреще 1934-го року. Бажаними були військові музиканти й на різноманітних міських вечірках. У місцевих газетах початку 1930-х років можна прочитати про те, що для пропаганди музичної культури духовий оркестр 44-го полку під керуванням капельмейстера Антона Шкулі організовував недільні післясеансові чи передсеансові міні-концерти в кінотеатрі “Емпіре” (“Партизан”). Командування усіляко заохочувало військових і цивільних містян до спільного дозвілля.
Полковий оркестр 44-го полку, 1931 рікПерейменований 44-й полк стрільців кресових у полк стрільців американського легіону. На території рівненських казарм, 1939 рікУрочистості з нагоди призначення командиром 44-полку в грудні 1934 року Мар’яна Порвіта (на фото праворуч). Подія відбувається поруч із однією з казарм 44-го полку. На фото справа — ця ж колишня казарма на вул. Дубенській
Напередодні початку Другої світової війни 44-й полк стрільців американського легіону потягом відбув до польського міста Бидгощ, де згодом брав участь у боях з гітлерівцями. Нам залишилися старі світлини, з яких на нас дивляться вояки, доля яких колись давно закинула до нашого міста.
Підофіцерська школа 44-го полку стрільців кресових
Полковник Пругар-Кетлінг і 45-й полк
Прізвище Броніслава Пругар-Кетлінга — шанованого в Польщі військового діяча — частково пов’язана й з нашим містом. Уперше він потрапив на Волинь під час Першої світової, коли воював у лавах австро-угорської армії. Під час так званого Брусиловського прориву потрапив до російського полону. У 1919-у воював за Рівне з більшовицькими військами вже на боці польської армії.
Броніслав Пругар-Кетлінг, фото 1940 року
Упродовж п’яти років (1929-1935) він не лише командував 45-м піхотним полком стрільців прикордоння, який квартирував у Рівному, а й брав активну участь у громадському житті міста. Мешкав з дружиною і сином Зигмунтом, який у зрілому віці опублікував спогади про батька і про Рівне в польському часописі “Волинь бліжей”. Полковник Пругар-Кетлінг енергійно доводив, що військові — це не лише стрілянина і муштра.
Корт у військовому містечку. На лавці серед цивільних — Броніслав Пругар-Кетлінг
Зокрема, чималий його особистий вклад у розвиток спорту в Рівному. За сприяння Броніслава Пругар-Кетлінга в місті на початку 1930-х років з’явилися відкриті плавальні басейни, а у військовому містечку — спортивні майданчики, тенісні корти, стадіон для кінних змагань. Пан полковник був вправним вершником, дуже любив коней і кінний спорт.
Полковник Пругар-Кетлінг вручає нагороди за перемогу в кінних змаганняхВручення воякові 45-го полку стрільців прикордоння «Срібного списа» за перемогу в змаганні. На задньому плані видно палац князів Любомирських, 1935 рік
За його наполяганням спортивні дисципліни стали обов’язковими не лише в його 45-у полку, а й у цілому гарнізоні. Регулярними були різноманітні спортивні змагання, які заохочували солдат до занять фізичною культурою.
На спортмайданчику військового містечка
Рівненський гарнізон мав свій Військовий спортивний клуб (ВКС), який утримував футбольну і хокейну дружини, успішну боксерську команду. А сам Пругар-Кетлінг у 1932-1933 роках навіть побував президентом Волинської спілки футболу. А рівненські військові хокеїсти саме стараннями пана полковника мали належну амуніцію.
Полковник Пругар-Кетлінг часів президентства у футбольній спілці, 1932 рік. Фото салону Долінко
У 45-у полку стрільців прикордоння були в традиції організація змістовного солдатського дозвілля — солдатські хори, музичні ансамблі. Мав полк і власний духовий оркестр, який, як й інші військові оркестри, був постійним учасником загальноміських урочистостей, супроводжував танцювальні вечірки, новорічні бали і маскаради, грав для публіки в міських парках і садах.
Оркестр 45 полку стрільців прикордоння на казарменному плацу під час урочистостей
Та й самі військові були бажаними гостями на різноманітних вечірках, бо вважалися завидними женихами. Військові 45-го полку підтримували традиції благочинності, які були в пошані у військових Рівненського гарнізону. Долучалася до благодійних акцій і дружина полковника Пругар-Кетлінга пані Марія, яка, зокрема, збирала кошти для влаштування ялинки для дітей незаможних містян.
Казарменний плац Рівненського гарнізону, 14 червня 1931 року, полкове свято 45-го полку. На плацу серед гостей делегація з Франції
Урочистості на плацу з нагоди полкового свята 45-го полкуФото в журналі «Польський солдат» з полкового свята в Рівному
Тисячі рівнян збирали на вулицях міста військові паради, які, за задумом польської влади, мали сприяти взаєморозумінню між військовими і цивільними, пропагували польські військові традиції і формували лояльне ставлення населення до влади.
Дефіляда 45-го піхотного полку стрільців прикордоння вулицею 3-го Мая (Соборною). Ліворуч видно Будинок польського жовніра (Будинок офіцерів)
Коли місто потрапляло в скрутні ситуації — повінь, пожежа — завжди на допомогу приходили військові. Наприклад, під час повені 1932 року, коли затопило частину міста і виникла загроза прориву греблі в Басовому Куті, саме завдяки вправним діям вояків Рівненського гарнізону під керівництвом полковника Пругар-Кетлінга вдалося запобігти лихові.
Вояки 45-го полкуВояки 45-го полку стрільців кресових у казарменному дворіВручення зброї новобранцям 45-го полку, журнал «Рочнік жолнежа», 1933 рік
Полковник Броніслав Пругар-Кетлінг виїхав Рівного в 1935 році і продовжив свою військову біографію, прославившись під час так званої вересневої кампанії 1939 року в боях з німецькими військами. Він удостоєний двох найвищих військових нагород Польщі, які дають за бойові заслуги — золотого і срібного хрестів Віртуті Мілітарі.
Одна з колишніх казарм 45-го полку на сучасній вул. Соборній
З наближенням трагічних подій вересня 1939-го, значну частину польських військових формувань, що розташовувалися на Волині, було передислоковано. Серед перших 15 серпня 1939 року з Рівного до Торуня вирушив і 45-й полк, згодом перекинутий у напрямку німецько-польського кордону в район міста Томашув-Мазовецький. І вже 8-го вересня 1939 року полк було розгромлено частинами вермахту. Щоправда, більшості вояків вдалося врятуватися, і частина з них повернулася до Рівного. Доля багатьох з них була трагічною, бо, потрапивши до рук більшовиків, одні зазнали репресій, але вижили, інших було страчено… Так завершилася рівненська історія 45-го полку стрільців прикордоння. Нині про них нагадують лише колишні казарми у військовому містечку.
(Далі буде)
Джерела фото: NAC, allegro.pl, wolyn.freehost.pl, odkrywca.pl, dobroni.pl та інші відкриті джерела
Кожного дня ми зустрічаємось із речами та явищами, які є важливими і потрібними тестами для нашої свідомості – на предмет дорослішання, відповідальності тощо. Останнім часом все вагоміше місце у цьому займає проблема ставлення людини до навколишнього середовища, природи, наша співвідповідальність за те, що відбувається довкола. Про перераховане можна говорити різними способами. У Львові вирішили шляхом виставки. Молодим і талановитим майстрам було запропоновано висловитись своїми роботами на тему зникаючих і зниклих видів, співіснування людини з рослинами і тваринами. Що з цього вийшло можна буде побачити на виставці “Флора та Фауна: Життя на межі”.
Заставка до виставки. Фото з https://www.facebook.com/Флора-та-ФаунаЖиття-на-межі-299428724093156/
Виставка розпочинається уже сьогодні, 23 березня 2019 року о 18.00. Проходитиме вона у виставковій залі Лялькового театру (пл. Данила Галицького, 1). Вхід вільний. У рамках виставки, окрім огляду та обговорення робіт, також плануються майстер-класи для дітей і дорослих.
Цією виставою організатори хочуть привернути увагу до людського фактору як одного з чинників, який спричиняє зникнення/скорочення флори і фауни. Успіхом вважатиметься, якщо після проведення виставки збільшиться кількість людей, які замисляться над масштабами проблеми і виявлять бажання до позитивних змін.
Заставка до виставки. Фото з https://www.facebook.com/Флора-та-ФаунаЖиття-на-межі-299428724093156/
Усі творчі роботи, презентовані на виставці, будуть об’єднані певною концепцію. Йдеться про три зони, або ж сфери. Перша з них – це кольорові і яскраві роботи. Тут буде презентовано ті види, загрози для яких на сьогодні не існує. Друга частина – це тварини і рослини, які знаходяться на межі і потребуються відновлення своєї чисельності. Вони занесені до Червоної книги, або охороняються в інший спосіб. Попри це – через діяльність людини все одно піддаються багатьом ризикам. Основа таких замальовок повинна бути чорно-білою, але допускаються кольорові деталі. Третя зона – це види, які вимерли, зникли повністю. Гама таких має бути чорно-білою.
Обмежень щодо кількості робіт від одного учасника виставки, формату, техніки виконання робіт, або географічних меж – немає.
Вже цієї неділі, 24 березня 2019 року, о 18.00 львів’ян та гостей міста запрошують на Заньківчанський вечір. Гість вечора Павло Гриценко – доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України.
Відроджується славна традиція Заньківчанських вечорів. Гостями театру будуть діячі культури, науки і видатні особистості України. Кожен творчий вечір буде насичений цікавою розмовою, спогадами, які будуть обрамлені яскравим театральним дійством. Багато музики, пісень, чудової поезії й талановитих виступів подарують справді неймовірні емоції кожному глядачеві цього свята.
Вже 24 березня о 18.00 відбудеться перший весняний Заньківчанський вечір. Його гостем буде мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор інституту української мови НАН України Павло Юхимович Гриценко.
Ведучий – н. а. України Святослав Максимчук За участю народної артистки України Олександри БонковськоїМузичні номери у супроводі гурту «ЧіСherry» (Наталія Боймук, з. а. України Олександра Люта, Мирослава Солук (вокал), Соломія Кирик (віолончель), Микола Маринець (фортепіано). Режисер – Богдан Ревкевич, художник – заслужений діяч культури Польщі Олександр Оверчук. Вечір відбудеться за підтримки Голови Львівської облдержадміністрації Олега Синютки.
Відкриття виставки закарпатських художників під назвою Координати"
Вчора, 22 березня 2019 року, в галереї сучасного мистецтва арт-центру Дзиґа (вул. Вірменська, 35) відбулось відкриття виставки закарпатських художників під назвою Координати”.
Експозиція виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Експозиція виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Закарпатське мистецтво часто спекулює на своїх культурних кліше, при можливості намагається відтворити лінію прив’язок до великого тотему авторитетів. На виставці зроблена спроба показати зріз закарпатського мистецтва, хоч і фрагментарно, проте об’єктивно, без літературного антуражу.
Влодко Кауфман
“Сьогодні у нас черговий проект, черговий експеримент. До нас приїхали художники з Ужгорода, привезли свій проект, який називається «Координати». Ми вже давно співпрацюємо в різних форматах і дуже приємно, що кожний наступний приїзд художників з Ужгорода завжди нас дивує. І я тішуся, що це зажди по різному”, – сказав Влодко Кауфман відкриваючи виставку.
Відкриття виставки закарпатських художників під назвою Координати”
На цій виставці представлено покоління митців, що має відношення до закарпатського мистецтва сьогодні, а географічна координата вказує на буквальне розташування майстерень учасників виставки. Навряд чи такий спосіб надасть можливість “чистому” глядачеві зрозуміти, що відбувається у виставковому залі, проте надасть змогу сприйняти інформацію в чистому вигляді.
Іван Небесник
“Всі автори, які тут представлені мають зв’язок із Закарпаттям, Ужгородом. Останнім часом ми все більше і більше задаємо собі питання: «Чи ми, як закарпатці здатні сформулювати якусь пластичну чи концептуальну ідею в мистецтві?» І нам цікаво проявляти себе саме у таких колективних проектах. Звідси взялася і назва «Координати». Якщо від художника забирати якісь компоненти, ідейну, концептуальну складові в нього залишаться координати. Якась крапка на якійсь карті, певний культурний контекст. Таким чином ми прийшли до цієї ідеї. Тому біля кожної роботи ви побачите буквально координати для Google maps, де можна побачити в якій майстерні, яка робота була створена. Така, свого роду, метафора”, – зазначив Іван Небесник.
Експозиція виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Експозиція виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Учасники проекту: Олег Сусленко, Беата Корн, Віктор Мельничук, Дарина Задорожня, Іван Небесник, Емма Тремба, Руслан Тремба, Ната Попова, Михайло Ходанич, Оля Пильник, Наташа Шевченко.
Відкриття виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Відкриття виставки закарпатських художників під назвою Координати”
Географічна координата – сліпа позначка на карті, проте й важлива складова ідентифікації місця, якщо йде мова про мистецтво. Сьогодні всі аспекти, в якому створюється твір є важливими, відкритими залишаються питання хто і для чого створює той чи інший продукт, яке суспільство буде споживачем цього продукту. В потоках інформації зображення втрачає свою цінність, особливо коли не позначається текстом, тегом і не прив’язується до координати певної культури. Проте останні тенденції вказують на те, що географічна координата викликає більший інтерес ніж інші нашарування смислів, в той самий час, локальність, як певна форма декларації допомагає усвідомити контекст та завершити образ митця.
Знайомтесь – Василь, елітний шеф-кухар з санаторію «Світязь», що у місті Трускавець Львівської області. Однак зараз, цей чоловік готує різноманітні смаколики, не для відпочивальників та туристів. Він годує поранених і медперсонал 66 мобільного госпіталю, який зараз знаходиться неподалік передових позицій наших військ. Сюди “швидкі” привозять наших поранених просто з поля бою.
Отримавши повістку, цей успішний майстер різноманітних делікатесів з легкістю поміняв обладунки розкішної ресторації на суворі умови військової польової кухні. Він вже звик до канонади, однак і тут він намагається, навіть маючи дуже обмежений асортимент продуктів балувати всіх смачними ресторанними блюдами. От, наприклад, випробовуючи духовку він спік для всього особового складу просто неперевершений пиріг з яблук.
Кухня 66 мобільного госпіталю
Направду я люблю готувати борщ, – зізнається Василь. – Наш звичайний, український борщ. Варю його за нашим фірмовим сімейним рецептом. І дуже тішусь коли бачу, як люди з апетитом їдять.
VIP-клієнт кухні 66 мобільного госпіталю
За словами Василя, коли до нього принесли повістку на мобілізацію в нього навіть і думки не було знайти шляхів, щоб не піти в армію. Навпаки він відразу вирішив відгукнутись на звернення Батьківщини.
За його переконаннями кожен чоловік, що поважає перш за все себе, у важку хвилину має стати своєрідною цеглинкою в оборонній стіні держави. І нехай його робота готувати їжу, але він вірить, що смачними стравами сприяє одужанню наших бійців.
Сьогодні, 22 березня 2019 року, о 15:00 год на озеро в Стрийському парку випустять лебедів, що перебували на зимівлі. Птахів, які жили там раніше, збираються випустити разом із новими мешканцями — парою чорних лебедів. Про це повідомляє Львівський портал.
Парк Кілінського (Стрийський), 1911 р. (з колекції Софії Легін)
Як повідомила виконувач обов’язків директора Стрийського парку Олена Мазурик, лебеді перебували на зимівлі з листопада 2018 року в парку «Знесіння» в «Домівці врятованих тварин». Наступного року птахів планують не віддавати на зимівлю, а створити зручні умови, аби лебеді могли залишитися на зиму в Стрийському парку.
Стрийський парк у Львові, фото 70-ті роки XX століття
ЛКП «Зелений Львів» просить мешканців, які гуляють у парку з домашніми тваринами, бути пильними та тримати собак на повідках, щоб уникнути небезпечних ситуацій для життя птахів на озері.
Вже незабаром, 26 травня 2019 року, в Луцькому замку відбудеться фестиваль «Волинська княжна 2019».
Організаторами фестивалю є ВОГО «Асоціація Регіонального Розвитку», за підтримки управління культури Волинської обласної державної адміністрації та Луцької міської ради.
У конкурсі історичного жіночого образу «Волинська княжна», що відбудеться під час фестивалю, беруть участь жінки та дівчата без вікових обмежень, готові представити креативно-історичний образ.
Також в рамках заходу буде конкурс для дітей «Фея Луцького замку», в ньому можуть брати участь дівчата у двох вікових категоріях віком від 5 до 12 років та від 13 до 17 років, готові представити казково-історичний образ. Журі конкурсу обиратиме переможниць у декількох номінаціях.
Луцький замок, який після важких битв одним із перших здобув 21 піхотний полк 31 серпня 1915 року
В номінації «Волинська княжна» беруть участь учасниці від 18 років.
Конкурсантки демонструватимуть не лише природну красу та грацію, адже головним критерієм, за яким конкурсанток оцінюватиме поважне журі, буде: вдало підібраний історичний образ, відповідність костюму та манери поведінки.
Свою індивідуальність учасниці зможуть виявити у 4 конкурсах: дефіле в історичних костюмах; танцювальна постановка; представлення(образу); творчий конкурс.
Заявки на участь у фестивалі «Волинська княжна 2019» будуть прийматися з 01 березня по 15 травня 2019 р.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка
Сьогодні мова піде про одну з найбільш впізнаваних споруд Львова – будинок Галицького сейму, або, якщо говорити про сучасність, головний корпус Львівського національного університету ім.Івана Франка. Хочемо познайомити, чи радше нагадати читачам 20 цікавих фактів про цю пам’ятку.
На місці, де зараз стоїть будинок Львівського університету у 1795 р. був зведений двоповерховий будинок — касино Йоганна Гехта. Йоганн Гехт — підприємець, котрий займався організацією дозвілля львів’ян у своєму закладі та в сусідньому Єзуїтському городі (сучасний парк Івана Франка). До речі, зал касина Гехта на поч. ХІХ ст. вважався одним з найпрестижніших у Львові.
Колишнє касино Гехта у 1870-х роках
Міжнародний конкурс архітектурних проектів на будівлю крайового парламенту Королівства Галичини і Володимирії було оглошено у червні 1875 р. переможцями конкурсу стали віденські зодчі. До речі, друге місце на конкурсі посів молодий архітектор, майбутній творець сецесії — Отто Ваґнер.
У 1877 році розібрали касино Гехта, оскільки на цій ділянці вирішили збудувати Галицький сейм. Зводили споруду за проектом, який розробив директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер у 1876–1877 рр.
Будова сейму розпочалась у 1878 р. і основні роботи завершили влітку 1881 р. У липні цього ж року будівлю освятили, а через два місяці в її стінах розпочала роботу чергова сесія сейму.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка, поштівка поч. ХХ ст.
У 1906–1907 рр. архітектор Альфред Каменобродський керував надбудовою четвертого поверху і розширенням будинку сейму.
Будівля Галицького сейму з приєднаними потім до нього будинками займає майже весь квартал, між вулицями Університетською, Костюшка, Січових Стрільців та Листопадового Чину.
Скульптурна група “Опікунський дух Галичини”
Головний фасад триповерхового сеймового будинку, що тепер займає Львівський національний університет ім. Івана Франка, розділений карнизами, нижній поверх рустрований.
Центральний ризаліт будівлі увінчує скульптурна група роботи Теодора Риґера. На ній жіноча фігура (висота 4 м.), яка символізує Галичину, що простягли свої опікуючі руки над фігурами Вісли і Дністра, що уособлюють західну та східну частини Королівства Галичини та Володимирії. До речі, за майстерно виконану роботу автор отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв.
Скульптурна група “Праця”
Теодор Риґер також був автором скульптурних груп, що стоять перед головний входом до будівлі: “Праця” (жінка зі снопом та веретеном і хлопці з ягням та молотом) та “Освіта” (Мінерва зі смолоскипом і вінком та діти з книжкою).
Статуї на фасаді, що уособлюють “Любов” і “Справедивість” авторства Зиґмунта Трембецького, “Правда” та “Віра” – Фелікса Мікульського.
Скульптурна група “Освіта”
На бічних ризалітах можна побачити по чотири леви зі щитами. Колись на щитах були герби найбільших міст Галичини: Львова, Кракова, Тарнова та Станиславова.
Неоренесансне оздоблення сходової клітки та сеймовоо залу виконав Леонард Марконі, а Зиґмунт Трембецький був автором скульптурних груп, розміщених перед входом до зали засідань – князів Мєшка І та Володимира Великого, які символізували хрестителів українців і поляків, а також короля Казимира III та князя Ярослава Мудрого. Під час Другої світової війни ці скульптури зникли.
Хол Галицького Сейму, фото 1903 року
В період використання будівлі як урядового приміщення в її холі завжди була велика кількість екзотичних рослин.
Зала засідань Крайового сейму розташовувалась на другому поверсі будинку. Колись у ній було 152 місця для депутатів, на галереях місця для публіки та журналістів. Оздоблена вона була картинами Генрика Родаковського – вертикальні полотна, на яких зображені: “Віра”, Мойсей, Лікург, Солон, Юстиніан і “Праця” та п’ять горизонтальних композицій: “Мистецтво”, “Пробудження наукового руху”, “Торгівля” і “Рільництво”.
Зала засідань Галицького крайового сейму
Саме в залі засідань Галицького сейму вперше у Львові провели електричне світло, на що спромігся Францішек Рихновський. У 1923 році Сеймову залу перебудували на актовий зал університету.
Сучасний дзеркальний зал призначався для засідань виконавчого комітету Галицького сейму — крайового виділу. До 1921 р. його прикрашала велика картина “Люблінська унія” мальована Яном Матейком. Ще одна його робота “Конституція 3 травня 1791 p.” містилася у “Маршалківській залі”. Зараз твори знаходяться у Варшаві.
Картина Яна Матейка «Люблінська унія» (1869)
Галицький сейм займав будівлю до 1914 р. (де-юре до 1918), а у 1923 р. туди було перенесено Університет ім. Яна Казимира. У 1939 році відбулося його нове перезавантаження – в університет ім. Івана Франка.
За часів німецької окупації університет був закритий, а вйого будівлі знаходилися установи дистрикту Ґаліція Генеральної губернії. Під час бомбардування у 1944 році частина приміщень університету, серед них і актовий зал, була зруйнована.
Львівський національний університет імені Івана Франка
Навчання у Львівському державному університеті ім. І.Франка відновили 15 жовтня 1944 р.
Сьогодні фронтон головного корпусу університету доповнює напис латиною: «Patriae decori civibus educandis» («Освічені громадяни є окрасою Батьківщини»). Також перед самим входом можна побачити меморіальні таблички на честь відомих діячів Є. Лазаренка, М. Зарицького, В. Левицького, М. Чайковського.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник Ігор. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. — Львів: Центр Європи, 2011.
Реставрація трамваю Tatra T4 №869. Фото: facebook.com/comfycity.lviv
У трамвайному депо на вулиці Городоцькій відновлять до 125-річчя львівського трамваю раритет «Tatra T4 №869», який працював на міських маршрутах.
Реставрація трамваю Tatra T4 №869. Фото: facebook.com/comfycity.lviv
Реставрація трамваю Tatra T4 №869. Фото: facebook.com/comfycity.lviv
Реставрація трамваю Tatra T4 №869. Фото: facebook.com/comfycity.lviv
Про це повідомили в середу, 20 березня, на сторінці громадської організації «Зручне місто» в інтернет-мережі «Facebook», де також опублікували фото з депо й розповіли: «Це буде вже не перший відновлений вагон, інші історичні трамваї беруть участь в параді трамваїв на свята. Ми досі сподіваємось, що у місті створять повноцінний Музей електротранспорту Львова, який матиме своє приміщення на території одного з депо, бажано – на Вітовського».
На численні прохання глядачів 24 березня 2019 року, о 15.00 та о 18.00 балет Ірини Мазур «Життя» повторить у Львові, на сцені Будинку науки і техніки Львівської залізниці, масштабну постановку «Ремінісценції.UA».
Прем’єра цього історично-музичного перформенсу відбулася наприкінці травня 2015 року у Львівській опері, зібрала аншлаг і мала нечуваний у місті розголос. «Безпрецедентний», «унікальний» та «суспільно важливий» — епітети, які вже кілька місяців поспіль найчастіше можна почути на адресу «Ремінісценцій.UA». Давно культурно-мистецькі проекти не викликали у місті Лева такого потужного резонансу.
Постановка «Ремінісценції.UA»
«Ремінісценції.UA» у сучасній сценічній формі розповідають глядачам маловідомі, часто моторошні, факти і сторінки історії та культури нашої країни. Перформенс складається із десяти новел, своєрідних персональних історій, які одна за одною розкривають непросту тему кількасот-літнього нищення української інтелігенції і тотальної русифікації України.
«Ремінісценції.UA» — це мікс різних жанрів: хореографія, пластика, музика, пісня, поезія, відеоінсталяція. Автор ідеї та режисер — заслужена артистка України, керівник балету Життя» Ірина Мазур. Спеціальний гість-співачка та волонтер Софія Федина.
«Ремінісценції.UA» — про Війну, Страх, Репресії, Смерть «и другие подарки русского мира». А також — про Віру, Життя, Кохання, Надію, Боротьбу за Україну!
Як ми вже згадували, послання о. Климентія до студитів було написане у серпні 1937 року в Прилбичах. Видавалось би, що з моменту його повернення в кінці травня з Риму і до серпня було вдосталь часу, щоб описати цю подію. Що ж затримало о. Климентія?
Переглядаючи його листи до родини, ми натрапили на лист, написаний у червні 1937 року у Відні. Можна припустити, що в моменті написання листа о. Климентій якраз повертався від Святішого Отця. В листі до брата Олександра Шептицького він повідомляє, що 11 червня йому буде зроблена операція.
Свята Літургія біля каплиці на руїнах старого дому в Прилбичах. Митрополит Андрей (Роман) і о. Климентій (Казимир). Прислуговує бр. Атаназій Кольбенко — монах-студит. Серпень, 1937 р. Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Відень, 11.06.1937 р. Олександрові Шептицькому — Лабуні МИР Мій найдорожчий Олесю!
Власне, лист Митрополита приносить мені звістку про смерть дорогої коханої Ружі! Всім серцем із Вами співчуваю тому болю розставання, але не можу не думати з радістю, що для неї настала година нагороди за життєве страждання, через яке Вона пройшла дуже по-християнськи.
Я сьогодні йду до санаторію на невелику операцію (жовчне каміння). Карлові Вари, кажуть, на це не допоможуть, а така операція для них — це забавка.
Коли Ти отримаєш цей лист, маю у Бога надію, я буду вже здоровий, тобто на повній дорозі до нормального стану здоров’я. Усіх Вас, мої дуже дорогі, від усього серця вітаю й обнімаю. Бог із нами.
Ваш о. Климент
Про саму ж операцію і те, що вона відбулася без наркозу, дізнаємося з листа Митрополита Андрея отцю-настоятелю Теодору Бельперу (Theodore Belpaire — 1882–1968):
З миром
Львів, 22 червня 1937 року
Високопреподобний отче настоятелю!
Щиро Вам удячний за Вашого листа від 14 червня. Отець Климент, повертаючися з Риму і проїжджаючи через Відень, був змушений там погодитися на дуже потрібну та дуже небезпечну операцію. Йому вийняли з печінки жовчні камені. Операція тривала півтори години без наркозу. Слава Богу, що вона пройшла добре і мій брат повільно відновлює здоров’я. Я надіюся його побачити через декілька тижнів. Ви можете уявити, як ця операція його виснажила, бо лікарі не дозволяють йому пускатися в таку довгу подорож. Мені дуже шкода, що він не зміг приїхати в Аме, але нічого не вдієш. Я повинен дякувати Богу, що це сталося не в селі, вдалині від лікарень і лікарів, бо тоді він терпів би страшні болі та й було би це вірною смертю.
Я дозволив трьом моїм богословам у Страсбургу вибирати, хто поїде в Аме. Усі вони певні й попереджені про необхідність виконувати розпорядок монастирського життя. Двоє інших проведуть канікули в Боплато в монастирі редемптористів. Можливо, через місяць вони зможуть помінятись, щоб усі вони побачили Аме. Я думаю, що канікули триватимуть щонайменше три місяці. Це буде чудова нагода для всіх трьох побачити бенедиктинський східний монастир (…)
[печатка архіву абатства Аме-Шевтонь]
Високопреподобному отцю настоятелю
Теодору Бельперу, O.S.B.
Настоятелю бенедиктинців
Аме-сюр-Мез
[Лист цитуємо у перекладі з французької, зробленому о. Юстином (Юрієм Бойком), який ласкаво надав нам його для публікації]
о. Климентій (Казимир) Шептицький, Олександр Шептицький, Митрополит Андрей (Роман) Шеп¬тицький, Станіслав Шептицький, Леон Шептицький. Лабуні (Польща). Весна 1930 р.
Як бачимо, до діяльності о. Климентій повертається тільки на початку серпня 1937 року. Під кінець цього місяця відбулися ще дві події. Із 20 на 21 серпня хтось спробував спалити церкву у Лаврі Святого Івана Хрестителя. Злочинця не впіймали, але справа набрала розголосу. У цей же час на Бойківщині, біля Підлютого, у дібрах родини Шептицьких, було завершено будову нового монастиря студитського Уставу. Біля нього постала автентична церковця у бойківському стилі, яку перенесено з с. Ріпне на Рожнятівщині. Монастир буде посвячено наступного року, про що згадаємо. А зараз подаємо два повідомлення, що з’явилися в пресі майже одночасно. Одне — про підпал церкви, а інше — про черговий осередок студитів, центром якого має стати ще один взірець сакральної культури краю:
Спроба підпалу церкви оо. Студитів у Львові. «Вночі із суботи на неділю якась злочинна рука пробувала спалити церкву оо. Студитів за Личаківським двірцем у Львові. Злочинець обляв одну стіну бензином й підпалив. На дах Церкви викинув старий плащ, пересяклий також бензиною. Бажанням злочинця, очевидно, було, щоби вогонь перекинувся скоро й на дах церкви та обернув у попіл цю чудову церковцю, яка простояла двісті літ на Бойківщині і шість літ у Львові як незвичайно цінна пам’ятка бойківського церковного стилю. Один із оо. Студитів, який сторожив ярини в городі, запримітив огонь, заалярмував інших монахів — і вогонь загасили. Палій уістиг утекти, залишивши біля церкви баньку від бензини.
Кілька годин перед підпалом один з оо. Студитів сидів під церквою з псом, який гавкав більше, як звичайно. Тоді якийсь тип погрозив монахові з-за плота, що якщо монах не замкне пса, то він його вб’є. оо. Студити пояснювали собі це тим, що певно, пес перешкоджує комусь у крадежі ярини з їхнього городу. Одначе виявилося, що комусь заваджала бойківська церковця. Серед українців горішньго Личакова кружляють ріжні здогади про причину підпалу та про круги, з-поміж яких вийшов злочинець. Цікаве, що з тим усім зробить поліція».
[«Спроба підпалу церкви оо. Студитів у Львові», «Діло». — 24 серпня 1937 р. — № 185. — С. 7]
Монастир оо. Студитів у Лужках. Завдяки жертвенности Митрополита Кир Андрея та мистецьким вказівкам о. ігумена Климентія монастир оо. Студитів у Лужках (7 км. за Пілютим у лісах митрополії) вже викінчений. Стару бойківську церкву, куплену в Ріпнім, зложено на тривалих фундаментах та оббито цілу ззовні кедровими гонтами, так, що вже здалека всі, що їдуть залізницею, можуть її подивляти. Внутрі дали нову долівку — і як заявив о. ігумен Климентій — тепер буде річчю українських малярів сказати своє слово, себто так вималювати її, щоби вона стала зразком для всіх тих, що колись будуть цікавитись українською церковною іконописсю. Церква всередині з малесенькими бойківськими вікнами почорніла від часу й диму; вона добре законсервована і стане гарним пам’ятником минулого, які поволі зовсім зникають. У віддалі 20 метрів від церкви пишається чепурна будівля монастиря з господарськими будинками. Митрополит вивінував монастир 9 гектарами лісу, який чернці зможуть частинно викорчувати і замінити на город. Чудове положення монастиря, панорама верхів Яйце, заповідника кедрового й ялицевого дерева та близькість ріки Молода, як і двох джерел зі здорового водою, будуть все тими прикрасами, що уприємнюватимуть контемплятивне життя цього потрібного чина. Можна би там із часом викопати теж ставок не рибу, щоби монастир був самовистарчальний».
[«Монастир оо. Студитів у Лужках», «Діло». — 27 серпня 1937 р. — № 185. — С. 9]
Брати Шептицькі і монахи-студити. Унів, 30-ті роки
Рік закінчувався, як завжди: між поїздками та піклуванням про старшого брата Митрополита. Інформацію про це знаходимо у листі о. Климентія до рідного брата Олеся. Він згадує тут про поїздку на Підляшшя, очевидно, з метою відвідання тут місійних станиць: Ігумен згадував у одному з Послань до свого чернецтва, що має замір їх всіх об’їхати.
У цей час о. Климентій пише наступне своє послання до чернечої братії під назвою «До всіх отців і братів-іноків, що живуть по наших обителях по Студійському Уставу». Послання підписане в свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, особливий день у історії родини Шептицьких.
Темою послання є убожество й послух. Ігумен студитів у вступі до розкриття теми пояснює причини необхідності дотримання цих двох чеснот, які є «ліками на гордість»:
«Убожество і послух — це найпевніший лік на гордість, яка дораджує чи то одиницям, чи поодиноким частинам нашої громади — уперто держатися своїх окремих поглядів, своїх партикулярних зусиль, що розбивають єдність, бо не підчиняються суспільному проводові. Гордість — це той нещасний квас, що розкладає християнську засаду суспільного ладу: «одно серце й душа одна» — а заступає принципом анархії: «що голова — то розум, що людина — то інша ціль і інша дорога, що нею йде».
Натомість покора (а вона якраз найобильніше пливе з джерела убожества й послуху) буде лучити всіх в одно. Все воно так буває, що де одна ціль всім присвічує, то й одна в усіх є амбіція: тій ціли з пожертвуванням самого себе — служити. Покірне забуття про себе стягає на кожного й на всіх Божу Ласку й вінчає їхні праці успіхом».
[Цит за: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 62–63]
Згадане послання включило в себе тільки науку про убожество, натомість, як анонсує о. Климентій на закінчення, у наступному посланні мова йтиме про послух. Наступне послання було розіслане до студитів 1938 року у день св. муч. Леонтія, якого Церква вшановує 1-го липня, під назвою «Всіх ієромонахів і монахів а дуже мені близьких і дорогих братів по Христі, що стараються служити Богові в іночестві по Студійському Уставу, здоровлю усяким добром у Господі нашім Ісусі Христі!». Цей день не був випадково вибраний Ігуменом, оскільки минуло вже два роки, як у сталінських таборах було замордовано студита о. Леоніда Фьодорова, нині вже блаженного католицької Церкви.
[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 76–88]
Першу згадку про о. Климентія у 1938 році знаходимо аж при кінці першого півріччя. На Зелені Свята, тобто на Зіслання Святого Духа, у Львові щороку був храмовий празник у неіснуючій нині церкві на вул. Коперника. Тут же містилася Духовна Академія. На другий день після неділі, коли Церква святкує День Святої Трійці, а того року це величне свято припало на 12 червня, відбувалось урочисте закінчення академічного року для львівських богословів. Тогоріч Соборну Святу Літургію з нагоди урочистостей у Богословській Академії очолив о. Климентій, а асистували йому всі професори. Після Літургії до церкви привезли на кріслі Митрополита Андрея, який після молитви виголосив до присутність своє напутнє слово. Преса згадує, що серед промовців був також о. Климентій. Після цього всі разом зробили спільне фото.
[«Свято Духовної Академії», «Діло». — 16 червня 1938 р. — № 129. — С. 4]
У цих урочистостях брав участь генерал Мирон Тарнавський герба Сас, який помре двома тижнями пізніше. Обидва брати Шептицькі брали участь у похоронних урочистостях Генерала.
Відзначення 25-ліття Львівської віце-провінції отців-редемптористів. Сидять (зліва направо): о. Климентій Шептицький, о. Йосиф Схрейверс, Митрополит Андрей Шептицький, владика Миколай Чарнецький, протоігумен о. Йосиф де Вохт. Львів, провінційний дім на вул. Зибликевича. 1938 р.
У серпні було освячено поблизу Підлютого в Лужках Скит св. Андрея Первозванного, який став сьомим монастирем Студійського Уставу. Про передісторію цього монашого осередку, перенесення сюди церкви та будову монастиря ми вже згадували. Тому повністю подаємо статтю з преси, написану учасником торжества, як образок-ілюстрацю до цієї події в історії монахів-студитів.
«Осмолода-Підлюте,
серпня 1938.
ПОСВЯЧЕННЯ СКИТУ СВ. АНДРЕЯ В КАРПАТАХ НА БOЙКШЩИНI. Сьогодні, 10. 08. в год. 16. відбулося посвячення церкви скиту св. Андрея Первозванного на Лужках коло Осмолоди. Ця студитська оселя побудована на гарній поляні, праворуч лісової вузькоторової залізнички, що біжить в сторону Чорної Ріки на 5 кілометрів від Осмолоди, серед гущі чарівного смерекового лісу, у стіп гірського пасма Аршиці (1516 м.), карпатського ланцюга Горґанів. Біля церкви є гарний монастир і господарські будинки оселі, в якій живе 8 монахів. Це з черги сема оселя оо. Студитів (Львів — дві; Унів, Зарваниця, Дора на Гуцульщині і Фльоринка на Лемківщині). Чину посвячення довершив Високопреосв. Митрополит Кир Андрей у сослуженні нашого єпископа з Югославії о. д-ра Нярадія, протоігумена о. д-ра Климентія Шептицького, о. пралата Ковальського, о. дек. Патрила, о. д-ра Кладочного, о. проф. Рудя, о. Стернюка з Перегінська, настоятеля скиту в Лужках єромонаха Тимотея Процюка і ін. в прияві гостей з живця Підлюте й Осмолоди. Цю церкву побудовано ще у XVIII ст. в Ріпному коло Рожнятова і перенесено в 1936 р. на Лужки з огляду на її замітний бойківський стиль. Завданням монахів нової станиці є душпастирство серед великого числа лісових робітників, що тижнями перебувають у лісах на роботах. У неділі й свята ідуть монахи до колиб на верхи гір, щоби тут вести душпастирську працю. Це незвичайно велика, відповідальна, але зате дуже вдячна праця.
КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА Й УСТАВ СВ. ТЕОДОЗІЯ. Чин оо. Студитів — це наша найстарша чернеча організація, якої початком є Києво-Печерська Лавра. Чернечі правила, що їх установив св. Теодор Студит і які практикували в царгородському монастирі Студіоні, застосував на Україні св. Теодозій Печерський коло 1070 р. за володіння великого Київського князя Ізяслава, що в 1075 р. прийняв із рук папи Григорія VII. королівську корону. (Чин оо. Василіян увів у життя на Україні митрополит Велямин Рутський щойно 1617 р. по Берестейській унії). Не від речі буде тут пригадати, що св. Теодозій, в протилежности до св. Антонія Печерського, підтримував разом зі своїми однодумцями кн. Ізяслава в його змаганнях зв’язати тісно нашу Київську митрополію по смерти Ярослава Мудрого з Римом.
ВІДНОВА МОНАШОГО ЧИНУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ В ГАЛИЧИНІ. Обновив цей історичний наш національно питомий чин оо. Студитів Митрополит Шептицький. Ще як ігумен монастиря оо. Василіян у Кристинополі охопив у 1898 р. організаційно чернече згуртовання тих одиниць, що бажали проводити життя не тільки на молитві, але й на фізичній праці. Друге таке об’єднання зав’язалося в Олеську в 1899 р. Із цих двох гнізд утворив опісля Митрополит чин оо. Студитів. Його затвердив у 1906 р. єпископат гр.-катол. Галицької провінції: Митрополит Андрей та Преосв. Чехович і Хомишин. На чолі цього чина станув о. Ігумен Климент Шептицький та провадить ним по сьогоднішній день. Першими монастирями до світової війни була лавра у Скнилові біля Львова і монастир в Боснії на Кам’янці біля Старої Дубрави. Перший із них спалили московські війська в часі світової війни, другий зліквідовано в 1924 р. внаслідок несприятливих відносин, що зайшли на терені Югославії.
План «дальніх печер» св. Теодозія Печерського. Графіка, 1638 р.
ЛЬВІВСЬКИЙ СТУДІОН оо. СТУДИТІВ. Чин оо. Студитів після 40-літньої розбудови закінчує саме тепер свою організацію на верхах. У Львові при вул. Петра Скарги звертає на себе увагу0 нова велика будівля, що притикає до новозбудованого шпиталю „Народньої Лічниці“. Це велика модерно уладжена бібліотека, архів та наукові робітні Студіону, чину оо. Студитів. Бібліотека, завдяки великим матеріальним вкладам Митрополита Андрея, начислює понад 25 000 томів між ін. рідких і дуже цінних «візантинік», яких не має ні одна бібліотека в Європі, за винятком, може, Ватикану. У цьому самому будинку приладжене також приміщення для курсантів богословів та тих кандидатів, своїх і чужих, на спеціалістів, що схочуть віддатися окремим студіям Східної Церкви. Цей будинок сполучений коридором на першому поверсі з будинком-оселею оо. Студитів (давніша дяківська школа), в якій находиться каплиця з прегарним іконостасом византійського стилю, що його придбав, як інші сакралія, Митрополит Андрей у Москві за допомогою б. гр.-катол. екзарха о. Фьодорова. Саму каплицю розмалював проф. Художнього Інституту в Києві, творець нововізантійської школи артист-маляр Михайло Бойчук. У цих будинках, крім Студіону, буде відкрита також іконописна школа. Нема двох думок, що ця нова наукова інституція оо. Студитів причиниться до поглиблення унійних студій не тільки серед наших, але й чужих учених. Вартість цієї інституції сягає до чверть міліона золотих, не враховуючи сюди вартости бібліотеки й архіву».
[«Сема станиця Чина ОО. Студитів», «Діло». — 14 серпня 1938 р. — № 178. — С. 5–6]
29 березня 2019 року о 16 год. у залах Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки ПЕТРО СИПНЯК. ЖИВОПИС, присвяченої 60-річчю від дня народження художника та 35-річчю його творчої діяльності.
Петро Сипняк
Творчість Петра Сипняка у жанровому відношенні багатогранна й складається з тематичних циклів та серій: пейзажів, міських пейзажів, портретів, натюрмортів… Творчий доробок митця становить кілька тисяч робіт (за словами художника, він ніколи не вів чіткого підрахунку своїх робіт), понад 35 персональних виставок, а також безперервна активна участь у групових вернісажах у Львові, інших містах України та за кордоном.
Петро Сипняк став організатором та учасником багатьох благодійних аукціонів та проектів задля відновлення культурних пам’яток Львова та інших міст. Роботи митця знаходяться у музеях Львова, Києва, Канева, Запоріжжя, Кам’янського (Дніпродзержинська) та у численних приватних колекціях в Україні і за кордоном.
До експозиції виставки в НМЛ ім. А. Шептицького увійдуть полотна останніх років та знакові роботи попередніх періодів. Вони охоплюють майже всі теми і жанри, у яких працює художник.
Незаконно засуджений в РФ український журналіст Роман Сущенко надіслав новий малюнок – пейзаж “Місто Лева – Львів”. Про це повідомила Укрінформу його донька Юлія Сущенко.
“Сьогодні отримала новий малюнок батька. Це весняний пейзаж українського міста Львів, виконаний аквареллю на папері А4”, – розповіла вона.
Як зазначається, родина українського політв’язня також отримала листа від Сущенка. Він повідомив, що застудився через високу вологість, спричинену тим, що в камері колонії протікала стеля, на стінах з’явилася пліснява. За словами політв’язня, зараз у Кіровській області відлига, почав танути сніг, тому дах колонії протікає.
Однак після звернення українського консула до адміністрації колонії, Сущенка перевели в трохи більшу за розміром та теплішу камеру. Наразі він знаходиться там із сусідом.
Роман Сущенко “Місто Лева – Львів”, 2019
Також, за словами Сущенка, останнім часом його рідко виводять на телефонні дзвінки. Зокрема він просив адміністрацію колонії зателефонувати близьким в день річниці смерті його батька, однак українцю не дали можливості зробити дзвінок.
Як повідомлялося, власного кореспондента Укрінформу у Франції Романа Сущенка, порушуючи міжнародні правила, затримали 30 вересня 2016 року в Москві, куди він прибув з приватною поїздкою. 7 жовтня 2016 року йому пред’явили обвинувачення в шпигунстві. У ФСБ Росії заявили, що Сущенко є співробітником Головного управління розвідки Міноборони України. У ГУР Міноборони це спростували.
Мосміськсуд 4 червня 2018 року засудив Сущенка до 12 років ув’язнення в колонії суворого режиму, 12 вересня Верховний суд Росії визнав це рішення законним.
8 жовтня стало відомо про етапування Сущенка до місця відбування покарання. 7 листопада ФСВП Росії повідомила посольству України в Москві, що Сущенка етапували в колонію № 11 в Кіровській області (місто Кірово-Чепецьк, селище Утробіно).
Мисливство ведеться обмеженою кількістю господарств із метою отримання доходів як у матеріальній, так і в нематеріальній площині. Досвід минулого з його традиціями розглядається нині не лише як механізм спадкоємності у суспільних відносинах, але й у звичаєвих нормах, які певною мірою визначають відтворення окремих правових норм, цінностей, доцільність яких визначається фактором їхнього існування в історичному минулому. Сучасний етап розвитку Української держави характеризується зростанням інтересу до минулого нашого народу, історичних коренів становлення державності й національної духовної ідеї. Без ретроспективного погляду на еволюцію мисливства неможливо зрозуміти його минулий, теперішній і майбутній економічний розвиток.
Якщо розглядати це питання, починаючи з Середніх віків, то бачимо, що у ХVІ ст. право на полювання перетворилося на регалію – монополію коронованих осіб, в яких було право власності на землю, і котрі могли це право передати іншим особам, тобто запросити гостей на полювання.
Із розпадом монархічних режимів правління у ХVІІІ–ХІХ ст., які були спричинені Французькою революцією, відбулося надання приватної власності на землю, а з нею – права ловецтва ширшим колам населення, що призвело до утворення інших механізмів державного регулювання та зміни традиції організації ловецтва, за яких це дозволялося лише за погодженням власника землі.
Запрошення на мисливську вечерю
Утворилося багато мисливських господарств, зокрема в Австро-Угорській імперії (станом на 1908 р.) – 27,4 тис., середня площа яких становила 994 га.
На законодавчому рівні питання організації полювання для запрошених мисливців у Галичині врегульовувалося, починаючи з прийняття перших мисливських законів. Зокрема законом Галичини 1897 р. визначено, що всі збитки, завдані гостями під час проведення полювання, повинен покрити організатор, тобто орендар, який запросив цих людей.
Більше того, визначалося, що відшкодуванню підлягають збитки, спричинені не лише запрошеними на полювання, але й їхніми собаками, мисливським персоналом і навіть найнятими нагоничами, які брали участь у полюванні.
Вимоги щодо відшкодування збитків, спричинених при проведенні полювання – незалежно, чи-то власником права полювання, чи-то гостем, містились і у законодавствах інших країнах Європи: Австрії (1852 р.), Чехії, Штирії (1878 р.), Данії, Моравії, Крайні.
Запрошення на мисливську виставку 1899 року
Запрошення на мисливську виставку 1899 року
Європейське мисливське законодавство, крім таких країн, як Швеція, Норвегія, Фінляндія, Румунія, Португалія і до 1897-го Галичина, визначало, що і власник права полювання, і гість повинні отримати в органів державної виконавчої влади мисливський квиток.
Із розпадом Австро-Угорської монархії після Першої світової війни та утвердження на території східної Галичини Польської держави у 1927 р. приймається мисливське законодавство, де ст. 57 на уповноважених до проведення полювання покладався обов’язок відшкодовувати збитки, спричинені гостями.
Запрошення на виставку мисливських трофеїв
Більше того, дуже часто при укладенні угод про надання права полювання власники земельних ділянок не лише отримували кошти за здачу сервітутів для проведення полювання, але й зберігали за собою право бути запрошеними. Так, відповідно до статуту товариства ім. Святого Губерта у Львові (1884 р.) було передбачено, що власникам земельних ділянок, на яких проводилося полювання, дозволялося за запрошенням товариства брати безоплатну участь у ньому.
А в типовій угоді про оренду права полювання у державних лісах передбачалося, що орендар за 5 днів до початку колективного ловецтва повинен був надіслати орендодавцю два запрошення для участі без зазначення прізвищ.
Запрошення на збори мисливського товариства
Варто відмітити, що у часи Другої Речі Посполитої держава дбала про свою мисливську еліту. Всі мисливські ревіри були поділені на ті, які здавалися в оренду, і ті, які не здавалися (репрезентаційні), де полювала безоплатно тодішня політична, військова еліта, а кошти на організацію ловецтва покривалися дирекцією лісів. Так, наприклад, у Надвірнянському надлісництві, яке займало площу 45400 га, площа репрезентаційних мисливських угідь становила 5494 га, а дозвіл на полювання у них надавало Міністерство рільництва Польщі.
Проте з часом репрезентаційні мисливські угіддя, які не жили за ринковими законами, перетворювались у найгірші, і їх ніхто навіть не хотів брати в оренду через брак дичини.
Про стан «ведення мисливського господарства» у репрезентаційних мисливських угіддях довідуємося з мисливських мемуарів доктора Г. Мальсбурга, який неодноразово спостерігав «в одному прикарпатському ревірі, де урядовці самі незаконно полюють, і при огляді слідів звірини не залишилось. І практично в угіддях, які не надані в оренду, така ж ситуація».
Запрошення на пікнік мисливського товариства
Крім правового забезпечення, склалися своєрідні традиції про умови запрошення на полювання гостей, які не були членами мисливських товариств. Виходячи із соціального статусу мисливців, які організовували товариства, різні були й підходи до запрошення: це стосувалось умов оплати гостями участі у полюваннях, набуття права власності на добуту дичину тощо. Товариства, які складались із більш заможних членів, могли собі дозволити запрошувати гостей для покращення свого іміджу, а менш заможні намагалися на гостях заробити. Як правило, питання організації полювання для гостей регулювалося статутами мисливських товариств та правилами ведення полювань.
Наприклад, у Солотвинському мисливському товаристві (1879 р., Богородчанський повіт) кожен член організації мав право запросити одного гостя без дозволу керівництва лише при полюванні на хижаків та пернату дичину, а для полювання на копитних потрібно було отримати у керівництва товариства відповідний сертифікат із зазначеною датою полювання та списком осіб, які братимуть у ньому участь.
Запрошення на полювання на 29 грудня 1895 року
Так, у Станіславівському мисливському товаристві «Кнея», заснованому у 1901 р., були свої особливості організації полювання з гостями. Стаття 4 статуту визначала організацію полювання для гостей: член товариства мав право взяти із собою товариша, але лише за письмовим дозволом керівника товариства, в якому вказувалися дата та місце.
Більше того, щоб не розкривати місцезнаходження дичини, у статуті відзначалося, що запрошувати «місцевих гостей», тобто тих, які проживали на територіях, що входили до складу мисливських угідь, не потрібно. Існувала вказівка: запрошувати як гостей «заслужених осіб, які спричинилися до розвитку мисливства. В одному сезоні не дозволялося запрошувати одну й ту саму особу більш ніж два рази. На гостей під час полювання покладався обов’язок виконувати статут товариства та дотримуватися правил полювання, а добута гостем дичина залишалась у його власності.
Запрошення на полювання на 14 листопада 1927 року
Свої особливості права набуття власності на добуту гостем дичину були в Бориславсьому мисливському товаристві «Орел» (1932 р.). Гість не сплачував кошти за проведення полювання, а добуту ним дичину реалізовували на аукціоні, де виручені кошти йшли на організацію мисливства, причому гість мав першість під час купівлі добутої дичини. В одному з найаристократичніших товариств Галичини – Лисовицькому – були такі правила для гостей: кожен член товариства міг запросити гостя, який, у свою чергу, повинен сплатити 10 злотих за кожен день полювання, але якщо гість полював замість відсутнього члена товариства, то ловецтво для нього було безкоштовним.
Право власності на добуту гостями дичину визначалось у Статуті ловецького товариства «Тур», затвердженому рескриптом Львівського воєводства 29 серпня 1922 р. ч. 13090/22. Зокрема, відповідно до ст. 52, кожен член товариства мав право запросити три рази на рік одного гостя, котрий відшкодовував вартість організації полювання, але автоматично набував право власності на всю добуту ним дичину, крім лисиці, кабана, самця козулі і більш «грубої» дичини, яку треба було продати, а кошти повинні піти у касу товариства.
Запрошення на полювання в 1928 році
У тогочасній мисливській літературі надавалися поради щодо поведінки запрошених. Це стосувалося одягу: аби мали можливість не лише добре почуватися на полюванні, але й на вечірці, що, як правило, організовувалася після проведення ловецтва. За можливості, рекомендувалося брати із собою фрак або смокінг темно-сірого, темно-коричневого або темно-зеленого кольорів. Капелюх повинен був відповідати кольору одягу.
Давали також поради тим запрошеним, які не були знавцями мисливства і не вміли поводитися зі зброєю. Їм рекомендували відмовитися від участі у ловецтві, так як вони наражали інших учасників на небезпеку і викликали кепкування.
Запрошення на полювання на 29 грудня 1938 року
Крім того, вважалося непристойним у випадку гарного пострілу виявляти надмірну радість чи вихвалятися цим під час обіду. Засуджувалося кепкування з інших мисливців.
Для участі у полюванні рекомендувалося брати достатню кількість патронів – щоб не заощаджувати, а потім не випрошувати у товаришів. Були такі мисливці, які чекали, щоб одним патроном добути дві качки, бо набої – дорогі. Дотримання мисливської етики не лише приносило приємність, але й також сприяло безпечному полюванню, особливо при поводженні зі зброєю.
У «Мисливському календарі на 1934 рік» для запрошених на полювання були такі рекомендації:
– якщо мисливець отримав запрошення на полювання, то він повинен одразу відповісти про свою згоду рекомендованим листом або телеграмою, уточнюючи дату і час приїзду;
– якщо гість не мав можливості приїхати, то повинен був повідомити про це організатора завчасно, щоб господар мисливського господарства зміг запросити інших;
– на полювання варто було приїжджати за годину;
– прибувши у мисливське господарство та зустрівшись із господарем, не рекомендувалося обтяжувати його надмірною балаканиною чи обговорюванням проблем, а просто пересісти у бричку, яка доставляла гостя до місця ловецтва;
– не доручати власну зброю прислузі, бо бричка, на якій їде прислуга, може зламатись, і полювання буде зіпсоване.
Запрошення на полювання
Своєрідний етикет поводження з гостями був визначений і для єгерів. Зокрема при виконанні своїх посадових повноважень на полюванні єгер повинен був привітатися не лише із керівником мисливського господарства, але й із його гостем словом «Честь!». Цілування руки було допустиме лише стосовно жінок – і то тільки після складеного своєму керівникові рапорту.
Варто відмітити, що організація полювання давала не лише матеріальні активи власникам мисливських угідь, а й нематеріальні – у вигляді підвищення соціального статусу, що не втратило актуальності і сьогодні. Зокрема галицькі Карпати притягували велику кількість мисливців, які захоплювалися полюванням на оленів. Один із найбагатших людей Європи – князь Ян Ліхтенштейн – у с. Татарів побудував мисливський палац. Він, починаючи з 1894-го, орендував право полювання та рибної ловлі на Гуцульщині. У палаці спеціально для потреб гостей було три спальні та ванних кімнати. Зазвичай полювання на оленів тривало близько трьох тижнів. Кожен поважний запрошений мисливець приїжджав разом зі своїми слугами, кількість яких сягала десяти осіб.
Запрошення на Мисливські стрільби на 8-10 червня 1934 року
З тогочасних повідомлень у пресі видно, що запрошені мисливці становили від 1/6 до половини від усіх, хто брав участь у полюванні. Помічено, що найчастіше гостями ставали офіцери. Адже через специфіку воєнної служби, яка пов’язана із частою зміною місця проживання, їм важко було стати членами мисливського товариства та брати участь у його роботі.
Узагальнюючи історичний досвід організації полювань у мисливських господарствах, які велися товариствами, бачимо різні своєрідні підходи, що стосуються як права набування у власність добутої дичини, так і оплати за право полювання.
Виходячи з інтересів мисливців і товариств, варто застосовувати різні способи для реалізації права полювання мисливцям, які не є членами товариств. На сучасному етапі весь підхід зводиться до різниці в оплаті за відстрільну картку. Так, для членів товариства, наприклад, відстрільна картка на пернату дичину становить приблизно 200 грн, а для інших сума дещо більша.
Олег ПРОЦІВ кандидат наук з державного управління, докторант Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
Наступного тижня, 26 березня 2019 року, о 16.00 у Львівському історичному музеї (Площа Ринок, 6 – Італійський дворик) відбудеться відкриття фотовиставки Вікторії Темної та Ігоря Сальнікова під назвою “Палац в саду – перлина Кримського ханства”.
Виставка присвячена спадщині кримськотатарського народу – палацу кримських ханів у Бахчисараї. Всі фотографії було зроблено упродовж дворічного проекту (2012–2013 рр.), що передбачав зйомку всіх об’єктів Бахчисарайського музею-заповідника.
П’ятнадцять планшетів з фотографіями розкажуть про унікальну архітектуру та інтер’єри комплексу Ханського палацу, дадуть можливість доторкнутися до цінностей давньої культури, зануритись у історичну атмосферу. Пояснюючі анотації надруковано українською та англійською мовами для зручності відвідувачів.
Головна мета виставкового проекту – ознайомити львів’ян, гостей міста та іноземних туристів із культурною спадщиною кримськотатарського народу – корінних жителів Криму.
Літня альтанка
Гості відкриття зможуть не тільки побачити фотографії, почути кримськотатарську музику, скуштувати автентичні національні смаколики, але й взяти участь у віртуальній екскурсії по Бахчисарайському палацу, яку проведе для вас людина, що багато років працювала у палаці.
Автори виставки, професійні фотографи Ігор Сальников і Вікторія Темна. Переїхали з Криму до Львова в 2014 році. Співпрацювали з різними періодичними виданнями, музеями і кримськими національними товариствами, були членами Кримської організації Національної спілки Журналістів України. Учасники спільних і персональних виставок, які проходили не тільки в Україні, але й за кордоном. Ігор Сальников – лауреат 1-ї премії творчого конкурсу журналістів «Срібне перо» в 2000 році.
Експозицію вставки “Палац в саду – перлина Кримського ханства” можна буде оглянути з 26 березня по 6 травня 2019 року у Львівському історичному музеї (Площа Ринок, 6 – Італійський дворик).
Планується що експозиція виставки буде пересувною, що дасть можливість ознайомитися з нею великій кількості людей, які хочуть дізнатися про культуру різних народів України.
Відкриття виставки – це перший етап масштабного проекту, присвяченого культурі народів Криму.
Посольський дворик палацу
Довідково. Бахчисарайський палац — пам’ятка історії та культури всесвітнього значення, єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури.
Резиденція кримських ханів існує на цьому місці з XVI ст., хоча перші будівлі з’явилися на сто років раніше. Головна архітектурна ідея — втілення мусульманського уявлення про райський сад на землі. «Бахчисарай» перекладається з кримськотатарської мови як «палац-сад» (bağça — сад, saray — палац).
В 1736 році, під час війни Кримського ханства з Росією, палац постраждав від пожежі, влаштованої російськими військами фельдмаршала Мініха. Палацовий ансамбль було відновлено ханом Кирим Ґераєм, у 1760-х роках . Починаючи з 1908 року палац кримських ханів стає музеєм.
Враховуючи унікальність комплексу, музей ледве не потрапив до переліку культурної спадщини ЮНЕСКО. Вже були зібрані необхідні документи та зроблена фотофіксація архітектури та музейних фондів. Але анексія Криму припинила цей процес.
Зараз Бахчисарайський палац переживає складні часи. За оцінками деяких експертів, “реставрація”, що проводиться росіянами, може завдати непоправної шкоди історичній спадщині.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
Від тих, хто воював часто чуєш фразу: «Важко втекти від того, що сидить всередині тебе». Зазвичай, так завуальовано бійці говорять про діагноз, що має назву «посттравматичний стресовий розлад». Дійсно, без відповідної терапії, цей особливий психологічний стан здатен буквально виїдати людину зсередини, доводячи, часом, навіть до фатальних наслідків. Сумна статистика свідчить, що в США щодня понад 20 колишніх учасників бойових дій вкорочують собі життя якраз під впливом наслідків ПТСР.
Втім, існує широкий спектр методик, які дозволяють успішно боротись із наслідками бойового стресу і повертати учасників бойових дій до нормального життя. Одна з них – іпотерапія. Лікувальний процес, де у якості основного терапевтичного засобу виступають одні з найдавніших супутників людини – коні!
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій днями запустив унікальний проект під назвою «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС за участі іпотерапевтів з Полтавщини Василя Ірхи та Олександри Хандогіної.
Перше заняття відбулось на території рекреаційно-відпочинкової зони «Бухта вікінгів» поблизу Львова. А до участі у проекти зголосилось близько десятка охочих ветеранів бойових дій.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
Перед початком заняття – ввідний інструктаж. Учасники зібрались в одній з альтанок: бійці десанту, піхоти, прикордонники, воїни різних добровольчих батальйонів. Чоловіки та жінки, різного віку та соціального статусу. Об’єднує їх те, що війна залишила позначки і на тілах, і на душах присутніх. Хтось виходив з оточення, будучи бійцем Луганського прикордонного загону, хтось – втратив нову під час боїв в Луганському аеропорті, комусь – добряче дісталось від вибуху міни на передових позиціях поблизу Авдіївки, дехто – досі не може спати, бачачи щоночі палаючі Піски. У кожного, як кажуть, свій армійський «бекграунд». Спільна риса – демонстративна замкнутість. «Закриті» пози, насторожені погляди тощо. Втім, Василь Ірха та Олександра Хандогіна – мають великий досвід роботи із «важкими» аудиторіями. Перед тим, як запросити до участі у сеансах іпотерапії учасників бойових дій, вони працювали виключно із дітьми, що мають особливі потреби: аутизм, хвороба Дауна, дитячий церебральний параліч тощо.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
– З 2018 року ми запросили до участі у сеансах іпотерапії колишніх бійців АТО, – говорить Олександра Хандогіна. – У нас в Полтаві цей експеримент мав успіх. То ж ми плануємо проводити навчання для учасників бойових дій для подальшої роботи із дітьми та своїми побратимами, як рівний з рівними Це сприяє й соціальній адаптації, й реабілітації, й інклюзії тощо.
До слова, Василь Ірха й сам учасник АТО. У 2014-2015 роках був бійцем батальйону ТрО «Полтава». Після демобілізації, у якості волонтера долучився до сеансів іпотерапії із дітьми. Згодом відчув позитивну динаміку: спілкування із кіньми дозволило відчути розслаблення, зменшити кількість ліків тощо.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
Статистика спеціалізованої програми «Horses for heroes», яку здійснює уряд США для ветеранів бойових дій також свідчить, що майже 70 відсотків учасників із діагнозом ПТСР мають покращення самопочуття і позитивні зміни у поведінці та стані здоров’я. Крім того, за океаном це ще й вид ветеранського спорту, у якому регулярно відбуваються змагання.
Зі слів Олександри Хандогіної, залучення учасників АТО/ООС до сеансів іпотерапії, а згодом і навчання їх, як інструкторів – ефективна форма не лише терапевтичного впливу, але й соціальної адаптації ветеранів до мирного життя. До прикладу, двом бійцям-ветеранам: інструктору та пацієнту легше порозумітися і знайти спільну мову. Крім того, харизма та багатий життєвий досвід роблять колишніх військових унікально вправними інструкторами терапевтичної кінної їзди.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
– Коневі байдуже, як ти виглядаєш. Йому байдуже, що про тебе кажуть інші, – говорить Василь Ірха. – Кінь, маючи досить складний характер та темперамент оцінює тебе за дещо іншими критеріями. Ти мусиш бути впевнений у своїх діях, спокійний, виважений, доброзичливий. Крок за кроком розкриваючи душу і серце. Кінь – надзвичайно сильний емпат, здатний реагувати на емоції: добро, ласку, співучасть та співпереживання. Проходить якийсь час і, несподівано для себе, ти починаєш сам відчувати, як через це спілкування тебе «відпускає» те, що тримало у напруженні з середини.
Коні, які залучаються до проведення заняття – спеціально навчені комунікації з людиною. До Львова разом з Василем та Олександрою приїхало двоє: емоційна і норовлива Рада, та спортивна і дисциплінована Болівія. Зі слів інструкторів, Рада – компаньйон для імпульсивних, сильних характерів. Болівія, вестфальської породи коней, більш стримана і виконує усі команди, як хороший німецький солдат.
Учасники проекту «Верхи у майбутнє» для учасників АТО/ООС
Сам сеанс мало чим нагадує медичні маніпуляції. Учасники мають підготувати коней до їзди: вичистити їх, одягнути та підігнати сідла та збрую. А потім…просто насолоджуватись хвилинами кінної прогулянки, сидячи на спині великої, розумної та доброї тварини.
І дійсно, позитивний ефект не забарився: вже за годину учасників проекту було не упізнати. На обличчях – посмішки. Настрій – відмінний. Катались усі по черзі. У перервах – годували коней «сушками» та яблуками. А ще…спілкувались між собою.
Згодом, коли підбивали підсумки «пілотного» заняття, учасники висловились «за» продовження ініціативи у Львові. Координатор проекту «Верхи у майбутнє» психолог Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Юлія Кунта зазначила, що в подальшому групи будуть менше – по 4 чи 5 осіб. Курс іпотерапії для львівських учасників АТО складатиме 5 занять. Формуватимуть групи на основі анкетування, щоби якнайкраще скомпонувати команди з людей і коней за психологічною сумісністю та темпераментом.
Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ Відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства МО України (м. Львів)
