Про нього не знімають кіно, він не роздає численні інтерв’ю і не “світиться” на телеекранах. Він чудовий графік і романтичний поет, прискіпливий історик і знаний науковець. Його книжки читають не тільки в Україні, а мистецькі роботи знає світ. Він Богдан Гурман – чоловік, який залишив свій слід у всьому, за що брався.
Паном Богдан зустрів мене веселою молодечою посмішкою і одразу закликав до хати з готовністю розповідати і відповідати на всі мої запитання.
Графічні ескізи Богдана Гурмана
– Розкажіть про Вашу роботу.
– Мені же 86 років. Я родився селянином. До плуга, до коси. Але Бог мене скерував іншою дорогою – в науку. Я вступив Український поліграфічний інститут, тоді там був відділ графіки, книжної ілюстрації. Працював як художник-оформлювач і у Львові, і в Кишиневі, в клубних видавництвах. Збіг обставин чи Божа воля, після шести років роботи в Молдавії, змусили мене повернутися до Львова. Але у Львові було таке становище, що я ніяк не міг знайти собі роботи, бо було багато спеціалістів. Тоді я вирішив працювати творчо, біда змусила. Працював і оформлювачем книжок у видавництвах, і літератором, ким тільки міг працював, щоб заробити. І не тільки у Львівських видавництвах, їздив і в Закарпаття, брав і там замовлення. Таким чином відомим художником я став з біди. І в той же час став письменником, бо одночасно став писати: і статті, і крупні дослідження. Багато оформив та видав книжок. Працював творчо, тому графік я творчий і графік видавничий. Брався за книжки, які були потрібні Україні, а тим більше мені.
Книжки, які написав або ілюстрував Богдан Гурман
– Як художник став дослідником?
– Я брав участь в багатьох розкопках, які велися геологами, дослідниками, науковцями. Старався з ними їздити , але все ж таки мене тягнуло до книжки. Геолога з мене не вийшло, а художник-оформлювач – так. Оформив багато і наукових, і творчих книжок, на будь-яку тему – навіть не можу порахувати їхню кількість. Як не мав творчої роботи, то займався екслібрисами: Івана Франка, Романа Іваничука, Романа Горака. В першу чергу створював їх безкоштовно знайомим людям. Теж видав кілька книжок екслібрисів. Брав участь і колективних виданнях.
– Над яким проектом працювалося найцікавіше?
– Найбільше я був захоплений дослідженнями етрусків. Дуже глибоко вліз в історію.
– «Батько розпочав, а я продовжила, додала сучасні дані, посилання. Розвинула тему і ось так вийшла у нас книжка» , – додає донька художника.
– Працював і над дитячими книжками, зокрема в Молдавії. А потім почав малювати дитячу книжку для себе, але так і не можу її закінчити.
Книжки в основному видає донька художника Любомира Блажко за власний кошт. «У батька є уже дев’ять виданих книжок і підготована до друку десята на яку зараз бракує коштів. Ну а я в якості співавтора, редактора, коректора, а батько як автор, художник, оформлювач. Хоча зараз він не пише нічого, не має здоров’я, але з шухляди дістаю оповідання ще з його студентських років. Серед них і про село, і про місто, і про Київ, і про Львів».
Любомира Блажко
– Коли захоплювався літературою, писав вірші, то своїх улюблених письменників відтворював на папері. Ілюстрував і класиків літератури. Зокрема, в доробку художника оформлення творів Гарсіа Лорки, Пабло Неруди. А крім того, усюди, де бував, то привозив малюнок. Так з’явилися Замок у Галичі, Кременець, Рахів, Крим, Карадаг та багато інших творів.
– Хто з художників мав найбільший вплив на Вас?
– Я більше захоплювався європейською художньою школою. Мене вони цікавили найбільше. А вже сучасні художники, то як коли. Найбільше захоплювався Софією Карафою-Корбут, Романом Сельським, Стефанією Гебус-Баранецькою. Всі по трошки на мене впливали , але я старався завжди мати свою думку, особливо не приставав до когось на його лінію. Шукав свій стиль.
Графічний ескіз Богдана Гурмана
– А учнів мали?
– 6 років працював художнім редактором в Молдавії, де виховав свою школу молодих спеціалістів графіків. У Львові займався технічними плакатами на автобусному заводі. Там же при інституті отримав науковий ступінь кандидата технічних наук.
Попри свій поважний вік, пан Богдан не зупиняється і, разом з донечкою готує до друку наступну книжку. Маю надію що вже найближчим часом буду мати нагоду писати про її презентацію.
Дійсно велике місто, яке є центром, а не просто населеним пунктом, відрізняється від інших місць проживання людей поверхами. У великому місті їх має бути багато. Ще краще, якщо ці поверхи – невидимі для неозброєного ока. Адже тоді вони є тими необхідними основами, на яких стоїть місто, вони є простором, де різні середовища можуть знайти себе і можливість для реалізації своїх інтересів. Такі невидимі поверхи, за умови існування нормальної стратегії розвитку міста/країни, можуть стати факторами розвитку населеного пункту і силами, які формуватимуть його обличчя. Про них не обов’язково повинні багато писати і говорити, але зайвим це також не буде. Врешті, одним із таких невидимих поверхів-просторів існування Львова, який не завжди помічається, але може бути оцінений наступниками – це Інститут неолатиністики.
Мирослав Трофимук. Фото з https://uk.wikipedia.org
Аби наведене вище сполучення слів не здавалося чимось дивним і незрозумілим, трошки його розшифруємо. Зробимо це за допомогою конкретного прикладу – тексту Конституції Пилипа Орлика. Про останній ми знаємо і говоримо, у тому числі, завдяки ініціатору появи Інституту неолатиністики у Львові. Саме Мирослав Трофимук, засновник цього проекту, переклав з оригіналу знаний для всіх ще зі шкільних часів давній текст. Переклав з латинської мови. Відтак неолатиністика – це коли мова йде про тексти, написані латинською мовою в XV – XIX століттях. Якщо в українському контексті, то неолатиністика – це роботи Станіслава Оріховського, Себастіяна Кльоновича, Юрія Дрогобича, Міхала Боїма, у окремих випадках – Богдана Хмельницького, Івана Мазети тощо.
Станіслав Оріховський-Роксолан. Фото з www.medievist.org.ua
Зі слів Мирослава Трофимука, ідея заснування Інституту неолатиністики виникла у нього в процесі переосмислення сьогодення і літературних процесів, що відбувалися на наших територіях. Очевидно, що для розуміння себе – ким ми є і куди рухаємося, варто також розуміти, що в нас було і звідки ми прийшли. А було на українських територіях досить багато літератури, написаної латинською мовою. При цьому, говорити про це можна від найдавніших часів. У нас якось не надто прийнято афішувати цю тему й, відповідно, вивчати даний сегмент своєї історії. Ще менше прийнято робити його складовою і критерієм переосмислення своєї ідентичності. Як би там не було, але суть залишається суттю – українська неолатиністика існує! І хоч вона сьогодні без належної уваги, але це безцінна і багата сторінка нашої спадщини.
Один із прикладів неолатиністичного дослідження. Фото з https://uk.wikipedia.org
Саме для роботи з цією спадщиною – для її удоступнення та аналізу, популяризації, у 1995 році й було засновано Інститут неолатиністики. Біля витоків цього проекту стоїть історик літератури, неолатиніст, перекладач Мирослав Трофимук. Від 1995 року і до 2004 Інститут неолатиністики діяв при Львівській богословській академії (сьогодні Український католицькій університет).
Сучасне видання Конституції Пилипа Орлика. Фото з https://uk.wikipedia.org
Якщо говорити про конкретні успіхи Інституту неолатиністики, то серед них, безперечно, Латинсько-український словник. Над цим проектом працювали Мирослав Трофимук та Олександра Трофимук. У перших редакціях словника було 30 000 слів. У пізніших кількість доходила до 50 000 слів. Окрім згаданого словника – серія публікацій про гетьмана Пилипа Орлика і його Конституції, тексти про Івана Мазепу, дослідження поетик Києво-Могилянської академії, латинської словесності загалом.
Перша сторінка Конституції Пилипа Орлика. Оригінал зберігається в Швеції. Фото з https://uk.wikipedia.org
Врешті, у 2014 році Мирослав Трофимук видав монографію – “Латиномовна література України XV – XIX ст.: жанри, мотиви, ідеї”. В останній автор оглянув стан неолатиністики в Україні, Білорусі, Польщі та Росії. Відтак проаналізував літературний процес на українських територіях, основні жанри і тематику латиномовної літератури України.
Обкладинка Латинсько-українського словника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Неолатиністика в Україні – це дуже молодий напрямок досліджень, який досі не отримав гідної та належної уваги від суспільства й наукової спільноти. Це трохи сумно, враховуючи існуючий потенціал, багатий джерельний матеріал. З іншого боку, добре, що хоча б перші кроки зроблено. Окрім Мирослава та Олександри Трофимуків акцент на проблематиці української неолатиністики бачимо в напрацюваннях Людмили Шевченко-Савчинської, Ігоря Захари, Наталі Яковенко, Леоніда Ушкалова, Віталія Маслюка тощо. Видається, що цю справу варто продовжувати, адже даний напрямок є одним із тих, що можуть розказати нам про нас багато невідомого.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Трофимук М. Латиномовна література України XV – XIX ст.: жанри, мотиви, ідеї. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014.
В четвер, 10 жовтня 2019 року, о 16 годині у головному читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка (вулиця Драгоманова, 5) відбудеться відкриття виставки “Україна й Українці – цивілізаційна війна і гідність”.
Виставку організовано за ініціативи журналістів Інформагентства МО України “Армії INFORM” та співпраці Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, кінологічної школи “Dog Friend” та краєзнавчого ресурсу “Фотографії старого Львова”.
Старшини УСС. У першому ряді зліва направо – 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Ґорук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський. Світлина з приватної колекції, опублікована у виданні: Каглян О., Загреба М., Смеречанський Р. Українські січові стрільці. До сторіччя утворення легіону УСС. – Київ: Логос, 2014. – С. 35.
Відвідувачі виставки побачать документи та книжки зі спецфонду бібліотеки, що були засекречені у час радянської окупації та свідчать про доблесть воїнів, які захищали нашу незалежність під час визвольних змагань минулого століття; унікальні артефакти представників кінологічної школи “Dog Friend” і краєзнавчого ресурсу “Фотографії старого Львова”. Зокрема на відкритті виставки можна буде побачити живих чотирилапих героїв, які на рівні з воїнами захищають нас від новітньої російської навали.
Їх називали по-різному – укри, укропи, бандери. Приписували фантасмагоричні злодійства. Але…насправді вони були лише просто хлопцями і дівчатами, які люблять свою землю.”Злий укрокаратель” приманює “рускоязичних” голубів у Краматорську. Грудень 2014 року. Фото Володимира Скоростецького
Військові журналісти Армії INFORM експонують не лише власні фотороботи, але й деякі артефакти українсько-російської війни. А ще організатори спробують наочно розповісти про деякі малозрозумілі цивільним людям речі з військового вжитку і зробити це простою мовою. Відкриття виставки відбудеться
Українські Січові Стрільці. Полковник Гринько Коссак зі старишнами полку. 22 вересня 1915 року. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Упродовж тисячоліть Україна є простором і фронтиром цивілізаційних воєн. У ХХ ст. цей вимір європейської та світової історії набув особливого значення. Жовтневий переворот не змінив імперської сутності нового державного утворення на руїнах російського царизму, що успадкувало всі ознаки попередника – націонал-шовіністичну філософію буття, несприйняття демократії та будь-якої неімперської ідентичності. У 1917-1921 рр. саме Україна й українці боролися не лише за своє право на життя, але й за свободи й права всієї Європи.
Минуть роки, і ми будемо згадувати ці буремні часи, як найкращі, що були у нашому житті… Донецьк. 2015 рік. Десантники. Фото Володимира Скоростецького
Згодом, російсько-радянська імперська агресія в умовах становлення новітніх тоталітарних режимів у конкурентному шаленстві з нацизмом трансформувалася у Другу світову війну. Жорстокий експеримент над мораллю та людяністю продовжився і після завершення подій на фронтах 1945 р. Сьогодні фонди архівів, бібліотек та музеїв є безцінним джерелом інформації про минуле, а “столітня війна” новим обертом колеса історії увірвалася до української хати. Тепер вже сучасні українці проходять шлях гідності, який торували наші прадіди. Цивілізаційна війна України розпочалась із новою силою. Анексувавши Крим та захопивши частину Донбасу, новітня російська недоімперія поставила на кон існування як Української держави, так і української цивілізації у цілому.
27 вересня 2019 року, в малій залі Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича (вул. Шашкевича, 5), відбувся концерт «Музика в родині Нижанківських».
Нагодою для проведення такого дійства стала передача в Україну із-за кордону родинного архіву Омеляна та Олега Нижанківських, які привезли Зоя Лісовська-Нижанківська та Лада-Аріяна Нижанківська.
Зоя Лісовська-Нижанківська та Лада-Аріяна Нижанківська
Саме на Шашкевича, 5 (у теперішньому музичному коледжі) діяло Музичне товариство ім. М. Лисенка (основний осередок музично-концертного життя краю першої половини ХХ століття), а також Вищий музичний інститут, в якому Нестор Нижанківський здобув освіту, а після завершення студій в Празі, працював педагогом. Тут був осередок заснованого і очолюваного ним СУПроМу – спілки українських професійних музик.
Концерт «Музика в родині Нижанківських»
Вечір розпочався з розповіді Зої Лісовської-Нижанківської про життя та творчість Омеляна та Олега Нижанківських і про музичні традиції цієї славної родини.
Зоя Лісовська-Нижанківська
“Щоби виправдити назву цієї доповіді, «Музика в родині Нижанківських», мушу звернутися до найдавнішого предка роду Андреаса Нізанковіюса, народженого 1591 року в Галичині. Учень Girolamo Frescobaldi, в якого домі жив 3 роки, і став органістом в базиліці Santa Maria Sopra Minerva, в Римі. Був суперником Букстегуде і продовж століття, ніхто в Європі не дорівнював йому гри на органах,” – зазначила Зоя Лісовська-Нижанківська розпочинаючи свою розповідь багато ілюстровану слайдами з родинного архіву.
Друга частина програми повністю складалася з концертних виступів. Твори композиторів Нижанківських виконали:
заслужена артистка України Лілія Коструба, партія фортепіано – Орест Коструба,
Львівський чоловічий муніципальний хор «Гомін» (художній керівник і диригент Руслан Ляшенко).
Дуже Важливо що ця подія зібрала велику кількість слухачів, більшість з яких складала молодь. Після офіційних урочистостей та виступів, глядачі ще довго не хотіли відпускати славних львів’янок і засипали їх масою запитань та уточнень.
Вже вкотре вдається розшукати атмосферні світлини Львова, яким він був у 1980-ті роки. На кадрах бачимо архітектуру, нові райони, фонтани, парки, усміхнених мешканців.
Все це дає краще зрозуміти, яким було тогочасне місто. Хоча варто зважати, що фото були зроблені для презентаційного видання, яке повинно було показати місто з кращого боку.
Зйомки нового фільму в центрі Львова. Фото 1980-их роківПам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото 1980-их роківСучасна Личаківська вулиця. Фото 1980-их роківАвтовокзал у Львові. Фото 1980-их роківНад Львовом птахом пролетіти… Фото 1980-их роківЛьвівський аеропорт. Фото 1980-их роківЛьвівські панорами. Фото 1980-их роківДахи старовинного Львова. Фото 1980-их роківВ Стрийському парку. Фото 1980-их роківСтадіон «Україна» (раніше «Дружба»), Львів. Фото 1980-их роківБудується Сихів. Фото 1980-их роківМаленький львів’янин. Фото 1980-их років
Львів зажди був є і буде справжнім повноцінним європейським містом, яке зберігає не тільки архітектура, а й справжній дух, український дух.
У понеділок, 7 жовтня, у Львові відбудеться допрем’єрний показ історичного екшену “Захар Беркут”. Львів’яни першими в Україні побачать цей фільм. Про це пише Depo.Львів з посиланням на прес-службу ЛМР.
У широкий прокат фільм режисера Ахтема Сеітаблаєва у співпраці з американським колегою Джоном Віном, виробництва Kinorob та CinemaDay за підтримки Державного агентства України з питань кіно, виходить 10 жовтня.
Творці підготували не тільки показ стрічки. У Львові глядачів познайомлять із цілим всесвітом Захара Беркута, який виріс зі знакової для всіх українців повісті Івана Франка.
Постер фільму Захар Беркут (2019)
О 17.00 год в музейно-культурному комплексі “Львіварня” (вул. Клепарівська, 18) відкриється виставка “Світ Захара Беркута”. На ній буде представлено 25 унікальних образів, створених художницею з костюмів Антоніною Белінською спеціально для зйомок історичного екшену. Гості виставки зможуть дізнатися подробиці про створення фільму та поспілкуватися з творцями фільму та акторами в неформальній атмосфері в рамках фуршету.
О 17.30 год запланована прес-конференція за участі команди фільму, яку вестиме Андрій Алферов — кінознавець, кінокритик, телеведучий, член Міжнародної асоціації кінопреси (FIPRESCI).
А о 18.15 год відбудеться екскурсія виставкою “Світ Захара Беркута”. Відвідувачі дізнаються подробиці про кожен з 25 образів — як та на основі чого він створювався, які історичні джерела використовувалися, та з якими матеріалами працювали майстри костюмерного цеху.
Головне свято дня розпочнеться о 19.30 год в кінотеатрі Multiplex Spartak. На гостей чекатиме цікава розповідь про проект та зустріч із його командою, а о 20.30 год — передпрем’єрний показ історичного екшену “Захар Беркут”.
Історичний екшен “Захар Беркут” став найбільш очікуваною українською кінотеатральною прем’єрою цієї осені. Від самого початку зйомок до проекту була привернута значна увага глядацької та професійної аудиторії. Робота над фільмом тривала кілька років, у ній брали участь сотні фахівців з різних куточків України та світу.
До консультацій були залучені спеціалісти з історії та музейні працівники. Партнером та консультантом стрічки став Міжнародний Фонд Івана Франка. Було проведено кілька експедицій в Карпати. Зйомки відбувалися в Карпатах, на озері Синевир, та під Києвом. Спеціально для “Захара Беркута” були збудовані декорації величезної гірської ущелини, селища Тухля та маєтку Тугара Вовка.
У проекті узяли участь також і голлівудські колеги. Продюсерами фільму з американського боку є Джефф Райс, Юрій Карновський і Раджа Коллінз.
У головній ролі зіграв голлівудський актор Роберт Патрік (“Термінатор 2: Судний день”). У стрічці взяли участь актори з України, США, Великобританії, Казахстану та Монголії: Алекс МакНіколл, Томмі Фленаган, Поппі Дрейтон, Андрій Ісаєнко, Олег Волощенко, Цегмід Церенболд, Єржан Нуримбет, Аліна Коваленко, Рокі Майерс, Олівер Тревена, Аян Отепберген, Віктор Жданов та інші.
Також у фільмі взяло участь понад 250 акторів масових сцен, а також дві команди каскадерів — з України та Казахстану.
Спеціально для історичного екшену було створено понад 600 оригінальних костюмів, що склало більше ніж 3 000 одиниць одягу, сотні екземплярів зброї, аксесуарів, прикрас, посуду. Над проектом працювали до 40 майстрів, які досліджували історичний одяг та створювали костюми, їм допомагали ремісники з цілої України.
14 жовтня 2019 року в Центрі ім. О. Довженка на Сихові відбудеться концерт Віктора Винника та гурту МЕРІ. Про це повідомляють організатори події.
«Цей зал особливий для нас, оскільки, я пригадую, що багато років тому на початку нульових наші перші виступи відбувались саме там. Минулого року під час туру «Мерідіани 15» ми також там зустрічалися з нашою публікою», – розповів Віктор Винник.
Він вважає особливо почесним те, що цьогорічний виступ припадає на Покрову, на День захисника України – 14 жовтня.
“На всіх без винятку концертах я нагадую, що наша країна у війні, війні за свою ідентичність і незалежність. І у цій війні ми можемо опиратись і надіятись тільки на себе і на наших захисників, нашу армію. У програмі концерту прозвучать багато пісень на соціальну та патріотичну тематику, ми будемо раді бачити в залі учасників ООС та ветеранів. Отож запрошую усіх та з нетерпінням чекаю на зустріч», – зазначив Віктор Винник.
Віктор Винник і гурт “МЕРІ”
У компанії «Lutsyshyn Promo», яка організовує концерт, розповіли, що Віктор Винник і МЕРІ у Львові виступлять з новою програмою «Нові та найкращі пісні».
«Без сумніву, це той концерт, на який не соромно прийти з батьками і дітьми. І всім він дуууже сподобається. Це чудова музика і тексти, українська позиція музикантів. У залі люди насолоджуються прекрасними українськими піснями і відпочивають наповну. А ще це завжди дружнє спілкування публіки з групою наживо. Цього разу слухачі зможуть почути наживо не лише улюблені пісні, а й дуже багато нових, не менш вартісних пісень. Приходьте обов’язково. Тим більше, що концерт відбудеться у День Захисника України, а концерт МЕРІ є найкращим варіантом відзначити істинно українське свято», – зазначають організатори.
За їхніми словами, для ветеранів АТО та ООС – знижки -20% (деталі за телефоном:. 093 693 68 35). Під час концерту відбудеться благодійний збір коштів на потреби української армії.
Гарний концерт до Дня захисника Вітчизни! Не забудьте відвідати! Віктор Винник і МЕРІ у Львові виступлять з новою програмою «Нові та найкращі пісні».
Питання генези української інтелігенції в Луцьку не просте. Інтелігенція – явище і сам термін модерні. Тобто вони належать до тієї частини світової історії, коли почав відбуватися швидкий розвиток всього: урбанізація, індустріалізація, зростання національного самоусвідомлення.
Саме в цих рухах виникає явище інтелігенції, тобто виокремлюється частина суспільства, яка відповідає трьом критеріям:
має вищу освіту,
живе переважно в містах,
заробляє переважно розумовою працею.
І, як би там не було, носить ознаку певної класової елітарності. Вона походить не від природженого станового права, як у шляхти, а йде суто від способу діяльності і способу життя цієї групи.
Зародження на зламі століть
З огляду на те, що Луцьк у ХІХ столітті був повітовим містом Російської імперії, явище інтелігенції в принципі стало властивим містові не в той спосіб, що у західноукраїнських містах, які були у складі імперії Габсбургів. У тих обставинах має йтися про якусь узагальнену інтелігенцію міста, для якої розділення на національні складові не було важливим.
Попри особливе відгороджене становище, яке російська влада хотіла надати євреям, в Луцьку до складу інтелігентської групи вони входили. Це були урядовці, купці, благодійники. Поряд з ними – українці, росіяни, чехи, які інституціонально не відділялися за національною ознакою від інших (це станеться вже після війни). За відсутності жорстких критеріїв класифікації, можна сказати, що основний склад луцької інтелігенції до Першої світової війни це вчителі, лікарі, офіцери, урядовці.
Головна частина українського руху концентрувалася у політичних партіях. І тут варто згадати 1917 рік і утворення організації з назвою Луцька українська громада, ініціатором якої став Павло Голубович. Громада заснувала українську школу.
Що стається далі, пояснить сама війна. Узагальнено і коротко: війна стала останньою краплею у передвоєнних тенденціях і вивільнила енергію народів. І коли Луцьк став частиною відновленої Речі Посполитої, яка була значно сприятливішою до культурних рухів, ніж Російська імперія, то це саме те, що й треба було луцькій інтелігенції. Вона інституціоналізувалася як явище і розділилася на національні складові. Тому одразу з післявоєнних часів можна говорити про українську інтелігенцію Луцька.
Кооперативи та культура
Мабуть, дві найважливіші сфери життя української громади в міжвоєнному Луцьку – це кооперативний рух та культурний. Луцька повітова «Просвіта», Товариство імені Лесі Українки, Товариство імені Петра Могили, Клуб Рідна Хата, Український кооперативний кінотеатр, Волинське українське обєднання, Союз жінок-українок громадської праці, Волинське українське театральне товариство, Комітет допомоги безробітним, Волинське об’єднання праці, Український кредитовий банк, Громадський фонд позичок, Товариство українських артистів, Гурток українських танців та співу та ще багато інших об’єднували українську громаду і вирізняли її від інших національних спільнот міста, які мали подібні організації.
Реклама української кооперації Волині міжвоєнного періоду
Товариства допомагали селянам знайти кращий збут продукції, організовували у спілки, більші підприємства, що було економічно вигідно. Організовували курси, навчання, практичні поїздки. Ці спілки і кооперативи, а далі за ними банки, канцелярії, книгарні – те, що економічно сприяло й руху інтелігенції.
Клуб «Рідна хата». Мабуть, головна організація, де кипіло життя громади. В його приміщенні була зала на 200 осіб, сцена, бібліотечна кімната, два ресторани та кімната для дирекції. Це театральна сцена для кількох аматорських колективів і для Волинського українського театру Миколи Певного. Тут різні організації робили свої публічні заходи. Наприклад, до річниць українських видатних діячів робили урочисті академії, читання, лекції. Тут відбувалися колективні прослуховування радіопередач, благодійні події, ялинки для дітей.
Луцька Рідна хата в міжвоєнний час
Будівля клубу збереглася, але лучанам невідома. Давно пора акцентувати її в міському просторі як центр життя українців у міжвоєнний час.
Це будинок стоїть на перетині вулиць Кривий Вал та П’ятницька гірка
Луцька повітова Просвіта. Утворилася в 1918 році. Основна громадська організація, яка займалася просвітництвом. Засновувала бібліотеки, проводила лекція, творчі вечори, розповсюджувала пресу. Організація мала такі секції: культурно-просвітню, художню, драматичну, бібліотечну, музичну, фізкультурну, національних танців. У 1932 році її ліквідували, бо влада вважала, що організація розповсюджує сепаратистські настрої.
Просвіта розташовувалася в одному із будинків Глікліхів. Зараз це місце виглядає так:
Луцька українська гімназія. Реорганізована з луцької чоловічої гімназії, заснованої ще в 1890-х. Тут протягом року кількість учнів доходила 250, третина – лучани. Переважно діти священиків, службовців, вчителів та заможних селян. При гімназії діяв ліцей з фізмат та гуманітарним відділами. Тут працювало півтора десятки вчителів. Учні видавали свій журнал «Промінь». Діяли різні позашкільні секції. Діти виховувалися в українському дусі. Кошти за навчання ішли на клуб «Рідна хата».
Корпуси ЛУГ та печатка Товариства імені Лесі Українки, яке керувало гімназією
Волинський український театр Певних. Луцьк став містом найбільшого розквіту таланту Миколи і його дружини Антоніни Певних. Одразу після прибуття до Луцька Певні заснували тут Волинський український театр, що стало вагомою акцією не тільки в культурному житті міста, а й усієї Волині.
А все почалося з організованого Певним невеликого театрального гуртка. Перша вистава, а саме «Гетьман Дорошенко», відбулася у листопаді 1928 року на честь 10-річчя луцької «Просвіти». З часом закупили необхідне обладнання і група перетворилася на повноцінний професійний театр. У Луцьку вистави відбувалися у клубі «Рідна хата». У тридцятих роках акторський склад Волинського українського театру налічував приблизно 30 членів. Репертуар складав із понад 40 вистав за творами українських та закордонних авторів.
Преса. Преса у той час була важливим «мастилом» соціального життя, без якого різні елементи не могли б добре працювати. Це «мастило» створювало інформаційний простір, в якому легко поширювалися ідеї, потрібні і не дуже для українського життя. Крім того, це було місце не тільки для широкого публіцистичного руху, а й для невеликого літературного руху, адже письменники мали можливість друкуватися для широкої аудиторії. У міжвоєнний час в Луцьку видавалося більше десятка різних газет та часописів: Наш шлях, Громада, Українська нива, Поступ, Народний вісник та інші.
Волинська міжвоєнна преса
Ключові особи
Серед великої когорти української міської інтелігенції виділяється добрих два десятки ключових осіб, які стояли в центрі різних організацій і своєю діяльністю були рушійною силою всієї української громади міжвоєнного Луцька.
Сергій Тимошенко. Видатний український архітектор приїхав до Луцька лише на початку тридцятих років. Він продовжив свою архітекторську практику і робив поректи будинків на замовлення лучан. Оскільки 1930-ті – це добі суцільного модернізму в Луцьку, то всі творіння Тимошенка це приклади стильного і тоді дуже модного функціоналізму в дизайні споруд. Він проектував як невеликі одно- двогодинні котеджі, так і більші будинки на кілька під’їздів. До сьогодні в місті збереглося до двох десятків споруд, запроектованих Тимошенком у тридцятих. Багато із них зберегли автентичний не перепланований вигляд.
Інші частина діяльності Тимошенка – організаційна. Він входив у керівні органи ключових міських організацій, перелічених вище. Тимошекно був головою Української парламентської репрезентації у польському парламенті у Варшаві. А також деякий час був головою Волинського українського об’єднання, проурядової політичної партії, створеної за підтримки Генрика Юзевського.
Сергій Тимошенко
Леонід Маслов. Маслов є одним із перших професійних архітекторів, яка фахово писали українською мовою про архітектурну і культурну спадщину Волині.
У 1937 році Леонід Маслов став працювати секретарем технічного відділу Луцького магістрату. Цей відділи стежив за будівництвом, яке велося в місті, тут планували розвиток Луцька, забудову нових території, благоустрій і впорядкування вже наявних вулиць, затвердження нових проектів будинків. У Державному архіві Волинської області вдалося виявити не знаний раніше проект Леоніда Маслова будинку для однієї родини з гаражем в офіцерській колонії на теперішній вулиці 8 березня. Проект датований 12 серпня 1938 року. Будинок існував усього кілька років і був знищений під час війни.
У 1939 написав брошуру «Архітектура старого Луцька» з його власними фотографіями. У ній автор описав найважливіші давні архітектурні пам’ятки міста і дав характеристику забудові Луцька його часу. Ще один рукопис, який не встигли надрукувати – Почаївська гора. Архітектурний нарис», до якої Маслов також приклав фотографії і список із майже півсотні джерел, частина з яких не перебувала в науковому обігу. Остання велика праця дослідника – книжечка «Дерев’яні церкви Холмщини та Підляшшя», який вийшла у Кракові в 1941 році.
Леонід Маслов
Микола Маслов. Батько Леоніда Маслова. Був одним із ініціаторів створення Волинського українського об’єднання. Голова Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Радянській Україні. Сенатор та заступник сенатора від Волині у польському Сенаті протягом 1930-х.
Крім політичної, вів активну громадську діяльність у Луцьку. Протягом кількох років був президентом українського клубу «Рідна хата», згодом став головою Товариства імені Лесі Українки, яке займалося шкільництвом у Луцьку, засновником Товариства Петра Могили, яке займалося релігійними питаннями. Також вів активну діяльність в деяких інших організаціях та комітетах.
Микола Маслов
Петро Певний. Редактор тижневика «Українська нива». Спочатку він виходив у Варшаві, але в 1928 переїхав до Луцька. Ангажував переїзд Генрик Юзевський, який того ж року став працювати на посаді волинського воєводи. Часопис працював до 1937 року, коли перейменувався на «Волинське слово», а Певний звільнився. Працював головою Волинського українського об’єднання, у 1930-1935 був послом від Волині на польському сеймі.
Петро Певний
Брат Петра Певного Микола зі своєю дружиною Антоніною створили в Луцьку Волинський український театр, про який сказано вище.
Микола та Антоніна Певні гуляють з песиком біля міського парку (тепер Театральний майдан), а також частина трупи Волинського українського театру (по центру)
Іван Власовський. Від 1918 року став працювати директором луцької чоловічої гімназії. Вона перетворилася в Луцьку українську гімназію. Власовський був ініціатором українізації школи. Викладав у навчальному закладі українську мову, літературу та філософію. Крім того, Власовський був одним із головних діячів луцької Просвіти, редактором журналу «Церква і народ». Був членом Товариства імені Петра Могили та Товариства імені Лесі Українки.
Юрій Черевко. Не зовсім ключова особа, але важлива, оскільки представляла правничий світ української інтелігенції. В ранніх документах луцької Просвіти зустрічається прізвище Юрія Черевка як активного члена організації. Будинок, де він жив, збергіся. Розташований на вулиці Сенаторки Левчанівської.
Будинок адвоката Юрія Черевка в Луцьку і його печатка
Музика і танці. Поряд із театральною сценою в Луцьку не менш важливим залишалася сцена музична і танцювальна. Над розвитком цієї галузі в українському житті Луцька працювало немало людей, серед який найбільш активними були кілька.
У клубі «Рідна хата» діяв хор, диригентом якого працював Михайло Тележинський. Він також був композитором і написав багато власних творів. Співпрацював як журналіст із газетою «Українська нива», був визнаним знавцем українського фольклору. Писав на ці теми в часопис. Працюючи в Луцьку, Тележинський виробив Статут українських народних хорів. Займав посаду регента хору Луцького братства. Був співзасновником Волинського українського об’єднання, послом на сейм від Волині. У 1936 році прийняв духовний сан.
Михайло Тележинський (по центру) з хором
Окрім письменника і викладача Луцької української гімназії Модеста Левицького, в цій же гімназії працював викладачем інший Модест Левицький, бандурист. Він став засновником Луцької капели бандуристів, створеної з учнів гімназії.
На початку 1920-х в Луцьку працював балетмайстер, хореограф Василь Авраменко. Його «Гурток українських танців та співу» працював в рамках діяльності Просвіти. Пізніше Авраменко створив Луцьку школу танцю, в якій навчалося кілька десятків учнів. Колектив давав концерти і поза межами Луцька у Волинському воєводстві.
Олекса Алмазов. Генерал армії УНР після навчання у Празі переїхав жити до Луцька в 1930 році. Тут він став працювати інженером у земській управі Волинського воєводства. Один із головних членів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим на Україні. Помер в Луцьку 1936 року, на його похорон зібралося чимало людей.
Олекса Алмазов та місце його поховання в Луцьку напроти гімназії ім. Модеста Левицького на проспекті Волі
Анатоль Дублянський. Нехай в нашому огляді ця постать стане однією із великої не хгаданої групи духовенства. Дублянсбкий закінчив гімназію в Луцьку і університет в Вільні. У 1934 році написав «Луцьк. Історичний нарис», де описав основні пам’ятки минулого міста. Вже під час нацистської окупації Дублянський був головним редактором часопису «Український голос». Тут він написав ряд важливих краєзнавчих матеріалів. У 1973 році його обрали головою Вищого Церковного Управління в Німеччині з рівночасним піднесенням до сану протопресвітера. У 1983 р. на соборі УАПЦ в Лондоні був піднесений до сану архієпископа з призначенням на архієпископа Паризького. Собор УАПЦ в Ґенку (Бельгія) у 1994 році обрав Владику архієпископа Анатолія.
Прийшла осінь, відкрився новий театральний сезон і Національний театр імені Марії Заньковецької продовжує цикл зустрічей “Заньківчанські вечори” з видатними особистостями сьогодення.
Вже, 15 жовтня 2019 року, о 18.00 гість “Заньківчанського вечора” народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, Богдан Бенюк.
В програмі на вас чекають відверті запитання та відповіді про життя і творчість, мистецька програма за участю заслуженого артиста України Романа Рудого.
Вчора, 5 жовтня 2019 року, на подвір’ї палацу Потоцьких (вул. Коперника,15), в рамках світового відзначення 100-чіччя французької марки Citroёn, відбулася презентація вінтажного авто «Citroёn AC4 Berline Luxe» 1929 року випуску.
Ведуча свята Оксана Бобошко-Вандерховен
Навіть львівська мряка, яка з часом перейшла в потужний дощ, не перешкодила справжнім поціновувачам французьких автомобілів, музики, кухні і моди, відвідати цю непересічну подію.
Серед безлічі розваг та атракцій центром уваги всіх присутніх безперечно було авто «Citroёn AC4 Berline Luxe» 1929 року випуску. Адже перші львівські таксомотори на вулицях міста були автомобілі Citroёn AC4.
Показ модної колекції дизайнерки Марти Ваххольц
Ну зовсім не сприяла львівська погода показу модної колекції дизайнерки Марти Ваххольц. Дощ ніби хотів затьмарити прекрасні моделі жіночого одягу, ідеї яких навіяло авто столітньої давнини.
Маестро Поль Вандерховен
Незабутньою кулінарною родзинкою свята стала дегустація французьких смаколиків від маестро Поля Вандерховена. Крем-суп з гарбуза, моцарела, паштети, закуски, солодкі десерти – навіть важко перерахувати всі спокуси для французької талії, перед якими просто нереально було встояти.
На згадку про незабутню подію на світі урочисто погасили марку та конверт і щасливі львівські філателісти поповнили свої колекції. А вся святкова подія відбувалася під супровід культової французької музики від акордеоніста-віртуоза Віктора Янчака.
В четвер, 3 жовтня 2019 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відбулося відкриття персональної виставки волинського художника “Графіка Євгена Понагайби”.
На виставці представлено 47 творів графіки у техніці штрихового рисунка тушшю, пером та аквареллю.
Експозиція виставки “Графіка Євгена Понагайби”
“Хочу звернути увагу на те,що це перша персональна виставка художника у Львові. Сам він уродженець Луцька, закінчив Київське художньо-промислове училище, яке зараз є Київською академією декоративно-прикладного мистецтва та дизайну. Працює він в таких техніках оригінальної графіки, в яких працюють досить мало сучасних художників. Рисунки Євгена Понагайби нагадують офорти, так детально вони опрацьовані. Манера в якій він працює є більш реалістичним, класичним малюнком, але за характером його речі є більш сюрреалістичними, з міфологізованим сприйняттям дійсності. Наповнені романтичним настроєм”, – сказала завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Люба Кость.
Експозиція виставки “Графіка Євгена Понагайби”
Євген Понагайба талановитий рисувальник, що вільно послуговується усіма графічними засобами, відчуваючи найтонші нюанси примхливої лінії та плями. Значне місце на експозиції належить книжковій графіці, а саме ілюстраціям до творів сучасних поетів та письменників.
Євген Понагайба
“Мене випадково попросили оформити одну книжечку і з радістю та натхненням накинувся на цю роботу, бо коли тобі дають цікаву роботу – то завжди цікаво. Отак я пірнув в стезю оформлення книжок і перейнявся цією діяльністю художньої школи. Почав потрохи оформлювати книжки, потім з’явилися замовлення на оформлення. Згодом почав виставлятися, був учасником всеукраїнських виставок за цим жанром. Та й сама робота мене захопила. Бо передати на аркуші літературу, особливо алегорії, дуже важко. Треба настільки перейнятися тією діяльністю і цим твором, щоб створити на папері ілюстрації. А ще треба, щоб роботи були в унісон книжки. Щоб ілюстрації не були кращими чи гіршими за текст. Потрібно створити щось індивідуальне, ні на що не схоже і щоб було б цікавим”, – розповів Євген Понагайба.
Експозиція виставки “Графіка Євгена Понагайби”
Експозицію виставки можна буде оглянути у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) до 30 жовтня 2019 року.
На східній околиці Рівного до 1957 року було село Видумка. Територія Видумки простягалася від нинішнього автовокзалу до вулиці Граничної, яка й була граничною лінією міста, та до сучасної вулиці Бандери. За переказами, Видумкою називався заїжджий двір, який знаходився на роздоріжжі поруч із кладовищем “Грабник”.
Центр села був у районі сучасної школи № 12. Видумка мала два хутори – Басівщина і Сосонки, що поруч із теперішньою трасою на Київ. Нині урочище Басівщина більш відоме, як територія, де з 1982 року став розростатися Рівненський зоопарк — одне з найулюбленіших місць відпочинку рівнян. На хуторі Басівщина було всього кілька хат. А його назва має прямий стосунок до села Басів Кут. Саме тут були поля басівкутців.
Є ще одна цікавинка цієї рівненської околиці. До 1963 року в невеличкому будинку з лівого боку траси в напрямку на Київ на пагорбі розміщувалася Рівненська початкова школа № 13. У останні роки її існування вчителем і директором цієї школи в одній особі був корінний рівнянин Микола Іванович Кур’яник.
М.І. Кур’яник із школярами, 1960-і рр
Кілька років тому нам вдалося зустрітися з жінкою поважного віку Ганною Никонівною Якубчик, мешканкою Басівщини, яка працювала в цій школі прибиральницею і добре пам’ятає про “початківку”.
Хутір Басівщина
Розповідає Ганна Никонівна Якубчик: “Я народилася в 1924 році в селі Глинськ. Сім’я наша Чернюків була велика — дев’ятеро дітей. Старша сестра за Польщі вийшла заміж у Рівне й жила на “Високій горі”. Це там, де зараз скульптура жінки стоїть, що на в’їзді до Рівного. Я часто їздила до сестри і тому цю місцину добре знала ще до війни. Тут до 1957 року було село. Паспортів люди не мали аж поки Видумку не приєднали до міста.
Сільрада наша була в районі сучасної школи № 12. А до церкви ми ходили в село Біла Криниця. Знаю зі слів сестри, як євреїв вели на розстріл у Сосонки, адже вона жила поруч цього страшного місця. Який то страх був! Хата наша у Глинську згоріла під час війни, і я поїхала до міста. Вийшла заміж у 1947 році і з того часу живу в Рівному”.
“Після війни землі на Басівщині відносились до колгоспу “Зірка”, — продовжує спогади Ганна Якубчик, — як і землі сіл Бармаки і Видумка. Ми з чоловіком в колгоспі не працювали. Чоловік працював дорожником (ремонтував дорогу, що прямує на Млинів). А мене покликали працювати в школу. То й землі ми спочатку мали лише 6 соток. Не порозкошуєш”.
Арка, яка стояла у районі теперішнього автовокзалу до початку 1950-х, відділяючи місто від села
Початкова школа № 13
У особистому архіві братів Кур’яників, які мешкають у Рівному, збереглося серед родинних світлин фото Рівненської початкової школи № 13, біля якої стоїть невеличка група школярів і вчитель Микола Іванович Кур’яник. Мешкала сім’я Кур’яників на Грабнику (нині вулиця Островського) у будинку № 56, збудованому в 1932 році. Старожили Рівного добре пам’ятають цього поважного чоловіка, який все життя працював вчителем, а в пенсійному віці був екскурсоводом і з захопленням проводив екскурсії по місту.
Із розповіді Ганни Якубчик про “початківку”: “Школа була звичайногю хатинкою, що стояла на горбочку неподалік траси. Збудував її колись бідний поляк, причому звів абияк. Коли ж ця школа почала діяти, то спочатку вона відносилась до Білої Криниці, а з 1960 року вже стала Рівненською початковою школою № 13. Було в школі чотири класи і лише дві невеличкі класні кімнати. В класах стояли довгі дерев’яні парти. Поруч зі школою був невеличкий спортивний майданчик. Учнів вчилося мало, близько десяти. Пам’ятаю вчителя Сосновського з місцевої української родини, який жив на Басівщині. Потім, десь у 1958 році, прийшов до нас вчителем Микола Іванович Кур’яник.
М.І. Кур’яник в нижньому ряду зліва серед вчителів 1950-і рр.
Я тут була повною хазяйкою – прибирала, грубки топила, дзвонила на уроки. Жили ми з Миколою Івановичем дружно, разом дітьми переймалися. Пам’ятаю, як ялинку на Новий рік ставили, іграшки з дітьми виготовляли. Дітки віршики читали перед батьками, які приходили на свято. А ще пам’ятаю такий казус з часів вчителювання Сосновського. Я стіни побілила в класах і синьки передала, то колір вийшов такий синюватий, а лінію зверху жовту зробила. То вчитель сказав мені, щоб я стерла того жовтого поясочка. Боявся, що хтось ще донесе і можуть бути неприємності за таке кольорове поєднання. Поруч була шкільна ділянка. На майже гектарі поля ми з дітьми вирощували різну городину, яку потім продавали, а виручені кошти віддавали дітям-сиротам. Навіть ячмінь сіяли. Старші діти з Басівщини ходили до школи в Білу Криницю або добиралися в місто. Моя дочка теж в перших класах тут вчилася, а потім продовжила навчання в школі № 10. Цю початкову школу закрили, коли вже звідси пустили автобус, і діти змогли їздити в місто”.
М.І. Кур’яник — у центрі — з колегами. 1960-і
Залишилось чимало спогадів про школу, якої вже немає і в сина Миколи Кур’яника Бориса Миколайовича. Він пригадує, як часто бував у цій школі разом з батьком. “Батько одночасно вчив усю школу, — розповідає Борис Кур’яник. — Спочатку дасть завдання учням 1-2 класів, а потім йде до учнів 3-4 класів”. За свідченням пана Бориса, початкова школа на Басівщині була дочірньою Рівненської школи № 10, і батько брав підручники та приладдя для потреб цієї школи в школі № 10. А ще він пригадує, що вчителям школи № 10 на Басівщині виділили городи, і вони приїжджали сюди так званою “полуторкою” — ававтомобілем, який в той час був у господарстві міської школи.
Вул. Київська, 145. Тут була початкова школа № 13
Як зникла школа
Після закриття школи на Басівщині ордер на цей будинок дали родині, що раніше мешкала на вулиці Колгоспній, і їхня квартира підпадала під знесення. Кажуть, що нові господарі розвели в своєму нехитрому обійсті з десяток собак і бідували разом з тваринами. Шкільний будинок поволі ставав руїною. З часом ділянка землі і стара школа стали приватною власністю інших господарів, які збудували тут нове просторе житло.
Сучасний вид на Басівщину
Шкільна хатинка стала просто хлівом, який ледь тримався за цей світ, і зрештою був розібраний. Новий господар пан Леонід охоче розповідав усе, що знав про шкільний будинок, про стару криницю глибиною понад 40 метрів, з якої брали воду для школи. Була криниця зовсім захаращена, а він її вичистив і зараз з неї п’ють дуже смачну воду.
Початкова школа № 13 на Басівщині, що стала першою сходинкою у світ знань для покоління учнів повоєнних років, зникла назавжди. Але залишилась у спогадах її колишніх учнів, бо була першою в їхньому житті. А ще зберігається вона на старих світлинах, що нині є часточкою нашої рівненської історії.
Польський Інститут POLONIKA розпочав реконструкцію монументальних сходів в костелі св. Антонія у Львові. Про це повідомило польське видання “Rzeczpospolita“, передає кореспондент сайту 032.ua.
Роботи з реконструкції передбачають демонтаж кам’яних елементів: сходів, балюстради, обшивки сходів з подальшим транспортуванням їх до консерваційної майстерні. Кам’яні поверхні будуть очищені від моху, лишайників та водоростей, каміння підлягатиме процедурі знесолення та просочення.
Костел Святого Антонія, вид з вулиці Заньковецької
У місцях значних дефектів будуть зроблені заслінки і наклеєні кам’яні розколи. На особливо пошкоджених ділянках передбачається повна заміна кам’яних елементів із автентичним відновленням їх первісного вигляду. Після видалення пошкоджених елементів, фундамент сходової конструкції буде відновлений.
Статуя святого Антонія (XVIII століття) та вхід у костел
Консерваційні роботи проводитимуть не лише зі сходами церкви. Так, реставрації підлягатимуть: скульптура Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці й дві скульптури ангелів, які її оточують.
Костел св. Антонія і скульптура Непорочного Зачаття Богородиці, фото наших днів
Завершення робіт очікується до 2020 року, а загальна вартість проєкту складає понад 660 тис. злотих (станом на сьогодні ця сума становить 4 123 526 грн).
Костел св. Антонія , 1906 рік
Довідково, церква св. Антонія у Львові побудована у XVIII ст. за проєктом львівського архітектора Петра Полейовського. Це єдина римо-католицька церква у Львові, яка постійно відкрита з 1945 року, поруч із Латинським кафедральним собором.
Статуя Святого Антонія на подвір’ї костелу
Заплановані до реконструкції сходи були перебудовані 1901 року. Відтоді вони не піддавалися консерваційним роботам.
Давненько це було, вже й не згадаю який рік був, мабуть початок другого тисячоліття. Тоді мене, юного парубка, доля занесла в невелике містечко в Житомирській області.
Морозяним зимовим вечором ми, четверо друзів, сновигали поміж рядами поруч розташованого ринку в пошуках чогось гарячого, щоб зігрітись, бодай трошки. Зіскребли останні копійки, купили ще гарячих пиріжків у бабусі, (в народі – тошнотиків). Голодні, без грошей, трохи злі – о, навіть гроші на портвейн залишились! Їхати нам треба було далеченько. В село між лісами Полісся.
Автобус ЛАЗу
Опустився вечір, люди на автостанції юрмились біля автобусів, несучи різні клунки, адже невдовзі свято. Такі моменти відчуваються в повітрі. Ця напруга, рух, перед остаточним завершенням дня. Наш ЛАЗик 699, який був на пероні, освітлював темінь теплим світлом фар. Моросив сніг добрячий, думали, головне б доїхати додому. Бо якось ЛіАЗ підвів – заглох серед поля, у 20 градусний мороз.
Інженер заводу за кульманом, в процесі роботи, 1970-ті роки.Ті ж приміщення, 2019 рік
Характерний скрип – дверцята відчинились. Водію віддали квитки, які до речі, ще були надруковані при УССР і рушили швиденько, куди? Так! На гальорку ЛАЗу, на останній ряд сидінь! Це було найтепліше та найкраще місце в цьому автобусі взимку, адже під нами мотор. Червоне міцне розійшлось по організму, і тошнотики теж. Прокинулись вже на кінцевій зупинці маршруту.
Львівський автобусний завод
Романтика молодості. А ще були і не дуже приємні мандрівки, наприклад, як ми добирались з Шацька до Львова, сім годин (!), з регламентованою зупинкою у Нововолинську, яка тривала аж 40 хвилин. І ця мандрівка відбувалась, де був у доступі лише один люк, а інший – заварений. В спеку, під 40 градусів. Ще та насолода. В еру відсутності приватних перевізників на літаючих “Спрінтерах”.
Це фото, може бути вже з неіснуючого цеху коробок передач
Саме тому, при якійсь локальній поїздці, завжди було приємніше їхати у Ікарусі – він був м’якшим на ходу, швидшим і стан був як правило, кращим. А як імпорт з Європи попадав, з кондиціонером, це вже було просто щастя!
А зараз, все змінилось…Як бачу старого, “горбатого” ЛАЗика, чи іншу його модель, зупиняю погляд на ньому, а якщо ще й на ходу, то обов’язково проводжу його поглядом. Так і хочеться проїхатись на ньому. Почути цей скрип дверей, підсвітку великого спідометру, звук мотору.
Львівський автобусний завод
Все. Тепер ці автобуси швидше зустрінеш на просторах ютубу, в ентузіастів, які шукають такі автобуси та відновлюють, щоб брати участь у виставках і зйомках фільмів. Кінематограф розвивається а реквізит, особливо транспортний, за десятки років роботи автомобільної галузі СССР буде затребуваним. Де-не-де, в райцентрах можна зустріти ще ЛАЗи, а також, на обслуговуванні підприємств. Приватні та державні АТП масово перейшли на б/в імпорт, або ж, на не зовсім якісні вітчизняні Богдани чи Еталони.
Стоянка випущених автобусів ЛАЗу
Завод, це частково своєрідний музей, де поєднаний перехідний період з совка до теперішньої ладу. Власне, на рівні переходу і залишився. Це все чудово видно в деталях, в кабінетах, в виробничих приміщеннях. Шкода, що це тимчасовий музей, та й музеєм він, як таким вже ніколи не стане. Але хотілось б, якщо чесно.
Автобус ЛАЗу
Проходячи територією, навіть не усвідомлював раніше, який все таки це був виробничий гігант у Львові! Масштаби корпусів вражають. Практично, закритий цикл виробництва. Навіть пральня була, швейний відділ, для пошиву матеріалу для сидінь та салонів. І все це, по іншу сторону вулиці Стрийської.
Бібліотека ЛАЗу. Як булоБібліотека ЛАЗу. Що залишилось
Моя розповідь – це синтез реалій, які зараз там відбуваються. Багато хто говорить, що он, який завод втратили. Навіть мені, людині з не технічною освітою цілком зрозуміло, що всі ті приміщення, корпуси, обладнання – вже давно не відповідають вимогам часу. ЛАЗ, це вже частина історії, з таким кінцем, яким ми бачимо. Фактично, я бачив перед собою непосильну ношу зниклого СССР, але яку намагались підняти в молодій державі. Можливо, не з цього боку й піднімали. А чи варто було? Що ж, як казав класик, маємо те що маємо.
“Експропрійований” костел та монастир Кармелітів.
Звідси колись усе починалося, в середині 50-х років. В середині 90-х закінчилось.
Цей об’єкт, який претендує на збереження, з поміж усіх споруд на території ЛАЗу.
Колишній костел Кармелітів
Споруда давно втратила свою “святість” та намоленість, яка присутня храмам.
Стіни прикрашені характерними ЛАЗівськими розписами, що без всяких сумнівів роблять це приміщення унікальним.
Актовий зал заводу
Суворий Шевченко в актовому залі заводу. Нагадування, про обов’язкові Шевченківські вечори, з минулого.
Ансамбль Веснянка – творчий колектив працівників ЛАЗу. На першому поверсі костелу мали власні приміщення, з народним одягом та іншими атрибутами для виступів.
Перший поверх костелу
Невідомо, коли розчинився у часі цей ансамбль. Всі атрибути, ще радянського періоду, як ось цей лосьйон “Росинка”, який, на диво, зберіг свій аромат. В колишніх келіях, також вже колишні кабінети проектантів. По атрибутиці – все ще з дев’яностих.
Лосьйон “Росинка”
Одне з найцікавіших приміщень – це вимірювальна лабораторія. Тут стоять законсервовані станки, один з них американського виробництва. Швидше за все, це лендліз, який дістався від тоді ще дружніх союзу США.
Вимірювальна лабораторіяВимірювальна лабораторія
Деякі приміщення порожні, інші мають якесь наповнення. Частково, десь протікає дах та сегментно затоплює поверхи. Піднявшись на горище, взагалі помітив відсутність частин черепичного покриття.
Хімічна лабораторіяХімічна лабораторія
В багатьох кабінетах, в столах було багато пустої алкотари, келішків для горілки, з періоду стагнації підприємства. Схоже, люди виходили на роботу, але роботи, як такої, не було.
Ці речі траплялись практично всюди. Також, на момент відвідин були збережені кімнати з архівною документацією.
Головний виробничий корпус
Саме тут випустили за весь час 365 тис. автобусів – найбільшу кількість у всьому СССР.
В кращі часи по 14600 автобусів в рік.
Головний виробничий корпус
Розміри будівлі вражають: майже 500 метрів у довжину і 200 у ширину. До сьогодні, цех охороняється.
Явище “замороженого” виробництва тут відчувається найсильніше. Каркаси майбутніх автобусів, які ніколи ними не стануть.
Каркас туристичного лайнера НеоЛАЗ, який автобусом так і не стане.
Доволі сумне видовище, враховуючи вкладену працю, надію, та згодом зневіру працівників, колись великого заводу.
Все це рухнуло, звісно ще раніше, враховуючи соціально-економічне підґрунтя, але тут ще видно інструменти робітників, розкладені запчастини майбутніх автобусів.
Розміри будівлі неосяжні просто.
В цій же будівлі, кабінети начальників цехів та іншого персоналу
Адміністративний корпус
Будівля, в якій були кабінети начальників, зокрема голови наглядової ради Ігора Чуркіна, їдальня, буфет, конструкторські бюро, пральня, гардеробні працівників а також величезне бомбосховище, під усією спорудою.
Останній запис меню в їдальні, за 16 січня 2012 року.Кабінет головного конструктора.Тут проектували й тролейбуси.
Кабінет Ігора Чуркіна. Тут видно, як особливо хтось відривався на ньому. Багато речей винесено, знищено, частина предметів столу валялись розтоптані поруч. Шкода, якщо ніхто цього не збереже.
Кабінет Ігора Чуркіна
Бодай, для майбутнього музею, як не ЛАЗу, то хоча б якогось локального, в рамках міста. Пасувало б зберегти цей шмат історії, періоду машинобудівного Львова.
В одній з кімнат знайшли проект реконструкцій будівель заводу, зокрема адміністративної споруди.
Проект реконструкцій будівель заводу
Відмічу, що процес змін був побачений не тільки на папері, але й у частині будівлі були проведені масштабні будівельні роботи, з заміною усіх комунікацій. Але, все так і залишилось недоробленим.
Радіоточка заводу. Є добірка музичних платівок, програвачів, бабінних записів та плакатів, з естрадою вісімдесятих.Приміщення телекомунікації. Ще такої концентрації телефонних апаратів не бачив! Відділ обслуговував всі підрозділи ЛАЗу, відповідно запчастин для обслуговування тут дуже багато.
Часто питають нас, та мене зокрема, -“чого носитесь з тим ЛАЗом, що там цікавого”?
Відповідь дуже проста. Якщо ти любиш Львів, вивчаєш історію, мимо пройти просто так вже не можна, особливого біля такого колишнього транспортного гіганта. Якось, піти туди раз-другий, відзняти – мало. Хочеться поглиблюватись у нюанси, причини процесів, які довели до того, що є. А головне, вивчати продукцію.
Склад.Архів. Цікаво, яка буде його доля?
Особливо, що стосується не тільки ЛАЗу, але й ГСКБ/ВКЕИ, і що від нього залишилось – Укравтобуспрому. Але, це вже буде зовсім інша історія писатись…
Вже завтра, 5 жовтня 2019 року, о 16.00 на подвір’ї палацу Потоцьких (вул. Коперника,15), в рамках світового відзначення 100-чіччя французької марки Citroёn, відбудеться презентація вінтажного авто «Citroёn AC4 Berline Luxe» 1929 року випуску.
В програмі також: дегустація французьких смаколиків від маестро Поля Вандерховена, показ моделей жіночого одягу від дизайнера Марти Ваххольц, презентація тематичної почтової марки і конверту та ще декілька приємних сюрпризів під супровід культової французької музики від акордеоніста-віртуоза Віктора Янчака…
Citroёn AC4
Для відвідин цієї непересічної події відвідувачам рекомендується переглянути свій, чи пак бабусин і дідусів гардероб і одягнутися в стилі 1920-их років.
У жовтні 2019 весь автомобільний світ відзначає знакову дату – 100-річчя марки Citroёn. Презентований з цієї нагоди відновлений вінтажний автомобіль «Citroёn AC4 Berline Luxe» 1929 року випуску – приклад надійності та елегантності творіння Андре Сітроена.
Це він пересадив Європу з коней на автомобілі, придумав сервісну книжку і першим впровадив передній привід. І саме Андре Сітроен першим запалив рекламний напис на Ейфелевій вежі і дав потужний креативний заряд однойменної марки, яка вже 100 років відрізняється оригінальністю.
Citroёn AC4
Історія Citroën — це 100 років інновацій та сміливості. Citroën в Україні — частина великої історії. Саме у Львові у 20-х роках минулого століття постійно діяла виставка-продаж авто у пасажі Міколяша та сервісний центр, що знаходився на вулиці Зеленій.
І ну чого гріха таїти – перші львівські таксомотори на вулицях міста були автомобілі Citroёn AC4.
Володіти автомобілем Citroёn у «Маленькому Парижі» вважалося престижним. У гаражі відомих львів’ян неодмінно мав бути саме Citroёn, тож, не дивно, що в родинній колекції Потоцьких Citroёn AC4 займав особливе місце…
1930 Citroen AC
Французький автомобільний бренд – спонсор призового фонду кільцевих автоперегонів «Grand Prix Lwowa» на унікальній міській трасі «Львівський трикутник». Відомий автогонщик, переможець цих змагань 1932 року Генрік Лієфельд (Henryk Liefeldt) – тогочасний директор представництва Citroёn на львівських теренах. Відома жінка-автомобілістка Дарья Козьмянова на автомобілі Citroёn перемогла у львівських перегонах у 1930 році в класі туристичних авто, залишивши позаду шістку чоловіків-суперників…
Citroën C4 Fourgonnette 1928
Є чим похвалитися й сучасним спортивним авто марки: Citroёn є володарем восьми чемпіонських титулів на Чемпіонаті Світу з Ралі FIA WRC (World Rally Championship) і трьох поспіль чемпіонських титулів в світових кузовних гонках FIA WTCC (World Touring Car Championship).
Андрій Комарницький та Богдан Зятик на презентації монографічного альбому “Святині Княжої України”
Вчора, 3 жовтня 2019 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбулася презентація монографічного альбому “Святині Княжої України”.
Над альбомом потужно попрацювали Богдан Зятик та Андрій Комарницький. Альбом знайомить з національними реліквіями Княжої України (Київської Руси) – монументальним мистецтвом, книжною мініатюрою та іконописом, мощами, – які дійшли до нашого часу та які формують цілісне бачення києворуської сакральної традиції Х – ХІІІ ст.
Виступ хору «Стрітеня» на презентації монографічного альбому “Святині Княжої України”
Розпочалась презентація з виступу хору «Стрітеня» Українського Католицького Університету під керівництвом керівник Олени Денис. У їх виконані прозвучала низка українських духовних хорових композицій які налаштували присутніх на відповідний лад.
Заступниця Генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
“Сьогодні ми маємо довгоочікувану подію в українському мистецтвознавстві, подію для української церкви – це видання альбому, в якому систематизовано та зібрано пам’ятки, які на жаль нам зараз недоступні. Властиво що в останні десятиліття вийшло чимало видань, які присвячені українському іконопису. Зокрема це переважно наукові каталоги, які нам репрезентують ту чи іншу топологічну групу ікон, яка входить до складу музейних зібрань України. На сьогодні ми справді маємо таку ретроспекцію українського іконопису у видавничих проектах, які відбувалися зокрема і в Національному музеї у Львові. Але властиво цей пласт пам’яток, які нас наближують до нашої державності, до відчуття нас як українців, які розійшлися, в силу багатьох історичних обставин, теренами інших держав. Зокрема чимало сьогодні перебуває на теренах Росії, яка є для нас фактично державою – узурпатором, яка напала на нас, які розійшлися так само по державах Східної Європи, в силу певних історичних обставин. Ці пам’ятки нам на жаль висвітлюються у різних виданнях, але немає окремого видання, яке б справді увібрало в себе і зібрало цей пласт української культурної спадщини. Сьогоднішні наші автори – Андрій Комарницький та Богдан Зятик взяли на себе доволі таку складне завдання – зібрати їх, систематизувати і представити у форматі одного видання”, – сказала заступниця Генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла відкриваючи презентацію.
Презентація монографічного альбому “Святині Княжої України”
Потрібно зазначити, що видання є наслідком наукового дослідження святинь домонгольського періоду, яке зробили українські мистецтвознавці впродовж останніх десятиліть. Автори по-новому осмислюють весь сакральний спадок Київської Руси, відходячи від хибних стереотипів щодо нього як неукраїнського набутку.
Заступник голови Львівської ОДА Іван Собко
Участь у презентації взяв заступник голови Львівської ОДА Іван Собко.
«Сьогодні ми говоримо про українське, про наше, про те, за що воювали наші діти, прадіди, сьогодні воюють хлопці та чоловіки на Сході, сьогодні ми захищаємо своє. Ми – мудра та сильна європейська нація й історія, яка в нас є – унікальна. Книга, яку сьогодні презентують автори, на мою думку, мала б бути у кожній українській родині. Це праця з якої ми можемо черпати перлини мудрості, адже людина, яка знає свою історію, шанує та береже здобуток дідів, прадідів і примножує його, розуміє і мудро будує своє майбутнє», – зазначив Іван Собко.
В альбомі простежено долю пам’яток києворуського періоду від їхнього створення до сьогоднішнього місця знаходження, подано опис святинь та окреслено їхнє мистецьке та духовне значення в українській культурі.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією про Стефанію Туркевич – першу офіційно визнану українську жінку-композитора, твори якої були заборонені в радянському союзі. Надрукована в часописі “Нова хата” (частина 8 від 15 квітня 1935 року) стаття є швидше спогадами-інтерв’ю під заголовком “У Стефи Туркевич-Лісовської”, яке композиторка дала своїй знайомій Мелі Нижанківській.
Титул журналу “Нова хата” (частина 8 від 15 квітня 1935 року)
У Стефи Туркевич-Лісовської
Будинок парохіяльний при церкві св.Пятниці робить понуре вражіння. Але в помешканні привітно. Чекаю тут на Стефу, яка ще не вернулася додому. Усміхається до мене її портрет з дуже молоденьких літ. Малював його Курилас. Бачу й інші портрети на стінах. Ось Стефина сестра Ліда, портрет Мороза. А там друга сестра Марійка, тепер уже покійна, малюнок її власного чоловіка. Бракує тільки четвертої сестри – Ірини, але може її портрет десь в інших кімнатах?
Чую швидкі кроки й діточий сміх. Це вернулися Стефа й Зоя, її дівчинка. Зоя вбігає перша й розказує зараз же про найважнішу подію,а саме діточий балєт «Мікі-Мавс», де вона виступала. «Мамуся написала музику! Мамуся!» Взагалі її мамуся це нехтобудь…
Стефанія Туркевич
Зоя голодна й мама мусить дати їсти. Обовязково мама. Так вона привикла ще з Праги, де для всього була єдино і виключно мама.
Але остаточно ми самі. Говоримо про ріжне. Згадуємо добрі минулі часи. Вкінці спинюємось на музиці. «Вже здавен-давна любила я музику. Причиною тут була моя мама, яка прекрасно грала на фортепяні. Малою дитиною я пристрасно любила слухати її гри. Вона вчилася у проф. Курца (він тепер у Празі), потім у проф. Міколі. Вона Кормош із дому. Софія Кормош – старшій ґенерації це імя ще дещо говорить – вона пам’ятає її як пяністку.
Середній рядок (зліва направо): сестра Ірина, брат Лев, і Стефанія Туркевичі, близько 1915
Ну, а потім повстала у нас домашня сальонова орхестра. Грали ми в такому складі: тато на басі (хоча властиво тато пяніст, вчився у проф. Марка), мама на фортепяні, Льоньо на чельо, я на фісгармонії, Марійка і Зенко (учні проф. Перфецького) на скрипках. Тато оснував також наш домашній хор – ставив наші перші музичні кроки. Не жалів ніколи гроша на наше музичне образування. Але вертаймо до концертів. Це були одинокі домашні концерти в українському Львові і притягали чимало любителів музики в наш дім. Всі почувалися, як одна музична родина. Скільки в нас бувало цікавих людей! Хоч би згадати Романа Придаткевича, але не він лиш один! Коли подумати, що тепер нема вже цього, здається що йдемо взад, а не вперід в нашій музичній культурі. Може зробить щось у цьому напрямку Супром, влаштовуючи популярні концерти в малій салі Лисенка і скріпить тим наше завмираюче музичне життя.
Тепер ще одно. Можливо, що в нас, Туркевичів, попри фахову освіту, є певного роду дилетантизм. Мовляв ми талановиті, музика дається сама собою, нам не треба над собою працювати. А музика властиво вимагає найбільше мозольної праці. Це я переконалася по собі. Мені особисто вдалося перервати постійною працею над собою і своїм музичним образуванням зачарований круг дилетантизму – нині можу сміло твердити, що вийшла поза нього . Але признаюся, що це чимало труду коштувало.
Ірина Туркевич-Мартинець
Взагалі всі ми, з молодшої ґенерації Туркевичів, перейшли вже фаховий музичний вишкіл. Моя сестра Ірина має добрий глос. Вчилася в Заремби, виступала навіть у львівській опері. Тепер живе в Празі й тішиться сином. Ліда, наша наймолодша, скінчила драматичну школу у Львові та фільмову у Варшаві. Займається тепер диригентурою, провадить три жіночі хори Союзу Українок, з жовківського, клепарівського і знесінського передмістя. А Льоньо, найменше витривалий, а може най здібніший з нас – дириґував хорами львівської опери, не маючи до того фахових даних,а тільки свої здібности. Тепер збирається їхати зі мною до Праги. Хоче там працювати. А вже моя Зоя – це моя гордість. Вчиться на фортепяні в мене. Малювати не вчиться ще,але проявляє й до того неабияку охоту. Побачимо, хто кого в ній переможе, чи музика малярство, чи малярство музику.»
Стефу закликали до телєфону. Я передумую. Мимоволі згадую Відень. Там ми з нею пізнались і заприязнились. Раз – пригадую як нині – зявилася на концерті, перта на двох палицях, була по важкій хоробі. Ледве могла ходити, а на концерт прийшла.Це таке характеристичне для неї! Нераз стрічалися ми з нею в Любки Колессівної. Там були щотижневі музичні вечорі, які мали дати відпруження нервам. Там не смілося говорити про музику, або насильно припрошувати когось до музичних продукцій. Але якоьве випадало так, що грали з власної волі й охоти і це було природнє й безпосереднє.
Роберт Лісовський
У Відні скінчила Стефа музикольоґію, здала всі іспити, бракував тільки докторат. Поїхала додому і склалося інакше, як пляновано. Тут пізнала свого чоловіка і до Відня вже не вернулася. Чоловік її, Роберт Лісовський, маляр і співак (вчився співу в Київі, пізніше Празі) піддержував її дуже в музичній праці. Із ним вона виїхала до Берліна.
Ось уже Стефа знову переді мною. « У Берліні ми не забавили довго. Переїхали до Праги, там мій муж дістав посаду у малярській школі. Я рішила продовжувати свою музичну працю. Мене прийнято на найвищий рік празької консерваторії. Вчилася у проф. Шіна. Тут і абсольвувала клявірним квартетом, базованим на українській тематиці.
Але це коштувало мені чимало зусилля. Не уявляєте собі, як це важко догодити всьому, бути матірю, жінкою, господинею, учнем консерваторії, композитором. Треба було нераз закусити зуби! Все доводилось самій зробити: хвору дитину припильнувати, з неюна клініку ходити, хатою зайнятися ! Сама собі дивуюся,як я все це витримала.
Вітезслав Новак
Але якого я дізнала задоволення, коли почула на цьому концерті свій твір! Я властиво не знала який він буде. В відповідному виконанні став мій квартет для мене новий і дорогий, неначе почула його вперше. Я не вірила, що це я його написала. Але всі мене витали,давали квіти, славний композитор Вітеслав Новак приступив до мене й запропонував вчитися в нього. Я чомусь боялася його «містровської» школи. Лякали мене, що наука довго триває. Але я пішла. І не пожаліла цього. Прегарні відносини витворилися між нами. Взагалі відношення Новака до своїх учнів загально відоме. Під його вмілим проводом написала я симфонію, скрипкову сонату, сюіту на форепян.
Одного разу заграв мені Новак новий свій твір. Виконував його чудово. Твір був такий глибокий і я почувала себе такою малюсінькою супроти нього! Вигукнула імпульсивно: «Годі мені вчитись, я нічого не вмію! Вже більше не буду компонувати!» Але Новак заперечив: «Не говоріть так, дуже вас прошу! Вам треба вчитись, це правда. Алеж Ви талановиті! Я ж не на те вам грав, щоби ви знеохотились до себе самої!»
Стефа згадує. «Знаєте, який був мій перший твір? Служба Божа. В 1919 р., по відступі нашого війська в нас панував настрій відчаю й душевних терпінь. Ми ві молилися гарячково. Я відчула потребу вилити це горе в пісні й скомпонувала тоді свою першу духовну пісню. З цього повстала Служба Божа, яку я зрештою прекрасно знала, бо нераз її співала. Хібінський, професор музикольоґії у Львові, якому я показала тоді свій твір признав мені багато музичної інтуїції і радив вчитися. Цю музичну інтуїцію завважував і Вітеслав Новак у мене і ставив її в плюс.
Зденек Неєдли
Тепер одинокою моєю мрією вернутися до Праги. Правда, я зробила докторат музикольоґії при українському університеті в Празі, у знаменитого знавця української пісні, проф. Неєдлого. Але хотілось би докінчити «містровську» школу…
Маю труднощі з виїздом. Але може все таки незабаром побачу улюблену «золоту» Прагу, піду на концерти, заживу справжнім, інтензивним музичним життям”.
10 жовтня 2019 року о 15 год. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) запрошує на презентацію проекту смарфонного додатку доповненої реальності для експонатів Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR»
Додаток доповненої реальності «DMH Lviv AR» – це можливість за допомогою смартфону віртуально «прогулятися» меморіальним будинком всесвітньо відомого історика, автора монументальної праці «Історія України-Руси», голови Української Центральної Михайла Грушевського.
Тривимірна модель Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Тривимірна цифрова модель будівлі дозволяє побачити пам’ятку архітектури початку ХХ ст. з усіх боків і побувати у всіх закутках автентичної вілли (від підвалу до горища), де майже 12 років мешкала родина Грушевських.
Завантаживши безкоштовно додаток на свій смартфон, за допомогою спеціально виготовлених поштівок, також можна зблизька «познайомитися» із родинними реліквіями Грушевських, речами, якими сім’я користувалася у побуті і які були невід’ємною частиною їхнього життя, а зараз зберігаються у фондовій колекції Львівського музею Михайла Грушевського. Окрім того, у додатку представлено інші оцифровані музейні експонати – автентичні речі доби Української Революції.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності Львівського музею Михайла Грушевського
Додаток розроблено командою Skeiron для Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
