Жіночі головні убори на Волині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

8. 12. 2019

Жіночі головні убори у ХІХ – першій половині ХХ ст., які побутували на території України, в тому числі й на Волині, були показником сімейного та фінансового стану жінки, а також її віку. Вони також були важливою складовою народного одягу українок. Крім того, головні убори виконували безліч функцій: захисну, практичну, оберегову та, звичайно, естетичну.

Повсюдно прикрашали голову вінками лише дівчата. Тому їх носили лише у дошлюбний період і останній раз одягали на весілля. Одружені жінки вже не мали права ходити з непокритою головою, тому носили такі головні убори як хустки, намітки та очіпки.

СТРІЧКИ ТА КВІТИ

Традиція квітчання (прикрашання квітами) дівчатами своєї голови – дуже давня. У ХІХ – першій половині ХХ ст. – волинянки обов’язково використовували квіти та стрічки для прикрашання волосся та створення різних зачісок.

Яскраві однобарвні чи візерунчасті шовкові стрічки були важливою складовою дівочих святкових і весільних головних уборів. У ХІХ столітті стрічки носили двома способами: прив’язували до вінка чи начільної стрічки або вплітали у кінці кіс, що спускалися по спині.

На початку ХХ ст. на Волині дівчата полюбляли зав’язували стрічкою розпущене волосся на потилиці, вив’язуючи при цьому гарний бант. Або ж заплітати дві коси, при цьому для святкової зачіски кожну з двох кіс заплітали із шести пасем і дуже щільно. В кінці кіс вплітали кісники (спеціальну стрічку для волосся) із червоної вовни. Коси укладали вінкоподібно, зав’язуючи кісники на потилиці. В таку зачіску встромляли квіти. Влітку для неї брали живі квіти. Етнографи фіксують, що волинянки використовували для цього такі квіти як настурції та жоржини. Взимку виготовляли штучні квіти із кусків сукна чи паперу.

Існувала й інша зачіска, коли жінки намотували волосся на спеціальний обруч із прута, ліщини чи дроту – кибалку. На території західної Волині цей головний убір відомий під назвою «кічка». Її обмотували тканиною чи стрічкою. А вже поверх неї одягали головні убори.

Вінок з фарбованого пір’я та штучних квітів. (Рядок квітів, який розміщували над пір’ям, знищений). Фото: Г. Стельмащук. Вбрання на Волині у ХІV—ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ ст.

ВІНКИ

Відомий етнограф Олекса Воропай писав: “У плетенні вінків нашими дівчатами досягнено не меншого мистецтва, ніж у вишиванні, тканні та мереживі». Отже, розглянемо основні типи вінків, які побутували на Волині.

До найпростіших і найдавніших – належать звиті вінки. Їх виготовляли із живих квітів. Популярними були й вінки-обручі, які займали важливе місце серед дівочих святкових головних уборів. Основу такого вінка становив обруч, який у ХІХ – на початку ХХ ст. виготовляли зі шкіри, тканини, стрічок, а також із дроту, картону та воску, металевих блискучих пластинок.

На Волині такий вінок називали «козубенька». Він виглядав приблизно так: в основі низький твердий обруч, обтягнутий червоним ситцем, прикрашеним зовні різнокольоровими гарусними тасьмами – городками. Висота обруча – могла бути і 8 см, хоча часто вінок-обруч в ХІХ ст. дорівнював висоті ширині стрічки (2,5 – 4 см). Спереду і ззаду до нього пришивались червоні штучні квіти. Влітку за обруч закладали польові та городні квіти. З тильного боку прикріпляли довгі кольорові стрічки (10-12 шт.), які закривали спину.

Вінок з фарбованого пір’я та червоного ситцю. Фото: Центр дослідження і відродження Волині

У середині ХІХ ст. на Волині побутували вінки, в яких використовували пір’я. Інколи його додавали поміж квітами, а іноді викладали довкола обруча нижче квітів. В основі такого вінка – невисокий (7-8 см) циліндр з грубого паперу, обтягнутий полотном. Верхню частину обруча обшивали фарбованим зеленим пір’ям, накладаючи горизонтально один пучок пір’я на інший. Зверху розміщували рядок штучних паперових квітів. Нижню частинку вінка обтягували червоною стрічкою, з-під якої на один сантиметр була ще й випущена чорна стрічка. До вінка привішували 10-12 стрічок. Також виготовляли вінки ще й з дрібного курячого або півнячого пір’я, фарбованого у зелений колір.

На півночі сучасної Волинської області (етнографічний район Полісся) носили і так звані вінки-зав’язки. Такий вінок мав форму невисокого циліндра, утвореного із білої хустки, згорнутої по діагоналі у вигляді смуги висотою 10-12 см. Зверху на ній нашивали «розетки» – «вінки» із червоних стрічок довжиною 15-17 см. Кінці хустки зв’язували на потилиці, лишаючи тім’я відкритим. На спину разом з кінцями хустки опускали стрічки.

Останній раз дівчина одягала вінок на весілля. Весільний вінок виготовляли з будь-яких матеріалів, утім рідко використовували живі квіти, адже вони в’яли. Серед живих рослин могли використовувати лише вічнозелені. Бо весілля тривало часто кілька днів і вінок повинен був гарно виглядати. Окрім того, весільний вінок часто зберігався жінкою ще довгі роки після святкувань. Проте існувала й інша традиція, коли в кінці весілля молода ділила свій вінок на частинки і роздавала своїм дружкам. Тоді вірили, що це допоможе дівчатам швидше вийти заміж.

Вже з ХХ ст. весільні вінки все частіше купувались або замовлялись у майстрів. В той же час заявляється новий весільний головний убір – вельон (фата), який прийшов із Західної Європи. Спочатку він розповсюдився у містах – потім у селах. Інколи вельон і вінок могли поєднуватись в один головний убір.

Наречена у вінку з вельоном. Фото: Центр дослідження і відродження Волині

ОЧІПКИ ТА КИМБАЛКИ

Очіпки були обов’язковим головним убором заміжніх жінок ще на початку ХХ ст. Переважали в східних регіонах Волині. Одягали очіпки поверх кічки, про яку ми згадували вище.

Буденний очіпок, в якому ходили біля хати, виготовляли із дешевих матеріалів, святковий – шили з дорогої тканини, купленої в місті. Бідніші жінки робили святковий очіпок хоч із домашнього полотна, але надзвичайно гарно декорували його вишкою, складками, мереживом та бантиками.

Очіпки були двох видів: м’які та тверді. На Волині перші називали – чепець або ковпак. Переважно околиш очіпка робили твердим. У Володимир-Волинському районі Волинської області твердий околиш з ажурним денцем об’язували ситцевою хусткою. Вузлик зав’язували над чолом.

У західних районах Волині заміжні жінки віддавали перевагу головному уборові — кибалці (кимбалці). В її основі – дерев’яний обруч, висотою приблизно 7 см. Верхня частина дерев’яного обруча ажурно в’язалась із білої льняної нитки. Весь обруч пов’язувався ситцевою хустиною з червоними квітами й зеленим листям. Два кінці хустки часто стирчали спереду як ріжки. Ззаду до обруча чіпляли ще п’ять стрічок, червоних або різнокольорових. Стрічки, як обереги, перейшли із дівочого вінка до жіночого головного убору. Здебільшого стрічки залишалися на кимбалці до народження молодицею дитини. Далі вже їх не носили.

Кибалкою ще називали частину головного весільного убору, який побутував у Ратнівському районі Волинської області. Він мав вигляд високого обруча, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки. Його вдягали поверх плату з нахилом на правий бік. А на кінцях чіпляли пишні пучки різнобарвного пір’я.

Кимбалка. Фото: Г. Стельмащук. Вбрання на Волині у ХІV—ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ ст.

ХУСТКИ

На Волині, як і на всій території України, жінки носили хустки як в будні дні, так і на свята. Це були переважно полотняні, домашнього виготовлення, заткані заполоччю або з набивним малюнком хустки. Згодом на зміну їм прийшли куповані бавовняні. Особливою популярністю користувалися тоненькі ситцеві хустки, куплені в містах – білі і кольорові з набивним малюнком.

В будні дні хустка захищала голови жінки від спеки, холоду і бруду, а на свята – була окрасою. В холодні дні на голову одягали полотняні, ситцеві, тернові, вовняні хустки.

Святкові хустки відрізнялися від буденних якістю матеріалу: у святкові дні одягали на голову куплену в крамниці чи на ярмарку хустку. Вони були тоншими та часто яскраво орнаментованими.

Хустка була показником соціального стану. Бідні дівчата носили хустки з домашнього полотна, одзолюючи їх вишивкою. Але навіть найбідніша дівчина мала до п’яти хусток. Хустки вказували і на вік жінки. Молодші носили білі, яскраві, а старші жінки – темні хустки. Побутувало багато способів носіння хустки. На свято цей головний убір пов’язували вибагливіше, ніж у будні.

Наприкінці ХІХ ст. в східних районах Волині ще були поширені старосвітські ткані полотняні хустки з червоною або червоно-чорною каймою-бережком по краях. Інколи все полотнище хустки, яку називали — плат, було заткане червоними і чорними нитками.

Старосвітські хустки, або так звані пілки, — полотняні або напіввовняні, доморобні, на відміну від хусток, мали видовжену форму. Цей тип доморобних тканин зберігся до початку ХХ ст. в деяких районах Волині. Для колориту старосвітських хусток є характерним зіставлення холодних тонів — синього, темно-вишневого, білого. Інколи хустку з домашнього невибіленого полотна декорували по периметру червоною заполоччю. На кутах хустки пришивали червоні китички.

Володимир-Волинський, 1914 р. Фото: Центр дослідження і відродження Волині.

НАМІТКИ

Намітка була улюбленим головним убором на всіх теренах України у ХІХ ст. Вона була обов’язковим і улюбленим компонентом жіночого вбрання. ЇЇ виготовлення потребувало старанності і майстерності. В районах західної Волині для цього жіночого головного убору поширені назви перемітка, рубок, інколи ще говорили намітець.

Такий старовинний жіночий головний убір також вказував на статус жінки. Тобто його могли носили тільки одружені. Тому, перший раз дівчина одягала намітку на весіллі. Це відбувалось під час обряду «покривання молодої». Ця дія, власне, утверджувала наречену в новому статусі заміжньої.

Намітку не носили як самостійний головний убір, а поєднували з кибалкою, очіпком, хусткою. Все це разом становило надзвичайно складне вбрання для голови. Власне, намітка являла собою великий прямокутний шматок полотна білого кольору, довжина якого досягала 4-5 метрів, а ширина 60-70- см.

Намітка мала безліч способів вив’язування, залежно від регіону. Декілька різновидів могло існувати навіть в одному селі. Зокрема, на півночі Волині кінці намітки зав’язували чи сколювали на потилиці та опускали їх по спині майже до самої землі або спереду до колін. У літніх жінок, частина намітки, складена в кілька разів, часто повністю обрамляла обличчя, проходячи під підборіддям.

Цікаво, що намітка виконувала ще й функцію оберегу. В західних районах Полісся (північ Волинської області) існувало повір’я, що під час грози, «коли гриміло, хутчій намотували намітку, щоб грім не побив».

Фото: Центр дослідження і відродження Волині.

ОБРУС

На території Волинської області в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. побутував також такий головний убір як обрус. В народі його ще називали «плат». Мав вигляд широкого полотнища (1,5 на 2 м), яке накидалось на голову.

Етнограф Олекса Воропай зазначав, що обрус — це також «старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки. Обрус набагато ширший, але й коротший за намітку; його не зв’язують, а просто кладуть на голову і кінці спускають на плечі». Автор додає, що частково обрус зустрічається на Волині та Галичині, але найбільш поширений цей головний убір як назва хустки все ж таки у лемків.

Наталія ФІТЬ

Джерело: Хроніки Любарта

Із грою «Мандрівка» можна допомогти Миколаю, не виходячи із дому

8. 12. 2019

У всьому календарному році є одна дата – у грудні, – на коли дуже-дуже багато діток старанно пишуть листи. Деякі в очікуванні цього дня раптово стають слухняними, і всі разом у цю казкову ніч не можуть заснути в очікуванні Чуда. Чуда – здійснення їхній мрій і бажань.

Так українські діти, а також що тут стидатися, і їхні батьки з нетерпінням чекають приходу святого Миколая.

Проект «Гра «Мандрівка» на замовлення Патріаршої курії УГКЦ Катехитичної комісії Києво-Галицького Верховного архієпископства УГКЦм створив цікаву настільну гру «Мандрівка святого Миколая», повідомляє Діло.

Гра "Мандрівка святого Миколая" — Гра “Мандрівка святого Миколая”

У вас є гарна нагода не лише зробити хороший подарунок, а й весело і пізнавально провести час в колі своєї родини, друзів, знайомих.

У процесі гри потрібно рознести подарунки згідно з написаними листами до святого Миколая, а їх 25. Чому 25, бо в нас 24 області і НАШ Крим. Ви прочитаєте цікавезну книжку, авторства Надії Козловської про життя та діяння святого Миколая. Спробуєте перемогти своїх внутрішніх «Заважайликів», мобілізувавши своїх «Помагайликів». І найважливіше – будете мати можливість зробити багато «Добрих справ» і врешті-решт перемогти.

Ви можете допомогти святому Миколаю зробити подарунок для своїх дітей, внуків, похресників, племінників тощо.

Можете використати наші ігри як корпоративний подарунок дітям працівників вашої компанії, в такому випадку ми можемо, за бажанням, забрендувати коробку з логотипом вашої компанії.

Можете стати благодійником, придбавши мандрівки для дітей із сиротинців, інтернатів, діткам, чиї батьки загинули чи втратили здоров’я на війні, воюють зараз чи вже повернулись додому і, або ви самі розвезете ці подарунки адресно, або повірите нам, що це зробимо ми.

Звіт про роздачу подарунків буде виставлено на fb-сторінці Гра «Мандрівка», а також надіслано кожному благодійнику.

Для гуртових покупців існують знижки. Для благодійників – виключно максимальні знижки навіть при купівлі одної гри.

Кому цікаво, пишіть і замовляйте gra.mandrivka@gmail.com

Вартість: 1шт – 250грн., 5-10 шт – 230 грн., 11-50 шт- 220 грн., 50 і більше – 200 грн.

Відвантаження – з 13 грудня.

Зазначимо, сьогодні, 6 грудня, католицькі християни всього світу відзначають свято – день пам’яті Святого Миколая.

Наталка РАДИКОВА

Зроби добро просто так, або у Львові стартує благодійний проект

8. 12. 2019

В грудні у Львові відбудеться акція “Просто так”, щоб напередодні новорічних свят приділити увагу самотнім людям та людям з інвалідністю. На все місто нарахували 630 людей, яким потрібна допомога, кажуть організатори.

“Кожен з нас у своєму листі до подарунків рідним може додати ще олію, рис, “миколайчика” або пряник, чи зробити пожертву на рахунок організації (лише 50 грн.=чашці кави), або взяти участь у благодійних майстер-класах. 630 самотніх людей з інвалідністю отримають трішки уваги. Просто так. Від інших львів’ян. Напередодні свят”, – зазначають ініціатори акції.

9 грудня о 12 год у Майстерні пряників “Юрашки” на вул. Краківській, 14 проводитимуть прес-майстер-клас “Пряники своїми руками”. Охочі зможуть долучитись і зробити для стареньких пряник власноруч.

В рамках акції “Просто так” відбудуться й інші благочинні майстер-класи:

14 грудня – Арт терапевтична майстерня.
14 та 15 грудня – Карта мрій, планувальний майстер-клас.

А кожної п’ятниці відбуватиметься ще й різдвяна майстерня для дітей. Організатори мають на меті зробити свято для самотніх людей з інвалідністю, організувати необхідну кількість подарунків для них, привернути увагу львів’ян до тих, хто потребує допомоги, до однієї із найвразливіших категорій.

Подарунки для стареньких можна принести за адресою вул. Коновальця, 7, попередньо зателефонувавши за номером +380 67 332 1500

Телефон для зв’язку: 097 649 80 30

Ольга МАКСИМ’ЯК

Рівненський костел врятувала від знесення чудова акустика

7. 12. 2019

Шістдесят років тому його башти з гострими шпилями ще височіли над містом, а сама будівля була окрасою старого Рівного. Нині лише укорочені, обезглавлені вежі нагадують про колишню велич зруйнованої святині.

Історія рівненського костелу Cвятого Антонія могла б бути зовсім іншою. Якби не радянська влада, яка несамовито насаджувала атеїзм на Рівненщині. Під її нещадну “керівну і спрямовуючу” руку потрапило чимало рівненських храмів. Не оминуло лихо й цей католицький костел Рівного, залишки якого, хоч і спотворені, дожили до наших днів.

На місці трьох храмів

У середині ХVІ століття неподалік того місця, де нині органний зал, княгиня Острозька Беата Костелецька звела дерев’яний католицький костел

Успіння Пресвятої Діви Марії. Під час татарського набігу на місто в 1570 році нападники спалили храм. Майже 30 років потому не було в Рівному ані костела католицького, ані ксьондза. Аж доки в 1606 році інша княгиня Острозька — Анна Александрова із роду Штембергів (дружина волинського воєводи) — не збудувала за власні кошти на місці зруйнованого храму новий. Однак і йому недовго судилося тішити парафіян. До 1773 року дерев’яна будівля так занепала, що відправляти там службу стало небезпечно. Відтак, власті духовні вирішили звести мурований костел. Однак не врахували надзвичайну заболоченість місцевості, що призвело до руйнування й цього храму. До зведення костелу святого Антонія головним католицьким храмом Рівного був костел Cвятого Юзефа на Волі.

Костел було видно з будь якої точки міста

Різні історичні джерела називають різні дати початку будівництва нового великого цегляного костелу, жертводавцем якого був власник міста князь Казимир Любомирський. Одні польські джерела вказують на 1858 рік. Інші твердять, що перші костельні мури було зведено ще в 1849-у, й через тяганину з будівництвом вони вже почали потроху руйнуватися. Відомий дослідник Волині Орлович у своєму “Путівнику по Волині” писав, що будівництво розпочалося в 1868 році. Ще інші джерела вказують на 1890-й.

Вид на костел. Як зазначається на звороті листівки її видано в 1914 році в Москві

Можливо, така плутанина виникла через те, що влада царської Росії як могла перешкоджала будівництву храму (їй не потрібно було поширення католицизму), та й польське повстання 1863 року далося взнаки. Будівництво під керівництвом польського архітектора і автора проекту Костянтина Войцеховського завершилося в 1899-у році. До фінансування доклався й князь Роман Сангушко зі Славути, виділивши кошти зі свого благодійного фонду. Нарешті 7 жовтня 1900 року костел освятили.

Одна з місцевих газет перейнялася долею костелу

Під час Першої світової храм постраждав. Тому в 1922 році єпископ Ігнатій Дубовський повторно освятив храм уже після реставрації. У 1927 році художник Політинський розписав костел поліхромією в модерністичному стилі. На видовжених готичних вікнах з’явилися кольорові вітражі. Оновлений костел у неоготичному стилі з червоної цегли зі шпилями, що стрімко здіймалися вгору, і які було видно практично з будь-якої точки міста, став окрасою Рівного.

Утім, постраждав костел не тільки від війни. Поруч з костелом, у тодішньому провулку Костельному, розташовувалася міська електростанція. Робота потужної турбіни начебто спричинила величезну тріщину, яка пролягла через усю будівлю костела, однак руйнацією не загрожувала. Принаймні про це писали місцеві газети.

Реліквією костелу вважалася ікона Божої Матері, намальована на дереві та пожертвувана в 1650 році львівським гончарем Яном Чорнокозичем і дружиною його Розалією одному з попередників костела — дерев’яному храму. Знайшлося місце в храмі й для ікони та вівтаря святого Антонія Падуанського, на честь якого названо костел. У закристії (кімната, де приймає парафіян з різними проханнями ксьондз та монахині) до війни висіли портрети доброчинців святині та князів Любомирських.

Таємниці костельних підземель

На стінах костелу Cвятого Антонія знаходилися епітафії, присвячені померлим членам родини князів Любомирських. Зокрема — фундатору і попечителю храму Казиміру Любомирському, каштеляну Юзефу Любомирському, його дружині Людвіці. Костельні підземелля за тодішнім звичаєм стали князівською усипальницею.

В очікуванні Президента Польщі Мостіцького біля костелу Св. Антонія. 1935 рік

Міські урочистості часто проходили біля головного костела Рівного

Практично аж до самого закриття храму в 1958 році в підземних криптах (склепінчасті приміщення, розташовані під вівтарною і хоральною частинами храму, призначені для поховань) знаходилися гробниці з прахом усопших членів родини Любомирських та місцевої польської знаті. Тут покоївся прах і Казиміра Любомирського. Хоча помер він 29 червня 1871 року у Львові, але поховали його в склепі ще не добудованого на той час костелу Cвятого Антонія, як натхненника і опікуна побудови храму. Поряд з похованням князя Казимира були гробниці Юзефа і Людвики Любомирських.

На міських урочистостях біля костелу Св. Антонія, 1930-і роки

Що стало з останками похованих, коли після війни радянська влада закрила костел, достеменно невідомо. Декотрі старожили розповідають, що після війни останки зі склепів перепоховали на Дубенському кладовищі. Інші кажуть, що буцімто бачили, як зотлілі труни вивозили за місто на смітник. Рівнянка Наталія Наконечна пригадала розповідь своєї матері, яка працювала після війни в якійсь радянській конторі, що було створено спеціальну комісію для обліку цінностей, вилучених у культових спорудах. Оскільки ховали представників знатних родів у дорогому одязі, з коштовностями, інкрустованою дорогоцінним камінням зброєю, то все це потрібно було описати і взяти на облік. За словами Наталії Наконечної, її мама була однією з тих, хто описував вміст гробниць з підземелля костелу Cвятого Антонія. Вона буцімто на власні очі бачила зотлілий прах давніх аристократів, залишки одягу, коштовності.

Усі останки з костельних склепів разом з різним мотлохом, що не становив цінності, буцімто склали у великий ящик і закопали на Дубенському кладовищі. Члени цієї комісії, пригадує жінка, після цього тривалий час перебували в пригніченому стані, декого навіть переслідували нічні жахи.

Якби не акустика, від костелу й місце б уже захололо

Радянська влада полюбляла збиткуватися над культовими спорудами — якщо не рівняла із землею, то влаштовувала всередині склади усілякого непотребу. Чи й просто очікувала, коли споруда зруйнується сама собою. Рівненському костелові Cвятого Антонія можна сказати “пощастило”. Принаймні частина будівлі, хоча й спотворена, але збереглася.

Комуністи узялися за храм у 1958 році. Правда це, чи ні, але старожили розповідали, що приводом для руйнування шпилів костелу послужило те, що начебто з веж храму радіостанцією велися шпигунські передачі на Захід. Можливо, сьогодні це видасться нісенітницею, але тоді такі речі сприймалися цілком серйозно. Знайшовся сміливець, активний прибічник радянської влади, який спиляв металеві хрести на шпилях. Старожили розповідають, що за таку наругу над святинею чоловік поплатився. Через кілька днів його знайшли мертвим. Офіційна версія — самогубство.

Згодом розібрали й неоготичні вежі зі шпилями. Епітафії на стінах замалювали, а ті, що були на мармурових плитах, знищили разом з плитами. По-варварськи розбили на друзки один із найкращих у Східній Європі орган. Достеменно відомо, що частина залишків цього унікального інструмента довго валялася на складах тресту зеленого господарства, потім опинилася на господарському дворі парку імені Шевченка, поки там не перетворилася на купу трісок. Частина трубок розбитого органу тривалий час просто валялася в кущах поруч із закритим храмом, пригадують старожили.

Старий стадіон (ще до “Авангарда”), з якого добре видно костельні шпилі з хрестами, 1955 рік

Невідома доля старовинних ікон, що прикрашали вівтар і стіни костелу.

“Обезглавлений” і пограбований храм на початку 60-х комуністи перетворили на склад.

Ксьондзу-пробощу Серафіну Кашубі заборонили справляти службу й наказали за 24 години покинути місто, фактично виславши його до Казахстану. Особливий цинізм комуністичної влади виявився в тому, що костел зачинили в один із найшанованіших католиками день — свято Божого Тіла, що відзначають традиційно в четвер, наступний за Днем Святої Трійці. Тоді він припав на червень.

Зруйнований костел, в якому ще не відкрили кінотеатру, початок 1960-х

У січні 1966 року в колишньому костелі, “підкоригувавши” його інтер’єр так, щоб нічого не нагадувало про храм, влада відкрила кінотеатр на 274 місця.

Нове кіно, яке спочатку нарекли “Хронікою”, а потім “Глобусом”, не зажило особливої популярності серед рівнян. Наче схаменувшись, що влаштовує розваги в храмі, влада надала йому статус кінотеатру для демонстрації науково-популярних та учбових фільмів. Але кіно в колишньому костелі так і не прижилося.

Декотрі місцеві поборники будівництва соціалізму-комунізму уже виношували ідею загалом знести занедбану споруду. Можливо, нині на місці костелу уже височіла б якась чергова типова багатоповерхівка чи торгово-офісний центр, якби не унікальна акустика залу. Саме на неї звернули увагу місцеві музиканти. Це, вочевидь, і врятувало колишній костел від остаточної руйнації. Після внутрішньої перебудови та часткової зовнішньої реставрації в 1987 році в колишньому храмі відкрився зал органної і камерної музики обласної філармонії.

Світлана КАЛЬКО

Фото з фондів ДАРО, РОКМ, НЦАП, польських історичних сайтів, мережі Фейсбук та особистого архіву автора.

Джерело: РівнеРетроРитм

У «Львівській майстерні мила» знайшли оригінальний спосіб заохотити молодь вчити мову та історію

7. 12. 2019

Кожен учень або студент, який має “дванадцятку” з української мови, літератури або історії, може пройти безкоштовний майстер-клас з виготовлення унікального мила, повідомляє Діло .

Для цього треба лише завітати до “Львівської майстерні мила” зі щоденником чи заліковою книжкою. Якщо там є 12 балів – миловари залюбки поділяться секретами свого мистецтва.

“Ми недаремно вибрали три предмети: українська мова, література та історія, – пояснює засновниця «Львівської майстерні мила» Марія Соболєва. – Тому що все у житті починається з усвідомлення того, хто ти є, на якій землі живеш, чи шануєш свою історію, мову. Ми живемо в “епоху технарів”, адже зараз здебільшого заохочують різноманітними бонусами тих, хто добре знає математику, фізику, програмування. Проте, “Львівська майстерня мила” пішла іншим шляхом: ми вирішили зробити приємний сюрприз для гуманітаріїв”.

Стати учасником акції та отримати сертифікат на майстер-клас може кожен учень чи студент. За словами організаторів акції, 12 балів у щоденнику можуть бути поточними та не обов’язково відразу з трьох предметів, достатньо навіть з одного.

А навчитися на майстер-класі справді є чого. Тут застосовують лише органічні матеріали і виготовляють вишукане мило для найвибагливіших клієнтів. До слова, свій витвір кожен учасник майстер-класу забирає зі собою. Отже, є шанс – вчіть мову та історію.

Наталка РАДИКОВА

У вівторок відкривається щорічна Різдвяна виставка в галереї “Зелена канапа”

7. 12. 2019

Експозиція Різдвяної виставки в “Зеленій канапі”

У вівторок, 10 грудня 2019 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) відбудеться відкриття щорічної Різдвяної виставки в “Зеленій канапі”.

За 13 років існування щорічної Різдвяної виставки у ній взяли участь 130 художників зі всієї України та з-за кордону. Хоча здебільшого все ж зі Львова.

У 2007 році на першій такій виставці їх було тільки 11, а вже на виставці 2018-19 року – 53 автори представили свої роботи в живописі, графіці, склі, кераміці, скульптурі, авторській ляльці, дереві, левкасі та інших техніках.

Цьогоріч Різдвяна виставка буде не менш насиченою і ще більш високого рівня. Адже багато художників “зросли” разом з галереєю “Зелена канапа” за ці роки.

Щорічна Різдвяна виставка в “Зеленій канапі” демонструє максимально репрезентативний зріз мистецьких здобутків за рік. Це своєрідна відзнака для найцікавіших художників – львів’ян, що спеціально для цієї виставки готують свої твори про зимові свята, Різдво. Традиційні і несподівані аллюзії на тему святкового духу зимових днів і святкових традицій.

Олеся ДОМАРАДЗЬКА

Як працює вентиляція оперного театру у Львові

6. 12. 2019

Львівський Національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької у листівках початку ХХ століття

Спорудження у 1897–1900 роках у Львові нового міського театру стало неабиякою подією. Його силует, що став згодом одним із символів міста, привертав постійну увагу мешканців. їх зацікавленість перебігом будівництва прокинулася ще від перипетій конкурсу на проект театру та в ході дискусій навколо вибору місця під забудову.

Оперний театр у Львові. "Tygodnik illustrowany" № 26, 1899 р. — Оперний театр у Львові. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.

Підігрівала інтерес до подій і місцева преса, публікуючи сенсаційні повідомлення про затоплення водою ніжних ярусів будівлі та спростування подібних пліток. Однак такі випадки, до честі тогочасних журналістів, належали швидше до винятків. Загалом преса об’єктивно висвітлювала хід будівництва, одночасно заспокоюючи не схильних до розтринькування грошей львів’ян, що видатки на новий театр (а вони майже удвічі перевищили первісний кошторис), дуже низькі порівняно з кінцевим ефектом. Підкреслювалося, що при спорудженні театру “ощадність та інші міркування зійшли на другий план і до нового будинку почали спроваджувати усе найновіше обладнання, де би воно не з’явилося” (Kurjer Lwowski від 07.09.1900), завдяки чому він буде дорівнювати за поважністю театрам у інших містах.

Будівництво Оперного театру на стадії зведення стін. Фото 1898 р.

І дійсно, театр облаштовувався найновішим у ті часи обладнанням. Так, електричне освітлення було змонтоване фірмою Siemens & Halske: вперше у Львові застосовано систему вентиляції, яку встановила фірма Johannes Haas із Відня у спілці з львів’янином Владиславом Нємекшею (1862–1905) тощо.

Нємекша був надзвичайно успішним підприємцем. Здобувши технічну освіту у Львові та Відні, по кількарічній практиці на різних підприємствах, він у 1893 році заснував власну інсталяційну фірму і майже відразу отримав престижне замовлення на спорудження павільйону машин на Загальній крайовій виставці 1894 року та інсталяцію там експонатів. Ця праця була відзначена золотою медаллю виставкового комітету. Нагорода відкрила В. Нємекші шлях до успіху: він поширив свою діяльність на усю Галичину і навіть відкрив філіал у Кракові. Не дивно, що саме його фірма дістала замовлення на виконання інсталяцій у новому театрі (окрім вентиляції, це підприємство прокладало тут центральне опалення і водопровід).

Вулиця Карла Людвіга (нині проспект Свободи), 1910 (прибл.)

Свіже повітря до приміщень надходило з розташованого неподалік театру (з боку старого театру Скарбка – нинішнього театру ім М. Заньковецької) кіоску, збудованого у формі ротонди, і підземним каналом потрапляло до будівлі театру, де його охолоджували й очищали. Очищене повітря скеровували у глядацький зал через систему спеціальних отворів у підлозі. Температура у театрі контролювалася за допомогою термометрів, встановлених у різних місцях.

Зиґмунт Ґорґолевський. "Tygodnik illustrowany" № 26, 1899 р. — Зиґмунт Ґорґолевський. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.

Спожите повітря усувалося через ряд вентиляційних отворів, розташованих під краями та у чотирьох кутах стелі і прикритих оздобленими ґратами. Ці ґрати, як і більшість декоративних елементів залу, виконано за власноручними шкіцами автора проекту театру Зиґмунта Ґорґолевського (1845–1903). Потім повітря виводилося назовні через 4 вентиляційні шахти, котрі, згідно з духом епохи, були замасковані під декоративні ліхтарики на рогах куполу театру. Варто відзначити, що подібним способом були замасковані і комини: вони виглядають як масивні обеліски по краях тильного фасаду будівлі.

Офіційне відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 року о 11.00. Через три роки помер його автор, 3. Ґорґолевський, а у 1905 – В. Нємекша.

Вигляд на Львівський оперний театр, 2015 рік, автор Володимир Прокопів.

Творіння Ґорґолевського донині милує око львів’ян і гостей міста. Створена Нємекшою вентиляція безвідмовно працювала тривалий час. Однак цього не можна сказати про кіоск над повітряним забірником. Збудований із нетривких матеріалів, він швидко прийшов у аварійний стан, і в 1920-х роках його замінили на бетонний оголовок. Збудований за проектом архітектора Тадеуша Пісєвича, він своїми простими функціональними формами повністю відповідав смакам нової епохи.

Під час реконструкції Оперного театру на початку 1980-х років вентиляційну шахту було перенесено на подвір’я театру ім. М. Заньковецької, оскільки стара опинилася у загазованій зоні.

Павло ҐРАНКІН (Львів)
Ян ШУЛІНСЬКИЙ (Варшава)

Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.

Виставка Вікторії Ковальчук “По-різному про одне” запрошує в “Штуку”

6. 12. 2019

У суботу, 7 грудня 2019 року, о 16:00 в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) відбудеться відкриття виставки художниці-графіка, ілюстраторки, дизайнерки, літераторки Вікторії Ковальчук “По-різному про одне”.

“В «Штуці» я раніше не виставлялася, але мені це дуже цікаво, бо ми знаходимося в тій частині Львова , яка не дуже витоптана туристами і має надзвичайну ауру. Коли я сюди потрапляю вона мені нагадує ту ж ауру, що на Ужгородській біля Високого Замку. Відчуття присутності минулого. І мені було дуже цікаво в атмосфері львівської австро-угорської тематики повісити свої роботи. І подивитися чи буде відчуження цією атмосферою моїх робіт, чи їх навпаки сприймуть.

Спочатку я хотіла назвати виставку якось з гумором і запропонувала назву «Все на купу», але Євгену Булавіну здалося, що це звучить дуже брутально і тоді я вирішила дати більш серйозну назву. Так виникло «По-різному про одне», але це «одне» визначає кожна людина для себе сама. Так само як і я в своєму житті визначила це «одне».

А «по-різному», тому що я даю на виставку в галерею-кав’ярню «Штука» десять робіт, які розділила на групи. Три, три, три і одна. Це не триптихи, це цикли, серії, які ще будуть мати продовження і я сподіваюся, що встигну зробити виставку на основі цих серій.

Перша група – це фото натюрморти «В гостях у Шера». Тут я використовувала його репродукції робіт і розкладала свої предмети, робила такий натюрморт. Тут не використовувався фотошоп. Це освітлення, камінчики, скляні кульки і гра світла. Хотіла досягнути проникнення в його парадоксальну художню реальність.

Друга група – це три роботи про те, що мене хвилює. Я по своїй суті художник-символіст і, признаюся, на відміну від моїх колег художників, для мене первісне слово, а не форма, образ. І щоб розкрити це слово, яке виникає в свідомості, а виринає із підсвідомості я тоді користуюся образотворчими методами: пером, кольоровими олівцями. Так народилися ці три символічні роботи: «Хмари несуться», «Груші від моєї бабусі небіжчиці» і «Моя вузенька стежечка». Про кожну з них можна розповісти цілу новелу. Робила я їх довго, кожну по пів року.

Експозиція виставки Вікторії Ковальчук "По-різному про одне" — Експозиція виставки Вікторії Ковальчук “По-різному про одне”

Також я показую три реалістичні натюрморти в акварельній техніці. Але це теж символи. Коли я приходжу в храм і дивлюся на ікону, а вона завжди символічна, то нібито відкриваються дверцята в інший потойбічний світ. Я дуже люблю природні предмети плоди, трави, рослини, дерева і я подумала чому б мені не спробувати написати ікону груші, айви, сухого листя, яблук. І коли я писала ці натюрморти, виникали тексти на основі того,що я робила, які ніби відкривали сутність того, що я малюю. Тому ці натюрморти супроводжуються текстами.

І одна робота незвична. Вона медитативна. Це серія робіт, яку я назвала «Андеграунд підсвідомості», адже підсвідомість це підвалини людського єства. Цих робіт у мене 23 листи, я їх не виставляла. В даному випадку виставляю тільки одну роботу. І це роздуми над Всесвітом, над тим, що нас оточує.

З представлених робіт раніше виставлялася лише одна – «Моя вузенька стежечка». Вона здобула лауреатство на Міжнародному салоні «Осінній салон»”, – розповіла авторка виставки Вікторія Ковальчук.

Оглянути виставку можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) до 31 грудня 2019 р.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Львівський пост-фолк гурт переміг на конкурсі в Польщі (відео)

6. 12. 2019

Львівський пост-фолк гурт Torban минулої п’ятниці здобув нагороду на конкурсі для виконавців, які надихаються традиційною музикою, “Відкрита сцена” в Любліні (Польща).

Конкурс щорічно відбувається в межах найважливішого для польського фолькового середовища фестивалю “Фолькові Миколайки” .

Torban став третім гуртом з України, який за 29-літню історію існування фестивалю здобув нагороду в конкурсі. Журі відзначило трансовий стиль музики гурту та професійні сценічні образи. Torban – колектив, що шанобливо експериментує з традиційною музикою. Гурт названий на честь торбану – “панської бандури”.

Перший виступ гурту відбувся 21 червня 2016 року на Святі музики у Львові. Відтоді музиканти записали перший альбом “ Vesna”, двічі побували з туром у Польщі, Литві, Латвії, заграли кілька десятків концертів в Україні.

Ольга ДОВГАНИК

Збірку прозових творів «Нині зозуля кувала» Олени Лотоцької презентують у Львові

6. 12. 2019

У суботу, 7 грудня 2019 року, о 15:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (площа Ринок, 9) відбудеться презентація першої збірки прозових творів «Нині зозуля кувала» Олени Лотоцької.

Олена Лотоцька народилася 17 червня 1977 року в селі Крупове, що на Ріненщині. З 1999 по 2014 рік жила в Криму, де працювала в Євпаторіському архіві. Після анексії півострова виїхала й оселилася у Львові. Нині служить у Збройних силах України. Випускниця центру літературної освіти ( організація, що здійснює освітні програми у сфері літератури, книжкової та редакторської справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.).

Прозова збірка Олени Лотоцької складена із новел та образків, у яких авторка відтворила свій внутрішній світ, заснований на серпанковому тканні, властивому Дубровиччині. Олена зростала в краю лісового багатства, серед людей, які зберігали родинні історії в глибині душі, бо не все могли оповісти, щоб не накликати біди. І ці прості у своїй трагічності сюжети пережили їх, озвавшись голосами із минулого, живою народною мовою дідів та бабів, чоловіків і жінок, дівчат-підлітків і бешкетних дітей.

Перша прозова книжка Олени Лотоцької «Нині зозуля кувала» увібрала її власний досвід і досвід цілого роду, навіть не одного, напевно, адже віття родових дерев розростаються новими пагонами молодої сили. Спонука писати для авторки – це потреба оприлюднити почуте, побачене й пережите так, аби читачі перейнялися аж до прихованих (чи неприхованих) сліз впереміш із усмішками.

Тетяна ПИЛИПЕЦЬ

Архітектура і мистецтво Львова. Частина перша

5. 12. 2019

Цією публікацією розпочинаємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із працею про архітектуру та мистецтво Львова відомого українського архітектора, графіка та мистецтвознавця Володимира Січинського.

Дану статтю, що охоплює архітектурну історію Львова від княжих та до нових часів, було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”). У першій частині, яку публікуємо сьогодні, мова йтиме про мистецтво Львова часів княжої доби (оригінальність тексту збережена).

"Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952" — “Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”

Архітектура і мистецтво Львова

Місто Львів, – як осередок мистецтва, – тема незвичайно широка і головно різноманітна. В історії розвитку українського пластичного мистецтва, львівські пам’ятки, і зокрема архітектура, відограють поважну ролю, а в деякі періоди, особливо добу ренесансу, займають першорядне місце. Також у повоєнних часах 1920-1945 років, значення Львова, як осередка українського мистецького життя, було особливо важне і відповідальне.

Цікавою особливістю львівського центру, вже з найстарших часів, було постійне спрямування його творчих снаг у бік ужиткового, промислового мистецтва, де спостерігаємо поважні досягнення в таких ділянках, як металеве виробництво,ювелірство, кераміка, гафтярство, сницарство (різьблення по дереву – ред.), а в новіші часи ґраверство, літографія, ужиткова графіка.

Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.

Найстарший український Львів був розташований навколо первісного княжого замку на горі, яка в ХVІІ стол. звалася «Лисою». Цю гору з «Кальварією» в пол.. ХІХ ст. зовсім розкопали для плянтацій нового парку «Високого Замку».

Первісно «На Підгородді» був Ринок і щось коло 10 церков – Миколи, Теодора, Якова, Параскеви, манастир Онуфрія, Івана Христителя, Воскресення, Спаса. Не бракувало на Підгородді і «Браги» с.т. коршми, яка «уславлювала» Львів ще й в ХV столітті…

Всі церкви первісного Львова або пропали без сліду, або наново перебудовані. Виняток становить одинока церква св. Миколи на «Волинській дорозі», згодом Жовківській вулиці. Як виявили досліди автора цих рядків, переведені на місці в роках 1934-1935, долішні частини цієї замкової церкви походять із старокняжих часів, себто церква була побудована перед 1340 роком, а відбудована в 1701 році. Церковна громада св. Миколая стала славною тим, що тут постало в ХV ст. одно з найстарших в Україні братств. В ХVІІ стол. воно мало свою школу й лічницю та своїх представників централі львівських Братств – Ставропігії, з якою, як згадують документи, «во всем одностайне, вірне а неодступне аж до сконченія» боронило «право своєї нації»!

Церква св. Миколая. Рис. Володимира Січинського

Архітектура церкви св. Миколи, що напевно служила придворною церквою князів, в українському мистецтві має рідкий приклад центрального заложення, з гостролучними формами луків (арок), що мають деякі аналогії з балканськими будовами Істрії і Далмації. У своєму первісному просторовому обємі, давала особливу суцільність і ясність формЮ гармонійно повязаних в одну цілість, з великою динамікою легких луків і лінійЮ що стримлять вгору, в просторінь.

На Підгородді, де замешкували городяни, було чимало різних ремісників, зокрема майстрів металевих виробів та ювелірів. І коли в 1340 р. польський король Казимир зруйнував львівський замок і пограбував скарби, то серед цінних річей, напевно були праці львівських майстрів. Після тої чорної дати 1340 року, княжий замок і старе місто ніколи вже не були відновлені, а центр міста перенісся на Новий (сучасний) Ринок зі славною Руською вулицею. Навколо нового Ринку станули нові будови і там скупчилося ціле культурне і мистецьке життя міста.

Руська вулиця та Волоська церква у Львові. ХІХ ст.

Одні з перших будов нового Львова були церкви св. Юра і Вірменська. Перша була розібрана в 1743 р., а її незначні рештки-фундаменти знайдені підчас ремонту сучасної будови в рр. 1932-1933.

Вірменська кафедральна церква, як подає львівський хроніст Зіморович, побудована в 1363 р., подібного заложення і стилю, до церкви св. Юра . Це тринавна будова з трьома апсидами і одною банею посередині – с.т. типова для української архітектури старокняжої доби (Київ, Чернигів, Галич), з деякими рисами гостролучного стилю. Одначе консервація і реставрація цієї памятки були зовсім не відповідні, не зважаючи на всі німецькі і польські консерваторські уряди і знавців старовини. І так починаючи з1905 р. реставратори намагалися конче надати будові «вірменського стилю», придумуючи для того спеціяльні форми й прикраси. Знову ж 1924 р. привезли декоративні різьби з розібраного у Варшаві російського «собору», початку ХХ століття, і ними «прикрашували» Вірменську катедру!.. Що ця памятка належить таки українському мистецтву, доказують найкраще, відкриті В. Янушем 1927 р. фрески-фрагменти «Пантократора», святих Якова і Прохора. Вірменські фрески – це найстарші знані фрески української малярської школи ХІV-ХV стол., що створила великий цикль монументальних розписів на польських землях (Краків, Люблин, Сандомир).

Вірменська катедра у виконанні Веслава Снядецького. Джерело: http://www.klubmil.pl

Ґотичний Львів, з оборонними мурами, вежами, брамами, ратушем і міщанськими будинками, загинув під час великих пожеж міста в роках 1527 і 1571. Фраґменти гостролучного, ґотичного стилю дещо залишилися в нутрі будинків на Ринку, числа 25 і 28 та від знайдених під час реставрацій роках 1934-1935: на Рину ч.ч. 4, 16, і 45, Вірменській вулиці ч.ч. 25, 31 і 45. Деяке поняття про старий Львів, включаючи і замкову чи то «Лису гору», дають на гравюри міста у виданні «Цівітатес орбіс террарум» (Кельни 1617) і в книжці А. Целлярі 1659 р.

Перша у Львові латинська парохія Марії Сніжної була заложена німецькими ремісниками, яких спровадив ще король Казимир. Цим костелом користувалися довший час і поляки, що напливали з Польщі. Також латинську катедру заложили і будували німці. Розпочато будову в останніх роках ХІV ст., але ще в кінці ХV стол. не була вповні закінчена (майстри Ґонзаґе, Рабиш зі Шлеська, Ґром, Блєхер). В ХVІ-ХVІІ стол. катедра була розбудована, з ознаками ренесансового і бароккового стилю. Щойно в поч. ХVІІ ст. поляки розбудували свої власні храми. Крім майстрів німців, були також архітекти родом зі Шлеська, Моравії,Чехії (Бенеш 1474 р.). Відоме також імя українця Ничко, що вмер в 1384 р.

Костел Марії Сніжної. Літографія Свободи, поч. ХІХ ст.Костел Марії Сніжної, поч. ХХ ст. (храм зводився німецькими колоністами католиками і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю) — Костел Марії Сніжної. Літографія Свободи, поч. ХІХ ст.

Деякі ґотичні риси зустрічаємо в жидівських синаґоґах, хоч вони й новіших часів кін. ХVІ ст.: «Золота Ройза» і Нахмановича.

Ужиткове мистецтво, що так високо стояло в старокняжу добу, знайшло свій широкий розвито в ХІV-ХV століттях. Якраз Львів у цю добу став найбільшим центром ремісничого виробництва всіх видів ужиткового мистецтва,як вироби з металю, дерева, глини, ткацтво тощо. Особливе значення мали цехові організації, що розвивалися на зразках західньо-европейських та були важливим чинником не тільки мистецької праці, але відограли помітну ролю в житті національно-громадському і політичному.

Дзвін в храмі Святого Юра у Львові. Фото Тетяна Жернова, 2015 рік

Вже з 1384 р. маємо імя львівського ювеліра Ячка Русина, з 1382 р. відливача дзвонів Ніколя, з 1426 р. людвисаря (ливарника – ред.) Валентія, з 1493 р. людвисаря гармат Вассермана.

Цінним зразком львівського мистецтва відливання з металю, є славновісний дзвін св. Юра, зазначеною датою 1341 року. Це найстарший, збережений дзвін на Україні і одинока автентична памятка Львова з доби державної незалежности!

Продовження буде…

Сьогодні відкривається виставка “У львівському салоні”

5. 12. 2019

Сьогодні, 5 грудня 2019 року, о 15 год. у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл. Ринок, 6, виставкова зала, III поверх) відбудеться відкриття виставки “У львівському салоні”.

Виставка присвячена аристократичному львівському салону першої
половини ХІХ ст. Салон, як зібрання певного кола людей заради спілкування на теми
мистецтва, літератури чи науки, має італійське походження і сягає епохи
Ренесансу. Але справжнього розквіту салони зазнають у Франції XVIII століття
у добу Просвітництва. Вони сприяли поширенню нових сміливих ідей та
відкривали шлях до визнання і слави письменникам, митцям та вченим.
Із поширенням моди на „французьке“ салони набувають популярності
в різних країнах Європи, стаючи важливими осередками культурного та
товариського життя. У Львові їх започатковують у помешканнях аристократів
та багатих міщан на зламі XVIII—XIX століть.

Головним персонажем виставки „У львівському салоні“ є княгиня Гелена
Понінська — колишня господиня Королівської кам’яниці. Салони княгині,
котрі відбувалися у її львівській резиденції на Ринку, були відомі далеко за
межами нашого міста.

Княгиня Гелена Понінська на виставці „перебуває у товаристві“ гостей
своїх салонів, відомих аристократок тієї епохи, представників мистецького
середовища Львова. В інформаційному матеріалі виставки використано цитати
з опублікованих спогадів та листування учасників та очевидців тих подій. На
виставці презентовано ориґінальні пам’ятки переважно першої половини XIX
століття, а саме: твори живопису та графіки, скульптуру, меблі, жіночі
аксесуари, порцеляну, зброю.

Виставка „У львівському салоні“ започатковує серію виставкових
проєктів, присвячених господарям Кам’яниці Корнякта.

Авторська група: Мирослав Побережний, Уляна Живиляк, Мар’яна Мидлак,
Світлана Олексенко, Юрій Рябий, Ольга Аржанова, Христина Маліновська

Руслан КОШІВ

Tabakov заспівав про жінку всього свого життя (відео)

5. 12. 2019

Після нещодавнього повернення у медіапростір країни із синглом «Ти танцюєш одна» Tabakov представляє другий сингл зі свого майбутнього альбому, реліз якого запланований на весну 2020 року. «Моя на все життя», – таку назву має нова пісня співака, яка уже зараз починає звучати на хвилях українських радіостанцій.

«Хочу кохати тебе в Парижі, / Пісні співати в Римі, / І щоб де б я не був – / Ти завжди зі мною на одній світлині», – це практично лейтмотив наших з дружиною стосунків, – зізнається невиправний романтик української сцени, переможець телепроектів «Шанс» та «Голос країни» Tabakov. – Саме у Франції 10 років тому я зробив своїй дружині Ользі пропозицію руки і серця. І ось у нас попереду так зване Трояндове весілля».

У «Моя на все життя» співак розкриває таємницю стосунків, які не згасають, а з кожним днем горять усе більшою любов’ю та пристрастю. Ще до офіційної прем’єри під цю пісню станцювала не одна пара молодят. Після чого друзі-музиканти в один голос почали пророкувати треку долю «весільного хіта» (до речі, ще одного у творчості Tabakov: під його пісню «Тільки ти моя» уже понад десять років українці закохуються і одружуються).

Разом із радіопрем’єрою синглу «Моя на все життя» Tabakov презентує на своєму YouTube-каналі і офіційне Lyric Video до пісні.

Наталка РАДИКОВА

У Львові відкриють виставку Наталії Поліщук «Serotonin. Щастя багато не буває»

5. 12. 2019

У Львові відкриють виставка Наталії Поліщук «Serotonin. Щастя багато не буває»

Вже сьогодні, 5 грудня 2019 року, о 17:00 у Proart Gallery (вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття виставки живопису «Serotonin. Щастя багато не буває» Наталії Поліщук та аукціон робіт художниці на підтримку Павлика Могили.

«Чи знаєте ви, що таємниця щастя і досі остаточно не розкрита? У пошуках відповіді науковці ретельно покопирсалися в нейронній архітектурі емоцій та припускають, що за цей феномен відповідає ціла група ділянок мозку, які активуються під час переживання людиною щасливих моментів та емоцій, взаємодія яких називається «підписом щастя». Саме внаслідок їх активності виникає це почуття…», – розповідає Наталія.

Крізь призму сучасного сприйняття світу, художниця творить власну філософську концепцію, а її внутрішня гармонія породжує яскраво-емоційний макро-світ, потрапивши в який, відчуваєш ейфорію кольору в нестримному польоті фантазій та думок.

Художниця довго шукала відповіді на безліч запитань, паралельно обираючи спосіб, який би передав ці почуття на полотні. Її щастя складається з багатьох частинок-пазлів і саме цей проект дозволить вам наповнити кров її сератоніном.

Наталія Поліщук – яскрава представниця когорти відомих українських митців, член Національної спілки художників України; учасниця 20 художніх пленерів та понад сотню виставок та арт-проектів в Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Італії , Словенії, Австрії, Німеччині, Франції, Іспанії, Канаді, США та ін; призерка численних премій та нагород; учасниця благочинних проектів та аукціонів на підтримку воїнів АТО, сиріт та важко-хворих діток.

Марта ІСЬКІВ

Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

4. 12. 2019

14 листопада минуло двадцять вісім років відтоді, як під час розкопок у підземній крипті собору Св. Юра у Львові у 1991 році, ми втрьох, по обіді, розкопали рештки людського скелету, який знаходився у дерев’яній скриньці і який в науці відомий під назвою “останки князя Осьмомисла”

Ми, це – Роман Сулик, історик церковного будівництва, Юрій Лукомський, дослідник білокам’яних церков княжого Галича, і я. Серед кісток, які ми тоді знайшли, лежала скляна капсула із запискою.

Остання була написана на бланку Музею НТШ довоєнного періоду, датована 31 серпня 1939 роком, мала розлогий текст і підписана Ярославом Пастернаком.

В Записці мовилося, що це саме ті людські кістки, які він знайшов у 1937 році у кам’яному саркофазі під підлогою Свято-Успенського собору княжого Галича.

І, як це прийнято в науці, ми не мусіли вірити лише “на слово” навіть такому авторитетному знавцеві археології, яким був Ярослав Пастернак, а тому зіставили знайдені ним тоді в Галичі кістки з їх фотографіями, які цей вчений опублікував у своїй книзі “Старий Галич” (Краків, 1944).

При зіставленні цих світлин з тими кістками, які знаходилися у викопаній нами скриньці, виявилося, що вони – ідентичні. Причому, навіть, у деталях: як от, черепні шви, очні орбіти, форма і прикус зубів, місця зламів на кістках та ін.).

Ці наші припущення підтвердив також Зенон Погорецький – професор антропології Саскатунського університету з Канади, якому ми, на пару днів, передали ті кістки на вивчення (він же, зробив тоді першу графічну й пластичну реконструкції за знайденим черепом).

Отже, усі сумніви відпали: перед нами знаходилися тлінні останки людини, яку Ярослав Пастернак і, майже всі дослідники донині, ідентифікують з особою князя Ярослава Осьмомисла.

…Пізно ввечері, того ж 14 листопада, Радіо Ватикан, з посиланням на прес-бюро УГКЦ (яке тоді розміщувалося на одному з поверхів у, поруч розташованому, готелі “Турист”) передало коротку інформацію про цю сенсаційну знахідку під час наших розкопок.

До цього моменту панувала думка, що кістки князя, віднайдені ще перед війною Я.Пастернаком, безповоротно втрачені в горнилі тих лихоліть. Нашої заслуги у їх віднайденні не було ніякої, оскільки ніхто з нас за тими “княжими останками” не шукав; просто, як кажуть, вони потрапили нам “під руки”.

Відтоді минуло майже три десятиліття. Що змінилося з тих пір? А змінилося ось що: з’явилися нові, цілком достовірні факти, які змушують спростувати висловлене Ярославом Пастернаком припущення про приналежність знайдених ним (а, згодом, перепохованих у святоюрській крипті) кісток, постаті князя Осьмомисла.

По-перше, основним аргументом для першовідкривача “останків Ярослава Осьмомисла” було те, що вони знаходилися у кам’яному саркофазі, а це, ніби то, однозначно вказувало на “княже” походження похованої у ньому, особи.

Однак, станом на сьогоднішній день, самих лише саркофагів та їх частин – майже аналогічних до “осьмомислового” саркофагу, на теренах княжого Галича знайдено більше півтора десятка! (див. прим.1 нижче цього тексту).

Вміст "скриньки Ярослава Пастернака". Світлина 1991 року — Вміст “скриньки Ярослава Пастернака”. Світлина 1991 року

По-друге, сумнівним, як для поховання вінценосної особи, видається захоронення князя Ярослава Осьмомисла під підлогою в притворі (навіть, не в самій церкві).

А, як знаємо, у кафедральних соборах Київської Русі і Галицько-Волинського князівства не відомо жодного випадку захоронення князя під підлогою собору, а, майже завжди – у бічних каплицях на видноті й у пишно оздоблених кам’яних саркофагах з надзвичайно тонкою й мистецько вишуканою різьбою (див. примітка 2 нижче цього тексту).

По-третє, під час відкриття кам’яного саркофагу у княжому Галичі, Ярослав Пастернак не знайшов при кістяку жодних предметів чи навіть ознак, які б могли вказувати на існування при небіжчикові якихось речей.

Виникає питання: якщо, за словами Ярослава Пастернака, це поховання є унікальне, то чому ним не було зроблено бодай зарисовки взаємного розміщення кісток у цьому саркофазі?

Повністю відсутні також фотографії, які б задокументували непорушене розташування тих кісток в момент їх виявлення. Адже, першовідкривача на розкопі супроводжували першокласні фотомитці (наприклад, Юліан Дорош).

І опубліковано кілька десятків різноманітних світлин з розкопу того 1937 року, навіть загальні фото саркофагу є, а от щодо того, що в ньому знаходилося – жодної світлини, ні рисунку, ні опису, ні навіть згадки!

Як це пояснити? Разом з тим, знаємо, з якою скрупульозністю підходив Ярослав Пастернак до фіксації подібних речей (а у даному випадку йдеться ж бо про найунікальніше відкриття всього його життя!) (див. прим. 3 нижче тексту).

Реконструкція зовнішності умовного "князя Ярослава Осмомисла" (професор Зенон Погорецький, травень 1992 року) — Реконструкція зовнішності умовного “князя Ярослава Осмомисла” (професор Зенон Погорецький, травень 1992 року)

Вищенаведене – лише моя особиста позиція з проблеми правомірності ідентифікувати, знайдені нами у 1991 році у святоюрській крипті, тлінні останки з постаттю князя Ярослава Осьмомисла.

Яка думка, з цього приводу, моїх колег і співучасників того давнього відкриття – Романа Сулика і Юрія Лукомського, я не знаю. Вони свою позицію з цього приводу (окрім наших перших спільних статей), наскільки я знаю, не оприлюднювали. Можливо, залишаються при попередній своїй думці.

Звичайно, сьогодні мені шкода відмовлятися від усього того багатолітнього щирого захоплення пастернаковою концепцією “останків князя Осьмомисла”, отим ореолом відкривача кісткових решток одного з наймогутніших володарів Європи ХІІ століття. Однак, факти і їх незаангажований аналіз, змушують зайняти іншу позицію.

Примітка 1. Причому кам’яні саркофаги, зроблені з монолітної брили місцевого вапняку, у княжому Галичі почали знаходити ще з кінця ХІХ ст.

У 1985 р. Юрій Лукомський в урочищі “На Царинці” в Крилосі відкрив фундаменти невідомого з літописів мурованого храму ХІІ ст., в якому виявив три кам’яних монолітних саркофаги, два з яких були в самому центрі храму, а третій, який власне й містив поховання чоловіка й жінки, – у південному приділі.

Останній саркофаг, довжиною близько 2,15 м та вбудований у фундамент храму, був заготовлений, як припускає його першовідкривач, ще за життя похованих у ньому осіб. Останні могли бути засновниками або ж ктиторами цього храму.

Згадані перші два саркофаги із церкви “На Царинці” також, мабуть, призначалися для чоловіка і жінки. Цікаво, що поруч зі згаданим третім саркофагом із церкви “На Царинці” Юрій Лукомський розчистив також четвертий, але – розбитий кам’яний монолітний саркофаг, який на зовнішній поверхні стінок був прикрашений геометричним рельєфом.

Окрім цих чотирьох кам’яних монолітних саркофаги, які походять лише з однієї і далеко не найбільшої церкви на теренах давнього Галича, відомі й інші знахідки майже цілком аналогічних саркофагів.

Вперше на один з них при північній стіні церкви Спаса натрапив Ізидор Шараневич разом із священиком Левом Лаврецьким. Такі ж саркофаги, в тих самих приблизно розмірах і техніці викуття, були обстежені Ізидором Шараневичем в урочищі “Цвинтариська” та при Свято-Миколаївській церкві у Вікторові.

На цілу низку фрагментів розбитих кам’яних монолітних саркофагів натрапляв Ю.Лукомський й у 1990 р. проводячи дослідження на полі “Церквиська” в тому ж Крилосі.

Череп умовного "князя Ярослава", реставрований С.Горбенком (1995) — Череп умовного “князя Ярослава”, реставрований С.Горбенком (1995)

Отже, саркофаги, аналогічні до знайденого Я. Пастернаком 1937 р. у Свято-Успенському соборі княжого Галича, становили звичайний виріб місцевих ремісничих майстерень і часто використовувались у літописному Галичі для захоронення духовних осіб, засновників або ктиторів церков навіть у другорядних (за статусом) храмах.

Значне число таких саркофагів, зокрема, зростаюча їх кількість в останні роки, власне й дає підстави переглянути ту виняткову роль, яку свого часу надав Ярослав Пастернак виявленому ним саркофагу. Цим ми хочемо підкреслити, що сама наявність саркофагу, принаймні, у галицько-руських храмах княжої доби, ще зовсім не означає привілейований (при земному житті) статус похованої в ньому особи.

Примітка 2. Те, що в кам’яному саркофазі із Свято-Успенського собору княжого Галича був захоронений не князь, а якась інша, можливо, духовна особа, свідчить надто скромний вигляд самого саркофагу, який ніби спеціально витриманий у християнсько-аскетичних традиціях.

Таке останнє місце спочинку більше б пасувало духовному достойникові (в одній з праць висловлено припущення про захоронення в ньому сучасника князя Осьмомисла – єпископа Козьми).

Розміщення поховання під підлогою, над якою, у буквальному розумінні, щодня приходило багато парафіян, означало, згідно з релігійними канонами, зречення самого себе і своєрідне “розпинання” тіла після смерті.

Такий спосіб поховання і вибране для цього місце більше відповідало б поводженню з останками духовної особи монашого чину.

Хоча, з візантійських джерел знаємо, що саме з ХІІ ст. вінценосні особи ромеїв відмовлялися від поховань у пишно оздоблених саркофагах, а надавали перевагу захороненням у скромних нішах-аркасоліях, розташованих у бічних стінах всередині соборів, які майже нічим не відрізнялися від захоронень звичайних осіб.

Цими актами візантійський імператорський двір повертався до чистоти і простоти первісного християнства. Отож, не виключено, що й представники галицького двору в т. ч. й вінценосні Рюриковичі, також могли перейняти схожі традиції поводження з померлим тілом.

Примітка 3. Зрештою, на розкопі в Крилосі тоді все фотографував і навіть, час до часу, фільмував процес досліджень визначний західноукраїнських кінооператор і сценарист Юліан Дорош.

Працював в той час з Я. Пастернаком в Крилосі і Соломон Чортковер – знаний на той час антрополог, який перед тим одержав широке визнання в світі своїми працями з антропології семітів в Іспанії.

Тобто, кожний з цих трьох фахівців – Я. Пастернак, Ю. Дорош, С. Чортковер у своїх галузях були одними з найкращих і раптом – майже цілковита відсутність польової документації по кістяку із саркофагу!

Крім того, згідно із заключеннями сучасних антропологів (наприклад, того ж проф. Зенона Погорецького із Саскатунського університету з Канади) серед кісток із саркофагу чітко виділяються останки щонайменше двох дорослих осіб…

Слід також зауважити, що на відстані 25 см на схід від згаданого саркофага у притворі того ж Свято-Успенського собору в теперішньому Крилосі Я. Пастернаком було розчищено, як відомо, ще одне поховання – жіноче, покладене в дерев’яну труну, яка була опущена на глибину 0,6 м під підлогу притвору.

І знову – ні плану, ні зарисовок, ні фотографій цього жіночого поховання в момент виявлення чи розчистки Я. Пастернак не залишив (або ж, якщо бути більш обачними у припущеннях, то слід висловитися з цього приводу приблизно так – “…цієї польової документації досі не віднайдено…”).

Маємо лише фотографії кісток обох черепів й решток скелетів, зроблених вже, здогадно, в лабораторії або ще там, в полі.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ
археолог, доктор історичних наук

Джерело: Історична правда

Вечір Галицького кіно відбудеться вже цієї п’ятниці

4. 12. 2019

Наступної п’ятниці, 6 грудня 2019 року, о 16.00 в читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка відбудеться Вечір Галицького кіно.

«До добра і краси» — перший західноукраїнський повнометражний фільм, що вийшов 19 листопада 1938 року за сценарієм Романа Купчинського і Василя Софроніва (Левицького), режисер Юліан Дорош. Із нагоди 81-ї річниці цієї події Наукова бібліотека ЛНУ ім. Івана Франка та Львівський Фотомузей запрошують на ВЕЧІР ГАЛИЦЬКОГО КІНО.

Останній кадр із фільму «До добра і краси»

У програмі вечора низка лекцій:

Лекція «До добра і краси» – перший художній фільм Галичини (доповідач –Роман Метельський). Розповідь супроводжуватиметься слайдами і документами.
“Техніка аматорського кіно від 1930-их років і до кінця ХХ століття” (доповідач – Ігор Ткачик). Упродовж лекції можна буде роздивитись та потримати у руках старовинну кінотехніку.
«Кіноспадщина Юліана Дороша: відоме та невідоме» (доповідач – Патрон Ірина, аспірант Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, викладач кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка.

Картина весілля з фільму «До добра і краси»

Організатори події, обіцяють для всіх, хто прийде, справжню сенсацію, багато нового і хороший настрій бонусом. До слова, потрапити на вечір можна абсолютно безкоштовно.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Львів’ян запрошують на унікальну виставку у Victoria Gardens

4. 12. 2019

Експозиція інтерактивної виставки Future LIVE

Цими днями у ТРК Victoria Gardens всі охочі мають можливість оглянути інтерактивну виставку Future LIVE! Це Міжнародний VR-проект створений для усієї родини.

Представлені інтерактивні арт-інсталяції, арт-об’єкти, віртуальна та доповнена реальність. Виставку можна відвідати до 23 січня, щодня з 10.00 до 22.00.

«Ви потрапите в дивовижний світ, населений неземними істотами, чарівними квітами та інопланетними рослинами, з якими із задоволенням будуть взаємодіяти як діти, так і дорослі. Виставка Future LIVE! реалізована у форматі Edutainment – це і розвага, і навчання одночасно», – розповідають організатори.

Також у цьому просторі можна святкувати день народження чи інші свята. Організатори кажуть, для таких гостей розроблятимуть спеціальну інтерактивну програму свята.

Квитки можна придбати в касі виставки і на сайті futurelive.com.ua.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Не стало головного художника Театру імені Марії Заньковецької Мирона Кипріяна

3. 12. 2019

Сьогодні, 3 грудня, у віці 89 років не стало Мирона Кипріяна, головного художника театру ім. М. Заньковецької, народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, лауреата премії імені В. Клеха (США), – з великим сумом повідомляє адміністрація театру.

За весь період своєї праці в театрі Мирон Кипріян оформив понад 350 вистав, серед яких 200 – на сцені театру ім. М. Заньковецької. До Заньківчанської родини долучився ще далекого 1957 р., як художник-постановник Театру ім. М. Заньковецької, а з 1963 р. – обіймав посаду головного художника театру.

Національну премію України ім. Т. Шевченка художник отримав 1978 року разом з М. Зарудним, С. Данченком, Н. Доценко, В. Максименком, Ф. Стригуном за виставу «Тил» Миколи Зарудного у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької.

За плечима у Мирона Володимировича співпраця із знаковими постатями українського театру ХХ ст.: режисерами А. Ротенштейном, Б. Тягном, О. Ріпком, С. Данченком, Ф. Стригуном. Його роботи стали не лише етапними у відкритті нової театральної стилістики, а й спрогнозували хід історичної та наукової думки.

«Коли я працюю над виставою, то не дивлюся фотографій з попередніх інсценізацій і не читаю рецензій. Я читаю п’єсу. Процес мого мислення спрямований на пошук візуального, образного вирішення тієї ідеї, яку я повинен перенести на сцену, але вже у пластичній формі. Сценографія – це режисура в пластиці», – Мирон Кипріян.

Висловлюємо співчуття всім, хто був особисто знайомий з митцем. Деталі та дату чину поховання повідомимо додатково.

СТРІЧКИ ТА КВІТИ

ВІНКИ

ОЧІПКИ ТА КИМБАЛКИ

ХУСТКИ

НАМІТКИ

ОБРУС

Наталія ФІТЬ

У вівторок, 10 грудня 2019 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) відбудеться відкриття щорічної Різдвяної виставки в “Зеленій канапі”.

Ольга ДОВГАНИК

Тетяна ПИЛИПЕЦЬ

Руслан КОШІВ

Наталка РАДИКОВА

Марта ІСЬКІВ

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?