14 лютого у львівському цирку відбудеться сольний концерт Андрія Заліска «Ніколи не пізно». У програмі концерту нові пісні, перевірені хіти, прем’єри, нові постановки балету «Dalkroz», повідомляють організатори.
«Що в концерті? Буде все по новому! Будуть відомі гості з якими заспіваю дуетом. Буде весело, емоційно, настроєво і з любов’ю до кожного. Для цього переконав організаторів поставити більш ніж «демократичні» ціни на квитки. Запрошую усіх! Гарний настрій гарантуємо!», – запевняє виконавець.
Андрій Заліско
Андрій Заліско зазначив, що не робив сольників у Львові з 2012 року.
«Ми концертували по Західній Україні, далі війна. Мені не вистарчало натхнення для нового сольника. Концертували країною в основному у збірних «солянках» і дуже багато часу проводив на студії. Ми записали багато хороших пісень, зняли кілька кліпів, які набирають мільйони переглядів. За минулі два роки запрошень на виступи було достатньо, ми почали їздити більше Україною з сольними концертами. Зробили з балетом нову цікаву програму. Зараз я повністю готовий до класного сольного у рідному місті», – сказав Андрій Заліско.
«Концерт відбудеться в хороший, передвихідний день, в п’ятницю на День Закоханих 14 лютого у Львівському цирку. Запрошую, буде гарно!», – додав він.
…У пам’яті маленької Ади назавжди закарбувався образ її батька з прощальним сумним поглядом. Одягнутого в дубляний кожушок посеред теплої осінньої погоди, його забрали з дому незнайомі чоловіки… Це був “золотий” вересень 1939-го. Тоді назавжди закінчилося безтурботне дитинство доньки останнього рівненського князя.
За радянських часів титулованих осіб згадували виключно як визискувачів і гнобителів. які утискували і грабували. Було, звісно, й таке, проте… Нерідко долі магнацьких родин були такими ж трагічними, як і в інших звичайних людей, а часом ще трагічнішими. Представники польської еліти на Західній Україні одними з перших потрапили під жорна репресивної машини НКВС. Бити польських панів “зброєю, косами, вилами і сокирами”, бо “не повинно бути місця на землі Західної України панам і підпанкам, поміщикам і капіталістам…” закликав робітників і селян Західної України у своєму зверненні командувач Українським фронтом Семен Тимошенко. Першими жертвами нової влади якраз і стали поміщики, осадники, державні службовці, військові.
Родовий палац Любомирських, фото 1903 року. Можна припустити, що невідомий у бричці може бути одним із власників палацу
Понад 200 років Рівне було приватновласницьким містом, яким володіла заможна і впливова князівська династія Любомирських.
Рівненську лінію Любомирських започаткував Воєвода Сандомирський Єжи Олександр Любомирський, купивши рівненські маєтності в 1723 році в попередніх власників. Донині рівняни користуються деякими об’єктами, що дісталися нам від тих давніх часів. Але про це — в іншій публікації. Тут — про долю останнього рівненського князя і його близьких.
Станіслав Любомирський – передостанній дідич рівненських маєтностей
Князь Адам. Замордований і реабілітований
У сім’ї передостаннього дідича рівненських маєтностей князя Станіслава Міхала Любомирського і Ванди Марії Гелени в Рівному народилося четверо дітей — Адам Ян, Губерт Станіслав, Марія Зоф’я (у заміжжі Замойська), Анна Ядвіга Марія (у заміжжі Радзівілл).
Утім, в деяких польських джерелах згадується ще про двох синів Станіслава і Генрика Казимира, які буцімто померли — перший невдовзі після народження, другий — в юному віці.
Станіслав Міхал Любомирський
Княгиня Ванда Марія відійшла в кращий світ у травні 1910-го в Рівному, а князя Станіслава смерть спіткала в грудні 1918-го в Ходорові, що на Львівщині.
Адам і Губерт Любомирські
Відтак Рівне успадкував найстарший із синів 45-річний Адам Ян Казимир. А на два роки молодшому 43-річному Губерту Станіславу Владиславу дісталося містечко Олександрія (тепер село Рівненського району), що неподалік Рівного. Проте ще тривалий час брати мали проблеми зі спадщиною, бо старий князь ще в 1910 році заклав значну частину рівненських добр в іпотеку. Не заставленими залишалися фільварки “Гірка” з палациком (там приблизно із середини ХІХ століття мешкали Любомирські; князь Станіслав Міхал звів над будівлею другий поверх, бо палацик став затісний для його родини; тепер — парк імені Шевченка), Басів Кут, Тинне, Дворець.
На полюванні в Олицькій резиденції Радзівіллів. попереду Януш Радзівілл (праворуч) і Адам Любомирський (ліворуч)На полюванні в Олиці. Ліворуч (з білою бородою) князь Станіслав Любомирський, праворуч навпроти нього син Адам
Князь Адам значну частину свого життя провів у Європі, зокрема у Франції. Будучи студентом Ягеллонського університету у Відні, 29-річний Адам Любомирський 29 червня 1902 року одружився з Марією уродженою Єловицькою. У шлюбі народилося троє дітей: Марія Станіслава. Юлія Ванда і Марцін Станіслав.
Адам Любомирський
Перша світова війна завдала чимало збитків рівненським маєтностям Любомирських. Фільварок “Гірка” було розграбовано і поруйновано. За описами Романа Афтанази, в палацику на “Гірці” до 1914 року було чимало коштовних речей. Зокрема посуд і меблі в античному стилі, перенесені зі старого палацу, твори мистецтва — скульптури і картини, датовані ХVIII-ХІХ століттями.
Кілька десятків налічувала колекція мініатюр із зображеннями князівської родини і близького оточення. Частину з них возили в 1912 році на мистецьку виставку до Львова, для чого навіть видали спеціальний каталог.
Резиденція Любомирських на “Гірці”. Фото поч. ХХ ст.
Рятуючись від лихоліття війни, подружжя Любомирських з новонародженим сином Марціном у 1914 році виїхало до Парижа. Повернувся власник Рівного до міста лише в 1922 році. І вже з новою обраницею. Перший шлюб князя Адама закінчився розлученням. Дружина Марія мала психічне захворювання, що й зруйнувало подружні стосунки. У 1920 році 47-річний князь Адам одружився вдруге на молодшій за нього на 20 років Аделаїді з графського роду Ржевуських. Весілля справляли в Парижі, де й познайомилася пара.
Палацик на “Гірці”, початок 1920-х років
Однак князь не забував і свою колишню хвору дружину. У своїх листах до сестри Анни (заміжньої за Радзівіллом) князь Адам писав, що дбатиме про спілкування хворої Марії з дітьми і опікуватиметься нею. Хоча бідолашна змушена була багато часу проводити в лікарні, князь сприяв її спілкуванню з дітьми. Померла княгиня Марія в 1923 році, у 48-річному віці, перебуваючи в психіатричному шпиталі в Парижі.
“Серпень 1920 року. Адам Любомирський – улан 215 Добровольчого кавалерійського Великопольського полку” – гласить напис під фото
А князь Адам з молодою новою дружиною після повернення до рідного міста оселився у скромному одному з вцілілих будинків на “Гірці”. Відбудова палацику на “Гірці” виявилася справою вельми затратною, і князь спочатку віддав його в оренду місту, а згодом і продав загалом. Схоже, пана Адама мало приваблювало Рівне зі зруйнованою прадідівською резиденцією і розореним колись багатим фільварком. Можливо тому вони з дружиною Аделаїдою знову вирушили до Європи. Там. у Парижі, 13 вересня 1928 року в них народилася донька, яку, як і матір, назвали Адою. А в парковому палацику тим часом з 1923 по 1927 роки одночасно розміщувалися російська приватна гімназія й рівненська українська гімназія. яка орендувала кілька кімнат.
Палацик на “Гірці” , 1930-і роки
З 1929-го і аж до приходу “совєтів” у палацику розміщувався Окружний суд. А прилеглу територію використовували як міський сад для гулянь, до якого пускали за помірну плату всіх охочих. З 1930-го і по 1938 роки включно з дозволу князя Адама на території садиби відбувалися відомі далеко за межами нашого краю Великі Торги Волинські.
У 1937-у князь Адам з родиною знову приїхав до Рівного. Якби ж він міг знати, що це буде його остання подорож до міста, де народився… Оселилося подружжя в скромному будинку на вулиці Пілсудського (тепер Чорновола), 34. Будинок той до наших часів не зберігся. За архівними даними, будинок з такою адресою знаходився на території “Гірки”.
Окружний суд в приміщенні колишнього палацику, 1932 рік
Початок Другої світової війни і встановлення радянської влади в Рівному князь Адам з родиною — дружина Аделаїда, 31-річна Юлія від першого шлюбу, і 11-річна Ада — зустріли в Рівному. Одного осіннього дня 1939-го за князем прийшли. Це був останній день, коли він бачився з рідними. Після арешту князя родину виселили з будинку, який тут же зайняли родини офіцерів НКВС. А дружину князя з доньками прихистив у своєму будинку відомий рівненський адвокат Анілевський, який мешкав поруч із парком на “Гірці”. Він багато років був юрисконсультом Любомирських і мав приятельські стосунки з Адамом. Неповних чотири місяці перебування в тюрмі НКВС (за радянських часів — швейна фабрика на сучасній Соборній, нині там магазини і кафе) закінчилися відкритою формою туберкульозу. Хвороба забрала життя останнього рівненського князя 17 січня 1940 року в тюремному шпиталі. Де поховано Адама Любомирського, поки що інформацію знайти не вдалося. Можна припустити, що це одне з місць масових поховань в’язнів рівненської тюрми. За злою іронією долі, тюрма знаходилася фактично через дорогу від садиби на “Гірці”, а землю під її побудову ще в ХІХ столітті виділив дід Адама.
Чи дізнався князь, що пішов із життя вже вдівцем, невідомо.
Дружина Аделаїда померла 28 грудня 1939 року від пневмонії. Жінка сильно застудилася, годинами стоячи на морозі під тюрмою в очікуванні на побачення з чоловіком чи бодай можливість передати йому щось із речей та їжі.
Рівненська тюрма №1, за часів “совєтів” – тюрма управління НКВС. Фото міжвоєнного періоду
Цікаво, що Адама Любомирського в наш час було реабілітовано, про що є запис у книзі “Реабілітовані історією. Рівненська область. Книга 6”: “Любомирський Адам Станіславович, 24 червня 1873 р. н., м. Рівне. Поляк, князь, поміщик. Прож. м. Рівне, вул. Пілсудського, 34. Заарешт. 2 жовтня 1939 р. Обвинувач. за ст. 54-4 КК УРСР. Помер 17 січня 1940 р. у лікарні тюрми №1 УНКВС у Рівненській обл. Постановою УНКВС у Рівненської обл. від 19 січня 1940 р. справу припинено у зв’язку зі смертю обвинуваченого. Постановою прокуратури Рівненської обл. від 23 травня 1991 р. справу припинено за відсутністю події злочину. (СБУ, 12960)”.
За статтею 54-ю кваліфікували так звані контрреволюційні злочини. А примітка “4” гласила: надання допомоги міжнародній буржуазії.
Князь Губерт. Смерть у рідних стінах
Трагічна доля спіткала й молодшого брата князя Адама — Губерта, який успадкував Олександрію. Князь Губерт був людиною ліберальних поглядів, доброзичливо ставився до місцевого населення. Не вірив. що з ним може статися щось лихе. Чи не найбільшим його захопленням були коні. Князь мав величезні стайні, займався виведенням і вирощуванням породистих коней. У 1920-х роках на ярмарку в Луцьку його коні викликали справжній фурор. А на Великих Торгах Волинських у Рівному князь Губерт Любомирський удостоївся срібної медалі за породу коней.
Губерт Любомирський в 1911 році узяв шлюб з Терезою Катажиною з Радзівіллів.
Майбутня дружина князя Губерта Тереза Катажина Радзівілл у підлітковому віці разом з братом
Молода княгиня народжувала дітей практично через рік-два. І в 1928-у їх було восьмеро. Мешкали подружжя спочатку в Києві, а до Рівного приїхали в 1918-у після смерті князя Станіслава. “Золотий” вересень 1939-го зруйнував і їхню сім’ю. Куля червоного комісара, яку князь отримав просто на подвір’ї свого помістя, не дала йому зустріти своє 64-річчя. Польські джерела наводять уривок з щоденника графині Хелени Потоцької, яка 23 листопада 1939 року писала про арешт князя Адама Любомирського і смерть його брата Губерта під час сварки з радянським комісаром. Мовляв, одного дня комісар прийшов із солдатами і зайняв частину будинку. А коли прийшли вдруге, то зажадали увесь будинок. Тоді старий князь не витримав і вступив у суперечку з радянськими вояками, за що і отримав кулю. Далі Потоцька писала, що через це дружина Губерта Тереза живе в сільській халупі. Однак є й інша версія смерті князя Губерта. Про це — в публікації далі.
Тереза Радзівілл – майбутня дружина князя Губерта
Поховали князя Губерта на сільському кладовищі в Олександрії. Його могилу під звичайним залізним хрестом можна знайти й нині. А дружина князя Тереза Катажина в липні 1940 року влаштувала символічну могилу Губерта Любомирського на кладовищі у Вілянові (тепер один із районів Варшави). Сама ж Тереза Катажина померла у Варшаві в 1975 році у 85-річному віці.
Зарослі руїни на місці колишнього двору Любомирських в Олександрії ще недавно можна було знайти. Залишився парк, висаджений князями в ХІХ столітті, який є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення.
Могила князя Губерта в Олександрії. Фото з книги Ч. Хитрого “Минувшина Рівненщини – далека і близька”
У 2015 році в Польщі вийшла книга Яна Спитека Тарновського „Przez bezkresy historii. Od Wołynia, Podola po Lwów” (“Крізь простори історії. Від Волині, Поділля до Львова”).
Виявляється, Ян Спитек Тарновський (польський науковець, дослідник, історик і журналіст) син Ади Любомирської (у заміжжі Тарновської) — доньки останнього рівненського князя Адама Любомирського. У книгу увійшли, в тому числі, її спогади про рівненські події 1939 року. Фрагмент книги подано в додатку вихідного дня “Плюс Мінус” загальнопольського видання “Rzeczpospolitа”. Сам Ян Спитек Тарновський побував у Рівному під час роботи над книгою.
Ось як він описує за спогадами своєї мами ті далекі дні.
“Маленькій Аді 13 вересня виповнилося 11 років. Це був її останній день народження в будинку в сім’ї, серед батьків. …Червона армія входить до Рівного, маленька Ада чує крики, що лунають з вулиці 3 Мая (Соборної, – прим. авт.), рев автомобілів. Вона побігла до межі парку, щоб дізнатися, що відбувається, і побачила дивну армію. Вояки були одягнені хто в що, піхота йшла, ледве пересуваючи ноги… Налякана дівчинка побігла додому. Кілька днів потому було спокійно. Аж поки одного дня не з’явилися біля помешкання радянські вояки, які зажадали побачити князя Адама Любомирського. Як виявилося, вони прийшли арештувати його. Малу Аду покликала мама і сказала попрощатися з татом.
Книга Яна Спитека Тарновського
Зі спогадів Ади: “Не знаю чому, але в очах, в останньому погляді свого батька, одягненого в дублянку (а була тепла осінь), я побачила, що зустрінемося ми нескоро. Гадаю, батько завбачливо взяв дублянку, розуміючи, що скоро не повернеться”.
“Після арешту батька їх викинули з дому. Тоді вони (їхня мати, маленька Ада й доросла сестра Юля) поселилися в будинку їхнього приятеля адвоката пана Анілевича (імовірно за давністю років пані Ада не запам’ятала прізвище, ідеться про адвоката Анілевського, – прим. авт.). Цей будинок був поруч із парком. який разом із садибою зайняли офіцери НКВС зі своїми сім’ями. “Бувало, що діти цих радянських офіцерів підходили до паркану і хотіли зі мною погратися, бо це були, зрештою, просто маленькі діти”, – згадувала пані Ада.
Звинувачення, за яким заарештували князя Адама, було — “князь и крупный помещик”. Мав тоді 66 років. У тюрмі втратив здоров’я, захворів на туберкульоз.
Внук князя Адама Любомирського з Рівного Ян Спитек Тарновський представляє свою книгу
У своїй книзі Ян Спитек Тарновський наводить листи своєї бабусі княгині Аделаїди Любомирської — дружини князя Адама. Зокрема в листі від 26 листопада 1939 року вона писала своєму братові Олександру Ржевуському, який тоді перебував у Швейцарії: “Розмовляти з тими тваринами немає сенсу. Кажуть, ми нічого не маємо проти нього. Але він князь. Нехай сидить у в’язниці. Казали, що заберуть малу Аду і вишлють до Росії, щоб зробити з неї добру большевичку. Останнім часом кажуть, що вишлють поляків на Сибір. Але, оскільки Адам у в’язниці, то, мовляв, вишлють нас у різні місця. Якби зі мною не було малої, то давно б збожеволіла”.
Останній лист, сповнений глибокого розпачу щодо своєї долі. княгиня Ада написала сестрі свого чоловіка Марії Любомирській Замойській, яка тоді перебувала у Варшаві, в грудні 1939-го: “Якщо вивезуть Адама до Росії, то я готова поїхати за ним, де він не буде. У цьому випадку я прошу вас якнайшвидше відправити дитину до Швейцарії. Я хочу, щоб вона там виховувалася, і мій брат доглядав би за нею”.
Ці листи княгині з Рівного її донька Ада прочитала вперше у 80-річному віці в 2008 році.
“Aда з Ржевуських Любомирська померла від пневмонії в Рівному 28 грудня 1939 року. Жінка захворіла, очікуючи у холодні зимові дні під в’язницею на дозвіл на побачення з чоловіком. Її чоловік Адам Любомирський помер від туберкульозу 17 січня 1940 року в тюремній лікарні. Упродовж трьох місяців маленька Ада втратила весь світ дитини: сімейний дім, матір та батька, а якщо цього було недостатньо, також дядька Губерта, убитого 21 вересня 1939 року більшовиками в сусідній Олександрії. Так описував Ян Спитек у своїй книзі події тих далеких і жорстоких років”.
Донька останнього рівненського князя Ада Любомирська, фото 1950-х років
Ян Спитек Тарновський у своїй книзі розповідає також як помер брат князя Адама Губерт Любомирський з Олександрії.
“Дядьку Губерту пощастило менше, ніж Радзівіллові з Олики. Його вбили, не зважаючи на те, що місцеві жителі з його маєтку вступилися за нього. …Комісар пішов у компанії червоних міліціонерів до князівської садиби. збираючи по дорозі всіх місцевих, кого зустрічав. У маєтку він запитав присутніх, чи мають вони скарги на князя. Усі, навіть червоні поліцейські, сказали “ні”. Комісар запитав, чи князь когось скривдив. Усі заперечили і просили, аби князеві не чинили кривди. Тоді комісар звернувся до українського хлопця і запитав: “Чи має князь перед вами борг?”. Хлопець відповів, що князь заборгував йому 100 злотих за коня. Тоді князь Губерт пішов до каси, щоб дати хлопцеві гроші, хоча не пам’ятав такого боргу, водночас комісар дав хлопцеві револьвер і закричав:”Стріляй у нього!”. Оскільки хлопець не наважувався, то комісар вистрелив сам. Князь упав поранений, але зміг підвестися і зайти в будинок. Дружина князя хотіла допомогти чоловікові, але комісар не дозволив. Наступного дня в містечку поповзли чутки, що князь видужає. Йому допоміг доктор Дзевульський, офіцер польської армії, якого згодом заарештували. Однак через кілька днів, 21 вересня 1939 року, той самий комісар з’явився в маєтку і вбив князя. (Протокол № 239, свідчення доктора Яна Бадера, 42 р., із Кракова)”.
Ада Любомирська Тарновська, фото 2008 року
За даними сайту http://wolyn.freehost.pl/ князя Губерта було поранено 18 вересня, а помер він 21-го.
Як і просила княгиня Аделаїда, долею маленької Ади заопікувався дядько Олександр Ржевуський. Родина Любомирських була відомою і впливовою у Європі, тому саме завдяки їхнім широким міжнародним зв’язкам вдалося врятувати близьких замордованих рівненських князів. Зокрема в порятунку маленької Ади брав часть сам тодішній Папа Римський Піус ХІІ, до якого за заступництвом звернулася тітка дівчинки княгиня Марія з Радзівіллів. Відтак, мала Ада разом із сестрою та ще кількома родичами виїхала з СРСР. Ось як це описує за спогадами своєї матері Ян Спитек Тарновський: “Шостого липня 1940 року обидві сестри Ада і Юля у супроводі тітки Терези Любомирської, вдови убитого дядька Губерта та їхніх дітей Анни, Ванди та Іракліуша перейшли міст через річку Буг неподалік Бреста на бік німецької окупаційної зони. Вони перетнули кордон на підставі документа, виданого в Москві 20 червня 1940 року як “колишні громадяни Польщі, вигнані з Радянського Союзу”. Мама очима дитини, якою вона була тоді, запам’ятала цей момент, як обмін людей на козу. Щойно вони рушили по мосту в бік кордону. як з протилежного боку їм назустріч рушила коза. Так і перетнули міст — вони на окуповану територію, а коза на радянську”.
Дозвіл на виїзд близьким загиблих князів Адама і Губерта, завірений радянською і німецькою сторонами
Відповідно до побажань її матері малою Адою опікувався дядько Олександр Ржевуський. Ада мешкала з його родиною у Швейцарії до 1949 року. Померла донька останнього рівненського князя Ада Любомирська Тарновська у Варшаві 8-го січня 2018 року.
Нащадки рівненської гілки Любомирських
Про прямих нащадків останнього рівненського князя вдалося знайти таке. Старша донька від першого шлюбу Марія Станіслава Любомирська в заміжжі Узнаньська увесь вік прожила у Варшаві, там і померла в 1992 році. Подружжя мало троє дітей. Друга донька Юлія Ванда померла в 1989 році в Женеві. Була бездітною. Про заміжжя нічого не відомо.
Про єдиного сина князя Адама Марціна Станіслава вдалося розшукати такі відомості.
Марцін Станіслав – син князя Адама від першого шлюбу
Під час Другої Світової Марцін мешкав у Парижі. У 1946-у емігрував до Бразилії, де поселився в Ріо-де-Жанейро. Із запису в імміграційній картці. Ім’я: Марцін Станіслав Любомирський. Стать: чоловіча. Сімейний стан: неодружений. Дата народження: 11 листопада 1914 р. Місце народження: Rowno. Дата прибуття: 1946. Місце прибуття: Ріо-де-Жанейро, Бразилія. Батько: Адам, мати: Марі Любомирські. Подорож з дітьми: Ні. Джерело: Імміграційні картки, 1900-1965 рр. (База даних онлайн). Lehi, UT, США: Ancestry.com Operations, Inc., 2016. Записи, отримані з цифрових копій оригіналів та складених записів.
Імміграційна картка Марціна ЛюбомирськогоМарцін Любомирський, фото 1946 року
Уперше Марцін одружився в 1948 році з Жан-Марі Рут Доротеєю Вільє-Терре. Другий шлюб мав у 53-річному віці з англійкою Джейн (Колвілл) Едмонстоун. Помер 14 квітня 1977 року в місті Марбелья в Іспанії. У першому шлюбі в Марціна в 1949 році народився син Владислав Ян Адам. Саме він першого серпня 1975 року став батьком одного із найвідоміших нині в світі нащадків рівненської гілки князів Любомирських — всесвітньовідомого фотографа Алексі Любомирського.
Князь Владислав (ліворуч) – батько Алексі Любомирського (праворуч)
Один із найзатребуваніших фотомайстрів у індустрії моди та кіноіндустрії. Його роботи прикрашають сторінки найвідоміших у світі глянців. На його знімках — зірки шоу-бізнесу, моди і кіно. титуловані особи. Його називають головним фешн-фотографом світу. Останні роботи. які зробили Алексі Любомирського відомим чи не в кожному куточку планети — фото заручин і весілля британського принца Гаррі та акторки Меган Маркл.
Алексі Любомирський – правнук останнього рівненського князя – з синами Соле Лука та ЛеонеНащадки рівненської гілки ЛюбомирськихАлексі Любомирський з дружиною ДжадоюАлексі Любомирський з матір’ю Ейлейн
…Назавжди залишилася в минулому князівська епоха в Рівному. Хоча її сліди ще можна віднайти в місті. Оцінювати її можна по-різному. Але залишилася сумна і цікава історія. яка додає яскравого колориту нашій непростій і ще не до кінця вивченій минувшині.
Акт смерті
Додано після публікації.
Уже після виходу публікації на фейсбук-сторінці Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України з’явився ось цей документ — Акт про смерть князя Адама Любомирського в рівненській тюрмі. Засвідчив його своїм підписом відомий рівненський лікар, у 1940 році — начальник санчастини рівненської тюрми УНКВС Пінхас Андерман, – написали в коментарі під фотографією члени спільноти.
Світлана КАЛЬКО
Джерела інформації і фото: фонди ДАРО; Національний цифровий архів Польщі (NAC); архів головних актів давніх Польщі (АGAD); Роман Афтанази “Історія резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої” (том 5 “Воєводство Волинське”); Aneta A. Duda “Rodzina Lubomirskich i ich dobra rówieńskie na Wołyniu w XIX–XX wieku” (Częstochowskie teki historyczne rocznik); wolhynia.pl; www.sejm-wielki.pl; wikitree.com/wiki/Lubomirski; Listy Adama Lubomirskiego do Anny Radziwiłłowej z lat 1921–1933, AGAD, ARN Korespondencja, 8/560, s. 4–65; електронна версія видання “Rzeczpospolitа” ; ”Реабілітовані історією. Рівненська область” (Книга 6); “Wołyn. Przewodnik po Ukrainie Zachodniej” (Grzegorz Rąkowski, 2005 r.); “Фундація князів Любомирських” (fundacjaksiazatlubomirskich.pl); інші відкриті джерела
31 грудня о 22 год. Бібліотека Іваничука запрошує зануритись в ауру архієпископських палат у Палац Архієпископів, що має давню та славну історію, яка зберігається у залах та сховищах на пл. Ринок 9.
Відчуйте себе лицарями Середньовічного Львова, заспівайте пісень на вірші українських поетів разом із Соломією Чубай та гуртами Джалапіта і Rockoko, затанцюйте танці під вініл.
В одному із таємних сховків нашого дому є чарівне вікно з вітражем, яке потребує відновлення та реставрації. Нове життя вітража – зробить простір комфортним для всіх відвідувачів. Саме тому у новорічну ніч ми кличемо друзів, партнерів, благодійників і тих, хто змінює наше місто, країну та світ на «Новорічну ніч у будинку Архієпископів».
Новорічна ніч у Будинку архієпископів
Щоб зберегти магію століть, яка живе у цьому домі, запрошуємо на благодійну вечірку кошти зібрані під час якої використаємо на реставрацію вітража та надання йому функціональності.
Кількість місць обмежена.
Запрошення можна отримати безпосередньо в бібліотеці у відділі “Книги додому”(1 поверх), сплативши благодійний внесок 700 грн, або безготівково, переказавши кошти на рахунок: 4731 2196 1178 9318 – отримувач Пилипець Т.М.
Інтерактивний музей арф та інших музичних інструментів
Нещодавно у Львові відновилася традиція салонних музичних вечорів класичної музики, де є можливість не тільки заграти на будь-якому музичному інструменті, але і насолодитися живою бесідою, смакуючи віденську каву й львівські смаколики.
Як проводили свій вільний час заможні люди в часи Моцарта, Шопена, Бетховена? Як зустрічалася та спілкувалася львівська інтелігенція 18-19 ст.? Вони грали, співали, розмовляли, смакували різні страви, не відволікаючись на інтернет чи телефон. Спілкування, класична музика, співи, нові знайомства під звуки арфи чи клавесину – все це наповнювало життя людей минулих сторіч, коли було написано багато геніальних творів.
Вечір класичної музики в Інтерактивному музеї арф та інших музичних інструментів
Минулої неділі камерний дует Eufonica у складі Мудрик Алісія (скрипка) та Мудрик Катаріна (флейта) запросив в Інтерактивний музей музичних інструментів львівських музикантів – Ірину Кірчанову та Наталю Бурлаченко (ф-но), Олену Калюжну (вокал), Оксану Кулик (арфа), Олега Ороса (гобой) на музичний тематичний вечір, де кожен виконував кілька творів та ділився своєю цікавою історію, чому саме цей інструмент став його долею.
Вечір класичної музики в Інтерактивному музеї арф та інших музичних інструментів
Цього вечора у всіх з’явилася можливість поринути у минуле. Довгі сукні, канделябри, різноманітні музичні інструменти (в тому числі старовинна арфа Ерар), барокова музика – все це створило неповторну атмосферу 18 або 19 ст. Навіть повітря в музичному салоні було наповнено вишуканістю, елегантністю та чарівною музикою. Відвідувачі насолоджувалися звучанням флейти. гобою, скрипки, голосу, клавесина та арфи, як в сольному виконанні, так і в дуетах та тріо, а також неспішною світською бесідою, де дізналися багато унікальних фактів музичної біографії кожного.
Музей також проводить різноманітні екскурсії для дорослих та дітей, де кожен відвідувач може стати на деякій час музикантом та взяти участь у справжньому оркестрі. Майже всі музичні інструменти можна брати в руки та пробувати на них грати. В музеї можна побачити такий рідкісний інструмент як арфа.
Вечір класичної музики в Інтерактивному музеї арф та інших музичних інструментів
Особливо така подія буде цікава родинам з дітьми, тому що спільна діяльність з батьками сприяє розвитку їх особистості. А гра в батьківсько-дитячому оркестрі захоплює і дорослих, і дітей. І для цього не обов’язково бути професійним музикантом або мати музичну освіту, головне – це бажання та натхнення.
На різдвяні свята музей організовує святкові екскурсії, де відвідувачі зможуть розучувати колядки та щедрівки всі разом.
Постер Інтерактивного музею арф та інших музичних інструментів
В планах у музею зробити серію мистецтвознавчих зустрічей, де можна обговорити актуальні питання розвитку мистецтва Львова й України та обов’язково послухати класичну музику.
Вчора вночі, на 87-му році життя, відійшов у вічність знаний український скульптор, великий патріот України львів’янин Петро Кулик, повідомляє видання Діло.
З ним відходить ціла епоха в українській скульптурі. Десятки реалізовних пам’ятників по всій Україні та за її межами (в т.ч. у США та Канаді), повідомляється у соцмережі.
«Вічная пам’ять нашому панові Петрові! З ним відходить ціла епоха в українській скульптурі. Десятки реалізовних пам’ятників по всій Україні та за її межами (в т.ч. у США та Канаді). На жаль, так і не вдалося йому завершити свою Покрову, над якою так довго і наполегливо працював», – написав Юрій Верхол (Yuri Verkhol).
На задньому плані зліва від пам'ятника А. Фредро розташовувався будинок №1 на вул. Коральницькій (суч. вул. Волошина). Будинок знищено бомбою під час ІІ світової війни. Фото:1902-1903 рр. Колекція: І. Котлобулатов
Будинок, про який сьогодні піде мова, стояв на розі вулиць Мохнацького (сучасна вулиця Драгоманова) та вул. Коральницької (сучасна вулиця Августина Волошина) під №1.
Трошки з історії вулиць, між якими розташовувався зруйнований будинок…
Вулиця Драгоманова утворилася під час “глобального” впорядкування Львова на початку “ери” місцевого самоврядування. Відома від XVIII століття, як вулиця Гончарська вища. Від 1871 року- Гончарська. З 1895 року – Мохнацького, на честь польського письменника, історика, політичного публіциста Мауриція Мохнацького. Під час німецької окупації, від травня 1942 року вулиця мала назву – Блюменштрассе. У повоєнні часи вулиці не надовго повернули передвоєнну назву і вже 1946 року вулиця отримала сучасну назву – Драгоманова, на честь українського публіциста і громадського діяча Михайла Драгоманова.
Львів, площа Академічна, фото 1925 року
Вулиця Волошина виникла у середині XIX століття, не пізніше 1853 року отримала назву Жепінського, у 1871 році її було перейменовано на Коральницьку, адже на ній, у будинку №2 провадили торгівлю коралями Томаш і Ромуальд Турасєвичі (протягом німецької окупації вулиця називалася Коралленштрассе).
Пл. Академічна (1909-1914 рр.) Колекція: І. Котлобулатов
У 1946 році, за радянських часів, отримала назву Десняка, на честь радянського письменника Олекси Десняка. Сучасна назва від 1991 року, на честь політичного та релігійного діяча Закарпатської України Авґустина Волошина.
Фраґмент мапи Львова 1802 року
Разом із вулицею Лелевеля(сучасна вулиця Поповича) та вулицею Академічною (сучасний проспект Шевченка), вище згадані вулиці утворювали площу Академічну, котру часто називали площею Фредра.
В будинку №1 по вул. Коральницькій, 1(суч. вул. Волошина) містилося також Товариство Охорони Дітей та Молоді
Сам будинок був зведений в період до 1863 року (план міста Львова 1863 року, як додаток до топографічної карти Галичини Куммерсберга). Будинок був триповерховий, з одним зовнішнім балконом на другому поверсі, розташованим над входом на розі будинку. Ще були входи з вул. Коральницької.
Фраґмент мапи Львова 1863 р.,на якій видно будівлю на розі вул. Гончарської вищої(назва до 1871р., суч. вул. Драгоманова) та вул. Жепінського (назва вул. до 1871 р., суч. вул. Волошина)
Над одним з них на одній із фотографій видно вивіску “Нафта М’ячиньського”. Сам будинок був житловим. Відомо, що до 1939 року в ньому містилося консульство Англії. Також тут містилося Товариство охорони дітей та молоді та виробництво вимірювальних приладів Еріка Вояковського.
Руїни будинку №1 по вул. Коральницькій, 1 (суч. вул. Волошина). Фото 1944 року
Будинок було зруйновано бомбою під час ІІ світової війни. В радянський період тут було облаштовано сквер і висаджено тополі. У 1960х роках тут містився тир, залишки якого можна було бачити ще в середині 1990х. Згодом в сквері з’явився дерев’яний кіоск-чарочна, та кіоск “Спорт-Лото”.
На місці, де розташовувався втрачений будинок, зараз знаходиться будівля банку “Кредит Дніпро”, першопочатково побудована у 2006 р. для банку “Хрещатик”. Архітектори: М. і Ю. Столярови
Нову п’ятиповерхову будівлю збудували у 2006 році за адресою пр. Шевченка, 32. Архітектори М. Столяров та Ю. Столяров. Будівля будувалась під банк “Хрещатик”, та згодом там був “Райфайзен банк”. Зараз там знаходиться банк “Кредит Дніпро”.
Метою наших археологів під час проведення робіт було з’ясувати, які споруди, що зафіксовані на різних історичних мапах та планах, реально існували, а які залишились лише на кресленнях. Окрім цього, розкопки дали можливість «заглянути» і в найдавнішу історію території замку.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Нагадаємо, замок в Поморянах має яскраву і цікаву історію. Як мурована фортеця він функціонував у ХVІ-ХVІІ ст. та особливого розквіту зазнав перебуваючи у власності Якова та Яна Собєських з 1620 до 1696 рр. Двічі, у 1675 та 1684 роках, його захоплювали татари, внаслідок чого за ініціативи короля був розроблений проект його розбудови, який передбачав будівництво земляних укріплень бастіонного типу, зокрема з південної сторони замку.
Один з найцікавіших, але водночас і найбільш суперечливих документів, що дійшов до наших днів – План замку військового інженера Кароля Бенуа (детальніше про нього на сторінці ініціативи Pomoriany Castle/ Поморянський замок). Інколи його датують 1676 р., хоча насправді точної дати дослідники не знають. Цікаво, що у доступних джерелах немає певної інформації про те, що проект був повністю або частково завершений.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 30-их років ХХ століття
Одне із завдань цьогорічних розкопок було у тому, щоб локалізувати фундаменти нині неіснуючих південно-східної восьмигранної та південно-західної квадратної веж, а також спробувати знайти сліди будівництва навколо них земляних бастіонів, позначених на плані Бенуа. Для цього у двох точках зробили перерізи насипів.
З південно-східної сторони нам вдалось зафіксувати фундамент восьмигранної вежі саме в тому місці, де він нанесений на плані Бенуа (з масштабним переведенням на сучасний рельєф). Тож нині ми знаємо, що знизу фундамент був викладений великою рівною цеглою, зверху ж – звичною для інших частин Поморянського замку кладкою з рваного каміння (переважно невеликого), укладеного щільно та зміцненого розчином. Що ж до земляного захисного «бастіону» навколо цієї вежі, результати розкопок вказують на досить скромні розміри зведених тут укріплень. Можемо припустити, що висота валу становила лише 2 м, а відступав він від стін заледве на 10 м.
Полювання поблизу Поморянського замку, 1920-ті роки.
На місці південно-західної квадратної вежі ми виявили пізнішу споруду, збудовану з цегли ХІХ ст., що може свідчити, наприклад, про невдалу спробу відбудови. Лише на глибині 2,2 м, знайдено те, що може бути рештками старої кам’яної кладки. Від її низу до рівня, на якому проступають ґрунтові води, трохи більше 1 м. Пояснень може бути декілька: або вежа тут була розташована значно нижче інших споруд замку, або в якийсь період тут відбулось суттєве просідання ландшафту.
В обох місцях під час досліджень ми не виявили слідів класичних п’ятикутних бастіонів, які бачимо на плані Бенуа, і які мали оточувати вежі.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Результати цих розкопок дають всі підстави сумніватись в реальному виконанні давнього проекту, принаймні у частині будівництва двох південних бастіонів.
Насправді це не дивно. Схожі ситуації, коли розроблені плани укріплення так і не реалізовували, маємо і в інших містах. Так, ніколи не були завершені декілька проектів розширення фортифікації Львова авторства Фридерика Ґетканта, Яна Беренса й Сіра Десро. Не був реалізований масштабний проект перебудови укріплень міста Буськ. Не були добудовані кам’яні бастіонні укріплення монастиря домініканців у Підкамені, спроектовані інженером Християном Дальке.
Очевидно, причина – в особливостях історичної епохи. У XVІІІ ст. Польська держава переживала одну кризу за іншою, тому багато проектів будівництва, в тому числі військових укріплень, так і не були завершені. Поморянський замок саме в цей період переживав один з найгірших етапів своєї історії і інвентаризації 1770-80-х рр. засвідчували загальний його поганий стан.
Замок у Поморянах, фото 1925 року
Крім того, в насипі валу нам вдалось знайти матеріали більш ранніх епох, а саме фрагменти посуду ранньозалізного віку (І тис. до н.е) та княжої доби (ХІІ – ХІІІ ст.). Це безумовно сліди давніх поселень, а можливо і боярської садиби, яка могла існувати до спорудження замку.
Переконані, що результати наших археологічних розкопок стануть важливим елементом при реалізації проекту відродження Поморянського замку.
У вівторок, 17 грудня 2019 року, MÉLOVIN відіграв сольний масштабний концерт у супроводі симфонічного оркестру у Львівській Опері.
До Львова з’їхалися єврофани артиста та шанувальники зі всієї країни. Цей дійство вже називають найголовнішим концертом 2019 року та виступом світового рівня. Це новий етап у творчості MÉLOVIN.
MÉLOVIN
Адже, не кожен артист може собі дозволити зробити концерт наживо з симфонічним оркестром, коли на одній сцені близько 30 музикантів.
Частування від MÉLOVIN
Шанувальники задарували після концерту артиста емоціями, листами та подяками у соцмережах. А зранку біля готелю, де зупинився MÉLOVIN зібралося більше сотні фанів. Всі чекали чогось особливого від свого кумира у цей святковий день. І MÉLOVIN потішив своїх шанувальників.
Частування від MÉLOVIN
Він попросив приготувати більше 100 порцій теплого какао, підготував фірмове печиво з логотипом команди BIG HOUSE MÉLOVIN і подарував цей частунок своїм фанам.
Це був дуже особливий теплий та душевний сюрприз. Також MÉLOVIN залишив лист для своїх фанів, справжнє послання! В ньому побажав всім, вірити в те, що все можливо, головне ніколи не здаватися!
MÉLOVIN
Така практика сюрпризів та взаємодії з фанами притаманна раніше лише у артистів світового рівня. В Україні такі прояви відбулися вперше!
Продовжуємо публікацію праці про архітектуру та мистецтво Львова відомого Володимира Січинського, що була надрукована у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина” (перша частина тут, друга частина тут). Сьогодні мова піде про мистецтво Львова доби бароко та рококо.
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
“Доба барокко, з пишними і дещо переладованими формами, у Львові не захопила так українських мистців, як це бачимо на Придніпровю. Пояснюється це специфічними місцевими умовами, коли «львовська польонія», користуючись державною підтримкою, почала розбудовувати своє життя повною мірою. Якщо стиль ренесансу в польських будовах прийшов зі значним запізненням, то барокко зявляється вже з початком ХVІІ стол. З визначніших будов, де помітні ознаки бароккового стилю, відмітимо костел Бернардинів і Єзуїтів. З будов пол. ХVІІ ст. – костел Кармелітів 1634 р., манастир Марії Маґдалини 1660 р., Євангелицька церква 1685 р., церква Петра і Павла (кол. костел Павлінів). З українських памяток, в переходовому стилі до барокко, побудовано Пятницьку церкву пол. ХVІІ ст. і церкву Духовної Семінарії при вул. Коперника (знищена в 1941 р.).
Семінарія Святого Духа. Фото Крігера 1894 року
Зате наступна доба, стилю рококо, з познаками клясицизму, дала найвизначнішу будову Львова – катедральну церкву Св. Юра. Своїм мальовничим положенням і мистецькими вартостями залишає за собою всі інші сучасні їй споруди. Це величава будова, масивних а при тім динамічних форм, ажурових тендітних прикрс, що своїми рухливими лініми єднаються з небом і розпливаються в повітрі. Проєктантом і будвничим св. Юра (1744-1759) був львівський архітект Бернард Меретин (Меретіні), що будував також ратуш у Бучачі, можливо дім «Просвіти» у Львові та багато інших будов Галичини. Цінною памяткою є також Митрополича палата 1761-1762 рр., архітекта Ц. Фесінґера який закінчував св. Юра (1759-1764).
Й. Свобода. Церква Св. Юра
Іншою визначною памяткою стилю рококо є Домініканський костел коло Ринку, 1749-1764 р., архітекта Де Вітта, з прекрасним порталом. Поза тим цілий ряд львівських домів, чи лише їх декорацій, належать до стилю рококо: Вірменська вул. ч. 13, Краківська вул. ч. 24, Бляхарська чч. 12 і 14, Ринок чч. 3, 10, 17, 18, 20, 25, 30, 40.
Різьба і малярство, подібно до попередньої доби ренесансу, в великій мірі розвивалися в ділянках прикладного мистецтва. Різьба, крім статуй звязаних з архітектурою (св. Юра та прикраси інших будов), особливо розвинулася в сницерстві (відливання з металю і праці в дереві). Безсумнівно, що численні іконостаси українських церков в околицях Львова, були ділом рук різьбарів, звязаних з львівським осередком. Найвизначнішим таким твором різьбарського та малярського мистецтва являється т.зв. Богородчанський іконостас Й. Кондзелевича кінця ХVІІ ст., що переховується в Національному музею.
Богородчанський іконостас
Також самі памятки деревяної архітектури, що донедавна в великій кількості заховувалися в околицях Львова (Знесіння, Підзамче та дальші села), були побудовані українськими майстрами, що так само творили стиль «Українського барокко», як їх брати з Придніпровя. Найціннішою памяткою цієї казкової архітектури є церква з Кривки на Бойкіщині пол . ХVІІІ ст., перенесена до Львова в 1930 році.
Таку єдність з Придніпровям творило друкарство і ґраверство, так що навіть російські автори (Ровінський, Стасов) окреслюють її як «київо-львівську школу ґраверства». Найвизначніший розвиток деревориту у Львові дав цілий ряд визначних ґраверів, як Ілля 1636-1640, А.Клирик 1642-1668, Лука 1664-1669. Основоположниками бароккового ґраверства на дереві і міді були Доротей 1669-1683, І.Глинський, Д.Сінкевич 1688-1732, Н.Зубрицький 1688-1724. Останній автор ілюстрацій до славного видання «Етики» 1712 р., що мало численні наслідування у Петербурзі, Москві, Відні, Києві і Львові. З доби рококо майстер мідериту Іван Филипович (1745-1764), портретист та ілюстратор, відомий також тим, що виконав екслібрис бібліотеки Залуських.
Бойківська дерев’яна церква святого Миколая 1763 року із села Кривки.
Мистецька стилістична єдність з Придніпровям не була лише інтуїтивна, що виходила з однакових національних і побутових особливостей. В свій час вона також плекалася вищими верствами, незалежно від групових, релігійних чи інших різниць. Як приклад, свідчить про це лист львівського єпископа Й. Шумлянського з 1687 р. (коли настав гетьман Іван Мазепа!), який рекомендував духовенству: «Суть школи не тільки у Львові, Кракові, а й у Києві… Дорога зараз, хвала Богу, вільна… Туди, чесні отці, синів своїх для науки посилайти й коштів не жалуйте!» Але і в самому Львові славна Братська школа відогравала поважну ролю, також і для розвитку мистецтва, де, за висловом сучасників, будучі мистці, учителі, священики «шліфували свого генія». Тому і не дивно, що коли в Москві з початком ХVІІІ століття заснували першу школу середнього типу («патріярша» школа чи гімназія), то ректором її став Теофілат Лопатинський, «який народився і вчився у Львові», за словами данця Юля Юста, що був у Москві в 1710 році. Той же посол зазначує, що професорами тої московської школи були теж українці «з Польщі», а навіть студенти «виключно православні з Польщі», а навіть студенти «виключно православні з Польщі». Самі їх прізвища були або українські або білоруські. Подібних фактів культурного впливу на Московщину можна було б навести велику силу, зокрема в друкарстві та прикладному мистецтві, але, за браком місця, хочемо спинитися на цікавому питанні значення львівського осередку для Молдавії.
Йосиф Шумлянський
Українці, що «вславили» свою Братську церкву, називаючи її «Волоською», лише тому, що деяку частину пожертв давали на будову волоські господарі, не добачали, яку велику культурну місію виконали львівські мистці і майстри саме у Волоській землі. Подамо лише кілька фактів. Ціле кириличне молдаво-волоське друкарство ХVІІ ст. було під домінуючим впливом українським, особливо львівського осередку. Там працював А. Скульський – директор Братської друкарні, зі Львова також привозили друкарські матеріяли і всі інші технічні засоби. В Довгім Полі працював львівський друкар Іван Кутович в 1643 р. Для друкарні в Ясах в 1641-62 рр. закуповувавли друкарські машини і замовляли матриці для шрифтів теж у Братській друкарні у Львові. В румунських виданнях часто копіювали львівські ґравюри, але копії виходили значно гіршого виконання, крім тих, які виконувалися львівськими і київськими ґраверами. Все це стверджує і румунський дослідник друкарства Соріолан Петрану.
З інших видів прикладного мистецтва, славні були у Львові майстерні і цілі фабрики меблів і возів. За прикладом попередніх часів, розвивалося і ювелірство, хоч почало вже переходити до жидівських рук…
Друкарське обладнання
Гафтярство, починаючи з 1658 р., мало свій окремий цех, а в 1689 р. було в цеху 22 майстри, наполовину українці і вірмени. Виробляли вони вишивані сагайдаки, тебенки та інші предмети лицарського виряду, також предмети церковні і світські. Для зложення іспиту на “маґістра” гафтярського майстерства, ставилися високі вимоги, а саме “святий образ”, себто треба було вишити фігурову композицію. Крім того працювали ткацькі майстерні і фабрики, що виробляли килими, макати і намети.
Наскільки було поширене ремісниче виробництво серед українців, свідчить статистика лише з 4 українських церков, на початку ХVІІ ст., що нараховувала: ковалів 8, слюсарів 5, мечників 6, столярів і теслярів 9, маляр 1, ювелірів 2, гарбарів 6, ткачів 3…”
Впевнений, що всі чемні діти і не тільки, вже отримали під подушку свої подарунки від святого Миколая і вже встигли їх сфотографувати та викласти фото в соціальні мережі. І це чудово! Впевнений, що кожен отримав навіть трішки більше ніж очікував.
Але я хочу повернути вас у недалеке минуле – в епоху до мобільних телефонів та інтернету. В час тотальних дефіцитів і маленьких радостей, словом в час, коли багато з нас були ще зовсім малими (а декого взагалі не було) і з нетерпінням чекали справжнього дива – подарунків від святого Миколая. Своїми дитячими спогадами про цей час ділить відома львів’янка, знана у всьому світі письменниця Наталія Гурницька.
Наталія Гурницька
“Для дитини переддень свята Миколая – це завжди передчуття чогось чарівного, казкового і трішечки таємничого. Ніч, коли збуваються найзаповітніші дитячі бажання, реальністю стають мрії, а в життя дарує свято здійснення найсміливіших сподівань. Цей день пахне шоколадом, мандаринками, домашнім затишком, теплом, піклуванням та любов’ю найдорожчих людей, а починається він завжди з дива. Відкриваєш очі, спочатку зі сну ще нічого не розумієш, сонний погляд блукає кімнатою, зупиняється на накаслику при ліжкові і… Очі широко розплющуються, ти на мить завмираєш в німому захопленні, бо ж Миколай не забув, не оминув, не вирішив, що ти нечемний, а якщо чесно, то десь глибоку в душі таки боїшся залишитися без подарунка, бо за рік не одну збитку втяв, та й чемним був теж далеко не завжди.
Але Миколай таки святий, бо ж пробачив Тобі всі дрібні гріхи, а ангел-охоронець таки почув щиру дитячу молитву вечора перед святом і всі слова сердечних перепрошень дійшли до адресата. А потім диво завмирання серця в передчутті здійснення мрії, розпаковування подарунків тремтячими від нетерпіння руками і захват в очах та щаслива дитяча усмішка. Кожен такий подарунок особливий.
Наталія Гурницька в дитинстві
Мені запам’яталося, що кожного року це незмінно була настільна книжка-календар «Дванадцять місяців» і багато забавок, які я собі завжди просила у листі до святого Миколая. Мою дитячу уяву особливо вразила величезна німецька лялька, яку тоді називали «ходяча лялька». Її можна було тримати за ручку, спрямовувати в русі і вона крокувала поряд. Зростом майже така ж, як я тоді, ця лялька ще довго була найулюбленішою моє забавкою. У неї були величезні сині очі, які заплющувалися тоді, коли я вкладала її спати, довге біляве волосся, закручене в кучері, розкішна синя сукня з білим мереживом, білі панчішки, мереживна білизна, зграбні черевички і ще ця лялька говорила. Для дитини «совєтських» часів та тотального дефіциту всього і завжди – це було справжнє диво.
Напевно ця лялька так сильно вразила мене, що я не просто запам’ятала її на все життя, але й описала саме її в своєму дебютному романі «Мелодія кави в тональності кардамону». Саме з такою ж гарною лялькою пов’язані найприємніші дитячі спогади головної героїні роману Анни, у цій ляльці заховані таємні листи, в ній втілились фатальні і трохи містичні та доленосні збіги у житті головних героїв роману, а ще поява цієї ляльки наприкінці другої книги циклу «Мелодій кави» стає зав’язкою сюжету третьої книги.
Обкладинка роману Наталії Гурницької «Мелодія кави в тональності кардамону»
Наталія Гурницька
Зараз читаю сценарій серіалу, який зніматимуть за моїми романами вже у 2020 році, і з подивом спостерігаю за появою такої ж ляльки й у фільмі. Цікаво, що все починалося з несміливої дитячої мрії, листа до святого Миколая і дива здійснення цієї мрії у найочікуваніше дитяче зимове свято. “
Я щиро впевнений, що ваші історії, пов’язані зі святим Миколаєм, ще попереду і всіх вас чекають дуже хороші, просто фантастичні подарунки і чудові люди. Адже, по-іншому бути просто не може.
Новаківський О. Юр при заході сонця. Картон, олія. 1023 р.
У неділю, 22 грудня 2019 року, о 15:00 в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11, біля собору св. Юра) відбудеться лекція “Приховані послання великого майстра: символізм у творчості Олекси Новаківського”.
Новаківський Олекса. «Втрачені надії/ Визволення». 1903-1908 рр.
Відвідувачі матимуть нагоду дізнатися більше про характерну особливість творчості Олекси Новаківського як одного з зачинателів модернізму в українському мистецтві.
Постаті Олекси Новаківського (1872 – 1935), художника та педагога, належить особливе місце в історії новітнього українського мистецтва. Завдяки непересічному таланту та неординарній мистецькій візії Маестро не тільки залишив по собі чималий творчий доробок, але й виховав нове покоління українських митців. Притаманний творчості Олекси Новаківського символізм малярських образів дослідниця Л. Волошин називає «однією з найбільш інтригуючих, глибоко індивідуальних рис […] авторського самовираження» майстра.
02. Олекса Новаківський в момент творчого натхнення
Попри спорідненість із західноєвропейським символізмом кінця ХІХ – початку ХХ ст., символізм в інтерпретації О. Новаківського позначений виразним впливом української культурної традиції, наділений, як індивідуальними, так і національними особливостями.
04. Олекса Новаківський. «У задумі» (Портрет дружини художника), початок 1930-х рр.
Лекція розрахована на тих, хто цікавиться українським мистецтвом першої третини ХХ ст. та творчістю Олекси Новаківського. Вартість участі в заході – 40 грн.
Ось нарешті настав сьогодні цей день в році, якого з нетерпінням чекає уся дітвора України. Та що там, не тільки дітвора, особливо чемні дорослі теж мають потаємну надію, що станеться диво і під подушкою з’явиться подарунок від святого Миколая.
Яким він був і що приносив відомим львів’янам у дитинстві дізнавався журналіст Фотографій Старого Львова. Розповіді вийшли дуже добрими, цікавими та, часом несподіваними. Але переконайтеся самі.
Ліля Ваврін
Ліля Ваврін з подарунком від святого Миколая
Ліля Ваврін
В першу чергу свято Миколая в мене асоціюється з ароматом мандаринів і солодощами. Звичайно, в першу чергу , коли прокидалась, заглядала під подушку. Як і для кожної дитини, це було справжнім щастям натрапити на щось цікавеньке. От і одного разу серед подарунків опинились сім’я маленьких лялечок для домашнього театру. Вони і досі у мене є. Щоправда найменший член родини кудись подівся, тому їх залишилось не 5 (на всі пальці), а 4. І це справді дуже приємний спогад. Здається, зараз я таких і не бачила.
Хочу побажати, щоб усі діти мали змогу вірити в чудо і аби Миколай прийшов до всіх.
З святом добра і дитинства!
Микола Савельєв
Микола Савельєв в дитинстві
Микола Савельєв
Подарунки до Дня Святого Миколая були традиційними: кілька мандаринок, цукерки, книжечка або олівці, зо дві хлопавки, бенгальські вогні, якісь колготи чи шкарпетки, пластмасовий пістолет. Одного разу я знайшов в себе гарний кольоровий конструктор. Цей подарунок зникав як пір’я на курці: спершу одна деталь загубилась, потім друга… Якісь окремі компоненти ще знаходив, коли у самого з’явились діти, а згодом пішли в небуття і вони. Останнім кудись зник яскравий жовтий гайковий ключ…
Оксана Юринець
Оксана Юринець
Оксана Юринець у дитинстві
Нас, дітей, у сім’ї було багато, тому Миколаєві було непросто. Спочатку ми росли із сестрою, потім нас стало троє, потім четверо і нарешті п’ятеро. Але коли нас було лише двоє, часто Святий приносив нам кілька подарунків на двох. Це зазвичай було небагато речей, але найкращі. Батьки завжди намагалися зробити так, щоб це були найсучасніші і наймодніші на той час іграшки. Але найбільше пам’ятаю один рік, коли мама з татом вирішили провчити мою молодшу сестру (вона була м’яко кажучи нечемною) і поклали їй під подушку різочку. Прокинувшись вранці і побачивши замість подарунка прутика, вона розплакалася, але не розгубилася і відібрала у мене мій. Бо звикла, що ми завжди всім ділилися. Після цього почала плакати я. Батьки тоді зрозуміли, що не завжди заплановані ними методи виховання спрацюють :-). Подарунків за все дитинство було так багато, а найбільше запам’яталася чомусь саме ця різочка :-).
Отець Степан Сус
Отець Степан Сус
Мені святий Миколай як і усім дітям завжди приносив цукерки, мандарини та іграшки. Я пригадую собі цікавий подарунок від святого Миколая – це мій перший годинник на руку. Я мріяв мати такий годинник і кілька разів згадував батькам про це, щоб попросили святого Миколая. Пригадую, що я проснувся вранці 19 грудня і побачив, що у мене на руці є годинник про який я мріяв! Це був мій перший годинник на руку!
Наталка Карпа
Свято святого Миколая було завжди одним з улюблених моїх свят і з дитинства я дуже добре пригадую як батьки ретельно маскували наші подарунки. «Наші», тому що ми з сестричкою мали завжди свій план розгадати як це святий Миколай розносить подарунки так, що ми не чули. Як і всі діти, традиційно, допізна не лягали спати, потім наче намагалися по-підглядати, але, звичайно, засинали. Зранку прокидалися і вже бачили, що у нас є подарунки.
Наталка Карпа (ліворуч) з подругою Жаною Євстюхіною на дитячому ранку в садочку на початку вулиці Топольної, 1986 рік
Наталка Карпа
Дуже добре пам’ятаю один з років, коли святий Миколай приніс мені вже не просто такий дитячий,а трохи підлітковий, тінейджерський подарунок. Я пам’ятаю, що дуже хотіла мати такі модні лосіни. Я на них в усіх подружок дивилася і мені їх так хотілося. І от на Миколая я їх отримала.
Цього року Миколай нас мабуть теж зустрічатиме подарунками вже біля пологового. Можливо на католицьке Різдво, можливо перед Новим роком.
Андрій Заліско
В дитинстві це було найбільше свято! Я його чекав більше ніж день Народження, бо знав, що ми з братом отримаємо подарунки. Ми із скромної родини, але на Миколая батьки завжди старались, щоб ми отримували розкішні (на цей час) подарунки: лижі, ковзани, чи то, О Боже!- Гумові солдатики чи модельки-машинки!
Андрій Заліско
Андрій Заліско в дитинстві
А коли мій друг в дитинстві, одного разу мене переконував, що не існує Миколая, а є якийсь дід Мороз, це ж були радянські часи, я був у розпачі, але все одно вірив у чудеса. Хоча у школі нам постійно нагадували і робили свята із Морозом і Снігуркою, я дуже любив відвідувати театральні передноворічні вистави.
Але до цих пір не можу зрозуміти, що навіть зараз, періодично нам згадують про якогось діда Мороза. Забудьте!)
Всіх із Святом св. Миколая. Любіть і вірте в Божі чудеса!!!
Олена Коссак
У моєму дитинстві свято Миколая було, мабуть, головнішим за день народження 🙂 адже тут йшлось про щось загадкове, незвідане, таємне…. про тебе піклується хтось невидимий, хтось зверху, хтось над всіма нами… Тому, у листах до Миколая я викладала не лише свої побажання щодо іграшок, а й список людей, яким, на мою думку, треба було б покращити здоров‘я. Правда, у мене був такий своєрідний ефект, що я писала листа і подумки його теж поговорювала – так як над нами був хтось вищий, я була упевнена що він і думки читає – тож на папері залишалось менше, ніж у думках… Проте, після написання листа у мене було відчуття, що мене почули і що всі побажання здійсняться 🙂
Олена Коссак
Подарунок Олені Коссак від святого Миколая
Подарунком, який мені запам’ятався найбільше, стала книжка «Квіт папороті» Леоніда Павленка… чудернацькі історії та чудернацькі малюнки… історії про боротьбу добра і зла, про боротьбу людини зі своїми слабкостями, рефлексії автора стосовно відомих постатей (зокрема, долі Тараса Шевченка). Мені було тоді 5 чи 6 років, коли Миколай приніс ту книжку, а я так «по дорослому» (вже тепер я це усвідомила) сприйняла її зміст… Тож, усім рекомендую цю книжку почитати, вона досі є у продажі 🙂 і ще не забувайте – діти сприймають це свято не лише як матеріальне, веселе, подарункове. Особлива, і я думаю, навіть, головніша частина таємного свята Миколая прихована саме у дитячих голівках і дитячих душах, де відбувається велике осмислення, рефлексії та переживання… а ми, дорослі, до цього мимобіжно дотикаємось… можливо, саме тому, що Миколай справді існує вгорі над нами? І саме в цей день ми усі дійсно з ним розмовляємо та можемо попросити для себе і за близьких? Переконана, що так і є. Тому принагідно прошу здоров’я для усіх нас і закінчення війни!
Оленка, 34 роки.
Ігор Васюник
В часи мого дитинства з іграшками було складно. З усіх забавок мав лишень пластмасову білочку і подарований братом футбольний м’яч. Тому про іграшки у подарунок навіть і не мріяв.
Найкраще, на що ми малими чекали на Миколая – так то цукерки і мандаринки. Дістати дефіцитні мандарини у Великому Любіні – це щось на межі фантастики. І на допомогу Миколаю приходила мама – замовляла мандаринки в провідників потяга, які їздили з Москви.
Ігор Васюник
Подарунки завжди з’являлися під подушкою. Я намагався ввечері не спати, тримався якнайдовше, так хотів побачити Миколая. Але засинав, а прокидався – уже з подарунками.
А тепер і сам помічником в святого Миколая підпрацьовую:)
Лариса Возницька-Разінкова
Хочу розповісти історію, пов’язану зі святом святого Миколая що найбільше запам’яталася. Коли мені виповнилося два роки, батьки переїхали зі Львова до містечка Винники, куди батька направили на роботу вчителем малювання та креслення після закінчення художнього училища. На початку ми жили у людей, винаймали площу, згодом нам надали однокімнатну квартиру зі спільною кухнею. Усе моє дитинство проходило у цій невеличкій кімнаті, яка поступово заповнювалася книжковими шафами та стелажами.
Дитяче ліжечко – це було моє царство мрій, куди я залазила зі своїми ляльками, ведмедиками . Іншої вільної площі годі було знайти. Скільки себе пам’ятаю, завжди чекала приходу святого Миколая і під подушкою знаходила подарунок. Цю традицію зберігав батько.
Лариса Возницька з татом Борисом Возницьким
І ось одного такого ранку (мені було п’ять років ), я не знайшла очікуваного подарунку, у відчаї сіла в ліжечку – і чудо. Посеред кімнати на місці стола, стояв великий, як мені на той час здавалося бо був більший від мого зросту, розфарбований дивовижною орнаментикою картонний будинок з дахом, вікнами та дверима що манили їх відкрити та увійти у свою мрію.
Вже пізніше я усвідомила, що стіл, який відігравав велику роль у сімейному житті бо був і письмовим, і столовим, а по вечорах мати ставила на нього швейну машинку, бо мусила заробляти гроші, винесли з кімнати тільки заради такого Великого Свята яке запам’яталося мені на все життя – свята Святого Миколая.
Олег Радик
Олег Радик в дитинстві
Олег Радик
Миколая – це запах мандарин і фламастери. Передчуття свята. Родинного спокою і усмішок. Я довго вірив у існування Святого… Поки не знайшов у мами на роботі лист від нього мені). Пам’ятаю, переконував дітей комуністів, що Святий існує. З подарунків пригадую лижі. Була десь така зима, як нині, отже не покатаєшся. 🙂 Чуть не плакав. Мабуть це стало причиною, бо не лижник досі. Ми всі родом з дитинства. Мої Миколаї – одні з найкращих спогадів життя.
Леся Кічура
У мене було багато подарунків від Миколая, якими я довго бавилася й берегла. Проте один з-посеред них запам’ятався на все життя.
Одного разу в узголів’я мого ліжка святий поклав величезним шурхотливий пакунок. Я заледве змогла дочекатися ранку, аби подивитися що там і не розбудити дорослих своїм шурхотінням. Там був плюшевий ведмедик. Зростом на половину мене й з рухомими ніжками. Тож коли я тримала його попід руки з обох боків він неначе сам перестав їх. Ото вже було радості! Ведмедик був зі мною всюди – попри свій чималий розмір. А потім батьки купили мені дитячий візочок (не коляску, а власне літній візочок) і замість ляльок я завжди у ньому возила свого улюбленця. Мій подарунок «кочував» зі мною і в доросле життя. Переїжджав із помешкання в помешкання і врешті дістався моїм дітям.
Леся Кічура
Подарунок від святого Миколая для Лесі Кічури
Ще одна традиція з мого дитинства – щороку у школі того дня вчителька молодших класів запитувала, що кому дісталося від святого в подарунок? То було неначе змагання дитячих мрій, але таке щире та відверте, що навіть зараз пишучи про це, я усміхаюся.
Також я любила переглядати ввечері діафільми на фільмоскопі (його також котрогось року приніс Миколай) і щоразу просила маму купити якусь нову плівку з мультиком так сильно, як зараз діти просять шоколадку чи кіндер. Пристрій і досі є у моєму домі і він працює. Час до часу ми з донечкою влаштовуємо вечірні кінопокази.
І звісно, мої улюблені іграшки дитинства – стали героями моїх казок! Бо ж це не могло бути по-іншому. Про фільмоскоп є окрема історія у казці «Музей іграшок», а ще один ведмедик – механічний із ключиком на спині і з барабаном спереду – став героєм першої історії цієї ж казки.
А взагалі я дуже люблю зиму… мабуть через очікування Святомиколаївської та Різдвяної магії ще з дитинства. Її щороку чекаю з особливим нетерпінням. Відчуття дива розпочинається із першим снігом. В дитинстві я дуже любила спостерігати за снігопадом крізь шибку кімнати. Любила розкладати сніжинки на долоні та відчувати їхнє тендітне танення на шкірі обличчя. Любила збирати друзів та з санчатами спускатися з гірки. Тому для мене так важливо передати всю цю любов та розуміння чарівного свята Миколая своїм обом дітлахам.
Остап Дроздов
Усі мої історії зі Святим Миколаєм були історіями нервів і розчарувань. Усі подарунки я завжди знаходив у маминій шафі за стосами з її літніми лахами ще за тиждень до Святого Миколая. Бувало навіть так, що іноді до 18 грудня не доживало декілька цукерків. Власне, цукерками й іншими їстовними предметами й обмежувалося моє задоволення від Миколая. Як на зло, він приносив мені не те, чого хотів я, а те, чого потребувала моя мама. Це був жах. Кожного року – як не шкарпетки, то шалик, то якісь рукавиці, то шапка, то інший непотріб. Так що я з раннього віку вже знав, що нема ніякого Миколая. Просто вдавав радість, аби не засмучувати маму, яка на одну зарплату вчительки піаніно умудрялася ще й якісь подарунки готувати.
Остап Дроздов в дитинстві
Остап Дроздов
Нічого трепетного в цьому дні я не вбачав і досі не вбачаю. Якби я мав дітей, то нізащо б їх не дурив ніякими Миколаями, а просто цей день запровадив як день приємних подарунків один одному. Причому я би змалку навчав дітей робити подарунки своїм батькам, а не лише навпаки. Вже в дорослому віці я саме так підходжу до цього свята – просто як до нагоди зробити подарунок близьким людям. Мандаринки й шоколадки зараз – це буденні речі, тому цим неможливо здивувати. Мусить бути щось дуже індивідуальне.
За кілька годин і у вас станеться це маленьке добре диво. Впевнений , що ви всі були дуже чемними і до всіх вас він прийде. Адже святий Миколай завжди приходить, навіть якщо ми його не чекаємо і вперто не хочемо помічати. Всіх нас сьогодні чекає маленька казка – казка від святого Миколая.
Наступного тижня, 27 грудня ще 2019 року, у Львівській національній філармонії відбудеться українсько-французький музичний вечір від дуету «EVOCATIONE».
Дует «EVOCATIONE» у складі української співачки Ольги Війтів та іспанського піаніста Іларіо Сеґовія народився в середині вересня 2016 року завдяки прагненню його учасників донести до слухача репертуар, який поєднує в собі поезію і музику в інтимній атмосфері, де слово возвеличується завдяки музиці.
Серед виступів дуету – концерти в будинках культури і концертних залах різних міст Іспанії, а також в Англії, Італії, Україні та В’єтнамі, повідомляють організатори концерту у Львові.
Є лауреатами міжнародних конкурсів. У 2017 р. вибороли І премію і премію глядацьких симпатій на конкурсі камерної музики в місті Альсіра ІІ премію в конкурсі камерної музики «Ciutat де Borriana», у 2018 р. стали фіналістами Міжнародного конкурсу камерної музики «Антон Гарсія Абріль». Нещодавно вони здобули приз глядацьких симпатій на конкурсі молодих талантів міжнародного фестивалю «Residències de Música de Cambra» у Валенсії, а також 1-шу премію, особливу премію за найкращий дует та премію за найкращого піаніста у 16-му Міжнародному Конкурсі Камерного Співу «Seghizzi» в Італії (Горіція). Дует бере активну участь у різноманітних камерних фестивалях, а також у сольних проектах.
Отримували поради від відомої сопрано Офелія Сала, яка спеціалізується в німецькому жанрі «lied» (пісня), піаністки Хусан Парк, іспанського композитора Антона Гарсія Абріль, американської сопрано Барбара Бонні і піаніста Хуан Карлос Гарбайо.
Ігор Муравйов – скрипаль, диригент. Концертмейстер оркестру K&K Philharmoniker, стипендіат Президента України 2015 р. Двічі здобував обласну премію В. Чорновола. Закінчив у ЛССМШІ ім. С. Крушельницької в класі викладача В. Шургот. Навчався в ЛНМА в класі професора В. Заранського, в якого далі продовжує навчання в якості асистента. Також паралельно здобув ступінь Магістра по спеціальності оперно-симфонічне диригування в класі народного артиста України І. Юзюка. Ігор Муравйов гастролює в Україні та за кордоном як соліст, диригент, камерний музикант та концертмейстер оркестру. Виступає з багатьма оркестрами та диригентами України та Європи. В репертуарі Ігоря Муравйова всі кращі концерти для скрипки: Бетховена, Чайковського, Сібеліуса, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Баха, Шостаковича і багато інших. Є першим виконавцем багатьох творі українських композиторів.
Програма:
Перша частина
Арія з дзвіночками з опери «Лакме» (L’Air des clochettes) / Лео Деліб, 1883
Говори, говори / В. Косенко (сл. В. Лихачов), 1929-36
Вітер Легковійний, В. Косенко (сл. К. Бальмонт) 1929-36
Маєва нічка / В. Косенко (сл. Я. Ярославенко) 1929-36
Полонез Філіни з опери «Міньйон» / Амбруаз Тома, 1866
Соловїний романс / А. Кос-Анатольський, 1954
Вечірня пісня / К. Стеценко (В. Самійленко), 1920
Villanelle / Ева дель Аква, 1893
Друга частина
Соната для скрипки і фортепіано ля мажор / С. Франк, 1886
Друга українська рапсодія. Думка-шумка / М. Лисенко, 1877
В неділю, 15 грудня 2019, у рамках програми «Відроджуючи традиції Мистецької школи Олекси Новаківського» у творчій майстерні митця (вул. Листопадового Чину, 11) відбувся «Концерт салонної музики». Ця імпреза була приурочена до іменин митрополита Андрея Шептицького – визначного церковного провідника, основника Національного музею у Львові, мецената української культури.
Гості «Концерту салонної музики»
Цю подію можна без перебільшень назвати однією з найпотужніших за останній час у музейною житті Дому Новаківських. Задовго до початку концерту у залі забракло стільців, але це не зупинило вибагливу львівську публіку і на початок вчора у залі залишалися хіба лежачі і висячі місця.
Гості «Концерту салонної музики»
Дуже атмосферно розпочала вечір завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун розповівши про музичні традиції дому Олекси Новаківського і їх відродження у наш час.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
У програмі «Концерту салонної музики у творчій майстерні О.Новаківського» у виконані відомих музикантів «DUO CLASSIC» (Варшава) Петра Цегельського (скрипка) і Каорі Окузумі (фортепіано) прозвучали твори Фридерика Шопена, Йозефа Новаковського, Івана Левицького та Теіічі Окано.
Подарунок до Музею Олекси Новаківського (зліва направо): Петро Цегельський та Каорі Окузумі та Ірина Різун
Також колишній львів’янин Петро Цегельський зробив чудовий подарунок до фондів Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Ним став Октоїх із Великого Ірмологіону, який вийшов у світ 1816 із друкарні церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Особливість цього стародруку – візитація митрополита Андрея Шептицького 1900 року для Храму Пресвятої Трійці у с. ільці ( парафія Жаб’є- Ільці).
Петро Цегельський та Каорі Окузумі
Програма «Концерту салонної музики у творчій майстерні О.Новаківського»
Ф.Шопен – К.Родіонов «Ноктюрн» cis-moll op.posth.
Ф.Шопен – Й.Матсузоно «Ноктюрн» Es-Dur.
Теіічі Окано – Косуке Ямашіта «Моміджі».
Ф.Шопен – «Варіації для флейти і фортепіано».
Й.Новаковський – «Дует» ор.18
Ф.Шопен – Фр.Крейслер «Мазурка» a-moll op.67
Ф.Шопен – Фр.Крейслер «Мазурка» A-Dur op.33 nr.2
Ф.Шопен – Бр.Губерман «Вальс» op.70 nr.1
Ф.Шопен – Е.ІзаЇ «Вальс» e-moll op.posth.
Ф.Шопен – Е.Ізаї «Балада» g-moll op.23 nr.1
Іван Левицький «Мазепа» ( сюїта для скрипки і фортепіано)
Гості «Концерту салонної музики»
І, після тривалих овацій, на біс творчий дует бездоганно виконав “Мелодію” Мирослава Скорика, чим тільки підсилив незабутній ефект від фантастичної атмосфери вечора.
З нагоди наближення зимових свят, а також у пошуках відповідної атмосфери, відправляємося у, вже другу, мандрівку до резиденції Санта-Клауса, що у Лапландії. Нашим гідом, знову ж, буде донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Вона побувала у Лапландії в серпні-вересні 1938 року і залишила про це спогади. Ці записи настільки детальні, колоритні і чуттєві, що редактори львівського періодичного видання “Нова Зоря” не втрималися й взяли цей матеріал на озброєння – аби потішити своїх читачів. Давайте і ми ознайомимося з враженнями мандрівниці.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Попередній спогад Єлизавети Скоропадської – це довга та складна дорога, а також перші враження від побаченого. Цей же більше стосується того, як її прийняли. У Лапландії Єлизавета Скоропадська жила в родині лікаря, брата своєї подруги – це тобто він сам, його дружина і троє маленьких діток. Біля шести останніх років вони прожили у Лапландії. На умови і побут не скаржаться, навіть мають улюблену пору року – коли з’являється сонце і після тривалої зими все прокидається. Водночас, родина з особливим захопленням розповідає і про снігопади. Слухаючи їхні оповідки, виникає враження, що ніде більше в світі немає снігу – лишу тут, у них.
Єлизавета Скоропадська з батьком. Фото з https://tyzhden.ua/history/131787
Маленькі донечки лікаря видались авторці схожими на сніжинки – тоненькі, тендітні, з блакитними очима і світлим волоссям. Єлизавету Скоропадську вони постійно називали “українською тіткою”. Хоч через мовний бар’єр спілкуватися з ними було складно, все ж можна було розібрати, що вони часто запитують у мами про Україну. Коли Єлизавета Павлівна показувала їм фото Києва, з золотими банями храмів, дівчаткам видавалося, що то якась казкова країна. Характерно, що перш ніж гладити гостю по волоссю, дівчатка постійно бігали мити руки. Це могло траплятися декілька разів на день.
Єлизавета (праворуч) з сестрами. Фото з http://lib-kudr.blogspot.com/2015/10/blog-post_15.html
Єлизавета Скоропадська провела у фінській родині майже два тижні. За цей час детально вивчила спосіб життя фінів, побачила як вони відпочивають і працюють. Лікар часто брав свою дружину, сестру і Єлизавету на виїзди. Вони долали по 100 кілометрів за день і вивчали місцевість. Єлизавету Павлівну вразили гори з м’якими обрисами, що по 700 – 900 метрів висоти. На окремі вершини вона навіть піднімалися, але там нічого не росте. Поселення зосереджені біля доріг, переважно – це самотні розкидані халупки. Неймовірно гарно у лісах: можна блукати, збирати гриби і ягоди. Чорниць так багато, що ними вкрито все, навіть шукати не треба.
Дівчинка і пес у шведській Лапландії. Фото з https://commons.wikimedia.org
Гуляючи безлюдними лісами Лапландії, Єлизавета думала про те, що зовсім поруч кордон і радянські території. А там, “в тих самих лісах у таборах примусової праці конають наші земляки-українці”. Тут же авторка пригадує, що колись читала, як багато українців тими лісами тікали з таборів сюди, у Фінляндію. Уявляла себе на їхньому місці: як вони блукають лісом, їдять ягоди, трави, гриби – аби вижити. Оцінила і загрози: тут можна тижнями не зустрічати людей, заблукати, здуріти від комашні, натрапити на диких звірів – ведмідь, вовк. Дуже багато боліт і багнищ, холод.
Місцеві розповідали, що раніше дійсно було дуже багато втікачів “з Радянщини”. Особливо – самих фінів. Для них навіть цілі табори робили – аби прихистити і забезпечити житлом. З часом таких стало менше, кордон почали охороняти більш уважно. Натомість, дуже багато пропагандистської літератури. Як тут, так і в Гельсінкі. У кожному селі є комуністи. Інколи вони зникають – їдуть в Росію на вишкіл. І знову повертаються. Тутешні важкі умови життя створюють підґрунтя для маніпуляцій людьми. З іншого боку, фіни досить патріотичні, працьовиті і чесні. У кожному селі є товариства, що займаються національним вихованням – фінська молодь по селах організована і готова обороняти рідну землю.
Єлизавета у Лапландії. Зображення з “Нової Зорі”. Фото Є. Гулюка
Кіттіля також село невеличке. Хати тут розкидані уздовж річки. Є церква, школа, декілька крамниць, аптека і лікарня. Урядові будинки і навіть суддя, що один на цілу Лапландію. Через село проходить одна хороша дорога, а всі інші шляхи – що навіть возом не проїдеш. Декілька чепурних хатин. Населення досить бідне. Дехто має авто. У багатьох є радіо. Будинки на підвищенні, на камінні, стоять вище землі, наче в повітрі. Майже біля кожного – фінська лазня, сауна. Без цього тут не можна. Фіни жартують, що спочатку будують сауну, а вже далі – дім. У суботу до сауни ходять цілими родинами. Зимою ж паряться так, що не можуть дихати. Потім вибігають голі на мороз. Після сауни п’ють напій під назвою калія – щось подібне до нашого квасу. Єлизавета також ходила до сауни, але зрозуміла, що то не її.
Краєвиди Лапландії. Сауна. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Місцеве населення живе з лісових промислів, рибальства, мисливства. Також землеробства, хоч врожаї тут погані. Винятки бувають один раз на 10 років. Взимку працюють у лісі, там і живуть – в бараках. Лікар у цей час має особливо багато роботи. До нього звертаються люди з порубаними руками і ногами. Біля сотні випадків щороку. Практично кожна господиня займається ткацтвом, роблять чудові речі з вовни і льону. Особливо активно займаються цим взимку, цілими днями. Дружина лікаря самостійно зробила всі килими, занавіски і покривала на ліжка – каже, що без такої роботи вечорами складно.
Храм у шведській Лапландії. Фото з https://pixabay.com
З дружиною лікаря Єлизавета проводила багато часу, гуляли селом і та про все довкола розповідала: великі родини, де народжується багато дітей, але і помирає багато. У центрі села стоїть гарна дерев’яна церква білого кольору. Місцевий люд релігійний, хоч до церкви не ходить: люди постійно чимось зайняті, а до церкви 300 кілометрів їхати. До храму ходять лиш на хрестини, весілля і похорон, Різдво і великі свята. У місцевості багато сект. Окремі дуже популярні і мають великий вплив на людей. Останні, під їхнім впливом, свідомо живуть бідно. Тримають порожні хати і самі ходять в чорному.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://ua.korrespondent.net
У Кіттилі є добра школа з декількома вчителями. Діти там чепурні, хоч згодом Єлизавета дізналась, що до такого їх потрібно довго привчати. Навіть сама у цьому переконалась, коли до лікаря приносили хворих дітей. Поведінкою вони нагадували диких звірів: гарчали і ховалися по кутках. Ці діти не часто бачать чужих людей, а тому і відповідно на них реагують. Єлизавета й сама якось зайшла до будинку, що був далеко від основних шляхів. Там побачила дівчинку трьох років – з двома косичками, що стирчали над головою. Сині очі малечі блищали від зацікавлення, але коли Єлизавета наближалась, дівчинка також починала гарчати. Мати пояснювала, що дівчинка постійно з тваринами і тому наслідує їх.
Фінська Лапландія. Фото з https://www.flickr.com
Не втекли від дітей і дорослі. Єлизавета пригадує, що у її не надто тривалому перебуванні в Лапландії був момент, коли лікар, який приймав її у себе, упродовж двох днів не промовив до неї жодного слова за обідом. З часом він починав спілкуватися з нею все більше, але ці розмови все одно були скромними і небагатослівними. Говорили німецькою, адже української він не розумів, Єлизавета ж не знала фінської мови. Вона швидко призвичаїлась до такої особливості свого тимчасового господаря. Головне – що він багато працював і сумлінно та вправно виконував свою роботу.
Вид у Лапландії. Зображення з газети “Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Усі особливості життя місцевого населення, а також специфічні риси окремо взятих індивідів Єлизавета Скоропадська пояснювала “всепоглинаючою тишею та великими просторами, які панують довкола, впливаючи на кожного”. Характерно, що все для неї дивне у поведінці місцевих жителів вона не засуджувала, а намагалася зрозуміти і пояснити. Може тому й описала довколишню реальність настільки точно й багато в емоційному плані.
Львів виник навколо річки Полтва. Вона зрошувала поля, крутила млини та, наповнюючи міські рови, захищала його від ворогів. З часом місто виросло, ліси вирубали а Полтва обміліла. Львів продовжував розвиватися і Полтва почала створювати як логістичні, так і естетичні проблеми. Бо каналізація з будинків міста йшла прямо у річку. Було прийнято рішення закрити Полтву подалі від людських очей, а над нею облаштувати громадський простір.
Полтва – підземна річка Львова
Полтва бере свій початок на Погулянці. Вона тече через центр міста до вулиці Липинського а далі на очисні споруди. Першими сховали Полтву сучасні проспект Шевченка та Маріїнську площу. Це сталося у другій половині 19 ст. Склепіння колектора виклали з каменю та цегли, бетону в ті часи ще не знали. Сьогодні це є найстаріша частина підземної Полтви.
Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (на задньому плані будинки 9 та 10)Найстаріша частина колектора під Маріїнською площею. Фото А. Роюк.
На початку 20 ст. поступово закривають проспект Свободи. Кожних кількасот метрів вони облаштовують входи у колектор. Зазвичай це були широкі сходи якими можна було знести всі необхідні інструменти та будматеріали. Цими входами в Полтву користувалися спеціальні люди – каналєжі, для чистки та обслуговування колектора. В цей же час зводиться і наш Оперний театр. В процесі будівництва театру було зміщено русло Полтви праворуч. То ж вона тепер почала текти рівно між двома театрами.
По центру річка Полтва. Ліворуч майбутній оперний Театр. Праворуч – театр ім. М. Заньковецької. Кам’яний виступ в колекторі Полтви можна побачити ще досі.Сходи в колектор ПолтвиВихід сходами з колектора Полтви на поверхнюНа поверхні вихід зазвичай закривають металевими листами.
У міжвоєнний період була закрита ділянка Полтви аж до перехрестя вул.Чорновола-Липинського. В радянський час колектор продовжили до очисних споруд. З того часу Полтву на поверхні побачити стало неможливо і вона стала легендарною.
Міст на проспекті В. Чорновола і Полтва.Польська частина колектора. Вересень 1931 року. Фото М. БаландюхПолтва в радянському колекторі після кільця Чорновола-ЛипинськогоПобудовано вересень 1966 року. Вони що, колектори тільки у вересні будують?Навіть тут у зливу вода піднімається аж до стелі. Спускатися в Полтву можна лише в суху погоду!
«Зовсім зовсім неможливо?» – спитається уважний читач. «А як же входи для каналєжів!». І справді! Ці входи збереглися до сьогодні і ними користувалися дігери для комфортного спуску під землю. Користувалися, поки і їх остаточно не закрили. Деякі входи навіть заклали бруківкою, для надійності.
А Ви б хотіли побачити Полтву на власні очі? Якщо так то підтримайте будь ласка петицію по відкриттю одного з входів у Полтву для відвідувачів. Недавно розпочалася реконструкція фонтану коло Оперного театру. Саме зараз в нас є нагода домогтися відновлення тут безпечного входу в Полтву для всіх львів’ян!
Річка Полтва, район проспекту Свободи
Під одним з люків коло фонтану є широкі сходи в Полтву. Ними навіть можуть розминутися дві людини. Сходи ведуть до бетонного узбережжя річки.
Майбутній вхід у Полтву
Є пропозиція замість люку зробити культурний портал зі сходами, а на узбережжі Полтви встановити поручні! Сходи можуть закриватися горизонтальними дверима і не псувати вигляду площі. Через них кожен бажаючий зможе безпечно попасти в Полтву та побачити Львівську Легенду на власні очі. Зможе побувати у справжніх львівських підземеллях на сфотографуватися на фоні стометрівки та Оперного театру знизу.
Сходи від фонтану у Полтву
Поручні потрібні щоб ніхто випадково не впав у воду. А також не вирішив самостійно продовжити екскурсію Полтвою. Також потрібно буде встановити додаткове освітлення для гарних селфі-фотографій.
Тут може бути огорожа і за якою стоятимуть відвідувачі
Питання 1: А якщо дощ і підніметься вода?
Відповідь: Нічого страшного. Вода піднімається поступово і люди спокійно вийдуть нагору.
Питання 2: Небезпечні гази?
Відповідь: Їх там немає. Полтва в центрі міста чудово вентилюється. Для ще більшої безпеки можна вище по течії встановити газоаналізатор. У випадку небезпеки він завчасно вмикатиме аварійну сигналізацію і люди спокійно вийдуть.
Питання 3: А там смердить?
Відповідь: у Полтві не смердить. Для особливо чутливих носиків можна видавати марлеві пов’язки змочені парфумами (або віскі 😊 ).
“Вид на оперний театр від сходів
Портал в Полтву буде закриватися на ключ. Інакше там поселяться безхатьки бо тепло. Людина, що слідкуватиме за порталом, також чиститиме поручні та сходи від бруду після сильних злив. Це зазвичай стається кілька раз на рік влітку.
Сходи праворуч вдалині. Вид з оперного театру і прожектора
Цей проект можна зреалізувати за 2-3 дні. Металеві двері, поручні та освітлення коштують, відносно вартості фонтану, недорого. Тож чому б владі це не зробити?! Багато львів’ян тільки чули про Полтву і ніколи її на власні очі не бачили. А дуже б хотіли.
Як ще більш безпечний варіант можна повністю засклити набережну. Але тоді не буде того відчуття підземелля. Зрештою у засклінні немає потреби. В Празі, наприклад, відвідувачі у діючий колектор ходять так. Якщо можна там, то чому не можна у Львові?
На жаль вода в річці Полтва зараз не є чистою. Бо це не тільки річка, а й каналізація. Тим не менше я впевнений що більшість львів’ян захочуть хоча б один раз побачити свою легендарну річку на власні очі. А також показати її своїм дітям. То чому б владі не прислухатися і не зробити це для нас?
Під цим люком є сходи в Полтву.
Мені не страшно його палити на весь інтернет. Люк важкий як холєра ще й моцно приріс до обойми. Мені шкода тих робочих які змушені будуть його відкривати. Хіба що екскаватором…
18 грудня 2019 р. о 15 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття різдвяно-новорічної виставки творчих робіт вихованців Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв “Зимова казка”.
На виставці представлені понад 50 художніх робіт на різдвяно-новорічну тематику учнів 8-11 класів.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Різдво – це особливий час родинного тепла та затишку, коли дотримуються традицій та звичаїв, коли збираються за одним столом, час коли творять та вірять у дива. Цей святковий настрій із запахом цинамону, загадкові образи зимової магії, духу Різдва намагались відтворити та передати глядачу наші учні.
Гармонія кольору та форми, динамічні сюжетні ліній, цікава композиція вдало поєднані в графіці, живописі та роботах в техніці холодного батику. Ця виставка є своєрідним підсумком навчального семестру, де учні мали змогу використати здобуті знання з кольорознавства, композиції та живопису, в своїх творчих роботах.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Довідка: Львівський художній ліцей при ЛНАМ розпочав роботу 1 вересня 2010 року. Це загальноосвітній навчальний заклад з профільною спрямованістю освіти та наданням практичних навичок учням середнього та старшого шкільного віку (8 – 11 класи) у галузі образотворчого мистецтва.
Окрім загальноосвітніх дисциплін ліцеїсти вивчають композицію, рисунок, живопис, кольорознавство, текстиль, народні промисли тощо.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Основною метою ліцею є виявлення обдарованих дітей середнього та старшого шкільного віку (8 – 11 класи) в галузі образотворчого мистецтва, а також сприяння реалізації творчих здібностей талановитої молоді, яка зможе продовжувати навчання у Львівській національній академії мистецтв, а також в інших профільних навчальних закладах України.
За роки навчання ліцеїсти ставали неодноразовими переможцями різноманітних художніх конкурсів міського, обласного, всеукраїнського та міжнародного рівнів, а також переможцями ІІ та ІІІ етапів Всеукраїнських предметних олімпіад з базових дисциплін.
Пропонуємо нашим читачам переглянути столітні світлини із одного із сіл на Львівщині. Мова йде про населений пункт, що знаходиться у Бродівському районі й носить назву Білявці.
З історії села відомо, що перші письмові згадки про нього датуються початком XVI століття.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Білявцях, поч. ХХ ст.
На світлинах часів Першої світової війни ми можемо побачити дерев’яний храм – церкву Покрови Пресвятої Богородиці. І що саме цінне навколо храму прихожан, серед яких місцеві жителі та мешканці із сусідніх сіл.
Історія церкви Покрови Пресвятої Богородиці є дуже цікаво. Вона була зведена у 1884 році. Місце було вибране не випадково, до того там теж стояла церква.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
Новий храм був хрещатим в плані, виконаний у візантійському стилі. Навіть відомо, що ковальські роботи для неї виконав майстер М. Голиновський, а роботи по каменю — майстри Я. Стеблак та М. Дацюк. Біля церкви знаходилась гарна дерев’яна дзвіниця. Проте в роки першої світової війни церква згоріла, тому зображення, яке вдалось знайти, насправді є унікальним і цінним для мешканців села.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
1928 року белзькими майстрами Йосифом та Володимиром Літовинськими була споруджена нова дерев’яна церква. Маляр Д. Якимович у 1930-х роках розмалював вівтар церкви. До 1939 року покровителем церкви була «Банкова спілка Вільгельма Шмідта» з Бродів. У 1946—1961 роках храм був діючим, а 1961 року закритий. Лише за 30 років, у 1991 в храмі було відновлено богослужіння.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
Також на знайдених світлинах можна побачити біженців в роки Першої світової війни, можливо це місцеве населення, перед евакуацією на схід. Достеменно невідомо. Проте видно, що люди з майном, худобою кудись їдуть в пошуках кращої долі й вимушено покидають домівки.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
