Символ львівської преси — висотку видавництва «Вільна Україна» (перетин вул. Великого Великого і Стрийської) — хочуть знести, натомість на її місці спорудити багатоцільовий офісно-комерційний центр із вбудовано-прибудованими об’єктами громадського призначення та підземний багаторівневий паркінг на три поверхи. Про це пише Високий Замок.
Про це йшлося під час громадського обговорення проекту внесення змін до детального плану території у межах вулиць В. Янева, Стрийської, Володимира Великого й залізничної колії.
Будинок преси – видавництво “Вільна Україна”. Фото 1980-х рр.
Рішення про внесення змін до ДПТ ще 12 квітня ухвалив виконком ЛМР, замовником проекту є управління архітектури та урбаністики департаменту містобудування ЛМР, повідомляє Портал депутатів ЛМР. Під час обговорення архітектор проекту Роман Андрусишин відзначив, що детальний план території був затверджений у 2017 році. Як виглядатиме сама споруда офісного центру, визначатимуть на спеціально оголошеному конкурсі. Зараз вказані лише його параметри. На думку Романа Андрусишина, цей об’єкт може урізноманітнити цей район, стати його домінантою з-поміж житлових будинків.
Проектом також передбачається реконструкція вулиці Янева з розширенням дорожнього покриття та переміщенням її «червоних ліній» на 18 метрів у бік військової частини. Пропонується облаштувати додаткову смугу, яка пропускатиме транспорт у піковий час.
Будинок преси – видавництво “Вільна Україна”. Фото 1980-х рр.
Довідка «ВЗ»
Комплекс поліграфічного комбінату видавництва «Вільна Україна» збудований в 1974 р. Стиль будівлі — промисловий радянський модернізм. Будівля складається із 13-поверхової офісної вежі редакційно-видавничого корпусу, триповерхового виробничого газетного корпусу, триповерхового типографського корпусу, складських приміщень. Верхівку вежі вінчав величезний портрет Леніна із неонових трубок, який світився в темну пору доби. На фасаді з боку нинішньої вул. В. Великого помістили бронзовий бюст більшовика Артема (за тодішньою назвою вулиці). Уся площа перед комбінатом була засаджена трояндами.
Видавництво Вільна Україна у Львові, 2010 рік.
До новозбудованого поліграфкомбінату переїхали редакції тодішніх обласних газет — «Вільна Україна», «Львовская правда», «Ленінська Молодь», там же розміщувалася обласна друкарня. У приміщенні також відкрили їдальню на 120 місць, буфет та актовий зал на 500 місць.
Згідно із архівними документами видавництва, на ті часи нова друкарня стала великим досягненням львівської поліграфії — потужність газетного виробництва становила один мільярд тридцять два мільйони чотиришпальтових газет формату А2 щорічно. Для Львова завершення будівництва поліграфічного комбінату стало великою подією. Газети друкувалися для шести областей західного регіону. За ніч використовувалося майже два вагони газетного паперу.
Перепоховання воїнів Української Повстанської Армії на Личаківському цвинтарі
Вчора, 14 жовтня 2019 року, у День захисника України та День створення Української Повстанської Армії на Личаківському цвинтарі перепоховали воїнів УПА. Місце поховання вояків знайшли у селі Щирець Пустомитівського району.
Перепоховання воїнів Української Повстанської Армії на Личаківському цвинтарі
На полі почесних поховань № 86-А перепоховали Михайла Мочурад-Савура та Дмитра Онищака, які героїчно загинули у вересні 1951 року у селі Сороки Пустомитівського району. Це унікальна подія, адже не завжди дослідникам вдається ідентифікувати вояків Української повстанської армії.
Перепоховання воїнів Української Повстанської Армії на Личаківському цвинтарі
Останки ексгумувало КЗ ЛОР «Доля» завдяки співпраці з організацією «Меморіал» імені Василя Стуса» та ініціативи родичів.
Перепоховання воїнів Української Повстанської Армії на Личаківському цвинтарі
Зазначимо, що КЗ ЛОР «Доля» цьогоріч на Львівщині віднайдено та ексгумовано 6 воїнів Української повстанської армії, 2 з яких сьогодні перепоховали на Меморіалі невідомому вояку УПА Личаківського кладовища.
Сьогодні маємо цікаву колекцію світлин, що були зроблені на Львівщині в 1980-ті роки. Метою цієї фотопідбірки було показати туристичний потенціал Львівщини для відпочинку.
Малі рибалки. 1980-ті рокиВідпочинок на Львівщині. 1980-ті рокиПейзаж на Львівщині. 1980-ті роки
Варто зазначити, що сьогодні санаторно-курортне лікування та відпочинок займає провідне місце в структурі туристичного комплексу Львівщини. В області діє 106 відповідних закладів: санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, бази та установи 1-2 денного перебування.
Санаторій «Дніпро», Трускавець. 1980-ті рокиНа Дністрі. 1980-ті рокиВ гірських долинах Карпат. 1980-ті роки
Серед регіонів України за кількістю санаторно-курортних та відпочинкових (оздоровчих) закладів Львівська область посідає восьме місце, а за кількістю санаторіїв і пансіонатів з лікуванням — друге.
16 жовтня 2019 року о 16.30 усіх охочих запрошують до Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) на презентацію книги Романа Лехнюка «На порозі модерного світу: українські консервативні середовища в Галичині в першій чверті ХХ століття».
У книзі проаналізовано три галицькі суспільно-політичні й культурно-інтелектуальні середовища, у діяльності яких у першій чверті ХХ ст. знаходила вияв українська консервативна думка – русофілів, християнських суспільників і Греко-католицьку церкву. Їхній консерватизм був не так цілісною ідеологією, як стилем мислення.
Роман Лехнюк
Попри різноманітність форм і практик українського консерватизму в Галичині, історія цих середовищ проливає світло на чимало спільних дилем, які виникали у зв’язку із суспільною модернізацією краю. І далеко не всі ідеї й починання консерваторів, що з’явилися на порозі модерного світу, пройшли випробування часом.
У книжці можна знайти чимало влучних спостережень про політичну культуру Галичини. До розмірковувань заохочуватимуть також наведені паралелі з історії польських, чеських, словенських і українських (наддніпрянських) консерваторів.
Обкладинка книги Романа Лехнюка “На порозі модерного світу”
Про автора:
Роман Лехнюк – історик. Народився і мешкає у Львові. Випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, асистент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету “Львівська Політехніка”. У 2018 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Українські консервативні середовища в Галичині в першій чверті ХХ століття: національно-політичний аспект». У рамках міжнародних програм академічної мобільності читав лекції у Віденському університеті й Педагогічному університеті в Кракові . Автор понад двох десятків наукових і низки публіцистичних текстів. Сфера наукових зацікавлень: історія ідей фі політичних рухів у Центрально-Східній Європі ХІХ-ХХ століть.
Сьогодні, 14 жовтня 2019 року, об 11:00 відбудеться публічний виступ Гайдемарі Стефанишин-Пайпер у стартап-школі Національного університету «Львівська політехніка».
З нагоди Всесвітнього тижня космосу Посольство США в Україні організовує візит Гайдемарі Стефанишин-Пайпер до України.
Як повідомляє Національний університет «Львівська політехніка», під час цього візиту заплановано зустрічі зі студентами та молоддю, в ході яких американська астронавтка, українка за походженням, розповість про особливості роботи міжнародного екіпажу на МКС і поділиться своїм досвідом перебування на космічній станції.
Минуле віддалене. Ледь вловиме. А ще менш – зрозуміле. Через що періодично, подібно згадуванню героя Умберто Еко – Сімоне Сімоніні, у нашому публічному просторі з’являються спроби переосмислення суперечливих епізодів пройдешнього. Одним із них, з огляду на територіальну близькість та історичну спільність, є момент польських повстань і зокрема того, яке відбулось у 1863–1864 рр.
Тоді, окрім політичного виміру, як і у будь-якій іншій історичній події, ішлося про індивідуальні долі його учасників. Це належно відстежується на прикладі львів’янина, який мав наукові студії у Франції, а в період повстання очолив загін, який рухався у напрямку Волині, публіциста Лешека Вишневського (Leszek Wieśniewski).
“Довге” XIX століття
Важливим набутком модерної доби була революція. Як панацея. Інструмент змін. Призвідниця, або альтернатива реформ. Через неї Європою, починаючи з Французької революції (1789 р.), бродив привид радикальності.
Утім, тодішні газети зосереджувалися не лише на ній. Прагнучи, коли це було можливо, вертатися до витоків спокійної державної розбудови. Одним із яскравих підтверджень, що перелаштовувати державну машину на нові рейки можна, була травнева Конституція Речі Посполитої (1791 р.), про яку із розмахом на початку XIX ст. писала лейденська “Gazette”. Та бачилась, як поміркована, не різка ззовні, але значима з точки зору внутрішнього облаштування, трансформація, що мала слугувати у подальшому орієнтиром для інших країн. Автори публікації навіть розщедрились на метафору “подих ідеї/слова”, аби донести новацію до своїх читачів.
Попри такий ентузіазм, мирна реґуляція річпосполитського проєкту закінчилась невдачею. А з 1795 р. ці терени остаточно були розділені між трьома імперіями. Швидкі спроби реінкарнувати її у наполеонівських арміях були безуспішними, призвівши до поділу місцевої інтелігенції на прихильників і опонентів відкритого збройного опору. Фактором, який його визначав, була політика Російської імперії, якій дісталась більшість земель. За традицією вона була спрямована на поглинення народів, які її складали. Провокуючи тим самим непокору/самоусвідомлення, що вилилося у повстання проти царату у 1830–1831 рр. і 1863–1864 рр. Вони охопили ареал колишніх кордонів Речі Посполитої, а з ними і терени сучасної Волині.
Чарльз Верньє. Січневе повстання, політична сатира, polona.pl
Походження і біографічні штрихи
Лешек Вишневський від народження був пов’язаний із повстаннями. Його життя розпочалося у момент, коли листопадовий виступ 1831 р. перебував у завершальній фазі. Дитинство уродженця шляхетської родини гербу Прус минуло у містечку Самбір, що на Львівщині. Його дорослі кроки складно відстежити, але з певністю можна твердити, що хлопець пішов стопами свого батька, який мав декілька виправ у складі полків Австрійської імперії. Найімовірніше, перший військовий досвід він отримав у розпал революційної “весни народів” в Угорщині. Та продовжила єднати його життя із протестними рухами. Тут наш герой, будучи імперським підданим, перейшов на бік повстанців, з огляду на близькість і підтримку ідей реформування імперії на засадах децентралізації.
Цей факт істотно вплинув на його подальше життя. Через участь у революції він був відсторонений від служби, що стало причиною переїзду до Парижу. У французькій столиці розпочалися його студії фортифікаційної справи. Пізніші відомості вказують на те, що у 1862 р. він повернувся до рідних земель, ставши редактором знаної львівської “Gazety Narodowej”. Філософію підходів і практичні рекомендації ведення якої можемо відчитувати зі збереженого листа Л. Вишневського.
‘BędącaniecelemTwojegożycia’: секрети успішної газети
Згаданий лист охоплює чотири сторінки і написаний 9 жовтня 1862 р. Адресатом, до якого у тексті висловлено безліч претензій, був відомий польський журналіст, наступний редактор газети – Ян Добжанський, який поставав у ролі неофіта публіцистики і аморальної людини.
Але перед тим, як критикувати, Л. Вишневський подав своє бачення ролі газети, відповідно і місця редактора у публічному просторі. Неосвіченість, безпринциповість і заангажованість – чинники, які не лише здатні були зруйнувати роботу попередників, а й збити з пантелику значну частину цільової читацької авдиторії. Для того, аби таке не трапилося, слід з належною увагою висвітлювати події, те, що “nas boli”, відстежуючи при цьому те „czego nam potrzeba”, майстерно уникаючи пасажів із „wszechświata polityki”. Таку рецептуру треба було довершувати повсякденними історіями з життя, а також, короткими історичними екскурсами.
Успіх газети залежав не лише від інтелектуальної спромоги редактора, а й від його поведінки, моральних орієнтирів. На щастя для автора листа, ці речі не були притаманні Я. Добжанському, який „włoczyl się po szynkowniach i kawiarniach”. Окрім того, його колезі був властивий інший непростимий гріх – „chwilowy tryumf własnych opinii”, який не сприяв популярності газети. Примітивні підходи нового редактора, на думку адресанта, були також видні на прикладі однобічного осуду минулого ладу і вихвалянь теперішності.
Критичні ремарки Л. Вишневського не завадили Я. Добжанському провести на керівних ролях газети ще двадцять років. Тоді як автор листа, із зміною політичної ситуації, полишив кабінетність і журналістику на користь участі в повстанні.
Едмунд Ружицький, фото з Вікіпедії
Лешек Вишневський і повстання
Згідно із адміністративним розмежуванням, на усіх теренах колишньої Речі Посполитої, ще до початку повстання, утворювались координаційні центри, які мали готувати і організовувати рух. Відповідальним за розгортання повстання на Волині був призначений офіцер Едмунд Ружицький (Różycki). За його планами, війська мали рухатися із Житомирщини, поступово відкидаючи імперські частини. Утім, події перших місяців показали малоуспішність цієї стратегії.
Карта бойових дій 1863-1864 між Литвою і РосієюГрупа в`язнів із загону Ружицького, Sokołowski A. Powstania styczniowie 1863-1864, s. 264
У біографії Л. Вишневського повстання було закарбоване потрійним сюжетом. У тому ж 1863 р. він із іншими добровольцями організував військове формування, яке перетнувши кордон Австрійської імперії, дісталось Волині. Тут-же, поблизу містечка Свинюхи (сьогодні с. Очеретне Тернопільської області) вони вперше вступили у бій, який був короткотривалим і закінчився невдачею.
Січневе повстання. Битва під Ковелем
Поразка змусила переглянути плани. Л. Вишневський залишив Волинь і приєднався до частин Яна Плахти, які локалізувалися у Люблінському воєводстві. З ними він взяв участь у битві під с. Тучапи, після поразки у якій знову повернувся на Волинь. Наприкінці липня ексредактор львівської газети прийняв участь в третьому своєму бої, який відбувся поблизу с. Коритниця (суч. Володимир-Волинський р-н.). Під час кампанії його було поранено і дещо згодом перевезено до Володимира-Волинського, де 27 листопада 1863 р., за рішенням місцевого військового суду, страчено. Поховання відбулося у Львові на Личаківському кладовищі.
Могила Л. Вишневського
Життєвий шлях Лешека Вишневського з’єднав низку локусів, охопивши у тому числі Волинь. Дії і спосіб мислення, очевидно, вказували на його патріотичну – польську позицію. Але такі його цінності не вимагають тепер ізолювати ці фрагменти із спільної історії, радше, примушуючи звертатися до вдалої математичної метафори сучасного французького історика Даніеля Бовуа – трикутник, де українськість, російськість і польськість переплелись в єдине у тривалому XIX ст.
У середу, 9 жовтня, у Львові презентували збірку «Соло надірваних струн», до якої увійшло 25 новел дружин загиблих на російсько-українській війні Героїв.
Ця книга з позначкою «Львівщина» стала першою із серії. За задумом авторів, усього має вийти 25 томів, повідомляється у матеріалі кореспондента Дивись.info.
Автором ідеї є колишня тернополянка, яка сьогодні мешкає у Португалії, Марія Дребіт. Саме її перу належать короткі поетичні епіграфи до кожної новели. Тексти книги готувала Наталія Хаммоуда, котра живе у Тунісі. Тому розповіді від дружин Героїв отримувала в електронному вигляді.
Модераторка заходу, директорка Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Світлана Ткачук зауважила, що історії жінок часто-густо схожі між собою, подекуди наче написані під копірку.
Будівництво пам’ятного знаку «Героям Вовчухівської офензиви»
Заходами на 2019 рік програми «Охорона і збереження культурної спадщини Львівської області на 2018-2020 роки» передбачено реалізувати «Будівництво пам’ятного знаку «Героям Вовчухівської офензиви» в с.Вовчухи Городоцького району Львівської області». Про це повідомляє прес-служба ЛОДА.
Департаментом архітектури та розвитку містобудування ЛОДА, як замовником будівництва організовано процес спорудження пам’ятного знаку у Вовчухах.
Сьогодні за кошти обласного бюджету завершено найскладніший етап будівництва, а саме: сформовано земельну ділянку під меморіал, облаштовано бетонну основу для пам’ятника та розпочато мощення і влаштування сходів.
Унікальною знахідкою увінчалися пошуки рівненських археологів на давньому городищі в Гощі. Подібних знахідок набереться не більше десятка в Європі, твердять вони. Про те, що тисячоліттями ховала в собі гощанська земля, розповів керівник експедиції Олексій Войтюк.
Олексій Войтюк розповідає про археологічні пошуки в Гощі
Тисячолітня історія Гощанщини поповнилася новими відкриттями, зробленими під час майже дворічної археологічної експедиції. Під час розкопок було знайдено артефакти періоду бронзової доби, доби раннього заліза, раннього Середньовіччя та Середньовіччя. На розкопуваній ділянці віднайдено сліди чотирьох об’єктів. Як припускають дослідники, перший — це господарська будівля періоду Х-ХІ століть; другий об’єкт — імовірно житлова споруда VI тисячоліття до нашої ери; третій — залишки житла ІХ-Х століть. І четвертий об’єкт попередньо датують періодом бронзи, тобто ІІІ тисячоліттям до нашої ери.
Ці знаряддя пролежали в землі сотні роківЩе одна знахідка
Керував розкопками на Гощанському городищі науковий співробітник Інституту археології Національної Академії наук України завідувач відділу давньої історії та археології Рівненського обласного краєзнавчого музею Олексій Войтюк. Він під час прес-конференції в краєзнавчому музеї розповів про результати дворічних пошуків.
Серед уже звичних для археологів фрагментів керамічних і металевих виробів побутового і можливо військового чи мисливського призначення цього разу трапилися по-справжньому унікальні знахідки.
Ще знахідки з Гощанського городищаНожі. якими імовірно користувалися стародавні вояки
“Знайшли цікаві ножі, — розповідає Олексій Войтюк. — Зазвичай такі ножі спеціального призначення знаходять у похованнях біля лука і стріл. Вони невеличкі, не заважали при ходьбі. Імовірно такі ножики носили воїни ХІ-ХІІ століть. Я зробив до них руків’я, щоб можна було уявити їх повністю”.
Дрібничок при розкопках не буває
Найціннішою знахідкою експедиції є, за словами Олексія Войтюка, поховання з людським кістяком, яке датується, за попередніми даними, 3-4 тисячоліттям до нашої ери і належить до волино-люблінської культури. Причому кістяк виявили на глибині всього 50 сантиметрів від нинішньої поверхні поруч із розкопаною торік житловою будівлею. Кістяк належав жінці віком 30-40 років, яка мала хворобу зубів, припускають дослідники.
Якою була жінка. чий кістяк знайшли археологи, досліджуватимуть київські антропологи
“Це унікальна, рідкісна знахідка, — розповідає Олексій Войтюк, — На території Європи подібних не більше десяти. Цікаво, що в ті часи не було спеціальних місць для поховань. Померлих захоронювали просто на подвір’ях садиб. Коли ми починали розкопки, то й припустити не могли такої удачі, адже кістяк практично цілий. Для волино-люблінської культури було характерним, ховаючи покійників, руйнувати їх тіла. Це така ритуальна руйнація, щоб покійник не зашкодив живим. На кістяку ми можемо побачити скрючений хребет, відокремлені ноги. Сказати щось про статус жінки поки що складно. Адже поруч із нею не було знайдено ані знарядь праці, ані прикрас, ані якихось інших предметів. Наразі кістяк забрали на дослідження антропологи в Київ. Потому кістяк поповнить експозицію нашого музею”.
Фото з сайту Гощанської селищної ради (http://hoshcha-rada.gov.ua/2018/07/02/)
За словами Олексія Войтюка, розкопки триватимуть, тому, не виключено, що цікаві знахідки ще будуть. Планують рівненські археологи й нові дослідження в Рівному. Зокрема, як каже Олексій Войтюк, невдовзі розпочнуть розкопки на території міського пляжу поруч із Басівкутським озером. Вочевидь, і тут рівнян очікують нові відкриття з минулого нашого міста.
У понеділок, 14 жовтня 2019 року, у Львові відзначатимуть День захисника України. Про програму заходів розповів на брифінгу директор департаменту внутрішньої та інформаційної політики ЛОДА Андрій Ковальський.
О 9:00 14 жовтня на Меморіалі воїнів УПА на Марсовому полі відбудеться перепоховання двох бійців УПА – Михайла Мочурада «Савура» та Дмитра Онищака «Явіра». Двоє бійців загинули у вересні 1951 року в селі Сороки на Пустомитівщині. Раніше вони були поховані у Щирці, але родина Михайла Мочурада ініціювала перепоховання.
Як зазначив керівник КП «Доля» Святослав Шеремета, це унікальний випадок, коли за допомогою документів та архівів вдалося точно ідентифікувати, кому з бійців належать останки. За його словами, цього року КП «Доля» знайшло останки ще 4-х, вже невідомих, вояків УПА.
Після урочистого перепоховання, о 10:00, на Личаківському цвинтарі вшанують пам’ять Героїв Небесної сотні та воїнів АТО, які загинули на Сході України.
Об 11:00 14 жовтня у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла відбудеться молебень за Україну.
О 13:00 львів’ян запрошують на площу біля пам’ятника Шевченку, де нові ліцеїсти складатимуть присягу. Як зазначив заступник начальника навчального закладу Тарас Гривул, цього року в ліцей прийшли 26 хлопців з родин Героїв Небесної сотні та учасників АТО.
О 14:30 містян запрошують на відкриття Будинку воїна на вул. Короленка, 1а. Тут можна буде дізнатись, як він працюватиме та які заходи тут відбуватимуться.
О 15:00 у дворику ЛОДА відбудеться «Зустріч побратимів», на яку запрошують ветеранів АТО та волонтерів.
9 жовтня 2019 року Національний банк, продовжуючи серію “Видатні особистості України”, ввів в обіг пам’ятну монету “Іван Труш” номіналом 2 гривні. Монета присвячена Івану Трушу (1869-1941) – художнику, мистецтвознавцю, літературному і художньому критику та видавцю.
Сучасники називали його “поетом сонця”. Адже він прославився як автор ліричних серій пейзажів – “Захід сонця в лісі”, “Дніпро біля Києва”, “Місячна ніч над морем”, “Могила Тараса Шевченка в Каневі” тощо.
Іван Труш створив близько 350 психологічних портретів. Художник не малював випадкових людей. Він мав знати щось про людину, бо хотів відтворити не лише зовнішність, а й характер. Опинившись в епіцентрі культурного життя та будучи особисто знайомим із видатними людьми своєї епохи, Іван Труш створив прижиттєві портрети Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Лисенка, Василя Стефаника, Михайла Драгоманова, Івана Нечуя-Левицького та інших.
Іван Труш
Художні твори Івана Труша мали особливий успіх у Кракові, Відні, Софії, Лондоні, Києві. Мати картину з його підписом в оселі було ознакою аристократизму та інтелігентності.
На аверсі монети розміщено стилізоване зображення фрагмента картини Івана Труша “Трембітарі” та факсиміле художника.
Іван Труш «Трембітарі» 1905р.
На реверсі на дзеркальному тлі палітри з пензлями знаходиться портрет митця.
Художники: Володимир Таран, Олександр Харук, Сергій Харук.
Скульптор – Володимир Атаманчук.
Стоматологічна амбулаторія, Володимир-Волинський, 1916 р.
В Австрійському державному архіві у Відні, зберігається безцінна колекція світлин, які були зроблені 100 років тому на території України. Велику цікавість представляють кадри, на яких можна побачити побут солдат та тогочасних українців.
Вдалось розшукати раніше невідомі фото, які показують в яких умовах 100 років тому лікували зуби. Можемо побачити умови в яких лікували зуби в місті Володимирі-Волинському на Волині і порівняти з польовими умовами десь на Галичині.
Стоматологічна амбулаторія, Володимир-Волинський, 1916 р.
Як бачимо, військові дантисти на Галичині обслуговували пацієнтів просто на вулиці. Незважаючи на досягнення стоматології в XX столітті, солдати на фронті мали стоматологію XІX століття. І якщо виникала проблема з зубами, бійцям доводилося проходити всі кола пекла. Фото не передають криків солдат, яким можливо, лікували зуби без знеболення. На жаль, умови життя солдат, особливо в Першій світовій війні, не сприяли гарній гігієні рота.
Лікування зубів в польових умовах, Галичина, 1916 р.
Для військових усіх армій часів Першої світової війни, стоматологія цікавила менше, ніж епідемії, які могли б знищити армію. Стерегтись тоді варто було холери, тифу або лихоманки, тому зуби були явно не на першому місці.
Стоматологічний кабінет с. Микуличі, Волинь, 1917 р.
До слова, на одному із фото бачимо кабінет військового дантиста, який обслуговував солдат австрійської армії. Фото зробили в селі Микуличі, поблизу міста Володимир-Волинський, що на Волині.
Приміщення стоматологічного кабінету, Галичина, 1917 р.
У ті часи через брак професійних дантистів нерідко стоматологічні послуги надавали представники таких професій, як: банщики, цирульники та навіть ювеліри. Сотні людей гинули тоді від заражень і інфекцій, адже не отримали необхідного нагляду та лікування від професіоналів, яких просто тоді ще не було.
Стоматологічна амбулаторія, Володимир-Волинський, 1916 р.
На початку ХХ століття професія дантиста була дуже затребувана. Адже як стверджує статистика, наприклад, в 1902 році при загальній чисельності населення Російської імперії в 140 мільйони осіб в країні був лише 221 фахівець зі стоматології. Отож на одного лікаря припадало аж 60 тисяч пацієнтів.
Лікування зубів в польових умовах, Галичина, 1916 р.
Якщо ви уважно звертали увагу на фото своїх предків та ретро світлини українців кінця ХІХ – початку ХХ століття, то дуже рідко, або взагалі ніколи не бачили посмішок, чому? Саме тому, що більшість тогочасних людей, зокрема, селян, в очі не бачили стоматологічного крісла.
Стоматологічна амбулаторія, с. Павловичі, Волинь, 1916 р.
Наприкінці ХІХ століття існувало одночасно два поняття «дантист» та «зубний лікар». В чому ж полягала різниця? «Дантистом» можна було стати після навчання в приватних кабінетах, а «зубним лікарем» після навчання в приватних стоматологічних школах. В ті часи кожен дантист повинен був за свій рахунок придбати ручні інструменти і стоматологічний матеріал.
Стоматологічний кабінет, Галичина, 1917 р.
Саме поняття дантист з’явилось не так вже й давно, в 1838 році. Тоді, щоб отримати право називатись справжнім дантистом потрібно було здати екзамени на одному із медичних факультетів тогочасних вишів, зробити кілька вдалих операцій та показати, що ти вмієш вставляти штучні зуби.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського - «DMH Lviv AR».
Вчора, 10 жовтня 2019 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського (вул. Івана Франка, 154) відбулася презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
Додаток доповненої реальності «DMH Lviv AR» – це можливість за допомогою смартфону віртуально «прогулятися» меморіальним будинком всесвітньо відомого історика, автора монументальної праці «Історія України-Руси», голови Української Центральної Михайла Грушевського.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
“Ідея цього проекту виникла близько року тому. Але для його реалізації потрібні були достатньо великі, за музейними мірками, кошти, тож ми вирішили написати заявку на грант від Українського культурного фонду. Адже створення такого інноваційного продукту – це великий крок вперед у збереженні та популяризації, насамперед, меморіальних музеїв, що є пам’ятками архітектури. Тому що, навіть в силу чинного законодавства не можна суттєво змінювати пам’ятку, не кажучи уже про етичні норми збереження культурної спадщини. Даний продукт дозволяє не шкодячи музеям застосовувати у своїй роботі новітні технології. Наша ідея сподобалася Українському культурному фонду і її реалізація відбулася за його сприяння”, – розповіла куратор проекту, учений секретар музею Софія Легін.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
Тривимірна цифрова модель будівлі дозволяє побачити пам’ятку архітектури початку ХХ століття з усіх боків і побувати у всіх закутках автентичної вілли (від підвалу до горища), де майже 12 років мешкала родина Грушевських.
Окрім того, створено моделі 23 музейних одиниць. Серед яких, раритети, що належали родині Грушевських, автентичні речі початку ХХ століття та доби Української Революції, а також модель першого пам’ятника Михайлу Грушвському в Україні та львівський пам’ятник вченому.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
«Все почалося зі сканування самої будівлі. Наша модель створена не просто, щоб подивитися для гарного вигляду, а несе повну інформацію про будівлю. У разі будь-яких робіт по частковій реконструкції даху чи, не дай Боже, щось станеться, цю модель можна використовувати для будь-яких робіт відновлення. Більше роботи пішло на сканування об’єктів. Така особливість, що половина з них досить блискучі, скляні або з порцеляни. Це величезна проблема для сканера та фотоапаратів. Потім була сама робота по оптимізації цих моделей для програм смартфонного додатку. У кінці кінців створили сам додаток», – розповів Юрій Преподобний один із засновників компанії Skeiron, що займалась розробкою додатку.
Додаток «DMH Lviv AR» розроблено для платформ Android та IOS. Скористатися ним може кожен охочий. Для цього потрібно його безкоштовно завантажити на свій смартфон чи планшет з Play Market або Apple Store, інсталювати та, за допомогою спеціально виготовлених поштівок, які можна отримати у музеї, “пройтися” меморіальною віллою, а також зблизька переглядати родинні реліквії Грушевських, речі, якими сім’я користувалася у побуті і які були невід’ємною частиною їхнього життя, а зараз зберігаються у фондовій колекції Львівського музею Михайла Грушевського.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
Ще однією перевагою реалізації даного проекту є його мобільність. Відтепер науковці музею можуть віртуально представляти, а відтак і популяризувати постать Михайла Грушевського та музей його імені, локаційно не лише на території садиби.
Додаток розроблено командою Skeiron для Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові. Проект реалізовано за підтримки Українського культурнорго фонду.
Цими днями в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) триває виставки робіт львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук.
На виставці представлено 37 робіт. Є декілька творів 2009 року , а загалом роботи з 2012 року і по цей рік.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
“Це моя перша виставка в Національному музеї, я до неї дуже довго йшла. А ідея цієї виставки зародилася уже дуже давно. І взагалі ця тема тягнеться ще з першої моєї виставки «Дівчинка на велосипеді», де були роботи на яких зображено парк Івана Франка. Писати Львів і не писати парки – це не можливо, бо вони такі гарні і старовинні, і в центрі міста. З ним пов’язано безліч життєвих ситуацій та спогадів. Тож тема такої виставки назріла уже дуже давно. Ну я така людина, що мені потрібно щоб тема назріла, склалася в голові і тоді я вже починаю її розпрацьовувати. І можна сказати, що половину роботи я пишу реально, а половину – з голови. Тобто, в роботі я шукаю те, що задумала, те, що уявляю собі. Бо, щоб отримати кінцевий результат реальність заважає. Потрібно знайти в роботі щастя, таке кольорове відчуття. І пошук цього – це складний процес. В мене є тяжіння до абстракції, але я стараюсь якось кольорово ускладнювати, вставляти людей”, – розповідає пані Олена.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
У творах художниці, об’єднаних у живописні серії, домінує урбаністична тематика, адже одна з найулюбленіших тем авторки – тема Львова: його вуличок, скверів, парків. Олена Каменецька-Остапчук тонко відчуває міське середовище, крізь призму якого передає глядачеві свої переживання, свої мрії, свої уявлення про щастя.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
“Парки це не сад, не ліс – це частина міста по суті. І дуже приємна та важлива для мешканців міста частина, де можна погуляти, розслабитись, відпочити , подумати. Найбільше мені подобаються Стрийський парк та парк Високий замок, що, зрештою, видно з представлених робіт.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
В своїх роботах я , в першу чергу, орієнтуюся на себе, шукаю якесь своє щастя в цій роботі, задоволення від неї і , тим більше, у Львові осінь дуже гарна – і вересень , і жовтень – найкращі місяці”, – зазначає художниця.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
Мисткиня багато років поспіль розвиває свої творчі навички в оперуванні малярськими засобами. Як результат, Олена Каменецька-Остапчук взяла участь у понад 20 всеукраїнських виставках. Більш того організувала майже з десяток персональних.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
“Дя мене дуже важливо, щоб звучали кольори(це, до речі, зауважив Яців, дивуюсь, тому часто нашарування кольорової маси робиться як результат пошуку) і звучала головна ідея – це може бути композиційна деталь (як-то нога, що стирчить на роботі “Посидіти на лаві”), чи ритм гілок, чи плями хмар на небі, чи цяточки жовтого листя на воді і на зеленій траві. Якось мені Володимир Патик сказав, переглянувши мій каталог – “А Ви, Олено, думаючий художник”. Так я весь час ставлю собі задачі і намагаюсь знайти рішення,” – каже пані Олена.
Експозиція виставки львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук
Роботи художниці можна зустріти в галереї “Зелена Канапа”, арт галереї Мадам Пальмгрен, ProArt Gallery та інших. Її твори зберігаються в приватних колекціях Великобританії, Німеччині, США, Канаді, Ізраїлі.
Можна тільки уявити, яке враження справляла гора Вроновських (або Шембека), чиї схили домінують над середньою частиною вулиці Коперника, кілька століть тому. Могутнє узгір’я височіло над болотистою рівниною, а біля її стін проходила польова дорога, звана Сокільницьким шляхом, якій судилося стати нинішньою вулицею.
З глибокого яру на місці сучасної вулиці Ф. Колесси витікав струмок, що своїми водами утворював став на місці теперішнього скверу перед бібліотекою ім. Стефаника. Розмаїті легенди і перекази овіювали гору, а коріння їх сягало передхристиянських часів: правдивість їх підтверджували “величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками на вершині гори, численні знахідки перепалених людських кісток, урн і бронзових декорацій”. Як подібні перекази, так і кам’янистий ґрунт сприяли тому, що гора довгий час залишалася незаселеною.
Вулиця Академіка Колесси, шлях до гори Вроновських (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Але забобони не перешкоджали перебувати узгір’ю у приватному володінні. На початку XV ст. господарями цих теренів була родина Гольдбергів, засновників Кульпаркова (Goldberghof), пізніше володів ними Ганс Вайс, від якого вони перейшли до Мацея Мікулки. Його спадкоємці, дочка Єфросинія Пелка і син Ян, біля 1535 р. продали свої володіння місту.
В часи, коли узгір’я і навколишні терени належали місту, біля Сокільницького шляху виникають поселення, найбільшим з яких була вулиця гарбарів, інакше звана Кровищем (platea cerdonum abias Krwisko); цю назву пов’язували з трагічними подіями однієї з численних облог Львова. Пізніше, у XVII столітті під узгір’ям з’являються монастирі: на заході – костел і шпиталь Св. Лазаря, на сході – кляштор кармеліток, на півночі – домініканок.
Мури і територія монастиря Святого Лазаря. Фото 1925 року
Сама гора забудовується дворами львівського патриціату. Саме тут був двір поета і історика Бартоломея Зіморовича, “на самому трьох гір чубку”, за його словами. Двір інших патриціїв, Шембеків, надав назву горі.
Інша назва – “Турецькі шанці”, пов’язана з облогою Львова у 1672 році. Тоді тут були встановлені гармати, з яких турки і їх союзники – козаки Дорошенка, молдавани, трансильванці обстрілювали місто; табір молдаван був біля костела Св. Лазаря. Після зняття облоги “найбідніші разом з жебраками, що усюди волочаться, впали на сам табір неприятеля і полишені хати і ятки грабували.
Узгір’я Цитаделі на плані міста 1844 р. Фоном виділено “Турецькі шанці”, цифрами позначено: 1 – гора Вроновських, 2 – Каліча гора, 3 – Познанська гора. (джерело фото https://we.org.ua/history/budivnytstvo-lvivskoyi-tsytadeli/#imageclose-798)
Гробарі, що мали стерегти окопища турецькі, з їх перегнилих трупів простирадла і обдерту білизну собі забирали… все було порубане і розвалене, святині Господні на кінські стайні і шопи для верблюдів і ослів замінені, з кляшторів чоловічих і жіночих сосуд усіх нечистот пороблено, самі вівтарі повалені, лавки напівзгорілі, тіла правовірних з трумен викинуті і псам на поживу залишені, фігури святих різними способами, що не описати, зганьблені і поругані, приватні доми частиною з землею зрівняні, частиною спалені” (Ю. Б. Зіморович).
Та швидко все знову стає до ладу. Околиця відбудовується. На місці дерев’яного костела кармеліток у 1677 році виростає кам’яний; 1723 року закінчується будівництво костелу домініканок; на місці міщанських домів виростають кам’яні двори шляхти. Серед останніх був і збудований у 1767 р. палацик новогрудської чесникової Маріанни Вільчинської, що знаходився на місці теперішнього будинку №11 по вул. Колесси. Від неї палац перейшов до Ігнація Чосновського, а у 1791 р. той продав його, як і навколишні землі, Станіславу з Воронова, Вроновському.
Герб родини Вроновських (джерело фото https://pl.wikipedia.org/wiki/Stanis%C5%82aw_Wronowski)
На той час вже були скасовані кляштори домініканок і кармеліток. В приміщенні останнього було влаштовано латинську духовну семінарію, а у прилягаючих забудовах – диліжансну пошту. Сад колишнього домініканського кляштору мав бути перетворений у ботанічний, а честь переробки випала професору університету Шівереку (Schiverek). Той взявся за справу настільки енергійно, що за три роки (1783-1786 pp.) не зробив … нічого, а усі роботи (що так і не розпочалися) припинив наказ цісаря Йосифа II про передачу колишнього кляштора на греко-католицьку семінарію.
Цікаво, що справа влаштування ботанічного саду львівського університету знов стала актуальною у 1837 p., а для його влаштування пропонувався сад Оссолінеуму, що містився власне напроти так і не зреалізованого Шівереком саду екс-домініканок.
Загальний вид львівського середмістя з гори Вроновських. Фото Юзефа Едера
Якщо з одного боку гори Шембека (вона ж – Турецькі Шанці) владарювала теологія, то на іншому боці, у маєтку Станіслава Вроновського, була правдива садиба муз. Вроновський, радник львівського forum nobilium (шляхетського суду) був пристрасним меценатом, колекціонером, бібліофілом (його бібліотека налічувала 30 000 томів). Поза тим він виявився запальним театралом, і коли у Львові існував тільки німецький театр, безкоштовно надав свій палац для аматорських вистав польського театру (відбулися у 1804–1807 pp.). Серед аматорів, що організовували ці спектаклі, виділялися Клюгер, вчитель початкової школи, Домінік Якубович і Щенсни Стажевський. Для останнього участь у цих виставах вирішила усю його подальшу долю: він став професійним актором. Не забув про театр і Якубович, а через те, що його посада судді була перепоною для участі у публічних виставах, він присвятив свій вільний час перекладам п’єс. Про долю ж Клюгера, якого перевели зі Львова на провінцію, нічого достеменно не відомо.
Радник Вроновський помер 3 грудня 1839 p., у віці 105 років. “Львів втратив у ньому одного зі своїх патріархів, ніби живу хроніку подій останнього століття, чоловіка освіченого і любителя наук і красних мистецтв, докази чому дав, нагромадивши за ціле життя велику збірку книжок і картин, мінералів, монет і тому подібних предметів, значну частину котрих ще за життя переказав громадським закладам”, – писала у його некролозі “Gazeta Lwowska”. Маєток по раднику успадкувала дочка, Юзефа, графиня Гумецька, і з її ім’ям пов’язана дальша доля узгір’я.
Музей Оссолінських. Львів. Автор Станіслав Тондос.
На той час вже не існувало диліжансної пошти біля стін гори Вроновських, бо колишній кляштор кармеліток, а швидше його руїни викупив граф М. Оссолінський для перебудови на науковий заклад свого імені. В колишній стайні “цісарсько-королівської поштової експедиції” було розміщено друкарню цього закладу, а після того, як її закрила у 1834 р. поліція за друкування забороненої літератури, будинок наймала до 1857 р. православна громада, що влаштувала у ньому каплицю. В 1839 р. було зруйновано будинок самої пошти, що виходив фасадом на вулицю Широку і кілька років правив за шинок. Тоді ж було розширено і упорядковано саму вулицю. Схили гори Вроновських, з “рондлем” (залишками турецьких шанців) на вершині були одним з улюблених місць прогулянок львів’ян, а окрасою гори був величезний старий каштан, що ріс на горі, і виставлений під ним різьблений у камені торс чоловіка, який знайшли під час земляних робіт на схилах узгір’я. В останньому дослідники вбачали ідола з поганських часів.
Та недовго судилося горі Вроновських бути місцем відпочинку для львів’ян. Військові оцінили стратегічне положення узгір’я, і довгі роки чинили тиск на власницю, графиню Гумецьку з метою примусити її до продажу свого маєтку.
Був навіть внесений судовий депозит, який пізніше зник без сліду, і графиня довгі роки складала прохання до трону про відшкодування за зайняті військом землі. На тих теренах від 1850 до 1856 рр. велося будівництво цитаделі, червоні будинки якої витіснили з ужитку давні назви: гора Шембека, гора Вроновських, Турецькі Шанці, що зустрічаються тепер тільки в краєзнавчій літературі.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
В п’ятницю, 11 жовтня 2019 року о 16 годині Львівський музей історії релігії (пл. Музейна, 1) презентує виставку «Прапор як доля». Виставка приурочена до свята Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважають захисницею та покровителькою козаків. Цього дня відзначають і День української повстанської армії, а з 14 жовтня 2014 року День захисника України.
Український прапор був свідком найвеличніших історичних подій боротьби і становлення нашої держави. Під його знаменом ми йшли до проголошення незалежної і самостійної України. Він з нами у свята і будні, радості й печалі. Під синьо-жовтим прапором йдемо сьогодні до перемоги.
Експозиція виставки «Прапор як доля»
Ця виставка – пам’ять про тих, хто стоїть на захисті рідної землі, хто героїчно боронить незалежність і суверенітет держави на сході країни. Організатори мали на меті підкреслити значення прапора для українців сьогодні, у часи випробування. За допомогою пам’яток, особистих речей наших захисників розповісти як про них самих, так і про предмети, які супроводжували воїнів у зоні АТО.
У виставковій залі музею на відвідувачів чекають справжні артефакти із найгарячіших точок бойових дій: синьо-жовті й червоно-чорні прапори, маскувальна сітка, снайперські кулі. Серед численних речей – особисті речі воїнів: нарукавні знаки, молитовник, настільний хрестик, лист-оберіг із ладанкою, вервичка. Цікавою є колекція шевронів військовослужбовців різних бригад і батальйонів; неформальних нашивок.
Експозиція виставки «Прапор як доля»
Доповнить виставку одяг капеланів: камуфльована куртка, єпитрахиль, хрест і кропило отця Михайла Білецького (настоятель військового храму Стрітення Господнього у Львові), камилавка отця Тараса Михальчука (військовий капелан Львівської Архиєпархії УГКЦ, душпастир Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла), інших.
Тематичну експозицію побудовано спільно з Національним військово-історичним музеєм України (Київ), Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (Львів), Воєнно-історичним музеєм 58 будинку офіцерів (Львів), головою волонтерської організації «Маскувальна сотня» отцем-капеланом Юрієм Курилом (Херсон).
Експозиція виставки «Прапор як доля»
Автори виставки – художники-реставратори Львівського музею історії релігії Оксана Гірняк і Лідія Григель.
Експозицію виставки «Прапор як доля» можна буде оглянути у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) протягом місяця.
Вхід до Музею Митрополита Андрея Шептицького у Львові
До кого повинні звернутись з листом львів’яни, щоб Львівська міська рада нарешті офіційно передала приміщення для Музею Митрополита Андрея Шептицького у Львові (по вул.Кривоноса, 1)?
22 вересня 2019 року у Львові було відкрито Музей Митрополита Андрея Шептицького за адресою м.Львів, вул.Кривоноса, 1. Свою діяльність він розпочав з презентації виставки «Історія нескореної церкви», присвяченої 30-літтю виходу УГКЦ з підпілля.
Мусимо сказати, що історія відкриття Музею Митрополита Андрея Шептицького тягнеться уже близько 20 років через обіцянки Львівської влади надати приміщення для цього Музею. Та завдяки незламній волі однієї єдиної людини – отця Севастьяна Дмитруха (директора і співзасновника музею) цей Музей найбільш знакової особистості для Української церкви XX ст.- Митрополита Андрея Шептицького, все ж було відкрито.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Але досі Львівська міська рада офіційно не передала Музеєві Митрополита Андрея Шептицького у Львові приміщення для розміщення там освітньо-наукового та культурно-митецького центру (в повному обсязі) – будівлю колишнього монастиря ордену реформаторів, прилеглу до церкви Блаженного священномученика Климентія Шептицького (по вул.Кривоноса, 1), яку раніше займав університет внутрішніх справ МВС. Також не надана відповідна документація про передачу цих приміщень Музеєві. Більше того, ми допускаємо, що згадані приміщення стали об’єктом різноманітних махінацій – чи то зі сторони університету внутрішніх справ МВС, який намагається виторгувати собі якнайбільше приміщень взамін; чи то робочої групи Львівської міської ради, яка має якнайшвидше вирішити це питання передачі приміщень Музеєві, а воно лиш ще більше затягується; чи то зі сторони депутатів Львівської міської ради які безпосередньо мають проголосувати за це рішення; а чи третіх осіб, які не хочуть щоб у Львові постать Митрополита Андрея промовляла до львів’ян, будила їх свідомість, національний дух і розкривала очі на справжні цінності, а не матеріальні блага.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Основною метою діяльності цього Музею о.Севастьян вбачає пізнання широким колом громадськості, і в першу чергу молоддю, невідомих чи малознаних сторінок історії Української греко-католицької церкви та її діячів за допомогою різноманітних засобів – виставок, екскурсій, лекцій, освітніх програм, дискусійних зустрічей, мульти-медіа-проектів та інших сучасних форм донесення інформації. Отець вважає що як ніколи сьогодні в Україні, в час агресії Росії та інших викликів сучасного світу, є актуальним опрацювання, дослідження, оприлюднення та донесення громадянам України ПОСЛАНЬ, які для нас залишив Митрополит Андрей та його ПОСЛІДОВНИКИ у своїх ПОВЧАННЯХ, проповідях, наукових працях, речах особистого вжитку та ДІЯННЯХ – збережених колекціях, збудованих музеях, школах, сиротинцях, лікарнях та ін. – саме їх діяння та державницька позиція повинні стати для нас дороговказом сьогодні.
Адже історію творять постаті і ми маємо бути гідними їх продовжувачами, – бо кожен з нас може стати суб’єктом історії – це залежить від нашої освіченості, фаховості, сили духу та волі до позитивних змін у Нашій Державі, адже Громадянське суспільство у Європі – це вже давно сформована невід’ємна складова і мірило демократичного устрою цих держав.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Отець Севастьян познайомився з священником УГКЦ в підпілля ще в 9 років (в 1964 році). До них у село Добряни приїжджав отець Василь Вороновський – знакова постать у історії української церкви – незламна, вольова особистість, сповнена внутрішньої відваги у відстоюванні власних ідеалів, яка спричинилась до збереження Церкви у Підпіллі – він став одним із наставників та провідників отця Севастьяна у житті. Саме через о.Василя Вороновского відбулось знайомство з іншими священниками УГКЦ – архімандритами студитами Никанором Дейнекою, Германом Будзінським, Юрієм Макаром. Тоді отець Севастьян вибрав життєву стежку, а уже в 1978 році вступив до Монастиря студійського уставу у підпіллі. Далі навчання у Підпільній Семінарії УГКЦ – та здача екзаменів Владиці Володимиру Стернюку – «Татуньові церкви». Архімандрит Юрій Макар, у якого о.Севастьян був помічником, все казав о.Севастьяну вчитись, питав що читає, давав книги, бо будучи випускником єзуїтської колегії бачив цінність освіти і здобутих знань. Вони разом їздили до Східниці, де владика мав змогу приділити більше уваги спілкуванню з о.Севастьяном. Найщасливішою миттю у житті архимандрит Юрій Макар вважав вихід церкви з підпілля, який він побачив у 1989 році. По смерті о.Юрія у 1990 році о.Севастьян став ігуменом церкви св. Архистратига Михаїла студійського уставу УГКЦ . Він працював над розбудовою церкви, дбав про освіту монахів та священників, сам закінчив офіційні студії у духовній семінарії в Любліні та докторат, захистив дисертацію про Климентія Шептицького. Також він повернув Греко-католицькій церкві їхню святиню – Унівську лавру, яка була заснована Климентієм Шептицьким як осередок студійського монашества, а за радянських часів була закрита та передана під будинок пристарілих.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Пізніше о.Севастьян заснував і очолив парафію Блаженного священномученика Климентія Шептицького у закиненому храмі по вул. Кривоноса, 1
З кінця 80-х років протягом 30 років о.Севастьян рятував від знищення по закинених церквах на західній Україні все що ще залишилось – ікони, хрести, скульптуру, інші предмети церковного вжитку, яких сьогодні налічується понад 6 тис. Він ще дитиною бачив, як люди кричали «рятуйте ікони», коли у його рідному селі радянські партійні діячі викидали їх з церкви і нищили. Тоді він не міг нічого зробити. Але все своє свідоме життя о.Севастьян присвятив служінню Українській Церкві, а через неї людям, та збереженню унікальних пам’яток що є свідченням духовності українського народу – пам’яток мистецтва, діяльності церкви та її видатних постатей.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Наступним кроком стало відкриття Музею Митрополита Андрея Шептицького
Під час екскурсії залами виставки о.Севастьян розказує, що отець Герман Будзінський щомісяця писав листа до Генерального прокурора СРСР про легалізацію УГКЦ, за що відбув 10 років таборів – і це його не зломало – він продовжував боротись за праве діло, яке вірив здійсниться. Митрополит Андрей Шептицький готував єпископів, священників, монашество до того що вони будуть переслідувані за свою віру Радянською владою, але повинні перейти через ці випробування і пронести свою віру, про що видав окреме Послання у 1932 році. У час гонінь на Українську греко-католицьку церкву після Псевдособору 1946 року практично кожен священник, який не зрадив свою церкву, перейшов чистилище – заслання у Сибірі, ув’язнення, тортури, смерть і кожен з них віддав своє життя щоб утвердити віру. Я про це знаю з історії власної родини – мій прадід отець Степан Чеховський був заарештований і засуджений до 25 років каторжних робіт «за проведення антирадянської агітації і засланий у 1949 році до концтабору у Мордовії, де загинув. Блаженніший Йосип Сліпий, із яким о.С.Чеховський відбував заслання, пише в 1952 році до родини листа про його смерть. Дружина і діти прадіда також були переслідувані «як члени родини арештованого». Моя бабуся Леонтина Новаківська з дому Чеховська – дочка о.Степана разом із мамою Анною та чоловіком Жданом-Олексою Новаківським відбули заслання до Сибіру у Томській області в с.Кареліно (1950 – 1960 рр.). І такою була доля чи не кожного священника УГКЦ та його родини. Однак переслідування не знищило духу Греко-католицької церкви у підпіллі.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Приклад діячів Підпільної Греко-католицької церкви, які не зломались під гнітом репресивної системи СРСР, яких пізнав о.Севастьян у своєму житті, сформували його особистість, віру в християнські цінності та потребу робити добро ближньому, а також непохитність у відстоювання своїх ідеалів та потяг до навчання, пізнання історії свого народу та його церкви.
О.Севастьян усвідомив, що освіта і духовність є наріжними каменями для формування достойних поколінь майбутніх українців, з цією метою він й прагне розгорнути діяльність у Музею Митрополита Андрея Шептицького.
І не зважаючи на сотні перепон з різних сторін Музей діє, і буде нести Слово і Діяння Митрополита Андрея та його послідовників!
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
А ми надіємось що Львівська міська влада не буде діяти на зразок Радянської влади перешкоджаючи діяльності Української греко-католицької церкви і популяризації діянь отців і провідників нашої церкви. Бо Радянську владу у 1989 році таки ЗЛОМАВ ЛИСТ українських греко-католицьких священників до Генсека КПСРСР Горбачова, який вони повезли йому особисто до Москви (серед них був і Ігор Возняк – нині Митрополит Львівський). Священники, не отримавши зустрічі та відповіді не здались – вони розпочали голодування практично під мурами Червоної площі, а далі до них приєдналось багато представників львівської інтелігенції, які підтримали священників. Ця акція отримало розголос у світових ЗМІ та вилилось 150-тисячною мирною ходою мешканців Львова, наслідком якої стала ПЕРЕМОГА – ЛЕГАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦКОЇ ЦЕРКВИ!!!
Тож я, та й кожен небайдужий справи відкриття Музею Митрополита Андрея Шептицьького у Львові, сьогодні запитую себе «до кого повинні звернутись з листом львів’яни, щоб Львівська міська рада нарешті офіційно передала приміщення для Музею Митрополита Андрея Шептицького у Львові (по вул.Кривоноса, 1)?”
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Думаю, що міський голова Львова – міста яке позиціонує себе як один з центрів духовності та культури України, і гордо називається «Місто – музей», центр якого внесений до світової спадщини ЮНЕСКО через багатющу спадщину пам’яток архітектури, мистецтва, культури та духовності різних національностей, що населяли та творили місто Львів – українців, австрійців, поляків, євреїв та багатьох інших, не зможе відмовити вірним української греко-католицької церкви, які зібрали уже не одну сотню підписів за офіційну передачу приміщень прилеглих до церкви бл. священномученика Климентія Шептицького і передасть Музеєві Митрополита Андрея Шептицького будівлі колишнього монастиря ордену реформаторів (по вул.Кривоноса, 1)!
Палац культури імені Т. Г. Шевченка в Трускавці. Фото: Ельдар Сарахман
Про це місце не пишуть в ЗМІ. Його не покажуть по ТБ. Тут краще не знімати на камеру, щоб не “засвітити” відвідувачів і не розвалити чужі сім’ї.
Тут не користуються смартфонами, вважаючи за краще живе спілкування. Танцюють під хіти Полякової та Винника. Кажуть архаїчно – НЕ дискотека, а “танці”. Тут шукають любов ті, хто вже не молодий, але ще сповнений надій. Що таке “палаюча путівка” в Трускавці, чому коханців називають “пожежними”, і як на прикарпатському курорті зупинився час, – в репортажі УП з легендарної дискотеки “Шайба”.
Ангелам тут не місце
“Приїхавши на лікування до Трускавця, у вас є прекрасна можливість знайти другу половинку або закрутити курортний роман. Тільки уявіть: ви гуляєте з новим знайомим або знайомою лісовими стежками, тримаючись за руки, і ваші почуття зароджуються, як весняна природа”.
Це одне з рекламних інтернет-оголошень лише в найзагальніших рисах пояснює одну з головних переваг курорту.
“Шайба” – танцпол в Палаці культури імені Т. Г. Шевченка в Трускавці, що працює вже 40 років . Фото: Ельдар Сарахман
Колишня здравниця “союзного значення” продовжує вабити любителів “попити водички” і поєднати корисне з приємним.
Про Трускавець, як про найкраще місто для любовних утіх, складають легенди.
Один з анекдотів репортерам УП зі знанням справи розповідає місцевий житель Славік.
Славик десять років, як він висловлюється сам, “грав танці на” Шайбі “. Тепер продовжує проводити свій вік електриком в Палаці Культури імені Шевченка.
– Летять якось два ангела – старший і його учень, – посміхається він, смакуючи бурхливу реакцію слухачів. – Молодий побачив мерехтливий зірочку на небі. Запитує: “Що це?”.
Старший відповідає: “Добре, що помітив! Це чоловік зраджує дружині. Там у тебе є робота, потрібно все виправити”.
Летять ангели далі, – продовжує чоловік, досить примруживши очі. – Знову зірочка блимає. Учень цікавиться: “А там що?”. Учитель: “А там дружина зраджує чоловікові. Там теж потрібно попітніти”.
А потім вони бачать море зірок – капець як світяться! Молодший дивується: “Старший ангел, що ж це таке?”. Учитель відповідає: “А це Трускавець. Давай швидше, полетіли! Ми тут точно не впораємося”.
Розповівши анекдот, Славік голосно і задоволено сміється.
Всередині “Шайби” нічого не змінилося з часів СРСР. Фото: Ельдар Сарахман
Така ж грайлива реакція і у таксиста Анатолія, коли він пояснює тонкощі відпочинку в Трускавці.
– На “Шайбу” зібралися? – підморгує він багатозначно. – Будете, значить, “пожежними”. Віз я одну на вокзал, на поїзд, а вона мені: “Ех, путівка згоріла!”.
-?! – слідує німе запитання, що вимагає пояснень.
– “Путівка горить” – це означає, що відпустка закінчується, а ти ні з ким … ну, це … не переспав, – пояснює водій, підбираючи пристойні слова. – Тих, хто приходять на танці, щоб закадрити дівчину з “палаючою путівкою”, називають “пожежними”. У ролі “пожежних” бувають, звичайно, і жінки.
Одними з головних “пожежних”, за словами трускавчан, стали азербайджанці, що уподобали в останні роки український курорт. Думка місцевих з цього приводу розділилися. Одні ревниво і насторожено ставляться до приїжджих з Кавказу. Інші ж раді будь-яким туристам з товстими гаманцями.
Кобзон, Мороз і вигнання бісів
“Шайба” – так танцмайданчик Палацу культури ім. Шевченко називають через його круглу форму.
Сам палац відкрили в 1971-му. Останні 43 роки ним керує Михайло Кіселичник. Каже, за майже півстоліття існування “Шайби”, танці проводять без перерв.
Колонки замовкають тільки кілька разів на рік. На Різдво чи Великдень сюди запрошують священика, щоб освятити приміщення від бісів і слідів чортівні.
Іронія в тому, що сам отець за часів своєї світської юності теж приходив потанцювати в “Шайбі”.
“Шайбу” відвідує за вечір близько 200 людей. Фото: Ельдар Сарахман
Дискотека збереглася майже в незайманому вигляді з часів СРСР: той же паркет, сидіння, сходи, стеля. Цей антураж дорогий тим, хто приїжджав до Трускавця ще молодим, коли дерева були великими, а пломбір і докторська ковбаса “найсмачнішими”.
Економіка танців з любовним флером, приблизно така: близько 200 відвідувачів в день, не менше ніж 72 000 на рік, і прибуток від продажу квитків – до двох мільйонів гривень.
Серед знаменитостей, які засвітилися в “Шайбі”, тут згадують, наприклад, колишнього головного соціаліста країни Олександра Мороза. Кажуть, танцював в “Шайбі” і батько Арсенія Яценюка.
Михайло Кіселичник бачив живого Кобзона та інших зірок радянської естради. Фото: Ельдар Сарахман
Михайло Кіселичник розповідає: якось в кінці 70-их в залі Палацу культури виступали Йосип Кобзон і Людмила Сенчина. Після концерту до зірок прийшов з вином Олексій Екімян, добре відомий силовик, генерал-майор міліції, який писав хіти для радянської естради.
Як стверджує Кіселичник, в ту ніч трійця народила пісню, в якій були такі слова: “Хто не був в” Шайбі “, той не був в Трускавці”. Правда, до широкого кола слухачів вона так і не дійшла.
Сьогодні в Палаці культури Трускавця виступають зірки української естради різної величини. Фото: Ельдар Сарахман
Стіни “Шайби” бачили багато шекспірівських драм і любовних історій зі щасливим кінцем. Тут зароджувалися сім’ї і розпадалися теж.
– Контингент і аура специфічні, – попереджають співробітники Палацу культури. – Люди приходять розслабитися, відпочити, розумієте? Тому ми просимо не знімати в “Шайбі” відео або фото.
Якось під час зустрічі Старого Нового року конкурсів багато було. Стало так жарко, що хтось із відвідувачів роздягнувся до майки.
Танцював він, значить, з жінкою. Коли композиція закінчилася, підхопив її на руки. Хтось виклав це в інтернет. Дружина побачила, влаштувала шкандаль. Хоча там нічого “такого” не було, ви не подумайте!
“Вечір відпочинку”
19:45. Перед настанням ночі свіже трускавецьке повітря п’янить, наповнюючи думки безрозсудною легкістю.
На танці люди збираються за годину до відкриття “Шайби”. Фото: Ельдар Сарахман
У Палаці культури збираються люди. Вони чемно йдуть в касу, розташовану на торці будинку. Купують квитки.
У касі попереджають: “В нетверезому вигляді вас не пропустять”. Фото: Ельдар Сарахман
Квиток продають за символічну ціну. Фото: Ельдар Сарахман
Вбрання деяких дам виглядає зухвало: облягаючі блузи, яскравий макіяж і скуйовджене лаком волосся. У погляді – очікування дива.
Здається, вони готові повторити трюк з фільму “Афоня”, грайливо піднявши руки вгору зі словами: “Це енергійний танець!”.
На вході в “Шайбу” відвідувачів зустрічає суворий контролер, яка працює тут не один десяток років. Фото: Ельдар Сарахман
Туристи сідають на парапет обговорюючи минулий день.
– Ох, щось я переїла, – скаржиться літній парі жінка років 60-ти. – Жанна взяла пюре, якусь печінку. Ми з Лількою пельмені в горщику з грибами. На десерт якісь фрукти з вершками, морозиво.
На чотирьох, в загальному, – десь 567 гривень. Без здачі дала 640. Порахуй – ми посиділи на 20 євро! Якщо я своїм в Італії скажу, не повірять.
На танцполі панує атмосфера кінця 80-х – початку 90-х. Фото: Ельдар Сарахман
Забава в “Шайбі” починається о 20:30.
Спочатку зал заповнюють одиниці. Але через годину-півтори тут буде гаряче.
“Твій чай прекрасний!”
Якщо танцмайданчик “Шайби” – рай для самотніх, то хол Палацу культури для них щось на кшталт чистилища.
Сидячі за столиками відверто про минуле, попиваючи пиво, вино або щось міцніше. Залишають всі свої проблеми, страхи і сумніви перед тим, як віддатися музиці і магічного підморгування стробоскопів.
У буфеті “Шайби” можна купити найнеобхідніше – спиртні напої і легку закуску. Фото: Ельдар Сарахман
На годиннику 20:45. У холі тьмяне світло і б’є в ніс запах смаженої риби.
– Це ми собі вечерю готуємо, – пояснює Оксана, жінка в роках за барною стійкою.
Пишна зачіска і нехитра суконка з квітковим принтом. Оксана працює в барі “Шайби” 16 років. До постійних клієнтів звертається “сонце”, і дозволяє курити, не виходячи на вулицю, тільки тим, хто їй сподобався.
Замість попільнички – блюдце з мокрою серветкою, лайфхак з минулого життя, коли були свої уявлення про сервіс і комфорт.
Від настрою бармена Оксани багато в чому залежить настрій тих, хто прийшов на танці. Фото: Ельдар Сарахман
Незважаючи на теплу ніч за вікном, за барною стійкою у Оксани велике зображення Діда Мороза.
Новорічні сніжинки, зірки на стінах і прикріплена до стелі ялинка, схоже, покликані створювати святкову атмосферу круглий рік.
Стіни і повітря злегка вібрують від звуків саксофона, що розігріває публіку на танмайданчику.
– Апчхи! – чується з-за столика з двома азербайджанцями.
– Будьте здорові! – пожвавлюється Оксана за барною стійкою.
– Апчхи! – не вгамовується гість.
– Хлопчики, перестаньте чхати! – кокетує вона.
– Твій чай прекрасний! – великодушно відповідає східна людина в туфлях з довгим носком, встає і йде в зал в пошуках любові.
Вітер змін
До 21:30 усередині “Шайби” стіни ходять ходуном.
“Перше літо без нього виявилося дуже навіть нічого. Перше літо без тебе – найкращий твій подарунок для мене” – терзають душу невигадливі рими Олі Полякової.
В кінці пісні – оплески. Люди вдячні співачці в кокошнику за позитив і легкість буття.
На танцполі “Шайби” танцюють під Винника, Полякову і старі естрадні хіти. Фото: Ельдар Сарахман
Азербайджанці розосереджуються по залу зі спритністю Джеймса Бонда. Їх пози, руху і погляди видають бажання здаватися тут головними людьми. І найкращими коханцями на світі.
– А зараз кавалери запрошують прекрасних дам! – дає діджей команду, ніби взяту з якоїсь далекої, вікторіанської епохи.
“Вітер змін” у виконанні Scorpions – як іронічна ілюстрація того, що з часів “перебудови” тут мало що змінилося.
Більшість прекрасних дам розходяться з лагідністю черниць. Сідають в старі крісла, встановлені по колу.
Хтось підпирає стіни, томно помахуючи віялами в очікуванні усмішки удачі.
На танцмайданчику залишаються кілька десятків пар, яким пощастило знайти партнера хоча б на п’ять хвилин повільного танцю.
В холі “Шайби” продовжують випивати ті, кому потрібно синхронізувати свій настрій з загальними веселощами. Підвищити градус життєлюбства, щоб пуститися в танок.
В “Шайбі” наливають віскі, горілку, коньяк, пиво, вино і шампанське. Фото: Ельдар Сарахман
Чотири жінки за столиком салютують корком з горла пляшки ігристого і дзвоном келихів.
Одна захоплено розповідає про розлучення.
– Він же ж у мене льотчик. Толком його не бачила, сама дитину виховувала, – каже вона.
– Наталя, за тебе! Щастя тобі з твоїм новим! – допивають жінки вино.
З упевненістю криголама вони направляються в зал, поправляючи спідниці і надмірно святкові зачіски.
“Суцільні фаяри”
22:30. Незважаючи на радянський антураж і естетику, комунізм в “Шайбі” так і не настав. Наварюють на цінах в барі приблизно вдвічі.
Нуль п’яту “Хайнекен” продають за 45 гривень, ліліпутську жменю солоного арахісу за 35.
Для тих, хто мріє прокинутися вранці зі слідами поцілунків, – упаковка “Орбіта” за 25 гривень.
60-річний Іван Іванович з Молдови стверджує, що може собі дозволити шикануть в барі “Шайби”. Каже, приїхав до Трускавця з 36-річним сином Денисом. І ще з сімома земляками, які шукають пригод.
За півгодини розмови Іван Іванович плутається в свідченнях. Спочатку він далекобійник, потім зварювальник або тракторист.
У холі Палацу культури гардероб межує з ярмаркою, на якій продають шуби. Фото: Ельдар Сарахман
В кінці вечора, коли алкоголь і музика поглинають час і простір, Іван Іванович несподівано називає себе “злодієм в законі”. А його товариш по чарці Денис перетворюється з рідного сина в “сироту, сина кращого друга, який загинув від бандитської кулі”.
– Пройшовся я тут по подіуму (по танцмайданчику “Шайби” – ред.), – говорить чи то зварник, то чи злодійський авторитет. – Сподобалася краля, намагався пристроїтися до неї.
Ех, дайте мені ваш вік, я б перед нею брейк танцював! Затягнув в ліжко, а потім утік би до своєї жінки.
– Та не молодий я вже, – продовжує Іван Іванович. – Хочу вже трохи заспокоїтися. І навчити шпінгалета Дениса хоча б чогось.
– Чому? – цікавимося, дивлячись співчутливо на мовчазного Дениса.
– Тому, як вести себе в суспільстві, – підводить заплітається мову Івана Івановича, але він виправляється, зосереджено артикулюючи. – У суспільстві!
Денис, судячи з його розумної безмовності, не заперечує.
– Кажу йому: “Денис, навчу тебе естетиці, культурі поведінки за столом”, – продовжує Іван Іванович. – Так, я можу скривитися, коли п’ю “Білий кінь” (віскі White Horse – ред). Він же, цей кінь, буряком смердить! Як самогон.
Я п’ю тільки хорошу горілку. Не хочеться тупо бухати. Повинна бути куль-ту-ра! Ось зараз піду ще один стопарик “Фінляндії” за 75 гривень візьму.
Він повертається швидко за стіл, і переводить розмову в сеанс ностальгії.
– Люблю я СРСР, – зізнається Іван Іванович, і звертається до репортера. – Ну, ось скажи – твоєму батькові раніше х * ево робилось?
– Раніше було краще, зараз гірше, – замість журналіста свої “п’ять копійок” вставляє мовчазний Денис.
– Я буду захищати свою батьківщину – Радянський Союз! – стукає себе в груди молдаванин. – Росія, Туркменістан, Узбекистан, Україна – це все наше! Що б ви тут не доводили – мені до лампочки!
Зараз піду і візьму собі ще “Фінляндії”. І мені все одно, що ви будете доводити!
“Загрозу” Іван Іванович втілює миттєво. Бере на барі чергову порцію токсинів.
Денис мовчки йде на танцмайданчик.
– Гаразд, – махає рукою Іван Іванович. – Нехай відпочине від сім’ї. У нього дружина, двоє дітей, це зрозуміло. Але нехай зніме дівчину! Навчиться відпочивати.
А я тут і так душею і серцем розслабляюся. Суцільні фаяри (говорить з наголосом на “я” – ред), розумієте?
– Ні, – чесно зізнаємося.
– Фа-Я-ри! Вогонь, тобто (по-англійськи fire – ред). Дійшло? Це коли задоволення хоч греблю гати!
“Кручуся, як білка в колесі, до нестями” …
До 00:00 на танцмайданчику “Шайби” залишаються найстійкіші. Одні віддаються веселощам, інші – меланхолії.
Під час переможних набігів на бар молдаванин Іван Іванович ще тримається на ногах. Але міцний алкоголь разом з гучною музикою відправляють в нокаут його з’їдений радянською пропагандою мозок.
– Ви мене розводите? – підвищує раптом голос чоловік, дивлячись на журналістів скляними, позбавленими сенсу очима. – Та не дратуйте мене, поки я добрий! У мене тут свої люди. Дивіться, вийдете звідси без рюкзаків!
Під куполом “Шайби” заводять романи, створюють і руйнують сім’ї. Фото: Ельдар Сарахман
Ті, хто не знайшов свою другу половину в цей вечір, дають Амуру останній шанс. Одинаки, неохоче йдуть з танцмайданчику ближче до півночі, затримуються на вулиці в надії, що хтось підійде і все ж заведе знайомство.
– Ой, Люба, в 75-ть – бабка ягідка знову! – сміються дві жінки, що виходять з вестибюля, намагаючись привернути увагу темних чоловічих силуетів.
Але на цю дотепну наживку ніхто не клює.
На бордюрі навпроти входу у вестибюль причаївся Руслан, молодий киянин невизначеного віку. Затягуючись нервово сигаретою, він сканує тих, хто залишає дискотеку – так цілком міг би починатися трилер про маніяка.
Руслан називає себе “айтишником” і “космополітом”. Хоча більше схожий на самотнього і палкого комсомольця, який приїхав освоювати цілину.
– Мені все одно, де жити, – пояснює Руслан своє перебування в Трускавці. – Я програміст. Головне, щоб інтернет був.
Шось клімат тут мені сподобався. Комфортно і спокійніше, ніж в Києві. Зняв квартиру на місяць.
Судячи з настрою, Руслан не проти прокинутися з кимось в одному ліжку.
– Нє, ну а для чого на курорт приїжджають? – підозріло підморгує він журналістам. – Щоб труби, кахи-кахи, прочистити. Правда, сюди тверезим краще не потикатися (сміється).
– Гаразд, мені треба одну панночку тут зустріти, – викидає він зотлілу сигарету, і ховається в темряві.
“Керуючись як білка в колесі, до нестями. Все життя – як ніби карусель. Суцільні пригоди” – бере на прощання Олег Винник публіку “Шайби” в сентиментальний полон.
“Шайба” завмирає тільки кілька разів на рік: на Різдво чи Великдень. Фото: Ельдар Сарахман
У нічному небі, яке накрило Трускавець, грайливо мерехтять міріади зірок.
У ці секунди згадується місцева легенда, напередодні розказана електриком Славиком: прямо тут і зараз зав’язується безліч курортних романів, перешкодити яким не здатні навіть вищі сили.
Після першого поділу Польщі 1772 року нова австрійська влада, яка прийшла до Львова, застала львівську Ратушу, наповнену в’язнями. Було вирішено віддати їх у губернське...