Тут не користуються смартфонами, вважаючи за краще живе спілкування. Танцюють під хіти Полякової та Винника. Кажуть архаїчно – НЕ дискотека, а “танці”. Тут шукають любов ті, хто вже не молодий, але ще сповнений надій. Що таке “палаюча путівка” в Трускавці, чому коханців називають “пожежними”, і як на прикарпатському курорті зупинився час, – в репортажі УП з легендарної дискотеки “Шайба”.

Ангелам тут не місце

“Приїхавши на лікування до Трускавця, у вас є прекрасна можливість знайти другу половинку або закрутити курортний роман. Тільки уявіть: ви гуляєте з новим знайомим або знайомою лісовими стежками, тримаючись за руки, і ваші почуття зароджуються, як весняна природа”.

Це одне з рекламних інтернет-оголошень лише в найзагальніших рисах пояснює одну з головних переваг курорту.

Колишня здравниця “союзного значення” продовжує вабити любителів “попити водички” і поєднати корисне з приємним.

Про Трускавець, як про найкраще місто для любовних утіх, складають легенди.

Один з анекдотів репортерам УП зі знанням справи розповідає місцевий житель Славік.

Славик десять років, як він висловлюється сам, “грав танці на” Шайбі “. Тепер продовжує проводити свій вік електриком в Палаці Культури імені Шевченка.

– Летять якось два ангела – старший і його учень, – посміхається він, смакуючи бурхливу реакцію слухачів. – Молодий побачив мерехтливий зірочку на небі. Запитує: “Що це?”.

Старший відповідає: “Добре, що помітив! Це чоловік зраджує дружині. Там у тебе є робота, потрібно все виправити”.

Летять ангели далі, – продовжує чоловік, досить примруживши очі. – Знову зірочка блимає. Учень цікавиться: “А там що?”. Учитель: “А там дружина зраджує чоловікові. Там теж потрібно попітніти”.

А потім вони бачать море зірок – капець як світяться! Молодший дивується: “Старший ангел, що ж це таке?”. Учитель відповідає: “А це Трускавець. Давай швидше, полетіли! Ми тут точно не впораємося”.

Розповівши анекдот, Славік голосно і задоволено сміється.

Така ж грайлива реакція і у таксиста Анатолія, коли він пояснює тонкощі відпочинку в Трускавці.

– На “Шайбу” зібралися? – підморгує він багатозначно. – Будете, значить, “пожежними”. Віз я одну на вокзал, на поїзд, а вона мені: “Ех, путівка згоріла!”.
-?! – слідує німе запитання, що вимагає пояснень.
– “Путівка горить” – це означає, що відпустка закінчується, а ти ні з ким … ну, це … не переспав, – пояснює водій, підбираючи пристойні слова. – Тих, хто приходять на танці, щоб закадрити дівчину з “палаючою путівкою”, називають “пожежними”. У ролі “пожежних” бувають, звичайно, і жінки.

Одними з головних “пожежних”, за словами трускавчан, стали азербайджанці, що уподобали в останні роки український курорт. Думка місцевих з цього приводу розділилися. Одні ревниво і насторожено ставляться до приїжджих з Кавказу. Інші ж раді будь-яким туристам з товстими гаманцями.

Кобзон, Мороз і вигнання бісів

“Шайба” – так танцмайданчик Палацу культури ім. Шевченко називають через його круглу форму.

Сам палац відкрили в 1971-му. Останні 43 роки ним керує Михайло Кіселичник. Каже, за майже півстоліття існування “Шайби”, танці проводять без перерв.

Колонки замовкають тільки кілька разів на рік. На Різдво чи Великдень сюди запрошують священика, щоб освятити приміщення від бісів і слідів чортівні.

Іронія в тому, що сам отець за часів своєї світської юності теж приходив потанцювати в “Шайбі”.

Дискотека збереглася майже в незайманому вигляді з часів СРСР: той же паркет, сидіння, сходи, стеля. Цей антураж дорогий тим, хто приїжджав до Трускавця ще молодим, коли дерева були великими, а пломбір і докторська ковбаса “найсмачнішими”.

Економіка танців з любовним флером, приблизно така: близько 200 відвідувачів в день, не менше ніж 72 000 на рік, і прибуток від продажу квитків – до двох мільйонів гривень.

Серед знаменитостей, які засвітилися в “Шайбі”, тут згадують, наприклад, колишнього головного соціаліста країни Олександра Мороза. Кажуть, танцював в “Шайбі” і батько Арсенія Яценюка.

Михайло Кіселичник розповідає: якось в кінці 70-их в залі Палацу культури виступали Йосип Кобзон і Людмила Сенчина. Після концерту до зірок прийшов з вином Олексій Екімян, добре відомий силовик, генерал-майор міліції, який писав хіти для радянської естради.

Як стверджує Кіселичник, в ту ніч трійця народила пісню, в якій були такі слова: “Хто не був в” Шайбі “, той не був в Трускавці”. Правда, до широкого кола слухачів вона так і не дійшла.

Стіни “Шайби” бачили багато шекспірівських драм і любовних історій зі щасливим кінцем. Тут зароджувалися сім’ї і розпадалися теж.

– Контингент і аура специфічні, – попереджають співробітники Палацу культури. – Люди приходять розслабитися, відпочити, розумієте? Тому ми просимо не знімати в “Шайбі” відео або фото.

Якось під час зустрічі Старого Нового року конкурсів багато було. Стало так жарко, що хтось із відвідувачів роздягнувся до майки.

Танцював він, значить, з жінкою. Коли композиція закінчилася, підхопив її на руки. Хтось виклав це в інтернет. Дружина побачила, влаштувала шкандаль. Хоча там нічого “такого”  не було, ви не подумайте!

“Вечір відпочинку”

19:45. Перед настанням ночі свіже трускавецьке повітря п’янить, наповнюючи думки безрозсудною легкістю.

У Палаці культури збираються люди. Вони чемно йдуть в касу, розташовану на торці будинку. Купують квитки.

“Вечір відпочинку” – написано на сіруватому листку паперу вартістю 25 гривень.

Вбрання деяких дам виглядає зухвало: облягаючі блузи, яскравий макіяж і скуйовджене лаком волосся. У погляді – очікування дива.

Здається, вони готові повторити трюк з фільму “Афоня”, грайливо піднявши руки вгору зі словами: “Це енергійний танець!”.

Туристи сідають на парапет обговорюючи минулий день.

– Ох, щось я переїла, – скаржиться літній парі жінка років 60-ти. – Жанна взяла пюре, якусь печінку. Ми з Лількою пельмені в горщику з грибами. На десерт якісь фрукти з вершками, морозиво.

На чотирьох, в загальному, – десь 567 гривень. Без здачі дала 640. Порахуй – ми посиділи на 20 євро! Якщо я своїм в Італії скажу, не повірять.

Забава в “Шайбі” починається о 20:30.

Спочатку зал заповнюють одиниці. Але через годину-півтори тут буде гаряче.

“Твій чай прекрасний!”

Якщо танцмайданчик “Шайби” – рай для самотніх, то хол Палацу культури для них щось на кшталт чистилища.

Сидячі за столиками відверто про минуле, попиваючи пиво, вино або щось міцніше. Залишають всі свої проблеми, страхи і сумніви перед тим, як віддатися музиці і магічного підморгування стробоскопів.

На годиннику 20:45. У холі тьмяне світло і б’є в ніс запах смаженої риби.

– Це ми собі вечерю готуємо, – пояснює Оксана, жінка в роках за барною стійкою.

Пишна зачіска і нехитра суконка з квітковим принтом. Оксана працює в барі “Шайби” 16 років. До постійних клієнтів звертається “сонце”, і дозволяє курити, не виходячи на вулицю, тільки тим, хто їй сподобався.

Замість попільнички – блюдце з мокрою серветкою, лайфхак з минулого життя, коли були свої уявлення про сервіс і комфорт.

Незважаючи на теплу ніч за вікном, за барною стійкою у Оксани велике зображення Діда Мороза.

Новорічні сніжинки, зірки на стінах і прикріплена до стелі ялинка, схоже, покликані створювати святкову атмосферу круглий рік.

Стіни і повітря злегка вібрують від звуків саксофона, що розігріває публіку на танмайданчику.

– Апчхи! – чується з-за столика з двома азербайджанцями.
– Будьте здорові! – пожвавлюється Оксана за барною стійкою.
– Апчхи! – не вгамовується гість.
– Хлопчики, перестаньте чхати! – кокетує вона.
– Твій чай прекрасний! – великодушно відповідає східна людина в туфлях з довгим носком, встає і йде в зал в пошуках любові.

Вітер змін

До 21:30 усередині “Шайби” стіни ходять ходуном.

“Перше літо без нього виявилося дуже навіть нічого. Перше літо без тебе – найкращий твій подарунок для мене” – терзають душу невигадливі рими Олі Полякової.

В кінці пісні – оплески. Люди вдячні співачці в кокошнику за позитив і легкість буття.

Азербайджанці розосереджуються по залу зі спритністю Джеймса Бонда. Їх пози, руху і погляди видають бажання здаватися тут головними людьми. І найкращими коханцями на світі.

– А зараз кавалери запрошують прекрасних дам! – дає діджей команду, ніби взяту з якоїсь далекої, вікторіанської епохи.

“Вітер змін” у виконанні Scorpions – як іронічна ілюстрація того, що з часів “перебудови” тут мало що змінилося.

Більшість прекрасних дам розходяться з лагідністю черниць. Сідають в старі крісла, встановлені по колу.

Хтось підпирає стіни, томно помахуючи віялами в очікуванні усмішки удачі.

На танцмайданчику  залишаються кілька десятків пар, яким пощастило знайти партнера хоча б на п’ять хвилин повільного танцю.

В холі “Шайби” продовжують випивати ті, кому потрібно синхронізувати свій настрій з загальними веселощами. Підвищити градус життєлюбства, щоб пуститися в танок.

Чотири жінки за столиком салютують корком з горла пляшки ігристого і дзвоном келихів.

Одна захоплено розповідає про розлучення.

– Він же ж у мене льотчик. Толком його не бачила, сама дитину виховувала, – каже вона.

– Наталя, за тебе! Щастя тобі з твоїм новим! – допивають жінки вино.

З упевненістю криголама вони направляються в зал, поправляючи спідниці і надмірно святкові зачіски.

“Суцільні фаяри”

22:30. Незважаючи на радянський антураж і естетику, комунізм в “Шайбі” так і не настав. Наварюють на цінах в барі приблизно вдвічі.

Нуль п’яту “Хайнекен” продають за 45 гривень, ліліпутську жменю солоного арахісу за 35.

Для тих, хто мріє прокинутися вранці зі слідами поцілунків, – упаковка “Орбіта” за 25 гривень.

60-річний Іван Іванович з Молдови стверджує, що може собі дозволити шикануть в барі “Шайби”. Каже, приїхав до Трускавця з 36-річним сином Денисом. І ще з сімома земляками, які шукають пригод.

За півгодини розмови Іван Іванович плутається в свідченнях. Спочатку він далекобійник, потім зварювальник або тракторист.

В кінці вечора, коли алкоголь і музика поглинають час і простір, Іван Іванович несподівано називає себе “злодієм в законі”. А його товариш по чарці Денис перетворюється з рідного сина в “сироту, сина кращого друга, який загинув від бандитської кулі”.

– Пройшовся я тут по подіуму (по танцмайданчику “Шайби” – ред.), – говорить чи то зварник, то чи злодійський авторитет. – Сподобалася краля, намагався пристроїтися до неї.

Ех, дайте мені ваш вік, я б перед нею брейк танцював! Затягнув в ліжко, а потім утік би до своєї жінки.

– Та не молодий я вже, – продовжує Іван Іванович. – Хочу вже трохи заспокоїтися. І навчити шпінгалета Дениса хоча б чогось.

– Чому? – цікавимося, дивлячись співчутливо на мовчазного Дениса.

– Тому, як вести себе в суспільстві, – підводить заплітається мову Івана Івановича, але він виправляється, зосереджено артикулюючи. – У суспільстві!

Денис, судячи з його розумної безмовності, не заперечує.

– Кажу йому: “Денис, навчу тебе естетиці, культурі поведінки за столом”, – продовжує Іван Іванович. – Так, я можу скривитися, коли п’ю “Білий кінь” (віскі White Horse – ред). Він же, цей кінь, буряком смердить! Як самогон.

Я п’ю тільки хорошу горілку. Не хочеться тупо бухати. Повинна бути куль-ту-ра! Ось зараз піду ще один стопарик “Фінляндії” за 75 гривень візьму.

Він повертається швидко за стіл, і переводить розмову в сеанс ностальгії.

– Люблю я СРСР, – зізнається Іван Іванович, і звертається до репортера. – Ну, ось скажи – твоєму батькові раніше х * ево робилось?

– Раніше було краще, зараз гірше, – замість журналіста свої “п’ять копійок” вставляє мовчазний Денис.

– Я буду захищати свою батьківщину – Радянський Союз! – стукає себе в груди молдаванин. – Росія, Туркменістан, Узбекистан, Україна – це все наше! Що б ви тут не доводили – мені до лампочки!

Зараз піду і візьму собі ще “Фінляндії”. І мені все одно, що ви будете доводити!

“Загрозу” Іван Іванович втілює миттєво. Бере на барі чергову порцію токсинів.

Денис мовчки йде на танцмайданчик.

– Гаразд, – махає рукою Іван Іванович. – Нехай відпочине від сім’ї. У нього дружина, двоє дітей, це зрозуміло. Але нехай зніме дівчину! Навчиться відпочивати.

А я тут і так душею і серцем розслабляюся. Суцільні фаяри (говорить з наголосом на “я” – ред), розумієте?

– Ні, – чесно зізнаємося.

– Фа-Я-ри! Вогонь, тобто (по-англійськи fire – ред). Дійшло? Це коли задоволення хоч греблю гати!

“Кручуся, як білка в колесі, до нестями” …

До 00:00 на танцмайданчику “Шайби” залишаються найстійкіші. Одні віддаються веселощам, інші – меланхолії.

Під час переможних набігів на бар молдаванин Іван Іванович ще тримається на ногах. Але міцний алкоголь разом з гучною музикою відправляють в нокаут його з’їдений радянською пропагандою мозок.

– Ви мене розводите? – підвищує раптом голос чоловік, дивлячись на журналістів скляними, позбавленими сенсу очима. – Та не дратуйте мене, поки я добрий! У мене тут свої люди. Дивіться, вийдете звідси без рюкзаків!

Ті, хто не знайшов свою другу половину в цей вечір, дають Амуру останній шанс. Одинаки, неохоче йдуть з танцмайданчику ближче до півночі, затримуються на вулиці в надії, що хтось підійде і все ж заведе знайомство.

– Ой, Люба, в 75-ть – бабка ягідка знову! – сміються дві жінки, що виходять з вестибюля, намагаючись привернути увагу темних чоловічих силуетів.

Але на цю дотепну наживку ніхто не клює.

На бордюрі навпроти входу у вестибюль причаївся Руслан, молодий киянин невизначеного віку. Затягуючись нервово сигаретою, він сканує тих, хто залишає дискотеку – так цілком міг би починатися трилер про маніяка.

Руслан називає себе “айтишником” і “космополітом”. Хоча більше схожий на самотнього і палкого комсомольця, який приїхав освоювати цілину.

– Мені все одно, де жити, – пояснює Руслан своє перебування в Трускавці. – Я програміст. Головне, щоб інтернет був.

Шось клімат тут мені сподобався. Комфортно і спокійніше, ніж в Києві. Зняв квартиру на місяць.

Судячи з настрою, Руслан не проти прокинутися з кимось в одному ліжку.

– Нє, ну а для чого на курорт приїжджають? – підозріло підморгує він журналістам. – Щоб труби, кахи-кахи, прочистити. Правда, сюди тверезим краще не потикатися (сміється).

– Гаразд, мені треба одну панночку тут зустріти, – викидає він зотлілу сигарету, і ховається в темряві.

“Керуючись як білка в колесі, до нестями. Все життя – як ніби карусель. Суцільні пригоди” – бере на прощання Олег Винник публіку “Шайби” в сентиментальний полон.

У нічному небі, яке накрило Трускавець, грайливо мерехтять міріади зірок.

У ці секунди згадується місцева легенда, напередодні розказана електриком Славиком: прямо тут і зараз зав’язується безліч курортних романів, перешкодити яким не здатні навіть вищі сили.

Євген Руденко та  Ельдар Сарахман