В середу, 30 жовтня 2019 року, о 16 годині у великому виставковому залі Львівського музею історії релігії (площа Музейна, 1) видавництво «Горобець» за сприяння Українського культурного Фонду в рамках проєкту «Повертаємо в Україну культурну спадщину» презентує два факсимільні видання.
Перша книга – Реймське Євангеліє ХІ століття – унікальна кирилично-глаголична писемна пам’ятка української церковної книжності, що вийшла з київського княжого скрипторію в XI столітті і поки що єдина зі збережених книг знаменитої, але втраченої бібліотеки Ярослава Мудрого. Оригінал зберігається у Бібліотеці Карнегі міста Реймса (Франція).
Реймське Євангеліє
Друга – Віденський Окто́їх XII століття – один із найдавніших зразків універсального богослужбового збірника. Частину його текстів визнано досить рідкісними як для старослов’янської, так і давньоруської традиції. Видання було створено на Волині (Україна), а зберігається у Віденській національній бібліотеці (Австрія).
Октоїх Віденський
У презентації візьмуть участь директорка ТОВ «Видавництва «Горобець» Ганна Горобець, доктор філологічних наук, професор Житомирського державного університету імені Івана Франка Віктор Мойсієнко, модераторка, менеджерка ТОВ «Видавництва «Горобець» Діана Шамрай, меценатка проекту Ольга Скрипченко.
Довідково. З 2009 року ТОВ «Видавництво «Горобець»» започаткувало програму «Повертаємо в Україну культурну спадщину». Завдяки створенню факсимільних копій, до України повернулися середньовічні рукописні пам’ятки, які прикрашають книжкові зібрання Білорусі, Польщі, Росії, Італії, Франції, Австрії та інших країн. Протягом десяти років відтворено і видано Луцьке Євангеліє XIV століття, Луцький Псалтир 1384 року, Холмське Євангеліє XIII століття, Лавришівське Євангеліє XIV століття. Сьогодні до цього списку приєдналися Реймське Євангеліє ХІ століття і Віденський Окто́їх (Кодекс Ганкенштейна) кінця XII – початку XIII століть.
На сайті ізраїльського інтернет-проекту Ghetto Fighters House Archives знаходиться цінна колекція рідкісних світлин, присвячених одній із малодосліджених сторінок історії Рівного, пов’язаній із проживанням у нашому місті євреїв.
Рівне, 1925 рік
Єврейська громада в кінці ХІХ-на початку ХХ століття в місті була представлена переважною більшістю. Початок ХХ століття був також пов’язаний із поширенням різних видів сіоністського руху в Рівному та появою партій і організацій, які його популяризували серед єврейського населення.
Рівне, 1925 рікРівне, 1930 рік
Сіоністський рух — це єврейський націоналізм, рух європейських євреїв кінця ХІХ століття за створення єврейської держави. Головна мета сіонізму виявилася досягнутою в 1948 році, коли було утворено державу Ізраїль, що визнала за всіма євреями право жити в межах його кордонів.
Більшість представлених в публікації світлин, які охоплюють період 1925-1937 років, у архіві були підписані як “євреї міста Рівного перед виїздом до Палестини”.
Рівне, 1933 рікРівне, 1930 рікРівне, 1930 рік
Цінність кадрів для сучасних рівнян є в тому, що на багатьох фотографіях можна розгледіти не лише тогочасні одяг, побут, а й архітектуру та процес розбудови міста, хоча деякі будівлі сьогодні вже або втрачено, або перебудовано. Підбірка дуже “атмосферна”, адже показує різні сторони життя єврейського населення міста, дозволяє ніби перенестись у часі й глянути на Рівне тих років.
Варто згадати, що на той час у Рівному з 1919 року діяла середня школа “Тарбут”, а з 1920 року — дві початкові школи цієї системи й дитячі садочки, де дітей навчали івриту. У 1924-1939 роках у Рівному виходив тижневик на мові ідиш “Волінер лебн”.
Рівне, 1930-і рокиРівне, 1930 рік
Зі статистичних даних відомо, що, згідно з даними перепису населення, в 1931 році в Рівному проживали 22 737 євреїв. Єврейське населення повітів, які згодом, після приєднання до Радянського Союзу склали Рівненську область, налічувало 93 064 особи. Напередодні війни в Рівному разом із біженцями з окупованих частин Польщі, що не були депортовані у внутрішні райони Радянського Союзу, проживали понад 25 тисяч євреїв.
Рівне, 1933 рік
Рівненську область було окуповано німецькою армією в період з 24 червня до 9 серпня 1941 року. Рівне — 28 червня 1941 року. Тільки незначна частина єврейського населення встигла до цього часу евакуюватися. До восьмого грудня 1941 року німці розстріляли більшість євреїв Рівного. У живих залишили тільки представників професій, в яких була потреба в окупаційної адміністрації, і членів їхніх сімей.
“Історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ” на своїй сторінці у Facebook опублікував відеоролик в якому розповідають про давнє слов’янське місто Галичини та побут його мешканців, повідомляє Гал-інфо.
На відео відтворили 3-D реконструкцію помешкань жителів Пліснеська VIII–ХІ століттях?
За допомогою археологів, архітекторів та етнологів вдалось реконструювати житло тогочасного Пліcнеська.
Додамо, що проект “3-D модель давнього Пліснеська” реалізується у рамках програми Створюємо інноваційний культурний продукт – програма УКФ за сприяння Українського культурного фонду.
Осінні вечори завжди асоціюються із теплом і затишком. Одну з найтепліших виставок 22 жовтня відкрили в Мистецькій галереї Гері Боумена. Текстильні творіння Володимири Ганкевич відкривають нову перспективу відчитування глибинних сенсів у виплетених творах.
Нову експозицію Володимири Ганкевич варто оглядати з різних ракурсів, щоб прочитувати різні смисли, які мисткиня закладала в кожну роботу зокрема і в концепцію виставки загалом.
Про феномен Володимири Ганкевич сказано вже чимало. Мисткиня ― неодноразова учасниця та співорганізаторка текстильних імпрез «Гобелен», «Текстильний шал» та щорічного експозиційного проекту «Текстиліzm». У своїх роботах художниця завжди прагне розширити поняття текстильного твору поза рамки традиційної основи і ткання.
― Володимира Ганкевич та її презентація в галереї Гарі Боумена ― одна з тих правдивих творчих амазонок Львова зі своїми тактильно-текстильними творами. Вони поєднують у собі монументалізм, сучасну легкість та прадавність, що мають в своїй основі те далеке, первинне, що пахне одночасно рідним домом, теплими тесаними ночвами для хліба і одночасно якоюсь тонко виправленою лижниковістю яка кудись із часом витерла свою звиклу нам мохнатість, але залишила тонку пергаментну матеріальність, що вібрує в променях галерейного світла, як крила препарованих метеликів чи сушений екзотичний гербарій. І все це окутано теплом бабиного літа та павутинним сплетінням творів художниці вартує подиву та кайфу осені…, ― так про представлені твори написав відомий художник та скульптор Петро Старух.
Роботи мисткині Володимири ГанкевичВідкриття виставки мисткині Володимири ГанкевичРоботи мисткині Володимири ГанкевичВідкриття виставки мисткині Володимири ГанкевичВідкриття виставки мисткині Володимири Ганкевич
Об’єкти Володимири швидше можна було б віднести то означення fiber art ― мистецтво волокна, аніж до традиційного текстилю. Тесктиль, як і інші мистецтва, постійно змінюється та еволюціонує, живе своїм сьогоденним життям і спонукає митців до нових пошуків та експериментів.
Відкриття виставки мисткині Володимири ГанкевичВідкриття виставки мисткині Володимири ГанкевичВідкриття виставки мисткині Володимири Ганкевич
― Ажурні, подекуди ефемерні роботи Володимири Ганкевич плетиво льняної повен вовни і дроту ― породжує в свідомості асоціацію з переплетенням коаксіальних кабелів оптоволоконних провідників і заплутаного клубка інформаційних каналів. При цьому ритміка її робіт інколи разюче нагадує нет-артівські проекти відомої спілки «цифрових» художників JODI.ORG. Сучасні технології дозволяють прослідкувати позицію кожного художника в мережі інтернет. Кожен вузол, найменше переплетення кіберпростору – це вказівка на сервер чи термінал, крізь які вони виходять у цей простір, творячи і показуючи свої гвари. Використання традиційного переплетення Володимирою і розмірений потік текстильної структури відображає ті пласти цифрового коду, які лежать в основі кожної комп’ютерної програми. Мереживо нулів і одиниць, потік інформації, який виливається в простір і творить візуальний образ її мистецького твору. Володимира Ганкевич працює більше з простором і самою природою матеріалу. Колір в її просторових інсталяціях лише додатковий засіб формотворення, композиція підкорена структурній побудові. Реакція Володимири на розвиток сучасного суспільства з новими інформаційними технологіями відбувається саме через переплетення, як конкретний механічний рух. Переплетення відіграє для неї ту ж роль, що й музичний інструмент для музиканта, пензель для для живописця чи перо для поета. Плетіння, мереживо, переплетення це і фізичний рух, і духовна медитація. Через плетиво реалізуються її ідеї. Незважаючи на повну автоматизацію і комп’ютеризацію, вона ставить перед собою завдання відтворити духовну єдність з матеріалом, кольором, формою і ручною прадавньою працею, де присутня в творах енергетика тепла рук і тіла пульсує, живе, світиться, пропускає світло і відтінює його й заставляє мислити іншими категоріями у цьому зараз вилощеному, естетизованому світі, ― охарактеризував роботи художниці мистецтвознавець Роман Ганкевич.
Експозицію виставки Володимири Ганкевич можна буде оглянути в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) до 13 листопада.
Сучасна будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1
Будинок у стилі неоренесансу на розі вулиці Академічної, 1 (тепер проспект Шевченка) та площі Галицької, 15 був споруджений у 1872 році за проектом архітектора Філіпа Покутинського для розташування Галицького акційного іпотечного банку.
У Львові це одна з перших будівель в цьому стилі, який згодом став дуже популярним у місті. У флігелі містились квартири працівників.
Вид на готель “Жорж” (з правого боку) та будівлю банку (майбутнього кінотеатру) з пл. Марійської. Листівка поч. ХХ ст.
У 1879 році під керівництвом Зигмунта Кендзерського було укріплено фундамент, а у 1895 під його ж керівництвом добудовано ще один флігель. З боку вулиці Кривої (сучасна вулиця Нижанківського) з 1870 до 1892 років перебувало Товариство імені Тараса Григоровича Шевченка (майбутнє НТШ) та його друкарня. У 1921 році було добудовано четвертий поверх.
Будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1. Фото Францішека Рихновскі, 1894 рік
На Різдво 1936 року в будинку давнього Іпотечного банку було відкрито кінотеатр “Європа”. Найкомфортніший львівський кінозаклад, кінотеатр “Європа” розташувався у подвір’ї колишнього Галицького іпотечного банку у прибудованій споруді з глядацьким залом та балконом, загальною кількістю на 704 місця. Його власниками були: Адольф Блясбаґ (Blasbag) – також керівник кінотеатру, Макс Анґстрайх (Angstreich) та Павел Меллер (Meller), кожному з яких належала рівно третина. Кінотеатр був одним із найбільших та успішних кінотеатрів Львова.
Будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1 , фото початку ХХ століття
З приходом радянської влади кінотеатр отримав приставку “імені Леніна” і так діяв до 1941 року. Під час німецької окупації тут було розміщене відділення кримінальної поліції – “Кріпо”.
Вид на вул. Академічну, по праву сторону будівля готелю “Жорж”, по ліву – будівля, кінотеатру “Європа” (1930-ті роки)
З 1946 р. по 1991 р. – кінотеатр називався “Україна”. Він був розрахований спочатку на 732, а з 1989 – 666 місць. В “Україні” завжди показували кращі і найновіші фільми, до середини 1960х років у фойє грав джаз-оркестр (15 осіб), що виконував всі модні пісні. Саме тут починала свою кар’єру співачка Юлія Пашковська.
Будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1. Фото 1962 року (з сайту lvivcenter.org)
В кінотеатрі працював буфет. За день в кінотеатрі відбувалось 6-8 кіносеансів. З обох сторін входу до кінотеатру “Україна” були розташовані рекламні щити,що анонсували найближчі за часом кінопокази. На афіші обов’язково була присутня інформація щодо кількості та часу кіносеансів, а також мінімальна інформація про стрічку.
Реклама кінотеатру “Україна”
Кінотеатр “Україна” діяв до 2006 р., поступово втрачаючи колишню славу, спочатку через конкуренцію – з відкриттям нових, більш сучасних кінотеатрів “Мир”, “Львів”, згодом – через занедбаність.
Будинок площі Галицькій, 15 у Львові. Фото 1969-1972 рр.
З часу незалежності і до 2007 року кінотеатр перейменували в “Галицький центр кіномистецтв”. Частину приміщень по проспекту Шевченка здали в оренду арт-кав’ярні “Вавилон”. У 2000 році планувалось провести реконструкцію, але це не втілили в життя і з того часу частина площі кінотеатру здавались в оренду під торгові площі.
Сучасна будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1. Вигляд з боку, фото 2015 року.
У 2006 році розглядався проект реконструкції будівлі під ТРЦ, в якому мав розміщуватись і кінотеатр. У 2007 р. було демонтовано прибудову глядацького залу і розпочаті роботи. На місці знесеного кінозалу було проведено археологічні дослідження, знайдено стару криницю XV-XVI ст.
Сучасна будівля за адресою пл. Галицька, 15 або пр. Шевченка, 1. Вигляд на вул. Нижанківського, фото 2015 року.
Також у різний час в приміщення будівлі були розташовані Міжнародне товариство спальних вагонів, бюро подорожей і спілка експорту дерева, за часів СРСР від повоєнних років і до 1960х тут містився Технікум житлово-комунального господарства разом із гуртожитком, від часів СРСР тут – Управління комунального майна міськради, від часів незалежності – селянський банк “Дністер”, телерадіокомпанія “Люкс”.
Переможець популярних телепроектів «Шанс» і «Голос країни» Павло Табаков після півторарічної перерви повертається в український шоу-бізнес під новим іменем Tabakov, у новому іміджі і з новим звучанням. На музичних каналах України – прем’єра кліпу на пісню «Ти танцюєш одна», яка за останні кілька місяців уже встигла завоювати позиції у медійному просторі країни.
Кліпмейкером відеоновинки виступив український режисер Тарас Дронь, який місяць тому став членом Європейської кіноакадемії. У «Ти танцюєш одна» знімальна група яскраво, стильно і зі смаком втілила на екрані просту ідею: кожна жінка, не залежно від віку, типажу та соціального статусу, потребує уваги й кохання.
«Ти танцюєш одна» – перший сингл із майбутнього альбому співака, вихід якого заплановано на весну 2020 року. Над цим EP Tabakov працює у колаборації з українським саунд-продюсером Андрієм Бакуном. Музичний тандем експериментує зі стилями та саундом, прагнучи здивувати прихильників Табакова. Tabakov – це не тільки про силу голосу, це також про вміння запалити публіку, надихнути і допомогти відчути ритм.
Водночас із поверненням на український музичний ринок Tabakov і Bakun уже реалізовують перші спроби виходу на ринок Європи.
У вівторок, 22 жовтня 2019 року, у прес-центрі Гал-інфо відбулось оголошення конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2020 році.
Недарма для оголошення старту прийому робіт обрали саме екватор осінні — жовтень. У житті Івана Франка цей період був щедрим на події. Наприклад, саме у жовтні 1875 року він вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Також восени 1892 року вступив до Віденського університету, де у 1893 році під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію про Варлаам і Йоасаф. Більш того, саме 20 жовтня 1889 року Іван Якович звільнився від третього ув’язнення. Також у жовтні Каменярові присвоїли звання почесного доктора Харківського університету. А згодом у жовтні 1907 року Софіївський університет запросив Франка очолити кафедру слов’янських літератур.
Як бачимо, що і жовтень 2019 року відтепер пов’язаний з його ім’ям. Адже 22 жовтня у прес-центрі Гал-інфо відбулось оголошення конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2020 році.
Оголошення конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2020 році
За словами члена правління Фонду, доктора філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І.Франка Ярослава Гарасима премія покликана популяризувати Україну в усіх куточках світу.
“Завдання премії полягає у тому, щоб скристалізувати україністику закордонну, вилущити її із совєтології та із росистики. Таким чином ми покажемо собі та усьому світові, що українська гуманітаристика — це окрема, самодостатня цікава науково-перспективна проблематика”.
Недарма для оголошення старту прийому робіт обрали саме екватор осінні — жовтень. У житті Івана Франка цей період був щедрим на події. Наприклад, саме у жовтні 1875 року він вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Також восени 1892 року вступив до Віденського університету, де у 1893 році під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію про Варлаам і Йоасаф. Більш того, саме 20 жовтня 1889 року Іван Якович звільнився від третього ув’язнення. Також у жовтні Каменярові присвоїли звання почесного доктора Харківського університету. А згодом у жовтні 1907 року Софіївський університет запросив Франка очолити кафедру слов’янських літератур.
Як бачимо, що і жовтень 2019 року відтепер пов’язаний з його ім’ям. Адже 22 жовтня у прес-центрі Гал-інфо відбулось оголошення конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2020 році.
Ярослав Гарасим
За словами члена правління Фонду, доктора філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І.Франка Ярослава Гарасима премія покликана популяризувати Україну в усіх куточках світу.
“Завдання премії полягає у тому, щоб скристалізувати україністику закордонну, вилущити її із совєтології та із росистики. Таким чином ми покажемо собі та усьому світові, що українська гуманітаристика — це окрема, самодостатня цікава науково-перспективна проблематика”.
Головна увага на зустрічі з громадськістю і журналістами була спрямована на зміни, яких зазнає єдина міжнародна наукова премія України.
Ярослав Гарасим
П’ятий конкурс на щорічну Премію видатного українського вченого зазнає відчутних змін і з 2020 року вручатиметься лише в одній номінації. Про це повідомили під час прес-конференції представники Міжнародного фонду Івана Франка.
«Це крок до підвищення престижу премії Івана Франка і збільшення конкуренції наукових робіт. І хоча всі нинішні лауреатські роботи мають надзвичайно високий науковий рівень, наступні зміни покликані ще вище підняти якість поданих робіт на Премію», – зазначив доктор Ярослав Гарасим.
Єдина номінація матиме назву «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук». Учасники заходу також звернули увагу на вимоги до поданих на конкурс наукових робіт.
Тамара Смовженко
«Ми оновили вимоги до наукових робіт, що претендуватимуть на здобуття Премії. Зокрема, обов’язково має бути міжнародне значення роботи і приналежність її до соціально-гуманітарних дисциплін. Праці-претенденти мають ґрунтуватися на засадах наукового осмислення історичних або сучасних процесів у культурі, політиці та суспільному житті України», – прокоментувала ще одне нововведення членкиня Правління Фонду, професорка Університету банківської справи докторка Тамара Смовженко.
Директор Міжнародного фонду І. Франка Ігор Курус ознайомив присутніх з інновацією у процесі подання наукових робіт.
«Комітет прийматиме роботи з 15 січня до 1 березня 2020 року. Суб’єкти подання мають заповнити відповідну електронну форму, яка міститься на сайті Фонду. А також надіслати на поштову адресу Комітету три примірники друкованої праці зі своїм підписом», – наголосив Ігор Курус.
Ігор Курус
За його словами, решта супровідних документів залишаються незмінними, що передбачено Положенням про Премію. Також сталими будуть усі відбіркові процедури: від номінаційних комітетів, експертних рад і до визначення лауреата міжнародним журі.
Організатори конкурсу розпочнуть формувати преміальний фонд ще цього року і вже звернулися до усіх прихильників Івана Франка долучитися до цієї кампанії. А також висловили подяку від Роланда Франка усім меценатам, зокрема – Мирославу Хом’яку, Михайлу Цимбалюку, Оксані Юринець, родині Івана Франка з Торонто, о. митр. прот Богдану Матвійчуку та власникам СПА-готелю «RESPECT».
У підсумку, учасники заходу закликали небайдужих українців до підтримки Міжнародної премії імені Івана Франка у ювілейному для Фонду і Премії році.
Нагадаємо, V урочиста церемонія нагородження лауреата Премії відбудеться уже традиційно 27 серпня 2020 року в місті Дрогобичі.
Оголошення конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2020 році
Довідка. Міжнародну премію ім. Івана Франка заснував у 2015 році його онук – Роланд Франко. У 2016 році премію отримав Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер, та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій. У 2018 році перемогу здобула професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду отримала доктор філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні (Італія).
Сьогодні мова піде про 10 фактів з історії будинку по вул. Городоцькій, 36, відомому мешканцям міста Лева як Львівський академічний драматичний театр ім. Лесі Українки, а старшому поколінню – театр ПриКВО.
У XVIII ст. ділянка, яку згодом займатиме будинок, належала монахам – августинцям, а у XIX ст. костелу св. Анни. На поч. XX ст. архієпископ Юзеф Більчевський ініціює будівництво Католицького дому для Спілки католицьких товариств міста і доброчинних закладів із заздалегідь запланованим театральним залом. Головою Спілки католицьких товариств був професор Львівської політехніки Максиміліан Тульє, відомий спеціаліст із будівництва мостів і залізобетонних конструкцій.
Будівля Католицького дому (фото до 1914р.)
Побудову «Католицького дому» було розпочато у 1909 році за проектом архітекторів Зиґмунда Кендзєрського та Адама Опольського у модернізованих неоготичного та неороманського стилів. В процесі будівництва використовувалися найновіші, на той час технології та матеріали, в тому числі залізобетон. В будівлі було влаштовано новаторські, в ті часи, системи центрального опалення, каналізації та електричного освітлення.
Чільний фасад Католицького дому прикрашали великі скульптури Божої Матері та Св. Йосифа авторства львівського митця Антоні Попіля. Це була остання робота скульптора. Після комуністичного панування тут залишилися лише порожні консолі Верхівку центрального ризаліту прикрашав великий ягеллонський орел, вкритий срібною бляхою, який також не зберігся.
Католицький дім у Львові. Фото Марека Мюнца, 1915 рік
На першому поверсі будівлі містилися приміщення для крамниць зі складами, де продавали вино, виготовлене в монастирях, годинники, релігійну біжутерію. Також тут містилася редакція ” Газети недільної “. Поруч були помешкання для монахинь з окремим входом з подвір’я.
На другому поверсі будинку був розташований просторий холл і буфет. З холлу пара дверей вела до театральної зали, яка 420 крісел і до 200 місць для стояння. В партері розміщено також 14 лож і амфітеатр на 80 місць. Також на другому поверсі містилися канцелярія, різні гуртки. У флігелі – канцелярія і спальні інтернату для хлопців ім. Св. Станіслава Костки.
На сцені В. Мельник, В. Блавацький (у центрі), В. Королик. Вистава «Любов Ярова» К. Треньова, Драматичний театр ім. Лесі Українки, 1939–1940 рр. (із книги О. Скоценя «З футболом у світ»)
Великий зал Католицького дому орендував кінотеатр, котрий у різні часи мав різні назви: “Ілюзіон” (1911), “Стелла-Маре” (1911), “Геліос” (1911-1912), “Перлина” (1912-1916), “Народний кінотеатр Червоного Хреста” (1916-1918), “Світанок” та кіноклуб “Авангард” (1932-1944).
У міжвоєнний період у будинку деякий час функціонував Малий міський театр, де ставилися камерні п’єси. Після війни в ньому кілька років працював Львівський театр музичної комедії.
Львівський муніципальний театр ім. Лесі Українки, у будівлі Католицького дому. Фото 2012 року
У 1946 році у Львові був утворений Прикарпатський військовий округ (ПриКВО) при якому організували театр російської драми. Для цього у 1954 році театру передали будинок колишнього «Католицького дому», а театр музичної комедії переїхав до Одеси.
Із проголошенням Незалежності України театр отримує назву Театр Української Армії та стає першим армійським театром, який переходить на українську мову. У 1995 році театр перейменують у Драматичний театр Західного оперативного командування. У 2008 році театр був переданий на баланс міста та отримав назву Муніципального театру.
У 2011 р. він стає Львівським драматичним театром ім. Лесі Українки, який у 2017 році отримав статус «академічного»
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Центр Європи, 2011
Презентація проекту "Кишенькове місто - Львів. AR"
22 жовтня 2019 р. в Центрі Шептицького Українського Католицького Університету відбулося відкриття інноваційної виставки «Кишенькове місто – Львів. AR виставка».
Кишенькове місто-Pocket City — промоційний проект створений за ініціативи Skeiron та Gwara Media, метою якого є спроба показати цінну історичну архітектуру з нового боку і в результаті привернути увагу до потреби її оцифрування. В його основу лягла ідея продемонструвати можливості та доступність сучасних технологій: оцифрування будівель та доповненої реальності на прикладі загальновідомих пам’яток Львова.
Презентація проекту “Кишенькове місто – Львів. AR”
В рамках проекту автори хочуть привернути увагу до руйнування пам’яток архітектури у різних регіонах України та запустити масштабну кампанію з оцифрування, з метою зафіксувати їхній теперішній стан.
Презентація проекту “Кишенькове місто – Львів. AR”
Результатом стало створення цифрових моделей 24 визначних об’єктів Львова, на основі яких розроблено цікаві інноваційні продукти з використанням технологій AR: віртуальну виставку, інтерактивну книгу та поштівки.
До речі – частина коштів від продажів друкованої продукції піде на оцифрування закинутих пам’яток архітектури, а створені цифрові моделі будуть надані фахівцям для розробки проектів реставрації, реконструкції та пристосування для будівель, які вже втратили надію.
Презентація проекту “Кишенькове місто – Львів. AR”
«Як Робін Гуди забираємо трохи уваги у відомих споруд, щоб подарувати її маловідомим пам’яткам, які цього потребують та розпочати кампанію з їх масового оцифрування» – розповідає команда Skeiron
Для того, щоб побачити цифрові моделі старовинних палаців, оцифровані музейні колекції або прогулятися віртуальними храмами і дізнатися про них щось цікаве, тепер не треба годинами гуглити чи кудись їхати. Достатньо лише завантажити додаток на свій смартфон та за допомогою AR-поштівок насолоджуватися переглядом.
Презентація проекту “Кишенькове місто – Львів. AR”
Виставка «Кишенькове місто» — Львів, який можна роздивлятись на відстані зігнутої руки, у смартфоні. Все це — у форматі AR виставки, яку протягом місяця можна буде переглянути в холі Центру Шептицького УКУ (вул. Стрийська, 29 А).
24 жовтня 2019 р. о 16 год. Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького Відділ Українське мистецтво ХХ ст. (вул. М. Драгоманова, 42) запрошуємо вас на відкриття виставки живопису Остапа Патика.
В експозиції будуть представлені малярські полотна митця з властивим їм живим подихом кольору, міцною динамікою порухів пензля, бурхливим потоком емоцій і гармонійним наповненням форм, ліній, площин.
Афіша виставки живопису Остапа Патика
Остап Патик – відомий львівський живописець, випускник Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша та Львівської академії мистецтв, викладач кафедри дизайну Львівського лісотехнічного університету, засновник Школи емоційного живопису ім. Володимира Патика для дітей і дорослих, учасник численних міжнародних виставок, пленерів та мистецьких акцій.
Роботи автора знаходяться у приватних колекціях України, США, Китаю, Німеччини, Іспанії, Франції, Туреччини, Єгипту, Бельгії та ін.
21 жовтня 2019 р. виповнилося 72 роки Операції «Запад» – наймасовішої депортації, здійсненої радянською владою в Західній Україні у 1947 році. Однією з її головних цілей було нейтралізувати діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав. Виселенню підлягали за попередньо складеними списками члени родин оунівців та повстанців. Протягом доби було вивезено близько 78 тисяч українців до Казахстану та віддалених районів Сибіру.
Відправною точкою для реалізації операції став наказ міністра держбезпеки СРСР В. Абакумова № 00430 від 22 серпня 1947 року «Про виселення сімей засуджених, убитих, тих, хто перебуває на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів із території західних областей України». Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців» сприяла пришвидшенню термінів виконання задуму. В документі йшлося про забезпечення вугільної промисловості СРСР робітниками з числа родин підпільників і членів УПА. 10 жовтня 1947 року міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач затвердив план оперативних заходів по своєму відомству.
Наказ №00430 міністра держбезпеки СРСР Віктора Абакумова про проведення депортації (Фонди Галузевого архіву СБУ)
Основними організаторами і виконавцями депортації стали МГБ та МВД УРСР. Керівництво операцією здійснював спеціально створений Оперативний штаб для депортації на чолі із заступником міністра МВД М. Дятловим. Місце дислокації штабу – Львів. Виконання забезпечували: оперсклад МГБ – 6 859 осіб, збройні сили (солдати внутрішніх військ МГБ і корпус охорони МГБ, особовий склад МВД і прикордонних військ, «стрибки») – 46 509, радянський партактив – 15 556, армійські шофери – 1 227 осіб. У ході операції використовували гужовий та автотранспорт, бронетехніку, трактори, залізничний транспорт.
Регіон охоплення депортацією включав Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області.
Операція “Запад”. Регіон охоплення депортацією
Проведення операції «Запад» готували у режимі цілковитої секретності. На місцях секретарі райкомів і начальники підрозділів МГБ довідалися про її проведення за 2-3 дні до початку, інші виконавці – у момент реалізації. Здійснювати цю каральну акцію спецслужби планували протягом одного дня – 21 жовтня 1947 року.
У більшості регіонів операція розпочалася о 6-й годині ранку. До львівських жител оперативники увірвалися о 2-ій годині ночі. З 2-ої до 4-ої обірвався сон жителів Рави-Руської, Жовкви, Бузька, Городка та Яворова.
План проведення операції “Запад” у Львівській області (Фонди Галузевого архіву СБУ)
У Станіславській та Чернівецькій областях виконавців зупинили складні погодні умови. Сильна віхола, що розпочалася напередодні, спричинила у деяких районах сніговий покрив до 2-х метрів. Оперативники вимушені були застосувати танки та бронетехніку. Проте це не дало швидкого очікуваного результату. Приміром, у Чернівецькій області збирання людей для депортації довелося відтермінувати до 23 жовтня. У більшості ж випадків операцію вдалося здійснити до настання сутінків 21-го. «Передовиком» стала Рівненська область, у якій виконавці злочинної акції впоралися із завданням і звезли людей на відправні пункти загалом за 3-4 години.
Подальше транспортування відбувалося залізницею із 87 станцій. 22 жовтня 1947 року о 6 годині 38 хвилин відправився перший ешелон зі станції Ковель до станції Усяти Томської області. Він віз 1 293 людей, відірваних від домівки, позбавлених майна. Останній ешелон вирушив у східному напрямку 26 жовтня. Операцію «Запад» було завершено.
Більшість потягів зі «спецпереселенцями» прибули на підприємства вугільної промисловості східних районів СРСР. Окрім того, «активних українських націоналістів» відправили під конвоєм в Омську область для роботи на підприємствах і в сільському господарстві. Кількісні показники по операції «Запад» у документах радянських спецслужб неодноразово уточнювалися. У «Довідці про кількість сімей активних учасників…» від 27 травня 1948 року йдеться про 26 332 сім’ї – 77 791 особу. З них – 18 866 чоловіків, 35 685 жінок та 23 240 дітей до 15 років. Сотні виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ СРСР. Під час довгої дороги на схід 875 виселенців намагалися втекти з ешелонів, 515 з них схопили конвоїри.
Серед виселених було чимало вдів і сиріт, чоловіки і батьки яких загинули в роки боротьби з тоталітарним режимом. До практики репресій проти них сталінське керівництво вдавалося ще під час «Великого терору» 1937–1938 рр., а також у 1939–1941 рр. під час «радянізації» Західної України. Після війни принцип колективної відповідальності вкотре був апробований на рідних загиблих вояків УПА та членів ОУН. Його мета – докорінно винищити всю родину, хоча б один із членів якої брав участь у збройному опорі радянській владі.
Розразунок забезпечення спецперевезень вагонами. Спочатку планувалося виселити 100 тисяч осіб (Фонди Галузевого архіву СБУ)
З іншого боку, як стверджує історик Олег Бажан, операцією «Запад» спецслужби прагнули вирішити одночасно кілька завдань. 10 лютого 1947 року в Західній Україні були вибори до Верховної Ради СРСР, які викликали народний протест: багато людей просто не хотіли йти на виборчі дільниці, що руйнувало картину масової підтримки радянської влади. А 31 грудня 1947 року планувалися вибори до місцевих рад, після яких у 1948-му мали відбутися вибори до Верховної Ради Української РСР. Тому влада вирішила вивезти з регіону тих, хто не хотів голосувати за радянську владу. До того ж, 10 вересня 1947 року вийшла секретна постанова Ради міністрів СРСР про забезпечення вугільної промисловості СРСР робочою силою, де, зокрема, є пропозиція направляти людей з сільської місцевості на вугільні шахти Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Тюменської, Челябінської, Читинської областей. «Виходить, що потреби ГУЛАГу збіглися в той момент з інтересами республіканської влади. Потрібно було піднімати економіку країни і одночасно можна було розправитися з УПА. Тому був запущений цинічний механізм», – зазначає Олег Бажан.
Операція «Запад»
Операція «Запад» стала однією з наймасовіших депортацій українців, організованих комуністичним режимом. За своїм масштабом вона є злочином, співмірним із депортаціями кримських татар у 1944 році чи виселенням українців у рамках акції «Вісла», організованої польською комуністичною владою.
Це – не єдина депортація, здійснена в Західній Україні, але наймасовіша. Усього в 40-х і на початку 50-х років із Західної України насильно вивезли 203 тисячі осіб. Більшість із них опинилася в Казахстані.
В четвер, 24 жовтня 2019 року, о 12 годині у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) відбудеться науковий семінар. Мета заходу – показати ставлення громадськості Західної України до штучно організованого голоду на землях радянської України 1932–1933 роках, інформувати про факт гуртування українців Галичини для допомоги «Великій Україні».
У семінарі візьмуть участь відомі історикині: кандидатка історичних наук старша наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка Ліліана Гентош (доповідь “Ставлення митрополита Андрея Шептицького до трагічних подій Голодомору 1932-33 рр.”) і кандидатка історичних наук, завідувачка відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника Мирослава Дядюк (доповідь “Мілена Рудницька. Правда про Великий Голод”).
Також цими днями у Львівському музеї історії релігії експонується науково-публіцистична банерна виставка «Надія наша в Бозі», яка приурочена до Дня пам’яті жертв Голодомору і надана Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору». Оглянути виставку можна до 27 жовтня 2019 року.
Ви вмієте комунікувати по-справжньому? Так, аби вас розуміли? А розуміли із півслова? А без слів? Авторка книги «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» спробує відкрити секрети і парадокси комунікації, якої навчає її донька Маня.
На воркшопі-презентації говоритимемо про феномен комунікації від нуля та розглянемо низку цікавий кейсів. Відтак відвідувачі матимуть чудову нагоду повправлятися у спілкуванні без вуст, очей і вух. Почути, як співає чайник. Висловитись, поки горить сірник. Стати співтворцем справжньої комунікаційної павутинки. Чекаємо всіх у середу, 23 жовтня о 18.30 в Центр Шептицького УКУ (вул. Стрийська, 29 а, паркова аудиторія). Модератор: Юлія Джугастрянська. Вхід вільний.
«Комунікація від нуля. Есеї для Мані» — про комунікацію, але цілком із незвичного ракурсу. Порівнюючи спілкування дорослих і дітей (на прикладі своєї доні), авторка робить несподівані відкриття. Зокрема про те, що ми, дорослі, втрачаємо наше дитяче вміння комунікувати по-справжньому: на рівні слів, мовчання, співопису, обіймів, цілунків, запахів тощо. А ще втрачаємо свіжий погляд на себе, на світ і на речі у ньому. Це книжка про відновлення комунікації від нуля, підкріплена цікавими історіями і прикладами відомих спікерів, авторськими знахідками й помилками, а також жартами, грою слів і уяви. Для усіх, хто бажає переосмислити свою комунікацію і повернути втрачене.
Марія Титаренко – есеїстка, поетка, журналістка, медіадослідниця, стипендіатка програми ім. Фулбрайта. Засновниця магістерської програми з медіакомунікацій УКУ. Лавреатка конкурсу Catholic Press Award (2012). Переможниця конкурсу ім. Б.-І. Антонича із поетичною збіркою «IMPASTO» (2010); конкурсу «Новела по-українськи» із новелою «Півгодини Неба» (2013); міжнародного конкурсу есеїв від журналу «Fountain» (2015). Поему “Мости” в англомовному перекладі анімовано на замовлення журналу “Trafika Europe”. Авторка нон-фікшн лабораторії на ЛітАкценті.
Як і будь-яка інша нація, українці також витворили канон національних героїв. Про них багато говорять, їх наводять як приклад для наслідування і їм чи не найбільше місця (заслужено, або не завжди) відведено у підручниках з історії. З іншого боку, кожен національний герой починався з малої людини. Більше того – серед знаних та шанованих, героїзованих і оспіваних, багато вкрай суперечливих особистостей. Останнє не лише дає нам право, але навіть зобов’язує нас до дуже критичної оцінки спадщини та дій усіх героїзованих персонажів. Між такими, зокрема, один із діячів “Руської Трійці” – Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). Непоміченою минула його пам’ятна дата – 205 років від дня народження. Виправляючи це, поговоримо про нього самого і окремі з прижиттєвих видання автора.
Яків Гловацький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Перші несміливі паростки українського руху до самоусвідомлення, ідентифікації та самоствердження у ХІХ столітті ми, традиційно, вбачаємо в діяльності літературної групи під назвою “Руська Трійця”. Імені Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького ще з часів шкільної парти вкарбовуються у наші голови. Тим не менше, вже через десятки років за цими іменами для нас може нічого не стояти. І добре, коли хоч хтось зуміє згадати, що ці люди асоціюються із першою проповіддю українською мовою, впровадженням живої народної мови до публічного вжитку, спробами дослідження та кодифікації мови, появою читанок тощо.
Пам’ятник діячам “Руської Трійці” в Івано-Франківську. Фото з https://uk.wikipedia.org
З іншого боку, згадані діячі також асоціюються із слов’янофільством, яке в ті часи було значно популярнішим ніж українофільство. Мабуть саме тому ідеї та концепції, які пропонувалися діячами “Руської Трійці”, моментами можуть видаватися нам нечіткими, ба навіть непослідовними. Останнє менш помітно у Маркіяна Шашкевича, який занадто рано відійшов. Разом з тим, аж занадто простежуються суперечності у еволюції поглядів Івана Вагилевича – який переріс у полонофіла й Якова Головацького – який зійшов на стезю москвофільства. Але з пісні слів не викинеш. Тому наше завдання, за рекомендаціями британського методолога історії Робіна Колінгвуда, не засуджувати, а намагатися зрозуміти мотиви вчинків.
Яків Головацький. фото з https://uk.wikipedia.org
Попри суперечливі моменти в біографіях згаданих діячів, а також контексти і сюжетну канву їх творчої діяльності, але напрацювання діячів “Руської Трійці” – це все одно початки становлення самостійницького українського руху. Їх зусилля – в контексті етнографії, лінгвістики та історії стали базою, від якої відштовхувалися наступники на цьому непростому шляху. Врешті, кожен з цих трьох діячів залишив досить солідну спадщину творів та ідей. Їхні тексти видавалися ще життя даних діячів, також тиражувалися й множилися в подальшому. Зрозуміло, що найбільші інтерес та цінність мають прижиттєві примірники. Користуючись нагодою ювілею, звернемось до дечого “із Головацького”.
Обкладинка “Русалки Дністрової”. Фото з https://uk.wikipedia.org
Яків Головацький особливо відзначився на ниві етнографії, в лінгвістиці, історії, у поетичній площині, громадській діяльності, навіть трохи в адмініструванні та релігійній сфері. Принаймні, перша половина й більша половина його напрацювань – їх можна, умовно, назвати проукраїнськими. Це і “Русалка Дністрова”, і “Вінок русинам на обжинки”, і інші подібні праці. Це – до Уваровської премію за дослідження російської історії й інші світоглядні метаморфози вченого.
За, умовно, перший період діяльності вчений зумів створити багато вартісних речей. Велика частина з них і сьогодні доступна у львівських фондосховищах. Зокрема, у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка є дві брошури 1849 року видання. Обидві було надруковано у Львові й обидві присвячені мовно-історичній тематиці. Видання стали можливими завдяки сприянню Галицько-Руської Матиці й за підтримки Ставропігійного інституту. Характерним там є навіть титульний аркуш – в дусі давньої, ледь не барокової, традиції. Зокрема, поруч з іменем автора вказано його регалії – “професор “руского языка” і “словесности рускои” при Львівському університеті”.
Збірка листувань Якова Головацького. Фото Є. Гулюка
Щодо назв текстів, то це “Три вступитєльніи прєдподаванія о рускои словесности” і “Розправа о языце южнорускомь и его нарєчіяхь”. В обох випадках у фокусі вченого питання історії та розвитку мови – з особливим акцентом на контексті національного пробудження і “нового житья умственного”. У працях багато згадок та відсилань до слов’янської тематики загалом. Яків Головацький виділяє періоди розвитку словесності і особливо детально зупиняється на питаннях контактів Русі з сусідами і проблемі можливих взаємовпливів. Також говорить про цивілізаційну роль Русі і розвиток шкільництва в період правління князя Ярослава Мудрого.
Окремо розглядає питання знання місцевими інтелектуалами мов міжнародного спілкування й вплив останнього на локальну культуру. Зокрема, відзначає хорошу обізнаність із грецькими хронографами, які читали наші літописці. Згадує, у цьому контексті, про волинського літописця, який наводить у своїх текстах слова із “Омира” – тобто Гомера. Головацький підсумовує даний блок тим, наші предки читали Гомера у часи, коли в Європі про нього ще навіть і не знали. Хоч в окремих моментах умовиводи Головацького видаються надмір сміливими, основні тенденції епохи вловити йому вдалося. Як і те, що історію культурного розвитку на наших теренах складно уявити без персони Нестора Літописця і Іларіона, без “Руської правди” та інших творів того часу, без Литовських статутів і персони Івана Котляревського, якщо говорити про ближчі до нас періоди.
Іван Котляревський. Фото з https://www.radiosvoboda.org
Схожу структуру, характер та логіку викладу має і “Розправа” Якова Головацького. У цьому тексті автор зосереджує увагу на питаннях походження “южноруської” мови та її діалектів. Намагається пробратися через чагарники етногенезу слов’ян, історію формування слов’янських народів та відмінностях між ними. У тому числі – мова йде про мовні відмінності. Яків Головацький пише про “малоруський язик”, ареалом поширення якого вказує сучасні українські терени. Зрештою, розглядає конкретні приклади та особливості – на лексичному і фонетичному рівнях, властиві для “малоруського”, “великоруського” і “білоруського” варіантів.
“Розправа” Я. Головацького. Фото Є. Гулюка
І хоч у наші дні не все з написаного Яковом Головацьким видається прийнятним та піддається розумінню, варто пам’ятати, що його інтелектуальні потуги – це початок самоствердження українського народу й усвідомлення нами своєї окремішності та унікальності – відносно найближчих сусідів у першу чергу. Саме тому ім’я Якова Головацького стоїть поряд з іншими діячами, чиї зусилля були корисними для еволюції української ідеї.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Головацький Я. Розправа о языцҍ южнорускомь и єго нарҍчыяхь. – Львів, 1849.
Головацький Я. Три вступитєльніи прєдподаванія о руской словєсности. – Львів, 1849.
Головацький Яків (1814 – 1888) // Українська мала енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1957. – Т. 1. – Кн. 2: В-Ґ. – С. 256.
Стеблій Ф. Руська трійця // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2012. – Т.9. – Прил-С. – С. 395 – 396.
В неділю, 20 жовтня 2019 року, в Кінопалаці (вулиця Театральна, 22) відбувся прем’єрний показ короткометражного фільму «Громовиця Вогняна!».
Фільм став дипломною роботою операторки Ірини Бучинської, яка є автором ідеї. Ірина, в свою чергу долучила до проекту режисера Романа Дибача. Роман доповнив ідею і за п’ять днів написав повний сценарій фільму.
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Зйомки тривали близько місяця і переважно в нічний період доби. Це пов’язано з завантаженістю головних героїнь в за основним місцем роботи і відсутністю потреби затемнювати вікна, адже основні події фільму відбуваються вночі.
Справжнім викликом для знімальної команди стало дублювання голосів актрис у фільмі, адже записаний “на живо” голос не відповідав високим вимогам.
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Про що фільм? І хто вона, ця загадкова Громовиця? Насамперед, вона є деміурґом власного світу. Вдень — розробляє теорію психології і курить цигарки. Ввечері — застосовує теорію на практиці і все ще курить цигарки. Життя Громовиці сповнене рівноваги, допоки на сцені не з‘являється Директриса. Врешті, червона вогняна гармонія і синя блискавична агресія — поєднаються у дещо нове…
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Громовиця запрошує в ізольований світ, наповнений танцями, поезією, музикою, живописом, скульптурою і димом, авжеж! Вона запрошує кожного, хто бажає побачити її оголеною!
Найближчим часом побачити фільм у вільному показі не буде можливості, адже автори фільму пророкують йому велике фестивальне життя. Тому всі, хто не зміг побувати на прем’єрі, можуть наразі задовільнитися тільки трейлером.
Над фільмом працювали:
Режисер Роман Дибач
Операторка Ірина Бучинська
Композиторка Марія Яремак
Грим Свєта Журавльова та Natalia Kovalska
Актори Анна Матійченко та Marjana Fekhtel
Показ мав благочинну мету, адже зібрані кошти підуть на реабілітацію актора-заньківчанина Олеся Федорченка, який 15 липня 2018, року на трасі Львів-Мукачево, поблизу села Тухолька потрапив у страшну ДТП.
Загалом було зібрано 10000 гривень, з них 1650 поклали у скриньку збору пожертв, а решту виручили за продаж квитків.
Вже сьогодні, 22 жовтня 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки Володимири Ганкевич.
Феномен Володимири Ганкевич відбувся на мистецькій арені Львова вже давно. Неодноразова учасниця та співорганізатор текстильних імпрез “Гобелен”, “Текстильний шал”, і нового щорічного експозиційного проекту “Текстиліzm”, вона завжди прагне розширити поняття текстильного твору поза рамки традиційної основи і ткання.
Об’єкти Володимири радше можна було б віднести то означення fiber art –
мистецтво волокна, аніж до традиційного текстилю. Текстиль, як і інші мистецтва, постійно змінюється та еволюціонує, живе своїм сьогоденним життям і спонукає митців до нових пошуків та експериментів.
Експозицію виставки Володимири Ганкевич можна буде оглянути в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) до 13 листопада.
В одній із попередніх публікацій ми розповідали нашим читачам як у Львові вкінці ХІХ століття малювали масштабне полотно під назвою «Рацлавицька панорама».
До процесу створення картини в Львові були залучені художники Ян Стика, Войцех Коссак за допомоги Тадеуша Попеля, Людвика Боллера, Теодора Аксентовича, Зигмунта Розвадовського, Володимира Тетмаєра, Михайла Сошанського, Вінцента Водзиновського.
Сьогодні хочемо представити фотопідбірку світлин, які показують, майже покроково творчий процес. Фото чудової якості й на них можна при бажанні розгледіти усі деталі.
Нагадаємо, що дане полотно зображує битву під Рацлавицями від 5 червня 1794 року періоду повстання Тадеуша Костюшка. Це одна з найбільших панорам і одна з небагатьох, що була збережена і не порізана на фрагменти заради повернення коштів.
Розміри панорами – 150 м на 15 м. Спеціально для її створення з Бельгії було привезено десять рулонів полотна для вітрил розміром 10 м на 15 м., які зшили разом на спеціальному металевому каркасі, виготовленому фірмою Gridl з Відня.
Підготовка до початку створення шедевру тривала два роки. Завершено було картину у 1894 році. Урочиста презентація “Рацлавицької панорами” відбулась на Загальній крайовій виставці у Львові.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Львів, вул. Листопадового Чину, 11
В четвер, 24 жовтня 2019 року, о 17:00 в експозиційній залі Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (вулиця Листопадового Чину, 11) відбудеться вечір камерно-інструментальної музики “Українське відродження: від Бортнянського до Скорика”.
Насамперед вступне слово виголосить музикознавець, кандидат мистецтвознавства, Ph.D Лілія Назар-Шевчук.
Під час заходу, музичні твори українських композиторів виконають Чіє Савада (скрипка); Божена Корчинська (сопілка); Анна Іванюшенко (фортепіано).
Чіє Савада
Чіє Савада – японська скрипалька, лауреатка численних конкурсів, засновниця Японсько-Української Асоціації, культурологічна діячка. Випускниця університету Кунітаті в Токіо (2000р.), Російської академії музики ім. Гнесіних (2012), французької консерваторії École Normale de Musique de Paris (2013). Регулярно гастролює з сольними концертами, бере участь у фестивалях Японії, Европи, США, Китаю. Активно займається популяризацією культури України в Японії, організовує концерти Олега Криси та виконавців світового рівня із США.
Анна Іванюшенко
Анна Іванюшенко – піаністка, клавесиністка, викладачка ЛНМА ім. М. В. Лисенка, лауреатка першої премії VIII Міжнародного конкурсу клавесиністів ім. В. Ландовської (2019р., Барі, Італія).
Закінчила ЛНМА ім. М. Лисенка у класі фортепіано доцента О.Качевої та асистентуру-стажування у проф. М. Крушельницької. Як клавесиністка вдосконалювала свої знання у проф. С. Шабалтіної (Київ), в Урсули Барткєвіч, Дороти Зімної, Марека Топоровського (Польща), Крістофера Стембріджа (Великобританія), Ніколаса Парля (Німеччина). Як піаністка та клавесиністка є постійною учасницею фестивалів давньої музики у Львові, Старому Санчі (Польща), Bach-marathon, міжнародних фестивалях «Віртуози», «Контрасти» (Львів), «Бах-фесті» (Суми), LwiwMozArt та ін. Як піаністка грала соло з такими оркестрами, як Академічний Симфонічний оркестр Львівської обласної філармонії, Академічний оркестр Чернівецької обласної філармонії, Віртуози Львова, Національний Академічний оркестр Рівненської обласної філармонії. А. Іванюшенко викладачка кафедри спеціального фортепіано ЛНМА ім. М. Лисенка, засновниця та керівниця Оркестру барокової капели цього вищого музичного закладу.
Божена Корчинська
Божена Корчинська – флейтистка, викладачка, науковиця, лауреатка першої премії Міжнародного конкурсу виконавців на народних інструментах ім. Г.Хоткевича.
Випускниця ЛНМА ім. М. Лисенка (викладач – М. Корчинський), КНМА ім. П.Чайковського (кафедра давньої музики). Одна із віртуозних виконавців на поздовжніх флейтах, спадкоємиця професійного мистецтва гри на українській сопілці, закладеного в Україні її батьком М. Корчинським. Стала першим в Україні організатором Відкритого конкурсу сопілкарів та блокфлейтистів ім. І. Скляра та Є.Бобровникова (2000). Співпрацює із численними ансамблями та солістами. Сьогодні Б.Корчинська провадить власний клас у ЛНМА ім. М.Лисенка. Вона присвячує свою діяльність утвердженню української хроматичної сопілки в якості мистецького, концертного інструмента, через свою творчість та виконавство своїх учнів формуючи новий стандарт звучання цього унікального національного українського винаходу. У 2017році захистила першу в дисертацію, присвячену історії цього інструмента.
Програма вечора камерно-інструментальної музики “Українське відродження – від Бортнянського до Скорика”:
Ф. Прокопович, Р. Стельмащук, Б. Корчинська “Кто кріпко на Бога уповаєт”;
Д. Бортнянський – Соната для ф-но фа мажор;
Д. Бортнянський – Соната для флейти та ф-но до мажор;
М. Колесса – Три коломийки;
Н. Капустін – Соната для скрипки і ф-но (1 ч);
В. Сільвестров – Колискова;
М. Корчинський – Сонатина для сопілки і ф-но (1ч);
М. Скорик – Іспанський танець;
М.Скорик – Мелодія.
Під час імпрези ви не лише будете насолоджуватись фаховим виконанням музичних композиції, а й матимете нагоду ознайомитись із творчістю О.Новаківського, споглядаючи полотна митця. Окрім того, перед концертною програмою, Ірина Різун, завідувачка ХММ О.Новаківського коротко оповість про життєвий і творчий шлях відомого українського художника, педагога та культурологічного діяча.
Імпреза відбудеться в рамках програми «Музичні вечори у творчій майстерні Олекси Новаківського» (автори проекту: Михайло Крижанівський та Ірина Різун).
Після першого поділу Польщі 1772 року нова австрійська влада, яка прийшла до Львова, застала львівську Ратушу, наповнену в’язнями. Було вирішено віддати їх у губернське...
