«Під час Другої світової війни було знищено наземну частину Бродів, а зараз донищують підземну. Тоді було знищено архітектурну частину міста, а зараз знищують археологічну». Про це у коментарі «Вголосу» повідомив директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології Національної академії наук України Олег Осаульчук, коментуючи скандал, який розгорівся у м. Броди 15 квітня, коли будівельники хотіли залити бетоном стародавні мури.
Віднайдені в м.Бродах стародавні мури
Інцидент стався на вул. Вірменська. 4. Місцевий підприємець вирив котлован і натрапив на стародавні мури. Відповідно до Закону України Про охорону культурної спадщини (Стаття 36), після виявлення цієї знахідки підприємець повинен був зупинити будівельні роботи і повідомити про це відповідний орган культурної спадщини та лише після того, як будуть проведені археологічні розкопки – роботи могли бути продовжені. Однак, цього не було зроблено, а на місці мурів вже була вмонтована арматура, яку мали заливати бетоном і лише завдяки розголосу небайдужої громадськості цей акт вандалізму вдалося зупинити.
Археолог Олег Осаульчук розповів, що подібні будівництва в історичних місцях повинні супроводжуватись науковими дослідженнями, у тому числі археологічними, адже не відомо, які цінні для науки речі можна відкопати у цих мурах.
Віднайдені в м.Бродах стародавні мури
«Броди старовинне місто і втручання у землю в його історичній частині – це безумовне руйнування культурного шару. Будівельниками було відкопано фундаменти споруд знищених під час Другої світової війни. Якого часу ці споруди – без досліджень важко сказати: може їм 100, 200, а то й 300 р. Очевидно, що їх потрібно досліджувати – бодай зафіксувати для нащадків те що збереглося», – зазначив Олег Осаульчук.
Археолог додав, що місцева влада повинна була б розробити історико-архітектурний опорний план, де мали б бути зазначені зони регульованої забудови, зони охорони об’єктів археології, зони охорони археологічного культурного шару та зони охорони ландшафту. «Для кожної із цих зон мало б бути прописано, що можна у них робити, а що ні. Для того, щоб уникати подібних скандалів, як із цими мурами та культурним шаром, який просто хотіли залити бетоном – потрібно також прийняти рішення на рівні місцевої ради, щоб всі забудовники попередньо давали науковцям на ознайомлення свої проекти будівництв. Для того, щоб заздалегідь можна було прописати якісь застереження чи рекомендації».
Громадянський же обов’язок кожного забудовника, – продовжив директор «Рятівної археологічної служби», – спочатку дослідити ту культурну спадщину, де він проводить свої роботи, а тільки після цього будувати. На жаль, подібна ситуація, яка виникла у Бродах із знищенням культурної спадщини – це загальнодержавна проблема. Вже давно висловлено думку, що за роки незалежності у нас згоріло більше дерев’яних церков, аніж за комуністичної влади».
Ю. Дорош, 1920-ті рр. (взято зі сайту http://www.geroi.if.ua)
Напередодні Світлого Великодня пропонуємо нашим читачам познайомитися із навчальними порадами знаного українського світливця, піонера української кінематографії в Галичині, етнографа, краєзнавця, члена Українського Фотографічного Товариства Юліана Дороша про те, що вартує фотографувати в час свят, а заразом дізнатися як робилися знимки 90 років тому. Статтю з порадами було опубліковано в тижневику “Неділя” (ч. 16 за 1930 р.) під назвою “Великодні зняття”. Як завжди текст подаємо оригінальним.
Нагадаємо, що ілюстрований тижневик “Неділя” виходив у 1928–1939 рр. у Львові та друкував статті на політичні і економічні теми, про культурно-просвітню роботу серед українського населення та про полонізацію українських шкіл. На останній шпальті тижневика містилась рубрика в якій висвітлювалися актуальні питання та навчальні поради фотографічної справи. Незмінним редактором рубрики був Юліан Дорош.
Титульна сторінка тижневика “Неділя” № 16 за 20 квітня 1930 р.
Великодні зняття
У західних народів проходять ці свята тільки святочно, у нас, народу, що найкращі звичаї та культурні здобутки старовини повязав у мистецьку орнаментику крашанки та в заворотний круг гаївки це свято свят, яку чужинці-аматори напевне збереглиб у світлині сотню разів краще, як ми. На брак теми жалуватись чей ніхто не буде: починаючи від жартобливо-болючого «лозобитія» у цвітну неділю можемо через півтори тижня «схоплювати» моменти, яких нам позавидують на світових виставках усі. Білення та чепурення хаток, писання крашанок, ефектовні зняття плащениці, ранні сілюети під церквою, богослужебна церемонія, свячення пасок, поважні гурти мирян, весела гаївка, а з нею сотні преріжних принагідних схоплень, крашанка, пополуднева ідилія на перелазі та прегарний народний одяг нашого простолюддя і ще десятки соток ріжних фраґментів, які лиш аматор по свойому виборі захопить – це все зібране та зложене разом далоб прегарний альбом – «Великдень» колиб ми лиш змогли скинути зі себе прокляття оспалости та нерішучости, колиб любили себе і фотографію, вчились її та схотіли вчитись!
с. Семенівка, 1969 р. Фото Юліана Дороша
До зняття оцих найкраще підходить мала міхова камера 4,5х6 або 6,5х9 незвичайно вигідна в оперуванню, хоча більша теж незла. Пакетові плівки (Packfilm) дуже вигідні в ношенню та в безпотрібності зміняти з касет платівки. Світоміць обєктива для моменток при ясному сонці 4,5 чи 6,3 задоволює вповні. Платівки при барвистих картинах конечно ортохроматичні з ясним світлофільтром. Статива при моментках неконечно, тільки заваджає, а в натовпі може й поломитися.
Роля аматора, це безпосередна участь у великодньому життю при тому у відповідний мент абсолютна обєктивність, моментова й рішуча зорєнтованість та критика і певне, правильне зняття.
с. Семенівка, 1969 р. Фото Юліана Дороша
В темничці виявник дещо розведений, довге і солідне виявлення (можливості недосвітлення!) папір залежно від негативу: часто лискучий твердий (hart) деколи й інші. Для побільшень з 4,5х6 головні передумови острий і контрастний негатив.
Перестаньмо вже раз бути невільниками статива, симетрично установленої групи та сліпих платівок! Хай моментка відтворить на хроматичній плівці життя і сміх соняшних свят! Бож для нас винаходи й вигода!
16 квітня – день народження Героя України, багатолітнього директора Львівської галереї мистецтв (тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького) – Бориса Григоровича Возницького (1926–2012).
Завжди критично ставилась до зведення пам’ятників сучасникам. З висоти літ, тоді, ніби краще видно, і таке інше. Ось, наприклад, Борис Возницький. Зведете його на постамент – і пропала людина. Тобто, за тим постаментом, втратиться все людське, а залишаться тільки лаври і дефірамби (а він цього, ой, як не любив!). Здавалось, – пам’ятник собі він уже звів, і не один. Призначений у грудні 1962 року директором третьорозрядного музею – картинної галереї, що тіснилась у приміщенні колишнього палацу Лозинського на вул. Стефаника, 3, зумів з часом створити величезний комплекс музею, який згодом став Львівською національною галереєю мистецтв з великою кількістю філій та відділів. Кожен експонат, привезений Возницьким та колективом музею з експедицій, кожна філія може стати камінчиком до пам’ятника. Чому? Таке питання можливе із вуст дуже молодих людей, котрі не пам’ятають країни, яка мала назву Радянський Союз, де все, що тепер здається само собою зрозумілим, – виглядало, немов у кривому дзеркалі. Так, в той час було закрито понад 800 храмів і єдино можливим способом врятувати ці пам’ятки архітектури та історії був варіант відкриття у них музеїв. Борис Возницький взяв під свою опіку костел в Олеську, церкву в Кутах, Сихівську церкву, Бернардинський костел у Львові, Каплицю Боїмів, церкву Михайла та церкву монастиря бенедектинок, деревʼяну церкву та костел у Підгірцях, Церкву Св. Онуфрія, Святодухівську дзвінницю – в декотрих із цих пам’яток відкрив музеї – філії галереї. “Головне, ці храми протягом тридцяти років радянської влади були збережені, включаючи їхні інтер’єри” – напише потім Борис Возницький у своїх спогадах[1].
Лариса Возницька з татом Борисом Возницьким
В експедиціях по районах області Возницький зі своїми працівниками збирали ікони, стародруки, сакральну скульптуру – все, що пропадало від вологи, бруду, холоду у закритих або поруйнованих церквах, що валялось біля церков, на цвинтарях, чим палили у холодних монастирських приміщеннях, перетворених на гуртожитки. Так, під час однієї з експедицій в містечко Городенка, чудом були врятовані скульптури Іоана Пінзеля з храму та монастиря Отців месіонерів, для котрих скульптор виконав кілька вівтарних ансамблів. А вперше Возницький “зустрівся” з майстром Пінзелем ще працюючи в українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького), коли з села Годовиця привіз дві його скульптури – “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева”. Ця зустріч стала доленосною і для Возницького, який відкрив світові забуте геніальне ім’я і для Пінзеля, якому Возницький подарував друге і тепер вічне життя.
Від ліва: Й. Гронський, С. Костюк, В. Вуйцик, Б. Возницький, Л. Міляєва, Г. Логвин. Конференція в Олеському замку. Кін. 70-р.
В той час Міністерство культури, хоча і доручило музеям провести у діючих та закритих церквах і монастирях облік предметів, насправді, самими “предметами” не цікавилось, бо ці приміщення було заплановано використати під склади, лікарні для особливих хворих чи навіть як автобусні станції. Тому, коли на подвір’я галереї привозились сотні сакральних речей, серед котрих – вівтарі, ренесансні надгробки і навіть дзвони, – були питання із райкомів та обкомів партії, було небажання сільських громад віддавати, були й насмішки (навіщо він ту “рухлядь” звозить?), а іноді й нерозуміння колег. Та Возницький твердо стояв на своєму, і знову і знову їхали в наступне село, ночували нераз край неба, вечерю варили у казанку на вогні, пізно лягали і раненько вставали, нарікали, – але потім через роки виявилось, що все це було недаремно. І що для багатьох це, можливо, були кращі роки життя. Возницькому вдалось створити не тільки потужний музейний комплекс, але й колектив професійних музейників, висококваліфікованих спеціалістів своєї справи, однодумців та соратників. Ці люди, очолювані талановитим лідером, врятували сотні скарбів, свідків нашої історії, культурне надбання нації, – все було збережене, обліковане і зайняло своє місце чи на полицях фондосховищ у приміщенні колишнього монастиря капуцинів в Олеську, або наповнило експозиції новостворених філій. Ці філії, котрі знаходяться у визначних спорудах, також ніхто не пропонував взяти під потреби музею, це завжди була боротьба, яка іноді загрожувала втратою роботи. Ось, хоча б відомий усім Олеський замок, який тепер обов’язково включений у всі туристичні маршрути Львівщиною. Він постав із руїн, ні до чого не придатних обгорілих стін. Та коли у 1959 році Возницький побував у Польщі і побачив, як там використовуються палаци та замки, то вирішив спробувати впровадити досвід сусіднього краю. Для початку намірився підняти замок у Свіржі, та з певних причин це не вдалось здійснити. Олеський замок став першим об’єктом, став, властиво, першим замком на території Галичини, де розмістився музей. Відбудова почалась у 1970 році і почалась без згоди обкому партії. Хто не знає, що це значить, то й добре, що не знає. Бо без згоди цього високопоставленого органу нічого у культурному (і не тільки) житті не мало права відбуватись. Коли, приміром, готувались виставки, то відбір експонатів проводився не музейними фахівцями, а цензурою в особах інструкторів райкомів або й обкому партії. Котра з робіт не підходила – визначали вони і перевертали її до стіни. Борис Возницький мав дивовижний дар – вмів розмовляти з цими людьми. І іноді йому вдавалось їх переконати. Так, залишались на виставках відкинуті твори Любомира Медвідя, Івана Остафійчука, Івана Крислача та ін. А, повертаючись до створення Олеського замку, – Возницький пізніше пригадував: він не питав дозволу ні в кого, бо інакше перекладав би свою відповідальність на чужі плечі. І він залишив цю відповідальність за собою. Це було його життєве кредо – відповідати за все самому і нічого не боятись. Не боявся, бо ще юним хлопцем залишив свій страх на страшній війні, з якої чудом повернувся живим, хоча кілька разів був на волосину від смерті, а мама отримала похоронку. Дивним було те, що пройшовши жахіття війни, він зберіг у собі відчуття важливості краси у житті, яке було у нього ще з дитинства, яке й привело його до довголітнього служіння цій красі. Так, Олеський замок постав у 1975 році, та відкрити його було не так просто – він не вписувався у рамки “совєтського музею”. Саме відкриття – 21 грудня 1975 року пройшло дуже скромно в присутності кількох десятків чиновників, військових та працівників музею, хоча до замку з’їхались сотні людей. Їм не дозволили увійти до музею, натомість радо запрошували на відкриття пам’ятника Першій кінній дивізії скульптора В. Борисенка – “Коні”, що відкривався поряд із замком.
Борис Григорович Возницький з праціниками Картинної галереї в експедиції. Фото середина 1960-х рр.
Приклад з Олеським замком є одним із багатьох прикладів, як вдавалось, (а іноді і не вдавалось) рятувати від знищення, відбудовувати, створювати музеї у визначних спорудах, які належить оберігати, які є нашою культурною спадщиною. Так постало фондосховище в Олеську в приміщенні колишнього монастиря капуцинів, де знаходилось профтехучилище № 10. Возницький домігся відселення училища, для якого збудували нові корпуси, а в приміщенні монастиря були створені, так звані, відкриті фонди – новаторство на той час. Можна розповідати про кожну збережену пам’ятку – Золочівський, Підгорецький замки, Палац Потоцьких, про створення нових музеїв – музей Маркіяна Шашкевича в Підлиссі та “Русалки Дністрової” у Святодухівській церкві, барокової скульптури (музей Іоана Пінзеля), пам’яток давнього Львова, давньої української книги, П’ятничанської вежі, музею Івана Виговського в Руді та музею “Жидачівщина” – кожен із них має свою історію, історію боротьби з чиновницькою бронею, нерозумінням, а нераз і з людською підлістю. Про це, і не тільки про це зараз можна прочитати у нещодавно виданій книзі спогадів Бориса Возницького[2]. Про те, що писав спогади, довідались лише після його трагічної загибелі 23 травня 2012 року. Писав для себе, на окремих листках і тоді, коли видавалась вільна хвилина, наприклад в поїзді. Вільного часу майже не мав – курсував між своїм кабінетом на Стефаника, 3 і численними філіями музею, вирішував питання у чиновницьких та міністерських кабінетах, їздив у закордонні відрядження, брав участь у сесіях ICOM, і ще було безліч справ, котрі без Возницького не могли вирішитись. Коли ж бував у своєму кабінеті, то двері завжди залишались відчиненими, тут одночасно вирішувалось безліч справ, і тут же можна було запросто випити з ним чаю; приймав кожного, однаково пильно підписуючи документи стосовно роботи музею і вислуховуючи прохання різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа не мала стосунку до його безпосередньої роботи. Свою допомогу ніколи не афішував, коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях визначних битв УПА. Він був з тих патріотів, котрі не говорять про любов до України, – говорив лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо якась подія його зачіпала, то спочатку схвильовано це переживав, та згодом, обміркувавши, знав, як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все підпорядковував її здійсненню, – його працездатність вражала.
Борис Возницький з працівниками Олеського замку. 1976 р.
Прочитавши цей текст, мені можуть закинути, що, створюю майже ідеальний образ. Однак, пропрацювавши поряд з Возницьким понад 30 років і будучи свідком та учасником багатьох подій, мушу визнати, що саме ця людина змінила мій світогляд, а своїм прикладом спричинилася до того, що понизити планку на шкалі цінностей стало неможливим. Велике щастя зустріти на своєму життєвому шляху таку харизматичну особистість, котра надихає і, слідуючи високим ідеалам, веде за собою інших. Його вимогливість, аскетичне відношення до себе, фанатична відданість роботі, яка стала сенсом життя, – все було підпорядковане певній меті та місії – намагався боротися за кожен артефакт української історії та культури, зберігаючи їх для нащадків і не зупиняючись перед труднощами. Будучи людиною свого часу і місію свою виконував так, як було єдино можливим у тому часі. Були і компроміси, і хитрощі, були злети і падіння, досягнення і помилки, та рятувала його вперта вдача та дивовижна здатність знаходити вихід з будь-якої ситуації.
Борис Возницький у фондосховищі Олеського замку. Сер. 70-х рр.
Коли у свій час, заходила мова про запис та видання хоча б кількох спогадів, Возницький здебільшого відмахувався і посилався на брак часу. Та деякі його спогади все ж таки вдалось записати і видати[3]. У них, так само, як і в “Соборі Бориса Возницького”, він виступає дуже скромною людиною, без похвальби та зарозумілості, без вивищення своєї особи, – він, так, як і герой з його улюбленої притчі про будівництво Шартрського собору, – просто будував собор.
Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос.
До року після загибелі Возницького вдалось зібрати і видати спогади про нього[4], і добре, що вдалось, бо багатьох з авторів сьогодні вже не має в живих. На експозиції виставки, присвяченій Возницькому (у квітні 2015 року) було процитовано кілька з його віднайдених записів, які в повному обсязі є у книзі “Собор Бориса Возницького”. Ці тексти ще більше підсилюють образ його могутньої та глибокої особистості, справжнього патріота, людини з романтичною та ранимою душею, котрій дуже залежало на тім, щоб культура в Україні не залишалась на маргінесі її історії.
Книга «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми»
Важко собі уявити Возницького у теперішнім часі, який є набагато прагматичніший і цинічніший, ніж за його життя, у часі, коли культурні цінності розглядаються з точки зору товару, коли все на продаж. Не знаю, чи мало б вагу тепер його слово і авторитет, та впевнена – маємо пам’ятати про таких сильних духом людей, яким був Возницький. Хочеться сподіватись: все, що він здобув і врятував для нашої культури, залишиться для наступних поколінь, та з часом саме ім’я цієї людини може забутись. На жаль, не всі читають книжки, не вистачить табличок, щоб прикріпити до тої чи іншої споруди. І тоді з’являється думка про пам’ятник, як про останню інстанцію на шляху збереження пам’яті, пам’ятник, функцією якого є не прославлення, а перш за все – увіковічнення. Та монумент, очевидно, маємо зробити груповим, бо, насправді, проблема колективної амнезії стосується не тільки Возницького. Потрохи, на тлі нових віянь нового часу затруться імена ще сучасної нам інтелектуальної еліти Львова – Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича, Володимира Овсійчука, Ярослава Ісаєвича, Романа Сельського та багатьох інших, котрі, продовжуючи справу наших славних попередників, зробили Львів саме таким, яким він є – одним із найцікавіших культурних і мистецьких центрів України. Тоді на запитання біля пам’ятника – хто це такі? – екскурсовод дасть розлогу відповідь, а, підійде хтось із юних, котрим ці імена також нічого не промовляють – набере швиденько у своїм смартфоні Google і прочитає: “Борис Возницький, Герой України…….”, “Ярослав Дашкевич – видатний український історик…”, “Володимир Овсійчук – видатний український мистецтвознавець…”
Наталя ФІЛЕВИЧ
[1] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упоряд. Лариса Возницька-Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. С. 100
[2] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упорядник Лариса Возницька -Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. 279 с.
[3] Борис Возницький. Автопортрет на тлі часу / авт. вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2006. 56 с., 57 іл. ; Львівська галерея мистецтв. Колектив та його директор / авт. ідеї, вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2011. 160 с., 215 іл.
[4] Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо / упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2013. 200 с., 132 іл.
У святкові дні Львівська опера транслюватиме особливий для української культури твір на біблійний сюжет – оперу «Мойсей» Мирослава Скорика за поемою Івана Франка. Транслюватиметься архівний запис Львівського телебачення 2009 року, у цій виставі головну партію співав першовиконавець ролі Мойсея – бас Олександр Громиш.
Доступ до вистави буде дійсний впродовж свят – з 12:00 год.17 квітня (п’ятниця) до 22:00 год. 20 квітня (понеділок). Тож приєднуйтеся до трансляції опери у будь-який зручний для Вас час на YouTube каналі Львівської Національної Опери за посиланням.
Опера «Мойсей» сучасного українського композитора Мирослава Скорика написана на лібрето Богдана Стельмаха за однойменною поемою Івана Франка на замовлення Львівської опери з нагоди 100-річчя театру.
Сцена з опери “Мойсей”
Прем’єра відбулася 23 червня 2001 року під орудою самого автора. Кілька прем’єрних вистав опери «Мойсей» відбувалися під час перебування у Львові Папи Римського Івана Павла ІІ, і Святіший Отець благословив увесь творчий колектив.
Опера на дві дії з прологом і епілогом (або ж за висловом дослідників – сценічна притча) втілює провідні ідеї Франкового твору – інтерпретацію біблійного сюжету та алегорії самоусвідомлення української нації. Для цього твору Мирослав Скорик віднайшов оригінальне музичне вирішення – поєднання традицій національної музики та сучасної стильової мови композитора.
Сцена з опери “Мойсей”
Уся концепція опери безумовно тримається на втіленні провідної партії Мойсея, яку виконував Олександр Громиш; серед інших виконавців – Степан Степан (Авірон), Володимир Кривко (Датан), Олексій Данильчук (Азазель), Любов Качала (Лія), Олег Лихач (Єгошуа), Наталія Свобода (Йохаведа), Орест Сидір (Поет), Андрій Бенюк (Симеон), Василь Дудар (Голос Єгови). Артисти хору, балету та оркестру Львівської Національної Опери, диригент вистави – Михайло Дутчак.
Тривалість: 2 год. 30 хв., виконується українською мовою.
Такою от чистою, прозорою та красивою могла би бути річка Зубра. Такою, що аж хочеться присісти та березі та помилуватися її водограєм. На жаль зараз Зубра це річка вонючка.
На фото знизу показано чисту притоку Зубри зі сторони стадіону та Автовокзалу. Цій притоці повезло більше ніж Зубрі. Бо паралельно їй прокладено фекальний колектор куди і ходить весь цей район. А річка залишається річкою.
Вода в притоці Зубри, майже як Плітвицькі озераЦя притока йде з вулиць Вернадського і Карла МікльошаА це злив притоки з Зуброю. Чорне це ЗубраКарта де ми ходилиОсь по таким от трубам!Команда підтримки нагорі
А чи знали Ви що Львів навіть у каналізаційному господарстві – патріотичний? Ми дощову воду спускаємо у своє Чорне море, а какахи каналізації – в російське Балтійське. Полтва впадає в Західний Буг, а той у море, якраз неподалік КАЛінінграду. То ж місто так назвали «неспроста». 😉
Фекалка з Автовокзалу що впадає у ПолтвуА це чиста вода дренажних каналів що йде у Чорне море.
Ця стаття буде про колектор під штрих-пунктирною вулицею Вернадського. Штрих-пунктирною, бо частина цієї вулиці є коло Автовокзалу, частина коло Зубри, а частина аж на кінці Сихова коло вул.Зеленої. Поєднує ці відірвані куски хіба що територіальна приналежність до міста Львова. Може ще би вулицю Вернадського до Левандівки протягнути?
Вулиця Вернадського. І як вода мала потрапляти у цей дощоприймач?“Герметичний” дощовий колектор по вулиці ВернадськогоЗаходимо всерединуЧисто і простороПрямуємо в сторону Автовокзалу. Вид на вхідТам де закінчується асфальт є купа сміття. під нею сухий колодязь де можна лишити речі.Бокові дренажні притокиЦе вже труба під самою проїжджою частиною вулиці ВернадськогоДіггерство – справа молодих, поки ще можеш так от згинатися і йтиВидно світло в кінці труби
Ми зайшли в колектор з відкритої частини річки. Кругла труба діаметром десь півтори метри. Якшо трішки пригнутися то можна впевнено йти в сторону Автовокзалу. Зі мною ще був Дмитро в колекторі і Олександр нагорі. Карантин як не як, більше двох в колектор зась!
Зараз тут сухо, води в дощовому колекторі немає. Тож ми легко дійшли до кільця вул.Вернадського – Броварського. Прямо далі йде труба по вул.Вернадського, ліворуч – вул. Броварського. Це відгалуження закінчується за 30м тупиком з трубою 200мм. Є люк назовні. В цьому тупику повно павутини та сміття. Серед цікавого присутній бампер від німецького авто, череп кота і сокира. Нею, цілком ймовірно, цього кота і стратили бо поцарапав бампер.
Бокове відгалуження в сторону СтадіонуОдразу на вході лежить сокираВирішив сфотографуватися для Фотографій Старого Львова поки ще чистийДалі бампер і тупик. А ще купа павутиниАуді?Напевно що череп котаЗабутовка в кінці і мала трубаМолоде покоління. Постить в сторіс прямо з колектора!
Приємно йти по дренажним колодязям. Ні тобі каках, ні бруду, ні щурів. Зато є мул. То ж місцями приходилося радше йти на четвереньках, ніж на своїх двох. Бо місця зовсім мало. Доволі скоро ми дійшли до характерного кільця під розділюючою смугою на вул. Вернадського. Воно накрите величезною круглою бетонною плитою яку добре видно ззовні.
Хід в сторону АвтовокзалуХід закінчується вузькою синьою трубоюЗверху кришкаЦей же вхід, вид зверхуНу і зовсім вже зверху
Далі в сторону автовокзалу пішла вузька пластикова труба. Дмитро по ній троха просунувся, але очевидно що далі вона буде ще вужча. То ж ми лишаємся цього діла та вертаємося назад.
Але якщо кортить, то чому б не полізти!Та цей хоч у підвали Водоканалу пробереться!Добре що колектор йде під дорогою. А то б звинуватили у тероризмі!Sunny Brother is watching you
Тепер глянемо на поверхні що тут робиться. Чистий витік води з водопадом, що живить Зубру йде від споруд Водоканалу на Стрийській 123. Води тут реально багато, але чомусь є запах хлору. Цей газ використовували для атак у першу світову війну. Не маючи протигазів вирішуємо хлорку не випробовувати.
Паралельно дренажці з вул.Вернадського йде аж дві гілки фекальної каналізації. Одна гілка – до Автовокзалу. Друга – до вул. Карла Мікльоша і Сокільник. Стоків там багато, течуть стрімко і пахнуть характерно. Люки здебільшого відсутні і накриті бетонними уламками. Відкритих люків ми не бачили. Фекалка самопливом через поле тече аж до КНС(каналізаційна насосна станція) на вулиці Скрипника. Ця станція перекачує стоки на вул. Хуторівку і далі в Полтву на вул. Стуса. Де вони потім через весь центр міста течуть на очисні споруди.
Фекальна притока зі сторони Стадіону і СокільникОго, та тут цілий Бункер. Але насправді всередині просто поворот труби і всеЦе чиста притока, на карті коричнева. Коло Стрийської 123А це вже ділянка полем між Вернадського на Автовокзалі і Вернадського на Сихові. Та сама фекалка і характерні бетонні тюбінгиКаналізаційно-Насосна Станція на вулиці Скрипника. Кінцева точка фекальної каналізації з Автовокзалу
Ну і кульмінація – злив притоки з Вернадського і основної Зубри. Це місце позначено на карті кружечком, якраз на межі міста Львова. Контраст двох річок вражає. Ніби ми напускаємо чисту воду з-під крану у ванну в якій вже покупалися мінімум три людини до нас. Чорні води Зубри швидко розчинили прозору притоку з Автовокзалу. І стали трішки світлішими.
Упродовж 1898-1902 рр. Соломія Крушельницька була солісткою Великого театру у Варшаві.
Соломія Крушельницька. Варшава, кін. ХІХ ст.
У цей же період майже кожен зимовий сезон вона проводила у Санкт-Петербурзі, де виступала в складі італійської трупи на сцені Маріїнського театру і Великого залу консерваторії. Її партнерами були зірки італійської опери – Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Вітторіо Арімонді, Луїза Тетраціні, Константіно, Сільвестрі, Марконі.
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» рукопис С.Крушельницької на поштівці із Санкт-Петербурга
Виступи Крушельницької у Петербурзі супроводжував незмінний успіх, про що свідчить тогочасна преса. Цікавий матеріал знаходимо і на сторінках ілюстрованого часопису “Край” (“Kraj”), який виходив у столиці російської імперії польською мовою. У дописах різних авторів читаємо:
“Публіка, яка заповнила простору залу тутешньої опери, не шкодувала оплесків нашій краянці, а критики одразу ж після першого виступу поспішили констатувати захоплюючу красу свіжого, сильного голосу, досконалу майстерність сценічної гри і чарівливість артистки”.
“Панна Крушельницька стрімко здобуває чимраз більше визнання”.
“Тривалі оплески на останній виставі свідчать про те, як високо цінує нашу краянку освічена публіка”.
“Бурхливі оплески і вигуки «браво» супроводжували нашу артистку від моменту її появи на сцені аж до кінця вистави, коли публіка влаштувала їй гарячі овації”.
Соломія Крушельницька в ролі Аїди в однойменній опері Джузеппе Верді.
На сторінках цього часопису у лютому 1900 р. був надрукований текст інтерв’ю Соломії Крушельницької із петербурзьким кореспондентом Мат. (Mat.) під заголовком – “У примадонни”. На жаль, ця публікація мала негативні наслідки для співачки, адже спровокувала поширення брудних наклепів, пліток, газетних інсинуацій. Про це дізнаємось із листа Юзефа Ходаковського, артиста і режисера Варшавського театру, до Крушельницької, датованого 14. 02. 1900 р.: “Цими днями у Варшаві тільки розмов, що про бесіду із співробітником “Краю”, яку було надруковано у “Кур’єрі щоденному” з досить неприхильними для Вас коментарями; все це скидається на кампанію, спрямовану проти Вас. За твердженням “Краю” Ви начебто висловились, що усіма своїми теперішніми успіхами завдячуєте лише італійцям і аж ніяк не Варшаві”.
Щоправда, треба зазначити, що вже в наступному номері редакція “Краю” поспішила дати спростування, яке, на жаль, не досягло бажаного результату…
Однак сьогодні маємо на меті познайомити шановних читачів з іншою бесідою Соломії Крушельницької під назвою «З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької», що була опублікована на шпальтах ілюстрованого додатку до часопису “Край” – “Życie i sztuka” (“Життя і мистецтво”, 1901, № 44, 2 (15) листопада). Автор допису підписаний криптонімом – Л. (Порівняння назв двох інтерв’ю спонукають до певних роздумів!)
Подаємо текст у перекладі українською мовою.
Сторінка ілюстрованого додатку до часопису “Край” – “Życie i sztuka” (“Життя і мистецтво”, 1901, № 44, 2 (15) листопада
Л. З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької
Недавно я був на відновленій “Ґоплані” (опера В. Желенського – М.З.), в якій панна Крушельницька з неперевершеною майстерністю втілює образ Балладини. Співала, як зрештою завжди, на повну силу свого незрівняного голосу. Спалахи пристрасті та почуття жаху після вчиненого злочину; боротьба з докорами сумління – все це втілював справді натхненний спів, поєднаний з майстерною акторською грою.
У мистецтві п. Крушельницької мене завжди найбільше приваблювала саме ця психологічно вмотивована гра. На нашій сцені я вже давно не зустрічав оперної артистки, яка б демонструвала слухачам і глядачам такі глибокі й переконливі постаті – Гальки, Графині, Аїди, Маргарити, Жидівки…
Соломія Крушельницька в ролі Графині Діани в однойменній опері Станіслава Монюшка.
Особисто познайомитись із цією наскрізь артистичною та інтелігентною особою, детальніше довідатись про її сценічну кар’єру, обмінятись кількома словами в її власному домі (зазвичай навіть старі дрібнички виявляють смаки і уподобання його власника)… Хіба ж це не приваблює?
Отож, наступного дня я вже в помешканні артистки. Застаю її в близькому товаристві. Зав’язується дуже приємна бесіда про мистецтво, про рідні місця артистки.
Легкий український акцент панни Крушельницької надає її вимові особливої привабливості та свідчить про походження артистки.
Підчас розмови я запитав, яку з польських опер любить найбільше.
– Звісно що “Гальку”; в ній стільки щирості, стільки натхненної простоти в піснях, які своєю тужливою мелодією трохи нагадують мені пісні мого народу, які так само звучать там, де “Szumią jodły” (арія закоханого в Гальку Йонтека, верховинця – М.З.). Тому шедевр Монюшка я не лише дуже люблю, але й відчуваю всією душею.
Соломія Крушельницька в ролі Гальки в однойменній опері Станіслава Монюшка.
– Чи не тужить пані за тими ялинами, що шумлять на верховинах? – запитав я.
– Кожен з нас трохи сумує за милими серцю сторонами, які пов’язані із дитячими спогадами, з середовищем, в якому зростав… Однак, правду кажучи, в моєму гарячковому житті не часто дозволяю, щоб таке почуття мене опанувало. Зрештою, мистецтво настільки поглинає, що не залишає часу на роздуми і тугу.
– Пані успадкувала талант від батька, чи не так?
– Так, першими кроками у музиці та співі завдячую йому.
– Він є надзвичайно музикальним, – додав мій сусід-меломан, – знаю його, як і пані, вже давно. Пам’ятаю як 10-літньою дівчинкою пані награвала до пізньої ночі Баха, Шумана, Шопена і заважала батькові в його науковій праці. Не раз батько добродушно скаржився, що навчив пані нотної грамоти на свою голову; насправді ж радів душею за свою чудо-дитину.
– Ох, то давня історія! – перервала артистка.
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
– Мені відомо також, що пані в підлітковому віці отримала медаль по піврічних студіях у львівській консерваторії…
Щоправда, навчилась там небагато; треба було мандрувати в далекий світ для подальших студій…
– Знаю також, що пані Креспі, найвідоміший у Мілані педагог із вокалу, вважала пані найкращою з кількасот своїх учениць…
Соломія Крушельницької та Фауста Креспі. Мілан, 1896 рік.
– Пан має дуже добру пам’ять! Чи не думає писати мою біографію? – жартівливо звернулась артистка. – В такому разі подам ще цікавих подробиць: була… найнестерпнішою дитиною в родині; я охоче музикувала а навіть студіювала гармонію (це видавалось мені справжньою розвагою), натомість ніхто не міг загнати мене до іншої роботи; мої лінощі були горезвісні; спала до години 11, часом і довше; жодна людська сила не могла примусити мене церувати панчішки. Тому цілком зрозуміла причина смутку моєї працьовитої мами… Я слухала дорікання, удаючи каяття, однак виправлятись не думала – так приємно було гайнувати час у садку і годинами насолоджуватись грою сонячних променів, а вночі бренькати по клавішах і виводити трелі…
Чи пам’ятає пані свої перші успіхи в Пармі, – відізвався знову мій сусід-меломан, – коли екзальтовані італійці розпрягли par force коней з карети; а одного разу стільки квітів посипалось на сцену, що навіть забракло “тачок”, щоб перевезти їх до готелю.
Афіша вистави «Лоенґрін» за участю Соломії Крушельницької. Парма, Театр “Regio”, 16 лютого 1898 р.
Але ж цікаву тему вибрав пан для розваги моїх гостей… Поговорімо краще про щось інше…
– Ми не торкались ще одного питання, – втрутився і я до бесіди. Ваше мистецтво втілення образів героїнь подиву гідне. Мусила пані серйозно вивчати сценічну майстерність під керівництвом якоїсь чудової артистки.
– Відверто кажучи, я свідомо уникала вказівок професійних акторів, побоюючись наслідування або певної манери. Завжди хочу бути собою. Насамперед дбаю про простоту і щирість мімічної гри, намагаюсь збагнути і відчути образ, який втілюю, – в цьому уся таємниця ефекту, який, на думку пана, викликаю своєю грою. Найчастіше попускаю віжки темпераментові та артистичній інтуїції, які мене не зраджують… Однак, виконуючи партію Гальки або Ґоплани, так переймаюсь роллю, що уся тремчу і довго після вистави не можу заспокоїтись…
– Це відчуває і наша публіка, яка так глибоко шанує пані не лише за спів, що сягає вершин майстерності, але й за виняткову гру…
Соломія Крушельницька після бенефісу. Варшава, 1899 рік.
– Надзвичайно високо ціную такі вияви симпатії. Для нас, артистів, це є великим стимулом до праці. Я не дуже вмію це показати, однак моя вдячність до щирих приятелів, шанувальників є такою ж незмінною, як і прихильність до рідних сторін, як любов до мистецтва. Я в постійних роз’їздах, роки спливають, проте все, що зродиться в моїй душі, залишиться в ній назавжди…
У ту хвилину в передпокої пролунав дзвінок і слуга повідомив про приїзд зі Львова брата артистки. Треба було бачити радість, якою ця звістка осяяла обличчя сестри… Вибігла йому назустріч і привітала дорогого гостя чудовою мовою Шевченка…
Переклад з польської, підготовка матеріалів Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича (відділу Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові)
Гурт “МалДіви” розпався. «Відтепер все буде по іншому» – розповіли Софія та Каріна. Дівчата створили новий гурт “ED’ANGE”.
“Ми зрозуміли, що виросли, потрібно або розбігатися, або займатися музикою на іншому, серйознішому рівні. Саме тому, ми зібралися і вирішили створити щось нове, спочатку, але з великим досвідом попередніх успіхів. Зараз ми активно збираємо команду, бо розуміємо, що без неї ніяк. Ми відчуваємо, що хочемо іти вперед і займатися найулюбленішою справою. Нас вабить столиця, найкрутіші премії і події нашої країни – і ми вже думаємо про переїзд до Києва” – розповідають учасниці дуету.
Гурт «ED’ANGE»
Першим синглом новоствореного гурту став дебютний сингл “Параноя”.
Параноя – пісня про стан, який ми відчуваємо сьогодні, коли знаходимось на відстані від коханої людини. Інколи, коли близька людина далеко від нас і ми не можемо бути разом нас накриває Параноя. Відчуття підсвідоме і не кероване, яке неможливо зрозуміти, але відчували майже всі.
У нашому житті існує безліч різних прикладів, котрі підтверджують, що кохання до нестями все ж таки живе у деяких людських серцях. Таке кохання як параноя – і ти ніколи не знаєш, чи це подарунок долі, чи справжнє випробування.
Гурт «ED’ANGE»
Справжнє кохання як параноя, як нав’язлива ідея. Коли ти закоханий, нічого не можеш з цим зробити. Постійно і в голові, і в серці одна людина. Коли ти закоханий, стає важливим лише одне почуття, хочеться постійно бути поряд, бачити, чути, відчувати свою другу половинку.
Автор слів і музики пісні «Параноя»- Шарф Володимир.
https://youtu.be/zQcf_DgGlfo
Гурт вже відзняв кліп на пісню «Параноя». Відео дуже актуальне в сучасному суспільстві, і всі побачать події зі свого життя та ізоляцію від суспільства.
Нестор Нижанківський за фотоапаратом. Фото з колекції Ольги Бачинської
Гортаючи сторінки львівських часописів 1930-х років «Господарсько-кооперативний часопис», «Назустріч», «Світло й тінь», натрапляємо на світлини, автор яких підписаний «Др. Н.Н.», «Др. Н. Нижанківський». Автором цих світлин був знаний галицький музикант, композитор, піаніст, музичний критик Нестор Нижанківський.
Нестор Нижанківський (31.08.1893, м. Бережани (на Тернопільщині) – 10.04.1940, м. Лодзь, Польща) зростав у родині композитора, диригента, організатора кооперативного руху в Галичині о. Остапа Нижанківського. Вчився приватно в Т. Шухевича (фортепіано), С. Людкевича і А. Хибінського (теоретичні дисципліни) у Львові (1910-1913), Віденській музичній академії та університеті (1914-1915, 1920-1923, клас фортепіано – Є. Лялевич, теоретичні дисципліни – Й. Маркс). У 1915 р. мобілізований до австрійської армії, в тому ж році потрапляє до російського полону. У 1918 р. повертається з полону, а з утворенням ЗУНР разом з братами Степаном і Богданом зголошується добровольцем в УГА. У 1920 р. повертається до Відня завершувати навчання в музичній академії та університеті. Через травмовану руку зосереджує свою увагу на курсі контрапункту. Отримує ступінь доктора філософії (1923). У 1923-1928 р. перебуває в Празі. Навчається у Вищій школі майстерності (клас В. Новака). Викладає у Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі. З 1929 р. – у Львові. У 1934 очолює новостворений Союз Українських Професійних Музик. Викладає у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка музично-теоретичні дисципліни і фортепіано, працює музичним критиком у львівських періодичних виданнях, зокрема, в газетах “Українські вісті”, “Діло” (під псевдонімом Р. Отсен), публікує свої світлини в часописах “Господарсько-кооперативний часопис”, “Назустріч”, “Світло й тінь”. Часто концертує як акомпаніатор, зокрема із співаками: С. Крушельницькою, О. Руснаком, М. Сабат-Свірською, І. Синенькою-Іваницькою, М. Голинським, Є. Зарицькою, О. Бандрівською.
Нестор Нижанківський
Нестор, як і його батько, прожив активне, насичене, але коротке але життя. З приходом до Львова радянських військ Нестор Нижанківський, колишній воїн Української Галицької Армії, який не мислив себе поза Україною, змушений був емігрувати. Підкошений хворобою і душевним потрясінням, Нестор Нижанківський помер на чужині у віці 47 років. На його могилі в Лодзі був напис: “Україно, Україно, ось де твої діти”. У 1993 році з ініціативи сина композитора, співака Олега Нижанківського, останки Нестора Нижанківського були перевезені на Україну і перезаховані в Стрию, біля могили батька.
Нестор Нижанківський – автор фортепіанних, камерно-інструментальних, хорових творів, солоспівів, композицій для симфонічного та духового оркестру, обробок народних, стрілецьких пісень, музики для театру.
Титульна сторінка першого числа журналу “Світло й тінь” за 1934 рік
Сам Нестор Нижанківський так визначив риси власного композиторського стилю: “Я є лірик з великою дозою героїзму. Не гармонік, більше контрапунтик. Трошки імпресіоніст – але більше мелодик. …Хочу здобути якнайбільше засобів виразу, щоб було з чим підійти до того сфінкса, який до тепер не розгаданий, а є так приманюючий – до народної пісні, знайти характерікон української народної пісні – це моя idee fixe…” (Ю. Булка. “Нестор Нижанківський. Життя і творчість, Л., 1997).
Стаття Нестора Нижанківського опублікована у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
Стаття Нестора Нижанківського опублікована у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
У багатогранній діяльності Нестора Нижанківського композитора-виконавця-критика-педагога світливство (так в той час називали мистецтво фотографії) було серйозним захопленням, до якого він ставився надзвичайно відповідально і професійно. Він не тільки світлив важливі події і знакові постаті, він також писав свого роду практичні поради для фотографів (світливців), що були опубліковані у журналі «Світло й тінь».
Пропонуємо увазі Шановного читача поради світливцям, що були опубліковані у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
Ексц. Митрополит Андрей посвячує Прапор Української кооперації. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
З нашого досвіду
Є річи, які ми добре знаємо, а однак про них часто забуваємо. Тому то часом трапиться й старому, досвідченому аматорові, що «стрілить дурницю», якої посоромився б і найзеленіший новик. – Починається шукання за причиною. Світливець перейде в думці багато можливостей і звичайно пропустить саме ту, яка й була дійсною причиною невдачі. Отже, пригадаймо собі дещо.
Перший Голова Ради Краєвого Союзу Ревізійного Д-р. К. Левицький передає прапор української кооперації Голові Ради Р.С.У.К. інж. Ю. Павликовському. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Що може бути причиною негостроти негативів?
1) Негостре ставлення. 2) Обєктив має ріжницю вогнища (в дуже старих обєктивах). 3) Сочки (лінзи – Р.М.) в обєктивах запорошені, підчас знимання зайшли парою, або – були занечищені. 4) Матівка не йде рівнобіжно з передницею (стандартою), де є обєктив. 5) Касета не приходить точно на те саме місце, де є матівка. Вправді в деяких камерах існує ще так зв. «касетова ріжниця» (майже виключно для фільмпакової касети!), але тоді вносимо підчас насталювання відповідну поправку, яку зазначує фабрика на окремій скалі. 6) Платівка була заложена відвернено (емульсією до середини касети). Це дуже легко пізнати, бо сторони образка є відвернені. 7) Світлофільтр чи насадна сочка були брудні, подряпані або нерівно заложені. 8) Підчас знимки рушено апаратом, що легко пізнати по подвійних обрисах. 9) Занадто прислонено обєктив. 10) Апарат куплено «оказійно» й одна з половинок обєктиву (звичайно задня, де нема фірмового напису) фальшива, себто з іншого обєктиву. Тому увага! при купівлі апарату «з другої руки» від незнаних продавців, без попереднього провірення обєктиву і под. Кожний добрий обєктив має на задній частині те саме число, що й зпереду. Але найкраще випробувати апарат, перед остаточним купленням.
Екцеленція Митрополит Андрей Шептицький читає молитву підчас посвячення прапору української кооперації. Червень 1934 року.Світлив Др. Н. Нижанківський
Піклування малими неґативами
Нини має майже кождий аматор або тільки малу камеру (від 6,5х9 вдолину), або як додаткову до більшої камери, яку не все і не всюди можна брати зі собою. Що малі неґативи вимагають окремого піклування «опіки», це загально відомо. Зокрема, коли іони призначені до побільшування, коли то разом з образком побільшуються всі сліди поганої поведінки з неґативами. Тому: не дотикатися ніколи фільмового неґативу і то не тільки з боку емульсії, але й з другого. Наші пальці не є ніколи «хемічно чисті», вони все як не вогкаві від поту, то хоч дрібку товставі. Рідко коли схоплення пальцями за поверхню фільму не залишить на ній слідів. Головно в літі це дуже небезпечно. Поминаю факт, що багато фільмів має емульсію з обох боків. Перед подряпанням захоронимо найкраще неґативи осьяк: Непорозтинані ленти звиваємо у звійки і переховуємо або в окремих пуделочках відповідної до формату величини (у фото-торгівлях бачив я такі пуделочка для фільмів з Ляйки: 3х4) або в скриньках з подвійним дном. В горішньому дні повиверчувані діри для звійок. Таку скриньку можна легко самому зробити, з дерева, дикти чи картону. Але найважливіше: оба кінці плівки треба позаліплювати гладким папером, щоби при звиванні не дряпали образків. У модерних апаратах до побільшування, не треба розтинати фільмів. Треба тільки все прочистити щіткою, плюшеві входи (якщо такі є), щоби порох чи пісок, що там любить осідати, не пошкодив. Порозтинані фільми дати кожний зокрема до обгортачки; на ній напи сати «метрику знимки». Коли фільмиків дуже багато, давати їх до обгортачки серіями, хронольоґічно або після роду (за видами, жанрами – Р.П.) знимок, пр.: краєвиди, портрети, рідня і т. д. Але тоді треба позаокруглювати у кождого фільмику роги, щоб хоч вони не дряпали. На обгортці написати «метрику» всіх знимок, що тут заховані або бодай приблизні дані для цілого гурту.
Преосвященний Епископ Никита Будка в асисті о. крилош. Томовича і о. прал Пясецького відправляє Службу Божу на Святі Прапору української коперації. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Всякі клеї.
На бляху: По рівній частині крохмалю й оцтової кислоти варити кілька годин. Після вистудження, прополоскати студеною водою й опісля розчинити в гарячій воді. На металі: Табличку столярського каруку мочити в дощівці через (впродовж – Р.П.) 24-30 годин, доки не напучнявіє, але не аж розлізеться. Воду відділяти, дати карук до порцелянового або поливаного горщика й поставити на кухню, щоб карук розпустився. Карук не сміє заваритись! До розпущеного каруку додамо 10-15% сконцентрованої оцтової кислоти. Готовий клей рідимо після потреби (наскільки потрібно – Р.П.) водою.
Матеріал підготували Роксоляна ПАСІЧНИК та Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Він належав до когорти творчих особистостей, чиє становлення відбулося в добу великого церковного провідника і мецената української культури митрополита Андрея Шептицького. Вихований як митець під пильним оком майстрів на кшталт Олекси Новаківського і Людвіка Тировича. Один із тих, хто, голосно заявивши про себе у міжвоєнне двадцятиліття, згодом був змушений назавжди покинути рідну домівку. Та навіть на чужині, попри відстань й нові обставини, продовжував працювати на благо рідної української культури.
Антін Малюца (2 лютого 1908, село Токи, Збаразький повіт, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська монархія, тепер Підволочиський район, Тернопільська область, Україна – 17 червня 1970, місто Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США) – митець (живописець і графік), мистецтвознавець, музикант, публіцист, громадський діяч. Походив з багатодітної родини греко-католицького священика о. Івана Малюци та Ольги з Чемеринських. Один з братів художника Іван відсидів у тюрмі за приналежність до Організації українських націоналістів (ОУН) і загинув під час Другої світової війни, інший брат Степан став відомим бандуристом.
Антін Малюца
Дитячі та юнацькі роки провів у селах на Тернопільщині, куди переводили батька. Навчаючись у Тернопільській українській ґімназії, вступив до патріотичної скаутської організації Пласт, належав до 28-го куреня ім. Дмитра Байди-Вишневецького. Відчувши нахил до мистецтва, приїхав до Львова, де саме постала перша на галицьких теренах українська художня школа, створена стараннями митрополита Андрея Шептицького і художника Олекси Новаківського, котрий замешкав у місті на запрошення владики.
У майстерні Мистецької школи О. Новаківського. Сидять зліва направо: Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, О. Новаківський із синами, Ольга Плешкан, Григорій Смольський. Стоять зліва направо: Степан Луцик, Антін Малюца, Володимир Булик, Петро Годис, Святослав Гординський, Михайло Мороз, Володимир Гриценко, Леонід Пацуркевич, Леонід Папара. 1927 рік
Учнем Мистецької школи Олекси Новаківського Антін Малюца залишався протягом 1926 – 1930 рр. Заняття відбувалися здебільшого в майстерні художника, розташованій на другому поверсі його помешкання по вул. Земялковського (нині – Новаківського), 2. Із талановитими молодими людьми, хлопцями й дівчатами з усіх куточків України працювали фахові педагоги, одним з яких певний час був сам Кир Андрей. Лекції з історії світового мистецтва, що їх Митрополит читав раз чи двічі на місяць у своїх палатах на Святоюрській горі, по-особливому закарбувалися в пам’яті Антона Малюци.
Антін Малюца (стоїть на драбині) з учителем Олексою Новаківським та групою вихованців Мистецької школи під час монтування другої звітної виставки, 1928
Бувши в числі найактивніших вихованців Маестро, їздив разом із товаришами на літні пленерні студії до гуцульського села Космач, брав участь у звітних виставках школи в стінах львівського Академічного дому (1926 – 1928), пересувних виставках містами й містечками Галичини (1930 – 1931), виставках, зорганізованих УТПМ – Українським товариством приятелів мистецтва (1931 – 1934). Часто присутній на різноманітних посиденьках школи Новаківського в помешканні митця або на віллі подружжя Дмитра та Асі Левицьких «Качий Діл» по вул. Набеляка (Котляревського) – з нагоди іменин Маестро чи інших оказій.
Обкладинка видання «Пластовий однострій» авторства Антона Малюци, 1927
Проект пластової відзнаки (Бронзового хреста за геройський чин) за малюнком Антона Малюци, 1927
Навіть після закінчення навчання не поривав зв’язків із приятелями по Мистецькій школі, ставши біля витоків молодіжної творчої групи «Руб» (1932). Брав участь у виданні її друкованого органу мистецького альманаху «Карби». Разом із іншими представниками групи обстоював самобутній розвиток українського мистецтва, поєднання модерного і національного при витворенні оригінального українського стилю.
Обкладинка книги Арсена Річинського «До щастя, слави і свободи». Художник Антін Малюца, 1930
Від 1933 р. молодий митець жив і працював у Львові. Навчаючись в Державному інституті пластичних мистецтв (закінчив 1939), зацікавився естампною графікою. Відвідував курси знаного львівського художника і педагога Людвіка Тировича (1933 – 1935). Почуваючись радше графіком, аніж малярем, працював у багатьох графічних жанрах і техніках – приміром, в ділянці книжкової графіки. Ілюстрував часописи «Відродження», «Наш приятель», «Дорога», пластовий журнал «Вогні». Спільно зі Степаном Луциком й Володимиром Ласовським (теж, до слова, учнями Новаківського) оформляв літературний часопис «Дажбог» (1932 – 1935). Також виконав обкладинки до книжок: Арсена Річинського «До щастя, слави і свободи», Богдана Кравціва «Сонети і строфи» тощо.
Олекса Новаківський з вихованцями та приятелями Мистецької школи у майстерні після закриття виставки. Сидять зліва направо: Григорій Смольський, Іванна Нижник, О. Новаківський, Турчаківна, невідомий. Стоять зліва направо: Ольга Плешкан, невідома, Степан Луцик, Роман Чорній, невідома, Антін Малюца. 1932 рік
Спробував себе і в церковному малярстві. Розписав каплицю в рідному селі Токи, церкви в ряді сіл Галичини та Лемківщини (окремі з них – разом зі Степаном Луциком). Працював декоратором театрів «Заграва» й «Богема». Поза тим продовжував активно експонуватися: зокрема, роботи Антона Малюци представлені на вікопомній ретроспективній виставці українського мистецтва першої третини ХХ ст., відкритій у залах Національного музею у Львові восени 1935 р.
Антін Малюца. Дві жінки біля воріт, 1930-ті рр.
Антін Малюца. Портрет Лариси Сеник, 1930-ті рр.
В роках німецької окупації далі мешкав у Львові. Викладав у Державній мистецько-промисловій школі, деякий час виконуючи обов’язки заступника директора (1942 – 1944). Як член Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), брав участь у зорганізованих нею виставках. Наближення лінії фронту й неминучий (повторний) прихід совітів змусили художника податися на чужину.
Антін Малюца. Дівчина в лісі, 1930-ті рр.
Впродовж 1944 – 1950 рр. жив у Західній Німеччині, навчався в Українському вільному університеті (УВУ) у Мюнхені. Продовжував творчо працювати (цикл символіко-філософських рисунків «Мандрівка в темряві» та «Страхіття»), бувши активним учасником культурно-мистецького життя розкиданої в таборах для переміщених осіб української громади. Долучився до Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Співав у хорі «Сурма» під керівництвом диригента Омеляна Плешкевича.
Антін Малюца. Краєвид, 1956, взято з видання: “Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною. Ukranian Art in Diaspora” (Філадельфія, 1981).
1950 р. Антін Малюца переїхав до Сполучених Штатів. Оселившись в одному з культурних центрів країни Нью-Йорку, працював на текстильній фабриці. Паралельно зарекомендував себе одним з найактивніших діячів української діаспори. Вступив до Об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА), певний час був членом його управи. Також належав до Літературно-мистецького клубу, Наукового товариства ім. Шевченка та інших українських організацій у США. Був автором великої кількості мистецтвознавчих публікацій на сторінках тамтешніх українських видань.
Антін Малюца в останні роки життя
На американській землі малював здебільшого олійні краєвиди. Відійшов до вічності ще достатньо молодим (62 роки життя), похований на українському цвинтарі св. Андрія в містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Через два роки після кончини митця, в 1972-му у приміщенні Літературно-мистецького клубу (Нью-Йорк) відбулася посмертна виставка майже цілої творчої спадщини Антона Малюци. На батьківщині художника й патріота його ім’я було наново відкрите поціновувачами мистецтва щойно по здобутті Україною незалежності в 1990-х рр.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Антін Малюца. Сторінки творчої біографії//Збруч [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/86249;
Волошин Л. В., Дуда І. М. Малюца Антін Іванович//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=65620;
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената: митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. – Львів, 2001;
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Малюца Антін//Бібліотека українського мистецтва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/malyutsa-antin/;
Малюца Антін//Тернопільська обласна бібліотека для молоді [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://tobm.org.ua/malyutsa-antin/;
Ратуша у селі Нове місто, що у Старосамбірському районі, унікальна тим, що є однією із небагатьох ратуш в Україні, збудованих у стилі модерн
Уже цього року планують розпочати ремонтно-реставраційні роботи ратуші, що розташована у селі Нове Місто на Старосамбірщині. Сума коштів, які необхідно витратити на реставрацію складає понад 15 мільйонів гривень. Про це повідомляє Дивись.info
Реставрація ратуші, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення, відбуватиметься на замовлення місцевої селищної ради у співфінансуванні з Проектом «Ковбойки. Український дикий захід» за фінансування ЄС в межах ініціативи «Мери за економічне зростання».
У червні 2010 року новоміська ратуша отримала статус пам’ятки архітектури та охороняється Законом України.
Так, у 2020 році виготовили нову проектно-кошторисну документацію для реставрації ратуші у Новому місті, адже ПКД, яка була розроблена у 2015 році потребувала коригування. Тоді відповідних коштів для реставрації цієї пам’ятки не знайшли.
Ратуша у селі Нове місто
«Таку пам’ятку як новосільська ратуша дуже важливо зберегти, адже це частина нашої історичної і національної спадщини, яку ми повинні передати майбутнім поколінням. Саме тому, у межах нашого проекту за фінансування Європейського Союзу у межах ініціативи «Мери за економічне зростання» ми невідкладно взялися виготовляти проектно-кошторисну документацію, адже 110-річна пам’ятка давно потребує ремонту та реставрації. На даному етапі ми ведемо переговори з підрядною організацією, яка, сподіваємося, у найближчий час розпочне працювати над реставрацією», – зазначає керівник Проекту «Ковбойки. Український дикий захід» Дмитро Якимець.
Відповідно до документів, сума коштів, яку необхідно залучити, аби здійснити відновлення ратуші складає понад 15 мільйонів грн.
У межах майбутнього проекту планують здійснити комплексну реставрацію дзвіниці, повернувши їй початковий вигляд. Зараз на вежі ратуші – металеве покриття.
Відтак, реставраційні роботи планують здійснити у кілька етапів. Перший із них передбачатиме капітальний ремонт та реставрацію даху, вежі зі сходами, а також горища. Згідно з проектом останнє планують використовувати як туристичний осередок та місця відпочинку мандрівників, а також для розвитку місцевого бізнесу.
Ратуша у селі Нове місто
За словами Дмитра Якимця, завершити першу чергу реставраційних робіт планують уже в 2021-му році.
«Роботи над відновленням пам’ятки ми плануємо здійснити у кілька етапів, по мірі надходження фінансування. Ми щиро сподіваємося, що нашу ініціативу радо підтримають не лише на обласному, але й всеукраїнському рівні», – додає він.
Сума коштів, яку затратять на першу чергу – це близько 1,5 мільйона від селищної ради, а також близько 3,5 мільйона гривень, які передбачено Проектом.
Пропонуємо нашим читачам сьогодні здійснити віртуальну подорож до одного із львівських музеїв. Мова нижче піде про Національний музей імені короля Яна ІІІ.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
Представлені фото були зроблені більше ніж 100 років тому. Вони показують, якою були експозиції та експонати в музеї. З історії закладу знаємо, що він відкрився у Львові 12 вересня 1908 року в будівлі на площі Ринок, 6.
Раніше, а саме в XVII ст. будинок, де розташувався музей був резиденцією польського короля Яна III Собеського.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
На фото можемо побачити пам’ятки, пов’язані з історією всіх народів, що проживали століттями у Львові та на східних кордонах Речі Посполитої. Важливим поповненням музейного зібрання стала приватна збірка В. Лозінського, яку придбали для музею у 1914 році разом з палацом, в якому вона була розміщена.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
У серпні 1911 музей закрили у зв’язку з реставрацією будинку. 25 вересня 1921 знов відкритий для огляду. Згідно з постановою РНК УРСР від 8 травня 1940 він був об’єднаний з Історичним музеєм міста Львова в єдину установу — Львівський історичний музей.
«Від чуми, голоду, війни врятуй нас Господи» – слова молитви у середньовіччі. Чума, як бачимо, в цьому списку на першому місці. Її візити – згубні , люди проти неї – безсильні. Вижити в голод та й припинити війну було в межах людських сил. А в часі епідемій від нас нічого не залежало, тому й говорили львів’яни, що будь-який мор є страшнішим за татар.
Татарські навали були меншим злом через їх видимість, а хвороба – невидима, невблаганна, безжальна і смертельна. Уявляю як холоне все єство середньовічного міщанина, навіть при вимовлених пошепки словах – чума, холера, віспа, проказа, тиф. Хоча львів’яни не дуже в деталі занурювалися, називаючи всі ці хвороби одним страшним словом – МОР.
Чума на зображенні з XV століття
Сьогодні рівно місяць, як ми з Вами на карантині. Не одні ми – майже цілий світ . Пропоную трохи відволіктися від страху сьогоднішнього і поговорити про страхи минулі. Епідемії у середньовічному Львові. Тема з однієї сторони – тривожна, а з іншої дає розуміння, що сьогодні ми не маємо і сотої долі тих страждань, які переживали наші предки.
Давайте уявимо собі Львів у період з ХІV по ХVІІІ століття. Саме в цей час смерть від епідемій була найбільшою.
Санітарні умови. Місто, затиснене мурами, мало розміри приблизно 600 на 600 м. Вічний морок вузьких вуличок. Жодного зеленого деревця. Неймовірна тіснота в межах міста загалом, і в межах окремої ділянки зокрема. Будівлі були вузькими – в деякі кімнати не попадало ні сонячне проміння, ні свіже повітря. (Порівняйте з нашими комфортними умовами. Правда кращі?). Міщанські кам’яниці були перенаселеними, багато з них належали декільком родинам. У дворах тримали худобу. Місцем для життя були і темні, вогкі та холодні пивниці. Згадайте про прикостельні кладовища (7 в межах 600*600 м) і про згромадження померлих у підземних криптах. А тепер додайте, що в хаті в таких умовах сиділося нечасто і середньо-статичний львівський обиватель своє життя проводив у храмі, в ремісничій майстерні, в шинку або на ярмарку, де збиралися величезні тлуми людей. А тепер уявіть, що залишається після ярмарку, скільки сміття і бруду. Ще додайте, що львів’яни з покоління в покоління мали звичай викидати непотріб з дому на вулицю, в тому числі помиї та інші відходи з «нічних ваз», які виливалися або прямо з вікон, або через ринви щоразу після заходу сонця . Не допомагали регулярні укази магістрату аж до другої половини 18 ст. А тепер додайте натовпи людей, які втікали від різних небезпек до Львова. А чого вартувало квартирування військових, які свої військові виправи часто починали саме зі Львова. Довго ще за ними залишалися купи гною і ніхто не мав охоти це прибирати. І хоча ми знаємо, що в середньовіччі прибиранням мав займатися кат, але не завжди він це робив старанно і вчасно . Найчастіше гній просто розтягувався по вулиці. Ще в 1467 році місто прибиралося двічі на рік – на Пасху і на св. Михайла. І ще деколи чистили площу Ринок перед урочистостями. Місто в межах стін було справжнісінькою магнітом для епідемій.
Львів, вежа Токарів та Линників поруч з Міським Арсеналом, де колись мешкав кат. Фото початку XX століття
Що цікаво, перші з них заледве відображені в наших історичних документах. А їх немало -1348,1362,1365, 1435,1441, 1464…., проте тільки якесь легке відлуння, навіть без зазначення самої хвороби, без опису симптомів. Під іменем зараза або мор. Заледве вказані дати появи, відсутні будь-які висновки чи подальша профілактика. Цьому є причина – віра в Боже милосердя правила світом і обіцяла кінець будь-якої зарази. І ця віра була сильніша за інстинкт самозбереження. Не було людини без гріха, а значить кожен мав очікувати покарання, в тому числі через «морове повітря». Вважали також, що лікування заражених є перешкоджанням Божій волі, бо ж Бог їх вибрав для мук і терпіння, а ти хочеш їх звільнити. Тому лікарі більше писали трактати і дискутували, ніж лікували. І чомусь не дуже зверталося увагу на те, що найчастіше і найпершими помирали безгрішні діти.
Львів, панорама XV століття
Але я вас хочу трохи втішити. Вже під кінець ХV ст. в місті зрозуміли потребу в чистоті – запровадили регулярне вивезення сміття та відвід фекалій. Правда відводили недалеко – за оборонні вали. Та й сміття височіло «хмарочосами» по всіх валах, хоча мало би збиратися у наперед визначеному магістратом місці. Тому що, як і тепер, для дотримання чистоти потрібні не укази а бажання). В будь-якому випадку це теж було на руку епідеміям. Але в самому місті вже з 1479 року почали брукувати вулиці ( це видно з видатків бюджету), будувати піземні канали для відведення нечистот і зайвої води. В 16 ст. був вже навіть податок на прибирання і його платили, як мінімум, всі вози, які проїжджали через Львів. І ці кошти йшли на оплату пургантів, які «шуфлювали гній». Обов’язковими стали шарварки – в радянські часи їх називали «суботниками» – коли жителі найближчих львівських сіл добровільно-примусово мали відпрацювати на благо міста, в тому числі прибиранням. У місті в 1589 році появився перший водозбірник, адже в часі коли неприятель нищив водогони, була потреба в чистій питній воді. (До появи «Мелюзини» пили брудну воду, змішану з горілкою, пізніше водозбірень буде три, на двох з них сьогодні фонтани Нептуна та Діани). Але ці міри інфекцій не зупинили. І з ХІV до ХVІІІ ст. наше місто пережило з більшими чи меншими втратами 51 (!) велику епідемію. З них: 4 до – в ХІІІ-ХІV ст., 6 – у ХV ст., 12- у ХVІ, 18 – у ХVІІ, 11- у ХVІІІ. А ми нарікаємо…
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Знаки. Земні та небесні. Що цікаво перед кожною епідемією були якісь знаки – від небесних , до пожеж, голоду чи повеней. Також лякали розміщення планет, фаза місяця, землетруси, надмірні дощі і їх відсутність, тумани, вітри з півдня і сходу, комети, метеорити, надто яскраві зорі, затемнення, велика кількість змій, плазунів. До поганих знаків відносили часті викидні у жінок та народження близнят!!!. Боялися люди чорних воронів, бо біду накаркували.
Кістлява з косою не сама металася по вилюднілих містах. В неї були абсолютно реальні, а головне всюдисущі помічники –щурі. В ланцюжку інфікування тоді були не змія з кажаном, а щур-паразити (блохи і воші)-людина. Щурячі блохи , які несли збудник хвороби, заражали не тільки людей, але й домашніх тварин, зерно, що і створювало ґрунт для епідемії. Ось чому після найбільшої львівської пожежі 1527 року ми забули про інфекційні хвороби аж на 20 років. Вогонь очистив наше місто в тому числі і від щурів. Я не знаю як ви, але мені чомусь згадався мультик з дитинства. Пам’ятаєте?
Симптоми. Холодний піт на чолі і сильна гарячка всередині, давило в грудях, страшна спрага, втрата сил, тривала діарея, сонливість/безсоння, головні болі, тремтіння під колінкам, червоні очі, чорний язик, гіркота на губах і соленість в горлі. Опухав ніс, чорніли зуби, з рота текла слина, зір падав а голос хрип. Добадайте виразки на тілі…і я думаю, що достатньо. І згадайте, ліки були загальнозміцнюючі, а не антибіотики. Додайте за вами часто ніхто не доглядав, по крайній мірі з медичного персоналу. І …возрадуйтесь!
Чумний лікар, гравюра П. Фюрста (1656 р.), фото з http://krytyka.com.ua
Лікарі . Тільки в в 1467 р. місто відчуло якийсь обов’язок щодо спасіння мешканців і запросило за свій кошт лікаря з Кракова. Це не означає, що у Львові не було зовсім приватних лікарів. Звісно були, але він став першим міським лікарем, і доказом того, що Львів почав опікуватися публічним здоров’ям. В його обов’язки входило лікування міської служби і бідних мешканців, опікування шпиталями та касами хворих .Мору зупинити він, правда, не зміг. Зупинила його зима, коли «холод очистив повітря». Після того як епідемія не повернулася ні навесні, ні влітку, восени лікаря попросили зі Львова, як непотрібного «minus necessaries»)). Тільки один рік цей лікар пробув у нашому місті, але початок закладено, і на тому дякуємо)
Кровопускання на середньовічній мініатюрі
Лікування. Доктори пропонували різні рецепти, іноді навіть дуже дорогі. Але для сьогоднішніх лікарів вони видались би щонайменше смішними, бо складалося враження, що в рецептах було все те, що під руками. Ліки робили з рути, шафрану, кориці, шавлії, нагідок, гвоздики, часнику та оцту. Це сьогодні нічого особливого – в той час деякі з цих інгредієнтів були неймовірно дорогими спеціями. Малим дітям давали подрібнений білий бурштин з молоком. Вагітним жінкам – горіхи, заправлені оцтом. Рекомендували незліченну кількість порошків, пластирів, горілок (бажано настояних на лікувальних травах та коріннях ) та амулетів. Уявіть собі, наприклад, такий алхімічний оберег-очисник повітря: візьми живого срібла (йодиста ртуть), залий у пустотіле перо, запечатай воском, підвішай на шнурочку та носи близько до серця. Рецепти були авторськими, але в кінці кожного лікар не забував все таки дописати – не завжди цей лік помагає.
Ну і , звісно, пускали кров, викликали блювоту, хоча хворим це зовсім не допомагало, а, можливо, навіть швидше вбивало.
З моїх улюблених ліків у середньовіччі пропонували пити старе добре угорське вино, але не зловживати ). Бо якщо переп’єте для дезінфекції, то п’яним і помрете).
Аптека. Мiнiатюра з Tacuinum sanitatis, трактату про здоров’я. XIV століття
Народна медицина. Рецепт гробаря – нарвати лікувальної бабки (листя); добре змочити сечею та обкласти ним голову; зав’язати хустину, одягнути ковпак; взяти хворого за руку і ходити з ним так швидко, щоб він пропотів. Ходити треба було ні багато-ні мало – два дні і дві ночі і не дати йому заснути і тоді хвороба швидко відійде. Думаю, що при такому лікуванні тепле пиво з маслом йшло за щастя.
Серед звичайних міщан побутував звичай заготовляти гній у лікувальних цілях . В часі мору бідацтво загрібалося до гною і бувало ,що там і помирали ніким не зауважені і тільки трупний запах видавав їх останнє пристанище гробарям. Вважалося також, що знаменито очищає повітря спалення гною в місті.
Чумний бубон припалювався розпеченим залізом, на них ставили банки, п’явки, обкладали цибулею, прикладали розрізаного голуба, кишки собаки, сушені ропухи… і все це неодноразово. Добре , що ми живемо в ХХІ ст.?
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
Зона ризику. Діти. Дівчата на виданні. Хворі чоловіки, потім і «хлопи як льви моцні і ще вчора здорові». Схильні до ожиріння, боязливі та убогі. Одним словом хвороба не вибирала ні за віком, ні за статтю, ні за майновим станом чи національністю. Але…читаємо далі… жінки більше схильні до хвороби за чоловіків, тому женіть ту «гадину» з хати, щоб не заразится!!!
Запаси. Борошно, щоб до магазину за хлібом не ходити. Пиво – декілька бочечок). Часто його використовували як лік – теплим і з маслом. Фу! Морква, капуста, солонина і смалець, олія, масло, оцет (його використовували також для дезінфекції), aqua vita (по нашому оковита), вино. З круп –ГРЕЧКУ і горох. Туалетного паперу ще не було). Воду для кухні, бажано криничну, здалека. Полотно на смерть і сукна чорного, бо в мор не знайдете. Список медикаментів і молитов – бо одні спасали душу, інші – рятували тіло.
Карантинні заходи. Місто виділяло кошти на закупівлю ліків і утримання шпиталів. Звідки вони їх брали? Гроші померлих конфісковували, як і їх банківські депозити для підтримки решта львів’ян.
Поспішно закривалися школи, хворих та жебраків ізолювали, мертвих хоронили за кошт міста. Навіть дороги перекопували, щоб не було зв’язку з зовнішнім світом, а ті дороги, які залишили для підвозу продуктів дуже пильно сторожили. Я не знаю чи міряли температуру, але точно робили ревізію і товару і тих, хто його поставляв.
Поховання жертв чуми. Ілюстрація з хроніки ХІІІ – XIV століть. Фото з birkbecklibrary.blogspot.com
Рекомендації. Палити одяг померлих, щоб уникнути зараження і продажі. До монастирів не брали нових братів. В парках гуляти заборонено. Уникати міських лазень (але тримати тіло в чистоті). Літургії не слухати, ані казання ні в неділю, ні в свята). Заборонено торги, забави, збори. Уникати бездомних собак, бо часом забігають на передмістя і їдять трупи. Найкраще – виїхати з міста, але подалі, за 10 миль, бо ні Замарстинів, Клепарів, Кульпарків чи навіть Винники не гарантували чистого повітря. Але виїжджали хіба заможні, для тих, хто залишалися рекомендували провітрювати помешкання, бо люди навпаки забивали дошками всі отвори, вважаючи, що вітер переносить заразу. Після заходу сонця розкурити в хаті ароматичні трави, ладан або камфору. До шевця, кравця не ходити. Не цілувати дітей, уникати жінок. Хоронити жертв за містом, не ближче як на півмилі, не вище, ніж на глибину 4-х ліктів (в 1623 році епідемія була настільки страшна, що вже ніхто не задумувався, як благопристойно хоронити, «убогих хоронили як псів на дорозі, з зав’язаними руками і ногами). Стерегтися, щоб ні в напитках, ні в стравах не було мух. Уникати втоми, але працювати, бо це відволікало думки і обіцяло здоровий сон.
Святий Ян з Дуклі – покровитель Львова
Святі покровителі. Львів’яни знають, що одним з перших покровителів Львова був святий Ян з Дуклі. Правив до своєї смерті в 1484 року у ще дерев’яному храмі св.Андрія. Скоро його могила прославилася чудесами по всій Польщі і нерідко промені його святості захищали Львів від мору. Вважається, що зцілила до нього молитва не одного щасливця, а серед них тоді ще королевича Яна Казимира . Але він був не єдиним . Святий Вавринець, свята Анна, св. Ян Канти, св. Каєтан, св. Станіслав Костка. Останній був улюбленцем, бо ще відповідав за захист від пожеж, воєн. Також в часи тривожні молилися до свв. Косми та Даміана , арабських лікарів, свв. Шимона, Бернарда, Кароля Боромеуша, Франциска Ксаверія, Квірина, Себастьяна Агати і Розалії. Їх ікони прикрашали брами, вежі міста, а дехто навіть удостоївся честі бути присутнім у радній залі ратуші. Чуть не забула про св.Роха та найбільшу нашу заступницю перед Богом – Матір Божу. Але всі вони разом не змогли врятувати і тисячі львів’ян переходили в царство тіней.
Вперта віра в силу святих була найнадійнішим оберегом в тогочасних людей. Бо ж все починається в нашій голові. Тож коли ми впевнені, що не сам на сам з хворобою, то це не давало впасти в депресію і підвищувало фізичну опірність організму. Тоді говорили, що найкращим ліком від зарази є не звертати на неї увагу)).
Прокажений. Мініатюра з французького видання трактату «Про властивості речей» Бартоломея Англійського. XV століття
Ритуали. Існував традиційний ритуал приймання прокажених до лепрозоріїв. Родичі супроводжували хворого до лікарняної брами і передавали під опіку духовних осіб. Його кропили свяченою водою і вели до костелу, де прокажений займав призначене для катафалка місце. Він вважався мертвим для світу, проклятим для спільноти. Під час святої меси виконували Реквієм. Далі на кладовищі імітували його поховання. Після цього хворому вручали т.зв. «шати св.Лазаря» (суцільна накидка з отвором для очей), рукавички, дзвоник, особистий посуд, а також торбинку на кілочку для збору пожертвувань. Відтепер шпиталь ставав для нього довічним помешканням, або як тоді говорили прижиттєвою труною. Навіть в ті рідкісні випадки, коли йому дозволялося виходити за межі лепрозорію, хворий змушений був ходити з дзвіночком, щоб люди ще здаля могли утікати від зустрічі з ним. А ви знаєте чим лікували у шпиталі від прокази? Сірководневими ваннами), воду для яких возили з мінерального джерела у селі Шкло. Одним з найдієвіших факторів лікування також була дієта).
Лiкар i аптекар. Мiнiатюра з Книги життя, Флоренцiя, 1508 р.
Проказу до Львова принесли німецькі переселенці. В середньовіччі цю хворобу називали хворобою св.Лазаря – звідси і назва лазарет. Від назви бацили – лепра – шпиталі, де лікували проказу отримали назву Лепрозорій. У нас він знаходився при костелі св. Станіслава в районі вул. Городоцька, 17. Що цікаво, після 1511 року лепра згасає, а шпиталь перепрофільовується для хворих іншими інфекціями. P.S. Не дуже наїжджайте на німців, бо разом з переселенцями у 14 ст . прийшли і перші дипломовані аптекарі з західноєвропейською освітою.
Ворожили про долю хворого – виливали його сечу на свіжу зелену траву, якщо зігниє, то і чоловік померти мусить, якщо не змінить навіть кольору, то людина виживе. Або взяти сечу перемішати з грудним молоком жінки, яка годує сина. Якщо молоко піде на дно, то хворий піде у яму.
Сучасна реконструкція протичумного амулета з Англії часів XVII століття
Забобони. Чим довше тривав мор, тим більше росла віра в забобони. Вбиття осинових кілків в трупи, грабові стовпи біля дверей, з дахів звішували кінське черепи, на вході насипали купу каміння, для створення перешкоди, на городах закопували дерев’яні ляльки кривавої дівиці, щоб її земля притлумила.
Відрубувати голови трупам, померлим від епідемії. Одним ударом зі спини. Випадок такий мав місце в 1572 р. , коли викопали труп жінки після декількох днів по похованню. І як виявилося, вона ще й в устах тримала кутик хустини. Ну і , звичайно, не любили гробарів, вважаючи, що вони хочуть зжити зі світу цілі родини і для цього змащують дверні ручки а то й цілі двері мозком померлого.
Монаті виносять трупи під час чумної моровиці у Відні (1679 рік). Монаті (від італ. monatto) — гробар, що виконував санітарні функції в середньовічній Італії.
Мор починався якимось поодиноким випадком, в міру збільшення смертей починалася паніка. Місто порожніло. З’являлось щораз більше будівель забитих дошками або позначених смертельним хрестом, і єдиним рухом були каравани смерті, що вивозили мертвих за місто. Ми досі говоримо «втікати як від чуми» – так на рівні підсвідомості дає про себе знати історична пам’ять.
Але давній Львів це все пережив і щоразу виходив оновленим. Переможемо і ми!!!
“Цвіт магнолії. У нас два дерева по дорозі вигулу цуцика. Насолоджуюся!”, – зазначила у дописі на своїй сторінці у ФБ, під світлинами цвітіння магнолій у Львові, Олена Мельник.
Шпиталь св. Лазаря призначався для жебраків, яких у Львові вистачало завжди. Як і у цілому світі, жебрацтво було не лише вимушеним засобом для проживання, але й професією і способом життя. Жебраки творили свої професійні організації на чолі з виборним “калічим старостою”; ці традиції дожили до середини XIX ст. (“республіка старців” за Личаківською рогачкою), а частково тривають і нині. “Калічий староста” перестерігав порядок поміж своїх підлеглих, розглядав суперечки (наприклад, щодо теренів старшування) і, навіть, виступав як повноважний представник громади, приймаючи пожертви і дарунки за заповітами від побожних міщан.
Непрямим свідченням розповсюдження кількості жебраків може служити факт існування спеціального міського службовця, так званого “жебрацького” або “бабнього войта” (judех реdаnus), що мав перестерігати, щоб не було жебрацтва, нероб і волоцюг в місті і його околиці. Звався він також “старостою убогих” (“Хроніка” Д. Зубрицького під 1515 р.). Та зусиль цього урядника не вистачило на повне викорінення явища, яке неможливо знищити суто поліційними заходами.
Жебрак, поштівка поч. ХХ ст. (фото: foto-history.livejournal.com)
На практиці репресії супроти жебраків загострювалися, як правило, в часи епідемій, коли з метою запобігти розповсюдженню зарази “старців браковано” (тобто їх виселяли з міста або уміщали до притулків). У спокійні часи громада жебраків заселяла гору, що від них взяла назву Калічої, і скеровувала своє ремесло під крамами та на вулиці міста.
Окрім громади на Калічій горі, існувало ще одне жебрацьке угруповання, від місця свого перебування прозване “байками” (від Байок, в районі нинішньої вул. Київської), існування якої відзначено вже у 1471 р. З Байок “діди” йшли на жебрування за конфесійною ознакою: православні – до церкви св. Юра, католики – до костела св. Станіслава. Відколи Еразм Сикст, власник поблизького фільварку, виставив при дорозі кам’яний стовп з рельєфним зображенням мук Господніх, під ним свою “штаб-квартиру” влаштував старший з жебраків, званий “Трясиголовою”; звідси йому було зручно керувати своєю братією (1597 р.). Коли ж 1600 р. власниця прилеглих ґрунтів Анна Пстроконьська будує тут дерев’яну капличку і дарує терен домініканцям, які від 1612 р. будують костел Матері Божої, до нового храму починають переходити “байки”, що перед тим старцювали біля костелу св. Станіслава. А оскільки при костелі домініканців у місті здавна існувало братство чоток “ружанцове”, яке об’єднувало вершки тодішнього патриціату, то не дивно, що саме це братство виступило ініціатором утворення шпиталю для убогих (1616 р.).
Узгір’я Цитаделі на плані міста 1844 р. Фоном виділено “Турецькі шанці”, цифрами позначено: 1 – гора Вроновських, 2 – Каліча гора, 3 – Познанська гора. (джерело фото https://we.org.ua/history/budivnytstvo-lvivskoyi-tsytadeli/#imageclose-798)
Та як завжди, до шляхетних намірів замішувався звичайнісінький матеріальний розрахунок. Вже через три роки (у 1619 р.) новозаснований шпиталь переносять з Калічої гори на ґрунт біля Сокільницького шляху, нібито через те, що місце на горі було визнано медиками несприятливим для здоров’я. А через кілька років звільнений терен забудовується літніми дворами представників міського патриціату, як то Кампіанів, Острогорських, Зіморовича і Боїмів, пізніший “двір Толочків”, де “для здоровшого повітря і прийому лікування” перебували “різні особи сенаторського стану, а навіть сам король Ян Казімєж”. Якщо ж взяти до уваги, що медики становили значну частину тодішньої міської верхівки, то щодо мотивів їх рішення не залишається сумнівів.
Щоправда, самі жебраки, що населяли шпиталь, не протестували, бо при убогому харчуванні у “Лазареті” та завдяки довголітній звичці до вільного промислу вони набагато ліпше почували себе “на більш людному гостинцю Сокільницькому, в мешканців і проїжджих” (Зіморович).
Фрагмент плану Львова 1770 року з плануванням вулиці Широкої (Коперника). Цифрами 67 та 68 позначені монастир Домініканок та Шпиталь Св. Лазаря, які частково збереглись до наших днів.
Вигіднішим це місце було не тільки через можливість продовжувати старцювання, а й з інших причин. 1623 р. до шпиталю було прокладено водопровід від поблизького водозбірника на ґрунтах Кульпаркова – захід вкрай необхідний, особливо якщо згадати про розповсюджену серед клієнтів “Лазарету” віру в цілющі властивості гною; в пошуках рятунку від розмаїтих захворювань жебраки часто-густо по саму шию заривалися у ньому. Однак новий “цуг водний”, окрім очевидної користі, додав головного болю рурмістру і отцям міста, бо постійно той чи інший власник ґрунтів, через які йшов водопровід, намагався використати його у власних цілях, не беручи до уваги різні компенсації, надані при прокладенні труб шпиталем і міською владою.
Трохи раніше, у листопаді 1621 р., в “Лазареті” розмістили частину хворих вояків, що верталися після битви під Хотином; за свідченням Зіморовича, тоді “тільки в шпиталі св. Лазаря більше як дві тисячі людей повмирало.”
В 1638 році за наказом короля Владислава IV поза костелом і шпиталем почали сипати вали згідно з т.зв. планом Гетканта, та роботи провадилися так слабо, що вже через кілька десятиліть Юзефович мав усі підстави зауважити: “Досі нема й жодного сліду тих шанців”. Та поки наспіли воєнні події, сам шпиталь разом з костелом “на честь святого Лазаря, як і Лазаря жебрака, а також Непорочної Богородиці і святих Господніх: Яна, Андрія, Амброзія” став яблуком розбрату між орденом домініканців і львівським архієпископом.
Будівлі притулку для убогих Святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина початку XX сторіччя
Домініканці хотіли звільнити світських провизорів шпиталю, яких обирало братство, з-під контролю архієпископа, посилаючись на те, що братство збудувало і утримує шпиталь. У свою чергу, архієпископ і капітули посилалися на постанову Тридентського собору, яка надавала єпископам право візитації шпиталів, на синодальні декрети щодо останніх, як і на те, що серед фундаторів шпиталю св. Лазаря був архієпископ Анджей Прухницький, крім того, на право верховенства, силою якого капітула від самого заснування шпиталю призначала провізорів, приймала від них рахунки.
Ця суперечка була частиною конфлікту між архієпископом і капітулою з одного боку та орденським духовенством, що прагнуло унезалежнитися від архієпископської влади, з другого. Початково успіх мав архієпископ: визначені папою Урбаном VIII синодальні судді винесли вирок на користь капітули, підтверджені двома вироками короля Владислава IV у тій же справі. Та домініканці й не думали підкорятися цьому вироку. Поки тривав процес апеляції, вони за будь-якої можливості намагалися шкодити архієпископу і капітулі. То вони влаштовували заборонену архієпископом процесію з св. Євхаристією в Ринку, то силою забирали у яворівського пробоща костел на передмістю, то викликали офіціала Валенти Скробішевського. Архієпископ Гроховський, у свою чергу, силою припиняв їх процесії, а на костел домініканців наклав інтердикт, який було знято тільки за посередництвом міської ради та інших орденів. Потерпіли і домініканки: на них інтердикт було накладено за похорон Ельжбети Кампіанової, бо капітульне духовенство вважало справу поховання світських осіб за свою прерогативу.
Церква Св. Лазаря у Львові разом з муром та криницею з левами у його підніжжя. Фото поч. XX ст.
В цей час певний домініканець, Фелікс Радковський, дістав від архієпископа Гроховського звільнення від орденських обітів і став, таким чином, світським священником. Водночас він виступив з позовом проти свого колишнього ордену, вимагаючи повернення свого майна і грошей на загальну суму 2758 злотих.
Поки процес тягнувся, Радковський захворів і лежав в шпиталі св. Лазаря. Користуючись цією нагодою, домініканці вирішили помститися. З вересня 1644 року п’ятеро або шестеро домініканців разом зі слугами, що були озброєні укритими під плащами кийками, увірвалися до шпиталю, зірвали Радковського з ліжка, силою одягли на нього орденський габіт, і у такому вигляді, називаючи його своїм братом, потягли до кляштору, “на подив поспільству, що звикло у такому разі збігатися”. Ця справа стала приводом до ще одного архієпископського інтердикта, який, щоправда, був швидко знятий папським нунцієм.
Мури і територія монастиря Святого Лазаря. Фото 1925 року
Сам ініціатор процесу, архієпископ Станіслав Гроховський, двох тижнів не дожив до остаточного вироку. Оголошений 15 березня 1646 р. папський вирок остаточно усував капітулу від будь-якого втручання в управління шпиталем св. Лазаря. Нагляд і урядування шпиталем було передано пріорові конвенту домініканців і старшині братства.
Та досить скоро трагічні події 1648 р. (тоді у шпиталі св. Лазаря загинуло 119 осіб), 1655 р. і 1672 р. примусили забути про конфлікти серед духовенства, залишивши згадку про них тільки на сторінках актів і хронік.
На підставі праць Б. Зіморовича, Т. Юзефовича, Д. Зубрицького, А. Шнайдера, Л. Харевічевої і розмов з нинішніми спадкоємцями “калічих старост” написав
Вірменська церква святого Стефана в Луцьку. Фото кінця ХІХ століття
Поліетнічність як багатолика модель співжиття багатьох народностей у Луцьку на Волині відома, принаймні, від часів великого князя литовського Вітовта. До малих етнічних груп міста пізнього середньовіччя і раннього Нового часу належали вірмени.
Точний час появи вірмен у Луцьку невідомий. Кондак (вірменська булла) від 1364 року католікоса Месропа І львівській вірменській громаді про призначення єпископа Грігора визначав межі вірменської єпархії. Сюди входили Львів, Володимир з їхніми уділами та Луцьк. Як зауважив Ярослав Дашкевич, ці межі явно не співпадали з тогочасними політичними кордонами, а відбивали існування князівств із центрами у Львові, Володимирі та Луцьку. Відтак – імовірне існування колоній у цих містах від часів Галицько-Волинської держави. Відомі також згадки про вірменську парафію у Луцьку в кондаках католікосів від 1375, 1380, 1383, 1384, 1388 та 1390-х років. Окремі вірмени-поселенці Луцька зафіксовані у міських книгах Львова від 1406 року.
Вірменські центри в українських землях епізодично перетворювалися на єпископські столиці. Луцьк вважався столицею вірменського єпископа за традицією, що зберігалася у Львові другої половини ХVII століття. Цей переказ зафіксував Луї-Марі Піду де Сент-Олон: «Місто Луцьк після Києва є столицею вірменського архиєпископства».
Луцькі вірмени мали свою церкву – собор св. Стефаноса, збудований у 1376–1378 роках. У 1437 році великий князь Свидригайло дарував у власність вірменському владиці село Цеперово (нині село Цеперів у Луцькому районі на Волині). З часом володіння громади розширилися і в користування перейшло ще кілька маєтностей. У першій половині ХVII століття нечисельна луцька вірменська спільнота віддала себе під захист львівській громаді.
Одним із центрів переселення вірмен до Луцька була Волоська земля. На це чітко вказує «Лист вірменам міста Луцького на визволення їх від плати деяких податків до десяти років» (1561). Відповідно до цього документу, вірмени, які прийшли до Луцька з Волоської землі чи інших країв і залишились тут («домами своїми осіли»), звільнялися на десять років, тобто до червня 1571 року, від сплати податку серебщизни (загальнодержавний податок у Великому князівстві Литовському) і загальних платів і повинностей наших господарських (королівських), а також замкових і міських цим листом їх вільними чинимо на десять літ».
Після того, як мине десять років, зазначалось у королівському листі, – луцькі вірмени, як і решта міщан, поверталися до обов’язку сплачувати усі міські / замкові плати.
Карикатурнi зображення львiвських вiрмен Норсеса i Норсесовоi, 1670 рiк, archives.gov.ua
Карикатурнi зображення львiвських вiрмен Норсеса i Норсесовоi, 1670 рiк, archives.gov.ua
Представники вірменської громади Луцька приймали безпосередню участь у міському житті. Так, у 1639 році луцькими шафарями були славетні Бальтазар Вірменин та Самійло Лебідь. Шафарями називали тих, хто відповідав за міську скарбницю, контролюючи її доходи й видатки. 12 січня 1640 р. ці чоловіки уже як старі луцькі шафарі складали присягу на луцьке міщанство.
Перед безпосереднім виголошенням урочистого юраменту колишні служебники маґістрату зазначали, що вони мешкали під ратушною юрисдикцією та разом з іншими міщанами несли податкові повинності, а крім того – рік урядували на шафарській службі, тому просили дозволити їм «веселитись тією вольністю, якою все місто радіє з щедрої ласки королів наданої, від сплати мит позбавлення в Короні Польській, як і у ВКЛ, так на сухій дорозі, як і на воді».
Вірменкою-міщанкою була і дружина міського писаря Яна Томковича, поляка за походженням, Марта Іванисівна. 20 червня 1639 року жінка приходила на ратушу, аби з дозволу чоловіка-опікуна внести до актів Луцького маґістрату запис про продаж частини ґрунту і халупи на Вірменській вулиці львівському міщанину Івашкові Бернатовичу за 70 польських золотих.
Запис про продаж частини ґрунту і халупи на Вірменській вулиці львівському міщанину Івашкові Бернатовичу за 70 польських золотих.
Актові документи, загалом, промовисто свідчать про етнічну, а з тим – і конфесійну строкатість Луцька раннього Нового часу. Вона передбачала співіснування в соціумі міста різних народностей (русинів-українців, поляків, євреїв, караїмів, вірмен), обумовлювала постійний діалог їхніх культур.
Вчора, 11 квітня 2020 року, виповнилося 75 років з дня трагічних та масових винищень українського народу на етнічних землях Надсяння – «Різня в селах Берізка, Бахів та Сівчина».
Про це інформують у департаменті внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА.
Трагічні події, що відбувались у квітні 1945 року в селах Берізка, Бахів та Сівчина, сьогодні це території Республіки Польща, були здійснені підрозділами Армії Крайової, ймовірно, з Львівської округи АК, Батальйонів хлопських та селянами-поляками з навколишніх сіл.
Під час акції в селі Берізка загинуло 187 українців-мешканців села, у селі Бахів – приблизно 100 та у селі Сівчина – 26.
Такі акції були спрямовані на пацифікацію сіл – так зване утихомирення населення насильницьким способом. «Важливо пам’ятати історію цих трагічних подій, щоб ніколи знову не допустити їх повторення», – наголошують у департаменті.
Вчора, 10 квітня 2020 року відійшов у вічність священнослужитель Княжого храму св. Миколая у Львові, військовий капелан протоієрей Андрій Дуда.
Про це повідомляє Княжий Храм Святого Миколая Чудотворця міста Львова.
За час нетривалого земного життя (1976 р. н.) о. Андрій став зразком і прикладом відданого служіння Православній Церкві та своєму народові. Обдарований митець – співак, художник та декламатор поезії, усі свої дари спрямував на виховання й утвердження в суспільстві найголовніших, духовних, пріоритетів та уміння шанувати кожну хвилину земного життя: “Головні людські цінності – милосердя, любов, співстраждання… Минуле – це не те, що минуло. Минуле – це нереалізовані можливості, що ми реалізовуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим”. Саме відчуття спадкоємності та глибини правічної історії України, духовної єдності Церкви Небесної із земною стало основою його особистісного переживання Євхаристійного Таїнства, благодатність якого священик відчитував і проповідував у храмі, на фронті, в Університеті, школі та всюди, де міг бути почутий.
отець Андрій Дуда
Вже у шкільні роки, за прикладом батька, о. Ярослава, Андрій обрав шлях священичого служіння, навіть думав про чернечий постриг. Згодом так склалося, що служба у Збройних Силах підкоригувала його життєві плани, а набутий досвід став актуальним з початком російської агресії на сході України. Коли брат Роман пішов служити добровольцем, о. Андрій 2015 р. разом з іншими ієреями Львівсько-Сокальської єпархії зголосився до Синодального управління з ініціативою нести духовну службу на фронті. Це був час становлення новітнього інституту капеланства у Збройних Силах України. Капеланське служіння о. Андрія у 80 бригаді десантно-штурмових військ було відзначене державною нагородою – орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Важливу роль у життєвому становленні священика відігравало мистецтво.
“Я священик родом з “Дударика”, – жартома згадував він про роки навчання у співочій школі.
Завдяки художньому мистецтву о. Андрій пізнав сенс мистецького осмислення світу, почав опановувати здатність ловити миттєвість і через неї споглядати вічність.
Мистецтво як метод євангелізації він застосовував і в публічній проповіді поза храмом.
Серед втілених мистецьких проєктів о. Андрія – презентація сакральних пам’яток свого храму “Скарби княжої церкви св. Миколая у Львові” (2016-2017), спільний з народним художником України Мирославом Отковичем та директором Львівського будинку офіцерів полковником Віталієм Провозіним проєкт “Король Данило. Нащадки княжої слави” (2017-2018), проєкт фотолистівок спільно з керівником студії “Фотографії старого Львова” Романом Метельським (2019), фотовиставка “Фронтові друзі” (2019) та багато інших.
Окрасою Шевченківських зустрічей та вечорів, втім і цьогорічного у Львівській Опері, було декламування поезій, виконання яких було записане на диску. “Його” Шевченко не залишав байдужими слухачів, що дивувалися неймовірному талантові і пам’яті невтомного священика.
Кошти з реалізації під час численних презентаційних заходів компакт-диску “Мій Шевченко” незмінно скеровувалися на підтримку Української Армії. “Тарас Шевченко – це слово Бога для України, – наголошував о. Андрій в одному з виступів. – Адже на початку було Слово, і Слово було від Бога, і Слово було Бог. Кожен із нас приходить до Бога, у кожного свій шлях. Для мене – це шлях Євангелія і “Кобзар”.
Окремо слід згадати й парафіяльну ініціативу о. Андрія “Святий Миколай – Захисникам України” – спільно з волонтерами та військовими разом з допомогою він готував мистецьку колядкову програму, з якою відвідував бійців на фронті. На Великдень військові радісно зустрічали капелана, що їхав до них із писанками та ділився радістю Воскресіння Христового.
У час поширення пандемії, священик Княжого храму вів активну волонтерську діяльність, забезпечуючи антисептичними та захисними засобами львів’ян.
Зранку о. Андрій відслужив Божественну Літургію, наставляючи сповідників у покаянні. Парафіяни прийняли від нього дар Причастя, а наприкінці дня, на порозі Лазаревої суботи, Господь покликав його на Свою трапезу Небесну.
«Нехай же легким буде Твоє сходження, дорогий Співбрате, Отче-Наставнику, Капелане! Нехай зі святими спочине Твоя душа! Вічна пам’ять Тобі, невтомний служителю святителя Миколая!
Висловлюємо співчуття батькові, благочинному м. Львова митрофорному протоієрею Ярославові Дуді, усій родині та близьким», – йдеться у повідомленні.
Гімназія після реформування стала реальним училищем, поч. ХХ ст.
Про несолодке життя рівненських гімназистів середини ХІХ століття розповідають нам численні архівні документи, що дійшли до наших часів. Та й самі тодішні учні далеко не завжди відповідали уявленням про “шляхетне” товариство.
Одне із найстаріших зображень Рівненської гімназії
Рівненська гімназія, яка розпочала свою роботу в 1839 році, була другим на всю Волинську губернію середнім навчальним закладом. Туди вступали хлопчики з усього краю, адже лише після такого навчального закладу можна було розраховувати на отримання вищої освіти. Замість семи належних років навчання, декотрі несумлінні учні затримувалися в гімназії надовго, неодноразово залишаючись на другій рік. Поступивши на навчання у 10-річному віці, горе-учні випускалися у 23-25 років. Нерідко в класах поруч з маленькими хлопчиками за партами сиділи вусаті дядьки.
Рівненська гімназія
“Загальна учнівська тюрма”
На період навчання немісцеві гімназисти мешкали в спеціально винайнятих гімназією будинках, у так званих загальних учнівських квартирах, урочисте відкриття яких відбулося першого серпня 1840 року. Через надміру жорсткий нагляд за учнями невдовзі на стінах будинків з’явилися листівки з написами “Загальна учнівська тюрма”. І справді, розпорядок дня скидався радше на тюремний режим. Підйом о 5-й ранку, загальна молитва, чай, повторення уроків. О 9-й розпочиналися заняття в гімназії. Після ранішніх уроків одна година призначалася для відпочинку. О 12-й – обід, з 12.30 − підготовка уроків. О 13.30 починалися післяобідні заняття, після яких знову була година для відпочинку. О 18.00 учні за дзвоником сідали за уроки під контролем наглядача або репетиторів і займалися до 20.00. Далі — вечеря, молитва і сон. Літньої пори після вечері можна було півгодини погуляти. За порядком стежили наглядачі. Гімназійний наглядач — це було живе жахіття усіх гімназистів. Їхнє всюдисуще око пильнувало хлопців і вдень, і вночі.
Хлопчаки в 10-річному віці вступали до гімназії
Виходити з квартири без дозволу директора було заборонено. Для цього на квартирах постійно робили переклички. Листування учнів проходило також через директора. Відвідувати учнів родичі могли лише в присутності наглядачів. Гімназійне керівництво намагалося унеможливити спілкування тих, хто утримувався в пансіоні, з учнями, які жили вдома. Власне обмежували будь-яке спілкування зі сторонніми особами.
Доволі безцеремонно поводилася адміністрація й з учнями, які мешкали вдома. Вихователі могли несподівано увірватись до помешкання з вимогою показати столи, книги, папери учнів. Якщо виявлялося щось недозволене, наприклад, книги не з шкільної бібліотеки, їх конфісковували.
Хлопчаки в 10-річному віці вступали до гімназії
Побут учнів
На квартирах учні за плату забезпечувалися харчуванням, прислугою, репетиторами з числа успішних гімназистів. В оплату за проживання входило опалення і освітлення квартир, прання білизни. Ці послуги надавали підприємці за контрактом, які за менші кошти могли забезпечити кращі послуги. Вони привозили воду своїми кіньми; поставляли для кухонь меблі, мідний та глиняний посуд, кухарів та прислугу. На 10 учнів на квартирах мусив бути один лакей, на всю квартиру − ще один старший лакей, він же і буфетник, один гардеробник, один сторож на 25 учнів. Для кожної квартири також призначався один екзекутор — чиновник, який відав господарськими справами і наглядав за порядком.
Однак, умови в будинках для учнів не відповідали елементарним вимогам. В одному з них, де мешкали 102 учня, кімнати були такі тісні, що ліжка стояли впритул одне до одного. Бракувало меблів.
Деякі гімназисти виглядали, як дорослі парубки
Не було кімнати для занять, через що учні готували завдання, сидячи на ліжках. Займалися при свічках, і часто взимку через їх нестачу зробити це було неможливо. Були навіть визначені норми використання свічок. У перші й останні місяці навчання на трьох учнів на два дні видавали одну п’ятерикову (90-грамову) свічку.
“Буфет” від тітки Сури
У загальних учнівських квартирах на сніданок завжди подавали чай з молоком та білим хлібом. Обід складався з чотирьох страв. Наприклад, суп, штука м’яса, печеня та легоміна (жоден із сучасних тлумачних словників не дає пояснення цього слова; водночас, легуміна означає ласощі; тому, що то було, сказати складно, – прим. авт.), або − борщ, соус, печеня та легоміна. У свята і вихідні − печеня з телятини, птиці чи з поросят; полядвиця або баранина. На підвечірок діти їли хліб з маслом або зі свіжим сиром, повидлом, молоко. На вечерю − зрази і кашу. На кожного учня належало не менше півтора фунта (біля 800 грамів!) яловичини на день.
Гімназист
У найдорожчих квартирах, окрім меншої кількості мешканців і комфортніших умов проживання, вранці і ввечері учні додатково мали чай, а на обід і вечерю − на одну страву більше, ніж інші квартиранти.
На перервах же в гімназії, як згадував колишній учень гімназії Володимир Короленко в “Історії мого сучасника”, учні могли підкріпитися в імпровізованому буфеті, який виглядав так: “… на ганку гімназії сиділа єврейка Сура і інші продавці пиріжків, ковбас і яблук”, які гімназисти завжди охоче купували.
Чоботи і форму знімали тільки наніч
Невід’ємною ознакою приналежності юнака до навчального закладу був його форменний одяг.
Гімназист
У ньому учні були практично увесь час, окрім сну. Якщо під час перевірки вихователі виявляли учнів у “партикулярних платтях” (сюртуках, фраках), то про це доповідали директорові гімназії, а одяг забирали і передавали батькам учнів. Суворо заборонялось до сну знімати чоботи, й бідні хлопці мусили пріти у важкому вуличному взутті. Навіть на канікулах, виходячи в громадські місця, учні повинні були носити форму. Шкільним одягом гімназистів забезпечували батьки. Але в гімназії завжди була певна кількість бідних юнаків, яких утримували гімназія або благодійники. В архівних документах залишився опис комплекту одягу одного з таких учнів, якому на початок року було закуплено 4 сорочки, 4 пари спідніх, 4 “утіральника” (рушника), 4 великі носові хустки, сюртук і панталони темно-зеленого сукна, кашкет, дві краватки, 3 пари чобіт, двоє літніх панталон. А ще — ваксу і щітки. Виділено гроші кравцеві за латання одягу, на папір, пір’я, олівці, цирульнику за стрижку та баню.
Гімназист
Білизну гімназистів прали наймані люди, яким учні платили по 3 рублі щомісяця. Від одного учня в місяць за ці кошти прали не більше 22-х одиниць одягу. Від учнів вимагали бути чисто вдягнутими, застібнутими на всі гудзики, підстриженими і поголеними і щоб не носили вусів.
Людмила ЛЕОНОВА
За матеріалами Державного архіву Рівненської області
Продовження — про покарання та бешкети гімназистів — у другій частині публікації.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
