Уже зі шкільних років українці знають про Роксолану, яка стала дружиною одного із найсильніших правителів Османської імперії – султана Сулеймана. Дещо пізніше до них приходить певне розчарування і вони дізнаються, що таких Роксолан, як мінімум, було дві – у Загребельного і у Назарука. У масштабі цілої країни більш відомий, безперечно, перший, його інтепретація даної теми, але саме життя другого – це не менш гостросюжетний клубок подій, аніж в описаної ним героїні. Також саме другий – це про Львів, тому скажемо про нього декілька слів. Осип Назарук (1883 – 1940) життя і діяльність присвятив побудові української держави. Він був не просто талановитим публіцистом, але й впливом і знаним політиком. Враженнями від політичної діяльності ділився на шпальтах міжвоєнного видання “Нова Зоря”. Скористаємося цим, аби розібратись, що означає зустріч з радянським послом.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Передісторія
Осип Назарук часто переїжджав, тому його спогади читаються наче туристичний посібник. Зокрема, він був проїздом у Берліні, знищеному війною. У місті панувала “нервозна сонливість”, воно було незвично спокійним і брудним. Це здивувало Назарука, адже щось подібне, у його сприйнятті, є вкрай нехарактерним для німецьких міст, для самого Берліна, але довоєнного. На противагу цьому, квітучий Копенгаґен, столиця Данії. Тут війна не курила небо, а тому місто “блистіло світлом і богацтвом, шуміло рухом і життям”. Останнє так захопило Назарука, що він став шукати щось спільне зі своїми рідними теренами. І знайшов! Бачив хати “як у Галичині”, покриті “шуваром і сніпками”.
Осип Назарук, 1915 р. (Українські січові стрільці. – Львів, 1935)
Допоки спостерігав за цим світом контрастів у столиці Данії, згадував ще й історію, думав про те, як сюди, аби зійти на трон, “літ тому близько 800” приїжджала “українська княжна Інгеборга”, донька князя Мстислава, прадіда короля Данила. Особливо приємним для автора було те, що в ті часи ні самого Копенгаґена ще не було, ні Москви, ні Петербурга, а Київ, Перемишль і Галич – вже були. Він тішився, що наша земля колись була репрезентована у світі. Тішився, що і сам долучається до процесу репрезентації.
“Шеф всіх червоних агентур”
Різниця хіба в тому, що раніше їздили до членів королівської родини. Осип Назарук мав іншу зустріч – із представниками “дивної й небувалої влади” в Москві. Зустрічався через ситуацію з УГА, які потрапили на підконтрольні радянській владі території. Зустрічався аби “не вимордувано останків” армії й аби дізнатися про їх майбутню долю. Спочатку Назарук мав зустріч із послом УНР Дмитром Левицьким, а після полудня – з радянським чиновником Максимом Літвіновим. У другому випадку українського політика приймали прямо в посольстві. Назарук відзначив жвавий рух у останньому. За машинками, практично на кожному кроці, працювали гарні і елегантно одягнені машиністки. Враження було таке, наче їх якось спеціально відбирали для цієї роботи. Також було багато інших людей – публіка елегантна, між собою спілкувалися іноземними мовами. Назарук зробив висновок, що хоч “в цілій Европі вся преса кричала проти більшовиків”, але це не заважало їм тут тиснутися біля дверей посла, налагоджувати зв’язки й виловлювати інформацію з перших вуст.
Максим Літвінов. Фото з https://uk.wikipedia.org/
До кабінету гостей запросив сам Літвінов – чоловік середнього віку і росту, “представник правильного типу жидівської нації … делікатно-аристократичного вигляду”. Назаруку він нагадав “знаного в Галичині … соціялістичного … діяча, д-ра Анзельма Мозлєра”. Той був лиш дещо делікатнішим за Літвінова, а також приятелем Назарука. Уважніше вивчивши радянського чиновника, Назарук охарактеризував його “збирачем руських земель”. Починаючи спілкування, український політик представив себе і свого товариша. Розмову вів російською, але попросив дозволу перейти на німецьку, яку знає краще. Літвінов подав руку, також представився і підтримав ідею говорити німецькою.
Карикатура на Літвінова із газети 1930-х років. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Говорив німецькою не надто добре, але повільно і плавно. Так, що співбесідники порозумілися. Літвінов справив на Назарука дуже позитивне враження. Він видавався розумним і тактовним, розмову вів сам, що не характерно для радянської дипломатії, де справу зазвичай провадять одразу декілька посадовців. Назарук завуальованими питаннями намагався вивідати якусь інформацію про стан УГА, рішення влади щодо цієї ситуації. Літвінов, навпаки, цієї теми уникав. Натомість, просив більше розказати про Галичину, яку не надто добре знає і розуміє.
Борислав, 1920-ті рр.
Інформація про геогргафічне розсташування й етнографічні межі не надто зацікавила чиновника і він запитав про суспільні настрої, партійні уподобання. Назарук змалював Галичину як край з бідним населенням, але багатий на природні ресурси, де робітництва, у звичному значенні того слова, немає. Навіть у Львові, як найбільшому місті регіону, або Бориславі, як найбільш промисловому населеному пункті, сильні робітничі організації відсутні. Тому позиції соціал-демократів тут не такі сильні. Також Назарук виділив радикалів і націонал-демократів. Розказав і про національне питання – те, що “казавби кождий галицький Українець кождому чужому чоловікови”. Після усього проговореного український політик спробував ще раз торкнутися питання про долю УГА, але й цього разу радянський чиновник його оминав. Відтак Назарук зробив висновок, що Літвінов або нічого не знає, або знає занадто багато, аби це обговорювати.
Очікування
“Шматочок” давнього Копенгагена. Фото з https://imgur.com/gallery/Vw9t
Врешті, аби закрити це питання, нарком з іноземних справ пообіцяв подати запит у Москву. Водночав застеріг, що відповідь прийде не раніше, ніж за 2-3 дні. По тому провів українську делегацію до дверей і вони розпрощалися. Назарук відзначив, що Літвінов спілкувався з ними так, наче вони є представниками якоїсь чільної та передової держави, яка творить обличчя світової геополітики. Залишаючи будівлю та пірнаючи у прохолодне повітря неймовірно чарівних вулиць Копенгаґена, український політик роздумував над тим, чого саме чекати з Москви – чи прийде взагалі відповідь, а якщо так, то яким буде її зміст.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гулюк Є. Про особливості Грецької Церкви у спогадах Осипа Назарука // Духовна велич Львова, 2019 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://velychlviv.com/
Назарук О. Мої переговори з большевиками. З подорожі до полпреда Літвінова // Нова Зоря. – Львів, 19 січня 1930. – Ч. 4. – С. 4.
Назарук О. Мої переговори з большевиками. У шефа всіх червоних агентур в Европі // Нова Зоря. – Львів, 26 січня 1930. – Ч. 6. – С. 3.
Рубльов О. Назарук Осип Тадейович // Енциклопедія історії України, 2010 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
На численні прохання відвідувачів Міжнародний VR-проект Future LIVE! у ТРЦ «Victoria Gardens» продовжується до 23 лютого. Квитки можна придбати на касі виставки і на офіційному сайті futurelive.com.ua, повідомляють організатори.
Виставка працює у ТРЦ «Victoria Gardens» щодня з 10:00 до 22:00.
Для вас:
інтерактивні арт-інсталяції
арт-об’єкти
віртуальна та доповнена реальність.
Експозиція інтерактивної виставки Future LIVE
«Ви готові зробити міжгалактичну подорож? Ви потрапите в дивовижний світ, населений неземними істотами, чарівними квітами та інопланетними рослинами, з якими із задоволенням будуть взаємодіяти як діти, так і дорослі. Виставка Future LIVE! реалізована у форматі Edutainment – це і розвага, і навчання одночасно», – зазначають організатори.
Навіть понеділок може стати надзвичайним, коли є можливість послухати пісні улюбленого гурту.
10 лютого 2020 року львів’яни мали нагоду насолодитися унікальним акустичним концертом гурту «Друга ріка» у супроводі камерної симфонічної групи.
Гурт «Друга ріка»
Як наголосив на початку програми фронтмен гурту Валерій Харчишин, такий неординарний підхід до виконання своїх композицій ― це творчий пошук. І вперше за час свого існування, а це ― 25 років, «Друга ріка» зіграла такий великий акустичний концерт. Нове аранжування у супроводі звучанням скрипок, цимбал, тромбону, труби, валторни додали нового звучання улюбленим хітам.
Гурт «Друга ріка»
Зі сцени Львівської опери звучали композиції, що вже стали хітами, а також акустичні версії пісень із нового альбому «Піраміда».
Не було жодної пісні, яку б не підспівували глядачі. Та, звичайно, найбільший захват викликали хіти ― «Три хвилини», «Секрет», «Так мало тут тебе».
Гурт «Друга ріка»
Минулоріч «Друга ріка» неодноразово тішила своїх шанувальників концертними виступами. Пісні з їхнього нового альбому «Піраміда» чули в різних куточках світу. Музиканти гастролювали у Канаді та Америці, де збирали своїх фанатів у Нью-Йорку, Чикаго, Міннеаполісі та інші великі міста. Концерт на сцені Львівської опери став для «Другої ріки» першим у 2020 році.
Щорічно, в травні в Львові відбувається Фестиваль пива. Звісно, що такий розважальний захід приваблює не лише львів’ян, а й туристів із усього світу. Бо це чудовий час, щоб посмакувати різні види львівського пива, а також відпочити з друзями. Окрім того таке свято ще знайомить гостей з давньою культурою пивоваріння, яка тісно пов’язана із Львовом.
Свято пива у Львові, 1920-30-ті рр.
Відповідно до знайдених документів варити пиво у Львові розпочали ще у XV столітті. Чи знали ви, що у 1533 р. польський король видав документ, який дозволяв Львову та його мешканцям право займатися пивоварінням. Значну роль в ті часи відіграли також монастирі, де монахи з відбірного хмелю, солоду та чистої артезіанської води варили цей дивовижний напій. Досі львівське пиво є найкращим в Україні.
Свято пива у Львові, 1920-30-ті рр.
Нам пощастило віднайти чудові світлини Свята пива, яке відбувалось колись у Львові. На жаль, точного року невідомо, але орієнтовно фото були зроблені у міжвоєнний період у Львові. На фото можемо побачити написи «Львівське пиво», «Львівське товариство броварів», «Тільке Львівське пиво».
Свято пива у Львові, 1920-30-ті рр.
Звичайно, такі заходи мали на меті популяризувати місцевий напій не лише серед львів’ян, а й серед тогочасних туристів, які могли побачити такі фото на сторінках ЗМІ.
У середу, 12-го лютого 2020 року, о 16:00 в актовій залі головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського відбудеться презентація книги «Львівський футбол: люди, факти. 939–1991».
Книга вийшла друком у видавництві «Світ». Автори – дослідники історії українського футболу Василь Каспаревич, Олександр Паук і Тарас Пуньків. В анотації видання зазначено, що Львів і Львівщина, не зважаючи на свою багату спортивну історію, досі не мала подібного видання. У книзі вперше у форматі енциклопедії подано біографічні довідки про діяльність майже двох тисяч спортивних діячів, тренерів і футболістів, які творили сторінки історії спорту на теренах Львівщини упродовж 1939–1991 років.
Обкладинка книги «Львівський футбол: люди, факти. 939–1991»
Видання супроводжується фотографіями та автографами. Книга розрахована на широке коло читачів.
Очікується, що у заході окрім студентського та професорсько-викладацького складу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського візьмуть участь представники наукових, освітянських, громадських та спортивних організацій і товариств міста.
Перший театр, що у Львові на вул. Гнатюка, 11 підготував нову прем’єрну постановку «Лисеня, якому вдалося». На виставу, 16 лютого 2020 року, о 12.00 завітають діти, що борються зі спінальною атрофією м’язів. Про це Фотографії старого Львова повідомили організатори.
«Це вперше у Львові діти зі спінальною атрофією м’язів відвідають театр. Кожен вихід у світ для них – це вир нових емоцій і радості, які хоч трохи відволікають від сірих буднів. Тому дітки і їхні рідні з великою радістю відгукнулись на запрошення відвідати виставу “Лисеня, якому вдалося”. Ми віримо, що ця подія стане гарним початком для їхнього активного соціального життя, адже такі дітки нерідко сидять в чотирьох стінах, бо народились не такими, як інші», – йдеться у повідомленні.
Зазначимо, спінальна м’язова атрофія (або спінальна аміотрофія, хвороба Вердніга-Гоффмана, хвороба Кугельберга-Веландера) – це рідкісне нервово-м’язове захворювання, що супроводжується прогресуючою атрофією м’язів. Часто призводить до ранньої смерті.
Діти, що прийдуть на виставу
Спінальна м’язова атрофія має різні рівні інтенсивності прояву, для всіх них характерною є прогресуюча атрофія м’язів та втрата рухомості. Спершу уражаються проксимальні м’язи та м’язи легень. Інші системи теж можуть бути ураженими, особливо на ранніх формах захворювання.
СМА є найбільш поширеною генетичною причиною смерті дітей. В Україні немає навіть відповідного реєстру, тож особам, хворим на цю недугу, доводиться лікуватись самотужки.
Діти і їх родини з великою радістю відгукнулись на запрошення театру та з нетерпінням чекають на цю подію. Кожен вихід в світ,це вир нових емоцій і радості,які хоч трошки відволікають їх від рутини сірих буднів,де неможливо розслабитись навіть на хвилину.
Кожен погодиться, що до старих фотографій інтерес ніколи не зникне. Вони завжди будуть для нас надзвичайно цінним та пізнавальним джерелом історичних і краєзнавчих знань. Звісно, особливо цінними є фотографії, на яких ми можемо бачити ті волинські будівлі чи ландшафти, які вже зникли назавжди. На жаль, протягом останнього століття Волинь втратила величезний пласт своєї матеріальної спадщини.
Більшість з цих фотографій – звісно, чорно-білі. Багато чого цікавого і вражаючого зникло, так ніколи і не будучи відтвореним на кольоровому фото. Але завдяки кольорованим світлинам ми можемо хоча б приблизно уявити, яким би ми побачили наше минуле на власні очі.
Поліські діти. Одна з фотографій зроблена Генриком Поддембським під час його експедиції Поліссям. Фото 1936 рокуУспенська церква у Качині, Камінь-Каширський район. Церква була побудована у 1589 році та перебудована у ХІХ столітті. Вважається одним з найдревніших храмів на Волинському Поліссі. Фото початку 1960-их роківПалац Любомирських в Дубно. Палац у замку був побудований у XVIII ст. відомим італійським зодчим Доменіко Мерліні. Фото 1925 рокуПанорама Острога. Зникла забудова острозького середмістя з Великою синагогою на задньому фоні. Фото 1922 рокуМиколаївська церква у Володимирі. Перед церквою мурована хвіртка, яка не збереглася та дерев’яна дзвіниця XVIII століття, знищена у 60-70 роках ХХ ст. Фото 1918 рокуКременецькі вулиці. Типова кременецька міська забудова, яка була майже повністю знищена під час ІІ світової війни та після неї. Фото 1930-их роківВелика синагога у Любомлі. Ця одна з найстаріших і найбільших синагог на українських землях була зруйнована у 1947 році. Фото міжвоєнного періодуРинок в Олиці. Забудова Ринкового майдану не збереглася до нашого часу. Фото 1925 рокуКременецькі вулиці. Типова кременецька міська забудова, яка була майже повністю знищена під час ІІ світової війни та після неї. Фото 1930-их роківКременецькі вулиці. Типова кременецька міська забудова, яка була майже повністю знищена під час ІІ світової війни та після неї. Фото 1930-их роківФрагмент палацу Ледуховських у Смордві, Млинівський район. Цей один з один з найвеличніших волинських палаців у середині ХІХ століття був ґрунтовно перебудований архітектором Енріко Марконі з більш давньої резиденції. Після ІІ світової війни палац був повністю розібраний. Фото 1930 рокуУспенська церква в Оконську, Маневицький район. Один із найстаріших збережених дерев’яних храмів на Волинському Поліссі, зведений у 1752 році. Фото 1915 рокуВишнівець. Вид зі ставу на костел св. Архангела Михаїла, побудований у 1645 році Яремою Вишневецьким. Костел був підірваний і повністю розібраний у 1960-их роках. Фото 1925 рокуВелика синагога у Володимирі. Зведена на початку XIX століття, синагога пережила дві світові війни і була повністю зруйнована у 1951 році. Фото 1916 рокуВодяний млин у Чекні під Луцьком. Дерев’яний млин належав караїмській родині Голубів. Фото міжвоєнного періодуЗамок Любарта в Луцьку. Вигляд на замок та Глушець від Братського мосту. Фото початку ХХ ст.Залісоче під Оликою. Вигляд олицького передмістя зі Стрітенською церквою, зведеною у 1784 році. Фото 1925 рокуКостел Св. Трійці і св. Архангела Михаїла у Порицьку, тепер Павлівка Іваничівського району. Храм побудований у 1759-1774 роках родиною Чацьких і повністю знищений після ІІ світової війни. Фото 1930-их роківКостел св. Станіслава у Ковелі. Це одна з найбільших втрачених неоготичних споруд в Україні, яка була також і найбільшим костелом Луцької римо-католицької єпархії. Храм був побудований у 1922-38 роках. Костел був пошкоджений під час воєнних дій у 1944 році та повністю розібраний відразу після війни. Фото 1938 рокуГеоргіївська церква у Любомлі. Вигляд найстарішого храму міста і городища Фосія. Фото 1930-их роківКременецький дворик. Фото 1938 рокуПреображенська церква у Купичеві, Турійський район. Один із найбільших волинських дерев’яних храмів був побудований у 1825 році. На жаль, церква згоріла у 1944 році. Фото 1915 року
Всі фото розмальовані вручну в редакторі Paint.NET.
7 березня 2020 року, у Львівській національній філармонії в рамках презентації альбому «Dark & Light», який вийшов на початку лютого, відбудеться концерт гурту ROCKOKО.
Це буде перша можливість почути живе виконання щойно народженого альбому гурту ROCKOKO, повідомляють організатори концерту.
«12 композицій, 2 контрастні частини, 1 альбом, який гармонійно поєднує в собі всі можливі музичні і життєві протиріччя. Все це, і, звісно, багато інших сюрпризів відбудеться на цьому унікальному перформенсі. Шалені емоції, харизматичні виконавці, яскрава, рокова музика, яка виконується на класичних інструментах та не перестає дивувати своєю багатогранністю та новим поглядом на звичні речі», – пишуть організатори про концерт.
Всі композиції, які увійшли до альбому, – авторські. Кожна з них належить до частини світла – «LIGHT», або темряви – «DARK», несе певний меседж, і відповідає ілюстрації, які спеціально створювались під конкретну композицію.
7 лютого 1483 року в Італії вийшла книга вченого Юрія Котермака “Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Вважається першою друкованою книгою українського автора. Котермак походив із Дрогобича – тепер Львівщина повідомляє Gazeta.ua.
Написана латиною. Працю присвятив Папі Римському Сіксту IV. Має 10 сторінок тексту. У них виклав передбачення про земні події за розташуванням небесних світил. Описав майбутній шлях розвитку багатьох держав, а також міст Італії, події в житті понтифіка, війни і битви, епідемії і смертність від них, долю людей, які перебувають під впливом певних планет. Окремо розглядав християн, юдеїв та мусульман.
“Християни, котрі управляються впливом Меркурія, в першій половині року перебуватимуть не в дуже доброму становищі внаслідок спаленого Меркурія в обох фігурах. Тому християнам будуть загрожувати небезпеки в плані незрозумілих таємничих хвороб. І тому, що Сонце спалююче і недоброзичливе, виявляється володарем дванадцятого і восьмого домів. Звідси загрожують небезпеки і неприхильність із частини противників, сварок і полону, а також в’язниць. Те ж із причини чуми і смертності й через утиски князями й панами”, – писав він. Туркам же прогнозував успіхи у війнах, радив народам просити в них миру.
Юрій Котермак-Дрогобич. Фото з https://uk.wikipedia.org
У книзі, крім астрологічних прогнозів, виклав відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Подав визначені ним географічні координати міст: Вільно – тепер Вільнюса, Дрогобича, Львова та інших. Останні відносить до земель Русі, а не до Польщі.
“В усіх регіонах і містах, довгота яких із заходу менша сорока шести градусів і більша тридцяти восьми, Сонце буде на протязі всього року із самою великою домішкою Марса. Як у містах Кракові, Познані славного Царства Польського; у Львові, Дрогобичі на Русі; в Буді, Касонії в Угорщині”.
Юрій Дрогобич послуговувався працями античних авторів – Арістотеля, Клавдія Птолемея та арабського астронома Аль-Бумазара. Заробляв на продажах робіт публіці, яка вірила у передбачення. Таким займалися й відомі астрономи-першовідкривачі – Джордано Бруно, Тіхо Браге, Йоган Кепплер.
На сьогодні у світі збереглися лише 2 першодруки.
Євген Дзинра. Юрій Дрогобич, барельєф
У середньовіччі астрологія була нерозривно пов’язана з медициною та викладалась на медичних факультетах середньовічних університетів. Студент, який хотів отримати ступінь доктора медицини, мусив обов’язково скласти іспит з цієї дисципліни. Астрологією займалися високоосвічені люди. За допомогою астрологічних знань складали різні гороскопи. Це могли бути “прогностики” для конкретної людини, міста. Могли бути гороскопи на цілий рік та навіть більше для певного регіону. Астрологи були переконані, що рухи небесних світил впливають на все – від погоди та врожаю до здоров’я самої людини. Вірили, що мікрокосмос людини відповідає великому космосу планет і зірок. Зодіакальні карти допомагали медикам діагностувати хворобу та призначити лікування.
Перший пам’ятник встановлений на місці розстрілу в 1944 році.
У цю моторошну місцину, попри її романтичну назву — Сосонки — одинокий перехожий не наважиться прийти навіть удень. Аура цього місця, яке називають рівненським Бабиним Яром, і через десятки років після трагедії навіває жах. Тут відійшли у вічність безвинно убієнні понад 17 тисяч мешканців Рівного.
Оновлений пам’ятник у Сосонках, 1945 рік
Перший скромний пам’ятник на місці розстрілу з’явився одразу по визволенню міста в 1944 році. Дещо підкоригували його, встановивши зверху зірку Давида, уже після Перемоги, в 1945-у. Потому про трагедію 6-го листопада 1941 року радянська влада воліла мовчати.
Біля пам’ятника жертвам Голокосту в Сосонках, 1945 рік
Лише в травні 1966-го за наполяганням єврейської громади Ровенський міськвиконком вирішив поряд з місцем розстрілу (400 метрів на північ від братської могили, на узбіччі дороги Київ-Львів) встановити пам’ятний знак заввишки 1,5 метра з написом: “Тут буде споруджено пам’ятник радянським громадянам, які загинули від рук фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.”. У 1967 році стелу встановили. У листопаді 1970-го місце розстрілу — урочище Сосонки — як пам’ятку історії було взято під державну охорону й передано на баланс міськкомунгоспу Рівного.
Так виглядала пам’ятна стела при повороті до урочища Сосонки з вулиці Київської, 1967 рік
У 1983-85 роках на місці масового поховання споруджено меморіал, який існує в незмінному вигляді й досі. У 2008 році науковці й історики спільно з комунальними службами проводили геофізичні дослідження з встановлення меж поховання. Гігантська братська могила охоплює 20 тисяч метрів квадратних, і просто нашпигована людськими останками.
У роки війни Сосонки було урочищем за три кілометри від Рівного. Тепер це фактично вулиця Київська. В’їзд до меморіалу — навпроти підприємства “Укрбурштин”, одразу за автосалоном. Угору до меморіалу веде вузька дорога, перекрита шлагбаумом.
Вхід до меморіалу
“Мистецтво” вбивства
Єврейське населення стало найпершою жертвою окупаційного “порядку”. У передвоєнному Рівному мешкало трохи більше 40 тисяч осіб, з них 82 відсотки — євреї. Сімнадцять тисяч 500 (встановлена науковцями цифра розстріляних у Сосонках, хоча раніше називали 20-23 тисячі) з них, майже половина населення міста, полягли в Сосонках. Масштаби втрат співставні з трагедією Бабиного Яру.
Як відомо, в планах фашистського керівництва Німеччини було “остаточне вирішення єврейського питання”, тобто євреї підлягали тотальній ліквідації. Для цього було створено спеціальні оперативні групи (“эйзацгруппен”) СС. Ці підрозділи фактично були командами професійних убивць, які керувалися спеціальними інструкціями з прописаним регламентом технічної сторони розстрілів — від форми й глибини ям до порядку конвоювання до місця страти. Цинізм убивць доходив до того, що іструкції містили навіть пояснення, які повинні були давати людям, яких вели на страту, і які до останніх хвилин не знали, що їх очікує. Приреченим пропонували запастися теплими речами і двотижневим запасом їжі. Спочатку страту рівненських євреїв запланували на ранок 2 листопада, але не встигли викопати ями. Майже 50 радянських військовополонених пригнали в Сосонки напередодні 6 листопада і змусили копати величезні рови буцімто для подальшого облаштування складів боєприпасів. У тих ровах знайшли останній спочинок і копачі.
З експозиції РОКМ, присвяченій Голокосту на Рівненщині
А рівненських євреїв після перепису зобов’язали носити на одязі опізнавальний знак — круглу жовту нашивку. На окремий облік було узято євреїв, які володіли різними спеціальностями і ремеслами. Переписом, обліком, реєстрацією працездатних і забезпеченням виконання примусових робіт опікувався створений про людське око юденрат — єврейський орган самоврядування, який очолив колишній викладач місцевої гімназії Бергман. Однак реальна функція цього органу зводилася до виконання вказівок німецької влади.
Рівненське гетто, 1941 рік
Рятувалися “липовими” посвідками
Наприкінці жовтня 1941 року міська служба праці передала юденрату кілька тисяч бланків посвідчень, які належало вручити потрібним для міста фахівцям, тобто євреям, які мали відповідні спеціальності. Дуже швидко люди зрозуміли, що цей документ може стати їхнім порятунком від свавілля окупантів й готові були платити за нього дуже дорого. Відтак, придбати посвідчення могли хіба що заможні євреї, які не мали фахових знань і умінь, але мали гроші чи коштовності. Натомість справжні фахівці, але бідніші, отримували ці папірці з труднощами. Нерідко в приміщенні юденрату за посвідчення доходило до бійки. Євреї намагалися придбати його за будь-яку ціну. Про це зокрема згадує у своїх спогадах, які лягли в основу книги “Втеча від долі”, мешканка Рівного Варвара Барац. Видала книгу її донька Марія Ріцер в Ізраїлі. Дуже скоро власники тих посвідчень усвідомили їх справжню неоціненну значимість.
На плані Рівного 1938 року можна роздивитися, де знаходилася вулиця Ліса Кулі
“Ніби саме небо оплакувало нещасних євреїв”
Напередодні екзекуції, 5 листопада 1941 року, в Рівному оприлюднено наказ гебітскомісара Беєра про те, що особи єврейської національності, які не мають посвідчень з місць роботи, повинні з’явитися зі своїми родинами 6 листопада, до 6-ї години ранку на Костельний майдан на Грабнику поруч із вулицею Ліса Кулі (нині цю місцину забудовано, це неподалік школи №10).
При собі належало мати особисті документи і найцінніші речі вагою не більше 8-и кілограмів. Звідти усіх буцімто мали відправляти до таборів. У місті мали право залишатися лише власники посвідчень, виданих службою праці, але їм під загрозою смерті заборонили виходити на вулицю 6 і 7 листопада. Американський дослідник Джеффрі Бердз у своїй книзі “Голокост у Рівному: масове вбивство у Сосонках, листопад 1941 року” (вийшла в 2017 році у видавництві “Волинські обереги”) наводить зокрема такі спогади свідка трагедії Абрама Кіршнера: ”…Якщо голова родини мав робоче посвідчення, то йому дозволялося залишити з собою дружину і двох дітей. А третя дитина мала з’явитися на місце збору. Деякі йшли разом зі своїми дітьми навіть якщо мали робочі посвідчення”.
Імовірно зображено рівненських євреїв, які прямують до місця збору. Фото з Бундесархіву датоване 6 листопада 1941 року
Куди насправді поведуть людей, знали тільки члени юденрату і наближені до них. Але через страх перед німцями вони приховували це від населення. Щоправда, Джеффрі Бердз у своїй книзі зазначає, що буцімто про підготовку масового знищення євреїв знали рівненські підпільники і навіть попереджали їх про це, пропонуючи вчинити спротив чи втікати, але їм ніхто не повірив.
…Ранок 6-го листопада зустрів холодом, мокрим снігом і пронизливим вітром. Так наче саме небо оплакувало нещасних, котрі ще не знали, що вони приречені до страти. Через заборону на вулицях нікого, окрім євреїв, не було. Вони простували на Грабник з усіх куточків Рівного — з мішечками, вузликами, торбинками, з немовлятами на руках, з немічними родичами у візочках. З лікарень на ношах несли важкохворих.
Імовірно євреї прямують на Грабник. Фото з Бундесархіву
Площу, на якій зібралися тисячі людей, о 10-й годині оточили німецькі вояки і місцеві поліцаї. Присутнім наказали скласти особисті речі на купу. Нещасні покірно виконали наказ, вважаючи це черговим грабунком, до якого вже звикли. Потому усім наказали шикуватися у колону й рушати. В оточенні конвою людей повели через передмістя Грабник, село Видумку (нині район автовокзалу, вулиць Бандери, Відінської, Грушевського, Київської), далі Київським шляхом до урочища Сосонки. Серед приречених були цілі родини, діти й старі, відомі рівненські лікарі, юристи, музиканти, успішні підприємці… Вони йшли під мокрим снігом назустріч своїй смерті, ще не здогадуючись про це. Утім, чимало хто з них знайшов її ще по дорозі до місця страти. За спогадами очевидців, дорога від Грабника до Сосонок була всіяна трупами. Тих, хто йшов повільно, не міг рухатися, чи відходив у поле по нужді, конвоїри розстрілювали.
З експозиції РОКМ, присвяченій Голокосту
А тим часом окупанти і поліцаї нишпорили по місту в пошуках тих, хто міг заховатися. Декому, хто не мав трудових посвідчень, це таки вдалося при допомозі співчутливих рівнян.
Пекельне “переселення” в Сосонках
Приблизно о третій годині пополудні 6-го листопада до Рівного докотилися перші страшні чутки про “переселення” євреїв. Мешканці Видумки розповідали, що з урочища Сосонки доноситься гучна стрілянина. А деякі сміливці наважилися потайки пробратися до лісового масиву, щоб подивитися, що там відбувається. Побачене змушувало ціпеніти від жаху.
Речі, знайдені на місці розстрілу євреїв. З експозиції РОКМ
… Коли колона дісталася Сосонок, і людей партіями почали виводити з натовпу й підводити до заздалегідь викопаних ям, вони зрозуміли, що жити їм залишилося лічені хвилини. Дехто благав помилування, жінки — голосили, діти, не розуміючи, що відбувається, й собі почали плакати, інші мовчали в заціпенінні. Були й такі, що намагалися втікати, хоча місцевість було оточено суцільним ланцюгом охорони. Утікачів наздоганяли кулі. Вбитих чи поранених тягнули назад до рову на устрашіння іншим. На краю ями жертв змушували роздягатися й голими йти по колодах, перекинутих через яму аж доки під автоматними чи кулеметними чергами вони не падали донизу. Нелюди задля розваги урізноманітнювали способи вбивства. Одних примушували підходити до ями й тоді стріляли в потилицю. Інших ставили перед ямою на коліна, або примушували бігти, і коли людина наближалася до ями, стріляли. Декотрі самі падали до ями, прикидаючись мертвими, а потім вночі з-під груди неживих тіл вибиралися і діставалися міста чи села. А дехто так і гинув, не змігши вибратися. Таких, хто врятувався, було небагато. Але саме вони після війни свідчили про звіряче знищення тисяч людей.
Перший пам’ятний знак на місці розстрілу євреїв у Сосонках. З експозиції РОКМ
Такі свідчення наводяться зокрема в заключному акті Ровенської облпрокуратури “Про злодіяння німецько-фашистських загарбників на території м. Ровно під час тимчасової окупації в 1941-1944рр.” від 4 грудня 1944 року. Одними із найбільш відомих є спогади Христини Новаковської (справжнє ім’я єврейської дівчини — Лія Бодкер), якій єдиній із 18-ти членів її родини вдалося врятуватися від розстрілу в Сосонках. Її спогади наводить і Джеффрі Бердз. Як розповідала Новаковська-Бодкер, коли їхню групу підвели до Сосонок, і вони зрозуміли, що їх чекає, батько наказав їй і сестрам тікати. Вони побігли в поле. На щастя, кулі оминули дівчину, і вона, заховавшись у скирті сіна, дочекалася вечора, а тоді дісталася селянської хати. Обмінявши свій одяг, вранці повернулася в Рівне. Рівнянин Юрек Новаковський забрав дівчину до себе, зробив їй фальшиві документи на прізвище Броневська, а згодом вони одружилися. Щоправда, в уже згадуваному акті Ровенської прокуратури наводяться зовсім інші спогади Новаковської — з жахливими подробицями розстрілу. Але, як вона їх могла бачити, коли до місця страти не дійшла? Одна із авторитетних рівненських істориків, яка просила не називати її прізвище, висловила припущення, що свідчення Новаковської для протоколу дещо “підкоригували” “енкаведисти”. Надто вже “театральними” були деякі подробиці, попри все жахіття того, що відбувалося.
Так виглядало місце розстрілу в Сосонках у 1976 році
Розстріли тривали два дні — 6 і 7 листопада. Як розповідали очевидці, жертви не поміщалися у викопані ями. Через два дні після розправи мертві тіла стягували кіньми до ровів радянські військовополонені. Затим рови переорали, розрівнявши землю, щоб не лишилося й слідів. Загалом, за свідченням очевидців, було 12 могил завдовжки 12-20 метрів і глибиною приблизно 10 метрів.
Хоча в деяких дослідженнях (їх на тему Сосонок з’являється дедалі більше) вказується на те, що буцімто в розстрілах брали участь і рівненські поліцаї, однак історики мають певні сумніви щодо цього, зазначаючи, що доказів цьому не знайдено. Зокрема в архіві управління СБУ в Рівненській області зберігаються протоколи допитів засуджених українських поліцейських, які брали участь у подіях у Сосонках, з яких вбачається, що поліціянти стояли в очепленні навколо місця страти, здійснювали охорону речей євреїв, доправляли майно страчених до міста тощо.
Вандали нераз розкопували могили
Наруга. Мародери і не тільки
Наруга над могилами убієнних почалася практично одразу після страти.Старожили Рівного розповідають, що були люди, які не гребували всього через кілька днів після розстрілу копирсатися в землі в пошуках коштовностей. Такі ж свідчення можна зустріти й у різних відкритих нині архівних документах з протоколами допитів німців-учасників розстрілів.
Імовірно людські рештки – наслідок роботи “чорних” археологів
Немає спокою нещасним жертвам й досі. Починаючи з 1950-х років, вандали регулярно розкопують поховання. Хоча, як свідчать архівні джерела і спогади старожилів, коштовності, золото, гроші, які євреї брали з собою, були відібрані в них ще на майдані на Грабнику. Потім ці речі буцімто перевезли до гебітскомісаріату, звідки частину відправлено до Німеччини, а частина “прилипла” до рук місцевих окупаційних чиновників. У жовтні 1970-го міліціонери затримали на “гарячому” двох копачів з Риги.
Ці гранітні пам’ятні плити нераз руйнували вандали
Чергові мародери попалися в 1987 році. А з 1995 року глумління над прахом розстріляних стало регулярним і особливо зухвалим. Вандали повикопували цілі тунелі, через які пробиралися до дна поховань. Витягнувши останки розстріляних на поверхню, так і залишали їх. Хоча територію вряди-годи патрулювали тодішні міліціянти, однак це не зупиняло мародерів. На сліди їхньої роботи у 2006 році натрапили американські кінодокументалісти, які знімали фільм про Другу світову в Україні. Незаконні розкопки велися й у 2008 і 2012 роках. У квітні 2018-го комунальники, які доглядають за меморіалом, знову виявили сліди розкопок.
Гранітні пам’ятні плити на місці розстрілу
У кінці 1990-х на початку 2000-х років рівняни обурювалися тим, що місце трагічної загибелі понад 17-ти тисяч людей оскверняють не лише шукачі золотих зубних коронок, а й любителі платних любовних утіх і наркомани.
Своєрідні ворота-вхід до центру меморіаліФрагмент меморіалу в Сосонках
На той момент, хоча меморіал і було впорядковано, але дорога, яка вела до нього з вулиці Київської, була вільною. Отож і полюбляли там усамітнюватися коханці на автівках, або місцеві повії зі своїми клієнтами, вважаючи, що в цьому моторошному місці, яке люди масово не відвідують, можуть безперешкодно віддаватися утіхам. Облюбували віддалену від міської суєти місцину й наркозалежні. На початку 2000-х в’їзд до меморіалу перекрили шлагбаумом.
Загальний вигляд меморіалу
Час від часу на землі, що поруч із меморіалом, наміряються щось будувати, що викликає неоднозначну реакцію громадськості. Якось рівненські депутати мало не погодили будівництво готелю упритул до страшного місця. Цьогоріч управління Нацполіції в Рівненській області, у якого в постійному користуванні перебуває майже 10 гектарів землі поряд із меморіалом, намірилося будувати там котеджі.
Плита з пам’ятної стелиТут зазначено імена 17 тисяч 500 розстріляних
Голова єврейської громади Рівного Геннадій Фраєрман зазначив, що навколо меморіалу, площа якого становить 20 тисяч квадратних метрів, має бути санітарна зона. Якщо забудовник обгородить урочище по межах санітарної зони, єврейська громада не заперечуватиме проти будівництва. Утім, варто чи ні загалом щось будувати по сусідству з таким місцем, окреме питання…
Світлана КАЛЬКО
Фото з фондів ДАРО, РОКМ, Bundesarchiv, мережі Фейсбук
P. S. Від автора. Публікація є узагальненням зібраної з різних джерел упродовж багатьох років інформації. Уперше надруковано в газеті “Сім днів” ( 2003 рік); оновлено і доповнено в газеті “Літопис заходу” (2008 рік); оновлено і доповнено на сайті “Все” (2015 рік). Нині після багаторічного замовчування публічними стають чимало спогадів і свідчень очевидців, з’являються нові дослідження тощо. Однак, усвідомлюючи сам факт трагедії і засуджуючи її організаторів і виконавців, слід, вочевидь, розуміти, що деякі спогади і свідчення є надто суперечливими і тема розстрілу в Сосонках ще потребує дослідження. Книга ж Джеффрі Бердза “Голокост у Рівному: масове вбивство у Сосонках, листопад 1941 року”, на мою думку, є дещо упередженою щодо рівнян-українців.
Cтаровинні єврейські надгробки – мацеви – віднайшли замурованими у стіну. Про знахідку на вулиці Конотопській у Львові повідомила місцева мешканка. Вона звернулася в організацію, яка займається єврейською спадщиною.
Як пише “Четверта студія” з посиланням на РІСУ, усі мацеви були частиною стіни радянської будівлі.
“Я сконтактувалася через Facebook із дівчиною, яка живе неподалік. Вона розповіла мені про плиту, яка тут є, надіслала адресу і фото. Вона розповіла, що гуляла і побачила цю плиту. І це дуже позитивний меседж, що українці піклуються про спадщину, шукають контакти когось, хто може врятувати це” – повідомила очільниця проєкту “Єврейська спадщина Рогатина” Марла Осборн.
Після того як Марла Осборн разом із керівником волонтерського центру фонду «Хесед-Арє» Олександром Назаром обстежили стіну, вони знайшли тут ще кілька фрагментів надгробних плит. За його словами, ці плити більш пошкодженні, аніж ті, що раніше віднайшли у Львові, на вулиці Ганни Барвінок.
Сьогодні волонтери знайдені плити перевезли на Янівське кладовище. Зараз там уже зберігається близько 150 надгробків, які привезли сюди раніше з вулиці Ганни Барвінок та з Галицької площі. З них планують в майбутньому створити стіну пам’яті.
Після двох аншлагів минулоріч Оксана Білозір знову запрошує на концерт у Львові
23 березня 2020 року, о 19:00 на сцені Львівської національної опери з концертом до 65-річчя з дня народження легендарного Ігоря Білозіра виступить Народна артистка України Оксана Білозір.
Народна артистка України, народний депутат 3 скликань, міністр культури України, меценатка, волонтерка – пані Оксана для мільйонів українців, як для себе самої в першу чергу – «Українка, Україночка», зазначають організатори заходу.
Її концерти завжди наповнені енергетикою добра та любові, а пісні вже давно стали виразним символом українського, справжнього. Перевірені часом шлягери, які ми любимо і знаємо напам’ять.
Минулого року два концерти Оксани Білозір пройшли з величезним успіхом, тож і цьогоріч артистка очікує на повний зал щирої публіки, яка, без перебільшення, проспіває усі пісні разом з нею. Буде дуже атмосферно, гарантують організатори.
Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова (поблизу Чортових скель). 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Спортове товариство студентів вищих шкіл «Україна» у Львові, створене 1911 р., неодноразово організовувало виступи професора Івана Боберського для популяризації різновидів спорту в Галичині та активізації спортового руху серед українців. До прикладу, 10 грудня 1911 р. Іван Боберський у рухівні (спортивному залі) «Сокола-Батька» по вул. Руській, 20 мав відчит (виступ) «Про зимові спорти».
Іван Боберський демонструє лещетарське спорядження. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
На захід прибуло 178 зацікавлених осіб. Іван Боберський торкнувся теми становлення і розвитку зимових видів спорту в країнах Європи та США. Під час виступу він продемонстрував присутнім спортове споряження, яке використовували взимку.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
Частину доходу з цього та інших подібних заходів керівництво СТ «Україна» передавало на викуп землі під руханково-спортову площу «Сокола-Батька» – «Український Город», решту використало на власні потреби. Учень і послідовник Івана Боберського, у майбутньому професор тіловиховання Степан Гайдучок, присутній на цьому заході, так передав зміст доповіді Івана Боберського. Нижче подаємо передрук публікації, яка з’явилася у львівському часописі “Діло”.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Степан Гайдучок Інтересний відчит професора Боберського
Довідали ся ми, що Стирийцї в роцї 1904, зробили з’їзди на санчатах спорт. Американець Jackson Науnе навчив Европу штучної їзди на совгах, а під впливом Нанзена до двох лїт познакомлюєть ся середуща Европа з лещетами, яких від давна уживали Фіни і другі північні народи в щоденнім житю. Як впливає спорт на вдачу народа, сьвідчать Американці. Всюди ведуть боротьбу о першенство. Рухливі, товариські, меткі, енерґічні, охочі поборювати перепони, самостійні. Спорт і нашу сонливу вдачу перемінить на вдачу Американця. Увагою, що за кількадесять лїт готові ми доперва зрозуміти вагу спорту, закінчив прелєґент».
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Другий ліворуч Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Андрій СОВА історик
Джерело: Гайдучок С. Інтересний відчит професора Боберського // Дїло. – Львів, 1911. – 12 н. ст. грудня (29 падолиста ст. ст.). – Чис. 275. – С. 6.
Джерела і література:
Сова А. Іван Боберський та спортове товариство «Україна»: формування української спортової традиції в Галичині // Вісник Львівського торговельно-економічного університету. – Львів : вид-во Львівського торговельно-економічного університету, 2016. – Вип. 14. – С. 68–75. (Гуманітарні науки).
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра Франка та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У вівторок, 11 лютого 2020 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставкового проекту Олега Давиденка під назвою “Скотч”.
Є два типи митців. Одні – художники, ті що садять одне дерево і доглядають його, вирощують, сподіваючись на великі і прекрасні плоди того дерева своєї творчості.Інший тип художника — невгамовний садівник, що садить дерева і кущі, такі, що приживаються і такі, що не приживаються в цьому кліматі. Деякі з них не зростають, деякі дають малі плоди, а деякі мають шанс вирости до небес. Такий художник залишає по собі цілий сад, який неймовірно цікаво спостерігати.
Олег Давиденко саме такий «навіжений садівник». Його експериментам немає меж. Напевно, не існуватиме техніки і стилю, в якій він себе не випробує в своїй творчості.
Афіша виставкового проекту Олега Давиденка під назвою “Скотч”
Десь у 2009 році його руки дійшли і до клейкої стрічки – скотчу, що привабив його кольорами. Ті роботи, подібні до геометричної абстракції були представлені на Різдвяній виставці в Зеленій канапі цього року. Їх експозиція збіглася в часі з скандальною витівкою зі скотчем італійського художника Мауріціо Каттелана. Було багато коментарів і припущень від мистецтволюбів в зв’язку з цими двома подіями і Олег, як натура емоційна вибухнув ідеями.
На виставці створеній за допомогою скотчу будуть самі неймовірні експерименти Олега Давиденка. Від різноманітних сушених рослин та комах, прорізів і грудкуватих об’ємів до консервації диму та еротичного супрематизму. Все створене за допомогою скотчу – неймовірно універсального матеріалу, що потрапив до рук невгамовного ХУДОЖНИКА.
Оглянути експозицію виставкового проекту Олега Давиденка під назвою “Скотч” можна в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) до 8 березня 2020 року.
Книга «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми»
Вчора, 6 лютого 2020 року, у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперніка, 17) відбулася презентація книги «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми». Упорядник книги Лариса Возницька – Разінкова.
Борис Возницький постійно був у русі, тому спогади писалися спонтанно, у рідкісні вільні хвилини, оскільки він багато працював, і, зокрема, тяжко фізично, аж до виснаження, курсував між філіями галереї, їздив у зарубіжні відрядження як головний музейник України.
Це видання — лише частка життєпису Бориса Возницького. Та навіть окремі його фраґменти — надзвичайно яскраві і захопливі. У спогадах — природна вдача Возницького: жодного зовнішнього пафосу, самозвеличення, амбіцій – лише робота. Тріумфальною аркою Б. Возницькому і його колективу є розгорнута в часі і просторі Львівська національна галерея мистецтв (замки, палаци, вежі, шедеври старожитності, дух історії і велич культури). У символічному плані — це Собор Бориса Возницького.
Презентація я за участі істориків, мистецтвознавців, митців, духовенства, політичних діячів, однодумців справи Героя України, патріарха музейництва Бориса Возницького.
Нещодавно на сторінках Фотографій Старого Львова ми знайомили читачів із культурними подіями, що відбулися у січні 1930 року, а також зауважили, що у лютому Львів проведення до карнавалу. Сьогодні хочемо написати про те, які ж фасони одягу були модними під час проведення вечорниць у той час. Про це довідуємося у часописі “Нова Хата” у публікації під назвою “Про моду” (№ 2 за лютий 1930 р.). Як завжди текст статті подаємо оригінальним.
Титул журнала “Нова хата” № 2 за лютий 1930 р.
Про моду
Почався карнавал – час вечерниць, балів, маскарад і чайних вечерів. Що дня оголошують часописи, що буде баль чи вечерниці і то вже кільканадцять днів наперід, щоби охочі до забави мали час приготовитися. Головно приготовлятися мусять жінки. А хто зна, чи ті приготовання часто не є приємніші від самої забави. Кільки приємности приносить оглядання вистав пестро прибраних а опісля вже само вибирання матеріялу на бальову сукню і відповідного до себе фасону у кравчині, про це може тільки жінка сказати.
Модні фасони у лютому 1930 р.
В теперішніх часах що року вирабляють більше вишукані і дорожчі матеріяли на вечереві сукні. На виставах бачимо прегарні шовкові мори, мягкі шовки в чудових красках, Crepe Georgett-и у оксамітні взори і гладкі Georgett-и, Velour-и, Schiffon-и. Тафти гладкі і у взори переважно цвітові. Якщо у калитці в досить гроший то є у чому вибирати. Перед вибранням матеріялу перше треба вибрати фасон сукні відповідний до фіґури.
Модні фасони у лютому 1930 р.
Для струнких жінок дуже гарно надається стилева сукня. Стилеву сукню шиється з тафти або тюлю комбінованого з лямою або кружевом. Станик гладко опинає стан а спідничка уложена з безлічи фальбанок, довга зі заду з переду коротша, широке звязання з боку або зі заду чи вшиття відповідних квітів викінчують такий фасон. Станик може бути з лями або кружева, спідничка з тюлю. Тафти не комбінується, тільки цілу сукню шиється з одного матеріялу.
Модні фасони у лютому 1930 р.
Для повніших жінок краще надається гладкий фасон сукні. Таку сукнб шимється з мори, Velour Schiffon-у або іншого мягкого шовку. В тім фасоні сукні ціла краса у матеріялі і гладкім ушиттю, прибирається що найвище гарним узлом з того самого матеріялу або тільки спряжкою зі штрассу. Ті гладкі сукні є дуже гарні і ефектовні.
Мода дальше на вечір Georgettа. Сукня з того матеріялу мусить мати трохи більше скомплікований крій, бо Georgettа є легка і прозора і щойно через гарний крій, артистичне уложення волянів чи звонових частий стає ефектовною.
Модні фасони у лютому 1930 р.
Цего карнавалу модні всі краски, так що можна собі підібрати відповідну до цери краску матеріялу. Наймодніші є краска чорна і червена у всіх відтінках.
До вечерової тоалєти конечні відповідні пантофельки. Дуже модні і гарні пантофельки є з Crepe de Chine у красці дібраній до тоалєти, тільки вони на жаль дуже дорогі. Дальше модні пантофельки з лями і шовкової сатини.
Відкриття виставки «Контексти» Ярослава Юзьківа та Ореста Гнатіва
У вівторок, 4 лютого 2020 року, в Історичному комплексі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбулось відкриття виставки «Контексти» Ярослава Юзьківа (скульптура) та Ореста Гнатіва (графіка).
Два сучасні практики мистецтва, представники одного творчого покоління і спільного професійного вишколу – Ярослав Юзьків та Орест Гнатів – своїми творами електризують інтелектуальний і метафізичний контексти експозиції виставки.
Пластичне мислення ЯРОСЛАВА ЮЗЬКІВА як авторська система образного освоєння світу почало вироблятися наприкінці 1980-х років. Базовим елементом цієї творчої методології стала метафора, яка на той час проявлялася здебільшого в діапазоні ліричних рефлексій. Уся подальша практика скульптора зводилася до поглиблення етичного виміру пластики та до загострення окремих формальних рис ліплення з метою передавання більш ускладнених суджень про життя.
Ярослав Юзьків Гонта. бронза 2013 р.
Суспільні настрої до і після Революції гідності викликали в Ярослава Юзьківа гострі творчі реакції. Морально-ціннісна площина політичних подій цієї поворотної ходи національної історії зайняла чільне місце серед його жанрово-тематичних пріоритетів. Дух перемін закріпив і нові естетичні властивості форми, які сьогодні становлять смислову цілісність. У такій творчо-мотиваційній заданості скульптор звернувся до класичного алегоричного репертуару.
Займаючи виразну гуманістичну позицію, Ярослав Юзьків шукає нових і нових «фронтів» протиборства добра та зла, щоб загострити увагу сучасників навколо сутнісних проблем духовно-морального рівня. Чутливість мистця до цього виміру суспільного буття розкрилася через множинність «режисерських» підходів до організації образу. Вражають стрункістю «алегоричного тексту-знаку» такі твори, як «Тенета» (2008), «Двадцятий вік» (2010), «Співці й сліпці» (2013), «Світ догори дном», «Поєдинок», «Мученик» (2016), «Гнів тіней» (2017) та ін. Цілісності кожної скульптури досягнуто тонко обіграною пластикою в кожній деталі, на підсилення емоційної «зарядженості» твору.
Ярослав Юзьків Сон Якова. гіпс тонований 2016-2017 рр
В означеній системі ціннісних координат Ярослав Юзьків залишається вільним у доборі «інтонаційної палітри». Про масштабні імперативи життя, історії та сучасності, Духу і підсвідомого художник говорить мовою конструкції, а не деструкції, символу, а не імітації, живої енергетики, а не споглядання. Серед його скульптур чимало проникливих ліричних образів, що є носіями внутрішнього світла й замріяності автора в потаємних лабіринтах свідомості. Поряд із ними композиції «Заблукав», «Приречений бути другом» (2012), «Колись і ми були янголами» (2013), «Ідилія» (2014), «Дарунок блазня» (2015), «Сон Якова» (2016) та ін. апелюють до різних антропологічних вимірів соціалізованої людини, яка опинилася в лещатах між інстинктами маси і суб’єктивним розумом. Мовою елітарного мистецтва Ярослав Юзьків розриває ланцюги людини упокореної, прокладаючи їй шлях до волі, до іпостасі Героя – в алегоричній і психологічній проєкціях.
ОРЕСТ ГНАТІВ – господар особливого терену мистецьких досвідів, де взаємодіють питомо внутрішні рефлексії автора з різних «сцен життя» та жваві потоки соціокультурної комунікації. На стику цих динамічних систем і зав’язуються теми, мотиви та пластично-образні форми його графіки. Уже понад тридцять років художник конструює метафоричну реальність у тих формальних засобах, які передають і його емоційні стани, і його громадянські почуття. Експресивне загострення мови в багатьох його циклах у межах прагматичної, гармонізованої у складі всіх елементів композиції є невід’ємною особливістю темпераменту цього знаного українського мистця.
Орест Гнатів.Ліс людей. Про Небо і Землю. кольоровий лінорит. акрил. 2019 р.
Оригінальність формотворчого мислення Орест Гнатів продемонстрував ще наприкінці 1980-х років, коли з’явилися його естампні аркуші «Львівські мотиви» та колекція книжкових знаків. У трактуванні зображальних мотивів тоді переважала синтетично-декоративна естетика, в надрах якої визрівала вже більш властива авторові експресія. Ця спряженість лапідарності вислову з необароковим збагаченням форми активно прогресувала у творах 1990-х років, а остаточно скріпилася напрацюваннями наступних двох десятиліть. Упродовж 2010-х років художник вийшов на нові композиційно-структурні рішення, які модифікували його формальну мову і збагатили її інтонаційно-асоціативну палітру.
Орест Гнатів Спека. кольоровий лінорит 2019 р.
Віртуозність технічних прийомів, що еволюціонувала протягом усього творчого шляху автора, дала йому змогу вийти на значимі філософічні теми, які організувались у тематичних циклах останнього десятиліття в нових естетичних редакціях. Орест Гнатів шукає сучасних і точніших визначень станів суспільної свідомості, історичної пам’яті, проблем етики та духовності. У його репертуарі – алегорії протистоянь добра і зла, ціннісних деформацій. Методологічною основою циклу кольорових гравюр «Ліс людей» (2017–2019) став неосимволізм. Художник домагається глибоких смислових наповнень своїх композицій, зберігаючи стрункість самої пластичної конструкції кожного мотиву. Не менш вартісними є ліричні імпресії автора, що відсвічують глибоко особистісні погляди на гармонійний складник життя («Місто спить»).
Орест Гнатів Дошик кольоровий лінорит 2019 р.
Експозиція графіки Ореста Гнатіва фіксує багату структуру ідей, якими він самостверджується в сучасному культуротворчому процесі. Художникові алегоричні моделі світу інспіруються екзистенцією і розкриваються в елітарних пластичних формах, пов’язуючи минуле з майбутністю в єдиній гуманістичній парадигмі життя.
Оглянути експозицію виставки «Контексти» Ярослава Юзьківа (скульптура) та Ореста Гнатіва (графіка) можна в Історичному комплексі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) до 29 лютого 2020 року.
За текстом експлікації Романа Яціва, проректора із наукової роботи Львівської національної академії мистецтв, професора
Популярна українська співачка Alyosha вирушає у великий всеукраїнський тур 2020. Презентація нової концертної програми у Львові відбудеться у Центрі Довженка вже 29 березня. Про це повідомили організатори заходу.
Володарка багатьох престижних премій, авторка та композиторка пісень анонсувала масштабний тур містами України з презентацією нової концертної програми у більш ніж 20 міст країни. Гастролі стартують на початку лютого.
Стало відомо, що сет-лист програми складатиметься відомих хітів співачки, більшість із яких отримає нове звучання.
Також під час туру буде виконано наживо нові треки співачки. До того ж шанувальники Alyosha першими почують пісні, що не були видані рніше. Співачка обіцяє, що вони стануть частиною майбутньої платівки.
«В основу програми покладено музичну складову та сенс пісень. Моя мета – аби кожен слухач зміг хоча б на мить забути про навколишній світ, та нарешті почути себе. Задля цього я відібрала пісні з глибоким змістом, які пов’язані між собою, як історія одного життя, що наповнене спектром емоцій і подій. Впевнена, що після концерту ви зможете переосмислити важливі для вас речі», – говорить Alyosha.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
