Сьогодні зі щоденника Карла Звіринського ви дізнаєтеся як тридцять років помістилися в одній виставці, яку проігнорували вищі чини і начальство. Про глибокий зв’язок Романа Сельського з народним мистецтвом і як Жовква, Косів, Микуличин, Криворівня стали для нього місцями натхнення. Як Роман Сельський передав роботи Марґіти до картинної галереї і роздав друзям,  і як він сам знайшов вічний спокій на Личаківському цвинтарі побіч її могили.

10.Х.80 р. В перших роках мойого знайомства з ними [Сельськими] він з Марґітою розмовляли вдома виключно по-польськи. До мене Марґіта зверталася часто ламаною українською мовою, він – лише українською.

З роками становище мінялося і змінилося. В останні роки, ще за життя Марґіти, коли ми були втрійку, розмова велася майже виключно українською мовою (в 95 %). Марґіта говорила вже нею зовсім свобідно. Причини цих змін – українське середовище, в якому вони весь час перебували, а також мої постійні розмови на тему пошани до своєї мови, нагадування про національну приналежність і т. п. Дуже рідко в 50–60-х рр. на розмови по-польськи реагувала «кузинка» Сельського – Вальницька, майже завжди одними і тими ж словами: «Я не маю що робити серед людей, які розмовляють між собою чужою мовою». Робила жест, що встає до відходу і розмова продовжувалася по-українськи. В дальнішому ці реакції не були потрібні.

***

28.ХІІ.1976 р. о 17.00 у Львівській картинній галереї відкрилася виставка робіт Романа Сельського. Представлено на ній около 250 картин олійних (полотно, картон), около 50 рисунків і графік, около 20 керамік (тарілки, пласти) (кількість не уточнена). Около 20 картин не виставлених з браку місця – увійдуть у каталог.

Семен Васильович Стефаник

Микола Філаретович Колесса

На відкриття прибуло коло 500 осіб. Приятелі, знайомі, учні, художники, студенти. Учні дитячої художньої школи. Серед них: М. Ф. Колеса, С. В. Стефаник, В. А. Манастирський, д-р О. О. Кіцера, А. А. Нікодемович, Д. Д. Довбошинський та інші.

Відкривав виставку голова Спілки Е. П. Мисько. До того камерний оркестр Львівської консерваторії під керівництвом Л. Деркач відіграв Перголезе. Створилася виїмково урочиста, а рівночасно тепла атмосфера. Відчувалося загальне зворушення. Виступ Е. Миська, а також В. Овсійчука були позбавлені всякої офіціальщини. Після кількох слів Р. Сельського – подяка організаторам (спілка, галерея), а також М. Шимчуку, В. Риботицькому й мені за допомогу в підготовці і організації виставки.

Чорна кава в директора галереї: Сельські, Возницький, Мисько, Довбошинський, Ріпко (заст. директора) і я. Возницький: – «Такого відкриття за мого директорства не було».

Данило Довбошинський

Володимир Антонович Овсійчук

До виставки Сельський готувався протягом вересня-грудня кожен день. Брак підрамників, рам, сеґреґація і т. д. В останні дні під моїм натиском рішився виставити і більш «крайні» роботи. Без них, як сам сказав, виставка втратила б своє обличчя.

Кидалася в очі відсутність офіційних осіб, а головно з інституту. Мимо іменних запрошень, ні ректорат, ні кафедра не були представлені ніким, якщо не числити приватної участі окремих працівників інституту. Це після 30 р. безперервної праці в інституті.

***

Думки з приводу виставки Романа Сельського

Замкнено (чи відкрито?) новий розділ історії галицького (українського) малярства.

Відкрито наново Гуцульщину, показано її знутра. … Роботи останніх 15 років – будовані на засадах строгого відбору, зламування – мають спільний корінь з гуцульською керамікою, писанкою і взагалі з народним мистецтвом.

Крім мистецької вартості – вартість документу часу. Не скоро найдеться хтось, хто зуміє так глибоко проникнути в істоту цього району. А якщо і знайдеться – чи не буде пізно?

Як на долоні видно весь творчий шлях від 1946–1976 рр. (період мойого знайомства з С. [Сельським]. Час приниження і розгубленості (1948–1953 рр.), спроба знайти вихід (половинний) з ситуації, час стабілізації (1953–1960 рр.), час зміцнення і розвитку – 1960–1970 рр., кульмінації – шість останніх років. Виїмок – Лаврів – «релякс» (малювання безпосередньо з натури). Дуже неповно, але переконливо представлені 1927–1945 роки.

Створив першу школу. Випровадив малярство з галицького заґумінку (провінції) на європейський шлях. Все, що діялося у львівському малярстві після 1953 р. – виводиться від нього (перші учні). Роль педагога не до переоцінення.

Вибрав вузький окреслений діапазон – але висказався в ньому повно, глибоко, переконливо (інтимність). Зміст картин – породжений не задумом, а візуальними враженнями. Вони першопричина виникнення картини. Все інше – приходить пізніше.

Творчість ні одного з галицьких малярів … не має таких глибоких пов’язань з народним мистецтвом, як творчість Сельського. Пов’язання глибокі, внутрішні – ніяких зовнішніх (лаконізм – тут і там синтез, пропорції, контрасти, колорит…) «відкриті двері». Роботи з Гелю: гравітація до сюрреалізму, – скоро закінчилося під впливом захоплення кольору (імпресіоніст, Гель, портрет жінки). Натюрморт: вплив старих майстрів – Шарден, Пуссен, Коро. Там виявлення форми, студія натури і добросовісна, педантична і… поетична. Людина – не його «амплуа». Скоро усвідомив собі це. 1946-1953 рр. – Жовква, Косів, Микуличин, Криворівня – шукає ратунку в Коро. Педантично рисує траву, листочки, так за рахунок коліру. Глибина, об’єм, перспектива.

***

10. Х. 80 р. Був «глухий» – як сам казав – на всяку класичну чи народну музику, до часу поки коло 1953–1955 рр. я намовив його на купівлю радіоли і плит класиків, а також ходження на концерти. До цього часу всі його музичні зацікавлення зводилися до модних «шлягерів». Які мав нагоду слухати по різних кабаре, ресторанах, кав’ярнях Львова, Кракова, Варшави, Парижа. Часто із зворушенням згадуючи побут у цих містах і свою молодість, на перебій з Марґітою наспівував запам’ятані ним мелодії. З великим захопленням згадував свою присутність на виступах відомої в 30-ті рр. негритянської танцюристки (чи і співачки?) Жозефіни Бейкер під час одного із своїх побутів у Парижі.

***

8 грудня 1980 р. 23.00. Щойно повернув від «Старого». Останній раз бачив його більше місяця тому. Після 10 днів хвороби зібрався сьогодні вечером, щоб відвідати його і рівночасно уточнити деякі факти з його життя. Застав його вдома самого. Очевидно, лежав в ліжку, бо відкривати двері вийшов у шкарпетках. Умовленого дзвінка (два по два) не почув повністю, бо виглядав у «віконечко».

– Заходіть, Карло, я одягнуся. Поки він одягався, я роздягався. Перші слова в кімнаті:

– Бачив я вчора вашого лікаря. Мусите лікуватися, Карло, і дуже вважати на себе, бо буде недобре.

– Що нового?

– Що нового? Може – чай, може – каву?

– 50 грамів горілки, Романе Юліановичу. Щось із жолудком. І, якщо ласка, чай. Як живете? Ходите до майстерні?

– Ходжу кожний день, трохи малюю. Були в мене Буглаки…. Давно вже не були. Минулого тижня купив у фонді трохи фарб і пензлів. Знаєте, ні в Ленінграді, ні в Москві нема ніяких малярських матеріалів. Тут ще дещо є. Треба конче брати. Чи були на виставці Шатківського? Ні? Підіть. Це посмертна виставка, хтозна, коли буде наступна. Але експозиція! Як в салоні для продажу. Одна картина перешкоджає другій. Ага, то для вас важне. Казав Мисько (Голова Спілки), що у кожного художника з московської виставки Міністерство культури СРСР відібрало для закупки роботи. Напевно, відібрали і Ваші. Вам у Вашій ситуації потрібні гроші. Припильнуйте цієї справи». Я змовчав, бо мені, аж ніяк не усміхалась продажа якої-небудь із картин, висланих на виставку. Я взагалі не хочу нічого продавати, а якщо брати до уваги можливу суму 300–600 крб., то це так, як віддати даром. Якщо запропонують покупку, скажу, що роботи продані.

Дальше я попросив його прослухати записи, зроблені мною на основі наших розмов, уточнити деякі дані з його життя, факти, дати і т. п. Багато річей уточнив тут же, деякі вияснив, виправив, доповнив. Коли зайшла мова про його навчання у Панкевича, «Старий» зареагував дуже різко на моє твердження, що побут у Панкевича, не мав впливу на малярство «Старого», тай висловлюється «Старий» про Панкевича з резервою.

– Це не так. Навпаки, в Панкевича я взяв дуже багато, все, що я засвоїв у нього, використовував на протязі всього життя. Свої коректи я взорував (брав приклад) на його коректах, а крім того, згадайте моє малярство 1937 р. …

– Це було 10 років пізніше, Романе Юліяновичу – запротестував я.

На мою гадку, Сельський багато річей забуває, або бачить їх інакше, чим раніше. Наприклад, всі записи розмов у Лаврові, я робив при ньому на гарячо, старався записувати дослівно, зберігаючи його (по можливості) спосіб висловлювання (в тій хвилині, пишучи ці слова, думаю, що якісь «поправки» з мого боку все-таки були. Дослівний запис був би хиба дуже не літературний). У всякому разі думку його записував точно. Тим часом від деяких своїх давніх тверджень він зараз відмовляється. Пояснюю це тим, що в його свідомості зайшли деякі зміни. Поки справи «утрясалися», він мав протилежну думку загальній, коли з часом «утряслися» – приєднався до неї.

(Під час моїх відвідин з В. Паньківим у його майстерні в половині грудня 1980 р.)

«Я завжди почував себе європейцем – як ходить про моє малярство і розуміння мистецтва. Це значить, що мої очі були завжди звернені в сторону західного мистецтва, головно, Франції. Своїми вчителями вважаю Пуссена, Коро, Матісса, Боннара, Пікассо і т. д., а не Сурікова, Рєпіна і Сєрова».

***

4. 0І. 81 р. Вечером в Сельського зайшла розмова про побудову всесвіту, виникнення матерії, життя, свідомості і т. д. «Через три дні роздумів про ці справи я чую, що опинивбися на Кульпаркові. То не на мою голову!..» Мав також довгу розмову відносно збору матеріалів про його творчість. Старався дискретно вказати йому на те, що треба обережніше і відповідальніше відноситися до роздаровування своїх робіт, бо вже сьогодні його біограф матиме чималі труднощі з упорядкуванням його багатьох справ. Наче б віднісся до цього із розумінням. Наче б!..

***

12. ІІ. 1981 р. Декілька днів тому подзвонив мені Я. Коваль, що «Старий» склав список понад 20 осіб, яким має намір роздарувати малярську спадщину п. Марґіти. Я був так шокований цією вісткою, що не знав як зреагувати. «Підіть там доконче, виясніть справу і якщо буде необхідність, треба буде втрутитися» – закінчив Коваль свою інформацію.

9 лютого я пішов туди. Перші слова, якими зустрів мене в коридорі «Старий», були: «Карло, я порядкую речі Марґіти, склав список її приятелів около 20 чоловік. Більше докладно поговоримо пізніше, бо тепер в мене гості, отже, прошу заходити». Я остав після відходу гостей і тоді вияснилося, що так звані «експозиційні» речі, «Старий» відібрав окремо, маючи намір передати їх безкоштовно в картинну галерею, а «неекспозиційні» – роздарувати їх приятелям. Коли я познайомився з роботами, призначеними для приятелів, то подумав, що хтозна чи це не було єдино правильним рішенням. Правда, при такій розв’язці, коли майже всі портрети живих приятелів діставали портретовані, причому портрети ці мають виїмково високу мистецьку вартість. Найбільш цінна сторінка творчості М. Сельської – портрет, майже не буде представлена в музеях. Коли я спитав, чому всі «експозиційні» передає до картинної галереї, а не до Музею українського мистецтва, «Старий» сказав: «Ви знаєте, яке було відношення до творчості Марґіти дирекції галереї і дирекції українського мистецтва. Б. Возницький (директор галереї) все ставився до неї прихильно, організував виставку і т. д.» …

***

12. ІІІ. 1981 р. Останні мої відвідини «Старого» дуже різко відрізняються від наших давних зустрічей. В хаті панує інша атмосфера. Десь ділась та безпосередність, дружність і теплота, яка була при житті п. Марґіти. Панує відчуженість, а якщо це сильне очерчення, то слово «літність» буде надто оптимістичне. Останній раз здавалося мені, що «Старий» чекав, щоб я вже пішов І я пішов. Таке саме і в інших «старих» приятелів. Що сталося? Ходять сплетні засуґеровані (спровоковані) самим «Старим», що він буде женитися. З ким? – Тайна.

Сьогодні отримав «Договір» з Москви на закупку мого пейзажу, який був там на виставці осінню – за 900 крб. Гроші більше чим потрібні мені, але мимо високої ціни я відмовився його продавати, мотивуючи це тим, що пейзаж вже проданий і не становить моєї власності. Прийшов додому зденервований з приводу свого рішення, але думаю, що він вартий значно більше.

***

8. І. 1981 р. Мої записи про Сельського переходять потрохи в щоденник. Правда, записую тут не найістотніші речі, а, радше, навіть уникаю згадки про них. Збирався написати про ті зміни, які за останній час зайшли у «Старого», але власні біди не дають мені думати про це.

***

4. ІІ. 1990 р.  Вчора 3.ІІ.1990 р (субота) між 18.00–19.00

ПОМЕР МІЙ УЧИТЕЛЬ РОМАН СЕЛЬСЬКИЙ

Сьогодні о 20.00 год. парох Преображенської церкви Ярослав Чухній у мешканні Сельських, на вул. Академіка Павлова, 8, в присутності найближчих, з ініціативи Івана Гречка 243, відправив панахиду за упокій душі «раба Божого Романа».

6. ІІ. 1990 р. Сьогодні з «круглого залу» музею українського мистецтва на вул. Драгоманова, 42, винесено домовину з тілом Р. Сельського. Поховано його на Личаківському цвинтарі побіч могили п. Марґіти. Була 17.00. Присутніх до 1000 осіб. Для порівняння, на похороні З. Флінти 3–4 тисячі. Гарна сонячна погода, декілька промов, серед яких виступ Івана Гречка (хоч малооб’єктивний) – зворушливий, емоційний, заангажований. Такий же 2 год. пізніше на поминках у Віри Дурняк (вул. Леніна…), де було коло 80 осіб Панахиду відслужив священник Греко-Католицької Церкви.

 13. ІІ. 1990 р. Сьогодні о год. 10.45 в Преображенській церкві відправлено панахиду за упокій душі «раба Божого Романа». Присутніх коло 30 осіб. В неділю, 11.ІІ. о год. 19.00 зійшлись приятелі «Старого» в його помешканні в зв’язку з 9-м днем від дня смерті …

Земна мандрівка мого учителя закінчилася. Не вірив в Бога, не вірив в потойбічний світ, але одного разу півжартом–півсерйозно сказав: «Карло! Чи в небі можна малювати?» Я засміявся, а він по хвилі мовчання, сказав: «Якби було можна… я не боявся би вмирати».

Чи малює?… Якщо матиме мінімальну можливість – напевно!

***

Як і кожен маляр, збирав монографії, репродукції, окремі серії видань біографічного характеру, передплачував мистецькі видання польською мовою до і після війни (газета Zycie Warszawy, Kultura і др.), всі переважно польською мовою. На книжках ставив свої ініціали R. S. – теж латинкою. Дуже рідко між книжками можна було зустріти видання українською мовою, та й то часто були старі книги батьківської бібльотеки. З відкриттям книгарні «Дружба», купував белетристику (рідко поважну), спомини, головно людей його середовища, якими «зачитувався».

Все, що торкало Карпат, гуцулів – знав на пам’ять, як на пам’ять знав всі більші вершини Карпат, сідла, полонини, озера, річки, дороги, більшість сіл і місцевостей. Усе це сходив власними ногами, як зимою. так і літом. Коли щось забув, брав Шухевича і уточнював потрібне, або виймав стару австрійську військову карту з найдокладнішими позначеннями, і вивчав її ніби генерал перед боєм. Таке збирання інформації про ту чи іншу місцевість, маршрут відбувалося в присутності його приятелів, коли планувався виїзд літом на пленер. Організатором таких виїздів був безконкуренційним.

Вже восени багато багажу, такого як підрамники, полотна, парасолі і др., було акуратно спаковано, продумано все до деталів, щодо решти потрібних на півтора–два місяці речей, чи то ходило про одяг чи провіант. З транспортом справа також була заздалегідь вияснена. У всіх сумнівних випадках витягав з бібльотеки довідники і ті австрійські (мав до них найбільше довір’я), і польські – менш надійні, і радянські, які лише дезінформували. Ця частина бібльотеки була комплектна, була у великому пошанівку і частому вжитку. Розповідаючи про цей чи другий похід, часто покликався на того чи іншого автора, шукаючи в ньому підтримки, або поправляючи його. Всі ми заховувалися так, як унтер-офіцери в товаристві маршала. За багато років ми переконалися, що всі заплановані, організовані, зреалізовані ним виїзди на пленер, були продумані до кінця і ми знаходили там те, чого сподівалися.

Взагалі то «виїзди в пленер» на літо в родині, чи радше в подружжі Сельських, були так самозрозумілим складовим елементом кожного року, як скажімо для природи – пора року. Літо було для них тим, чим пора збирання меду для бджіл. Кожен з нас, малярів, старався десь виїхати «трохи» літом, щоб «трохи» помалювати. Для Сельських це була пора тяжкої систематичної щоденної праці, з додатком відпочинку і прогулянок після праці. Починаючи з 1930 року, виїзду на півострів Гель, до 1981 р. (поїздка з Вірою Дурняк до Косова), тобто на протязі 50 років Сельський, на скільки мені відомо, не пропустив ні одного «виїзду в пленер».

З кожного виїзду привозив десятки полотен, над якими продовжував працювати до наступного виїзду і сотні рисунків, які служили йому для створення нових, переважно більш смілих і цікавих картин відмальованих безпосередньо з природи. Працьовитість цієї людини була – тут вжию слово, яке часто він використовував – ФЕНОМЕНАЛЬНА.

Все, що пишу і напишу тут про спосіб його малювання, організацію праці, розуміння самого процесу праці й відбору «мотиву» з натури, його внутрішнє заанґажування творчістю, його вплив на оточення і т. д., і т. п. не дасть читачеві цих рядків і тисячної долі уявлення про те, як виглядала праця в пленері його і його дружини.

Треба було б починати розповідь з моменту, коли ми розміщалися в поїзді, їдучи туди, аж до моменту, коли сходили з поїзда у Львові. Все було цікаве, незвичне, якесь інше як в других. Все було насичене атмосферою мистецтва, приязні і доброзичливості.

***

Не хочу бути невдячним учеником, але з другої сторони не маю права скривати правди. Сельський не був ідеалом, а людиною, яка мала як кожна інша (труїзм, якого у цьому випадку не можу не підкреслити з огляду на опінію ідеальної людини) мав свої позитиви і вади. Замовчування цих останніх вчинила б його постать більш симпатичною, але було б несовісним з моєї сторони допускати деформацію дійсності. Як в кожному подружжі у співжитті Сельських були свої проблеми, помимо збіжності поглядів Сельських в релігійних і національних справах (явний космополітизм) виникали конфлікти. …

***

Жив мистецтвом і всім тим, що було з ним зв’язане, здалеку від політики і релігії, а також всього, що було зв’язане з погонею за добробутом. Ніколи не нарікав на недостатки (хоч вони часом були), ніколи не прагнув добути в який-небудь спосіб грошей, ніколи не заздрив нікому кращого матеріального положення. Все задовольнявся тим, що мав.

***

Життя його було просте, вбоге на надзвичайні події (яких він, до речі, уникав) майже повністю зв’язане зі Львовом. Був малярем радості, сонця, малярем, палітра якого іскрилася всіма барвами веселки.

***

Втеча від дійсності в ідеальний світ краси, характеризувала його не лише в праці, творчості, але і в житті. Уникав всього, що порушувало б його спокій, перешкоджало б йому зосередитися в процесі малювання. Але бунтується і бореться з усім, що протиставиться його розумінню життя, посягає на його творчу свободу. А коли не може змінити дійсності, відгороджується від неї, творить зі свого помешкання оазу, в яку мають вступ лише однодумці.

***

З 87-ми років життя, останніх 45, цих найважливіших – живе в «оазі», живе попереднім своїм життям, прядучи нитку спогадів, які в цій атмосфері є дійсністю, сьогоднішнім днем, які відгороджують його від «великих» справ, в які вплетені люди не з його оточення. Хата, інститут, літом море, або гори. Три малі кімнатки: одна вітальня, друга майстерня і спальня (16 м²), третя майстерня дружини – теж 16 м². Ніяких нарікань, ніяких старань обміну, здобуття майстерні.

Лише значно пізніше одержує «майстерню», яка постійно тече і потребує капітального ремонту. «Майстерня-розвалюха» – для нього дар небесний, комфорт.

***

Був співцем Гуцульщини. Оспівав її як ніхто до нього і вже напевно після нього. Як після Утрілля не можна було малювати Монмартру, так після Сельського не можна відкривати Карпати. Вони відкриті ним. Гуцульщина Сельського відходить в минуле. Наші внуки будуть пізнавати її красу на його полотнах.

Ціле життя Сельського належало малярству, і трудно відділити його творчі піднесення від зворушень щоденного життя. Цей зв’язок буденного, особистого, інтимного з його творчістю є нерозривним. Він належить до великої родини Шардена, Коро, Бонара.

З кожного рисунка (скільки тисяч було тих рисунків? Чи хтось це почислить?), з кожної картини, споглядає на нас живе обличчя Творця.

***

Слова «малярство» і «Сельський» – синоніми! Небагато знайдемо малярів, життя яких було б так без решти виповнене фарбою, які кожне своє пережиття, вражіння вміли б перетлумачити на картину, гарну, радісну, розспівану.

***

Оточувала його пошана, приязнь і любов. Був далеким від Спілки художників. Жив на марґінесі її діяльності. Був білою вороною. Ледве толерований «начальством», будив скритий респект у всіх. І тих, які стояли вище і були неприязні до нього. Був художником-невдахою, без офіційного визнання, без перспектив… А де сьогодні ці, які купалися у славі, признанні, визнані, виповнені успіхами, похвалами, нагородами, посадами? Хто сьогодні шанує цих «заслужених», «народних» орденоносців? На стінах яких музеїв висять їхні «твори»?

***

Малярство Сельського найбільш радісне, світле оптимістичне в українському малярстві.

***

Захоплювався Прустом, Томасом Манном (а радше однією його книжкою «Зачарована гора»). Був під великим впливом теорій психоаналізу Фройда.

***

Ніколи не малював осінніх пейзажів. Не зворушувала його різноманітність кольорів осінніх дерев.

***

Він не повторював природу такою, як вона є в натурі.

***

На один із моїх запитів про його відношення до ВІРИ, релігії – відповів: «Мій птасій (пташиний) мозок не може охопити тих речей і тому я стараюся про них не думати».

***

В час, коли світ стає все більше тісним, коли поспіх і байдужість чинять людину все більш самотньою, коли бажання і відчуття одиниці перестають числитися – малярство Сельського стає близьким, спокійним, радісним для тих, хто має відкрите серце і розум. В ньому тепло і лагідне світло ранків та полудневого сонця, шум вітру в деревах, казкові форми хмар, політ птаха…завжди в повороті! Кожна з цих річей має красу і вагу. Кожна з них є рівночасно частиною великого прекрасного світу.

Його картини не змушують нас до роздумів над сенсом життя, не покоряють своєю величчю, чи мудрістю. Вони несуть спокій в наше серце, радість – в сірі будні.

Хто має очі – нехай дивиться!

***

Чому я знайшов цей острівець? Бо я його шукав!

Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН

Джерела:

1. Рукописний архів Карла Звіринського
2. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017