Днями наш уряд втішив нас вимушеною відпусткою у вигляді карантину ще на 30 днів, але не придумав що маємо в цей час робити. Тому продовжуємо дізнаватися як цю ситуацію вирішують відомі львів’яни. Сьогодні своїм досвідом для сайту “Фотографії старого Львова” ділиться співачка МЯТА.
“Прокидаюся я зранку, о 08.00. Сьогодні я прокинулася з думкою, як добре, що ми усі живі та здорові.
Мій ранок розпочався зі сніданку: натще серце я кожного дня п’ю насіння льону та кунжуту. Сніданок МЯТИ: лате та тост з сиром.
Співачка МЯТА з дітьми
Далі по розкладу online тренування по фітнесу, це дуже важливо в такий період підтримувати себе у формі.
Після тренування – час для сім’ї!
Ми з дітьми почали садити розсаду для городу: томати, перець, петрушка та кріп, це все в нас скоро буде своє. Дітей намагаюся максимально до всього долучати. Також сьогодні у них onlinе урок, тема бактерії. Після уроку ми ще трішки писали й читали.
Паралельно я працюю над своїми соціальними мережами, веду сторінки, додаю пости.
Люблю готувати. Зараз для цього є багато часу. Готую кожного дня щось смачненьке, аби родину потішити.
Співачка МЯТА з сином
А вечері у нас перегляд фільмів.
Треба проводити кожен день по особливому, знаходити цінні моменти у всьому та берегти своє здоров’я та здоров’я рідних,” – розповіла співачка.
В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.
Міністерство фінансів планує урізати фінансування всіх напрямків діяльності Міністерства культури, молоді та спорту. Зокрема, фінансування хочуть позбавити Держкіно, Український культурний фонд, Інститут книги, туризм тощо.
Це означатиме повний крах української культури і знищення не тільки тих здобутків, які маємо на даний час, а й усіх майбутніх.
У цій ситуації ми не можемо мовчати. Навіть зараз, в умовах карантину, ми маємо показати, що нас багато і ми не дозволимо знищити українську культуру.
У нинішніх умовах мітинг відбудеться онлайн, у форматі zoom-конференції. Це буде перший в Україні онлайн-мітинг, який покаже, скільки людей готові стати на захист української культури навіть у таких умовах.
В акції візьмуть участь відомі діячі української культури та небайдужі громадяни.
Щоб долучитись до акції, завтра о 12.00 ідіть за цим лінком і приєднуйтесь до zoom-мітингу на захист української культури:https://zoom.us/j/634775438
Пропонуємо заздалегідь підготувати аркуші паперу з гаслом «НІ – знищенню культури!». Цим ви покажете свою незгоду з рішенням про позбавлення фінансування культурних галузей країни.
Нас має бути багато! Дякуємо кожному за підтримку української культури! – закликають організатори події.
Продовжуємо щомісячну рубрику, де публікуємо невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова та околиць, що відбувалися 90 років тому. Сьогодні про ювілеї, виставки, освітні заходи та свята, які висвітлювала українська преса у березні 1930 року.
2 березня 1930 року відбувся конкурс на найкращу пластову світлину. Із більш як 70 робіт, експонованих на виставці першу нагороду («найкраща композиційно артистична») виборов редактор «Фотографічного куточка» часопису «Неділя», старший пластун, кавалер Ордену Залізної Остроги Юліан Дорош. ІІ нагороду («найкраща пластова») було віддано старшому пластунові, Лісовому Чортові В. Мурському. «Замітне, що наші пластуни перші подумали й перевели того роду фотоґрафічну імпрезу» – писали про подію у часописі «Неділя» (ч.9 від 9 березня 1930 р.)
Окрім того, 9 березня відбулися установчі збори «Приятелів Пластової Молоді», як окремої автономної секції «Українського Крайового Товариства охорони дітей і опіки над молоддю». Метою створення секції була матеріальна та моральна допомога пластовій молоді. Головами управи стали Степан Дмоховський та о. Др. Фіголь. Першочерговим завданням «Приятелів Пластової Молоді» стало набуття нової домівки для пласту «щоб пластова праця не припинилася, а дотеперішні пластові надбання не змарнувалися» («Неділя» ч.13 від 30 березня 1930 р.)
«Неділя» ч.13 від 30 березня 1930 р.
«Неділя» ч.13 від 30 березня 1930 р.
У продовження теми світливства – 90 років тому у Львові, з березня 1930 року розпочало свою діяльність УФОТО. Ось як про це пишуть у тижневику “Неділя” (ч. 10 від 16 березня 1930 року), де було розміщене невеличке повідомлення під заголовком “Фотоґрафічний рух у нас”. “6 березня цього року покликано до життя наше перше “Українське Фотоґрафічне Товариство” зі сталим осідком у Львові. Гурток молодих, енергічних людей (переважно студентів) з нашим гарячим приклонником української фотографії п. Др. Ст. Дмоховським на чолі уконстатувався у виділ вищезгаданого Товариства та каже сподіватись прегарних успіхів у ділянці української фотографії. Знаючи статут та членів-основників цього Товариства, поручаємо усім нашим аматорам — світливцям вступати в члени матірнього Товариства, яке по відповідньому зрості і скріпленню засновуватиме філії по цілому краю. Вписове 1 зол. місячна вкладка 1 зол. (для середношкільників 0,50.) У всіх справах треба відноситись покищо до Голови Товариства по адресі: Др.Ст. Дмоховський, Львів, Сикстуська 35.”
“За оснування Українського Фотографічного Товариства”.”Діло”, ч. 49 від 05 березня 1930 р.
І з цього дня почалася тривала праця над створенням УФОТО, яка вилилася у офіційно затверджений Статут 9 листопада 1930 року.
Однією з титульних подій стало відкриття 7 березня 1930 року у залах Промислового музею виставки найкращих зразків українського килимарства та вишивки, виконаних Спілкою «Гуцульське мистецтво» в Косові. Відкриття супроводжувалося лекцією Миколи Голубця про історію і розвиток орнаментики українського килимарства. Також до виставки було видано ілюстрований каталог (українською та польською мовами) з передмовою Голубця, який отримали всі учасники відкриття.
Промисловий музей, фото 1920-х рр.
«Свято відкриття зібрало в викладовій салі музею добірну публику, зложену з представників культурних установ, преси й осіб зацікавлених мистецтвом. Одначе зацікавлення виставкою не обмежилося до моменту вернісажу. Скількість відвідувачів виставки росте з дня на день, більшість експонатів розкуплено, вся львівська преса принесла низку прихильних , деколи ентузіястичних сподівання – килими і вишивки «Гуцульского Мистецтва» здобули публику першим боєм, а серед анальоґічних мистецьких імпрез заняли одно з перших місць» – пише Микола Голубець на сторінках газети «Діло» (ч. 57 від 14 березня 1930 р.)
Виставка українського килимарства у Львові. “Гетьманський” килим, виконаний “Гуцульським Мистецтвом” у Косові по проєкту арт. мал. Роберта Лосовського, 1930 р.
«На загал виставку відвідало багато людей і вона своє завдання виконала: Навчила і своїх і чужих розуміти, що в нас є своєрідні високо мистецькі скарби» («Неділя» ч. 12 від 23 березня 1930 р.)
Треба також зауважити, що відкриття виставки дало поштовх до дослідження та написання багатьох статей щодо традицій українського килимарства, згодом опублікованих у львівській періодиці.
Національний музей у Львові, (сучасна вулиця Драгоманова, 42), фото початку ХХ століття
9 березня у Національному музеї відбувся показ проектів розбудови музею. Громадськості було представлено проекти Пещанського, Тимошенка, Грицая та Левинського. Оскільки реалізація розбудови вимагала великих коштів Кураторією Музею було вирішено звести лише один павільйон за проектом інженера Пещанського. Споруда мала займати два крила музейної площі з сторони цитаделі та містити 7 великих залів. В одному залі мав міститися Богородчанський іконостас, окремий зал мало зайняти народне мистецтво, ще одну залу віддано для експонування творів новітнього мистецтва, у решті приміщень планували розташувати пам’ятки старого мистецтва.
Василь Крижанівський. Танок, 1925 р.
Ще однією знаковою подією березня стало відкриття посмертної виставки творів художника Василя Крижанівського – живописця та графіка, котрий працював у галузі книжкової графіки, розробив 25 проектів килимів, вітражів, оформлення сцени драм студії М. Вороного. Учителював на Київщині (2-а пол. 1910-х рр.), заснував у Коломиї власну майстерню-школу (1920-і рр.). Понад 50 робіт художника зберігалися у Національному музеї у Львові, знищені 1952р. До слова, відкриття виставки планувалося ще у лютому 1930 року, але дату неодноразово переносили у зв’язку із важкістю збору експонатів.
Василь Крижанівський. Церква в Янчині. 1925 р.
«У неділю дня 16 березня (а не 9, як було подано) о год. 12 в полудне відбудеться святочне відкриття виставки праць бл.п. мистця В.Крижанівського. На отворенню виголосять промови дир. Д-р І. Свєнціцький, п.Мирон Луцький і ред. М.Голубець. Виставка охопить повністю творчість мистця на західньо-українських землях з рр. 1920-1926. Видано спеціяльний ілюстрований катальог Виставки з біографією мистця, та плякат» («Неділя» ч.9 від 9 березня 1930 р.)
На виставці було представлено 208 робіт Василя Крижанівського у різних техніках та напрямках. Твори митця було зібрано з Кракова, Сосновця, Сянока, Яворова, Янчина, Яблонова, Львова та інших міст. Каталог виставки, що вийшов накладом у 150 примірників, містив портрет Крижанівського, 15 репродукції творів художника та біографічний нарис написаний Павлом Ковжуном.
Василь Крижанівський. Христос і Самарянин. 1925 р.
«Є обовязком кожного інтеліґентного громадянина відвідати виставку і тим вшанувати пам’ять скромного мистця, труженика на мистецькім полі» («Діло» ч. 59 від 16 березня 1930 р.)
24 березня в залах Музичного товариства ім. Лисенка сучасна (пл. Шашкевича , 5) Товариство «Луг» організувало «Луговий вечір» під час якого луговики виконали різні вправи, танці та пісні. «На загал попис випав гарно і справно. Це був перегляд праці львівського Луга за час зими. Іспит цей луговички та луговики здали вповні, а команданти поодиноких чет можуть мати вдоволення, що праця їх дає добрі успіхи. Саля була битком набита публикою, що вертала домів дуже вдоволеною» («Діло» ч. 73 від 02 квітня 1930 р.).
Площа Шашкевича, 5
Традиційно на шпальтах газет Музей Наукового Товариства ім. Шевченка та Національний Музей подали звітні показники роботи за березень 1930 року, де вказано кількість набутих до музею за цей період речей , а також перелік жертводавців та кількість відвідувачів. Музей НТШ надбав у березні 81 предмет до фондів, відвідало музей 154 особи в тому числі 3 учнівські екскурсії. Національний музей у Львові збільшив свої фонди на 255 предметів. Посмертну виставку праць художника Василя Крижанівського відвідало 340 осіб
Мистецька спадщина Олекси Новаківського — надзвичайно самобутнє й унікальне явище. Тож не дивно, що його доробок став предметом дослідження численних мистецтвознавців і критиків, серед яких, зокрема, варто виділити такі непересічні постаті, як: І. Федорович-Малицька, В. Щербаківський, М. Голубець, І. Свєнціцький, М. Вороний, В. Борн, В. Морачевський, С. Гординський, В. Овсійчук, М. Мушинка, Л. Волошин. До цієї славної когорти належить і Володимир Сас-Залозецький — визначний український мистецтвознавець, дослідник історії мистецтв, філософ-культуролог, педагог, публіцист і редактор.
Володимир Залозецький (1896–1959) народився у Львові 10 липня 1896 року. Він походив із давнього галицького шляхетського роду герба Сас. Прадід і дід В. Залозецького були греко-католицькими священниками. А його батько, Роман Сас-Залозецький – науковець-хімік, технолог, громадський і господарський діяч, перший голова Українського технічного товариства, професор хімічної технології Політехнічної школи (тепер НУ “Львівська політехніка”), дійсний член НТШ, посол до Галицького сейму, голова товариства “Сільський Господар”, організатор і директор Торгової школи Товариства “Просвіта”, почесний консул Великої Британії у Львові.
«Тепер у Львові на перетині вулиці Генерала Чупринки з вулицею Горбачевського, навпроти храму Св. Климентія Папи стоїть п’ятиповерхова “хрущовка” 1960-х років. На її стіні встановлена пам’ятна таблиця на згадку про відомого біохіміка Івана Горбачевського. Натомість мало хто знає, що на тому місці, під №55 на вул. А.Потоцького (тепер Генерала Чупринки, 59) стояла вілла “Романа”, споруджена фірмою Івана Левинського на початку ХХ століття. Її власником був саме професор Роман Залозецький. У Львові практично не залишилось нічого на згадку про нього, а міська рада так і не спромоглася назвати назвати на його честь навіть вулицю».[1]
Львівська академічна гімназія
1914 року В. Залозецький закінчив Українську академічну гімназію у Львові, відтак до 1918-го вивчав історію мистецтв і археологію у Віденському університеті, де за рік (1919-го) здобув ступінь доктора філософії. Іспит на право викладати в університеті склав 1924 року в Українському вільному університеті у Празі, після чого обійняв там посаду доцента і, читаючи лекції з історії мистецтв, пропрацював до 1926 року. Згодом, упродовж 1928–1939 років, був професором Греко-католицької богословської академії у Львові. В. Залозецький також читав курс історії мистецтва в Мистецькій школі О. Новаківського. Плідно співпрацював із Національним музеєм у Львові, зокрема 1935 року був членом комітету, автором вступної статті до каталогу «Ретроспективної вистави українського мистецтва за останні XXX літ», яку присвячено 30-літньому ювілею установи.
Окрім того, до 1939 року очолював відділ історії мистецтв в Українському науковому інституті в Берліні, а також був ад’юнктом Львівського університету. Того самого року став професором Віденського університету, а 1947-го перейшов на посаду професора в Ґрацький університет імені Карла і Франца, де 1949 року обійняв кафедру історії мистецтва. Поглиблюючи свої знання з історії мистецтва, здійснив кілька науково-дослідницьких подорожей до Малої Азії, Угорщини, Польщі та Італії, а також брав активну участь у наукових з’їздах у Парижі, Венеції, Римі, Неаполі, Брюсселі, Мюнхені. Чимало часу В. Залозецький присвячував публіцистичній і редакторсько-видавничій діяльності. Його статті надруковано в численних західноукраїнських і європейських періодичних виданнях.
Олекса Новаківський. «Юр. Поема світової війни». 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія.
В. Залозецького сміливо можна назвати мистецтвознавцем світового масштабу, адже він належав до численних наукових інституцій, як-от НТШ, Католицька академія (Відень), Міжнародна візантійська комісія (Париж), Швейцарський науковий інститут (Цюрих), очолював культурно-науковий інститут «Данте Аліґ’єрі» (Ґрац), був засновником Товариства історії мистецтва при Ґрацькому університеті та Товариства прихильників університетської ідеї в Австрії (від 1956-го).
За радянського часу ім’я й праці В. Залозецького, зокрема й монографія «Олекса Новаківський» та мистецтвознавчі публікації про творчість художника, були вилучені з наукового обігу. Наукові статті вченого про творчість митця: «Олекса Новаківський», «Святоюрська Мадонна», «Велитень українського малярства», «О. Новаківський у світлі чужинецької критики», «Рефлєксії з посмертної вистави» та ін. були опубліковані у львівській пресі в 1922 – 1936 роках.
Олекса Новаківський. Моя Муза. Ілюстрація із монографії В. Залозецького «Олекса Новаківський» (Львів, 1934 р.).
Монографія «Олекса Новаківський» вийшла в світ 1934 року коштом Українського товариства прихильників мистецтва. УТПМ — громадська організація, яку заснували представники української інтелігенції 1930 року у Львові для підтримки діяльності Мистецької школи О. Новаківського та національного мистецтва в цілому. Основною формою діяльності товариства була організація мистецьких виставок, популяризація творчості О. Новаківського та його учнів. Монографія була видана в друкарні НТШ накладом 500 примірників з обкладинкою авторства українського графіка і живописця Антона Малюци, який у 1926–1930 роках навчався в Мистецькій школі О. Новаківського.
Ця книжка складається із наукового дослідження творчої спадщини О. Новаківського, яке всебічно висвітлює історію формування та розвиток світоглядних й естетичних засад художника; простежує еволюцію його малярського почерку на тлі розвитку західно-європейської культури. Також, містить біографію О. Новаківського, яка й досі залишається цінною основою для пізнання життєвого шляху художника. Видання проілюстроване чорно-білими та кольоровими репродукціями графічних та живописних творів О. Новаківського.
Олекса Новаківський. Автопортрет з 1917. Ілюстрація із монографії В. Залозецького «Олекса Новаківський» (Львів, 1934 р.).
Ознайомлюючись із науковим доробком В. Залозецького, присвяченим творчості О. Новаківського, варто пам’ятати, що їхні долі були багато в чому схожими. Насамперед їх пов’язувала спільна педагогічна діяльність, адже В. Залозецький викладав курс історії мистецтва в Мистецькій школі О. Новаківського. Крім того, обох цих непересічних українців запросив до Львова визначний церковний діяч і меценат митрополит А. Шептицький, прагнучи збагатити мистецьке та культурно-освітнє життя Галичини. В. Залозецький, зокрема, повернувся до рідного міста, щоб викладати в Греко-католицькій богословській академії, де читав такі дисципліни, як християнська археологія, історія мистецтва, історія церковного мистецтва, вступ до методології мистецтва тощо.
Єднала О. Новаківського та В. Залозецького не тільки постать А. Шептицького та спільна викладацька праця, а й дім, у якому художник оселився, приїхавши 1913 року до Львова з-під Кракова. Саме тут вони зустрічалися, навчали студентів, поринали — кожен по-своєму — в глибини мистецтва. Вони обговорювали не лише окремі праці О. Новаківського, які зокрема експонувалися на персональних виставках у домі митця; а й вели дискусії про актуальні проблеми тогочасного українського малярства та історію розвитку світового мистецтва загалом.
Ілюстрації із монографії В. Залозецького «Олекса Новаківський» (Львів, 1934 р.).
Сьогодні у творчій робітні митця — Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), який відчинив свої двері для відвідувачів в березні 1972 р., хоча питання про створення такого закладу громадськість почала піднімати відразу ж після смерті художника. Цікаво, що активну участь в обговоренні цієї справи брав і В. Залозецький. Зокрема, виступаючи на вечорі пам’яті О. Новаківського, він зазначив, що існує гостра потреба в такій інституції, як музей митця. Його підтримав доктор І. Копач, наголосивши на тому, що треба зберегти мистецьку спадщину О. Новаківського, до чого передусім покликані Наукове товариство імені Шевченка та Національний музей у Львові.
Використана література:
Без автора. Памяті Олекси Новаківського // Мета. 1936. Ч. 13. С. 1.
Залозецький-Сас Володимир // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / голов. ред. В. Кубійович. Париж ; Нью-Йорк, 1955–1995. Т. 2 : Голинський – Зернов. 1957. С. 738–739;
Козак Р. Мистецтвознавча спадщина Володимира Сас-Залозецького / Роксоляна Козак // Народознавчі зошити. Ч. 4 (28). С. 464–469.
Осташко Т. Залозецький-Сас Володимир Романович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. Київ, 2003–2013. Т. 3 : Е – Й. 2005. С. 243;
Ясіновський А. Залозецький-Сас Володимир Романович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. Київ, 2001–2019. Т. 10 : З – Зор. 2011.
Ілюстрації із монографії В. Залозецького «Олекса Новаківський» (Львів, 1934 р.).
Ірина РІЗУН,
завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Компанія Gastroli.ua, яка займається організацією концертів та продажем квитків на концерти, фестивалі, театральні вистави та інші події, у часі карантину в Україні ініціює «Антиконцерт». Це безпрецедентний та унікальний станом на нині формат. Невідомо ані дати, ані міста, ані майданчика, ані хедлайнерів – є лише квитки у продажу: по 100, 500 та 1000 грн. Так Gastroli.ua перепрофільовуються із квиткового сервісу на платформу для збору коштів – і за виручені від продажу квитків грошові ресурси планують підтримати українську медицину в боротьбі із COVID 19.
Офіційне звернення компанії Gastroli.ua:
«Шановні Українці, Громадяни!
У такій складній ситуації кожен бізнес повинен бути соціально відповідальним. Ми маємо спрямувати усі зусилля на те, щоб зупинити поширення Sars-CoV-2. Ключова компетенція нашої компанії — це продаж квитків. Ми вирішили використати це у боротьбі з пандемією, тому перепрофілюємо наш сервіс на платформу для збору коштів.
Ми прагнемо знайти ресурси для закупівлі тестів, масок і необхідного медобладнання, іншої допомоги тощо… Для цього ми анонсуємо на Gastroli.ua «Антиконцерт» і просимо придбати благодійний квиток вартістю 100, 500 або 1000 гривень. Усі одержані кошти ми відкрито спрямуємо на боротьбу із COVID 19. Зі свого боку ми купимо першу сотню квитків на суму 100 000 гривень, а також інвестуємо в рекламну кампанію «Антиконцерту». Він не матиме ані часу, ані місця проведення, але матиме дещо більше — можливість врятувати людські життя.
Ми запрошуємо долучитися до проєкту артистів та блогерів, з якими товаришуємо багато років. Також просимо ЗМІ розповсюдити лінк на «Антиконцерт». Але з найголовнішим звертаємося до Вас. Долучайтеся, будь ласка! Розповсюджуйте інформацію і купуйте свій квиток! Ми сподіваємося на підтримку кожного, хто читає це звернення. Віримо, що разом ми гідно пройдемо цей етап і зовсім скоро зашумимо на драйвовому концерті!
Будьте здоровими!
Чи можливо нам зараз перенестися в часі і побувати у справжній криївці УПА? В такій як вона була колись, а не відреставрованій тепер. Адже відомо що більшість криївок було зруйновано НКВС, чи самі завалилися від часу. Більшість, але не всі!
Нещодавно в лісі коло Миколаєва краєзнавці знайшли унікальну криївку. Вона є витесана в суцільній скелі глибоко під землею і має аж п’ять великих кімнат. При відступі повстанці засипали входи землею, то ж про криївку ніхто не знав аж донедавна. А тепер гостро стоїть питання як це все правильно дослідити та зберегти від навали мародерів.
В підземному Бункері УПА. Фото Святослав Денисюк
Криївка витесана в скельному масиві глибоко під землею. Зараз вхід через вертикальний отвір тільки з альпспорядженням. Але є і засипані «нормальні» входи. Всередині криївки п’ять кімнат та коридори, стояти можна на повний зріст. В кімнатах ми бачили залишки речей тієї епохи. І хоча дерево струхлявіло а метал погнив, проте стіни та ніші цілі, наче щойно були витесані. Також в кімнатах присутні вентиляційні отвори та заглиблення для збору води. Місцеві краєзнавці стверджують що в ній діяла друкарня УПА і госпіталь.
Ми в рукотворному підземеллі. Над нами поза десять метрів ґрунту та густі лісові хащі.Слуховий отвір для обміну повідомленнями з поверхнеюСлава Україні і тим хто це збудував!Один з артефактів в криївці
Складний доступ та глухе розташування вберегли криївку від спаплюження. А суцільний камінь від руйнування. Зазвичай криївки будувалися в землі. Тому з часом вони зігнили і до наших днів мало що дійшло. А ця є витесана в суцільній скелі. То ж нам повезло спостерігати справжній символ тієї епохи, ще й зовсім недалеко від Львова.
Вид з входу у середину криївкиА це власне і сам вхід на поверхніПриблизно 15 метрів вертикального спуску. Щоб ворог не пробрався.Правда наявність стінок психологічно полегшує спуск новачкамІ трішки підйом
Знайти криївку було не просто. Навколо складна місцевість зі значними перепадами висот та одноманітні дерева. Якби по нас ще й звідкись стріляли, то ми б давно вже відрапортували в Москву що повстанців тут немає 🙂 Хоча насправді заховався цілий підземний бункер. П’ять кімнат, коридори, вентиляційні отвори, колодязь для питтєвої води і, звісно що, кілька виходів назовні. На підлозі є залишки дерев’яних бочок, шухляд, батарея від радіостанції, інструмент яким довбали цю криївку. Сміття та надписи на стінах відсутні.
Ми спустилися в Криївку через цей от вертикальний колодязь. Видно ґрунт який сюди намилоОдна з кімнат всередині криївки. Сліди зубила на стінах.Батарея від радіостанціїЗвідси поступала водаТут вона збираласяІнструмент яким колись напевно робили цю криївкуНапівзігнила шухлядаНу і як же без нихВ сумі було десь під 20 штукПідковонісНічниця
Доктор історичних наук Микола Бандрівський вважає що «У практиці УПА не було традиції вирубувати у скелях під землею криївки. Викопувати – то, так. А працювати багато місяців цілій бригаді з кайлами, зубилами і ще десь позбуватися (десятки тон !) вирубаної породи – то справа рук інших. Скоріш за все тих, що кілька століть тому, як відійшли. Сліди їхніх зубил збереглися в багатьох місцях в Карпатах (наприклад, тунелеподібні печери в Шешорах біля Космача, де нижній ярус печер знаходиться так глибоко, що схований, на сьогодні, водою; чи тунелеподібні печери в пісковику в Сукілі неподалік Болехова та ін.), а також є такі штучно викуті “приміщення”і по берегам Дністра. І частина з них необов’язково мусила бути схимницькими келіями (та й, у даному випадку, це навряд чи можливо). Моя думка: цей об’єкт, який щойно обстежив п. Андрій – це повторне (в середині ХХ ст.) використання, викутих раніше, підземних приміщень, які слугували для мілітарних або господарських цілей у попередні періоди»
Вдалині видно засипаний горизонтальний вхід. Ліворуч і праворуч є кімнати.Яка ж ця криївка велика! фото Святослав ДенисюкВентиляційні або слухові отвори в стеліПлівка і гальванічний елементЦіла батарея від радіостанціїА тут в стіні були дерев’яні балкиСлухові отвори. Якщо наближався ворог то зверху подавався сигнал і всі замовкали.Старий посудЗігнилі ножиці. Схожі на медичні
Ця криївка заслуговує стати відомою. Це наочний приклад як тоді боролися з окупантом! В Україні, насправді, збереглося не так вже і багато автентичних криївок тих часів. Більшість які ми бачимо це реконструкція. А криївка коло Миколаєва унікальна, бо вона така ж як і була тоді.
Підземний бункер УПА
Місцеві краєзнавці та активісти Когут Гнатів, Тарас Білошицький та Андрій Синишин планують промаркувати вело-маршрут до неї, облагородити і спростити вхід. А також закрити його решіткою щоб хтось випадково не впав. Все своїми силами. Найбільша проблема з якою вони стикаються це байдужість. «Нікому то не треба..» як співав колись Кузьма Скрябін. Хоч це і унікальна знахідка якою всі ми повинні пишатися, але за чотири роки скільки про неї відомо ніяких зрушень не відбулося. Держава досі не спорядила фахової археологічної експедиції аби це все дослідити. Не кажучи вже про облагородження місця, проведення електрики та організацію охорони. Вся надія на патріотів – волонтерів. Якщо ви один з них тоді долучайтеся!
Коло входу в ще одну криївкуФото Святослав ДенисюкВхід в меншу криївку де колись була швейна майстерня. По суті навпроти друкарніФото Святослав ДенисюкКриївка низька. Але щоб вирівнятися тут були ніші в стеліЦе Андрій, краєзнавець що нам показав цю криївку.
Ну і крім цієї, поруч є ще мінімум три криївки менших розмірів. Очевидно що цей ліс повністю контролювали повстанці. В ті часи НКВД напевно боялися навіть проїжджати повз нього 😊 Не те що заходити всередину.
За останні два тижні вірус уже добрячі “дістав” нас, але ще більше “дістав” карантин. Щоб якось веселіше дивитися на цю ситуацію, сьогодні ми відкриваємо рубрику, в які будемо розповідати як переживають період “вимушеного домашнього арешту” відомі львів’яни та їх сім’ї. Першим про своє карантинне життя розповідає сім’я Божиків.
“Хочу поділитися із вами що робить наша сім’я, щоб вберегтися від коронавірусу.
Часто миємо руки;
Дотримуємося карантину і сидимо вдома. Виходимо тільки за крайньої потреби (купити продукти, винести сміття);
Якщо виходимо з дому – діємо згідно протоколу, який ми склали і відпрацювали 🙂 Алгоритм дій наступний – виходимо тільки в масці і рукавичках, по приходу додому весь одяг даємо на балкон провітрюватись, взуття залишається за дверима, всі предмети з якими контактували – дезінфікуємо, маску перемо, рукавички викидаємо, миємо руки та обличчя. Звичайно, все ми не зможемо продезінфікувати, але зменшити ризики цілком можливо;
Олександр Божик з донькою Вікусею
Щодня дезінфікуємо вхідні ручки та гаджети.
Часто миємо підлогу.
Носимо маску, коли виходимо на вулицю. Вона потрібна з 3х причин:
захищає від мимовільних дотиків до обличчя, що перешкоджає потрапити вірусу до організму;
захищає оточуючих людей від нас. Адже ми можемо бути заражені, але не знати цього;
захищає нас від інших людей, адже вони можуть бути заражені. І навіть якщо маска тканинна, а не спеціальний респіратор, то все одно якщо вірус і потрапить, то не в такій кількості, якби ми були без маски.
Олександр Божик з донькою Вікусею
Все, що приносимо з продуктів миємо гарячою водою, а пластикові упаковки ще і з засобом для миття посуду одразу як прийшли додому з магазину.
Коли виходжу з дому волосся в мене зібране і сховане під шапкою. Олександр збрив бороду 🙂
Ізолювали наших батьків від нас і вони діють по такому самому алгоритму захисту від коронавірусу як і ми.
Ось такі прості правила в нашій сім’ї ми започаткували і дотримуємося, бо найцінніше що в нас є – це здоров’я треба його берегти 🙂. Не знаю як все минеться, але принаймні ми будемо робити все що в наших силах, щоб вірус не розповсюджувався”, – поділився сімейними таємницями Олександр Божик.
Юлія Божик
“На час карантину в нас було заплановано багато концертів і корпоративів, частина з них відмінилася, частину перенесли на інші дати. Але ми не впадаємо у відчай і шукаємо плюси у цій ситуації. Що нам особисто дав карантин і що ми робимо:
Практично весь час ми спілкуємося нашою сім’єю і робимо те, на що завжди бракувало часу, або на що було шкода цей час витрачати. Зокрема ми залюбки кожного дня переглядаємо старі фотографії, дивимося фільми, Саша грає в Play Station коли Вікуся спить свій денний сон 🙂
Тішимо себе смаколиками і разом готуємо їсти. Зокрема в неділю ми всі разом і неспішно зварили смачнющий борщ 🙂
Багато бавимося з Вікусею і тішимося цим спілкуванням.
Розбираємо речі, які давно планували розібрати, але все не “доходили руки”.
Олександр Божик
На разі, ось так виглядає наше буття 🙂. В планах зайнятися творчістю, можливо зробити онлайн концерт Божик Дуо з дому. Нам карантин подарував чудовий час, в якому ми можемо набутися разом, неспішно і якісно”, – розповіла Юлія Божик.
Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року
Захворювання на грип та його лікування у Галичині були завжди актуальними. З публікацій тогочасних галицьких часописів довідуємось про високу поширеність епідемії грипу у Львові середини ХІХ – початку ХХ ст. Епідемію грипу людство навчилось діагностувати з 1173 року, при чому у Німеччині та в багатьох країнах Європи грип називали «російською хворобою»[1].
Трав’яний сироп для лікування проблем з легенями. Сироп виготовлявся з рослинних соків та цукру у пропорціях, визначених лікарями. Пляшечка коштувала 20 крон. Трав’яні цукерки ̶ 38 крон за коробку[20].Тогочасні часописи вказували, що у Львові грип-«іспанка» завдала найбільше збитків з 1889 по 1892 роки, а свою назву дістав через те, що найперше з’явився в Іспанії. Як показувала статистика, у Львові люди менше хворіли, ніж у провінції[2].
Паста і сироп з плодів гібіскуса аптекаря де Деланжгреньє, виготовлені у Парижі. Без опіуму, морфіну, чи кодеїну. У Львів можна було купити в аптеках Міколаша, Вевюрського та інших[21]На надзвичайній комісії з охорони здоров’я Львова від 14 жовтня 1918 року відмічалось, що у Львові за тиждень помирає від іспанського грипу по 23-26 осіб. Виступаючі на комісії лікарі вказували, що в аптеках Львова є замало препаратів, щоб лікувати грип.[3] В подальшому, в листопаді, кількість померлих від «іспанки» в тиждень становило 64 людини[4]. Доктор Поратинський звернув увагу, що багато смертей можна було б уникнути при доброму забезпеченні ліками, яких не вистачає в аптеках[5].
Папір Влінсі, виготовлений у Парижі. Подавався список аптек Кракова та Львова, де його можна було купити[22].Епідемія грипу «іспанки» у Галичині припав на період Першої світової війни. Влада Львова перейшла до військових, які були зобов’язані врегульовувати гуманітарні аспекти львівської громади. Для подолання епідемії грипу комендант міста Львова – полковник, барон Майєр у листопаді 1918 року підписав розпорядження, щоб воєнні лікарі надавали допомогу при лікуванні цивільним особам.
Стирійський трав’яний сироп. Вартість пляшки ̶ 88 центів[23].На нараді був присутній головний воєнний лікар гарнізону ̶ доктор Мейсель, який вказав, що без дозволу вищого керівництва він не має права виконувати це розпорядження і попросив коменданта направити звернення до вищого воєнного керівництва, щоб воно дало дозвіл використовувати у Львові воєнних лікарів для лікування цивільних осіб у робочий час.
Пастилки з кокаїном, виготовлені у Парижі[24].Зрештою було вирішено, щоб після основної роботи військові лікарі, які лікували воєнних почали лікувати цивільних у Львові. З метою полегшення роботи лікарів комендант розпорядився віддати для службового користування воєнний автомобіль.[6] Слід відмітити, що 15 жовтня 1918 року Міністерство оборони наказало воєнним лікарям надавати допомогу цивільним особам[7]. У грудні 1918 року часописи писали, що «іспанка» забирає все більше жертв, тому кількість лікарів, які надавали допомогу, було подвоєно.[8]
Таблетки з трав, зібраних у горах Шнеєберг (Німеччина)
Про масштаби розповсюдження епідемії свідчать й повідомлення дирекції державної колії, що через велику кількість хворих серед персоналу 22 жовтня 1918 року не будуть ходити такі поїзди: Львів – Підволочиськ, Львів-Стоянів, Львів – Рава-Руська, Львів-Підгайці.[9] В іншій статті повідомлялось, що пожежна команда на Стрілецькій площі припинила свою роботу через те, що лише за два дні захворіло 23 пожежники, які несли службу, серед яких і їхній керівник ̶ капітан Ціцкєвич. На щастя, хоч пожеж за цей період не було[10].
Паста та сироп з кодеїном Бертне з Парижу .
Львів’ян чисельні публікації в «Газеті Львівській» регулярно інформували, як протікає захворювання на грип в інших країнах світу. Відзначалось, що в 1918 році лише у Барселоні за тиждень померло 1597 людей.[11] У Парижі на складах Лувр, де працювало 3000 тисяч осіб, на грип захворіло 670[12]. Хвороба також не оминула й президента Саді Карно[13].
Сиролін Ф. Хофмана ̶ ля Роше & Ко, Базель (Швейцарія)
Велике розповсюдження епідемії грипу в Італії свідчив той факт, що грип мав таку ж високу смертність, як при холері. Так, лише у палаці єпископа Мілана з 70 людей захворіло на грип 62. У Салоніках в Греції цілий екіпаж моряків одного судна захворів на грип. В Іспанії грип розповсюдився особливо в Мадриді, Валенсії та Барселоні. У Брюсселі захворіла королева, княжна Клементина та багато міністрів[14].
Паста і сироп з плодів гібіскуса аптекаря де Деланжреньє, виготовлені у Парижі, які можна було придбати у Львові в аптеці пана Міколаша, в цукерні Жмудзінського та Костецького, в Бродах ̶ в аптеці М. Кулляка
Преса також писала, що лише в Нью-Йорку за тиждень померло 1070 осіб. В Греції в Атенах захворіла на грип вся королівська родина. У місті Тифлісі (Грузія) захворіло 60 тис. осіб, при чому вказувалось, що не було жодної родини, де б хтось з членів сім’ї не захворів[15]. В Іспанії на грип захворіло 4 міністри[16], в Мюнхені ̶ один[17], а в Берліні на грип захворіли всі працівники Національної опери[18].
Бальзам з карпатських трав доктора Файкісса з Кешмарку (місто Спіж). Вартість флакону становила 75 центів, а пачка чаю ̶ 25 центів, коробка трав’яних цукерок ̶ 35 центів. У Львові препарат можна було придбати в аптеці «Під срібним орлом» .
Лікування в той час, коли не було антибіотиків, мало виключно симптоматичний характер, тобто, зверталась увага на зменшення болю, зниження температури тощо[19], про свідчать оголошення та реклами препаратів, які пропонувались львів’янам для лікування грипу.
Сік фінікійської фіалки, який використовується у Паризьких лікарнях і рекомендується для лікування відомими французькими лікарями. Вартість пляшечки ̶ 1 золотий та 80 центів .
Тож, як бачимо, боротьба людства в історичному розвитку з різними штамами грипу ̶ стара, як світ. Люди вчилися перемагати їх без антибіотиків, масок, апаратів штучного дихання тощо. І це вселяє надію, що ми здолаємо й теперішній «китайський» Covid-19.
Бажаю всім оптимізму, терпеливості, мудрості і за будь-яких обставин залишатися людьми!
Олег ПРОЦІВ кандидат наук з державного управління, докторант Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
[1] Influenza // Gazeta lwowska. – 1895. – № 64. – S. 4.
[2] Hispanka // Gazeta lwowska. – 1918. – № 222. – S. 4.
[3] Komisya zdrowotna m. Lwowa // Gazeta lwowska. – 1918. – № 239. – S. 3.
[4] Przebieg grypy we Lwowie // Gazeta lwowska. – 1918. – № 248. – S. 4.
[5] We Lwowie // Gazeta lwowska. – 1918. – № 241. – S. 4.
[6] Do walki z grypą hiszpanską // Gazeta lwowska. – 1918. – № 245. – S. 3.
[7] Zarządzensa z powodu epidemii „hispanki” // Gazeta lwowska. – 1918. – № 235. – S. 5.
[8] Hiszpanska grypa // Gazeta lwowska. – 1918. – № 249. – S. 3.
[9] Wstrzymanie pociągow // Gazeta lwowska. – 1918. – № 242. – S. 3.
[10] Choroba hiszpanska // Gazeta lwowska. – 1918. – № 183. – S. 4.
[11] Madryt // Gazeta lwowska. – 1918. – № 234. – S. 5.
[12] Paryz // Gazeta lwowska. – 1889. – № 287. – S. 5.
[13] Paryz// Gazeta lwowska. – 1889. – № 88. – S. 5.
[14] Grupa // Gazeta lwowska. – 1918. – № 239. – S. 3.
[15] Influenza // Gazeta lwowska. – 1890. – № 15. – S. 4.
[16] Madryt // Gazeta lwowska. – 1889. – № 290. – S. 6.
[17] Monachium // Gazeta lwowska. – 1889. – № 299. – S. 6.
[18] Influenza // Gazeta lwowska. – 1889. – № 288. – S. 4.
[19] Influenza // Gazeta lwowska. – 1889. – № 288. – S. 4.
Сьогодні українському композитору, народному артистові України, лідеру ВІА «Ватра» Ігорю Білозору виповнилося б 65 років.
Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в місті Радехові Львівської області. Навчався в Радехівській ЗОШ № 1. Перші музичні композиції І. Білозіра виконував шкільний вокально-інструментальний ансамбль, а перший професійний запис відбувся 1969 року на Львівському радіо в передачі «Мандрівний меридіан», повідомила прес-служба ЛОДА.
Ігор Білозір. Фото: gazeta.lviv.ua
Згодом переселився до Львова. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі та Львівській консерваторії. Стажувався у США та Канаді. Від 1977 року – керівник ВІА «Ритми Карпат», а від 1979 року – художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії.
На жаль, 28 травня 2000 року Ігор Білозір помер внаслідок завданих травм. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
У м. Львові, на будинку, де він проживав (вул. Фредра, 4) встановлена пам’ятна таблиця, а в квартирі створено музей композитора.
Могила Ігоря Білозіра
Ім’я Ігоря Білозіра знакове для України. Артист залишив після себе велику пісенну спадщину. Його творчість – це велике надбання для нас, в його піснях – наші одвічні цінності: любов до батьків, до України. Наполегливий та дуже вимогливий у роботі, добрий, щирий у спілкуванні з найближчими та вічно живий для нас у своїх піснях. Таким залишиться в нашій пам’яті видатний композитор Ігор Білозір. Його творчість називають «недоспіваною піснею», тому його пісні пам’ятає і продовжує співати вся Україна.
Щороку ми вшановуємо пам’ять великого композитора, покладаючи квіти до його могили. Цьогоріч, не зважаючи на обставини, ми також складаємо велику шану І. Білозіру.
Сьогодні, у цей непростий час, коли обставини змушують нас залишатись вдома, ми маємо можливість поринути у глибокий зміст творчості Ігоря Білозіра та насолодитись розмаїттям його пісень.
Війна за вікном або ж епідемії, але місто продовжує жити. Хоч не вдихає на повні груди, але серце його б’ється і це серцебиття відбивається у долях мешканців та їхніх спогадах. Так було завжди, саме так було зі Львовом у 1943 році. Це міське життя, звичайно ж, відмінне від традиційного й усталеного. Через брак джерел і фіксованість їхнього змісту, не завжди можна відтворити усю повноту палітри емоцій і вражень, які тоді мали місце. Проте вихід завжди існує і бодай якісь сторони співіснування людей у роки лихоліття можна розкрити. У випадку Львова, як варіант, подивившись на місто очима відомого філолога Юрія Шевельова, через призму його спогадів. Трохи більше року він провів у нашому місті і воно постало перед ним у дуже різних іпостасях.
“Медовий місяць”
Дорога з Харкова до Львова була довгою і надзвичайно важкою. Тим не менше, знайомство Юрія Шевельова зі Львовом було дуже приємним. Розпочалося воно, як він сам це називав, із короткого “медового місяця”. Видається доцільним навести тут його наступні означення – про “шал здійснення мрій” та “занурення з затхлого повітря двох диктатур – російської, а потім голодної німецької в Харкові” у “чистий кисень здійснення нездійсненного”. Ситуація у Львові, загалом усе так різнилося від того, що вченому доводилося бачити й відчувати раніше, що буття тут видавалося Шевельову просто неймовірним. Відтак йому складно було сприймати Львів як реальне місто, не покидало враження, наче він існує поза часом і простором.
Юрій Шевельов. Фото з http://argumentua.com/
У той самий час, вчений визнає у своїх спогадах, що на початках дивився на місто надмір ілюзорно, а тому – далеко не все, що у ньому тоді відбувалося, він сприймав і помічав. Власне Львів для Шевельова бачився Україною, вчений називав місто осередком українськості. Тобто ідеї, яка завжди була з ним, але чого ніяк не вдавалося передати словами й виразити. У Львові це все набувало певної форми, змісту й окреслення. Романтична у Шевченка, присутня у Хвильового і в самого Шевельова, як писав автор, українська ідея тут жевріла зовсім по-іншому. Місцеві ж жителі це розуміли значно краще за нього і вміли найбільш влучно сформулювати та передати.
Реальність бере своє
Через перебування у полоні наведених вище ідей, на початках Юрій Шевельов не завжди акцентував увагу на тому, що було дійсно важливим. Він сам зазначив це у спогадах. Зокрема, письменник не надавав уваги тому, що місто перебуває у німецьких руках і ці руки “не були ні чистими, ні делікатними”. Також не завжди давав собі звіт у тому, що понад половину населення міста становили поляки. У такому середовищі йому довелося осідати та шукати сили й ресурси для продовження наукової та дослідницької діяльності.
Таблиця на честь Ю. Шевельова у Львові. Фото з https://zaxid.net/
Львівською “фортецею” для Шевельова став будинок №14, що на сучасній вулиці Конопніцької. Від 2013 року на будинку є меморіальна таблиця, якою підтверджується факт, що у ньому дійсно проживав видатний філолог. Юрій Шевельов провів у Львові дещо більше року. У той час він помічений у співпраці з літературно-мистецьким щомісячником “Наші дні”. Також вчений продовжував філологічні й літературознавчі дослідження, працював над словниками, хоч жодного з них тоді не видав.
Образ химерно сполученого Львова
Юрій Шевельов прожив у Львові трохи більше року. За той час міста, як зізнався, вивчити не встиг. Можливо, навіть не намагався. За тринадцять місяців він неодноразово проходив різними місцями і багато зорових вражень у вченого залишилося. Водночас, це все – лише про локації, якими було прокладено його щоденний маршрут, які лежали між місцями роботи, спілкування зі знайомими, проживання. Ю. Шевельов відзначав, що місто було для нього лиш декорацією. Справжню вагу мало не воно, а образ, з яким він прожив “медовий місяць”. Таким йому хотілося Львів пам’ятати.
Юрій Шевельов. Фото https://m.krytyka.com/
Також були напівуявні враження від ренесансових будівель площі Ринок, від тісноти вулиці Руської і інших прилеглих до центральної частини міста вулиць. Шевельов зізнається, що він не був у середині старовинних церков, не бачив їхніх давніх фресок і ікон, вітражів. Частина міста, де храм святого Юрія й Високий замок – практично незвіданий для нього світ, там він майже не бував взагалі. Не був також у будинку Франка, а про Стрийський парк мав лиш окремі й фрагментарні спогади.
Оксана Забужко і Юрій Шевельов. Фото з https://varta.kharkov.ua/
Тому Львів для вченого – це глибока закоханість, але не знання про місто. Образ Львова Шевельов мав, він розумів, що місто різниться від Харкова, Києва чи Одеси. Але його Львів – це образ, де химерно сполучалися малі деталі: фонтан Нептуна на Ринку, ялинка у Стрийському парку, підстрижені деревця Академічної вулиці.
Гурт “Шосте Чуття” приєдналися до зіркового челенджу і оголосили свій ОНЛАЙН КОНЦЕРТ!
Вчора, 23 березня 2020 року, о 14:00 відбувся Онлайн Квартирник від гурту на радіостанції ФМ “Галичина”! Це був концерт, який одночасно могли почути слухачі радіостанції і переглянути в онлайн трансляції користувачі соцмереж. Такий вид концерту до цього часу ніхто не практикував. Гурт “Шосте Чуття” вніс свою новизну в проведення челенджу онлайн концертів.
Послухали онлайн концерт гурт більше 10 тисяч людей. Гурт зіграв відомі пісні в акустичному звучанні і презентував нову композицію “Твій Hello” в прямому ефірі на радіо та в мережі інтернет.
Як зазначають учасники гурту: “Ми хочемо, щоб не тільки користувачі соцмереж могли почути онлайн концерт – ми розширюємо межі завдяки нашим друзям радіо ФМ Галичина!”
Після перемоги у телепроекті “Українська пісня/Ukrainian Song Project” Grohotsky випускає свій новий сингл “Я Божевільний”. Над піснею працювала вся команда проекту “Українська пісня/Ukrainian Song Project”. Саме за свою перемогу – виконавець отримав нагороду – запис пісні.
Продакшн проекту “Українська пісня/Ukrainian Song Project” також відзняв виконавцю Grohotsky відеокліп на пісню “Я Божевільний”. Режисером кліпу став Ярослав Савчак.
“Це новий крок у моїй творчій кар’єрі. Пісня яку ми записали, насправді давно вже є у моєму репертуарі, але для мене є експериментом так як, це нове звучання, яке раніше я не практикував.
Grohotsky
Ми довго сиділи на студії, переслухали десятки пісень, довго обирали. І знайшли серед всіх моїх пісень – “Я Божевільний”. Ми спробували – і у нас вийшло. Тож в цій композиції ви почуєте нового Grohotskу”.
“Я Божевільний” – про тонкі грані відносин, коли пристрасть і емоції розбурхують і переповнюють свідомість.
А для того, щоб злетіти над байдужим містом, тобі зможе допомогти лише вчасно підставлене крило коханої людини. Це почуття, які потрібні нам, і які спонукають нас до чогось неможливого, деколи і БожеВільного!
Сьогодні хочемо показати нашим читачам нову знахідку ретро світлин із Львівщини. Наша фото колекція стосується міста Жовква. Усі фото були зроблені у 1936 році. Автором фото є професійна фотографиня на ім’я Софія Хоментовська.
Базарний день в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Торгівля кошиками в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Місцеві продавчині в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Колегіата Святого Лаврентія в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.
В її об’єктив потрапив центр міста, на фото бачимо місцеві храми, ратушу, пам’ятники. Досить цікавим є сюжет базару в Жовкві, адже на фото бачимо торговців, покупців. Ця цінна колекція знаходиться в Музеї Варшави.
Що відомо про авторку? Софія Хоментовська є мешканкою Аргентини. Сама вона народилась поблизу міста Пінська (сучасна Білорусь), у 1947 році емігрувала до Аргентини, де проживала в місті Буенос-Айрес.
Дерев’яна церква Святої Трійці в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Необарокова ратуша в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Пам’ятник Яна ІІІ Собеського в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.Замок Собеських в Жовкві. Фото: Софія Хоментовська, 1936 р.
Юначим хобі Софії була професійна фотографія. Разом із друзями вона здійснювала далекі вояжі не лише по Пінському, а й Волинському Поліссі, яке межує з Білоруссю. В об’єктив також потрапляли у міжвоєнний період міста Львівщини, серед яких Жовква.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із статтею під назвою “Дещо про наше малярство”, опублікованою в Господарсько-кооперативному часописі за 1936 р. (ч. 4. Львів, 26 січня) у якій йдеться про художників міжвоєнного періоду. Зокрема, Петра Холодного та Олексу Новаківського. Окремо заслуговує уваги поміщена у статті світлина Олекси Новаківського перед своїм будинком. На жаль публікація не була підписаною, тому її автора ми не знаємо (текст подаємо оригінальним).
Дещо про наше малярство
Перед війною не було в нас, у Галичині ні багато малярів, ні якоїсь зорґанізованої малярської ґрупи. Артистів-малярів можна було почислити на пальцях двох рук, а й ті працювали кожний окремо. Олекса Новаківський, Іван Труш, Микола Івасюк, Юліян Буцманюк, Модест Сосенко, Іван Северин, Микола Анастазієвський.
Маляр Олекса Новаківський з жінкою і родиною перед своїм мешканням у Львові
Прийшла війна і – як ціле наше суспільне життя так і малярство – розбилось, розпорошилось. Артистичної творчости було мало, бо обставини не сприяли цьому.
Після війни малярське життя поплило широким руслом. Причинилася до цього еміґрація малярів з Великої України, що перейшли Збруч під натиском большевицької інвазії. Петро Холодний і його син, Павло Ковжун, Роберт Лісовський, Микола Бутович, Василь Крижанівський, Юрко Магалевський, Василь Дядинюк і інші. Вони причинилися не в малій мірі до оживлення малярської творчости на західних землях. Хоч і в невідрадних обставинах, працюють наші малярі, але їх твори викликують щирий подив не тільки своїх, а й чужих.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
Повстають малярські школи, одну веде Олекса Новаківський, другу Петро Холодний. Школа Олекси Новаківського дає дуже гарні висліди, а під оком славного майстра дозріває багато малярських талантів.
Париж – місто малярів цілого світа, все манило і наших артистів. Але щойно по війні багато з них виїзджає туди, щоби поглянути на величезне малярське надбання Парижа, а тим самим і західного світа. Це має добрий вплив на наших малярів, на їх малярську культуру і їх артистичні досягнення.
Українські художники «паризької групи», 1930-ті рр.
В Галичині існують два малярські угрупування: “Анум” і “Руб”. Обидва вони обєднують велике число артистів і оба щиро працюють над піднесенням малярської культури. Більше рухливе є “Анум”, що обєднує не тільки артистів, які живуть у Галичині, але й на чужині. Воно уладжує дуже часто вистави образів та посилає свої образи на вистави чужі, навіть поза границі Польщі.
Петро Іванович Холодний
В останніх літах утратила наша нація таланти, які немало прислужилися рідні культурі. Помер Петро Холодний старший і Олекса Новаківський. Петро Холодний дав за час свого побуту у Львові кілька творів, які є окрасою нашого артистичного дорібку. Такі його образи як: “Ой у полі жито”, “Похід на половців”, “Виїзд княжої дружини” знає і з ориґіналу і з передруків україн. загал. А образи Олекси Новаківського! Їх розмах, багатство кольорів і знаменита композиція ставить ці образи поруч найкращих чужинних.
Назагал, про нашу малярську творчість після війни можна сказати одно: вона дігнала західноевропейське малярство, хоч не скількістю, то бодай якістю.
Господарсько-кооперативний часопис за 1936 р. (ч. 4. Львів, 26 січня)
Фотограф Дмитро Купріян, котрий знімає в чб, а потім колорує фото, я зняв на книжці Рудольфа Гулки.
Це книжка, фотографії в якій зроблені автором таким самим чином, але рівно сто років тому в тодішній Пудкарпатській Русі (теперішнє Закарпаття).
Український фотограф Валентин Кузан, знайшов креативний спосіб продовжити зйомку свого проєкту «Cultprocess»: документування портретів українських митців.
У серії світлини фотографів Дмитра Купріяна та Михайла Палінчака, режисерки та засновниці онлайн-кінотеатру «Takflix», Nadia Parfan, художника Dima Krasnyi, поетів Ostap Slyvynsky та Zaza Paualishvili, поета Юр Іздрик, джазового трубача Dennis Adu та співачки Khrystyna Khalimonova.
Валентин Кузан
«Уже 5 років я знімаю портрети українських митців вдома, на репетиційних базах, у гримерках, за лаштунками, на фестивалях, у майстернях, виставкових просторах і резиденціях. Але ще ніколи не знімав їх через відеодзвінок під час карантину. Водночас я поєднував їхні зображення із тим, що бачив довкола себе, теж будучи в ізоляції.
Поет Остап Сливинський позує на фоні своєї книжкової полиці й закрутки на студії агентства, у якому я працюю.
У нашій студії, де відбулась половина зйомок через смартфон, є певна кількість книжок, котрі годяться тільки для того, щоб по них гадати. Так само робив із виданнями цінними, або з випадковими поверхнями: імпровізував, випробовуючи, хто до чого підійде. Відкривав книжки на випадковій сторінці та шукав зв’язок. Навіть непрямий, іноді комічний. Але часом дуже влучний», — каже Валентин Кузан.
Письменниця Гаська Шиян. Я сфотографував її біля печива. Не знаю, що про це написати – це печиво дуже мені подобається
Фотографа Дмитра Купріяна, котрий знімає в чб, а потім кольорує фото, на книжці Рудольфа Гулки. Це книжка, фотографії у якій зроблені автором таким самим чином, але рівно сто років тому в тодішній Підкарпатській Русі (теперішнє Закарпаття).
Над головою режисерки та засновниці онлайн-кінотеатру «Takflix», Надії Парфан нависає потужна постать Інгмара Бергмана, котрого я відкрив для себе як неймовірного прозаїка завдяки його трилогії, виданій кілька років тому у ВСЛ.
Поет Zaza Paualishvili побув вождем новозеландського племені із книжки фотографа Ірвіна Пенна.
Художник Діма Красний визирає з рамочки на обкладинці книги про Параску Плитку-Горицвіт, котра пройшла ГУЛАГ, потім решту життя провела на самоті у рідній Криворівні, займаючись малюванням, іконописом, витинанням, фотографією, музикою і поезією.
Фотограф Михайло Палінчак у часи пандемії постає в масці, подібній до тієї, яку довелося вдягати, фотографуючи в диму найдраматичніші революційні події.
Юрій Іздрик, оскільки займається крім поезії ілюстрацією і колажем, сам у колаж і потрапив, опинившись на фотографіях Гельмута Ньютона.
Юрій Іздрик, оскільки займається крім поезії, ілюстрацією і колажем, – сам у колаж і потрапив, опинившись на фотографіях Гельмута Ньютона.
Джазовий трубач Деніс Аду органічно вписався у карпатські пейзажі, а поет Заза Пауалішвілі побув вождем новозеландського племені із книжки фотографа Ірвіна Пенна.
Співачка Христина Халімонова знята у своїй майстерні за фортепіано з іграшкою.
Співачка Христина Халімонова знята у своїй майстерні за фортепіано з іграшкою.
17 травня 1931 р. польський поліцейський Вінцентій Бахора, який ніс службу в Луцькому комісаріаті, під час патрулювання міста помітив в р. Стир (між Красненським та Гнідавським мостами) труп, який плив за течією річки. Поблизу перебували рибалки, котрі за наказом поліцейського витягли тіло на берег.
Вже наступного дня в Луцькій повітовій лікарні була проведена судмедекспертиза, яка не виявила слідів насильницької смерті на тілі й констатувала її настання внаслідок утоплення. З’ясувалося, що це труп керівника волинського осередку Комуністичної партії Західної України Степана Бойка.
Ким був Степан Бойко? В мережі Інтернет інформації про нього обмаль. Куца стаття у Вікіпедії з посиланням на багатотомну Українську радянську енциклопедію повідомляє нам, що Бойко народився в 1901 р. в с. Поторжин (насправді – Потуржин) Томашівського повіту на Холмщині. Із пізніших судових матеріалів відомо, що Бойко навчався семінарії та гімназії, які, проте, не закінчив.
У роки Першої світової війни працював робітником в Казані. Швидше за все туди, у столицю волзьких татар, його евакуювали росіяни, коли у 1915 році відступали з Волині.
Далі Вікіпедія кількома реченням згадує, що Бойко в 1917 р. нібито воював за більшовиків, а вже наступного року організував у рідному селі підпільну юнацьку комуністичну організацію. Далі ув’язнення, втеча з тюрми, чергове ув’язнення і смерть внаслідок тортур польської поліції. На цьому відомості про Бойка вичерпуються.
Пам’ятник Бойку ще донедавна стояв на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Був демонтований в рамках декомунізації
Отож, спробуємо більш детально вивчити цю ситуацію. Почнемо з того, що після поразки Української національної революції 1917-1921 рр. українські землі опинилися в складі різних держав. Волинь та Східна Галичина відійшли до складу Польщі, яка змогла відродити свою незалежність. Звісно, польську владу прийняли далеко не усі, поступово наростала опозиція до її національної та релігійної політики та й післявоєнна розруха і господарські злидні теж не були на користь утвердження поляків тут на початку 1920-х рр.
В цій ситуації невдоволення місцевого населення поляками намагається використати більшовицька Росія, яка після поразки ідеї світової комуністичної революції роздмухує антипольський диверсійний рух, фінансує місцеві ліворадикальні політичні утворення, а згодом і Комуністичну партію Західної України, яка поставила собі за мету покінчити з польським пануванням на Волині і Галичині та приєднати ці землі до Радянської держави.
Проте, далеко не усі учасники комуністичного руху були «вірними ленінцями» або «запеклими сталіністами». Чимало їх можна віднести до націонал-комуністів, які вірили, що комунізм може бути не тільки «російським», що його можна пристосувати до локальних умов. В Радянській Україні до цієї когорти належали такі відомі діячі як М. Скрипник та О. Шумський, письменник М. Хвильовий та ін. В лавах КПЗУ таким, вірогідно, був Степан Бойко.
А що говорять архіви про нього? Віднайдені нами документи проливають світло на два цікаві та важливі сюжети з біографії Степана Бойка – засудження його за комуністичну діяльність в 1926 р. та слідство в справі його трагічної смерті в листопаді 1930 р.
Отож про суд. В січні-лютому 1926 р. в Окружному суді Замостя тривав процес супроти 54-х мешканців Холмщини, яких прокуратура звинувачувала у приналежності до структур КПЗУ в Грубешівському повіті Люблінського воєводства та намаганні відірвати західноукраїнські землі від Польщі з подальшим приєднанням до Радянської України.
Архівні документиАрхівні документи
Серед обвинувачуваних на цьому процесі був й майбутній секретар Волинського окружного комітету КПЗУ – С. Бойко, який на той час мав усього 24 роки. Під час досудового слідства він перебував у в’язницях міст Краснистав, Ленчиця та Замостя. Під час досудового слідства він зізнався, що належав до Української соціал-демократичної партії, а згодом й до КПЗУ. В підсумку його було засуджено до 4-х років позбавлення волі.
Адвокатом Степана Бойка на цьому суді виступив відомий галицький правозахисник Степан Шухевич – дядько Романа Шухевича – одного з лідерів ОУН та головнокомандувача Української повстанської армії.
С. Шухевич під час своєї адвокатської діяльності захищав як комуністів, так і українських націоналістів. Підсумовуючи результати одного з судових процесів з 1923 р., Шухевич зазначав у своїх спогадах, які були опубліковані в Лондоні після Другої світової війни: «…Від того часу аж до 1926 року я боронив ще не в однім комуністичнім процесі. Всі ті справи мали в дійсності щиро український характер».
В 1926 р. С. Шухевич виступав захисником на багатьох судових процесах проти комуністичних діячів, які мали місце в Замості, Красниставі, Володимирі, Ковелі, Луцьку, Рівному, Дубно та Кременці. На думку адвоката багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., Шухевич зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».
Степан Шухевич
Після винесення обвинуваченого вироку окружним судом в Замості мати Бойка – Олександра скерувала 29 лютого 1926 р. до адвоката Шухевича лист з подякою та проханням про подання апеляції, де, зокрема зазначалося: «На руки шановного пана меценаса С. Шухевича. Шановний пане меценасе! …Після одержання мойого листа прошу покірно з’їздити у Замостьску в’язницю до сина і порозумітись з ним у справах оборони на апеляційному процесі… В свойому листі прошу зазначити належний Вам гонорар за оборону, … син мій був одиноким кормителем цілої родини. …Мушу щиро подякувати Вам за оборону, яку Ви взяли у Замостьскому процесі, де безумовно своєю обороною все ж таки зменшили кару в’язнів, а в тому числі й мойого сина…».
Після звільнення з тюрми Степан Бойко повернувся до активної комуністичної діяльності. Серед волинських комуністів він отримав образ «досвідченого», бо ж уже відсидів, постраждав, так би мовити, від «буржуазного режиму». Тому його обрали секретарем окружного комітету компартії.
Лист до Шухевича в справі апеляції, 1926
Польська поліція не дрімала. Комуністичний, а тим паче український комуністичний рух вважався антидержавним. Тому, членів КПЗУ виявляли, арештовували та засуджували. Серед в’язнів польських тюрем, а згодом і Берези Картузької було чимало українців-комуністів.
Так сталося і зі Степаном Бойком. Документи польської поліції і прокуратури твердять, що Бойко 19 листопада 1930 р. був заарештований, здійснив втечу під час конвоювання, стрибнув з Гнідавського мосту і втопився в р. Стир. Комуністи ж відразу висунули власну версію загибелі свого провідника. На їх думку, Бойка було вбито під час допиту службовцями слідчої поліції за участі «легендарного» комісара Сергія Заремби.
Комісар С. Заремба був «непересічною особистістю» міжвоєнного Луцька. Він працював у волинській поліції ще з початку 20-х рр. ХХ ст., опікувався «політичними злочинами» й часто використовував тортури під час допитів. Заремба зробив непогану кар’єру в поліції й в 1930 р вже обіймав посаду заступника начальника Слідчого управління в м. Луцьку.
Радянські історики зазначають, що саме Заремба 19 листопада 1930 року вбив секретаря окружного комітету КПЗУ С. Бойка, а його тіло згодом було викинуте в р. Стир. Такі судження мали підстави. Навіть Міністр внутрішніх справ Польщі Феліціян Славой Складковський зауважив в цей час «нездорову атмосферу» в слідчій службі Волинського воєводства. У 1931 р. керівництво МВС звільнило із займаної посади начальника Слідчого управління в м. Луцьку комісара Юліуша Нєдзялковського, а також його заступника – комісара С. Зарембу.
Феліціян Славой Складковський
Арештованих одночасно з Бойком членів КПЗУ судили у Луцькому окружному суді.
Це був один з найбільших судових процесів над комуністами у міжвоєнному центрі Волинського воєводства. СРСР докладав усіх зусиль для розголосу про цей процес. Залучили навіть прорадянських французьких письменників А. Барбюса та лауреата нобелівської премії Р. Ролана, які ще у 1920-х рр. створили Французький комітет щодо боротьби за амністію політичних в’язнів у Польщі.
В літературі це суд називають «Луцький процес 56-и» – відповідно до кількості підсудних. Радянські історики його йменували «Луцький процес 57-и». П’ятдесят сьомим підсудним символічно виступав недоживший до суду С. Бойко, який вже до цього часу встиг перетворитися на «сакральну жертву» та символ «боротьби проти панської Польщі».
Ба більше, в 1934 р. він уже фігурує в пропагандистській брошурі авторства Б. Пясецького «Луцьк – місто тортур», яка була видана в Москві. Там, зокрема, згадувалися окремі службовці слідчої поліції на чолі із Зарембою та зазначалося, що вони використовували під час допитів голки, гумові палиці, пляшки, гострі лійки, кайдани та мотузки. Окремо наголошувалося на вбивстві С. Бойка. У цій брошурі також цитувалися слова одного із обвинувачених на Луцькому судовому процесі О. Шехтера: «Є міста парків, міста храмів, міста хмарочосів. Луцьк теж виборов світову славу. Луцьк – це місто тортур».
Брошура авторства Б. Пясецького «Луцьк – місто тортур»
У березневій відозві Луцького осередку Міжнародної організації допомоги борцям революції з 1934 р. зазначалося: «Вже від 3-х тижнів триває у Луцьку Великий Політичний Процес! Перед панським судом стало 57-ох робітників, селян і працюючих інтелігентів… Цілими тижнями катовано й тортуровано у в’язниці волинського воєводи найбільш активних і відважних… Під оком і особистим доглядом воєводи й прокуратора фашистські посіпаки на чолі з Зарембою і Ткачуком знущалися над жертвами фашизму, викручувано члени, ламано ребра, відбивали легені, серце, печінки, нирки, напувано сифілістичною уриною, гвалтування жінок, а тов[ариша] Ст[епана] Бойка, якого цілими годинами клали на розжарене вугілля, замучено на смерть».
Повертаючись сьогодні до подій майже 90-річної давнини зазначимо, що попри те, що Степан Бойко й «боровся за відірвання західноукраїнських земель від Польщі та приєднання їх до Радянської України», варто розуміти, що тогочасні націонал-комуністи сприймали це як «звільнення українських земель від польського гніту». Також потрібно враховувати, що активна діяльність Бойка припадає на 1920-ті рр. – час успіхів українізації та НЕПу в Радянській Україні. Відтак, сприйняття радянської дійсності ним та іншими націонал-комуністами визначалося цими подіями. Натомість, вже у 1930-ті рр. – часи Великого голоду і масового терору – самі члени КПЗУ поступовою стають жертвами репресій. Кульмінація розправи сталіністів над КПЗУ настала у 1938 р. – забороною існування усієї партійної організації.
Про Степана Бойка знову заговорили у 1969 році. Тоді радянська влада організувала святкування «з нагоди 30-ї річниці приєднання Західної України до СРСР». Набір пропагандистських заходів – традиційний. Конференція, видання спогадів, тематичні публікації в місцевій пресі, збори «трудящих», марка, буклет, «соцзмагання». Також потрібно було встановити якийсь пам’ятник. Для такого вшанування найкраще підходила постать Степана Бойка – комуніст, українець і жертва «буржуазного режиму».
З радянських фотоальбомів тих 1970-х
Пам’ятник розмістили на вул. Радянській (тепер – Лесі Українки) –неподалік колишнього Тринітарського монастиря. У міжвоєнний час саме там розміщався Луцький окружний суд, де виносили вироки багатьом комуністам, в тому числі тим, яких арештували разом з Бойком восени 1930 р. та судили в лютому-квітні 1934 р.
Погруддя Бойку тепер під стіною Волинського краєзнавчого музею
Навесні 2016 р. в рамках загальнодержавної кампанії декомунізації пам’ятник Степана Бойка було демонтовано й передано на зберігання до Волинського обласного краєзнавчого музею.
Незважаючи на те, що показ вистав у Львівській національній опері призупинено через карантин, театр надає можливість безкоштовно переглянути улюблені вистави вдома онлайн. Про це повідомляє Львівський портал.
Щоп’ятниці, суботи та неділі вистави з репертуару театру будуть доступні для перегляду. Вже цього тижня – 20, 21 та 22 березня відбудуться покази опер українських композиторів Миколи Лисенка та Євгена Станковича, а також балетів Ігоря Стравінського:
20 березня, п’ятниця о 19:00 – вистава «Правда під маскою», що об‘єднує два балети − «Пульчинелла» та «Весна священна» композитора з українським корінням Ігоря Стравінського;
21 березня о 12:00 – опера «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка;
21 березня о 19:00 – феєрія «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича.
22 березня о 12:00 – опера «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка;
22 березня о 19:00 – феєрія «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича.
Вистава «Правда під маскою»
Вистава «Правда під маскою»
Прем’єра вистави «Правда під маскою», поставленої хореографом з Італії Марчелло Алджері та американським диригентом українського походження Теодором Кучаром, відбулася на Львівській сцені у 2018 році. У листопаді 2019-го ця постановка здобула перемогу у номінації «краща хореографічна / балетна / пластична вистава» ІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА».
У концепції вистави прочитуються два основних аспекти життя. «Пульчинелла» – символ всього того, що приховане під маскою і готове змінюватися з хитрістю, відповідно до обставин. «Весна священна» натомість є правдивою реальністю, яка живе всередині нас. Отже, з одного боку, маска – під якою ховаємо своє «я», з іншого боку – «я» постає як істина. Впродовж вистави змінюється і підхід до хореографії – від класичного балету на пуантах в «Пульчинеллі» до модерної пластики у «Весні священній».
Опера «Наталка Полтавка»
Опера «Наталка Полтавка»
Опера «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, прем’єра якої відбулася 1889 р., написана за однойменною п’єсою Івана Котляревського. Цей твір вивчають ще у школі, а мелодії з опери – відомі і рідні серцю кожному українцю! Адже понад 200 років Наталка Полтавка – улюблениця українського театру, а згодом сюжет про кмітливу дівчину постав і на оперній сцені. Пісенні номери опери розкривають ключові моменти сюжету – тут і прониклива лірика закоханих, жартівливі пісні та діалоги, і щасливий фінал розумної та вірної Наталки та її нареченого Петра!
Феєрія «Коли цвіте папороть»
Феєрія «Коли цвіте папороть» сучасного українського композитора Є. Станковича – це вражаючий спектакль, що поєднує енергетичну музику, хорове виконавство, народні традиції обрядовості і сучасну хореографію. Доповнює враження – яскраве дійство з використанням 3D-технологій.
Феєрія «Коли цвіте папороть»
Новітня прем’єра феєрії відбулася на сцені Львівської національної опери наприкінці 2017 року. Та до того часу – твір пережив десятиліття забуття, будучи забороненим Радянською владою. «Я щасливий, що тепер у Львові мій твір відроджується по-новому, першим у грандіозному проекті Василя Вовкуна «Український прорив», − відзначив композитор Євген Станкович.
Вже наступного тижня на глядачів чекають нові онлайн-вистави з репертуару Львівської національної опери, тож поціновувачів оперного мистецтва закликають слідкувати за новинами!
Минулоріч відбувся інтернет-реліз першого альбому проекту PANCHYSHYN із назвою «Ти робиш мене кращим». Він умістив у себе низку композицій, створених за останній час, та отримав схвальні відгуки радіослухачів, а також фідбек концертної аудиторії.
І ось навесні PANCHYSHYN підготував для своїх прихильників перший сингл із нового альбому, який побачить світ вже цього року. Пісня має назву «Знаю я».
PANCHYSHYN
Як розповідає автор та продюсер проекту Остап Панчишин, пісня написана зовсім нещодавно. Вона – про щирі почуття, про те, як важливо у житті знайти свою людину.
Окрім власного проекту, музикант допомагає в саунд-продюсуванні багатьом українським виконавцям. За словами Остапа, це аж ніяк не заважає розвитку проекту PANCHYSHYN, а навіть навпаки.
До слова, днями на композицію «Знаю я» було відзнято відеокліп. Режисером став затребуваний київський кліпмейкер Влад Разіховський. Відтак незабаром шанувальників творчості проекту PANCHYSHYN порадують новою цікавою відеороботою.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного...
![Трав’яний сироп для лікування проблем з легенями. Сироп виготовлявся з рослинних соків та цукру у пропорціях, визначених лікарями. Пляшечка коштувала 20 крон. Трав’яні цукерки ̶ 38 крон за коробку[20].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/hrypa01.jpg?ssl=1)
![Паста і сироп з плодів гібіскуса аптекаря де Деланжгреньє, виготовлені у Парижі. Без опіуму, морфіну, чи кодеїну. У Львів можна було купити в аптеках Міколаша, Вевюрського та інших[21]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/hryp02.jpg?ssl=1)
![Папір Влінсі, виготовлений у Парижі. Подавався список аптек Кракова та Львова, де його можна було купити[22].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/hryp03.jpg?ssl=1)
![Стирійський трав’яний сироп. Вартість пляшки ̶ 88 центів[23].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/hryp04.jpg?ssl=1)
![Пастилки з кокаїном, виготовлені у Парижі[24].](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/03/hryp05.jpg?ssl=1)
