Це буде 10-ти серійна драматична історія, в центрі якої заборонене кохання одруженого польського шляхтича Адама та юної української сироти Жанни.
Серіал “Кава з кардамоном” знімають за романом львівської письменниці Наталії Гурницької “Мелодія кави у тональності кардамону”.
Наталка РАДИКОВА
Яскраві та сміливі слова пісні і танцювальні мотиви – це історія співачки SOWA.
«Я хочу розбавити сірі будні яскравими образами моментами та сучасним стилем. Я не оспівую у своїх піснях чогось складного, все навпаки, я хочу донести своєму слухачу нотку легкості та позитиву з глибоким текстом і посилом».
У свої творчості Sowa дотримується стилю близького американським тінейджерам. Пісня “Лате” саме для таких активних, креативних людей, які живуть в задоволення та п’ють Лате”:
«У моїй творчості завжди присутні певні знаки, вони супроводжують мене у житті та допомагають йти правильним шляхом. Зовсім нещодавно, коли я вже будувала плани на нову пісню, трапилася одна історія. В мене був насичений день і коли я приїхала додому то першою моєю фразою було «хочу лате» і якраз в цей момент мені на пошту приходить декілька запропонованих від автора варіантів пісень, серед яких була «Лате» і я одразу сприйняла це як знак.
Вперше прослухавши цю пісня я одразу в неї закохалась. Ця пісня мені вже з першого прослуховування навіювала залежність. Вона така легка та спокуслива. Моє бажання здійснилось -«Латте» я отримала! Для мене ця пісня де я відкрито розповідаю про свої почуття. До кого саме? Поки сама не знаю. Але зараз я наповнена такими почуттями! Відчуваю, що зовсім скоро мені буде кому присвячувати такі пісні.» – розповідає співачка SOWA.
Команда співачки SOWA вже готується до роботи над відео кліпом, в якому артистка постане перед глядачем у несподіваному образі.
Ольга МАКСИМ’ЯК
В анотації книги зазначено, що пропоноване енциклопедичне видання є результатом тривалих наукових студій українських дослідників і вперше в українській та зарубіжній історичній науці презентує читачеві комплексне дослідження одного з найяскравіших феноменів вітчизняної історії – доби ЗУНР. Серед іншого в енциклопедії приділено значну увагу історичним постатям, які боролися за українську державність. У першому томі можна знайти відомості про Івана Боберського, Степана Гайдучка, Семена Ґорука та інших видатних постатей української історії ХХ ст.
Ігор Любчик – автор енциклопедичного гасла «Ґаздайка Петро» (стор. 450–451) зазначає, що наш герой народився 19 квітня 1881 р. у с. Красна Кросненського повіту на Лемківщині. Освіту здобув у Коросно та гімназії у Новому Санчі. У 1913–1914 рр. в Трієсті відбув військову службу в Австро-Угорській армії, де пройшов старшинський вишкіл. Після цього вступив на юридичний факультет Львівського університету. У роки Першої світової війни мобілізований до 87 піхотного полку, де брав участь у боях на Східному фронті. Там отримав поранення. Після переїзду на Сербський фронт, як командант скорострільної чети, поранений вдруге. За проявлену хоробрість 7 разів відзначений бойовими нагородами. У листопаді 1918 р. зголосився до українського війська у Львові. Брав участь у запеклих листопадових боях у Львові, зокрема в районі головної пошти. Після відходу українського війська зі Львова був командантом скорострільного вишколу в групі «Схід» Галицької армії. Згодом командант 9 куреня 4 Золочівської бригади. У період Чортківської офензиви відзначився у боях за Поморяни. У часі боїв за Проскурів здобув більшовицький бронепоїзд. Брав участь у боях за Староконстянтинів і Коростень. У «чотирикутнику смерті» пережив тиф. Далі полонений поляками у Тухолі. Втік, перебував у таборі для інтернованих у Йозефові. У 1921–1924 рр. був комендантом робітничого відділу Галицької армії в Берні. Згодом переїхав до Франкфурту-на-Майні. У 1979 р. там і помер.
Автори енциклопедичних статей намагалися підібрати до кожної біограми ілюстративний матеріал. Однак, не біля всіх героїв енциклопедії можна побачити відповідну світлину. Зокрема, без фотопортрету подана біографія сотника Галицької армії Петра Ґаздайки. Саме ця постать привернула мою увагу. Степан Гайдучок як вояк Галицької армії знав особисто Петра Ґаздайку, а впродовж 1920-х – початку 1930-х рр. зібрав про нього інформацію. У приватному архіві Степана Гайдучка збереглися спогади про Петра Ґаздайку та відповідна світлина.
Сподіваюся, що про бойовий шлях Петра Ґаздайки знімуть художній фільм, який стане важливою цеглинкою для національно-патріотичного виховання української молоді.
Бойкий то був старшина, скаже навіть той, що не був в У[країнській] Г[алицькій] А[рмії], а знав його лише зі споминів Др. [Степана] Шухевича.
Я вас запізнаю ближче з ним.
Присадкуватий, плечистий Лемко, з сірими живими очима із т[ак] зв[аних] Замішанців. Родом був із села Красної.
Знана йому була Альбанія, бо в 1913 році перебував з деташованим курінем 87 п[іхотного] п[олку] в Скутарі. Цілу австрійську війну провів при тому словінському полкові.
Ми його в полку любили, бо дуже смішно говорив по українськи. Але любили його й чужинці за його веселу вдачу й хоробрість.
А доля не жалувала йому ні відзначень – мав їх цілий «іконостас» на груди – ні дошкульних памяток.
І так: В Сербії доволі дешево йому обійшлось. Вернув з пострілом в передрамя. Зате в перших боях під Добердо, в серпні 1915 року, був би пропав ні за цапову душу. Дістав «дум дум» (а може це був т[ак] зв[аний] Geller) в груди і як би не німець буковинець медик Зорґер – пропавби. А цей загрозив револьвером санітарам. В пекольний огонь, серед білого дня, винесли його з першої помочі дальше на зади.
А на Костезіні в Тиролі 1916 [р.] захотілося йому на патрулю. Над раном приносять його до нас.
Не нарікає, тілько невинно каже: «Але на чім я тепер буду сидіти?»
Хоч прикро, а всеж сміюся. Він, бачите, підліз під ворожу стійку. Італієць стрілив з близька і куля вирвала добрий кусень мяса нижче бедра. Думали ми, вже не схоче вертати між нас.
І хоча ходив з відломками в легких, опинився під осінь на Ґабрієлє. Перебув щасливо ціле пекло, де протягом 10 день на відтинку нашої бриґади начислено кругло 10.000 вбитих і ранених, і пішов аж над Піяву. Та тут доля з нього зажартувала. Зломив ногу на двоє. – Зрозумів, що нема чого вертати до полку, де командував відділом машинових крісів. Австрійським сотником і так мав стати 1.XI.1918 [р.], тож подався на студії до Львова.
Тут застав йото і наш перший листопад. Відразу зголосився до служби. Приймали його – і ні, бо так дивно говорив по українськи. Допоміг йому дістатися до нашої армії його товариш о. Каштанюк. Відразу пішов пор[учник] Ґаздайка в боєву лінію. Зі своїм відділом замикав улицю Коперника напроти почти, себто перехрестя вул[иць] Словацького і Коперника в низ до міста. Я ще в грудні мав нагоду оглядати ту позицію. Вилупані з дороги каміня-кістки, творили захорону. І незавидна була, бо ціла під ворожим обстрілом. – По знакомости дістав він з головного двірця 4 машинові кріси.
Пробув на позиції 8 днів без зміни. Не нарікав на це, лиш не погоджувався, що в шеврових черевиках мусів воювати. Навіть не міг піти перебратися в такі правдиві – фронтові.
Якийсь час вів зі сотником [Іваном] Рудницьким вишкіл скорострілів 4 бриґади в Соловій. Випадок хотів, що ми дивно стрінулися. Темний вечір, я хочу дістатися до бриґади, але всесильна міліція в Підяркові (а мали ми сільської міліції більше, як війська) не пускає. Втім хтось кличе мене. І це ратує мене перед виміною черевиків, штанів і т[ак] д[алі]. Показується, що пор[учник] Ґаздайка пополудни їздив на «рогачів» і вертає тай пізнав мій голос. А стрілець був з його! Підчас їзди саньми влучав крісовою кулею в «заяця».
А там знов пішов в боєву лінію.
Прикрий був в службі, але й любили його стрільці, бо, як то кажуть, хоть в службі пес, то дбав дуже про стрільця. Може й за те, що вимагав служби і ще раз служби, дехто зі старшин його не злюбив.
Десь зимою дістав команду куріня, що то знав висилати делєґації з ріжного рода вимогами і т[ак] д[алі]. Такий то був курінь, що заслугував на здесятковання.
За місяць ніхто куріня був би не впізнав. Карність зразкова. В марші стрілець навіть не виступив за водою без зголошення у булавного.
Грозили йому, що його застрілять.
«Щож, я на то і є, аби мене або поляк застрілив або свій» – відповідав.
А в Підбірцях застав вістуна, що покинув стійку при скорострілі.
Казав покарати. Вістун відгрожувався, що його застрілить. – Скликав стрільців, виняв револьвер і дав вістунові: «Сріляй, як я заслужив». Цей росплакався і був до кінця найліпшим підстаршиною.
Вже в часі відвороту в травні привезли до мене раненого поляка.
– Якжеж ви один попали в наші руки – питаю, змінюючи обвязку.
– А то нас два шлеські полки наступали під Миколаївом (біля Гаїв). Вже біжимо на яких 300 кроків до наступу, та так нас і виложили цілий полк, а другий подався назад.
Від стрільців куріня Ґаздайки довідався я про це ближче:
«Наш курінь зайняв лінію на горбах під Миколаївом. Пан сотник розмістив машинові кріси, при однім сам станув до обслуги і розказав: – Поки мій скоростріл не зачне бити, не дати ані одного стрілу. – Подав наперід і мірник. Поляки пішли кількома лініями. Підійшли на яких 500 кроків і з голосним «гурра» кинулися в приступ. Затарахкотів скоростріл пана сотника, за ним інших 7, а й ми зачали сипати з крісів. Так і покосили ми майже до ноги всіх. Одного взяли до неволі, бо більше сотник не позволив. Сказав: – Вже поляки будуть самі журитися своїми раненими, а ми мусимо по приказу бриґади пересуватися на подальшу лінію».
Казали, що команда бриґади його за це подала в отамани.
Певно не один з вас, стрільці, що були під його рукою, радби додати, як то було в бою під Поморянами з X. курінем.
Я вас виручу.
Мав сотник коня булана ще спід Львова. Дарували йому цього коня панна Папарівна, бо хотіла, щоб дістався в добрі і ласкаві руки. – І не помилилася. Як пес ходив булан за сотником.
Треба було наступати 4. бриґаді на Поморяни і Богутин, стрільці мені оповідали:
«Наша розстрільна цофнула ворога, а цей пішов протинаступом. Пан сотник, вже тоді комендант 7 полку, на булані обїздив лінію. Що хвиля був на іншому місці, додавав відваги боязливим вже своєю появою. Тимчасом праве крило бриґади не витримало польського протинаступу й пірвало і наш курінь. – Ми подаємося назад. Нагло видимо сотника на буланім між нами і польською розстрільною!
– Наш сотник! – крикнули ми і лавою кинулася вперід ратувати його.
Не тільки ми його вратували, але пігналися за втікаючим ворогом. – Сотник навіть не зліз з коня, тільки дальше подався з нами за ворогом».
Під Білобожницею лиш притомність ума вратувала його.
Ворог перебився на XII. бриґаді (ця навіть не звідомила сусідних частин) і зайшов з заду в Полівці, де розложився штаб 7. полку. Було то на зорях, тож годі було впізнати, чи то свої, чи ворожі частини.
Почулися стріли, і підчас замішання сот[ник] Ґаздайка на коні на яких 5 кроків наблизився до ворога.
«Poddaj się! Złaź z konia»
Думав, що свої жартують. – Та сухий тріск крісового замка зробив своє.
Куля не застала його на коні, але не забув ще нагайкою потягнути ворожого стрільця впоперек лиця. Стріли його вже не досягли, а булан на його свист побіг за ним.
Любив провірювати виконання приказу і це нераз показалося потрібним. Вратувало бриґаду перед осмішенням наступати на Хролин, де й живої душі ворога не було.
Висланий старшина з кінною розвідкою (четар Моґетич) мав приказ особисто розвідати терен. За вигідний був і вислав підстаршину. Цей зголосив ворожий броневик на стації в Хролині. Гармаші стали закопувати пушки. Та небавки вернув Ґаздайка, що сам подався за розвідкою бриґади. Бриґада дальше рушила в похід, бо на стації були тільки порожняк, як провірив сам Газдайка.
А під Коростенем врятував бригаду перед загладою. Вона дістала була приказ наступати на Коростень і звести рішучий бій. На передпіллю Коростеня і німецькі баталіони ломили собі зуби, бо поле гладке як стіл, а забудоване було правильними засіками дротів. Він рішуче спротивився і врешті корпус зрозумів безцільність того наступу і відкликав приказ, зробивши малу невдатну пробу.
Хоть штаб бриґади перейшов до Бредока, ні один його стрілець не покинув тоді полку. А коня таки наші дядьки йому в Вороновицях вкрали.
Довгенько за своїм буланом побивався і не міг забути.
Розбрилися ми всі, тай по ньому слух від кількох літ загинув, тож впало мені на гадку його спімнути. Заслужив собі на те.
Джерело: Гайдучок С. Сот. Петро Ґаздайка // Літопис Червоної Калини. Ілюстрований журнал історії та побуту. – Львів, 1932. – Квітень. – Чис. 4. – С. 17–18.
Андрій СОВА
історик
Джерела та література:
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Таємниця, яка упродовж 70 років ховалася за суцільним набором цифр у Акті вінчання надрайонного провідника ОУН «Сулими» і медсестри «Калини», розгадана. Це вдалося зробити криптоаналітикам Служби зовнішньої розвідки України. Відтак неймовірна драматична доля подружжя повстанців із Прикарпаття отримала своє продовження.
За дешифрування бралося чимало охочих. Але безуспішно. Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові, дослідник історії визвольного руху, згадує, що копію Акту вінчання він отримав від письменника з Коломиї Михайла Андрусяка. Невдовзі документ розмістив у книзі “Українська повстанська армія. Історія нескорених”, що вийшла 2007 року у Львові.
– Я намагався розшифрувати, але не зміг підібрати ключ, – пригадує ті події дослідник. – Пробував за певними схожими групами цифр встановити хоча б кілька букв. На жаль, не вдалося. Хоча деякі інші документи УПА піддавалися розшифруванню.
Із проханням посприяти у розгадці цієї таємниці Руслан Забілий звернувся до Служби зовнішньої розвідки України. Малося на увазі, що в СЗРУ, як і в деяких інших розвідувальних службах світу, є підрозділи, які спроможні зламувати складні шифри і коди.
– Насправді, з точки зору встановлення системи шифрування завдання виявилося не надто складним, – розповів один з керівників підрозділу технічної розвідки, до рук якого потрапив документ. – Інша річ – отримати відкритий текст. Тут уже довелося попотіти над дешифруванням…
Співробітник СЗР України дістав із шухляди чистий аркуш паперу і ручку. А далі – за класичною і вже дещо призабутою схемою ручного дешифрування, до якої не вдавався років двадцять п’ять.
– Об’єм шифрованого тексту був невеликим, тому статистичні методи не спрацьовували, – коментував свої дії. – Якби мав якусь додаткову інформацію, як то імена й прізвища осіб, про яких йшлося, інші особливості використання шифру, то процес дешифрування, можливо, зайняв би менше часу. На щастя, була одна зачіпка – підписи молодих, якими вони скріпили процедуру вінчання.
Ті літери, які вгадувалися, стали в нагоді. Це дало поштовх у процесі розробки шифру. Зрештою, якби не це, довелося б застосувати інші форми й методи криптографічного аналізу. Думку про те, що не вдасться дешифрувати, рішуче відкидав із самого початку.
Після встановлення системи шифрування, а це парна заміна, фахівець передбачив, що першим підпис під Актом вінчання поставив чоловік. Його ім’я починалося на букву “Г”.
Їй мало відповідати число (кодована величина) “75” – перше у зашифрованому тексті. Четвертим теж було число “75”. Перебравши імена, які починалися на букву “Г”, співробітник СЗР України припустив, що це, найімовірніше, Григорій. Хоча букву “р” зашифрували різними кодвеличинами, як і деякі інші. Але це вже було не принципово, бо, як кажуть, процес пішов.
Після з’ясування, що це – шифр пропорційної заміни, а код величини – двозначний, було зроблено припущення стосовно ключа. Ключем, ймовірно, слугував так званий квадрат із відповідним розміром. У даному випадку – 7 на 7. Решта – справа техніки.
Через пару годин було отримано остаточний варіант відтвореного тексту: “Дня 6.VII.1950 року звінчались: Григорій Вацеба син Василя і Анни ур 23 1 1917 в Радчі Лисецького району Станиславської области грекокатолик силянин вільний і Марія Бабінчук дочка Степана і Параски ур 10 4 1924 в Старім Лисці Лисецького району Станиславської области грекокатоличка медсестра вільна”.
Розділові знаки у документі не використовувалися. Крім того, були допущені незначні помилки при зашифруванні. Зокрема, у словах “вільний” і “вільна”. Малося на увазі, що на момент вінчання молоді не були в шлюбі з кимось іще. Але чи тільки в цьому сенсі?
До глибинного значення цих слів я невдовзі повернувся ще раз. Коли уважно прочитав лист Марії, адресований своїй доньці. У ньому були такі слова: “Дорогенька донечко. …Якщо житимеш, тоді подумай, що ти щаслива, бо напевно будеш вже вільною у вільній державі, до якої Твої батьки докладали цеглини до її будови…”.
А ось лист-послання батька Григорія (наводиться повністю):
“Слава Україні!
Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження.
Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви.
Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу – українські революціонери й повстанці, їх вже тільки горстка, а між ними Твій батько й мати…
Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити боротьбу… Ліс наш батько, а ніч мати, але і вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатись під землею…
В таких обставинах одної серпневої ночі, в темному, глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло Тебе ані лікарської помочі, ані баби-повитухи… В простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це – це святиня партизанська і вона ще не осквернена окупантською ногою.
Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!
Четвертого дня забрав я тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.
Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи тебе ще побачу…
Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній збереже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо.
Останні мої слова до тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.
Прийми останній гарячий поцілунок…
З болем серця я лишаю тебе…
Прощай!..
Твій батько”.
Знайомство
Історія цих листів, Акту вінчання і самого вінчання, як і доля Григорія й Марії, їхньої доньки Ганни Марійчин неймовірна за своїм драматизмом.
Григорій Вацеба після закінчення Другої світової війни був керівником Станіславського, Галицького, Надвірнянського проводів ОУН. У підпіллі діяв під псевдо “Варнак”, “Сулима”, “Бродич”, “Орел” та іншими.
Завдяки добре налагодженій конспірації і постійній зміні дислокації був невловимий для винищувальних загонів МҐБ СРСР. У виритих далеко в лісі криївках він створив унікальну пам’ятку визвольного руху – “Щоденник Надвірнянського осередку ОУН “Верховина” в зимовий період 1948–1949 рр.”.
Свої нотатки Вацеба робив при світлі каганця, а потім диктував “Калині” – Марії Бабінчук, яка у підпіллі була друкаркою, медсестрою і радисткою. Вони познайомилися ще у довоєння, коли Григорій учителював і керував хором у Старому Лисці. А Марія там мешкала і тоді ще навчалася у старших класах. Спорідненість інтересів і поглядів невдовзі переросли в кохання.
Весілля
Весілля справили 6 липня 1950 року у лісі біля полонини Плоска. Про подробиці того дійства розповіла вже у роки незалежності України Анастасія Хіминець (у дівоцтві – Кузюк). У підпіллі вона мала псевдо “Леся” й “Тополя” і виконувала різні кур’єрські та розвідувальні завдання Вацеби та інших повстанських командирів.
На початку липня 1950 року Анастасію послали до Станіслава купити деякі речі і прибути у визначене місце гарно вбраною. Навіщо – не сказали. Вона прийшла у буденному одязі, за що її трішки насварили і пояснили, що готуються до весілля Григорія й Марії. А Настя мала стати дружкою. Тоді вона хутко випрала свій одяг і, як могла, причепурилася.
У церкві села Бистриці взяли хрест, а за священика правив провідник “Хмара”, який і насправді був священиком у мирному житті. Як могли, дотрималися в лісових умовах церковних канонів.
Марія заздалегідь власноруч на друкарській машинці виготовила своєрідний Акт вінчання. Найважливішу інформацію в ньому зашифрувала. Зробила це у спосіб, якому навчив її Григорій і яким вони зашифровували й іншу інформацію.
“Я беру собі Тебе за жену і не опущу Тебе аж до смерти. Присягаю Тобі вірність і опіку”, – промовив текст вінчальної присяги Григорій.
“Я беру собі Тебе за мужа і не опущу Тебе аж до смерти. Присягаю Тобі вірність, любов і послух”, – заприсяглася Марія.
Потім поставили свої підписи в Акті вінчання. Кожен із присутніх вітав молодих із законним шлюбом, бажав щастя і, що найголовніше, залишитися живими.
Народження доньки
Григорій Вацеба уже обіймав посаду організаційного референта Калуського окружного проводу ОУН. Він мав дбати про широку мережу підпілля, навколо якого дедалі міцніше змикалися лещата МҐБ. А невдовзі стало взагалі сутужно, і повстанці вирішили залишити рідні місця й пробиватися на Захід. І саме тоді у подружжя народилася донька. Її назвали Мотрею. Але як вирушати в далекий похід зі щойно народженим немовлям?
Після важких роздумів на четвертий день після народження Григорій вночі відніс донечку в село Яблуниця. Там залишив її у сім’ї зв’язкового УПА Миколи Манівчука, дружина якого Гафія була вагітною і ось-ось мала народити.
Щоб пояснити все представникам влади, вигадали легенду. Нібито немовля підкинули на ґанок невідомі. Інакше господарів могли заарештувати за прихисток повстанської дитини, а дитину забрати до притулку. На щастя, у сільраді повірили.
Невдовзі Григорій з Марією крадькома провідали доньку. Востаннє. Ховалися на горищі і писали прощальні листи-послання. Їх засунули в пляшку разом із Актом вінчання, світлинами, якимись документами і посвідкою про народження, яку загодя на машинці надрукувала Марія. Пляшку закоркували, залили сургучем і попросили господарів закопати в надійному місці.
Останній бій
Потім підпільники вимушено перемістилися на інший терен. Звідти пробивалися на Захід. На хуторі Ловаги Рожнятівського району потрапили в оточення. Відстрілювалися, доки були набої. Останньою гранатою Григорій підірвав себе разом із Марією. Щоб не потрапити в полон.
На місці останнього бою групи “Сулими” в роки незалежності України встановили Пам’ятний хрест. Щороку тут на початку липня відправляють панахиду і проводять віче на честь героїв.
На ці урочистості збирається заледве не вся місцева громада. Приїздять і близькі родичі загиблих. Серед них – Ганна Марійчин, донька Григорія і Марії, онуки Марійка, Андрій і Тарас, правнуки.
У різні роки вони активно підтримували Помаранчеву революцію на Майдані, Революцію Гідності, всіляко сприяли її учасникам, надавали волонтерську допомогу захисникам України, які протистояли російській агресії на Донбасі, а Тарас був учасником АТО.
Спогади
Донька Григорія Вацеби і Марії Бабінчук, яку вони при народженні назвали Мотрею і до якої саме так зверталися у листах, у новій прийомній сім’ї зростала як Ганна.
Коли їй виповнилося сім років, із заслання повернулися рідні дідусь із бабусею та п’ять маминих сестер. Вони забрали дівчинку до себе у Старий Лисець, що в Тисменицькому районі. Але вона так сумувала за Яблуницею, що дід із бабою зголосилися відпустити онуку жити до Гафії, яку дівчинка звикла змалечку називати матір’ю. Тоді вона навчалася у п’ятому класі.
А коли Ганні виповнилося 16, названа мама розкрила їй сімейну таємницю. Вона дістала листи справжніх батьків, Акт вінчання, посвідку про народження, світлини, які ховала за образами. Те, що пролежало багато років у пляшці під тополею. У хаті тоді зібралися найближчі люди. Листи читали вголос. Листи-заповіти. Читали і плакали.
У той день вона довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Але деякі таємниці ще залишалися нерозгаданими.
– Я пам’ятаю, що серед тих паперів був ще один аркуш, – розповіла мені по телефону Ганна Марійчин. – То був великий аркуш тонкого паперу. Такий, як лист батька. Але на ньому був не звичайний текст, а суцільні групи цифр. Якась зашифрована інформація. На жаль, він не зберігся до сьогодні. У радянські часи ми все це ретельно ховали й переховували. А після чергового переїзду він десь згубився.
Розгадкою зашифрованої частини Акту вінчання, за словами пані Ганни, найбільше переймалися родичі по батьковій лінії. Зрештою хтось дійшов висновку, що, найімовірніше, у рядках чисел зашифровано сам текст присяги. Але це було надто просте пояснення, яке не відповідало дійсності.
– У 1990-ті роки, – пригадує Ганна Марійчин, – ми вже відкрито продовжили пошукову роботу. Хотіли більше дізнатися про місце загибелі батьків, про їхню боротьбу у підпіллі. Відшукали кількох батькових побратимів, які свого часу повернулися із заслання. Я в них допитувалася про те шифрування. Але вони нічого не знали.
Один із колишніх батькових охоронців зауважив: “Навіть я не міг знати того шифру. Такими були правила конспірації”. А жінка, яка була зв’язковою у підпіллі і знала моїх батьків, сказала: “Не бийтеся над розшифруванням. Це марна справа. Адже кожен надрайонний провідник мав свій унікальний шифр”.
На цьому усі подальші спроби полишили. Зате вдалося знайти місце в горах, де відбувалося весілля і вінчання. У цьому допомогла Анастасія Хіминець, яка була дружкою.
– Нині вона мешкає у сусідньому районі, – розповідає пані Ганна. – У 1990-ті ми приїздили до неї в гості, розпитували про ті події. Вона пригадувала подробиці вінчання, описувала навколишню місцину. За тими описами ми знайшли приблизне розташування криївки. Навколо ріс барвінок.
Але ж ми знали, що високо в горах у Карпатах барвінок не росте. Напевне засіявся з насіння, принесеного ще мамою Марією. Хай там як, я накопала того барвінку і посадила в себе біля хати як спомин про батьків..
Нині той барвінок квітне біля садиб і дітей, і онуків, які свято шанують родинну історію і дотримуються заповітів, залишених у листі Григорієм Вацебою. Написані 70 років тому, ті слова до доньки ніби про наше сьогодення:
“Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу…”
Григорій і Марія вірили, що їхня донька житиме “вже вільною у вільній державі”, але і в страшному сні не могли передбачити, що онукам знову доведеться стати на захист української землі від “північної Москви”.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
Особливістю Літургії буде те, що функції регента, дяка і хору виконуватимуть діти без дорослих наставників, самосійно. Це перший із багатьох передювілейних проектів капели «Дударик». У 2021 році капелі виповнюється 50 років.
Директор та художній керівник капели Дмитро Кацал так прокоментував цю унікальну Літургію: «Дитяча молитва – надпотужна, своєю чистотою і безпосередністю вона спроможна дістатися рівня херувимів. «Пустіть дітей! Не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт.19:13:14). Лише Священники і діти сповнятимуть таїнство Святої Літургії. Без допомоги і «втручання» дорослих. А батьки, прихожани і капеляни вболіватимуть за них. В такий спосіб ми хочемо запросити дітей Львова і цілого світу до нас на Літургію. Прагнемо аби Церква, як і наша капела була завше повна дітей – запевнення їх тривання і процвітання».
Дмитро Кацал розповів, що було проведено безліч «онлайн» репетицій, хормейстери під проводом Мар’яни Хижої (головна хормейстер капели) вклали чимало праці у вивчення цього матеріалу. Було гармонізовано і відредаговано «самоливну літургію» галицького розспіву, узгоджено текстову частину із молитовником. «Прийдіте поклонімся», перекладено для триголосного однорідного складу кондаки, прокімни, причасні та інші богослужбові частини.
Диригент дитячої Літургії Святослав Роздобудько (співак капели, 13 років) зазначив, що щодня готується до цієї Літургії , бо розуміє, що це велика відповідальність.
«Відповідальності настільки багато, що не залишається часу й думати про хвилювання. Коли мені запропонували диригувати дитячу літургію, я дуже зрадів, оскільки моєю мрією є у майбутньому стати диригентом і це великий досвід для мене. Під час диригування я переходжу в інший світ, в світ музики та відчуваю всі смаки, як кулінар відчуває смаки страв. Цей дебют я б присвятив батькам, які відчули моє покликання до музики, вчителям, які вчать мене розуміти її і Богові, який нагородив мене талантом», – сказав Святослав Роздобудько.
Почесним гостем «Дударика» на святковій відправі буде Голова ЛОДА Максим Козицький. Літургія транслюватиметься у соціальних мережах.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Фотографування Львова, завжди, від часу виникнення процесів відтворення зображень, було привабливою діяльністю як для майстрів фахівців, так і для аматорів-львів’ян, завдяки чому збереглися сотні фотографій із давніми видами. Дуже часто фотограф фіксував стан споруди або її вигляд перед руйнуванням та побудовою нової споруди на цьому ж місці.
Людвік Вележинський народився у 1882 р. На початку він мав фотоательє у власному помешканні на вул. Театинській 3.
В 1913-1914 рр. провадить фотоательє «АТА» на пл. Марійській, 4 (сучасна пл. Міцкевича) в готелі «Європейський» одночасно в спілці з Казимиром Скурським фотоательє на вул. Кароля Людвіга, 5 (сучасний проспект Свободи).
У 1914-1915 рр. працює в ательє на вул. Сикстуській, 9 (сучасна Дорошенка). У 1920-1924 рр. – на пл. Марійській, 4. Наступні 10 років провадить ательє «Ата» на вул. Пекарській, 1 ц. У 1934-1939 рр. ательє «АТА» працює за адресою Гофмана, 6 (сучасна Чехова).
В роки німецької окупації (1941-1944) Людвік Вележинський працює в архіві міста Львова, автор фотографій, фіксуючих воєнні руйнації міста.
Автор і видавець малотиражних фотоальбомів: «Розписи у кафедральному вірменському соборі у Львові» ( 1930 р.) і місто Грудек Ягеллонський (1934р).
В 1934 році він брав участь у виставці художньої фотографії “Львів древній та сучасний у графіці і фотографії”. В 1945 році відкрив у польському місті Битом фотоательє на вул.Пекарській, 4. Дата смерті фотографа невідома.
У публікації використано: фрагмент статті Ірини Котлабулатової “Львів в об’єктиві фотографа”, інформацію із альбому “Львів на фотографії” т. І (автор-упорядник Ірина Котлабулатова. Видавництво “Центр Європи”, 2006) та сторінки Гриця Совківа
Тренд на створення низькопідлогового транспорту, пристосованого для перевезення пасажирів маломобільних категорій, прослідковується у розвинутих країнах світу із 1980-х років. Окрім зручності для маломобільних, низькопідлоговий транспорт також забезпечує також скорочення часу посадки-висадки, порівняно із тим транспортом, який має сходи при вході в салон.
На жаль, мало хто знає, що перший український низькопідлоговий автобус великого класу був виготовлений і презентований 22 роки тому – у 1998 році. Його розробив і виготовив львівський Науково-дослідний інститут «Укравтобуспром».
Науково-дослідний інститут «Укравтобуспром», який за радянських часі в мав назву «Всесоюзний конструкторський експериментальний інститут автобусо- і тролейбусобудування» починає свою історію із конструкторського бюро і експериментального цеху Львівського автобусного заводу. У 1980-х роках саме ВКЕІ Автобусо- і тролейбусобудування розробляло конструкції автобусів практично для усіх заводів СРСР. В тому числі саме тут було розроблено перший радянський автобус великого класу (довжина 12 метрів) ЛіАЗ-5256, а також автобус ЛАЗ-52521, на основі якого потім також було побудовано тролейбус ЛАЗ-52522. Треба зазначити, що на момент здобуття Україною незалежності, Львівський автобусний завод і ВКЕІ Автобусо- і тролейбусобудування були самостійними юридичними особами, хоча і були близькими сусідами – інститут розташувався на вулиці Персенківці, а ЛАЗ – на вулиці Стрийській. У інституту є власний експериментальний цех, який дозволяє втілювати у металі розробки місцевих конструкторів.
Уже на початку 1990-х років львівські конструктори розуміли перспективністьрозробки вітчизняного низькопідлогового автобуса і тролейбуса, отож почали розробку нової базової моделі автобуса «Тур А181», яка мала стати основною машиною міського транспорту на найближчі десятиліття. Одразу планувалося, що на базі автобуса «Тур А181» буде також виготовлено перший низькопідлоговий український тролейбус.
На відміну від попередніх розробок «Укравтобуспрому», у автобуса «Тур А181» головним несівним елементом є дах, а не стіни, підлога чи несівна рама, як у традиційних високопідлогових автобусів і тролейбусів. Хоча каркас кузова низькопілогового автобуса є складною просторовою конструкцією, проте саме дах несе основне навантаження, яка виникає під час руху. За задумом конструкторів «Укравтобуспрому» автобус «Тур А181» мав стати базовою
На теренах колишнього СРСР український автобус «Тур А181» став другим низькопідлоговим автобусом – першим вважається білоруський автобус МАЗ103, який випускається і досі. Проте, МАЗ103 не є власною розробкою білоруських конструкторів – це фактично ліцензійна копія німецького автобуса «Neoplan N4014», у той же час «Тур А181» – це повністю розробка українських конструкторів і дизайнерів. Якщо конструкторам МАЗу доводилося достатньо довго «доводити» і адаптовувати конструкцію німецького автобуса до вітчизняних доріг, то «Тур А181» одразу був спроектований для експлуатації в умовах інфраструктури пострадянського простору, для прикладу – передній і задній звіси автобуса мали кут біля 8 градусів, тому автобус без проблем міг долати всі українські залізничні переїзди, із чим у 1990-х могли впоратися далеко не всі автобуси, виготовлені у Західній Європі.
Проектування першого українського низькопідлогового автобуса на «Укравтобуспром» відбувалося у дуже складних умовах, адже державної підтримки інститут не отримував. У 1997 році інститут навіть тимчасово перервав роботи над реалізацією проекту «Тур А181», лише згодом уряд частково профінансував діяльність інституту за цим проектом.
Створення прототипу (першого автобусу моделі) «Тур А181» було завершене у 1998 році. Автобус отримав заводський номер 226-Е (експериментальний). Базовий варіант автобусу був розрахований на перевезення 124 пасажирів, у салоні було розміщено 24 місця для сидіння. У автобуса було четверо дверей – передні і задні були одностулковими, а дві пари дверей у «базі» автобуса – двостулковими. Практично вся підлога салону знаходилася на рівні входу у салон (360 мм. від рівня дороги), лише у задній частині автобуса був невеликий пандус. У автобуса «Тур А181» була іще одна особливість – він був оснащений пневматичною підвіскою, якою керувала електронна система, у тому числі автобус мав функцію «кнілінгу», тобто «присідання» на праву сторону, що полегшувало посадку для пасажирів на інвалідних візках, так і для пасажирів з дітьми. Привід автобуса здійснювався від дизельного шестициліндрового двигуна із турбонаддувом потужністю 272 кінські сили або 200 кВт. Цей двигун (MAN D 0826 LUN) був виготовлений німецькою фірмою «MAN» і відповідав екологічному стандарту «Евро 2». Дизельний двигун автобуса був агрегатований із автоматичною гідромеханічною коробкою передач німецької фірми «ZF». Витрата палива автобусом «Тур А181» при швидкості 60 км/год. складала 23,3 літри на 100 кілометрів, у міському циклі вона була вищою. Автобус був укомплектований системами ABS і ASR, а також електронним маршрутовказівником.
Презентація першого українського низьеопідлогового автобуса «Тур А181» пройшла 28 травня 1998 року під час спеціалізованої виставки «Автотех – 98». Про цю презентацію писав кореспондент газети «День» Павло Бук
«28 травня 1998 року в рамках спеціалізованої виставки «Автотех – 98» пройшла презентація нового автобуса «Тура А181», виготовленого на базі НДІ «Укравтобуспром». Головною особливістю машини є те, що вона виготовлена в основному із вітчизняних комплектувальних, отож, новий «Тур» може вважатися першим дійсно українським автобусом.
Новий автобус призначений для перевезення пасажирів у містах. Одночасно він може перевозити біля 150 осіб. Рівень його підлоги (360 мм.) дозволяє без проблем завозити у салон інвалідні візки.
На сьогоднішній день «Укравтобуспром» може на своїх потужностях запустити дрібносерійне виробництво таких машин, і, за словами керівника НДІ Любомира Крайніка, повністю задовольнити потреби у такому виді міського тиранспорту міста західного регіону України.
Вартість машини визначено у межах 130 – 140 тисяч доларів США. Зараз замовлення на автобуси подали Львівський, Запорізький і Дніпропетровські аеропорти», – йшлося у статті «Дня».
У 2001 році керівник НДІ «Укравтобуспром» Любомир Крайник так розповідав про дітище інституту в інтерв’ю російському журналу «За кермом»:
«Коли ми його проектували, нам усі казали «Безнадійна задумка! Низька підлога – і наші дороги?» Ми вирішили цю проблему, створивши оригінальну пневматичну підвіску із електронним керуванням. Під’їхавши до зупинки, автобус «присідає» до бордюру, якби роблячи галантний кніксен, а продовжує рух у «припіднятому» стані. Хід підвіски збільшено порівняно із закордонними аналогами більш ніж удвічі – до 230 міліметрів.
Каркасний кузов «181-го» виконаний із низьколегованої сталі і облицьований алюмінієвими і пластиковими панелями із використанням клейової технології. Поєднання низької підлоги і високого кліренсу викликало за собою іще одне нетрадиційне рішення – несівну раму каркасу довелося розмістити… у даху!
Номінально наш автобус може перевозити до 124 пасажирів, але у «години пік» може перевозити і 180! Це довели в рамках експерименту львівські студенти».
Перший автобус-прототип «Тур А181», виготовлений в експериментальному цеху НДІ «Укравтобуспром». Під час тестування він працював під державним номером 95 80 ЛВС, а потім, у 2000 році, був куплений Львівською міською радою для Львівського комунального АТП № 1. Під час роботи на міських маршрутах він працював під державним номером 026 – 58 ТА. Із незрозумілих причин низько підлоговий автобус «Тур А181» ЛК АТП № 1 продало аеропорту «Львів», де він досі використовується в якості перонного автобуса під державним номером Т 3166 ЛВ.
Цілком логічно, що випуск автобуса «Тур А181» мав би бути налагоджений на Львівському автобусному заводі. Проте, як виявилося, у кінці 1990-х років ЛАЗ був зовсім не готовий до випуску сучасної техніки. На той момент біля 70% акцій заводу належало державі, решта – трудовому колективу. У 1999 році випуск автобусів на ЛАЗі скоротився до 150 машин, у наступному 2000 році він зріз майже до 1000, але при цьому біля половину випуску складав легендарний ЛАЗ-695, який стояв на конвеєрі із 1956 року. Інша продукція, яка виготовлялася тоді на ЛАЗі – автобуси ЛАЗ А1414, а також високопідлоговий автобус ЛАЗ-5258 із дизельним двигуном ЯМЗ-236 НЕ російського виробництва.
Виробництво на ЛАЗі початку 2000-х років потребувало сучасних технологій, обладнання і сучасних проектів. Останніми ЛАЗ міг забезпечити сусід – НДІ «Укравтобуспром». Але, як виявилося, сусідам не вдалося домовитися. Отож, «Укравтобуспром» почав працювати над серійним випуском автобусів і тролейбусів на основі кузова А181 із Південними машинобудівним заводом імені Макарова у Дніпрі. Що ж до виготовленого на ЛАЗі у 2005 році першого низькопідлгового автобуса ЛАЗ А183, то ця модель була неліцензійною копією одного із низькопідогових автобусів європейського виробництва.
Фахівцями «Південмашу» спільно із НДІ «Укравтобуспром» на основі конструкції автобуса «Тур А181» було розроблено також низько підлоговий тролейбус із тиристорно-імпульсною системою керування тяговим електроприводом. Запуск у серійне виробництво як автобуса, так і тролейбуса затягнувся на кілька років – до 2003 року. Загалом було виготовлено лише 11 тролейбусів ПМЗ Е186, а також один автобус ПМЗ А181. Щодо тролейбусів, то експлуатуючі підприємства скаржилися не невисоку якісь складання тролейбуса і низку інших дрібних недоліків.
Що ж до автобуса ПМЗ А181, то він був презентований громадськості на рік пізніше, а ніж дещо «контрафактний» ЛАЗ А183. Презентація автобуса ПМЗ А181 відбулася у 2006 році під час виставки «Барвиста Україна – 2006». Цей автобус так і не знайшов покупця і лишився у власності «Південмашу» – він досі використовується у ролі службового.
Отож, втративши надію на налагодження виробництва «Тур А181» в Україні, у середині 2000-х років керівництво НДІ «Укравтобуспром» продало документацію на виробництво такого автобуса заводу «Красний Аскай» у Ростові на Дону. У 2007 році цей завод розпочав виготовлення автобусів під маркою РоАЗ-5236. Цей автобус оснащувався дизельним двигуном Deutz BF6M1013FC и трансмісіею ZF-ECOMAT 2 6 HP 504 C. Серійне виробництво автобуса тривало до 2011 року.
Наприкінці зазначимо, що із самого початку при проектуванні автобуса «Тур А181» передбачалася можливість створення іще більшого, 15-метрового тривісного низькопідлогового автобуса. Проектування такого автобуса було завершено на початку 2000-х років. За проектом «Укравтобуспрому» 15-метровий міський автобус та аналогічний тролейбус збудував Автоскладальний завод № 1 АТ «Богдан Моторс» у Луцьку. Перший автобус А231 мав український дизельний двигун потужністю 272 кінські сили та українську автоматичну коробку передач «Львів». Його було представлено у 2003 році під час виставки «Автобус – 2004» в Києві. На серійних зразках автобуса «Богдан А231» стояли дизельні двигуни «Deutz» і автоматичні гідромеханічні коробки передач «Voitz». На базі автобуса «Богдан А231» також був побудований трьохвісний тролейбус «Богдан Е231».
Антон ЛЯГУШКІН і Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Світлини із архіву НДІ «Укравтобуспрому», газети «Поступ», сайту «Автобуси Києва» та Антона Гагена (Київ)
У понеділок, 19 жовтня 2020 р., о 14 годині Львівський музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) запрошує на відкриття виставки, присвяченої 100-річчю від дня народження святого Івана Павла ІІ «Він змінював світ» .
Виставка «Він змінював світ» – це спільний проєкт Музею «Родинний дім Святого Отця Івана Павла II» у Вадовицях (Польща), Львівського музею історії релігії, за участі Курії Львівської Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні. Експозицію розмістять у двох виставкових залах. Виставлять унікальні світлини, пов’язані з дитинством і юністю Кароля Войтили, з його родиною, які надасть музей у Вадовицях. Це фотографії з мамою, татом, як міністранта в костелі, з прогулянки у міському парку Планти, що у Кракові, інші. Цікавими будуть портрети Івана Павла II, які виконали сучасні художники Польщі, Італії; скульптура Святого Кароля, пам’ятні медалі, монети, марки. Зацікавлять відвідувача і три були про номінацію Кароля Войтили на єпископа, архієпископа Краківського і кардинала.
Для експонування Мечислав Мокшицький, архієпископ Митрополит Львівський РКЦ в Україні, надасть особисті речі Івана Павла II: сутани (червона, зелена, біла), туфлі, ціпок, орнат, мітру, пояс, білу прогулянкову куртку, інші речі. Привертають увагу велика шкіряна тека з гербом Папи, яка лежала на письмовому столі Івана Павла II і якою він користувався, коли підписував різні документи; справжній костюм швейцарського гвардійця, привезений з Ватикану, спеціально розроблений для охорони понтифіків.
Значна частина виставки присвячена безпосередньо понтифікату, подорожам Папи Івана Павла II, апостольським візитам, екуменічній і проповідницькій діяльності. Представлять світлини, які показують важливі моменти з життя Папи: зустрічі із Константинопольським Патріархом, верховним рабином Риму, Андрієм Сахаровим, Фіделем Кастро, матір’ю Алі Агджи, який здійснив замах на життя Папи, кардиналом Любомиром Гузаром, патріархом Йосипом Сліпим, фотографії з молоддю, з відвідин лікарень, інші. Знаковою є фотографія з Літургії в Соборі Святого Петра у Ватикані з нагоди 400-річчя Берестейської Унії 7 липня 1996 року.
Впадає в око червоний кардинальський капелюх з широкими полями і китицями. Оригінальними є пам’ятні подарунки Святійшому Отцю від Коптського Патріарха, Леоніда Кучми та інші.
Окремий розділ виставки присвячений візиту Папи Івана Павла II в Україну 23-27 червня 2001року. Це – фотографії, зроблені Василем Пилип’юком, а також різноманітні поштівки, довідники, листівки, газети, журнали, прапорці, значки, медалі і монети. Будуть речі з приватних колекцій.
Куратор виставки – завідувачка виставкового відділу Руслана Бубряк.
Виставка чинна до 31 січня 2021 року.
Довідково.
Кароль Юзеф Войтила народився у містечку Вадовиці біля Кракова у родині поручника польської армії і вчительки 18 травня 1920 року.
1938 року Кароль Войтила складає на «відмінно» випускні іспити в гімназії і разом з батьком переїжджає до Кракова. Тоді ж розпочинає навчання на факультеті філософії Ягеллонського університету. Він не тільки добре навчається, а й бере участь в авторських вечорах літераторів-початківців. Не забуває і про театр, адже в юності мріяв стати актором. Під час II Світової війни працює кур’єром у магазині, на каменоломні, хімічній фабриці. Коли відчуває поклик присвятити своє життя служінню Богу – вступає у Вищу духовну семінарію у Кракові. У 26 років приймає сан священника. Кароль Войтила вмів не тільки добре працювати, а й любив і вмів відпочивати. Він ходив у туристичні походи, спускався байдарками вниз по річках і перепливав озера, катався на лижах.
1958 року Кароля Войтилу призначають єпископом-помічником у Кракові, 1964 року – архієпископом-митрополитом Краківським і кавалером Ордену Білого Орла. З 16 жовтня 1978 до 2 квітня 2005 року Глава католицької церкви, Єпископ Рима.
Він був першим Папою, який зайшов до синагоги, переступив поріг мечеті, першим, хто відвідав православні й мусульманські країни. Папа Іван Павло II – перший папа-поляк і перший папа-неіталієць за 455 років. Він перший з пап, хто побував з візитом у Незалежній Україні. Це людина великої покори і скромності. Від нього виходила якась дивна аура, неймовірна енергія, незвичайна сила.
Іван Павло II помер 2 квітня 2005 року. 1 травня 2011 року Папа Бенедикт XVI беатифікував Івана Павла II, а 27 квітня 2014 року його оголошено святим.
Олена МАЛЮГА
Уявіть собі околицю гірського села десь на початку XX століття. Рано-вранці, пастухи в стертих дірявих чоботях і полотняних штанах женуть овець на полонину, щоб було молоко та сир нагодувати сім’ю, і вовна — зігрітися взимку. Співають пташки, гавкають собаки, поволеньки бредуть вівці. Та ось у якийсь момент на стежку з зойками та стогонами вибігають огрядні жінки в сукнях, що коштують як отара овець, штовхаючи вгору тачки, наповнені камінням…
Це — не дивна фантазія. Це пацієнтки санаторію доктора Аполінарія Тарнавського в Косові. «Вар’ятки Тарнавського» — так називали цих пань місцеві гуцули…
Косів — невелике провінційне галицьке містечко глибоко в Карпатах. Зараз воно приваблює хіба краєвидами та ринком, де по суботах можна придбати бринзу чи вишиту сорочку задешево. Сучасні багатії облюбували Буковель, Яремче, Ворохту за 40-50 кілометрів звідси. До Косова доїжджають лише любителі походити не надто залюдненими горами та поціновувачі автентики.
Але 100 років тому тут буяло зовсім інше життя. Дорогі карети й автомобілі привозили аристократів, банкірів, юристів зі Львова, Кракова, Варшави, а деколи і з Києва, Праги та Відня. Їхали вони заради однієї мети: схуднути та покращити здоров’я. І заради одного прізвища: Тарнавський. Саме доктор Аполінарій Тарнавський 1901 року заснував у Косові знаменитий санаторій, де лікували вегетаріянською їжею, сонячними ваннами, важкою працею та пробіжками у гори голяком.
Аполінарій Тарнавський (1851–1943) народився на Львівщині, у селі Глиниці неподалік Яворова. Закінчив Яґеллонський університет у Кракові і якийсь час працював у лікарнях Львова та Моршина, а далі й головним повітовим лікарем у Борщові на Тернопільщині. Та згодом його погляди на здоров’я суттєво розійшлися з практикою офіційної медицини. Правда, на початку кар’єри нічого такого від Тарнавського не чекали. Він сумлінно дотримувався офіційних приписів, аж доки не надійшла біда.
Важко захворів, а колеги ні у Львові, ні в Кракові не могли ані вилікувати, ані навіть визначити хворобу. Мучився довгі місяці, аж доки не потрапив у Німеччину до водолікувального закладу доктора Себастіяна Кнайпа в Верізгофені, а далі до природолікувальної клініки доктора Ламана. У цих закладах Тарнавського поставили на ноги, а він захопився альтернативними методами лікування. До методів Ламана і Кнайпа він додав власні ідеї і повернувся в Галичину втілювати нову систему.
Аполінарій купив собі землю і разом із дружиною Ромуальдою створив санаторій, якого в Галичині до того ніхто не бачив і не чув. У санаторії запровадили водолікування, сонячні ванни, пробіжки босоніж (а часом і голяка) по росі, трудотерапію. А головною родзинкою був перший у регіоні вегетаріянський ресторан. Дієта без м’яса та риби (утім, тут споживали яйця та молочні продукти) була одним із ключових елементів оздоровлення за методом Тарнавського.
Ресторан, як і санаторій, діяв шість місяців у році, а меню в ньому змінювалося майже щодня. Відтак за десять років, з 1891 по 1901, у Тарнавських набралося кілька сотень переписів того, що вони готували. Були тут і пудинги (будені, як казали в Галичині на польський кшталт), і різноманітні салатки, і з десяток замінників котлет (їх робили на основі каш і яєць, поєднуючи це з подрібненими грибами чи овочами). Котлети в меню Тарнавських називалися опіканками. Був у їхньому ресторані навіть варіянт віденського шніцеля, який готували з подрібненої ячмінної крупи. Звісно, що було багато овочевих страв, зелені, супів (не лише солоних, але й солодких, як от суничник, ябчанка чи грушівка), і не дуже солодких, але все ж солодощів.
Зрештою дружина пана доктора Ромуальда Тарнавська зібрала ці рецепти і 1929 року видала книгу «Косівська вегетаріянська кухня». Там містилися переписи страв на три прийоми їжі щодня впродовж чотирьох місяців. Окремим розділом у виданні йшли поради, чим замінити шпинат, де описувалися способи приготування листя кульбаби, мати-й-мачухи та інших рослин, які за певних обставин могли смакувати схоже на шпинат і приносити організму не меншу користь. Книга також містила різноманітні поради щодо харчування, підтримання фізичної форми й філософію Аполінарія Тарнавського.
Один із цікавих моментів передмови — фраза про те, що «треба ламати нашу давню погану звичку заміняти у стравах масло на маргарину». Здавалося б, проблема новочасної кулінарії, аж ні. Виявляється, уже 1929 року в Галичині про це точилися гарячі дискусії. Може, не так цікаво, але дуже важливо, що Тарнавські не йшли за модою на вегетаріянські страви східного походження чи на французьку кухню. Більшість їхніх страв — то була їжа місцевих мешканців, до якої додавалися класичні польські та українські наїдки, і лише зовсім зрідка переписи австрійського, італійського та французького походження. Тому нині книга переписів із ресторану при санаторії — важливий документ для дослідження розвитку галицької кухні.
Але це вже тепер. Тоді ж книга Тарнавської наробила порядного галасу, розліталася як гарячі вегетаріянські пиріжки, тож зрештою перевидавалася понад двадцять разів, обростаючи порадами та новими рецептами. Видавали її навіть у Лондоні англійською мовою. Мало того, Ромуальда Тарнавська започаткувала, як сказали б тепер, цілий тренд. Зараз у віртуальній бібліотеці спільноти вегетаріянців Польщі можна знайти посилання на ще шістнадцять книг про вегетаріянську кухню, виданих у Львові польською мовою між 1901 та 1939 роками. І це ж вони не враховують україномовних видань, таких як «Нова кухня вітамінова» Осипи Заклинської…
Оскільки розліталися не лише книги Ромуальди, а й номери в санаторії її чоловіка, справи у Тарнавських ішли чудово. Зрештою лічниця виросла до сімдесяти номерів у понад десяти будинках: дорогих, дерев’яних, але з кам’яною чи цегляною основою. Росли і ціни на лікування та відпочинок у Косові, тим-то їх могли собі дозволити лише дуже багаті люди.
Ось як згадує про ті часи та лічницю Тарнавського відомий польський письменник Анджей Хцюк у своїй книжці «Атлантида» (Київ: Критика 2011): “Ох, Боже мій, що за казково барвисті й ориґінальні типи жили в ті часи по містечках удільного Князівства Балаканського! Де воно лежало, спитаєте? В серці кожного мешканця краю, що простягався далеко на захід за Перемишль аж до Ланцута, до останнього звертання на кшталт: та хіба, вевоґулі і та шо мі пан шклит? На півночі його межі визначали Броди, Кравзи та інші, а далі чистенький, ніби не в Польщі, малий залізничний Здолбунів, у якому було повно залізничників, пенсіонерів і квітів, хоч лежав він поза межами Галичини. Бо і сюди досягнув балак: на сході річка Збруч, ніби ножем, обтинала акцент, свободу, гумор і спокій народів балаканських, та так, що навіть великий Райн між Францією та Німеччиною не чинив того ліпше. На півдні край Балаку сягав по Чорногору, Ґорґани і Бескиди, по сонячне Покуття, повне винограду, кавунів, персиків, кукурудзи, перемитників, а також грубасів, що скидали вагу в доктора Тарнавського у Косові, а потім в Атляса, Козла або Лінтнера у Львові хутко винагороджували себе за терту моркву, яку тільки і їли тижнями і за яку ще треба було платити дорожче, ніж за індиків з брусницею і новосондецькі пструги”. (Переклад Наталки Римської).
Дорого — і жодних пільг для багатіїв і аристократів. Хіба що письменникам та репортерам Аполінарій Тарнавський, природжений маркетолог, давав величезні знижки, аби вони натомість згадували лічницю в статтях та колонках, а також захоплено переповідали про неї в салонах великих міст. Серед запрошених письменників нібито бував навіть Тадеуш Доленґа-Мостович, найбагатший польський письменник свого часу, автор книги, за якою зняли культовий фільм «Знахар». Хоча ці чутки можуть бути пов’язані з тим, що саме неподалік від Косова Доленґа-Мостович загинув у 1939 році, будучи призваним до польського війська. Жодних доказів перебування його саме в санаторії Тарнавських у попередні роки не збереглося.
Зате збереглася згадка про відвідини закладу митрополитом Андреєм Шептицьким. Як згадує варшавська «Gazeta Lekarska», у середині 1920-их років було так, що в лічниці Тарнавських одночасно перебували митрополит, а також римо-католицький та вірменський єпископи зі Львова. Газета навіть цитує жарт одного з єпископів (не називаючи, правда, кому саме цей жарт належав), мовляв, доктор Тарнавський так добре дбає про своє здоров’я, ніби хоче дожити аж до Страшного Суду.
Розповідають, що ціни на перебування в санаторії були такими високими, а правила настільки жорсткими, що часто гості починали ремствувати вже за кілька днів перебування. Утім, відкрито порушувати правила ніхто не хотів, адже підписували документ, що в такому разі будуть вигнані без жодного повернення заплачених наперед коштів. Хоча серед місцевих мешканців і досі ходять легенди про багатих панів і пань, котрі ночами вибиралися до селянських хат і за чвертку запеченої курки чи пиріг із бараниною платили вчетверо дорожче, ніж ті коштували за білого дня. Уже ніхто не скаже, скільки в тих історіях правди, а скільки байки. Бо ж відома схильність гуцулів дещо перебільшувати свої хитрість та діловитість.
Хто точно мав талант до ведення бізнесу, то це Тарнавські. Цілком можливо, що з їхніми талантами і творчою жилкою родинні лічниця та ресторан проіснували б і до нашого часу. Але надійшов 1939 рік і в Галичину прийшла радянська влада. Сам Тарнавський, за даними історика Романа Чорненького, не хотів залишати Косів. Навіть вистрибував з авта, коли його насильно забирали і вивозили з міста. Та зрештою, таки вивезли: спершу він опинився у Румунії, потім емігрував на Кіпр. Разом із польською армією генерала Владислава Андерса Тарнавський потрапив на Близький Схід, а саме до Палестини. Похований Аполінарій Тарнавський 1943 року в Єрусалимі.
На місці ж його лічниці у 1946 році радянська влада відкрила уже державний санаторій. Спочатку тут лікували хворих на туберкульоз різного віку, а у 80-х роках почали привозити дітей на реабілітацію після стаціонарного лікування легеневих захворювань. Про спадщину Тарнавських, зрозуміло, згадувати було заборонено. Вона була надто екзотична та «буржуазна» з точки зору радянської медицини. Утім, у спадок від ексцентричної родини залишився дендропарк довкола санаторію із десятками видів рідкісних рослин, а також будівля центрального корпусу лічниці.
Відновлювати спадщину Тарнавських в Галичині почали вже після розпаду СРСР. Тепер у санаторії встановлено пам’ятник та меморіяльну таблицю Аполінарію Тарнавському, розміщено великий інформатор з історією лічниці. В Івано-Франківську відбувалися конференції, присвячені історії Тарнавських, у Львові та Косові — низка майстер-класів з приготування страв за їхніми переписами. Деякі з наїдків з’являються у меню ресторацій Львова та Івано-Франківська. Нарешті перекладена українською та готується до видання в Україні їхня книга.
Так потроху Галичина повертає у своє культурне поле одного зі своїх забутих нащадків.
Всеволод ПОЛІЩУК
Джерело: https://culture.pl/
Кураторка проєкту та авторка монографії кандидатка мистецтвознавства, старша наукова співробітниця відділу українського мистецтва XIX – початку XX століття Національного музею у Львові ім. А.Шептицького Олеся Семчишин-Гузнер працювала над дослідженням понад 10 років: “Мета проєкту – популяризувати постать Модеста Сосенка серед якнайширшої аудиторії. Задум визрівав давно. І втілюється зараз не випадково: 2020 рік є ювілейним для митрополита Андрея Шептицького – відомого мецената українського мистецтва, а Модест Сосенко – перший стипендіат Владики. І цей рік є двічі знаковим для самого художника – 145-річчя від народження й 100-річчя від смерті і першої персональної, але, на жаль, посмертної виставки, яка відбулася у залах нашого музею і стала поштовхом для ранніх досліджень творчості митця”.
Реалізація проєкту стала можливою за підтримки Українського культурного фонду, монографія та каталог розповсюджуватимуться безкоштовно. Запланований наклад монографії – 500 примірників, каталогу творів зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького – 300. Частину накладу видань буде передано бібліотекам, музеям, академічним установам. Дослідники, професійна спільнота та поціновувачі творчості Модеста Сосенка зможуть заповнити анкету на сторінці проєкту ““Модест Сосенко (1875-1920). Пізнай. Зрозумій. Збережи”, щоб отримати книги.
В рамках проєкту зібрано фотоархів іконостасів і розписів Модестаста Сосенка з п’яти храмів. Фахова фотофіксація позамузейної спадщини художника проведена в Онуфріївській церкві у Львові, у церкві Архістратига Михаїла в с. Підберізці (Пустомитівський район Львівської обл.), у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в Дрогобичі, у церкві Святого Миколая у Золочеві та у храмі Воскресіння Господнього в с. Поляни (Золочівський район Львівської обл.). Частина світлин використана для ілюстрування монографії. Доступ до фотоархіву дослідники та широка аудиторія зможуть отримати на сайті-візитівці про митця.
Партнери проєкту: Львівський музей історії релігії, Івано- Франківський краєзнавчий музей, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (м. Коломия), Український музей у м. Чикаго (США), Музей отців василіян у м. Мондері (Канада), УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці в м. Вінніпезі (Манітоба, Канада), Львівська митрополія УГКЦ.
Модест Сосенко (1875–1920) – художник з багатогранним талантом,своєю професійною діяльністю доклався до відродження національного мистецтва на початку ХХ ст. Модест Сосенко – стипендіат Андрея Шептицького, який підтримував близькі стосунки з Владикою впродовж усього життя. Завдяки сприянню Митрополита Андрея Шептицького, після закінчення Краківської школи образотворчих мистецтв, митець продовжив професійну освіту в академіях Мюнхена і Парижа. Найважливіший внесок митця в історію української культури – це праця в ділянці монументального і станкового релігійного малярства, де він виступив як новатор. Модест Сосенко – автор яскравих розписів та іконостасів понад десяти храмів Галичини, виконаних впродовж 1906-1913 рр., у яких першим розробив й утверджував своєрідний авторський стиль, що синтезував візантійські традиції, західноєвропейські здобутки й багату національну орнаментику. Монументальне малярство художника збереглося частково. Храми з розписами та іконами постраждали і під час двох світових воєн, і в радянський період та, навіть, у наш час.
Художник був працівником Церковного (нині – Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), реставрував пам’ятки іконопису, долучався до поповнення колекції, виконував замальовки орнаментів давніх рукописів та ін. Екслібрис Церковного музею у Львові із зображенням Нестора Літописця, виконаний митцем – перший зразок такого типу графічних творів в українському мистецтві ХХ ст. За заповітом Модеста Сосенка, уся спадщина митця перейшла до Національного музею у Львові. Нині – це найбільша музейна колекція його творів. Серед творчої спадщини митця живописні портрети, мініатюрні краєвиди, жанрові композиції, графічні твори.
Олександра КУЩЕНКО
Завдяки появі низки художніх творів про самобутнє життя гуцулів, зокрема авторства Юрія Федьковича та Івана Франка, інтелігенція, зачарована письменницькими образами та оповідками, прагнула на живо побачити описані краєвиди та людей. А етнографічні праці Володимира Гнатюка та п’ятитомна «Гуцульщина» Володимира Шухевича ще більше посилили інтерес до культури та побуту гірських народів, особливо гуцулів. Відтоді Карпати стали справжньою «Меккою» для фольклористів, етнографів, літераторів, які збирали матеріал і черпали натхнення для подальшої праці. Враження, отримані під час подорожей надовго закарбовувались у пам’яті. Яскраві спогади про відпочинок у горах залишила донька Івана Франка Анна: «Як не хотілося покидати це життя там на горах, як незабутні були ті свіжі ранки, коли вибігаєш на шпиль гори, щоб звідти любуватися сходом величнього сонця – довкола полонини, а там темні ліси, над тобою високо синє небо й там десь ширяє орел. Довкола тишина й маєстат могутньої природи, а сама здаюсь така маленька, така тендітна мов порошинка… Тих кілька днів на полонині були для мене повні невимовного чару, – мов пісня, мов казка…».
На початку ХХ ст. дедалі більше українських інтелігентів поодинці чи разом з родинами обирали гори, щоб утекти від міської метушні, оздоровитися, відпочити на природі, замилуватися прекрасними краєвидами. І не перешкоджали цьому навіть погані дороги, а подекуди й бездоріжжя, відсутність будь-якого транспорту. Іноді до місця призначення доводилося добиратися кілька діб: селянськими возами, верхи на конях чи пішки, без жодного натяку на комфорт. Але усі ці труднощі компенсували гори… Фантастична енергетика, чисте повітря, цілющий клімат, неповторні пейзажі.
Відпочивали інтелектуали у приватних садибах (часто на запрошення родичів, приятелів, знайомих) чи здравницях, поєднували оздоровлення з активним дозвіллям – збиранням грибів і ягід, риболовлею, купанням в гірських річках, подорожами горами і полонинами, сходженнями на гірські вершини, кількаденними пішими переходами. А ще смакували традиційними стравами горян і обов’язково афинами (чорницями), ожиною, ґоґодзами (брусницею). Та й повертались додому не з порожніми руками – везли з відпочинку сушені гриби, варення з лісових ягід, мед, бундз (прокопчений свіжий сир з овечого молока) та бринзу (солений, розсипчастий сир з овечого молока).
Основоположником моди на сільський туризм можна вважати Івана Франка, який щиро замиловувався красою Карпат і дуже полюбляв тихий відпочинок на лоні природи. Ще з студентських років він подорожував у гори. З кінця 70-х років ХІХ ст. був ініціатором і активним учасником кількох студентських мандрівок, організованих молодіжними товариствами. Згодом долучав до свого захоплення друзів, приятелів, співробітників.
Чимало інтелектуалів обирали сільський туризм через фінансові аргументи – він не потребував значних коштів, був економним для родини. А ще такий відпочинок поєднував «приємне» з «корисним» – адже саме там інтелігенти мали змогу поглибити свої етнографічні захоплення, ближче познайомитись із селянами, їхнім способом життя, світоглядом, а також зібрати значний фольклорний матеріал, натхнення для подальшої праці – наукової, літературної, громадської тощо.
Географія туристичних зацікавлень інтелігенції досить різноманітна. Особливою популярністю користувалася Гуцульщина: села Довгополе, Микуличин, Дора, Яремче (спершу було присілком Дори, на початку ХХ ст. стало селом, а статус міста отримало лише 1963 р.), Буркут, Жаб̓’є (тепер смт. Верховина), Криворівня, м. Косів. Туристичний інтерес до певних населених пунктів був зумовлений особливими кліматичними умовами, джерелами лікувальних мінеральних вод, колоритом місцевості, активним товариським життям місцевого духовенства, яке запрошувало до себе на відпочинок друзів і знайомих. Парафіяльні священики відіграли значну роль у популяризації Гуцульського краю. Іноді вони збирали у своїх помешканнях ціле товариство галицьких інтелектуалів, які радо приймали запрошення, приїжджали разом з сім’ями на кілька тижнів, а то й місяців.
Одним із осередків відпочинку української інтелігенції було село Довгополе. (Взагалі існувало два села з такою назвою, їх розмежовувала р. Білий Черемош. Одне розташовувалось на території Гуцульщини, інше – на Буковині – Н.М.). Довгополе Галицьке стало популярним завдяки місцевому греко-католицькому пароху о. Іванові Попелю. Людина високоосвічена, активний громадський діяч, засновник і член багатьох культурно-освітніх, економічних товариств на Гуцульщині, всіляко заохочував науковців вивчати самобутність краю. Хоч сам не мав змоги займатись дослідженнями, зате радо сприяв у цій справі іншим. Він запрошував до себе на відпочинок українських інтелектуалів, якщо не мав змоги прийняти усіх у своєму домі, підшукував для гостей помешкання у селі. Іван Попель любив влаштовувати для відпочивальників обіди й вечері, дозволяв користуватися своєю бібліотекою. А ще був чудовим співрозмовником. У різні роки у нього влітку гостювали Василь Стефаник, Марко Черемшина, Володимир Гнатюк, Леся Українка, Ольга Кобилянська. Та найповажнішим гостем був Іван Франко. Він разом з сім’єю відпочивав у Довгополі, починаючи з літа 1898 року. Правда, у самого пароха письменник не зупинявся через певні проблеми, очевидно, побутового характеру. З цього приводу Іван Франко у листі до Михайла Павлика підкреслив: «Ми також не є в нього (о. Івана Попеля), а тільки живемо на Довгополі буков[инськім], а тільки віктуємося у нього…». Там письменник дуже вдало поєднував відпочинок і роботу по збору фольклору. Враження від перебування добре відображені у листуванні Івана Франка. Зокрема в листі до Михайла Павлика письменник так описав свій відпочинок: «Я тут читаю «Руслана», «Буковину» і «Kur[jer] Lw[owskij], лажу з дітьми по горах…».
А в листі до Осипа Маковея від 23 липня 1898 року Іван Франко, як палкий прихильник рибальства, з прикрістю зауважував: «Я жию тут досить добре. Гори трохи зависокі на мої ноги. Черемош гарний, але зовсім безрибний…». 14 серпня у листі до Михайла Павлика письменник, дізнавшись про погіршення здоров’я приятеля, радив йому теж приїхати на відпочинок у Дровгополе: «Се тут пора чудова. Купіль в Черемоші знаменита і незимна». Саме там Іван Франко зібрав матеріал, що ліг в основу його оповідань «Опришок Мирон Штола» та «Гуцульський король». В той же час у Довгополі відпочивав художник Іван Труш, який під час канікул писав портрет письменника.
У липні 1903 року у Довгополі відпочивав і Осип Маковей. Його гостинно приймав у себе о. Іван Попель.
Розташоване у долині річки Прут, воно вабило не лише мальовничою природою, а й гірськими вершинами, на які сходили любителі активного туризму. Одним із таких мандрівників був вчитель Академічної гімназії у Львові Ярослав Вітошинський.
Він щороку відпочивав у горах, щоразу долаючи нові туристичні маршрути. Упродовж 1887–1891 років проводив канікули у Микуличині, здійснив сходження на вершини гір Свинянка, Явірник, Маковиця, Ліснів та Хом’як.
Згодом обирав складніші маршрути. У 1894–1896 роках Ярослав Вітошинський відпочивав у Яремче, звідки кілька разів здійснив сходження на гору Синячку, а 1897 році – на Говерлу. У продовж 1898–1909 років залюбував для літніх канікул присілок Микуличина – Ворохту (статус присілка вона мала до 1927 року). Разом із приятелями вчитель піднімався на вершини Ребровач, Ворохтянський Діл, Магура, Кукул, Хом’як.
Ярослав Вітошинський також пропагував гірський туризм серед молоді. У 1901–1905 роках він організував низку подорожей вихованців Академічної гімназії зі Львова до Микуличина. А в 1902 і 1905 роках гімназисти під його керівництвом навіть сходили на Говерлу.
Село Микуличин славилося і своїм рекреаційним потенціалом. Родзинкою місцевих здравниць було лікування жентицею – сироваткою, що залишається від збродженого молока, з якої вийняли будз чи вурду (варений сир з овечого молока). У Микуличині розташовувались декілька вілл, власниками яких були українці – греко-католицький священик о. Тадей Галайчук, окружний лікар Володимир Глушкевич тощо. На початку ХХ ст. «Народна гостинниця» у Львові винайняла у Тадея Галайчука будинок і перетворила його на готель із рестораном. Для комфорту відпочиваючих також функціонували бібліотека і пивний бар. Щоб урізноманітнити дозвілля гостей, адміністрація «Народної гостинниці» влаштовувала концерти, літературні вечори і бали, у яких брали участь імениті гості. Наприклад, Філарет Колесса під пас відпочинку в Микуличині влітку 1902 року на такому концерті навіть диригував чоловічим хором.
В різні роки в Микуличині відпочивали адвокат з Калуша Андрій Кос, лікар Лев Коссак з родиною, професор української гімназії в Тернополі Євген Мандичевський, письменники Василь Стефаник та Богдан Лепкий, Василь Щурат, Філарет Колесса тощо. У 1902 році там проводив канікули адвокат Кирило Трильовський з родиною. Яскраві спогади про свій відпочинок в Микуличині залишив Богдан Лепкий. Він, зокрема, писав: «Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В. Івасюком і Ф. Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополудне, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш «Ялиця».
Залюбував Микуличин і професор Львівського університету Кирило Студинський. Він навіть мав намір спорудити у селі віллу для відпочинку родини. Достеменно не відомо, чи придбав професор земельну ділянку і чи розпочинали якісь будівельні роботи.
Єдине, що підтверджує задум Кирила Студинського, документально збережений проєкт будинку, розроблений у 1913 році інженером-архітектором Йозефом Фісхом. Очевидно, реалізувати цей намір професору перешкодила Перша світова війна.
Деякі інтелектуали облюбували відпочинок у присілку Микуличина – Ворохті, що розташовувався у верхів’ї р. Прут, на висоті 850 м над рівнем моря.
Там постійно проводила літні канікули родина відомого громадського діяча, директора товариства «Дністер» Степана Федака. Ще наприкінці ХІХ ст. він придбав у Ворохті будинок, де відпочивав з дружиною і дітьми, а також запрошував на канікули друзів. Там бували Андрій Мельник і Євген Коновалець. У 1921 році під виглядом туристичної прогулянки в гори вони навіть організували у ворохтянському будиночку зібрання членів УВО.
У Ворохті відпочивав також математик Микола Чайковський (син адвоката і письменника Андрія Чайковського). Зокрема у 1914 році він разом з дружиною Наталією Тунівною мешкав у санаторії доктора Франца Міхаліка. Перебування упродовж 1913 року молодого подружжя в Берліні, далеко від рідних, негативно позначилося на здоров’ї Наталії. За порадою лікаря Мар’яна Панчишина Чайковські поїхали у Ворохту, де їх і застала Перша світова війна.
На початку ХХ ст. на справжній курортний центр перетворилось Яремче – присілок села Дора (номінально було відділене від Дори у 1902 році). Воно користувалось особливою популярністю серед представників польської та єврейської інтелігенції. Це можна пояснити кращою інфраструктурою, комфортнішими пансіонатами і садибами, а водночас – і більшими витратами відпочиваючих. Протягом 1894–1899 років у Яремчі було споруджено 50 вілл для відпочиваючих. В перші роки ХХ ст. там проводили вакації до 1500 гостей за сезон. Особливо сприяв популяризації місцевості «Клуб Яремчанський», заснований 1896 року. Він мав на меті залучити якомога більше «літників», тому докладав чимало зусиль, щоб зробити Яремче комфортнішим для відпочинку. Його члени облаштували сходинки до водоспаду Пробій, прокладали і маркували піші туристичні маршрути в гори, визначили місця для риболовлі тощо.
Українські інтелектуали, зазвичай, не могли похизуватись заможністю, а тому підшукували дешевші помешкання. Вони обирали для відпочинку довколишні села, де недорого у селян можна було винайняти на літо кімнату, а то й цілу хату. Тим паче, що краєвидами чи кліматом ці населені пункти нічим не поступались Яремче. Одним із таких було село Дора, що у середині ХХ ст. територіально увійшло до складу Яремче. Перед Першою світовою війною там відпочивав композитор та викладач гімназій Філарет Колесса з родиною.
Курортна місцевість, що славилася джерелами мінеральної лікувальної води, дуже схожої за характеристиками на «Боржомі». Особливою популярністю в українських інтелектуалів користувався вололікувальний заклад удови по священику о. Михайлові Лакусті з с. Ясенів Горішній (тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну), Теофілії Лакусти. Туди приїжджали вчені, художники, письменники. Інфраструктура закладу також буда доволі розвиненою, як на той час: відпочиваючі могли скористатися гарячими ваннами, холодильниками з льоду, і навіть майданчиком для гри в кеглі.
Кілька разів у Буркуті проводила літні канікули сім’я Франків. Вони мешкали у головному корпусі закладу, а кімната, яку займали, згодом отримала назву «Франкової». Родина мандрувала околицями села, ходила у ліс по гриби, Іван Франко рибалив у гірських потоках. Він любив бродити по мілких водах гірських річок і ловити форель, слижів (різновид риб ряду коропоподібних) та бабок (вид понто-каспійських риб родини Бичкових, водиться у прісних водоймах, зокрема Дністрі та його притоках ).
У 1901 році у Буркуті відпочивала Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою. Відомо, що письменниця пробула там понад 40 днів. 1 серпня у санаторії Лесю Українку відвідали Іван Франко, Микола Міхновський та Олександр Кульчицький. На згадку про це вони залишили свої автографи на листівці з краєвидами Буркута.
На жаль, індустріалізація та урбанізація у ХХ ст. негативно вплинули на демографічні показники цієї місцевості. На сьогодні у Буркуті не залишилось жодного мешканця, він поповнив категорію безлюдних сіл в Україні.
Повітовий центр вабив відпочивальників красою пейзажів, а ще річкою Рибницею. У 1890-х роках там часто відпочивала родина Франків. Найгіршою частиною подорожі була дорога. Добирались туди залізницею до станції Заболотів, а згодом винаймали селянський віз і так дві-три доби їхали до місця призначення. Донька Івана Франка Анна згадувала, що іноді, коли не було воза «[…] доводилось їхати жидівською «балагулою», зверху закритою полотняною будою».
Дорога гірськими стежками і мостами була вкрай небезпечною, особливо вночі. Декілька разів траплялося, що коні з’їжджали в рів і віз із пасажирами перевертався. Найбільше Косів запам’ятався Франкам тим, що місто, а особливо його околиці, більше нагадувало село з маленьким охайними будиночками, прикрашеними мальовничими квітниками й обсадженими рясними садами. Головними прикрасами цих садів були сливи, вони «…заглядали у вікна, товкли по головах прохожих, виглядали з трави, наповняли повітря п’янким солодким ароматом». Місцеві мешканці варили з них варення, яким любили смакувати гості.
Родина Івана Франка відпочивала і в самому Косові, і в селі Москалівка поблизу. Навколишні краєвиди настільки милували око, що часто Франки, добравшись до околиць міста, вирішували прогулятись до Москалівки пішки полями.
Високе різнотрав’я, пахучі квіти настільки закарбувались у пам’яті Анни Франко-Ключко, що згодом у своїх спогадах вона занотувала: «І досі сниться мені той луг, ті квіти, той запах, той легенький теплий вітерець, а я поміж них, молоде дівча, – біжу й підстрибую, щаслива й радісна». Відпочивав у Москалівці і відомий етнограф Володимир Гнатюк з родиною. Як щирий прихильник Гуцульщини, він обирав саме цю місцевість для сімейного дозвілля.
Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Гуцульщина стала дуже популярним туристичним центром, який дедалі більше облюбували українські інтелектуали. З року в рік покращувалась інфраструктура регіону, особливо залізничне сполучення, з’являлись нові відпочинкові центри, здравниці, приватні садиби, що приймали гостей на літо. Та найбільшою родзинкою Карпат був унікальний гірський клімат і мінеральні джерела, які приваблювали нових і нових відпочивальників.
Наталія МИСАК
історикиня
Джерела та література:
Ретроспективна виставка театральної творчості Кипріяна представить кураторську інсталяцію, фотографії, а також приблизно сотню оригінальних ескізів сценографії та костюмів, виконаних художником для оформлення ним вистав для різних театрів з 1955 по 2015 роки. Окрім цього, подія супроводжуватиметься тематичними лекціями та екскурсіями, про які можна буде дізнатися на сайтах Музею, Театру, а також у соцмережах цих установ.
Дослідниця творчості Кипріяна О. Шпакович характеризує його творчу манеру: «Значною мірою завдяки новаторству М. Кипріяна театр ім. М. Заньковецької стає свого часу одним із кращих театрів колишнього СРСР. В оформлених ним виставах немає ілюстративно-побутового натуралізму, кожна деталь сценографії максимально працює на розкриття сценічного задуму, стає образним символом, ключем у розкритті глибини літературного твору. Кипріян поєднує осмислення національної форми та європейського мистецтва, демонструє віртуозне використання сценічного живопису, один із перших творить дієву сценографію, яка, власне, і стає основою його творчого методу. Окрім того йому притаманна лаконічність, багатозначність чорної коробки сцени, він переосмислює драматургію, знаходячи образну структуру сценічного твору, його образно-метафоричну систему. З допомогою сценічного образу, метафори та символіки художник виявляє глибину та духовну енергію постановки, а вміло втілюючи образно-асоціативні прийоми та підсилюючи домінуючі форми театрального дійства М. Кипріян з легкістю маніпулював сприйняттям глядача, відриваючи його від реальності буття та занурюючи у чарівний світ театру».
Біографічна довідка:
Мирон Володимирович Кипріян (27 липня 1930 — 28 листопада 2019) — головний художник театру ім. М. Заньковецької, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, лауреат премії імені В. Клеха (США).
У 1954 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтва), курс Вітольда Манастирського.
З 1949 року влаштовується у художній цех театру опери та балету, працюючи паралельно до навчання у вечірню зміну під керівництвом Ф. Нірода.
1954-1957 — головний художник Львівського обласного театру ляльок.
Від 1957 року –– художник-постановник (а з 1963 року — головний художник) театру імені Марії Заньковецької. Загалом у його доробку близько 300 оформлених театральних вистав, 200 з яких – для сцени театру ім. Марії Заньковецької. Окрім того, він був живописцем, музейником та публіцистом, — особою легендарною, відомою своєю екстраординарністю, що проявлялася у широті мистецького мислення зокрема.
Наталка СТУДНЯ
У ролях Тамара Морозова, Євген Бельтюков, Ірина Марчук, Кирило Шевченко.
Під час вистави звучатиме музика Баха, Чайковського, Шопена, французька класична музика.
Роман Януша Вишневського «Самотність в Мережі» – це історія в листах про заборонену і таку жадану любов. Один з найбільш пронизливих і суперечливих романів століття.
Ця історія викликала багато суперечок, але нікого не залишила байдужим, адже багатьом людям знайомі і сумніви, і надія, і побоювання, які викликає знайомство в інтернеті і стосунки на відстані. Ось і вони так познайомились. Вона з Польщі, він — з Німеччини. Їх випадкове листування переросло у справжню пристрасть. Але чи варто зустрічатися і кого ми любимо більше: реальну людину, чи образ, який створила наша уява зі слів, чекання та самотності? Та й взагалі, чи можна назвати це коханням? А якщо й так, що гірше — відстань чи зустріч?
Квитки можна придбати за посиланням https://bigshow.ua/events/samotnist-v-merezhi-lviv/
Ольга МАКСИМ’ЯК
Установа приймала дітей будь-якої національності, проте навчання велося виключно польською мовою. Хлопці мали змогу навчитись якомусь ремеслу, а дівчат виховували як справжніх господинь, обов’язково навчали городництву, куховарінню і шиттю. Більше історії сиротинця тут.
В сьогоднішній добірці наші читачі зможуть розгледіти, яким сиротинець був у 1930-х роках. Автором фото є знаний фотограф Генрик Поддембський. На фото чудово можна розгледіти будівлю сиротинця із різних ракурсів, а також діток під час прогулянок та відпочинку у парку біля будівлі.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/
На концерті шанувальники гурту зможуть почути усі хіти 90-х і початку 2000-х. Тому організатори запрошують усіх до Malevich Concert Arena на вибуховий концерт вашого улюбленого Ляпис 98.
«Усі хіти 90-х і початку 2000-х – за один божевільний вечір! Таке не пропускають. За зайвий квиток на подію такого штибу дехто, подейкують, готовий віддати останнє. Ми ж пропонуємо замовити квитки без непотрібних жертв та за кращою ціною – вже сьогодні!», – зазначають організатори.
Як відомо, Ляпис 98 — проект Сергія Михалка. Музиканти виконують старі хіти панк-рок-гурту «Ляписа Трубецкой» 1990-х і початку 2000-х років.
Захід відбудеться з дотриманням карантинних вимог.
Квитки можна придбати тут:https://concert.ua/uk/booking/
Ольга МАКСИМ’ЯК
Свій день народження «Терція» традиційно відзначає 24 вересня – у день, коли далекого 1992-го року відбувся перший публічний виступ колективу. Відтак цьогоріч вокальна формація перегорнула 28-му (!) сторінку свого творчого життєпису. З нагоди уродин «піккардійці» вирішили зібрати у Львові друзів та прихильників – і 18 жовтня порадувати їх сольним концертом.
На час карантину, який триває уже понад півроку, «Піккардійській Терції», як і багатьом іншим українським артистам, довелося скасувати або перенести заплановані концерти у містах України та закордонні гастролі. Але ця вимушена концертна перерва спонукала акапельний колектив до цікавих експериментів. Так у червні артисти стали першими, хто у Львові наважився на сольний автоконцерт на даху. І «Терція» не просто зібрала аншлаг слухачів в автомобілях, а й дала початок успішному продовженню цього нового розважального формату.
Також у червні формація дала великий онлайн-концерт, зібравши в мережі понад 100 тисяч переглядів. Цей виступ колективу транслювали одночасно в Україні, США, Канаді та ОАЕ. А у серпні «піккардійці» стали відкриттям нового концертного формату у Києві під назвою «Дистанція», який відбувався на «Арт-Заводі Платформа».
Порадував за час карантину своїх шанувальників чоловічий секстет і пісенною новинкою – піснею «Розпрощався стрілець», що стане офіційним саунд-треком до нового українського фільму «Інший Франко», прем’єра якого запланована на серпень 2021 року:
Квитки на концерт «Піккардійської Терції» 18 жовтня в Ennio Event Square у Львові – тут: http://bit.ly/tertsia-28
Галина ГУЗЬО
У 1910 році фабрика виконала металеві конструкції мосту через Дністер в Галичі.
Придбання заводу у Львові
У 1912 році Фабрика Машин і Котлів С.А. «Л. Зеленевський і С-ка» почали розглядати можливість купівлі додаткового підприємства. Довідавшись про це, зголосились наступні фабрики: Фабрика Машин і Ливарня Охснера в Бялей, фабрика арматур Рудольфі в Тшебіні, фабрика парових машин Бредта в Отинії, фабрика машин князя А. Любомирського у Львові (Fabryka Maszyn i Odlewnia Ochsnera w Białej, Fabryka Armatur Rudolphiego w Trzebini, Fabryka Maszyn Parowych Bredta w Ottyni, Fabryka Maszyn ks. A. Lubomirskiego we Lwowie). Всі вони мали клопоти.
Вибір припав на останню, при чому зараз важко з’ясувати, якою аргументацією керувалась фабрика Зеленевського. Родоначальником львівської фабрики була стара ковальська майстерня Фердинанда Пітча (Ferdynanda Pietscha), перенесена в 1886 році з Личакова на вул. Св. Мартина (нині вул. Жовківська). У 1898 році для її зміцнення було створено комерційну спілку “Перкун” (Sp. Kom. “Perkun”), але справа не йшла добре. У 1903 році фабрика потрапила у глибоку кризу, тоді будівлі та обладнання придбав Анджей кн. Любомирський, при чому не було зауважено видимого поліпшення. Основним профілем виробництва були сільськогосподарські машини.
Угода про придбання була підписана 6 липня 1913 р. із зазначенням суми купівлі в 350 000 корон + 150 тисяч затриманих в 150 акціях номінальної вартості князем А. Любомирським.
Придбання призвело до збільшення капіталу компанії до 2,5 млн. корон. Діяльність було з часом переорієнтовано на виробництво обладнання для горілчано-спиртової промисловості та виробництва допоміжних компонентів для решти підприємств.
Після злиття з фабрикою в Сяноку підприємство стало називатись “Об’єднані фабрики машин, котлів і вагонів Зеленевського, Фіцнера і Ґампера” (ZFG).
У львівському парку ім. Івана Франка стоять ліхтарі, на яких можна побачити “коротку історію” фабрики Зеленевського:
В наш час на території фабрики машин князя А. Любомирського знаходиться ДП “Львівський радіоремонтний завод”.
На додаток – ще деякі таблиці фабрики:
N.B. Деколи фабриці Зеленевського приписують також сецесійну вхідну браму Головного львівського двірця, але в газеті “Nowa Reforma” 27.03.1904. Kraków. Rok 23, Nr 71 написано: “красива кована вхідна брама з кованого заліза, патинована зеленим кольором, з шляхетним малюнком поміркованої сецесії; виконання цього складного виробу приносить справжню честь краківській фабриці Юзефа Ґурецького, якій доручено постачання дверей та залізних вікон, а також різних декораційних предметів та металевих арматур у всьому будинку.”
Автор: Zommersteinhof
Джерела:
