Напевне, радіовежі на вулиці Любінській, 53, так чи інакше, бачив кожен львів’янин. Але, скоріш за все, мало хто задумувався, що ці вежі, мабуть, чи не найстарішими у Львові. Адже побудували їх ще на початку 30-х років минулого століття.
Пошкоджена радіовежа на Любінській.
Одній з веж, правда, не повезло – на початку 50-х через низьку видимість Лі-2/ПС-84 (або С-47) ВПС СРСР зачепив крилом цю вежу і упав поряд, де зараз стоять гаражі. Говорять, що на місці падіння утворився ставок, який проіснував десь до 70-80-х років, коли й поставили гаражі. Але, нажаль, фото цього ставка поки що найти не вдалось. Сама ж радіовежа отримала значні пошкодження, і надалі не відновлювалась. Але це зробило її доволі унікальним експонатом.
Радіовежа на Любінській. Як видно, вежа достатньо деформована. Також відсутня верхня частина вежі.
А тепер про радіовежі цього типу. Загалом в 1930-х роках у всій Польщі збудували як мінімум 5-6 таких комплексів, в кожний входило по вежі 2 даної конструкції.
Радіовежа на Любінській. Як видно, вежа достатньо деформована. Також відсутня верхня частина вежі.
У Львові було зразу два комплекси. Один розташовувався у Стрийському парку і використовувався Польським радіо. Другий, на Любінській, забезпечував радіозв’язок літаків з аеродромом на Скнилові. На превеликий жаль, радіокомплекс у Стрийському парку ліквідували десь в середині 50-х років, і залишились тільки колишні вежі аеродрому. В даний момент вціліла вежа, як і радянська вежа (колишня глушилка?), нібито належать центру метеорології МНС (розташований поряд на вул. Спокійній, 35). Пошкоджена радіовежа, скоріш за все, є у власності гаражного кооперативу, на території якого й розташована.
Радіовежі аеродрому відмічені навіть на карті 1931-го року. Старих фото цього комплексу, як і більш детальних відомостей про авіакатастрофу, поки що найти не вдалось.
Нижче наведені фото інших радіокомплексів з вежами цього типу.
Радіокомплекс у Львові в Стрийському паркуРадіокомплекс у Львові в Стрийському паркуРадіокомплекс у Mrówcza Górka близ Катовіце, 1945 р. (також використовувались для зв’язку з літаками)
Цікаво, що це була перша радіостанція створеного заново польського радіо, яка запрацювала після звільнення в кінці лютого 1945-го року.
Радіокомплекс у Lipowka, 1931Радіокомплекс у Lipowka, 1931
Цілком можливо, що львівські “півтори” радіовежі – останні зі свого роду. На даний момент не вдалось відшукати фото вцілілих радіовеж у Польщі.
На Львівщині відібрали 7 фільмів, на зйомки яких фінансову підтримку виділить Львівська обласна державна адміністрація. Реалізація проєктів відбуватиметься у межах Регіональної програми сприяння розвитку інформаційного простору та громадянського суспільства у Львівській області на 2020 рік, повідомляє Galnet. Загальна сума, закладена цьогоріч на підтримку регіонального кінематографа, складає 800 тисяч гривень.
7 фільмів, зйомки яких співфінансуватимуть з обласного бюджету:
документально-історичний фільм «Останні з УПА». Картина має на меті розповісти дві реальні та яскраві історії упівців, які найдовше залишались у підпіллі. Разом із ведучим Вахтангом Кіпіані, завдяки художньому переосмисленню та відтворенню подій, глядач повернеться у важкі для українського підпілля часи. Для спецслужб головні герої фільму зникли безвісти, а для рідних були мерцями, натомість вони прирекли себе на самотню боротьбу і стали останніми самураями УПА;
Святкування Великодня в УПА 1950 рік , Карпати
документальний фільм «Львівський магістр Терпсихори». В основі стрічки лежить розповідь про життя і діяльність Вікентія Рудчика – видатного українського артиста балету, хореографа, організатора перших змагань із бальних танців у Львові. Проєкт «Львівський Магістр Терпсихори» є ґрунтовно виконаним дослідженням, із фаховим заглибленням в історичний матеріал та культурні традиції міста Львова. Окрім подання історичного фактажу, фільм покликаний розкрити дух епохи, показати розвиток класичного танцю в Україні;
документальний фільм «Щоденник Михайла Сарваса: у гущі демократичних мітингів 1980-1990-х років». Картина має показати особливості здобуття Української Незалежності крізь призму демократичних мітингів, зафіксованих у щоденниках, які вів львів’янин Михайло Сарвас, член Української Гельсінської спілки, відомий львівський активіст Народного руху, журналіст, який у 1991 році отримав нагороду від президента Литви за участь у «путчі» у Вільнюсі. Фільм побудований на основі щоденників та інтерв’ю 73-річного жителя Львівщини, архівних фото та відеоматеріалів перших фестивалів «Червона Рута», перших мітингів за незалежність із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою;
Михайло Сарвас
документальний фільм «1969». За допомогою документальних свідчень, кіно-, фото- та аудіоархівів, а також колекції листів, телеграм та згадок у пресі, стрічка має відповісти на запитання, чому перемога 1969 року мала такий вплив на львівське міське середовище, часом ніяк не пов’язане зі спортом, яким чином цей вплив було зображено у матеріалах радянських спецслужб та партійних архівах, чому перемога «Карпат» стала знаковою для багатьох поколінь львів’ян та українців, котрі були її свідками у дитячому віці, а також – яким чином цей спортивний успіх доклався до плекання української ідентичності у радянській тоталітарній системі;
документально-історичний фільм «Остап Нижанківський». Картина про життєвий і творчий шлях композитора, автора найпопулярніших колядок, священника і громадського діяча Остапа Нижанківського, який народився і працював на Львівщині. Фільм має розповісти про композитора у легкій і доступній формі за допомогою постановочних відтворень подій та з унікальним музичним супроводом. Картина також відповість на питання: що завадило Остапу Нижанківському, українському Моцарту, стати професійним музикантом;
Львівський «Боян» (перша концертова поїздка, 1892 р.). Диригент — Остап Нижанківський
документальний фільм «Музичне товариство Львівський Боян». Діяльність товариства, якому у 2021 році виповнюється 130 років, лягла в основу документальної стрічки. Фільм має на меті не лише дослідити діяльність товариства, а й проаналізувати її вплив на розвиток музичної культури Галичини та культурно-національного піднесення України. Як результат довголітніх старань в організації життєздатного, важливого для патріотично налаштованих кіл української інтелігенції, а навіть і для ширших верств української громади виникає з ініціативи відомого політика, культурно-громадського діяча, композитора Анатоля Вахнянина у 1891 році музичне товариство під назвою «Львівський Боян». Діяльність товариства розгорталася настільки інтенсивно, що воно швидко завоювало прихильність різних верств населення не тільки Львова, а й всієї Галичини. Створена на основі «Львівського Бояна» Заслужена академічна капела України «Трембіта» у Львові, що діє й зараз, фактично є найстаршою професійною капелою нашої держави;
Василь Вишиваний, він же Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен.
документальний фільм «Принц Австрійський з Україною в серці». В основу цієї картини покладено долю одного з нащадків славетного дому Габсбургів – архикнязя Вільгельма. Проєкт задуманий як фільм-дослідження. Це дослід з відтворення та осмислення середовища того часу і спроба зрозуміти почуття людини, яка вихована в імператорській сім’ї ідентифікувала себе за покликом душі українцем, такий собі погляд на історію, традиції, легенди й міфи родини Габсбургів через призму української історії. Розрахований на широке коло глядачів.
Історію творять особистості – саме такою особистістю в історії Руси-України став Великий князь Роман Мстиславович (батько короля Данила).
Історик С. Томашівський назвав Романа Мстиславовича першим творцем загальноукраїнської державної ідеї: «Роман був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що відокремилася від загально-руської держави перед більше як 100 літами…» (Томашівський С. Українська історія. Старинні часи і середні віки. Львів, 1919. с. 85 — 89). «Галицько-Волинська держава є однією з ланок у розвитку українського історичного процесу і не належить якійсь окремій вітці українського народу, а є власністю українського народу, як цілості» (Грицак П. Галицько-Волинська держава Нью-Йорк, 1958).
Великий князь Роман Мстиславович (бл. 1152 – 1205рр. )
Доля склалася так, що вже в юному віці Роман опиняється на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, гілка Мономаховичів за гегемонію в Руській землі. Головним суперником старших Мономаховичів став суздальський князь Андрій, син Юрія Довгорукого і доньки половецького хана Аєпи.
Російський історик Василь Ключевський зазначив: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену…» В інтересах вивищення ролі і інтересів своєї нової батьківщини і країни вирішує знівелювати роль Києва на Руси, вчинивши його погром.
Таким уявляв суздальського князя Андрія Боголюбського російський художник Васнецов
У березні 1169 року Андрій Боголюбський зібравши велике військо, посилає сина Мстислава в похід на Київ. Руський літопис пише: «І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли… І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота…»
На думку російського історика Лева Гумільова розорення Києва за наказом Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини Київ був «настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок». До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з іноземними містами, на князівські міжусобиці практика розорення ніколи не поширювалася.
Новгород здавна визнавав залежність від Києва і за традицією новгородці періодично звертались до Київського князя з проханням надіслати князя на новгородський стіл на княжіння. У 1168 році, за рік перед зруйнуванням Києва, на прохання новгородців, Великий Київський князь Мстислав Ізяславович посилає старшого сина 17 річного Романа на Новгородський стіл: «и ради биша новгородьци своему хотению».
Великий Київський князь Мстислав Ізяславович
Історик Н. М. Карамзін відзначив: «Падіння Києва віщувало загибель і новогородской незалежності». На наступний 1170 рік в лютому місяці численна армія, яка зазнала успіх походу на Київ, рушила взимку на північний захід на Новгород: «йшло той же військо; той же Мстислав вів оне». Лаврентівський літопис пише: «Той же зимы кнѧзь Андрѣи посла сына своего Мстислава съ всею дружиною на Великъий Новъгородъ и Романъ Смолиньскъий кнѧзь с братом Мьстиславом и Рязаньскийи кнѧзь сына посла и Муромьскъıи сын҃а же 17 посла. И пришедше в землю ихъ много зла створиша, села все взяша и пожгоша и люди по селомъ исекоша, женъы и дети именье и скотъ поимаша, придоша же к городу. Новгородци же затворишасѧ в городѣ съ кнѧземъ Романомъ и бьхуться крѣпко с города».
Роман терміново організовує оборону міста: «спорудили острог навколо всього Новгорода і самі сховалися за острогом». Нападники безперервно нападають та засипають місто і оборонців стрілами «спустиша стрели, яко дождь умножен». Містяни, відбиваючи постійні напади, вдало витримують перші три дні облоги. На четвертий день, вибравши момент послаблення внаслідок «мора великого» в таборі нападників, Роман здійснює раптову контратаку і розбиває чисельне суздальське військо.
Битва новгородців з суздальцями, Ікона середини XV століття
У Новгородському Першому літопису старшого ізводу зазначено: «и бишася всь день и къ вечеру побЂди я князь Романъ съ новгородьци, силою крестьною и святою Богородицею и молитвами благовЂрнаго владыкы Илие, мЂсяця феураря въ 25, на святого епископа Тарасия,…» Роман разом з дружиною переслідує розбитого і утікаючого ворога.
Битву під Новгородом літопис змальовує як абсолютний розгром суздальців – Роман одних посік, інших захопив, ще інші втекли. Це підкреслює і Н.М Карамзин: «Новогородці бачили в Андрєєвих воїнах не тільки своїх лиходіїв, але і святотатців богопротивних… Переможці, вбивши безліч ворогів, взяли стільки полонених, що за гривню віддавали десять суздальців – більш в знак презирства, ніж від потреби в грошах. Мстислав був покараний за свою лютість: воїни його, втікаючи на зворотному шляху, не знаходили хліба в місцях, спустошених ними, вмирали з голоду, від хвороб. Літописець з жахом пише, що вони тоді, у Великий піст, їли м’ясо коней своїх».(История государства Российского. М.: Эксмо, 2006. С.189-190)
Великий князь Роман Мстиславович
За слушним зауваженням М. Костомарова: головним чинником перемоги в цьому бою був вищий військовий талант полководця новгородського війська, аніж його супротивників. Завдяки вмілому військовому керівництву Романа Мстиславовича, незважаючи на значну перевагу військових сил противника, цей кровопролитний бій закінчився перемогою. Але спустошення і руйнації заподіяні Андрєєвою раттю, мали тяжкі наслідки і для Новгорода – почався сильний голод.
Андрій суздальский захоплює місто Торжок, перекриває підвоз хліба та вимагає усунути князя Романа і прийняти його ставленика. Роман, дізнається про смерть батька та, порадившись з дружиною, залишає Новгород і вокняжується у Володимирі-Волинському.
Карта Галицько-Волинської держави за часів Романа Мстиславовича (1199 рік)
Мабуть не один із давньоукраїнських князів не отримав стільки перемог як Роман Мстиславович, який усе життя провів у війнах з зажерливими сусідами в обороні Руських (українських) земель: «Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур» (ГВЛ).
Успіхам Романа сприяли реформи війська за західноєвропейським зразком: він замінив кольчуги на вдосконалений панцер з залізними нагрудниками, воїни були в шоломах латинських, звичайну кінноту перетворив на важкоозброєну лицарську. «Воїн був хоробрий та вмілий на військові виправи; найпаче це він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив». (В. Татіщев)
Проект пам’ятника Великому князю Роману Мстиславовичу
Автор «Слова о полку Ігоревім» з захопленням писав: «Високо плаваєш ти, Романе, в подвигах ратних, як той сокіл на вітрі ширяючий, птицю долаючи відвагою». М.С. Грушевський ставить Романа на рівні Володимира Великого і Мономаха: «Роман полишив по собі глибокій слід в народній пам’яті і сильно відбив ся в народній фантазії: його з сього погляду треба поставити на рівні з Володимиром Великим і Мономахом, з тим тільки що індивідуальність Романа в народній і книжній традиції зазначила ся далеко найвизначнійше ніж тих двох героїв». Створена Романом Мстиславовичем Держава, стала Руським Королівством – прообразом майбутньої України.
Автор проекту пам’ятника Великому князю Роману Мстиславовичу Василь Лев
Громадськість Львова, Львівський обласний осередок “Товариство українських офіцерів” – ТУО, Інститут Східної Європи, на утвердження нашого історичного минулого, пропонують встановити у місті Львові на площі Соборній пам’ятник «Самодержцю всієї Руси» Великому князеві Роману Мстиславовичу — творцеві першої Української держави від Карпат до Дніпра, як символ єдності і нероздільності історії Руси – України та її земель, ланцюг історичної пам’яті нації та тяглості державотворення в Україні!
Відроджуючи історичну пам’ять, осмислюючи минуле – ми віримо у світле майбутнє. Загальноукраїнські Збори НТШ одностайно проголосували за встановлення у Львові пам’ятника Роману Мстиславовичу! Студент Львівської Національної Академії Мистецтв В. Лев розробив і запропонував кінну скульптуру для «Самодержця всієї Руси», архітектор А. Міщеко, зробив прив’язку кінної скульптури до площі Соборної, Департамент фінансів ЛОДА погодився передбачити кошти на пам’ятник, але чиновники ЛМР на чолі з А. Садовим не приймають ніякого рішення.
Виставка до 850 річчя бою під Новгородом біля Львівської Ратуші
Єдине, що вдалося: до 850 річчя бою під Новгородом – вирвати стенд про цю подію біля Ратуші. Тільки той народ може бути Великим, який вшановує своїх Героїв – Громадяни України мусять знати свою історію не виключно з розповідей, газет та книжок, а на власні очі бачити своє славне і героїчне минуле. «Народ, який забув своє минуле, вмирає».(Шарль де Костер).
З Криштофом Потачалою[1], автором книжки «Залишилися тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання і повернення», розмовляє Анета Гєронь, головний редактор польського порталу громадської думки «Biznes i Styl». Переклад з польської мови Ігоря Скленара за першоджерелом від 28 грудня 2019 року Jak Polska Ludowa ukarała tych, którzy pisali cyrylicą i klęczeli przed ikonami.
Коментар до інтерв’ю перекладача, який подав ідею такої публікації українською мовою: цінність цього інтерв’ю для читачів сайту «Фотографії старого Львова» полягає в тому, що Криштоф Потачала, хоч є поляком за паспортом, все ж як професійний журналіст досліджує тему виселення своїх предків з гірської території РП – Бещади. Він намагається віднайти правду про ті нелегкі часи для обох народів, коли доводилося робити конкретний вибір.
Частина переселенців акції «Вісла» та їх нащадки проживають також як у Львові, так і в області, і в їх серцях до сьогодні живими є болісні спогади.
Анета Гєронь (зліва) і Кшиштоф Потачала в селі Криве, якого вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка
– Вже кілька років видаєш наступні книжки, пов’язані з Бєщадами, але Твоя остання книга репортажів є найбільш болісною розповіддю про цю місцевість. Повертаєшся до загальновідомої теми акції «Вісла» в 1947 році.
Очевидно, про тодішню акцію видано багато наукових книжок, деякі з них необов’язково були усвідомлені на загальному рівні. Ця тема є довго опанована міфами і напівправдою. Хотів описати тодішні події на підставі людських доль, однаково як польських, так і українських. Дійшов до наявних документів, а герої цієї книжки, поляки і українці, розповідають, як виглядало їхнє життя, який вибір їм доводилося робити. Цією темою є насичений з дитинства, і не маю сумніву, що жодна із сторін-антагоністів не мала чистих рук. Акція «Вісла» –– це загалом незакінчений розділ польської історії. Він є вельми дражливий і невигідний.
– Бєщади для Тебе є близькими з багатьох оглядів?
Так, я народився в Устриках Долішніх. З Балигороду походить мама та її родина, а там спогади про акцію «Вісла» ще є тривалий час живими. Вже кілька десятиліть цією історією живуть не тільки українські, але й польські родини. До цієї теми довго готувався, шукав спогади, читав документи, але триваий час ще зарано було про це писати. Багато людей, свідків цих подій, не хотіли зі мною говорити, щоб не відкрити заледве загоєних ран. Були й також ті, які погоджувалися на інтерв’ю, але в останню хвилину відмовлялися від нього. В одному випадку три рази домовлявся зі старожителькою Тшцяна, яка пережила виселення. Остаточно відмовила, бо боялася, що її серце не витримає страхітливого згадування минулого. В книжці вміщено кілька десятків розповідей поляків та українців, серед них є здебільшого ті, які повернулися в Бещади чи Низькі́ Бескиди.
– І світ, який Тобі вдалося відкрити на основі спогадів…
Це не чорно-білий світ і жодна історія не є очевидною, так само, як не можна цю книжку поділити на розповідь про добрих поляків і брутальних українців, але радше покривджених українців і безжальних поляків. В тодішніх обставинах всюди причаїлася смерть. За невідповідне слово або поведінку загрожувала смерть, однак не бракувало людей, які зважувалися на відвагу і обороняли, чи то польських, чи то українських сусідів. Не існує справедливого підходу для безміру зла, яке бандерівці вчинили в Балигороді, Мучному чи в Устриках Горішніх, але також не має пояснення щодо звірств армії ПНР в Терці чи Завадці Мороховській, де було замордовано беззбройних цивільних громадян-українців. Для мешканців Бещадів, звичайних селян, це були абсолютно незрозумілі ситуації, тому що українці протягом років жили поруч з поляками у відносній згоді. Це не означає, що не було конфліктів, взаємної злості, заздрості. Як згадує один із моїх співрозмовників Іван Волянський: «З трьохсот осель в Завадці в п’ятидесяти жили римо-католики. Разом з українцями видобували нафту, працювали на лісопильнях, а єдиною різницею було те, що в неділю йшли до костела в Ропенці.»
– Чи в Бещадах довго пам’ятають про переселення, які мали місце тут з 1944 року, коли розпочали вивезення українського люду на Схід, а потім про саму акцію «Вісла» ( тривала з 28 квітня до 31 липня 1947 року), в рамках якої було вигнано майже 140 тис. мешканців південно-східної Польщі?
Тема є постійно присутньою серед української меншини, яка живе на цих землях, але також й серед тих українців, які після виселення ніколи вже не повернулися в ці гори.
– Якою великою є ця група людей?
Невеликий процент тутешнього наслення, яке зосереджене, зокрема, в околицях Устрик Долішніх, Хмеля, Затварниці – з одного боку, та Жепедзі, Команчі, Мокрого – з іншого, вже на пограниччі Бещадів і Низьких Бескидів
– Чи жаль й далі живе у душах людей?
Він є відчутний з нагоди різних урочистостей, свят, круглих роковин. Тема повертається в родинних розмовах і спогадах. Іноді це є часто більший жаль у стосунку до простих поляків, ніж до самої ПНР, яка в політичному й воєнному плані була відповідальна за вивезення. То був також привід, для якого хотів би повернутися до теми акції «Вісла», розвіяти чисельні маніпуляції.
– Згадані українські родини – це ті самі україінці, які після 1956 року, коли вже була така можливість, відважилися повернутися на свої давні землі?
Так. В 1947 році жодна українська родина не мала шансу, щоб сховатися і перечекати виселення. Коли через 10 років опісля з’явилася така можливість, аби повернутися в Бещади, в Низькі Бескиди чи на Погуже Перемишльське, зголосилося небагато (українців – прим. пер.). В серці хотіли, але розум підказував – «ні».
– Чому так? Не було вже й до чого повертатися?
Коли після закінчення акції «Вісла» південно-східні кордони суттєво спустошилися, вже в наступному році появилися люди, які хотіли повернутися до старих осель. Польська армія, цивільна міліція та спецслужби цілком були свідомі того, що такі спроби будуть зроблені, отож, опрацьовано план абсолютного відрізання українців від Бещадів і прилеглих територій. Оглядали вокзали, автостанції, слідкували за кожною людиною, яка з’являлася в горах. Підозрюваних швидко виловлювали і поміщали в «головному таборі праці» в Явожно. Українці, яких звинуватили у співпраці з УПА, зазнали там тортур і знущань. Багато людей засуджено без виданих через суди вироків, на основі того, що, як українець і ще має життєві сили, то означає, що, напевно, є чимось «заплямований».
Подорожі на малу батьківщину ускладнювалися тим, що мешканців Бещадів було вивезено на «наново отримані землі» (Ziemie Odzyskane) з одночасною забороною виїзду з нового місця проживання. Після 1956 року, на хвилі відлиги за Гомулки (комуністичний керівник ПНР – прим.пер.) і бажання налогодити стосунки з національною меншиною українців, польський уряд дозволив тим, яких виселили, на повернення. Теоретично могли повертатися, але не могли до свого села.
В Бещадах українців ще довго розглядали як «підозрілий елемент», відмовляючи у прописці. Неохоче дивилися в їх бік чи навіть із ворожістю, побоюючись, що будуть відкопувати приховану зброю, створювати групи і завдавати шкоди. Українець для багатьох поляків означав «бандерівець». Таке ставлення було кривдою.
– Не завжди було також до чого повертатися…
Частину бещадських сіл було зрівняно із землею в 1946 році, а населення вигнали на Схід. Видавалося також, що автохтонів вивезено, але не знищено забудови. Іноді підпалювали житлові будинки і господарські прибудівлі, однак церкви не рухали. В 1947 році в Затварниці виселено людей і підпалено село, подібне сталося в Кривому і Творильному, але знищено тільки частину будинків. З часом все руйнувалося, а нові мешканці-поляки забирали у виселених сіл матеріал на власні потреби. З них будували стодоли, корівники, курники. Таким чином передвоєнні, густо заселені і забудовані села зникали з пейзажу Бещадів.
Руїни церкви в Криве, якої вже не існує. Cвітлина Тадеуша Позняка
– Українці боялися також нового порядку, який настав у Бещадах після IIСвітової війни?
Важко їм було усвідомити, що це вони тепер стали меншістю. Тим більше, що перед 1939 роком русини становили в селах Бещадів нерідко 80, а навіть 90 відсотків населення. Їм важко було прийняти той факт, що за третім разом будуть починати своє життя наново, неохоче були визнані частиною тих поляків, які, мабуть, хотіли помсти за жертви УПА. Бещади – то не була Волинь, тут не дійшла справа до масової різні, проте загинуло багато невинних людей.
– Ти провів десятки розмов, дослідив сотні документів. Чи на основі тих матеріалів знаєш відповідь на запитання: чому в 1947 році уряд комуністичної Польщі застосував колективну відповідальність по відношенню до 140 тис. польських громадян, які були за національністю українцями, яких без різниці визнано за бандитів, а далі вивезено?
Тодішня влада визнала, що тільки виселення всіх українців гарантує спокій на південно-східних кордонах РП. Комуністична влада ототожнила УПА з місцевим русинським людом, а це розглядали як базу для харчування і основу для маршруту бандерівців. Частково так й було. У селах існували цивільні структури самооборони, велика група населення була заангажована для допомоги УПА, проте не всі, а тим більше добровільно не всі, а тим більше не всі добровільно. А що з дітьми, людьми похилого віку? В чому була їх вина?
– Факти не мали значення?
Немалий відсоток українського люду фактично і свідомо підтримував УПА, але одночасно багато намагалися уникнути контактів з українським підпіллям. Частина суспільства була абсолютно протилежна до УПА, хоча небагато говорили про це відверто з огляду на наслідки, які їм загрожували. Лемки з Низьких Бескидів ніколи масово не підтримували бандерівців і уникали вкладки «на ліс». Незважаючи на обставини, для багатьох діяльність УПА була пов’язана із постійним страхом, непевністю і різного роду обтяженнями – то були бідні землі, а під загрозою смерті треба було діставати упівцям харчі, ліки, одяг: на додаток мало хто з тих людей вірив у незалежну Україну. Колективна відповідальність, яку в 1947 році щодо своїх громадян-українців за національністю, застосувала ПНР, мала переконати всіх, що рівно ж як УПА, так і цивільні, відповідають за смерть і згарища на тих землях. Розпорошення українців на «наново отриманих землях» мало призвести до знищення їхніх коренів. На постнімецьких територіях не було церков і не можна було там їх будувати. Українською могли говорити тільки вдома, а всі ці дії мали призвести до їх культурної асиміляції з поляками.
– Коли в 1944 році почалися виселення до СРСР, русини опиралися, пробували втікати, та попри це все, півмільйона людей були змушені виїхати на Схід. Наступні роки показали, що там їм було приготовано велику геєнну, ніж тим, які були переселені в 1947 році на «наново отримані землі» в Польщі.
Багато мешканців сіл Бещаду переховувалися у лісах, маючи надію, що їм вдасться перечекати, тоді і зможуть жити на своїй землі. В тому всьому хаосі частина родин розділилася (не всім перед вивезенням вдалося сховатися) і вони ніколи вже не поєдналися. Чув історії, коли жінка з дочкою знаходилися на східній стороні, а чоловік з сином та іншою дочкою залишилися в Польщі. Коли один єдиний раз вони зустрілися після багатьох літ розлуки, вони вже були чужими для себе людьми, вже не могли про щось спілкуватися один з одним. На душі осіли гіркота і жаль. Таких подвійних драм було більше.
– Часто і охоче вживаємо слово «українці», натомість вони часто називали себе «русини»…
Ще в 20-х роках минулого століття всіх називали русинами, а й вони самі найчастіше за таких себе вважали. Проте існувало розрізнення між бойками і лемками. У Високих Бещадах, в околицях Устриків Горішніх, Мучного, Тарнави, Волосатого, Берегів Гірних мешкали бойки. Вентліна, Смерек і околиці – тут вже було змішання бойків і лемків.
Околиці Команчі – Лемківщина. Бойки – це був типовий люд пастухів, бідних матеріально, і з цивілізаційного огляду вони від лемків були гіршими. Слово «українці», очевидно, вживали, але воно частіше звичайно стало вживатися після 1939 року, коли під час II світової війни визрів, а потім розвинувся український націоналізм
З часом насильство і ворожість між поляками й українцями вийшла з під контролю, але треба виразно наголосити, що то не поляки розв’язали цей конфлікт. Принаймі не у воєнному аспекті, але також варто зазначити, що ми, поляки, не завжди мали рацію у стосунку до сусідів-русинів. Століттями ми вважали себе кращими, багатшими, мудрішими. Займали кращі місця роботи, навіть в тих же нафтових копальнях. Колись це все мало призвести до фатальних наслідків. Те, що українці надто часто вживали вислів «польські пани», не взялося нізвідки, хоча зрозуміло, що ніщо не дає права до того, щоб братися за зброю і вбивати. Пролито море людської крові, назавжди розбито і розділено сотні родин. Спалено будинки, господарки, святині, знищено ціле дотеперішнє життя, доробок багатьох поколінь.
– В книжці Ти написав: «Так ПНР покарала тих, які писали кирилицею і клякали перед іконами…»
За умови, що вміли писати, тому що до війни на цій території неграмотність була високою. Проте очевидно, що ті, які були грамотними, писали кирилицею і клячали перед іконами, адже більшість була греко-католиками. Римо-католицькі храми були тільки в Бялигороді, Леско, Цісно, а у всіх решти місцевостях – церкви.
– Тут, подорожуючи Буковим Бердом, однієї з найгарніших полонин в Бещадах, мало хто знає, що в 1945 році УПА вишколювала своїх вояків. Їх навчали користуватися зброєю, між іншим, вояки розбитої під Бродами 14-ї воєнної дивізії «СС Галичина».
Тут була в тому часі віддалена від світу місцевість, яка підійшла для УПА. Система бункерів і куренів якраз для неї стала придатною, подібно як в районі Сухих Рік, де існувала підофіцерська школа УПА.
– Тим важче повірити, що ПНР, замість знищити українське підпілля з допомогою регулярної армії, на війну з бандерівцями відправила погано озброєні групи з відділень міліції і ОРМО (добровольці цивільної міліції ПНР – прим.пер.)…
Важливішою виявилася боротьба з польським підпіллям за незалежність від комунізму. Це підпілля було набагато небезпечніше для комуністичного уряду, ніж якісь українці в Бещадах. Регулярна армія впоралася би з відділами УПА набагато швидше і вміліше, попри те, що це були добре вишколені сотні, які чудово знали територію. Лише смерть генерала Кароля Свєрчевського під Яблоньками розлютила владу і прискорила розправу з УПА та акцію «Вісла». Операцію з виселення вже раніше було заплановано, тому, напевно, вона не розпочата через загибель генерала Свєрчевського.
– Одним зі свідків історії, з яким Ти зустрівся, є Йозеф Копчинський, 1922 р.н. Кілька років він відстежував як міліціонер бандерівців у Бещадах, після війни був довголітнім лісничим. І це він ствердив, що акція «Вісла» була помилкою. Бещади вже ніколи не повернулися до такого стану залюднення і господарювання, як перед IIсвітовою війною. Пограбовано також ці території з точки зору історії та ідентичності.
Напевно, можна було би цю проблему розв’язати інакше: винних покарати, решті дозволити господарювати і жити. Це слова колишнього міліціонера Копчинського, але подібну думку поділяє більше людей. Величезну частину Бещад було перетворено в купу сміття. Перестали існувати млини, лісопильні, школи, церкви, а доглянуті поля і пасовиська, раніше заповнені вівцями, конями, волами, залишилися тільки на передвоєнних фотографіях. Ми втратили безповоротно багатолітню спадщину цих земель.
– З плином часу виникло припущення, що достатньо вигнати українців, щоб поляки самі захотіли тут оселитися?
Такі були плани, але поляки не спішили заселятися на цих землях. Неприязне середовище, земля, важка для обробітку, – все це не заохочувало до масового поселення. На початку приїжджало досить багато сміливців, тому що можна було отримати направду багато землі, але після першої зими втікали звідси. Очевидно, не всі так робили.
В 50-х роках минулого століття вдалося тут оселити цілком велику групу людей з краківських і новосондських сторін. До 70-х років XX ст. в польській центральній пресі з’явилися оголошення, які заохочували до поселення в Бещадах. Це привабило нових лісників, будівничих, дорожників. Для багатьох молодих людей життя в Бещадах стало пригодою життя, на важких землях, але незвичайних своїми краєвидами і природою.
В часи ПНР Бещади давали заміну свободі, а повоєнні осілі тут люди мали в собі запал, ентузіазм і повагу до історії тих земель. Хоча бувало, що чинили страшні помилки, розбираючи, наприклад, придорожні каплички, руїни церков або рівняючи із землею фрагмент старого цвинтара. Наприклад, таке сталося в Бережках.
– Зі старих Бещадів залишилися тільки дикі сади та руїни греко-католицьких святинь…
Церкви встояли у місцевостях, які в 1944 році забрав СРСР, або в околицях Устриків, Лютовиська, Чорної і Кросцєнки. Комуністи їх не рухали, бо використали потім їх під магазини. Церкви, які були на землях, де тривала операція «Вісла», в більшості були спалені, підірвані вибухом або розібрані після II світової війни. Матеріал з них використовували у власних господарках. Вціліла мурована церква в Бялигороді. В Кривому залишилися тільки руїни храму і дзвіниця. В Творильному – підмурівка церкви і дзвіниця, в Терці тільки дзвіниця…
Криштоф Потачала. Фото зроблене перед руїнами церкви в селі Криве. Cвітлина Тадеуша Позняка
– Людей виселили, а церкви з часом замінили на католицькі костели…
Це є контроверсійні події, але якщо би не підтримка Католицької Церкви, то може би не збереглися, як, наприклад, пречудова церква в Смольніку, яка внесена у список світової спадщини ЮНЕСКО.
– Кожна сторінка в твоїй книжці є такою дуже болісною, ніби це все сталося вчора. Коли дивишся на пусті, зарослі зіллям села, неможливо забути, яку страшну кривду завдано цій землі та її мешканцям…
Всі описані в книжці історії мого авторства мають спільний знаменник – відрубання тих людей від джерел, від коренів. Спроба позбавити їх ідентичності, перекладання вини на всіх українців, незважаючи на вік, стать, чи на реальну вину. Їх вивозили вагонами як худобу, забрали у них почуття гідності. Тому й операція «Вісла» тривала з переказуваної пам’яті з покоління в покоління. Це спільна пам’ять українців і поляків, яка характеризується непрощенням, претензіями і небажанням вибачити вину. Проте надія на примирення не згасає.
[1]Довідка про співрозмовника: Журналіст і репортер, пов’язаний з Устриками Долішніми, де й народився. Історія і культура Бещадів стала основною темою його творчості. Автор тритомної серії збірок репортажів під назвою «Bieszczady w PRL-u» («Бещади в період ПНР», також «KSU – rejestracja buntu» («КСУ – реєстрація бунту»), «To nie jest miejsce do życia. Stalinowskie wysiedlenia znad Bugu i z Bieszczadów» («Це не місце для життя. Сталінське виселення з над Бугу і Бещадів»). Своєю останньою книжкою „Zostały tylko kamienie. Akcja „Wisła”: wygnanie i powroty” («Залишилися тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання і повернення») в черговий раз доводить, що як мало хто зуміє відчитати болісні нотатки історії в хроніці цих земель.
Після успіху синглів «Ти танцюєш одна» та «Моя на все життя» на радіостанціях України – прем’єра нової пісні від Tabakov «Все для нас». Це історія про прості життєві істини – про вміння та потребу цінувати кожну хвилину, проведену із коханими і дорогими нам людьми.
«Давай зупинимо час…» – як часто ми думаємо про це тоді, коли нам добре, коли відчуваємо себе щасливими. Під нову пісню Tabakov «Все для нас» хочеться помріяти, заплющити очі – і подумки повернутися у ті радісні хвилини, у які здається, шо весь світ – лише для двох.
Tabakov
– Ця пісня нагадує нам про дуже прості речі – цінуймо тих, хто поруч, кого відчуваємо, з ким можемо бути собою, – каже Tabakov. – Тих, завдяки кому у нас виростають крила – і ми летимо! Зараз, коли через карантин у нас з’явився час замислитися, думаю, всі зрозуміють одне: для щастя, для гармонії багато не треба.
«Все для нас» – це вже третій сингл із майбутнього альбому Tabakov, реліз якого заплановано цього року. Ця збірка буде результатом спільної роботи співака із саунд-продюсером Андрієм Бакуном. Творчий тандем вирішив поекспериментувати із музичними стилями – і показати Україні нового Табакова.
Одночасно із радіопрем’єрою на YouTube-каналі Tabakov відбулася прем’єра Lyric Video на «Все для нас».
Комплекс для відпочиваючих в Моршині, 1936 р. Фото: Софія Хоментовська
Моршин – є одним із найвідоміших курортів Львівщини. В мережі Інтернет, архівах та приватних колекціях знаходиться багато листівок та фото, які розповідають про минуле курорту та його відпочивальників.
Сьогодні нам пощастило відшукати професійні фото, які були зроблені в Моршині на Львівщині понад 80 років тому. Проте курорт виглядає дуже стильно, доглянуто й не поступається своїм конкурентам того часу, які знаходились в сусідніх європейських державах.
Моршин. Будинок відпочинку, 1936 р. Фото: Софія ХоментовськаСанаторій в Моршині, 1936 р. Фото: Софія ХоментовськаЗона відпочинку в Моршині, 1936 р. Фото: Софія Хоментовська
З історії курорту знаємо, що в 1930 роках в Моршині були збудовані водолікарня, грязелікарня, інгаляторій та бювет мінеральних вод — «грибок», котрий став символом міста. Його також можна побачити на сьогоднішніх світлинах.
В 1935 році, за проектом Мар’яна Нікодемовича, Товариством галицьких лікарів почалось будівництво «Курортного дому» — нині санаторій «Мармуровий палац».
Відпочиваючі в Моршині, 1936 р. Фото: Софія ХоментовськаДжерело мінеральних вод в Моршині, 1936 р. Фото: Софія ХоментовськаКостел в Моршині, 1936 р. Фото: Софія Хоментовська
У 1934–1939 рр. Моршин став центром Моршинської сільської ґміни Стрийського повіту Станіславського вооєводства Польської республіки.
Автором світлин, які наші читачі можуть побачити є мешканка Аргентини Софія Хоментовська, яка народилась поблизу м. Пінськ (сучасна Білорусь).
Сьогодні, 30 березня 2020 року, минає 140 років від дня народження Ярослава Дмитровича Ярославенка – українського композитора, диригента, автора музики пластових гімнів, видавця музичних творів, громадського діяча.
Ярослав Дмитрович Ярославенко (справжнє прізвище Вінцковський) народився 30 березня 1880 року в Дрогобичі у родині професора Львівської гімназії, Дмитра Вінцковського. Навчався у гімназії, яку закінчив у 1898 році. З дев’ятирічного віку Ярослав навчався гри на фортепіано, але через два роки через відсутність коштів у батьків змушений був покинути ці заняття. З 1892 року брав уроки у професора музики Мар’яна Піґня, де вивчав гру на фортепіано, техніку хорового та вокального співу.
У 1892 році поступив на інженерний відділ Львівської політехніки (фах інженер шляхів), який завершив у 1904 р. Одночасно навчався у Львівській консерваторії, де брав активну участь у громадському житті. Після закінчення навчання працював інженером – будівельником на залізниці і був власником технічного бюро ‘‘ Будівельні матеріали ’’.
Ярослав Ярославенко в однострої ‘‘Сокола’’, 1914 р.
У 1898 р. вступає до спортивного товариства ‘‘Сокіл’’, входить до складу старшини товариства. В цей період став членом ‘‘Русько – українського драматичного товариства ім. І.Котляревського’’. Розпочинає свою діяльність як композитор. Коли Ярослав Ярославенко керував хором товариства ‘‘Сокіл’’, то відгукнувся на пропозицію ради товариства написати ‘‘Сокільський марш’’. На святі товариства 6 квітня 1902 року вперше був виконаний ‘‘Марш соколів’’, а хор заспівав ‘‘Гімн сокільський’’, музику до слів якого написав Ярославенко, який тоді ще підписувався власним прізвищем Вінцковський. Ще у 1897 році Ярослав написав музику до татового вірша ‘‘Рідна мова’’. Впродовж 1901 – 1905 років Вінцковський вдосконалював музичну освіту в директора польського музичного товариства ‘‘Ехо’’ Яна Ґалля.
В різні періоди життя Ярославенко керував крім хору товариства ‘‘Сокіл’’, хором товариства ‘‘Основа’’, українськими хорами ‘‘Боян’’ і ‘‘Зоря’’, а також польськими – ‘‘Ехо’’ та ‘‘Лютня’’.
Ноти Гімну Пласту, запис зі співаника ‘‘В дорогу ’’, 1948 р.
У 1905 р. Ярослав Ярославенко першим розробив оркестрову та фортепіанну транскрипції і власне хорове трактування гімну України ‘‘Ще не вмерла Україна’’. Цього ж року Ярослав Вінцковський разом з Анатолем Вахнянином та Філаретом Колессою створив українське музичне видавництво ‘‘Українська накладня’’ під назвою ‘‘Торбан’’. На той час це було єдине музичне видавництво Західної України. Воно проіснувало до 1944 року, а його накладом вийшло майже 330 різних нотодруків.
Впродовж 1914 – 1918 років перебував на службі царської влади в Галичині, а згодом продовжував службу при Центральній Раді. 1 серпня 1918 року взяв шлюб із старшою від нього на 10 років вдовою Євгенією Антоневич. У Євгенії від першого шлюбу було троє синів, спільних дітей з Ярославом у них не було.
Ярослав Ярославенко (Вінцковський)
З 1927 року Ярослав Вінцковський працював урядником на залізниці, а також керував духовим оркестром львівських трамвайників (1927 р.), у 1933 – 34 роках – редактор газети ‘‘Музичні вісті’’. У 1935 році був заарештований польською владою та засуджений до двох тижнів арешту за видання українських революційних пісень.
Впродовж 1945 – 48 рр., Ярославенко – завідувач музичним кабінетом Львівської бібліотеки АН УРСР, а в 1948 – 51 рр. працював вчителем хорового співу у львівській школі для сліпих дітей. Помер Ярослав Вінцковський 26 червня 1958 року на лавці на вулиці Академічній (тепер – проспект Т.Шевченка) у Львові. Похований біля дружини Євгенії на Личаківському кладовищі.
Обробка народних пісень. Я. Ярославенко.
Мистецький доробок Ярослава Ярославенка охоплює майже всі музичні жанри : хоровий, камерно – вокальний, інструментальний. Його авторству належать багаточисельні вокальні та хорові композиції, обробки народних пісень та інструментальних творів. У його музично – сценічній спадщині три опери, оперети, музичний фарс, музика до драматичної вистави ( С.Черкасенка ‘‘Лісові чари’’) та до повісті ( М.Гоголя ‘‘Вій’’), музично – балетна сценка ‘‘Ой, видно село’’ для мішаного хору, соло сопрано і фортепіано (створена з використанням мотивів відомих стрілецьких пісень Б.Лепкого, Р. Купчинського).
Вулицю на якій довший час мешкав композитор названо на його честь, а дім у якому він проживав (№30) у 1982 році було внесено до реєстру пам’яток історії та культури. У 2008 році будинок Ярославенка був знищений новим власником. Завдяки увазі громадськості суд виніс рішення про відновлення цієї пам’ятки власником.
Ярослав Дмитрович Ярославенко (Вінцковський) (1880-1958) [Електронний ресурс] : персон. бібліогр. пам’ятка до 135-річчя від дня народж. / Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, Бібліотека ; уклад. Л.Дейнека. – Луцьк, 2015. – (Творчі портрети українських композиторів ; вип. 9). http://194.44.187.2/eljourn/1/jaroslavenko.pdf
Цю унікальну історію розповів заслужений артист України, артист Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Роман Біль. Сподіваємось, вона буде цікавою великому колу читачів і матиме продовження.
“З роками все частіше виринають в пам’яті враження юнацьких, а особливо дитячих літ. З якоюсь ностальгічною ноткою згадуються нечасті родинні свята, коли за столом збиралися старші родичі і неквапно розмовляли про своє минуле, а ми, дітлахи, полишивши свої забави, вмощувалися десь неподалік і слухали. Слухали мовчки, бо нічого не могли додати то тих розмов, а головне – тому що зачаровано поринали в атмосферу тих розповідей і боялися порушити створені ними в нашій уяві картини і образи.
Роман Біль
Працюючи над матеріалами для вшанування Вільгельма фон Габсбурга (125 років від дня народження), нащадка королівської династії Габсбургів, який увійшов до історії визвольних змагань українського народу як Василь Вишиваний – політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, – я натрапив на згадку про те, що у віці 17 років Вільгельм, не повідомивши родину, таємно, в народній ноші, подався в мандрівку Галичиною з бажанням особисто познайомитися з побутом і звичаями галицького люду. Якийсь час гостював у домі Шекериків в Головах на Гуцульщині, а далі в товаристві трохи старшого за себе Петра Шекерика-Дониківа (який на той час уже відбув дворічну службу в 24-му полку піхоти в Коломиї, одружився і замешкав у Жаб’ї) вирушив у подорож Гуцульщиною. Петро був незамінним супутником, бо добре володів німецькою мовою, чудово знав Карпати, місцеві традиції гуцулів і цікавих людей, з якими варто було познайомити Вільгельма.
Жаб’є
Саме ця історія виловила з моєї пам’яті розповідь про цікавий епізод з життя мого прадіда, управителя школи в Жаб’ю-Ільці Теофіля Кисілевського. Його хата стояла на трикутнику, який ще й досі називають Киселівкою – там, де ріка Ільця впадає в Чорний Черемош. Дорога в бік Дземброні, до гори Піп Іван на Чорногорі, вигином пролягала повз обійстя, утворюючи Чортове коліно, тому всі мандрівники в обох напрямках не проминали гостинного господаря, а заходили перепочити, підживитися, побалакати, а то й заночувати. Ось так прадідова оселя разом зі школою перетворилися на туристичний притулок. Люду мандрувало багато, серед них відомі особи, тому Теофіль Кисілевський завів «Пропам’ятну книгу», куди міг вписатися кожен охочий, ділячись своїми враженнями від подорожі і побуту у «дзядзя» Кисілевського.
Теофіль Кисілевський
Було це незадовго до Першої світової. Якось на Чортовому коліні спинилося двоє подорожніх в гуцульській ноші. В одному господар упізнав Перта Шекерика, а другого – високого молодика, що спілкувався німецькою – не знав. Запросив до господи. Довго бесідували і частувалися. Гість цікавився справами шкільництва та освіти гуцулів, життям вчителів; розпитував про туристів-мандрівників і про те, що їх так манить дертися в гори, про їхні враження від спілкування з місцевим народом; про традиції і звичаї… Шекерик більше відмовчувався, поступаючися гостеві, та й допомога в перекладі не була потрібна: господар вільно розмовляв німецькою. На прощання Теофіль Кисілевський запропонував гостеві вписатися до «Пропам’ятної книги» мандрівників, але той… делікатно відмовився, посилаючись на обставини…
Полковник Українських Січових Стрільців Василь Вишиваний. 1920 р. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Які саме обставини – тоді, слухаючи бесіду старших, я й не второпав. Сьогодні ж розумію: Вільгельм подорожував таємно, у простому одязі, як звичайний турист-австріяк.
Мій прадід Теофіль Кисілевський (17.03.1851 – 6.05.1937) – талановитий педагог, патріарх культурно-пізнавального туризму, визначний освітній, культурний та громадський діяч Гуцульщини.
Вільгельм Га́бсбурґ (Василь Вишиваний) – (10.02.1895 – 18.08.1948) — австрійський архикнязь (ерцгерцог) династії Габсбурґів, український військовий діяч, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та армії УНР,” – написав Роман Біль.
Гортаючи глянці міжвоєнного періоду, присвячені кіномистецтву, не можна не натрапити на обкладинки зі світлинами тогочасної красуні Альми Кар. В ті часи вона була справжньою знаменитістю. Проте сучасні волиняни знають про цю особистість вкрай мало, тим паче, що народилась вона на Волині.
Біографія акторки овіяна легендами та містить «білі плями», які ще історикам прийдеться дослідити.
Альма Кар в журналі «Кіно», 1920-ті роки
Перше питання, яке виникає, коли згадують про Альму Кар, це коли вона народилась? Адже існує дві версії, а це 1903 та 1908 рік. Якщо говорити про дату, то це 14 листопада.
Альма Кар в журналі «Кіно», 1934 р
Місцем народження вказана Волинська губернія. Одним із ймовірних населених пунктів, де могли проживати батьки Альми Кар вважається місто Острог, проте ця версія ще вимагає документального підтвердження.
Альма Кар на обкладинці журналу «Кіно», 1936 р.
Альма Кар – це псевдонім, який волинянка собі обрала, бо він на її думку був коротким, лаконічним та пізнаваним. Немає сумніву, що метою Альми Кар був Голлівуд. Яким було справжнє прізвище та ім’я акторки? Тут у різних джерелах подано Лідія Іванова та Лідія Пікард, проте є версія Іванова-Пікард. Нижче подамо версії походження прізвищ.
Альма Кар в журналі «Кіно», 1936 р.
Ким були батьки Альми Кар? Польський дослідник Марек Телер пише, що батьком акторки був волинський православний священик Микола Іванов. Відомо, що матір звали Ольга Павловська, вона була родом із Острога. Вдома Лідію ласкаво називали Ліля. Вона була другою із чотирьох дітей. Імена сестер Марія, Ніна та менший на тринадцять років брат Юрій Владислав.
Альма Кар в журналі «Кіно», 1925 р.
Освіту, тоді ще Лідія Іванова здобувала в стінах острозького монастиря. Вимоги до дівчинки змалку були дуже суворі. Батько виховував її в християнських традиціях.
В 1920-х роках Лідія переїхала із Волинського воєводства до міста Варшави. Там Лідія вийшла заміж за чоловіка на прізвище Пікард. Імені його не відомо… Проте, шлюб не склався, бо Лідія хотіла стати акторкою, а чоловік бачив її домогосподаркою.
Альма Кар в фільмі «Іграшка» (1933)
Дуже багато цікавих фактів про життя Альми Кар зібрала дослідниця Галина Мирослава. В своїй публікації вона розповідає про те, що «Кар’єра Альми почалась зі світлини, яку вона надіслала до польського часопису ,,Кіно” під псевдо „P……t”, додавши до неї короткого листа з запитанням: ,,Чи я фотогенічна?”. Ця світлина була опублікована 25 травня 1930 року, реакція публіки на фото Лідії теж була блискавичною – режисер Міхал Вашинський ((1904 – 1965), родом з Ковеля на Волині, відомий своїм чудовим фільмом ,,Волоцюги” про львівських батярів) запропонував зіграти епізод у своєму фільмі ,,Небезпечні романи”, а через 2 роки Юліуш Ґардан взяв її до своєї комедії ,,10 відсотків для мене”».
В одній із попередніх публікацій «Хроніки Любарта» вже знайомили своїх читачів із постаттю відомого режисера із Ковеля.
Альма Кар була талановитою танцівницею. Відомо, що її вчителькою була знана Ірена Прусіцька.
Альма Кар на знімальному майданчинку (1934)
Цікаво, що своєю кар’єрою в кіно Альма Кар повинна завдячувати одному волинському меценату, а саме Стефану Ґуланіцькому, адже саме він профінансував кілька фільмів, де головну роль зіграла Альма Кар.
Свою акторську майстерність Альма Кар покращувала у відомого режисера російського театру Костянтина Станіславського.
Фото Альми Кар, з якого розпочалась її кар’єра
Досить продуктивними для акторки з Волині були 1930-ті роки. Саме тоді вона знялась в таких кінострічках, як «Іграшка», «Десять відсотків мене», «Таємниця міс Брінкс». Відомо, що дебют в кіно відбувся у 1929 році.
Померла Альма Кар 13 липня 1992 року в місті Кенштин, що знаходиться на території Польщі. Відомо, що Альма Кар була заміжня.
Окремі біографи подають факт, що Альма Кар вийшла вдруге заміж, її чоловіком став Адам Шимонович, чи були діти в подружжя невідомо.
Після великого сольного концерту у рідному Львові, Заліско продовжує тішити прихильників новими піснями.
На цю весну Андрій запланував дві прем’єри, одну з яких «Як без тебе я» ми можемо почути вже, повідомляє пресслужба артиста.
Крім аудіо прем’єри, вже монтується відео до пісні. На кінець квітня ми зможемо побачити новий романтичний кліп. Відео зняв Олександр Кулик, режисер, який вже не вперше успішно співпрацює з Андрієм. Робота «Ніколи не пізно» і «Я не зраджу тобі ніколи» до сих пір набирає темпів і мільйонних переглядів в мережах.
«Як без тебе я», як завжди, в моєму стилі – ритмічна, настроєва і зі змістом! Ми можемо змінювати країну чи місце проживання, ми можемо розлучатись з коханими, але почуття яке було, навіть якщо воно не тривале – залишається в нашій пам’яті надовго. І, можливо, не варто його втрачати? Саме про це я і співаю, все як завжди! Ми свідомо презентуємо її в період карантину, щоб хоча б трошки підняти настрій людям. І, можливо, зараз багатьом не до музики, відтягувати прем’єру не маю наміру, пісня готова і її мають почути. Бережіть себе, рідних, коханих і будьте здорові! Приємного прослуховування!» – підкреслив Заліско.
Візуали, аудіали і кінестетики – це не всі градації людського сприйняття. Нюх притаманний всім, але обрані розрізняють в повітрі сотні нюансів, димку ароматів – шкіри, заліза, зелені, каменю. Старовинний Львів для парфумера – як складна композиція, яка щомиті інша.
Пограйте в аромати: поєднайте львівські пам’ятки з флюїдами Ів Роше. Спробуйте купити парфуми і розкрити аромат в знаковому місці – ви запам’ятаєте його назавжди – об’ємно, чітко, без ретуші та фотофільтрів.
Matin Blanc і Високий замок
Милувалися коли-небудь дахами Львова з Високого замку в серпанку літнього туманного ранку? Повітря пронизане першими променями, шпилі соборів проступають скрізь пелену. Незрозуміло, який надворі вік. Складний букет авторського парфуму «Білий ранок» посилить ефект багаторазово.
Панорама Львова з даху приміщення Апеляційного суду Львівської області, що на площі Соборній,7 (колись готель «Краківський»), фото 2015 року
Свіжість флердоранжу і пряний присмак неролі сплітаються з білим димом міста. Нікуди поспішати – попереду чудовий день на вулицях улюбленого міста, в яких так просто заблукатись, коли спускаєшся вниз.
Quelques Notes d’Amour і Балкон Закоханих
Є на площі Ринок помпезний балкон, з химерними балясинами і строгими левячими головами. Колись на нього вийшла дівчина неймовірної краси, в яку назавжди закохався польський король Владислав. Львів’яни стверджують, що повітря тут насичене нестримної любов’ю.
Балкон закоханих
Саме такою, як в ароматі «Кілька нот любові»: абсолют дамаської троянди розкривається в тонких півтонах сандалу і смолистого кедру. Крапля парфуму, і Львів, і Любов для вас назавжди синоніми.
Cuir de Nuit і Домініканський собор
Дочекайтеся, коли на місто спуститься справжня ніч, і підійдіть до Домініканського собору з боку Ратуші. Відчуйте, як насувається на вас громада споруди, як підсвічені стіни, що бачили стільки перемог та поразок.
Силует Домініканського собору (вигляд із Замкової гори)
Така ж гра світла і тіні огорне вас в ароматі «Нічна шкіра» від Ів Роше. Чуттєвість, солодка гіркота, багатогранність складу огортають, хочеться піднятися, вище барабана купола та навіть шпиля.
Moment de Bonheur і горнятко львівської кави
У Львові абсолютно не хочеться нікуди поспішати. Крихітні столики затишних кав’ярень чекають гостей, на полицях вже розставлені свіжі ласощі, і парує кава. Додайте цим спогадам оглушливе поєднання зеленого яблука і столистної троянди – й ви відчуєте та запам’ятаєте назавжди невловимий «Момент Щастя».
Львівська кава
Аромати хвилюють, обволікають і створюють новий ефект улюбленого міста. Спробуйте відчути його інакше з парфумами.
За світлинами цих фотомайстрів світ дізнався, що десь на планеті є таке місто — Рівне. Маленьке, провінційне, але зі своїм колоритним шармом і місцевими архітектурними родзинками. А ще — про мальовничі краєвиди і пам’ятки старовини нашого краю, і не завжди радісне життя його мешканців. Вочевидь, ті фотомайстри таки вміли розгледіти.
Світові знаменитості, яким колись у давнину довелося побувати в нашому місті, здебільшого описували його як тихе, брудне і занедбане провінційне містечко, в якому й оком кинути нема на що, проте… Чи знають сучасні рівняни, скільки іменитих, знаних не лише в Європі, а й у всьому світі фотомайстрів приїздило до нашого краю, і до Рівного зокрема, щоб зняти тут унікальні й неповторні кадри? Чимало їхніх світлин донині зберігаються в державних і приватних колекціях різних країн, у відомих музеях і архівних збірках. Чимало з цих знімків стали тиражними поштовими листівками. Майстри з фотоапаратами знаходили в наших краях такі місцини і об’єкти, підмічали такі мізансцени з життя і такі людські типи!..
Чимало з цих фотознімків нам уже знайомі, однак інколи ми й не здогадуємося, що зробили їх майстри зі світовими іменами. Долі цих людей були непростими і часто закінчувалися трагічно.
Стефан Плятер-Зиберк
Стефан Плятер-Зиберк
Стефан Плятер-Зиберк у міжвоєнній Польщі був знаним фотохудожником, відомим далеко за межами країни. Походив з аристократичної родини — батько граф Людвик Віктор Плятер-Зиберк, матір — графиня Тереза Марія із Замойських.
Палац Любомирських, яким його побачив фотограф Стефан Плятер-Зиберк, 1927 рік
Стефан Плятер-Зиберк мав у Варшаві престижний фотосалон “Фото-Плят”. Вочевидь, завдяки своєму графському походженню мав багато клієнтів серед аристократичних родин. На їхні замовлення він робив високохудожні світлини пейзажів та архітектурних споруд. Нині ці фото знаходяться в приватних колекціях та музеях по всьому світу. Виготовляв і тематичні фото на замовлення різних видавництв. Виявляється, знаменитий варшавський фотохудожник приїздив на початку 1920-х років і до Рівного, щоб виконати замовлення представниці одного з найвідоміших магнацьких родів Європи графині Кароліни Лянцкоронської. Вона забажала мати в своїй колекції фото архітектурних пам’яток Луцька і Рівного. Стефан Плятер-Зиберк знімав у Рівному палац Любомирських.
Фото палацу Любомирських роботи Стефана Плятер-Зиберка, 1927 рік
Завдяки його світлинам ми можемо нині оцінити усю велич і красу цієї споруди. Згодом родина Лянцкоронських передала колекцію світлин графині Кароліни у власність Польської Академії Наук, де вони знаходяться й нині у фонді Лянцкоронських. Там є і фото рівненської резиденції Любомирських.
Фрагмент палацу Любомирських, фото Стефана Плятер-Зиберка, 1927 рік
Життя знаменитого фотомайстра трагічно обірвалося в 52-річному віці під час Другої світової. Після арешту гестапо в січні 1943-го, його відправили до концтабору Аушвіц-Біркенау, де 9 лютого 1943 року розстріляли.
Йозеф Єжи Карпіньскі
Ім’я цього знаного в усьому світі польського фотомайстра відоме насамперед як фотографа-документаліста. Завдяки його унікальним кадрам, які він робив щодня, сучасники можуть дізнатися, як жила Варшава під час німецької окупації.
Йозеф Єжи Карпіньскі
Саме за знімки збомбардованої столиці 30-річного Йозефа Єжи Карпіньского окупанти запроторили на чотири місяці до варшавської тюрми Павіак. З неволі його викупили родичі, після чого він переховувався, продовжуючи фотодокументувати життя міста в окупації. Йозеф Єжи Карпіньскі був учасником Варшавського повстання 1944 року, під час якого активно фотографував усі події. Там він отримав псевдонім “Єжи”, під яким його знали шанувальники. Власне, він і створив фотохроніку Варшавського повстання, яку можна переглянути в одноіменному музеї.
Йозеф Єжи Карпіньскі
Помер Йозеф Єжи Карпіньскі в жовтні 2011-го у віці 99 років.
У 1939 році влітку побував “Єжи” в Рівному, де, звісно, не проминув нагоди зробити кілька знімків. На сайті Музею Варшавського повстання є кілька світлин з видами Рівного, автором яких зазначено Йозефа Єжи Карпіньского — фрагменти палацу Любомирських з цікавих ракурсів та залізничної станції “Рівне”.
Єжи Карпіньскі на руїнах палацу, 1939 рікНа пероні залізничного вокзалу в Рівному. фото Єжи Карпіньского, 1939 рік
Адам Амброзій Лєнкєвіч
Фотосправа була його улюбленим заняттям упродовж всього життя. Хоча ще мав пристрасть до автомобілів, лижного спорту і гірського туризму. У цих мандрівках незмінно його супроводжувала фотокамера. Найбільший його творчий доробок — видові фотографії Львова. З 1927 року Адам Лєнкєвіч був головою Львівського фотографічного товариства. У 1930 році майстер отримав концесію на проведення курсів фотографії та фільмування у Львові.
Колишня князівська оранжерея. фото Адама Лєнкєвіча
Він також активно співпрацював з видавництвами, які випускали листівки, зокрема і з польським товариством залізничних книгарень “Рух” та видавництвом “Полонія” з Кракова. Його фото часто прикрашали путівники для туристів. У одному з таких розміщено кілька світлин Адама Лєнкєвіча, зроблених у Рівному. Це фото будівлі Окружного суду (колишній палацик князів Любомирських) на “Гірці” та будівля колишньої оранжереї великої рівненської резиденції Любомирських, яка на час зйомок разом із колишньою гімназією належала до комплексу споруд кураторіуму шкільного округу.
Окружний суд на “Гірці”, фото Адама Лєнкєвіча, 1939 рік
Доля талановитого фотографа також була трагічною. У березні 1941-го його було заарештовано “енкаведистами” і невдовзі розстріляно у тюрмі на Лонцького у Львові. Місце поховання Адама Лєнкєвіча невідоме.
Едвард Августинович
Про фотографа Едварда Августиновича відомостей віднайти вдалося мало. Він був професійним фотомайстром, членом Волинського краєзнавчого товариства. Об’єктами його зйомок під час приїзду на міжвоєнну Волинь здебільшого були архітектурні пам’ятки, замки і палаци. Наприклад, завдяки його фотографіям мешканці Рівненщини можуть дізнатися як виглядав втрачений назавжди розкішний палац Ледуховських у Смордві на Млинівщині. Вабили майстра і мальовничі руїни замку в Корці. Ці фото можна віднайти у путівниках по Волині Мечислава Орловича.
Вїзд до замку Чарторийських, Клевань. Фото Едварда АавгустиновичаРуїни Корецького замку, фото Едварда АвгустиновичаЗнищений палац Ледуховських у СмордвіКорець, 1936 рік
Генрик Поддембський
Генрика Поддембського вважають одним із найвизначніших польських фотографів XX століття. Сучасники відзначали високу якість світлин майстра.
Генрик Поддембські
За завданням Міністерства громадських робіт у 1925 році Генрик Поддембський фотографував види волинських міст і містечок, пам’ятки архітектури і культові споруди, краєвиди, людські типажі та повсякденне життя простого народу.
Генрик Поддембські, фото з родинного альбому
Новий поштовх його творчості дало знайомство з видатним краєзнавцем і географом, автором багатьох публікацій краєзнавчого спрямування Мечиславом Орловичем. Їхні спільні подорожі 1920-1930 років вилилися в унікальне видання 1929 року — “Ilustrowany przewodnik po Wołyniu” (“Ілюстрований путівник по Волині”), яке видало Волинське краєзнавче товариство. Це найвідоміший путівник по Волині авторства Орловича. Видання вміщує 101 ілюстрацію і детально описує традиції і побут у найвіддаленіших куточках Волині.
Генрик Поддембський в Межирічах Острозьких
Генрик Поддембський залишив по собі багатющу фотоспадщину — понад 22 тисячі знімків, серед яких чимало і з міжвоєнної Рівненщини. Життя талановитого фотомайстра обірвалося у 55 років, у 1945-у, в нацистському концтаборі Файхинген біля Штутгарта.
“Гірка”, фрагмент будівлі Окружного суду (колишнього палацику Любомирських), фото Генрика Поддембського“Гірка”, фрагмент палацикуКлевань замок Чарторийських, міжвоєнний періодПалац Любомирських у Рівному, поч. ХХ ст.Рівне, вул. 3 ТравняМіст біля села Глушиця неподалік СарнДубенський замок-фортеця, 1925 рікДубно, вид на фортецю і замок ЛюбомирськихГенрик Поддембські. Поліські діти, 1936 рік
Ян Булгак
Сучасники називали його фотографом від Бога, майстром надвисокого класу. Сьогодні на спадщину Яна Булгака “претендують” три країни: у Польщі його називають батьком польської фотографії, у Литві – засновником литовської школи фотографів, у Білорусі — майстром краєзнавчого фото, який століття тому встановив високу планку в фотомистецтві.
Ян Булгак, 1940 рік
Оцінити масив зроблених Яном Булгаком знімків складно. Творчий доробок майстра включає майже всі жанри: пейзаж, портрет, міську архітектуру, сільську автентику, пам’ятки історії і культури, індустріальні види, репортажі з місць подій.
За свою майстерність він отримував високі нагороди на престижних європейських виставках — золоті. срібні і бронзові медалі, дипломи і призи. Загалом узяв участь у 174-х міжнародних виставках. Співпрацював з видатними європейськими видавцями і друкарями.
Дубно, листівка
Подорож Яна Булгака Волинню у 1937-1939 роках втілилася в альбомі з 21-ю листівкою під назвою “Волинь на знімках фотографа Я. Булгака”, яка вийшла в луцькому відділенні Краєзнавчого повітового товариства в друкарні “Grafika” у Вільно. На Рівненщині Ян Булгак знімав у Дубні, Клевані, Острозі, Губкові, Степані. Яновій Долині, Межирічах Острозьких, у поліських селах.
Вид на Клеванський замок, фото поч. ХХ ст. Ян Булгак
У 1945 році у Варшаві зробив майже тисячі знімків зруйнованої і відроджуваної столиці Польщі, майже дві тисячі фотографій західних земель, приєднаних до Польщі. У 1947 році Ян Булгак став співзасновником Спілки польських фотографів-художників. Пішов із життя видатний майстер у лютому 1950-го у віці 74 роки.
Синагога в КлеваніРуїни замку в ГубковіКлевань, на єврейській вулиці
Макс Колтон і “Джойнт”
Серед іменитих фотографів минулого, які знімали Рівне і наш край, його фотографії посідають особливе місце. Він не був ані фотохудожником, ані навіть професіоналом-фотографом. На його світлинах мало радості і красивих пейзажів… Вони присвячені біженцям війни і потерпілим від погромів євреям 1918-1920 років. Фотограф-аматор Макс Колтон відкрив нам невідому сторінку з минулого нашого міста. Хто ж був цей чоловік, і як потрапив на Рівненщину?
Біженці в Рівному. 1921 рік. Фото Макса КолтонаМісцеве населення допомагає переправити автомобіль “Джойнта” через пошкоджений міст у районі с. Полонне неподалік Дубна. Фото Макса Колтона
На початку Першої світової війни у Нью-Йорку американськими євреями було створено гуманітарну організацію — Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет “Джойнт”(American Jewish Joint Distribution Committee, скорочено JDC). Організація надавала допомогу євреям, які перебували в небезпечному або скрутному становищі. На початку 1920-х років співробітники “Джойнт” проводили інспекційну поїздку по Польщі, пов’язану з перевіркою умов життя єврейського населення після погромів 1918-1919 років. До команди було включено медичних представників, соціальних працівників, лікарів, учителів. Серед них був лікар Макс Дж. Колтон, який здійснював фотосупровід місії, щоб задокументувати її роботу. Так з’явилися унікальні фотографії, з яких ми можемо дізнатися про ще одну цікаву сторінку з життя нашого міста.
Водовоз на вулицях Рівного, 1921 рік. Фото Макса КолтонаРоздача членами комітету обіду єврейським сиротам у РівномуЄврейська родина біженців біля тимчасового житла на околицях РівногоЄврейські сироти-безпритульні на вулицях Рівного після Першої світової війниЄврейські біженці, Рівне 1921 рікМедична бригада “Джойнта” під час протитифозного рейду в РівномуУбога єврейська сім’я, Рівне, 1920 рікСарни, дитячий будинок для єврейських сиріт, 1920 рік
Сьогодні ці фотографії зберігаються в архівах “Джойнт”, причому до кожного фото подається опис того, що на ньому зображено з вказанням місця події і дати. Усього архів “Джойнт” налічує 100 тисяч фотографій.
Світлана КАЛЬКО
Джерела фото:
Архів JDC (американського єврейського спільного комітету) (https://archives.jdc.org/); Світова цифрова бібліотека (wdl.org.ru); Polska Akademia Nauk (збірка Інституту мистецтва ); NAC; ДАРО;
І ще трошки позитиву про карантин. Власне позитиву, бо сприймати його по-іншому – шкідливо для здоров’я. Потрібно шукати щось веселе, цікаве і позитивне. Як це роблять відомі львів’яни, продовжуємо розповідати в нашій рубриці #карантин. Сьогодні про своє карантинне життя розповідає Заліско.
«…У мене готова нова пісня «Як без тебе я» і вже відбулася її прем’єра на офіційному YouTube каналі і в мережах. Не знаю чи вийде зробити прем’єру під час карантину на радіо.
Крім того ходжу на студію (де нас тільки двоє і в масках) підганяю нові пісні, дороблюю старі. Пишемо нові демо, готую до випуску цього року подвійний CD. Монтуємо відео на дві нові пісні з концерту, який ми ще встигли зробити 14-го лютого у Львівському цирку.
По можливості, стараюсь бути дома більше часу, добре, що там у мене є спортзал, часто відвідую. Коли гуляю з Деном (собака) у своєму районі то обов’язково з маскою. Іноді годинами «тринджу» з друзями по телефону з якими давно не зв’язувався чи не бачився, і які теж на карантині.
Заліско дома
Спілкуюсь в соцмережах, там у мене більш ніж 100 тис. підписників. Вечорами переглядаю якісь нові і старі фільми англійською і з субтитрами. Тобто стараюсь бути активним і час дарма не витрачати. Дякую Богові за кожну мить життя. Думайте не тільки про себе, і бережіть себе і своє здоров’я…”, – каже Заліско.
Заліско у дворі
В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.
До кінця 2020 року у центральному парку імені Тараса Шевченка в місті Кам’янка-Бузька з’явиться сучасний скейт-парк, повідомляє Дивись.info .
Реалізація такої ініціативи стала можливою завдяки обласному конкурсу проєктів міжмуніципального співробітництва територіальних громад Львівської області.
Проєкт «Будівництво скейт-парку для активної молоді в парку ім. Т. Г. Шевченка у м. Кам’янка-Бузька Львівської області» загальною вартістю 799 тис 866 грн подали п’ять громад Кам’янка-Бузька ОТГ, Жовтанецька ОТГ, Дернівська та Стрептівська сільські ради і Добротвірська селищна рада.
У силу різних причин місто Кам’янка-Бузька, як місто-район, залишається «магнітом» для мешканців навколишніх територій. Сюди приїжджають на закупи, по справах, пов’язаних із документами і за соціально-культурними послугами молодь та дорослі жителі сусідніх громад.
Розуміючи потреби цих запитів, Кам’янка-Бузька міська рада поступово розбудовує потрібну інфраструктуру, ремонтує приміщення, закуповує потрібне обладнання. Так, у громаді готують відкриття нового приміщення ЦНАПу, а на догоду активній молоді соціально-економічний відділ громади підготував проєкт на створення громадського простору з майданчиком для скейтбордингу, катання на ВМХ та роликах.
Очікується, що в результаті реалізації проєкту через вісім місяців буде облаштовано спортивний простір площею 525 м². Ця спортивна можливість буде актуальною для 5 638 юних мешканців громад.
За словами голови Кам’янка-Бузької ОТГ Олега Омеляна, діти та дорослі отримають можливість активно та безпечно проводити час на дозвіллі.
«На місці теперішнього парку буде створено місце здорового відпочинку із усіма можливими заходами запобігання дитячому травматизму. Цим самим ми пропагуємо здоровий, рухливий та соціально активний спосіб життя серед дорослих і дітей, подбаємо про покращення фізичного здоров’я дітлахів і створимо умови для спілкування та зближення мешканців, спільного проведення ними дозвілля», – розповідає голова ОТГ.
У сучасному світі набувають розвитку багато нових видів спорту. І якщо катання на скейтах та ВМХ велосипедах раніше було просто модним, але поодиноким явищем, то зараз це окремий вид спорту, який до того ж додали в Олімпійську програму.
На теперішній час діти катаються на скейтах, роликах та велосипедах у непристосованих місцях, де дихають вихлопними газами машин та наражаються на небезпеку. Екстремали обирають досить небезпечні місця саме через відсутність у місті спеціально облаштованої території.
У 2020 році в місті завершують реконструкцію центральної частини міста, а вулицю Незалежності роблять пішохідною, мостять бруківкою та облаштовують лавками і висаджують зелені острівки. Цьогоріч закупили саджанці магнолій, якими планують засадити узбіччя.
Спеціалісти ради неодноразово відвідували навчальні заходи у Львівському регіональному офісі Програми «U-LEAD з Європою», зокрема заходи із соціальної політики, просторового планування, гендерного бюджетування, що допомогло краще зрозуміти потреби різних цільових груп.
Ініціатива створення скейт-парку виходить від молодіжної ради, які розповіли, що фрірайдом вже займаються більше трьох десятків осіб. Ініціативна молодь знайшла підтримку і в сусідніх радах.
Під дописом про майбутнє облаштування скейт-парку на сторінці Кам’янка-Бузької міської ради у Фейсбуці зібрано 56 коментарів з емоціями захвату та підтримки від мешканців громад. Мешканці та ентузіасти самостійно вибрали те обладнання, яке користується попитом серед скейтбордистів. Такий «мозковий штурм» та спільне обговорення підтверджує актуальність проєкту та демонструє згуртованість громади.
Опитування у цьому ж Фейсбуці показало, що 96% батьків хочуть, аби їхні діти більше спілкувались з ровесниками та займались спортом на вулиці, а не просиджували цілі дні в мережі інтернет.
Щорічні медичні обстеження показують, що у місті дедалі більше дітей страждають порушеннями зору, кістково-м’язової тканини, що є наслідком малорухливого способу життя та прив’язаності до телевізора, Інтернету, мобільних телефонів. Діти стають асоціальні, важко знаходять контакт з ровесниками, а родинне спілкування замінюється засобами телекомунікації.
До того ж, опитування мешканців на час підготовки стратегії розвитку ОТГ показало, що після закінчення школи більшість дітей покидають громаду та продовжують навчання у Львові чи інших обласних центрах, зокрема й через те, що міста пропонують величезний вибір рекреаційних місць та варіантів відпочинку і дозвілля.
Із загальної вартості проєкту майже 800 тис грн 270 тис планують отримати із обласного бюджету, майже на 405 тис потреб профінансує Кам’янка-Бузька міська рада, 50 тис додасть Дернівська сільська рада, по 10 тис скерують Жовтанецька ОТГ і Добротвірська селищна рада, ще 5 тис надійде від Стрептівської сільради. 50 тис грн додадуть спонсори.
Координувати заходи реалізації проєкту буде особисто міський голова та менеджер проєктів міської ради. До робочої групи входитимуть представники усіх місцевих рад-партнерів, молодіжна рада та спортсмени громад-партнерів. Після спорудження об’єкт буде прийнятий на баланс міського комунального підприємства і подальше обслуговування буде здійснюватися за рахунок фінансування з міського бюджету.
Дарія ЗУБРИЦЬКА експертка із висвітлення і комунікації Львівського регіонального офісу Програми U-LEAD.
Підпис на звороті поштівки: “Українська бригада в Німецькім Яблоннім (Чехія). “Сокільські вправи стрільців на таборовій площі”. Світлив пор. С. Смолинський. Наклад “Просвітного Кружка” в Нім. Яблоннім”. З приватної колекції Софії Легін.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є публікація присвячена відбиванці (волейболу). Вона вийшла окремою брошурою обсягом 39 сторінок.
У сучасній літературі вважається, що місцем зародження українського волейболу є місто Харків, де у 1925 р. відбулася перша гра. Однак, праця Степана Гайдучка є цікавою тим, що у ній автор наводить низку фактів і світлин, які дають можливість зробити попередній висновок про те, що українці почали грати в цю гру ще задовго до 1925 р., як мінімум у 1921 р.
Свою працю Степан Гайдучок присвятив спортовцям “Українського спортового кружка” (УСК), які загинули в роки Першої світової війни та Української національної революції 1917–1923 рр. Нагадаю, що УСК був створений Іваном Боберським 1906 р. при Академічній гімназії у Львові. З-посеред чільних діячів і спортовців УСК слід окремо згадати Степана Гайдучка, Антіна Зеленого, Степана Кизиму, Романа Носковського, Тараса і Петра Франків, Степана Цимбалу, Федя Черника. Кожен з них у різний час брав дієву участь у заснуванні та розвитку різних українських руханково-спортових гуртків і товариств Галичини.
Гра у відбиванку. Львів, площа “Сокола-Батька”, 1927 р. Підпис Степана Гайдучка: “З життя спортового кружка “Сагайдачний” при філії Академічної гімназії у Львові в 1927 р. Грають у відбиванку”. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Праця “Відбиванка” складається зі вступу та основної частини, де описано спорядження спортовців, правила гри, функції суддів тощо. Видання містить 13 світлин та 1 рисунок. Пропоную читачам ознайомитися зі вступом, де коротко подано історію становлення волейболу в українському середовищі. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
ВІДБИВАНКА (Витяг)
Змагатися в рухових
грах – це: сталити волю, набирати певности себе, провірювати сили дружини і вчитися побіджувати.
Відбиванка (volley-ball) – це гра, що вимагає дуже мало простору. Її придумали біля 1894 р. американські пожарники в Сполучених Державах [Сполучених Штатах Америки. – А. С.]. Маючи огневу поготовку, скорочували собі час тим, що розпинали сітку помежи двома стовпами і дві дружини перебивали більший мяч понад неї. З часом додали правила і так повстала гра відбиванка (volley-ball), що після війни 1914–1918 [р]р. поширилася по всій Европі. Ширили її інструктори У. М. С. А. [Young Men’s Christian Association]) американської орґанізації, яка працювала через кілька літ у збідованій Европі.
Титульна сторінка праці Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.). З книгозбірні Анатолія Недільського.
З Українців запізналися з цією грою наші військові еміґранти в Чехії. Подає це в своїх споминах: “Руханка й спорт на еміграції в Ч. С. P.” Ілько Калічак і додає, що найбільше любили цю гру стрільці гарматнього полка в Німецькому Яблінному [тепер місто Яблонне-в-Под’єштеді в Чехії]. Вони згуртувалися в дружину “Хирів” [назва походить від міста Хирів – тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.] і змагалися в другими дружинами [командами. – А. С.]. Також наші цивільні еміґранти грали її залюбки, а в Радотіні біля Праги змагалися вони й з першорядними чеськими дружинами відбиванки.
Світлина поміщена в праці Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.). Підпис: “Змагання наших військових дружин “Дніпро” і “Хирів” 27.ІІІ.1921 в Німецькому Яблінному”.
Хоча вже в 1925 р. пробував у нас поширити її С[тепан] Слєзак, повернувши з еміґрації, – ця гра тоді не принялася. В останніх роках завдяки cередним школам поширюється вона в нас чимраз більше. Став її плекати пласт в 1927 р., в 1928 р. утворилися дружини цієї гри в “Соколі Батьку” тай других сокільських товариствах. І в У. С. Р. Р. в останньому часі поширилася вона тай діждалася осібного опису в підручнику “Спортивні гри”. Правдоподібно поширили її там поворотці з еміґрації, на що вказує схожість правил, що обовязують однаково в Чехії і в У. С. Р. Р.
П’ята сторінка праці Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.). Підпис: “Відбиванка в жіночому пластовому Таборі на Соколі 1927”.
Відбиванка – це гра своїми правилами незвичайно проста, до того не вимагає великого грища і більших грошевих вкладів, як н[а]пр[иклад] копаний мяч [футбол. – А. С.] чи ситківка [теніс. – А. С.]. Серця і легенів не перемучує, а перерухує ціле тіло і тому надається як для школярів від 13 літ, так і для дорослих та старших. Змагаються в ній жінки і чоловіки. Треба піднести також, що вона вироблює крім зручности тіла ще й орієнтаційний змисл і швидкість рішати – дві прикмети незвичайно важні в нинішних часах. Приучує бути на поготові в кожній хвилі!
Шоста сторінка праці Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.). Підпис: “Дружини “Сокіл-Батько” і “Сокіл IV” в маю 1929”.
Наша книжечка має за мету поширити цю гру як у руханково пожарних товариствах, так і в заведених “Рідної Школи”. Ніхто не буде нарікати, що з причини браку гроша годі займатися грами чи тілесним вихованням. Гріш 20 зл[отих] п[ольських] на добрий мяч знайдеться і в найбіднішому товаристві. Сітку і стояки можна самим зробити. А якщо край покриється сотками дружин відбиванки, що будуть змагатися між собою, тоді навчимося побіджувати і станемо гідно у всяких змаганнях з чужинцями.
Одинадцята сторінка праці Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.). Підпис: “Грище до відбиванки”.
Вислів на назву volley-ball дібрав побратим П[авло] Зимак. Своїми радами і вказівками помагали мені члени “С[окола]-Б[атька]”: Дарія Навроцька і І[ван] Мриц. Мову справив побр[атим] О[лександр] Панейко. – Всім названим за поміч на цьому місці щиро дякую.
Реклама торговельної секції “Сокола-Батька” у Львові. У переліку – згадка про працю Степана Гайдучка “Відбиванка” (Львів, 1930 р.).
Поза власним досвідом зібраним в “С[околі]-Б[атьку]” і в школі [йдеться про філію Академічної гімназії, в якій на той час працював Степан Гайдучок. – А. С.], поза цінними радами вище названих, користувався я такими жерелами:
J. M. Marek: Volleyball a basketball. – Ceskoslovenská sportovni knihovna – Praha 1928.
Klenka J.: Podbijena americká. – Knihovna Casopisu pro tĕlesnu výchovu č. 2. Praha.
M. Kurleto і C. Rębowski: Gry sportowe – Warszawa 1927.
Piłka siatkowa і koszykowa – oficjalne przepisy gier w Polsce 1928.
Вісник фізичної культури – річник 1929. – Харків.
Др. В. Блях, М. Філь – Спортивні гри. – Державне Вид. України 1928.
Львів, дня 6. падолиста 1929 [р.].
Джерело: Гайдучок С. Відбиванка. – Львів: Накладом “Сокола-Батька”, 1930. – С. 3–8.
Висловлюю щиру подяку Анатолію Недільському, за наданий примірник праці Степана Гайдучка для сканування; Лесі Крип’якевич, Софії Легін та Романові Метельському.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
В родинному архіві Станіслава Людкевича (фонди Меморіального музею композитора) зберігається невелика кількість особистих речей, що належали його молодшій сестрі Олені. Серед них – декілька документів (переважно її чоловіка Дмитра Кашубинського), фотографій. Особливе зацікавлення викликають рукописи: спогади, різножанрові літературні спроби.
Ці матеріали свого часу стали важливим інформаційним джерелом для дослідниці життя й творчості С. Людкевича – Зеновії Штундер. Адже з тих записів і бесід із самою Оленою Людкевич-Кашубинською вона почерпнула багато цінних відомостей як про родини Людкевичів та Ґіжовських, так і про самого композитора: дитинство, роки навчання, коло зацікавлень, культурно-просвітницька діяльність в рідному Ярославі та інших містах і містечках Галичини, перші композиторські спроби. О. Людкевич цікавими штрихами накреслює портрети найближчих приятелів і соратників свого брата – Володимира Старосольського, Михайла Станька, Ореста Авдиковича. Не випадково на сторінках 2-томного Життєпису С. Людкевича дослідниця часто цитує рядки записів Олени.
Станіслав Людкевич зі своєю сестрою Оленою
Таким чином, вищезгадані рукописи не лише надали З. Штундер неоціненні біографічні відомості, а й спонукали до подальших досліджень з метою уточнення, доповнення або й спростування.
Коротка біографічна довідка. Олена Стефанія Людкевич (в заміжжі Кашубинська) народилась 9. 10. 1881 р. в с. Уличне біля Дрогобича – померла 7. 05. 1971 р. у Львові, похована на Янівському цвинтарі. Освіту отримала спочатку у жіночій виділовій школі в Ярославі, далі в жіночому вчительському семінарі в Перемишлі, здала екзамени з правом викладання в народних школах з українською і польською мовами навчання. Опісля деякий час працювала в народній школі ім. С. Сташіца (в якій батько, Пилип Людкевич, був довголітнім директором). У жовтні 1905 р. Олена вийшла заміж за інженера Дмитра Кашубинського; подружжя мешкало в різних містах Галичини, куди чоловіка скеровували по роботі, зокрема в Ярославі і Перемишлі. Олена коротко вчителювала в українській приватній школі в Перемишлі. У травні 1946 р. внаслідок сумнозвісних історичних подій Кашубинські опинились у Львові, де спочатку жили на Знесінню (Helanki, 43), згодом у будинку по вул. Мірецького, 40. У 1962 р. Олена переїхала в новозбудований дім брата по тодішній вул. Військовій, 7 (чоловік її помер 1956 р.).
Олена Людкевич-Кашубинська (1881-1971)
Рукописи О. Людкевич-Кашубинської (записники, зошити-книги, саморобні зшитки, всього 10 шт.) охоплюють значний часовий період. Вони написані польською мовою і лише один – українською.
Як відродилась українська пісня в Ярославі (1942)
Місто Ярослав, розташоване на лівому березі Сяну, в більшості заселене поляками і в меншості русинами. Упродовж 50 років на вулицях міста не чутно була ані української мови, ані української пісні. Русини вживали мову, просто перекладену з польської, яка звучала дивно, а музику складали старосвітські москвофільські пісні, що звучали на руських плебаніях. Наприклад, “Во імя Отца і Сина” – це руська молитва і т.д.
В Ярославі вже 50 років існувала суто польська гімназія, де разом навчались поляки і русини. Руської мови не вчили взагалі і студенти-русини боялись вживати її навіть між собою, а українська пісня мовчала, пригноблена насиллям і насмішками.
В той час у гімназії з’явились три професори-русини – Михайло Вагилевич, Анатоль Луцик і Андрій Шахнович. Луцик, шанувальник музики, організовує гімназійний хор, який співає на студентських богослужіннях. Йому вдається без особливих труднощів, бо серед тодішніх студентів були талановиті хлопці з надзвичайно гарними голосами. Серед них – наш композитор Людкевич (який завдяки професору Луцику знайомиться з основами музики), Михайло Станько, чудовий тенор, Антін Рак, низький бас, тенор Іларіон Козак (завдяки подальшим вокальним студіям надав своєму голосову сценічного звучання), Олексій Ганас, Іван Горошко, Василь Лициняк і Олександр Говда. Останній у церковних хорах був солістом-баритоном.
Рукопис Олени Людкевич
Професор Шахнович, людина хвороблива, ідеаліст, зумів просвітити гімназійну молодь, і саме від того часу почали вживати між собою українську мову, яку вивчали із замилуванням, відчули себе синами Великої України. На жаль, проф. Шахнович не довго був у Ярославі, перевели його на інше місце, однак хлопці ярославські, між ними Володимир Старосольський, Касюрак, другий Ганас (Іван) не забули слів улюбленого професора, котрі, хоч короткий час промовляли до молоді, але залишили слід на все життя.
У 1896 р. польська і руська молодь Ярослава влаштувала концерт Міцкевича. На цьому концерті вперше виконали твір Людкевича “Пожар” на слова Шіллера. Це був чоловічий хор із супроводом фортепіано. Твір викликав ентузіазм у професорів, кілька разів викликали юного композитора, що мав неповних 18 років, який своїм дитинним виглядом і соромливістю збуджував велику симпатію.
Двома роками пізніше, тобто 1898 р., після того, як Людкевич вирушив на студії до Львова, в Ярославі відбувся перший Шевченківський концерт, організований українською академічною молоддю 28 березня. Хор співав “Урра, у бій” і дуже гарно прозвучала декламація Михайла Калимона з “Кавказу” Шевченка. На концерті було багато селян з ближніх сіл. Цього ж року у січні відбулась академічна вечірка, що складалась із 2 частин. У першій був дует Іларіона Козака з Антоном Раком; у другій – танці.
Рукопис Олени Людкевич
30 жовтня 1898 року Людкевич виступає у Львові із своїм “Революціонером”. На концерт їдуть ярославські академіки.
08. 1899 р. молодь академічна ярославська влаштовує у Раві-Руській концерт за участю Іларіона Козака. Виконували квартет а капелла “Закувала зозуленька” – Рак, Ганас, Козак, Старосольський.
11. 1899 р. влаштовують концерт за сприянням Людкевича, який часто приїздить. Співають “Урра, у бій”, диригує Людкевич (псевдонім “Білоусенко”).
12. 1900 – концерт Міцкевича. У музичному світі серед студентства виступає студент Гнатковський – організовує концерт, сам виконує 2 соло, диригує хором.
09. 1901 академічна молодь влаштовує руський бал, перед тим концерт.
02. 1902 – спільний концерт з поляками на честь ювілею вступу на престол папи Леона ХІІІ: кантата польська др. Trzaskowski, руська – о. Кишакевич; 2 чоловічі хори, польський і руський.
У 1903-1904 роках молодь влаштовує вечірки, однак концертів, як в інші роки, – немає. За сприянням комітету і о. Кипріяна Хотинецького збудували руську бурсу, яка була освячена єпископом 8 травня 1905 р. З цієї нагоди влаштували концерт; оскільки в музичному світі Ярослава на той час панував застій, запросили львівський “Боян” з диригентом др. Волошином. Виконували: “Закувала”, виступала піаністка п. Ціпановська.
… взимку 1904-1905 рр., коли в Ярославі були засновані руська “Бесіда” і “Родина”, а до Ярослава прибули інж. Дмитро Кашубинський і його приятель Колодій, часто співали на малих вечірках. Колодій, що мав досить приємний ліричний тенор, з почуттям виконував ліричні пісні, які всім подобались. Кашубинський – людина музикальна, з добрим слухом, диригент-аматор – чудово грав на цитрі, найбільш охоче “Quodlibet” з народних пісень. Це було у дуже гарній власній гармонізації; слухачі казали, що він грає так, ніби плаче. Невдовзі організував студентський мішаний хор, влаштували Шевченківський концерт, на якому співали композицію Кашубинського “Коби мені черевики”.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
Виник задум мішаного хору, навіть у 1908 р. на честь Папи спільно з поляками влаштували концерт; виконували кантату польською і українською мовами, “Хор пілігримів” Ваґнера під батутою інж. Кашубинського.
У той час Кашубинського перевели з Ярослава. Музичне життя завмерло, до чого спричинилась і світова війна. Після війни проф. Мелех певний час керував церковним і світським хорами. У 1921 р. Кашубинський повертається до Ярослава і від того часу постійно керує українським мішаним хором у місті. Щонеділі на богослужіннях – студентських, загальних, на великі свята – співає хор. Виконуються псалми Бортнянського здебільшого добре. Хор може похвалитись гарними сопранами, як прим. Бараникова, Наконечна, Ямінська та ін.
Днями наш уряд втішив нас вимушеною відпусткою у вигляді карантину ще на 30 днів, але не придумав що маємо в цей час робити. Тому продовжуємо дізнаватися як цю ситуацію вирішують відомі львів’яни. Сьогодні своїм досвідом для сайту “Фотографії старого Львова” ділиться співачка МЯТА.
“Прокидаюся я зранку, о 08.00. Сьогодні я прокинулася з думкою, як добре, що ми усі живі та здорові.
Мій ранок розпочався зі сніданку: натще серце я кожного дня п’ю насіння льону та кунжуту. Сніданок МЯТИ: лате та тост з сиром.
Співачка МЯТА з дітьми
Далі по розкладу online тренування по фітнесу, це дуже важливо в такий період підтримувати себе у формі.
Після тренування – час для сім’ї!
Ми з дітьми почали садити розсаду для городу: томати, перець, петрушка та кріп, це все в нас скоро буде своє. Дітей намагаюся максимально до всього долучати. Також сьогодні у них onlinе урок, тема бактерії. Після уроку ми ще трішки писали й читали.
Паралельно я працюю над своїми соціальними мережами, веду сторінки, додаю пости.
Люблю готувати. Зараз для цього є багато часу. Готую кожного дня щось смачненьке, аби родину потішити.
Співачка МЯТА з сином
А вечері у нас перегляд фільмів.
Треба проводити кожен день по особливому, знаходити цінні моменти у всьому та берегти своє здоров’я та здоров’я рідних,” – розповіла співачка.
В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.
Міністерство фінансів планує урізати фінансування всіх напрямків діяльності Міністерства культури, молоді та спорту. Зокрема, фінансування хочуть позбавити Держкіно, Український культурний фонд, Інститут книги, туризм тощо.
Це означатиме повний крах української культури і знищення не тільки тих здобутків, які маємо на даний час, а й усіх майбутніх.
У цій ситуації ми не можемо мовчати. Навіть зараз, в умовах карантину, ми маємо показати, що нас багато і ми не дозволимо знищити українську культуру.
У нинішніх умовах мітинг відбудеться онлайн, у форматі zoom-конференції. Це буде перший в Україні онлайн-мітинг, який покаже, скільки людей готові стати на захист української культури навіть у таких умовах.
В акції візьмуть участь відомі діячі української культури та небайдужі громадяни.
Щоб долучитись до акції, завтра о 12.00 ідіть за цим лінком і приєднуйтесь до zoom-мітингу на захист української культури:https://zoom.us/j/634775438
Пропонуємо заздалегідь підготувати аркуші паперу з гаслом «НІ – знищенню культури!». Цим ви покажете свою незгоду з рішенням про позбавлення фінансування культурних галузей країни.
Нас має бути багато! Дякуємо кожному за підтримку української культури! – закликають організатори події.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного...
