З 23 жовтня по 6 листопада 2020 року в Національному музеї імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) експонуватиметься виставка Народного художника України Михайла Демцю.
Михайло Демцю – талановитий український митець, ім’я якого широко відоме в Україні та за її межами. Його авангардне, національне малярство – це противага чужому, нерозпізнаваному, космополітичному. Михайло Демцю – не буденна особистість, яка торує свій самостійний шлях в мистецтві. Його чарівні краєвиди, які випромінюють животворні сонячні промені, оптимістичні й розкішні натюрморти, жіночі ліричні образи, портрети, автопортрети, жанрові композиції, в яких відверто звучать національні українські мотиви, можна оглянути в музеях, галереях та виставкових залах. Вони прикрашають колекції відомих колекціонерів. Митець багато подорожує світом, але основні свої роботи створює і залишає тут, на рідній йому Україні.
Митець полюбляє писати чистими, незмішаними фарбами, які вражають своїм дивовижним, непередбачуваним колоритом. Михайло Демцю любить фарбу в усій її свіжості та яскравості. Дослідивши традиційну українську ікону на склі, вітражі львівської сецесії, закарпатську школу малярства, художник добре знає як впливає на глядача чистий колір. Творець мислить кольором, кольором будує форму, вкладаючи в широкі, пружні, виразні, енергійні, сміливі, віртуозні мазки всю силу емоційного хвилювання, надаючи творам експресії і внутрішньої динаміки. Працюючи швидко і навально, художник впевнено ліпить форму, але при цьому вдається до часткової її деформації. Живопис творів автора темпераментний і соковитий.
Афіша виставки Народного художника України Михайла Демцю
Михайло Демцю народився на Львівщині в селі Круковець, навчався у прекрасних викладачів Львівського училища мистецтв. Саме цей світ укріпив його талант, наповнив його енергією, повагою до людей, великою любов’ю до рідного краю і вірою у свою місі
Акварель, одна з найскладніших технік в образотворчому мистецтві, якою віртуозно володіє Маестро. Акварелі Михайла Демцю близькі до музики. Дивлячись на роботи художника, враження таке, що виконані вони на одному подиху, ніби граючись. Це значить, що митець досяг такого рівня майстерності, який приховує душевну напругу, зусилля, якими супроводжується творчий процес.
Михайло Демцю вже давно вписав своє ім’я в історію українського образотворчого мистецтва, презентуючи свої роботи на престижних виставках в Україні та за її межами. Виставкова діяльність художника дуже насичена. Виставки у Львівському Національному Музеї чи у Львівському Палаці Мистецтв, у Києві в залах Національного музею Тараса Шевченка, в галереях «Триптих» та «АВС – арт», в Брюселі у галереї «К Gallery» чи у Німеччині в CommerzbankPlaza, у Франції у замку Шамбор чи вже традиційна участь у Паризькому Осінньому Салоні, а ще пленери і треба всюди встигнути і бути присутнім особисто. В 2003 році на Фестивалі кераміки (Вестервальд, Німеччина) Михайло Демцю здобув почесну нагороду Гран-прі. Маестро неодноразово запрошували розписувати порцеляну в Німеччину на всесвітньо відому фабрику “Rosenthal”, де свого часу створювали ексклюзивний розпис на порцеляні такі видатні митці, як: Енді Вархол, Віктор Вазарелі, Рой Ліхтенштейн, Луїджі Колані, Маріо Белліні, дизайнер Джанні Версаче.
Роботи Михайла Демцю можна оглянути в художньому музеї цієї фабрики. Вони виставлені на почесному місці між роботами Енді Вархола та Сальвадора Далі. Про них із задоволенням відгукувався Джанні Версаче. В аудиторіях цієї фабрики Михайло Демцю проводив майстер класи акварелі для молодих німецьких художників. Численні виставки митця в музеях і галереях за кордоном, його співпраця з німецькою фірмою порцеляни «Rosental» – це утвердження України в європейському культурному просторі.
Село Криворівня Косівського повіту (тепер Верховинського району Івано-Франківської області)
З початку ХХ ст. це гуцульське село, розташоване на обох берегах р. Чорний Черемош, стало чи не найпопулярнішим місцем відпочинку української інтелігенції, своєрідною «Меккою», куди їхали інтелектуали з усіх куточків Галичини і навіть Наддніпрянщини. Місцеве населення сатирично називало відпочивальників «літниками» або «холериками». Відкрив для інтелектуалів Криворівню Володимир Гнатюк, який назвав її «українськими Афінами» та «надчеремоською Рив’єрою».
Криворівня. Фото першої половини ХХ ст. З фондів Національного цифрового архіву, Республіка Польща (Narodowe Archiwum Cyfrowe). Колекція з фотоархіву Генріка ПоддебськогоКраєвиди довкола р. Чорний Черемош у Криворівні. Фото першої половини ХХ ст. З фондів Національного цифрового архіву, Республіка Польща. Колекція з фотоархіву Генріка ПоддебськогоКриворівня, краєвиди села. Фото першої половини ХХ ст. З фондів Національного цифрового архіву, Республіка Польща. Колекція з фотоархіву Генріка Поддебського
Історія популярності цієї місцевості доволі цікава. Чи не першими тут почали бувати подружжя Гнатюків і Франків. У 1899 році сім’ї відпочивали у с. Москалівка поблизу Косова. Одного разу Ольга Франко і Олена Гнатюк, на ринку в Косові зустріли Марію Волянську (Бурачинську), дружину пароха з Криворівні о. Олекси Волянського, яка запросила їх у гості. Львівські пані радо пристали на пропозицію і вже через кілька днів гостювали в домі Волянських. Краса місцевих пейзажів настільки зачарувала Ольгу Франко й Олену Гнатюк, що відтоді вони вирішили влітку відпочивати у Криворівні. Тому вже в липні 1900 року Гнатюки та Ольга Франко з дітьми приїхали туди на ферії (канікули). Перші поселилися в будинку дяка Михайла Мосейчука, а другі – в хаті селянина Проця Мітчука.
Володимир Гнатюк у Криворівні біля дому Мосейчуків. Фото з експозиції Літературно-меморіального музею Івана Франка в Криворівні (ЛММ Івана Франка в Криворівні)
Традиційно канікули у гуцульському селі тривали усе літо – від червня до вересня. Відпочинок у Криворівні був доволі різноманітним і насиченим – «літники» приймали сонячні та повітряні ванни, купались у річці, прогулювались довколишніми місцевостями, ходили в гори і на полонини, оглядали місцеві краєвиди, збирали ягоди і гриби, дехто вивчав карпатську флору й фауну, також ловили рибу, якої вдосталь було у водах Чорного Черемоша.
Володимир Гнатюк з рідними і знайомими в Криворівні, 1910 р. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в КриворівніВолодимир Гнатюк з рідними і знайомими в Криворівні, 1910 р. Четвертий зліва стоїть у кашкеті Тарас Франко. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні
Іван Франко вперше приїхав у Криворівню лише 1901 року. Відтак його родина відпочивала у Криворівні майже щоліта аж до початку Першої світової війни (за винятком 1905 і 1908 років). З 1906 року Іван Франко винаймав помешкання на лівому березі р. Чорний Черемош у різьбяра Василя Якібʼюка. Його оселя знаходилася у присілку Суха, розташованому на західних схилах гори Ігрець. Хата була нова, простора, спеціально пристосована, щоб приймати відпочивальників. Син учителя Михайла Завадовича Роман, який влітку 1912–1914 років відпочивав з батьками у В. Якібʼюка, залишив яскраві спогади про це помешкання: «Із оскленого ганку, де красувався вимальований олійними фарбами герб Галичини, жовтий лев на синьому полі, ви входили не то у великі сіни, не то в незамешкану кімнату з дверми на всі чотири сторони світу. Ліворуч і праворуч були кімнати для гостей – «літників», а просто – вхід до мешкання самого господаря».
Василь та Анна Якіб̓юки з Криворівні, у яких винаймав на літо помешкання Іван Франко, поч. ХХ ст. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні
Сам Василь Якібʼюк зажив слави не лише хорошого різьбяра, він цікавився народною медициною, був непоганим музикантом, оповідачем, займався збором гуцульських старожитностей, а ще захоплювався фотографією. До сьогодні збереглися кілька світлин Івана Франка у Криворівні, які зробив саме Василь Якібʼюк.
Кімната, яку Іван Франко винаймав у домі Василя Якіб’юка. Сучасний вигляд, приміщення ЛММ Івана Франка в Криворівні. Фото авторки
Відпочиваючи в Криворівні, інтелектуали організовували мандрівки довколишніми лісами, горами, відвідували різні природні пам’ятки. Одними з найулюбленіших маршрутів були прогулянки на Кичери, Чорногору, Писаний Камінь та гору Піп Іван. Місцевими родзинками була підземна печера, у якій влітку вода перетворювалась на кригу, та славнозвісні печери Довбуша. Іноді такі прогулянки тривали кілька днів, а мандрівникам доводилося ночувати на полонинах у вівчарських колибах і вечеряти кулешем «з густим молоком і овечим молодим сиром (будзом)». Дітей найбільше вабило купання у річці. У погожі дні вони увесь час проводили у воді, або поблизу неї. В гірському відпочинку були й елементи «екстремального» туризму. Чи не найбільше радості, особливо дітям, приносили подорожі гірськими каламутними водами Черемошу на дарабах (пліт, що виготовляли із дерев’яних кругляків; складався з двох шарів колод, а використовували його для сплаву гірськими річками деревини – Н.М.) до Вижниці. Іноді під час таких мандрівок, особливо коли долали водоспад, відпочиваючих прив’язували до лавиць, щоб їх часом не змила вода.
У Чорному Черемоші і його бічних струмках водилося чимало риби (особливо форелі), й відпочивальники часто з головою поринали у дуже популярне на той час серед інтелігенції захоплення – рибальство. Особливо полюбляв рибалити Іван Франко. Не раз його друзі і приятелі заставали за плетінням сітей. Обов’язковим атрибутом літнього відпочинку в Криворівні були гриби, їх збирання у довколишніх лісах. «Тихе» полювання, зазвичай, закінчувалося смачною грибною юшкою або смаженими грибами з молодою картоплею.
Гриби було справжньою «пристрастю» Івана Франка. Іноді таке захоплення набувало навіть анекдотичного характеру. Письменник удосвіта і по обіді ходив до ліса по гриби, взагалі кожну вільну хвилину намагався присвятити своїй «пристрасті». Траплялося, назбирував так багато грибів, що членам сім’ї просто набридало їх чистити і готувати. Тарас Франко дещо іронічно охарактеризував татове захоплення: «Ще гірша морока була з грибами, яких батько наношував не раз силу-силенну з лісу […] в Криворівні […], усюди тато лазив за грибами, і мама за них сварилася». Навіть коли вже був хворим і довелося забути про рибальство, Іван Франко не відмовився від своєї грибної «пристрасті». Не маючи змоги збирати гриби самостійно, він усе ж ходив до лісу в компанії знайомих чи рідних. Вишукував гриби і вказував своїм супутникам, які брати, а які ні.
Іван Франко з паралізованими руками. Криворівня, 1912 р., фото В. Якібʼюка. Світлина з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана ФранкаІван Франко в Криворівні, 1912 р. Світлина з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка
У 1902 році в Криворівню вперше приїхав Михайло Грушевський. Його полонили яскраві розповіді про мальовничі краєвиди Карпат колег по Науковому товариству ім. Шевченка Івана Франка та Володимира Гнатюка. Тоді вчений оселився в домі заможного селянина Пилипа Зеленчука.
Ця місцевість настільки припала до серця Михайлові Грушевському, що він у червні 1907 року придбав у поміщика Владислава Пшибиловського гарну віллу поблизу Чорного Черемоша з видом на Жабʼє (тепер смт. Верховина). А вже у липні вся родина, хоча й без особливого ентузіазму, вирушила до Криворівні. Спершу ночували у Волянських, а 6 серпня Грушевські оселилися у своєму домі. Кілька днів наводили лад, а решту часу, до 24 серпня, насолоджувались відпочинком. У щоденнику Михайло Грушевський записав, що 12 серпня вони влаштували пікнік – палили на березі річки ватру, «пекли кукурудзу й бараболю». В наступні роки професор обладнав інтер’єр будинку в гуцульському стилі, перевіз туди зі Львова частину власної бібліотеки і щоліта до 1914 року відпочивав там з дружиною і донькою. Особливо вдалим з погодою було літо 1909 року. «Купаємося двічі на день, вода знову угрілася до 16-17˚. […] Пишу зрана, коло 10 полагоджую почту, о12 іду купатися і валятися на сонці. Чую себе прегарно. Гості наші не докучають, приємні», – такими рядками рясніє щоденник Михайла Грушевського за весь час перебування у Криворівні. Того року в домі професора гостювали його учні та колеги з НТШ Денис Лукіянович, Микола Залізняк, Всеволод Козловський, а також рідня дружини. Влітку 1912 року Грушевські приймали в Криворівні родину Калитовських (адвоката і письменника Ієроніма Калитовського) та подружжя Савицьких (катехит зі Стрия Йосиф Савицький з дружиною Людмилою з Левицьких).
Родина Грушевських з приятелями на канікулах у Криворівні, 1912 р. Зліва направо: невідома жінка, Марта Левицька, Ієронім Калитовський, Стефанія Калитовська, Йосиф Савицький, Тетяна Калитовська (дитина), Марія Грушевська, Павло Калитовський (дитина), Людмила Савицька, Михайло Грушевський, Катерина Грушевська. Світлина з фондів Державного меморіального музею Михайла Грушевського у ЛьвовіРодина Грушевських на відпочинку у Криворівні, 1912 р. Зліва направо у І ряді: Михайло Грушевський, Тетяна та Павло Калитовські, Катерина Грушевська, Марта Левицька, у ІІ ряді: Йосиф Савицький, Марія Грушевська, Людмила Савицька, Стефанія Калитовська, Єронім Калитовський. Світлина з фондів Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Дуже швидко Криворівня перетворилась на українську літню відпочинкову колонію. І головними чином, завдяки місцевому пароху о. Олексі Волянському. Його дім завжди радо приймав відпочивальників. Відомо, що парох щиро піклувався про належні умови для гостей, навіть наймав на літній сезон прислугу. А ще у приватному листуванні вмів дуже гарно описати переваги Криворівні. Запрошуючи Володимира Гнатюка на відпочинок, священик наголошував: «…тільки приїжджайте вже раз, бо чудна пора та воздух аж просить ся сам, щоби ним віддихати, такий свіжий і ароматний».
Олекса Волянський не лише здавав на літо кімнати у власному домі. Він був посередником у пошуку комфортного і недорогого помешкання для гостей. Постійно листувався з інтелектуалами, з’ясовував їхні потреби, запити щодо житла. А ще заохочував своїх парафіян облаштовувати будинки так, щоб максимально пристосовувати для прийому «літників».
Часто українські інтелігенти сходились у домі священика і теплими або й дощовими вечорами вели розмови на різні суспільно-політичні, культурні і навіть побутові теми, ділилися враженнями про побачене, планували спільні подорожі мальовничими куточками краю. А ще «літники» організовували літературні і музичні вечори, просто цікаві й дотепні забави. Ось як згадувала про такі зустрічі Анна Франко-Ключко: «… у просторій альтані в саду, високо понад шумливим Черемошем, за доброю закускою, поданою гостинною господинею, – велися довгі приятельські розмови, палкі спори. Молодь співала пісень і тільки пізно вночі розходилося товариство».
Будинок о. Олекси Волянського у Криворівні, у якому він приймав «літників». Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні
Щороку більше інтелектуалів обирали для відпочинку Криворівню, часто завдяки активній промоції Івана Франка й Володимира Гнатюка. Вони вміли так захопливо описати краєвиди і переваги саме цієї місцевості, що приятелі і знайомі не могли встояти перед спокусою побувати у мальовничому селі на берегах Чорного Черемошу. Наприклад, адвокат Юліан Дроздовський згадував, як у 1902 році вирішив кілька днів відпустки провести у Луки Гарматія, що вчителював у с. Голови. Доїхавши до Коломиї залізницею, а до Криворівні – селянською фірою, він зустрів там Івана Франка та Володимира Гнатюка, які заагітували адвоката залишитись з ними і нікуди далі не їхати. Більше того, Франко запропонував вийняти кімнату у того ж селянина, де жив сам із сім’єю.
В різні роки в Криворівні відпочивав український бомонд – лікар Тит Бурачинський, гімназійні професори Антін Крушельницький, Сидір Твердохліб, Осип Роздольський з родинами, вчителька Євгенія Бохенська, письменниці Катря Гриневичева та Ольга Кобилянська, Осип Маковей , історик Іван Джиджора та багато інших.
Залюбували це село й наддніпрянські інтелектуали: літературознавець, історик і письменник Василь Доманицький, адвокат Михайло Могилянський, вчений-антрополог Федір Вовк, археолог, етнолог, мистецтвознавець Вадим Щербаківський, мовознавець і письменник Борис Грінченко, поет Олександр Олесь (Кандиба) з родиною, художник Михайло Жук. Окрему сторінку Криворівня відіграла і в житті Михайла Коцюбинського. Він відпочивав там три літа поспіль – у 1910, 1911 і 1912 роках.
Село Жабʼє Косівського повіту (тепер смт. Верховина Івано-Франківської області)
Доволі популярним серед інтелектуалів було й Жабʼє, що розташовувалось недалеко від Криворівні. Мальовниче село поблизу вершин Чорногірського хребта вабило прекрасними пейзажами і цікавими пішими туристичними маршрутами в гори. З села відкривались неперевершені краєвиди на вершини Дземброню, Магуру і Магурку.
Жабʼє обирали для відпочинку представники молодшої генерації інтелігенції. Село стало звичним місцем проведення вакацій історика, учня Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича. Вперше він подорожував Карпатами у липні – серпні 1905 року за маршрутом Коломия – Жабʼє – Криворівня – Білоберізка – Ясенів Горішній – Кути. Поїздка була дуже насиченою новими враженнями і знайомствами. Зокрема, у с. Білоберізка Іван Крип’якевич побував на концерті оркестру, що складався з семи доньок місцевого пароха о. Білоуса (ім’я не встановлене). А ще під час подорожі історик заприязнився з Володимиром Гнатюком, Кирилом Трильовським, священиком Олексою Волянським тощо.
Жабʼє, вид на гору Дземброню. Фото початку ХХ ст. Джерело: https://polona.pl/item/zabie-dzembroniaІван Крип’якевич
У Жабйому Іван Крип’якевич відпочивав і у 1912 році. Компанію йому склав літературознавець Володимир Дорошенко. Упродовж канікул вони неодноразово пішки ходили до Криворівні, де гостювали у Михайла Грушевського та о. Олекси Волянського. Там же познайомилися з Михайлом Коцюбинським. Згодом, коли хворий письменник повертався додому, Іван Крип’якевич супроводжував його спершу бричкою 40 кілометрів до залізничної станції у Ворохті, а згодом у вагоні третього класу – до Станіславова.
Урочище Підлюте (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області)
Не лише Гуцульщина, а й Бойківщина наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. приваблювала українських інтелектуалів. Особливою популярністю користувалося урочище Підлюте в долині річки Лімниці в Горганах. Місцевість завдяки специфічному географічному розташуванню (зона глибинного поперечного розлому) здавна славилася своїми мінеральними водами, дуже насиченими сірководнем і з великим вмістом срібла. Ці землі перебували у власності Греко-католицької церкви, яка всіляко розвивала рекреаційний потенціал місцевості. За розпорядженням митрополита Сильвестра Сембратовича в урочищі збудували літню резиденцію – «Кедрову палату», де могли зупинятися й приїжджі гості. Згодом спорудили ще й окремі будинки для відпочиваючих. Для комфорту гостей в Підлютому навіть обладнали приміщення для мінеральних купелей та три невеличкі басейни з мінеральними водами різного хімічного складу під символічними назвами Сильвестр, Андрей і Тит. Інформація про цілющі властивості мінеральних вод і гірського клімату швидко поширювалась серед лікарів та потенційних відпочивальників. Підлюте стало популярним курортом, куди приїжджали відпочивати і лікуватися з різних куточків Австро-Угорщини.
З кінця ХІХ ст. цю місцевість облюбувала для сімейного літнього відпочинку відома галицька родина Шухевичів. Голова сім’ї, етнограф Володимир Шухевич, з дружиною Герміною та дітьми (Осипом, Дарією, Іриною, Володимиром і Тарасом) майже щороку бували в Підлютому. Іноді брали з собою друзів, найчастіше – суддю Теофіла Бережницького з родиною. Їхали потягом зі Львова до Рожнятова, там зупинялись на нічліг, а згодом кілька годин підводами до Підлютого. На початку ХХ ст. маршрут мандрівників дещо змінився. Цьому посприяв розвиток лісозаготівельної і деревообробної справи, відтак – покращилось залізничне сполучення. Шухевичі їхали зі Львова потягом до Боршнева, там ночували, а зранку вузькоколійкою, що перевозила ліс до тартаків, до Підлютого. Відпочивальники зупинялись спершу в домі побережника (лісника), згодом – у митрополичих палатах чи будинку для гостей. Володимир Шухевич – один з перших фотоаматорів у Галичині. Завдяки його захопленню збереглося кілька світлин з Підлютого, на яких зображені дружина й діти на лоні природи.
Герміна Шухевич на камені з книгою, Підлюте. Фото В. Шухевича, кінець ХІХ ст. Опубліковано у: Записки НТШ. Т. 210: Володимир Старосольський 1878–1942. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1991. С. 119Дарія Шухевич з братами, Підлюте. Фото В. Шухевича, кінець ХІХ ст. Опубліковано у: Записки НТШ. Т. 210: Володимир Старосольський 1878–1942. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1991. С. 118Родина Шухевичів з друзями, Підлюте. Зліва направо: 1-й ряд: перша Дарія Шухевич, третя Ірина; 2-й ряд: перший Володимир (мол.), шоста Герміна; 3-й ряд: другий Осип Шухевич. Фото В. Шухевича, кінець ХІХ ст. Опубліковано у: Записки НТШ. Т. 210: Володимир Старосольський 1878–1942. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1991. С. 119
Традицію відпочивати в Підлютому продовжила й родина Старосольських. Після одруження Дарія Шухевич та Володимир Старосольський спершу їздили на літні вакації з батьками, а потім і самостійно. Зупинялись в урочищах Ангелів, де лісничим був свояк Мирон Левицький, та Чута. Востаннє Старосольські відпочивали в Підлютому у 1939 році.
Родина Старосольських в Підлютому, 1926 р. Зліва направо: Уляна, Володимир, Дарія, Ігор, Юрій. Опубліковано у: Записки НТШ. Т. 210: Володимир Старосольський 1878–1942. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1991. С. 108
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. галицькі інтелектуали здійснили вагомий вклад у популяризацію туристично-рекреаційний потенціалу Карпатського регіону. Завдяки специфічним кліматичним умовам та культурній самобутності краю, він перетворився на справжній курортний центр Габсбурзької Галичини. Відпочинок в Карпатах вирізнявся різноманіттям форм: від оздоровлення в санаторіях і здравницях, сільського туризму до екстремальних сходжень на вершини і рафтингу гірськими річками. Важливою складовою такого дозвілля було знайомство інтелігенції з географією, історією, економікою, автентичними звичаями і традиціями краю, збір етнографічного і фольклорного матеріалу та подальше використання його у науковій, літературній і художній діяльності.
Наталія МИСАК історикиня
Джерела та література:
Арсенич П. Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки й культури. Івано-Франківськ, 2000. URL: http://lib.if.ua/franko/1312456701.html
Волянський О. Мої спомини про Івана Франка. Спогади про Івана Франка / упоряд., вст. ст. і прим. М. Гнатюка. Львів: Каменяр, 1997. С. 491–501.
Дроздовський Ю. Зустрічі з Франком. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. С. 319–322.
Завадович Р. Іван Франко в Карпатах. Спогади про Івана Франка / упоряд., вст. ст., прим. М.І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів: Каменяр, 2011. С. 701–704.
Крип’якевич І. Спомин. М.Коцюбинський і Західна Україна: Збірник 2 / упоряд. Х.М. Коцюбинський. Чернігів, 1940. С. 168–169.
Панькова С. Літні вакації Михайла Грушевського у Криворівні. Український археографічний щорічник. 2007. Вип. 12. C. 826–832.
Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Т. 50: Листи (1895–1916). К.: Наукова думка, 1986. 703 с.
Франко П. Іван Франко зблизька. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. С. 381–388.
Франко Т. Мої спогад про батька. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. С. 372–380.
Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. Торонто: Ліґа Визволення України, 1956. 132 с.
Сьогодні, 21 жовтня 2020 року, в Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (проспект Свободи, 20) у рамках заходів нашого музею з нагоди 155-річчя від дня народження митрополита Андрея відкривається міні-виставка, присвячена маловідомому митцю-самоуку Никифору Ковалю (1909-1941), родом з Рівненщини.
Взаємини Владики й художника, про які відомо з кільканадцяти коротких листів останнього, написаних впродовж 1934-1938 рр. – ще одна, абсолютно нова сторінка, що розкриває широту поглядів Андрея Шептицького на мистецтво та його розуміння мистецьких явищ. На експозиції представлені всі відомі нині музейні твори цього самобутнього художника (а їх всього три), виконані в середині 1930-х рр., саме в період моральної й фінансової підтримки Митрополита.
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
На Львівщині відкрили ще один пам’ятник видатному українському композитору, основоположнику української естрадної музики Володимиру Івасюку.
… Минулої неділі Володимир Івасюк повернувся до Брюхович у бронзі, й відтепер стоятиме у центрі селища, біля Народного дому, на вулиці свого імені. Зі скрипкою в руках, у вічному поруху, зі своїм улюбленим буковинським кептариком на плечі. Саме таким зобразив його автор пам’ятника брюховецький скульптор Любомир Кукіль.
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
Як сказав на відкритті селищний голова Володимир Доманський, ідея встановлення пам’ятника композиторові народилася в брюховицькій громаді ще двадцять років тому. «Її подали вчителі місцевої школи. Ще років сімнадцять тому були якісь перші спроби втілення цієї ідеї, але це були важкі роки в економічному сенсі, не було відповідного фінансування, й вона весь час відкладалась. У 2016 році представники двох громадських організацій: «Разом до змін» та фундація «Перспектива» відродили цю ідею і взялись за спорудження пам’ятника, який відтепер буде прикрашати наше чудове селище».
На відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку приїхала його рідна сестра Оксана з Чернівців, також племінники, близькі і дальші родичі, друзі, прийшли небайдужі мешканці Брюхович і представнки львівської громади.
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
«Цей пам’ятник має нагадувати усім, що в світі має бути менше зла, насильства, вбивства, – сказала Оксана Івасюк. – Я вдячна брюховицькій громаді за всі ці зусилля, які були докладені для відкриття. пам’ятника».
Сестра Володимира Івасюка поділились спогадами про те, як вона, молодша від Володі на одинадцять років, приїжджала до Львова на канікули, і брат давав їй список книжок, які вона має прочитати або називав список музеїв, які вона має відвідати у Львові. «А мені так хотілось просто гуляти львівськими вулицями, які мені подобались в різні пори року. Це були прекрасні моменти… Пригадую, коли ми з ним були на морі, він запитав скільки разів я перечитала батькову бібліотеку (а в батька була дуже велика бібліотека). Я відповіла: «Ще перечитую», на що Володя мені сказав: «Я у твоєму віці вже перечитав її декілька разів.Ти повинна багато читати»… Володя міг би багато зробити для української культури. якби він мав змогу працювати, якби залишився живий. На жаль, його Муза замовкла, але він мав і має тисячі послідовників… Цей пам’ятник у Брюховичах – пам’ятник сенсу правди і мистецтва. Дякую вам усім».
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
На урочистостях відкриття пам’ятника був присутній відомий львівський бандурист Остап Стахів, який навчався у Львівській консерваторії саме в той час, коли в ній вчився Володимир Івасюк.
« У нас велика різниця у віці, десь років вісім, але це тому, що Володя спочатку закінчив медичний інститут, а вже потім вчився в консерваторії, – ділився спогадами Остап Стахів. – Я пам’ятаю той день 1-го травня, коли ми прийшли в консерваторію і побачили вивіску, що розшукується Володимир Івасюк, і якщо хтось щось знає, просимо продзвонити по такому-то телефону. Ми спочатку не повірили, думали, що це просто якесь непорозуміння, але десь в 20-х числах травня вже повідомили, що Володимира Івасюка знайшли мертвим в Брюховицькому лісі… Ми, студенти, були дуже тим засмучені. Під час похорону на Личаківському цвинтарі я стояв дуже близько біля могили і допомагав гробарям опускати труну з тілом Володі. Було таке відчуття, що опускаємо Щось, що не мало бути там закопане…».
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
Слова мав і скульптор, автор пам’ятника, який був небагатослівним і зізнався, що не вміє багато говорити, а вміє ліпити. Він розповів,що довго трудився над цим пам’ятником, адже спочатку не було матеріалів, фотографій, які б допомогли йому знайти той образ, який відображений у скульптурі. Дуже допоміг йому у цьому відомий львівський фотомитець (нині уже покійний) Любомир Криса, чоловік рідної сестри Володимира Івасюка Галини, за що він йому дуже вдячний.
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
Цей монумент – данина пам’яті композитору, який саме на території цього населеного пункту відійшов у вічність орієнтовно 24-27 квітня 1979 року (бо точна дата смерті Володлимира Івасюка невідома). 18 травня його тіло знайшли повішеним на дереві в Брюховицькому лісі. Офіційна версія КДБ – самогубство, але уже давно цю брехливу версію спростовано і доведено, що композитор був вбитий. За свій талант, за те, що підніс на високий рівень українську естраду і культуру в цілому. Архіви цієї справи донині зберігаються в Москві під таємний грифом «секретно» і їх не відкривають навіть родичам Володимира Івасюка. Чому? Здогадатись неважко: ще живуть свідки цієї кривавої розправи і можуть пролити світло на цю темну історію.
Відкриття пам’ятника Володимиру Івасюку в Брюховича. Світлив Йосип Марухняк
Пам’ятник Володимиру Івасюку у Брюховичах – третій на Львівщині. Перший був встановлений на його могилі на Личаківському кладовищі у 1990 році. Він зображає молодого композитора поряд із роялем. Це – робота двох талановитих львівських скульпторів Миколи Посікіри та Любомира Яремчука. Одинадцять років влада не дозволяла родині Івасюків поставити пам’ятник на його могилі… Другий пам’ятник у Львові був встановлений у 2011 році на проспекті Тараса Шевченка, недалеко від Львівської консерваторії за кошти музиканта Святослава Вакарчука роботи скульптора Сергія Олешка і архітектора Михайла Ягольника.
У довгій та насиченій цікавими подіями історії Львова, на щастя, було надзвичайно багато цікавих та незвичайних особистостей. Не про кожного з цих діячів ми знаємо достатньо, хтось досі чекає на своє відкриття та належну оцінку власних старань. Однак, навіть між тими, про кого вже говорять, дуже багато непересічних і дивовижних особистостей. До прикладу, сестра Маріанна Мархоцька – гідна продовжувачка справи святої Терези з Авіли і перша настоятельниця монастиря кармеліток босих у Львові (сьогодні храм Стрітення, що на вулиці Винниченка, 30А). Її називають авторкою першої жіночої автобіографії на теренах давньої Речі Посполитої. Відтак, мусимо пам’ятати про цю персону й досліджувати її життя та діяльність. Особливо – львівські сторінки.
Церква Стрітення Господнього (колишній костел Матері Божої Громничої монастиря кармеліток босих).
Народження, родина
Маріанна Мархоцька народилась і виростала у багатодітній, але досить забезпеченій родин. Її батько, Павло Мархоцький, був послом на Сейм, захисником шляхетських вольностей і навіть учасником рокошу Зебжидовського (1606 – 1609 рр.). Сестра Ельжбета вступила до монастиря кларисок, що у Новому Сончі, а брат Міколай навчався у Краківській академії. Характерно, що коли батьки почули про бажання Маріанни також стати монахинею, то довго цьому противились – навіть її мама Ельжбета. Імовірно, що батьки навіть били її і всіляко відмовляли від цього кроку. Однак, нічого з їхніх заборон не було.
Маріанна Мархоцька. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Шлях до служіння
Упродовж 1615 – 1620 років Маріанна Мархоцька тричі відвідувала монастир кармеліток у Новому Сончі. Кожна з цих поїздок мала не неї великий вплив. Очевидно, все ж менший, ніж читання біографії святої Терези з Авіли – іспанської монахині та засновниці ордену кармеліток босих. Врешті, дівчина вирішила залишити світське життя й стати монахинею. Проти волі батьків, у 1620 році, вона вступила до монастиря кармеліток босих у Кракові. Взяла собі ім’я Тереза від Ісуса й розпочала зовсім інше життя.
Становлення особистості і львівські сторінки
У 1620-х та 1630-х роках Маріанна Мархоцька пройшла відповідні навчання та вишкіл, закінчила новіціат і остаточно переконалась, що обраний шлях є правильним для неї. Водночас, непогано зарекомендувала себе, відзначаючись організаторськими здібностями, послухом та покірністю. Таким чином, у 1642 році сестра Тереза приїжджає до Львова, де на неї було покладено обов’язки організувати і запустити роботу першого осередку ордену кармеліток босих у нашому місті. Відтак сестра Тереза від Ісуса була настоятельницею першого покоління кармеліток босих у Львові. Саме в цей час, між іншим, розпочали будувати мурований храм на території комплексу, але закінчити всі роботи спокійно не вдалося.
св. Тереза з Авіли. Фото з https://velychlviv.com/
У 1648 році, у зв’язку з вибухом повстання Хмельницького, а також через прихід військ останнього під стіни Львова, кармелітки залишили місто й виїхали до Кракова. Пізніше – ще далі, до Варшави. Характерно, що в столиці, на церемонії відкриття монастиря кармеліток, був присутні король Речі Посполитої Ян Казимир й апостольський нунцій. Це, очевидно, через те, що сестра Тереза була у дуже хороших відносинах із королевою Марією Людовікою Гонзагою. Між іншим, остання, разом із чоловіком, неодноразово відвідувала сестру Терезу, коли та хворіла.
Облога Львова військами Хмельницького у 1648 році
Останні роки життя
Наприкінці 40-х років XVII століття сестра Тереза не надто добре почувалась і досить часто хворіла. У той час її відвідувала королева, вони спілкувалися між собою. Особливо сильно погіршилося здоров’я цієї монахині у 1650 році. Сестра Тереза мала частковий параліч і відійшла від управлінських функцій. Врешті, у 1652 році вона померла. Не одразу, але все ж була похована у криптах монастиря кармеліток босих у Кракові (вул. Коперника).
Цікаві відомості
Вище вже згадувалося, що саме Терезу від Ісуса часто називаються авторкою першої жіночої автобіографії у Речі Посполитій. Цікаво, що ця праця задумувалась не як автобіографія – як підручник духовного життя. Очевидно, саме тому у згаданому тексті можна знайти багато покликів на Святе Письмо, житія святих (за редакцією Пьотра Скарґі), ідеї св. Терези Авільської, концепції св. Августина і ін. Між іншим, у тексті описано й певні внутрішні стани сестри Терези від Ісуса, її відчуття та переживання, певні біографічні моменти. Праця знайшла свого читача і користувалась увагою не тільки на наших теренах – у першій половині ХХ століття її було перекладено французькою мовою.
св. Тереза від Ісуса (Маріанна Мархоцька). Фото з https://teologiapolityczna.pl/
Невідомо точно, коли саме Тереза від Ісуса розпочала роботу над укладенням свого magnum opus. Зустрічаються гіпотези як щодо 30-х років XVII століття, так і щодо 40-х років, коли вона була у Львові. Що можна стверджувати напевне – це цікавий і неповторний зразок барокової літератури, глибоко містичний і символічний твір. Задля усвідомлення головних ідей та стилістики авторки, наведемо наступний пасаж: “Душа наша уявляється мені як фортеця […], поділена на багато різних кімнат, подібно до того, як і на небі є багато помешкань”. Один із перших дослідників біографії Терези від Ісуса Кароль Гурський писав про те, що її автобіографічна праця є унікальною не лише у локальному масштабі, але й загальносвітовому. Історик і теолог, монахиня-бенедиктинка Малгожата Борковська назвала цю книгу першою і багато років єдиною такого роду працею польською мовою. Відтак є логічним, що до персони сестри Терези від Ісуса (Маріанни Мархоцької) ми також не можемо залишатися байдужими. Тим більше, що декілька років свого життя вона провела у Львові.
Родовища термальних вод у Брюховичах – не вигадка. Вони є. Дивно, лише, що про них так мало знає громадськість. Можливо, так є тому, що цю частину Львова воліють розглядати як територію для втілення чудернацьких проектів житлової забудови. Адже тут є куди розігнатися з будовою. Та чи мудро це забудовувати території, під якими залягає цінний підземний скарб – Брюховицьке родовище гарячих мінеральних вод?
Курортна традиція
Брюховичі ще з кінця ХІХ ст. славились рекреаційними ресурсами. Лікувальні купелі, сосновий ліс, повітря – все це слугувало оздоровленню населення ще часів Австро-Угорщини та Польщі.
Курортну традицію продовжила і радянська влада. 22 піонерські табори, 7 постійно діючих при них профілакторіїв, 13 санаторіїв та баз відпочинку, 7 озер, лісопарки, відпочинкові майданчики. Їх відвідували курортники з усього Радянського Союзу. Приїздили сюди відпочивальники і з-за кордону.
З крахом радянської системи управління похитнулась і курортна інфраструктура Брюхович. Підвідомчі великим підприємствам та профспілкам відпочинкові табори і санаторії через відсутність фінансування пішли в занепад.
Далі – реалізація українського варіанту приватизації. Вона перетворила наявну курортну інфраструктуру спочатку в руїни, а згодом в приватні території з житловою віп-забудовою.
При дерибані не пошкодували і простори, під якими залягають термальні води. Ділянки, на яких знаходились пробурені ще за союзу глибинні свердловини, віддали у приватні руки.
Та біда не у приватній власності. Лихо у тому, що влада підтримує збочені примхи нових хазяїв цих територій. І на їх вимогу переводить рекреаційно-оздоровче цільове призначення санаторних земель у житлову забудову.
Навіть законодавством України передбачено, що при плануванні і забудові населених місць слід керуватись принципами збереження, раціонального використання цінних природних ресурсів та заборони на них будівництва, що перешкоджає використанню їх за прямим призначенням. Та хто на це зважає. Адже для забудовників бізнес на будівництві житла – це просто, швидко і по схемі. А от на суспільно-важливі проєкти, зведення об’єктів, які підкреслять природні властивості місцевості – українське бізнес середовище, на жаль, активно не реагує.
Законсервоване підземне багатство Брюхович
За Радянського союзу на території Брюхович пробурили три свердловини на термальні води. Вони були розвідані гідрогеологічним підприємством «Укргеокаптажмінвод» (м.Львів). Тоді геологи натрапили тут на магматично-вулканічний розлом. Саме звідти і пішла морська вода. Її температура становить понад 40 градусів. Кажуть, що за своєю потужністю Брюховицьке родовище термальних вод займає четверте місце у Львівській області.
Внаслідок розвалу Союзу, через брак фінансування і змертвіння курортної інфраструктури Брюхович, у 90-ті ці три свердловини законсервували. У такому стані вони перебувають й до нині.
Законсервовані Свердловина №1 – глибиною 1505 м та Свердловина №2 – глибиною 1400 м, розташовані на території, що колись належала Санаторію “Львів”. Згідно з бальнеологічним висновком Одеського НДІ курортології і медичної реабілітації 1989 року, води цих свердловин за фізико-хімічним складом відносяться до термальних сульфатно-хлоридних, натрієвих, йодо-бромних вод високої мінералізації. Впродовж 1956 – 1991 рр. вони використовувались у діючих тоді брюховицьких санаторіях у лікувальних процесах.
Територія, на якій розташовані ці дві свердловини, попри довгу судову тяганину, таки опинилась в приватній власності фізичних осіб. А не так давно і цільове призначення цих земель, на жаль, було змінено під житлову забудову.
В Генеральному плані Брюхович 2001 року згадують і про Свердловину №3 глибиною 1480 м. Вона пробурена на території колишнього профілакторію “Янтар”. Згідно з бальнеологічним висновком Українського НДІ курортології і медичної реабілітації 1992 року, води у ній також йодо-бромні, сульфатно-хлоридні, натрієві (високомінералізовані типу “морських”). І мають широкий спектр лікувально-оздоровчого застосування в бальнеології у вигляді лікувальних ванн та в лікувально-оздоровчих басейнах.
Зараз територія, на якій розташована ця законсервована свердловина, належить реколекційно-відпочинковому центру “Світлиця”. До речі, це одна з небагатьох приватних структур, яка використовує цю цінну територію за її цільовим призначенням – для організації відпочинку і рекреації населення.
Новітня історія брюховицьких термалів
Не так давно, 30 березня 2017 року, “Держгеонадра” України з метою геологічного вивчення та дослідно-промислової розробки мінеральних вод через аукціон продало ТзОВ “Агропромислове підприємство “Львівське” спецдозвіл на користування ділянкою “Брюховичі-Свердловина №4″.
Географічні координати об’єкта: Пн. Ш. 49°54’33” – Сх. Д. 23°57’18”. На місцевості – це район території колишнього табору “Будівельник”. Нині тут розташована приватна база відпочинку “Перлина Львова”. До честі її власників, на цій території теж надають перевагу веденню відпочинково-рекреаційного бізнесу, а не будівництву котеджів.
На даний момент на цій ділянці надр відбуваються бурові роботи.
Далі за програмою передбачено: встановлення промислових запасів мінеральних вод (прогнозують 240 м3/добу при зниженні рівня до 20 м), проведення в свердловинах геофізичних досліджень, геологорозвідувальних робіт, дослідно-промислової розробки, вивчення стабільності якості води, водовідбору (дебіту), рівнів, прогнозу якості і рівнів,лабораторні та камеральні роботи.
На затвердження запасів мінеральних вод заплановано вийти на літо 2022 року. Шлях не легкий, довгий і з багатьма невідомими. Але його торують.
З відкритих джерел відомо, що 16 липня 2020 року відбулась зустріч керівників угорської компанії Triosan Holding Kft, ДП «Держзовнішінформ» та представництва Державної інноваційної фінансово-кредитної установи у м. Львові. На цій зустрічі було обговорено питання енергетики, впровадження інноваційних підходів та розвитку видобутку електричної та теплової енергії з геотермальних джерел.
Термальні води можуть використовуватись не лише в лікувальних цілях. Їх можна застосувати для спорудження гео-термальних електростанцій, а також в тепличному господарстві, обігріві приміщень тощо. Подібні проекти динамічно розвиваються в країнах Європи, зокрема Польщі, Словаччині, Угорщині, а також у ОАЕ та Китаї.
Компанія Triosan Holding Kft., яказаймається будівництвом об’єктів термальної енергетики та здійснює буріння свердловин для пошуку прісних та термальних вод, має намір поширити свою діяльність на всю Україну. І власне, вона виявила зацікавленість у співпраці, але в українських нормативних документах є ще ряд неврегульованих питань, які стосуються впровадження новітніх технологій. Відтак, у ході зустрічі було підписано Меморандум про взаєморозуміння та співпрацю. А також представлено візуалізацію Проєкту термального комплексу «Aquapolis» у Брюховичах.
Тож термали за 8 км від центру Львова – це реальність. І спорудження комплексу зі справжньою морською водою та перетворення Брюхович на курортну перлину Львівщини – не фантастика, а конкретна і раціональна перспектива. Постійно тепла вода дозволить приймати людей цілий рік. Львів’янам не доведеться їхати за тридев`ять земель, аби поніжитись в мінеральних водах та оздоровитись. А брюхівчанам дасть шанс на розвиток їхнього селища та нові робочі місця.
Єдине, для повноцінної реалізації цієї перспективи мають бути збережені рекреаційні території Брюхович. Їх тут не так вже й багато залишилось, але вони є! Зміна цільового призначення таких земель, має бути категорично заборонена. Будь-які будівельні проекти, які власники цих територій планують реалізовувати, мають проходи жорсткий контроль на їх відповідність цільовому призначенню території. А у випадку шарлатанства на зразок маскування житлової забудови під так звані “відпочинкові танхауси”, “еко котеджі” і т.п. – притягнення до відповідальності та демонтаж таких об’єктів мають бути невідворотними.
Візуалізація Проєкту термального комплексу «Aquapolis» у Брюховичах.
Сама природа нагородила Брюховичі курортними властивостями. Тут термальні родовища, ліси, водойми, парки, насичене киснем та хвоєю повітря. Тому надання Брюховичам статусу курорту місцевого значення де-юре – це те логічне, мудре і правильне, що мала б зробити влада. Окрім того, статус курорту з усіма похідними від цього юридичними наслідками, стане додатковим щитом захисту цінних брюховицьких рекреаційних територій від цинічних проектів забудови.
Львівські блогери – за чистоту міста. Не лише віртуально, а й реально. Днями вони вийшли з онлайну в офлайн – і приєдналися до соціально важливої справи – прибирання Львова, а саме щорічної толоки на стадіоні «Торпедо». Ця толока уже традиційна – п’ятий рік поспіль її організовує громадський діяч, засновник онлайн-ком’юніті «Слово молоді» Віталій Свіщов. До слова, коли таке прибирання відбулося вперше, зі стадіону було вивезено кілька десятків (!) вантажівок сміття.
Толока на стадіоні «Торпедо»
Блогери Роксолана Кравчук, Таня Шишкова, Лола, Назар Белен та інші – це львів’яни, які у соцмережах для багатьох є прикладом, особливо для молоді. Долучившись до толоки на «Торпедо», ці лідери думок продемонстрували своїм фолловерам (підписникам), як важливо піклуватися про місто, бути відповідальним і небайдужим.
Блогери взяли до рук граблі, вила, лопати – і за лічені години прибрали стадіон. Опісля яскраво висвітлили це на своїх сторінках, загальне охоплення аудиторії яких близько 100 тисяч користувачів мережі.
Толока на стадіоні «Торпедо»
«Ранок і толока на стадіоні «Торпедо»! Людей було вдосталь, аби швидко і красиво прибрати територію. Чесно, вперше брала участь, і тепер, при нагоді, братиму ще! Дякую, що організовуєте такі дійства, та дбаєте за добробут міста, і знаю, що це вже не вперше», – написала Роксолана Кравчук / @roksa_kravchuk.
«Приємно , коли молодь вміє проводити час з користю. Дякую за організацію і усіх, хто був поруч, кожен раз радію нашій зустрічі. Я гарно провела час», – читаємо у Тані Шишкової / @shyshkova.t.v.
Толока на стадіоні «Торпедо»
«Ми не піаримось на толоці, і не здобуваємо славу! – написав на своїй сторінці у Фейсбуку організатор толоки на стадіоні «Торпедо» Віталій Свіщов. – А закликаємо підписатися на сторінку, щоб ви завжди були в курсі класних подій і могли долучитися. Разом ми можемо робити ще більше добрих справ для природи, екології та нашого чудового міста!».
Сьогоднішня знахідка ретро світлин стосується села Антонівка, яке знаходиться у Жидачівському районі Львівської області. Раніше назва цього села була Яйківці.
На світлинах наші читачі можуть побачити місцевий дерев’яний храм. З історії святині відомо, що його будівництво розпочали у 1862 р. Перед церквою, певний час була капличка.
Храм в селі Антонівка, 1930-ті рокиХрам в селі Антонівка, 1930-ті роки
Будували церкву в Антонівці за кошти села. Цікаво, що кожен місцевий господар повинен був сплатити 10 % від доходу зі своєї землі.
Дерево, з якого зводили храм, привозили волами з с. Корчівка, це за 10 кілометрів від місця будівництва. Храм освятили 6 грудня 1867 року.
Храм в селі Антонівка, 1930-ті роки
Першим її настоятелем став отець Северин Борачок. Цікавим фактом з історії села, було те, що сюди на канікули приїжджав сам Іван Франко, який зі старим дяком у крилосі співав утреню чи вечірню службу.
Храм складається з квадратового в плані зрубу нави, до якого з півночі та півдня прибудовані рівноширокі квадратові зруби бокових рамен, а зі сходу та заходу відповідно прямокутні вівтар і бабинець.
Храм в селі Антонівка, 1930-ті рокиХрам в селі Антонівка, 1930-ті рокиХрам в селі Антонівка, 1930-ті роки
Вівтар в храмі збудований у східному напрямку, при його північній стіні знаходиться ризниця.
На захід від церкви розташована дерев’яна двоярусна квадратова в плані дзвіниця, вкрита пірамідальним дахом. Храм та дзвіниця збереглися до наших часів.
Литовський електронний дует Beissoul & Einius випустив новий трек Momentum та відеокліп на нього. Його режисером став учасник першого сезону шоу Топ-модель по-українськи Реван Палюх.
Сингл Momentum увійде до нового альбому гурту Question In The Dark, повідомляє НВ.
Як пояснює гурт, Momentum — це історія про хлопця, який сміливо занурюється в свої страхи і мрії, який шукає вихід в темряві, та і в житті. Інколи йому приходиться блукати і здригатись від страху, але все-таки він знаходить те, що шукає.
Зйомки відео на цю пісню відбувалися у вересні у Львові. Щоб посилити враження від музики, відеокліп був знятий на VHS-камеру 1990 року. Унікальний шум плівки та інші несподівані відео-ефекти створюють особливу атмосферу.
Реван Палюх не лише виступив режисером, але й став головним героєм кліпу. «Наші відносини з Україною особливі з першого дня, коли ми приїхали сюди в 2014 році. У нас тут прекрасні друзі та колеги. Ми до цих пір з ними співпрацюємо», — говорить вокаліст Артурас Beissoul.
Beissoul & Einius вже не вперше співпрацюють з Палюхом: у 2018 році він піднявся на подіум під час показу Electrofashion Show на Siemens Arena, а раніше — в концертному залі Compensa в Вільнюсі.
Степан Гіга кличе шанувальників на «Великий безпечний концерт»
В суботу, 24 жовтня 2020 року, о 18:00 у Центрі Довженка у Львові з «Великим безпечним концертом» виступить Народний артист України, талановитий музикант і композитор, улюбленець українських жінок Степан Гіга.
Степан Гіга обіцяє львів’янам яскравий музичний вечір під акорди улюблених пісень.
«Золото Карпат, золото пісень я несу до вас у цей святковий день…», – анонсує артист, і готовий щедро обдарувати своїх палких прихильників усіма коштовностями власної творчості. Кожен концерт артиста багатий на потужні емоції, непідкупні оплески та чудовий настрій.
У творчому доробку Степана Гіги – низка студійних альбомів, куди ввійшли найкращі музичні композиції артиста. Його хіти стали справжніми шлягерами цілої епохи – уже кілька десятків років їх співають тисячі шанувальників по всій країні.
Душевний концерт, на якому пролунають улюблені хіти, стане запорукою гарного настрою. Замовлення квитків за посиланнямhttps://widget.concert.ua/
Захід відбудеться з дотриманням карантинних вимог, тому поспішіть придбати квитки, бо їх кількість обмежена.
Про це повідомила Лілія Онищенко, начальниця управління охорони історичного середовища в ЛМР.
“Сьогодні вночі помер професор кафедри містобудування Університету Львівська Політехніка Богдан Посацький, наш викладач і наставник. Щирі співчуття дружині Дануті та родині професора”, – написала вона у Фейсбуці.
Посацький Богдан Степанович— кандидат архітектури, професор кафедри містобудування Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка».
Народився 19.06.1942 р. у Жешуві (Ряшеві), Підкарпатське воєводство, Польща.
У 1946 р. переселений, як українець, з батьками до Львова.
Закінчив Львівський політехнічний інститут (нині Національний університет «Львівська політехніка») у 1965 р.
Член Національної спілки архітекторів України з 1972 р., член-кореспондент Української академії архітектури з 1994 р.,дійсний член Наукового товариства імені Шевченка з 2012 р.
Кандидат архітектури з 1972 р., професор з 2003 р.
Автор 220 наукових і методичних публікацій — навчальних посібників, монографій, зокрема «Основи урбаністики. Територіальне і просторове планування», «Простір міста і міська культура», «Львів у старому і новому образі» (Жешув, 2000, українською і польською мовами), співавтор колективної монографії «Архітектура Львова. Час і стилі ХІІІ—ХХІ століть» (Львів, 2008).
Церква святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Церква святої Параскеви, яка знаходитьсяу селі Красів Миколаївського району Львівської області збудована у традиційному гуцульському стилі. Але не всім відомо, що народилась вона не на Гуцульщині, а у Львові.
У 1894 році у Львові відбулась Загальна краєва виставка. У південно-західній частині виставки було організовано Етнографічний сектор. Саме в ньому була збудована дерев’яна триверха хрестовокупольна церква. Храм спорудив тесля Лесь Кобчук з села Яворова з допомогою своїх шести теслярів-побратимів з Гуцульщини.
Ситуаційний план Загальної краєвої виставки
Церква розташовувалась в центрі етнографічного відділу, ліворуч алеї, що провадить від вул. Стрийської. Побачити її розташування можна на Ситуаційному плані Загальної краєвої виставки. В наш час це просто галявина у Стрийському парку неподалік дитячого майданчика (на Google.maps це місце приблизно тут).
Церква святої Параскеви з села Красів на світлині Загальної краєвої виставки у ЛьвовіЦерква святої Параскеви з села Красів на світлині Загальної краєвої виставки у ЛьвовіЦерква святої Параскеви з села Красів на світлині Загальної краєвої виставки у Львові
В інтернеті можна знайти багато світлин цієї церкви і деяких інших експонатів Етнографічного відділу Краєвої виставки.
Посвячення церкви в Красові 1895 року з батьком Автора споминів о. Євгном Шухевичем у сердині. Світлина з книги С. Шухевича “Моє життя. Спогади”
От тільки на сайті lvivcenter в описі церкви подається інформація, що це “неіснуючий нині об’єкт”. Насправді ж церква збереглась. Найбільш авторитетним свідченням цього є уривок з книги “Моє життя. Спогади” д-ра Степана Шухевича, сина пароха села Красів о. Євгена: “На виставці в етнографічному відділі також була гуцульська церква. По виставці мій батько закупив цю церковцю з церковних фондів і поставив її в Красові, де вона й стоїть донині”.
Церква святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Експозиція Виставки працювала чотири місяці. Після її закриття церква з ініціативи о. Євгена Шухевича була куплена і перевезена у село Красів, де на той час була маленька однокупольна церква. Вдалось це зробити завдяки тому, що о. Євген був рідним братом Володимира Шухевича, який був куратором архітектурно-етнографічного розділу Виставки. Після перевезення і часткової перебудови у 1896 р. церкву св. Параскеви освятив Митрополит Галицький Сильвестр Сембратович.
Вівтарна частина церкви святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Цікаво, що церква орієнтована “навпаки” – головний вхід до неї розташований зі сходу (там, де має бути вівтар). Можливо, це було викликано особливостями місцевого рельєфу.
Після війни церкву було закрито і, на жаль, не все збереглось до її поновного відкриття у 1989 р.
Розп’яття з церкви святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Розп’яття з церкви святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
В той же час за 30 років “небуття” в закритій церкві залишилися недоторканими кивот, чаша і корона. Також у бічній наві храму збереглось дуже незвичайне чорне розп’яття. В селі розповідають, що його привіз з Італії після Другої світової війни уродженець села Іван Каута, який воював на Апеннінському півострові.
Ікона Богородиці Одигітрії з церкви святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Копія ікони Богородиці Одигітрії, яка зараз знаходиться в церкві святої Параскеви в селі Красів Миколаївського району Львівської області
Натомість Ікона Богородиці Одигітрії з красівської церкви, намальована у першій третині XVІ ст., зберігається у Національному музеї у Львові. Вона була привезена з експедиції Іларіоном Свєнціцьким у 1911 році. У церкві над іконостасом знаходиться копія цього святого образу.
Віртуальна мандрівка Національним музеєм імені Андрея Шептицького, в якому зберігається близько 60 ікон з цим сюжетом.
Щоб зрозуміти свято Покрову Божої Матері й любов українців до нього, треба заглянути в історію цього свята. “Еспресо.Захід” спробував це зробити із завідувачкою відділу давньоукраїнського мистецтва Національного музею імені митрополита Андрея Шептицького Марією Гелитович. Саме тут зберігається близько 60 найдавніших ікон із сюжетом Покрову.
До 910 року такого свята не було. Церква святкує Покров Пресвятої Богородиці з моменту, коли у Влахернському храмі (на околиці Константинополя) Андрій Христа ради юродивий побачив Богородицю з ангелами і сонмом святих. Після молитви Вона зняла з Себе покривало і розпростерла над людьми, які молилися в той час у храмі. Вороги відступили, місто було врятоване.
“Це дуже цікавий сюжет для українців, адже Ярослав Мудрий передав український народ і Київську Русь саме під Покров Богородиці. Щоправда, з тих часів у нас не збереглося пам’яток. Іконографія Покрову Богородиці походить з Візантії. Богородиця перешкодила нападу на Константинополь, захищаючи місто своїм Покровом. Є різні варіанти Її зображення на іконі. Основні відмінності – в Постаті Богородиці. Переважно Матір Божу іконописці зображають у верхній частині храму, як Оранта – з піднятими вгору руками, як на нашій Софії Київській, а над Нею тримають покров два ангели. Ще один варіант сюжету – Богородиця тримає перед собою покривало, а під ним ангели, апостоли, святі. Традиційно серед них у центрі зображають диякона Романа Сладкопівця. Цікаво, що за переданням, Роман жив наприкінці 5 – на початку 6 століття, тобто це інший час, але саме у це свято його згадують. До речі, у церковному календарі на Покров також згадують і Романа Солодпівця. Впровадження його у цей сюжет має не історичне, а символічне значення – він трудився на прославу Богородиці. У його руках на таких іконах є сувій з текстом укладеного Романом Богородичного кондака “Діва сьогодні предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу. Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками торжествують, бо ради нас молить Богородиця Предвічного Бога”. А праворуч від Романа – стоїть Андрій Христа ради юродивий. Його зображають нагим, він вказує на Богородицю своєму учневі Епіфанію. По обидва боки від нього зазвичай представлені константинопольський патріарх Тарасій, імператор Лев Мудрий та його дружина Зоя, також інші церковні та світські особи. На наших іконах можуть бути українські історичні персонажі, не обов’язково візантійської, часто є монархи, єпископи, світські люди”, – розповіла “Еспресо.Захід” Марія Гелитович.
У Національному музеї найдавніших ікон небагато, але вони дуже виразні і колоритні, за ними можна вивчати український іконопис, його школи і традиції. Загалом у Національному музеї у Львові зберігається понад 60 ікон Покрови Пресвятої Богородиці. Найдавніші ікони в музеї є з кінця XV – початку XVІ століття. Сьогодні покажемо і розповімо про п’ять найдавніших.
Ікона Покров Богородиці, кінець XV – поч. XVІ ст., с. Рихвальд (тепер – Овчари), Лемківщина
Ікона Покров Богородиці, кінець XV – поч. XVІ ст., с. Рихвальд (тепер – Овчари), Лемківщина (тепер – Польща)
Це одна із найдавніших ікон Покрови в колекції Національного музею і взагалі в Україні. Вона датується початком ХVІ ст. Тут Богородиця тримає Свій Покров перед Собою, бачимо тут Андрія Юродивого. Ікона цікава тим, що має багато художніх елементів високого рівня виконання, тут дуже багато тонів і півтонів. Німби прикрашені золотом і все це на фоні неймовірної архітектури храму.
Покров Богородиці, перша половина XІV ст., с. Малнів, Яворівщина
Покров Богородиці, перша половина XІV ст., с. Малнів, Яворівщина
Це одна із найстаріших ікон Покрови в Україні. Вона походить із Малнова на Яворівщині (Львівська область) і датується XІV століттям. Дуже високого мистецького рівня. Це Галицька школа, майстер Дмитрій. Вона входила в іконостас празників, тому маленького розміру. Такі ікони появилися в іконостасах у 16 столітті. Нині ікона зберігається у Києві.
Майстер Дмитрій “Покров Богородиці”, 1560-ті рр., с. Дубровиця, Яворівщина
Майстер Дмитрій “Покров Богородиці”, 1560-ті рр., с. Дубровиця, Яворівщина
Це дуже цінна пам’ятка, яка має датування та автора. Ця ікона з ряду празникових і з лаконічною композицією. Тут Богородиця дуже цікаво зображена – на хмаринці, з відкритими долонями. Такий жест символізує прийняття Божої волі. Ангели тримають над нею покривало. Збоку є Андрій Юродивий, Роман Сладкопівець і 12 апостолів. Ця ікона стала дуже відомою через детективну історію. Її викрали у 1984 році з фондосховищ Національного музею. Тоді вони зберігалися у Вірменській церкві. Через кілька років Марії Гелитович написала знайома мистецтвознавиця з проханням подивитися цікаву ікону й допомогти з визначенням її походження. “Я подивилася і зразу впізнала нашу ікону!” – пригадує мистецтвознавиця. А у 2011-му ікона повернулася до України. Тепер вона в постійній експозиції музею.
Покров Пресвятої Богородиці у варіанті Всіх Скорботних Радість, друга половина 17 ст., с. Стара Сіль, Старосамбірщина
Покров Пресвятої Богородиці у варіанті Всіх Скорботних Радість, друга половина 17 ст., с. Стара Сіль, Старосамбірщина
Ця ікона особливо цікава тим, як тут зображена Богородиця. Від неї розходяться стрічки благодаті, а усіх людей вона наче закриває плащем опіки. Тут ми бачимо здорових дітей, калік, знедолених, жінок і чоловіків, заможних і бідних. Різні верстви населення рівні в очах Богородиці. Вона усіх однаково покриває своїм покривалом і за усіх молиться.
“До речі, це була улюблена ікона нашої авторитетної музейниці Віри Свєнціцької. Вона так берегла ікони, як Богородиця людей на цій іконі, покривала плащем їх від усіх ворогів”, – каже Марія Гелитович.
Покров Богородиці, 1717 р., с. Верещиця, Яворівщина
Покров Богородиці, 1717 р., с. Верещиця, Яворівщина
Створена на замовлення поповича Дмитрія в пам’ять його померлої дружини Настасії. Їх портрети (постаті навколішках) зображені внизу. Це так звана епітафійна ікона з текстом про померлу Настасію – дружину Дмитрія Поповича. Ми бачимо ще зовсім молоду жінку з таким же молодим чоловіком, які моляться навколішки. Ікона пишна, а Богородиця тут зображена в короні. Датується ікона початком XVІІІ ст. Тут уже зовсім інший одяг і зачіски персонажів. Дуже гарна накидка, сукня, то були заможні люди. Є й чоловік, ймовірно, той же замовник. Внизу є текст, що Анастасія померла у цьому році, а ікону замовив майстру її чоловік.
В п’ятницю, 23 жовтня 2020 року, о 19:00 у Палаці культури Гната Хоткевича (вулиця Кушевича, 1) у Львові відбудеться казковий концерт та презентація нового альбому «Колискові для Олекси. ІІ» у межах унікального для України соціально-культурного інклюзивного проєкту Соломії Чубай.
Колискові співатимуть та танцюватимуть: Соломія Чубай – вокал, Сашко Главацький – гітара, Ігор Гнидин – барабани, Андрій, Коник – бас-гітара, флейта, Том Луголообі – рояль, Гурт ROCKOKO, Національна капела «Дударик», керівник Дмитро Кацал. Диригує Євген Крук (INSO-Lviv), відеоарт: Олексій Хорошко.
Соломія Чубай на концерті «Колискові для Олекси»
Основою концерту буде презентація нового альбому «Колискові для Олекси ||» Соломії Чубай. Ви поринете у світ неймовірної красивої музики та текстів на слова Лесі Українки, Грицька Чубая, Миколи Вінграновського, Платона Воронька та наших сучансиків: Івана Малковича, Катерина Міхаліциної, Жака Жаб’є, Олесі Мамчич, Андрія Содомори.
Колискові Соломії Чубай – зцілюють, а історія про її сина Олексу та його Планету – зачаровує.
Вперше в Україні за допомогою музики порушують тему саме розладів аутичного спектру. Це не просто музичний альбом «Колискові для Олекси» – це інклюзивний проект про дітей і для дітей, який має на меті краще пізнати світ дитини з аутизмом, привернути увагу до проблем таких дітей, об’єднати якомога більше батьків, які виховують дітей з аутизмом, змінити ставлення у суспільстві і не соромитись особливих дітей.
Соломія Чубай на концерті «Колискові для Олекси»
Це не просто історія про сина співачки – Олексу з Синдромом Аспергера (високофункціональний аутизм) та його Планету – це музика для заспокоєння, настрою, відчуття внутрішнього щастя та гармонії. Альбом можна вмикати вдома, в машині, на дитячих святах, засинати та танцювати під нього.
Діти беріть на концерт своїх батьків! Дітям до 8 років – вхід безкоштовний!
Все почалося з хлопчика Олекси, коли його Космічний корабель розбився в Пустелі, а я його народила. Коли Олексі було 3 рочки, він сказав: “Ма, я прийшов врятувати цей світ, а потім я далі полечу на свою Планету”.
Олекса поводився не дуже звично, мав зацикленості, не дивився в очі, коли до нього віталися – він кричав. А коли йому бувало погано, він підходив до стіни і просто бився в неї головою або бив себе. В гостях син сидів під столом і бавився Lego, на свої Дні народження він закривав дітей в туалеті і ніколи не їв святковий торт і кричав на всіх, коли йому дарували не ті подарунки… І тоді почалася моя історія з аутизмом і мій проєкт “Колискові для Олекси”. Як ми з Олексою соціалізовувалися, вчилися і росли, щоб піти у звичайну школу, щоб їздити у дитячі табори і мати друзів. Навіть, коли нас виганяли зі школи, навіть коли нас не хотіли кликати вгості і відмовлялися вчити Олексу на робототехніці, завжди знаходилися люди, котрі просто любили Олексу і мене і нам помагали. Щоб Олекса не мав бажання полити водичкою і спалити цей світ, треба багато щоденної праці не лишень з писхологами, логопедами, поведінковими терапевтами – це велика праця моя, над собою, як Мами. Ми з сином обоє вчимося і далі любити і приймати цей світ і хочемо, щоб світ прийняв нас.
Аутизм – це інша планета Земля. Це уява більша, ніж Космос. Кожен день з моїм сином, як лабіринт, в якому можна зблукати, а ниточкою, котра виводить нас кожного разу з цього лабіринту, є моя велика любов та прийняття моєї дитини, таким як він Є. (Соломія Чубай)
Проєкт «Колискові для Олекси» – це історія хлопчика з аутизмом – Олекси та його мами, Чубай Соломії, яка через колискові намагається знайти ключик до світу її сина. Це унікальний для України соціальний музичний-інклюзивний проект, який інформує про РАС.
Слухайте на youtube Solomiya Chubay. Музичний альбом буде залитий на світову платформу CD baby: Itunes, Google music, Deezer, Spotify, youtube. Сторінка на FB https://www.facebook.com/Kolyskovi/
«Колискові для Олекси» – це про те, як ми хочемо бути любленими та прийнями і як ми хочемо любити та приймати. Це код від мами і тата на гарне життя дитини.
Рівне. Німці біля понищених радянських танків приблизно там, де нині поворот на вул. Крушельницької з вул. Київської. Між деревами проглядається парашутна вежа на теперішній території парку ім. Шевченка, червень 1941
Німці повністю заволоділи Рівним 28 червня 1941 року. Десятиліттями про те, що ж насправді відбувалося під час боїв за місто, радянська пропаганда воліла мовчати, як і залякані місцеві мешканці. Лише нині потроху відкривається страшна правда тих днів.
Дедалі більше трагічних сторінок найжорстокішої війни ХХ століття відкривається завдяки зусиллям небайдужих і допитливих людей. Повернути в історію власне історію, а не пропаганду, намагаються і в Рівному. Чимало білих плям, якими рясніють події червня 1941 року, нині перестають бути утаємниченими. Нині вже відомо про найбільшу танкову битву Другої світової війни, яка відбулася в перші дні німецького вторгнення — на ділянці Броди-Луцьк-Дубно. Лише тепер історики описують, як, маючи суттєву кількісну і якісну перевагу в техніці, радянське командування примудрилося так керувати операцією, що вона обернулася танковим погромом. Менша за масштабами, але не менш трагічна танкова битва була й у самому Рівному.
Рівне. Підбиті радянські танки в районі Грабника, проглядається поворот на вул. Млинівську
Замовчувана трагедія
Про спалені під час вторгнення німців до Рівного радянські танки старожили почали розповідати лише за часів Незалежності. У нещодавно випущеній книзі Валентини Данілічевої “Історія Рівного в спогадах і не тільки… “ публікуються спогади мешканки Рівного Ніни Микитівни Заяц (Пінчук) про спалені радянські танки: “На полях позалишалися поодинокі радянські танки. Декілька вщент знищених таких панцерників із спаленими тілами танкістів залишалися у сквері проти цвинтаря на Грабнику, де починалася вулиця Млинівська (сучасна Кн. Володимира). Ці танки стояли декілька днів”.
У записаних Галиною Данильчук розповідях (“Рівне в спогадах старожилів. Історичний Грабник. Самойлови”) Марії Миколаївни Таргоній (Самойлової) ідеться: “ Ось тут, на вулиці, де зараз військкомат, і біля нашої й Остаповичів огорожі стояли обвуглені танки. Ми з татом зазирали в кожен танк – може там наш дядя Саша, який був в армії. Я досі цей жах пам’ятаю. Там були такі маленькі обвуглені танкісти…”. Радянські ж історики, як у рот води набрали, — жодної згадки про це.
Рівне. Поворот на вул. Млинівську. Стрілкою вказано один з корпусів теперішнього Гуманітарного університету (педінституту)
Відомий у спільноті рівненських шанувальників і дослідників минувшини пошуковець-краєзнавець Василь Гудзій узявся дослідити, що ж відбувалося в ті страшні часи в Рівному. Щоправда, як каже Василь Гудзій, “запалив” його цією ідеєю ще один дослідник — Олександр Прадош, який тему війни й військових дій на Рівненщині зокрема вивчає давно і плідно.
– Я працював над цією темою паралельно з Сашею, – провадить Василь Гудзій. – Ми обмінювалися інформацією, фотографіями, дискутували… Олександр дуже серйозно займається темою війни.
Цілий рік витратив Василь Гудзій на пошуки інформації в різних джерелах, доки перед ним вималювалася картина німецького вторгнення у Рівне. Окрім цього, пошуковець знайшов чимало унікальних фотографій із зображеннями понівечених радянських танків на вулицях міста. Провівши копітку роботу щодо ідентифікації світлин, краєзнавець тепер впевнений, що на них зображено саме Рівне. Може практично зі стовідсотковою достовірністю вказати на місце, де зроблено фото.
Рівне. Те ж місце з іншого ракурсуРівне.Той же танк на повороті на Млинівську
За основне джерело інформації краєзнавець узяв бойові рапорти 13-ї танкової і 25-ї моторизованої дивізій вермахту й рапорт радянських командирів підрозділів, які брали участь у боях за Рівне. З цих документів можна оцінити події, що відбувалися, з іншої точки зору, аніж це подавалося радянською історією.
Як це було. Німецькі рапорти
Німецькі рапорти Василь Гудзій знайшов на сайті російського історика Марка Солоніна. Подаємо текст мовою, на якій їх викладено на російському сайті.
Рівне. Той самий танк на повороті на Млинівську. Зйомка з автівки, що рухаєтьсяРівне. Схоже фото з тим самим танком
“13-я тд 3-му ТК 28.06. 11:20 Ровно после тяжёлого боя взят. Дивизия держит восточную окраину. Подробности ещё неизвестны. Уничтожено 12 танков противника. Мосты пока ещё целы” “13-я тд 28.06. 15:50 Промежуточное донесение. Выйдя 28.06. в 05:00 на восток, усиленная мотопехотная бригада смелым выдвижением около 11:15 захватывает Ровно. В результате смелых и решительных действий оба моста остаются неповреждёнными. Множество трофеев в наших руках. Около 20 неповреждённых русских танков, около 30 орудий, большие склады с боеприпасами и разным материалом, а также найденные в пшеничных полях пулемёты с патронами. Около 40-50 танков уничтожено. В настоящее время многочисленные попытки противника с танками (боевыми машинами) войти в город, особенно с северо-востока и с севера. Город удерживается. Намерение: после подтягивания танкового полка к западной окраине города рано утром 29.06. наступление дивизии на восток на Киликиев (тут і надалі декотрі назви населених пунктів потребують ідентифікації, не виключено, що допущено помилки при подвійному перекладі з польської на німецьку, з німецької на російську, – прим. авт.)”
“13-я тд 3-му ТК 28.06. 21:00 Дневное донесение. а) Перед обедом 28.06.мотопехотной бригаде удалось в результате смелой вылазки, умело используя отражение танковой атаки противника, взять крепость Ровно. Потери очень незначительны, несмотря на то, что противник был силен как численностью, так и вооружением. Упорные атаки противника с танками, особенно с севера и северо-востока продолжаются. Сохраняется впечатление, что русские пытаются произвести отвод своих сил вглубь страны, очень часто и активно используя при этом танки. Крепость [Ровно] крепко в наших руках. Большая чувствительность русских танков к немецким ПТО и превосходство немецкого ведения войны постоянно причиняют противнику большие потери. Войска вновь приобрели полное доверие к командованию и к оружию. Страх перед танками противника исчез. Войска сами себя теперь считают грозой танков. b) Дивизия стоит вокруг Ровно, готова для дальнейшего применения. d) КП дивизии – запад Ровно. f) Удар на восток движением в развёрнутом виде на Киликиев. g) 1. Большое танковое сражение вокруг Ровно – смотри промежуточное донесение. 2. Взятие крепости Ровно смелой вылазкой мотопехотной бригадой под руководством её командира, полковника Герра (Herr). 3. 13-й разведбатальон, командир майор фон Хаке (von Hake) 27.06. был с трёх сторон охвачен и атакован сильными частями моторизованной дивизии противника с танками. В тяжёлом оборонительном бою батальон удержал занимаемые позиции и тем самым сделал возможным дальнейшее продвижение дивизии на восток. h) Сильная воздушная активность противника. Многочисленные атаки бомбами и бортовым оружием по движущимся и сражающимся войскам. У Tyenne (?) 23 км юго-западнее Ровно 4-я батарея 66-го зенитного дивизиона во время переезда дивизионного КП сбила двухмоторный русский бомбардировщик, атаковавший пулемётным огнём”.
Як це було. Радянські рапорти
Подаємо уривки з рапорта про бойові дії 43-ї танкової дивізії (командир полковник Іван Григорович Цибін) 19-го механізованого корпусу (командир генерал-майор танкових військ Микола Володимирович Фекленко) за період з 22.06 по 10.08.1941 року, зокрема рапорт полковника Цибіна командувачу військами Південно-Західного фронту про бойові дії дивізії в період з 22 червня по 10 серпня 1941 року (мовою оригіналу):
“ По приказу командира 19-го механизированного корпуса 43-я танковая дивизия в 3.00 27.6.41 г. с боями была отведена из-под Дубно и к 6 часам сосредоточилась на западной окраине Ровно. 2. Бой под Ровно 27-29.6.41 г. а) Обстановка. Противник, стараясь сорвать планомерный отход дивизии, пытался атаковать отходящие от шоссе Млынув-Ровно части дивизии и отрезать от Ровно, предприняв атаку левого фланга дивизии из Здолбунув. Атаки противника были отражены. В результате боя, при отходе дивизии от Дубно к Ровно было уничтожено 3 средних танка (2 сожжено) и уничтожено около 15 автомашин с пехотой противника. Наши потери: 3 танка Т-26, 1 огнеметный [танк], 7 автомашин и 17 человек убитыми и ранеными. В это же время разведывательный батальон дивизии установил движение крупной танковой колонны противника из района Дубно на Хульча, Кидра. К 3 часам 40-я танковая дивизия, отойдя к Ровно, занимала оборону в лесу западнее Ясеневиче. б) Бои 27.6.41 г. 43-я 43-я танковая дивизия, сосредоточившаяся к 6 часам на восточной окраине Ровно, от командира корпуса получила задачу во взаимодействии с 9-м механизированным корпусом из района леса западнее Ясеневиче атаковать противника, вышедшего на этот рубеж, и отбросить его к Млынув. Организация взаимодействия с 9-м механизированным корпусом не удалась, так как его части были скованы боями под Луцком.
Рівне. Підбиті танки, на дальньому плані проглядається вогнеметний танк ОТ-133. Вид з боку будинку Самойлових
К 12.00 27.6.41 г. 43-я танковая дивизия, перейдя к обороне Ровно, располагалась на западной окраине Ясеневиче и Велька Омеляна – 43-й мотострелковый полк; 86-й танковый полк – в районе Боярка в ударной группе корпуса; 43-й гаубичный артиллерийский полк – на огневых позициях на западной окраине Ровно. Правее, в районе Кривин, оборонялась 40-я танковая дивизия. Противник, в 13 часов начав артиллерийскую подготовку, в 14 часов повел атаку танками и пехотой вдоль шоссе Млынув-Ровно, нанося удар в стык 40-й и 43-й танковых дивизий. Пехота, не выдержав артиллерийского огня и атаки танков противника, начала отход к Ровно. В 15 часов 86-й танковый полк 43-й танковой дивизии, поддержанный огнем 43-го гаубичного артиллерийского полка, контратаковал противника, отбросил его и восстановил положение. Противник, потеряв 6 танков, 3 противотанковых орудия и около двух рот пехоты, отошел к Дядкевиче и атак в этом направлении не предпринимал. Наши потери: 5 танков Т-26 (из них 2 огнеметных), 1 бронемашина и 41 человек убитыми и ранеными. В 19 часов противник открыл сильный артиллерийский огонь по левому флангу 43-й танковой дивизии, одновременно подвергая 86-й танковый полк бомбежке с воздуха рядом последовательных налетов трех групп самолетов по 4-5 самолетов каждая, атаковал правый фланг 40-й танковой дивизии и левый фланг 43-й танковой дивизии, нанося главный удар вдоль шоссе Дубно-Ровно. В 22 часа группа танков (10-15) и пехота противника силой до двух рот ворвались на юго-западную окраину Ровно. В 3.00 28.6.41 г. разведывательный батальон 43-й танковой дивизии установил, что Здолбунув оставлен пехотой 228-й стрелковой дивизии и противник, переправившись на восточный берег р. Горынь, танковой колонной и пехотой на машинах продвигается в Тайкунюв. После сложившейся обстановки к 3.00 28.6.41 г. командиром 19-го механизированного корпуса было принято решение: 40-й танковой дивизии отойти на рубеж Тучин, Гоща; 43-й танковой дивизии прикрыть отход 40-й танковой дивизии, ведя подвижную оборону на рубежах Ровно, Аннополь, Бабин, Гоща.
Рівне. Той же танк і вид на вул. сучасну Київську
В течение 28.6.41 г., последовательно обороняя рубежи, отразила несколько атак танков и пехоты противника, при отходе разрушая мосты на шоссе Ровно-Гоща.
В боях 28.6.41 г. противнику нанесены следующие потери: уничтожено 14 танков, 7 бронемашин, более 40 мотоциклов и 60 автомашин; убито и ранено до полка пехоты. Потери дивизии: 11 танков Т-26, 2 полковых орудия, 5 грузовых машин, 2 бензоцистерны, убито 13 человек, ранено 47 человек”
Рівне. Підбиті радянські танки на узбіччі теперішньої вул. Київської. Орієнтир – парашутна вежа в парку, яку добре видно
Відступ, схожий на втечу
Василь Гудзій звертає увагу на різницю в кількості знищених радянських танків, про які йдеться в рапортах радянських і німецьких воєначальників. На його думку, німецьким слід довіряти більше, бо радянські, вочевидь, побоюючись наслідків, занижували кількість знищеної техніки й живої сили.
За версією Василя Гудзія, радянські війська так раптово відступали з Рівного, а фактично втікали, бо побоювалися опинитися в оточенні після того, як отримали звістку про зайняття німцями Здолбунова та вихід їх на ріку Горинь.
Рівне. Танки на узбіччі теперішньої Київської
– Через Рівне відступали 40-а і 43-я танкові дивізії 19 мехкорпусу Фекленка, – розповідає Василь Гудзій. – При цьому 43-я дивізія мала прикривати відступ 40-ї, а в ар’єргарді йшов 86-й танковий полк майора Воротнікова, який розташовувався в районі Боярки. На мою думку, 40-а дивізія могла рухатися тодішньою вулицею Млинівською, бо відступала з району Млинова, 43-я — сучасною Соборною, бо відступала з району Дубна. Рухатися треба було дуже швидко, бо ризик потрапити в оперативне оточення був надто великим.
Рівне. Німецькі ремонтні бригади оглядають підбиті радянські танки. Знято вочевидь після 28 червня року 1941Рівне. У тому ж районі міста, німці ремонтники оглядають танки
Василь Гудзій також знайшов інформацію, з якої виходило, що німці під час відступу радянських військ уже були в Рівному. О 22.00 годині 27 червня в місто зі сторони Здолбунова через Новий двір зайшов 13-й розвідувальний батальйон 13-ї танкової дивізії вермахту.
– Моя версія, що німці зачаїлися на узвишші на території теперішнього парку імені Шевченка й звідти обстріляли “хвіст” відступаючої колони радянських танків. Це дуже зручна позиція. Цим, вочевидь, пояснюється й така кількість попалених радянських танків на проміжку від перехрестя з тодішньою Млинівською (тепер Кн. Володимира) і до колишнього млина Гама (тепер на його місці будівля, де розміщується “Укрексимбанк”). Загальну кількість знищених радянських танків наразі вказати складно. Але основна кількість з тих, що були знищені при відступі з Рівного, було знищено саме в місті. В основному це були танки Т-26 і ОТ-133 — вогнеметний (огнеметный) танк.
Рівне. Попалені радянські танки на сучасній Київській, там, де нині приміщення Укрексимбанку
Що сталося з екіпажами цих танків, можна лише припускати… За спогадами старожилів, у районі Грабника після відступу радянських військ тіла танкістів лежали і поруч з машинами, і знаходилися всередині. Когось вдалося поховати, а чиєїсь могили, можливо, не знайшли й донині.
З радянської історії рівняни знають про подвиг двох танкістів Павла Абрамова і Олександра Голікова, які 28-го червня 1941 року на танку Т-26 загинули під час важкого бою на вулицях Рівного. Однак і тут не все так однозначно, як нам подавала радянська історія.
Зйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном” в Жовкві
Вчора у Жовкві проходять зйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном”. Про це повідомили у Туристичному інформаційному центрі.
Це буде 10-ти серійна драматична історія, в центрі якої заборонене кохання одруженого польського шляхтича Адама та юної української сироти Жанни.
Зйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном” в ЖовквіЗйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном” в ЖовквіЗйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном” в ЖовквіЗйомки історичного серіалу “Кава з кардамоном” в Жовкві
Серіал “Кава з кардамоном” знімають за романом львівської письменниці Наталії Гурницької “Мелодія кави у тональності кардамону”.
Після успішного релізу пісні «Не Дилема» і шаленої ротації її на музичних каналах, співачка SOWA готова запрем‘єрити нову композицію «Лате».
Яскраві та сміливі слова пісні і танцювальні мотиви – це історія співачки SOWA.
«Я хочу розбавити сірі будні яскравими образами моментами та сучасним стилем. Я не оспівую у своїх піснях чогось складного, все навпаки, я хочу донести своєму слухачу нотку легкості та позитиву з глибоким текстом і посилом».
У свої творчості Sowa дотримується стилю близького американським тінейджерам. Пісня “Лате” саме для таких активних, креативних людей, які живуть в задоволення та п’ють Лате”:
«У моїй творчості завжди присутні певні знаки, вони супроводжують мене у житті та допомагають йти правильним шляхом. Зовсім нещодавно, коли я вже будувала плани на нову пісню, трапилася одна історія. В мене був насичений день і коли я приїхала додому то першою моєю фразою було «хочу лате» і якраз в цей момент мені на пошту приходить декілька запропонованих від автора варіантів пісень, серед яких була «Лате» і я одразу сприйняла це як знак.
Вперше прослухавши цю пісня я одразу в неї закохалась. Ця пісня мені вже з першого прослуховування навіювала залежність. Вона така легка та спокуслива. Моє бажання здійснилось -«Латте» я отримала! Для мене ця пісня де я відкрито розповідаю про свої почуття. До кого саме? Поки сама не знаю. Але зараз я наповнена такими почуттями! Відчуваю, що зовсім скоро мені буде кому присвячувати такі пісні.» – розповідає співачка SOWA.
Команда співачки SOWA вже готується до роботи над відео кліпом, в якому артистка постане перед глядачем у несподіваному образі.
«Любили його стрільці за веселу вдачу й хоробрість», або спогади Степана Гайдучка про сотника Петра Ґаздайку
2018 р. в Івано-Франківську до 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки побачив світ перший том енциклопедії «Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923».
В анотації книги зазначено, що пропоноване енциклопедичне видання є результатом тривалих наукових студій українських дослідників і вперше в українській та зарубіжній історичній науці презентує читачеві комплексне дослідження одного з найяскравіших феноменів вітчизняної історії – доби ЗУНР. Серед іншого в енциклопедії приділено значну увагу історичним постатям, які боролися за українську державність. У першому томі можна знайти відомості про Івана Боберського, Степана Гайдучка, Семена Ґорука та інших видатних постатей української історії ХХ ст.
Горук Семен (Сень),військовик, отаман легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії (УГА),народився 12 вересня 1873 року у Снятині на Івано-Франківщині. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Ігор Любчик – автор енциклопедичного гасла «Ґаздайка Петро» (стор. 450–451) зазначає, що наш герой народився 19 квітня 1881 р. у с. Красна Кросненського повіту на Лемківщині. Освіту здобув у Коросно та гімназії у Новому Санчі. У 1913–1914 рр. в Трієсті відбув військову службу в Австро-Угорській армії, де пройшов старшинський вишкіл. Після цього вступив на юридичний факультет Львівського університету. У роки Першої світової війни мобілізований до 87 піхотного полку, де брав участь у боях на Східному фронті. Там отримав поранення. Після переїзду на Сербський фронт, як командант скорострільної чети, поранений вдруге. За проявлену хоробрість 7 разів відзначений бойовими нагородами. У листопаді 1918 р. зголосився до українського війська у Львові. Брав участь у запеклих листопадових боях у Львові, зокрема в районі головної пошти. Після відходу українського війська зі Львова був командантом скорострільного вишколу в групі «Схід» Галицької армії. Згодом командант 9 куреня 4 Золочівської бригади. У період Чортківської офензиви відзначився у боях за Поморяни. У часі боїв за Проскурів здобув більшовицький бронепоїзд. Брав участь у боях за Староконстянтинів і Коростень. У «чотирикутнику смерті» пережив тиф. Далі полонений поляками у Тухолі. Втік, перебував у таборі для інтернованих у Йозефові. У 1921–1924 рр. був комендантом робітничого відділу Галицької армії в Берні. Згодом переїхав до Франкфурту-на-Майні. У 1979 р. там і помер.
Сотник Петро Ґаздайка. Джерело: https://io.ua/39822640
Автори енциклопедичних статей намагалися підібрати до кожної біограми ілюстративний матеріал. Однак, не біля всіх героїв енциклопедії можна побачити відповідну світлину. Зокрема, без фотопортрету подана біографія сотника Галицької армії Петра Ґаздайки. Саме ця постать привернула мою увагу. Степан Гайдучок як вояк Галицької армії знав особисто Петра Ґаздайку, а впродовж 1920-х – початку 1930-х рр. зібрав про нього інформацію. У приватному архіві Степана Гайдучка збереглися спогади про Петра Ґаздайку та відповідна світлина.
Степан Гайдучок – автор спогадів про Петра Ґаздайку. Світлина опублікована на сторінках ілюстрованого журналу історії та побуту «Літопис Червоної Калини».
Сподіваюся, що про бойовий шлях Петра Ґаздайки знімуть художній фільм, який стане важливою цеглинкою для національно-патріотичного виховання української молоді.
Степан Гайдучок
Сотник Петро Ґаздайка
Бойкий то був старшина, скаже навіть той, що не був в У[країнській] Г[алицькій] А[рмії], а знав його лише зі споминів Др. [Степана] Шухевича.
Я вас запізнаю ближче з ним.
Присадкуватий, плечистий Лемко, з сірими живими очима із т[ак] зв[аних] Замішанців. Родом був із села Красної.
Знана йому була Альбанія, бо в 1913 році перебував з деташованим курінем 87 п[іхотного] п[олку] в Скутарі. Цілу австрійську війну провів при тому словінському полкові.
Ми його в полку любили, бо дуже смішно говорив по українськи. Але любили його й чужинці за його веселу вдачу й хоробрість.
А доля не жалувала йому ні відзначень – мав їх цілий «іконостас» на груди – ні дошкульних памяток.
Сотник Петро Ґаздайка. Світлина з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
І так: В Сербії доволі дешево йому обійшлось. Вернув з пострілом в передрамя. Зате в перших боях під Добердо, в серпні 1915 року, був би пропав ні за цапову душу. Дістав «дум дум» (а може це був т[ак] зв[аний] Geller) в груди і як би не німець буковинець медик Зорґер – пропавби. А цей загрозив револьвером санітарам. В пекольний огонь, серед білого дня, винесли його з першої помочі дальше на зади.
А на Костезіні в Тиролі 1916 [р.] захотілося йому на патрулю. Над раном приносять його до нас.
Не нарікає, тілько невинно каже: «Але на чім я тепер буду сидіти?»
Хоч прикро, а всеж сміюся. Він, бачите, підліз під ворожу стійку. Італієць стрілив з близька і куля вирвала добрий кусень мяса нижче бедра. Думали ми, вже не схоче вертати між нас.
І хоча ходив з відломками в легких, опинився під осінь на Ґабрієлє. Перебув щасливо ціле пекло, де протягом 10 день на відтинку нашої бриґади начислено кругло 10.000 вбитих і ранених, і пішов аж над Піяву. Та тут доля з нього зажартувала. Зломив ногу на двоє. – Зрозумів, що нема чого вертати до полку, де командував відділом машинових крісів. Австрійським сотником і так мав стати 1.XI.1918 [р.], тож подався на студії до Львова.
Обкладинка ілюстрованого журналу історії та побуту «Літопис Червоної Калини». Львів, 1930 р. На сторінках цього журналу Степан Гайдучок опублікував чимало спогадів про події Української національної революції 1917–1923 рр. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Тут застав йото і наш перший листопад. Відразу зголосився до служби. Приймали його – і ні, бо так дивно говорив по українськи. Допоміг йому дістатися до нашої армії його товариш о. Каштанюк. Відразу пішов пор[учник] Ґаздайка в боєву лінію. Зі своїм відділом замикав улицю Коперника напроти почти, себто перехрестя вул[иць] Словацького і Коперника в низ до міста. Я ще в грудні мав нагоду оглядати ту позицію. Вилупані з дороги каміня-кістки, творили захорону. І незавидна була, бо ціла під ворожим обстрілом. – По знакомости дістав він з головного двірця 4 машинові кріси.
Пробув на позиції 8 днів без зміни. Не нарікав на це, лиш не погоджувався, що в шеврових черевиках мусів воювати. Навіть не міг піти перебратися в такі правдиві – фронтові.
Якийсь час вів зі сотником [Іваном] Рудницьким вишкіл скорострілів 4 бриґади в Соловій. Випадок хотів, що ми дивно стрінулися. Темний вечір, я хочу дістатися до бриґади, але всесильна міліція в Підяркові (а мали ми сільської міліції більше, як війська) не пускає. Втім хтось кличе мене. І це ратує мене перед виміною черевиків, штанів і т[ак] д[алі]. Показується, що пор[учник] Ґаздайка пополудни їздив на «рогачів» і вертає тай пізнав мій голос. А стрілець був з його! Підчас їзди саньми влучав крісовою кулею в «заяця».
Старшина Коша УСС. Пісочна, 1917 р. Поштівка з колекції Юрія Завербного
А там знов пішов в боєву лінію.
Прикрий був в службі, але й любили його стрільці, бо, як то кажуть, хоть в службі пес, то дбав дуже про стрільця. Може й за те, що вимагав служби і ще раз служби, дехто зі старшин його не злюбив.
Десь зимою дістав команду куріня, що то знав висилати делєґації з ріжного рода вимогами і т[ак] д[алі]. Такий то був курінь, що заслугував на здесятковання.
За місяць ніхто куріня був би не впізнав. Карність зразкова. В марші стрілець навіть не виступив за водою без зголошення у булавного.
Грозили йому, що його застрілять.
«Щож, я на то і є, аби мене або поляк застрілив або свій» – відповідав.
А в Підбірцях застав вістуна, що покинув стійку при скорострілі.
Казав покарати. Вістун відгрожувався, що його застрілить. – Скликав стрільців, виняв револьвер і дав вістунові: «Сріляй, як я заслужив». Цей росплакався і був до кінця найліпшим підстаршиною.
Вже в часі відвороту в травні привезли до мене раненого поляка.
– Якжеж ви один попали в наші руки – питаю, змінюючи обвязку.
– А то нас два шлеські полки наступали під Миколаївом (біля Гаїв). Вже біжимо на яких 300 кроків до наступу, та так нас і виложили цілий полк, а другий подався назад.
Українські Січові Стрільці. Полковник Гринько Коссак зі старишнами полку. 22 вересня 1915 року. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Від стрільців куріня Ґаздайки довідався я про це ближче:
«Наш курінь зайняв лінію на горбах під Миколаївом. Пан сотник розмістив машинові кріси, при однім сам станув до обслуги і розказав: – Поки мій скоростріл не зачне бити, не дати ані одного стрілу. – Подав наперід і мірник. Поляки пішли кількома лініями. Підійшли на яких 500 кроків і з голосним «гурра» кинулися в приступ. Затарахкотів скоростріл пана сотника, за ним інших 7, а й ми зачали сипати з крісів. Так і покосили ми майже до ноги всіх. Одного взяли до неволі, бо більше сотник не позволив. Сказав: – Вже поляки будуть самі журитися своїми раненими, а ми мусимо по приказу бриґади пересуватися на подальшу лінію».
Казали, що команда бриґади його за це подала в отамани.
Певно не один з вас, стрільці, що були під його рукою, радби додати, як то було в бою під Поморянами з X. курінем.
Я вас виручу.
Мав сотник коня булана ще спід Львова. Дарували йому цього коня панна Папарівна, бо хотіла, щоб дістався в добрі і ласкаві руки. – І не помилилася. Як пес ходив булан за сотником.
Треба було наступати 4. бриґаді на Поморяни і Богутин, стрільці мені оповідали:
«Наша розстрільна цофнула ворога, а цей пішов протинаступом. Пан сотник, вже тоді комендант 7 полку, на булані обїздив лінію. Що хвиля був на іншому місці, додавав відваги боязливим вже своєю появою. Тимчасом праве крило бриґади не витримало польського протинаступу й пірвало і наш курінь. – Ми подаємося назад. Нагло видимо сотника на буланім між нами і польською розстрільною!
Український легіон у Карпатах. Бої на горі Татарівка. Лютий 1915 року. Поштівка з колекції Юрія Завербного
– Наш сотник! – крикнули ми і лавою кинулася вперід ратувати його.
Не тільки ми його вратували, але пігналися за втікаючим ворогом. – Сотник навіть не зліз з коня, тільки дальше подався з нами за ворогом».
Під Білобожницею лиш притомність ума вратувала його.
Ворог перебився на XII. бриґаді (ця навіть не звідомила сусідних частин) і зайшов з заду в Полівці, де розложився штаб 7. полку. Було то на зорях, тож годі було впізнати, чи то свої, чи ворожі частини.
Почулися стріли, і підчас замішання сот[ник] Ґаздайка на коні на яких 5 кроків наблизився до ворога.
«Poddaj się! Złaź z konia»
Думав, що свої жартують. – Та сухий тріск крісового замка зробив своє.
Куля не застала його на коні, але не забув ще нагайкою потягнути ворожого стрільця впоперек лиця. Стріли його вже не досягли, а булан на його свист побіг за ним.
Любив провірювати виконання приказу і це нераз показалося потрібним. Вратувало бриґаду перед осмішенням наступати на Хролин, де й живої душі ворога не було.
Висланий старшина з кінною розвідкою (четар Моґетич) мав приказ особисто розвідати терен. За вигідний був і вислав підстаршину. Цей зголосив ворожий броневик на стації в Хролині. Гармаші стали закопувати пушки. Та небавки вернув Ґаздайка, що сам подався за розвідкою бриґади. Бриґада дальше рушила в похід, бо на стації були тільки порожняк, як провірив сам Газдайка.
Українська Галицька Армія в боротьбі проти москалів. Республіканський броневик “Вільна Україна” враз з пробойовим курінем бр. У.С.С. Вересень 1919 року. Поштівка з колекції Юрія Завербного
А під Коростенем врятував бригаду перед загладою. Вона дістала була приказ наступати на Коростень і звести рішучий бій. На передпіллю Коростеня і німецькі баталіони ломили собі зуби, бо поле гладке як стіл, а забудоване було правильними засіками дротів. Він рішуче спротивився і врешті корпус зрозумів безцільність того наступу і відкликав приказ, зробивши малу невдатну пробу.
Хоть штаб бриґади перейшов до Бредока, ні один його стрілець не покинув тоді полку. А коня таки наші дядьки йому в Вороновицях вкрали.
Довгенько за своїм буланом побивався і не міг забути.
Розбрилися ми всі, тай по ньому слух від кількох літ загинув, тож впало мені на гадку його спімнути. Заслужив собі на те.
Джерело: Гайдучок С. Сот. Петро Ґаздайка // Літопис Червоної Калини. Ілюстрований журнал історії та побуту. – Львів, 1932. – Квітень. – Чис. 4. – С. 17–18.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Гайдучок С. Сот. Петро Ґаздайка // Літопис Червоної Калини. Ілюстрований журнал історії та побуту. – Львів, 1932. – Квітень. – Чис. 4. – С. 17–18.
Гайдучок Степан: Воєнні спомини / Уклад. і авт. передм. О. Вацеба, Б. Якимович. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 60 с.
Сова А. Гайдучок Степан Степанович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія : До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. Т. 1: А–Ж. – Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. – С. 309–310.
Любчик І. Ґаздайка Петро // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія : До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. Т. 1: А–Ж. – Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. – С. 450–451.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Нинішня вулиця Богдана Хмельницького найстаріша у Львові - їй стільки ж років, скільки й самому місту. Вперше вона згадується ще у далекому XI сторіччі, як...
