Розробник бренду селища Славське приватне підприємство «Кіностудія ВТМН» надіслало редакції “Наші гроші. Львів” результати своєї роботи. Вони обійшлися селищній раді у 536 тис. грн. Повністю ознайомитися з брендом можна за цим посиланням.
Розробники створили новий слоган селища – «Славсько – гори вражень». Вони зазначають, що вирішили будувати бренд для двох аудиторій одночасно: лояльних, які перестали їздити, але все ще ностальгують; та молодих, які ще ніколи тут не були і для яких важлива ціна.
Патерн на основі фірмової ілюстрації. Сучасне прочитання ретро естетики класичних австрійських курортів минулого сторіччя.
«Так з’явилось Славсько – гори вражень. В дизайні ми хотіли виділятись і розважати одночасно. Бути зрозумілими і 40-річним, і 20-тирічним. Бути бойками, які починали ще за бабці Австрії. Хтось побачить у нашому дизайні соцреалізм, а хтось класичний німецький плакат середини минулого сторіччя», − вказують розробники.
Для створення ілюстрацій дизайнери використали старі фотографії. Вони створили зимові та літні банери, зокрема перші брендовані прапори в селищі розвісять цьогоріч в день першого снігопаду. Також компанія створила ілюстрації для сувенірів, футболок, ялинкових прикрас тощо.
Варіанти сувенірів селища Славське. Візуалізація: Кіностудія ВТМН
Нагадаємо, що розробку свого бренду Славська селищна рада замовила на початку жовтня. Згідно з технічним завданням, переможець торгів «Кіностудія ВТМН» мала проаналізувати сприйняття Славська його мешканцями, розробити концепцію позиціонування селища, місію, візію, цінності, цілі, завдання та цільові аудиторії, придумати слоган.
Розробники провели 700 інтерв’ю тривалістю близько 20 хв серед чоловіків та жінок віком 18-60 років, які або відпочивали у 2019 році в Україні, або планують такий відпочинок 2020 року. За даними дослідження, лише третина опитаних знає про курорт в Славському.
Окрім логотипу та брендованих ілюстрацій, компанія також мала створити десять трихвилинних роликів про туризм Славська та просувати сторінку селища в соціальних мережах. Цю частину роботи розробники ще не завершили, на сьогодні готові сім тематичних роликів. У них йдеться про басейни селища, поїздки на квадроциклах та піші маршрути на гори Погар, Ільзу, Високий верх, Тростян.
Оновлені літні прапори селища Славське. Візуалізація: Кіностудія ВТМН
Компанія «Кіностудія ВТМН» зареєстрована 2019 року в смт. Славське. Її власником є маркетолог Віталій Соболевський. Йому також належить рекламне агентство Vitamin Branding Agency та відеопродакшн Vitamin FilmStudio. У 2016 році Віталій Соболевський представив знятий у співпраці повнометражний художній фільм #SelfieParty. У 2019 році його креативна агенція Vitamin на замовлення Української галицької партії зняла соціальний ролик про доцільність святкування Різдва в Україні 25 грудня.
Нагадаємо, Славське – найстаріший гірськолижний курорт, інфраструктуру якого планують поступово відновлювати. Наприклад, в селищі планують завершити будівництво велодоріжки завдовжки 6,8 км від головного вокзалу до гірськолижного курорту «Захар Беркут».
Варіанти сувенірів селища Славське. Візуалізація: Кіностудія ВТМН
Окрім 536 тис. грн на створення бренду, Славська селищна рада також заплатить 98,9 тис. грн за створення та розміщення відеосюжетів режисерові та кліпмейкеру Любомирові Левицькому. Він у 2013 році презентував один з перших українських фільмів «Тіні незабутих предків», також Левицький буде режисером третьої частини української комедії «Скажене весілля».
Створення роликів для Славська замовили в рамках програми розвитку туризму Славської об’єднаної територіальної громади. Любимир Левицький створить щонайменше 15 трихвилинних відеороликів, які популяризуватимуть туризм на території громади. Він також повинен поширити ці матеріали в соціальних мереж.
Він фотографує майже 80 років свого життя і на власному досвіді знає всі технологічні процеси фотографії ХХ століття. Його світлини можна зустріти в різних країнах світу, а кінохроніка вже стигла стати класикою. Він – доктор медичних наук Олександр Кіцера, сьогодні ділиться своїми спогадами про фотографію.
Вашій увазі пропонується розділ “світло і тіні фотографії” ще не опублікованої книги Олександра Кіцери “Мандрівка під лелечим крилом”.
“Моїм першим фотоапаратом був татів “Кодак” 6х9 на плівку особливого типу – на тоненьких металевих шпульках. Після Першої світової війни такі плівки вже не випускалися і доводилося перемотувати плівку разом з паперовим ракордом із стандартних шпульок на тоненькі, що в темряві не завжди вдавалося з першого разу.
Фотоапарат Kodak Six-20
Потім вдалося купити недорого складаний “Zeiss-Icon” формату 4,5х6 без далекоміра. Тоді нараз зникла з продажу широка плівка 6 см і я пристосував апарат під вузьку плівку. Лічильник, ясна річ, не працював, плівку я перемотував, рахуючи оберти і записуючи кількість знятих кадрів, а об’єктив при такому маленькому кадрі працював в режимі телеоб’єктива і дещо втрачав світлосилу.
Фотоапарат ФЕД
Потім з’явився “ФЕД”- совєтська копія вузькоплівкового апарата “LEICA”, а тоді – перший дзеркальний “ЗЕНІТ”, ще з суцільним корпусом (задня стінка не відчинялася), який служив мені вірою і правдою для репродукцій, фотографування через мікроскоп, через бронхоскопічну оптику. З допомогою цього апарата я самотужки ілюстрував кандидатську дисертацію, яку, до речі, сам друкував на друкарській машинці. Та й фотографії для докторської дисертації я, звичайно, робив сам.
Фотографічні чорно-білі плівки сорокових років мали досить велике зерно. Чим більшою була чутливість плівки, тим виразніше виступала зернистість зображення при середніх і великих збільшеннях. Фотографи-фахівці все частіше користувалися широкоформатними камерами. Тож і мені, аматорові, хотілося мати до диспозиції фотоапарат на плівку широкого формату.
Фотоапарат ROLLEICORD
В середині шістдесятих років я купив складану камеру 6х9 “МОСКВА-3” з далекоміром, якою фотографував рік чи два. Їй на зміну прийшов “ROLLEICORD” – здешевлений варіант “ROLLEIFLEX”-а. На відміну від свого багатого родича він мав не важіль-корбу для швидкого переведення плівки, а звичайну ручку для кручення. Та й об’єктив був скромніший. Цю двооб’єктивну дзеркалку формату 6х6 я дуже любив. Якось навіть дешево купив ще один такий старенький апарат на запасові частини.
Значно пізніше у мене з’явився напівпрофесійний широкоформатний “КИЇВ” зі змінними касетами, який мене не задовольняв через складність закладання плівки і великі розміри. Я його незабаром продав.
Карпатська вузькоколійка. Світлив Олександр Кіцера, 1963 рік
Усе ж таки, я завжди залишався прихильником вузькоплівкових фотоапаратів, вигідніших в подорожах. Перебуваючи в США я зумів заощадити трохи “pocket money” і купити в комісійному відділі фото-крамниці відреставрований не дуже старий японський вузькоплівковий “PENTAX” з об’єктивом-трансфокатором та заоб’єктивним світломіром зі світлодіодним індикатором в полі зору. Цим апаратом я знімав, в основному, на кольорову плівку і, передусім, на діапозитивну.
Наступним моїм надбанням став легенький автоматичний фотоапарат “OLYMPUS” з електричним трансфокатором ( по-англійськи –“zoom”). Він служив, передусім, для фотографування таких рухливих об’єктів, чи, перепрошую, суб’єктів, як мої внучатка Ромця і Тосик. Цифрову фотокамеру я придбав нещодавно, проте нею більше користується моя внучка Рома.
Прийшла коза рогата… Дністер, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера
При фотографуванні всередині приміщень поставала проблема освітлення. За мого дитинства традиційним джерелом світла для таких ситуацій вважалася “маґнезія”, тобто спорошкований магній, можливо – з якимись додатками, розфасований в пакетики зі стрічкою – своєрідним варіантом “льонту”, тобто шнура Бікфорда. Пакетик кріпили до якогось держальця, наприклад руків’я мітли, фотоапарат встановлювали на штатив, фотографовані особи займали місця в темряві, фотограф відчиняв об’єктив камери і запалював стрічку. Залишалося 10-12 секунд часу для того, щоби фотограф також міг зайняти місце перед об’єктивом. Спалаху чекали з певною тривогою, він наставав раптово, висвітлюючи гримаси на обличчях фотографованих чи фіксуючи заплющені очі. Таку ситуацію можна побачити на різдвяній фотографії 1938 року.
Десь пізніше ми використовували спалахи магнію і при фотографуванні в печерах, чи, скажімо, вночі біля вогнища. Потім з’явилися фотолампи, що працювали з перенапругою. Донині зберігся у мене пристрій з двох таких ламп, що їх, при кадруванні та наведенні різкості, можна було встановити перемикачем на нормальне розжарення, а на момент експонування перемкнути на режим перенапруги.
Чар старих фотографій… Старий млин, неподалік м. Хуст. Світлив Олександр Кіцера, 1960 рік.
На моїй першій кольоровій фотографії з батьками і нянею Домцею. Тато опустив очі а його міна виражає невдоволення тривалим сліпучим освітленням. Коротко проіснували надто дорогі одноразові лампи-спалахи (кожну лампу – кубик можна було повертати в чотири положення, отримуючи послідовно чотири спалахи). І, нарешті, десь на зламі шістдесятих-сімдесятих стали доступними традиційні “бліц-лампи”, спочатку – громіздкі, а потім і досить портативні, врешті – настільки мініатюрні і економні, що їх стали вмонтовувати в фотоапарати.
Своїми фотографіями я ілюстрував щоденники з подорожей. Хоч до високомистецьких фотографічних технік, таких як ізогелія, соляризація та псевдосоляризація, а, тим більше, до бромойлю я не дійшов, усе ж таки намагався якось урізноманітнити свої фотографічні “твори” з допомогою різної градації фотопаперів, тонуючих проявників (напр. “Neutol” давав глибокочорні тони, а “Blautol” – сині відтінки).
“Ішов гуцул з полонини…” Світлив Олександр Кіцера, 1962 рік
Були ще всякі віражі, що забарвлювали готовий відбиток у зелений, синій, або колір сепії. Цей останній дуже дошкуляв домашнім запахом гнилих яєць, бо містив солі сірководню. Була ще техніка часткового тонування частково відбілених фотографій. А мені дуже подобалися світлини на фотопапері “ЙОДОКОНТ”. Цей папір був призначений для контактного друку, а тому вимагав при збільшенні великої експозиції і потужної лампи у збільшувачі. Моя фотолабораторія містилася то в коридорчику в партері, то в кухні на поверсі, то в пивниці і була добре забезпечена хімікатами та літературою, за рекомендаціями якої я складав різні “надзвичайні” проявники та віражі.
Біле озеро. Дружня сім’я. Світлив Олександр Кіцера
Вже в кінці сорокових років я робив перші кольорові фотографії. Лабораторний процес був дуже складний і відбувався в темряві, а контакт хімікатів зі шкірою викликав подразнення. Найважче було добирати фільтри для корекції кольорів. Інколи за всю ніч вдавалося отримати один добрий відбиток. А пристосувань для напівавтоматичного добору фільтрів ще не було. Вже потім вийшли на сцену діапозитиви-слайди.
Сушать бакун. Тернопільщина, Борщівський район, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера
Згодом романтика ночей за збільшувачем і кюветами замінилася клацанням фотографій з наступною обробкою в лабораторії. Tempora mutantur… А проте, останніми часами і я практикую фотографію цифровим фотоапаратом. Хоча в цій ділянці, як і в користуванні комп’ютером, мої внуки давно випередили мене…
А ще мене віддавна захоплювало кіно, про яке я довго-довго мріяв і навіть намагався сам змайструвати простеньку кінокамеру на половину 36-міліметрової плівки. На початку шістдесятих я позичив в туристському клубі 16-мм камеру “КИЇВ”. Заряджати касети було дуже складно, та й не вдалося дістати відповідний проектор. Потім у мене з’явилася мініатюрна камера “ЕКРАН” 1х8. Вона не мала експонометра і тому важко було визначити правильну експозицію.
На храмовому святі в Кутах, 1960-і роки. Світлив Олександр Кіцера
А ще пізніше у мене з’явився “КВАРЦ” 2х8 з експонометром в полі зору. Цією камерою я знімав Лесика в перші роки життя. Наступним кроком в моїй кіноаматорській кар’єрі був “ЕКРАН-3” з туреллю, на якій було три об’єктиви-насадки. Ну і, нарешті, я доробився “КВАРЦА” 2х8 з об’єктивом – трансфокатором.
“В тихий вечір вівці біля броду…”, 1975 рік. Світлив Олександр Кіцера
Але все змінилося досить швидко. Кінокамери замінили відеокамери, тривалий час недоступні через високу вартість. А нині відеофільми можна знімати середньою щодо ціни цифровою фотокамерою і, навіть, мобільним телефоном. Чудеса, та й годі… Відеомагнітофон ми, щоправда, купили і дали перезняти більшість наших кінофільмів на відео- плівку, бо ж деталі для ремонту кінопроектора вже годі дістати, та й фільми старіють, рвуться і дряпаються з кожною демонстрацією. А зараз постає питання про переведення збережених кіноплівок у цифровий режим.”
Наприкінці ХІХ століття, коли міська влада Львова надала можливість заможним львів’янам збудувати собі вілли в приміському селі Брюховичах, розвиток цієї рекреаційної зони гальмувався багатьма проблемними моментами – починаючи від труднощів із добиранням до побутової необлаштованості.
Однією з тутешніх незручностей була відсутність храмової споруди, куди по неділях та у свята могли б приходити на богослужіння порядні та набожні львівські курортники. Найближчий дерев’яний костелик, збудований у 1850-х роках, був розташований у селі, куди новоселам брюховицького курорту потрібно було ще півгодини добиратися пішки.
Каплиця в Брюховичах зведена в 1899 році. Фото 1905-1914 рр.
Ще один храм — костел отців домініканців — був ще далі, у сусідніх Бірках. Тоді тут не було навіть власного ксьондза – відправляти месу до невеличкої брюховицької церковці приїжджав священик-вікарій із Рясне Польського, до парафії якого Брюховичі належали до 1918 року.
Зрештою, львівський магістрат, коли виділив земельну ділянку поблизу залізничної станції під забудову віллами та облаштування парку, передбачив також спорудження на цій території нової дерев’яної каплички.
Брюховичі, капличка в лісі. Поштівка 1927 року
Її будівництво, яке розпочалося у 1892 році, стало одним з перших реалізованих проектів Товариства власників нерухомості у Брюховичах, яке заснували перші поселенці – Юліан Абрисовський, Олександр Беніцький, Ігнацій Дрекслер, Антоній Ендерс, Ігнацій Вінарж та Адольф Муссіль. Місце для спорудження цього храму для курортників вибрали в центральній частині виділеної ділянки, куди проклали від Головної алеї (тепер – вулиця Курортна) вулицю Костельну, яка впиралася в площу посеред лісу, неподалік теперішнього дитячого садка “Ластівка”.
Карта Брюхович кінця ХІХ століття
Проект будівництва каплички замовили відомому львівському фахівцеві, декану архітектурного факультету Львівської політехніки Густаву Бізанцу. Висока кваліфікація професора Бізанца дозволяла йому входити до фахових екзаменаційних комісій поза межами навчального закладу та різних журі архітектурних конкурсів. Свого часу він брав участь у проектуванні споруди головного корпусу Львівської політехніки, а серед культових споруд його авторства, окрім брюховицької каплички, — мурована греко-католицька церква у Завадові та каплиця та території Крайового закладу для божевільних на Кульпаркові. У своїй архітектурній творчості професор Бізанц застосовував різноманітні стилі історизму — неоренесанс, необароко, неоготику, неороманський стиль. Неоготичні елементи відчуваються і в дерев’яному храмі в Брюховичах.
Брюховичі, дерев’яний костел (капличка) з 1950 року
Освячення цієї лісової каплички, яке відбулося у липні 1893 року, супроводжувалося невеликим, але показовим скандалом. Вітаючи брюхівчан із відкриття нового храму, мер міста Львова висловив подяку гміні Брюхович за надану допомогу в її споруджені. Львівські курортники з цього приводу одразу обурилися. Уже наступного дня після цієї заяви, яку зробив на засіданні магістрату тодішній львівський мер Едмунд Мохнацький, у газеті Kuryer Lwowski з’явилося спростування від імені одного з очільників брюховицького товариства власників вілл Адольфа Муссіля.
“Міській раді було неможливо передати подяку за зведення каплиці гміні Брюхович, бо вона не вклала ні копійки у будівництво каплиці! Як відомо, каплицю придбали за 7000 злотих ринських (близько15 тисяч корон, за нинішніми цінами – близько 1,5 мільйона гривень, – авт.) власники вілл у Брюховичах, на території гміни Львова, а під час церемонії благословення ключі від каплиці були передані делегатові міста Львова, гміні якого власники вілл у Брюховичах актом від 1 липня 1892 року подарували каплицю з проханням консервації на майбутнє”, – йдеться у спростуванні.
Більшу частину коштів на спорудження каплички пожертвував Ігнацій Дрекслер — заможний львів’янин, засновник відомої фірми “Дрекслер і сини”. До речі, його син Ігнацій Декслер-молодший став відомим архітектором-урбаністом і на початку ХХ століття був відповідальним за естетичний вигляд надгробків на Личаківському кладовищі. До оздоблення внутрішнього інтер’єру каплички у лісі долучився власник львівської пивоварні Роберт Домс. Він подарував храмові копію картини Бартоломея Мурілло “Святе сімейство”, яку виконав художник Рейхан.
Поголос про багату оздобу інтер’єру каплички відразу привабив сюди злодіїв, які не цурались порушувати восьму заповідь Божу. Як повідомляла газета Kuryer Lwowski, 24 січня 1894 року, зламавши замок, якісь безбожники понишпорили в церкві, розбиваючи шафки у пошуках цінних речей та навіть зняли кришку фісгармонії, але їхньої здобиччю став тільки великий темно-вишневий килим у квітах, одна вишнева завіса з золотими та блакитними смугами, пара простирадл і важкий американський навісний замок, трохи поламаний. Як виявилося, на зиму все найцінніше з каплички забрали до Львова, адже богослужіння тут відбувалися тільки в літній сезон (за звичай о 10.30 ранку в неділі та у свята).
Брюховичі, капличка в лісі.
Першу світову війну капличка в Брюховичах перенесла неушкодженою. З неї тільки зняли дзвони для переплавлення на метал для воєнних цілей. В серпні 1918 року тут відбулося пишне, але тихе (дзвони з’явилися знову лише у 1921 році — це були військові трофеї, які зберігалися на складах у Львові, на посвяченні їм дали імена “Юліуш”, “Петро” та “Анжела”) богослужіння на честь її 25-річчя, під час якої знову згадували її творців.
“О 10 ранку на великій галявині зібралося багато учасників святкування, серед яких були сім’ї тих осіб, які брали участь у будівництві каплиці, місцеві курортники, діти з літніх таборів з викладачами, місцеве населення, офіцери військової частини, дислокованої у Брюховичах, і, нарешті, кілька процесій із сусідніх церков. Мало хто вмістився у приміщенні в каплиці через недостатність простору”, – описувала цю подію тодішня газета.
Під час святкування було відзначено також заслуженого церковного служителя Топольського, який, як писав Kuryer Lwowski, усі 25 років поспіль, “незважаючи на свій вік, доглядає за каплицею, наполегливо виконуючи обов’язки слуги Дому Божого”. Напередодні в каплиці також відбулася поминальна служба за душами померлих творців каплиці. На той час пам’ятні таблиці про її засновників уже були встановлені у спеціальних нішах.
Богослужіння в лісовій каплиці відбувалися до 1932 року. Згодом здійснення релігійних обрядів перенеслося в новозбудований мурований костел, будівництво якого розпочалося ще у 1925 році, адже дерев’яна капличка у лісі вже не могла вмістити всіх парафіян.
Приблизно через 10 років після припинення богослужінь у капличці, під час Другої світової війни вона загинула від пожежі. Точні обставини того, як зникла ця храмова споруда, до кінця не з’ясовано.
Гурт Шосте Чуття, не зважаючи на карантин, випускає ще одну відеороботу, яка в прямому сенсі цього слова Вас “зачарує”.
Учасники гурту втомилися від буденності і в межах кліпу на однойменний трек “Зачаруй”, хочуть перенести свого глядача у чарую чий світ добра та світла, у простір особливих подій і нарешті у вир любові: батьків та дітей, чоловіка та дружини, брата з сестрою та звичайно дружби.
Головною героїнею стала Галина Завійська – чарівна ведуча телеканалу М1, акторка. Частково вона і дала поштовх гурту до зйомок кліпу і основний мотив відео.
«Мені дісталась роль такої чаруючої мавки, і ви знаєте – це припало мені до душі. Я відчувала себе дуже гармонійно.
Все в цьому кліпі було якимось містичним. Локація була обрана далеко за містом, без зв’язку, інтернету і усього іншого. Справді було таке відчуття, що ми в якійсь магічній місцевості де лише ти , природа і наша захоплююча пригода.
Не буду відкривати всі деталі, ви самі все побачите у відеороботі» -ділиться головна героїня.
Для самого гурту це дуже символічна робота, адже гурт переходить на новий етап творчості і звучання, і вже зовсім скоро ви почуєте нове «Шосте Чуття».
«Якщо мене б запитали, а так і буде, про що пісня? І якщо б я відповів, що про кохання, то напевно б збрехав. Насправді, пісня про бурю емоцій, які виникають, коли ти хочеш бути з людиною, яка для тебе особлива, ти думаєш про неї кожну хвилину свого життя, але наче не можеш зустрітися з нею, спіймати її в обіймах. Вона як щось містичне і недосяжне. Ти її бачиш і не можеш доторкнутися. Вона тебе все більше зачаровує, і її недосяжність манить. Та чи можливо спіймати щось містичне та недосяжне?…
На вулиці осінь, і зараз найкраще пригадати погожі теплі літні дні. В нашій сьогоднішній добірці фото літнього курорту в місті Заліщики на Тернопільщині. Ці світлини вдалось розшукати на одному із аукціонів.
м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.
У 1930-ті роки на території міста Заліщики діяло багато різнопланових пансіонатів і приватних вілл. Умови були нічим не гіршими, ніж на тогочасних курортах Франції та Італії. Електрика, радіо, телефон, асфальтовані дороги, смачні сніданки, європейські пляжі та розваги, хіба що не було WiFi.
м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.м. Заліщики, 1930-ті рр.
На березі Дністра було два пляжі, обладнані лежаками, роздягальнями, кортами, барами, танцювальними та спортивними майданчиками: «Сонячний», більший, і «Дикий», менший та інтимніший.
Ярослав Коваль. Митрополит із молодими пластунами, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
В неділю, 1 листопада 2020 року, о 17.00 у кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбудеться відкриття виставки авторських світлин Ярослава Коваля “Ярослав Коваль, або той, що світлив історію“, що є спільним проєктом Львівського фотомузею та Історико-краєзнавчого музей культури та побуту Бойківщини у Ціневі.
Ярослав Коваль – неординарна постать українського фотоаматорського руху Галичини. Його шлях до фотомистецтва розпочався у десятирічному віці, коли хлопчина обміняв карабін, знайдений його старшим братом на околиці села у період Першої світової війни, на фотоапарат. З того часу своє вміння світливець вдосконалював впродовж усього життя. Фотомитця справедливо називали «ковалем галицької фотографії», а світлини – справжніми реліквіями, адже вони «простягають промені у вічність».
Ярослав Коваль
Народився майбутній фотограф у 1908 р. в с. Цінева Долинського повіту (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області). Був активним пластуном, членом фотогуртка, брав активну участь у антиалкогольній та антинікотиновій агітації в школах на теренах усієї Галичини.
Під час навчання на філософському факультеті Львівського університету на початку 1930-х рр. записався на лекторат фотографії, де викладав знаменитий майстер фотографії Юзеф Світковський.
Митрополит Андрей з братчиком на дрезині у Підлютому, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
Коли у Львові постало Українське фотографічне товариство (УФОТО), Я. Коваль став його активним членом, співпрацював із його друкованим органом – фотомистецьким журналом «Світло й Тінь».
У 1934 р. переїхав до Рожнятова і відкрив там свою фотомайстерню, яка мала вивіску «Робітня фотографа Ярослава Коваля». Добрі відгуки про фотографа Коваля із Рожнятова дійшли і до митрополичої резиденції у Підлютому, тож молодий світливець-пластун не оминав жодної нагоди побувати поблизу Кедрових палат Митрополита Андрея Шептицького, «полюючи» за цікавими сюжетами і цікавими людьми. А також став особистим фотографом Його Ексцеленції. Із тих часів збереглося близько двадцяти рідкісних світлин із Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Климентій Шептицький (зліва), брат Митрополита, та генерал УГА Мирон Тарнавський, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
На виставці представлено вісімнадцять світлин 1930-х рр. авторства Ярослава Коваля оцифрованих Романом Метельським із скляних негативів, частина яких належить до колекції Львівського фотомузею, іншу частину надано Історико-краєзнавчим музеєм культури та побуту Бойківщини у Ціневі, одним з організаторів якого був Ярослав Коваль.
На світлинах, зокрема можемо побачити Митрополита Андрея Шептицького, його брата Блаженного Священомученика Климентія Шептицького, генерала Тарнавського та його доньку, а також Підлюте.
Ярослав Коваль. Митрополит Андрей працює на веранді «Кедрової палати» у Підлютому, 1935 р. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
Ярослав Коваль зумів до кінця життя пронести любов до рідної Галичини, яку фіксував об’єктивом свого старенького фотоапарата. Вмів любити життя таким, яким воно є, що ми й можемо побачити на світлинах майстра.
В суботу, 24 жовтня 2020 року, стронгмени з Львівського осередку Федерації стронгмену України встановили новий рекорд з перетягування важковагової техніки.
Автопотяг, який перетягували львівські силачі
Для привернення уваги до здорового та активного способу життя, популяризації силових видів спорту «Федерація Стронгмену України» 24 жовтня 2020 року презентувала новий рекорд, а саме: «Перетягування тягачів з навантаженням максимальної загальної маси в гнучкому з’єднанні шістьма атлетами шляхом перебирання канату руками в упорі сидячи на максимальну відстань по асфальтовому покритті».
Момент встановлення рекорду України
Зафіксовані результати: загальна вага тягачів з навантаженням 103 тони 750 кілограм; подолана дистанція – 20 метрів; затрачений час – 22,06 сек.
Момент фіксації встановлення рекорду України
Дипломом Книги рекордів України нагороджені учасники рекорду:
Рекша Володимир – чемпіон світу, чемпіон Європи, рекордсмен світу;
Кордіяка Павло – найсильніша людина України 2020, чемпіон світу з логліфту;
Огоновський Юрій – чемпіон України, срібний призер чемпіон світу з логліфту;
Василюк Микола – дворазовий чемпіон України;
Климко Володимир – чемпіон України в командних змаганнях, рекордсмен України;
Дувало Юрій – срібний призер чемпіонату України, чемпіон України серед аматорів
Акція відбулася у «спальному» районі міста – Сихів. Перед встановленням рекорду свої сили у подоланні ваги спробували місцеві силачі: перевертали велетенське автомобільне колесо, переносили на швидкість «залізні дипломати», підіймали тяженну штангу-колоду.
В роки Першої світової війни (1914-1918) російськими військами було розграбоване одне із найпотужніших підприємств Львівщини – Ходорівська цукроварня.
Це сталось у 1915 році, саме тоді російські війська відступали. Була спалена будівля, підірваний 65-метровий комин, а устаткування взагалі вагонами вивезли до Росії.
Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.
Проте нам вдалось розшукати фото Ходорівської цукроварні на Львівщині до її знищення. Кадри датуються 1913 роком.
Цікавим фактом є те, що в Ходорівській цукроварні, обладнання, було спеціально виконане на замовлення на чеській фабриці Skodа. Саме тому продукцію критики з Європи оцінювали, як дуже якісну.
Цукроварня в Ходорові,1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові,1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.
Варто сказати, що після Першої світової війни, час цукроваріння в Ходорові знову було налагоджене, але потужності вже були не ті, що до війни, окрім того, нове устаткування все ж поступалось старому.
Відомо, що під час відкриття цукроварні її директором став інженер Станіслав Кремер, який закінчив Технічний інститут у Відні й мав досвід праці на цукрових підприємствах Чехії, Моравії, Німеччини.
Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.
Поряд із приміщенням цукровані були ще й адміністративні будівлі, а також і гуртожиток.
На момент відкриття восени 1913 року, завдяки новітньому обладнанню, Ходорівська цукрованя була одна з найсучасніших цукровень у Європі.
Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.Цукроварня в Ходорові, 1913 р.
Продукція Ходорівської цукроварні часто отримувала відзнаки на різних виставках і здебільшого продавалась за кордон.
В п’ятницю, 23 жовтня 2020 року, на вулиці Вірменська, 25 у Львові відкрили неординарну галерею “Гангрена”. Там свої роботи можуть презентувати різноманітні художники.
Галерея неординарних робіт “Гангрена”
Як розповів журналістці 032.ua співорганізатор галереї Олег Гордзій, “Гангрену” створили, аби дати шанс будь-яким неординарним художникам показувати свої роботи. Картини, скульптури та незвичайні предмети на загал 23 жовтня показали понад 20 львівських митців.
За словами організатора, галерея стане не лише виставковим центром, а й чудовим простором для незвичайних зустрічей та знайомств. Детальніше про відкриття “Гангрени” дивіться у відео.
Видавництво Vivat та їх партнери АБУК почали роботу над записом аудіо адаптації книги «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані.
Як зазначили у видавництві, оскільки книга на 80% складається з архівних документів, деякі з яких важко сприймати на слух, тому аудіоверсію адаптують для полегшення сприйняття на слух і дещо скоротять.
“Але будьте певні — найважливіше точно буде озвучено”, – зазначили видавці.
Озвучить аудіо книжку — актор та режисер Ахтем Сеїтаблаєв!
Під час операції "Захід" людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: report.if.ua
Депортацію населення Західної України провели органи республіканських та союзних МДБ та МВС 21 жовтня 1947-го. Увійшла в історію під назвою “Операція “Захід”. Була спрямована на ліквідацію соціальної бази українського визвольного руху. За добу до Сибіру і Казахстану вивезли 77 808 людей.
Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на Gazeta.ua.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: armyinform.com.ua
Українська повстанська армія продовжила діяти після завершення радянсько-німецької війни. Намагалася підірвати роботу радянських владних структур. Керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Тоді вирішили депортувати людей. Протягом 1944-1946 років із Західної України у віддалені місцевості СРСР вивезли понад 14 тис. родин учасників національно-визвольного руху.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: armyinform.com.ua
Партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша хвиля депортацій відбулася 21 жовтня 1947 року. Операція розпочалась у Львові о 2:00. У помешкання львів’ян вривалися військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого цілі сім’ї у вантажівках доправляли на залізницю.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: armyinform.com.ua
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: istpravda.com.ua
Тоді ж почали вивозити людей з Рава-Руської, Жовкви, Бузька, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині операцію розпочали о 6:00.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: report.if.ua
Операцію “Захід” розробляли працівники МДБ за всіма канонами військової операції. Командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Микола Дятлов. Він кожні 6 годин доповідав міністру держбезпеки та міністру внутрішніх справ УРСР.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: report.if.ua
Силовики виявляли підпільні криївки та вилучали зброю, націоналістичну літературу й антирадянські листівки. Брали в полон учасників підпілля. Майно виселенців конфісковували та передавали в державну власність.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: report.if.ua
На всіх депортованих чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах Сибіру. Операція “Захід” стала однією з наймасовіших і найкоротших за терміном депортацій західних українців.
Під час операції “Захід” людей витягали із домівок, везли на вокзали і відправляли товарними вагонами за межі України Фото: report.if.ua
Загалом з 1944-го по 1953 рік у Західній Україні було репресовано понад 500 тис. людей, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тис.
Цього будинку ми вже не побачимо на старовинній рівненській вуличці. І хоча він не становив особливої архітектурної чи історичної цінності, однак був одним із тих, що ще підтримують колорит і унікальність Шкільної. Відтепер він — лише на світлинах.
Одна із найстаріших вулиць Рівного — Шкільна, яка упродовж віків зберегла незмінною свою назву (лише в роки німецької окупації носила ім’я Бориса Грінченка), — поступово і безповоротно втрачає своє історичне обличчя. Вулиця із середньовіччя, де здавна селилися єврейські родини, отримала таку назву через значну кількість єврейських культових споруд — синагог і молитовних будинків, які розміщувалися тут. Разом із прадавньою Замковою Шкільна утворювала єврейський квартал у центрі міста.
Вулиця Шкільна. Фото з книги О. Прищепи “Вулицями Рівного”
Нині, захована за фасадами новобудов уздовж вулиці Соборної, Шкільна невпізнанно змінилася. На старих світлинах можна побачити, як вулиця одним кінцем “впирається” в костел Святого Антонія, високі шпилі якого видно здалеку. На протилежному кінці вулиці виднілися куполи Свято-Воскресенського собору. Тепер їх закриває багатоповерхівка, а костельних шпилів. як і власне самого костелу, давно немає. У його перебудованому приміщенні. як відомо, нині органний зал філармонії. Та сторона Шкільної, що прилягає до Соборної, повністю втратила свою забудову.
Теперішня Шкільна змінилася. Ліворуч повністю сучасна забудова
Там під фундаментами нових споруд назавжди поховано історію цієї частини міста. Щоправда, пошуковці Рівненської філії Охоронної археологічної служби України та Рівненського обласного краєзнавчого музею ще в 2003 році встигли задокументувати сенсаційні знахідки, зроблені в цьому районі. Зокрема предмети, які засвідчили, що тут існувало поселення доби бронзового віку (ІІ тисячоліття до н. е.). Під час розкопок також було знайдено уламки ліпних посудин, вироби з кременю, гончарні горщики періоду княжої доби. Науковці також дослідили рештки кількох будівель XIV-XVII століть.
Протилежна від Соборної сторона ще зберігає стару забудову. Вдалині видніється зрізана верхівка колишнього костелу
На протилежному боці Шкільної ще збереглися старі будинки, але їх стає все менше. Днями назавжди зник ще один. Цю обвішану з усіх боків рекламою споруду, що поруч із приміщенням міського суду, давно було закрито на ремонт. І ось одного дня вона щезла. Тепер на її місці вирито котлован, і за металевим парканом активно працює будівельна техніка.
Тут ще недавно був будинок №11
За даними https://youcontrol.com.ua/за цією адресою (Шкільна, 11) зареєстровано ТзОВ “Спортивно-оздоровчий центр “Шериф-СВ”. Основним видом діяльності вказано “функціювання спортивних споруд”, та інші види діяльності: діяльність фітнес-центрів; інша діяльність у сфері спорту; діяльність із забезпечення фізичного комфорту. Що буде на місці знесеного будинку, поки що невідомо. Хоча, за повідомленням “Радіо-Трек”, директор фірми “Шериф-СВ” Олександр Приймак свого часу запевняв, що зносити будівлю не планують, а тільки надбудують офісні приміщення.
Знесений будинок на Шкільній
Що ж то за будинок, який знесли на Шкільній? Хоча його не внесено до реєстру місцевих пам’яток, за припущенням рівненського дослідника Андрія Климчука, під одним дахом із цим будинком могла бути одна із рівненських синагог — так звана Рожищенська.
Синагога “Старий клойз”Діюча синагога на ШкільнійІнформаційна табличка на діючій синагозі на Шкільній. 39
Чим сьогодні може бути цікава Шкільна, які старовинні споруди поки що ще збереглися на стародавній вулиці? Насамперед, це діюча синагога “Старий клойз”. Дивом досі збереглася будівля, в якій від самого початку її існування й була синагога. Тепер це будинок № 39. Це одна із двох найстаріших будівель на Шкільній, що вціліли й змогли відновити своє первісне призначення.
“Старий клойз”, 1990-і роки. Фото з відкритих інтернет-джерел .
Своїм зовнішнім виглядом вона яскраво вирізняється на старовинній вулиці. Споруджена в стилі неоренесансної архітектури кінця XIX-початку ХХ століть, вона майже не змінилася зовні. А от інтер’єр будівлі неодноразово зазнавав змін. Адже в повоєнні часи там розміщувався Будинок культури комунальників. Потім і до початку 1990-х — Будинок творчості. У 1992 році будівлю повернуто єврейській громаді.
Велика синагога. поч.. ХХ ст. Фото з фондів РОКМГоловна Синагога на Шкільній, 1930-і роки. Фото з фондів РОКМ
З другою із найстаріших споруд, що збереглися на Шкільній, понад столітньою будівлею Великої (Головної) синагоги, дива не сталося. Хоча будівля й дожила до наших днів, однак її зовнішній вигляд далеко не такий, як був первісно.
Колишня єврейська культова споруда
Відомо, що під час війни німецькі окупанти в ній облаштували один із сортувальних пунктів конфіскованого в євреїв майна. На початку 1960-х у стінах синагоги розмістили спортивні секції обласної комплексної дитячо-юнацької спортшколи “Авангард”. За часів Незалежності будівлю з усіх боків обліпили численні торгові точки, зробивши її мало схожою на колишню єврейську культову споруду.
Міський суд незмінно в тій же будівлі
Майже сто років поспіль незмінно в тому ж самому будинку за адресою: вулиця Шкільна, 1 знаходиться одна й та ж установа — міський (деякий час також і апеляційний) суд. З початку свого існування (побудована в 1922 році) споруда була одноповерховою. Затим після перепланування “виросла” ще на два поверхи.
Інформаційна табличка на будівлі судуМіський суд, фото часів німецької окупації. Фото з фондів РОКМ
Будівля відома зокрема тим, що в 1943 році радянський диверсант Микола Кузнєцов застрелив там німецького суддю Функа. У післявоєнний період до триповерхівки добудували приміщення.
Ще один представник старої забудови на ШкільнійІнформаційна табличка на старій будівлі повідомляє, що тут був молитовний будинок кравцівЗакапелки ШкільноїОшатний відремонтований старовинний будинок, зведений в стилі цегляної архітектуриБудинок на Шкільній
На Шкільній зберігся ще один цікавий зовні будинок в стилі так званої цегляної архітектури, де нині розміщуються служби ТОВ “Видавничий дім “ОГО”. На щастя, до цієї будівлі ще не дісталася рука сучасних перебудовників.
Професор українського тіловиховання Степан Гайдучок (1890–1976) упродовж життя вивчав досвід німецької, шведської, сокільської (чеської), англійської та французької національних гімнастичних систем, популяризував різні види спорту серед українців Львова та Галичини.
Він є автором українських теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам фізичного виховання і спорту. Серед них окремими книжками вийшли: «Вільні вправи» (1913), «Вправи вільноруч» (1923), «103 вежі» (1925), «Вправи вільноруч ч. 1–4» (1927), «Відбиванка» (1930), «Вправи вільноруч ч. 5» (1932), «Свобідний дручок» (1935), «Долівкові вправи» (1936), «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді» (1938), «Пів століття сокільських видань» (1937), «Вільноручні вправи. Мужеські, жіночі й хлопячі з піснями та нотами» (1940; співавтори: Іван Боберський, Дарія Навроцька) та ін. Невиданими залишилися «Путівник туриста по західних областях України» (1947) та «Погляди Івана Франка на туризм» (1949).
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Степанові Гайдучку належить близько 200 публікацій в українській та іноземній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енциклопедіях («Вісти з Запорожа», «Готові», «Діло», «Ілюстрована Україна», «Молоде Життя», «Народне Слово», «Наша Батьківщина», «Новий час», «Світло і тінь», «Січові Вісти», «Сокільські Вісти», «Спорт», «Український Сокіл» та ін.). Будучи членом «Сокола-Батька», він упродовж 1920–30-х рр. збирав періодику, брошури, поштівки, відзнаки та іншу продукцію, видану цією організацією.
Публікація Степана Гайдучка «Видавнича діяльність нашого сокільства» у часописі «Діло». Львів, 1928, квітень, число 4. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Публікація Степана Гайдучка «Видавнича діяльність нашого сокільства» у часописі «Діло». Львів, 1928, квітень, число 4. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Станом на початок 1937 р. Степан Гайдучок мав укладену відповідну бібліографію. Своїми знахідками він поділився у декількох публікаціях. Одна із них вийшла друком 16 лютого 1937 р. у львівському часописі «Діло». Пропоную ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Видавнича діяльність нашого сокільства
Видавничу сокільську діяльність започаткував у нас Василь Нагірний своїм статутом у 1887 р., значить майже пятьдесять літ тому. За цей час наше сокільство у краю і на еміграції видало 129 назв своїх видань. Між ними було 16 зразків статутів, 7 підручників до пожежництва, 41 видань про руханку, гри, пласт, 32 складанки вправ на прилюдні виступи, 27 видань звязаних зі сокільським життям, 1 видання загального характеру, 5 сокільських часописів. Як автори виступають 24 особи.
Обкладинка сокільського календарця на 1895 рік. Львів, 1894 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Титульна сторінка звіту «Сокола-Батька» у Львові за 1909 р. Львів, 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Титульна сторінка сокільського часопису «Вісти з Заорожа». Львів, 30 травня 1911 р., число 57. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Титульна сторінка праці Івана Боберського «Рухові забави і гри». Нью-Йорк, 1917 р. З сайту Diasporiana.org.ua.
Титульна сторінка друкованого органу українського сокільства «Сокільські Вісти». 1928 р., квітень, число 4. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Титульна сторінка праці Степана Гайдучка «Відбиванка». Львів, 1930 р. З книгозбірні Андрія Сови.
Титульна сторінка праці Михайла Тріля «Вправи вільноруч для учасників на Краєвий Здвиг Українського Сокільства в 1934 р. у Львові». Львів, 1933 р. З книгозбірні Люби Базилевич.
Хоч сокільські видання це не грубезні книги, як напр[иклад] у Німеччині, але скромні брошури і брошурки (деякі навіть на 8 сторінок 16º) свої завдання виконували як слід серед нашого громадянства. Користали з них учителі в школах, провідники в руханково-пожежних і спортових товариствах. Ішли вони і на еміґрацію в Америку. Коли порівнати видавничу сокільську діяльність з нашими іншими тіловиховними орґанізаціями, то переконуємося, що сокільство розвинуло всеж таки найживішу діяльність. Велика виданича діяльність припадає на часи В[олодимира] Лаврівського, А[льфреда] Будзиновського, І[вана] Боберського. По світовій війні відновили видавничу діяльність учні І[вана] Боберського.
Пам’ятна відзнака «Соборна Україна», викарбувана у вересні 1917 р. Світлини опубліковані у виданні: Круковський О., Пахолко С. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). – Львів: Апріорі, 2011. – С. 92.
Пам’ятна відзнака «Соборна Україна», викарбувана у вересні 1917 р. Світлини опубліковані у виданні: Круковський О., Пахолко С. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). – Львів: Апріорі, 2011. – С. 92.
Сокільство видавало ще листівки, які почали появлятися від 1901. р. Досі зміг я зібрати їх 52 примірники. Між ними замітні листівки звязані змістом з минулим українського народу, плян Львова, один із перших, що його українці видали, карта України на листівці. У звязку з прилюдними виступами треба відмітити кольорові афіші сокільських здвигів. Видавничу діяльність доповняють карбовані в металі відзнаки, 19 ріжних узорів. Видана в 1917. р. відзнака Соборної України розійшлась за 1917. р. у 30 000 примірниках. Опісля носили масово її стрільці і старшини УГА через недостачу іншої.
Годі зчислити всі видані українським сокільством друки. Слід відмітити між ними друки звязані з викупом Українського Городу, що своєю скількістю заливали перед війною край. Для прикладу подам, що за 9 місяців 1913. р. вислано їх 40 000 штук.
Джерело: Гайдучок С. Видавнича діяльність нашого сокільства // Діло. – Львів, 1937. – 16 лютого. – Чис. 33 (14576). – С. 6.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У Львові організовують публічні читання уривків з книги Кіпіані. Їх будуть зачитувати спеціально запрошені гості, після виступів яких буде кілька хвилин вільного мікрофону.
Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на організаторів.
«Як вам вся ця ситуація з судом над книгою Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» видавництва «Vivat»? Нездорово якось, правда? Звісно, найпростіше, що ми усі можемо зробити для демонстрації незгоди з несправедливим рішенням суду, – це разом її придбати. Проте можна спробувати привернути до цієї ситуації увагу більшої кількості людей.
«Свідомі» організовують публічні читання уривків з книги пана Кіпіані. Перед вами їх зачитають спеціально запрошені гості, після виступів яких буде кілька хвилин вільного мікрофону для ваших виступів.
У зв’язку з карантинними обмеженнями ми змушені обмежити кількість відвідувачів нашої події до 20 осіб, тому задля вашої безпеки просимо зареєструватися на відвідування наших читань у чітко визначений проміжок часу.
Окрім того наголошуємо на необхідності наявності маски та дотримання соціальної дистанції», – зазначається у повідомленні організаторів.
Подія відбудеться у співпраці з ГО “Форум видавців”. Ідея подібного заходу належить ініціативі “Відсіч”.
Початок – п’ятниця, 23.10, з 19:00 по 20:00. Місце проведення ⠀- Львів, площа Ринок перед Ратушею.
У вівторок, 20 жовтня 2020 року, у Києві було презентовано віртуальний музей, який містить 3D-тури залами квартири-музею родини Івана Франка та аудіогіди різними мовами. Проєкт реалізовано Міжнародним фондом Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду.
Музей складається з п’яти залів: зала № 1 «Іван Франко у Києві» розповідає про перебування письменника у столиці у 1885,1886 і 1909 роках; зала № 2 «Нащадки Франка» – про дітей та онуків Каменяра; зала № 3 «Тарас Франко» – про другого сина І. Франка, який з 1950 по 1971 рік жив у цій квартирі і працював у Києві; зала № 4 «Іван Франко у малярських практиках сина» – про невідому широкому загалу колекцію малярських практик Тараса Франка; зала № 5 «Проєкти Міжнародного фонду Івана Франка» – про діяльність Фонду, реалізовані проєкти та ініціативи.
Презентація віртуального музею Івана Франка в Києві
Віднині віртуальну 3D-мандрівку родинним помешканням Франків можна здійснити на сайті www.frankovi.com.ua у супроводі аудіогідів українською, англійською, німецькою і російською мовами. Завдяки зручній навігації і 360° панорамам віртуальні туристи можуть ознайомитися та оглянути експозицію: архівні документи, машинописи, приватні речі, світлини із сімейного архіву, листи, родинні меблі та колекцію картин.
Ресурс підтримує технологію VR, яка дозволяє погуляти залами музею та продивитися експозицію навіть з дому. Таку технологію використовують музеї США, Нідерландів, Польщі, Індії та Єгипту.
Презентація віртуального музею Івана Франка в Києві
На онлайн-платформі також створено розділ «Архів», де виставлено цифрові копії архівних документів, фотографій та листів, а також розміщено картографічний ресурс «Іван Франко на мапі Європи», де відзначено меморіальні місця перебування Івана Франка за життя.
Нагадаємо, проєкт переміг у програмі УКФ «Створюємо інноваційний культурний продукт» і мав на меті в інтерактивній формі, з використанням технологій віртуальної та доповненої реальності, популяризувати постать Івана Франка та його родини як в Україні, так і за кордоном.
Презентація віртуального музею Івана Франка в Києві
У ході реалізації проєкту також було проведено 10 вуличних перформансів історичними місцями, якими гуляв Іван Франко під час своїх приїздів до Києва у 1885, 1886 та 1909 роках.
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.
Сьогодні мова піде про 15 цікавих фактів з історії палацу графів Потоцьких – найпишнішої споруди вулиці Коперніка, що є пам’яткою архітектури та однією з найбільш впізнаваних візитівок міста Лева.
Перед тим, як в 1822 р. придбати реальність на вул. Широкій (сучасна Коперніка) родина Потоцьких продала свій палац на площі Галицькій (нині відомий як палац Бесядецьких). На планах Львова ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. на парцелі, де зараз стоїть палац видно розпланований город та кілька невеликих будівель.
Попередній палац. Архітектор Ігнатій Хамбрез. Проект 1822 року.
Перший палац було зведено збудовано у стилі класицизму за проектом архітектора Ігнатія Хамбреза. Це була двоповерхова прямокутна в плані будівля із високим дахом. Фасад симетричний з центральним ризалітом, увінчаним аттиком з балюстрадою. Власниками палацу були Марія з Сангушків та її чоловік Альфред Юзеф Потоцький. Проте графу була потрібна презентаційна резиденція у Львові, тож будівлю старого палацу розібрали у 1860-1861 рр.
Зведення нового палацу, який почав будувати Альфред Потоцький – граф, польський і австрійський політичний діяч, маршалок Галицького Сейму, намісник Королівства Галичини та Лодомерії тривало впродовж трьох десятиліть .
Граф Альфред II Юзеф Потоцький
На жаль Альфред Потоцький не дочекався завершення будівництва. Закінчував будову та став першим господарем палацу його син – Роман Потоцький, а останнім – старший син Романа – Альфред Антоній Вільгельм Роман Базиль Потоцький, котрий під час Другої світової емігрував до Європи.
Палац Потоцьких у Львові збудований в стилі барокового класицизму епохи французького короля Луї ХІV за проектом Альфонса Рене Доверн’є, який модифікували львівські архітектори Юліан Цибульський та Людвіг Балдвін-Рамулт.
Триповерхова, з мансардними завершеннями даху, мурована будівля палацу, з центральним ризалітом та двома бічними крилами, подібна в плані до літери «Н». Головний вхід оздоблено портиком, вікна мають ліпні обрамлення. З тильного фасаду в бік парку виходить тераса з балюстрадою. Ліпний декор авторства Петра Гарасимовича та, ймовірно, Леонарда Марконі.
Зали першого поверху палацу використовувалися з презентаційною метою. Другий поверх призначався для особистих апартаментів господарів, третій – для гостей та служби.
Палац Потоцьких у Львові
З боку вул. Коперника палац відділяє огорожа з парадною брамою та офіцинами для сторожі. Над брамою родинний герб Потоцьких «Пілява». Такий же герб встановлено у центрі фасаду над вікном другого поверху. З південно-західного боку біля палацу збудували стайні з нетинькованої червоної цегли з барельєфами коней та служб, з виходом на вул. Оссолінських (тепер вулиця Стефаника).
Наприкінці XIX — на початку XX сторіч навколо палацу Потоцьких збудували цілу низку багатоповерхових будинків, частина з яких виходила передніми фасадами на вулицю, а тильними частинами в сторону палацу. Тому вид на палац Потоцьких залишився відкритим лише з вулиці Коперника.
Палац Потоцьких після пожежі внаслідок авіакатастрофи. Фото 1919 року
Під час війни 1918–1919 років тут була резиденція місії Бартелемі – представництво Найвищої Ради країн Антанти.
Палац Потоцьких у Львові, в якому колись знаходився Загс, фото 70-ті роки XX століття
Після Другої світової війни в будівлі деякий був палац піонерів, а потім інститути Західної філії Академії наук УРСР, а після реконструкції у 1975 р. в ньому відкрили Палац урочистих подій.
Наприкінці 1980-х за палацом розпочали роботи зі спорудження львівського підземного трамваю, через що споруда зазнала серйозних пошкоджень, тож роботи припинилися.
Задній двір Палацу Потоцьких, де знаходилась перша шахта, фото 2013 року (фото взяте з: https://ru.wikipedia.org/)
Перед самітом президентів Центрально-Східної Європи 1999 р. почалася нова реконструкція палацу, висувалися проекти перетворення його на резиденцію Президента України. Зрештою, господарем палацу стала Львівська галерея мистецтв. Тепер в його залах розгорнуто експозицію інтер’єрів та європейського мистецтва ХІV- XVIII ст.
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Ігор Мельник. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Вже цієї неділі, 25 жовтня 2020 року, на Камерній сцені Національного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра – вистава «Буна» за п’єсою сучасної драматургині з Буковини Віри Маковій. Також прем’єрні вистави можна буде переглянути 6, 11 та 22 листопада.
Постановка покаже глядачам незвикле трактування української традиції, адже як сказала режисерка Олена Роман, яка однією з перших поставила п’єсу: «Буна — це гостро схоплений Вірою образ України, яка пройшла через радянську добу і не загубила коріння».
Сцена з вистави «Буна». Світлив Тарас Валько
На постановку вистави у театрі ім. Марії Заньковецької було запрошено молодого режисера Ігоря Білиця, який, окрім режисури, є ще й актором та драматургом. Поставити «Буну» Ігор хотів вже давно, а коли тільки познайомився з текстом, то подумав, що текст має бути в шкільних підручниках.
Сцена з вистави «Буна». Світлив Тарас Валько
«Сюжет» розповідає про відносини двох людей, але водночас зачіпає глобальні проблеми нашого суспільства. Одна з основних для драматургині – це «заробітчанство», котре породжує і виховання в неповних сім’ях бабусями і дідусями, це знецінення українських традицій, це наш комплекс меншовартості і багато інших», – говорить Ігор Білиць. Головна героїня п’єси, Орися, яка зростає без батьків, потерпає від архаїчних методів виховання і, зрештою, вирішає втекти з того світу, створеного її буною (з буковинського діалекту – «бабуся»). Вона їде на заробітки до Сполучених штатів, лишаючи маленьку дитину, обридлого їй чоловіка і нестерпну бабусю. Але «багатші села» виявляються не такими казковими, як здавалося на перший погляд.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
