Знайомство, “медовий місяць” і співжиття гарвардського професора Юрія Шевельова та Львова – це все припало на роки Другої світової війни. Поміж вогнів, поміж світів, а також передчуваючи наближення фронту, люди тоді об’єднувалися у групки за інтересами, все одно намагалися не просто виживати, а щось творити, відшукувати якісь сенси. Це все, а також штрихи до біографії видатного філолога, як і до біографії Львова, у якому той жив, ми бачимо у спогадах Юрія Шевельова. Гортаючи їх, отримуєш нагода по-іншому подивитися на Львів, а також людей, які тоді у місті проживали.
Юрій Шевельов. Фото https://m.krytyka.com/
Вокзал і трамвай. “Діалог” видатного українсько-американського філолога зі Львовом розпочинався і закінчувався вокзалом. Це місце запам’яталося Юрію Шевельову “брудними і непривітними склепіннями”. Ще більше трамваєм, який, попри реалії повсякдення, продвжував курсувати із вокзалу й до вулиці Руської. Останнє видалося вченому особливо дивовижним, адже ні у Харкові, ні в Києві трамваїв, у той час, вже не було на вулицях. Як і транспорту загалом. Війна з’їла усе. Після “мертвих” трамваїв Києва і Харкова, львівський видавався особливо “живим”.
Василь Сімович. Допомагав Юрію Шевельову у Львові. Фото з https://zbruc.eu/node/33577
Гуртожиток і “як у казці”. Спочатку, разом із мамою, Юрій Шевельов проживав у гуртожитку на вулиці Снопківській. Хоч кімнати там були малі, лиш з ліжками, столом і стільцями, він був задоволений. Це все, очевидно, призначалося для студентів. Проте останніх у Львові на той момент не було і приміщення використовували для заселення втікачів з інших регіонів. Головно – зі Сходу. До послуг приїжджих був персонал. Людей небагато, але всі відкриті і привітні. До того ж – харчували. Цим усім Юрій Шевельов був аж надто задоволений. Він порівнював ситуацію із умовами у Києві та Харкові, але лиш тут почувався як риба у “ще не зіпсованій воді”. Пізніше, з допомогою друзів, перебрався на постійне місце проживання – вул. Конопціцької, 14. Район йому подобався неймовірно і про все, що було у його розпорядженні, він відгукувався “як у казці”.
Таблиця на честь Ю. Шевельова у Львові. Фото з https://zaxid.net/
Робота. За сприяння друзів, Юрію Шевельову підібрали у Львові і роботу. Він потрапив у комісію, яка працювала над українсько-німецьким правничим словиком. Вчений сам цьому дивувався – тогочасну Німеччину правовою державою назвати складно. Разом з тим, ситуація на фронтах виглядала не найкращою. Не дивлячись на це, німці все одно продовжували виділяти кошти на речі, як ось цей словник. При цьому, свого носа у справи не пхали, а лиш подекуди заходили задля прослуховування звіту про роботу.
Святослав Гординський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Газети і середовище. Світ друкованого слова тогочасного Львова Юрій Шевельов змалював як простір двох газет – “Львівські вісті” і “Краківскі вісті”. Перші він називав пронімецьким виданням. До цього додав, що люди із “почуттям гідності” від нього сторонилися. Друге видання Шевельов характеризував як більш українське і відкрите до співпраці. Водночас, вони також проходили цензуру, а тому про актуальні політичні події не писали. Життя творчої інтелігенції, у його поданні, крутилося довкола “Українського видавництва” з місячником “Наші дні”, а також “Літературно-мистецького клюбу”. Останнім також доводилось рахуватись з цензурою. Проте дещо друкувати вдавалося: Микола Зерова, Тодось Осьмачка, Іван Багряний тощо. Через ці об’єднання галицької інтелігенції Шевельов познайомився або ж здружився із багатьма знаними діячами. До прикладу, з Юрієм Липою, Миколою Шлемкевичем, Святославом Гординським, Юрієм Стефаником і т.д.
Кардинал Йосип Сліпий
Церква. Уже за межами Львова, коли був у Римі, Юрій Шевельов мав нагоду познайомитись із кардиналом Йосипом Сліпим. Учений розумів, що це за людина й характеризував того як “героя фанатичної віри й рідкісної впертости”. Ієрарх на той момент був у поважному віці і науковець, цинічно та холодно, записав, що той “лялька в руках своїх доглядачів”. Проте зовсім по-іншому він відгукувався про митрополита Андрея. Той приймав вченого у себе і цей епізод Шевельво запам’ятав на все життя. Для початку, він пройшов декілька темних кімнат і лиш тоді опинився перед митрополитом. Той не міг ходити, але враження справляв величне. У вченого було відчуття, що для величі священнослужителя, який перед ним, мало і масштабу кімнати довкола, і масштабу українського світу загалом. Персона Шептицького над цим всім. Церковний діяч дуже вразив філолога ерудицією та обізнаністю. Це при тому, що говорили не про релігію, а політику. Найкращим підсумком зустрічі видається наступна фраза Шевельова: “мені здавалося, що понад цим чолом були непомітні для багатьох роги Мойсея, біблійного й Франкового, а ці руки може тримали скижалі Завіту”.
Митрополит Андрей Шептицький. Фото М. Шалабавки, 1938 рік
Подорож. Подорожі і будь-які переміщення були практично нереальними. Тому й видавалися ідилією. При цьому, навіть більшою, аніж сам Львів. Поїзди були переповненими, існувала маса обмежень і ще більше запитань про те, куди і чому плануєш їхати. У Юрія Шевельова таких проблем не виникло. У вересні 1943 року його відправили на офіційний відпочинок у Заліщики. Вчений був захоплений цією місцевістю. Він писав, що якщо Львів можна називати ідилією, тоді Заліщики – це “ідилією в квадраті”, “оаза спокою”. Йому подобалося все: верби над водоймами, статуї Ісуса та Богородиці у капличках, “солодке привітання Слава Йсусу” тощо. Також сподобалося і місцеве українське весілля, на яке він потрапив зовсім випадково – у статусі “несподіваного гостя”, який повинен принести щастя.
Юрій Шевельов. Фото з https://www.pinterest.com/
Описана ідилія дуже подобалась видатному вченому і усе побачене, у Львові та поза ним, мало на Юрія Шевельова дуже великий ефект. Водночас, це все було лиш затишшям перед бурею. На наших територіях йому залишалися лічені дні.
На території України було небагато періодів і місць, де і коли карбували монети. У античні часи монети випускали грецькі міста-держави Північного Причорномор’я. В X-XIст. карбували давньоруські срібляники та златники у Києві і Тмутаракані, згодом настав так званий безмонетний період.
Львів став першим містом у якому відновилося в Україні в XIV-XVст. монетне карбування і тривало регулярно та найдовше (1355-1412). На два десятиліття пізніше монети розпочали карбувати у Києві, Смотричі, Луцьку, Новгород-Сіверському та й у значно коротших періодах. Карбування монет у Львові розпочалося після завоювання Галицької Руси польським королівством, проте запроваджений Казимиром ІІІ випуск монет у Львові не відповідав існуючій польській монетній системі. Срібні грошики, за вмістом срібла, дорівнювали половині празького гроша – монеті, котрою звикли послуговуватися у Галицько-Волинському князівстві ще з 20-тих років XIV ст.
Львівський квартник Казимира Великого
Львівський квартник Казимира Великого
Такі ж срібні грошики випускали Владислав Опольський у 1372-1378 роках і Людовик Угорський у 1379-1382 роках, тільки на лицевій стороні замість ініціалу Казимира вирізали ініціал нових володарів – W i L.
Грошик Владислава Опольського
Грошик Людовика Угорського
На реверсі залишили герб Руси – лева, що спинається на скелю. Дуже гарний дизайн, нічого зайвого – ініціал короля, герб Руси – лев, напис «MONETA RUSSIE».
Крім срібних, у 1355-1386 роках, у Львові випускали мідні денарії з ініціалами Казимира ІІІ, Владислава Опольського та Людовика Угорського. Теж зображення ініціалу на лицевій стороні, а на зворотній замість лева, якого важко було вирізувати, зображали корону. 60 шт. ( або копа) денаріїв дорівнювала одному срібному грошику.
Мідний денарій часів Казиміра ІІІ
Мідний денарій часів Казиміра ІІІ
За часів Владислава Ягайла у Львові спершу випускали срібні грошики, на яких замість ініціалу короля зображали герб Польщі – орла, що свідчило про обмеження автономії Руси, а на зворотній стороні лев і попередній напис „MONETA RUSSIE”.
Розпочинаючи з 1399 року у Львові карбували львівські півгроші, на реверсі яких замість напису „MONETA RUSSIE”, на півгрошах з’явився напис „MONETA LEMBURG” . Цим ніби проголошувалося, що монета вже стала локальною – міською. Невдовзі, у 1412 році, і ці монети перестали випускати.
Аверс грошика Владислава Ягайла
Львівський півгріш
Що можна було купити за ці гроші у XІVст.? Срібла тоді було мало, тому монети були дорогими. За один львівський грошик можна було купити продуктів на 3 дні.
Більше про львівські і не гроші можна дізнатися з книги “Монети Галицької Руси XIV-XV століть”, яка цими днями вийшла у Львові. Читач також дізнається про нові знахідки монет за останнє десятиліття. А для музейних працівників та колекціонерів Андрій Крижанівський додає каталог усіх різновидів монет Львівського монетного двору XIV-XV століть (308 варіантів з фотографіями).
У зв’язку з пандемією коронавірусу ми змінили дати проведення 13-го фестивалю Wiz-Art. Безпека гостей, глядачів/-ок, волонтерів/-ок та команди – для нас на першому місці і нею ми не хочемо ризикувати. Про це повідомляють на офіційному сайті фестивалю.
Водночас ми хочемо зустрітися з вами у реальному житті та спільно насолодитися фестивальною атмосферою. Щоб можна було знову купити квиток, зайти в кінозал і чекати, поки згасне останнє світло.
Львівський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів
13-й LISFF Wiz-Art переносимо на 7 – 13 вересня 2020 року. Однак все залежатиме від розвитку подій довкола пандемії в Україні та світі.
В одному з Інтернет архівів вдалось розшукати цікаві світлини з Львівщини, які раніше були мало відомі. Усі фото зроблені на території міста Львова, а саме в місцевості Голоско, яка знаходиться Шевченківському районі. Фото датуються 1910 роком.
Ці кадри були зроблені невідомим львівським фотографом під час урочистого відкриття туберкульозного санаторію на Голоскo.
Будівля санаторію в Голоску, поч. ХХ ст.
З історії закладу відомо, що народний санаторій для грудних хворих було відкрито у 1910 р. Ініціатором появи такого важливого закладу на Львівщині було Товариство боротьби з туберкульозом, а саме, його очільник, професор Юзеф Вічковський.
Для появи комплексу санаторію було вибрано мальовниче місце, яке представляло собою чудовий сосновий ліс на схилах Розточчя, в Голоскo.
Відкриття санаторію в Голоску, 1910 р.Відкриття санаторію в Голоску, 1910 р.
Цікавим фактом є те, що для доброї справи знайшлись меценати. Частину своїх земельних ділянок подарувала Товариству для влаштування санаторію львівська купецька родина Рідлів.
На першому етапі будівництва було зведено зимовий павільйон. Він вміщував 18 ліжок. Також було два літні павільйони, де знаходилось по 26 ліжок.
Діти поблизу санаторію в Голоску, 1910 р.
Чи знали ви, що в літній період хворих приймали безкоштовно, проте взимку потрібно було сплатити невеликі кошти, які ймовірно йшли на оплату опалення.
Під час наступного етапу, у 1912 р. було зведено другий зимовий павільйон.
Місце, де колись було Піонерське озеро. Стрілкою позначено залишки греблі. Сучасне фото
Сихівське, Зубрівське, Піонерське — як це озеро тільки не називали. Сьогодні розповідаємо про маловідому львівську водойму, яка у свій час була найпопулярнішою рекреаційною зоною Львова.
Піонерське озеро — це водойма, яку створили в 1956 році між Козельниками та річкою Зуброю. Площа озера – 20 гектарів, яке наповнювалось завдяки ще чистій річці Зубрі. Рівень води в Піонерському озері контролювався спеціально збудованою для цього греблею.
Піонерське озеро. Фото 1960-х рр.
Через відсутність архівних карт, на сьогодні немає можливості дізнатись чи колись на місці Піонерського озера була водойма, чи воно було повністю рукотворне.
Назва “Піонерське” з’явилось через радянську тенденцію називати аналогічні локації відносно пов’язаними назвами. Саме тому, коли 1953 році у Винниках створили Комсомольське озеро, з’явилась потреба знайти водойму, яку можна було назвати Піонерське.
Вид з космосу на місце, де було Піонерське озеро. Стрілкою позначено сучасні залишки греблі
Озеро, як і його околиці, називають по-різному, часто неправильно. Замість Зубрівського лісу зазвичай кажуть Сихівський, але це не так, адже Сихівський лісок належав до Винниківського господарства. Озеро закінчувалось впритул до колишнього Освицького Гаю, де тепер знаходиться танкоремонтний завод.
Озеро використовували для відпочинку львів’ян: тут був пляж, де можна було засмагати та купатись. На вихідних працював буфет та пункт прокату човнів. Також, на території був пост спостерігача-рятувальника на випадок, якщо хтось “пересвяткує”.
Піонерське озеро та павільйон прокату човнів. Фото 1960-х рр.
Взимку, коли озеро затягував лід, сюди приходили дітлахи грати в хокей та кататись на ковзанах.
В озері водилось багато риби та раків, які можна було ловити, заплативши “рибнагляду” по 50 копійок за вудку. Проте, хлопці вміли хитрувати, та показували наглядачам одну вудку на компанію, решту ховаючи в лісі.
Карта 1980-х років на котрій вже не позначено озеро, проте ще є гребля та піонерський табір
Зубра — це річка води якої наповнювали колись Піонерське озеро. Річка впадає в Чорне море, колись її використовували, як судноплавну аж до межі Сихова та Козельників. Купці, які подорожували в Європу через Львів, Зуброю діставались до нашого міста. А згодом, суходолом перетягували човни, відстанню не більше кілометра, до судноплавної Полтви, яка впадає у Балтійське море.
В 1978 році львівського художника Івана Прийдана Піонерське озеро надихнуло написати картину. На полотні він зобразив Львів і відпочинок жителів міста на озері.
Місце, де колись розташовувалось Піонерське озеро. Вдаличині помітно ринок “Шувар” Сучасне фото
Піонерське озеро проіснувало до середини 1980-х. З розвитком Сихівського району, місцевість почала занепадати та перетворюватись на болото, одного дня його спустили. Сьогодні на колишній території озера знаходиться велика галявина, куди сихівчани ходять влітку на пікніки.
У Львові створюють грандіозний мистецький проєкт, який має посвяту Василеві Сліпаку. Над модерною оперою«Ukraine – Terra Incognita. У 5 міфах» працює команда львівських митців спільно з колегами з Литви, Німеччини та Польщі. Презентація першої частини опери «Міф Роду» запланована на 29 червня цього року йдеться у повідомленні Сихів Медіа.
29 червня – день загибелі всесвітньо відомого українського оперного співака, львів’янина, патріота та воїна АТО Василя Сліпака. Тому оперне дійство «Ukraine – Terra Incognita. У 5 міфах» об’єднує не лише мистецький світ, але і віддає шану усім, хто загинув, захищаючи українську землю в цій війні.
Задум створити модерну українську оперу у режисерки і авторки цього проєкту, співачки Уляни Горбачевської з’явився ще у часи Революції Гідності. Вона давно і професійно займається дослідженям українських пісень. Загибель Василя Співака, який своїм талантом прославляв Україну далеко за її межами, стала ще одним поштовхом до роботи на цією ідеєю.
Як і в кожного воїна АТО у Василя Сліпака було псевдо – на війні його кликали «Міф» (скорочено від «Мефістофеля», улюблена оперна арія Василя). А тому опера «Ukraine – Terra Incognita» має співзвучні з псевдо частини: «Міф роду», «Міф дому», «Міф любові», «Міф степу» та «Міф залізного серця». Власне назви цих частин були задумані авторкою ідеї ще до загибелі Сліпака і коли Уляна Горбачевська дізналася, що Василь мав на війні псевдо «Міф», це було для неї справжнім містичним знаком.
Оперний співак Василь Сліпак
Кожна частина з п’яти опери створюється навколо автентичних українських пісень, об’єднаних за темами, розповідають автори. «Міф дому» – основано на пісенних мотивах, які українці виконували вдома – колискові, колядки тощо; «Міф любові» – це зібрання милозвучних народних наспівів про кохання; «Міф залізного серця» – відобразить патріотизм козацької пісні; «Міф степу» — це чоловічі пісні українського народу, а у частину «Міф роду» увійдуть жіночі, ритуальні народні мотиви.
Василь Сліпак
Автором музики опери є композиторка Марія Олійник, випускниця Королівської консерваторії в Гаазі. Музика опери поєднуватиме народні пісні, авторські мотиви та імпровізацію, академічна музика переплітається з народною та сучасною. 10 солістів виконуватимуть пісні автентичними голосами під акомпанемент великого оркестру. До проєкту залучено велику команду митців, серед яких актори театру Леся Курбаса, автори працюють також над костюмами та оригінальним сценічним оформленням, активно допомагає реалізувати задумане брат Василя Сліпака – Орест Сліпак.
Команда, яка творить оперу
«Ми починаємо великий довгий процес створення опери із першого «міфу» — «Міф роду». Плануємо презентувати його у Львові 29 червня в день річниці загибелі Василя Сліпака. Працюємо над музикою, костюмами, промоуцією тощо. Зараз збираємо на «Спільнокошті» гроші для пошиття костюмів та відео-арт, тому звертаємось до усіх, кому важливе сучасне українське мистецтво, а також важлива сама постать Василя Сліпака приєднатися до цієї великої справи. Ви можете допомогти нам на «Спільнокошті» і для нас не важлива сума, яку вкладає людина, а важлива причетність людей до справи. Нам важливо, щоб опера присвячена Василеві Сліпаку і всім героям України мала правильний початок, щоб її співтворцями був весь народ. Ми хочемо зробити оперу від народу, як символ вдячності усім тим, хто загинув захищаючи цей народ, тим людям, завдяки яким ми можемо далі жити і творити. У нас дві основні мети – згуртування українців, а також показати світові, що Україна – це не якась там невідома країна третього світу, яка тільки вирішує проблеми з корупцією, а що українці – це сучасна, сильна модерна нація, здатна творити найновіше мистецтво і здатна віддавати життя за гідність і за свободу!» — говорить менеджер проєкту і доброволець АТО, Юрко Вовкогон.
Усі небайдужі можуть доєднатися до цієї благородної справи на «Спільнокошті» за посиланням — https://biggggidea.com/project/mif-rodu/. Кошти збирають на костюми та відео-арт.
Традиційний весільний обряд українців мав досить чітку структуру. Етнографи, зазвичай, поділяють його на три етапи: передвесільний, власне весільний та післявесільний. Кожен етап в свою чергу складався з кількох частин. Так як дійство включало часто більше 20 важливих актів, ми розглянемо основні весільні дії та обряди, що були характерними для території етнографічної Волині у ХІХ – першій половині ХХ ст.
Зауважимо, що Волинь – історико-етнографічний район південно-західного регіону України, що охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей.
Вивідування та сватання
Передвесільний цикл у волинян був досить розвиненим, адже він пов’язаний з досяганням згоди двох родин на шлюб молодих. У часовому проміжку міг тривати від від 1 до 3 місяців. У даній частині українського весільного обряду виділяють три або чотири етапи: вивідування, сватання, оглядини (могли не відбуватись), заручини, кожен з яких складався з низки актів. Тому опишемо його детальніше.
Саме із вивідування (інші назви – змовини, розвідки, договори) часто починалася передвесільна обрядовість. Для чого це робилося? Наречений та його родина, хотіли довідатись про наміри батьків молодої щодо ймовірного шлюбу перед засиланням сватів. Попередньо засилаючи до дівчини когось із своїх родичів (найчастіше — тітку, сестру, часом матір), парубок тим самим убезпечував себе від несподіваної і неприємної відмови під час сватання. Нерідко на теренах Волині молодий і сам, без відома батьків, міг обирати собі наречену.
Отже, вивідування було свого роду санкцією на засватування хлопцем дівчини. Відтак, цей етап мав характер формальної попередньої угоди про майбутнє весілля, тобто був лише першим кроком на шляху до визнання шлюбного союзу сільською громадою.
Якщо ситуація після вивідування була сприятливою, невдовзі відбувалось сватання — зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. У цьому процесі брали участь зазвичай двоє сватів (інколи їх називали старости). Рідше – молодий і дружко. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то сватів обирали дотепних та розумних.
Як правило, свататись приходили ввечері. У призначений день старости йшли до хати дівчини і починали традиційну розмову. Цікаво, що словесні формули сватання часто були побудовані на алегоріях. Ще при вході в хату старости починали розмову, в якій називали себе «мисливцями, що полюють на куницю» або ж «скотарями», які прийшли по теличку.
Молодята. Село Мизове. 1934-1937 рр. Фото: University of Massachusetts Amherst Libraries
Свати, зайшовши до хати, зазвичай відразу клали хліб на стіл. Він виступав знаком-символом у випадках як згоди, так і незгоди на шлюб, тому подальші ритуальні дії, що з ним виконувалися, залежали, передусім, від рішення батьків і самої дівчини. Якщо таке рішення було позитивним, сторона молодої просто приймала хліб, або ж відбувався взаємний обмін хлібом між двома родами – батько молодої розмотував хустку, в яку цей хліб був загорнутий, цілував його і запрошував сватів до столу.
На початку переговорів молода не сідала за стіл, вона мала перебувати біля печі. Коли ж дівчина починала за традицією символічно колупати піч, це було свідченням її позитивного ставлення до можливого шлюбу. Крім того, знаком згоди на шлюб, поширеним на Волині, було ритуальне пиття одне до одного усіх присутніх за столом, яке становило собою цілісне дійство: старший сват пив до батька молодої, той – до молодого, молодий – до своєї нареченої і т. д.. На території західної Волині молодий і молода випивали з однієї чарки – «щоб була згода між ними на ціле життя».
Якщо все йшло добре, дівчина також повинна була перев’язати сватів рушниками, а молодого (якщо він був присутній) – хусткою. Коли ж вона відмовляла – то сватам вручали гарбуза або повертали хліб.
Оглядини та заручини
Незабаром після етапу сватання відбувалася чергова зустріч шлюбних сторін, що мала назву оглядини, і полягала в ознайомленні роду молодої з господарством молодого. Оскільки, після одруження дівчина, в основному, переходила жити в сім’ю парубка, то оглядини були важливою обрядовою зустріччю. Особливо, якщо сім’ї проживали в різних населених пунктах. Відбувалася така зустріч через 1-3 дні після сватання. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб оглядини завершилися шлюбною угодою.
Невдовзі після оглядин відбувалась найважливіша дія передвесільного циклу – заручини – своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і оголошення цієї події. Заручини завжди проходили у домі нареченої у вихідний день. Посад молодих, пов’язування сватів рушниками або хустками і обмін подарунками між двома родами – обов’язкові елементи заручин на Волині.
Цікаво, що на західній Волині, перед приїздом молодого з дружбами і старшим сватом, молода з дружками ховалася в коморі. Згодом дружба вводив по черзі до хати всіх дружок, кожного разу питаючи молодого, чи це його молода. Коли «справжня» молода переступала поріг хати за посередництвом дружби, молодий впізнавав її і їх разом садили на посаді.
Посад молодих, був чи не найголовнішим ритуальним актом заручин. Під поняттям «посад» розуміли місце для молодих, там, де дві лавки, що йшли вздовж стін, сходились в куті хати. В такому місці верху на полиці стояли ікони. Зазвичай, молодим на посаді стелили вивернутий кожух. Це мало забезпечити добробут у подружньому житті.
Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками. Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Під час церемонії молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб.
Весілля
Саме ж весілля також складалося з кількох обрядових дій. Тривало, зазвичай, 3 – 4 дні. Починалось найчастіше в суботу запрошенням на святкування молодим та молодою окремо. У цей же день, ввечері, відбувалися ще такі весільні церемонії – випікання короваю та обмін подарунками між молодими.
Обмін подарунками між молодими міг відбуватись на дівич-вечорі, адже там були присутні не тільки дівчата, так як до хати молодої приїжджав молодий із близькими. Тоді ж молодій і розплітали косу, проте могли це робити і в неділю зранку. В цей вечір також часто виготовляли весільне гільце, плели вінки.
Випікання короваю – обрядового хліба у вигляді високої круглої паляниці, прикрашеної квітками, шишками, пташками та пшеничними колосками із тіста, доручалось заміжнім жінкам, які благополучно жили у шлюбі. Не допускалися до випікання короваю вдови та розведені. Весь процес проходив із дотриманням певного сценарію та супроводжувався піснями.
Всі ці події та обряди етнографи часто виокремлюють та називають передшлюбними дійствами. А наступного дня вже відбувалось вінчання у церкві, весільна гостина та інші обряди, про які ми поговоримо далі. Зауважимо, що деякі дії могли виконуватись в різній послідовності, але, зазвичай, вони відбувались так.
Вінчання. Початок ХХ ст. Фото: Пустощі східноєвропейської Кліо
Зранку весільний поїзд молодого мав вирушати за молодою. Складався такий почет зі старшого боярина, бояр, світилок і родичів. Перед тим, як вирушити у путь, молодий просив у батьків благословення на шлюб. Після цього мати обсипала хлопця зерном та дрібними грішми – на щастя. На шляху до молодої, нареченому влаштовували «перейму», вимагаючи викуп.
Тоді ж до дому молодої сходилися дівчата-дружки для того, щоб її одягнути. Наречену садили на стілець із подушкою. До суто середньоволинських ритуалів належить обряд «читання корони». Як правило, це відбувалося в хаті молодої перед тим, як ішли до вінчання. Читав її один з дружбів молодого, часто після того як брат розплете молодій косу. Основний зміст тексту «корони» зводився до подяки батькам та настанов молодим на сімейне життя. Після цього одягали вінок, а пізніше додався до головного убору і вельон. Молода плакала, прощаючись із своїм дівоцьким життям. Потім вона підводилися зі стільця, а дівчата-дружки намагалися сісти на подушку одразу ж після неї. Вірили, котра перша сяде – та і заміж перша вийде.
Молоді йшли до церкви вінчатися, або ж їх везли на заквітчаному возі. Вдома їх зустрічали батьки, так як вони на вінчання не ходили. Після вінчання молодий і молода могли повертатися кожен до свого дому, проте через деякий час в той же день наречений приходив зі своїм поїздом до молодої знову.
Цього разу в домі нареченої відбувалась одна з найважливіших обрядових дій весілля – другий посад молодих – обрядове з’єднання наречених за столом. Наречений заходив за стіл, підіймав хустку, якою була накрита молода та сідав біля неї. Далі батьки благословляли дітей та відбувався обмін подарунками. Після цього відбувалось пригощання гостей, танці та забави.
Визнанням і схвалення нової сім’ї з боку всіх родичів і гостей було частування весільним короваєм. Після чого відбувався ритуал «покриття» молодої дружини: з нареченої знімали весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов’язували хустку.
На цьому етапі могла відбувати перевірка нареченої на «чесність», тобто на цнотливість. Молоду і молодого вели на першу шлюбну постіль до «комори». Дійство супроводжувалось сороміцькими піснями, які виконувались заміжніми жінками. Етнограф Федір Вовк наводить уривок пісні з Новоград-Волинського повіту, яка супроводжувала обряд у другій половині ХІХ ст.:
Не йди, дівчино в поле:
Там тебе бугай сколе
Довгою тичиною,
Не будеш дівчиною.
Якщо наречена виявлялася цнотливою, весілля набувало нечуваної всезагальної радості й проходило з особливим піднесенням, співами й танцями. Якщо молода була «чесною», на даху хати закріплювали деревце, прикрашене квітками або кольоровим папером. Зауважимо, що такий обряд відбувався не повсюдно на території Волині, лише в деяких місцевостях. Проте він добре відомий і в інших регіонах України, зокрема на Поліссі, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині.
На наступний день гості знову сходилися до молодої. Усіх запрошували до столу і до так званого «перепою». Родина та друзі вітали наречених з одруженням, віншували щасливим сімейним життям та дарували подарунки. Першими перепивали батьки, потім найближчі родичі та ін.
Після пригощання і танців наречена прощалася зі своєю родиною, щоб їхати до молодого додому. (Проте часто молода переїжджала до хати чоловіка ще перед обрядом комори. Все залежало від місцевих традицій). Гості забирали придане та їхали услід за молодими. (Знову ж таки, придане могли перевозити до хати молодого й пізніше, бувало через декілька днів).
У дорозі гості жартували, могли переодягатися в наречених (чоловік у молоду, жінка відповідно у молодого). Вони старалися обігнати молодих та швидше дістатися до хати батьків нареченого, щоб мати пригостила їх першими. Після приїзду молодят знову влаштовувалась гостина. Крім того, після весілля відбувалася «утилізація» весільних атрибутів: квітку, що була пришпилена до шапки молодого, зашивали в подушку, а весільне деревце закидали на дах. Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої у чужому домі.
Наприкінці, варто сказати, що люди вірили, що без чіткого виконання обрядових елементів у повному обсязі, щасливе життя подружжя не буде забезпеченим. Тому кожна дія у весіллі була спрямована на те, щоб «запрограмувати» благополуччя майбутньої родини. Відтак ставились до цього надзвичайно серйозно і відповідально.
Як повідомляє Depo.Львів, трамвайне депо Львова у своїй унікальній колекції трамваїв має не лише ті екземпляри, які можна помітити на вулицях міста.
1894 року у Львові було відкрито регулярний рух другого в Україні і четвертого в Австро-Угорщині електричного трамвая. Львів став другим містом території сучасної України, де містяни змогли користуватися таким винаходом цивілізації (перший електричний трамвай з’явився у Києві у 1892 році).
Трамвайне депо у ЛьвовіТрамвайне депо у Львові
Його поява у Львові пов’язана із проведенням у 1894 році Галицької крайової виставки, яка мала показати високий рівень розвитку краю під владою Австро-Угорщини. Цю виставку мав відвідати сам кайзер Франц-Йосиф. Щоб забезпечити зручне сполучення залізничного вокзалу із Галицькою Крайовою Виставкою, було вирішено збудувати львівський електричний трамвай.
Трамвайне депо на перетині вулиць Кадетської, Пелчинської, Коперника та Вулецької (тепер вулиць Гвардійської, Вітовського, Коперника та Академіка Сахарова – відповідно) було споруджено одночасно з першою львівською електростанцією постійного струму у 1894 році. Ліворуч – перший ангар трамвайного депо, збудований одночасно з електростанцією архітектором Альфредом Каменобродським. У 1896 році трамвайна мережа, як і електростанція, стали власністю міста; електричний струм почали використовувати для освітлення міста, а кількість вагонів трамвайного парку значно збільшилася.
Трамвайне депо у ЛьвовіТрамвайне депо у ЛьвовіТрамвайне депо у Львові
У 1907 році із врахуванням нових потреб у електрифікації Львова, була збудована нова електростанція на Персенківці, а в трамвайному депо збудували другий ангар для розташування та ремонту трамвайних вагонів.
Третій, найбільший за розмірами ангар було споруджено в 1926-1927 роках архітектором Адольфом Каменобродським.
Трамвайне депо у ЛьвовіТрамвайне депо у ЛьвовіТрамвайне депо у Львові
“Львівський трамвай, це не просто засіб для пересування. Трамвай у місті, це значно більше ніж різновид громадського транспорту, без якого львів’яни не уявляють нашого міста. Львівський трамвай, це один із символів міста Лева. ЛКП “Львівелектротранс” – одне з найстаріших підприємств міського електротранспорту, – розповів директор ЛКП “Львівелектротранс” Михайло Сидорович.
Щодня електротранспорт обслуговує близько 200 тисяч пасажирів на дев’яти трамвайних і десяти тролейбусних маршрутах. Дев’ять трамваїв оснащено бездротовим інтернетом.
Руїни Високого замку мають законсервувати та відреставрувати за 4 млн грн. Переможцем аукціону на виконання цих робіт, який відбувся 2 квітня, стало ТОВ «БК Герц», яке запропонувало найнижчу ціну – 4 млн 111 тис грн. В аукціоні змагалися три компанії – ПП «ВОЛОДАР-МАРКЕТ», ТОВ ТІМ-БУД і власне ТОВ «БК Герц». Про це пише Tvoemisto.tv.
Як розповіла начальниця управління історичного середовища Лілія Онищенко, основні роботи із укріплення руїн уже виконала попередня фірма «Арка-Пік», однак вона відмовилася проводити подальші роботи через аварійність дороги, яка веде до телевежі.
Поштівка з руїнами стіни Високого замку у Львові
«Фактичні роботи були уже розпочаті. Вони передбачали консервацію стіни і благоустрій довкола. Але ми змушені були розірвати договір з фірмою виконавцем, котра частину робіт виконала, через те, що під’їзна дорога, яка туди веде, була аварійна. У деяких місцях техніка не могла проїхати і фірма відмовилася від продовження робіт. За цей час проєктну документацію розбили на дві частини – консервацію та реставрацію муру та власне благоустрій», – розповіла Лілія Онищенко.
Фірма, яка запропонувала найменшу ціну, їй не відома. Управління перевірятиме, наскільки документи відповідають усім вимогам.
Теоретично підрядник зможе розпочати роботи, коли отримає дозвіл на початок ведення робіт, однак дозвіл, говорить Лілія Онищенко, тепер отримати проблематично. «Інспекція архбудконтролю є в стадії реорганізації і на даний момент видача дозволів призупинена», – зазначила посадовиця.
Залишки Високого замку (wikipedia.org)
Найважливіші роботи із укріплення муру, за її словами, таки виконані. «Найбільша проблема була, що схил з’їжджав і підпирався дуже близько до муру. Зараз сама стіна укріплена, але, звісно, потрібно проводити подальші роботи», – уточнила Лілія Онищенко.
Руїни Високого замку є пам’яткою середньовічної оборонної архітектури. На сьогодні зберігся фрагмент південної стіни мурованого замку (1362), зведеного на місці первісного дерев’яного. Це один з небагатьох вцілілих фрагментів давніх львівських фортифікацій.
Замок збудував князь Лев Данилович і пізніше – король Казимир ІІІ. Якщо подивитися на реконструкційні креслення, які робив Роман Могитич, як уточнила Лілія Онищенко, то це частина стіни, з якої заходили до замку. Решту замку було розібрано. Під кипцем має бути ще збережена замкова криниця.
Вид Львова та руїни Високого Замку. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Нагадаємо, управління охорони історичного середовища ЛМР замовило реставрацію та консервацію руїн Високого замку у червні 2018 року.
За даними платформи Youcontrol, фірма ТОВ «БК Герц» зареєстрована у серпні 2018 року у Львові. Засновниками є Дмитро Гладиш та Ігор Гладиш. Фірма, зокрема, виконувала роботи із капітального ремонту казарм та роботи для ЛКП «Ратуша» із ремонту приміщень на площі Ринок,1.
У віці 73 років помер український фізик, політик і громадський діяч Іван Вакарчук, повідомив депутат і ексголова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у фейсбуці.
«Велика втрата. Від нас пішов Іван Вакарчук. Велика людина, той хто вмів змінювати життя на краще. Для мене улюблений ректор alma mater, міністр освіти з яким мав честь співпрацювати, міняючи цю галузь. Вічна пам’ять», написав В’ятрович.
У неї чудова пам’ять і гарне почуття гумору. Її непереборна жага життя дозволяє в її столітньому віці бути в курсі всіх подій. А ще — вона охоче ділиться своїми спогадами про власне життя і своєї родини. З цих спогадів постають колоритні картини з минувшини нашого краю.
Цьогоріч влітку рівнянка Ірина Олександрівна Бучковська відзначатиме столітній ювілей. І хоча очі цієї поважної жінки за довге життя втомилися і ледь пропускають світло, вона звикла й до цього напівтемного світу, сприймаючи усе, що дарує кожен новий день, з вдячністю і бажанням жити.
Ірина Бучковська
Розмову розпочали із запитання про секрет її здорового і активного довголіття. Ось рецепт від пані Ірини: “Я всім кажу: “Не жеріть, будь ласка”! За статурою я не дрібна, кістки в мене міцні. Я завжди боялася розповніти і намагалася тримати вагу 64-65 кілограмів. Уже понад 20 років я снідаю вівсянкою, яку запарюю окропом, додаю кефіру та фруктів — чорнослив, курагу чи родзинки. Обідаю повноцінно, але обов’язково в один і той самий час, о 13.30. Упродовж багатьох років я мала можливість харчуватися вчасно. Вечеряю о 19.00, а ще з’їдаю ввечері 1-2 яблука. Спати лягаю опівночі і їсти зовсім не хочеться. Це справа звички. Понад 40 років я не вживаю цукру. Не люблю картоплю, а більше вживаю моркву, буряк. Я не п’ю кави, ніколи не їм копченого і солоного. Із задоволенням п’ю хороше сухе вино. Коли прийшли перші “совєти” в 1939-у, ми, дівчата, пробували палити цигарки, але нам це не сподобалося. Я скоріше песимістка, але дуже емоційна. Коли помирали рідні мені люди, я не плакала, переживала всередині. Зараз у мене життя – краса. Лягаю спати не раніше опівночі, прокидаюся після 8-ї. Зарядку зранку роблю обов’язково”.
Родинні витоки
Розповідає Ірина Бучковська: “Мій батько Олександр Бучковський – поляк за національністю — народився неподалік Дубна в польській колонії Едвардівка і був молодшим із трьох братів. Дід Бучковський двох старших синів наділив землею, а молодшого, мого батька, послав вчитися в Дубно. Батько був освіченою людиною і за Польщі працював у податковому відділі Дубенського повітового староства (щось на кшталт міської управи). Там і познайомився з моєю мамою Анною Толстою.
Анна і Наум Толсті. Остріг, поч. ХХ ст.Родина Толстих. Остріг, 1911 рікТітка Ірини Лідія Толста з сином Ігорем. Поч. ХХ ст.
Мамина родина Толстих із Дерманя. Мій дід Наум Толстий був військовим фельдшером, і деякий час вони з бабусею Анною Карлівною жили в Острозі, дід там працював у шпиталі. Мали восьмеро дітей, у кожного з яких склалося непросте життя. Двоє синів опинилися в СРСР, і доля їх невідома. Дядько Сергій, мій хрещений батько, повернувся додому з Першої світової війни без ноги, жив у Дермані і помер там у 1935-у. Дядько Борис був хорошим художником-самоуком, він жив у Дубні. Тітка Поля, дружина священика Серафима Молчановського, була талановитою співачкою і актрисою. Діда Наума я не пам’ятаю, він помер, коли мені щойно виповнився рік”.
Шлюбне фото Анни і Олександра Бучковських. Дубно, 1919 рік
Батьки пані Ірини одружилися в Дубні в 1919 році. А на свято Маковея в 1920-у прийшла в цей світ і маленька Ірина. Її батьки не мали власного житла, тому винаймали чужі помешкання. Народилася пані Ірина на вулиці Паненській (тепер Шевченка). Як вона пригадує, її мама Анна Наумівна з молодих років мала хист до шиття. Жінка й досі зберігає машинку “Zinger”, яку її мама придбала в 1914 році на свою першу зарплату вчительки (вона один рік вчителювала в Острозі). Як ця машинка їх потім рятувала!
Іра Бучковська справа.
“У батьків я була єдиною дитиною, – розповідає Ірина Бучковська, – бо вони вважали, що можуть дати хороше забезпечене життя лише одній дитині. Ми на той час були досить небідною сім’єю. Батько одержував платню у 200 злотих”.
У дубенській гімназії
Ірина Бучковська в 1938 році закінчила дубенську польську гімназію. Заклад був платним і батько, як державний службовець, платив за навчання доньки трохи більше 50-ти злотих за семестр. Найбільше спогадів у пані Ірини залишилося саме про учнівські роки.
Іра Бучковська. Дубно, 1925 рік
“Вчилися разом хлопці й дівчата. Пам’ятаю вчителів (здебільшого це були поляки). Латини навчав пан Прохорович, якого ми звали “фістуля”. Математик Папужинський був для нас дивакуватим чоловіком. Вчили ми й українську мову, яку викладала вчителька з прізвиськом “Булка”, бо була повненька. Французької мови навчала молода білявка з довгими віями, яку ми називали “Ляваш” (корова). Росіянка Войтишевська викладала фізкультуру і грала на фортепіано. На уроках фізкультури, окрім занять легкою атлетикою і гімнастикою, ми грали в “хазен” — жіночий футбол, де м’яч кидають руками. Я завжди була воротарем. Взагалі в багатьох видах спорту я досягала успіхів. На урок Закону Божого приходили батюшка, ксьондз і равин, адже більше половини класу були євреями, а ще — поляки і росіяни. До православних приходив батюшка Михайло Носаль. Він тоді служив у Свято-Іллінському храмі в Дубні. Я його пам’ятаю таким високим, худорлявим з маленькою акуратною борідкою. Про те, що батюшка займається лікарськими травами, я тоді не знала. Жили Носалі в будинку для священиків, що був біля храму. Поруч жила сім’я священика Серафима Молчановського, яка була нашою родиною. Відомий футболіст Леонід Молчановський — мій двоюрідний брат по мамі. Він був однолітком і товаришем по гімназії Івана Носаля. Їх дружба продовжувалася пізніше й у Рівному. Ми з Носалями впродовж багатьох років дружили сім’ями”.
Ірина Бучковська добре пам’ятає, яку форму носили гімназисти — спіднички плісе і блузки синього кольору. На рукавах була окантовка: перші чотири класи – блакитна, два старші – червона. На формі була емблема: на блакитному тлі золота стрічка і № 701. У старших учнів емблема була з червоним тлом. Взимку одягали синє пальто під пояс з сірим каракулевим коміром.
У школі. Іра Бучковська стоїть крайня справа. Дубно, 1928 рік
“Успіхи в навчанні в мене були середніми, – зізнається пані Ірина. – Краще давалися гуманітарні дисципліни. У гімназії я вперше закохалася у 16 років. Він сидів на першій парті, й ми лишень переглядалися на уроках. А ще він носив мені портфель”.
Закінчивши в 1938 році гімназію, Ірина Бучковська поїхала навчатися до Львова у гендльовий ліцей. Досі пам’ятає, що знаходився він за оперним театром. У вірменському костелі монахині тримали пансіонат. Сестра намісниці цього костелу, яка була секретарем “гендльовки”, запропонувала Ірині мешкати в їхньому пансіонаті. Навчання в гімназії давалося дівчині легко, і в неї були майже всі “п’ятірки”.
Родина Толстих. Дубно, 1930-і роки
Перші “совєти”
Ірина Бучковська добре пам’ятає початок війни у вересні 1939-го. Ось як вона розповідає про ті страшні події: “Ми тоді жили неподалік кладовища. Був гарний сонячний день, і я саме поверталася додому з магазину з буханцем хліба. Почула страшний гул. Дивлюся на небо, а там — чорна хмара літаків. Таке я бачила перший і єдиний раз. Побігла притьмом додому, а на вулицях уже жодної живої душі нема. Бачила, як на Дубно впало дві бомби. Перша влучила в новенький двоповерховий будинок нотаріуса, друга впала за мостом. Це було єдине бомбардування міста, і це мій єдиний спогад про справжню війну. А вже 17 вересня закінчилася польська війна. Після цього бомбардування дядько Михайло Бучковський відвіз нас на хутір Едвардовку, щоб ми пересиділи в них ці страхіття. Коли ж через тиждень поверталися назад львівською дорогою, то зустріли совєтські війська, які входили в Дубно. За нової влади одразу на другий день зачинилися усі магазини. Вулиці спорожніли. Ніхто не працював. Як ми ту першу зиму пережили, то я й не знаю. Потім відкрили один кооперативний магазин, в якому були основні продукти. Потім відкрили кондитерську Зомера. Навіть перші радянські тістечка я пам’ятаю. Пішла працювати на пошту. Був наказ зняти на будинках усі поштові скриньки червоного кольору з білим орлом. Знесли їх на пошту, де перефарбовували на синій колір, а я трафаретом наносила білою фарбою слово “почта”. Так я заробляла гроші на хліб”.
Ірина Бучковська серед ліцеїстів (у 2-у ряду в центрі). Львів, 1939 рік
Пані Ірина досі пам’ятає той зимовий день 1940 року, коли до їхньої оселі зайшло кілька чоловіків у білих кожухах, і, наказавши батькові взяти змінну білизну, забрали його. Відвели до дубенської Брами, в якій на другому поверсі тримали заарештованих. Туди помістили всіх дубенських поляків, яких заарештували в один день. Відтоді Ірина Бучковська більше не бачила батька. Про те, куди його повезли далі, лише чутки ходили. Затим у березні всіх польських осадників вивозили.
У човні Олександр Бучковський ( 2-й зліва). Дубно, травень 1922 рік
“Ми, молодь, збиралися разом, – розповідає про ті неспокійні часи пані Ірина. – У однієї з моїх подруг квартирував радянський “визволитель”. Він мені сказав: “Ірка, я скажу тобі під великим секретом. Два дні не ночуй дома, бо будуть вас вивозити. Я можу тобі допомогти, але мамі твоїй – ні”. Я ж йому відповіла, що маму не залишу. Тієї ж ночі до нас приїхали солдатики і почали нас вивозити. Я була молода, газет не читала й не мала жодної уяви про “совєтів”, не цікавилася політикою. Ми з мамою думали, що нас повезуть на розстріл. Тому, коли сказали збирати речі, ми відмовилися, бо ж все одно розстріляють. Але солдатики були добрі й почали самі нас збирати. Зібрали мої зошити, книжки. Кажу, навіщо це нам? А він: “Згадаєш ще мене”. Мамину швейну машинку теж повантажили. Привезли нас на вокзал, а там вздовж колії скільки видно в обидва боки сидять з клунками люди. Поруч зі мною сиділи дві мої подружки. Посадовили нас у вагони-теплушки і повезли на схід. Їхали ми два тижні. Один раз на день відчиняли двері вагона і давали буханець хліба і відро якоїсь баланди. Разом з нами їхали три польські сім’ї моїх подружок. Їхала і єврейська сім’я, в якій було багато дітей, одне одного менші, бідота. Не знаю, за що їх могли заарештувати — стара єврейка і багато дітей. У поле випускали один раз на добу. На щастя, це був квітень, було тепло”.
Анна Толста з товаришем у виставі. 1914 рік
На радянському сході
“У кінці квітня нас привезли в Казахстан на станцію Тайинша, – продовжує спогади Ірина Бучковська. – Там під огорожею чекали тиждень поки не приїхав ще один ешелон з Білорусії. Тоді вантажівками повезли голим степом за 75 кілометрів у село, де вже були гарні будиночки. Виявилося, що це було польське село, в якому жили переселенці з 1936 року із польського пограниччя. Поруч було казахське село і, хто туди потрапив, жив значно в гірших умовах. Ми сиділи на площі, до нас приходили місцеві люди і розбирали по хатах. Мене з мамою і мою подружку по гімназії забрали разом в маленьку халупку. Роботи ніякої не було. Нас навіть у колгосп не приймали. Нас рятувала мамина машинка “Zinger” і мамині руки. Мама шила цим колгоспним дівчатам із простирадл комбінації, вишивала на машинці. За це нам давали їжу. Так ми прожили довоєнний 1941 рік. Одного разу приїхав наш головний начальник і нас знову відвезли на станцію Тайиншу. Там повідомили, що почалася війна і тепер не знають, що з нами робити, ніяких інструкцій немає. То ж нас повезли на будівництво залізниці. Поселили в бараках. Ми клали шпали і засипали пісок. Ставилися до нас не так, як до своїх людей. Давали хлібні картки. Мені на 700 грамів, мамі – на 300. Там ми познайомилися з інженером із Корця Немисловським і його дружиною. З ними ми й жили в одній фінській хатині, а за стіною жив начальник цього будівництва. Мама обшивала і їхні родини”.
Потому доля закинула пані Ірину під Свердловськ до Каменськ-Уральського. Там вона працювала в організації, яка прокладала тунелі в горах і називалася “Взривпром”. Ірина Бучковська працювала в конторі обліковцем. Там познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Ісааком Грінбергом, якого вивезли на схід із Кишинева. Молоді побралися у 1944 році.
Анна Бучковська (справа) в карнавальному костюмі. Дубно, 1930 рік
Про життя і роботу в Казахстані й на Уралі пані Ірина може розповідати чимало усіляких історій. Було багато гіркого, але й чимало хорошого, каже вона. Насамперед, люди, з якими звела доля. Пригадує навіть кумедний випадок: “Мені була потрібна хлібна карточка, і чоловік влаштував мене на роботу охороняти танк. Там у лісі на поляні стояв танк, і я щодня ходила туди його охороняти. Від кого я його охороняла, так і не знаю. Це було літо. Краса, гриби, ягоди… І одинокий танк”.
“Коли відкрили другий фронт, у нас забрали радянські паспорти, – розповідає пані Ірина. – Усіх сфотографували і видали паспорти, заповнені англійською мовою. Деякий час ми одержували американські посилки з продуктами і навіть були військові вовняні шарфики захисного кольору, які я розпускала і плела з них светри і шкарпетки. А потім ці документи знову забрали”.
Ірина Бучковська (зліва) з подругою. Львів, 1939 рік
Доля батька
Про долю свого батька Ірина Бучковська дізналася пізніше. У 1942 році його разом з багатьма поляками випустили і направили до Самарканду. Там формувалося Польське військо генерала Андерса, куди й потрапив батько Ірини Бучковської. Був він писарем, бо мав гарний почерк. До цієї армії можна було потрапити і дівчатам. Якби не її мама, то пані Ірина також би поїхала до Самарканду, як це зробила її подружка із Дубна. Саме вона зустрілася там з батьком Ірини і дала йому адресу рідних.
“Перший лист від нього я одержала в Айдирі, – розповідає пані Ірина. – Він писав, що подав рапорт на відпустку, щоб поїхати і забрати нас з мамою. Ми його чекали з надією на довгождану зустріч. Та через деякий час одержали лист від батька з Єгипту, з якого дізналися, що саме в той день, як він мав вирушати до нас, підійшов корабель і польську армію відправили ним до Єгипту. Батько мав хвороби серця, ревматизм. У Єгипті потрапив до шпиталю, звідки його перевезли в Англію у шпиталь. Там він і помер у 1948 році. Батько в Англії поклав на депозит на моє ім’я три золотих хрестики з Єрусалиму, які потім мені переслав брат, який живе в Польщі. Згодом я одержала батькову пошматовану валізу, в якій були піжами з шпиталю, плед, поїжений міллю, солдатський ніж, ложка, вилка і багато фото з Єгипту. Коли батько надсилав мені листи з Єгипту на контору “Взривпрома”, то там їх читали і дали вказівку стежити за моїм чоловіком Ісааком”.
Чоловік Ірини Бучковської Ісаак Грінберг
Арешт чоловіка
Ісаака Грінберга заарештували в 1949 році. Вкотре зробили в квартирі обшук, забрали альбоми, документи, прикраси. Не знаючи, що йому “пришити”, звинуватили в розповсюдженні анекдотів і в тому, що хвалив хороші дороги в Румунії. Навіть викликали з Кишинева його тітку як свідка. Вона ж розповіла про трагедію сім’ї Грінбергів. Далі продовжує Ірина Бучковська: “Батько мого чоловіка працював начальником товарної залізниці. З початком війни батьків і молодшу сестру з дитиною евакуювали на Кавказ, але їх наздогнали німці і розстріляли. Одна лише жінка з родини вижила, вилізши з-під трупів уночі. Потім дісталася до Кишинева. Про все це тітка розповіла на суді. Однак це не допомогло і чоловікові дали п’ять років, відправивши в Апатити Мурманської області. На той час у нас вже було двоє синів – Олександр і Борис. Старший народився у 1946 році, а менший через рік. Своїх хлопців ми назвали на честь дідів. Я залишилася з дітьми у Свердловську, працювала продавчинею. Чоловік відбув в Апатитах два роки і повернувся (там рік рахувався за два)”
Сини Ірини Бучковської Олександр і Борис. 1951 рікБал-маскарад в Дубно, 1930-і рокиОлена Степанова, хрещена мати Ірини Бучковської. Жила у Рівному. 1930-і рокиІрина Бучковська (друга зліва) з подругами. Дубно, 1930-і роки
Повернення на Волинь
Залишившись сама з дітьми і мамою, пані Ірина вирушила додому в Україну. Спочатку зупинилися у Рівному в родині брата Леоніда Молчановського, яка мешкала на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри). Велика і дуже дружна родина, яка об’єднала сім’ї Молчановських, Толстих, Салієнків, Бучковських завжди, і в горі, і в радості, підтримували одні одних і допомагали. У кожній із цих сімей збереглися фото, на яких можна побачити одні і ті ж обличчя. Вони збиралися за одним великим столом в Дубні, Рачині, Смордві, Рівному. Вони знали все один про одного і завжди підставляли плече на усіх перехрестях життя. У цій родині були священики, музиканти, медики, художники, співаки і про кожного з них можна розказати неймовірні історії. А між ними завжди жила доброта, віра і любов до ближнього. От і з поверненням із заслання сім’ї Ірини Бучковської зібралася гуртом родина, щоб допомогти, порадити, де краще починати їх нове життя. Сім’я повернулася в рідне Дубне.
Родини Бучковських Молчановських Салієнків. Дубно, 1956 рік
Потроху ставали на ноги, ростили дітей, працювали. Ірина Олександрівна працювала бухгалтером, чоловік виконробом. Мама Анна Наумівна прожила в сім’ї дочки до кінця життя. Померла в 1973 році у віці 83 роки. До останнього дня вона читала книжки, які дочка приносила їй з бібліотеки, а ще вишивала. Чоловіка не стало двома роками раніше.
Пані Ірина в колі родини
Нині у поважної пані Ірини Бучковської два сина, четверо онуків і четверо правнуків. Її життя, як і в тисяч інших наших співвітчизників, за довге століття вдосталь присмачене бідами, але ця жінка несе в собі запал життєлюбства, вміє цінувати миттєвості, які роблять людину щасливою. У її домашньому просторі завжди живе оптимізм і добрий гумор.
Прокуратура виявила, що у Державний реєстр нерухомих пам’яток України не занесли жодного об’єкту Перемишлянського району. Про це повідомляє Galnet.
Під час вивчення дотримання законодавства по охороні культурної спадщини, працівники Золочівської прокуратури виявили, що у Державний реєстр нерухомих пам’яток України не занесли жодного об’єкту Перемишлянського району, хоча там є 6 об’єктів культурної спадщини національного значення: «Свірзький Замок» 1484р, Костел Успіння Богородиці, 1546 р та Оборонну башту, грот, 1484р, у с.Свірж, а також Костел св.Миколи, 1402 р у Бібрці, Дзвіницю церкви св.Івана Хрестителя, п.п. ХVIII ст, у с.Великі Глібовичі та Церкву Воскресіння Господнього, 1710,1794 р.р, зі с.Волощина.
Костел Успіння Богородиці біля Свірзського замку, фото 2015 року
Про це розповів перший заступник керівника Золочівської місцевої прокуратури Руслан Гавришків. Він, зокрема, зазначив, що після створення ОТГ у січні 2019 року, Бібрська міськрада мала б подати пропозиції про занесення цих об’єктів до державного реєстру, адже минулі подання уже застаріли.
«Ці об’єкти в усіх на устах. Ми знаємо Свірзький Замок, а виявилося, що його не внесли у жоден реєстр. Вони позиціонують себе як туристична місцевість, але для цього не зробили нічого», – говорить Руслан Гавришків.
Залишки старої оборонної вежі Свірзського замку, фото 2015 року
Суд визнав бездіяльність місцевої влади незаконною і зобов’язав виконком міськради виготовити облікову документацію і подати її у Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА. Та, відповідно, передасть її до реєстру.
До слова, заступник керівника Золочівської місцевої прокуратури також додав, що внесення пам’яток у цей реєстр робить незаконним їхнє відчуження, перешкоджає руйнуванню об’єктів, передбачає державне фінансування і також є корисним для інформування туристів, адже передбачає виготовлення паспорту і історичної довідки кожного об’єкта.
Обкладинки книжок Андрія Крижанівського «Монети Галицької Руси XIV-XV століть" та "Elektryczny Lwów. Historia 1894-2019"
«Монети Галицької Руси XIV-XV століть” – його дослідження про те, як карбували монети на Львівському монетному дворі. Автор оприлюднив нові докази щодо хронології карбування, а також склав карту скарбів із львівськими монетами, за якими можливо простежити торговельні маршрути купців. Читач також дізнається про нові знахідки монет за останнє десятиліття. А для музейних працівників та колекціонерів Андрій Крижанівський додає каталог усіх різновидів монет Львівського монетного двору XIV-XV століть (308 варіантів з фотографіями).
Грошик Руський — монети, які карбували у Львові впродовж 2-ї половини XIV століття для Королівства Руського
Одночасно у Польщі, у Вроцлаві, видали монографію Андрія Крижанівського польською мовою “Elektryczny Lwów. Historia 1894-2019” – з цікавинками про те, як у світі і у Львові з’являлася електрика. Автор знайшов десятки раритетних фото та історій людей, завдяки яким ми нині можемо користуватися такими уже звичними для нас благами цивілізації, як комп’ютер, пральна машина, телевізор. Читач чи не вперше дізнається, які інтриги крутилися довкола першого львівського трамвая, як вперше у Львові світло зблиснуло в Оперному театрі і як енергетики зазнали репресій у часи воєнних лихоліть.
Сторінка з книжки Андрія Крижанівського “Elektryczny Lwów. Historia 1894-2019”
Біографічна довідка: Андрій Крижанівський – нумізмат, дослідник львівського монетного двору, за фахом інженер-електрик, дослідник історії електрифікації Львівщини, нагороджений «Орденом за заслуги ІІІ ст.» та знаком «Почесний енергетик України». Автор понад 60 статей у нумізматичних виданнях України, Білорусі, Литви, Польщі Молдови, Росії та Словаччини.
Андрій Крижанівський
Автор книжок «Осип Курилас», «Історія електрифікації Львівщини» ( два видання), «Львівський монетний двір у XIV-XV ст.», співавтор книг «Енергетика. Історія, сучасність і майбутнє» (ІІ том, 2006 р.), виданої Міненерго України, та «Гроші України» (2011 р.), виданої Нацбанком України до 20-річчя з дня створення. Член редколегії і відповідальний секретар «Львівських нумізматичних записок», почесний член Бєларуського нумізматичного товариства, нагороджений Золотою відзнакою польського нумізматичного товариства.
Ілюстрований тижневик “Українського спортового союзу” “Спортові Вісти” виходив у Львові у 1931 р. та 1933 р. У 1931 р. світ побачило 20 випусків, а у 1933 р. – 18. Редакція і адміністрація часопису знаходилися за адресами, спочатку – Львів, вул. Кенчинського, 10 (тепер вулиця Ю. Федьковича), згодом – вул. Сикстуська, 39 а (тепер вулиця П. Дорошенка). Видавав і редагував тижневик Карло Мулькевич, за редакцію відповідав Степан Попель.
Перша сторінка ілюстрованого тижневика “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р., 1 грудня, число 19–20.
У першому числі часопису “Спортові Вісти” було поміщено звернення редакції, в якому зазначалося:
“Кожня важніша ділянка громадської праці повинна мати свій пресовий орґан. Спорт – сьогодня вже не примха людей і не діюча забавка. Спортовий рух вглибився в суспільні кола в усіх культурних народів і виборов собі належне і всестороннє зрозуміння. Спорт має свою історію, літературу і наукові досліди, яким поважні вчені присвятили своє знання, свою працю передали людському поколінню. Ідея українського спорту втискається вперто в рямці нашого щоденного життя, але на жаль не вкорінилася ще глибоко і не виплекала в українському громадянстві того зрозуміння, що спорт може двигнути українську націю на вищий щабель, що с п о р т в и х о в у є н а ц і ю.
Реклама продажу фотоапаратів, поміщена на сторінках ілюстративного тижневика “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р.
Випускаючи перше число “Спортових Вістей”, хочемо зрушити байдужність, збудити зацікавлення й поширити знання спорту серед найширших мас українського народу. Редакція має добру волю і хоче з повною посвятою послужити справі.
Реклама продажу фотоапаратів, поміщена на сторінках ілюстративного тижневика “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р.
Зокрема звертається редакція до всіх українських спортових товариств, до всіх українських спортовців з проханням підпомагати її змагання й надсиланням матеріялів про життя на місцях, щоби “Спортові Вісти” були живі й цікаві.
Реклама продажу фотоапаратів, поміщена на сторінках ілюстративного тижневика “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р.
В міру поширення журналу і його ціна стане дешевшою. Тому редакція прохає увесь український спортовий, загал допомогти зачатому ділу не лише морально, а й матеріяльно, шляхом приєднування йому передплатників”.
Стаття Степана Дмоховського “Фотоґрафія в осени та в зимі”, опублікована в ілюстративному тижневику “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р., 1 листопада, число 18, сторінка 4.
У “Спортових Вістях” за 1931 р. є дві публікації, що стосуються фотографії. У першій під назвою “Фотоґрафія в осени та в зимі”, підписана криптонімом “Др С. Д.” (криптонім Степана Дмоховського) серед іншого зазначалося про те, що фотографічний доробок буде найкращим засобом для пропаганди спорту, а також лунав заклик надсилати фотографії на ІІ виставку аматорської фотографії. Наступна публікація “З діяльности У-ФО-ТО” повідомляла про підготовку ІІ виставки аматорської фотографії, подавала короткі дані про УФОТО та напрямки його діяльності.
Стаття “З діяльности У-ФО-ТО”, опублікована в ілюстративному тижневику “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р., 1 грудня, число 19–20, сторінка 2.
На сторінках ілюстрованого тижневика “Спортові Вісти” за 1931 р. поміщено також рекламу фірм, які продавали фотоапарати.
Реклама продажу фотоапаратів, поміщена на сторінках ілюстративного тижневика “Спортові Вісти”. Львів, 1931 р.
Вище зазначені публікації з’явилися на сторінках часопису не випадково, адже Степан Дмоховський, окрім іншого, був ще й діяльним членом “Українського спортового союзу”.
Висловлюю щиру подяку Олександрові Пауку за надані скани.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Спортові Вісти. Львів, 1931. – Ч. 1–20; 1933. – Ч. 1–18.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Друга світова війна і прихід радянської влади перервали поступальний розвиток українського мистецтва на галицьких теренах. Чимало обдарованих людей, чиї талант та енергія були одним з рушіїв культурно-мистецьких процесів міжвоєнного двадцятиліття, назавжди покинули рідну домівку. Протягом багатьох років їхні імена перебували під суворою забороною, а творчий спадок (у кращому випадку) вкривався пилом за сімома замками спецфондів.
Виїхали однак не всі. Були й ті, хто залишився – свідомо або вимушено. На плечі окремих із них лягла важлива місія передавати досвід, набутий в атмосфері безперервних творчих пошуків 1920 – 1930-х років, новій генерації митців, народженій і вихованій за залізною завісою, в реаліях партійного диктату.
Стефанія Ґебус-Баранецька
Серед тих, хто продовжував працювати в умовах совєцької окупації, виявилася і Стефанія Ґебус-Баранецька (19 грудня 1905, Перемишль, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська монархія – 22 квітня 1985, Львів, Українська РСР, СРСР) – українська мисткиня й педагог, учениця Мистецької школи Олекси Новаківського, заслужений художник УРСР (1972), авторка понад трьох сотень творів. Її ім’я нераз згадують поруч із найвизначнішими майстрами графіки на кшталт Олени Кульчицької, Івана Крислача, Софії Караффи-Корбут, Василя Касіяна, Юзефи Кратохвилі-Відимської тощо.
Стефанія Ґебус-Баранецька (друга праворуч) із Олексою Новаківським та іншими вихованцями Мистецької школи під час монтажу звітної виставки, 1928
Доньці діяча Ревізійного союзу українських кооператив (РСУК) Методія Гебуса та Олени Гебус з Татухів поталанило зробити перші кроки на мистецькій ниві в епоху митрополита Андрея Шептицького – великого і щедрого мецената української культури. Ще перед Першою світовою війною, наприкінці 1913 року до Львова, на запрошення владики, прибув самобутній український художник Олекса Новаківський. Створена спільними зусиллями Маестро і Митрополита Мистецька школа Олекси Новаківського, заняття в котрій розпочалися навесні 1923-го, суттєво змінила мистецький ландшафт Львова та цілої Галичини. У стінах першої на галицьких теренах української художньої школи, тобто в майстерні Новаківського на другому поверсі помешкання митця (зараз тут знаходиться постійна експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського) Стефанія Ґебус навчалася з 1926 по 1929 рік. Брала участь у звітних виставках вихованців Маестро, що проходили в Академічному домі – зокрема, другій виставці, урочисто відкритій у жовтні 1928 року в присутності митрополита Шептицького.
Стефанія Ґебус-Баранецька. Над річкою, 1933
Провчившись деякий час у Новаківського, продовжила студії на мистецькому відділенні Львівської політехніки. Тут її наставниками були живописці Ян Казимир Ольпінський, Осип Курилас і Ян Генрік Розен, скульптор Ян Нальборчик, аквареліст і графік Людвіг Тирович. Закінчивши Політехніку, майже двадцять років (1933 – 1950) пропрацювала викладачем у Художньо-промисловому училищі (тепер – Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша). Продовжила активно експонуватися – приміром, її твори представлено на «Ретроспективній виставці українського мистецтва за останні тридцять літ» у Національному музеї (Львів, 1935). Упродовж 1937 – 1938 років роботи Стефанії Ґебус-Баранецької змогли побачити вже у Відні та Парижі.
Стефанія Ґебус-Баранецька (сидить крайня праворуч) разом з іншими мисткинями (Оленою Кульчицькою, Ярославою Музикою, Наталією Мілян, Ольгою Плешкан) – учасницями Жіночого конґресу в Станіславові, 1934
Працювала мисткиня здебільшого у техніці ксилографії, поєднавши «українські образно-виражальні засади із засвоєнням досвіду європейського естампа ХХ століття». Як зазначав знаний львівський мистецтвознавець Михайло Драґан: «Стефанія Ґебусівна найкраща в дереворитах. Безпретенсіональні, настроєві й технічно зовсім поправні її акварелі (Весна, Літо, Осінь, Зима) мають милий колорит, але рисунково не завжди добрі…». Художниця сумлінно вивчала українське народне мистецтво (насамперед орнаментику вишивки, килимів, кераміки), займалася колекціонуванням мистецьких пам’яток. Притаманні народному мистецтву чіткість і простота в побудові сюжету й композиції простежувалися вже у ранніх творах Стефанії Ґебус-Баранецької – таких як «Праля» (1935), «Сівач» (1936), «Народні танці» (1937), «Танець гуцулів» (1940).
Стефанія Ґебус-Баранецька. Праля, 1935
Стефанія Ґебус-Баранецька. Сівач, 1936
У своїх дереворитах мисткиня в поетичний спосіб змальовувала життя українських селян, їхню тяжку працю та звичаї, красу природи, архітектурні пам’ятки, сюжети за мотивами класичних творів української літератури. В умовах всевладдя комуністичного режиму, як і більшість митців, змушена була час до часу «розбавляти» власну творчість оспівуванням «щасливого життя» будівничих «світлого майбуття» («Колгоспне життя», «Ленінськими шляхами», «Жінка-трудівниця» і т. д.). Окрім того в доробку Стефанії Ґебус-Баранецької – численні екслібриси, етюди, етнографічні зарисовки.
Стефанія Ґебус-Баранецька. Вілла журналістів над Прутом, 1939
Після включення західноукраїнських теренів до складу Радянського Союзу мисткиня, чий талант ніяк не вписувався в рамки насаджуваного згори «соцреалізму», поповнила лави Спілки радянських художників України. Стефанія Ґебус-Баранецька виявилася однією з небагатьох учнів Мистецької школи Новаківського, які з повторним приходом «визволителів» не подалися на Захід. Натомість продовжувала вчити підростаюче покоління: окрім Художньо-промислового училища, протягом 1947 – 1949 років викладала рисунок, графіку й шрифти студентам Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська національна академія мистецтв, ЛНАМ). Упродовж останнього десятиліття перед виходом на пенсію працювала в основному зі школярами.
Стефанія Ґебус-Баранецька. Танець гуцулів, 1940
Стефанія Ґебус-Баранецька. Гуцул-лірник, 1958
Попри інші обов’язки, не полишала творчої праці. Роботи мисткині неодноразово демонструвалися на республіканських (від 1946) та всесоюзних (від 1960) виставках. Ознайомитися із доробком пані Стефанії можна було у Львові, Києві, Харкові, Москві, Ленінграді, Курську, Таллінні, Варшаві. В рідному місті Лева відбулися чотири персональні виставки Стефанії Ґебус-Баранецької (1957, 1958, 1966, 1982).
Стефанія Ґебус-Баранецька. Мені тринадцятий минало, 1964
Стефанія Ґебус-Баранецька. Катерина, 1964
Двічі художниця експонувалася спільно зі старими товаришами по Мистецькій школі Новаківського – Григорієм Смольським та Ольгою Плешкан (1962, 1971).
Похована визначна мисткиня у Львові на Личаківському цвинтарі, поруч із могилою батьків (поле № 61). Її роботи зберігаються у багатьох музеях, як в Україні, так і поза її межами.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
Двилюк М., Бойчук В. Майбутнім художникам – про визнаного майстра //Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://hutsul.museum/events/2015/gebus-baranetsha/;
Продовжуємо нашу рубрику на #карантині і сьогодні своїми враженнями для для сайту “Фотографії старого Львова” ділиться Ліля Ваврін.
“Насправді, у мене карантин розпочався 1 квітня, оскільки в березні ще були ефіри на Дуже радіо. Ми скоротили години роботи і працювали через день. Складно залишити слухача, він повинен бути в курсі усього, що відбувається, та і підтримка улюбленого ЗМІ теж важлива.
Але тепер я вже вдома. Чесно кажучи, трохи складно, але намагаюсь бачити у цьому позитив.
Перш за все, у планах велике прибирання. Розберу речі, повикидаю все зайве. Роблю все поетапно і намагаюсь навести лад на усіх полицях в шафі і оселі загалом.
Я обожнюю кіно, тому зараз чудова можливість переглянути щось цікавеньке. Серед останнього “Зараження” ( ну, це просто маст хев ) і “Паразити” – вони мене особливо вразили. Попри те, що після перегляду залишився певний “важкий осад”, дуже рекомендую його переглянути тим, хто, як і я, ще цього не зробив. А попереду ще багато стрічок, обираю під настрій, наперед не прогнозую.
Суші від Лілі Ваврін
Я не є кулінаром, але зараз більше готую. Це хороша розрядка для мозку. Відволікаєшся, думаєш про хороше і виходить навіть смачно. Останній раз робила домашні суші років 10 тому, от і настав слушний час повторити. Як на мене, вдались. Спробуйте і ви приготувати те, що любите і що завжди замовляли у ресторанах.
А ще мої коти Рудас і Миця, по-моєму, не сподівались бачити мене вдома постійно. Я їх дуже люблю і тепер приділяю більше часу, аніж завжди. Наші улюбленці здатні заспокоїти наші нерви і врівноважити емоції. Такі собі “позитивчики” поруч.
Ліля Ваврін і Рудас
Я люблю дивитись концерти світових зірок, тому в планах отримати круті емоції і від таких переглядів.
Можливо, під час перебування вдома, мені прийде в голову нова пісня. Подивимось.
Ну, і соцмережі. Під час карантину друзів відкривають свої хобі і вподобання. І це теж цікаво, особливо якщо ти навіть не знав, що хтось круто готує чи відкриває себе з іншого боку.
Ліля Ваврін і Миця
Як і всі, раз на кілька днів я виходжу в магазин за продуктами і тут у мене гіперболізоване ставлення до власної безпеки. Маска обов’язково! При вході в магазин обробка рук антискптиком ( навіть якщо забули свій вдома, вони стоять у всіх великих маркетах), при виході процедура повторюється. Вдома обов’язково мию руки антибактеріальним милом. Обробляю ручки вхідних дверей і поверхні. Мию взуття. Якщо їду авто, теж обробляю кермо і поверхні.
Ми не знаємо скільки часу буде тривати така домашня “відпустка”, але це точно піде на користь, особливо тим, хто крутився, як білка в колесі. Це час для переосмислення, відпочинку, планів.
Ліля Ваврін
Щиро бажаю всім міцного здоров’я. Залишайтесь вдома! Бережіть себе і рідних!” – розповіла Ліля Ваврін.
Ми вже традиційно запрошуємо поділитися в коментарях свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.
Фрагмент панорами Львова зі сторони Софіївки 20-ті роки ХІХ ст. (E. Dzieduszycka)
«Софіївка є складовою частиною розлеглого Галицького передмістя, що починається від Високого Замку, Гори Лева та Вовчої, оточує в південному керунку до сучасного Міського або Єзуїтського парку».
Будівельні традиції теренів Софіївки сягають давніх часів та чітко поділяються на два періоди:
ХVІ-ХVІІІ ст. – започатковуються духовні традиції теренів (його гіпотетична реконструкція грунтується на картографічних матеріалах, документальних та літературних джерелах планування, будівель та споруд);
ХІХ-ХХ ст. – формується львівська ансамблева забудови в умовах природного ландшафту (повністю донесена до наших часі).
З давніх-давен пагорб, укріплений Софіївським храмом, за своєю топографією слугував твердинею на підступах до Львова при Волоському шляху.
Фрагмент кадастрового плану Софіївки ХІХ ст.
«Починаючи з ХVІ ст. та до половини ХVІІ ст., в часі нового буйного матеріяльного та культурного розвитку Львова, напливають до Львова чужеземні купці та ченці. Вони нарівні з місцевим міщанством зазначають свій побут численними фондаціями: будовою монастирів, церков, костелів, великих світських будинків у середмісті і поза його мурами. Зелена площа передмість… розростається на південь, схід і захід від середмістя в формі укріплених відокремлених одиниць та житлових будинків».
На топографічних схемах Жана Долтча 1750-1770 рр., Яна Ігнація Ду Дефі 1766 р. та кадастровій карті зазначені терени Софіївки.
«За часів розвитку міста і добробуту міщанства, передмістя Галицьке являло собою прекрасний урізноманітнений образ. На віддалі один від одного виднілись костели і церкви, двори магнатів, дворки і садиби багатих міщан і шляхти, доми предміщан, а побіч – млини і майстерні убогих ремісників, хати побудовані з лози та глини, розкидані по горбах на тлі зелені садів, виноградників та городів».
Й. Свобода. Костел Св. Софії
«Аби залишити по собі вічну пам’ятку, [Софія Ганльова – львівська патриціянка] вибудовує в 1594 р. В урочім гаю на Галицькому передмістю каплицю св. Софії, своєї патронки. З того часу околиця прибрала назву Софіївка.
В «Хроніці міста Львова» Томаш Юзефович нотує, що «не перетривала капличка страшного для Львова року 1672», коли в часах облоги вороги розташувалися на пагорбах Софіївки.
Вид на парк Кілінського та Софіївку. В центрі школа Св.Софії, поч. ХХ ст.
«В 1775 р. костел відбудували, але духовним центром довкілля він став за Яна Антонія Лукевіча, коли серед урочого букового гаю були впорядковані стежки і доріжки, відновлені споруди храму та будинків. Лукевіч започаткував доброчинний фонд на утримання костелу, а також на користь дівчат-сиріт. З тих часів при ньому виникає цілий комплекс споруд, пов’язаний з доброчинною діяльністюЮ а також зворушлива традиція, прикрашати святиню скромними польвими квітами-блаватами та колоссям».
Доброчинний фонд діяв до 1853 р.
У 1841 році починається наступний будівельний період в історії забудови Софіївки. Створюється ансамбль комплексної одночасової забудови елегантних вілл та доброчинних закладів. Завершується він з проведенням електричного трамваю по вул. Св. Софії у 1894 р.
Трамвай на вул. Святої Софії (зараз вул. І.Франка), 1890-ті рр.
Архітектори Тальовський, Червінський та Вітольд Долинський формували образ сучасної Софіївки. Присмак екзистенціоналізму принаджував сюди творчу молодь. Творити тут було модно, жити – престижно. Надзвичайно цікавим елементом віллової забудови є система малих садів – це безліч прийомів садово-паркового мистецтва загосподарення житлових територій міського середовища. Такий ідеальний спосіб використання неужитків (в минулому розробок та копалень) – не поодиноке явище у Львові.
Фасад храму Св. Софії фото 2015 р.
Але, як і впродовж попередніх віків, духовною твердинею та архітектурною домінантою довкілля є костел св. Софії, який формує образ цілого району.
Валентина ФЕДИК
При підготовці статті використано публікації Станіслава Рахвала, Юзефа Бялині-Холодецького та Олени Степанівни.
Проголошення незалежності України в 1991р. окрилило та додало сили Карлові Звіринському. Він безмежно радів, що дожив до змін та побудови нової країни. Про цей час згадує його приятель з Польщі Володимир Паньків: «Коли рухнула берлінська стіна і радянські ешелони поперли назад додому, над Україною повіяли вітри свободи і Звіринський-ерудит зразу збагнув, що в нас буде своя хата, що пора братись за роботу. Він нервував, бігав по зборищах, писав статті і попри все те регулярно ходив в майстерню і працював з ранку до ночі.»
В 1992 році, на запрошення о. д-ра Севастіяна (Дмитруха), провадить студію для монахів у новоствореній школі іконопису ім. св. Луки при монастирі оо. Студитів храму св. Архистратига Михаїла у Львові, стає експертом з питань монументального живопису та оздоблення в храмах Львівської Архиєпархії УГКЦ. Одночасно з огляду на важливість проблеми церковного малярства, активно працює над статтями про сакральне мистецтво, стараючись доступно викласти матеріал для широкого кола читачів.
Ця стаття була підготовлена К. Звіринським до передачі на львівському телебаченні про сакральне мистецтво в якій він взяв участь.
Ікона Спас у Славі, К. Звіринський, церква св. Онуфрія в с. Лаврів Львівської обл., 1993 р., фото Ю. Гелитович
Слово «ІКОНА» у візантійському і східно-християнському мистецтві означає образ з релігійною тематикою, на якому зображені постаті святих, біблійні сюжети та літургічно-символічні елементи. Як продукт християнства та засіб вираження його ідей, вона виникла разом з ним і була супутником всіх процесів і станів християнської релігії. Це вид релігійного культу, що виконує важливі інтегруючі функції через донесення до глядача християнських ідей засобами образотворчого мистецтва. Конкретизуючи в цей спосіб Бога, сприяє молитовному роздумуванню, допомагає людині наблизитися, пізнати, поєднатися з Богом.
Ікона Богородиця милування. К. Звіринський 1993 р. Церква св. Онуфрія в с. Лаврів Львівської обл.,, фото Ю. Гелитович
Ікона, це вікно в потойбічний світ, передсінок неба, інструмент контакту з ним. Не будучи відображенням матеріального світу, підносить нас у світ духу. Для впровадження глядача в цей світ, треба було відкинути ці форми і засоби малярства, які утверджують красу і принадність матеріального світу і користуватися тими, які переносили б нас у світ духовної краси, краси потойбічної.
Ікона Христос Вчитель. К. Звіринський 1993р., Церква св. Онуфрія в с. Лаврів Львівської обл., фото Ю. Гелитович
Візантійське мистецтво сформувалося на ґрунті пізньоантичної культури і охоплювало своїм впливом цілий християнський Схід – Вірменію, Калладокію, Грузію, Балкани, Русь, Волощину, а також деякі західні осередки, які в окремих відрізках часу були під сильним впливом візантійської культури, як Равенна, Венеція, Сицилія.
Поняття мистецької окремішності двох цивілізацій – східної і західно-римської, які проявлялися виразно на схилі античного світу, поглиблювалися в середньовіччі і в межах двох сформованих церковних організацій: ортодоксальної – східної і латинської – західної, проявили себе в час іконоборства.
Східне становище споглядацьке – спекулятивно-самозаглиблене, зосереджувало свою увагу на безоглядних цінностях, відірваних від матеріальної дійсності. Тоді, як західний прагматизм бачив в мистецтві знаряддя, яке допомагало в роз’ясненні голошених правд, ніби ілюструючи їх. Такі два підходи в розумінні завдань образотворчого мистецтва для служіння християнству, були вирішальними у виборі малярських форм, які все більше відходили від себе. Шукаючи власних засобів, його здійснювала Західна церква. Схід, ніби задовільнившись знайденим, реалізував свої ідеї на практиці. Процес пошуків засобів виразу у релігійному мистецтві Заходу пройшов шлях довжиною в кілька століть, відходячи все більше від принципів візантійського мистецтва в напрямку реалізму, щоб знайти своє завершення в творчості майстрів ренесансу, таких як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рафаеля, Веронеза та інших. Вони визначили напрями розвитку релігійного малярства Заходу починаючи з 18 ст. до наших днів. Це мистецтво, його принципи і форми випливали з відмінного від Сходу погляду на його функції. Або іншими словами: Схід і Захід акцентував засобами образотворчого мистецтва різні аспекти християнства, що було наслідком цілого ряду факторів теологічного, культурного та геополітичного характеру.
Ікона Покров Пресвятої Богородиці, К. Звіринський, Успенська (Волоська) церква у Львові, фото Б. Зятик
Єдиний до Середньовіччя християнський світ, розколовся на Схід і Захід. Мало помітні внутрішні процеси протистояння, знайшли своє завершення в 1054 р. розподілом християнства на східне православ’я і західний католицизм. Причиною були не якісь істотні теологічні розбіжності, а політичні мотиви. Проте, і до цього розриву Схід і Захід жили своїм, окремим життям, творили свою культуру, своє мистецтво, корені якого проросли глибоко в землі цих народів, на яких вона розвивалася. Отже ментальність і традиції Сходу і Заходу, знайшли найповніше своє відображення як у політичному укладі так і в культурі, і в мистецтві цих двох світів. Можна було б ризикнути ствердити, що в ніякій формі християнського вчення не проявилися так помітно два бачення, два сприйняття, два тлумачення науки Христа як у малярстві, або ширше – в образотворчому мистецтві. Помилковим (на мою думку) є твердження ряду мистецтвознавців, які бачать основні відмінності візантійського мистецтва від мистецтва західного у формі мистецького виразу. Основні відмінності знаходяться не на поверхні. А значно глибше. У змісті, ідеї мистецького твору. Саме вони, ідеї, породили форму, форму, що могла б найкраще виразити ідею, була б адекватною їй.
Ікона Преображення Господнє, К. Звіринський, Успенська (Волоська) церква у Львові, фото Б. Зятик
Різниці між Сходом і Заходом, крім зміщення акцентів у тлумаченні християнства, знаходили своє віддзеркалення в інших зовнішніх його проявах, тобто в будівництві, обряді, музиці.
Оскільки, в даному випадку, нас цікавить найбільше ікона, зупинимось коротко на історії її виникнення і розвитку, а також на різниці функції і ролі ікони в християнстві східного обряду і образу в християнстві західного обряду.
Як було сказано вище, ікона була витвором і засобом вираження християнських ідей. Як складова частина старохристиянського мистецтва, розвивалась у двох періодах: 1-ий: до медіоланського едикту Константина Великого в 313 р., 2-ий – після медіоланського едикту, коли християнство стало державною релігією. В 330 р. столицю перенесено до Візантії, яка стала називатись Константинополем, що дало початок Візантійській імперії. В першому періоді, званому катакомбним, коли християни діяли в підпіллі, мистецтво служило людям убогим і мало напівпримітивний характер в порівнянні з мистецтвом поганського суспільства. В катакомбах, де відбувалися зібрання перших християн, а також захоронення померлих, стали появлятися мальовила в техніці фрески. Це були символічні зображення: риби, птахи, виноград, якір, Добрий Пастир, а також мотиви, запозичені з античної міфології: Орфей, Ерос і Психа, сцени з Старого завіту – жертва Авраама, ковчег Ноя, Даниїл серед левів, сцени Нового Завіту – воскресіння Лазаря, розмноження хліба і таке подібне. Найбільш відомі катакомбні мальовила знаходились в Римі, Неаполі, Сицилії та Сардинії.
Вже перші фігуральні зображення в старохристиянському мистецтві викликали застереження, що випливали з традиційних тлумачень 1-ої заповіді Декалогу, підтримуваних Тертуліаном та Лактанцієм. Ця позиція дала про себе знати в найбільш брутальній і варварській формі у VІІІ-ІХ ст. відомій під назвою «іконоклязму», а також у ХVІ ст., заініційована Лютером. Іконоборчі рухи мали під собою певний ґрунт: ікони ставали подекуди предметом такого вшановування, яке було належне лише Богу.
Стінопис св. Василій, св. Григорій, К. Звіринський, с. Ланівка, Стрийького р-ну, фото Р. Метельський
Під впливом зростаючого спіритуалізму початкові впливи античного реалізму і гелленістичного ілюзіонізму, почали уступати своє місце деформації та мистецтву знаків та символів. Малярство і різьба перестали зображати світ дійсний, а творили новий, надреальний світ, за допомогою нових засобів виразу, таких як: фронтальне зображення, площинність, застосування зворотньої перспективи. Запам’ятаймо! Те, що відкинуло візантійське мистецтво в пошуках засобів виразу, як щось непридатне для голошення ним християнських істин, прийме на своє озброєння західний ренесанс, кілька століть пізніше.
Стінопис св. Кирило, св. Методій, К. Звіринський, с. Ланівка, Стрийького р-ну, фото Р. Метельський
Візантійське мистецтво відзначалося великим почуттям монументальності, неперевершеними зразками якого може служити як архітектура – св. Софія в Константинополі, так і мозаїки Сан Вітале і Сан Аполінаре Нуово в Равенні, мозаїки і фрески св. Софії і Михайлівської церкви в Києві, та багато інших. Строга ієрархічність державного ладу вершиною якої є цісар, досягає свого апогею за панування Юстиніана в VІ ст. Ієрархічність яка панує в державі, знаходить своє віддзеркалення в розміщенні зображуваних постатей на стінах храмів. Всі зображення розміщуються в окресленому порядку і зв’язку, згідно із старанно розробленою схемою. Система розміщення і розпису відшліфовувалась, набула чіткості і завершеності. Перехід від базилікового типу храму до хресто-купольного, сприяв як формуванню образу Марії-Оранти і Христа-Пантократора, так і розміщенню всіх інших зображень. Христа представляють як учителя в оточенні апостолів, або як володаря світу Пантократора, який згідно пророка Ісаї говорить: «Небо це мій трон, а Земля мій підніжок». Мистецтво ікони є поважне і просте. Ніяких зайвих деталей, які псували б цілість, ніякого реального оточення для зображувальних постатей. Фон абстрактний, в основному золотий, на якому стоять безтілесні, вертикальні постаті у строго драпірованих складках шат, з руками у молитовному жесті, широко відкритими очима дивляться на нас. Плоскі, лінеарні силуети прилягають до поверхні тла, створюючи величаві композиційні єдності. Покриті мозаїками стіни храмів, змагаються між собою багатством, блиском, колористичною гармонією. Мимо обмеженої палітри, яка складається з білил, сині, зелені, червені й золота – вони вражають силою свого виразу. Всяке відтворювання реальності, чуже цьому мистецтву. Відсутній рух, жести, різноманітні положення тіла. Малярство ікони шукає форм постійних, спокійних, простих, узагальнених, щоб врешті дійти до одностайності і схематизації.
Один з отців Сходу, Григорій Великий писав: «Зображення роблять в храмах для того, щоб ті, хто не знає грамоти, принаймні дивлячись на стіни читали те, що невзмозі прочитати в книгах». Таке визначення завдання живопису, висловлене в ІV ст., як не можна краще віддзеркалює функції церковного малярства Західної церкви, починаючи з ренесансу до наших днів. Якщо малярство Східної церкви концентрується на розкритті Божої природи Христа, то Західна церква розкриває людську Його природу. Перевагою малярства Сходу є потойбічний світ, небо, перевагою Заходу – Царство Боже на Землі. В поле зору митців Заходу попадають перш за все сцени діяльності Христа, апостолів і святих тут на землі. Зображування подій, які відбувалися на Землі вимагали таких засобів вислову, такої мистецької мови, яка відповідала б реаліям подій. Такою мовою міг стати лише РЕАЛІЗМ. Дуже спрощуючи, можна провести паралелі між Євангеліями синоптиків і церковним малярством Заходу та малярства Сходу і Євагелії Івана.
Це побіжний огляд питань зв’язаних з церковним малярством Сходу і Заходу, зокрема ІКОН. З можливістю чи неможливістю її розвитку в наш час, а в зв’язку з цим з доцільністю продовження візантійських традицій, вибору пластичної мови для виразу в найбільш переконливій формі науки Христа – на ці та інші питання неможливо дати вичерпної відповіді в 10-ти хвилинній передачі. Її треба сприймати, як вступ до ширшої та більш поглибленої розмови.
22.VІІ.1992р.
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
1. Архів К. Звіринського
2. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного...
