На території пам’ятки археології національного значення – городищі літописного міста Звенигород, що неподалік Львова, грабіжники знищили розкоп археологів. Найімовірніше, це трапилось у суботу ввечері або в ніч проти неділі. Про це повідомляє НДЦ “Рятівна археологічна служба”.
Невідомі зробили грабіжницькі вкопи, очевидно, з метою пошуку артефактів княжого міста і зруйнували рештки давніх споруд, які були підготовлені для фіксування. Що саме вдалось їм знайти, невідомо, однак для науковців найбільша втрата – історична інформація, яку вони могли б отримати, та порушення столітніх культурних нашарувань на розкопі.
Археологи закликають поліцію провести швидке і ефективне розслідування та притягнути винних до відповідальності.
Цьогорічні розкопки на території пам’ятки археології національного значення у Звенигороді розпочали у листопаді. Їх проводить «Рятівна археологічна служба» для потреб облаштування історико-культурного парку «Древній Звенигород» що реалізується за рахунок коштів, отриманих від Європейського Союзу.
«Це перші масштабні розкопки у Звенигороді за останні десятиріччя. Їх проводять на дитинці – найдавнішій та найбільш укріпленій частині княжої столиці, з якої починали розвивати місто та вели оборону. Попереду було найцікавіше: дослідження непорушеного шару XI -XII ст. Але сьогодні, прийшовши на розкоп, науковці побачили, що його просто знищили!», — розповідає керівниця Історико-культурного заповідника «Древній Звенигород» Наталя Войцещук.
Наталя Войцещук вже написала заяву у поліцію, на місце виїхала слідчо-оперативна група Пустомитівського відділу поліції ГУНП у Львівській області. Оскільки йдеться про навмисне пошкодження пам’ятки археології національного значення з метою пошуку рухомих предметів, зловмисникам загрожує покарання від двох до п’яти років позбавлення волі (ст. 298 Кримінального Кодексу України).
Археологи Рятівної археологічної служби та працівники заповідника закликають усіх, хто має інформацію про можливих зловмисників, писати на пошту ras91@ukr.net, drevnij.zvenyhorod@gmail.com
Популярна моновистава за п’єсою одного з найуспішніших американських сімейних психологів Роба Беккера зазвучить українською мовою 4 січня о 18.00 у Першому академічному театрі.
Як зазначають організатори, вистава проходитиме з дотриманням всіх санітарно-епідеміологічних норм.
«Талановито, щиро, надзвичайно влучно та до сліз дотепно! Готуйтесь до двох годин захвату і поринання у чоловічу реальність! Ще більше жартів, ще більше вражень! У головній ролі – заслужений артист України, неперевершений і харизматичний ОЛЕКСІЙ ГНАТ-КОВСЬКИЙ, який розкриє всі таємниці буття чоловіка, секрети стосунків чоловіків і жінок і…кожного з нас! Чимало чоловіків впізнають себе, а жінки – своїх суджених! Буде весело і водночас правдиво! Про любов і побут, буденне і наболіле, про життя, як воно є!», – кажуть організатори.
Виставу вперше показали на Бродвеї у 1995 році, і відтоді вона залишається рекордсменом серед «one man show», а також має на рахунку авторитетну світову театральну премію Лоуренса Олів’є – Olivier Awards, яка є театральним аналогом «Оскара».
Автор п’єси – американський сімейний психолог Роб Беккер, який часто виступав як stand-up комік. На Бродвеї ім’я Беккера стало легендою, адже постановка «Про що мовчать чо-ловіки» (в оригіналі – Defending the Caveman) увійшла в театральну книгу рекордів як найтриваліше шоу одного актора.
П’єса зіграна самим автором тільки на Бродвеї більше 700 разів, перекладена 35 мовами і в цілому скорила більше 8 мільйонів глядачів у 45 країнах світу.
В колекції Сілезької електронної бібліотеки, яка знаходиться в Польщі вдалось віднайти цікаві світлини та листівки, на яких зображений Львів 1938-1939 років.
Вид на театр. Львів, 1920-1930-ті рр.Східні Торги, приміщення дирекції. Львів, 1920-1930-ті рр..Східні Торги в Львові, 1920-1930-ті рр.Павільйон польського радіо на Східних Торгах в Львові, 1920-1930-ті рр.Фонтан “Діана”. Львів, 1920-1930-ті рр.Італійський дворик. Львів, 1920-1930-ті рр.
Ця електронна бібліотека містить колекції різноманітних матеріалів, присвячених в тому числі Львову та населеним пунктам Львівщини. Здебільшого це книги, періодичні видання, брошури, фотографії).
Оперний театр. Львів, 1920-1930-ті рр.Сучасна вулиця Олени Пчілки. Львів, 1920-1930-ті рр.Костел Св. Лазаря. Львів , 1920-1930-ті рр.Вулиця Вірменська. Львів, 1920-1930-ті рр.Сучасна вулиця Героїв Майдану. Львів, 1920-1930-ті рр.Костел Св. Миколи. Львів, 1920-1930-ті рр.
На фото, які нам вдалось відшукати Львів виглядає досить стильно, і абсолютно не поступається тогочасним європейським столицям.
Сьогодні, 21 грудня 2020 року, о 15 год. в “Чорній кам’яниці” (Площа Ринок, 4) відкривається експозиція Музею історії Львова на правах відділу Львівського історичного музею.
Історію міста презентують майже 750 автентичних пам’яток з 30-ти фондових збірок Львівського історичного музею. Серед них чимало раритетів: символічні ключі від міста, печатки магістрату, інавгураційні ланцюги президента та мера, макет ренесансної ратуші, цехові відзнаки, королівські грамоти, стародруки, продукція монетного двору, роботи знаних скульпторів, малярів, ювелірів, меморіальні речі. Всі вони пов’язані з містом та його соціумом — свідками та учасниками його творення.
Експозиція Музею історії міста Львова
Музейна історія «Чорної кам’яниці», однієї з ренесансних перлин на площі Ринок у Львові, розпочалася у 1929 році — саме тоді, в будівлі відкрито Історичний музей міста Львова. З 1940 року тут знаходилися експозиційні та фондові приміщення Львівського державного історичного музею. У 2016—2019 рр. за грант Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини здійснено проект реставрації «Чорної кам’яниці». З 14 листопада 2019 р. у вестибюлі та у внутрішньому подвір’ї функціонує Лапідарій, де представлено близько 50-ти зразків кам’яної пластики з давніх споруд Львова.
Експозиція Музею історії міста Львова
“Ми зумисне відмовилися від хронологічних підходів та політизації історії, зокрема представлення Львова як історії держав та окремих народів, а зосередилися на історії пересічної людини, – розповів директор Львівського історичного музею Роман Чмелик. – Властиво, тут нам дуже допоміг досвід наших європейських колег з Польщі, Литви, Німеччини, тематичними музеями яких ми зумисне проїхали, щоби побачити, як це виглядає у наших сусідів. Бо так якось є, що коли історики сьогодні починають аналізувати взаємини народів, то, як правило, вишукують гострі конфліктні теми, забуваючи, що сусіди в місті, як правило, співіснували доволі мирно. Адже від цього залежав спокій кожного. Далеко не щодня і навіть не щороку пересічний громадянин ходив на вибори, мітинги, творив революції. Ось саме показати життя громади, а не міждержавні та міжнаціональні конфлікти, й було нашим завданням”.
Експозиція Музею історії міста Львова
“Коли ми почали вивчати тему, аби зрозуміти, як такі музеї функціонують і на чому базуються деінде, то раптом з’ясували, що музеїв такого плану в Україні сьогодні майже немає, – акцентував заввідділом Музею історії Львова Андрій Музика. – Тобто вони навіть якщо і є, то містечкові, десь у невеликих районах. А от щодо мегаполісів, то хіба музей історії Києва, який має чудову колекцію, але не має для неї відповідних придатних приміщень. Відтак склалася самобутня ситуація – адже маємо дивовижну пам’ятку архітектури, де 90 років тому вже функціонував Музей історії міста, та величезну унікальну колекцію з кількасот тисяч пам’яток, вагома частина з яких безпосередньо пов’язана саме з історією Львова. Однак музей ми вирішили зробити нетиповим – як спробу через музейні пам’ятки показати становлення громадянського суспільства у Львові та те, як відчував себе пересічний львів’янин у різні епохи, про що думав і чим займався”.
Експозиція Музею історії міста Львова
Лейтмотив нової експозиції: Львів — стародавнє місто, політичний та економічний центр на пограниччі релігій та культур, носії яких сформували його неповторний та унікальний образ.
Експозиція Музею історії міста Львова
«Музей історії Львова» представить відвідувачу артефакти в єдиному просторі, умовно розділеному на три рівні (поверхи) та одинадцять тематичних блоків. На стінах вздовж сходів представлено хронологію Львова. Візуальний ряд експозиції доповнюють світлини, виконані у більшому форматі з оригіналів, що зберігаються у фондах.
Експозиція Музею історії міста Львова
Для кожного тематичного розділу створено спеціальні мультимедійні кіоски, які містять додаткові відомості про окремі експонати, їхні деталізовані описи, фотографії, карти.
В п’яницю, 25 грудня 2020 року, о 17:00 та о 19:30 у Національному академічному театрі імені Марії Заньковецької відбудеться два концерти відомих джазових виконавців та проекту ShockolaD «Різдвяний Jazz».
Українські музиканти, зокрема Сергій Федорчук, Анастасія Літвінюк, Ігор Гнидин та неповторний співак з Нігерії Пол Комолафе зберуться разом, щоб заграти різдвяний джаз.
«Цього року ми з проектом ShockolaD вирішили приготувати спеціальну програму з світовими різдвяними хітами в джазових аранжуваннях. І для цього запросили двох чудових вокалістів Юлію Швед та Пола Комолафе (Нігерія). На фортепіано гратиме Анастасія Літвінюк, на барабанах Ігор Гнидин та на контрабасі Сергій Федорчук. Ці твори всім відомі і тому вони створять справжній різдвяний настрій. Це будуть такі пісні як Jingle Bells, Have yourself a marry little Christmas, Let it snow, Winter wonderland, а також деякі українські колядки та щедрівки. Дата концерту теж символічна: це Різдво, яке святкують в більшості світу. Під час репетицій ми створили прекрасні дуетні аранжування і самі вже відчуваємо настрій Різдва! Різдво – це в першу чергу настрій любові та домашнього затишку і саме це ми обіяємо вам на нашому концерті! Чекаємо на всіх 25 грудня в театрі ім.М.Заньковецької!», – сказала лідерка проекту ShockolaD Анастасія Літвінюк.
У затишній курортній місцевість біля Львова, в яку перетворилося на початку ХХ століття приміське село Брюховичі, влітку 1901 року знайшов собі притулок після втечі з ув’язнення у лікарні для душевнохворих у Санкт-Петербурзі польський соціаліст, підпільник та революціонер Юзеф Пілсудський, котрий згодом став керівником польської держави, яку було здобуто спершу у війні із Західно-Українською народною республікою, а згодом — із більшовицькою Росією.
На той час цей видатний польський діяч уже був засуджений за співучасть у замаху на вбивство російського імператора Олександра ІІІ та відбув заслання до Сибіру, а взимку 1900 року його вдруге заарештували російські жандарми як видавця підпільного видання “Роботнік”, яке він друкував у підвалі свого помешкання у Лодзі.
Під час слідства, яке почалося проти нього у Варшаві, Пілсудський почав вдавати у себе психічну хворобу, і це так добре йому вдалося, що його відправили на лікування до божевільні Миколи Чудотворця в російській столиці. Оскільки лікарні не охоронялися так добре, як в’язниці, товариші по революційній боротьбі допомогли Пілсудському здійснити звідти втечу.
Юзеф Пілсудський зі своїм ад’ютантом у Львові у 1916 році
У травні 1901 року змарнілий від поневірянь польський революціонер прибув потягом до кордону Галичини, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини і де він мав добрих приятелів по конспіративній роботі. Він перетнув державний кордон і Белзькою залізницею разом з дружиною Марією прибув до Брюхович, де оселився на віллі Адама та Ольги Толочків, з якими заприязнився ще під час перебування в Росії.
“Приїхав, що заспокоїти нерви і укріпити здоров’я серед вірних йому людей”, – писали згодом у путівнику Brzuchowice: podmiejska wieś letniskowa i ośrodek sportów zimowych, 1938 року.
Точне місце розташування вілли, в якій проживали Толочки, встановити важко, хоча її світлини збереглися у виданнях 1930-х років. Про власників вілли теж відомо небагато, очевидно вони вели не надто публічну діяльність або ж просто ще не встигли освоїтися у Брюховичах після переїзду з Москви.
Адам Толочко хотів захистити своїх дітей від русифікації, тож у 1890-х роках переїхав з Москви до Брюхович. Синів навчав у Львівській політехніці. Відомо також, що його донька Галина навчалася на медичному факультеті Львівського університету у професора Ридигіра, але чи закінчила вона студії — невідомо.
Вілла Толочків у Брюховичах, де проживав у 1901 році Юзеф Пілсудський
Згодом Толочко також надавав Пілсудському для конспіративних зустрічей з членами Польської соціалістичної партії ППС своє помешкання у Львові за адресою Байки, 26 в елітному районі, забудованому віллами, який ще називали Новий світ (тепер — частина Франківського району міста обмежена з півдня залізничною колією на Кульпаркові, із заходу — вулицею Героїв УПА, зі сходу — Княгині Ольги та Сахарова, з півночі – Бандери). До речі, за спогадами самого Пілсудського, у Брюховичах у 1904 році польські соціалісти на чолі з якимось Денелем випробовували бомби, які планували використовувати в своїй революційній боротьбі.
За спогадами сучасників, на час свого приїзду до Брюхович Юзеф Пілсудський виглядав змарнілим та втомленим, але за деякий час прогулянки на свіжому повітрі повернули йому добрий гумор. Він почав жартувати, часом декламував поета Словацького, а також допізна засиджувався за грою в шахи з господарем вілли.
Під час прогулянок Пілсудський бувало навідувався до розташованої неподалік вілли Вітольда Йодка-Наркевича, який ще зі студентських років був причетним до революційного руху, а згодом став одним з організаторів Польської соціалістичної партії. Батько цього чоловіка був авторитетним варшавським окулістом, саме завдяки його втручанню Йодко-Наркевичу вдавалося уникати арештів, як це було, скажімо, у 1886 році.
“Пан Йодко-Наркевич, слухач філософії з Варшави, про арешт якого повідомляли раніше, вже звільнений із слідчої в’язниці і виїхав зі Львова зі своїм батьком, який приїхав з Литви. Виявилося, що вказівки місцевим органам влади, які надійшли з Варшави, грунтувалися на неправдивих доносах, і що пан Йодко-Наркевич не брав участі в соціалістичній пропаганді”, – писала тоді газета Kuryer Lwowski, не зауважуючи при цьому, скільки коштувало відомому варшавському офтальмологові визволення сина з-під арешту.
Готель “Жорж”, фото 1912 року
До речі, невдовзі після від’їзду Пілсудського з Брюхович із його приятелем Йодко-Наркевичем трапився неприємний інцидент у львівському готелі “Жорж”. Під час його зустрічі там зі студентом Миколаєм Кошицьким, який приїхав з території Російської імперії, пролунав постріл з револьвера, яким Йодка-Норкевича було поранено в стегно. Поранений згодом заявив, що постріл стався випадково і жодних претензій до студента він не має, хоча достеменно не відомо, що саме відбувалося на цій конспіративній зустрічі.
Під час свого перебування у Брюховичах Юзеф Пілсудський зустрівся також зі знаковою постаттю польського національно-визвольного руху, одного з керівників Січневого повстання 1863 року Броніславом Шварце, який доживав віку у Львові (похований на Личаківському цвинтарі, могила збереглася). Сучасники, зокрема місцевийдіяч ППС Станіслав Сєдлецький, описуючи цю зустріч, звернув увагу на пошану з якою Пілсудський звертався до свого старшого товариша. Згодом це дало підстави говорити, що саме в Брюховичах відбулася передача спадкоємності боротьби від старшого покоління польських революціонерів — до іншого, молодшого.
Курган Пілсудського в Кракові, 1938 рік
Згадку про побут Пілсудського у Брюховичах було увіковічнено у символічний спосіб. Після його смерті, у Кракові на честь відновлювача польської держави було збудовано пам’ятний курган, до якого у скриньках та вазах звозили землю зі всіх кінців Польщі, де поляки змагалися за свою незалежність. У вересні 1935 року до Кракова відправилася й делегація з Брюхович із жменею піщаної землі в алебастровій вазі. На той час курган уже був заввишки 11 метрів, тобто складав третину своєї запроектованої величини, а в окремому приміщенні уже зберігалися скриньки та урни із землею з 1600 різних місцевостей.
Землю з Брюхович супроводжував лист такого змісту: “Для засвідчення нашої вдячності будівничому Польщі, маршалу Юзефу Пілсудському мешканці Брюховицької громади, де маршалек Юзеф Пілсудський у 1901 році після втечі з ув’язнення у Петербургу перебував протягом семи місяців, складаємо цю землю на пам’ять та во славу великого чоловіка з глибокою шаною”. Під листом стояли підписи уряду гміни та місцевих польських організацій.
Напередодні Новорічно-Різдвяних свят співачка, переможниця телепроекту «Голос країни-9» Оксана Муха представляє святкову пісенну прем’єру – сучасну колядку «Колискова». А також анонсує два «Зимові концерти» у рідному Львові, які відбудуться у понеділок, 4 січня 2021 року, у Національному театрі ім. М. Заньковецької.
Сучасна колядка «Колискова» (слова: Олекса Стефанович, музика: Ярослав Нудик) у виконанні Оксани Мухи стала частиною масштабного проекту «Кришталеві візерунки» від ресурсу MVUA, який зібрав і сформував збірку нових «зимових» україномовних композицій. До релізу увійшло два десятки пісень від виконавців з усієї України – Києва, Одеси, Луцька, Дніпра, Вінниці, Полтави, Хмельницького та Львова. Крім того, «Колискова» є частиною соціального проекту «Казка на білих лапах», у рамках якого знаменита вокальна формація «Піккардійська Терція» заспівала із талановитими незрячими дітьми з усієї України. Автор ілюстрації – Андрій Потурайло (книга «Нова радість стала», видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2020 р.).
Послухати Різдвяну пісенну прем’єру від Оксани Мухи «Колискова» можна тут:
А ще Оксана Муха вирішила на початку 2021-го року подарувати шанувальникам української пісні гарні, теплі, святкові емоції. 4 січня у двох концертах між Новим роком та Різдвом на сцені Національного театру ім. М. Заньковецької співачка об’єднає в одній програмі як колядки та щедрівки, так і хіти: «Я піду в далекі гори», «Де ти тепер», «Гуцулка Ксеня», «Ніч яка місячна», «Шуміла ліщина», «Ворожка»… Звичайно ж, не обійдеться без сценічної прем’єри нової пісні співачки «Не забувай мене», гучна прем’єра кліпу на яку відбулася у перший день зими 2020-го і яка уже встигла завоювати любов мільйонів українців.
Оксана Муха
– Живемо у непростий час – час глобальних змін: як зовнішніх, так і внутрішніх, – каже Оксана Муха. – Проте незмінним залишається потреба людини в любові, добрі, гарних, світлих емоціях. Різдвяні концерти та тури для мене й моєї команди стали уже доброю традицією. На жаль, цього року пандемія та карантинні обмеження не дозволять нам наколядуватися так, як це було у минулі роки… Але я впевнена, «Зимові концерти» 4 січня в моєму рідному Львові стануть для тих, хто прийде, чудовою віддушиною. Будуть і коляда, і наша давня щедрівка, і ті найкращі українські пісні, які творять нас, українців. Наспіваємося від душі!
«Зимові концерти» Оксани Мухи 4 січня у Театрі ім. М. Заньковецької відбудуться із дотриманням усіх карантинних норм, які діятимуть на день проведення заходів. «Це будуть одні з небагатьох святковим концертів у Львові перед повним локдауном в Україні», – зауважують у компанії-організаторі BIGSHOW Agency.
У вівторок, 22 грудня 2020 року, о 19:00, у Кінопалаці Копернік, відбудеться львівська прем’єра документального фільму “Not Alone”. Стрічка розповідає про життя колишніх безпритульних у спільноті взаємодопомоги «Емаус-Оселя» у Винниках, що входить до світової системи притулків «Емаус».
Прем’єрний показ пройде за участі режисерки стрічки Сніжани Гусаревич, продюсерки Світлани Рудюк та мешканців “Оселі”.
Це історія про людей, які втратили себе у житті, ставши безпритульними, алко – та наркозалежними. Кожен з них прийняв рішення змінити своє життя та прийшов до Спільноти “Емаус – Оселя” на Львівщині. Хто за домом, хто за надією, хто за родиною, хто за тим, щоб допомагати іншими. “Оселя” стала для них спільним дахом та надією на те, що кожен може відшукати своє місце у житті та суспільстві.
“Для нас це дуже важлива історія, адже в ній звучать голоси тих українців, на яких зазвичай мало звертають уваги, – голоси колишніх безпритульних. Вони не багатослівні, не завжди можуть гарно висловлювати свої думки, але в їхній простоті розуміння світу є дуже важливий посил – потрібно допомагати іншим і тоді ти допоможеш собі. Проста формула, яка змогла би зробити світ добрішим” – розповідає продюсерка фільму Світлана Рудюк.
Фільм створено компанією DobranichFilm за підтримки Держкіно України. Вхід – безкоштовний, у захисній масці!
У вівторок, 15 грудня 2020 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відкрилася виставка молодої львівської мисткині Катерини Резніченко під назвою “Метаморфози”.
В експозиції представлено 12 робіт виконаних акварельними фарбами, переважно однією фарбою. Журналісту Фотографій старого Львова вдалося зустрітися з художницею і розпитати в неї про виставку.
Робота з виставки Катерини Резніченко “Метаморфози”
– Катерино, незвична назва для виставки, звідки вона взялася?
– Я якось так спонтанно назвала проєкт «Метамофози». А якщо чесно, то я з самого початку як такого свідомого сенсу не вкладаю в свої роботи, все виходить підсвідомо і я вже потім сама думаю, що це може означати. Коли я виставляю свої роботи, то дуже багато людей розповідають свої історії, якісь свої асоціації і це дуже багато говорить про саму людину.
– Роботи для цього проєкту створені спеціально?
В мене взагалі є серія, яка називається «Сині», я беру одну фарбу і малюю. Тільки от дві «зелені роботи метаморфозували».
Робота з виставки Катерини Резніченко “Метаморфози”
– Чому вони сині?
– Я не знаю. Просто «синій» – це перший колір, який я вимовила в дитинстві і якось постійно мене до нього тягне. Можливо я найбільше відчуваю цю фарбу, її властивості, більше нею володію.
– На роботах конкретні, реальні люди?
– Так. Дехто себе впізнає, хоча я люблю трохи змінювати. Дивлюся по композиції.
– Що все ж таки Ви вклали в цю метаморфозу?
– Метаморфоза – це видозміна, ніби скидання старої шкіри. Спочатку я роботу промальовую детально, щоб досягти реалістичності, а потім, оскільки я не люблю таку сухість, то поєдную із живою, емоційною плямою, розмиваю. Тоді відчуваю зміну, перехід від одного до іншого. І ця розмитість ніби проміжний стан.
Робота з виставки Катерини Резніченко “Метаморфози”
– Як організувалася виставка?
– Свої роботи я викладаю у фейсбуці. Євген Булавін побачив, запитав яка техніка. Я розповіла, скинула свої роботи і він запропонував зробити виставку.
– Яким рік, що закінчується був для вас? Яким ви його запам’ятаєте?
– Я тільки закінчила академію і думала, що в цей рік я буду подорожувати. Але вийшло все навпаки. І в місяць повного карантину я активно почала малювати. Рік мав бути активним в життєвому плані, а вийшов активним у творчому.
Робота з виставки Катерини Резніченко “Метаморфози”
– А від наступного року що очікуєте?
– Сподіваюся, що закінчиться пандемія і буду рухатися далі. Робити виставки, реалізовувати проекти.
Експозицію виставки молодої львівської мисткині Катерини Резніченко під назвою “Метаморфози” можна побачити в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 10 січня 2021 року.
Її життя схоже на пригодницький роман. Доля – сповнена трагічних випадковостей і навіть містики. Сільська дівчинка з Рівненщини, що з чужої волі потрапила далеко за межі своєї батьківщини, стала символом боротьби за новітню Польщу.
Анна Валентинович, фото 2009 року (“Історична правда”)
Ім’я Анни Валентинович, яку ще називають героїнею двох народів, дедалі частіше лунає в Україні й на Рівненщині зокрема. Доля цієї жінки трагічно обірвалась у страшній катастрофі польського президентського літака 10 квітня 2010 в небі поблизу російського Смоленська. Як відомо, делегація польських державних і громадських діячів на чолі з президентом Лехом Качинським мала відвідати міжнародний меморіальний комплекс жертвам тоталітарних репресій у Катині.
Анна Валентинович. Фото першої половини 1950-х років (з родинного архіву)
Доля, гідна пригодницького фільму
Анна народилася у 1929 році в багатодітній родині протестантського віросповідання у селі Сінне Тучинської волості Ровенського повіту Волинського воєводства. Рано втратила матір і з 12 років залишилася під опікою батька та мачухи. У скрутний для родини час Анна стала годувальницею, пішовши на службу до місцевої заможної родини поляків Телесніцьких, глава якої був управителем у маєтку в Пустомитах. Там вона працювала аж до 1943 року.
Зварювальниця Анна Любчик на корабельні в Гданську
Коли напередодні звільнення від німецької окупації Едмунд Телесніцький зрозумів, що може постраждати від репресій уже радянської влади, вирішив виїхати до Польщі. Роботящу Анну господар навіть не мислив відпускати. Мало того, він запевнив дівчинку, що німці спалили Сінне, її рідні загинули, і, мовляв, повертатись їй нікуди. А відтак забрав із собою. А батькові, який, у свою чергу, розшукуючи доньку, прийшов до пана Телесніцького, сказав, що “вона десь пішла”. Батько у відчаї кинувся на пошуки доньки, але марно… Так юна Анна опинилася у Польщі, де змушена була влаштовувати власне життя самотужки. А ще — берегти таємницю свого українського походження.
Анна Валентинович з сином (ліворуч) і чоловіком (праворуч). Фото з родинного архіву, друга половина 1960-х
Лише в 1996-у вона дізналася, що її розшукують батько і родина з України. Звістка про те, що її рідні, виявляється, живі, та ще й розшукують її, стала для Анни шоком. Цілих понад 50 років вона була впевнена, що їх немає на цьому світі… Того ж року Анна, вже Валентинович, відвідала рідню на своїй малій батьківщині в Садовому. На жаль, батька вже не застала. Упродовж 14 останніх років свого життя пані Анна майже щороку приїздила в Україну.
Анна Валентинович з сином Янушем. Фото другої половини 1950-х, з родинного архіву
Її життя в Польщі було не менш трагічним. До 1950 року вона працювала служницею у родині Телесніцьких. І лише згодом вирішила розпочати нове життя. Не цуралася ніякої роботи поки не влаштувалася зварювальницею на корабельню у Гданську. А згодом вийшла заміж за колегу Казімєжа Валентиновича.
Анна Валентинович під час страйку на корабельні в Гданську, серпень 1980-го
Розчарування у комуністично-соціалістичних ідеях зробило з Анни Валентинович активну громадську діячку, яка відстоювала права робітників. У 1978 році, у ще комуністичній Польщі, вона стала співзасновницею Вільних профспілок. А 7 серпня 1980-го за п’ять місяців до виходу на пенсію Анну Валентинович звільнили з роботи. Коли 14 серпня робітники корабельні у Гданську розпочали страйк, однією з головних їхніх вимог було повернення її на роботу. Проста працівниця корабельні стала символом боротьби з комуністичним режимом, неформальною лідеркою профспілок.
Анна Валентинович серед опозиціонерів-однодумців, 1979 рік
Спецслужби комуністичної Польщі кілька разів арештовували і ув’язнювали пані Анну, влаштовували проти неї брехливі медіа-кампанії. А вона не здавалася. У 1983 році на знак протесту проти репресій вона повернула Раді Міністрів ПНР свої трудові нагороди: золотий, срібний, бронзовий “Хрести Заслуги”.
Анна Валентинович і Лєх Валенса на мітингу у Гданську. серпень 1980 року.
Ще за життя заслуги Анни Валентинович перед польською державою та в справі боротьби за права людини були високо оцінені і поляками, і видатними діячами світу. У її арсеналі найвища нагорода Польщі — Орден Білого Орла “за діяльність, спрямовану на демократичні зміни та вільну Польщу”.
Лєх Качиньський вручає Орден Білого Орла Анні Валентинович
У грудні 2005-го американський Фонд пам’яті жертв комунізму вручив пані Анні Медаль Свободи Трумана-Рейгана “за вияв надзвичайної відваги та сили у підтримці універсального прагнення життя та свободи”. Сейм і Сенат Республіки Польща визначили 2019 рік роком Анни Валентинович.
Лише після трагічної загибелі громадської діячки в 2010 році почали з’являтися відомості про її українське походження, що стало сенсацією. Адже такий факт її біографіїї у Польщі відомий не був. Анна буцімто збиралася відкрити цю таємницю широкому загалу після повернення з Катині. Принаймні такі повідомлення з посиланням на її двоюрідного брата Миколу Пашковця були в польських ЗМІ. Однак доля розпорядилася по-іншому.
Підпис під фото: “З Анджеєм Гвяздою після вручення Ордену Білого Орла”. Анджей Гвязда – видатний польський опозиціонер. дисидент, соратник Анни Валентинович
Українське суспільство і мешканці нашого краю нині відкривають для себе невідоме ім’я Анни Валентинович. Історія життя простої української дівчинки з сільської глибинки на Рівненщині, яка стала відомою польською діячкою, дає розуміння, наскільки українці і поляки є близькими, хоча й різними.
Страви традиційної японської кухні набрали неабиякої популярності в Україні. Замовити суші сети у Львові, щоб поласувати ними в ресторані чи вдома може кожен охочий. Тільки не всі любителі східної їжі знають, чим відрізняють суші, роли та макі.
Суші, роли і маки: що це таке
Розрізнити суші і роли можна дуже легко. Першою їхньою відмінністю є зовнішній вигляд, а потім – список продуктів, з яких їх готують.
Суші – це страва в основі якої є рис і риба. Вони виглядають як невеличкі рисові коржики подовгастої форми з шматочком сирої риби всередині, перев’язані смужкою водоростей норі.
Роли, зазвичай, готують у формі закручених рулетів. Деякі ресторани подають їх не тільки круглими, але й квадратними. До їхнього складу обов’язково входять рис і водорості. Начинки можуть бути найрізноманітнішими: від делікатесних морепродуктів до овочів. Норі закручують всередину рису або ззовні. Залежить від страви.
А тепер найцікавіше – макі. Тут не потрібно шукати ніяких відмінностей від суші, адже це і є вони! Назва «макі» походить від японського слова «maku», що в перекладі означає «закручувати в рол». Цю назву традиційної японської кухні активно використовують на Заході. В американській кухні розрізняють декілька видів макі:
хосомакі – тоненькі рулетики, загорнуті в рис з водоростями і одним видом начинки (риби, морепродуктів чи овочів);
футомакі – великі роли, які також обгорнуті норі, але складаються із різноманітної начинки: морепродуктів, риби, овочів, сиру чи грибів;
уромакі – вони категорично відрізняються від двох попередніх типів тим, що водорості загортають всередину рису.
Філадельфія з лососем і авокадо
Якщо Ви бажаєте скуштувати традиційні східні делікатеси, то можете придбати суші макі у Львові з доставкою на дім. Якщо ж у вас є кулінарний хист та всі потрібні інгредієнти, можете спробувати приготувати їх самостійно. Ваші рідні будуть в захваті від такого обіду чи вечері!
Які є ще відмінності між ролами і суші?
Для того, щоб більше ніколи не плутати ці дві японські страви, розглянемо їхні відмінності:
Роли нарізають на шматочки з рулету, а макі готують кожен шматочок окремо.
Для суші використовують танку смужку норі, а для ролів – цілі листки водоростей.
Макі завжди подаються охолодженими, а роли – можуть подавати теплими.
Для макі використовують тільки сиру рибу чи морепродукти, а роли начиняють також овочами, сиром чи навіть м’ясом.
Сакурасуші
Сподіваємось, що після цієї статті ви більше ніколи не плутатимете найпопулярніші делікатеси Країни висхідного сонця і точно знатимете, що замовити в ресторані наступного разу!
Відкриття виставки «Ковані хрести» Олега Боньковського
У Музеї «Староскварявський іконостас XVI–XVIII століть» (філія Львівського музею історії релігії) відкрито виставку «Ковані хрести» мистецтвознавця, члена Національної спілки художників України, народного художника України, професора, викладача кафедри художнього металу ЛНАМ Олега Боньковського.
«Це знаний професор ковальства і відомий усій Україні. Він один з перших піонерів, які почали відроджувати мистецтво ковальства ще у 70-х роках минулого століття. Його роботи знаходяться не тільки в інтер’єрах Львова, а й інших містах, в приватних садибах, ну, і звичайно, на виставках Європи, фестивалях», – зауважив у своєму виступі доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, професор, декан факультету історії і теорії мистецтв ЛНАМ Ростислав Шмагало. Згадав він і про панно «Орнаментальна музика Карпат», яке сьогодні є частиною інтер’єру будинку мерії міста Іббзітц у Нижній Австрії й нагадує тутешнім мешканцям про те, «що є Україна, є Львів». З теплими словами вітання до автора звернулися директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць, настоятель місцевого храму апостолів Петра і Павла УГКЦ отець Степан Макар, заслужений діяч мистецтв України, голова львівського обласного відділення Національної спілки художників України Ігор Гавришкевич, головний редактор журналу «Наша спадщина», екс-начальник відділу охорони культурної спадщини та культурних цінностей ЛОДА Андрій Левик, кандидат мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ Роман Яців. Останній, говорячи про творчий доробок видатного майстра українського народного ковальства Олега Боньковського зазначив, що «будь-який твір, з яким працює пан Олег, в будь-якому матеріалі: малярство, графіка, поетичні й прозаїчні твори, публіцистика; а також його виступи на різних заходах пройняті глибиною розуміння тої духовної і етичної проблемитики, яка властива для видатних людей, і яким є Олег Боньковський».
Відкриття виставки «Ковані хрести» Олега Боньковського
Олег Боньковський – автор понад 130 робіт з художнього ковальства. Його ковані брами, поручні, флюгери, люстри, рекламні вивіски, паркова пластика органічно вписалися в архітектурну забудову Львова, Острозького історико-архітектурного заповідника, міста Піттсбург (США), вже згадуваного міста Іббзітц (Австрія). Олег Боньковський розробив методичні посібники для студентів, написав чимало статей і досліджень з проблем розвитку художнього ковальства. Його бездоганне знання технології, надзвичайна любов до вогню і матеріалу, внутрішнє відчуття українського характеру, української душі відображається в мистецькому світогляді.
Ковані хрести Олега Боньковського є вираженням величної божої любові, символом духу, сили. Вони мають свою символіку, орнаментику, мають свій стиль. «Це його праця душі, праця серця. Він продовжує кращі традиції львівського цехового ковальства», – відмітив у виступі колега по кафедрі, заслужений діяч мистецтв, професор Іван Франк.
«Ми маємо унікальну можливість стояти на цій землі біля надзвичайно цінної спадщини нашого народу, це унікальна церква, яка пережила декілька століть (церква Архістратига Михаїла, датована 1508 роком – автор), в якій знаходиться відомий на цілий світ Староскварявський іконостас XVI–XVII століть і перебувати серед цих хрестів…», – додав на завершення декан Сокальсько-Жовківської єпархії отець Ярослав Петруха.
Виставку «Ковані хрести» Олега Боньковського експонуватимуть у Музеї «Староскварявський іконостас XVI–XVIII століть» до Великодня наступного року. Отож, усі бажаючі зможуть оглянути освячені великою думкою, великою працею, великою наукою ковані хрести і духовно надихнутись місцем, де їх експонують.
Сьогодні закінчуємо знайомити читачів з історією створення у Львові нових моделей автобусів та тролейбусів. За останні півтора місяці ви дізналися історію ДСКБ автобусів середньої і великої вмістимості, яке потім перетворилося у ВКЕІ «Автобуспром» та НДІ «Укравтобуспром». Але ми не прощаємося і вже наступного тижня ви дізнаєтеся про історію українських тролейбусів.
ХVI. Низькопідлогові автобуси Львівського автобусного заводу (2004 – 2013 рр.)
Офіційно на ЛАЗі у 1998 році у виробництві знаходилося 19 моделей та модифікацій автобусів. В основному конструкція цих автобусів була розроблена НДІ «Укравтобуспром» 10 і більше років тому. У 1999 році Львівський автобусний завод опинився в глибокій кризі, оскільки ті моделі, які виготовлялися, не було затребувані на ринку.
Прототип низькопідлогового міського автобуса ЛАЗ А183, представлений на автосалоні SIА-2004 у Києві. Від серійної моделі відрізняється середніми дверима, зміщеними у хвостову частину автобуса
У 2001 році відбувся наступний етап приватизації Львівського автобусного заводу – контрольний пакет акцій підприємства придбала компанія «Сіл-Авто». У 2002 році на основі попередніх моделей було розроблено приміські і міжміські автобуси модельного ряду «Лайнер»: «Лайнер-9» (А141), «Лайнер-10» (ЛАЗ-4207) і «Лайнер-12» (ЛАЗ-5207). На цей час також випускаються автобуси ЛАЗ-52528 та побудовані на їх основі зічленовані високопідлогові машини ЛАЗ А291. У 2003 році підприємство набуває статусу закритого акціонерного товариства, спільно із двома угорським інвестиційними компаніями. У 2004 році на ЛАЗі розпочинається виробництво нової моделі туристичного автобуса ЛАЗ-5208 «НеоЛАЗ».
Серійний автобус ЛАЗ А183 у Львові. Сучасне фото
На початку 2000-х років із конвеєра ЛАЗу у Львові нарешті знімають модель ЛАЗ-695, проте технічну документацію і оснастку для випуску цих автобусів передають на Дніпровський авторемонтний завод у Дніпродзержинську (Кам’янському), де випуск цих автобусів продовжується. У 2004 році Львівський автобусний завод переорієнтовується на випуск низькопідлогових автобусів, отож із конвеєра знімають міські автобуси і тролейбуси на основі проекту 5252.
Як ми уже згадували, на початку 2000-х років співпраця ЛАЗу і «Укравтобуспрому» по виробництву міського низькопідлогового автобуса «Тур» А181 не вдалася. Отож, «Укравтобуспром» передав технічну документацію на цю модель на Південний машинобудівний завод імені Макарова – тут на базі «Тура» А181 розробили низькопідлоговий тролейбус ПМЗ Е186. Автобус ПМЗ А181 був виготовлений в єдиному екземплярі.
Прототип автобуса ЛАЗ A183NG, який працює на природному газі. Фото 2012 р.
Низькопідлоговий автобус ЛАЗ А183 (він же «CityLAZ-12») був розроблений силами конструкторського бюро Львівського автобусного заводу уже без участі НДІ «Укравтобуспром». Головним конструктором заводу на той час був Василь Бенедиктович Пецух. За основу при розробці конструкції низькопідлогового автобуса від ЛАЗу було взяти німецький автобус «Mercedes-Benz Citaro». І якщо державний білоруський МАЗ у свій час купував ліцензію на виробництво у компанії «Неоплан», то російський власник ЛАЗу цими речами не «заморочувався». Завдяки достатньо високому професіоналізму конструкторів ЛАЗу низько підлоговий автобус ЛАЗ А183 за показниками ергономіки салону значно перевищував білоруський МАЗ 203, але й 12-метрові низькопідлогові автобуси турецького виробництва, які перебувають на конвеєрі й досі.
Перонний автобус для експлуатації у аеропортах моделі AeroLAZ (ЛАЗ AX183D), розроблений на базі моделі ЛАЗ А183
Автобус ЛАЗ А183 був презентований на автосалоні «SIA-2004» в Києві, при цьому цей автобус помилково називають першим українським низькопідлоговим автобусом, хоча насправді такий був презентований за 6 років до того. Із 2007 року автобус ЛАЗ А183 починають виготовляти під брендом «CityLAZ-12». На базі моделі ЛАЗ А183 було розроблено також перонний автобус з низьким рівнем підлоги ЛАЗ-АХ183 «Аеропорт», який використовується для доведення пасажирів до трапа літака. Цей автобус випускався також під брендом «AeroLAZ».
12-метровий низькопідлоговий тролейбус ЛАЗ Е183, розроблений на основі кузова автобуса ЛАЗ А183
На базі конструкції кузова автобуса ЛАЗ А183 розробляється низькопідлоговий тролейбус ЛАЗ Е183D1 із транзисторною системою керування тяговим електроприводом чеської компанії «Cegelec» та українським тяговим двигуном постійного струму. Перший тролейбус-прототип виготовлений в 2005 році і представлений у Києві 23 серпня 2005 року. Серійний випуск тролейбусів ЛАЗ Е183 розпочався у липні 2006 року.
Із серпня 2005 року головою правління «Львівський автомобільний завод» став екс-головний конструктор ЛАЗу Василь Бенедиктович Пецух. У березні 2006 року у інтерв’ю львівському інформаційному агентству «Гал-інфо» він розповідав про нові моделі транспорту, які були освоєні в середині 2000-х років на ЛАЗі. Пецух згадав 12-метрові тролейбус та автобус із низьким рівнем підлоги 183-ої моделі, а також розповів про нову розробку – зічленований тролейбус моделі Е292 (пізніше він випускався під індексом Е301), презентація якого відбулася в Києві у 4 березня 2006 року.
Зічленований низькопідлоговий автобус ЛАЗ А292 у Києві. 2009 р. Автор фото – Олександр Тарасов
В інтерв’ю керівник ЛАЗу повідомив, що основною продукцією заводу будуть низькопідлогові автобуси і тролейбуси, а також туристичні і міжміські «Лайнери».
У 2006 році розпочалося серійне виробництво зічленованих тролейбусів ЛАЗ E301D1. Ця машина мала в довжину 18,75 метрів. Вона була обладнана транзисторною системою керування тяговим електроприводом і двома тяговими двигунами постійного струму ЕД-139АУ2 виробництва заводу «Електроважмаш» у Харкові. У 2007 році на базі тролейбуса ЛАЗ Е301 було розроблено зічленований автобус ЛАЗ А292 із штовхаючим приводом, розташованим у причіпі.
Зічленований низькопідлоговий тролейбус ЛАЗ Е301 у Києві. 2015 р. Автор фото – Олександр Тарасов
Також у 2006 році конструкторами ЛАЗу розроблено приміський частково низько підлоговий автобус моделі ЛАЗ А191 довжиною кузова 13,18 метрів. Це був дводверний автобус із другими дверима в базі. Вочевидь, ця модель мала стати конкурентом «Богдану» А231, розробленому «Укравтобуспромом». Значним попитом модель А191 не користувалася – за весь час було виготовлено біля півсотні таких автобусів.
У 2007 році на ЛАЗі було освоєно випуск 10-метрового низькопідлогового автобуса ЛАЗ А152. Серійне виробництво цієї моделі так і не було розгорнуто – було виготовлено лише 4 таких машини.
Нові автобуси ЛАЗ А191 у тролейбусному депо КП «Тернопільелектротранс»
6 червня 2007 року львівський інтернет-сайт «Вголос» у статті «Автобусні Джеймси Бонди» повідомив сенсаційну новину – уже колишній керівник ЛАЗу Василь Пецух перейшов на роботу на Луцький автомобільний завод – тобто до прямого конкурента ЛАЗу: в кінці травня 2006 року Пецух став членом спостережної ради ВАТ «Луцький автозавод», який входив до корпорації «Богдан Моторс». Виявилося, що Василь Бенедиктович покинув посаду керівника ЛАЗу іще в кінці квітня – на початку травня 2006 року. Сайт «Вголос» повідомляв, що із цього приводу на ЛАЗі почали проводити службове розслідування.
Автобус ЛАЗ А191. Вигляд на праву сторону кузова. Автор фото – Юрій Пилипчук
Зазначимо, що співпраця екс-головного конструктора ЛАЗу із «Богдан Моторс» виявилася не надто тривалою: посилаючись на офіційну публікацію ВАТ «ЛуАЗ» у лютому 2008 року інформаційне агентство «Інтерфакс-Україна» повідомило про рішення загальних зборів акціонерів (протокол № 17) від 5 лютого 2008 року, яким із спостережної ради було виведено Олександра Дороша (голову спостережної ради ВАТ «Черкаський автобус») та Василя Пецуха (колишнього керівника Львівського автобусного заводу).
Автобус ЛАЗ А152 у Львові. Довжина цього автобуса – 10 метрів
Приблизно через місяць після того, як ЛАЗ покинув Василь Пецух, 6 червня 2007 року ЗАТ «Львівський автомобільний завод» змінило назву на «Завод комунального транспорту». Дійсно, підприємство на той момент мало у своїй лінійці продукції в основному техніку, яку могли придбати тільки державні і комунальні структури. В той же час, конкуренти ЛАЗу робили ставку на випуск автобусів, які закуповували б приватні перевізники, тобто мікроавтобусів та автобусів малого класу. Якщо рахунок випущених на ЛАЗі автобусів і тролейбусів йшов лише на сотні в рік, то його конкурентам у середині 2000-х років вдавалося складати біля 1000 автобусів щороку – на той час приватні перевізники активно замінювали старі мікроавтобуси, переобладнані із вантажних «бусиків» на нові українські автобуси і мікроавтобуси.
Автобус малого класу ДАЗ-3220 «Дніпро», який був розроблений і виготовлений філіалом ЛАЗу – Дніпровським автозаводом у Дніпродзержинську (Кам’янському)
У 2008 році сталася всесвітня економічна криза, яка іще більше скоротила кількість замовлень на ЛАЗі. У 2008 році завод виготовив лише 107 автобусів, а уже в 2009 – жодного. Цікаво, що у 2008 році Львівський автобусний завод був внесений до Книги рекордів Ґіннесса як підприємство, яке випустило найбільшу у світі кількість автобусів.
У березні 2010 року ЛАЗ став основним постачальником пасажирського транспорту для міст, які приймали «Євро-2012». Але і це не надто покращило стан заводу – у 2010 році було виготовлено лише 89 автобусів, а у 2011 – 97. У 2012 році уже не було виготовлено жодного автобуса.
Оскільки ЛАЗ в повному обсязі не виконав замовлення на виготовлення автобусів і тролейбусів до чемпіонату Європи із футболу для Києва, за судовим рішенням було арештовано майно заводу.
Мікроавтобус ДАЗ-3240 «Дніпро» на базі шасі «Iveco». Ро зроблений і виготовлений філіалом ЛАЗу – Дніпровським автозаводом у Дніпродзержинську (Кам’янському). Виготовлений у єдиному примірнику
У 2013 році власник ЛАЗу – російський бізнесмен Ігор Чуркін заявляє про те, що випуск автобусів ЛАЗ переноситься на Дніпровський автобусний завод у Дніпродзержинську. В той же час у Львові мали іще виробляти туристичні автобуси і тролейбуси.
У ЛАЗу (вірніше підприємств, які стали його спадкоємцями) накопичилися величезні борги, отож 26 травня 2014 року Державна виконавча служба України видала постанову про арешт майна заводу-боржника. У тому ж 2014 році виробництво як у Львові, так і у Кам’янському припинилося.
У 2018 році відновив роботу сайт заводу, на якому йшлося про відновлення роботи ЛАЗу. У першій половині 2018 року компанія продала 7 автобусів – 4 автобуси А183 і 3 автобуси А191. Вочевидь, це були автобуси, зібрані із складських запасів.
Автобуси ЗАЗ А07С «І-Ван» на автоскладальному заводі ЗАЗу в місті Іллічівську (Чорноморську) на Одещині. Фото Олександра Вельможка
Станом на жовтень 2020 року офіційний сайт ЛАЗу http://laz.ua/ припинив свою роботу.
Дозволимо собі зробити припущення про те, що головною проблемою кризи ЛАЗу, я у кінці 1990-х, так і на початку 2010-х років було те, що завод не виготовляв жодної моделі автобусів, яка була б затребувана на ринку. Міські автобуси великого класу, а тим паче тролейбуси купували лише комунальні підприємства, які у силу різних обставин в Україні усі є збитковими і фінансуються із бюджету. Якщо приватні компанії і купують автобуси великого класу, то це переважно вживані автобуси. Відповідно конкуренти ЛАЗу – корпорації «Богдан Моторс» та «Еталон» випускали не тільки автобуси великого класу, але й мікроавтобуси і автобуси малого класу, які купували приватні компанії, що і утримувало їх «на плаву».
Якщо говорити про ЛАЗ, то це підприємство мало у своєму активі не тільки розробки 1990-х ЛАЗ-3202 та ЛАЗ А073 – цікаво те, що Дніпродзержинським авторемонтним заводом на початок 2000-х років було розроблено кілька моделей мікроавтобусів та автобусів малого класу. До них належали автобуси малого класу ДАЗ-3220 і ДАЗ-3221 (на 23 місця для сидіння і повну вмістимість 33 пасажири) на основі шасі російської вантажівки ГАЗ-3309, які були запущені у виробництво в 1998 році. Окрім того був розроблений мікроавтобус ДАЗ-3240 на базі шасі «IVECO Turbo Daily»: на його реалізацію завод отримав 2 млн. грн. бюджетного фінансування, прототип був збудований у 2001 році, але в серію запущений не був. Саме такий транспорт на початку і в середині 2000-х років був популярний на ринку. Чому саме російські власники ЛАЗу відмовилися від випуску такої техніки – невідомо.
Салон автобуса ЗАЗ А10С. Вигляд в сторону кабіни. Фото ІА «Думська»
Салон автобуса ЗАЗ А10С. Вигляд в сторону хвостової частини.
Моторний відсік автобуса ЗАЗ А10С. Фото ІА «Думська»
ХVІI. Проектування автобусів для Запорізького автозаводу
Випуск автобусів на Запорізькому автозаводі, який спеціалізувався на випуску легковиків, розпочався із моделі ЗАЗ А07А «І-Ван». Ця модель автобуса дуже схожа на БАЗ А079 «Еталон» – автобус теж побудований на базі шасі «ТАТА LP 613/38». Проект автобуса ЗАЗ А07А розроблений НДІ «Укравтобуспром», у серійне виробництво цей автобус запущений у 2005 році на заводі ЗАЗу в Чорноморську під Одесою. Ця модель виявилася менш популярною, а ніж А079 – виготовлено біля 3000 автобусів ЗАЗ А07 в різних модифікаціях. Автобус А07 випускається досі – останні модифікації мають двигун екологічного стандарту «Евро-5».
Тролейбус «Електрон» Т191, спроектований і виготовлений ТзОВ «СНУП «Електронтранс». Автор фото – Володимир Караїм
Інший автобус, який був запущений у серійне виробництво на ЗАЗі у 2008 році – «ЗАЗ А10С І-Ван» був спроектований філіалом «Конструкторсько-технологічним відділом автобусобудування», який розмістився у Львові. Це був частково низькопідлоговий автобус малого класу (довжина 8,27 метрів). Як і моделі великого класу, двигун у нього розмістився у хвостовій частині автобуса. Автобус міг оснащатися дизельними двигунами різних виробників та механічною коробкою передач типу ZF 6S 710 BO. Подібну модель автобуса виготовляла компанія «Богдан Моторс» під назвою «Богдан» А09280. Через значно вищу вартість, а ніж моделі «Богдан» А092 («Атаман» А092), «Еталон» А079 та ЗАЗ А07С, модель ЗАЗ А10С не була надто популярною в Україні – для прикладу у Львові було всього 2 автобуса цієї моделі. Автобус А10С постійно удосконалювався, він знаходиться у серійному виробництві і досі – з дизельним двигуном класу «Евро-6», проте на українському ринку поступається білоруському МАЗ 206.
ХVІI. Концерн «Електрон» та СП «Електронтранс»
Підприємство ТзОВ «Спільне німецько-українське підприємство «Електронтранс» було створено у листопаді 2011 року. Його засновниками виступили німецька компанія «Транс-Тек», ТзОВ «Автотехпроект» зі Львова та місцевий «Концерн «Електрон». Керівником підприємства став Василь Пецух – колишній головний конструктор і керівник ЛАЗу. Разом із Василем Пецухом на роботу на підприємстві перейшли й інші інженери-конструктори та технологи із Львівського автобусного заводу.
Низькопідлоговий міський автобус «Астра» А122, який виготовляється Чернігівським автозаводом корпорації «Еталон» спроектований у Львові філією НДІ Автомобілебудування. Автор фото Юрій Гоголев
Улітку 2012 року стали відомі результати тендеру на виготовлення і постачання першого в Україні 100% низькопідлогового трамвая – переможцем тендеру стало ТзОВ «СНУП «Електронтранс». Перший п’ятисекційний трамвайний вагон «Електрон» був презентований львів’янам у переддень Дня незалежності України 24 серпня 2013 року. У кінці 2013 року Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради підписує із «Електронтрансом» угоду на постачання 1 тролейбуса. Цей тролейбус був презентований у вересні 2014 році у Львові. За загальними рисами дизайну і компануванням салону ця машина нагадує тролейбус ЛАЗ Е183, тільки без шафи для електрообладнання в кінці салону. Перші 4 тролейбуси «Електрон» Т191 мали електрообладнання російської фірми «Чергос», наступні машини – польську силову електроніку компанії «Еніка». Загалом на сьогоднішній день випущено 62 тролейбуса «Електрон» Т191, два із них працюють в Хмельницькому, решта – у Львові.
Із 2015 року налагоджено виробництво автобусів «Електрон» А185, які за технічними параметрами сильно схожі на ЛАЗ А183, тільки мають вищу якість складання і кузов виготовлений із якісного металу і обший композитними і склопластиковими панелями. Виготовлено більше сотні автобусів цієї моделі, більшість яких – для Львова. Також в єдиному екземплярі виготовлено електробус «Електрон» Е191. Оголошувалося про розробку тролейбуса із автономним ходом, але наразі така техніка не виготовлена.
Наразі громадський транспорт під брендом «Електрон» працює у .. містах України – Львові (9 трамваїв, 60 тролейбусів, 115 автобусів, електробус), Києві (10 тролейбусів), Ужгороді (автобуси), Хмельницькому (2 автобуси) та Миколаєві (1 автобус).
Як до того ЛАЗ, «Електронтранс» наразі не виготовляє автобусів мало і середнього класу.
Міський автобус середнього класу «Еталон» А08128. С проектований у Львові філією НДІ Автомобілебудування.
ХІХ. Філія «НДІ Автомобілебудування» концерну «Еталон» у Львові
Для створення нових моделей автобусів та міського електротранспорту корпорація «Еталон», до складу якої входять Чернігівський та Бориспільський автозаводи створили конструкторський філіал у Львові, який носить назву НДІ Автомобілебудування «Еталон». В цьому інституті працює біля півсотні інженерів-конструкторів, які створюють нові моделі автобусів, тролейбусів та вантажних автомобілів, а із 2019 року – також і конструюють новий трамвайний вагон. До розробок НДІ Автомобілебудування «Еталон» у Львові відноситься низка модифікацій міського автобуса А081, в тому числі і 9-метровий міський автобус А081.28, пристосований для перевезення людей із інвалідністю; міські автобуси великого класу А111.10 «Ромашка» та А122.10 «Астра»; тролейбуси Т121.10 «Барвінок» та інше. У роботі зараз проектування і конструювання прототипа трамвая TR3100 – це має бути частково низькопілоговий односекційний трамвайний вагон. У кінці 2019 року уже було виготовлено металоконструкцію кузова цього трамвайного вагону.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Наступного тижня, 24 грудня 2020 року, о 16:00 в «Планеті Кіно» на території ТРЦ «Форум Львів» (вул. Під Дубом, 7б) в відбудеться благодійний допрем’єрний показ першого у Львові дитячого повнометражного музичного фільму «В.О. Святого Миколая».
Фільм – мюзикл «В.О. Святого Миколая» – це історія про стосунки батька та його невгамовної доньки, які напередодні свята Миколая потрапляють в одну несподівану історію.
У фільмі ми розповідаємо про українські традиції, про наше галицьке свято Миколая (без Санта Клауса та Діда Мороза), про зимову львівську казку. Мета нашого проєкту – зробити це в стильній обробці, з модною музикою та на сучасних локаціях. Даний фільм – виключно львівського виробництва. Адже знімальна команда, актори, композитори, локації; усі є львів’янами, які хочуть презентувати достойний рівень українського кіно у своєму місті. Фільм зняли за підтримки УКФ та Львівської ОДА.
Програма заходу:
Прес-конференція із командою режисерів та акторами;
Святкова автограф-сесія із акторами та знімальною командою;
Показ фільму.
Подія відбуватиметься в урочистому стилі червоної доріжки. Усі кошти виручені з допрем’єрних показів будуть передані Львівському обласному неонатальному
центру на підтримку проекту «Банк грудного молока».
Покази будуть відбуватись із дотриманням усіх карантинних норм. Вхід лише у захисних масках.
«Щасливе Різдво, коли разом родина, / Щасливе Різдво – і сміється дитина, / Чекаєм годин народження дива, / Щасливе Різдво!», – від таких слів у пісні мимоволі поринаєш у настрій свята. Напередодні Нового року та Різдва співак Tabakovпрезентує нову авторську колядку «Щасливе Різдво».
У репертуарі співака, композитора, переможця популярних телепроектів «Голос країни-2» та «Шанс» Павла Табакова (сценічне ім’я – Tabakov) – два десятки колядок та новорічно-різдвяних пісень. Це як традиційні коляди, аранжовані та виконані на сучасний лад, так і сучасні, авторські святкові композиції, деякі з яких уже встигли завоювати велику аудиторію: «Мирне Різдво», «З Новим роком!», «Коляда-колядка», «Різдво для двох», «Колискова»…
Tabakov
Нова колядка «Щасливе Різдво» написана з великим натхненням, – розповідає Tabakov. – Вона про цінності, які близькі і дорогі кожному – про щасливу родину, про гармонію у сім’ї, про любов і здоров’я, про радість від спільного свята. А це все те, що за останній, такий непростий 2020-ий рік, кожен із нас почав цінувати ще більше. Сподіваюся, наша прем’єра додасть усім святкового настрою! Веселих Свят!
Сучасна коляда «Щасливе Різдво» (слова: Лідія Лазурко, музика: Павло Табаков, аранжування: Роман Луговий) є частиною мюзиклу для всієї родини «Фабрика Санти», який створив Павло Табаков. Також ця різдвяна пісня увійшла до нового проекту «Кришталеві візерунки» від ресурсу MVUA, який в одній святковій збірці об’єднав близько двох десятків новостворених україномовних новорічно-різдвяних композицій. У студійному записі «Щасливого Різдва» взяли участь юні артисти Творчої школи Павла Табакова. Автор ілюстрації обкладинки – Ростислав Попський (книга «Нова радість стала», видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2020 р.).
Продовжуючи висвітлення діяльності першого року існування Українського Фотографічного Товариства у Львові сьогодні поговоримо про І виставку української аматорської фотографії, організовану ініціативною групою товариства 7 грудня 1930 р.
Нагадаємо читачам, що свою діяльність УФОТО розпочало ще з березня 1930 року, тож експонування першої виставки планувалося з 21 вересня до 10 жовтня 1930 р. Завчасу у львівській пресі було опубліковано «Правильник участи в І-шій Виставці Аматорської Фотоґрафії у Львові», в якому викладено вимоги та терміни подачі світлин до участі у виставці.
Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)
«До участи у Виставці запрошується усіх аматорів та фотоґрафів-фахівців. Приняті і виставлені будуть світлини тільки о визначних прикметах артистичних та бездоганній техніці виконання» – йшлося у Правильнику.
Бажаний формат фотографій – від 13 х 18 до 39 х 40 см. Меншого формату світлини приймалися тільки серіями однорідного характеру, наклеєні на одному аркуші картону. Окрім того, конкурсні знимки меншого формату повинні були бути висланими завчасу з метою відбору Комісією та допущення до виставки.
Академічний дім
На жаль, Статут Товариства було затверджено лише 9 листопада 1930 р., тож організацію першої виставки довелося перенести на 07 грудня 1930 р. Відкрили її у залах Академічного дому по вул. Супінського, 17 (сучасна Коцюбинського, 21).
Титул каталогу І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Чому влаштовуємо виставку? Від давна бажали ми, фотоаматори, зблизитись до себе, почислити себе, оцінити наші сили, з ким і з чим піти нам у нову дорогу.
Бо сьогодні ступаємо на шлях, що поведе нас до кращого і вищого, бажаймо і сподіваймось, що до – Мистецтва!
Бо мандрували ми до сьогодні без керми, без вітрил, одинцем – кожний шукав сам дороги, побиваючись об тверде каміння невдач, та нераз передчасно зневірений кидав улюблену камеру.
А завтра – стерті на цій силі, яку дає гурт, рушаємо вже всі: Українське Фотоґрафічне Товариство на зустріч новій праці, гарнійшим досягненням, а сонце нашим, кермою, вітрилами – Думка: Для Неї все! Для України і Краси!
А коли сьогодні хтонебудь буде розглядати та оцінювати наші скромні твори, хай пам’ятає, що на шляху цім ми перші каменярі!» – писав у передмові до каталога виставки перший голова УФОТО др. Степан Дмоховський.
А. Іванів. Діти над озером. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
У виставці взяли участь 29 аматорів та 5 професіоналів зі Львова, Станиславова, Перемишля, Жидачева, Борислава, Пулави, Рави Руської, Стрия, Коломиї, Косова, Турки. Разом було представлено 290 фотографій. З них, 232 аматорські світлини, 21 – професійної, окрім того експонувалось 37 позаконкурсних фото, оскільки до конкурсу допускалися лише аматорськи знимки. Також експонувалося 20 скляних діапозитивів Д-ра Дмоховського.
О. Балицький. Світло. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Українська фотоґрафія пройшла при кінці щойно минулого року важливий етап. Згуртовані в Українському Фотоґрафічному Товаристві любителі фотоґрафії виступили вперше перед ширшим загалом зі своїми працями. Ясна, симпатична заля «Академічного Дому», що нераз заступала ролю виставкового сальону для дебютантів плястичногомистецтва, примістила на протяг одного тижня експонати, яких мабуть ще ніколи тут не виставлювано – світлини» – писав Олекса Балицький у статті «Фотоґрафічне мистецтво та І Виставка Української Аматорської Фотоґрафіки» («Неділя, № 1, 1931 р.).
Ю. Дорош. Книга Старого Завіта. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Задля високомистецьких цінностей та оріґінальних і смілих творів прийнятих на Виставку, обовязком кожного культурного Українця є відвідати її, оглянути невидані у нас досі праці та виловити про них свою думку…. Це наглядно засвідчить, як дбаємо про мистецтво нашого Народу!» – Юліан Дорош в публікації « І Виставка Української Фотоґрафіки у Львові» («Неділя» № 47 від 1930 р.).
Окрім того, було оголошено конкурс на найкращі фотографії. У Правильнику організатори зазначали, що «найкращі світлини … має Комітет право репродукувати та поміщувати в пресі не даючи за те якогонебуть винагородження авторові».
К.Л.К. На верхах. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)Е. Бартош. Сильветки. Фото, що зайняло І місце на Першій виставці української аматорської фотографії у Львові, 1930 р.
Відбір найкращих світлин здійснювався за допомоги відвідувачів: «Усі картини аматорської фотоґрафіки прийняті на Виставку є допущені до конкурсу, що відбувається через загальне голосування усіх відвідувачів Виставки. До цього діставатимуть відвідувачі при вході карточку, опечатану знаком Укр. Фотоґр. Т-ва, на якій могтимуть написати числа пяти картин, що їм найбільше подобались. Після тих карточок Оціночна Комісія видаватиме признання на 5 найкращих експонатів». (Юліан Дорош. І Виставка Української Фотоґрафіки у Львові»(«Неділя» № 47 від 1930 р.)).
За тиждень експонування, з 07 по 14 грудня, виставку відвідало 1329 осіб, проголосувало всього 611. Перше місце зайняло фото Е. Бартоша «Сильветки» (249 голосів), друге – В. Паньківа «Шляхи» (104 голоси), третє – Я. Савки «Верба» (92), четверте І.Іванця «Вижидання» (85), п’яте – О. Балицького «Світло» (77). Під мистецьким кутом не розглядали світлини Карпатського Лещатарського Клубу та пластові, бо, як писали у пресі, «перші мали завдання пропаґанди, другі памяткове значіння».
Я.Савка. Верба.Фото,що зайняло ІІІ місце на Першій виставці української аматорської фотографії у Львові, 1930 р.
Відкриття виставки стало неабиякою подією українського Львова і преса жваво відгукнулася на її проведення. Ряд рецензій на захід помістили на своїх шпальтах такі українські періодичні видання як: «Діло», «Новий час», «Неділя», «Нова Хата», «Кіно» – «статейки ті писані з повним знанням фото-мистецтва розбудили ще більшу цікавість серед широких кругів прихильників світлописання».
«Тисячі наших громадян, що з конечности або з приємности відвідують раз на рік професійного фотоґрафа, можуть скористати з нагоди цієї першої нашої виставки і переконатися, що наші аматори вже перевищили професіоналів. Є на цій виставці також фотоґрафії, які можна придбати і які можуть стати окрасою найгарнішої кімнати та обстановки» – писали в газеті «Діло» ( № 274 за 1930 р. ).
К.Л.К. Шляхи. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Найбільше у пресі відзначали роботи Олекси Балицького, Степана Дмоховського, Ярослава Савки, Юліана Дороша, Данила Фіґоля, Володимира Паньківа, а проте майже кожна публікація містила нотки критики на адресу організаторів. Найбільше не подобалася дописувачам участь у аматорській виставці професійних (заводових) світливців, хоча до конкурсу їхні роботи не допускалися.
«Наприкінці слід замітити одно. На будуче рішуче не належить принимати на Виставку Аматор. Фот. праць з ділянки Заводових фотоґрафів – це лиш творить хаос та дезорєнтує відвідувачів. Не можна водити публику в пильне розуміння фот-мистецтва, ставлячи побіч дійсних творів мистецтва – шабльони. На шабльони вітрини фахових заведень», – «Неділя» № 49 від 1930 р.
Д. Фіголь. Лист. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Що кидалося у вічі на виставці це майже повний брак портретів, все пейзажі та трохи жанрів. Не дивуємося, бо щоб дати добрий портрет муситься багато працювати та перевести досить студій, тоді як аматор найбільше захоплюється пейзажом, який видається йому найлегшим.
На будуче треба звернути увагу зарядові виставки, щоб не допускалося такої погані як розмальована фотоґрафія та присутність якоїсь «заводової» або чужинців, бо шкода місця, яке далосяб заповнити дуже цінними, а чомусь не прийнятими річами добрих фотоґрафів, бо все ж таки це «Виставка Української Фотографії»», – Ґраф Фото. І Виставка Аматорської Фотоґрафії («Новий час» № 142, 1930 р. )
І. Кульчицький. Безжурний. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Мала кількість світлин народнього побуту дивно вражає на виставці українських світлин. Поруч «Безжурного» І. Кульчицького та гуцульських типів І.Іванця, не бачимо цікавих картин із сільського життя.
Народні типи О. Кваснюківної мають передовсім етнографічну цінність. Тут лишається ще богато роботи нашим фотоґрафам-аматорам, коли хотять підхопити мінливе народнє життя з мистецького боку…
Виставка принесла нам богато цікавого та під деяким оглядом перевищила наші ожидання. Це перше слово сказане в новій галузі нашого прикладного мистецтва дає запорук гарного розвитку, який довершиться при помочи зорґанізованої форми Фотоґрафічного Товариства», – Л.Б. Перша виставка української аматорської фотоґрафіки («Нова Хата» № 1 від 1931 р.)
М.Лятишевський. Пейзаж. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
До виставки УФОТО видало багато ілюстрований та естетично викінчений пам’ятний каталог, що містив перелік світливців та назви їхніх робіт. Імена фотографів було поділено на дві групи – аматорська та заводова (професійна) фотографія. До видання увійшли 273 із 290 представлених в експозиції робіт. На титулі каталогу було поміщено фотографію гуцулки авторства Миколи Сеньковського.
І.Іванець. Пряха. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Виставка виявила, що маємо у Львові і на провінції цілий ряд добрих фотоґрафічних працівників. Низка авторів виступила вже зі скристалізованими поглядами на фотоґрафічне мистецтво. Цим світлицям-пікторіялістам* дати змогу дальше поступати в фотоґрафії та заразом втягнути їх до праці над молодим фотоґрафічним нарібком – це чергове завдання Україського Фотоґрафічного Товариства» – зазначав Олекса Балицький у публікації “Фотоґрафічне мистецтво та І Виставка Української Аматорської Фотоґрафіки” («Неділя”, № 1, 1931 р.)
Я.Савка. Акт. Каталог І виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Загалом за час свого існування (1930-1939 рр.) УФОТО організувало вісім щорічних виставок української мистецької фотографії. Дев’ята виставка, запланована на листопад 1939 р., не відбулася, оскільки почалася Друга світова війна.
Експозиція виставки "Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального"
Вчора, 16 грудня 2020 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося відкриття виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”.
На виставці представлені вибрані твори Модеста Сосенка, архівні матеріали, світлини, підготовчі проєкти до розписів сакральних споруд та окремі образи художника, більшість з яких ніколи не було експоновано й опубліковано раніше.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Мені дуже приємно напередодні різдвяних свят, Нового року відкрити виставковий проєкт в Національному музеї у Львові, реалізований ГО «Разом», Львівською міською радою в рамках великого проєкту «Модест Сосенко. Пізнай. Зрозумій. Збережи». Хочу подякувати голові ГО «Разом», Львівській міській раді, кураторці проєкту та команді, яка працювала разом з нею над його реалізацією.
Експозиція виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”
Модест Сосенко був тісно пов’язаний з історією Національного музею у Львові, його доля також пов’язана з іменем митрополита Андрея Шептицького, котрий дав можливість митцеві здобути освіту, реалізувати себе та залишити по собі значний мистецький здобуток, який представлено на сьогоднішній виставці.
Експозиція виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”
Свій мистецький доробок художник заповів Національному музеєві і сьогодні ми маємо збережені ескізи його монументальних розписів, збережені та реставровані працівниками Національного музею, які фактично вперше сьогодні будуть експонуватися на виставці”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”
До експозиції долучено і пам’ятки Модеста Сосенка, які зберігаються в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, в Митрополичих палатах при соборі Св. Юра у Львові та у приватних колекціях. Архівні матеріали на виставку також надала Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника.
о. Севастьян Дмитрух
“Модест Сосенко митець, який залишив чудову спадщину для нас, яка сьогодні промовляє іншим народам ким ми є і ким ми були. На превеликий жаль в нинішній час не всі ми і не завжди вміємо зберегти і оцінити цей дорібок. Але на щастя, те, що митець заповів Національному музею маємо збереженим та показаним на надзвичайній, неповторній виставці, якої ще не було у музеї. І ми маємо можливість насолоджуватися неповторною спадщиною Модеста Сосенка”, зазначив о. Севастьян Дмитрух.
Експозиція виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”
Кураторська ідея виставкового проєкту має на меті наблизити до відвідувачів цінну й водночас крихку ділянку національного мистецтва початку ХХ століття, якою є монументальний живопис.
Семчишин-Гузнер
«Нам вдалося наблизити Модеста Сосенка до широкого кола його шанувальників. Ми знаємо митця швидше за загальним фразами як: стипендіата Митрополита Шептицького, художника, котрий писав в ділянці сакрального монументального мистецтва, автора музейної історичної емблеми-печатки, але мало що знаємо про нього як про людину. І напевно в наш час ХХІ ст., в такий складний період в якому нас потрібно було реалізовувати цей проект вся наша команда відчула потребу розповісти про Модеста Сосенка не тільки з погляду його масштабної творчої діяльності, яка дуже тісно пов’язана із Митрополитом Андреєм Шептицький, але й показати його як живу людину», – розповіла кураторка проєкту, кандидатка мистецтвознавства, Олеся Семчишин-Гузнер.
Експозиція виставки “Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального”
Виставка такого масштабу – це перша спроба познайомити широку глядацьку авдиторію з творами митця-монументаліста в музейних залах, максимально розкрити вплив мецената Андрея Шептицького на особливу художникову стилістику в царині релігійного малярства, суголосну з тогочасною добою змін.
Вчора, 16 грудня 2020 року, завершився прийом робіт на IV Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра». Вперше участь у конкурсі брали діти з українських діаспорних родин, що навчаються поза межами України.
Як повідомила координаторка проекту Ольга Нижник, цього року участь у конкурсі взяли 1070 учнів з України, Австралії, Канади, Швеції, Бельгії, Великобританії, які змагатимуться у чотирьох номінаціях – «Проза», «Поезія», «Драматургія» та «Найкраща ілюстрація до творів Івана Франка» – у двох вікових категоріях: 6-11 років та 12-16 років відповідно.
Найбільше творчих робіт представлено у номінації «Найкраща ілюстрація до творів Івана Франка» – 57,7%; у номінації «Поезія» – 24,3%; «Проза» – 16,7%; «Драматургія» – менш ніж 1% від загальної кількості.
Варто наголосити, що учні старшої школи були більш ініціативними – 54,4 % робіт від загальної кількості.
Найбільша кількість конкурсних робіт надійшла з Центральної України – 30%, а найактивнішими учасниками були учні зі Львівської області (149) та Дніпропетровської області – 128 конкурсантів.
До 1 лютого 2021 року організатори мають опублікувати списки учасників у кожній із номінацій на офіційному сайті Міжнародного фонду Івана Франка й на сторінці конкурсу «Стежками Каменяра» у фейсбуці та сформувати журі, яке вивчатиме роботи та визначатиме переможців.
Відповідно до Положення про Конкурс, оголосити переможців у кожній із номінацій та в обох вікових категоріях мають до 30 квітня, а нагородження відбудеться наприкінці травня 2021 року.
Нагадаємо, що Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра» проводиться вчетверте і має на меті посилити творчу мотивацію у вивченні учнями закладів загальної середньої освіти творчості Івана Франка через створення літературно-мистецьких творів у різних жанрах, у яких працював І. Франко, та дослідити його літературну спадщину, наукову, культурологічну та громадську діяльність. Організаторами конкурсу є Міністерство освіти і науки України, Міжнародний фонд Івана Франка, Львівське товариство у м. Києві та Львівський національний університет імені Івана Франка.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
