м. Львів. Костел єзуїтів, найдавніша будівля Львівського університету. Фото з kameniar.lnu.edu.ua
Страх перед вогневою стихією завжди спричиняв розгубленість і сіяв паніку серед людей. Ці страшні емоції, неконтрольовані, здебільшого, дії зумовлював цілком природній інстинкт самозбереження.Тому чимало страшних трагедій стали саме такими через некеровану людську поведінку, спонтанні вчинки потерпілих, не сприяючи цим взаємодопомозі і порятунку.
Один з таких випадків стався й у Львові 17 лютого 1874 року. Про нього залишилася згадка лише у тодішніх часописах та в архівних документах. То ж за їх допомогою і дізнаємося, що сталося того страшного для всього міста дня, лютневого вівторка 1874 року.
Вигляд костелу Єзуїтів на початку XIX ст. Гравюра Ф.Ковалишина
У костелі о.о.Єзуїтів на вулиці Театральній відправлялася вечірня служба Божа. Люд, заповнивши весь храм, у великій тиші вслухався у слова промови з амвона.
Та через велике скупчення віруючих зомліла якась дівчина. Хто був поруч з нею, заходилися надати їй допомогу. І щоб привести немічну до свідомості, почали просити води. Це прохання, передане пошепки, відкочувалося щораз голоснішою хвилею, без пояснень, для чого потрібна вода. То ж почалася ширитися підозра в тому, що, мабуть, виникла пожежа, а значить, загрожує небезпека. Вся незмірна кількість людей, наче підхоплена повінню, подалася до єдиного виходу…
Водночас, вістка про пожежу у храмі винеслась на вулиці і в одну мить спресувала людський натовп на тісній площі перед костелом. Ніби дві хвилі зустрілися між собою, над якими здіймався лемент, страшні зойки, розпаливі викрики. Це була жахлива сцена. Люд, який намагався покинути костел, стиснутий з усіх сторін, падав на сходах. Видовище щораз більшої кількості падаючих людей було жахливе.
Костел єзуїтів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Підтверджувала правдоподібність небезпеки пожежі у костелі і викликана по тривозі пожежна сторожа від ратушної стражниці. Кінна упряж, що тягнула чимдуж помпи, бочки з водою, пожежний наряд,звуки сигнальної труби попереду кінного ходу спричинили до ще більшого розпорядку і хаосу.
Описуючи наступного дня перебіг цієї фатальної для міста події, урядовий часопис “Gazeta Lwowska” вказав і її наслідки: “Двадцять осіб отримали смертельні або важкі поранення, багатьох відправлено до різних шпиталів. Ті, хто дістав легкі рани, подалися самі додому. Кількість таких має бути величезною. Окрім того, багатьом особам лікарі надали допомогу просто на вулицях і тільки після цього відправили їх додому.
Жахливий виглядмали важкопоранені. Їхні обличчя були сині,аж до чорного, з виряченими з орбіт очима. Повернуті до життя не одразу приходили до свідомості,вони були наче помішані. Деякі, прийшовши до себе, починали з розпачем молитися, після чого у них починалися конвульсії.” (GL, 1874, № 39).
Вид на Костел Св. Петра і Павла ордену єзуїтів.
Своє бачення причин трагедії, її наслідків і пропозицію, як подібним випадкам надалі запобігти, висловив у доповідній записці до магістрату міський лікар (підпис його нерозбірливий). Цей документ знаходиться у фонді Л. Райса відділу рукописів НБНАНУ ім.В.Стефаника. Ось що він, зокрема, писав (переклад з польської рукопису): “Під час вчорашньої вечірньої служби у костелі єзуїтів через фальшиву тривогу, що загорівся у храмі газ, створилася така велика давка біля входу, що кільканадцять осіб частково були придушені, частина стовчена ногами. І так нещасливо, що нижчепідписаний сам 13 осіб у небезпечному стані їх здоров’ю до шпиталю фіакрами відправив…
Як міський лікар, якому було доручено здійснювати нагляд за здоров’ям міщан, вношу такі пропозиції, щоби подібне більше не повторилося:
… аби костели під час проведення у них великолюдних відправ, не освітлювали газом чи нафтою, а, як заповідає святий звичай і згідно з церковними правилами, тільки свічками. По-друге, подібні вправи не здійснювати до пізнього вечора іцим самим не давати злим людям привід для зловживань, викрикувати фальшиві сигнали тривоги із злочинною метою, як це було зроблено вчора”.
Наукова бібліотека ім.В.Стефаника НАН України, відділ рукописів, фонд Л.Райса, Р-с 9, арк. 58-58а
Вчора, 10 червня 2020 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відкрилася виставка знаної української мисткині Дарії Зав’ялової під назвою “Дім Джульєтти”.
Експозиція виставки, яка складається з восьми робіт, повністю присвячена будинку, що знаходиться по вулиці Генерала Чупринки, 50-52. Своїми архітектурними особливостями він наштовхнув Дарію до виставкового проекту під назвою “Дім Джульєтти”.
Кав’ярня “Мазурек”
“Це моя десята персональна виставка. Ідея її дуже проста. Я люблю Львів. Люблю сильно, давно і чим далі, тим глибше. І чим більше відбувається в ньому сумних руйнівних процесів, тим моя любов до нього стає все більш сильною. Це тому що в мене є відчуття, що я можу це втратити. І іноді мені здається, що про своє улюблене місто можна розповісти стоячи на одному місці, взявшись за один будинок. Вийшовши за межі туристичного ареалу, відійшовши пів години від центру ти можеш натрапити на фантастичні споруди.
Експозиція виставки Дарії Зав’ялової під назвою “Дім Джульєтти”
Будинок на Чупринки, будинок «Під орлами» є дуже відомою спорудою, бо стоїть в знаковому місці, є надзвичайно цікавим, оригінальним за архітектурою та неймовірно гармонійним, а також знаковим для Львова. І він заслуговує не тільки на таку виставку з шести робіт, а більше”, – розповіла художниця.
Малювати цей будинок Дарія Зав’ялова розпочала ще задовго до реставрації з думкою вберегти його, бодай на картині, від руйнації. А те, що його таки відреставрували, дає можливість порівняти що було і що тепер є в найменших деталях.
Експозиція виставки Дарії Зав’ялової під назвою “Дім Джульєтти”
“Для мене завжди дуже цікаво розповісти про щось досить велике через щось досить маленьке. Мені цікаво знаходити деталі, якісь подробиці. Мені цікава решітка, збережена на воротях поштова скринька, невідомі, закриті двері у пивницю. Більше нічого глобального я не вкладала, мені просто хотілося розказати про мій улюблений Львів одним будинком.
Дарія Зав’ялова
Я почала цю роботу ще до реставрації балкону цього будинку. Балкон був у дуже жалюгідному стані і ще однією моєю думкою щодо виставки було притягнути увагу до стану цього балкону. Але поки я це задумувала та робила, балкон уже був відреставрований, що мене вельми тішить. Але на моїй роботі він ще знаходиться в попередньому стані”, – зазначила Дарія.
Експозиція виставки Дарії Зав’ялової під назвою “Дім Джульєтти”
Роботи, представлені на цій виставці, уже експонувалися півроку тому в галереї “Зелена канапа”. Але тоді вони були частиною іншого концептуального рішення. Зараз “Дім Джульєтти” сприймається по-іншому, цілісно і самодостатньо.
Євген Булавін і Дарія Зав’ялова
“Від самого початку у мене була більш розгорнута ідея щодо цієї виставки. Я хотіла зробити по рядках сонета – чотирнадцять робіт плюс п’ятнадцята, яка, як магістрал завершує це все. Але, наразі, аж на таку концепцію я ще не розкрутилася”, – ділиться планами мисткиня.
Експозиція виставки Дарії Зав’ялової під назвою “Дім Джульєтти”
А поки Дарія Зав’ялова готуватиме ще кілька акварельних сонетів будинку «Під орлами», всі охочі мають змогу побачити вже існуючі роботи в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 10 липня 2020 року.
Василіанський чоловічий монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Світлив Юрко Волощак
Два дні тому на сторінках Фотографій старого Львова друкувались перші спогади Карла Звіринського про своє дитинство. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі літературну версію близької до істини історії батьків митця. Загальна канва дотримана, але є вигадані персонажі і випадки, які цілком могли б трапитись.
Коли маленька Юстинка трошки виросла, мама вже пускала її саму, лише зі старшими дівчатами, у ліс по ягоди за монастир, а часом, навіть в гори по гриби. Дівчатка в лісі набиралися сили і здоров’я, бо видрапатися на гору, та ще й продираючись крізь кущі і трави, було нелегко, а повітря було таке густе і запашне від усілякого зілля, що пили його на повні груди, як молоко. Мама з того всього дивувалася. Нічого дівчатиско не їсть через ціле літо, як та кізонька – „Бігла через місточок – вхопила кленовий листочок, бігла через грабельку – вхопила водиці крапельку.”, а личко рум’яніє здоров’ям, прудка, кмітлива і весела. Коби то всі люди так були сонцем ситі.
Панорама Лаврова. Світлив Юрко Волощак
Те, що дівчинка була невибагливою і помічною для всіх допомагало величенькій сімейці із семи сестер і одного брата. Він один серед дівчат був середульшим, і купався у пошані, любові і частуваннях, як сир в маслі, хоча й було чого, бо на нього лягла уся чоловіча робота, коли батько зліг на сухоти, після того як перемерз у лісі, три дні сидячи на дереві від вовків. Не мав тепер цілком сили, тільки казав Дмитрикові, кашляючи, що, коли і як має робити. Та Дмитрик і сам усе знав. Але байка не про них, а про Юстусю.
Колись то вона вийшла з лісу з кошичком крокусів і вербовими баськами-котиками, і йшла вже аж біля Лопушанки аби занести на базар до Старого Самбора попродати на Вербну Неділю, аж тут дорогою їде карета велика як гора, запряжена у двійко білих коней. Стала коло неї і вийшла з неї гарна старша пані і кличе її: „Дівчинко, ходи но сюди. Звідки ти?
З Лаврова, тут недалечко.
Я щойно звідти їду, з монастиря але таких гарних котиків по дорозі не бачила. Давай я у тебе всі куплю.
Дякую добра пані, Софіє.
Звідки ж ти мене, дитинко, знаєш? І як тебе звати.
Я Юстя-Кароліна Волосянська. А пані Зофію в Лаврові всі знають, відколи пані Зофія приїздили минулого року з його преосвященством Митрополитом Андреєм до нас на храм, і всім дітям подарувала цукорки…
А скільки у вашій сім’ї дітей?
Семеро, зі мною і брат Дмитрик.
То тримай дитинко два гульдени, один за баськи, а один за крокуси. А ще на 10 крейцарів, купи цукорків і зі всіма поділися.
Йой, пані добра, то забагато, я би нігди того навіть в Самборі не заробила. Хай Вас Бог береже і отця Митрополита.
А чи ти, Устю, хотіла би їхати вчитися?
Я вже читати вмію, але хотіла би вивчитися на учительку, то я би усіх дітей у Лаврові навчила читати і рахунків. У нашому монастирі такі грубі книжки є… А у нашого у дяка є і часослов, і псалтир, і „Тріодь пісна”…
Зачекай хвильку, я тобі дам листа до консисторії. Як тато захоче завезти тебе до Львова в науку, то хай візьме того листа і занесе.
Прибігла додому задихана і щаслива. Віддала гроші мамі і листа. Довго не думали. Щаслива нагода, як рідкісний птах – жар-птиця.. Не впіймаєш – відлетить. Відразу після Великодня, як повезли фірою з монастиря до Львова свячене яєчко, попросила мама мніха Никодима взяти з собою Юстю. Якби не прийняли в науку чи службу, то за тиждень додому вернеться з фірою. То спакувала їй клуночок з солониною, цибулею, огірками, букатою сиру і вареними яйцями, дала і яблук і житню паляницю, а ще 50 крейцарів з тих, що дитина заробила.
Такого великого світу Каролінка ще не виділа, бо найдалі їздила кіньми до Самбора і Добромиля. А тут такий світ… – аж до Львова. Їхали цілий день, але мусили заночувати біля Щирця на возі, бо коні потомилися. То приїхали на Святоюрську торговицю аж під кінець служби Божої.
Очі розбігалися. Скільки всього довкола. Але щось купити Юстя стрималася, бо ще не знати, що завтра буде.
Святоюрський ярмарок на літографії Лянге середини XIX сторіччя
Не так склалося, як думала дівчинка. Митрополита не було, бо поїхав у Підлюте оглядати гуту, дитячу захоронку і господарство, і повернеться аж за тиждень. А справу стипендії і поселення до дівочої бурси, чи до монастиря Василіянок нема кому більше розв’язати.
Втомившись дорогою задрімала собі на возі сидячи, загорнувшись у великий татів вуяш. Крізь сон почула:
Якє то пєнькне дзєцко. Спі собє посьруд уліци, і ніц дзєвчинку нє обходзі. Цо то значи здрове жицє на всі.
Юстина відкрила очі і видивилася на гарно вбрану паню у зеленій сукні, що ласкаво дивилася на неї. Здивовано закліпала.
Тут якраз повернувся Никодим, і пояснив, що вони з Лаврова, а дівчинка приїхала до Львова в науку, але нема кому її тут лишити, а він вже мав би вертати домів. То певно завтра рано поїдуть разом.
Монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Побудоана в XV столітті. Графічний малюнок Володимира Шагали
Пані сказала, що мешкає тут недалечко, і що якби дівчинка згодилася піти до неї покоївкою, то мала би нагоду і вчитися, бо у них велика бібліотека, а її сини ходять до гімназії. Пані називалася Марія Стика. Почавши балачку польською, вона перейшла на українську і, таким чином, розговорила дівчинку. Зійшлися на тому, що Юстинка сама попросила Никодима відвести її до доброї пані, і вже того ж вечора оглянула своє помешкання на третьому поверсі гарної цегляної кам’яниці з величезним вікном, де був салон і малярська майстерня господаря пана Яна, з яким вона познайомилася вже пізніше, бо саме тепер він також виїхав до Підлютого разом з Митрополитом, як говорили, на шкіци. Приїхавши, він сподобав собі дівчинку і часом дозволяв їй малювати з синами, підказуючи як.
Але не будемо довго про те оповідати, бо байка не про Юстусю, а про її чотирьох синів. Ви спитаєте – звідки вони взялися, якщо вона приїхала до Львова дівчинкою. То лише байка швидко кажеться, а життя йде собі помаленько, а часом і швидше.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
Юстина мала час пораючись по господарству у паньства Стиків перечитати багато цікавущих книжок, і добре навчитися польської мови, а трошки німецької і французької, малювати олівцем і акварелями, тому, що вона була до всього кмітлива. І ще вона встигла вирости і стати гарною дівчиною, з великими добрими очима і видовженим благородним лицем. Юстя була маленькою зростом, але мала в собі великий дух. І то чимраз то частіше помічали львівські кавалєри. Вона познайомилася з високим гарним хлопцем з Тернопільщини, який був у Львові теслею. Він щораз частіше запрошував Юстину на прохід, до цукерні, до парку, чи на Замок, і їй подобалися ті розмови. Хлопець називався Йосип Звіринський, бо походив зі села Звір, не тому що там жили дикі звірі, а тому, що звором називався широкий яр над рікою Дністер, у якому й виросло село, бо всяке село чи місто виростає з маленького на велике, як і людина.
Високий замок. Листівка 1915 року
Йосип мав добрих приятелів, з якими потоваришував тут у Львові – поляка Юзефа Кашубу, чеха Кароля Боубліка, австріяка Людвіга Емфельседера і Мар’яна Гарматія. Зустрічаючись, вони розмовляли переважно польською, але, коли з ними була Юстина, то шляхетно говорили по-українськи. Такий був у них звичай доброго тону.
Хто знає чи витримала би випробування та дружба, коли почалася українсько-польська війна 1918 року, але на той час Юстинка і Йосип вже побралися і виїхали жити до Лаврова, бо дівчина вже стужилася за рідними горами і лісами, хоча й два рази до року приїздила додому на Різдво і Великдень, а часом в серпні помогти мамі обробитися на полі і заскиртувати сіно, конюшину, полущити кукурудзу. Родина рік до року меншала. Тато відійшли вже у перший рік Юсті у Львові, сестри віддалися до Стрілок, Станіславова, Самбора, Дрогобича, Стрия. Дмитрик згинув у бою з москалями воюючи в Українському Легіоні австрійського війська ще в 1915 році. Не минула війна і їх хати. Разом з кількома іншими в селі вона згоріла раз уночі. Хоча неподалік був російський фронт, ходили чутки, що то може запалила якась польська ватага, підбурена закликами Юзефа Пілсудського, засновника Польського легіону, створювати патріотичні боївки для утвердження „польскості на кресах всходніх”, а вже хто як то зрозумів, було на їх сумлінні. У Лаврові з поляками жили мирно, та й мало їх було, то хіба би мали то бути заброди. То ж мама мусила йти жити до наймолодшої Катрусі, що вийшла заміж у сусіднє село Лінину. Але так чи інак війна і австрійська, і польська, і російська минула, а люди бралися до господарки.
Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан
Повернувшись до Лаврова Юстина була вже в тяжі і Йосип влаштувався столярувати при монастирі. За те їм дано кімнатку у споруді навпроти при вулиці, де була монастирська бібліотека і ще мешкала одна вчителька.
Батьківське поле і город таки лишилися, але Йосип, працюючи майстром на монастирському тартаку і сподобавши собі ту місцинку поряд над річкою Лінинкою, постановив поставити нову хату, і не на старім місці, а на рівнім, ближче до річки. Попри роботу на тартаку і на полі будова йшла поволеньки.
Незадовго у них знайшлися чотири сини і назвали їх по панськи, по міському – Людвік, Мар’ян, Карло і Йосип на честь давніх друзів. Хлопчики від малих навчилися читати від мами і вчительки, і як улітку на городі в лісі чи на річці, так взимку не вилазили з читальні бібліотеки отців Василіян. Молоді монахи любили бавитися, працювати і розмовляти з цікавими хлопчиками і вони скоро призвичаїлися до монастирського розпорядку – 8 годин праці, 8 – молитви і 8 годин сну. Такий порядок був і здоровим і корисним. Орієнтуватися що коли робити було легко, бо до кожної справи закликали педантичні монастирські дзвони.
Василіанський чоловічий монастир в Лаврові. Світлив Юрко Волощак
Так минав за роком рік, і хлопці росли чемними і працьовитими. Кожний заприязнився серцем з якоюсь справою, що вдавалася йому найліпше. Карло найбільше любив малювати, Йосип – читати, Людвіг навчився прислужувати в церкві і робити свічки, а Мар’ян садити, щепити, збирати зілля, гриби і ягоди і допомагати дядькові Левові на пасіці коло бджіл і стільників. Карло був найбільшим вигадником і зачинателем нових справ і пригод, бо фантазував, малюючи. То він вигадав поробити луки і піти на полювання на огірки. Правда наполювали вони огірків небагато, бо мама насварила, що вони наробили шкоди, їх подіравивши і полущивши.
Раз Карло придумав зробити на Лінинці таму з каменів, аби загатити річку і зробити побіля хати ставок для купелі. Та справа їм вдалася знаменито, хоч ноги посиніли від холоду у воді. Але тепер до них ціле літо приходили сусідські гуси і діти купатися, а взимку була ковзанка, аж поки на весну ту загату не потрощили льоди і збурені потоки з гір.
У бібліотеці були не лише Святе письмо і церковні книги, але й „Кобзар”, і „Русалка Дністрова”, „Хроніка Львова” Зубрицького, й „Історія” Геродота, і Йосифінські метрики, і Літопис Граб’янки, і Руський, „Про правдиву єдність”, „Книга про віру” і „Полінодія” Захарії Копистенського, а ще різні казки. А колядок записаних було стільки, що годі було полічити. Але хлопці їх не рахували, а вчилися співати з монастирським кантором Феофаном, починаючи від Михайла, як тільки випадали сніги, і надворі не було що робити, окрім як їх відгортати лущити кукурудзу і бавитися, ліплячи сніговиків, фортеці і різних дивовижних звірів, що цілими табунами виростали в саді і паслися там аж до весняного сонця. Зими тоді були люті і кусючі, і в далеку дорогу ніхто не вибирався, бо й не було потреби – вся городина, збіжжя, бульба і ябка були в льохах, а різний крам, гербату, чиколяду і бублики жид Борух Шляйф привозив до свого склепу з Добромиля і Самбора, як і всяку тканину, а як хто не дав ради сам собі вшити одежину, то наймав коні і їхав до Старого Самбора замовляти у найкращого на всю округу кравця Степана Яреми. Одного разу Йосип вичитав в Історії Геродота таку прадавню бувальщину, що мусив про те вже розповісти Карлові, котрий викладав у сінях на підлозі з патичків лицаря на коні.
Карольку, ти знаєш, що українці пішли від скіфів, котрі були царями і жили у степах над Дністром.
Осипку, що ти таке вигадуєш? Які тут над Дністром степи. Та же Тато там народилися на Тернопільщині, і оповідали що там всюди по берегах горби, скелі, печери і ліси. А в степах печер нема. Та й Дністер тутеки коло нас витікає. Де ти бачиш ті степи?
Ой, то над Дніпром, над Бористеном. То я змилив. Але все одно, царські скіфи жили звідтам аж сюди. А почалися вони, цілий народ з одної родини. Тато називався Таргітай, мама Апія, а сини Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай, і кожний мав від Бога свій дарунок, свій талант і вміння. Та як ми. Ліпоксай став жрецем, Арпоксай – воїном, а Колоксай – головним царем.
То давай, ми будемо так само. Ти будеш царем – Колоксаєм, бо ти наймудріший, певно будеш вчителем, або й директором школи, аби с тільки не був ліпаком, Людусь буде нашим панотцем – Ліпоксаєм, а я буду вояком, бо мама кажуть, що я вічно щось назброю.
А що робити з Мар’яном? Там не було четвертого брата.
Як не було? А грецький Аполон, чи Орфей, що грав на арфі. А наш Мар’ян грає на денцівці, на тилинці, то буде царським музикою і головним пастухом-ватагом. І так закладемо в Лаврові лаврове королівство, і будемо тут царювати, як давні скіфи.
То знаменито ти намислив. Перша кляса. Наперед закличемо священика і музику, і складемо царські закони, і укладемо лист з печатками, шо хто має робити. Добре.
Родина Звіринських – сидять зліва направо мати, Йосиф, батько, стоять зліва направо Мар’ян, Людвік, Карло, близько 1937 р.
Як вирішили, так і зробили. Зібрали царську раду, і ніхто не сперечався, хто ким буде, бо всі вони були дітьми царя Йосипа-Таргітая, і рідними братами, що себе любили і собі взаємно допомагали. Кожен знав що найбільше любить і вміє робити, і тому спільно приступили до розбудови Лаврового царства. А що в Лаврові царство мало бути таки лаврове, то вже після першого обіду з борщем вони склали докупи два бібкові листки, і кожен раз, як мама давала розсіл або зупу з бібковим листям, то сушили і складали лаврові листочки.
Вже через півтора місяця листя зібралося досить на імператорський вінець і Карло наробив кляйстру з деревної смоли, борошна і омели і приклеїв то всьо листя до шматяного пасочка зі старої татової краватки. Вийшов царський вінець-корона, і вони зробили на галявці у лісі урочисту коронацію, посадовивши Йосипа на престіл прастарого букового пниська, що виглядав цілком як трон. При тім Орфей грав на сопілці, Ліпоксай покладав вінок на голову цареві, промовивши при тому „Отче наш” і „Богородице Діво”, а для особливої урочистості ще й псалом „Живий в помощі вишняго”, а від коронованого царя зажадав, щоби він проказав „Символ віри” і аби присягнув вірою і правдою служити усьому своєму Лавровому царству від мурашки до коня і корови, і жити в мирі з лісовим царством від білочки до Вуйка-Ведмедя, а тому попереджати їх криком і сонячним зайчиком про навалу мисливців, а річкове царство про рибаків, стукаючи по дні каменем, або траскаючи долонею по воді.
Карло-Арпоксай воїн ту цілу церемонію намалював на дощинці, а до баньки зібрав ціле військо мурах і сказав, що угода з лісовим царством має бути скроплена їхньою кров’ю, і що вони, як царі мають гартувати свою волю, і тому… Як воєначальник наказав братам встромляти руку до баньки щоби мурахи кусали. Ніхто навіть дуже не кривився, не то щоби плакати.
Карло Звіринський. Світлив Богдан Сойка
Ту урочисту присягу служити Богові, божій красі і натурі брати запам’ятали на ціле життя, і ніколи ніхто з них її не порушив, куди би їх не закинула доля, навіть у воєнне лихоліття, навіть у голодні роки. Брати воліли голодувати і їсти лободу, ніж забити лісову пташку, білочку, зайця чи їжака, хоча іншим людям того не боронили – не сміли, бо люди ж таки мерли з голоду по війні, а в очах Божих людське життя є безцінне.
Так як задумали хлопці у своєму королівстві в дитинстві, так і сталося. Йосип Йосипович став директором Лаврівської школи, Людвіг став священиком. Мар’ян, названий на честь татового товариша Гарматія, загинув у боївці УПА в боротьбі за Україну проти загарбників, підірвавшись гранатою у бункері разом з ворогами. Карло Йосипович став найкращим львівським художником, Учителем, теологом і воїном за молоді душі перед силами зла.
Усі наші мрії, які ми собі нафантазували у дитинстві здійснюються, якщо ми цього хочемо. Імена, якими дітей називаємо, їх оберігають і скеровують. Все, що полюбимо і навчимося ще малими, буде з нами завжди. Тому так важливо дитиною мріяти про гарне, вчитися доброму і прагнути до високого. І краще робити це з друзями і братами.
Співачка IKSTINA після того як гучно увірвалася в музичний шоу бізнес з піснею “Señorita”, презентує нову іспано – українську композицію “Un Dos Tres”.
Співачці близькі іспанські традиції і сама мова, адже дівчина довгий час жила та навчалась в Іспанії та знає всі секрети цієї колоритної країни.
Кожна пісня IKSTINA це пережита історія, момент, подія:
«Справжнє кохання, як ураган — вривається у життя раптово та з наслідками. Часом, навіть не встигаємо порахувати до трьох. Невидима іскра за секунди розпалює пожежу, що палко гріє душу. Далі – залежність від цього тепла. Пісня “Un Dos Tres” квінтесенція таких почуттів». – розповідає співачка.
Герої пісні – він— пристрасний, брутальний, небезпечний герой улюбленого роману.
Вона — chica mala або погана дівчинка: яскрава зовнішність, татуювання та зухвала поведінка. Їхнє поєднання справжній соус чилі. Швидко звикаєш до гостроти кохання, і поливаєш ним «життєві страви».
П’янкий вокал, сексуальний реп, пристрасна історія = нова + водночас справжня українсько-іспанська лірика IKSTINA. “Un Dos Tres” – трек, який перенесе вас на берег океану Латинської Америки. Музика, саундпродюсинг – Роман Непомящий, слова – Ігор Татаренко.
Львів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Світлина Юліана Дороша
Хтось ще пам’ятає таку вулицю Стрийську? Які колись дерева росли, всі акуратно побілені. Дорога хоч і не брукована, але рівненька, любо глянути. Післявоєнний Львів ще не втратив того європейського лоску і доглянутості.
Сьогодні ми розпочинаємо нову серію публікацій про Львів зі світлинами Юліана Дороша. З 1958 по 1964 рік він обходив Львів зі своїм вірним фотоапаратом і зробив сотні унікальних світлин. Ми будемо дотримуватись хронологічного порядку у їх публікації.
Львів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Дружина Юліана Дороша Стефанія зі сином Андрієм. Світлина Юліана Дороша
І розпочинаємо з вулиці Стрийської. Чи швидше дороги. Будинків близько зовсім не видно. Світлини датуються березнем 1958 року. Судячи з легкого одягу людей, виглядає що зима в цьому році була достатньо теплою. На фото дружина Юліана Дороша Стефанія зі сином Андрієм.
Львів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Світлина Юліана Дороша
Мабуть єдиним орієнтиром для Юліана Дороша стало озерце. Старший чоловік в цей час тут ловив раків. І він став центральним персонажем серії світлин.
Львів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Світлина Юліана Дороша
Цікавим є також силуети будинків на лінії горизонту. Можливо комусь навіть вдасться впізнати будівлі.
Львів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, вулиця Стрийська, березень 1958 року. Світлина Юліана Дороша
Поки ще не пройшов азарт, подивіться до своїх старих сімейних альбомів, а раптом і у вас знайдуться цікаві світлини вулиці Стрийської різних років, або й інших куточків нашого міста. Присилайте нам і ми їх опублікуємо на своїх сторінках.
Довідково. Юліана Дороша справедливо називають одним із найяскравіших українських фотомитців міжвоєнного Львова. Світливством захопився ще у гімназії і з того часу вже не випускав фотокамеру із рук – юнацьке захоплення врешті стало справою життя. Сьогодні його ім’я вже більш відоме львів’янам – він знаний як режисер й оператор першого повнометражного українського фільму в Галичині та невтомний ентузіаст розвитку національного кінематографу на західноукраїнських землях.
Улітку 1920 року фронт знову докотився до стін стародавньої галицької столиці. В ході радянсько-польської війни військо більшовицької Росії розгортало наступ на захід. Тоді ж за підтримки московського і харківського Раднаркомів у Тернополі проголошено маріонеткову Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку.
Західний Буг
Західний фронт під командуванням молодого амбітного воєначальника М. Тухачевського вийшов під Варшаву. Південно-Західний фронт О. Єгорова, ядром якого була 1-ша Кінна армія С. Будьонного, стрімко просувався на Львів. 15 серпня кінармійські частини у взаємодії з 45-ю стрілецькою дивізією Й. Якіра оволоділи Буськом і зав’язали бої на переправах через Західний Буг. Тим часом надійшов наказ головного командування перекинути Кінну армію на люблінський напрям, надати допомогу військам Тухачевського. Однак, член Реввійськради Південно-Західного фронту И. Сталін категорично відмовився виконувати розпорядження Москви. Він завірив В. Леніна у тому, що Львів невдовзі буде зайнято, тому не варто кидати армію Будьонного. Сталін розумів, що без неї домогтися успіху не вдасться, адже армія мала 23,8 тис. шабель, близько 420 кулеметів, 60 гармат – отож становила собою грізну силу. 16 серпня О. Єгоров віддав наказ Кінній армії спільно зі стрілецькою дивізією Якіра форсувати наступ і зайняти Львів.
Юзеф Пілсудський
Очільник Польської держави Юзеф Пілсудський був надзвичайно стурбований становищем на південному крилі фронту. 14 серпня він скерував до Львова Генерала дивізії Й. Лєшнєвського з письмовими повноваженнями замінити командувача Південного фронту генерала В. Івашкевича, якщо виявиться, що той не в змозі забезпечити надійну оборону Східної Галичини, зокрема Львова. До усунення з посади досвідченого воєначальника Генерала Івашкевича не дійшло. Але намір Пілсудського змусив його докласти енергійних заходів для організації оборони Львова.
До складу фронту входили 6-та армія Генерала В. Єджеєвського і Армія УНР Генерала М. Омєляновича-Павленка, загалом близько 30 тис. вояків, 1400 кулеметів, 550 гармат, 100 танків, 10 літаків, 16 бронепоїздів. Але головні сили було зосереджено на Бережанському напрямі проти радянської 14-ї армії. Частину дивізій командувач перекинув на північний відтинок, в район Сокаля, коли сусідня 3-я армія відійшла й оголила фланг фронту. Львівський напрямок виявився слабо захищеним. Резервів для посилення оборони Львова в Пілсудського не було. Зважаючи на ці обставини, командування Південного фронту було змушене покладатися тільки на свої сили. Насамперед, як це було в період битви за Львів 1-22 листопада 1918 p., воно звернулось по допомогу до польського населення міста.
Один з колишніх корпусів тюрми (старі Великі касарні) на Замарстинівській, 7. Фото 2015 року
З ініціативи генерала броні Й. Галлера у Львові було розгорнуто формування Добровольчої армії (Малопольських Отдзялув Армії Охотнічей). Створений для цього Львівський окружний інспекторат під орудою Генерала Р. Лямезана-Салінса і полковника Ч. Мончинського розмістився у військових казармах на вул. Замарстинівській (тепер Інститут МВС України) і розпочав активну діяльність. За короткий час до лав польської армії стали близько 18 тисяч добровольців, здебільшого колишніх вояк австрійської армії, які мали чималий бойовий досвід. З них було сформовано два піхотні, два кінні і гарматний полки, а також підрозділи панцерних машин, зв’язку, саперів та інших технічних і допоміжних відділів. Серед добровольців було не мало жінок, які нерідко складали цілі підрозділи. Крім того, до війська зголосилося близько 20 тисяч юнаків і дівчат – студентів, гімназистів, членів спілки харцерів. Для утримання частин Добровольчої армії польське населення Львова зібрало 5 млн. корон, передало кінним частинам 1,5 тис. коней, зібрало багато харчів, одягу, взуття.
Чеслав Мончинський, (1881-1935),польський військовий, командувач збройних сил під час оборони Львова в листопаді 1918 р., фото 1920-х років.
Треба відзначити, що моральний дух оборонців Львова був досить високим. Серед бійців і командирів було багато учасників битви за Львів з українцями в листопаді 1918 р. і взагалі українсько-польської війни, зокрема відомі офіцери Ч. Мончинський, 3. Татар-Трешньовський, М. Снядовський, А. Левицький. У ті дні Ч. Мончинський звернувся до особового складу армії з наказом, у якому закликав примножити бойові традиції “орлят Львова”, й захистити місто від більшовицької навали.
Майор ЗдіславТрешньовський (псевдо «Татар») (1868-1921), один з найвідоміших польських оборонців Львова, керівник пункту опору в школі мені Генрика Сенкевича; фото 1920-х років
Перший рубіж оборони галицької столиці був побудований на лінії Жовтанці-Задвір’я-Куровичі. 17 серпня тут розгорілися запеклі кровопролитні бої. Незважаючи на великі втрати, кінні частини Будьонного безперервно атакували позиції, які боронили батальйони Добровольчої армії. Головний удар Кінна армія завдала вздовж залізниці Львів-Броди в районі станції Задвір’я. У своїх спогадах “Пройдений шлях” червоний маршал відзначав, що оборона противника була міцною, а її захисники билися з великим завзяттям. Цей відтинок утримував батальйон капітана Б. Заячківського (близько 300 вояків). У нерівному поєдинку з червоною кіннотою майже всі оборонці загинули, а командир застрілився останнім набоєм. Цей бій увійшов до військової історії Другої Речі Посполитої як польські Термопіли.
Семен Будьонний
Стурбований натиском червоних військ під Львовом Генерал Івашкевич перекинув сюди 6 і 13-ту дивізії піхоти і 6 бронепоїздів. Активізувала свою діяльність польська авіація, 50 бойових літаків якої базувалися безпосередньо в місті, на летовищі Клепарів. У її складі діяли летуни-добровольці і навіть цілі ескадрилі з Франції і США. Вони завдавали ворогові дошкульних ударів, найбільше кінним частинам, які не мали ніякого прикриття. За неповними даними, тільки 16-17 серпня 6-та кінна дивізія С. Тимошенка втратила близько 200 бійців і 300 коней3.
19-20 серпня, після важких боїв, будьонівцям вдалося оволодіти Борщовичами і впритул підійти до Львова. Перемога була нібито поряд. У ті дні в Москві відкрився II Конґрес Комінтерну, на якому В. Ленін відверто висловився, що після перемоги над Польщею вогонь революції перекинеться у Європу і що в недалекому майбутньому утвориться Всесвітня Радянська Республіка. В телеграмах до командувачів фронтів, зокрема М. Тухачевскому, він писав про всесвітньо-історичне значення польського фронту і вимагав від війська “нового богатирського напруження сил, щоб остаточно зламати польську білу твердиню”. Але подолати опір польського народу і його армії більшовицькій Росії не вдалося. У половині серпня зазнало поразки під Варшавою військо Західного фронту М. Тухачевського. Не змогло здобути Львів і військо Південно-Західного фронту.
Панорама міста Белз. На передньому плані костел та монастир домініканців. Фото 1920-1939 рр.
Протягом 19-20 серпня частини Кінної армії марно намагалися прорвати другий рубіж оборони Львова на лінії Куликів-Грибовичі-Міклашев. Деяким підрозділам червоних вдавалося часом прориватись до околиць міста, позицій польської артилерії в районах Зубри, Малехова, Винник. Але поляки тримались міцно й відбивали численні атаки. Тяжкі втрати примусили Будьонного припинити штурм Львова. Наприкінці 20 серпня він відкликав армію з-під міста і згідно з наказом Москви рушив на Люблін. Перед ним було поставлено завдання через Белз, Замостя вийти у фланг і тил польській Мозирській групі, яка загрожувала лівому крилу фронту М. Тухачевського. 29 серпня його передові частини досягли Замостя, де на шляху Кінної армії стала українська 6-та дивізія Січових Стрільців під командуванням полковника Марка Безручка.
Марко Безручко
Це був досвідчений військовик. Виходець з козацького роду з-під Олександрівська (тепер Запоріжжя) закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу, у лавах російської армії перебув Першу світову війну. В період Українських визвольних змагань був начальником штабу Окремого корпусу Січових Стрільців, яким командував полковник Євген Коновалець. Воював на більшовицькому, денікінському фронтах. 1920 р. сформував 6-ту дивізію січовиків і знову бився з більшовиками, визволяв Київ. Та, мабуть, головною битвою його військової біографії стала битва в Замості 29-31 серпня 1920 р.4
Коли 1-ша Кінна армія Будьонного підійшла до Замостя, полковник Безручко, який з частинами своєї дивізії за тиждень перед тим прибув до міста, за короткий час встиг побудувати міцну оборону. За чотири неповні дні, з 25 серпня, навколо міста сапери поставили 18-кілометрову лінію дротяних загород, подекуди навіть у 3-4 ряди. За ними було споруджено опірні пункти, кулеметні гнізда, з’єднані глибокими траншеями. Під керівництвом старшин технічного куреня дивізії щоденно на оборонних роботах добровільно працювали близько 3-5 тисяч мешканців міста і навколишніх сіл. Ґрунтовно підготовлено до оборони фортецю в Замості, де розміщався штаб дивізії на чолі з полковником В. Змієнком. Завдяки цим заходам невелика залога Замостя змогла зупинити наступ великою мірою переважаючих сил армії Будьонного. А до розпорядження М. Безручка, крім однієї стрілецької бриґади (дві інші оперували неподалік Замостя), були польські частини: неповний 31-й піхотний полк, два етапові курені, дивізіон артилерії і два бронепоїзди. Загалом він мав близько 6 тис. вояків.
Схема бою під Замостям
Вже ввечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували оборону української дивізії. Але зустріли несподіваний щільний вогонь і відступили. Протягом ночі червоні оточили Замостя і вдосвіта ЗО серпня розпочали атаки з різних напрямків, щораз посилюючи натиск. Захисники Замостя билися завзято. Опісля С. Будьонний не раз згадував про важкі бої і великі втрати у дні цього кровопролитного побоїща. Наприкінці 30 серпня, коли супротивник пробився під стіни фортеці, в його тилах з’явилася 16-та бригада дивізії під командуванням полковника Р. Сушка. її стрільці, здебільшого галичани, сміливо атакували кіннотників і суттєво допомогли частинам залоги Замостя вистояти. Переконавшись, що подолати оборону 6-ї січової дивізії і оволодіти Замостям не вдасться, Будьонний відвів свої зрідлі частини в напрямку Володимира-Волинського.
Важко переоцінити подвиг українських вояків 6-ї дивізії Січових Стрільців, які зупинили й відкинули 20-тисячну 1-шу Кінну армію, за допомогою якої Ленін і Троцький намагалися вирішити польську кампанію на свою користь, щоби принести вогонь революції в Європу.
Напередодні концерту учасники та організатори вечора пам’яті поділилися своїми спогадами про легендарного артиста.
Віктор Винник
Віктор Винник, український музикант, вокаліст та лідер рок-гурту «МЕРІ»
Вперше пісні гурту «Лесик бенд» я почув на початку 90-их десь у гуртожитку в Івано-Франківську під розстроєну гітару. Мені сподобалось. Це було щось між «Братами Гадюкіними», «Smokie» і міським, місцями блатним, романсом. Прості мелодії, але дуже хороші і дотепні тексти. Потім у мене звідкись з’явились два альбоми гурту на касетах, які я заслухав до дір.
Я дуже зрадів, коли кілька років тому «Лесик бенд» відновився і продовжив концертувати. Повні зали свідчили, що зрадів не тільки я. На концерті ми пересікались всього один раз і Лесик дуже сподобався мені як людина. Разом з ним у минуле пішла ціла епоха львівської музики 90-их, яку знали і любили.
На концерті пам’яті мені запропонували виконати пісню «Моя Мері». Цікавий факт, що однією з перших пісень групи «МЕРІ» була пісня під назвою «Мері секонд-хенд». Правда, є якась схожість? Але пісні Лесика практично стали народними, тому вони ще довго будуть жити, а з ними й пам’ять про хорошу людину і класного виконавця.
Андрій Заліско
ЗАЛІСКО, співак
Вперше я познайомився з Лесиком на телефестивалі «Мелодія», телекомпанії «Міст». Здається, 1994 рік. Я тоді працював адміністратором фестивалю. Він завжди був в доброму гуморі і біля нього було багато людей, музикантів… Потім, напевне, у 96-му ми бачились на концерті до Дня Львова, я теж там брав участь. Запам’яталось, що коли я спитав Лесика, як вони будуть грати на такій «скромненькій» апаратурі, він відповів: «…Розумієш, ми будем грати як вмієм і можем – все інше мене не цікавить…».
Я виконаю з групою його пісню «Рекет», хоча раніше я хотів співати «Італьяну», яка мені ближча по стилю. Але музиканти її давно не грали, тому вибрали «стьобний» «Рекет». Буде весело!
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Володимир Якимець, художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція»
У концерті пам’яті Лесика Дацюка «Терція» виконуватиме його авторську «Пісню про Львів». Наскільки мені відомо, ця річ не увійшла в жоден з його альбомів, а йде таким собі окремим треком.
Історія цієї пісні така: на початку 2000-их Лесик звернувся до мене по аранжування до свого нового твору. Це і була «Пісня про Львів». Лесик брав безпосередню участь у цій роботі, відтак в аранжі поєдналися мої і його ідеї. Композиція вийшла іронічно-ностальгійною – як і більшість речей у творчості Лесика. Його завжди боліло серце за Львів, і на той момент такі у нього були думки про наше місто.
А познайомилися ми з Лесиком ще задовго до цієї співпраці – у 1991-му на Львівському телебаченні під час зйомок популярної на той час програми «Львівська кнайпа на Високому Замку», у якій ми зі Славком Нудиком брали участь. З того часу й підтримували дружні стосунки і періодично зустрічалися на всіляких львівських імпрезах та за кулісами концертів.
Тарас Гаврик
Тарас Гаврик, співак, ведучий
З Лесиком я познайомився під час зйомок на телебаченні. Тоді він мені видався не надто веселим, але потім ми зустрічались на концертах, тоді він уже був такий, як звикли всі його бачити, в його амплуа. Тобто людина, яка до останнього розповідала анекдоти за сценою. Уже починала грати музика, а він ще дорозказував анекдоти, а потім вибігав з гітарою і співав пісні, які слухачі, звісно, підхоплювали.
На концерті я виконаю піню «Горбатий», або, як у народі її називають, «Машина тестьова». У мене не було сумнівів щодо вибору пісні, хоч організатори і пропонували інші варіанти. На пісні «Горбатий» у мене відразу виникло відчуття, ніби електрикою проводять по тобі, «мурахи по шкірі». Я зрозумів, що ця пісня повністю відповідає пісням, які я пишу. Окрім того, у мене декілька місяців тому з’явився тесть і машина у нього є, щоправда, не горбатий.)
Зіновій Карач
Зіновій Карач, фронтмен гурту «Wszystko»
Щодо вибору пісні на концерті-пам’яті Лесика, то без жодних суперечок разом з організаторами Остапом Дроздовим та Петром Луцишиним вирішили, що я буду виконувати разом з «бандою» Лесика, Царство йому небесне, пісню «Весна застоя». І цей вибір був безумовний, бо для мене це квінтесенція творчості Лесика, поєднання дуже стильного з львівським смаком джазу та іронічного і хуліганського тексту, яким був знаменитий Лесик.
Мені, як людині, яка приїхала до Львова і створює музику шляхом реставрації українського старого і забутого, таке явище як Лесик Бенд було дуже цікаве. Адже всім, кому цікава його музика, є зрозуміло, що це унікальне явище у музичному та текстовому плані.
Я був дуже радий познайомитись з Лесиком особисто. Можу сказати, що ми відразу зійшлися настроями та характерами. Ми – різні покоління, але в нас є спільна риса: поєднання інтелігенції, батярства та рок-н-ролу. Коли я вперше побував на концерті Лесика з симфонічним оркестром та побачив там банду футбольних хуліганів, які ще у вестибюлі концертної зали виспівували його пісні, то ще раз переконався, який це легендарний та крутий артист. Беру участь у концерті його пам’яті і запрошую усіх долучатися до онлайн-перегляду!
Олена Корнєєва
Олена Корнєєва, співачка
Існує така категорія людей, з якими бачишся дуже нечасто, але кожного разу ці зустрічі – це свято спілкування, гумору, щирих та дружніх обіймів. Я, на жаль, не часто зустрічалася з Лесиком на концертних майданчиках, але щоразу, коли зустрічалися, то відчувала неймовірне тепло з його боку. Я завжди ласкаво його називала Леся, а він мені у відповідь – Жабка мала. Він завжди був на позитиві, тому надзвичайно шкода, що перестало битися серце такої доброї, світлої, талановитої людини. У мене таке враження, що я знаю Лесика усе життя, бо це справжня щира людина.
Попри те, що репертуар і жанр гурту «Лесик бенд» не є моїми, я із задоволенням прийняла запрошення від організаторів до участі в концерті онлайн. Це єдина данина пам’яті, яку можу зробити особисто від себе, виразивши весь сум та неймовірний біль. Бо коли йдуть хороші люди, то утворюється порожнеча, яку неможливо нічим заповнити.
На концерті виконуватиму його незмінний хіт «А журавлі у небі кря-кря-кря». Ми поспілкувалися з музикантами Лесик бенду і трохи змінили пісню, виконаємо у жанрі запального танго. Живи, Лесику, у наших серцях своїм гумором та щирою усмішкою і серцем!
Петро Луцишин
Петро Луцишин, автор ідеї проєкту, організатор, директор компанії Lutsyshyn Promo
Ми були на «Ти». Лесик не терпів фальші ні в музиці, ні в людях. Знав собі ціну. Працював лише з тими, кому міг довіритись. Співав так само як і говорив – своїм неповторним та упізнаваним сленгом, так як бачив і відчував, а не на догоду комусь. В тому, певно, і секрет успіху його пісень. Він був перфекціоністом в роботі, інтелігентним у житті. Не сприймав стандарти сучасного шоу-бізнесу, вважав його меншовартісним. А ще Лесик паталогічно боявся літаків, тому не приймав замовлень від діаспори за океаном, яка його так чекала. Можливо, тому в останні роки був трохи осторонь від концертного життя. Ми встигли зробити далеко не все. Організовані мною концерти гурту «Лесик Бенд», на жаль, виявилися останніми для Нього.
Остап Дроздов
Остап Дроздов, журналіст, ведучий та співорганізатор концерту.
Ідея цього концерту у нас виникла з організатором концертів у Львові Петром Луцишином. Народилася одразу наступного дня після цього трагічного трафунку, вбивства Лесика. Ми одразу сказали собі, що треба зробити поминальний концерт, бо такі легенди 90-років, легенди львівської, батярської, авторської, рок-н-рольної епохи початку незалежності, повинні бути увіковічені, їхні пісні, несправедливо недооціненні, повинні жити в пам’яті народу, львів’ян, якщо говорити вужче. Тому ми задумали зробити такий концерт на моєму онлайн каналі Дроздов та Лемберг онлайн. Я одразу хочу сказати, що це не буде траурний концерт, мінорний, трагічний концерт-реквієм, а концерт, який повністю асоціюється з Лесиком. Це буде концерт на усмішці, веселий, позитивний, життєрадісний. Концерт, який би мав зафіксувати усміхненого, веселого і такого батярського Лесика, якого пам’ятає його публіка і я. Хочу сказати, що коли я вперше купив аудіо касети «Лесик бенд», то ці пісні в нашій хаті стали відразу хітовими.
У 2013 році ми уже з ним познайомилися особисто, я вже як зрілий журналіст, а він все той же батяр. Я його запросив на зйомки своєї новорічної програми, ми там гарно з ним подвіжували. У мене спогади про нього власне такі, яким буде цей концерт, –абсолютно світлі, позитивні, життєрадісні. Я би дуже хотів, щоб максимальна кількість львів’ян, хто цінує 90-роки, – тяжкі, буремні, світлі, – подивилися цей концерт. Захід буде дуже атмосферним, прозвучать пісні Лесика під супровід його групи «Лесик бенд». Думаю, буде прекрасне музичне дійство на каналі Дроздов та Лемберг онлайн.
Юрій Григораш, співак
Хоча я добре не знав Лесика, бо в основному зустрічалися на концертах, як на мене, то була людина, в якій переплелись батярство 90-х і глибока романтика. Вічний мрійник, який писав пісні про кохання без прикрас або про теплі краї (в моєму випадку я співатиму пісню Бразилія) і панічно боявся літати.
Пісня про те, що б робив Лесик, якби потратив у теплі краї. Впевнений в тому, що так і було б, але, як я сказав, він боявся літати. Що міг би робити львівський батяр в Південній Америці? Думаю, то був би дуже веселий відпочинок.
Відкрито збір коштів на пам’ятник Олександру Дацюку.
Рахунок отримувача ГО Міжнародна асоціація митців, у форматі відповідно до стандарту IBAN UA473253210000026006053728811
Одним з колосальних позитивних переживань батька, отриманих у перші тижні після приєднання Галичини у 1939 році до Радянської України,була особиста зустріч з Олександром Петровичем Довженком. Батько неодноразово повертався спогадами до тих днів, дещо (хоч далеко не все) навіть опублікував до котрогось з довженківських ювілеїв у одній з чернігівських обласних газет. Мені ж тепер трапляється нагода повідомити значно більше з того, що розповідав батько у колі знайомих.
Насамперед слід підкреслити, що в перші дні й тижні контакти галичан з представниками нової влади значному числу мешканців не давали виразних підстав для неспокою. Навіть навпаки – в театрі опери була поставлена історична драм Й.Корнійчука «Богдан Хмельницький» ,по ходу дії якої знайшовся епізод, де гетьман, крокуючи по заставленому посудом столі і немилосердно трощучи його, накінець, шматував біло-червоний прапор з орлом, що викликало серед патріотично настроєної публіки неабиякий ентузіазм.
Олександр Довженко
Сам Довженко, виступаючи перед громадськістю, цитував з вірша С.Воробкевича «Рідна мова» у варіанті, який ще з чверть століття після того не фігурував у збірках поета:
«Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого
Того Бог карає!»
Показний шум довкола Західної України не згасав – іспанський пароплав, який у 1938 році привіз до Одеси дітей комуністів, вже в жовтні 1939 року був перейменований на «Львів», навіть у Москві одному з тогочасних провідних художників СРСР О.Дейнеці була замовлена картина «Запорожці і поляки», не кажучи вже про діяльність на рівні Києва (роман Я.Качури «Іван Богун», замовлення історичних та батальних картин М.Дерегусу та М.Самокишу і т.п.). Що сталося пізніше – знане але то було потім…
Перша зустріч батька Довженком відбулася біля готелю «Жорж», де замешкала кіногрупа, очолювана Олександром Петровичем, яка прибула для зйомок. Довкола Довженка був натовп представників з кіл комерційного життя кіно Львова,переважно поляків та євреїв. Батько прийшов не сам (здається з В.Софронівим-Левицьким,але це потрібно звірити), і хтось з оточення Довженка повідомив йому, що тут присутні й представники українського кіно Львова. Відразу підійшовши до них, Олександр Петрович (батько завжди говорив або Довженко,або Олександр Петрович), спитав, що в кіно зроблено в Галичині українцями. На відповідь про те,що відзнято один чорно-білий фільм («До добра і краси»), а другий («Крилос») – у процесі, він вигукнув: «І це все? А бий же вас Божа сила!» Але одразу,спохопившись, додав: «Ні-ні, не треба. Вона й так вже вас побила», – можна припустити, що Довженко передбачав подальший розвиток подій.
Картина весілля з фільму «До добра і краси»
Кіногрупа, крім знімань у Львові, мала намір побувати в Карпатах, і батько, (от, не знаю вже, чи з власної ініціативи, чи його було запрошено) супроводжував Довженка у цьому виїзді.
Закупили у Львові дві легкові автомашини та найняли водіїв. Один з них – той що в автомобілі Довженка – галицький єврей Штерн (Шульц, Шмідт?), після виїзду зі Львова в сторону Перемишля запросив усіх в гості до своєї рідні у село Миколаїв (тепер Пустомитівського району), де й заночували. З цієї ночівлі батькові запам’яталися колосальні подушки, кількість яких була просто неймовірна.
Наступний епізод пов’язаний з реакцією Довженка на велику кількість придорожних хрестів, яких тоді ще не торкнулася антирелігійна пропаганда. Дивлячись на них, Олександр Петрович сумно зауважив: «Многостраждальна наша ненька Україна, уся, неначе цвинтар».
Олександр Довженко
Через Станіслав і Коломию кіногрупа прибула до Косова,а потім – до Кут. Всі узбіччя дороги між Косовом та Кутами (а це кілометрів з 12) були усталені розкішними покинутими автомашинами, якими варшавська аристократія тікала від німців до Румунії. Коли вичерпувався бензин, а румунський кордон було вже рукою подати, то автомобіль кидали й робили останні кілометри пішаком. Довженко розпорядився – «Знімайте, усе це знімайте, хай наші внуки бачать!» (Цікаво, до речі, чи десь у фондах фотоархівів у Москві чи Києві дійсно збереглися ці кадри?).
Над Черемошем, 1912 р.
На березі Черемошу, в Кутах у Олександра Петровича вихопилась репліка: «От би зняти сцену, як польські пани, скинувши штани, йдуть вбрід через Черемош». (Згадалося, певне, як його самого у 1920 році поляки мало не розстріляли під Котельною).
Два батькові спогади пов’язані з Криворівнею, де також була ночівля. Дивлячись на високо розкидані по схилах гір гуцульські оселі, Довженко замріяно промовив: «От би пожити такій хатці у гуцула хоча б з місяць. Він би мені варив куліш і розповідав казки», – а потім якось безнадійно змахнув рукою і додав – «та ні, я уже туди й не вийду».
Другий момент, пов’язаний з Криворівнею, стосується методу праці Олександра Петровича.
Вранці Довженко у шинелі наопашки довго ходив вздовж ріки, слухаючи плескіт хвиль. Коли батько поривався підійти сказати,що вже час їхати далі, Ю. Солнцева стримала його словами: «Олександр Петрович думає, не заважайте!». Тривав цей процес добрих дві години, тому до Жаб’єго (теперішньої Верховини) приїхали майже перед полуднем. Кіногрупі необхідно було відзняти гуцульське весілля, але по дорозі ніде такої нагоди не трапилося. Вирішили, не без допомоги батька, звернутися до жаб’ївських євреїв,які згодилися організувати весілля, попросивши на це три години часу. І, дійсно, через три години було весілля з молодим і молодою на конях, з дружбами й дружками, зі сватами, родичами, музиками, «деревцем» і стрільбою з пістолів. Кіногрупа була в захопленні. Зворотня дорога до Станіслава була через Яремче.
Жаб’є
Перед від’їздом кіногрупи зі Львова, коли батько спитав у Довженка,чи є наміри відкрити у Львові кіностудію, той відповів: «Навіщо? Щоб ще два десятки комбінаторів (тут було вжите гостріше слово) мали роботу?» На прохання ж батька взяти його з собою до Києва, Довженко відповів: «Не можу, голубе. Ти ж громадянин іншої країни, радянського паспорта у тебе нема». Однак, від’їжджаючи,залишив батькові листа для керівника відділу кінофікації товариша Чернорижа, який згодом став першим радянським начальником батька.
Завжди повертаюся думками в дитинство, бо відчуваю його вагу у всьому моєму подальшому житті. (…)
Лаврівська церква та монастир св. Онуфрія
Дитинство
Час, з якого розпочинається моя розповідь вибраний досить довільно, адже з якоїсь хвилі я мусів почати, отже з тої хвилі, коли, здається мені, зв’язана з певними більш конкретними, виразними образами мого дитинства, але перед цією, обраною мною для початку розповіді про своє життя хвилею, в моїй пам’яті ніби в мряці, все має розпливчаті не окреслені форми, які міняються місцями і про які важко сказати мені, були вони насправді, мали якесь відношення до мойого, а може чужого дитинства, а може були навіяні якимись розповідями моєї матері про її дитинство, чи запозиченими з перших книжок, які хтось читав в моїй присутності, коли мені було два, три чи чотири роки, а може і того менше.
І так, до цієї хвилі з якої мою намір розпочати історію свого життя, виринають дві круторогі голови, які тягнуть віз на якому я сиджу, заповнений старими меблями, мішками з чимось, кошик, кочерга і граблі, ослінчик, сінники, покриті плахтою, на якій я сиджу. Віз поволі пливе по дорозі, хитається, і великий він такий, як корабель на якому, я чомусь одинокий пасажир. Я таким дрібним, мов маленьке кошеня, або ні, ще щось набагато менше, таке маленьке, що навіть не можу підшукати сотворіння, розміри якого відповідали б моїй уяві в цей час, співвідношенням сінника до мене. Чому побіч не було нікого, кого я міг би запам’ятати – не знаю. Віз – корабель плив статично вперед знімаючи куряву, і в цій куряві пропав кінець дороги, ціль, до якої зміряв віз.
Кільканадцять років пізніше, сказала мені мама, що це напевно ми перебиралися в черговий раз з однієї хати в іншу.
Потім були сумерки, під кухнею горів вогонь, хтось засвітив нафтову лампу, повісив на дріт із загненим кінцем що звисав зі стелі, підкрутив гніт і кругом стола, хто на лавці, хто на стільці, присіли кругом стола, на який падало світло лампи. Ясний круг був значно темніший посередині: дно лампи не пропускало світла. Хтось взяв книжку в руки – хтось, кого не пам’ятаю, мама, старший брат, який міг мати вісім років – не знаю хто, той хтось почав читати першу книжку яку я запам’ятав в свому житті, як і її назву так і автора. Я плив з її героями на човні по якійсь річці … була маленька мавпочка, був якийсь сирітка-хлопчик і ще щось було, я плакав слухаючи і хотів, дуже хотів, щоб все закінчилось добре, найкраще. Як і на возі – я сидів на сіннику випханому соломою, жовтою, гострою і колючою, якщо зустрівся з її кінцями. Я був настільки малий, що не міг мати місця біля стола в крузі слабкого світла лампи. Мене посаджено на ліжко яке було і мусіло бути побіч, бо кімнатка з битою глиняною долівкою була мала, а четвертину її займала піч з кухнею. Все тут було побіч себе. Горів вогонь під плитою, тріскали дрова, щось кипіло в казанку, я був голодний, хотів їсти, але повільно читана книжка, була така цікава, що забувся голод. Книжка звалася «Без родини», а автор – Мальо.
Я ніколи не зустрів цієї книжки в житті, але знаю, що вона була перша книжка мого дитинства.
Родина
… Не раз я запитував себе: чи була в Лаврові родина бідніша від моєї? Мабуть ні. Ми не мали своєї хати, не то хати! – хатини, свого кутка, не мали ні кусочка своєї землі, яка могла б хоч частково прогодувати нас: ми були ні то робітники, ні то селяни.
Мати походила з «багатших» – якщо так можна назвати – лаврівських селян, сільських «патриціїв», династичних «війтів» – Полянських. Сім’я була велика. Переживши першу жінку, дідо оженився вдруге, появились свої діти в другої жінки, … вдома стало більше як бідно, і старші діти від першої матері «розбіглися мов мишенята».
Мати – Юстина Звіринська в молодості у Львові, близько 1916 р.
Батько – Йосиф Звіринський близько 1916 р.
Мати моя подалася у Львів, попала до добрих людей[i], познайомившись з батьком, який походив із селян села Краснопуща на Бережанщині, – після першої світової війни повернула до свого рідного села, а скоро за нею повернувши з фронту, приїхав і батько. Жити було нігде, але в невдовзі знайшлась робота для столяра – яким був батько – в монастирі, і так сім’я, приютившись у когось із селян в спільній хаті, почала нове життя. Страшно стає, як згадую в яких умовах ми жили. Але про це в іншому місці!
Родина Звіринських – сидять зліва направо мати, Йосиф, батько, стоять зліва направо Мар’ян, Людвік, Карло, близько 1937 р.
Карло Звіринський, приблизно 1937 рік
Було нас чотирьох братів. Найстарший родився в 1918 [Людвік помер у Польщі 2008), молодший 1920 [Мар’ян загинув на фронті в м. Вроцлав 1945], я – в 1923 і наймолодший 1926 [Йосиф помер в Лаврові 1983 р.]
Брат Йосиф Звіринський, 1943 рік
Мої батьки були пуритани. Не справжні, але притримувались в сім’ї строгих правил і не дозволяли собі зайвих пестощів і слів до нас.
Наймолодший з нас був мабуть найбільш обдарований музично, потім він керував хором. Ми вміли співати коляди на чотири голоси і всі в селі завидували нашим батькам: «О! Це ті. В яких чотири сини співають!».
Юстина, Йосиф, Людвік та Мар’ян приблизно1938 рік
… Недалеко церкви стояли два монастирські одноповерхові будинки буквою Г. В одному містилася почта, а також мешкання для багатодітної родини начальниці почти, вдові по священникові, п. Венгриневичевої, мешкання учительки Людкевич, яке складалося з однієї кімнати, сіней і спіжарки.
В другому будинку, який складався з 5-ти однокімнатних мешкань, жили ті, що виконували якусь роботу в монастирі, були слугами монастиря, який оплачував їхню роботу 9-ти центнерами зерна (пшениця, жито), пів гектаром поля для посадження картоплі і огородини, опалом, правом держати 1 корову в монастирській стайні з монастирським кормом на протязі року. Жили там в основному фірмани, які обробляли землю. Жила там і наша родина … Нас п’ятеро займало 1 кімнату розміром коло 18 м² з сінями і коміркою, а також стрихом і окремо шопою на дрова…
Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан
Батько, як правило, проводив весь час на роботі на тартаку, ми з мамою жили в маленькій кімнатці з одним вікном, двома ліжками і столом. Була там і піч разом з кухнею, шафа на посуд, і значно пізніше — шафа на одяг.
На стіні висіла Страсна дорога Христа. На одному листі паперу було зображено 12 «стацій» — епізодів Хресної дороги. Всім нам чотиром вечерами багато разів розказувала мама про те, що там було зображене. Западало то глибоко в душу дитини, і які життєві перипетії ми не проходили б, ці образи і мова матері не затиралися ніколи.
На іншій стіні висіла реклама мила до прання «Schicht». На великому листі паперу була зображена середнього віку жінка в хустині з усміхненим ротом повним білих зубів, але найважніше було те, що де б ти не стояв, вона завжди мала спрямовані очі просто на тебе. Я довго не міг начудуватися цьому чуду, бігав із кутка в куток, а очі її все бігали за мною. Лише значно пізніше я розкрив, на чому це чудо полягало: ще одна «таємниця» малярства.
… Наша сім’я, а особливо ми діти були в селі якимсь «інородним» тілом. Ні се, ні те. Ні то селяни, ні то робітники. Мати виховувала нас, працювала вдома, допомагала сусідкам в полі, дістаючи за це мізерну плату, головно продуктами. Батько спочатку столярував, потім пішов працювати на тартак, кимсь на зразок помічника керівника тартаку, яким був «братчик-монах», а коли побудували млин і електрівню, то став орудувати одним і другим. Плата була мізерна: 9 центн. зерна, пів гектара поля під картоплю, паливо, можливість утримувати одну корову і … здається 120 зл. – це річна платня. Скільки пам’ятаю, я завжди був трохи голодним. Хліб був рідкістю. Вийняток становили Різдво і Великдень.
Тартак у Лаврові, справа Йосиф Звіринський, 1937 р.
Ніколи не забуду Різдвяних ночей на селі. Морозище, сніг під ногами скрипить, аж глушить, чути як люди йдуть до церкви. А церква, хоч і холодно – відкрита, і ще здалеку видно сяйво свічок і чути «Рождество Твоє, Христе, Сину Божий»… В церкві тепло, бо людей багато і горять свічки. А церква наша належала до чоловічого монастиря. Можеш собі уявити, як виспівували двадцятилітні спудеї хорали Барвінського, Березовського, Веделя.
Я ж це все слухав в «оригіналі»! Багатоголосий, радісний, молодий хор. В такий день всі добрішають. Я цілий рік чекаю Різдва …
З усіх свят найбільше люблю Різдво. Його неможливо ні з чим порівняти. Великдень – теж гарне свято, але перед ним іде Розп’яття, Смерть. Все-таки це трагічне свято.
А тут – тут народження Добра, Благодать сходить на Землю. І зверни увагу, яка взаємодія: дитятко, Марія, Йосиф, поруч віл і осля, сіно і зірки, ангели, пастушки ідуть, царі, сніг падає.
Різдво для мене – містерія. Це – чари, це дійсно Свято Добра. Були важкі роки і я тоді жив від 6 січня до 6 січня.
Були роки кращі, були гірші, але з часом все це забулося, остало те що гріло душу. …
В неділю, 7 червня 2020 року, Герою Небесної Сотні Віталію Коцюбі могло б виповнитися 38 років. Пам’ять героя вшанували в родинному селі Воробляничі, що на Яворівщині.
«Сьогодні вшановуємо пам’ять Героя, що віддав життя за свою Батьківщину. Героя, ім’я якого не маємо права забути. Бо разом з іншими Героями Небесної Сотні, він поклав своє життя за країну, яку любив віддано і безмежно. Добрий сім’янин і палкий патріот своєї держави. Таким був Віталій Коцюба», – зазначив заступник голови ОДА Іван Собко.
Довідково:
Віталій Миколайович Коцюба – 07.06.1982 – 20.02.2014 Народився в Вороблячині Яворівського району. Проживав у місті Новояворівську. Їздив на заробітки за кордон. Як згадують друзі, був добрим, спокійним, врівноваженим, співчутливим та безмежно щедрим. Поїхав на Майдан, бо, за словами рідних, не міг терпіти знущання тодішньої влади, хотів кращої долі для своїх дітей, щоб жили у процвітаючій країні і мали де працювати. Загинув 20 лютого 2014 року від рук снайпера на вулиці Інститутській. Активісти під обстрілом пішли за Віталієм, але живим витягти його звідти їм не вдалось. Похований у селі Вороблячин на Яворівщині.
Указом Президента за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Віталію Миколайовичу Коцюбі посмертно присвоєно звання Герой України з вшануванням ордена “Золота зірка”. Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Професіоналізація театральної справи на українських сценах Львова 1930-х років стосувалась не лише опанування серйозного класичного і модерного оперно-театрального репертуару. Чимало спроб здійснювалося в сфері театралізованих ревю з різножанрових розважальних форм, які були популярними у європейських країнах того часу (театр-варьєте). Прагнучи йти в ногу з новітними тенденціями, трупа Й. Стадника неодноразово реалізувала подібні програми, переважно у рамках бенефісів.
Так, 19 січня 1929 року в Великій залі Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) було дано програму під назвою «Веселий вечір» – бенефіс кількох артистів театру. Додатковий анонс сповіщав, про новаторські для галицького глядача мистецькі форми програми: «…між іншим будуть виконані на вечорі модерні танці такі як кекуок і танок апашів, а в відділі інсценізації артисти виконають ілюстрацію до пісень “Ой, у полі вітер віє”, “Ой, видно село”, “Чумаки” і “Веснянка”» [1, c. 5].
Соня Орлян в естрадному ревю. З родинного архіву Наталії Миронюк.
Якою мірою актори трупи виправдали сподівання та наскільки прихильно публіка сприйняла подібні експерименти яскраво демонструє рецензія на вечір-бенефіс: «Вечір почався відновою “На перші гулі” Васильченка. Авдиторія забула підчас цієї побутової сценки про стільки разів повторювану фразу, шо старий народній репертуар пережився; гумор і сміх віджили не лише на сцені, але й на салі. Кожний раз, коли навіть стару, а добру пєсу вміють на ново вирежісерувати і свіжо заграти, з неї сиплеться кілька іскор, шо запалюють слухачів. Пп. Кривицька, Бенцаль, Ярема і Долинська викресали зі свого тексту неодну таку іскру. Більша частина вечора стояла на межі традиційного концерту і модерного кабарету. Наша публика ще не зовсім рішена, чи пора вже не ходити на традиційні концерти, чи ще не пора ходити до модерного кабарету. Тому однаково сплескувала пп. Рубчака, Нікитина і Неделка за сольові співи, як і п-ну С. Стадниківну, п-ню Бенцалеву, п. Ярему і п. Нікитина за темпераментні вихиляси. Ці танці були таки справжньою спробою дати шось більше понад те, що бачимо звичайно на нашій сцені, скільки разів актори мусять танцювати, бо так каже пєса. (Правда, що танок апашів був трохи за блідою фантазією на тему того, як він справді виглядає). Новиною були спроби мистецьких ілюстрацій до народніх пісень, на зразок російських театриків “Летучая Миш” і “Синяя Птіца”. Вони полишили якнайкраще вражіння і таку рефлексію: видко, що наші актори сами, навіть без режісера, в силі проявити деяку творчу ініціятиву і знятись понад шабльон старих постановок і старого репертуару, коли працюють спільними силами та з охотою… Чимала заслуга веселого настрою всього вечора належиться в першій мірі анонімному зі скромности авторові дотепних куплетів п. Юрі Шкрумелякові, який з подиву гідною легкістю віршує на замовлення, (на жаль, в інших, надто частих випадках зі шкодою для свого поетичного таланту), далі п-ні Орлян прегарній конференсієрці, з відповідним веселим усміхом і тоном, врешті артистові–декораторові п. Нікитинові. Наш театр міг би, здається, з успіхом повторити такий вечір ще кілька разів. З програми треба би тільки викинути зайві плаксиво-мелянхолійні пункти співу та виправити ті інші, вдатні, яким бракувало інколи викінчення» [3, c. 5].
Артисти трупи в сценці з ревю. З родинного архіву Наталії Миронюк.
В лютому урочисто відзначалося 25-ліття творчої діяльності Софії Стадникової. Цей вечір був типовим бенефісом з виставами, де ювілятка поставала у своїх зоряних ролях. Однак цього разу він включав одразу три спектаклі в один вечір: опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Маруся Богуславка» Михайла Старицького і «Мірандоліна» Карло Гольдоні. У кожній з вистав С. Стадникова постала у всьому блиску таланту і досвіду [8, c. 3].
Софія Стадникова
Програма Ювілейної театральної вистави за участю Софії Стадникової 16 лютого 1929 року. З колекції Ю. Завербного
«Саля Музичного Інституту давно вже не бачила такого збору: була налита вщерть добірною публикою, святочно одітою. Особа симпатичної артистки стягнула всіх цікавих, що віддавна не бачили її на сцені і тих, що вважали своїм громадянським обовязком явитись на її вечорі…. на сцені зібралась уся театральна дружина і ювилятку окружили її товариші по професії та коші квітів. Від «Кооперативи Український Театр» промовляв М. Рудницький… Від театральної дружини витав ювилятку сеніор наших акторів п. Рубчак, який своїми простими, щирими від серця словами витиснув сльози не тільки з очей самої ювилятки і зі своїх власних, але і не одному зі слухачів. Одночасно передав він їй від артистів срібну тацю зі срібними чарками – справді щедрий дар, коли зважити матеріяльні умовини наших акторів. Після цього дир. Кооперативи п. Б. Янів про читав деякі з телеграм і привітів, що наспіли на вечір. Прочитати всі або бодай більшість цікавіших не було змоги. Не вважаючи на те, що Львів був минулого тижня відрізаний від світа і що почтова та телеграфічна комунікація і досі не вповні наладнана, п. С. Стадникова дістала гарний жмут привітів з усіх закутин української землі і від земляків на чужині» [9, c. 2].
Новітні театральні тенденції у виконанні гастрльюючих колективів – гостей міста теж не оминули зали Товариства. 9 червня тут вперше в Галичині розпочав свої гастрольні вистави Новий російський художний театр «Бі-Ба-Бо»[1], орієнтований на жанр мистецького кабаре, під дирекцією знаного артиста Петроградських театрів Петра Андреїва-Трельського[2] з участю примадонни київських театрів О. Вігоцької і інших артистів [7, c. 6].
У 1930-ті роки на сцені МТЛ виступала трупа Театру ім. Тобілевича, яка ставила опери М. Лисенка, Б. Сметани, С. Монюшка, М. Аркаса, С. Гулака-Артемовського та оперети І. Кальмана, Ф. Легара, Й. Штрауса [6, c. 83].
У цей період у фойє чи залах окремих кінотеатрів перед показами ставились гумористичні музично-театральні постановки, ревю, кабаретові сценки. Кінотеатр «Стилевий», який діяв у Великій залі МТЛ, був однією з небагатьох львівських кіноустанов, де ревю з кіносеансом поєднувалися постійно. Тому, протягом 1930-1940-х рр. тут майже щоденно ставились розважальні вистави у виконанні місцевих і запрошених, нерідко високопрофесійних і визнаних колективів [5, c. 288]. Такі виступи перед демонстраціями кінострічок іноді ставали доброю формою підробітку студентам-музикантам на оплату навчання. Тут розгортали свою діяльність чоловічі вокальні ансамблі-ревелерси (в т.ч. «Ревелєрси Євгена» під орудою Євгена Козака[3]) та вокально-інструментальні формації довільних складів за участю фахових виконавців, співаків й талановитих композиторів естрадного жанру. В таких колективах починали свою виконавську кар’єру Леонід Яблонський[4], Анатоль Кос[5], Володимир Балтарович[6], Богдан Весоловський[7], Ірена Яросевич[8] (Рената Богданська-Андерс), Степан Гумінілович[9]. Вони були й улюбленими учасниками святкових молодіжних розважальних урочистостей – балів, карнавалів, вечорниць, чайних та барвінкових вечорів.
Ревелєрси ЄВГЕНА
Джаз-капела Леоніда Яблонського “Ябцьо Джаз”
Зрештою, було започатковано український театр малих форм «Золотий усміх» (за типом вар’єте), який діяв у приміщені Товариства ім. М. Лисенка. Він увійшов до складу театрального кооперативу «Український театр» з метою легалізації і стабілізації творчого процесу: «Адміністрація “Золотого Усміху” повідомляє, що від білетів вступу на ревію “Біг пес через овес” побиратиме 10 сотиків на фонд ведення театру кооперативи “Український Театр” у Львові. Кооператива “Український Театр” у Львові має тепер своє бюро в Т-ві ім. Лисенка, вул. Шашкевича ч.5», – говорилося в анонсі [2, c. 5].
Артист новоствореного театру, Лев Яцкевич, згадував: «Зі знесенням бойкоту польських високих шкіл, відновили свою діяльність такі студентські товариства, як: “Основа”, “Медична Громада”, “Студентська Громада” та “Ватра”. А кожна з них поставила собі метою влаштувати в часі карнавалу хоч би один баль чи вечорниці, з обов’язковою джазовою оркестрою Ябця-Яблонського з участю А. Коса. Звичайно оркестра грала популярні тоді танга, фокстроти, словфокси, бостони та чарльстони, які масово компонували популярні варшавські композитори легкої музики, згадати б хоч би Ґольда, Варса чи Петербурзького та творця слів на їхню музику – Анджея Власта.
Перший перелом у користуванні тими, часто-густо мистецько плоскими польськими шлягерами, зробив саме Анатоль Кос, який почав компонувати власну танкову музику на мотивах українських народних пісень. Це, до речі, дало також поштовх до створення у Львові українського студентського театру малих форм “Золотий Усміх”, що був, до певної міри, продовженням українського студентського театру “Хмаролом”[10] з 1920-их років… Музичним керівником нового студентського, театру став Анатоль Кос, а його членами Луць Лісевич – театральний дорадник, Ярослав Гевко та Роман Петріна – xopеoграфія, Володимир Бохенський та автор даних рядків –літературні дорадники, Едвард Жарський, Володимир Середа, Парахоняк-Козак, Богдан Цісик та Люба Крушельницька – виконавці, Евген Козак, Александер Курочко, Володимир Процінський, М. Лозинський та А. Хлєбич – хор ревелєрсів, Люба Крушельннцька, Слава Гаращак, Оля Твердохліб, Дарія Ніжанковська, Ірена Соколовська та О. Кобзяр – балет, Іванна Нижник мистецький декоратор, Л. Яблонський – оркестра. Слава Паращак та автор цих рядків конферансьє. Цей театр почав свій дебют ревією “Біг пес через овес”, авторами якої були Слава Гарашак (літературний псевдо Оксана Керч), її сестра Люба Крушельницька (літературний псевдо – Софія Наумович) та автор цих рядків. Музику до неї скомпонував Анатоль Кос, а саме: “Бродвей” (балетний вступ), “Прийди, царенку, мій до мене” (танго), “Не питай” (вальс), “Наталко, як палко” (фокстрот), “Бо «Україна» добра є дружина” (словфокс), та “Біг пес через овес” (фінал). Прем’єра тієї ревії відбулася пізньою осінню 1932 року в залі Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові. На жаль, з приводу фінансових труднощів та особистих непорозумінь, цей театр швидко розв’язався» [10, c. 2].
Анатоль Кос та Леонід Яблонський. З родинного архіву Надії Кос.
Ірена Яросевич – солістка «Ябцьо-джазу»
З нагоди 40-ліття сценічної діяльності Й. Стадника у грудні (11.12) 1933 року в Великій Залі МТЛ було дано комедійну виставу Ференца Мольнара «Гра на замку». Відгуки на цю подію в тій же мірі професійні, як і проблемні, щодо аспектів умов діяльності непересічних особистостей театральної сфери, громадянської свідомості та глядацької культури міста.
Йосип Стадник
В одному з фейлетонів-рецензій на цю подію з усією відвертістю і критицизмом змальовано проблеми кризового стану театрального життя українського Львова міжвоєнної доби, які, зрештою, вражають актуальністю щодо сьогоднішнього дня:
«Вчорашній ювилейний вечір усім відомого артиста та режисера Й. Стадника стояв під знаком такої викривленої маски. Це був один зразок крізи, не тільки матеріяльної, а духової. Половина салі порожня. Ціни білетів не такі, щоб раз на пів року не могли спромогтись на них директори ріжних установ і сотні покищо добре платних і заможніших наших громадян. Вистава починається більш як пів години пізніше від афішового повідомлення; щойно в год. 8-ій виходить із салі кінова публика, а наша приходить черепашою ходою. Дзвінка довго не чути, бо сцена у салі Муз. Т-ва ім. Лисенка славна тим, що нема в ній місця на куліси й обстанову; актори можуть дістатись туди зі своїх роздягалень тільки ціною простуди[11]; деякі таки воліють переодягатись за куснем куліси на сцені… Після ІІ-ої дії, згідно з традиційною програмою – привіти. Від “Кооперативи Український Театр” промовляв один із директорів шабльоново, як водиться в таких випадках, з єдиною прикметою: коротко. Найдавніший співробітник і приятель Стадника Рубчак уміє, як завсіди, зворушити слухачів щирою інтонацією голосу. Перед ювилятом дві скромні китиці квітів; відчитують листи та телеграми; між ними бракує багато установ, яких обовязком було вислати до театру бодай одного делегата за 3 зол. На сцені йде весела комедія. Весь вечір має подих трагізму. Та єдина саля, якою розпоряджаємо у Львові, гірша від театральних вистав, ніж читальняні в ріжних Печихвостах. У кілька десяти кроках від неї де від 25 літ повинен стояти театральний будинок – будки з дровами, вугіллям і якимись машинами. Якби бодай наші – можна би ними огрівати вряди-годи акторську нужду. Стадник надалі, як 30 кілька літ тому, їздить циганським табором. Слухаєш часом на ріжних зборах патетичних промов на тему нашої культури і прирівняєш їх з таким днем, як учорашній. Стає соромно. Де всі ці промовисті патріоти? Навіть “Бесіда”, під якою кількандцять літ вів Стадник театр, не відгукнулась привітом. Наша львівська публика прехимерна потвора. На маніфестаційні вечорі можна її стягати мобілізаційними сурмами. Там, де земляки повинні з власного почину дати доказ свого зацікавлення культурними потребами, вони часто навіть не знають, чи такі потреби існують» [4, c. 4].
І вкотре, незважаючи на проблеми невигідної невеликої сцени, український театр опановує на ній нові жанри, розгортає нові горизонти та сягає нових мистецьких висот, торує шляхи до формування власних національних традицій.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література.
Вечір наших артистів. //Діло. 1929. № 12. 18.01. с. 5.
Діло. 1931. № 253. 10.11. с. 5.
З театру. Кооператива Український Театр під дир. Й. Стадника; Бенефісовий вечір артистів // Діло. 1929. № 15. 23.01. с. 5.
[м. р.] Ювилей Й. Стадника. Вистава з нагоди 40 ліття його сценічної праці. // Діло. 1933. № 339. 23.12. с. 4.
Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова впродовж 1900-1920 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2007. 720 с.
Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова 1920-1944 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2006. 268 с.
Оповістки // Діло. 1929.№ 121. 02. 06. с. 6№ 37. 20.02. с. 2.
Ювилей артистки. 25-ліття сценічної праці С. Стадникової. // Діло. 1929. № 32. 12.02. с. 3.
Ювилей С. Стадникової. Театральна вистава і привіти. // Діло. 1929.
Яцкевич Л. Під блакитним небом Львова та мої зустрічі з Кос-Анатольським //. Свобода. 1984. № 226; 227. 28, 29.11 С. 2.
[1] Перший Петербурзький театр-кабаре «БІ-БА-БО» відкритий в січні 1917 року підвалі «Пасажу» (вул. Італійська, 19). Засновники – реж. К. А. Марджанов, поет Н. Я. Агнівцев, і артист Ф. Н. Курихін, які перетворили кабаре в своєрідний акторський клуб. Артисти в кабаре виступали після вистав в інших Театрах.
[2] Антрепренер Петербурзького театру оперети, режисер театральних труп з Мінська, Вітебська, Бреста.
[3]Євген Козак (1907-1988) – хоровий диригент, педагог, композитор. Випускник Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка по класу флейти та консерваторії Польського музичного товариства, де навчався на вокальному і дириґентському відділах (теорії, композиції та диригентури) під орудою С. Людкевича, Н. Нижанківського, Ю. Коффлера, А. Солтиса. Засновник, диригент хору та музичний редактор Львівського радіо (від 1939), викладач Львівського музичного училища (від 1945), викладач педагогічного інституту (від 1959), викладач (1959) і проректор (1961-1971) Львівської державної консерваторії (тепер – ЛНМА) ім. М. Лисенка.
[4]Леонід Яблонський (1904-1966) – скрипаль, естрадний виконавець. Випускник учительської семінарії, Вищого музичного інституту імені М. Лисенка. Керівник капели «Ябцьо-джаз» та низки етрадних колективів на еміграції. Учасник хору «Прометей», керівник (після Лева Туркевича) жіночого хору «Чайка» у Монреалі.
[5]Анатоль Кос-Анатольський (1909-1983) – композитор, естрадний виконавець (зокрема, учасник «Капели Леоніда Яблонського»), артист і засновник театрів малих форм, музичний діяч, педагог. Випускник юридичного факультету Львівського університету, ВМІ у Станіславові та Львові, Консерваторії ім. К. Шимановського у Львові по фортепіано (клас Т. Шухевича), та композиції (клас С. Барбага). ), Викладач Львівського музичного училища (від 1945), голова правління Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України (1951), концертмейстер Львівського драматичного театру, викладач (1952), професор (1973) Львівської консерваторії (тепер – ЛНМА) ім. М. Лисенка.
[6]Володимир Балтарович (1904-1946) – активний організатор музичного життя у Львові у 1930-х роках, композитор, член СУПроМу, соліст хору «Львівського Бояна», учасник «Ревелєрсів Євгена», оперний співак, пластун. Поряд медичною кваліфікацією випускник Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові по класу фортепіано В. Барвінського та по класу скрипки О. Москвичіва, студіював вокал під орудою Г. Ліндфорса і Л. Кардержабека та композицію в О. Шіна у Празі (в консерваторії та Українському Вищому Педагогічному Інституті). Разом з Нестором Нижанківським був співзасновником мистецької групи «Богема».
[7]Богдан Весоловський (1915-1971) – естрадний виконавець, піаніст, акордеоніст (учасник «Капели Леоніда Яблонського»), композитор. Випускник ВМІ (серед його педагогів – В. Барвінський, М. Колесса, С. Людкевич, З. Лисько), а також юридичного факультету Львівського університету та Консульської академії у Відні. В еміграції працював в українській редакції Міжнародного канадського радіо в Монреалі.
[8]Ірена Яросевич (Рената Богданська / Андерс, 1917-2010) – оперна та естрадна співачка, кіноакторка (учасниця «Капели Леоніда Яблонського» і теа-джазу під орудою Г. Варса). Її кузеном був Нестор Нижанківський, який згодом навчав її у Вищому музичному інституті ім. Лисенка (клас фортепіано), вивчала вокал (класи Марії Сокіл та Лідії Улуханової), паралельно навчалась у Промисловій школі, була активісткою «Пласту». Після еміграції – польська естрадна співачка, дружина генерала В. Андерса.
[9]Степан Гумінілович (1917-1975) – естрадний виконавець (учасник «Капели Леоніда Яблонського»), композитор, хоровий диригент (засновник хору «Бурлака»), організатор мистецького життя, легкоатлет, футболіст, педагог шведської руханки, старшина дивізії «Галичина» та Першої Української Дивізії Української Національної Армії. Випускник ВМІ ім. М. Лисенка по класу скрипки. В еміграції був дириґентом хору церкви Св. Юрія в Ошаві, керував хором «Боян» в Торонто, відновив роботу хору «Бурлака» (1976).
[10] Студентська театральна студія естрадно-розважального напрямку у Львові, спеціалізувалась на постановках ревю.
[11] Перехід до сцени з гримерок був можливий по зовнішній відкритій галереї.
В збірках польського інтернет ресурсу «Polona» вдалось розшукати кілька цікавих світлин, які варті уваги. Фото датуються кінцем ХІХ ст.
Актори в гуцульському одязі, 1885 р.
На трьох перших світлинах можна побачити акторів аматорського театру у Львові. Імена їх невідомі. Усі присутні на світлинах одягнені в гуцульський одяг. На четвертій світлині можна побачити маленьку дівчинку, яка також одягнена в український одяг, правда не знаємо чи ця світлина пов’язана тематично із попередніми.
Актори в гуцульському одязі, 1885 р.
Усі фото підписані. Відомо, що вони були зроблені у львівському фотоательє Кароля Рошкевича та Давида Мазура. З історії фотосалону цих майстрів фотографії знаємо, що спочатку це був звичайний фотографічний павільйон, який з’явився у 1882 році. Заклад знаходився за адресою на пл. Маріяцькій, 3 (тепер це пл. Міцкевича, 3).
Дівчинка в українському одязі, 1880-1889 рр.
У 1887 році Давид Мазур відкрив свій власний заклад за адресою по вул, Панській, 5. У 1894 р. про Давида Мазура говорили, що він належить до перших фотографів у краю.
Вчора, 7 червня 2020 року, виповнилося 177 років від дня смерті письменника, духовного просвітителя, натхненника національного пробудження Галичини Маркіяна Шашкевича.
Квіти до могили письменника поклав й заступник голови ОДА Іван Собко, повідомила пресслужба Львівської ОДА.
«Сьогодні вшановуємо пам’ять великого поета і патріота, людини високої культури та громадянської мужності, палкого борця за відродження української мови», – наголосив Іван Собко.
Довідково: Народився о. Маркіян Шашкевич 6 листопада 1811 року в селі Підлисся Золочівського повіту у сім’ї священика. У 1838 закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету, та, закінчивши семінарію — парафіяльним священиком по селах Львівщини, а саме у Гумниськах, Нестаничах і Новосілках. Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем згуртував національно свідому молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та ін.), яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях («Руська трійця»). Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року від туберкульозу і похований у Новосілках.
В четвер, 11 червня 2020 року, о 20:00 у Львові відбудеться вечір пам’яті Лесика Дацюка «Лесик band. Назавжди».
У проєкті «Лесик band. Назавжди» хіти Лесика лунатимуть у новому звучанні. Кращі пісні легендарного львівського артиста виконають фронтмени гуртів «МЕРІ» Віктор Винник, «Цвіт Кульбаби» Василь Марущак,«Wszystko» Зіновій Карач, групи «Піккардійська Терція» та «Шейк», співаки Тарас Гаврик, Заліско, Олена Корнєєва, Ірина Доля, Давід Меладзе, Юрій Григораш та інші. Ведучий та співорганізатор концерту – Остап Дроздов. Автор ідеї – Петро Луцишин.
Концерт рок-гурт “Лесик Band” у супроводі Lviv Jazz Orchestra з концертною програмою “НАЙЛІПШЕ”
«Для нас організовувати вечір пам’яті Лесика Дацюка – це данина пам’яті легендарного артиста в історії музичного Львова, людині, на піснях якої виростали мільйони шанувальників. Це данина не лише музиканту, а й другу, з яким ми були на «ти» і просто інтелігентній людині, без якої Львів – не Львів. Ідея провести вечір пам’яті лідера гурту «Лесик band» виникла дуже швидко, відразу після трагічної смерті Лесика, бо це був неабиякий шок для нас усіх. Перше, про що ми пошкодували – те, що не були реалізовані наші спільні з ним цьогорічні плани. Ми вирішили, що вечір пам’яті є обов’язковим для нас, тих, хто його знав і з ким він працював багато років», – розповів Петро Луцишин.
Концерт рок-гурт “Лесик Band” у супроводі Lviv Jazz Orchestra з концертною програмою “НАЙЛІПШЕ”
Трансляція вечора пам’яті відбуватиметься на каналах:
Організатори проєкту закликають долучитися до перегляду онлайн-концерту і в такий спосіб віддати шану великому артисту, який незаслужено був призабутий в останні роки. Під час концерту відбуватиметься збір коштів для встановлення монументу на могилі легендарного Лесика.
Концерт рок-гурт “Лесик Band” у супроводі Lviv Jazz Orchestra з концертною програмою “НАЙЛІПШЕ”
Довідково: Увечері у вівторок, 7 квітня, на зупинці громадського транспорту на вул. Героїв УПА у Львові невідомий з ножем напав на музиканта, лідера гурту «Лесик Band» Олександра «Лесика» Дацюка, завдавши йому два ножові удари у ділянку серця. Від отриманих ран 56-річний музикант помер у лікарні. Вбивцею виявився 67-річний чоловік без постійного місця проживання. Попередньо встановлено, що між чоловіками виник конфлікт, під час якого зловмисник завдав потерпілому ножового поранення.
Заснований у 1990 році «Лесик Band» випустив п’ять альбомів.
7 червня 1991 року могло стати чорним днем не тільки в історії залізничного транспорту України, але, мабуть, і всієї нашої держави. Якби не професіоналізм, винахідливість і скажемо чесно, героїзм працівників станції Гнівань Південно-Західної залізниці (Вінницька область, Тиврівський район) рахунок жертв залізничної катастрофи, яка сталася на цій станції міг іти якщо не на сотні, то на десятки…
Дозволю собі маленький ліричний відступ про те, як я дізнався про цю катастрофу. На початку липня 1991 року ми із мамою їхали до Києва фірмовим потягом «Львів» № 91/92 (у ті часи він іще курсував через Тернопіль та Жмеринку). З низки причин потяг цей сильно запізнювався, тому коли він підходив до станції Гнівань був уже ранок. Потяг стишив хід. Локомотив дав протяжний гудок. Із вікна я, тоді 12-річний хлопець, побачив купи розсипаного вугілля, понівечені вантажні вагони і платформи, розкидані бетонні шпали та бетонні опори… Мама запитала у провідниці, що тут сталося… Та відповіла «Велика аварія… Могла бути і більша…».
Вокзал станції Гнівань, де 7 червня 1991 року сталася велика залізнична катастрофа. Тільки завдяки професіоналізму колективу станції та локомотивних бригад вдалося уникнути масових людських жертв.
Деталі історії, яка відбулася двадцять дев’ять років тому я довідався уже в середині 2010-х років від ветерана-залізничника Володимира Колотовкіна. Отож, історія була наступна:
На світанку 7 червня 1991 року, о 6 годині 05 хвилин, на станцію Жмеринка Південно-Західної залізниці прибув вантажний потяг, який складався із 42-х вагонів, навантажених кам’яним вугіллям. Як було встановлено розслідуванням, чергова по станції Жмеринка В.А. Кіряєва дала вказівку сигналісту станції Жмеринка М. К. Мазуру закріпити склад трьома гальмівними башмаками. Проте сигналіст цей наказ чомусь проігнорував. Що ж до пневматичної гальмівної системи складу із 42 вагонів, то вона мала витікання повітря, отож гальмівне зусилля колодок потрохи зменшувалося…
Треба сказати, що колія від Жмеринки в сторону Вінниці має ухил в сторону долини Південного Бугу. Отож, розгальмовані вагони із вугіллям помалу рушили в сторону Вінниці. На щастя рух некерованих вагонів побачила чергова по станції Жмеринка В.А. Кіряєва, отож через дві хвилини після початку руху вона повідомила свою колегу – чергову по станції Браїлів, яка була наступною після Жмеринки в сторону Вінниці. Відстань між Браїловом та Жмеринкою – 7 кілометрів. На жаль Кіряєва розгубилася і забула, що на станції Жмеринка є вловлюючий тупик. Отож, інцидент міг закінчитися просто сходом із рейок групи вагонів на малій швидкості.
Станція Гнівань. Вигляд у напрямку Жмеринки, звідки 7 червня 1991 року примчало 42 некерованих вагони із вугіллям
О 7 годині ранку склад із некерованих вагонів із вугіллям на великій швидкості пройшов станцію Браїлів. На жаль, персонал станції не зміг нічого вдіяти: чергова по станції О.В. Козловська повідомила лише диспетчера Жмеринського відділення М.П. Пажетнова про ситуацію, яка трапилася. Повідомлення про інцидент від пані Козловської отримав також персонал станцій Гнівань, Тюшки та Вінниця. Після повідомлення чергової по станції Браїлів спрацювала система оповіщення.
В той самий час, зі сторони Вінниці в сторону Жмеринки рухався швидкий потяг № 9 Москва – Белград. Цей потяг пройшов станцію Гнівань і рухався на швидкості понад 50 кілометрів на годину в сторону Жмеринки. Як виявилося, пасажирський потяг йшов по тій самій колії, по якій набираючи швидкість неслися некеровані вагони із вугіллям! Їх швидкість складала біля 100 кілометрів на годину. Результати зіткнення були б фатальними…
У 07:03 локомотивна бригада, яка вела потяг № 9 Москва – Белград отримала вказівку від чергової по станції Гнівань З.П. Ковальської застосувати екстрене гальмування і заднім ходом заходити на станцію Гнівань. Пасажирський потяг мав зайти на першу колію. На другій колії планували «перехопити» некерований склад. Завдяки професіоналізму локомотивної бригади електровоза ЧС8 (машиніста В.Н. Руднєва і його помічника, депо Київ-Пасажирський) за півтори хвилини потяг № 9 заднім ходом пройшов біля 2-х кілометрів і зупинився на станційній платформі.
Станція Гнівань. Вигляд в сторону Жмеринки. Сучасне фото.
До аварії залишаються лічені хвилини. Диспетчер Жмеринського відділення М.П. Пажетнов і чергова по станції Гнівань З.П. Ковальська приймають сміливе рішення – зупиняти некерований склад в Гнівані – «перехоплення» в Тюшках було занадто ризикованим. Що могло б статися, якби потяг із вугіллям дійшов до станції Вінниця навіть не хочеться думати.
На станції Гнівань зранку 7 червня 1991 року знаходився маневровий локомотив ЧМЕ3-2805 (локомотивне депо «Жмеринка») із вантажем залізобетонних шпал і опор – продукцією місцевого комбінату залізобетонних виробів. Цей склад, яким керував машиніст В.І. Савченко, вирішили направити на зустріч некерованим вагонам… Крім того, укладач В.Н. Клонох отримав вказівку взяти гальмівні башмаки і терміново встановити їх на другій колії станції Гнівань. Не дивлячись на величезний ризик і укладач В.Н. Клоноз, і машиніст В.І. Савченко виконують вказівку…
О 07:09 некерований вантажний потяг із вугіллям влетів на станцію Гнівань. Проте перший вагон некерованого складу не вписався на величезній швидкості у стрілку і перекидається. Всі наступні вагони слідують за ним. Утворюється величезний «завал» із металу та вугілля, який змітає все навколо. По інерції «завал» рухається вперед, змітаючи все навколо… На зустріч йому продовжує рух маневровий тепловоз із п’ятьма вагонами, навантаженими залізобетоном… Машиністу В.І. Савченко вдається виплигнути із тепловоза… А за мить тепловоз і п’ять вагонів були розчавлені і зім’яті вагонами потягу із вугіллям…
Завал із вантажних вагонів, який утворився в результаті залізничної катастрофи на станції Гнівань 7 червня 1991 року
На жаль, у катастрофі таки був загиблий – це був укладач Володимир Клоноз, який встиг встановити гальмівні башмаки на другій головній колії, але не встиг відбігти від «завалу» вагонів…
Результати залізничної катастрофи наступні: зруйновано біля 300 метрів колії, 500 метрів контактних мереж, 5 стрілкових переводів. Повністю був зруйнований маневровий тепловоз ЧМЕ3-2805 і 47 вантажних вагонів: всі 42 вагони потягу із вугіллям і 5 вагонів потягу із залізобетонними конструкціями.
Складач поїздів станції Гнівань Володимир Клоноз, який, не дивлячись на величезний ризик, встановлював гальмівні башмаки перед некерованим складом із вугіллям. Він – єдина жертва залізничної катастрофи на станції Гнівань 7 червня 1991 року
Кажуть, що у багатьох пасажирів потягу № 9 Москва – Белград сталися нервові зриви та істерики від побаченого. Але пасажири були врятовані! За це вони дякували черговій по станції З.П. Ковальській, машиністу В.І. Савченко і, на жаль, загиблому укладачу В.Н. Клонозу.
На жаль, про залізничну катастрофу на станції Гнівань Південно-Західної залізниці нині широкому загалу відомо дуже мало. Про катастрофу навіть не написано у вікіпедійній статті про станцію Гнівань… Пам’ятають про аварію лише мешканці Гнівані та залізничники-ветерани… Ветерана залізничника Володимира Колотовкіна, який детально розповів про катастрофу і зберіг матеріали про неї, на жаль, уже немає із нами…
Залишки маневрового тепловоза ЧМЕ3-2805 депо «Жмеринка», який машиніст Володимир Савченко повів в сторону некерованого складу із вугіллям
На станції Гнівань встановлений скромний пам’ятний знак Володимиру Клонозу, який загинув, рятуючи інших. На ньому напис «Отдал жизнь, спасая сотни других жизней».
На жаль, я не знаю чи було нагороджено тих людей, які відвернули загибель значної кількості людей на під час аварії на станції Гнівань 7 червня 1991 року: чергову по станції пані З.П. Ковальську, машиніста маневрового тепловоза ЧМЕ3-2805 В.І. Савченка (локомотивне депо «Жмеринка»), машиніста електровоза ЧС8 В.Н. Руднєва і його невідомого помічника (локомотивне депо «Київ-Пасажирський») та загиблого складача В.Н. Клоноза… Біда, що Україна забуває про своїх героїв…
Пилип Пилипчук, або чому міністр УНР проектував луцькі будинки
Міжвоєнний Луцьк наповнений відомими іменами. Працювали тут у той час й імениті архітектори, які залишили немалу спадщину на вулицях міста. Серед них – міністр Української народної республіки Пилип Пилипчук.
Народився 14 листопада 1889 року у Ружині Київської губернії. Початкову освіту здобув у гімназії в Житомирі. 1909 року поступив на навчання в Институт инженеров путей сообщения в Петербурзі. І закінчив його з відзнакою. Після цього працював у будівельній секції відділу торгових портів Міністерства торгівлі і промислу в Петербурзі, а також працював асистентом на кафедрі будівельної механіки у професора Степана Тимошенка в цьому ж Інституті. Про Пилипчука пишуть біографи, що він брав активну участь в житті української громади в Петербурзі.
Пилип Пилипчук, зображення з Вікіпедії
У 1917 році переїхав до Києва. Тут він зайняв посаду старшого інженера технічного відділу Київської округи шляхів сполучення. Цей напрям своєї роботи продовжив як помічник начальника вказаної організації, а в серпні 1918 став її начальником. І працював на цій посаді аж поки більшовики не зайняли Київ. Саме така картина праці Пилипчука вимальовується, якщо читати його автобіографію. До обставин її написання повернемося нижче за текстом.
Засвідчення, що Пилип Пилипчук працював у луцькому магістраті
Практично не згадує він про свою участь в українських державницьких рухах. Пилипчук був членом Української партії соціалістів-революціонерів. Був одним із тих, хто повалив владу Скоропадського. Після цього був членом Ради комісарів, яка виконувала роль уряду у грудні 1918 року.
Проект будинку для Стефана Дуткевича в Луцьку, 1938
У січні 1919 року Пилип Каленикович став співорганізатором Української народно-республіканської партії. За часів Директорії УНР керував Міністерством шляхів. Наприкінці 1920 року виїхав до Польщі і далі працював уже в уряді УНР в еміграції. Спочатку був заступником голови Ради Республіки, а відтак – прем’єр-міністром та міністром фінансів уряду УНР.
Проект будинку для Куліковських в Луцьку, 1938
До 1925 року Пилипчук виконував різні роботи як технік та короткий час працював у Кредитовому банку в Бидгощі. Після цього переїхав у місто Тчев, де працював у товаристві з переробки картоплі Solanum.
Будинок, зведений за кошти Ґжеґожа Подольського, 1938. Вулиця Будівельників, 6 у Луцьку
Саме там перебуваючи, Пилипчук написав лист до Луцька. Нагода була та, що луцький магістрат у березні 1927 року оголосив конкурс на заміщення вакансій міського архітектора і його помічника.
Проект будинку для Ґжеґожа Подольського в Луцьку, 1938
Подаючи свою кандидатуру, Пилипчук надіслав і автобіографію. Зі зрозумілих причин, він не розписував детально усі свої посади в українських урядах і нічого не згадав про політичні партії. Окрема частина його біографії стосувалася участі в будівельних проектах. Так, Пилипчук керував роботами зі спорудження мосту та 30 будинків на залізничному вузлі біля міста Льґув, є автором портового будинку в петербурзькому порту, керував відділом, який розбудовував Київ наприкінці 1919 – на початку 1920 років, та виконував інші роботи. Також Пилипчук є автором кількох наукових статей.
Проект будинку на вулиці Івана Франка в Луцьку, 1935, не зберігся
Серед 7 претендентів на посаду архітектора вибрали кандидатуру Пилипчука. Його помічником став Ярослав Фартух.
Проект будинку для Яна Банасяна, 1934 на офіцерській колонії, не зберігся
Каденція Пилипа Пилипчука як міського інженера в Луцьку припала на 1927-1931 роки, а це означає, що він був причетним до величезної роботи з обмірів усього Луцька, які виконав брестський мірничий Єжи Жероме і завершив їх у 1929 році, склавши детальні плани міських кварталів. Це неоціненна робота, яка сьогодні стає в нагоді усім, хто досліджує Луцьк того часу з містобудівної точки зору.
Проект будинку для Юзефа Новака, вулиця Львівська, не зберігся
Що ж сталося у 1931 році? 31 жовтня відбулося засідання магістрату, де йшлося про дисциплінарне покарання для архітектора Пилипчука та його помічника Фартуха. Обох звинувачували в такому: службове недбальство під час виконання своїх посадових обов’язків у вигляді стягнення з клієнтів незаконних поборів, власноручне складання для клієнтів апеляцій на рішення магістрату, що є недопустимим для штатного службовця магістрату, та платного виготовлення планів, попри чітку заборону. Дисциплінарна комісія дала свій висновок, що подальша праця обох інженерів у магістраті є небажаною, з точки зору інтересів міста.
Стильний проект для Олексія Талімончука, вулиця Шевченка, 1935
Обох архітекторів з магістрату звільнили. Далі Пилип Пилипчук став працювати як приватний архітектор, який виконував плани будинків на замовлення лучан. Таких збереглося, певно з сотня, а то й більше. Переважно він проектував житлові хати не дуже заможних людей. Це переважно малоцікаві садиби. Проте є в його творчому доробку і дуже стильні модерністські котеджі, і будинки загальноміської забудови центральної частини міста. Цікавою особливістю проектів Пилипчука є та, що поруч із кресленням фасадів будинків автор іноді домальовував фігурки людей, дерева.
Повідомлення в газеті Wołyń за 22 березня 1936, що Пилипчука суд визнав невинним
Поки Пилипчук займався приватною практикою, відбувалася судова тяганина. Вочевидь, він вважав себе невинним і подав до суду на магістрат. На жаль, судової справи Пилипчука в архіві суду не збереглося, неможливо дізнатися деталі перебігу процесу. Проте маємо лист архітектора до магістрату, з якого дізнаємося дещо цікаве. У 1936 році Луцький окружний суд виправдав Пилипа Пилипчука. Він звернувся до магістрату виплатити йому зарплату за кілька місяців, за невикористану відпустку і пенсійне відшкодування. Чоловік вважав, що це полюбовне залагодження справи, позаяк «моральна кривда, вчинена мені, ніякими сумами компенсуватися не може», писав він.
Чи виплатили архітектору й це, відомостей немає.
Могила Пилипчука у Холмі, фото з podorozhnyk.wordpress.com
Архітектор Пилипчук, як і Сергій Тимошенко, брав активну участь в українському житті Луцька, зокрема був головою Товариства імені Лесі Українки, яке займалося підтримкою Луцької української гімназії. Пилип Пилипчук жив і працював у Луцьку до початку війни. У 1940 році він опинився в Хелмі, де помер і був похований.
У четвер, 18 червня 2020 року, у Львові відбудеться перший у місті Лева автомобільний концерт. В умовах карантину і повного колапсу у сфері культури і розважальних подій першою на такий виступ наважилася вокальна формація «Піккардійська Терція». Місце проведення унікального концерту – дах, а точніше, третій поверх парковки на ТВК «Південний». Початок – о 20:00.
Від 13-го травня на цій львівській локації успішно діє перший в Україні автокінотеатр на даху. Десятки кіносеансів, сотні автомобілів і тисячі задоволених глядачів – це вже успішний кейс для креативних індустрій у межах всієї України. Відтак організатори автомобільного кінотеатру просто неба почали розвивати свою ідею – і ось, використовуючи концепцію проведення заходів гурту БЕZ ОБМЕЖЕНЬ, анонсують перший у Львові автоконцерт: 18 червня, 20:00 – «Піккардійська Терція».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Для «Терції», яка уже майже три десятиліття є музичною візитною карткою Львова, такий концерт буде не просто експериментом, а справжнім викликом, чи, як прийнято казати зараз, челенджем.
– Здоров’я, безпека і комфорт слухача для нас на першому місці, – розповідає менеджер «Піккардійської Терції» Роман Климовський. – Тому, організовуючи цей незвичний для нас і для людей концерт, ми дотримуватимемося усіх протокольних норм, які діють в часі карантину: квитки продаватимуться безконтактно – виключно онлайн, усі працівники майданчика будуть у масках і в день концерту проходитимуть температурний скринінг, глядачі перебуватимуть у власних машинах, а отже, на безпечній соціальній дистанції від незнайомців.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
«Піккардійці» уже розпочали репетиції і підбирають репертуар, враховуючи специфіку як майданчика, так і те, що публіка слухатиме пісні, перебуваючи в салонах власних авто. Утім, як і жоден концерт акапельної формації, виступ просто неба на даху не обійдеться без найвідоміших пісень із репертуару колективу: «Старенький трамвай», «Берег ріки», «Шізгара»…
На час карантину, який триває уже майже три місяці, «Піккардійській Терції», як і багатьом іншим українським артистам, довелося скасувати заплановані на квітень-травень концерти. І ця вимушена творча перерва ще більше спонукала співаків погодитися на унікальний автоконцерт – і, нарешті, таки зустрітися зі своїм слухачем.
Маленька перлинка давньої архітектури Рівного. До неї, на щастя, ще не дотягнулася рука новітніх горе-реконструкторів. Усе в цьому будинку — від вікон до ручок на міжкімнатних дверях — збережено в такому вигляді, як його збудували 90 років тому.
Дім Басі Каган на вул. 13-ї Дивізії, 1930-і р.
Таких будинків у місті — на пальцях перелічити. Своїм збереженням будівля завдячує не так тому, що має статус пам’ятки архітектури місцевого значення, як тому, що будинку пощастило з теперішніми власниками. У його стінах розміщується дитяча бібліотека, працівники якої бережуть будівлю, як найцінніше надбання. А ще — дбайливо і ретельно збирають усе, що пов’язано з історією цього будинку.
Кутовий еркер окраса будинку
Забаганка заможної пані
У 1928 році заможна єврейська крамарка Бася Фрейда Каган, вирішивши оселитися на престижній в ті часи вулиці 13-ї Дивізії (тепер Симона Петлюри) замовила для себе особняк. Та не аби в кого, а в самого на той час головного архітектора міста Семена Сидорчука, який, окрім посадових обов’язків, мав ще й приватну практику.
Вочевидь, грошовита пані не обмежувала себе в коштах, тому талановитий зодчий дав волю власній фантазії. Семен Сидорчук запропонував замовниці на вибір два проекти.
Архітектурні фантазії Семена Сидорчука
Один геть чудернацький з елементами бароко та флористичними мотивами раннього модерну, другий — у більш строгих формах раціоналістичного модерну. “І хоча цей архітектурний стиль в усіх його різновидах відійшов в історію на момент проектування, архітектурна інерція провінційного міста, яким не зважаючи на свій адміністративний статус залишалося Рівне, дала можливість архітектору включити в його середовище об’єкт європейського рівня ,”- писала у своєму дослідженні Ольга Михайлишин (“Архітектор Семен Сидорчук: спроба творчого портрета забутого майстра”. Вісник НУВГП. Рівне, 2009. – Ч. 3. Вип. 3).
Варіант побудови, який обрала замовниця
Бася Каган зупинилася на другому, більш, так би мовити, приземленому, варіанті. Завершено зведення будинку в грудні 1929 року, про що свідчить виписка з документу, згідно з яким Бася-Фрейда Каган 17 грудня 1929 року сплатила технічному відділу магістрату 24 злотих 2 гроша й отримала технічний паспорт на будівлю. Так на престижній міській вулиці, де осідали місцеві багатії, адвокати, лікарі, заможні торговці, які наввипередки будували розкішні особняки, постав ще один оригінальної архітектури будинок у стилі раціоналістичного модерну. Головним зовнішнім архітектурним елементом, який досі привертає увагу до будинку, є напівциліндричний еркер, розташований на куті будівлі.
Незвичної форми вікна, вхідні дерев’яні двері, які підтримують лінію основного стилю, декоративне незвичне оформлення карнизу — усе це робить будинок окрасою старовинної міської вулиці.
Сучасний вид будинку
Диво комунальної техніки на 13-ї Дивізії
Але головні переваги будинку були всередині. Він — одна з перших рівненських будівель зі “зручностями”. За архівними даними, будувати загальноміську мережу водопостачання та водовідведення в Рівному почали в 1929 році за проектом відомого тодішнього гідрографа, професора Варшавського політехнічного інституту доктора Пом’яновського.
Оскільки на вулиці 13-ї Дивізії селилися найбільш заможні рівняни та було багато державних установ, то на ній одній із перших було прокладено водопровід і каналізацію. Щоправда, як свідчать архівні документи, частину вулиці (якраз ту, де стояв будинок Басі Каган), підключили до водогону раніше, іншу частину вулиці — лише в 1936 році.
Ситуаційний план розміщення будинку на плані міста
П’ятикімнатний будинок заможної крамарки був справжнім втіленням тогочасної побутово-комунальної революції. Власниця однією з перших у Рівному змогла собі дозволити рідкісне в ті часи для Рівного задоволення — парове опалення, ванну з гарячим водопостачанням і туалет у помешканні. У великому, на всю площу будинку, підвалі встановили паровий котел. Там же були приміщення для дров і вугілля, пральня і сушарка.
Внутрішнє планування будинку
Вікна найбільшої кімнати, яка слугувала залою-вітальнею, з напівкруглим еркером на куті, виходили на вулицю 13-ї Дивізіїї. На підлозі — дубовий паркет і дубові панелі на стінах. Вони, до речі, збереглися донині й прикрашають читацький зал бібліотеки, який розмістився у цій кімнаті. З невеличкого передпокою до внутрішніх помешкань вели сходи з мармурової мозаїки, яка донині не збереглася.
Будинок мав внутрішній облаштований невеличкий двір, куди вів ще один вихід з будинку. У дворі — каретний сарай, де власниця ставила свій виїзний кінний екіпаж. Тепер це приміщення для господарських потреб бібліотеки.
Світлина часів окупації. У глибині видніється будинок Каган. Фото з архіву РОКМ виклав Ігор Марчук
Ласий шматок для зайд
Насолоджуватися гоноровим помешканням власниці довелося усього якихось 10 років. У 1939-у прийшли “совєти” з новим порядком, і Бася Каган кудись тихо зникла. Принаймні рівненські старожили Кулії, які мешкали з нею практично через паркан, про це розповідали. Яка її подальша доля, чи залишилися в місті її родичі, невідомо. Принаймні, як свідчать архівні документи, в Рівному було чимало мешканців з прізвищем Каган. Наприклад, серед власників будинку на розі теперішніх Петлюри-Соборної, де нині митниця ДФС України, значаться Регіна, Лейбіш та Борух Кагани.
Колектив бібліотеки 50-х років у дворі будинку
Не дивно, що радянські зайди-чиновники в 1939 році серед найперших накинули оком на цей будинок, і тут поселився і жив до 1941-го року директор Будинку Червоної Армії. Як розповідав Володимир Кулій, під час війни в будинку було німецьке казино. Працювало тихо, без зайвої реклами. З 1944-го року там поселився спочатку суддя військового трибуналу, а потім прокурор. Володимир Мануїлович пригадував, як прокурорський водій ставив у дворі в колишньому каретному сараї Басі Каган чорне трофейне авто. Кілька кімнат зайняло одне з відділень прокуратури. У “спадщину” від останньої залишився величезний металевий сейф, який досі стоїть у коридорі теперішньої бібліотеки.
Пам’ятка архітектури місцевого значення
Нова історія старого будинку
Як розповіла заступник директора обласної бібліотеки для дітей Лариса Лісова, бібліотека переїхала в цей історичний будинок у 1954 році. Але перш, ніж вони стали одноосібними господарями приміщення, довелося два роки співмешкати з родиною Павла Кистерного, яка займали кімнату і кухню. Після їх виселення кімнату зайняв такий собі Василь Панов з родиною. Влада ніяк не могла навести лад у квартирному питанні.
Бібліотека підписала охоронний договір, яким взяла на себе зобов’язання щодо охорони будинку як пам’ятки архітектури місцевого значення. Цю місію працівники бібліотеки виконують з особливим трепетом і явно не для “галочки”. Дбайливо збирають і оберігають усі цікавинки з його історії й залюбки діляться інформацією. Як надзвичайну реліквію показують штамповану з цинкової бляхи старовинну будинкову табличку з прізвищем власника і адресою.
Адресна табличка з оцинкованої бляхи, знайдена на стіні будинку під шаром штукатурки
Свого часу Рівненський магістрат своїм розпорядженням зобов’язав усіх власників житлових будівель, комерційної нерухомості вивішувати на фасадній частині будинків таблички з прізвищем власника. На той час адреса будинку була: вулиця 13-ї Дивізії, 23. За словами Лариси Лісової, табличку знайшли вже в наші часи під шаром штукатурки на стіні під час ремонту.
Автентичні внутрішні двері з вітражами
Директор обласної бібліотеки Наталя Назарук та Лариса Лісова люб’язно провели своєрідну екскурсію старовинним особняком. Небайдужих до минувшини нашого міста обов’язково зацікавлять і вхідні двері 90-річної давнини, і мідні ручки на міжкімнатних дверях, і кольорові вітражі, і 90-річні радіатори опалення, які виглядають цілком сучасно. У колишній вітальні абсолютно пристойно виглядають дубові панелі на стінах, яких, здавалося, не торкнувся час.
Двері з секретом до колишньої вітальні, а тепер читальної зали
У кожній такій секції посередині особливе вічко, через яке видно всю кімнату
Цікаві вхідні двері з секретом до вітальні. У скляні блоки вкраплені своєрідні вічка-збільшувачі, через які можна бачити повністю всю кімнату. Старовинний будинок — родзинка давньої архітектури міста, досі живе і служить людям.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
