Враховуючи карантинні обмеження, організатори просять не забувати про індивідуальні засоби безпеки та соціальне дистанціювання.
У Львові пройде “Тиха хода пам’яті” задля вшанування пам’яті перших загиблих Героїв Небесної Сотні: Юрія Вербицького, Романа Сеника, Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Олександра Бадери. Про це пишуть Фотографії старого Львова.
Збір учасників ходи буде відбуватися на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку о 18.00 год. Всі бажаючі зможуть запалити лампадку і колоною пройти до Меморіалу пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Маршрут колони: пам’ятник Т.Г. Шевченку → вул. Беринди → пл. Катедральна → пл. Ринок → вул Руська →вул. Винниченка →сквер на Валах → Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Колона рухатиметься тихо, без музичного супроводу та без вигуків. Участь у ході візьмуть родини Героїв Небесної Сотні з Львівщини, учасники Революції Гідності, представники вірменських та білоруських спільнот, мешканці міста.
На Меморіалі пам’яті відбудеться молебень, який проведуть священнослужителі Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Після молитви хор “Гомін” виконає “Плине кача” і Гімну України.
Враховуючи карантинні обмеження, організатори просять не забувати про індивідуальні засоби безпеки та соціальне дистанціювання.
Важко оцінити допомогу, яку робить для Західної України ця людина. Деколи його розхвалюють в пресі, а деколи скромно відмічають тільки його прізвище. Він знайомий з багатьма представниками влади, але уся його діяльність організована в обхід нашої славної бюрократії!
Головним керівним принципом його діяльності є гасло: “Хвороба, бідність і необхідність не мають релігійної конфесії чи політичної приналежності” (“Krankheit, Armut und Not haben weder Konfession noch politische Zugehörigkeit”).
Отець Роберт Готц
Отець Роберт Готц (нім. Hotz Robert Heinz; нар. 26 вересня 1935 р.), ієромонах, єзуїт, почесний громадянин Львова (1998 р.), доктор Honoris Causa Львівського національного медичного університету ім. Д.Галицького (1997 р.), доктор теології, журналіст, благодійник. Володіє шістьма мовами. Біографічні дані про освіту отця Роберта тут.
У 1956 р. Роберт Готц вступив до ордену єзуїтів. З 1964 р. займався міжнародною публіцистичною діяльністю, працював на радіо і телебаченні, був автором і редактором різноманітних наукових видань із літератури та теології, працював в якості журналіста на території колишнього Радянського Союзу, а з 1996 року – в Польщі.
1972-1989 роки – редактор журналу “Orientiеrung” Інституту з проблем світогляду м. Цюріх (Швейцарія). У 1991 році після розпаду Радянського Союзу швейцарський мальтійський орден запросив Р. Готца для організації допомоги в Західній Україні.
Але вже невдовзі отець Роберт вирішив почати свою власну благодійність і створив фонд “Допомога Західній Україні”(“Hilfsaktion Westukraine”). Спочатку був ремонт п’яти дитячих будинків у Львові, потім ремонт і оновлення львівських лікарень та інших медичних закладів Львова, які були в жалюгідному стані. Справжнім шедевром його допомоги була реновація напівзруйнованого палацу у Великому Любіні, який в даний час використовується як школа-інтернат для сотні дітей-інвалідів.
У 1998 році отець Роберт Готц став почесним громадянином Львова.
У 2010 році з нагоди 75-річчя від дня народження отця Роберта було нагороджено Дипломом та відзнакою «Золотий герб міста Львова» за багаторічну благодійну діяльність на благо львів’ян та значний внесок у розвиток медицини Львова.
За минулі чверть століття він ініціював більш як 50 акцій допомоги і при цьому зібрав та витратив понад 20 мільйонів франків, стараючись, щоби навіть щонайменша краплинка цієї суми не потрапила в бюрократичний апарат.
Готц робить свою справу, бо він знає, що коли він піде – краще не буде, а ще тому, що він хоче щось змінити. Він принципово відмовляється від будь-якого виду діяльності, який може сприяти корупції: купує все “напряму” без участі третіх осіб, а все придбане ретельно контролює і перевіряє.
Отець Роберт: “Звичайно, наша допомога – це просто крапля в морі. Але бачити страждання і нічого не робити – це не варіант. Тому ми допомагаємо по можливості всім, незалежно від релігії чи політичної орієнтації у відповідності з нашим девізом: «Хвороби, бідність і нужденність не мають віросповідання чи політичної приналежності».
В інтерв’ю для «Високого Замку» отець Роберт пояснив, чому він вирішив допомагати саме нашій країні: “Владика скерував мене служити в Греко-католицькій церкві української діаспори в Цюріху. Вірні неодноразово запрошували мене відвідати Західну Україну. Таким чином я побував у ваших дитячих будинках, лікарнях, школах, й у голову приходила лише одна думка: «Це – катастрофа!». Не міг збагнути, як це – хворі діти не мають можливості лікуватися та змушені помирати, у навчальних закладах протікає дах, а в туалетах немає води?
Коли Україна стала незалежною, почав опікуватися бідними та хворими. Зараз під моїм патронатом – 50 соціальних інституцій. Заради меценатства довелося відмовитися від журналістики, хоча деколи ночами пишу статті.
Я ненавиджу слово «гроші», але без них неможливо рятувати українців від смерті та злиднів, тож основна діяльність спрямована на те, щоб здобувати кошти. Співпрацюю зі швейцарськими організаціями, фірмами та корпораціями, яких переконую матеріально допомагати західноукраїнським установам, потім – даю звіт про свою роботу”. Пропоную ознайомитись з деякими акціями отця Роберта і фонду “Допомога Західній Україні”.
1998 і 1999 роки. Львiвський обласний доброчинний фонд захисту слабозорих дiтей-iнвалiдiв “Зiр” отримав меблі, матраци, перев’язочні матеріали, білизну тощо на суму десятки тисяч швейцарських франків.
2004 рік. Комунальна Міська Клінічна Лікарня Швидкої Медичної Допомоги
Завдяки внеску отця Роберта Готца було зроблено:
– у приймальному відділенні проведена реорганізація та реконструкція, впроваджена комп’ютерна програма “Приймальне відділення”, яка працює і в теперішній час.
– у другому неврологічному відділенні проведена реконструкція відділення із створенням блоку інтенсивної терапії на шість ліжок.
2006 рік. Один з багатьох прикладів допомоги конкретній людині
У дворічної львів’янки Юлі з вродженою вадою хребта не було ніякої надії на одужання. Дівчинка не могла ходити та тримати хребет. Врятувати її могла лише дуже дорога операція за кордоном. На допомогу прийшов отець Роберт, який відправив дівчинку разом із мамою до Швейцарії та знайшов можливість оплатити більшу частину лікування. [4]
2006 рік. Великолюбінська спеціалізована школа-інтернат
Палац Бруницьких. Автор світлини Zommersteinhof
У с. Великий Любінь Городоцького району урочисто відкрили відреставрований навчальний корпус школи-інтернату, який розміщений у колишньому замку барона Бруницького (XVII ст.). Кошти на ремонт (понад три мільйони гривень) офірував отець Роберт Готц. Ще понад мільйон гривень надійшло із обласного бюджету. Великолюбінська спеціалізована школа-інтернат для дітей із вадами розумового розвитку створена 1962 року. З 1993 року приміщення замку потребувало нагального ремонту – за словами місцевих жителів, тут була руїна.
Тодішня директор школи розшукала отця Роберта, який відпочивав у санаторії в Любіні Великому, і попросила його про допомогу. “Я не уявляв, – зізнався у розмові з журналістами отець Роберт Готц, – на яку катастрофу я себе прирік, пообіцявши відреставрувати школу. Але маю міцну голову, і якщо вже щось пообіцяв, то маю це довести до кінця. Я ще й історик, тому розумію, як важливо долучатися до збереження архітектурної спадщини України”.
2007 рік. Офіс Студентського Братства Львівщини
24 квітня після капітального ремонту відбулось урочисте відкриття офісу Студентського Братства Львівщини, що знаходиться за адресою вул. Римлянина, 5.
Розпочиналось все ще з 2002 року, коли Братство отримало це приміщення. Незважаючи на катастрофічний стан цього приміщення студенти не втрачали ентузіазму і продовжували працювати над розбудовою організації і власними зусиллями покращували стан приміщення. Це тривало до 2003 року, а згодом розпочалась співпраця з отцем Робертом.
Першим його подарунком для студентів був комплект комп’ютерної техніки, а протягом 2006-2007 року за кошти його доброчинної організації було здійснено капітальний ремонт центрального офісу Студентського Братства. Саме так було створено найкращі умови для роботи студентів та молоді Львівщини.
У львівській школі №45 в рамках акції швейцарського благодійного фонду «Акція допомоги Західній Україні» відкрито комп’ютерний центр для учнів початкової школи.
Також зроблено центр автономного водопостачання. Тепер, у випадку відсутності центрального водопостачання, вода для потреб школи подається насосами по всій мережі. Система обладнана спеціальною автоматикою. Її вартість становить 22 480 швейцарських франків.
«Вже протягом кількох років Отець Роберт створює гарні умови для школи, – розповідав В.Кравченко, директор школи у 1987-2013 роках. – Приділяється увага здоров’ю як фізичному, так інтелектуальному. Йому вдається послідовно надавати підтримку школі – відремонтовано дах та спортивний блок школи, створені туалети за європейським стандартом. Отець Роберт не менше десяти разів відвідував школу, й без сумніву, кожного разу він бачить щось нове».
2009 рік. Разові стипендії обдарованим учням
У цьому році Роберт Готц вручив трьом обдарованим учням СШ №45 стипендії – по 100 франків кожному. Меценат стверджує, що з багатьох львівських шкіл обрав саме цю, оскільки тут – унікальні педагоги та артистичні діти з інтелектуальним потенціалом.
2010 рік. 8-а міська клінічна лікарня Львова
При центрі термічної травми і пластичної хірургії 8-ї міської клінічної лікарні Львова відкрилася швейна майстерня. Устаткування для швейної майстерні, спеціальні тканини і нитки в лікарню привіз отець Роберт. Він же запросив лікарів-реабілітологів з лікарні в Цюріху Едварда Мейєра і Ганса-Петера Чанца, які цілий тиждень шили компресійну білизну для львівських діток. Така білизна просто необхідна хворим, які постраждали від опіків або обморожень.
2017 рік. Філія Дитячої музичної школи № 5 на вул. Героїв Крут, 27а.
Одного разу, коли отець-єзуїт Роберт Готц був у Львові, то почув Різдвяний вертеп і творче яскраве виконання музичних творів учнів цієї дитячої школи. Йому так сподобалось, що отець Роберт вирішив допомогти з ремонтом і підтримати тим самим українську культуру. Було відремонтовано класи, туалети, утеплено будинок школи тощо.
Руді та Сільвіан Андереґґ
Коли отець Роберт захворів і роботи призупинились, до акції підключились Руді та Сільвіан Андереґґ і допомогли у цій гарній справі. Крім задоволення від власної участі в допомозі дітям, подружжя отримало подяку від Львівської міської ради.
2017 рік. Комунальна 8-а клінічна лікарня
Комунальна 8-а клінічна лікарня
Звичайно, що отець Роберт всюди не може бути, але у нього є товариші-однодумці. Напередодні Великодніх свят 2017 р. до Львова завітали представники благодійних організацій зі Швейцарії «Hilfsaktion Westukraine» і «Soroptimist International», які вже чверть століття допомагають медичним установам та соціальним закладам Львова і Львівської області. Цього разу вони приїхали на відкриття відремонтованої сучасної операційної із допоміжними приміщеннями дитячого опікового відділення комунальної 8-ї міської клінічної лікарні, який вони повністю профінансували.
Завдяки їхній допомозі, у дитячому опіковому відділенні були відремонтували палати, перев’язувальні, ігрова кімната для дітей, кімната для підігріву їжі, санвузли. Завершальним «акордом» цієї реконструкції стало створення сучасної операційної для виконання пластичних і реконструктивних операцій дітям з опіками.
У дитячому опіковому відділенні 8-ї міської клінічної лікарні Львова допомогу надають дітям з опіковими травмами різних ступенів важкості. Зокрема, лікують та оперують дітей, які потребують пересадки шкіри, пластичного закриття після травм, дітей з вродженими і набутими вадами розвитку. Щорічно в цьому відділені лікується близько 450 дітей, проводять від 250 до 300 операцій.
14 лютого о 19:00 у Malevich Night Club (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) з концертом до Дня закоханих виступить Друга ріка.
Організатори обіцяють, що цей концерт глядачі запам’ятають назавжди, адже професійна музика та фантастичне виконання точно не залишать нікого байдужим.
Пісні Другої ріки написані з любов’ю та про любов, тож провести День закоханих у їхній компанії – чудове рішення.
Львівський академічний театр «Воскресіння» в рамках святкування свого 30-річчя наприкінці 2020 року створив ще одну прем’єру — виставу «Америка» Б.Срблянович. Вистава була створена за допомогою інституційної підтримки УКФ. Після локдауну її буде представлено глядачам, про це повідомляє пресслужба ЛМР.
Біляна Срблянович є однією з найбільш популярних молодих драматургів сьогоднішньої Європи. Про це також свідчать і її національні та європейські театральні нагороди.
«Америка» — сучасна п’єса про пошуки себе і своєї душі в еміграції, в країні грошей, де платять навіть за посмішку офіціанта. На початку вистави Карл — типовий представник класу багатіїв-одинаків, який приховував початок свого фінансового падіння. У центрі ж уваги перебуває руйнування усіх стосунків після того, як імператив успіху і грошей втрачає силу. П’єса показує справжню вартість цього фальшивого світу успішного життя.
Вистава «Америка»
Вистава театру «Воскресіння» — це різдвяний сон-фантасмагорія, під час якої головний герой шукає відповідь, що найцінніше в нашому житті. Успіх і гроші, чи любов і добро. Сучасний «Гамлет» який ставить вічне питання «Бути чи не бути?». Сміх і сарказм змінюється на біль і зойк про порятунок. Нелегко навчитись жити в новій реальності і залишатись людиною.
Ролі та виконавці:
Карл — Володимир Губанов, Заслужений артист України/ Тарас Юричко
Данієль — Володимир Чухонкін / Юрій Пилипчук
Мафі – Наталія Марчак / Марія Ковалик Ірена — Віра Рифяк / Надія Агєєва-Швед Швейцар — Олександр Чекмарьов
Дівчина — Наталя Терлецька/Вікторія Жолінська
Офіціант — Юрій Пилипчук /Юрій Шоробура
Бездомний — Петро Микитюк, Заслужений артист України / Тарас Кицинюк Г
олос молодої жінки — Наталя Терлецька/Вікторія Жолінська
Голос літньої жінки — Тетяна Ткаченко
Вистави відбудуться 30, 31 січня о 18.00, 6, 7 лютого о 18.00.
Канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) та ГО «Форум видавців» оголошують про старт прийому заявок на премію «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Цього року Премія присуджуватиметься у категорії нон-фікшн.
Подавати твори можуть видавці, пов’язані з книговиданням, некомерційні організації та асоціації видавців. Розглядатимуться твори нон-фікшн, опубліковані у 2018-2020 роках.
Період подання заявок: 21 січня — 22 березня 2021 року (кінцевий термін подання).
Детальні умови та заявка на участь на веб-сайті UJE.
Оголошення переможця та фіналістів Премії відбудеться під час 28 BookForum у вересні 2021 року.
Сума Премії буде поділена між автором і видавцем: автор отримує 4000 євро, а видавець — 2000 євро. Також присуджуватимуться чотири (4) заохочувальні премії по 250 євро.
Премію спонсорує канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців».
Нагадаємо, що заснована 2020 року Українсько-єврейська літературна премія «Зустріч»™ присуджується щорічно за найвпливовіший твір літератури художньої та нон-фікшн (почергово), що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства та втілюючи гасло UJE «Наші історії неповні одна без одної». Володарем першої Премії у 2020 році стала книга Василя Махна «Вічний календар» (Видавництво Старого Лева, м. Львів).
З будь-якими питаннями звертайтесь до Наталії Федущак, директорки з комунікацій «Українсько-єврейської зустрічі», на адресу media@ukrainianjewishencounter.org.
Поховання польських вояків на Дубенському цвинтарі
Майже дві сотні білих безіменних хрестів у кілька рядів стоять німим нагадуванням про криваві події сторічної давнини, які на 19 років відтермінували прихід червоного терору на Західну Україну. На старовинному Дубенському цвинтарі в Рівному залишилися на вічних “кватерах” понад 300 польських вояків, які боронили Рівне від більшовиків.
Лише за часів незалежної України стало можливим досліджувати походження подібних поховань та встановлювати імена полеглих. За радянської влади їх, якщо й не руйнували, то принаймні воліли зайво не згадувати. Уникали про них розповідати й старожили та історики, принаймні на широкий загал. Досі біля могил польських жовнірів на Дубенському цвинтарі немає жодної інформації ані про тих, хто там лежить, ані року поховання, ані згадки про події, яких вони стосуються. Більше того, стан тих могил нині не є задовільним.
Поруч із похованням є ще кілька могил під білими хрестами. Таких одиночних могил на польській частині цвинтаря є ще чимало
Хто ж покоїться під безіменними хрестами
У період 1917-1920 років на теренах нашої області відбувалися буремні події. Влада змінювалася мало не щомісяця. На жаль, ця сторінка нашої історії, спотворена і витравлена з нашої пам’яті, поки що не зайняла важливого місця й у колективній пам’яті українців, і для багатьох залишається маловідомою.
Розповідає старша наукова співробітниця відділу новітньої історії Рівненського краєзнавчого музею Валентина Данілічева: “То був надзвичайно складний час для мешканців нашого краю. У червні-липні 1919-го — перші “совєти”. З серпня 1919-го Рівненщина відійшла полякам. У квітні 1920-го укладено українсько-польський союз проти більшовиків. Цьому передувала домовленість між очільником відродженої Польщі Юзефом Пілсудським і Головою Директорії Української Народної Республіки Симоном Петлюрою. Вони обидва визнали найпершою загрозою і для Польщі, і для України більшовицьку Росію. А відтак виступили разом проти червоних військ. У ході воєнних дій 1920 року найзапекліші бої під Рівним розгорнулися з 2-го по 9-е липня. П’ятого липня червона кіннота Будьонного увійшла до Рівного. Але сутички продовжувалися на околицях міста. Поляки чинили шалений спротив і навіть вдало контратакували 9 липня, частково закріпившись у місті. Однак наступного дня Рівне знову було відвойоване більшовиками. Поляки, вочевидь, не збиралося здавати місто, тому й не встигли підготуватися до відступу. Через це будьонівцям дісталися чималі трофеї: два бронепоїзди, два танки, радіостанція, півтори тисячі коней, товарний ешелон із паротягом, дві гармати та багато іншого. Понад тисяча польських жовнірів потрапили в полон. Кровопролитні бої точилися неподалік Рівного — біля Шпанова, Решуцька, Олександрії, Любомирки, і далі — біля Дубна, Сарн, Острога”.
Могили з одним хрестом, але скільки там поховано насправді, невідомо
За свідченнями істориків, у ході військових дій під Рівним поляки втратили близько 700 чоловік убитими. Водночас, великі втрати були і в Червоної Армії. Серед жертв боїв під Рівним був і командир кінноти, який увійшов у радянську історію як Олеко Дундич або Червоний Дундич. Його прах, викликаючи неоднозначне ставлення рівнян, досі покоїться на території міського парку імені Тараса Шевченка.
А тим часом 19 вересня 1920 року Рівне знову зайняли польські війська. Успішний наступ поляків змусив більшовицький уряд шукати миру, і 18 жовтня було запропоновано перемир’я, що стало першим кроком до підписання в березні 1921 року так званого Ризького миру. Він юридично закріпив територію Волині, зокрема й тодішнього Рівненського повіту, за Польщею.
Інші могили з трьома-чотирма хрестами
Щодо польського поховання на Дубенському цвинтарі, то, як припускає Валентина Данілічева, поховання там і поляків, і червоноармійців, вочевидь, відбувалися одразу після загибелі вояків у кінці червня-на початку липня 1920 року. Як виглядали ті могили первісно, достовірних відомостей поки знайти не вдалося, каже Валентина Данілічева. Є одиночні могили з одним хрестом, є з двома, трьома і чотирма хрестами. Але скільки насправді поховано в кожній могилі, наразі невідомо.
Очевидно, що поляки ховали своїх тоді, коли місто було в їхніх руках. Можливо це робили й місцеві мешканці. Принаймні, зі слів Валентини Данілічевої, їй не траплялася інформація про подальші перепоховання. Відомо, що поруч із похованням була капличка, але її давно зруйнували. Будку, де нині комунальники зберігають інвентар, і яку дехто називає капличкою, зведено за польських часів. У ній була цвинтарна сторожка.
Цвинтарна сторожка, що вціліла ще з польських часів
За словами дослідниці, скільки загалом вояків може налічуватися у похованні, наразі сказати точно не можна. За деякими даними, від 180-ти до 325-ти.
Розповідає Валентина Данілічева: “З березня 1921 року в Рівному польська влада. Можливо, когось іще перепоховували… Не виключено, що тут покояться не лише ті, хто загинув під час боїв у самому місті, а й тих, хто поліг неподалік Рівного. Очевидно, їх також сюди звозили. Радянська влада, впорядковуючи цвинтар, не чіпала польських поховань. У міжнародній практиці є таке правило — військових поховань не чіпати. На жаль, ми не маємо повного списку похованих. Єдиний легіонер, похований на Дубенському кладовищі серед безіменних могил, прізвище якого дійшло до наших часів — 23-річний Альфред Келлє, старший шереговий (старший рядовий) війська польського. На надмогильній плиті вказано дати народження і смерті: 18.Х.1897 — 4.ІІ.1920. Цікаво, що він робив у лютому 1920-го в Рівному, коли тут ще була радянська влада? Можна припустити, що він або розвідник, який потрапив до рук більшовиків, або поранений в попередніх сутичках і помер від ран, або — від тифу. Бо в кінці 1919-го-на початку 1920-го років військових масово косив тиф”.
Надгробок на могилі Альфреда Келлє
А ще Валентина Данілічева розповіла, що якось у фондах Рівненського музею знайшла унікальну польську книгу 1938 року видання “Книга польської кавалерії”.
У цій книзі серед іншого подається список полеглих під час воєнних подій 1919-1920 років кавалеристів і артилеристів, у тому числі на теренах сучасної Рівненщини.
Старовинне польське видання, яке може пролити світло на події сторічної давнини на теренах нашого краю“Книга польської кавалерії”
“Там є прізвища, звання, вказано військові частини, і місце загибелі, – ділиться пані Валентина. – У книзі знайшла прізвища 64-х військових, які загинули в Рівному чи неподалік. Імовірно вони поховані на Дубенському кладовищі”.
Фрагмент списку полеглих у 1919-1920 роках польських кавалеристів
Неподалік від поховання польських легіонерів є ще одна цікава могила, яка має стосунок до подій 1919-1920 років. У ній покояться брати Адам і Мечислав Суховецькі та Вацлав Слонім. Датою смерті вказано 29 травня 1919 року. За словами Валентини Данілічевої, тоді якраз відбувалося військове протистояння між червоними підрозділами Щорса і петлюрівцями. Ці троє скоріше всього були на боці армії УНР, припускає історик. А найцікавіше, що на надмогильному постаменті, який, хоч і понівечений, але зберігся до наших днів, написано, що ці троє загинули від “большевицького морду” (більшовицького терору). Крамольний напис читається й нині, просто диво, що його не затерли, чи й просто не знищили разом з могилою у часи СРСР. Певно, не розгледіли…
Надгробок з “крамольним” написом, що вцілів до наших часівНапис гласить: “Брати Адам та Мечислав Суховецькі та Вацлав Слонім, підло полягли жертвами більшовицького терору”
За офіційними даними, польська влада Рівного впорядкувала поховання у 1929 році. У Державному архіві Рівненщини зберігається ситуаційний план частини цвинтаря на вулиці Дубенській, де вказано ділянку військових поховань. Завідувачка відділу використання інформації ДАРО Людмила Леонова, яка надала фото документу, зазначила, що рік його походження невідомий і коментарів до плану немає.
Нині ж польські й українські історики працюють над тим, аби безіменних хрестів на Дубенському кладовищі не залишилося. Вклонитися праху загиблих співвітчизників до поховання щороку приїздять польські делегації.
Заручники бюрократії?
Попри те, що за похованням польських вояків доглядають місцеві комунальники та небайдужі рівняни, стан поховання не надто задовільний. Розбиті рамки на могилах, поколоті хрести, а з деяких загалом кудись зникли…
Деякі хрести розкололися і можуть упасти
Уже кілька років добивається дозволу впорядкувати могили польських солдат і встановити там пам’ятний знак ГО “Культурно-просвітницький центр імені Т. О. Сосновського”, однак міська влада не надає дозволу на роботи. Як зазначив голова організації Ярослав Ковальчук, неодноразово офіційно зверталися і до міського голови (тепер уже колишнього) Володимира Хомка, й у вищі інстанції. Давно знайшли кошти на ці роботи, заручившись підтримкою польських колег. Сума гранту склала 300 тисяч гривень, зробили ескізний проєкт пам’ятного знаку, проте…
“Уже кілька років ми отримуємо відписки від влади і обіцянки, – розповідає Ярослав Ковальчук. – Поки триває це зволікання, могили руйнуються… А ми маємо можливість привести все в належний стан, вирівняти і відновити, де треба, хрести, покласти бруківку…”
Ярослав Ковальчук показує цілу теку з переписки їхньої громадської організації і міської влади Рівного.
Звернення 2017 року
“Ще у січні 2018-го комісія з питань найменування міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та анотаційних дощок на території міста Рівного розглянула на засіданні питання щодо встановлення пам’ятного знаку і в цілому схвалила нашу ініціативу, – провадить Ярослав Ковальчук. – Але в листі-відповіді було зазначено (цитую): “…враховуючи нещодавно прийняті польською стороною законодавчі акти та стан сучасних польсько-українських відносин у сфері охорони культурної спадщини, трактування спільної історії ХХ століття, комісія направила лист Українському інституту національної пам’яті, який є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу, в якому просила надати рекомендації щодо встановлення пам’ятного знаку … та розміщення на ньому тексту: “Пам’яті польських легіонерів, які загинули в боротьбі з більшовиками в 1920 році”. Обіцяли, що комісія повернеться до розгляду питання, щойно отримає відповідь. Ми також звернулися з відповідним листом і до Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політрепресій”.
Ескізний проєкт майбутнього пам’ятного знакаПропонований текст на плитіЕскізний проєкт
“Ми розуміємо, що встановлення пам’ятного знака потребує певних погоджень на рівні міністерства і Держкомісії міжвідомчої, – продовжує Ярослав Ковальчук. – Але ж благоустрій місця, вирівняти хрести, відновити поламані бетонні надгробки, замостити доріжки між могилами… Хіба на це треба згоди аж міністерства і цілої купи вищих інстанцій?!.. Утримувати поховання тих, кого вже давно немає на цьому світі, в належному стані — це ж людський і християнський обов’язок кожного… У серпні 2020 року знову звернулися до міського голови з пропозицією провести за наші кошти хоча б роботи з благоустрою на місці поховання. Оскільки сама комісія з питань найменування міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та анотаційних дощок визнала, що могили перебувають у поганому технічному стані. Однак дозволу так і не дочекалися”.
Серпень 2020 року, чергове звернення до міського голови РівногоТравень 2020-го, заява до комісії з проханням погодити проєкт знаку
А тим часом Ярослав Ковальчук зазначив, що телефонував до Міністерства культури і там йому повідомили, що ще 20 жовтня відбулося засідання Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичних операцій, жертв воєн та політрепресій, на якому питання вирішено позитивно.
Із запитанням, чому відбувається така бюрократична тяганина довкола хорошої громадської ініціативи, РівнеРетроРитм звернувся до місцевих чиновників.
Юрій Калітинський, начальник відділу охорони історико-культурної спадщини управління культури і туризму Рівненської ОДА: “Згідно з обліковою документацією, польське поховання на Дубенському кладовищі є пам’яткою історії місцевого значення і взяте на державний облік розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 25.10.1993 № 477. На таких об’єктах самовільно не можна встановлювати пам’ятні знаки тощо, бо є закон і міждержавна угода між Україною і Польщею про місця поховань (Порядок організації робіт з пошуку і впорядкування поховань жертв війни та політрепресій, затверджений Постановою Кабміну від 20 грудня 2000 року, №1867; Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про збереження місць пам’яті та поховання жертв війни та політрепресій, щодо впорядкування місць поховання громадян Польщі та осіб польської національності, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій (встановлення або відновлення пам’ятників та пам’ятних знаків тощо), – прим. авт.). Громадська організація “Культурно-просвітницький центр імені Т. О. Сосновського” мала подати відповідну проєктну документацію для розгляду до Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій. Але, наскільки мені відомо, документацію вони так і не надали. Як тільки буде отримано всі погодження, то дозвіл вони, звісно, отримають”.
Ще чинний секретар Рівнеради Сергій Паладійчук:“– Опорядження місць поховання — потрібна річ, і коли це можна зробити без залучення бюджетних коштів, це вітається. Коли організація (“Культурно-просвітницький центр імені Т. О. Сосновського”, – прим. авт.) вперше звернулася, то ми схвалили їхні наміри. Але є певна процедура надання дозволів на такі речі. Адже ішлося також і про опорядження могили і пам’ятника генерал-хорунжому армії УНР Василю Тютюннику, похованому на Дубенському цвинтарі (за словами Ярослава Ковальчука, вони хотіли своїм коштом виправити помилку в даті народження Тютюнника, зазначеній на надмогильному пам’ятнику, – прим. авт.). Ця процедура в компетенції Державної міжвідомчої комісії при уряді України. Трансформація влади призвела до того, що ця комісія понад рік не працювала, і міська влада Рівного де-юре не могла надати дозвіл на будь-які роботи, бо це було б порушенням. Однак ми скерували лист у Київ, де пояснили ситуацію і просили сприяти в скорішому вирішенні питання. Нині після візиту Президента Польщі до України та перемовин з нашим Президентом стосовно спільної історичної спадщини, врегулювання непростих відносин наших держав у минулому сторіччі, діалог між нашими країнами набув ознак конструктиву, то й питання, пов’язані з опорядженням поховань, стали поволі рухатися вперед. Є попереднє погодження комісії, і ми сподіваємося, що найближчим часом отримаємо дозвіл і зможемо розпочати роботи. Це було б добрим знаком для подальших україно-польських відносин і співпраці”.
Відповідь Ярославу Ковальчуку від міської радиВідповідь Ярославу Ковальчуку від міської ради
Очевидно, що встановлення чи відновлення пам’ятників та пам’ятних знаків на місцях поховань іноземних громадян-жертв воєн і політрепресій повинно регулюватися певними міждержавними угодами і законодавчими актами, аби не спричинити міжнародний скандал. Однак, чи потрібні “високі” дозволи на те, щоб замінити роздовбані бетонні рамки на могилах на цілі і вирівняти похилені хрести?.. Нині в Рівному також “трансформація” влади. Можливо новообрані депутати та керманичі міста, які під час виборчої кампанії наголошували на відданості, в тому числі, християнським цінностям та обіцяли берегти історичну спадщину, нарешті поставлять крапку в цьому питанні?..
Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
І хоча на вулиці плюсова температура і тротуари та дороги вкриті брудно-бурою сніговою кашею, на календарі у нас все ще зима. І я, хоча б віртуально, буду нині створювати справжній зимовий настрій розглядаючи з вами світлини Юліана Дороша шістдесятилітньої давнини.
Львів, вулиця Шота Руставелі, січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Снігу в далекому 1961 було досить. На світлинах видно як він товстою периною вкриває вулиці, дахи будинків і гілки на деревах.
Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Юліан Дорош, може сам, а може ще з кимось, мандрує від вулиці Шота Руставелі вулицею Архипенка і виходить на вулицю Тарнавського та Йосипа Сліпого. До слова, дуже гарна дільниця міста.
Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
В публікації я, традиційно вже, дотримався хронологічного порядку світлин. І хоча нині немає потреби встановлювати маршрут світливця, але порушувати традицію не буду. До того ж це цікаво.
Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
З вулиці Архипенка відкривається чудова панорама засніженого міста в напрямку Високого замку. Мимоволі вкотре захоплююся нашим містом.
Львів, вулиця Ушакова (сучасна Архипенка), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Традиційно січень – пора шкільних канікул і тисячі юних активних львів’ян дістають ковзани, лещата і сани та перетворюють першу кращу гірку на поле зимових баталій.
Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Традиції зимових видів спорту беруть свій початок дуже давно і завжди були популярними серед містян.
Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
А Степан Гайдучок докладно розповідав про про зимові види спорту в своїй статті «Зима й наш спорт» уже в 1925 році.
Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.Львів, вулиця Радіщева (сучасна Йосифа Сліпого), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
З великою заздрістю дивлюся на зимові розваги львів’ян. Хоча не було на той час ні технологічного лещатарського обладнання, ні модних зимових курортів, але це не перешкоджало використовувати всі зимові переваги на повну.
Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Всі розважалися як могли. Дві години на свіжому зимовому повітрі в компанії однолітків, санчат, лещат чи ковзанів, або навіть шматка фанери, пластику, бляхи, чи просто п’ятої точки і ти повертався до хати мокрий, вкритий льодяними катишками, з червоним обличчям,але безмежно щасливий.
Львів, вулиця Кутузова (сучасна Тарнавського), січень 1961 року. Світлив Юліан Дорош.
Наступного тижня ми продовжимо мандрувати Львовом в товаристві Юліана Дороша, але чи буде він зимовим – залежить від погоди.
Під час проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор
«Те, що ми тоді там переживали, це історія нації у творенні, це епопея національно-державного відродження. Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами. Ми творили історію, і що-небудь будучі покоління думатимуть про нас, творців та акторів цих подій, як-небудь вони осудять нас усіх, тодішніх українських політиків, але яким би шляхом вони не вели дальші змагання нашого народу до самостійної та соборної України – все вони мусітимуть нав’язувати до тих історичної ваги актів, що їх ми там, у Києві, тоді доконували…» (Лонгін Цегельський)
На початку ХХ століття український національно-визвольний рух розгорнувся з новою силою. Цьому посприяло падіння Російської та Австро-Угорської імперій внаслідок Першої світової війни, у складі яких перебували українські землі впродовж ХІХ століття.
22 січня 1918 року ІV Універсал Української Центральної Ради (УЦР) проголосив самостійність Української Народної Республіки (УНР).
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року
У цьому універсалі не було вказано, які землі входять до УНР. Однак у попередньому – III Універсалі УЦР, ухваленому 20 листопада 1917 року, було зазначено: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшости Українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».
Третій Універсал Української Центральної Ради. 7 листопада (20 листопада за новим стилем) 1917 рок
Вже згодом, у 1919 році, українська делегація на Паризькій мирній конференції представила мапу територій, на які претендувала Україна, на цій карті Крим і Кубань були позначені як українська територія.
Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році
Галичина. Проголошення ЗУНР
Факт проголошення й існування УНР справив великий вплив на галицьких українців. А після ухвалення УЦР ІV Універсалу і підписання Брестського миру 9 лютого 1918 року, як інформувало «Українське слово», в різних місцях Східної Галичини відбулися масові маніфестації на підтримку самостійної УНР, яка для місцевих жителів була омріяною метою.
Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець
Громадсько-політичний діяч Галичини Лонгин Цегельський на урочистому відкритті Київського державного українського університету 6 жовтня 1918 року заявив присутнім, що він передбачає в недалекому майбутньому об’єднання східних і галицьких українців: «Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе…»
Лонгин Цегельський (праворуч) разом із Михайлом Волошином (посередині) та Іваном Боберським (ліворуч) у формі Українських січових стрільців, 1918 рік
А голова Української парламентської репрезентації в австрійському парламенті Євген Петрушевич виступив з офіційною заявою.
«Український нарід в Австрії мусить стратити послідну надію на лучшу будучину в сій державі і на сей случай вже нині рекламуємо для себе нічого інше, як найсвятіше для кожного народу право на злученнє всіх українських земель в одну українську независиму державу і домагаємось прилучення всіх українських земель Австро-Угорської монархії, в сім також українських земель, положених в Угорщині, до Української держави», – наголосив Петрушевич.
Євген Петрушевич
Після капітуляції Австро-Угорщини 27 жовтня 1918 року у Першій світовій війні відбувся розпад імперії на низку самостійних держав. 18 жовтня 1918 року у Львові визначні діячі Східної Галичини і Буковини проголосили себе Установчими зборами і обрали Національну раду – вищий законодавчий орган влади майбутньої Української держави, яку очолив Євген Петрушевич.
На першому засіданні УНРади (Української Національної Ради) 19 жовтня 1918 року у Львові речник галицьких українських соціал-демократів М. Ганкевич поставив вимогу про злуку західноукраїнських земель з Українською державою.
28 жовтня у Кракові була створена Польська Ліквідаційна Комісія, метою якої було проведення у Львові у ніч із 2 на 3 листопада збройного виступу та встановлення польської влади у Східній Галичині. Передати владу українцям австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відмовився, чекаючи на рішення Відня. Сотник Легіону УСС (Українських Січових Стрільців) Дмитро Вітовський заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!».
Листопадовий чин. Українські бійці під час українського повстання у Львові, організованого в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року
У ніч на 1 листопада 1918 року відбувся «Листопадовий зрив»: стрілецькі частини на чолі з Дмитром Вітовським взяли під контроль найважливіші установи Львова та більшості повітових міст краю.
3 листопада 1918 року Буковинське народне віче у Чернівцях ухвалило рішення про возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та подальшу злуку у соборну Україну.
Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів «Листопадового чину», українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР
13 листопада 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), територія якої обіймала українські етнічні землі – Східну Галичину, Буковину та Закарпаття. Цього ж дня Українська Національна Рада ЗУНР (УНРада) ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії» і визначив назву держави ЗУНР. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Державний секретаріат (найвищий виконавчий і розпорядчий орган ЗУНР) очолив Кость Левицький.
Відновлена Польська держава висунула українцям свої претензії на Східну Галичину. Розпочалася польсько-українська війна 1918–1919 років.
Українські бійці у приміщенні Галицького сейму. Львів, листопад 1918 року
Труднощі з будівництвом галицького війська змусили керівництво УНРади звернутися по допомогу до Великої України. Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 року, коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича прибула у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана Павла Скоропадського.
Павло Скоропадський, гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918)
30 листопада друга делегація уряду ЗУНР у складі Льонгина Цегельського і Дмитра Левицького прибула на залізничну станцію «Фастів», де зустрілася з членами Директорії (В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем). 1 грудня 1918 року у Фастові в штабному вагоні «Винниченка-Петлюри» політичні діячі підписали «Передвступний договір» між УНР і ЗУНР про майбутню злуку обох українських держав в єдину державну одиницю. Республіка галичан мала отримати територіальну автономію в межах УНР.
«Не пам’ятаю, хто підписав першим – ми, галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 року близько полудня в історичному Фастові, де між Галичиною і Україною була укладена перша угода про злуку», – занотував Лонгін Цегельський.
3 січня 1919 року УНРада у Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) одностайно проголосувала за ухвалу «Про злуку ЗУНР з УНР». УНРада зобов’язала Державний Секретаріат «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку».
Євген Петрушевич заявив: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна УНР. Нехай вона живе!»
Головний Отаман армії і флоту Української Народної Республіки Симон Петлюра в місті Кам’янець-Подільському
Цього ж дня військовий держсекретар Дмитро Вітовський надіслав публічну вітальну телеграму головному отаману Симону Петлюрі: «Хай об’єднання, сповнене спільно пролитою кровлю обох бувших республік, довершить мрію щастя робочого українського народу».
Формальне звернення від президії УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР про затвердження договору про злуку було надіслано Директорії УНР 16 січня.
Під час святкування об’єднання українських земель ще до його офіційного проголошення у Києві. Місто Калуш, 8 січня 1919 року
18 січня члени галицької делегації на чолі з Л. Бачинським вручили представникам Директорії вірчу Грамоту УНРади про об’єднання ЗУНР із Великою Україною. У своїй промові Володимир Винниченко, звертаючись до гостей сказав: «Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз – і тоді вийде з нас добра нація!»
19 січня делегація галичан взяла участь у похованні галицьких стрільців, які полягли в бою під Мотовилівкою (30 кілометрів від Києва) 18 листопада 1918 року між військами Директорії УНР і гетьмана Павла Скоропадського (серед імен відомі сотник Федь Черник із Комарна й сотник Загаєвич).
21 січня Рада народних міністрів УНР (виконавчий орган влади в УНР) ухвалила рішення про об’єднання та затвердила текст Універсалу Соборності. Розробити порядок урочистого святкування злуки було доручено міністру народної освіти Івану Огієнку. На свято було виділено 100 тисяч рублів.
Цього ж дня у Хусті відбувся конгрес угорських русинів – Всенародні збори Закарпаття під головуванням Михайла Бращайка, члени якого проголосували за воз’єднання цієї української землі із соборною УНР.
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї».
Урочисте проголошення Соборності
22 січня 1919 року стояв морозний день, дерева були покриті інеєм. Цей день уряд оголосив загальнонаціональним святом та вихідним. Урочисте убранство Києва залишилося з моменту вступу Директорії до міста 19 грудня 1918 року та похорону загиблих героїв Мотовилівки. На всіх будинках в центрі української столиці майоріли українські прапори, а на балконах були вивішені килими й полотна з українськими візерунками. Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками.
По всій Софійській площі були розташовані герби українських земель. На балконах урядових будинків були розміщені портрети і бюсти Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. При вході з Володимирської вулиці на Софійську площу була зведена тріумфальна арка, прикрашена гербами Наддніпрянщини і Галичини. Ліхтарні і телефонні стовпи кілометрами стояли вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах ще з 19 січня.
Дата та місце проголошення Акту Злуки були обрані не випадково: 22 січня 1919 року – річниця появи ІV Універсалу УЦР про державну незалежність; на Софійському майдані 10 червня 1917 року проголосили І Універсал УЦР.
У своїх спогадах Лонгин Цегельський писав: «Дня 22 січня 1919 року на Софійській площі не доконано злуки. Там її тільки торжественно, «во всеуслишаніє миру всему», проголошено, проклямовано. Злука доконана була вже раніше. А то, що діялося на Софійській площі дня 22 січня 1919 року, було лиш урочисте, удраматизоване та символічне ствердження її назовні, для уяви широких мас і світу. Це було тільки небувале всенаціональне свято. І був не заразом поклін традиції».
Об 11:00 на Софійській площі під музику почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини. Приходили робітники, представники профспілок та інших інституцій з національними прапорами і своїми оркестрами. О 12:00 приїхали члени Директорії і Ради народних міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу. Виступили Л. Бачинський, Л. Цегельський, В. Винниченко.
Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року
Член Директорії Федір Швець урочисто проголосив текст Універсалу Директорії від 22 січня 1919 року: «…Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України – ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна УНР. Однині Народ України, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Україну на благо і щастя всього її трудового люду».
«З грудей тисяч, що стояли довкола, вирвалося, оглушаючи: «Слава! Слава Україні! Слава галичанам!», оце «Слава!» покотилось дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю: щось могутнє і незабутнє», – згадував Лонгін Цегельський.
Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець
Обидва документи член галицької делегації, адвокат Я. Олесницький озвучив французькою мовою для представників європейських держав. Згодом він написав: «На наших очах здійснилося те, про що недавно ще хіба тільки можна було мріяти в найсміливіших думках».
Вдарив дзвін на дзвіниці Івана Мазепи. Було чути гарматні постріли з Печерська – 121 залп на честь Соборної України.
Далі духовенство відправило молебень. Архієпископ Агапіт виступив з вітальною промовою: «Під час руйнування України знайшлись вони, її вірні діти, що допомогли їй устати на ноги й об’єднали її в одну Народню Республіку. Якраз сьогодні обходимо нове свято зєдниненням двох частин України, а я молюся і благаю Господа, щоби зі зєдиненням обох частин України Господь зіслав на нас єдність духа».
Під час молебню на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. В центрі – головний отаман Армії УНР Симон Петлюра і голова Директорії УНР Володимир Винниченко, 22 січня 1919 року
Після молебня оркестри заграли, а перший український національний хор та інші хори заспівали гімн. Отці повернулись до храму, а члени Директорії і галицькі гості підійшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому на підвищення для огляду військового параду. Під звуки шести духових оркестрів розпочався урочистий парад українських військ, який приймав полковник армії УНР Євген Коновалець.
Командував парадом засновник «Пласту» Іван Чмола. Січові стрільці йшли у своїх сталевих шоломах. З боку Дніпра зазвучала музика. Урочистий хід військ продовжився вулицями Києва. За військом усі пішли по Володимирській вулиці. Біля будинку губерніального земства відбувся мітинг, на якому виступили В. Винниченко та С. Петлюра. Після промов маніфестація (50 тисяч осіб) із прапорами пройшла до Оперного театру.
Під час урочистостей в Києві на Софійському майдані з нагоди проголошення Акту Злуки, 22 січня 1919 року
Святкова подія відбувалася у важкий для українців час, оскільки більшовицькі війська на той момент вже захопили Харків, Чернігів, Полтаву, тому Володимир Винниченко у спогадах називає 22 січня 1919 року «сумним часом». А дружина міністра УНР А. Лівицького Марія Лівицька пригадувала, що «настрій був підвищений, але вже дуже тривожний…»
23 січня 1919 року Трудовий конгрес ратифікував Акт Соборності. ЗУНР була перетворена на ЗОУНР (західна область УНР). Євген Петрушевич був включений до складу Директорії.
Символічним проявом Акту Злуки УНР і ЗУНР стала бойова співпраця наддніпрянців і наддністрянців. У липні 1919 року поляки окупували Галичину. УГА змушена була відступати до Збруча. Директорія УНР під ударами більшовиків також змушена була відступати. Під час переговорів між Симоном Петлюрою та Євгеном Петрушевичем було вирішено, що УГА перейде Збруч і з’єднається з армією УНР. Планувалася реалізація гасла: «Через Київ на Львів!»: розгромити більшовиків, а потім звільнити Галичину. 16–17 липня 1919 року на Поділля з-за Збруча прибуло майже 50 тисяч воїнів УГА. 30 серпня передові частини українських військ увійшли в столицю. 31 серпня до Києва увійшли і денікінські війська. Вони змусили українські підрозділи відступити («Київська катастрофа»).
Після воєнних невдач між керівництвом УНР розпочалися внутрішні протиріччя. Уряд ЗУНР шукав союзника у війні проти Польщі, в той час як лідери Директорії розглядали Польщу як можливого союзника у війні проти більшовиків та білогвардійців.
Президент ЗУНР Євген Петрушевич та генерал Мирон Тарнавський у штабі
Через епідемію тифу восени 1919 року УГА втратила свою боєздатність. 6 листопада 1919 року начальна команда УГА з метою збереження армії підписала Зятківський договір із Добровольчою армією генерала А. Денікіна.
Оскільки в Україні відновлювалася радянська влада, Директорія розпочала переговори з Польщею. 2 грудня 1919 року представники УНР та Польщі у Варшаві підписали проєкт декларації, за яким УНР віддавала Польщі Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь, Східну Галичину. 20 грудня Євген Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було ухвалене рішення про одностороннє скасування Акту Злуки. 21 квітня 1920 року між урядами УНР і Польщі було підписано Варшавський договір, а у жовтні 1920 року Росія і Польща уклали перемир’я. У свою чергу, Буковина була включена до складу Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини.
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко
Українці втратили свою державу, в першу чергу, через вкрай несприятливу зовнішньополітичну ситуацію, проте, Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року заклав підвалини для її подальшого відновлення та розбудови.
Не повторити помилок минулого
Сьогодні Українська держава перебуває в ситуації, схожій з тодішньою. Як і сто років тому присутня різна орієнтація в українському суспільстві: на Європу та Росію. Зовнішня агресія Росії подібна тодішній більшовицькій. Втручання з боку Росії ускладнює ситуацію. Саме тому ідея соборності залишається актуальною для українців.
Припинення протиріч у суспільстві та політичних колах, а також виставлення загальних інтересів вище власних лідерами країни повинно вберегти її від повторення помилок минулого.
У січні 2021-го виповнюється 265 років із дня народження відомого на весь світ музичного генія – Вольфганга Амадея Моцарта.
Хоч прожив він лише 35 років, та встиг написати понад 600 творів! А свої перші композиції Моцарт створив ще маленьким хлопчиком – у 5-річному віці.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика підготувала серію концертів, присвячених музиці віденського класика та запрошує відзначити День народження композитора!
Квитки можна придбати на сайті філармонії та у касі!
Перша подія фестивалю «Mozart BirthDay» об’єднає творчість Моцарта (адже він народився саме 27 січня) і Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – пам’ятну дату, яка відзначається у цей день.
У програмі концерту прозвучать Sinfonia Concertante для скрипки, альта і оркестру та Реквієм композитора.
Другою подією фестивалю стане авторський проєкт Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» – «Три Моцарти». Святковий концерт за участі колективу та солістів цілком складатиметься із творів трьох Моцартів: батька – Леопольда, який був чудовим музикантом, композитором та, без сумніву, прекрасним менеджером, сина – Вольфґанґа Амадея, одного із найпопулярніших композиторів сучасності, та внука – Франца Ксавера, або львівського Моцарта, адже більшу частину він жив і творив саме у цьому місті!
Долучиться до відзначення 265-ї річниці із дня народження Моцарта Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів».
Ідея концерту Mozart`s power проходить лейтмотивом не лише через репертуар, а також є і у складі виконавців вечора. Солістами концерту є найвідоміші українські музиканти: Валерій Соколов, Катерина Тітова та юна Христина Михайличенко.
Уже традиційно на початку року Фотографії Старого Львова пропонують читачам познайомитися із знаменними датами року. І якщо у попередній публікації йшлося про події в історії Львова, то сьогодні розповідаємо про 15 видатних діячів доля котрих тісно пов’язана із містом та ювілей яких відзначаємо у 2021 році.
Одна з найвідоміших та водночас найбільш знакових постатей середньовічної історії Русі – князь Галицький, Волинський, Великий князь Київський, а від 1253 року – король Русі, Данило Романович. За Данила Романовича були побудовані такі міста як Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Після Батиєвої навали князь став данником Орди, але намагався проводити власну політику та відстояти незалежність Русі. 1253 року Данило Романович був коронований в Дорогичині і став королем України-Руси.
Фотопортрет юного Володимира Гнатюка. Джерело: http://www.tnpu.edu.ua
2.9 травня – 150 років із дня народження Володимира Гнатюка (1871–1926), етнографа, фольклориста, громадського діяча, літературознавця, перекладача, вченого, академіка, від 1899р. — секретар НТШ. Від 1916 р. — голова Етнографічної комісії НТШ. Від 1924 р. — член ВУАН. Редактор видань НТШ (близько 60 томів Етнографічного Збірника та Матеріалів для української етнології) й Літературно-Наукового Вістника. Директор Української видавничої спілки
Володимир Гнатюк автор близько тисячі наукових праць. Тільки етнографічних збірників він підготував і видав 58 томів. Збірники вченого містять 322 зразки колядок, 184 гаївки, 8822 коломийки, понад 700 анекдотів, 412 легенд, 1348 оповідок із демонології, 400 казок, 20 детальних описів похоронів, 319 творів так званого сороміцького фольклору.
Євген Коновалець
3. 14 червня – 130 років із дня народження Євгена Коновальця (1891–1938), полковника, організатора і провідника ОУН. Народився він 14 червня 1891 р. в с. Записів, що на Львівщині, в родині священика. Закінчивши 1901 р. народну школу в Зашкові, вступив до української Академічної гімназії у Львові. Після закінчення якої студіював право на юридичному факультеті Львівського університету.
У Львові Коновалець взяв на себе керівництво Українською військовою організацією (УВО). Перебуваючи в еміграції готував підґрунтя для створення Організації українських націоналістів, яка остаточно сформувалася на І Конгресі у Відні в лютому 1929 р., яку він і очолив. Є. Коновалець був проголошений головою Проводу українських націоналістів. На своєму посту він перебував майже 10 років, ініціював повстання громадських організацій поборницького характеру у Франції та Австрії, намагався порушити українські питання на форумі Ліги націй.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана Дороша
4. 25 червня – 135 років від дня народження Івана Крип’якевича. Український історик народився у Львові в родині священика. У1904—1909 pp. навчався на філософському факультеті Львівського університету. Наукову діяльність розпочав під керівництвом М. Грушевського та став одним із найвідоміших його учнів.
Найважливіші історичні праці І. Крип’якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини також І. Крип’якевич — автор багатьох праць з історіографії. Написав і опублікував низку науково-популярних нарисів з історії України. Але, насамперед варто згадати його «Історичні проходи по Львові».
Іван Левинський
5. 6 липня – 170 років із дня народження Івана Левинського (1851–1919). Підприємець, архітектор і меценат. Нині це ім’я здебільшого відоме тільки вузькому колу фахівців, та на початку минулого століття в промислових і творчих колах воно називалось одним із перших. Народився майбутній архітектор 1851 року в селі Долина на Франківщині. Закінчив Технічну академію у Львові, в місті, котре стало його покликанням, долею й музою.
Доволі швидко здобув авторитет здібного архітектора-новатора, його проекти були не просто функціонально зручними, але й естетично довершеними. Одним із перших в Україні зайнявся новим для свого часу промисловим будівництвом. Своїм сучасникам запам’ятався як талановитий підприємець, і щедрий меценат.
Філарет Колесса
6. 17 липня – 150 років із дня народження Філарета Колесси (1871–1947), етнографа, фольклориста, композитора, музикознавця, вченого, академіка.
Вчений зі світовим ім’ям, багатогранна і плідна діяльність якого стала видатним внеском в розвиток української фольклористики і літературознавства народився 17липня 1871 р. в с. Татарське (нині Піщане) на Львівщині в сім’ї священика.
Навчався у Стрийській гімназії, музичну освіту здобув у Відні. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Науковий доробок Ф. Колесси є одним із найвизначніших досягнень української фольклористики. Вчений справедливо вважається фундатором української наукової музичної фольклористики.
Роман Лубківський
7. 10 серпня – 80 років із дня народження Романа Лубківського (1941–2015) державного і громадського діяча, дипломата, Надзвичайного і Повноважного Посла України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України.
Роман Лубківський народився на Тернопільщині в 1941 році. Він був народним депутатом першого скликання Верховної Ради, в 90-х роках працював послом України у Чехії і Словаччини.
У 1977 році за перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури Лубківському було присвоєно звання заслуженого діяча культури Польщі. У 1984 році за популяризацію чеської літератури він був відзначений премією Витезслава Незвала Чеського літературного фонду.
У 1992 році Роман Лубківський став лауреатом Шевченківської премії. Твори Романа Лубківського перекладені на англійську, білоруську, болгарську, польську, російську, сербську, словацьку, хорватську і чеську мови.
Василь Щурат (1871-1948рр) (джерело фото https://uk.wikipedia)
8. 24 серпня – 150 років із дня народження Василя Щурата (1871–1948) — українського педагога, літературознавця, поета і перекладача, якому до 1914 р. належав найкращий віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою.
Літературні захоплення Василя Щурата були розмаїтими – від перекладів стародавніх літературних творів (Щурат першим здійснив повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою) до аналізу тогочасної літератури. Він часто виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза», «Світ» і тижневика «Неділя».
Упродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Був обраний дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 рр очолював його; був першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923), викладачем української мови та літератури.
Іван Франко. 1896 рік.
9.27 серпня – 165 років від дня народження Івана Франка. Майбутній громадський діяч, мислитель і письменник народився в селі Нагуєвичі в Дрогобицькому повіті (на той момент – територія Австрійської імперії). Франко відомий як один з ідеологів та організаторів Української радикальної партії, яка діяла в Австрії. Однак у світову культуру він увійшов насамперед як письменник, поет і автор творів «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Борислав сміється». У 1916 р. він був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури, але розглянути його кандидатуру комісія не встигла – 28 травня Франко помер.
Богдан Ступка
10. 27 серпня – 80 років із дня народження Богдана Ступки (1941–2012), актора, громадського та державного діяча, Героя України.
Один з найталановитіших акторів, метр українського кіно, який підкорив серця мільйонів теле- та театральних глядачів, Богдан Ступка заявив світу про український кінематограф та за життя отримав чимало міжнародних нагород.
Він зіграв у ста фільмах. У кіно дебютував у фільмі Юрія Іллєнко “Білий птах з чорною відзнакою” (1970). У списку ролей Богдана Ступки багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький “Чорна рада” (2000), Іван Мазепа “Молитва за гетьмана Мазепу” (2002), Богдан Хмельницький “Вогнем і мечем” (1999), а також Чингісхан “Таємниця Чингісхана” (2002) та багато інших.
Іван Вагилевич
11. 2 вересня – 210 років із дня народження Івана Вагилевича (1811–1866), поета, фольклориста, філолога, етнографа.
Іван Вагилевич закінчив Львівську духовну семінарію. Вів просвітницьку роботу серед селян, готуючи їх до рішучих форм боротьби, за що був арештований австрійською поліцією.
1833-го разом із Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю» – літературне угрупування, з якого розпочалося національно-культурне відродження на західноукраїнських землях.
Досліджував історію та лінгвістику, фольклор й етнографію. Переклав українською мовою «Слова о полку Ігоревім», здійснив наукову публікацію «Літопису Нестора». Яків Головацький називав його «живою енциклопедією».
Станіслав Лем
12. 12 вересня 100 років від дня народження Станіслава Лема (1921—2006).
Народився Станіслав Лем у Львові 12 вересня 1921 року. Навчався у львівському медичному інституті. Після відомого “визволення” радянськими військами Західної України жив у Кракові. Багато десятиліть йому належало чільне місце у світовій фантастиці. Твори його перекладені на понад сорок мов.
Про свої дитячі та юнацькі роки , які минули у Львові Лем розповів у книзі “Високий Замок” (1966).
Михайло Грушевський. Львів, 8 січня (за ст. ст.) 1904 р. Світлина опублікована у книзі: Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упор. Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. – Київ: Либідь, 144 с.
13. 29 вересня – 155 років з дня народження Михайла Грушевського. У 1866 р. в місті Холмі (тепер територія Польщі) народився один із найпомітніших українських державних і політичних діячів, історик Михайло Сергійович Грушевський, голова Центральної Ради Української Народної Республіки. У Львові вчений прожив 20 років (1894-1914 рр.). Професор Львівського університету, багаторічний голова Наукового Товариства ім.Шевченка у Львові за своє життя написав більше двох тисяч наукових праць, найцінніша з яких– «Історія України-Руси», працю над якою він розпочав у місті Лева.
Український письменник та культурно-громадський діяч народився 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині, в сім’ї священика та став зачинателем нової української літератури в Галичині.
Перший в нових часах речник відродження західноукраїнських (галицьких) земель Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. «Руську трійцю» народ назвав будителями галицької землі, а поетичне слово Шашкевича, за висловом І. Франка, «…стало кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей…»
Микола Устиянович
15. 7 грудня – 210 років із дня народження Миколи Устияновича (1811–1885), письменника, священика, громадського діяча, котрий закінчив Львіський університет (теологію) і Греко-католицьку духовну семінарію у Львові (1838), після чого працював священиком у селах Вовків (нині село Пустомитівського р-ну), Славсько (нині смт Славське Сколівського р-ну; обидва Львів. обл.) та м. Сучава.
У студентські роки близький до “Руської трійці”, згодом — спадкоємець і пропагандист її ідей. 1848 — ініціатор скликання 1-го з’їзду української інтелігенції — діячів науки, освіти і культури у Львові на якому закликав розвивати традиції М.Шашкевича і Т.Шевченка. 1849—50 рр. — редактор урядової україномовної газети “Галичо-руський вісник”. 1861—66 рр. — депутат Галицького крайового сейму. Автор близько 80-ти поезій і 6-ти повістей, а також віршів
Сьогодні пропонуємо дізнатись цікаві факти про вуличку Дмитра Донцова. Вулиця Дмитра Донцова – вулиця в Личаківському районі міста Львова, яка з’єднує вулиці Пекарську та Личаківську.
Вулиця Дмитра Донцова була прокладена на початку минулого століття. Перша її назва – вулиця Глинянська (1900 – 1916 рр.). У 1933 р. почала називатись на честь польського політичного діяча Тадеуша Голувка; в часи німецької окупації – Рідна школа – ґассе, з липня 1944 року – знову називалась Т.Голувка; назву знову змінили і впродовж 1944 – 1992 років – Григорія Котовського (російського радянського воєначальника). З 1992 року вулиця названа на честь Дмитра Донцова (1883 – 1973 рр.) – відомого політичного діяча, ідеолога українського націоналізму.
Більшість будинків збудовано цієї вулиці споруджено у першій половині ХХ ст. Їх проектували відомі львівські архітектори. Щодо архітектурного стилю, то тут переважає сецесійна забудова.
Вигляд на вулицю Дмитра Донцова у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
Кам’яниця №4 споруджена за проєктом Романа Фелінського та Фердинанда Касслера у 1910 році у стилі пізньої сецесії. Її будувала фірма Міхала Уляма для одного з найбагатших львівських домовласників – Соломона Рогатина. У 1911 році Фердинад Касслер відкрив тут власне проектне бюро.
Вхід до житлового будинку №7 по вулиці Дмитра Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Кам’яниця № 7 споруджена у 1910 р. за проєктом Романа Табунського. В ній розташовувався прибутковий дім Давида і Лаури Ельстерів.
Будинок №9 по вулиці Дмитра Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Кам’яниця №9 збудована 1911 року Броніславом Ауером також для родини Ельстерів.
Фасад кам’яниці по вулиці Д.Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Фасад кам’яниці по вулиці Д.Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинки № 6, 8, 8 А, 10, 10 А збудовані впродовж 1906 – 1908 років фірмою Івана Левинського. Кам’яниці привертають увагу перехожих своїм декором. Їхня особливість полягає в тому, що вони утворюють так званий курдонер.
Кам’яниця № 11 по вулиці Д.Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинок № 11 споруджений у 1911 році за проєктом Броніслава Ауера; будувався для родини Сокіл.
Кам’яниці №12 та 14 збудовані фірмою Івана Левинського у 1907 році.
Будинок №16 споруджений у 1906 – 1907 рр. у стилі сецесії за проектом Августа Богохвальського. Кам’яницю збудовано для будівельного підприємця Фердинанда Борковського.
Будинок №19 по вулиці Д.Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
Вхід в будинок №14 по вулиці Д.Донцова. Фото Мар’яни Іванишин.
В кам’яниці №19 за польських часів була позичальня фільмів ‘‘Іссафільм’’.
Кожен будинок цієї вулиці привертає увагу. Вартує прогулятися вуличкою Дмитра Донцова та помилуватися архітектурою її кам’яниць.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Л.: Центр Європи, 2008. – 384 с.: 330 іл.;
Вже незабаром, 19 лютого 2021 року, о 19:00 у ENNIO Event Square у Львові (вул. Джерельна, 22 ) відбудеться триб’ют-шоу легендарних AC/DC.
Група AS/DS дасть потужний рок-концерт у Львові з нагоди Дня пам’яті Бона Скотта.
AS/DS – київський проект, унікальний тим, що це перший і єдиний офіційний триб’ют легендарних AC/DC в Україні. Вони дуже схожі стилем, зовні і передають неймовірну енергетику, яку потрібно швидше відчути і протанцювати, ніж описувати словами.
Учасники AS/DS зробили понад 300 шоу, отримали офіційний дозвіл на використання творів групи AC/DC від компанії Українська музика / Universal, але найважливішим і визначальним став весняний період 2013 року. Хлопці стали першим і єдиним наразі триб’ютом в світі, який за 39 днів дав 30 концертів по містах України, Білорусі та Казахстану.
Прийшовши на концерт у Львові, ви отримаєте можливість почути професійно виконані хіти AC/DC наживо, адже найвищий рівень виконання підтверджений сертифікатом.
Не пропустіть нагоди показати молодому поколінню, що таке справжній рок і самому повернутися в молодість.
Початок "цісарської дороги" на Золочів (Верхній Личаків). Фото 1890-х років
Львів завжди був потужним транспортним центром, де сходилися і розбігалися в різні боки дороги на схід і на захід, на північ і на південь, і де можна було зустріти представників різних країн та національностей. В центрі міста легко можна було почути кілька десятків різних мов і дізнатися про моду різних частин світу.
Дороги зі Львова завжди вели туди, кути було потрібно мандрівнику у різні часи. Хоча й не завжди шляхи пролягали максимально зручно і з оптимальним плануванням. Майже 80 років тому Доктор Олена Степанів (Олена Степанівна) в своїй книжці “Сучасний Львів”, що вийшла друком в 1943 році, зробила характеристику шляхів, що йшли зі Львова.
Олена Дашкевич (Степанів), викладач гімназії сестер василіянок, кін. 1920-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)
Заради справедливості потрібно зазначити, що недоліки в інфраструктурі шляхів на Львівщині, про які пише Олена Степанів, протягом останніх кількох років усуваються. На цей рік також заплановані роботи з покращення транспортного сполученні. І вже влітку, якщо пандемія не відступить, ми зможемо мандрувати Львівщиною з набагато вищим рівнем комфорту. А коли вірус відступить, і повноцінно відкриються кордони, шляхи до наших сусідів буду приємні і комфортні.
А тим часом пропонуємо ознайомитися з оглядом шляхів доктора Олени Степанів. Стилістика і орфографія повністю збережені і передають дух старого Львова.
“Географічне положення Львова характеристичне тим, що через місто проходять головні комунікаційні шляхи східної частини європейського континенту. Місто лежить на дорозі найбільш догідній для сполучення Балтики з Чорним Морем, що зв’язує чорноморські порти: Одесу, Констанцу з балтійськими: Мемлем, Кенігсбергом, Данціґом.
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
З другої сторони, по північній стороні гір Карпат, Судет, Альп існує природний континентальний шлях, що веде з західної Европи до східної і на Близький Схід через Київ, Харків, Ростів, та водяний шлях з чорноморських портів до Батумі і Баку, центрів транспорту прикаспійських країв. Ті шляхи сходяться у Львові в один великий вузол.
На трасах тих шляхів, якими користуються вже багато сторіч, утворилися численні господарські осередки, що зв’язані між собою залізничними лініями, битими шляхами, а навіть частинно водними дорогами.
До Одеси і інших чорноморських портів веде т. зв. подільський шлях через Тернопіль і Проскурів. В Золочеві відгалужується від нього шлях на Рівне. Це частина історичної дороги Краків—Львів—Київ. Він відіграв без сумніву визначну ролю у зв’язку Сходу з Заходом. На підміськім відтинку цього шляху лежать промислові оселі: Лисиничі (фабрика дріжджей), Винники (фабрика тютюну) і Чортівська скеля — місце підміських прогулянок. Рух на цьому шляху нерівномірний, зокрема до Винник.
Винники, 1905-1914рр.
Ярославський шлях виходить з міста, під назвою Янівської, потім Перемиської дороги. До нього прилучуються в околиці Львова відгалуження межиморського і прикарпатського шляхів. Ярославський шлях веде зі Львова через Янів на Яворів, Ярослав, Краків. Як частина давнішого історичного шляху Краків—Львів—Київ, він відіграв важливу ролю в історичному розвитку міста. Сучасно не має вже тієї вартости, що давніше. Він сполучає тепер Львів з такими місцевостями, як: Янів — центр водного спорту, та лікувальні місцевості — Немирів, Шкло. Шлях зі Львова через Городок на Перемишль — Краків (перемиський шлях) має окреме значення, бо сполучає Львів через Краків з Віднем. В часі совітської влади сполучав він тільки з місцевостями, розташованими на пограничній смузі: Перемишль, Мостиська, Судова Вишня.
Янівський став і Королева гора http://if.lviv.ua/istoriya/
В напрямі на Зимну Воду відгалужується від шоси дорога, що веде в південнім напрямі через Рудки на Самбір—Турку—Ужок. Має вона радше туристичне значення, бо веде в горішній район Турчанського повіту. Посилення механічного руху невелике, за винятком відтинку, що веде зі Львова до Любіня, лічничої місцевости.
Жовківська дорога веде зі Львова через Жовкву на Раву Руську—Люблин—Варшаву, від Жовкви йде від неї відгалуження на Сокаль, Володимир, Берестя над Бугом, Вильно. Виходить вона зі Львова Жовківською вулицею на пн.-сх. В Куликові скручує на пд.-зх. східним обніжжям Розточчя і далі йде через Жовкву на Раву Руську. Є це траса давного Холмсько-Галицького шляху, який відіграв чималу ролю в історичнім розвитку Львова. Сучасно має менше значення, як перед 1939 р. — властиво цей шлях сполучає тільки Львів з найбільшим містом в ГГ — Варшавою. Міська частина шоси перевантажена обслугуванням північної-промислової частини міста. Те саме можна сказати про підміську частину, що має великий рух в напрямі на Жовкву І Раву Руську. В Збоїськах відділюється від Жовківського шляху шоса, що сполучає Львів через Кам’янку Струмілову і Радехів з Луцьком. Вона біжить вздовж залізничної лінії Львів—Стояків в пн.-східнім напрямі і сполучає Жовтанці та Кам’янку Струмілову з містом.
Фото Жовківської рогатки. Фото 1894 року
Крім вищезгаданих головних шляхів Львів має ще такі магістралі:
Шоса І кляси зі Львова через Миколаїв н/Дні- стром до Стрия з відгалуженнями на Дрогобич і Борислав, Сколє і Долину. Вона виходить зі Львова в пд. напрямі — вул. Зибликевича і Стрийською. Значення її (велике, бо сполучує Львів з центром нафтової промисловости — Дрогобичем, з центрами деревообробки: Сколем, Долиною, Болеховюм, а вкінці з прогулянковими і відпочинковими теренами Високого Бескиду та зх. Ґорганів, а також із важливими лікувальними місцевостями: Трускавцем, Моршином, та врешті з базою водного-каюкового спорту в Миколаєві н/Дністрі.
Шоса зі Львова через Рогатин на Станиславів—Снятии виходить в місті із Зеленої вул. в пд.-сх. напрямі. Біжить рівнобіжно до залізничного шляху Львів—Станиславів і лучить Львів з Сиховом, Бібркою. Вона має значення як шлях в зв’язку з туристичним центром — Чорногорою.
Загальний вигляд Бібрки. Поштівка 1910 року
Позатим маємо ще дороги льокального значення:
Шоса II кл. Львів—Брюховичі, що виходить з міста Замарстинівською вул. Її головне завдання обслужити прогульківців до відпочинкової оселі в Брюховичах.
Асфальтова дорога, що відгалужується в Збоїськах від шоси Львів—Жовква на схід через Муровані Ляшки, Сороки вздовж долини Полтви на Яричів, Броди і Київ.
Глинянський тракт — стара дорога через Підбірці, Королівську Білку, на Глиняни.
Дорога до Щирця через Глинну і Наварію в продовженні вул. Вулецької і Кульпарківської.
Всі ці підміські дороги, що постали впродовж кількох сторіч, зв’язали сильно Львів з околицею.
Брюховичі, головна алея. Фото 1913 року
Міські відтинки магістралей і доріг творять скелет вуличної сіті міста Львова, вказуючи одночасно напрям розвою розбудови міста, що відбувалося саме в тих напрямах. Підміську мережу шляхів характеризує брак довкільних доріг в найближчім сусідстві міста, які дозволяли б минати Львів, не заходячи до нього, напр. Винники — Збоїська, Зимна Вода — Брюховичі—Рудно. Доперва у віддаленні близько ЗО км. від Львова, де розкинулись оселі Жовква, Бібрка — видно довкільні шляхи сполучень, що в’яжуть ті місцевости, за винятком Миколаєва з Бібркою.”
Доктор Олена СТЕПАНІВ
Джерело:
Степанів О. Характеристика шляхів / Олена Степанів // Степанів О. Сучасний Львів. – Краків ; Львів : Укр. вид-во, 1943. – С. 137-140.
18 січня минуло 135 років від Дня народження відомого галицького піаніста та педагога Тараса Шухевича. Тарас Шухевич (1886-1951) був представником славного великого роду, з якого вийшло багато відомих церковних, громадських, музичних та суспільно-політичних діячів Галичини.
В сім’ї Шухевичів було п’ятеро дітей, серед яких Тарас (Боба) був наймолодшим. Батьки прищепили своїм дітям любов до народної пісні та класичної музики; усі вони отримали музичну освіту.
У 1904 році Тарас закінчив Львівську гімназію і вступив на правничий факультет Львівського університету. Одночасно навчався в консерваторії Галицького музичного товариства на фортепіанному факультеті у класі відомого педагога Вілєма Курца. У 1910 році він успішно закінчив обидва навчальні заклади. Потім ще два роки займався у Вілєма Курца приватно. В цей час піаніст починає активну концертну діяльність. Поруч з творами композиторів-романтиків, у його репертуарі почесне місце посідають фортепіанні опуси Лисенка, а також твори сучасних композиторів. У 1909 році він вперше у Львові виконав Прелюдію Василя Барвінського та п’єсу “Вечір в ґренаді” К.Дебюссі. Піаністові був притаманний власний стиль, що відзначався романтичністю, тонким опрацюванням деталей, інтелігентністю виконання.
Тарас Шухевич, 1915 р.
Саме у роки навчання почалася історія романтичних взаємин Тараса Шухевича та Ольги-Олени Бандрівської, найстаршої доньки Карла Бандрівського та Осипи з Крушельницьких. Ольга в той час закінчила Вищу Виділову Жіночу школу “Руського товариства педагогічного” і навчалася на фортепіанному відділі Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у професора Марії Криницької. Через два роки Тарас Шухевич та Ольга Бандрівська вже були офіційно заручені. Спільним захопленням молодих людей була музика, тому гостини Тараса в домі нареченої перетворювалися у справжні концерти. Згадуючи про ці роки, Одарка писала так: “Як я мала 6 літ, то сестра вже була 18-літньою дівчиною і вже мала судженого, пристійного молодця Тараса… Тарас Володимирович приходив вечорами до нас і грав на фортепіані. Дуже гарне у нього було туше. Я майже кожної днини засипляла при прегарній музиці славних композиторів Шопена, Ліста, Лисенка, Цезара Франка і інших… Від того часу я полюбила музику…”
Одарка Бандрівська, 1920-і рр.
17 вересня 1912 року Тарас та Ольга побралися. Вінчалися в селі Підберізці. Як згадувала Одарка, “батько замовив автомашину, яких в тому часі було всього лише дві на ціле місто Львів. Несподівано зачав падати сніг і машина ледве дібралася до села. Сніг падав кілька днів, так що я в місяці вересні спускалася на санчатах по вул. Чернишевського з гори на долину до вул. Словацького…”
Ольга Бандрівська, 1910-і рр.
В особі дружини Тарас Шухевич знайшов вірну подругу і помічницю, яка розуміла і підтримувала його. Гармонію своїх стосунків вони зберегли впродовж всього спільного життя. Тарас та Ольга були такі нерозлучні, що в родині навіть мали одне ім’я на двох: “Боби”.
Після весілля молоді поїхали в пошлюбну подорож до Італії і побували в гостині у Соломії Крушельницької, яка після одруження в 1910 році з італійським адвокатом Чезаре Річчоні мешкала у Віареджо. Повернувшись з Італії, Тарас Шухевич почав працювати як юрист у різних установах, але робота у цій галузі йому не відповідала. Його манила праця на полі музичного мистецтва; він хотів реалізувати себе як піаніст і педагог гри на фортепіано. Але відчував і розумів, що для підвищення своєї кваліфікації йому потрібно поїхати за кордон. У 1913 році вступив до Музичної Академії в Берліні.
Ольга Шухевич, 1915 р.
В Німеччині Тарас Шухевич займався у відомого піаніста Ернста Донаньї. Тоді ж розпочав активну концертну діяльність. За порадою свого педагога давав приватні лекції гри на фортепіано. Проте завершити студії перешкодила Перша світова війна. Шухевич був мобілізований до австрійського війська, потрапив на італійський фронт. Після завершення І Світової війни у 1919 році Тарас Шухевич вдруге на два роки виїжджає до Берліна, де приватно займається у професора Карла Барта. Він бере участь у багатьох концертах у Львові та інших містах Галичини, також у Празі, Белграді, Берліні, Мілані. Основу його сольного репертуару складали твори українських композиторів – М. Лисенка, В. Барвінського, М. Колесси; виконує і твори Е. Ґріга, Р. Шумана, К. Дебюссі, К. Сен-Санса, М. де Фальї. Великим успіхом користувалися виступи Т. Шухевича в складі камерно-інструментальних ансамблів разом із Романом Савицьким, Романом Криштальським, Петром Пшеничкою, Євгеном Перфецьким, а також в ролі концертмейстера зі співаками М. Голинським, Одаркою Бандрівською, С. Федичківською, М. Бошкович-Агатонович та ін. У виконавській діяльності піаніст дотримується засад високого професіоналізму. Він популяризує в Галичині твори сучасних композиторів, був першим виконавцем багатьох фортепіанних опусів В. Барвінського, З. Лиська, М. Колесси, Л.Ревуцького та В.Косенка.
Родина Бандрівських. Сидять: Осипа Бандрівська, Карло Бандрівський, Одарка Бандрівська. Стоять: Володимир Бандрівський, Ольга Шухевич, Тарас Шухевич. Період Першої світової війни.
Особливий резонанс у Львові викликав вечір музики для двох фортепіано у виконанні дуету Романа Савицького і Тараса Шухевича, який відбувся 17 жовтня 1937 року. У рецензії на цей концерт, яка належить перу Василя Барвінського читаємо: “Незважаючи на деякі різниці в характері техніки та виразу, обидва концертанти виявили знамениту “зіграність” і всебічний підхід до виконуваних творів та заскарбили собі справжнє мистецьке вдоволення численно зібраної авдиторії з цієї такої вдатної і цікавої імпрези” (журнал “Українська Музика”, № 1, 1938 р.)
На початку 1920-х років у піаніста виявилися ознаки важкої хвороби (цукровий діабет, що згодом ускладнився артрозом). Це перекреслило усі його сподівання на кар’єру концертуючого піаніста.
Тарас Шухевич, 1930-і рр.
З 1922 року Шухевич в основному присвячує себе педагогічній діяльності. Разом з дружиною викладає фортепіано у Вищому музичному інституті ім. М.Лисенка (1922-1930, 1933-1939 рр.), у 1930-33 працює в польській консерваторії ім. К.Шимановського. Від грудня 1939 року, після реорганізації радянською владою музичних навчальних закладів, Тарас Шухевич – доцент фортепіанного факультету новоствореної Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка, одночасно очолює фортепіанний відділ Львівського музичного училища. Ольга ж переходить працювати у музичну школу-десятирічку при Львівській консерваторії (зараз – Львівська середня спеціальна музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької).
Тарас Шухевич, Моршин, 1940 р.
Під час Другої світової війни Тарас Шухевич керував фортепіанним відділом Державної музичної школи з українською мовою навчання. У післявоєнні роки обійняв посаду професора і завідувача кафедри спеціального фортепіано у Львівській консерваторії. Серед його учнів – Н. Хитрова, Л. Стефанівська, Е. Бурачинський, І. Коць, А. Кос-Анатольський, М. Пшеничка (Загайкевич), О. Нижник (Попіль), Л. Коссак (Баб’юк), І. Соневицький, В.Витвицький, О. Кон, Р. Шухевич (Тарас Чупринка). Серед учнів користувався великою повагою. Оксана Попіль згадувала: “Особистість професора Тараса Шухевича – це втілення порядності, принциповості, правдивості і душевного благородства поряд з високим професіоналізмом музиканта-піаніста, зразкового вихователя”, а Марія Загайкевич запам’ятала особливий аристократизм, що стосувався як внутрішнього духовного світу, так і манери поведінки та зовнішнього вигляду Тараса Шухевича. Родини Шухевичів та Бандрівських мешкали на вул. Шашкевича, якраз навпроти музичного училища, і тому учні часто займалися у них вдома. О. Попіль зазначала: “Вірна подруга п. Ольга з великою посвятою піклувалася професором, здавалося, що вся ніжність й чутливість її опіки становила ціль її буття. В родині пп. Шухевичів панувала атмосфера взаємної поваги, злагоди і доброзичливості, що передавалось учням, які бували серед них”.
Тарас Шухевич, 1950 р.
У 1950 році Тарас Шухевич звільнився з консерваторії, якій він присвятив більше тридцяти років життя. Причиною звільнення, скоріше за все, був поганий стан здоров’я. Крім того, у 1950-х роках прізвище Шухевича було небажаним у списках викладачів консерваторії. У лютому 1951 року його не стало. Поховали Тараса Шухевича на Личаківському цвинтарі.
Данута БІЛАВИЧ завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
На могилі Мирослава Скорика на Личаківському кладовищі зводять пам’ятник. “Хочемо встигнути до 1 червня – річниці смерті нашого легендарного композитора”, – про це у Facebook написав Максим Козицький.
Проект пам’ятника Мирославу Скорику
Проект ініціювала дружина митця Адріана Ярославівна. Забажала, аби це була скульптура «Плакальниця». Схожий образ зажуреної дівчини є на могилі Фредеріка Шопена на кладовищі Пер-Лашез у Парижі, де подружжя Скориків побувало два роки тому. Мирославу Михайловичу тоді дуже сподобався цей меморіал.
Роботи по встановленню пам’ятника Мирославу Скорику. Фото: Максим Козицький
Підрядники вже встановили постамент, виконали частину робіт з вапняку. Невдовзі розпочнуть виготовлення бронзового картуша з портретом Мирослава Скорика та моделі «Плакальниці».
То, що я робив – то би можна було окреслити як спробу йти з духом часу.
Сталінські часи в мистецтві відомі всім. У мене це викликало рішучий протест. Тодішнє так зване мистецтво було антимистецтвом. Та дорога не вела нікуди. Ще як студент я старався розібратися у цьому і хотів згодом ці усвідомлення передати іншим. Соцреалізм сталінських часів відкинув мене на протилежні позиції – далі від натуралізму, на пошуки формальні, до абстракції.
Захист дипломної роботи Карла Звіринського, керівник Й. Й. Бокшай, 1953 р.
Це збіглося само собою з розквітом абстрактного малярства на Заході. Я продовжував пошуки в цьому напрямі. Причому в цей час ніхто того у Львові не робив. Це були 1954–1960 рр. Отже, це все було ніби тим, від чого я відштовхувався у тодішніх моїх творчих пошуках.
Дипломна робота Карла Звіринського, 1953 р.
Але ті захоплення тривали недовго. Коли я зустрів Сельського, то багато помінялося. Певні слова, ідеї, думки картини, репродукції, що я їх зустрів у нього, – мали на мене величезний вплив. Це мене формувало. Правда, я вже до цього читав досить багато літератури, зокрема про нові малярські течії кін. ХІХ – поч. ХХ століття, і був вже теоретично готовим до сприйняття нового малярства, головно – постімпресіоністів. (5)
Фрагмент дипломної роботи Карла Звіринського, 1953 р.
Основа того, що я в житті робив, у моєму характері була постійна спрага знання. Негуманітарні науки не цікавили – всі гуманітарні хотів знати (історія, географія). Що діється там? Моє негативне ставлення до більшовизму було підготовлено заздалегідь. Я не прийняв соцреалізму. Будь-які інформації були об’єктом для роздумування. Коли я взнав, що виник абстракціонізм, я хотів все знати про абстракціонізм. Для мене Сельський був зв’язуючим між реалізмом і абстракціонізмом. «Мені це непідвладне, я не міг би переключитись на абстракціонізм», – казав Сельський.
Тому, з одного боку, було протиставлення – хотів робити щось інше. Я шукав інших способів вираження – по радіо почув про Жулавського, знайомився з журналом «Пшекруй» – це наштовхувало мене на певні ідеї. Я тоді якось раптом усвідомив, що в інституті власне нічого не навчився. І почав ті формальні пошуки. Спершу – дуже кольорові аплікації. Потім від кольору перейшов до тону.
Карло Звіринський. Постать, монотипія, кінець 1950-х рр., папір, поліграфічна фарба, 50х35, (28,5х20,5)
У 1950–1960-ті роки імпресіонізм для нас був чимось новим і свіжим, мистецтвом сьогоднішнього дня. В той час на Заході це вже була історія.
Раз на тиждень Бі-Бі-Сі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном. Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступно розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі школи. … Альбоми, книжки, які ми мали змогу оглядати – це були критичні статті про західне мистецтво, де для наочності наводилося п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас у тому, як це погано і неприйнятно для нас. Але нас не цікавили їхні тексти. Я дивився на ілюстрації, слухав передачі західних радіо і вже уявляв собі, в якому напрямі я повинен рухатися. Деяку інформацію я діставав від Сельського. То були його розповіді, статті та ілюстрації, опубліковані до 1939 року (Сельський мав багато таких мистецьких журналів і газет).
Карло Звіринський. Монотипія, кінець 1950-рр. папір, поліграф.фарб., 39,6х28,8
У нас відкрився магазин «Дружба» (1956 рік), з’явилися книжки з мистецтва. У 1958 році Петро Грицик подарував чотири альбоми з репродукціями Руо, Пікассо, Брака (з Ленінграда). Із Лондона передавали по радіо про виставки. Це наштовхнуло мене на якісь пошуки.(1)
… Коли я перемкнувся на колір (колір все мене вабив), я перейшов на питання, які мали інші цілі – колір, пляма, емоційні стани. Багато робив аплікацій, ставив завдання «Сон дитини», «Весна – літо – осінь», «Драма»… Потім кинувся в чорно-біле, або у три фарби, потім, коли не знав, що робити – рельєф на полотні.
Площа Міцкевича, 6-7, 1982 р., ліворуч розташовувалась книгарня Дружба, праворуч пл. Міцкевича 9, де на другому поверсі проживав Карло Звіринський з сім’єю.
Поїхав я до Лаврова на вакації. І над річкою побачив старезну вербу, з якої була відірвана кора, і вона мала нарости – якби перші фотографії з Місяця. Я повідрізував ці нарости, і під впливом того я почав робити якісь рельєфи на полотні. Потім, коли я ходив по лісі, бачив рельєфи на корі. Я так був очарований лісом, що це триває в мені й дотепер.(3)
Був такий час, в 1959 року, коли я вперше поїхав у Крим – колосальне враження, море, каменюки…Тоді я найбільше намалював морських пейзажів. Піддався стихії, хотів намалювати на живо. Так вони під впливом ледь не Айвазовського, але не малярськими засобами, а розповідними; захоплення було таке, як ніколи. (3)
Праворуч кигарня Дружба з вікна помешкання на пл. Міцкевича 9, де проживав Карло Звіринський з родиною
Дуже великим пережиттям для мене було відкриття кубізму. Це було в 1950-х роках, я тоді попросту марив цим – дрібні некубістичні форми Брака і Пікассо. А Матьє мене не зворушив. Гоген – подобався, пізніше – Сезан, але Сезан не так довго. Я завжди більше шанував пляму, площину, не світло-тінь і об’єм. (5)
Пригадую, що тоді попала мені до рук монографія про Ван Гога, яка зробила на мене величезне враження. Мене стало цікавити середовище художників, серед яких перебував Ван Гог. Я збирав усе, що міг дістати про це – репродукції і літературу.(2)
Карло Звіринський. Абстракція, кольорова аплікація 25х30,5
Всі мої пошуки почалися від маленької книжечки німецькою мовою «Кубізм». Чорно-білі репродукції були для мене справжнім відкриттям. Цікаво, що я відчув кубізм не через Сезана, а Сезана через кубізм. В 1957 р. перша поїздка до Польщі, перші зустрічі з авангардою: Є. Новосельським, Кантором і особливо з молодим Раймундом Зіемскім. У Варшаві виставка німецької авангарди. У Познані – виставка В. Таранчевського.
У 1957 році почав шукати нових засобів вираження, цікавило співвідношення кольорів, їхня гармонія, гармонія тональна, гармонія форм, площина полотна, як би дихала пульсацією, полотно повинно пульсувати.
Абстракція була далі від рутини, котра заставляла заробляти на хліб … Була чимсь протилежним. До того ж, мене завжди дуже тягнуло до кольору. Я почав спроби в аплікації, і за якийсь короткий час аплікація почала відігравати домінуючу роль в моїх пошуках. Мені вистачило побачити кілька кольорових листочків паперу, і я вже уявляв собі, як картина мала би виглядати. І так є дотепер. Де б я не побачив обкладинки зі зошита, якийсь сірий обгортковий папір, це щось … – це зразу стає спонукою, щоб дуже швидко зробити абстрактну композицію, ну протягом 15–20 хвилин. Вже потому клеєння займає більше часу.
Карло Звіринський. Крим, аплікація, _27,5×36,5, 1959 р.
… Після закінчення інституту я робив абстрактні композиції. В інституті чистий, відкритий колір був недопустимим. То я, спрагнений того кольору, наперекір догмам – всі ті аплікації робив дуже кольорово. Згодом я наситився тим і кинувся в другу крайність. Я почав малювати трьома фарбами: чорною, білою і вохрою. І то я довгий час малював так. Потім – і цим наситився. І вже десь від 1956 до 1961 року малював знову кольорово, але вже значно спокійніше. Я тоді вже старався наблизитися до натури, впроваджував реальні елементи до картини і т. д. (5)
…Як би я визначив місце для свого малярства?.. Чи воно є добре, чи ні – я того не знаю. Міг би сказати таке: я робив те, чого не робили інші. Я відгукувався на те, що робили на Заході, і по-своєму це розвивав. Очевидно, це приходило до мене через треті руки – це приходило через Польщу. Мої зустрічі з польськими художниками, котрих я дотепер дуже шаную. Дуже мені подобається їхнє малярство. Це художники – Лебенштайн, В. Таранчевський, Кобздей, Є. Новосельський. Дуже сильний вплив мав на мене Панькевич.
Я з ними спілкувався і завдячую їм тими відомостями, що від них дістав про найновіші тенденції у малярстві на Заході. А опріч того – на мене зробив велике враження Поллок. Дуже велике враження! І до сьогодні я є під впливом окремих його творів.
Отже, це все було ніби тим, від чого я відштовхувався у тодішніх моїх творчих пошуках. (5)
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
З архіву К. Звіринського
З розмови з І. Димид з К. Звіринським
З розмови Р. Яціва з К. Звіринським 1993 р.
З розмови А. Земко з К.Звіринським. 1988 р.
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Львівський «Боян» (перша концертова поїздка, 1892 р.). Диригент — Остап Нижанківський
24 грудня минулого року виповнилася 130-та річниця від дня заснування феноменального явища в історії української (особливо галицької) музичної культури — співацько-хорового товариства «Боян».
Тоді, далекого 1890-го, організаційний комітет у складі визначних громадських діячів етнографа Володимира Шухевича, музичного критика і композитора Анатоля Вахнянина, адвоката, організатора численних фінансових установ у Львові Степана Федака та інших засновників поставив за мету плекати «головно русько-національний» хоровий спів для неухильного національного самоствердження українців. Колективна ментальність нації, правікова фольклорно-виконавська традиція та кількасотлітня церковно-літургійна практика як виразники етнічної самоідентифікації українців склалися воєдино у створенні мішаного хору «Боян». Згодом такі ж «Бояни» утворилися у Перемишлі, Бережанах, Снятині, Тернополі, Дрогобичі, Стрию, Станіславові.
Станиславівський «Боян», 1896 рік
Львівський «Боян» вів кипуче концертне життя, беручи активну участь у всіх місцевих Шевченківських ушануваннях, у різні пори року гастролював чи не всіма більшими містечками Галичини. За короткий період цей колектив зосередив у собі майже все музичне життя краю. Величезний ентузіазм співаків (а їх іноді налічувалося понад 60!), безмежна любов до рідної пісні надихали на творчість, спонукали до вдосконалення, а неодноразові зрілі виступи за участю молодих талановитих солістів Олександра Мишуги, Модеста Менцинського, Соломії Крушельницької та інших знаходили палкий відгук у глядачів. У «Боянах» зростала майстерність співаків і диригентів, концертмейстерів і солістів, яка швидко (вже у 1910-х роках) набула доволі високого рівня. Про це свідчило й включення до концертних програм високохудожніх творів (доступних далеко не кожному аматорському колективу) галицьких авторів (Михайла Вербицького, Віктора Матюка, Сидора Воробкевича, Йосипа Кишакевича, Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Остапа Нижанківського), наддніпрянців (Дмитра Бортнянського, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича), деяких зарубіжних композиторів, чия музика вперше звучала в Галичині.
Остап Нижанківський
Великими подвижниками хорової справи були диригенти «Бояна» Анатоль Вахнянин, Остап Нижанківський, Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Лев Туркевич, Микола Колесса, завдяки яким готувалися спеціальні ювілейні (пропамʼятні) програми, які збуджували патріотичні почуття краян. Тісні творчі взаємини «Бояна» з Денисом Січинським, Станіславом Людкевичем, Філаретом Колессою та іншими композиторами сприяли ознайомленню публіки з усе новими творами. Тісна дружба єднала товариство з Миколою Лисенком, твори якого залюбки виконувалися і якого було обрано почесним членом «Бояна» (поряд із С. Людкевичем, Ф. Колессою, О. Нижанківським, О. Мишугою та ін.).
Анатоль Вахнянин
Дбаючи про розширення репертуару, Товариство оголошувало відкриті конкурси на кращі хорові композиції, які потім виконувалися в різних містах і містечках Галичини й за її межами. Для популяризації хорового співу формувалася й спеціальна нотна бібліотека товариства (у тому числі й з видань власної серії «Бібліотека Львівського Бояна», що пізніше зберігалася у фондах Наукового товариства ім. Шевченка), 1894–го створено власний Музей товариства, а 1896 — школу співу.
Будівля на площі Ринок №10 – давній палац Любомирських. Тут розташувалися українські товариства та установи: «Боян», «Просвіта», «Руська Бесіда», «Клуб русинок»
Клопітка багатогранна діяльність великих трудівників на ниві хорової справи, яка тоді визначала український патріотизм і стійкість, безмежну любов до Батьківщини, у складних суспільно-політичних умовах спочатку підавстрійської, а пізніше підпольської Галичини, супроводжувалася ще й неабияким ваганням між потребою розвивати народну хорову культуру добровільним аматорським акапельним співом (що вважалося почесним громадянським обов’язком) та змаганням до ретельно організованої форми професіоналізму на благо розвитку «високого» українського мистецтва (до якої самі співаки відносилися досить скептично). Той вражаючий подвижницький чин львівського хору «Боян», був, за словами С. Людкевича, славною, але непростою «історією починів нашої музичної культури на Галичині», бо попри періодичні творчі злети, з різних причин колектив так і не досяг висот спеціального фахового вишколу й необхідного для цього рівня організованості. У 1939 році радянська влада заборонила нібито ворожу — «націоналістичну» діяльність «Бояна», по-різному розправившись із його учасниками. Очевидно, боялася потужної сили згуртованості українців, потужності й глибини національного мистецтва, яким «Боян» викликав сильне емоційне зворушення публіки й тим зміцнював її патріотичні почуття та тверду віру в державну самостійність українців.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
Відроджений через десятиліття хор «Боян» зі своїми чудовими давніми традиціями і славною історією, сьогодні загально визнаний як Заслужена хорова капела «Боян», — продовжує свою діяльність під керуванням Василя Чучмана. Віримо, що без пандемії його 130-й ювілей був би відзначений вельми урочисто. До цього свята мали б долучитися й інші хорові колективи Львова й Галичини, зокрема наша, значно молодша, знаменита «Трембіта». Адже до створеної 16 січня 1940 р. відповідно до Постанови № 1545 Ради Народних Комісарів УРСР від 19 грудня 1939 року «Про організацію театрів, музичних колективів, будинків народної творчості і театрально-музичних закладів у Львівській, Дрогобицькій, Волинській, Ровенській, Станіславській і Тернопільській областях» капели увійшли не тільки обдаровані колишні студенти та випускники музичних навчальних закладів Наддніпрянщини — військовополонені УГА на території Польщі — учасники «Українського Наддніпрянського Хору» Дмитра Котка (1919-1939), який у 1936-му переформатувався у чоловічий хор «Трембіта» (що став базовим для нового колективу), а й слухачі Духовної семінарії (де за ініціативи Андрея Шептицького викладав Д. Котко), члени «Студіо-Хору» М. Колесси, і лише кілька хористів забороненого «Бояна». Це, ймовірно, дає певні підстави не ознайомленим з історичними документами і фактами вважати «Трембіту» спадкоємицею «Львівського Бояна».
Микола Філаретович Колесса
Однак, враховуючи численні дослідження авторитетних і львівських музикознавців (Станіслава Людкевича, Стефанії Павлишин, Лєшека Мазепи, Степана Стельмащука, Якима Горака, Василя Чучмана, Мар’яни Ферендович, Ольги Осадці та ін.), цю спадкоємність слід розуміти лише частково — у сенсі збереження кращих репертуарних традицій, подальшого безупинного плекання виконавської майстерності і широкої активної громадської діяльності, а не безпідставного правового наступництва на догоду сумнівним карʼєрним інтересам: надто різними були і є мета і завдання колективів, відображені у їхніх статутних документах. Тим більше, що капела «Трембіта» від початку вирізнялася відмінною ансамблевою культурою, точним рівним строєм і невластивою для галицької хорової виконавської манери співу “інструментальністю” звучання (що її запровадив і пильно дотримувався Д. Котко), аж ніяк не характерною для галичан і «Бояна».
Вітальна адреса від Товариства “Стрийський Боян” з нагоди 25-літнього ювілею композиторської творчості Станіслава Людкевича. 1925 р.
Тож українське хорове мистецтво багате двома зовсім різними історичними й виконавськими традиціями, що робить його оригінальним, викликаючи гордість нації й повагу (або й неприховану заздрість) із боку іноземців, а отже потребує подальшого плекання й розвитку.
Відзнака Товариства “Львівський Боян”
У сучасних непростих для української культури умовах важливо берегти нев’янучу традицію колективного аматорського співу, що її так натхненно творили наші попередники. Традицію, вільну від будь-яких штучних зовнішніх впливів і провладних зобовʼязань, натхненну громадськими потребами і внутрішнім поривом душі, на славу національної музичної культури, котру не забуває самодіяльна Заслужена хорова капела «Боян», й далі гуртуючи довкола себе відданих хоровій справі патріотів-аматорів, шануючи незабутню пам’ять великого маестро Євгена Вахняка.
Львівський «Боян»
Тому цінуймо усі наші славні традиції національного хорового мистецтва в пам’ять тих, хто віддав цій справі багато років життя, подвижницької праці і натхнення!
Нині задля культурного обʼєднання нації особливо потребуємо пам’яті про наше далеке, але дуже славне своїм патріотизмом мистецьке минуле.
Оксана ГНАТИШИН доктор мистецтвознавства, доцент Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка, секретар Музикознавчої комісії НТШ
