Минув 2020 рік – час 160-ї річниці народження Уляни Кравченко (справжнє ім’я та прізвище – Юлія Шнайдер): першої на Західній Україні поетки, прозаїкині, публіцистки, педагогині, перекладачки, активістки українського жіночого руху. Вона народилася у містечку Миколаїв на Львівщині, де тепер знаходиться народний літературно-мистецький музей імені Уляни Кравченко і Миколи Устияновича.
Миколаївчани пишаються музеєм і вважають його своєрідною візитівкою міста. А за словами самої Кравченко, воно було «засипаним золотими пісками». У закладі я поспілкувалася з Марією Ганич, яка 14 років працює його директоркою.
Уляна Кравченко
Музей був створений 1991 року на вулиці Миколи Устияновича (відомого українського письменника, громадського діяча, греко-католицького священника, який теж народився у Миколаєві; до речі, наступного року минатиме 110 річниця його народження).
Марія Ганич дуже пишається музеєм, у якому зібрані понад 600 оригінальних експонатів. В одній із кімнат можна побачити особисті речі Уляни Кравченко: плаття, в якому поетка складала державний іспит, вишитий обрус (скатертину), чорнильницю. На столі бачимо першу збірку поезій «PRIMA VERA» (1885 рік), також – видання «Проліски», «Хризантеми», журнал «Зоря», родинний фотоальбом. До слова, про автобіографічну повість «Хризантеми»: авторка описує Миколаїв та його монастир, церкви, навіть згадує про підземний хід від дірявого каменя на Лисій горі до Роздільського ставу; з любов’ю увіковічнює жителів міста та їхні ремесла. Марія Ганич показала також перевидання книги, яке зробило київське видавництво «Либідь» до ювілею Уляни Кравченко. Упорядкувала та написала передмову Віра Агеєва, а першодруком є видання 1961 року в Чикаго.
Уляна Кравченко з родиною, 1920-ті роки.
Наступна книжкова новинка-присвята письменниці до 160-річчя від дня її народження – монографія викладача кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Галини Волощук «Художнє мислення Уляни Кравченко», яка теж поповнює книжковий фонд музею. Цей твір вважають найґрунтовнішою працею про письменницю.
А ще – свіжовиданий силами Миколаївської міської ради та музею буклет «Я ваша! Сеї ж я землі дитина», в якому подано основні події з життя Уляни Кравченко, перелік її творів та архівні світлини.
Марія Ганич показала також нові стенди, які поповнилися особистими речами ювілярки, переданими сусідами з Перемишля. Це – п’ять вишитих сорочок, вишивана запаска, іменний рушник з ініціалами «У.К.» та інші цінні речі.
Уляна Кравченко
Уляні Кравченко випала складна доля. Ми знаємо про її дружбу з Іваном Франком. Для неї це були непрості стосунки – в листах виринають прояви захоплення, глибоких почуттів, на які вона так і не отримала взаємності. Дізнавшись про одруження Франка з Ольгою Хоружинською, Уляна нотує в особистому щоденнику: «Душе, ти вірила, сумнівалася, боролася, в кінці в темному пересвідченні безсилля – заціпеніла…».
Письменниця добре володіла польською, німецькою, французькою мовами, а також самостійно вивчила грецьку та латину; непогано знала й англійську. Окрім оригінальної поезії, з-під її пера вийшли оповідання, нариси, мемуари, у яких – демократизм, патріотизм, гуманізм, милосердя, але й революційні настрої: «Встає нас много…много:// встає народ// на боротьбу святу, – на чин!// і без зневіри, без розпуки,// не дбаючи про тіла й Духа муки,// стає народ до боротьби:// за право та за достойність свого «Я»!». Твори Уляни Кравченко вивчають у школах, багато з них покладено на музику.
Марія Ганич у музеї імені Уляни Кравченко
Марія Ганич у музеї імені Уляни Кравченко
Вийшовши заміж за вчителя-поляка, вона народила двох дочок та сина. Побут забирав найбільше часу, та й чоловік ніколи не був однодумцем, а, навпаки, завжди дорікав за творчість. Уляна почала писати потайки. Тому, читаючи її слова, розуміємо суть написаного: «Чи ж мої думки не сміють вилетіти поза поріг хати, поза межі, коли мій розум рівний розумові братів. Не хочу залишатися тільки в царстві мрій і чуття – хочу розвитку духа, хочу знання, щоб стати свідомою і вповні самостійною людиною. Незважаючи ні на що, не дозволю, щоб хвилі часу мене несли. Піду вперед, випереджу час…». Це були думки прогресивної жінки, яка перемагає час. Попри все, разом із Наталею Кобринською, Анною Павлик, Софією Окуневською та іншими вона створює першу українську феміністичну організацію, видає жіночий альманах «Перший вінок». У 1920-х роках стає активною діячкою «Союзу українок», об’єднавши 45 тисяч жінок Галичини. Саме Уляна написала слова для гімну організації.
Юрій (Єжи) Нєментовский
Письменниця 40 років пропрацювала вчителькою і написала дуже багато творів для дітей – «Проліски», «В дорогу», «Лебедина пісня», «Шелести нам, барвіночку» та інші.
У Миколаєві нещодавно відкрили та посвятили меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку в 1970-1875 роках жила письменниця Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер), перша україномовна жінка-поетеса Галичини». Пам’ятний знак прикрасив будівлю казначейства у центрі міста, збудованого у середині XIX століття за кошти польського графа Станіслава Скарбека (відомого українцям передусім завдяки будівлі Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові). Захід, який відбувся за підтримки міської ради, приурочили ще й до 450-річчя Миколаєва. Театр «Хліб» під керівництвом Наталі Мухи показав один день із життя поетки. У зв’язку з карантинними обмеженнями всі події відбулися на вулиці.
Уляна Кравченко з дочкою Нусею Нєментовською, м. Перемишль, 1935 рік
Останні роки свого життя Уляна Кравченко провела у Польщі, в Перемишлі, де й померла у віці 87 років. Її могила знаходиться на місцевому цвинтарі. Принагідно підкреслю – оновлена могила: після довгого ремонту її освятили 2016 року. Місцеве відділення Об’єднання українців у Польщі та інші поціновувачі творчості Уляни Кравченко не дають зарости стежці до неї.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Посольство Японії в Україні у рамках програми грантової допомоги КУСАНОНЕ підтримало проєкт щодо модернізації світлового обладнання у Національному академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові на суму 84 тис. дол США.
Проєкт подала Асоціація Єврорегіон Карпати-Україна, повідомляє пресслужба Львівської обласної ради.
Як розповіла виконавчий директор АЄКУ Галина Литвин, у межах проєкту придбають та встановлять світлодіодне заливне освітлення (заливки сцени), окремі елементи фронтального освітлення сцени, а також систему керування світловим обладнанням.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові.
«Попереду – підписання угоди щодо фінансування та багато роботи, за яку ми уже готові братися. Радіємо, що маємо можливість покращувати матеріально-технічне забезпечення театру та переконані, що завдяки проєкту глядачі отримуватимуть ще більше задоволення від перегляду театральних постановок», – зазначила Галина Литвин.
В середу, 17 лютого 2021 року, о 19:00 у Львівській національній філармонії оркестр INSO-Lviv презентуватиме особливу програму з творами Сергія Прокоф’єва: Сюїта №1 з балету «Попелюшка» та віолончельна Симфонія-концерт. Захід відбудеться з нагоди 130-ліття від дня народження композитора.
За диригентським пультом – відомий український диригент, якого добре знає львівська публіка, Володимир Сіренко. Соліст вечора – один із найяскравіших молодих виконавців, віолончеліст Олексій Шадрін.
Музика до вистави «Попелюшка» має дивовижну силу. Твір – яскравий, іскристий і неймовірно чарівний, такий, яким і має бути справжня добра казка, де справедливість обов’язково переможе, а добро буде винагороджено. Сергій Прокоф’єв написав балет в період з 1940 по 1944 рік. Прем’єра відбулася в листопаді 1945 року у Великому театрі, де в той час танцювала знаменита Галина Уланова. На основі музики до балету композитор створив сюїти для симфонічного оркестру.
Оркестр INSO-Lviv
«Симфонія-концерт для віолончелі з оркестром» – останній твір Прокоф’єва, створений за безпосередньої участі Мстислава Ростроповича. Вперше цей твір було виконано в 1952 році. За диригентським пультом вперше і в останнє у своєму житті стояв Святослав Ріхтер. Цей твір Прокоф’єва став новаторським, він зламав існуючі канони віолончельного мистецтва, додав віолончелі неперевершеної «концертної» сили і музичного проповідника.
Симфонію-концерт в її остаточному вигляді чекав посмертний успіх. Довго Ростропович залишався її єдиним виконавцем. Твір в трьох чатинах (Andante, Allegro quisto, Andante con moto) є вершиною віолончельного виконавства, який став невід’ємною частиною репертуару солістів у всьому світі.
Оркестр INSO-Lviv
Сергій Прокоф’єв народився на Донеччині, в селі Сонцівка, де прожив 13 років до свого від’їзду на навчання в Петербург. Для Прокоф’єва властива чуттєва експресія в музичній мові. Він завжди несподіваний і завжди попадає точно в ціль. У своїх щоденниках композитор згадував: “У мене є властивість характеру ставитися до життя легко, воно мене ніколи не зачіпає глибоко, а ковзає злегка на поверхні.” Так і його музика, створена в період тоталітарного режиму, є свіжим ковтком повітря та свободи свідомості.
Академічний симфонічний оркестр «ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) Львівської національної філармонії заснований в 1998 році.
«Стаття культурного українського експорту – оркестр «INSO-Львів». – Олексій Коган, український джазмен, радіожурналіст, телеведучий, продюсер і арт-директор центру Jazz in Kyiv, творчий куратор Leopolis Jazz Fest.
«…оркестр, що складається з молодих, мотивованих та допитливих музикантів…» – Ліза Батіашвілі, скрипалька,
«Ентузіазм, відданість та професіональний підхід музикантів надзвичайно вразили мене» – Сер Дірк Броссе, диригент, композитор
«…Оркестр «INSO-Львів» є чимось особливим: він поєднує в собі високу професійну етику та молодіжний дух!» – Олександр Земцов, альтист, дириген.
«ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) є справді одним із найкращих виразників того, що український культурний продукт вартий світового експорту і це з року у рік засвідчує його співпраця із всесвітньо відомими музикантами та диригентами. Якість музики – визначальний фактор, який спеціалізує його та, зрештою, надає гнучкості у виборі репертуару – класика, джаз, опера, мюзикли, популярна музики. Географія гастрольної діяльності оркестру включає не лише країни Європи. «ІNSO-Львів» з успіхом виступав на сценах Китаю, Колумбії та Єгипту.
Оксана Линів та оркестр INSO-Lviv презентували різдвяний концерт. Фото: Ігор Федорів
CD оркестру відзначені нагородами Radio Swiss Classic. В червні 2017 року французька продакшн-компанія Paramax Films зняла фільм з виступом «INSO-Львів» на Міжнародному фестивалі Alfa Jazz Fest за участю зіркового тріо Авішая Коена. Трансляція фільму відбувається на телеканалі Mezzo Classic – Jazz TV. В 2018 році оркестр виступив на головній сцені Leopolis Jazz Fest із всесвітньо відомим басистом Ларсом Даніельссоном та його квартетом Liberetto III Group. В 2020 році оркестр в списку хедлайнерів 10-го ювілейного Leopolis Jazz Fest в програмі «Richard Galliano & Lars Danielsson Meet “INSO-Lviv” Symphony Orchestra».
В 2017 році оркестр започаткував плідну співпрацю з британським лейблом Toccata Classics.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
Насамперед це – високопрофесійний оркестр. Його визнання підтверджують запрошення до участі в якості базового оркестру на міжнародних фестивалях, урочистих подіях та конкурсах: Міжнародному фестивалі класичної музики LvivMozArt (Львів), Leopolis Jazz Fest (Львів), Altmark Festspiele (Німеччина), Міжнародному конкурсі ім. Йоганнеса Брамса в м. Перчах (Австрія), Фестивалі «Українська весна» (м. Познань, Польща). З 2017 року оркестр бере участь в концертних турах Нідерландами під керівництвом диригента Раймонда Янссена, засновника та директора агенції Cadenza European Art Productions. В 2019 році оркестр взяв участь в історичній постановці опери «Аїда» Дж. Верді біля підніжжя Храму цариці-фараона Хатшепсут (Луксор, Єгипет) під керівництвом Оксани Линів.
«INSO-Львів» не обмежується роллю академічного симфонічного оркестру. Це – перед усім оркестр, який ретранслює собою ідею миру. У своїх проектах впроваджує ключову місію – культурну дипломатію – завдяки об’єднуючій силі музики.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
«INSO-Львів» – це яскрава, мистецька палітра емоцій, якими музиканти діляться зі своїми слухачами, втілюючи одночасно творчу, культурно дипломатичну і просвітницьку місію.
Художній керівник оркестру – відомий на весь світ скрипаль Валерій Соколов.
З 2007 року Головою Правління оркестру та ідейним натхненником багатьох проектів і програм є Іоланта Пришляк.
Олексій Шадрін народився в 1993 році в Харкові в родині музикантів. У 7 років почав навчатися в Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті (віолончель, клас професора Олени Щелкановцевої). У 2010 році Олексій Шадрін продовжив навчання в Німеччині у Вищій школі музики і театру (м. Ганновер), а пізніше з професором Леонідом Гороховим. Музикант брав участь в майстер-класах з Олександром Рудіним, Гарі Гоффманом, Марією Клігель і Іврі Гітлісом. З 2004 року він є стипендіатом Міжнародного фонду підтримки обдарованих дітей, заснованого скрипалем і диригентом Володимиром Співаковим.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
Олексій – фіналіст 3-го Міжнародного конкурсу ім. Девіда Поппера в Угорщині (2005 рік), володар Другої премії Міжнародного конкурсу в Мінську (2008 рік) та Першої премії Міжнародного конкурсу імені Лисенка в Києві (2012 рік). В 2018 році він отримав Третю премію конкурсу Празька весна. Він виступав з концертами в Україні, Росії та Франції. Його партнерами по сцені були такі музиканти, як Павло Балефф, Валерій Соколов та Євген Ізотов.
Олексій грає на сучасному інструменті скрипкового майстра Хайко Зайферт фон Плуен. В 2016 та 2018 рр. він брав активну участь у віолончельних майстер класах, де йому у 2016 р. була присуджена стипендія Бориса Пергаменщікова. А в 2017 році він став учасником благодійного концерту пам’яті музичного спадку Мстислава Ростроповича в Німеччині в рамках Фестивалю Кронберзької музичної академії.
Пропонуємо увазі наших читачів цікаву добірку ретро світлин зі Львова, які були зроблені в 1920-1930-х роках. Більшість фото зберігаються в колекції Національного цифрового архіву Польщі.
За спогадами очевидців в ті зими на деяких вулицях снігові замети сягали дахів високих машин.
Зима у Львові, 1929 р.Зима у Львові в роки німецької окупаціїЗима у Львові, 1932 р.Лютий 1935 р., ЛьвівЗалізниця Львів-Перемишль, 1932 р.Львів, 1932 р.
Варто згадати одну з так званих «зим століття» – зиму на рубежі 1928 та 1929 років. Тоді рекордно низькі температури показували термометри по всій Європі, не оминула ця зима і Львів.
Костел домініканців, 1932 р.Львівська політехніка, 1930-ті рокиЛьвівська політехніка, 1930-ті рокиКостел Св. Ельжбети, 1930-ті рокиПлоща Ринок у Львові, 1930-ті рокиПарк Костюшки
В ту зима у Львові доклали зусиль для підтримання основних вулиць та трамвайних рейок у такому стані, який би дозволяв б підтримувати комунікацію. У січні 1929 р. сміття зі Львова вивозили на конях, а всі вантажівки використовували для перевезення снігу з міста.
Жертвами різного штибу шахраїв у провінції ставали найчастіше малоосвічені і наївні селяни, а також ті, хто шукали прибутку на дурняка. Довірливість селян, здавалось, не мала краю.
Так, наприкінці 1933 року у польській пресі з’явився допис про те, як ув одному із повітів Львівського воєводства селяни поспішили скористатись «акцією» з нагоди буцімто одруження дочки Пілсудського. Хтось пустив вістку, що того дня можна буде за злотий купити літру горілки, а за 20 грошів – пачку «пшеднього». Зробити це міг той, хто мав посвідку від громадського (ґмінного) уряду. У пресі зазначали, що того дня громадські уряди не могли відбитись від охочих задешево придбати горілку і тютюн – тисячі людей сунуло з усіх сторін до повітового міста отримати їх на дурничку. Щойно там переконалися, що їх обманули. Польські часописи єхидствували, що українці заявляють, як зарікаються пиячити і палити, а за дурничкою побігли б та й на край світа¹.
Мостиська, поштівка 1909 року
Нічого незвичного немає у тому, що у галицькій пресі з останньої чверті ХІХ ст., а особливо у міжвоєнний час, звісток про шахрайські «подвиги» дуже багато. Аферисти «гастролювали», часто відвідуючи торги і ринки. Багатообіцяючою була роль «агента», який вирішував ті чи інші питання. Огляд тогочасної преси показує, що для аферистів Мостищина була прибутковим повітом.
***
Едгар Аллан По, пишучи про риси, притаманні шахраям, зазначав, що «шахрай – достоту великий оригінал. Ідеї в нього – власні. Користуватися чужими – нижче його гідності». Звісно, не всі звинувачення у шахрайстві стосувались професійних аферистів. У статистиці злочинності Мостиського повіту 1928 і 1929 рр. зафіксовано 4214 і 5358 злочинів. Випадків шахрайства було 115 і 125 відповідно². У пресі фіксували власне оригінальні видумки дурисвітів, або ті витівки, які траплялись на певній території регулярно.
Храм Св. Юрія, Мостиська, 1905 р.
Торги і ярмарки були вдалим місцем для ошуканців – селянин, який продавав чи купував, мав готівку. 1875 року у пресі з’явився допис про шахрая, який активно «працював» у Мостиському і Перемишльському повітах. 25 лютого, під час ярмарку в Мостиськах, до Настки Куп’якової, яка продала пару волів за 100 зл., підійшов незнайомий їй єврей. Він видав себе за шваґра орендаря з її села. Після недовгої люб’язної розмови з селянкою, аферист заохотив її податись до шинку. В ході бесіди за чаркою, не відразу, він попросив Куп’якову, аби та, покликаючись на його ім’я, застерегла орендаря, що в обігу ходять фальшиві банкноти по 50 і 100 зл. Їх упізнати, буцімто, можна з того, що вони не мають штемпля. Така новина занепокоїла селянку – вона дістала свої гроші, отримані від продажу волів, аби переконатись, чи є на них штемпель. Єврей взяв банкноту у свої руки, оглянув її поглядом знавця і повернув Куп’яковій, запевнивши, що ця «сотка» є добра. Відразу після цього єврей покинув шинок. Куп’яковій це здалося підозрілим, тому вона знову витягнула свою банкноту, аби подивитись на неї, і побачила, що замість купюри тримає у руках незаповнений вексель. Той самий шахрай (якщо опиратись на опис Настки Куп’якової) в подібний спосіб 12 лютого на торгу у Перемишлі у селянина зі Старяви видурив банкноту у 50 зл.³
На наївних селян аферисти особливо полювали на торгах у великих містах. У жовтні 1930 р. у пресі повідомляли про якогось Стефана Теодорця з Болянович, котрого у Львові на вулиці Різницькій (Rzeźnicka, нині – вул. Наливайка) стрінули двоє махерів. Вони запропонували селянину придбати за 40 зл. дві золоті обручки. Причому, дали тому знати про їх не зовсім легальне походження. Після транзакції пройдисвіти поспішили зникнути. Наївний Теодорець недовго тішився покупкою – перший же золотар, до якого він вступив аби оцінити «золото», сказав йому, що це лише мідь⁴.
Мостиська, поштівка 1909 року
Дурисвітів по ярмарках і торгах завжди вистачало. Проте в пресі їх нотують порівняно нечасто. Куди більше дописів про шахраїв, які пропонували послуги у вирішенні певних питань. Так, у жовтні 1907 р. у Мостиськах поліція зафіксувала випадки асентерункових (призовних) хабарів. Як читаємо у пресі, 23 жовтня якийсь «антимілітарист» з Мостиськ, аби його не визнали придатним («tauglich»), дав спритному агенту 600 корон за звільнення з війська. Аферист гроші взяв, проте з обережності не відважився запропонувати комісії спілку. Відтак чекав, що комісія вирішить. Справа провалилась – поліції не надто спритного шахрая виказав його конкурент. Жандармам він зізнався, що взяв гроші за турботу («za fatygę»). З цією «фатиґою» поліція відправила його до суду. У дописі зазначили, що чимало міщан, сподіваючись отримати звільнення від військової служби, довіряє таким шахраям. Ті ж беруть різні суми ніби за звільнення. Схема працює так – якщо клієнт виявляється «звільненим» («befreit»), то гроші агент залишає собі за «роботу». Якщо ж його визнають придатним, то гроші такий дурисвіт на спішить повертати. Все вирішувала комісія, а агенти заробляли на страху і глупоті призовників⁵.
1918 року у пресі повідомляли про фальшивого коменданта двірця в Судовій Вишні. На початку травня військова влада арештувала якогось Мрака, котрий вправно послуговуючись фальшивими документами і телеграмами, що буцімто походили від начальства військової влади, зумів отримати посаду коменданта залізничної станції у Судовій Вишні. Аферист додумався до того, що їздив залізницею і робив ревізії у вагонах, конфісковуючи провіант. Таке райзування не могло довго залишатись непоміченим. У ході слідства з’ясувалось, що ревізор і комендант двірця з Судової Вишні – одна і та ж особа. Жандарми, які почали стежити за «ревізором», виявили, що той регулярно змінював напрямок. Відтак сліди все одно вели до Судової Вишні. Коли поліціянти висіли з потягу і зайшли до урядового приміщення, фальшивий комендант власне «урядував» при бюрку. Зрозумівши, що його арештують, він спробував витягти револьвер, але жандарми спостерегли цей крок і хутко його зв’язали. Афериста доставили до гарнізонного суду у Перемишль⁶.
Вітання з Мостиськ, поштівка 1904 року
У міжвоєнне двадцятиліття мостищани все частіше зринають у хроніках про аферистів. 1929 року слідчий відділ держполіції у Львові провадив справу про шахрайство поштового урядника Казимира Каселя. Аферист видурював у різних осіб гроші, обіцяючи їм взамін посади в державних і адміністративних інституціях. Зокрема, отримав від Романа Балабуха із Шешерович 100 доларів і товару ще на 1000 зл. Також, видурив у Юліана Тарнавського із Судової Вишні 100 доларів, обіцяючи йому посаду канцеляриста в апеляційному суді у Львові. Від учительки із Шешерович Емілії Кузик Касель отримав 50 зл. як аванс за її переведення із львівської шкільної кураторії до Коломиї. Поштовий урядник запевняв усіх своїх жертв, що має знайомства серед суддів та вищих чиновників Львова. У пресі відзначили, що рік напередодні Касель уже стояв перед судом. Тоді йому закидали зловживання у Дирекції пошти і телеграфу, проте покарання вдалося уникнути⁷.
Махінації з отриманням посад траплялись часто. 1930 р. поліція заарештувала працівника кіоску на головному залізничному вокзалі у Львові Рудольфа Поппера. Спритний аферист обіцяв за винагороду подбати про отримання тих чи інших посад на залізниці. Його клієнтами були Михайло Шпаляр та Юзеф Вогль з Судової Вишні, від котрих він отримав 520 зл. та 350 зл. відповідно. Звісно, посади вони не отримали. Після викриття афери Поппер повернув гроші. В ході слідства з’ясувалось, що раніше він взяв в такий же спосіб 700 зл. від Миколи Грибальського з Довгомостиськ. Також його клієнтами були ще 8 осіб з інших повітів⁸.
1933 року з’явилось повідомлення про розшук поліцією шахрая, який у Мостиськах під приводом виготовлення документів для роботи у Франції брав у зацікавлених кандидатів по 100 зл. готівкою. В Мостиськах йому вдалося ошукати 7 осіб⁹. Справа мала продовження і наступного року. 12 грудня 1934 р. у Золотковичах появився якийсь чоловік, назвав себе Яном Врублевським і заявив, що вербує селян на роботу у Францію. У селі він заагітував 7 осіб, яких привіз до Львова і завів до будівлі французького консульства, де мав вирішити якісь формальності. Селянам казав чекати біля брами, а сам подався до будинку. Через певний час Врублевський вийшов з консульства і вручив селянам якісь папери, де текст був надрукований французькою мовою. Це були, як пояснив шахрай, залізничні білети до Франції. Після Врублевський забрав у заагітованих ним людей по 100 зл. і відправив їх на головний вокзал. Після розслідувань з’ясувалось, що насправді агента звали Микола Поротко. Він замешкував у Куликові. Окрім селян з Золотковичів, його жертвами стали мешканці села Биків (пов. Перемишль) – з 15 господарів аферист отримав по 20 зл. як аванс за кожухи, які мав згодом привезти. У Львові за Поротком розіслали гончі листи. Його арештували у Тарнобжегу і ув’язнили у місцевому гродзькому суді¹⁰.
Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року
По селах райзували махери різного штибу. Так, 1928 року по селах і містечках Мостищини ходили парафіяни із Твіржі, збираючи пожертви на місцевий костел. Аби зібрати більшу суму в українських хатах вони заявляли, що збирають гроші на церкву¹¹.
До афер вдавались і спритні торгові агенти. Неграмотність та наївність селян дозволяла таким видридушникам укладати вигідні угоди купівлі-продажу. Правда, на карту ставилась репутація фірми. Так, у серпні 1928 року в Радохінці на авто завітав агент львівської фірми «Дябольо-Сепаратор» Йосиф Стеслєр. Він пропонував селянам кружлівки (сепаратори) та маслобойні, проте ті навідріз відмовлялись купувати товар. Все-таки Стеслєру вдалося знайти покупця. Місцевий селянин Андрій Гамер не погодився платити пропоновану агентом ціну, тому той суттєво знизив вартість – до 140 зл. за маслобойню і кружлівку. Оплатити товар, згідно домовленості, потрібно було за півтора року. Всі деталі цієї справи невідомі. Проте вже через два тижні довірливий Гамер одержав рахунок. в якому фірма «Дябольо-Сепаратор» жадала за товар не 140 зл., як була погоджено, а 520 зл. Причому оплатити покупку потрібно було не впродовж півтора року, але за шість місяців. Справа опинилася в суді. У дописі зазначили, що подібні афери з торговими агентами не були рідкістю¹².
Століття тому Борислав виробляв 5% світової нафти та займав перше місце у світі по видобутку озокериту. Бориславським «земним воском» ізольований телефонний кабель з Європи до Америки, прокладений дном Атлантичного океану сто років тому.
Слоган «Борислав. Все почалося з нафти» з’явився нещодавно і найкраще описує туристичний потенціал міста, адже всі культові, історичні, промислові, житлові та інфраструктурні об’єкти міста так чи інакше пов’язані з нафтою чи нафтовидобуванням.
За словами краєзнавця та екскурсовода Ігоря Романюка, слоган є лаконічним та елегантним по суті і достатньо маркетинговим.
Мандрівники з Трускавця на огляді Бориславського нафтового родовища, 20-30-і роки ХХ ст.
«Айдентика міста Борислава створена на основі «метаморфоз землі», картографічних позначках корисних копалин нашого міста, а також з бориславськими «качалками» – нафтовими верстатами-гойдалками, – розповідає Ігор Романюк. – Бо Борислав – це місто унікальної історії зародження нафтопереробної промисловості в Україні. Йому немає аналогів не просто в Україні, а й в Європі і світі. Це єдине місто, побудоване на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищі. На основі цієї рідкісної історичної цінності та багатства на корисні копалини, сьогодні створюються сучасні художні інсталяції, музеї».
Нещодавно у Бориславському міському парку культури та відпочинку відчинилася аптека-музей Йогана Зега, винахідника гасу. На її відкритті побувала керівниця управління туризму та курортів облдержадміністрації Наталя Табака.
Нафтові вишки в Бориславі, поштівка 1914 року
«Саме в Бориславі можна вивчати та досліджувати історію видобутку нафти та озокериту – як новий напрямок подорожей «геотуризм», який обирають активні мандрівники та учнівська і студентська молодь. Власне, Борислав увійшов до транскордонного туристичного маршруту «Гео-Карпати». У новоствореному музеї відтворили прилад для дистиляції нафти часів Йогана Зега. Поблизу приміщення аптеки-музею про нафтову епоху нагадують діючі нафтові верстати-гойдалки з фігурами Йогана Зега та Роберта Домса, – зауважує Наталя Табака. – Раджу побувати і у церкві св. Анни. Це колишній парафіяльний римо-католицький костел св. Барбари – покровительки гірників. Тепер тут греко-католицький храм з найбільшою кількістю мощів святих зібраних в Україні. Споруда костелу вимурувана у формі латинського хреста. У вежі храму розташований годинник, подарований Францом Йосифом під час відвідин міста Борислава».
Нафтові вишки в Мражниці, поштівка 1918 року
Варто навідатись до приватного музею «Карпатська хата». Господарем цього туристичного об’єкту є бориславець Сергій Силантьєв.
Музей розташований у хаті 1802 року, збудованій з ялинових зрубів без жодного цвяха. Тут можна побачити давні речі з різних регіонів України, а ще спробувати унікальну, запашну каву заварену на нафтусі, що набирають безпосередньо з криниці поруч дому. Авторська кухня, історичні світлини міста кінця XIX – початку XX ст чекають на гостей у музеї-ресторані «Барабський міст».
Серед екстер’єрів закладу є багато артефактів нафтового минулого міста, а ще заклад славиться місцевими «пельменями по-барабськи». Гірськолижний курорт «Буковиця» у Бориславі активно розвиває сім’я Мицаків.
Видобуток нафти у Бориславі, поштівка ХІХ століття.
Дмитро Мицак – спортсмен національної збірної України з гірськолижного спорту, учасник Перших зимових Юнацьких Олімпійських ігор 2012 року в Інсбруку та Зимових олімпійських ігор 2014 року в Сочі. А попри все, Дмитро «виріс» на цих схилах, вчився кататись тут ще дитиною і зараз разом з командою вкладає всі сили, щоб зробити «Буковицю» вашим улюбленим гірськолижним курортом.
Локації, які також заслуговують на туристичну увагу: Музей нафто-газової промисловості та скансен нафтовидобутку Будівля інституту геології Карпат Будинок-канцелярія Роберта Домса Гірськолижний комплекс «Крутогір» Історико-краєзнавчий музей (колишня будівля офісу нафтової компанії Давіда Фанто) Історичне приміщення польської гімназії (приміщення школи номер 3).
Захоронка у Бориславі, ймовірно, 1920–1930-ті рр. (зі сайту http://ssmi-ua.org)
Селфі-локація з копією нафтової вежі поруч міської ради Арт-інсталяція «вхід до шахти Франца Йосифа» та нафтовий верстат-гойдалка «Петрович» Вітражі Петра Холодного в Церкві Успіння св. Богородиці Приміщення та вітражі головної пошти міста 1931 Палац культури (будівля колишнього палацу Галуха) Площа Івана Франка та локація «історія просто неба» Мінеральне джерело номер 4 (Бориславська нафтуся) Мінеральне джерело номер 5 (Бориславська нафтуся) Костел святої Барбари з лапідаріумом, де похований Йоганн Зег Копер озокеритової шахти «Борислав».
Чортова Скеля. Фото Ч. Павловського з подорожі Академічного Клубу Туристичного. "Путівник по Ґаліції" 1914 р.
Чортові Скелі вже півтора століття є улюбленим місцем відпочинку для містян Львова і Винників, а також зручним “тренажером” для занять альпіністів і скелелазів.
Навчальний похід Асоціації гірських провідників “Ровінь” у 2015 році
Але навіть в цій публікації не розказано про дві інші ролі скельного комплексу у ХІХ-ХХ століттях.
Якщо заглянути в старі карти, то побачимо, що там була велика каменоломня. На першій карті 1897 року є напис Kalksteinbruch, що по-німецьки означає «вапняковий кар’єр» (додам, що це помилка картографів – згідно даних ЛНУ ім. І. Франка скелі складаються з пісковиків, пісків, глини та мергелів). На другій карті 1931 року вже немає напису, але добре видно характеристичні «гребінці», якими в топографії позначають обриви – це і є колишня каменоломня. Очевидно, що в кінці 1930-х років вона вже не діяла.
Мапа Чортових скель 1897 рокуМапа Чортових скель 1931 року
У 2018 році польський професор Кшиштоф Дуда оцифрував фотографічний спадок завзятого львівського фотографа Юзефа Трешки (коротка довідка про нього в кінці статті). Увесь візуальний матеріал був відсканований у вигляді негативів. Кількість негативів у колекції – 4 308 штук! Подивитись світлини можна тут.
Найцікавіше, що на декількох світлинах Ю. Трешка увічнив каменоломню на Чортових Скелях. На фото видно акуратно укладені і приготовлені для вивозу кам’яні блоки.
Ще на одній світлині видно, наскільки глибоко було зрізано поверхню землі біля скель. Це привело до такої зміни рельєфу, що розглядаючи старі світлини, деколи важко впізнати скелі або здогадатись, з якої сторони було зроблено фото. Ще у 1911 році львівський історик Ф. Яворський писав, що “якщо так піде далі з тамтешніми каменоломнями, то вже за декілька років Чортові Скелі залишаться тільки у спогадах. А шкода!”
Тільки після цих світлин я зрозумів, що в статті А. Байцара теж є фото каменоломні. Просто я ніколи не придивлявся, а тепер побачив, що попід скелями не білий сніг, а ті самі стоси колотого каміння. Крім того, на світлині навіть помітно автомобіль і людей біля нього!
Фото скелі і складеного каміння. ХХ ст.
Фото скелі і складеного каміння. ХХ ст.
Каміння з Чортових скель йшло на будівництво доріг і будинків у Львові, Винниках і околиці. Однак один раз це каміння послужило іншій меті. З нього у 1911 році в селі Лисиничі була збудована піраміда з хрестом, присвячена Тарасові Шевченку, яка стала одним з перших пам’ятників поету в цілій Україні. Погруддя на піраміді було встановлено значно пізніше – у 1961 році.
Пам’ятник Шевченкові в Лисиничах. Джерело: Вікіпедія.
Новина у газеті “Рада” №204. Київ 1911 р.
Другою метою, з якою були використані Чортові скелі, стало будівництво геодезичної мережі міста Львова і околиць у 1935 році. Праці проводились Львівською Політехнікою і Військовим Географічним інститутом. У місті вимірювання здійснювались по шпилях високих костелів і церков, але в терені геодезистам приходилось будувати тріангуляційні вежі. І якщо між невисокими будинками Рясної Руської обійшлось невисокою 4-метровою вежею для напрямку вимірювання на Клепарів, то на Чортових скелях конструкція мала висоту 47,6 метрів. На наступному фото видно, що Високий Замок і вежу костелу Матері Божої Остробрамської (тепер церква Покрови) можна було побачити зі Скель. Але спробуйте роздивитись Чортові Скелі з Високого Замку – це неможливо, оскільки вони губляться серед високих буків Винниківського лісу. Ось для чого було збудовано таку високу вежу.
Звичайно, до нашого часу дерев’яна вежа не дожила, та вона й непотрібна при сучасних технологіях, але у 2012 році Науково-дослідним інститутом геодезії і картографії було встановлено пам’ятний знак геодезичному пункту. На таблиці написано “Геодезичний пункт Винники” – це його сучасна назва, а от з читанням польської мови у геодезистів не вийшло – замість Zaptowska Skala має бути Czartowska Skała. Може, з часом їм стане соромно і вони поміняють напис…
Пам’ятний знак геодезичному пункту “Чортова Скеля”
Пам’ятний знак геодезичному пункту “Чортова Скеля”
Коротка довідка:Юзеф Трешка (1906-1945) – львівський природознавець, фотограф та скаутський активіст. Співпрацював з проф. Шимоном Вердаком, відомим львівським, а потім краківським ботаніком і був близько пов’язаний з доктором Тадеушем Вільчинським (1888-1981). Фотографії Ю. Трешки з міжвоєнного періоду використовувались для ілюстрації наукових робіт, а також виходили як репродукції на поштівках.
Загинув як солдат дивізії генерала С. Мачека під час визволення Нідерландів.
У національному парку «Сколівські Бескиди» провели підрахунок чисельності червонокнижних рідкісних та зникаючих видів тварин. Про це йдеться на Facebook-сторінці парку.
Лісничі та апарат парку проводили підрахунок тварин за допомогою слідів на снігу та фотопасток. На основі цих матеріалів було опрацьовано та зведено відомості чисельності фауни по лісництвах, дільницях та по установі в загальному.
Національний природний парк «Сколівські Бескиди»
«Особливу увагу зверталося на чисельність червонокнижних рідкісних та зникаючих видів. Є збільшення чисельності зубра – 37 особин, обліковано 27 особин ведмедя бурого, 25 особин рисі та 12 особин кота лісового», – інформують у «Сколівських Бескидах».
Національний природний парк «Сколівські Бескиди»
«Сколівські Бескиди» – національний природний парк в Українських Карпатах. Розташований у південній частині Львівської області, в межах Сколівського і (частково) Турківського та Дрогобицького районів. Парк охоплює частини басейнів річок Стрий та Опір і займає площу 35684 га, з яких 24702 га передані парку в постійне користування.
Після нещодавньої прем’єри «Сусідка», артист вже запозиціонував себе на теренах вітчизняного шоу-бізнесу, як один із найпозитивніших виконавців, чиї треки підносять рівень дофаміну в крові.
В цій пісні ви зможете побачити поєднання музично- драматичного сюжету з елементами іронії. Реліз треку відбудеться саме до 14 лютого, адже основні мотиви – це тема відносин та усе, що з цим пов’язано.
«Поцьомай» є доказом того, що всі особисті проблеми можна вирішити лише з допомогою палкого поцілунку. Сингл присвячується усім сміливим та не сміливим, закоханим та розлученим, щасливим та звичайно ж засмученим: «Я присвячую цю пісню тим , хто йде за своїми почуттями і відчуває метелики в животі. Кожного дня людині потрібно щонайменше три поцілунки, щоб почуватись щасливішою. Також поцілунки спалюють зайві калорії, тому цілуйтеся та кохайтеся, бо ми того варті.» – коментує прем’єру Панас Буйний.
Ловіть цю позитивну прем’єру та пам’ятайте основний меседж від Панаса Буйного – «Цілуйте, цьомайте і ви теж будете поцьомані»
Уже понад чверть століття в Україні відзначають свято усіх закоханих – День святого Валентина. А оскільки провідною темою у пісенній творчості завжди було, є і буде кохання, то часто у переддень цього свята музиканти презентують свої найромантичніші пісні.
Віктор Винник і МЕРІ цьогоріч також вирішили порадувати своїх прихильників новинкою. Хоча пісня під назвою «І навіть коли» увійшла до минулорічного альбому команди «Снайпери-Амури» і багато хто її вже чув і полюбив, однак для радіоаудиторії вона ще не надто відома. Тому музиканти вирішили презентувати її саме тепер.
Віктор Винник характеризує нову пісню дуже просто: «Ця композиція – одна із тих, текст якої говорить сам за себе. Адже там є такі слова: «Можливо, хтось тебе полюбить краще, можливо, хтось тобі прихилить небо, але ніколи і ніхто, і нізащо не буде так дивитися на тебе, як я…».
Важливо зазначити, що трек «І навіть коли» особливо зацікавив інтернет-слухачів, майже за рік перебування на музичних платформах пісню було багато разів прослухано та завантажено.
Фронтмен гурту Віктор Винник також зауважив, що пісня спродюсована у класичній манері і стилістиці МЕРІ: жодної електроніки, тільки живі інструменти.
Незважаючи на те, що у репертуарі Віктора Винника і МЕРІ вже є пісня, яка свого часу стала гімном святкування Дня Валентина, її назва «Kiss на біс», однак музиканти вважають, що не буває забагато пісень про кохання. Тому для усіх поціновувачів справжньої української музики – романтична і дещо сумна «І навіть коли».
Листівка “Рівне. Вид на костел”. Міжвоєнний період
Нещодавно публічний резонанс спричинила документальна знахідка працівниці Держархіву Рівненської області Людмили Леонової, в якій ідеться про перепоховання в 1961 році знайдених у крипті костелу Святого Антонія в Рівному останків колишніх власників міста та інших поважних осіб.
Людмила Леонова вже не вперше виявляє унікальні документи, які відкривають таємниці з давньої історії нашого міста, в тому числі й про магнацьку родину Любомирських, які володіли Рівним 216 років. І ось нова знахідка.
Розповідає заступник начальника відділу забезпечення збереженості документів, обліку й довідкового апарату Людмила Леонова: “Це два документи — рішення Ровенського міськвиконкому про перепоховання та акт про виконання робіт за цим рішенням, датовані 9-м і 16-м червня 1961 року. Знайшла документи випадково. Виконуючи один із запитів, переглядала свої записники, і натрапила на свої нотатки з посиланням на рішення міської ради про перепоховання. Замовила справу і знайшла це рішення і акт. Переглядаючи будь-які документи, завжди виписую усілякі цікавинки. Цінність цих документів у тому, що є перелік осіб і вказано, що в могилі мають бути надгробки”.
Знайденими в архіві документами підтвердилися чутки про те, що після закриття костела Святого Антонія труни з крипти начебто перепоховали на Дубенському кладовищі. “Перепоховання”, вочевидь, звелося до того, що у викопану яму склали останки з домовинами і надгробками і закопали. Звісно, без будь якого означення цього місця, і без зайвого розголосу. Щоправда, в реєстраційному журналі КП “Спецкомбінат-ритуальна служба” (сучасна назва підприємства) по Дубенському кладовищу запис про перепоховання є. Відповідно до акту, воно відбулося 16 червня 1961 року.
Існує кілька версій (за переказами старожилів), де саме на кладовищі можуть покоїтися останки. Водночас деякі рівненські старожили розповідали, що винесені з підземель зотлілі рештки трун разом з кістками буцімто було зібрано у великі мішки, повантажено на автівки і вивезено на сміттєзвалище. Вочевидь, відкидати цю дикунську версію також не варто, з огляду на те, що подібні прецеденти на Рівненщині в різні часи були. Також немає жодних згадок про дослідження вмісту тих домовин, чи були вони в саркофагах, чи зберігся одяг, зброя, скільки всього було домовин тощо. Адже в костельних підвалах ховали титулованих осіб, поважних і заможних містян, військових начальників. Тіла інколи бальзамували. На них був одяг, рештки якого могли зберегтися. Це все могло б послужити історичним дослідженням про минуле нашого міста. Але в ті часи, схоже, до “такого” минулого інтересу не було.
Монастир і костел бернардинів у Дубні. Рисунок Олександра Павловського, 1870 рік. Узято з фейсбук-сторінки www.facebook.com/dubnofort/
Наруга над похованнями
У костелі монастиря бернардинів у Дубні був гробівець для ченців та родинна усипальниця фундаторів монастиря і членів їхніх родин — князівських родів Заславських, Сангушків, Любомирських. У 1986 році (тоді костел був недіючий) за розпорядженням місцевої влади крипти очищали від поховань, і домовини з людськими кістками вивезли на сміттєзвалище. Щоправда, значна частина поховань залишилася нечіпаною і в подальшому їх змогли дослідити науковці.
Костел бернардинів у Дубні, міжвоєнний період
Шостого грудня 1940 року голова виконкому Дубенської міської ради Давидченко склав протокол про передачу римо-католицького костелу в розпорядження міськвиконкому. Маючи ключі від храму, самовільно відкрив приміщення і витяг з підвалу кілька трун, надавши змогу населенню міста оглядати забальзамовані тіла покійників. Щоправда, за цей вчинок партійний функціонер поплатився посадою, а на засіданні бюро обкому КП(б)У Давидченку оголосили догану. Цей випадок описано в книзі “Реабілітовані історією. Рівненська область. Книга друга”.
Дубно, римо-католицький костел, міжвоєнний період
Зазнала наруги й усипальниця родини власників Мізоча Дуніних-Карвіцьких, що знаходилася у підвалі тамтешнього римо-католицького костелу. Домовини з рештками тіл за вказівкою представників місцевих органів влади вивезли на смітник.
Кого було поховано в рівненському костелі
Костел Святого Антонія Падуанського у Рівному був родинною усипальницею князів Любомирських. Фундатором його будівництва в 1858 році був власник міста Казимир Любомирський. Щоправда, добудовували храм уже після його смерті. У крипти костелу перенесли труни зі старого костелу, який був майже на місці новозбудованого, і подальші поховання власників міста, інших титулованих осіб, громадян з особливими заслугами перед містом здійснювали там. Костел Святого Антонія закрили в 1958 році.
У документі, знайденому Людмилою Леоновою, ідеться про поховання 11-х осіб — вісьмох з князівської родини, одного ксьондза, і ще останки двох невідомих. То чий же прах може покоїтися після перенесення з костелу на Дубенському кладовищі?
Князь Юзеф Любомирський — власник міста, каштелян київський, генерал-майор військ Коронних; активний розбудовувач Рівного і родової резиденції; помер у 1817 році.
Юзеф Любомирський
Князевич Кароль — син Юзефа, помер у ранньому дитинстві.
Княгиня Людвика Любомирська (з Сосновських) — дружина Юзефа. Увійшла в історію завдяки гучному роману з Національним героєм Польщі Тадеушем Косцюшком. Померла в 1836 році.
Людвика Любомирська (Сосновська).Автор Йосип Марія Грассі, 1792 р.
Князь Фридерик Любомирський — син Юзефа і Людвики, наступний дідич Рівного і віце-губернатор Волині. Помер у 1848 році.
Князь Станіслав Любомирський — син Казимира Любомирського, власник міста з кінця ХІХ століття і до 1918 року. Помер у Ходорові (сучасна Львівщина) у 1918 році.
Княгиня Ванда Любомирська — дружина Станіслава. Померла в 1910 році в Рівному.
Княгиня Зінаїда Любомирська (з Голинських) — дружина князя Казимира. Померла в 1893 році.
Казьо Любомирський — Казимир Генрик. Син Станіслава і Ванди, помер у неповних 30 років, у 1900-у.
Ксьондз канонік юбілят Томаш Чайковський.
Останки двох осіб не було ідентифіковано на момент перезахоронення.
Ванда і Станіслав Любомирські. Фотографію було знайдено та представлено кандидаткою історичних наук Оксаною Лобко (Київ). Публікується вперше
За версією дослідника Волині Тадеуша Єжи Стецького (“З бору і степу”, 1888 рік) в усипальниці, окрім перелічених осіб, ще були труни: доньки Юзефа і Людвики Аделаїди, яка померла в дитячому віці; дружини старшого сина князя Станіслава (другого за ліком власника Рівного з гілки Любомирських) Францішка Ксаверія Аделаїди з Потоцьких Любомирської та двох її дітей. Чому княгиню з дітьми поховано в Рівному, де в них не було маєтностей, і вони ніколи тут не мешкали — невідомо. Стецький ще пише про труну “якогось улана з оточення князя Юзефа, від тіла якого… залишилася тільки уніформа з червоним окантуванням”. До речі, Стецький чомусь писав, що і Казимира Любомирського було поховано в крипті костелу Святого Антонія. Як виявилося, це не так. Йому, як фундатору костела, лише присвячено епітафію на стіні. А поховано його на Личаківському кладовищі у Львові, де він і помер.
Львів, Личаківський цвинтар. Під цим похованням знаходиться могила князя Казимира Любомирського
Окрім родинної усипальниці в костелі Святого Антонія були бічні склепи, які тягнулися під костелом, де ховали декого з місцевої польської знаті, заможних містян за особливі заслуги перед релігійною громадою, жертводавців.
Найстарішим з костельних поховань на момент перезахоронення було понад 150 років, тому можна лише здогадуватися, що від них залишилося… І чи справді усі вони доїхали до Дубенського кладовища? Про це можуть знати лише безпосередні учасники розчистки костельних підземель.
Місця поховань інших рівненських Любомирських
Цікаво, що не всі з власників міста Любомирських померли і поховані в Рівному. Наприклад, засновник рівненської гілки цієї династії і перший власник Рівного князь Єжи Олександр Любомирський та його син і наступник у спадкуванні рівненських добр Станіслав померли і поховані у Варшаві.
Єжи Олександр Любомирський
Князь Станіслав — на найстарішому і найвідомішому некрополі Варшави —. Повонзківському цвинтарі (Cmentarz Powązkowski) у так званих Катакомбах. Але це не підземелля, як можна припустити, а надземна будівля. У ній вмуровані ніші для трун чи урн, зовні закриті табличками з написами. Десь під такою табличкою покоїться й тіло чи серце найскандальнішого і найепатажнішого рівненського володаря з Любомирських — каштеляна київського і власника “фортуни” – найбільших за усі часи існування Польщі маєтностей князя Станіслава.
Станіслав ЛюбомирськийКатакомби на Повонзківському кладовищі. Малюнок польського живописця ХІХ століття Альфонса МатушкевічаДесь тут під табличкою покоїться прах рівненського князя Станіслава
Казимир Любомирський — відомий польський композитор і власник Рівного в XIХ столітті, помер у Львові і похований на Личаківському кладовищі (фото див. вище). Невідоме досі місце поховання останнього рівненського князя з Любомирських — Адама. Він помер у січні 1940 року від туберкульозу в рівненській тюрмі, запроторений туди одразу після приходу більшовиків у 1939-у. Зважаючи на тодішні реалії, можна припустити, що тіло Адама Любомирського знайшло вічний спочинок десь у дальньому закутку якогось із кладовищ міста, звісно без жодних натяків на надгробок чи хрест. Можливо, це кладовище “Грабник”, до якого від тюрми було найближче.
Останній рівненський князь Адам Любомирський. 1905 рік
Також невідоме місце поховання його дружини Аделаїди, яка померла в грудні 1939-го від пневмонії, застудившись під мурами тюрми, де годинами очікувала на побачення з чоловіком.
Рівне, тюрма №1, фото міжвоєнного періоду. Тут помер останній рівненський князь
Прах рідного брата останнього рівненського князя Губерта Любомирського покоїться на католицькому кладовищі в Олександрії, що неподалік Рівного. Князь Губерт знайшов смерть на подвір’ї своєї олександрійської садиби від кулі червоного комісара в жовтні 1939-го. Водночас так звана символічна могила князя Губерта є і на цвинтарі Вілянув, що у Варшаві. І ось тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти про цікаві поховальні традиції поляків.
Могила князя Губерта в Олександрії, фото з книги Ч. Хитрого “Минувшина далека і близька”
Серце окремо від тіла і символічні могили
Старопольська поховальна традиція XVI-XVIІІ століть, яка частково дожила до наших днів, містила стільки помпезності й церемоніальності, що була схожою радше на якесь святкування, аніж на поховання померлого. У поховальному обряді тісно перепліталися християнська смиренність і світський блиск. Польські похорони нагадували довготривалий спектакль, коли від моменту смерті і до погребіння минали тижні, місяці й навіть роки. Традицію описав, зокрема, професор Варшавського університету Юліуш Хросьціцький у книзі “Pompa funebris” (“Поховальний марш”).
Церемонія Pompa Funebris включала в себе спорудження тріумфальних арок і “замків смутку” (пишний постамент під труну в храмі), поховальну процесію з багатотисячною колоною війська, ченців, духовенства, рідні, знайомих і приятелів, прислуги, жебраків, яким слід було роздати якомога більше милостині. Колона розтягувалася на кілометри, і поки вона рухалася до кладовища, били всі дзвони всіх церков, стріляли замкові гармати… Чим вищого титулу був небіжчик, тим пишніші похорони повинні були бути. Нерідко задля цього родичі влазили в неймовірні борги. Часто тіло небіжчиків бальзамували, особливо, якщо влітку потрібно було перевезти померлого з далеких країв. Польське мистецтво бальзамування було найкращим у Європі. Поминальна вечеря, коли за столом збиралися сотні гостей, розпочавшись зі смиренних молитов і спогадів про небіжчика, закінчувалася танцями й піснями, а нерідко й жорстокими бійками.
Похорон революціонера Едварда Морґенбессера 24 травня 1848 року
Та одна з найбільш яскравих і дещо страхітливих особливостей польської поховальної традиції — процедура екстирпації (видалення) органів, які ховали окремо від тіла, нерідко за сотні кілометрів. Здебільшого видаляли серце. Якщо така була воля померлого. Серце вважали вмістилищем душі, тому й урну з ним називали “grób duszy“ — усипальниця душі. Найчастіше серця ховали в костелах, вважаючи їх місцями величезної духовної сили. Першим польським королем, чиє серце поховали окремо від тіла, був Владислав Ягайло. Його серце поховали в костелі в Городку на Львівщині, а тіло — в усипальниці королівського замку на Вавельському пагорбі в Кракові.
Королівська усипальниця на Вавелі
Поховання органів було таким же помпезним, як і тіла. Традиція подвійних похорон мала й історичне підгрунтя. Була частково пов’язана з поділами Польщі, переслідуванням патріотів, коли тіло померлого не могли легально поховати на Батьківщині тощо. Відтак, справжніми “пантеонами сердець”, повернутих на батьківщину, можна вважати королівські замки на Вавелі в Кракові та у Варшаві. За процедурою екстирпації у Польщі, окрім королів, вельмож, інших титулованих осіб, поховано Шопена, Міцкевича, Словацького, Косцюшка, Пілсудського. Тіло останнього, наприклад, покоїться у Кракові на Вавелі, а серце – у могилі його матері у Вільнюсі.
Почесна варта біля труни із забальзамованим тілом Пілсудського. Праворуч між двома жовнірами видно саркофаг з тілом Косцюшка. Фото з NACУрочисте перезахоронення серця Пілсудського у Вільнюсі, 1935 рік“Матір і серце сина” – напис на надгробній плиті з могилою матері Пілсудського і його серця. Кладовище у Вільнюсі
Серед польських магнатів, чиї тіла і серця поховано окремо, можна назвати представників князівського роду Радзівіллів, чиї маєтності були й на Рівненщині.
А тепер повернімося до Рівного. Історичних документів про пишні поховальні церемонії знаті в Рівному, тих таки ж князів Юзефа чи Фридерика, авторові цих рядків поки що не траплялося, як і про роздільне поховання тіла і серця. Утім, не виключено, що десь у нетрях старих архівних збірок причаїлося нове відкриття… Але принаймні про один такий приклад відомо точно. Володарка Дубна Маріанна Юзефа Любомирська заповіла поховати своє серце в монастирі капуцинів у Любліні. Тіло її поховали в кармелітському костелі у Вишничі неподалік Кракова.
Маріанна Юзефа Любомирська, померла в 1729 році. Краківський Національний музей
Князь Губерт Любомирський, застрелений в Олександрії і похований там же, має ще символічну могилу, влаштовану його дружиною Терезою на цвинтарі у Вілянуві. Княгиня Тереза втекла від радянської влади до Варшави, де й дожила віку. Кладовище Вілянув обрала, можливо, тому, що серед його засновників були представники роду Любомирських. На кладовищі були родові склепи цієї родини та родини Радзівіллів, з якої вона походила. Кенотаф (з грецької — порожня гробниця) — символічна могила, в якій немає небіжчика. Споруджується на спомин про людину, що загинула на чужині, і чиє тіло не можна доправити на Батьківщину. Інколи в ній ховали якусь річ, що належала небіжчику.
Цікавість викликають обставини смерті і поховання передостаннього рівненського дідича князя Станіслава Міхала, який помер 8 грудня 1918-го року в Ходорові. Що там робив 80-річний рівненський князь, і чи помер він своєю смертю, невідомо.
Станіслав Любомирський – передостанній князь Рівного
На Львівщині Любомирські мали землі. Але саме в листопаді-грудні 1918-го в Ходорові, як і в Рівному, відбувалися буремні революційні події. У грудні до Рівного, яке кілька місяців було під німецько-австрійською окупацією, повернулася українська влада разом із військами Директорії. На той момент садибу Любомирських на “Гірці” було нещадно пограбовано і поруйновано. Дружини Ванди вже не було в живих. Діти мешкали за кордоном. Хто доправив померлого Станіслава до Рівного, і як його ховали, поки що достеменно невідомо.
Чому такий інтерес до роду Любомирських
Поза сумнівом, колишні власники Рівного Любомирські заслуговують на пошанування їхньої пам’яті. Однак, що стосується перезахоронення на Дубенському кладовищі, то, вочевидь, до цього питання слід підходити виважено. Про це говорять і краєзнавці, і, зокрема, Людмила Леонова:
– Якщо говорити, чи має громадськість право знати про місце поховання, то, вважаю, що так. Відмова оприлюднити інформацію про перепоховання з поясненням, що це є персональні дані, які охороняє закон, не є правомірною. У Законі України “Про захист персональних даних” об’єктом захисту є персональні дані фізичної особи. Цивільна ж правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється в момент смерті. Тобто, інформація про смерть і поховання зазначених у списку осіб може бути оприлюднена. Інша справа, які наслідки цього будуть. Тому з такою інформацією треба поводитися обережно.
Водночас, на переконання архівістів, такий важливий документ, як “Книга реєстрації поховань і перепоховань по м. Рівне”, яка ведеться з 1945 року (ідеться про книгу, що зберігається у КП “Спецкомбінат-ритуальна служба”, – прим. авт.) мав би бути включений до складу Національного архівного фонду і бути переданий на постійне зберігання до Державного архіву Рівненської області для забезпечення його надійного зберігання.
На довгі роки імена Любомирських було викреслено з історії Рівного. Хоча непросте і цікаве минуле нашого міста впродовж 216 років було тісно пов’язане з цією родиною. Попри всі історичні перипетії, вони внесли чималий вклад у розбудову Рівного й прислужилися його мешканцям. Деяким їхнім спадком рівняни користуються й донині. Багато чого знищено, цим самим викреслено цікаві сторінки з життя нашого міста і краю в давнину. Настав час повертати незаслужено забуті імена.
Нагадаємо, що пісня «Сам на Сам» вже п’ята у здобутку молодої артистки, та отримала схвальні відгуки музичних критиків, а також ротації у топових радіостанцій та музичних каналів.
Зйомки кліпу відбувались в Стамбулі, за словами співачки саме це місто допомогло зробити пісню ще більш атмосферною.
«Нам одразу припав до душі Стамбул, адже його архітектура та історія справді захоплюють. Це місто налічується понад 15 мільйонів мешканців,та навіть це не завадило побути в ньому «сам на сам» з собою та з своїми думками, відірватися від реального світу та поринути у творчість. Процес зйомок тривав 3 дні та справді приніс мені справжню насолоду. Це робота, яку цікаво переглядати та яка залишає після себе теплий слід. Відеоробота наповнена багатьма цікавими локаціями та образами. Ви зможете побачити неймовірно красиві кадри: на острові, біля мечеті, палацу та багатьох інших пам’ятних місць Стамбулу, які так і хочеться переглядати знову і знову». – коментує Sowa.
Артистка вже працює над новою композицією, та зізнається, що наступна прем’єра буде кардинально іншою та ще й першою авторською у її здобутку.
Він називав мистецтво світом, який подарував йому Господь Бог. Для нього малювання було молитвою за рідну землю. Провівши більшу частину життя на чужині, він до останнього подиху творив для «своєї України і свого народу».
Михайло Мороз. Космач, 1942 р.
7 липня 1904 р. у селі Пліхів на Бережанщині, в сім’ї Іллі та Парасковії прийшов на світ Божий один з найбільш обдарованих українських художників минулого століття. Михайло Мороз належав до найздібніших вихованців знаменитої на цілу Галичину Мистецької школи Олекси Новаківського, був активним учасником культурно-мистецького життя краю у міжвоєнну добу. Численні випробування, що випали на долю його покоління, змусили шукати прихистку далеко від рідного краю. Та навіть на іншому кінці земної кулі серцем і душею Маестро залишався із карпатськими горами та львівськими вуличками.
Михайло Мороз. Краєвид
Зростаючи в родині, чимало членів якої мали музичний хист, юний Михайло довший час не міг визначитися, котрому з двох своїх найбільших захоплень присвятити решту життя: музиці чи малюванню? Роздуми тимчасово перервала Українська національна революція 1917 – 1921 рр. Не бажаючи стояти осторонь визвольної боротьби, п’ятнадцятирічний Михайло пішов добровольцем до Української галицької армії (УГА). У боях за волю України дістав поранення.
02. Олекса Новаківський з учнями Мистецької школи. Сидять зліва направо: Юрій Яремчук, Володимир Гриценко, Володимир Гаврилюк, Петро Гарах, Роман Чорній, Р. Андрушків, Богдан Маланій. Сидять зліва направо: Михайло Мороз, Мирослава Гординська, Олекса Новаківський, Іванна Нижник, Григорій Смольський. Фото 1931 р.
Чи не найбільш знакова подія в житті Мороза трапилася в червні 1923-го, коли 18-річний хлопець став учнем Мистецької школи Олекси Новаківського, що відчинила двері перед талановитою молоддю з різних куточків Західної України кількома місяцями перед тим. Школа виявилась першим українським художнім вишем на теренах Галичини, по суті національною академією мистецтв, серед вихованців якої не бракувало відомих згодом митців і мисткинь. Ідейним натхненником створення школи виступив митрополит Галицький Андрей граф Шептицький. Проте її рушійною силою були харизма й педагогічний хист самобутнього художника Олекси Новаківського, уродженця Східного Поділля, випускника Краківської академії мистецтв.
Олекса Новаківський з учнями під час другої поїздки до Космача. Стоять зліва направо: Антін Давидович, Святослав Гординський, Лев Янушевич, Василь Дядинюк, Володимир Іванюх. Сидять зліва направо: Роман Чорній, Ольга Козакевич, Олекса Новаківський, Стефанія Рудакевич, Григорій Смольський. Нижче сидять зліва направо: Михайло Мороз, Ждан і Ярослав Новаківські, Дмитро Дунаєвський. Присілок Дощаний. Фото 1926 р.
До Львова Олекса Харлампійович прибув на запрошення владики Андрея у грудні 1913 р. Оселився поблизу митрополичої резиденції на Святоюрській горі – у колишній віллі польського живописця Яна Стики, котру Його Ексцеленція викупив і подарував Національному музеєві. На другому поверсі будинку містилася робітня митця: саме тут відбувалися заняття його школи. Із учнями Новаківського працювала ціла плеяда фахових педагогів, серед яких був певний час сам митрополит Андрей (читав курс з історії світового мистецтва). Протягом цілого свого існування (1923 – 1935) школа залишалася в центрі уваги галицької української суспільності, мала численне коло приятелів та шанувальників.
Михайло Мороз. Чорногора
Від перших днів навчання Михайло Мороз із головою поринув у життя Мистецької школи. Уважно дослухався до порад вчителя, експонував власні твори на звітних (1926 – 1929) і пересувних (1930 – 1933) виставках. Вирізнявся активною життєвою позицією. Постать Михайла Мороза – завжди серйозного й зосередженого – можна побачити на багатьох групових світлинах учнів школи, які зберігаються в архіві Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.
Олекса Новаківський з учнями під час пленеру у Космачі. Сидять зліва направо: Марія Карп’юк, Олекса Новаківський, Стефанія Ґебус. Стоять зліва направо: Богдан Бобинський, Григорій Смольський, Михайло Мороз, Степан Луцик. Фото 1927 р.
Подібно до Новаківського та товаришів по школі Михайла захоплювала українська автентика. Як наслідок, найбільш очікуваною подією в житті «новаківців» були літні поїздки до Космача – перлини Гуцульщини посеред мальовничих карпатських краєвидів. Подорожі до села відбувалися коштом мецената школи митрополита Андрея Шептицького. Молоді митці брали участь у пленерах (малюванні під викритим небом), спілкувалися із місцевим людом, читали лекції в Народному домі, співали у церковному хорі. Саме у Космачі Мороз зустрів свою майбутню дружину Ірину Гаврищук, доньку місцевого ґазди Петра Гаврищука, котра закінчила львівську ґімназію сестер-василіянок.
Михайло Мороз. Гуцулка, 1970-ті рр.
Космацькі мотиви були в числі провідних тем ранньої творчості Михайла Мороза, надихнувши художника на створення ліричних настроєвих пейзажів («Космацький водоспад», 1926; «Космацька річка Пістинька», 1927; «Гуцульський пейзаж», 1930-і рр.).
Михайло Мороз. Космач, 1942 р.
Особливо старанні учні Мистецької школи Новаківського ставали стипендіатами митрополита Андрея Шептицького й продовжували студії в Західній Європі. Скористався такою можливістю і Михайло Мороз. Впродовж 1928 – 1930 рр. молодий митець стажувався у паризькій Академії Жульєна (Académie Julian). Приватна мистецька академія, яку заснував 1868 р. художник Родольфо Жульєн була найбільшим конкурентом цитаделі французького академізму – Вищої школи красних мистецтв (École des Beaux-Arts).
Учні Мистецької школи Новаківського у Парижі. Зліва направо: Степан Луцик, Марія Карп’юк, невідома (Стефанія Ґебус?), Володимир Гриценко, Михайло Мороз. Світлина 1928 р. З колекції д-ра В. Поповича (Франція)
У Парижі Мороз жив під одним дахом із товаришем по школі Новаківського Святославом Гординським: разом копіювали мистецькі шедеври в Луврі, відвідували майстерні іменитих французьких митців і численні виставки, підтримували контакт з українськими художниками, що жили й працювали у французькій столиці. Вислідом літніх подорожей до Нормандії на півночі Франції стало захоплення Михайла морськими краєвидами – зокрема, протокою Ла-Манш. Образ останньої поціновувачі новочасного українського малярства могли побачити серед полотен митця, що були представлені на третій звітній виставці учнів школи Новаківського у львівському Академічному домі восени 1929-го.
Михайло Мороз. Канал Ла-Манш, Нормандія, 1929 р.
Повернувшись до Львова, долучився до численних виставкових проєктів, що пропагували творчість нової генерації українських митців. Приміром, брав участь у пересувних виставках Мистецької школи Олекси Новаківського містами й містечками Галичини (Коломия, Стрий, Самбір, Станіславів, Перемишль, Тернопіль). Також був членом Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ), котре постало у 1930 – 1931 рр. з метою всебічної підтримки першої національної художньої школи краю.
Михайло Мороз (стоїть крайній ліворуч) з учителем Олексою Новаківським та товаришами Антоном Малюцею і Григорієм Смольським на відкритті виставки у Тернополі. Світлина 1933 р.
На організованій УТПМ другій виставці сучасних українських митців, що проходила від 5 грудня 1932 до 17 січня 1933 р. у приміщенні музею Наукового товариства ім. Шевченка, Михайло Мороз представляв молодіжну творчу групу «РУБ», котру створили «новаківці». Експонентами на виставці були друзі Михайла: Григорій Смольський, Роман Чорній, Володимир Ласовський, Іванна Нижник, Антін Малюца, Ольга Плешкан, Володимир Гаврилюк, Марія Кромпець-Морачевська, Степан Луцик, Стефанія Рудакевич.
Михайло Мороз. Церква, 1939 р.
Доробок Мороза, що його задемонстрували на виставці, високо оцінила тогочасна галицька мистецька критика. Так Ліна Федорович-Малицька назвала молодого артиста «в підході та техніці найбільш зближеним до нашого великого мистця [Новаківського]». Зі свого боку Микола Голубець пішов іще далі, проголосивши Михайла Мороза «грізним суперником свого вчителя Олекси Новаківського».
Михайло Мороз. Святий Володимир
Хай там як, але багато в чому Мороз залишався продовжувачем справи Новаківського, чиї ідеї він розвивав за допомогою власної малярської мови. Створював портрети, експресіоністичні пейзажі, натюрморти. Малював спеціальним художнім шпателем-мастихіном, використовуючи насичені кольором мазки.
Михайло Мороз. Отець-ігумен Климентій Шептицький при праці, 1937 р.
Влітку 1931 р. Михайло Мороз разом із товаришем Григорієм Смольським супроводжував учителя Олексу Новаківського під час подорожі Італією. Побували у Римі, Флоренції і Венеції. Молодому українському митцеві поталанило побачити зблизька шедеври Ренесансу, від яких перехоплювало дух, а на очі наверталися сльози. Не менш незабутньою виявилась аудієнція у Папи Римського Пія ХІ. На італійську землю Михайло Мороз повторно ступить щойно через три десятки років.
Михайло Мороз (стоїть другий ліворуч) з товаришем Григорієм Смольським і учителем Олексою Новаківським дорогою до Італії. Краків, 1931 р.
Новий етап у біографії художника розпочався після смерті Олекси Новаківського у серпні 1935 р. До кінця десятиліття Мороз працював офіційним портретистом митрополита Андрея Шептицького та інших церковних достойників. На запрошення владики оселився на Святоюрській горі. Близьке спілкування із Кир Андреєм вплинуло на світогляд Маестро і водночас поповнило доробок цікавими творами («Андрей Шептицький під час Служби Божої», 1937). В 1939 р. художник був удостоєний посади професора мистецтва у Львівській богословській академії.
Михайло Мороз промовляє від імені учнів Мистецької школи на похороні Олекси Новаківського. Лицаківський цвинтар, 31 серпня 1935 р.
Совєцьку та німецьку окупації пережив здебільшого у Космачі. За «перших совітів» експонував окремі свої твори на виставках у Києві та Москві, хоча слухняним адептом «соціалістичного реалізму» ставати не збирався. В часі гітлерівської окупації приєднався до Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), взяв участь у її львівських виставках (1942 – 1943).
Михайло Мороз. Митрополит Андрей (під час Служби Божої), 1937 р.
Попри воєнне лихоліття, в житті митця не бракувало й приємних моментів. Так Михайло одружився із коханням цілого свого життя космачанкою Іриною Гаврищук. Незабаром у подружжя народився син Ігор.
Михайло Мороз з дружиною та сином. Реґенсбурґ, Німеччина, 1949 р.
Тим часом на дворі був 1944 р. і над Галичиною нависла хмара нової більшовицької окупації. Не бажаючи потрапити до рук органам НКВД, художник разом із дружиною та сином покинув рідну домівку й подався на Захід. Як згадував пізніше сам Маестро, в Україні він залишив понад 800 олійних творів і кілька тисяч рисунків, більшість із яких були втрачені.
Михайло Мороз. Гірська симфонія, 1964 р.
Спершу родина опинилася в Словаччині, пізніше їхньою тимчасовою домівкою стала Німеччина. Чотири роки життя проминули у таборах для переміщених осіб на теренах Баварії. Тут Михайло співав у хорі українських вигнанців «Сурма» та продовжував займатися малярством, захопившись колоритними альпійськими краєвидами. 1947 р. митець вступив до лав Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Був експонентом її виставок у Мюнхені (1946) та Регенсбурзі (1947 – 1948).
Михайло Мороз займається творчістю на чужині. Крайній праворуч – Михайло Дзиндра. Табір для переміщених осіб «Ноймаркт-Оберфальц», Баварія, Західна Німеччина, 1946 р. Світлина з архіву М. Дзиндри
Прибуття сім’ї Морозів до Сполучених Штатів Америки у 1949-му поклало початок найдовшому періоду творчості Маестро. Прихистком художника-скитальця став Нью-Йорк. Активна творча натура далася взнаки й тут: до останнього подиху Михайло Мороз залишався діяльним представником мистецьких кіл української діаспори, був членом Об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА).
Михайло Мороз. Осінь. Ріка Езоп, 1956 р.
Оцінити талант Мороза охочі могли на персональних виставках у Маямі (1954), Нью-Йорку (1959 – 1963, 1981, 1990), Парижі (1961 – 1962), Торонто (1964), Філадельфії (1991). Впродовж 1960 – 1970-х рр. Маестро п’ять разів відвідував Італію, де зустрічався із патріярхом Йосифом Сліпим. Виконав шість портретів патріярха і кардинала, проєкт вітражу для церкви свв. Сергія і Вакха, три проекти мозаїчного оздоблення фронтону катедри св. Софії, понад чотири десятки краєвидів Риму та околиць. У 1980 р. Михайло Мороз став почесним академіком Римської академії красних мистецтв.
Михайло Мороз. Розцвілий сад при дорозі. Глен-Ков, Нью-Йорк, 1950 р.
На американській землі Мороз, як і чимало інших митців-іммігрантів, облюбував краєвиди Гантеру в штаті Нью-Йорк, Кетскільські гори, що місцями нагадували рідні Карпати, Атлантичне узбережжя.
Михайло Мороз. Осіння симфонія, 1968 р.
На переконання ряду мистецтвознавців (приміром, Дарії Даревич), художник вписував українське малярство у світовий контекст, експерементуючи впродовж останніх років із популярним в Сполучених Штатах абстрактним експресіонізмом.
Михайло Мороз. Гірська річка взимку, 1976 р.
За словами Святослава Гординського, Мороз «не малює, а просто атакує полотно масивними, пастозними навалами фарб. І вже не природу малює, а ту колосальну вітальну силу, яка движе тими природними формами». Високо оцінював творчість вихованця школи Новаківського також видатний український скульптор Олександр Архипенко.
Михайло Мороз. Водоспад Баттермілк, 1968 р.
Назвімо бодай декілька творів, котрі Маестро намалював після прибуття до Америки: «Морський прибій. Буря» (1961), «Українська церква в Гантері» (1963), «Гірська симфонія» (1964), «Дружина» (1965), «Осіння симфонія» (1968), «Морський прибій» (1969), «Гуцулка» (1970-і рр.), «Колядки» (1970), «Митрополит Андрей Шептицький. Молитва» (1972), «Рожі на синьому тлі» (1973).
Михайло Мороз. Колядки, 1970 р.
Окремої згадки заслуговують також роботи, що стали наслідком італійських подорожей митця: «Колізей», «Вид на Монте-Каво» (усі – 1967 – 1975), цикл «Церква св. Софії» (1973 – 1974), «Кардинал Йосиф Сліпий», «Польові квіти», «У квітах. Монастир студитів у Кастель Ґандольфо», «Озеро Альбано. Кастель Ґандольфо» (усі – 1974), «Міст і замок св. Ангела у Римі» (1975).
Михайло Мороз. Сакури цвітуть, 1974 р.
На Заході твори Михайла Мороза прикрашали кабінети високих достойників на кшталт канцлера Баварії, прем’єр-міністра Канади чи президента США, експонувалися у багатьох музеях. Геть іншою була картина на батьківщині художника. В очах совєцьких чиновників від культури Мороз Михайло Ілліч завинив у двох найтяжчих гріхах рядянського мистецтва – «формалізмі» та «буржуазному націоналізмі». Йшлося не лишень про «табу» на згадування імені одного з учнів школи Новаківського. Наслідком «чисток» збірки Національного музею у Львові в 1952-му було варварське знищення 14 полотен митця…
Михайло Мороз. Портрет повстанки, 1948 р.
Останні роки життя Маестро хворів і побоювався, що вже не матиме можливості віддаватися улюбленій справі. «Малювати – це для мене боротьба за істотне. – сказав якось Мороз – За перемогу в зустрічі з природою…».
Михайло Мороз. Нерукотворний Христос.
Михайло Мороз завершив свій земний шлях 27 вересня 1992 р. на нью-йоркському Стейтен-Айленді, маючи 88 років. Вічний спочинок знайшов на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.
Михайло Мороз. Морський прибій, 1969 р.
Михайло Мороз. Союзівські скелі, 1979
Мистецьку спадщину Мороза вдова художника Ірина пожертвувала Українському музеєві у Нью-Йорку.
Олександр ШЕЙКО Молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: бібліографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Що б там хто не говорив, а Свята Трійця – це основа всіх основ. Хай відпочивають нумерологи, але магія числа «3» бере початок від Святої Трійці. Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Відповідно саме з цього джерела випливають усі струмочки, що з давніх давен течуть у благодатну долину усної народної творчості та давній сад нашого епосу тощо. Для українців – християн число «3» по-особливому святе, бо його сакральність підсилюється Володимировим Тризубом, під сяйвом якого понад тисячу років триває наша боротьба.
Наведене вище знайшло свій відбиток у народно-ужитковому мистецтві та пісенній творчості, усних переказах, починаючи від трьох лицарів – богатирів на конях, про яких з дитинства нам нав’язували замість давньоруського їх ніби-то російське походження. І ніхто не ставив під сумнів відносну недавність появи поняття Росія.
ІВАН ЛЕВИНСЬКИЙ- підприємець, засновник фабрикиВАСИЛЬ ЩУРАТ – поет, літературознавецьІВАН БОБЕРСЬКИЙ- педагог, організатор, засновник української фізичної культури
Не лише в народних піснях набрало широкого вжитку число «3»: «Ой, у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки…»; «…А три верби схилилися, мов журяться вони» у Л. Глібова. Недавно ми колядували: «З далекого Сходу три царі прийшли…», «Бо прийдуть до тебе три празники в гості». У багатьох піснях базовим є поняття про три дороги. Зокрема, Орест Хома та Інеса Братущик у своєму репертуарі мали пісню «Три дороги».
У церковному та домашньому побуті помітне місце займають трисвічники (трійці). Знаю у Львові кількох поважних шанувальників ужиткового мистецтва, у приватних колекціях яких вагоме місце займають потрійні свічники.
ВАСИЛЬ КАЧМАР – коваль, автор ковальських прикрас, козак-мандрівникВАСИЛЬ ЖДАНКІН – кобзар, лауреат Фестивалю «Червона Рута»ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ – поет-дисидентГРИГОРІЙ ЧОПИК – громадський діяч, поет, славіст
Часто зустрічається числівник три і в літературі : «Тричі мені являлася любов» у Івана Франка…, «Три товариші» Е.-М. Ремарка, «Три мушкетери» А. Дюма. В образотворчому мистецтві велике поширення дістала композиція «Три грації» у найрізноманітніших інтерпретаціях: Алоіз Ганс Шрам, Сандро Ботічеллі, Рафаель Санті, Пітер-Пауль Рубенс.
…А у нас в Україні є свято – Собор Трьох Святителів. Три отці – ієрархи, святителі, провідні вчителі Віри, святості та науки Христової: Василій Великий, Іоанн Золотоустий та Григорій Богослов. Відзначають цей празник ще з 1076 року. Вірним не вдалося визначити : хто з них більш гідний визнання та вшанування пам’яті. Визнання отримали усі троє діячів Церкви Христової. Архиєпископи не перечили святкувати в один день.
ВАСИЛЬ ІВАНЧУК – міжнародний гросмейстерГРИГОРІЙ НУДЬГА -письменник, фольклористВАСИЛЬ ГАБОР – літературний редактор видавництваІВАН СВАРНИК- історик, архівістВАСИЛЬ СЛОБОДЯН – історик, дослідник архітектури
Їхні заслуги перед Церквою важко переоцінити. Саме їм приписують авторство догматів про Святу Трійцю, Христове Божество та Пресвяту Євхаристію, догматів самої святої Літургії. Саме ці архиєпископи здійснили передачу Чистої Святої Віри Нікейського Собору.
Тож 12 лютого молимось усім Трьом Святим. Опісля відвідин храму віряни збираються за святковим столом. Власне цього дня починають готуватися до весни: жіноцтво готували насіння до сівби, а чоловіки оглядали плуги та інший реманент. Але серйозних фізичних робіт господарі не провадили. Заплановані ж цього дня справи мають шанс на успішне завершення.
ІВАН ОСТАФІЙЧУК – художник-графікВАСИЛЬ СЕМЕНЮК – художник-графікІВАН КРИСЛАЧ – відомий львівський графікІВАН ДУДИЧ – художник, колекціонер, мистецтвознавець
За прикметами червоний місяць – до сильного вітру, лапатий сніг – до швидкої відлиги. А ворони своїм галасом кликали хуртовину. А іній на деревах був ознакою наближення тепла. Не рекомендували у цей день прясти, в’язати, шити, бо це могло спричинити погіршення здоров’я. Не бажано 12 лютого впадати у злість і ревнощі,бо це може затягнутися на увесь рік.
На вшанування Трьох Архиєпископів у Києві названо вулицю. Від Михайлівського Золотоверхого до Хрещатика веде вулиця Трьохсвятительська. А у Львові поряд з вежею Корнякта є Каплиця Трьох Святителів, через яку віряни входять до Успенської Церкви.
З нагоди свята вітаю усіх іменинників – носіїв імен Василя, Григорія та Івана і зичу їм тепла, успішних починань і міцного здоров’я!
Ігор ДАНИЛИХА заступник директора Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У суботу, 13 лютого, у Львові відбудеться допрем’єрний показ фільму Руслана Горового «Трохи нижче неба». Кінострічка розповідає про українських воїнів-кіборгів, які мужньо боролися в Донецькому аеропорту, про простих солдатів, які своєю звитягою подарували нам можливість жити.
В основу документального фільму увійшли історії чотирьох воїнів 80-ї бригади Збройних сил України, які загинули в січні 2015 року: Ігоря Римара, Володимира Труха, В’ячеслава Мельника та Івана Вітишина. У кожного з цих хлопців різні життєві стежки, проте загинули вони героями, які до останнього воювали з московськими окупантами.
Продюсером та автором фільму є доброволець і військовий журналіст Михайло Ухман, який разом зі своїм бойовим побратимом Сергієм Коновалом понад рік їздив по Україні й записував інтерв’ю з тими, хто боровся проти ворогів. Режисер фільму – журналіст і письменник Руслан Горовий.
За сприяння Львівської обласної ради та Львівської обласної державної адміністрації допрем`єрний показ у Львові відбудеться цієї суботи, 13 лютого, в кінотеатрі Планета Кіно (Форум Львів). Перед сеансом автори фільму дадуть пресконференцію для журналістів. Також у цей же день фільм продемонструють для ліцеїстів Львівського державного ліцею ім. Героїв Крут.
Мовчазні споруди львівських кам’яниць оберігають вельми цікаві історії як про тих, хто їх зводив, так і про те, для чого вони зводилися. Особливо щедрі на одухотворені оповіді львівські квартали та середмістя. І не тільки ті, яких особливо шанувати закликають охоронні таблиці. Як відзначив письменник Р. Федорів у своїх львівських акварелях, споруди всіх середньовічних вулиць «наче справжні поетичні книжки, і кожна, як струна, має власний настрій, своє звучання».
Корінним львів’янам не треба довго пояснювати, що таке «пожарка» і де вона знаходиться. Безперечно, йдеться про величаву будівлю на вулиці Підвальній. І хоча у місті діє з десяток пожежних підрозділів, розташованих у добротних будівлях, що мають просторі депо для рятувальної техніки, однак саме з «пожаркою», як і раніше, асоціюється вся пожежна служба Львова.
Будівля під номером 6 на Підвальній вірно служить пожежникам вже майже сто літ.
Тому, незважаючи на очевидні незручності, зумовлені тіснотою депо для сучасної автомобільної техніки, львівські вогнеборці безмежно пишаються своєю «пожаркою». Бо, крім оригінальної привабливості фасаду, вона була свідком новітньої історії пожежництва Львова.
Тож спробуємо за допомогою архівних джерел і тогочасних часописів зазирнути у часи зведення оселі захисників від вогню, перші роки її доброчинної хроніки.
Бернардинська пожежна стражниця на фото 1894 року
До кінця ХІХ століття у Львові функції сторожових веж виконували вежа ратуші, дзвіниці – костелу бернардинів, костелу св. Анни, – що на розвилці вулиць Городоцької і Шевченка, споруда на площі Бема (тепер Я. Мудрого) і на території медоварні. В цих же будівлях або поруч перебували пожежні з необхідним для рятівних робіт інвентарем. Зрозуміло, що ці пристосовані для потреб вогнеборців споруди, не мали належних умов для занять і відпочинку, зберігання та обслуговування обладнання, утримання коней, використовуваних для доставки пожежної команди до місць пожеж.
З розширенням території Львова щораз більше відчувалась потреба привести до належного стану його протипожежний захист. Йшлося не тільки про стабілізований і як слід озброєний корпус, а й про будівлю відповідного призначення, тобто стражниці, для постійного перебування в ній охоронців від вогню. З’явилась необхідність зосередити на одній ділянці казарму, місце для професійного навчання, відповідно обладнані депо для помп, служби обслуговування та ремонту протипожежного знаряддя тощо.
Завдяки наполегливості тодішнього начальника міського корпусу пожежних Павела Прауна, магістрат заходився вирішувати це питання. Під будівництво виділяється ділянка на перетині вулиць Підвальної, площі Стрілецької (тепер Гавришкевича) і Театинської (тепер вул. Кривоноса), де донедавна ще «співала муза у своєму літньому, тепер вже занедбаному, храмі».
Цей земельний простір цілком влаштовував пожежних. Завдяки дислокації у центральній частині міста, вони отримували змогу своєчасно прибути до місця пожежі в будь-якій дільниці Львова.
Давня площа Стрілецька у Львові, фото поч. XX ст.
На засіданні спеціально створеної комісії у справі спорудження т. зв. Центральної станції для міської вогневої сторожі під головуванням президента Львова, що проходило 15 жовтня 1898 року, приймається ухвала: «Ширину площі Стрілецької довести до 15 метрів. Весь будинок, наскільки це можливо, посунути до валів, а мур, який відгородить територію стражниці, щоб став продовженням, що на валах» (ця і наступні цитати подаються у перекладі з польської мови – С.П.)
Проект будівлі та загальне керівництво роботами вів інженер будівельної секції магістрату Ігнацій Брунек. Оскільки досвіду спорудження таких будівель не було, за кордон відряджаються начальник міського корпусу з інженерами, залученими до будівництва. Відвідали вони Гамбург, Берлін і Бремен.
До початку лютого 1899 року план і кошторис будівельних робіт вже були готові. Як відзначалося на засіданні комісії з будівництва, у новому просторому будинку передбачалося розмістити служби пожежної охорони, термінової медичної допомоги, міського хіміка та телефонну станцію. Кошторисна вартість робіт виносила 75 000 злотих ринських, половину якої належало виділити гміні міста. Однак, витрати були значно більшими і досягли 332 тисячі 212 корон (корони ввійшли в грошовий обіг з початку ХХ ст.).
Пожежна дільниця на пл. Митній, фото кінець XIX століття.
Декорування фасаду будівничі перейняли від будівлі ще існуючої в той час пожежної станції на вул. Чарнецького, де сьогодні вхід у подвір’я монастиря бернардинів через Глинянську вежу.
Розпочалося будівництво у вересні 1899 року. Найбільші за обсягом і трудомісткістю роботи – земляні і мулярські – виконувала бригада майстра В. Підгородецького, теслярські – Крикевича, столярні – фабрика братів Вчеляків, слюсарні – Станкевича і Конопацького, бляхарські – Репецького, лакувальні – Савроцького, шклярські – Недзєльського, настелення кам’яних підлог – Ходзинського, зведенння підсобних споруд – Шумана, встановлення печей – Вернера і Кубіна.
Фронтон головного вход оздобила мистецька скульптура покровителя пожежних св. Флоріана. З литого каменю її виготовив український митець Петро Війтович, що стверджує висічений латинню на постаменті підпис автора і рік встановлення – 1901.
Статуя св. Флоріана – покровителя пожежників на фасаді пожежної частини Львова
Застосування навпереміж цегли білого та червоного забарвлення надає фасаду споруди декоративну привабливість, а також, до певної міри, пом’якшує її масивність.
Урочистість з нагоди посвячення міської стражниці відбулася 22 червня 1901 року. Серед поважних гостей – віце-президент міста, урядники магістрату, керівні особи Крайової Спілки добровільних пожежних. Коридор для їх проходу творили професійні і добровільні пожежні, члени промислового об’єднання сажотрусів.
Посвяту будівлі та її внутрішніх приміщень здійснив ксьондз Ленкевич.
У своїй промові начальник міських пожежних П.Праун із захопленням зазначав, що в омріяному здавна пожежними будинку під одним дахом будуть також знаходитися служби, що суттєво поліпшать діяльність львівських захисників від вогню.
Центральна пожежна станція у Львові, фото початку XXст.
Цій, в якійсь мірі небуденній для Львова події, майже всі часописи присвятили увагу. Зокрема, вже наступного після торжества дня «Gazeta Lwowska» писала: «… нова стражниця – це двоповерховий (фактично триповерховий – С.П.) будинок, площею 1230 кв. метрів. Депо з великими виїзними брамами від тильного боку з’єднані зі стайнями проходами, через які коні можуть бути надзвичайно швидко підведені до відповідних місць біля помп. На окрему увагу заслуговують конструкції виїзних брам, що виготовлені на зразок тих, що є в Гамбурзі. Вони влаштовані таким чином, що, коли черговий потягне відповідну ручку, всі двері швидко і одночасно відчиняються в обидві сторони до середини, займаючи при цьому мало місця…
Другий поверх відведений, в основному, для пожежників. Є тут три великі кімнати, призначені для спалень на 54 чоловіки, які сполучені з добре облаштованими умивальниками. Тут же – вигідні ванни з душем, а далі – кухня з їдальнею. На цьому ж поверсі знаходиться кімната для легкохворих.
Станція швидкої допомоги в приміщенні пожежної частини, фото міжвоєнного періоду.
Над приміщенням для перебування чергових на службі є помешкання начальника пожежного корпусу. Поруч – робоче місце міського хіміка з чотирьох просторих кімнат. Третій поверх відведений під житло офіцерів із сім’ями і старших пожежних, а також бюро міських водогонів.
Будівля обладнана водогоном і газовим освітленням.
Резерв пожежних знарядь і чотириколісна драбина знаходяться в будівлі на подвір’ї. Тут є також стайня і велике депо для бочковозів».
Спорядження пожежної команди на кінній тязі, початок XX ст.
До нового будинку основні господарі-пожежні вселилися тільки 6 липня після цілковитого впорядкування приміщень. І вже 12-13 липня вони приймали тут гостей – учасників протипожежних курсів гмінних писарів.
Демонструючи свою майстерність і справність перед слухачами, львівські пожежні встановили своєрідний рекорд виїзду на пожежу – кінний хід був підготовлений за 64 секунди після поданого сигналу тривоги.
З початку своєї експлуатації красива будівля на вулиці Підвальній користувалася шаною у міщан та пожежних. Не випадково фаховий часопис «Przegląd pożarniczy» писав: «Всім колегам, які бувають у Львові, радимо побачити нову стражницю. Начальник львівських пожежних буде особисто супроводжувати кожного і з великим бажанням все пояснить і всьому навчить».
Центральна пожежна станція у Львові, фото початку XXст.
Та з роками оцінки її почали змінюватися. Це пов’язувалося не тільки із суттєвою розбудовою міста, що ускладнювало вчасне прибуття пожежних до місця лиха. Доволі критично ставився до недалекоглядності «пожарки» новий начальник корпусу Йозеф Житний, який обійняв цю посаду у 1906 році. Вказуючи на недоліки довіреної йому служби, він у звіті про її стан писав: «Львівська стражниця є своєрідним унікумом: возівні такі вузькі, що дишло потрібно укладати під возами. Має єдині вузькі двері для одночасного виходу кільканадцяти людей в разі тривоги. Телефонного бюро, на яке звертають велику увагу в інших містах, тут власне немає (…)
Не дивлячись на свою розлеглість, Львів немає жодної філії пожежної служби…»
Центральна пожежна станція у Львові, 1910 р.
Значно більше недоліків в будівлі відшукав автор публікації у згадуваному вже часописі «Przegląd pożarniczy» за 1918 рік: «… стражниця не може бути зразковою для інших міст. Передусім, вона зведена у невідповідному для цього місці і, як для столичного міста Галичини, безумовно, затісна (…) В разі тривоги черговий наряд змушений долати цілий лабіринт коридорів, аби потрапити до складу інвентаря, через що виїзди дуже спізнюються (…) Казарми разом із складами вже від землі зведені хибно. Призначені спочатку виключно для потреб пожежних, вони пізніше стали місцем для бюро міського хіміка, дирекції театру, ІІ департаменту магістрату та станції медичної допомоги. Близьке сусідство з цими установами не сприяє роботі пожежних. Натомість відсутній вкрай потрібний гімнастичний зал… Баня, що є у військових казармах, не була передбачена у приміщенні будинку. В результаті такої «спеціальної» гігієни затяжні хвороби шкіри постійно переслідують пожежних».
Пожежна команда Львова, фото 1930-х рр.
Однак, й дотепер колоритна будівля продовжує служити пожежній службі . Звичайно, не просто досягається сумісність, передусім, боксів, розрахованих для кінної тяги, з наявною зараз автомобільною технікою. І з побутовим облаштуванням чергових караулів виникають проблеми. Та, попри всі ці незручності пошана до будівлі, залишеної у спадок , ніколи не полишала тих, хто пов’язав долю з вогнеборством.
В суботу, 13 лютого 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбудуться урочистості з нагоди десятої річниці існування гурту “Ойкумена”.
В програмі вечора звучатиме добірка найкращого за усі роки — власні пісні на слова українських класиків і за народними мотивами. Словом, усе, що полюбилося слухачам та хотілося б почути наживо.
Учасники: Олена Коссак (голос, бандура, перкусія), Данило Мудрий (голос), Валерій Мількін і Маркіян Коссак (перкусія).
Також планується автографсесія та фотосесія з улюбленими виконавцями. А ще, з перевірених джерел вдалося довідатися, що кращі кулінари Львова готують ексклюзивний та унікальний торт з цієї нагоди.
Знаючи учасників гурту – можна чекати найнесподіваніших сюрпризів. Подейкують, що учасник гурту Маркіян Коссак щойно завершив зйомки в головній ролі в фільмі про нові пригоди Джеймса Бонда. Під час сцени стрибка у відкритий космос, він пошкодив коліно зачепившись за вакуум. Але на вечірці буде.
Потрапити на вечірку можна тільки після попередньої резервації місця за телефоном +38 (097) 586 81 95, адже охочих багато, а кількість місць обмежена.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Дириґенти. Українською – проєкт, який усім полюбився, адже саме завдяки ньому слухачі мають можливість відчути потужну силу великого симфонічного оркестру із понад сторічною історією.
Дириґенти. Українською – це проєкт про таємницю співпраці і співжиття дириґента і оркестру. У головних ролях – молоді, надзвичайно талановиті й перспективні дириґенти з усіх куточків України.
У лютому Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика підготувала дві події у рамках цієї концертної серії. Присвячені вони будуть важливим датам нашої історії.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Подія 12 лютого поєднає творчість Антоніна Дворжака та Мирослава Скорика. Академічний симфонічний оркестр виступить під батутою Ігоря Соловея, у творчій біографії якого сотні концертнів у різних країнах Європи та Україні.
Програма події включатиме Віолончельний концерт Дворжака. Солюватиме Олексій Шадрін.
У 2021 році виповнюється 150 років із дня народження видатної української мисткині – Лесі Українки. Впродовж року у Львівська філармонія вшановуватиме пам’ять відомої українки святковими подіями.
Другим твором програми стане Сюїта з музики до драми Лесі Українки «Камінний господар» Мирослава Скорика.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
У лютому минає сьома річниця трагічних подій, що відбувалися на Майдані у 2013-2014 рр. Вони назавжди закарбувалися у нашій пам’яті і до сьогодні тривожать, болять та хвилюють…
Пам’яті Небесної Сотні буде присвячена подія 21 лютого. Одним із «головних героїв» події вже традиційно стане Академічний симфонічний оркестр Львівської філамонії. За дириґентським пультом виступить Юрій Літун – талановитий дириґент, у творчій біографії якого виступи із Національним симфонічним оркестром України, Національним президентським оркестром України, INSO-Lviv, Kośice Philharmonic (Словаччина), Kielce Philharmony (Польща), НКА «Київські солісти», оркестром Національної оперети України.
У програмі концерту композиції, які об’єднують почуття відданості та любові до своєї країни – симфонічна поема «Мазепа» угорського композитора Ференца Ліста та Сьома симфонія Людвіга ван Бетховена.
Детальна інформація про події та квитки за посилання:
