Ходжу по місту і дивлюсь: одні кінотеатри відкриваються, інші закриваються. А чому ж тут дивуватись? Мінялись влади, режими, власники цих закладів, кожен з них робив і робить як йому заманеться. Але все таки є кінотеатр з єдиною назвою за всю свою історію, може єдиний на весь Львів.
Перша назва кінотеатру, заснованого при вулиці Коперніка у Львові далекого 1912 року, – кінематограф “Сан-Рівал”. Власник – інженер Едвард Бурнатович – подбав, аби зал кінотеатру був одним з найбільш комфортних та перебував серед лідерів за кількістю місць у Львові, тут їх налічувалось 425. Приміщення одразу, при видачі ліцензії, планували використовувати для показу театральних постановок і наукових зібрань. Невдовзі після відкриття, через розташування залу та “народну” назву кінотеатр перейменовано на “Копернік”.
Разом з такими кінотеатрами як “Ґражина”, “Лев”, “Корзо” і “Аполло” “Копернік” вважався один з найкращих кінотеатрів Львова. Цікаво, що кінотеатр одразу будувався двоповерховим. Перший поверх використовувався як глядацький зал, а другий – як лекційний. Таким чином “Копернік” створювався не лише для кіномистецтва, але як і науковий заклад, може і тому він отримав назву видатного науковця. І не дивно. В цей час кінотеатри відвідувала вишукана публіка: урядники, інтелігенція, студенти, звичайні міщани, а за ча¬сів Польщі ще й звичайні робітники, звісно-ж львівські. Після перегляду будь-якого фільму вони збирались у лекційному залі чи вестибюлі кінотеатру і обговорювали цей фільм, а частіше йшли на філіжанку кави. Любили львів’яни подискутувати на різні теми.
Споруда Земського кредитового товариства. Фото 1914 року
Під час Першої світової війни у 1917 р. кінотеатр “Копернік” перейшов у власність Л. Кухара – львівського кіномагната. Саме для нього в 20-х роках XX ст. архітектором Є. Червінским пере-роблено зал і під’їзд будинку, через що відокремили входи до кінотеатру і до помешкань самої кам’яниці. Під час останнього ремонту тунелю, після змивання зі стін нашарувань побілок несподівано під стелею, вздовж тунелю з двох сторін виявився чудовий орнамент у вигляді гірлянд і під ними вази з квітами, які виконані з темно-синьої смальти на світло-рожевому фоні. Крім кінофільмів та наукових лекцій Кухарі влаштовували різні прийоми для шанованих львів’ян, різних VIP-персон як з Польщі, так і з-за кордону. Разом з вищеназваними кінотеатрами “Копернік” далі залишався одним з найкращих, перебуваючи під владою одного господаря – родини Кухарів.
Реклама репертуару кінотеатру “Копернік” у міжвоєнній пресі
Своєю вишуканістю львівські відвідувачі за часів Австро-Угорщини стояли на одному рівні з віденськими і будапештськими, доступаючись лише пражанам, а за часів Польщі – на одному рівні з мешканцями Познані.
Пам’ятне фото на фоні черги за квитками до “Коперніка”. 1956 рік
В період правління СРСР багатьом кінотеатрам змінено назви на ідеологічні, але кінотеатр “Копернік” встояв. В цей час фільми, навіть комедійні, які крутили у львівських кінотеатрах носили переважно партійно-виховний характер, не був винятком і “Копернік”. В ці часи до кінотеатрів лише лінивий не ходив. Одні сприймали правлячу ідеологію, інші шукали в ній щось негативне, а треті – ходили для знайомств. Навіть після фільмів всі вони збирались по “купках” на дискусії, а потім йшли на каву чи на “пиво і сто грам”.
Сучасний вигляд кінотеатру “Копернік” на куті з вулицею Ференца Ліста. Фото 2015 року
Падіння “залізної завіси”, експансія нової техніки і “реформи” 90-х років XX ст. привели до масового закриття кінотеатрів. Кому вони потрібні, для того є Інтернет і всякі “відікі”. На початку XXI ст. почалось певне відродження кінотеатрів. Всі вони з різних причин міняли свої назви. Проте в них показують американські бойовики, американські комедії і в кращому разі американські детективи, бо “круті” і теперішня молодь іншого життя не розуміє. Навіть немає традиційних дискусій і різних сходин, всі стали діловими. Але кінотеатр “Копернік” залишився існувати і зберіг свою первісну назву, незважаючи на буремні роки, часи кризи і твердження різних вар’ятів.
Вже, 1 вересня 2020 року, о 19.00 найтропічніший гурт LATEXFAUNA зіграє на території !FESTrepublic. Відвідувачі зможуть насолодитися свіжим літнім повітрям плюс посмакувати у фудкорті та барі. І все це під танцювальні хіти найхаризматичнішого інді-гурту країни: від Серфера і до Косатки. Таким чином організатори заходу сподіваються розбавити карантинне життя львів’ян позитивом та драйвом.
“Ми можемо припустити, що у більшості людей це літо пройшло не надто весело. – розповідають учасники гурту. – Відсутність концертів цьому неабияк посприяло. Ми готові надати невідкладну концертну допомогу улюбленій Галичині, підвищити рівень серотаніну і ендорфіну взамін на двіж і танці. Давайте уже всі двіжувать і робить божественний джум-джум!”
Світлини, які ми сьогодні підготували для наших читачів мають відношення до території сучасної Львівщини. Нам вдалось розшукати фото, які були зроблені на території міст та сіл Львівського воєводства. З історії відомо, що Львівське воєводство було утворене 3 грудня 1920 роком з міста Львів та 19 повітів Східної Галичини та 8 повітів Західної Галичини.
Нафтові вишки в БориславіПляж в ТрускавціЄзуїтський конвікт в ХировіУчасники Львівського аероклубуФрагмент вулиці в Жовкві
Львівське воєводство припинило існування 27 листопада 1939 р. Це сталось після анексії Галичини Радянським Союзом. Саме тоді місто Львів та 8 повітів (Львівський, Сокальський, Бібрський, Рава-Руський, Любачівський, Яворівський, Городоцький і Жовківський) були включені до новоутвореної Львівської області. В свою чергу 8 повітів, а саме: Дрогобицький, Рудківський, Мостиський, Перемиський, Ліський, Турківський, Самбірський і Добромильський включили до Дрогобицької області УРСР, а західна воєводства частина ввійшла до Краківського та Люблінського дистриктів.
Маєток в ЯричевіПротипожежні навчання в ДрогобичіФабрика мінеральних мастил «Польмін» в ДрогобичіДобування нафти в БориславіВідпочивальники в Трускавці
Згідно з переписом населення 1931 року, у Львівському воєводстві (разом зі Львовом) налічувалося 3 127 409 осіб. У шістнадцяти східних повітах воєводства, що відійшли в 1939 р. до СРСР, мешкало вже близько 1 840 635 людей.
Ратуша та костел в ЖовквіЖінки біля храму в місті ГородокВідкриття автобусної лінії Стрий-ТрускавецьСвято «Тиждень дитини» в МостиськахБудинок в Старому Самборі
На знайдених фото бачимо такі населенні пункти, як Борислав, Трускавець, Хирів, Дрогобич, Городок, Жовкву, Старий Самбір.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.facebook.com/narodowe.archiwum.cyfrowe
На Магуру-Лімнянську прокладуть туристичний маршрут. Про це пише Depo.Львів з посиланням Департамент екології та природних ресурсів Львівської ОДА.
Прокласти маркований туристичний маршрут на найвищу гору Старосамбірщини Магуру-Лімнянську планують цьогоріч.
“Розвиток ландшафтних парків – це не лише охорона заповідних природних комплексів і об’єктів, але й створення умов для ефективного туризму, залучення інвестицій в регіон та пізнавального відпочинку”, – наголосив заступник голови Львівської ОДА Юрій Бучко.
Артист, який нещодавно увірвався на терени шоу бізнесу, не збавляє обертів. Після декількох успішних релізів пісень, Oleg Novosad презентує «дебютну» відеороботу на трек «Sunlight».
Зйомки кліпу відбувались на Кінбурнській косі, адже команді було важливо щоб ця історія була відзнята в особливо енергетичному місці, де заходи та сходи сонця ще більш незвичайні.
Кадр з кліпу на пісню «Sunlight»
«Я творча особистість і пишу свої пісні у атмосфері особливого натхнення, тому моєю ціллю над цією відео роботою було те, щоб ви теж переглядаючи кліп , могли надихатись. Надихатись не лише самою піснею, але і візуальною картиною дійства.» – ділиться артист.
Сюжет кліпу це вираження своїх почуттів через танець. Це те як кожен рух, кожен дотик один до одного, кожна вібрація тіла може передавати особливий зв‘язок між закоханими. Це те, що можливо важко виразити словами, та цілком реально за допомогою танцю.
Кадр з кліпу на пісню «Sunlight»
Адже, так як і в танці між партнерами потрібен баланс, щоб все було ритмічно то гармонійно, так і у житті вкрай важлива підтримка один одного для справжніх відносин.
Пісня була написана ще напередодні нового року, та стала останньою з альбому «Love”.
Кадр з кліпу на пісню «Sunlight»
Проте, сама пісня є ключовою, адже саме вона передає загальний настрій альбому. «Sunlight” стала з однієї сторони уособленням ніжності та тепла, а з іншої і певного драйву.
Oleg Novosad продовжує працювати над новими треками і вже зовсім скоро ми будемо мати зможу знову насолодитись його новою дуетною композицією.
Сьогодні хочемо познайомити львів’ян із цікавим інформаційним ресурсом, де останнім часом почали публікувати багато старих світлин, які стосуються історії українських міст, зокрема, міста Львова.
Головний павільйон Другої обласної сільськогосподарської виставки в м. Львові. Архітектори: І. Персиков, О. Максимов. Фото Е. Беліка. 1951 рРатуша в м. Львові. Фото. 1955 р.Костел монастиря Домініканів у м. Львові, ХVІІІ–ХІХ ст. Фото. 1951 р.
Нашу цікавість привернула сторінка «Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В.Г. Заболотного». Саме там вдалось відшукати раритетні світлини архітектурних споруд міста Львова 1950-1990-х років. Хочемо звернути увагу, що на сторінці є цікаві плани, креслення будівель. Також представлені фотоматеріали етнографічного характеру, як стосуються мешканців Львівщини.
Готель «Інтурист» («Жорж») у м. Львові. Фот. 1980-ті рр.Стадіон “Дружба” (тепер “Україна”). Фото А. Багдалова. 1987 р.Костел Іоана Хрестителя в м. Львові ХIV–ХІХ ст. Фото А. Богдалова. 1990 р.
Окрім того на сайті бібліотеки, який можна знайти тут, представлено багато видань, зокрема, періодики 1940-1970-х років, де можна знайти інформацію, про те, як будувались різні споруди Львівщини. Можна віднайти світлини інтер’єрів будівель, а також біографії архітекторів.
У Львові стартує безкоштовна школа жестової мови “Почуй культуру”. Перший курс починається 3 серпня та триватиме до 14 серпня. Розпочинається він з музею “Арсенал”. Про це пише Суспільне.
Викладачка жестової мови Оксана Сивера каже, що 10-ти денного курсу достатньо, аби вивчити усі літери та основні жести для проведення екскурсії у музеї “Арсенал”. Екскурсія жестовою мовою буде скороченою, аби екскурсоводи не заплуталися в жестах.
У Львові стартує безкоштовна онлайн школа жестової мови
“Якщо в сфері культури ми дамо можливість тим людям почути, ми будемо говорити їхньою мовою, то уявіть собі наскільки це западе їм глибоко в серце, що до них говорить культура”, — розповідає ініціатор проєкту Мирослав Откович.
Екскурсовод Петро Радковець один з 15 людей, що зголосилися навчитися проводити екскурсії мовою жестів. Він розповідає, що досвід проведення екскурсій для людей з вадами слуху — це цікаво, оскільки можна освоїти новий спосіб комунікації.
Музей “Арсенал” щороку відвідує більше 100 тисяч людей. Там зібрали колекцію із 1500 зразків зброї з різних країн світу. У музеї уже є адаптовані екскурсії для незрячих. Тепер вони стануть доступними і для людей з вадами слуху, оскільки жестової мови навчатимуть і працівників музею.
Окрім музею “Арсенал” проєкт “Почуй культуру”, запровадять ще у двох львівських музеях – Національному музеї імені Шептицького і Львівській картинній Галереї.
Також організатори планують відзняти серію відеороликів, QR-коди з посиланням на які будуть розміщенні на стінах музеїв.
У Львові, у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», розпочалися зйомки документального фільму про українських дисидентів Ірину Стасів-Калинець, Святослава Караванського та Миколу Руденка. Це спільний проєкт Українського інституту національної пам’яті та інтернет-видання «Історична правда». Про це повідомляє на своїй сторінці УІНП
Саме у 2020 році виповнюється 100 років від дня народження Святослава Караванського та Миколи Руденка, а також 80 років, як народилася Ірина Стасів-Калинець. Герої фільму є представниками дисидентського руху – вихідцями з різних регіонів України: Ірина Стасів-Калинець — зі Львова, Святослав Караванський — з Одеси, а Микола Руденко — з селища Юр’ївка на Донбасі.
Наразі у «Тюрмі на Лонцького» знято окремі сцени до трьох нарисів кінопроєкту. Очікується, що робота над фільмом завершиться до кінця серпня 2020 року.
Ірина Калинець
Ірина-Стасів Калинець (6 грудня 1940 – 31 липня 2012) – письменниця, шістдесятниця, дисидентка-правозахисниця, учасниця руху за відновлення Української греко-католицької церкви. Вона брала участь у роботі «Меморіалу», «Товариства Лева» та Народного Руху України. Ірина та її чоловік Ігор Калинець були близькими друзями відомих дисидентів і політв’язнів Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Михайла Гориня, Стефанії Шабатури, Івана Геля. Під час другої хвилі брежнєвських репресій проти діячів української культури Ірина виступила на їхній захист. За це в 1972 році ув’язнена та засуджена до шести років таборів і трьох років заслання. У 2019 році Ірина Стасів-Калинець стала героїнею проєкту УІНП – календаря «Українські жінки XX століття».
Святослав Караванський (24 грудня 1920 – 17 грудня 2016) – український мовознавець, який народився в Одесі. Був у підпіллі ОУН. Багатолітній в’язень радянських концтаборів, в яких провів понад тридцять років. Святослав Караванський уклав перший словник українських рим, який поширювався через самвидав. Виступав за дубляж фільмів українською мовою. В 1965 році, занепокоєний посиленням русифікації у навчальних закладах, написав статтю «Про одну політичну помилку». Це стало підставою для радянської влади знову відправити дисидента у табори.
Микола Руденко (19 грудня 1920 – 1 квітня 2004) – письменник, засновник Української Гельсінської групи, політв’язень радянських таборів. 9 листопада 1976 року в квартирі Андрія Сахарова у Москві Микола Руденко провів пресконференцію для іноземних журналістів, на якій оголосив про створення Української Гельсінської групи. Це була перша легальна правозахисна організація в радянській Україні, яка боролася з порушенням прав людини. УГГ відіграла одну з ключових ролей у відновленні незалежності. Наприкінці 1976 року до групи увійшли Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката.
“Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську групу в Україні, я похолола, — згадувала голова Московської Гельсінської групи Людмила Алєксєєва про приїзд до неї Миколи Руденка і Левка Лук’яненка. — На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ”.
Рідкісні травертинові джерела виявили поблизу Львова українські екологи Олег Орлов та Марина Рагуліна. Фото розмістили на сайті Департаменту екології та природних ресурсів ЛОДА.
“Це просто неймовірно бачити, як така природна цінність збереглася зовсім поряд із районом багатоквартирних будинків”, – прокоментували науковці свою знахідку.
Травертинові джерела виявили поблизу Львова
Травертинові джерела виявили поблизу Львова
Травертинові джерела – це водні потоки, які б’ють із гірської породи, що утворюється в результаті осадження карбонатів кальцію з води вуглекислих джерел. Про їх існування на території Львова було відоме ще у ХІХ столітті. Цю інформацію оприлюднив у своїй книзі “Геологія Львова і околиць” польський геолог Мар’ян Ломницький.
Травертинові джерела виявили поблизу Львова
Травертинові джерела виявили поблизу Львова
У Львівській області до цього часу було виявлено лише одне таке – “Плакучий камінь” поблизу Малих Грибович. Джерелу досі не надали природоохоронний статус.
Вже за два тижні, 16 серпня 2020 року, у !FESTrepublic на вул. Старознесенській відбудеться живий концерт кращих джазменів Львова з Павлом Ільницьким «Jazz Weekend, На Даху». А сьогодні Павло Ільницький спеціально для сайту “Фотографії старого Львова” розкриє усі секрети майбутнього сценічного дійства.
– Найближчим часом відбудеться гарний, потужний концерт «Jazz Weekend, На Даху» в форматі Open air. Розкажи про нього.
– Почати варто з того, що він відбудеться на даху. Цей простір зараз використовують багато організаторів, він досить оптимальний стосовно дотримання усіх карантинних норм. Я звик співати в закритих майданчиках. У різних театрах у Львові: оперному, філармонії, театрі імені Марії Заньковецької, а відкритий майданчик – це для нас щось нове, цікаве і, як я розумію, оптимальне, враховуючи обставини, що склалися.
Павло Ільницький
Ідея такого проведення виникла не в мене, а в Петра Луцишина, директор концертної компанії Lutsyshyn promo. Він запропонував мені приєднатися до серії його концертів «під зорями», «під небом». Вигадував такі лозунги, щоб зацікавити слухачів. Так виникла ідея зробити джазовий гарний концерт, що для мене є досить не властиво, бо я ніколи не вважав себе типовим джазовим вокалістом. Зазвичай співав поп музику 1940-50-х, що не була відверто джазова.
Тому мені теж було б дуже цікаво зробити джазовий вечір. Я запросив до співпраці відомого у Львові джазмена гітариста Тараса Кушнірука, який збирає класну команду, ми визначили репертуар і маємо зробити цікаву програму, яка, думаю, має вписатися в той простір відкритого майданчика.
Павло Ільницький
– Яке продовження би мало бути в проєкта?
– Кожна співпраця народжує якісь нові замисли та ідеї і якщо вони щирі та гарні, то вони матеріалізовуються. Тож потім з того можна народжувати, наприклад якийсь джазовий львівський колектив, можливо сталий. Подивимося як піде робота.
Зовсім нещодавно ми зробили джазову спробу. Мене запросив до співпраці київський колектив, колишній квартет одного з найвідоміших українських джазменів Руслана Єгорова, котрий, на жаль, нещодавно помер і їм була потрібна нова людина. Це було для мене щось нове, цікаве. І тут у Львові теж хочеться об’єднати наших львівських хлопців. Думаю на трубі думаю буде Ярослав Казмірчук, дуже молодий, талановитий, перспективний трубач, вже згаданий мною Тарас Кушнірук і інші хлопці, які, думаю, класно впишуться в джаз під львівським небом.
Павло Ільницький
– Які пісні будуть звучати на концерті?
– У нас не дуже великий регламент концерту. Скоріш за все буде з перервою два відділи по 50 хв., бо концерт планується до двох годин, або можливо ми зробимо одним блоком, щоб люди сприйняли цей джаз. Ми ще думаємо.
Стосовно пісень, то, крім Сінатри, ми беремо відомі джазові шлягери різного часу : Ірвіна Берліна, Кола Портера. Те що виконували Елла Фіцджеральд, Доріс Дей, Боббі Дарін, Дін Мартін, Елвіс Преслі фактично всі ті, що були популярними в тій епосі.
Павло Ільницький
– Дуже часто говорять, що в наш час для хорошого концерту, гарної музики – гарного виконання замало. Потрібні шоу та спецефекти, потрібне видовище. На твою думку це дійсно так?
– Я повністю згоден. Зараз мало бути просто хорошим музикантом. Це правда. Особисто мені завжди дуже таланило. Всі мої прихильники, моя публіка, котра приходить на мої концерти завжди мене дуже любила, пробачала якісь мої недопрацювання. Хоча якогось такого колапсу, за який було б соромно у мене не було. Я в музику дуже органічно влився і своєму житті і там де люди мали багато працювати мені давалися такі речі легко.
Павло Ільницький
Стосовно елементів шоу, то я звик для себе проробляти внутрішній сценарій. Що я маю сказати, як я маю сказати, як побудувати програму, щоб вона була цікавою і дуже багато надій я покладаю на свою артистичну харизму. Тобто, я часто дивлюся, який загальний настрій в публіки. Чи треба офіційно гарно відсидіти, бо вони хочуть більше послухати соло, чи, навпаки, треба їм щось сказати. Я одразу починаю деформувати свій сценарій в голові і створювати оптимальний ключ, щоб людям було весело. Я дуже люблю жартувати на концертах, розповідати смішні та цікаві історії про артистів чи випадки зі свого життя. Такі елементи – це перше, що я роблю і це те, що привертає увагу. Люди таке люблять.
Що стосується інших елементів шоу, то тут важко про щось сказати, адже, я так розумію, дах, на якому все буде відбуватися, не має багато місць і дотримуючись усіх карантинних норм треба зробити відстань між людьми. Крім того, це не є до кінця комерційний проєкт, який вигідний всім. Ми швидше розуміємо, що люди втомилися сидіти вдома, постійно бути обережними, втомилися від буденного життя і хочуть отримати духовне задоволення. І мені здається, що музика – це якраз те, на що люди зараз зголодніли. Вона дає позитив, адже джаз тепла музика, яка дарує хороші, гарні, цікаві емоції.
Павло Ільницький
Сподіваюся всі, хто відвідає концерт, отримають море позитивних емоцій, а від себе додам що квитки можна придбати за посиланням. https://gastroli.ua/events/jazz-weekend. Захід відбудеться з дотриманням норм безпеки, зокрема дистанції, тому кількість квитків обмежена.
Луцьк як місто на воді здавна прив’язаний до річок економічно, культурно, семантично. Міжвоєнний період ХХ століття, який став бурхливим розвитком життя, позначився і на луцьких пристанях. За назвами і локаціями у вказаний період на річці Стир таких виявлено 11 штук.
Кожна організація вважала престижним збудувати власну пристань. На них не тільки займалися водним спортом, а й періодично влаштовували дансинги, культурні та благодійні вечори. Тож берег найбільшої луцької річки був всіяних пристанями від району теперішньої вулиці Чехова до Вишкова.
Історію пристаней можна починати віддавна, але це окрема тема, в якій поєднаються різні типи пристаней, від торгових і транспортних до туристичних і спортивних. Діяльність останніх двох спричинилася розвитком громадського руху і появою різних товариств у міжвоєнний час. І все ж тут також можна принципово розділити 2 періоди: 1920-ті та 1930-ті. Друге десятиліття зі зрозумілих причин було значно активнішим.
Всі ці пристані загинули в часи Другої світової. Історія жодної з них не була продовжена в радянський період, хоча деякі, як водна станція 1950-х, існували на тому ж місці, а то й з використанням збудованої перед війною інфраструктури. Та тут ідеться скоріше просто про місце, а не організаційну історію. Тож луцькі міжвоєнні пристані – це забута тема, яка і тим цікавішою є, що йдеться про певну таку луцьку атлантиду міста, втрачену в ході складних подій ХХ віку.
Розвиток спорту отримав значну державну увагу і суспільний інтерес. Тим більше, коли йшлося про воду. Польська республіка, яка позиціонувала себе морською державою, в усіх містах проводила так зване свято моря. Це був ряд урочистостей, які повинні були публічно підкреслити значення моря для держави і популяризувати його ідею серед населення. Не тільки на морі, а й на річках влаштовувалися запливи на святково вбраних човнах, з промовами урядовців, спортивні змагання, які обов’язково завершувалися вечіркою на березі з дансингом під танго й джаз.
Часто організовували різні туристичні сплави, в яких свою роль відігравали спортивні пристані, де на відпочинок і розваги збиралися глядачі. Міжвоєнна луцька преса рясніла повідомленнями і репортажами то про черговий сплав, то регату з показовими запливами щонайбільших суден, які лиш могли прийти річкою Стир.
Доступ до води мали не лише в дикий спосіб, який переважно використовувала дітвора. Пристойним вважалося купатися саме на пристанях.
«Пам’ятаю, що за певну плату тато отримував ключ, з яким ми входили до довгого вузького коридору. Стіни і підлога були викладені сосновими дошками з ароматом живцю. Я запитав батька, куди ми йдемо. Зрештою, ми повинні були купатися. Тато нічого не сказав, тільки ключем відкрив одні з пронумерованих дверей, ми увійшли всередину, і перед моїми очима з’явилися річка в усій її повноті. Кімната була захищена з трьох сторін, а четверта – відкрита, була початком зручних дерев’яних сходів у воду. Ми переодягнулися в купальні костюми і… гайда у воду!» – згадував Зенон Пашковський, син луцького землеміра.
8 головних пристаней
У Луцьку перед війною збудували пристані 8 різних організацій. Переважно це спортивні чи веслярські секції при товариствах. Вони завжди брали участь в урочистостях з нагоди відкриття веслярського сезону, який відбувався зазвичай у травні. Більше півсотні човнів та байдарок робили урочистий заплив між двома крайніми пристанями. Зупинялися біля кожної, виголошували промови, піднімали прапор. Заплив починався з пристані PWL (біля нинішнього клубу «Спартак»), а завершувався урочистим обідом на пристані Військового спортивного клубу (в районі тодішнього вокзалу на нинішній вулиці Стрілецькій). Ця відстань тодішнім руслом займала 4 кілометри.
Більшість пристаней концентрувалися на місці нинішнього пляжу в центральному парку. Позначки на аерофото 1944 року
На свято збиралося багато людей, які після завершення урочистостей ішли купатися, а потім завершували вечір у пристанських буфетах. В такі дні вхід був безкоштовним, в інші – користування пристанями платне.
Пристань Луцького веслярського товариства і легендарний Борис. Це найстаріша луцька спортивна пристань, виокремлюючи лише міжвоєнний період. Вона ж була й основним, найбільшим і найкраще спорядженим місцем відпочинку лучан на воді. Луцьке веслярське товариство було засноване у червні 1923 року. Спочатку воно налічувало всього 20 членів, які з ентузіазмом намагалися розвивати водний спорт у Луцьку. Першим жертводавцем товариства був Януш Радзивілл, який став почесним членом товариства. Вже 4 серпня 1924 року відбулося урочисте відкриття пристані. Для потреб закупили кілька човнів різних типів, в тому числі спортивних. За рік товариство налічувало вже 400 членів.
Пристань Луцького веслярського товариства
Де розташовувалася ця перша пристань, невідомо. Її змушені були перенести в інше місце у 1927 році через будівництво дамби (тієї, яка тепер проходить біля річки в центральному парку). Спочатку площа, використовувана товариством, становила 2 гектари, а після будівництва дамби зменшилася до 0,25 гектар. Нове місце розташування пристані у текстовому виразі позначали як «біля замку Любарта на вильоті вулиці Замкової», а також «у мальовничому місці з виглядом на замок». Ця вулиця не змінила з тих часів свого трасування, тож місце другої пристані можна визначити однозначно. Хоча на тогочасних луцьких картах район пристаней показаний все ж трохи далі – на місці нинішнього пляжу.
Змагання на річці біля пристані
Попри труднощі і занепад наприкінці 1920-х Луцьке веслярське товариство відродилося і стало ще активнішим. На його території працювали басейни для дітей і для дорослих, тенісний корт, стадіон для спортивних ігор, пісочний пляж, волейбольний майданчик, 2 пірси для каяків і човнів, гімнастичні спорядження, дерев’яне приміщення з роздягальнями, трамплін для стрибків у воду. Словом, життя тут кипіло!
Нова запроектована пристань, не збудували
На жаль, траплялися і нещасні випадки. На пристані, як і загалом на річці, втопилося немало людей. Одним із резонансних випадків стало зникнення сторожа пристані, луцької легенди Бориса Пралова. Він працював також переправщиком на паромі. У грудні 1935 року він зник і його більше ніколи не знайшли. Виявили тільки порожній човен. Припускали,що він втопився з невідомих причин. Його добре знали в Луцьку, особливо завсідники пристані.
Водні урочистості
У 1933 році вирішили звести нове приміщення пристані. Його запроектував знаний у місті архітектор Тадеуш Садковський, автор багатьох збережених до сьогодні будинків. Вийшла дуже стильна і представницька споруда у стилі модернізму. Як показала подальша історія, цього будинку так і не звели з незрозумілих причин. Серед керівництва веслярського товариства були директори місцевих банків (як, наприклад, президент товариства Антон Шпіндлер, директор Рільничого банку, чи віце-президент товариства Зиґмунт Дешерт, директор Банку зем’ян Волині), кондитер Цезаре Розаліні та інші відомі люди, 50% коштів на будови давали спонсори, все мало б бути просто, але цієї чудово споруди так і не збудували.
Пристань Луцького веслярського товариства на поштівці
Пристань клубу Temida. Це було хронологічно друге луцьке веслярське товариство міжвоєнного часу. Temida – спеціалізований клуб працівників луцької в’язниці, заснований у 1930 році. Пристань збудували за рік під стінами в’язниці. Згодом відкрили каякову секцію.
Члени клубу Теміда. Видно, що пристань розташовувался впритул до тюрми (монастиря бригідок)
Спочатку клуб мав лише один човен, зроблений у в’язничних майстернях. Він називався Złota strzała, у перекладі з польської «золота стріла». Згодом парк плавзасобів суттєво розрісся. Членами клубу були не тільки працівники тюрми, а й посадовці з суду та луцької прокуратури.
Човни Теміди
Клуб брав участь у веслярських змаганнях з іншими луцькими клубами, а також під час святкувань свята моря.
Човни Теміди
Пристань WKS. Військовий спортивний клуб був організований із військовиків луцького гарнізону. Пристань клубу збудували у квітні-травні 1933 року, коли в клубі відкрили веслярську та тенісну секції. Логічно, що пристань WKS розташовувалася в районі казарм на сучасній вулиці Стрілецькій. Вона стояла в ряду останньої лінії забудови над річкою.
Члени ЛВТ, Теміди та ВКС
Клуб також відомий і своєю футбольною секцією. Навіть більше, ніж іншими. Футбол – перша і головна ціль клубу.
Запрошення на дансинг
Пристань працівників Банку Польського. Розташовувалася неподалік Теміди. У 1935 вже існувала. Жодних фото знайти не вдалося. Банк розташовувався на вулиці Бернардинській (тепер Градний узвіз) неподалік православного собору.
Пристань Стрілецького союзу. Це була парамілітарна організація, заснована ще в 1910 році у Львові. Подібних товариств, які поєднували військову і спортивну складову, було немало. Пристань на річці Стир збудували, скоріше всього, у 1934 році. Імовірно, вона була неподалік пристані Луцького веслярського товариства на території нинішнього пляжу в центральному парку.
Пристань завершили будувати у 1935 році. Серед жертводавців знаходимо Вацлава Земана, Абрама Глікліха, луцького єпископа та інших відомих людей і організацій. Пристань на момент відкриття вже мала 14 човнів.
Пристань PKS. Поліційний спортивний клуб був утворений із працівників державної поліції в Луцьку. Мав свої різні спортивні секції, головна з яких – футбольна. Проте на початку 1930-х збудував і пристань на Стиру.
Пристань PWL.Це єдина луцька довоєнна пристань, будівля якої збереглася! Військова молодіжна організація Przysposobienie wojskowe leśników у Луцьку відкрила пристань у липні 1935 року. Це була велика дерев’яна засклена триповерхова споруда, одна з найбільших пристаней на Стиру в місті.
Перша пристань PWL
За рік тут вже було кільканадцять каяків, облаштований буфет, кілька спортивних майданчиків, два басейни для дорослих та дітей, планувався тенісний корт. Потужний конкурент Луцькому веслярському товариству.
Друга пристань PWL
Зовсім скоро ця організація здивувала весь веслярський Луцьк, бо поруч збудувала нову пристань, і то яку! Нею виявилася одна з найкращих модерністських споруд у місті. Стильна будівля з елементами стрімлайну, оглядовою вежею і терасою, відкритою до річки. Вдала архітектурна реалізація принципу наближеності до природи і використання світла й простору. Автора споруди поки виявити не вдалося. Її відкрили у 1937 році. І це була перша пристань, із якої починалися усі свята моря та різні річкові урочистості, позаяк розташовувалася вона найвище за течією річки (окрім Гасмонеї). Будівля збереглася, хоч і перебуває зараз в дещо занедбаному стані.
Будівля другої пристані PWL збереглася
Пристань LMiK. Ліга морська і колоніальна – цікава польська організація, яка спочатку виступала за популяризацію морської справи та підтримку флоту, а згодом додала до своїх цілей утворення Польщею колоній. Так, у 1934 році організація придбала земельну ділянку в Бразилії й заснувала там польську колонію. Підписала договір про колонізацію з Ліберією. Робилися кроки в напрямку африканської колонізації.
Пристань у Луцьку почали будувати в 1938 році неподалік пристаней Луцького веслярського товариства і Стрілецького союзу. Будівництво було завершене. Пристань також подавалася як місце для веслярського розвитку школярів.
Додаткові пристані
Додаткові пристані винесені в окремий розділ тільки тому, що вони практично не брали участі у річкових урочистостях, або про це не знайдено свідчень. В цю групу увійшли також неспортивні пристані. А також ті, про які є лише фрагментарні відомості.
Пристань клубу Гасмонея. Єврейський спортивний клуб Гасмонея був влаштований за принципом інших молодіжних та військових організацій, проте його членами були лише євреї. Гасмонея більше відомий як луцький футбольний клуб, проте діяла в ньому і веслярська секція.
Правда, пристань збудували тільки в 1938 році. Вона розташовувалася вище за течією від пристані PWL, приблизно в районі гімназії Мойсея Глікліха (тепер тут Педагогічний коледж).
Пристань біля мосту Бена. Це не клубна і не спортивна пристань. Тут швартувалися пасажирські пароплави. Всі луцькі пароплави перебували у приватній власності. Їх було щонайменше три – Herold, Gdynia, Оrzeł. Є непідтверджені дані і про ще два кораблі – Nieszawa (Niszawa) та Castor. Деякі з них зафіксовані на фотографіях того часу. Це були судна довжиною по 20 метрів, шириною 3-5 метрів, які рухалися за допомогою парового двигуна. Паливом могло бути будь-що, аби добре горіло. Зазвичай – деревина, вугілля.
Пристань біля мосту Бена (на Шевченка)
Уже вкінці двадцятих пасажирське сполучення з Луцька вниз і вверх за течією було досить далеким. Відомий і шанований мандрівник, краєзнавець, географ, автор великої кількості путівників деякими територіями Східної Європи доктор Мєчислав Орлович у «Путівнику по Волині» 1929 року згадує, що з Луцька плавали пароплави до Колок через Рожище. Є відомості і про маршрути вверх за течією – до Торговиці і, можливо, Берестечка.
Один із луцьких пароплавів
Це ж і була пристань, з якої зазвичай вирушали у туристичні водні мандрівки. Також на пароплавах, або великих човнах.
Пристань біля Красненського мосту. Як і та, що біля мосту Бена, ця неспортивна. Імовірно, вона існувала ще перед Першою світовою війною, позаяк є її зображення на листівці тих часів. У міжвоєнний період вона, певне, не дуже використовувалася. Відомо, що тут у той час діяли судноремонтна майстерня чеха Юзефа Шпачека. Її націоналізували у 1940-1941 році.
Пристань біля красненського мосту
Водний спорт – це здорово. Він заслуговує на те, щоб отримати належну увагу в комплексі політики міста.
Поблизу селища Урич біля підніжжя наскельного міста-фортеці Тустань відбувається фестиваль Тиждень живої історії. Про це повідомляє Округ Стрий.
Фестиваль розпочався 25 липня і триватиме до 2 серпня.
Зазначимо, у Тустані щороку відбуваються фестивалі середньовічної культури. Проте в силу карантинних обмежень цьогоріч формат фестивалю змінили.
«Фестиваль середньовічної української культури ТуСтань цього року в повному обсязі не відбувається, в силу відомих обствин. Але ми не зупиняємось, випрацьовували новий формат і це дало можливість провести в заповіднику ТуСтань #тижденьживоїісторії . Що це означає? А це означає, що протягом семи днів будемо обмінюватись досвідом, проводити історичні експерименти та просто жити на лоні природі: майструвати, випробовувати інструменти, готувати різноманітні страви із давньої історією», – розповідають організатори.
У світі було продано понад 3 мільйони примірників книжки. «Татуювальник Аушвіцу» очолив список бестселерів за версією The New York Times.
Гізер Морріс родом із містечка Те Авамуту, Нова Зеландія. Але все дитинство та початкові шкільні роки минули в селі Піронгія. У 1971 році переїхала в Австралію, в місто Мельбурн, де зустріла свого чоловіка, Стіва Морріса. Згодом народила двох синів і доньку, отримала ступінь бакалавра політології в університеті Монаша, до 2017 року працювала у відділі соціальної роботи Медичного центру Монаша в Мельбурні.
У віці сорока п’яти років Гізер стала конкурентоспроможним спортсменом-ветераном з метання ядра, списа та молота. Останнє її улюблене.
Змалку вона любила розповідати історії і продовжувала це робити в дорослому віці, а тому відвідувала чимало курсів, семінарів і практикумів по написанню сценаріїв в Австралії та США.
У 2003 році Гізер познайомилась із Лалі Соколовим, який також відомий як татуювальник Аушвіцу і ця зустріч змінила їхнє життя. Лалі понад 50 років мовчав про своє минуле і наважився розповісти про це лише у віці 87 років. «Жахи перебування в таборі на все життя вселили в нього нав’язливий страх», — пояснює Гізер.
Їхні стосунки були теплими і дружніми, а тому Лалі довірив їй найпотаємніші подробиці свого життя під час Голокосту. Протягом трьох років Морріс навідувалась до Лалі, а він розповідав про те, що трапилось з ним в концтаборі. Спочатку ця історія мала бути сценарієм та зрештою була перероблена у роман «Татуювальник Аушвіцу», з яким і дебютувала авторка.
Гізер Морріс
Ця книга не просто про Голокост. Це історія про закоханих, що пройшли табір смерті. Книга про справжнє кохання: у 1942 році в Аушвіці зустрілись Лалі Соколов та Гіта Фурман. У Гіти порядковий номер і вона прийшла до татуювальника за новим. І вони закохались одне в одного з першого погляду. Це кохання пережило страшні випробування і переросли у 56 років подружнього життя.
Українською «Татуювальника Аушвіцу» переклала Ольга Захарченко для видавництва #книголав у 2018 році.
До 27 BookForum #книголав видає новинку від авторки — сиквел до попередньої книжки — роман «Подорож Цильки». Це реальна історія про Сесилію Кляйн, дівчинку, яку в 16 років вислали в концтабір Аушвіц. У нелюдських умовах її врода та характер стали для неї порятунком і водночас прирекли на нові випробування.
Після звільнення Аушвіцу дівчину за так звану колаборацію з ворогом висилають у Сибір. Цильці доведеться подолати нелегкий шлях, щоразу знаходячи в собі сили, про які ніколи не здогадувалася. Життєва подорож Цильки, сповнена боротьби, болю та світлих моментів, розчулить до сліз. Однак вона також подарує тверду надію, що людина не лише здатна вистояти в найгірших умовах, а й зберегти любов у своєму серці.
Ця споруда могла б стати однією з архітектурних перлин старого міста, якби дожила до наших днів. Її поява ознаменувала новий етап у культурному житті Рівного. За право виступати на її сцені змагалися десятки місцевих і приїжджих театральних труп.Звісно ж, ідеться про приміщення театру, яке звів 110 років тому шанований в той час місцевий багатій, власник численної рівненської нерухомості і меценат Арія Лейба Іолевич Зафран.
На тодішній вулиці Гоголівській (тепер Петлюри) на місці згорілого в 1906 році дерев’яного театру виросла будівля, з якої почалася історія офіційного міського стаціонарного театру. Як не дивно, але маленьке повітове Рівне початку ХХ століття за своїм економічним рівнем належало до міст Волинського регіону, де за рішенням місцевих дум (тогочасні органи влади) дозволялося зводити спеціалізовані театральні будівлі.Театр Зафрана в Рівному був другим (після Житомира) збудованим у той час у Волинській губернії.
“Подвальная и сырая постройка“
Урочисте відкриття театру відбулося другого лютого 1908 року виставою “Гейша” та українською постановкою “Вечорниці”. Подія для провінційного містечка Рівного була неабияка. Містяни, які упродовж двох років спостерігали за будівництвом, ринулися до театру, щоб подивитися, як же там усередині. На відкритті був аншлаг. А подивитися було на що. За свідченнями сучасників, це була одна з найкрасивіших будівель старого Рівного, зведена в стилі модерн (до речі, практично всі особняки на Гоголівській було зведено саме в цьому стилі) і облаштована за найсучаснішими тогочасними технологіями.
Розташовувався театр на місці, де нині височіє так званий Народний дім (Петлюри,1). На ті часи приміщення рівненського театру було одним із найкраще облаштованих театральних приміщень усієї Волині. Глядацька зала нараховувала 400 місць — мала 17 лож, 18 рядів крісел, 2 ряди балконів і 3 ряди галереї. До партеру кам’яні сходи вели вниз, бо розміщувався він нижче нульового рівня по відношенню до навколишньої території. Зроблено це було задля збільшення простору зали, адже в ті часи в Рівному зводити будинки вище двох поверхів було заборонено. Приміщення мало чудову акустику, тому акторів було добре чути навіть із останніх рядів і “гальорки”.
Трупа Зінаїди Кельчевської на сцені театру Зафрана,1934 рік
Адміністрація театру дбала й про комфорт глядачів. Наприклад, на афішах, що сповіщали про вистави узимку, обов’язково дописували:”Зал театру добре напалений”. Утім, така турбота, вочевидь, зіграла злий жарт з адміністрацією театру в день відкриття, бо призвела до нищівної критики з боку місцевої преси. Попри схвальні відгуки про гру акторів, рівненська газета “Волынская жизнь” писала: “2 февраля последовало долгожданное открытие возобновленного театра (сгоревшего два года тому назад). Отсутствие театра столь длительное время привлекло 2 февраля множество публики. Наскоро отстроенный театр вследствие поспешности владельца г. Зафрана носит характер какой-то подвальной и сырой постройки. Штукатурка внутри сыра. Зато печи натоплены жарко, испарение, духота и теснота. Трупа называет себя русско-малорусской-драматической-опереточной. Исполнение “Гейши” можна назвать удовлетворительным“.
Не сподобалася репортерам і поведінка театральної публіки. У цій же замітці йшлося: “…Кстати упомянем, что публика держит себя во время спектаклей весьма невоздержанно:опаздывания после 3-го звонка, шарканье ногами, аплодисменты во время исполнения, вставания в моменты игры и т.д. Г. Зафрану советуем устроить более удобное помещение для вешалок и не затруднять публику продолжительным ожиданием и невозможной давкой”.
Георгій Косміаді з донечкою Надією
Улюблене місце відпочинку
Однак, попри все, театр Зафрана дуже скоро, окрім статусу першого рівненського стаціонарного театру, зажив слави улюбленого місця відпочинку та зібрань рівнян, центру культурного життя міста першої половини ХХ століття. У театрі проводилися також головні міські урочистості. А численні гастрольні колективи змагалися за престижне право виступати на його сцені. Тут рівняни побачили виступи відомих у той час артистів з Петербурга, Москви, Києва, Житомира. На сцені театру Зафрана співав Михайло Донець (майбутній перший народний артист УРСР, пізніше репресований радянською владою), тут творив трагік Мамонт Дальський, сяяла примадонна імператорських театрів Ольга Демидова. Тісно був пов’язаний з цим театром і відомий рівненський художник та викладач Георгій Косміаді. Він грав у багатьох виставах, серед яких головна роль у “Борисі Годунові” та малював декорації.
Сам власник театру Лейба Зафран називав своє дітище концертним залом. І в 30-і роки переобладнав приміщення під кінотеатр. Відтоді не лише театральні постановки, а й усі найкасовіші кіноновинки можна було подивитися там. Попри те, що в місті в 30-і роки діяло кілька кінотеатрів, заклад Зафрана був поза конкуренцією.
У театрі Зафрана. Сцена з вистави Борис Годунов, декорації до якої робив Георгій Косміаді
У 1939 році радянська влада, прийшовши до Рівного, відібрала в родини Зафранів усе нерухоме майно. І вже в грудні 1939-го націоналізувала й приміщення його театру, перейменувавши його в будинок Червоної Армії. І вулицю (у 30-і роки вона носила назву 13-ї Дивізії) назвала Червоноармійською. Міський театр знову повернувся туди лише під час фашистської окупації. Там виступав міський український театр. Часом давали концерти кабаре-групи, які працювали в місцевих ресторанах та казино, а також численні мобільні міні-трупи, що роз’їжджали з імпрезами по військових гарнізонах та госпіталях окупованої Волині.
У 1941 році окупаційна влада навіть відреставрувала приміщення театру Зафрана в європейському стилі. Як згадують старожили, в театрі зробили нове гарне освітлення, розширили сцену, розкішно оформили лоджії й вестибюль. На першому поверсі облаштували ресторан з назвою “Театральний”. Щоправда, відвідувати його могли виключно німці.
Руїни театру Зафрана, 1944 рік
Відновленню не підлягає
У 1944 році, після визволення Рівного від фашистської окупації, влада передала приміщення театру Зафрана Рівненському обласному музично-драматичному театру. Однак раділи актори недовго. У ніч на 9-е липня 1944 року під час бомбардування німецька бомба (німці після визволення ще тривалий час бомбили місто) влучила в самісінький центр будівлі, зруйнувавши несучі стіни. Небайдужим рівнянам, які збіглися після бомбардування на порятунок театру, вдалося винести з палаючого приміщення частину декорацій, костюмів та бутафорії. Ще цілих п’ять років потому руїни улюбленого рівнянами мистецького закладу на тодішній Червоноармійській краяли серця мешканців міста. Попри величезне бажання громадськості відбудувати приміщення, міська будівельна комісія визнала його таким, що не підлягає відбудові. Комунальники склали аж шість актів, у яких ішлося про те, що “коробка не підлягає відновленню через тріщини у фундаменті, має відхилення у вертикалі 40 см, і може обвалитися”. Відтак рішенням виконкому від 28.05.1949 року “О разборке разрушеного здания театра на Красноармейской” залишки приміщення було знесено. Цеглу віддали на ремонт житлового фонду і вулиць.
У 1950 році на місці театру виросло приміщення “Облпроекту”, перший поверх якого віддали під місцеву філію Всесоюзного товариства “Знання”. За часів Незалежності будівля стала Народним домом. До речі, як твердять старожили, споруда, спроектована відомим рівненським архітектором Борисом Андрєєвим, зовні дещо нагадує зруйнований театр Зафрана.
Малюнок по пам’яті Ігоря Жилінського
Як виглядав театр зовні — залишається загадкою
Попри те, що про театр Зафрана відомо багатьом рівнянам, згадки про нього можна віднайти й в архівних документах, і в тогочасній пресі, як же виглядала будівля зовні, можна лише здогадуватися з описів. У них зокрема йдеться, що вона вирізнялася простотою, була без зайвих архітектурних прикрас. Гладкі стіни було оздоблено пілястрами й елегантним карнизом. Досі відома широкому загалу лише одна фотографія з фондів Рівненського краєзнавчого музею, на якій зображено руїни розбомбленого театру.
Рівненський актор, художник, педагог, дослідник історії театру на Рівненщині й автор книги “Історія театрального мистецтва Рівненщини” Ігор Жилінський (на жаль уже покійний) так згадував театр Зафрана: “Це було муроване приміщення з трьома дверима, а зал був дещо нижчий горизонту землі. У цьому театрі я виріс. Відвідував усі вистави, концерти, кіно… Там я “Подоляночку” танцював”. Ігор Федорович по пам’яті зробив замальовку фасаду театру.
Цей будинок на Петлюри, 3 вважають залишком театру Зафрана
За спогадами старожила міста, який від народження і донині мешкає на вулиці Петлюри, 90-літнього Володимира Мануїловича Кулія, буцімто німці під час реставрації театру об’єднали три будівлі (власне театр і ще два будинки поруч) в одну, зробивши єдине приміщення. Начебто під час бомбардування постраждало первісне приміщення театру і добудова ліворуч (якщо дивитися на фасад театру з вулиці Петлюри), а права частина, там де нині будинок №3 поруч із Народним домом, вціліла. У цій добудові начебто були адміністративні приміщення. Утім, документального підтвердження цьому авторові матеріалу поки що віднайти не вдалося. Місцеві краєзнавці й історики також не мають щодо цього єдиної думки. Навіть, якщо й припустити, що будинок №3 є вцілілою частиною театру, то він все ж таки не є автентичною будівлею театру, яку зводив Зафран. Тому обізнаний з історією сучасний містянин, дивлячись на будівлю Народного дому, може лише в своїй уяві намалювати споруду, якою колись пишалися рівняни.
Театр Лейби Зафрана — ще одна з архітектурних втрат, яких зазнало Рівне на своєму життєвому шляху. Можливо, в чиємусь домашньому архіві чи у фондах держархівів ще знайдуться світлини із зображенням легендарної будівлі, і сучасні мешканці Рівного відкриють для себе часточку надзвичайно цікавої історії нашого міста.
Фото з фондів Рівненського обласного краєзнавчого музею
На початку ХХ ст. у Львові організовуються перші на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, українські спортивні товариства. Заснування стараннями Івана Боберського та його вихованців 1906 р. в Академічній гімназії спортивного осередку – «Українського спортового кружка» (УСК), стало прикладом для наслідування і мало визначальний вплив на становлення і поширення спорту в освітніх установах українців Львова та серед української спільноти Галичини загалом.
Так, невдовзі у Львові українське юнацтво, яке навчалося у польських гімназіях об’єдналося в український спортовий кружок «Дніпро». Українські спортові осередки (кружки, а згодом клуби) з’явилися при українських гімназіях у низці інших міст і містечок краю: «Сянова Чайка» – в Перемишлі; «Поділля» – в Тернополі; «Січ» – у Стрию. Однак участь у таких кружках брала лише певна частина гімназистів, і то лише в роки свого навчання.
Вчорашні гімназисти, спортовці УСК та «Дніпра», ставши студентами Львівського університету чи політехніки, здебільшого таку можливість втрачали. Тому постала потреба створення громадського спортивного товариства, яке б акумулювало і задовольняло потреби українського молодіжного середовища, передусім студентської молоді.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Намагаючись допомогти у вирішенні цієї проблеми випускникам Академічної гімназії, професор Іван Боберський порадив їм створити окреме спортивне товариство для українських студентів вищих шкіл Львова. Стараннями Івана Боберського (після численних обговорень і консультацій) та його учнів – Степана Гайдучка, Гриця Лучаківського, Василя Паліїва, Матвія Яворського, Петра і Тараса Франків та ін. – 22 вересня 1911 р. у залі товариства «Сокіл-Батько» відбулися збори студентської молоді, на яких було ухвалено рішення заснувати спортивне товариство. За назву було обране особливе для кожного українця слово – «Україна».
Вихованець Івана Боберського Степан Гайдучок згадував: «Треба було аж двох випусків абітурієнтів академічної ґімназії, щоби в 1911 р. оснувати спортове товариство студентів вищих шкіл «Україна». Виключно академічним стануло воно тому, що про спорт в инших верствах молоді годі було ще думати. Воно стало відразу твердо на ноги, до чого причинилося немало й це, що Товариство «Сокіл-Батько» [під головуванням Івана Боберського (Іван Боберський був головою товариства «Сокіл-Батько» з 26.08.1908 р. по 21.11.1918 р.). – А. С.] у Львові подбало про власну площу».
Руханково-спортова площа «Сокола-Батька» у Львові, де відбувся перший футбольний матч спортового товариства «Україна». Ліворуч від неї – вул. Стрийська. Орієнтовно, 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
27 вересня 1911 р. обговорено проєкт статуту товариства, запропонований студентом права Львівського університету Матвієм Яворським. У § 1 статуту зазначено: «Товариство носить назву «Україна спортове товариство студентів висших шкіл у Львові». Мовою урядовою є українська» (ці положення будуть збережені у редакціях статуту від 1914 та 1925 рр.). 8 квітня 1925 р. на Надзвичайних загальних зборах товариства § 1 статуту змінено на: «Товариство має назву: Спортове Товариство «Україна», в скороченню С. Т. «Україна». Урядовою мовою Т[оварист]ва є українська. Осідком Т[оварист]ва є місто Львів». Така офіційна назва збереглася до початку Другої світової війни. У 1920-х роках була спроба змінити назву товариства на Українське спортове товариство «Тризуб» з центром у Львові та поширити діяльність на територію Львівського воєводства. Однак польська окупаційна влада не схвалила такої ініціативи українців.
Метою товариства, окреслено в статуті, було «плекати практично і теоретично спорт у всїх єго напрямах». Серед завдань першорядними були такі: «а) удержуванє приладів для членів, льокалїв, площ для змагань та підручних бібліотек; б) видаванє публїкаций з обсягу спортового житя, уряджуванє відчитів збиранє статистичного материялу; в) уряджуванє публичних змагань, прогульок, руханкових вечорів, вечерниць та всяких иньших зібрань для науки і забави; г) веденє постійних вправ і науки в всїх напрямах спорту та руханки; д) творенє секций для поодиноких напрямів спорту; е) удержуванє зносин з иньшими спортовими та руханковими Товариствами». Для затвердження документ за підписом чотирнадцяти осіб (серед них: Матвій Яворський, Степан Гайдучок, Олекса Кривий, Денис Зелений, Василь Паліїв, Аркадій Малецький, Зенон Носковський, Микола Лучаківський, Тарас і Петро Франки, Святослав Довбенко, Володимир Бачинський та ін.) 8 листопада 1911 р. було скеровано в Галицьке намісництво.
Площа «Сокола-Батька» у Львові, 1911 р. Підпис під світлиною, опублікованою у сокільському часописі «Вісти з Запорожа» (Львів, 1911 р.): «Площа «С[окола]-Б[атька]». Часть західна від стрийського гостинця».На перших загальних зборах організації, що відбулися 12 листопада 1911 р., обрано керівництво: голова – Матвій Яворський, містоголова (заступник) – Василь Косаревич, писар – Антін Зелений, скарбник – Василь Паліїв, господар – Володимир Костецький, начальник змагової комісії – Степан Гайдучок, відпоручник і писар змагової комісії – Іван Гасман, заступники виділових (правління) – Гриць Лучаківський, Роман Носковський, Денис Вахнянин. 26 листопада 1911 р. Галицьке намісництво повідомило, «що не заказує завязання [не забороняє заснування. – А. С.] Товариства Студентів вищих шкіл «Україна» на підставі предложеного статуту».
Визначальну роль у діяльності СТ «Україна» відіграло українське гімнастичне товариство «Сокіл», очолюване Іваном Боберським. Запропоновану ним і визрілу в середовищі його учнів ідею вдалося реалізувати значною мірою завдяки організаційним зусиллям і матеріальним можливостям «Сокола-Батька». Саме на його базі, а це – гімнастичний зал та гімнастично-спортова площа «Український город», де відбувалися вправляння та змагання спортовців «України».
Перша дружина копаного м’яча (футбольна команда) спортового товариства «Україна». Підпис Степана Гайдучка: «Дружина копаного мяча «України» зорганізована в вересні 1911 р. Вона то розіграла змагання з «УСК» акад[емічної] гімназиї на площі «Сокола-Батька». Програла 1:2. Стоять з ліва на право: Суддя змагань Петро Франко ст[удент] політехніки, Королик ст[удент] прав, [Володимир] Богоніс ст[удент] фільозофії, Мацюрак Кость ст[удент] прав, Вахнянин Д[енис] ст[удент] медицини, [І.] Трушанко ст[удент] політехніки, Лучаківський Гриць ст[удент] прав, Носковський Роман ст[удент] медицини, Зелений Антін ст[удент] прав?, [Василь] Косаревич ст[удент] політехніки, Гайдучок Степан ст[удент] медицини». Львів, площа «Сокола-Батька», 15 жовтня 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).Практично відразу після заснування СТ «Україна» при ньому була створена дружина копаного м’яча (футбольна команда) з однойменною назвою. Вона зустрічалася не лише з українськими футбольними клубами, а й гідно відстоювала честь українців у матчах з польськими та єврейськими командами («Чарні», «Гасмонея», «Погонь» тощо). У команді «виросли» знані українські майстри копаного м’яча Карло Мікльош, Олександр Скоцень, Михайло Бутель та ін.
Перший футбольний матч СТ «Україна» зіграла з командою «УСК-І». У львівському часописі «Діло» 17 жовтня 1911 р. знаходимо про цю подію невелику замітку, у якій зазначалося: «Стріча між «І. Україною» а «І. У. С. К.» відбула ся дня на площи «Сокола-Батька». Початок «по українськи» спізнив ся о 17 хв. Гра відразу йшла жваво і досить остро але зате без комбінацій, безладно і з розбиванєм. «Україна» хоч має старших і досьвідчених грачів одначе зовсім не зіграна, бо не мала анї одної спільної підготови. Напад «України» особливо слабий і брак йому спільної акциї. Зате заложники справляли ся добре а і воротар не дармував, – бо пустив два мячі прямо в сїтку. «Україна» здобула ся лише на одні ворота при кінци першої половини. І так остаточний вислїд 2:1 (1:1) в користь «У. С. К. І.». Судиював судия з «Укр[аїнського] Змагового Союза» П[етро] Франко». У замітці грачі це – гравці, підготова – підготовка, тренування, заложники – зихисники, вислід – результат.
Перша дружина копаного м’яча (футбольна команда) спортового товариства «Україна». Підпис під світлиною, опублікованою у сокільському часописі «Вісти з Запорожа» (Львів, 1911 р.): «Дружина «України» (15.Х.1911.) на площі «Сокола-Батька». Від лївої руки читача: П. Франко техн. судия, С. Королик пр., В. Богонос пр., К. Мацюрак пр., Д. Вахнянин мед., К. Шуховський пр., Г. Лучаківський пр., Носковський мед., А. Зелений пр., І. Трушанко пр., В. Косаревич техн., С. Гайдучок мед. Сьвітлив О. В. Павлюх пр.».
У приватному архіві одного із гравців цього матчу, в майбутньому професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) збереглася світлина дружини копаного м’яча (футбольної команди) спортового товариства «Україна» з Петром Франком (суддя гри). Ця ж світлина публікувалася у львівській пресі.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Люпа Б. М., Грисьо Я. А., Яремко І. Я. Хроніки львівського футболу; За ред. Б. М. Люпи. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. – Т. 1 (ІІ половина ХІХ ст. – 1965). – 596 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Уродженець Прикарпаття, архітектор і залізничний інженер Людвік Вежбицький віддав залізницям Галичини та Буковини 47 років свого життя. За проектами Людвіка Вежбицького були збудовані два перших львівських вокзали – залізниці імені Карла Людвіга і Чернівецький, а також усі вокзали на залізниці Львів – Чернівці. Вежбицький став одним із перших істориків залізничного будівництва в Галичині – він написав книжку про розвиток залізниць краю в 1847 – 1890 роках. Окрім цього архітектор відомий як автор проектів низки цивільних будівель, зокрема міського казино у Львові.
В рамках проекту «Львівська залізниця. Постаті» сьогодні «Фотографії Старого Львова» розповідають про видатного інженера-залізничника та архітектора Людвіка Вежбицького.
Майбутній залізничний інженер і архітектор Людвік Вежбицький народився в селі Верхній Вербіж поблизу Коломиї 24 грудня 1834 року. Це село має дуже давню історію – перша згадка про нього датується іще 1373 роком. Село розросталося і приблизно в 1443 році розділилося на два – Верхній і Нижній Вербіж. Назва села, як і прізвище Вежбицький, походить від слова. Але не дивлячись на цю схожість, Вежбицькі не були старожилами у Верхньому Вербіжі: батько Людвіка Ремінгіан походив з-під Ковеля на Волині і належав до гербу Слєповрон. Він брав участь у Листопадовому польському повстанні 1830-31 років, після поразки якого він вимушений був покинути рідну Волинь і виїхати до Галичини. Тут він побрався із Катериною Зброшек – матір’ю Людвіка.
Людвік Вежбицький
Початкову освіту Людвік Вежбицький отримав в народній школі в Дрогобичі, далі навчався у Станіславові. Коли йому було 14 років, батька Ремінгіана, як «неблагонадійного», заарештували і відправили до Лінца – в Австро-Угорщині в 1848 році вибухнула революція, відома як «Весна народів». Через арешт батька юний Людвік Вежбицький змушений працювати, щоб допомогти родині. Лише у 1851 році, коли Ремінгіана Вежбицького звільнили з-під арешту, Людвік зміг продовжити навчання у Львові. Тут він не тільки навчався в реальній школі, але й давав приватні уроки іншим учням.
Вищу освіту Людвік Вежбицький отримав у Відні – він навчався у Віденській академії мистецтв і Віденській політехніці, де студіював архітектуру. Іще під час навчання, яке тривало до 1858 року, Людвік Вежбицький брав участь в проектуванні і будівництві Votivkirche («Обітної церкви») у Відні. «Обітна церква» була побудована на знак спасіння молодого імператора Франца-Йосифа І під час замаху на нього 18 лютого 1853 року. Висота церкви складає 99 метрів. Кошти на спорудження храму збирали по всій Австро-Угорщині – офірували на храм понад 300 тисяч громадян. У конкурсі проектів Votivkirche взяло участь 75 проектів. Неочікувано переміг проект молодого 26-річного архітектора Генріха фон Ферстеля, відповідно до якого було споруджено храм в неоготичному стилі. Участь у будівництві храму у Відні дала Людвіку Вежбицькому неоціненний досвід.
Так виглядала Votivkirche («Обітна церква») у Відні в кінці ХІХ століття. У проектуванні і будівництві цього собору в студентські роки брав участь Людвік Вежбицький
У 1860 році Людвік Вежбицький переходить на роботу в Товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіка. Ця компанія займалася будівництвом залізниці від Кракова до Львова. Молодому архітектору було запропоновано розробити проект залізничного вокзалу («двірця») у Львові, а також типові проекти станційних будівель на лінії Перемишль – Львів. Окрім того Вежбицький проектував виробничі будівлі залізничних майстерень у Львові (нині – Львівський локомотиворемонтний завод).
Будівля львівського залізничного вокзалу, спроектована 27-річним Людвіком Вежбицьким, була високо оцінена сучасниками. Одна із львівських газет писала: «Що стосується головного двірця, то це – одна із найкращих споруд в Європі. Довжина його 70 сажнів, а ширина – 10 сажнів (1 австрійський сажень рівний 1,8965 м.). В майбутньому він служитиме пунктом відправлення поїздів – зі Львова до Кракова, Чернівців, Бродів та Тернополя, загальна довжина залізниць складатиме 110 австрійських миль»…
Сучасний вигляд Votivkirche у Відні
На жаль, перший львівський головний вокзал до наших днів не зберігся – на його місці на початку ХХ століття збудували новий вокзал, який ми бачимо сьогодні. Щоправда, поруч збереглася інша споруда, спроектована Людвіком Вежбицьким – залізничний поштамт.
Під час роботи на Галицькій залізниці імені Карла Людвіга Вежбицький знайомиться із Віктором Оффенгаймом фон Понтексіном. Якщо більшість правління і акціонерів Галицької залізниці у 1861 році вважали, що потрібно почекати із будівництвом нових залізниць, адже на Наддніпрянській Україні іще не було залізниць, Віктор Оффенгайм вважав, що залізничне будівництво має бути продовжено негайно. Найбільш перспективним напрямком Оффенгайм вважав напрямок на Чернівці і далі до чорноморського узбережжя – Одеси або Галацу. Людвік Вежбицький повністю поділяв точку зору Оффенгайма. Відповідно після того, як Оффенгайм створив акціонерне товариство для будівництва залізниці Львів – Чернівці, молодий архітектор переходить на роботу в цю компанію.
Залізничний вокзал Галицької залізниці імені Карла Людвіга у Львові, споруджений у 1860-61 рр. за проектом Людвіка Вежбицького. Рисунок 1860-х років
Віктор Оффенгайм, як керівник Львівсько-Чернівецької залізниці, доручає Людвікові Вежбицькому дуже відповідальну функцію – спроектувати вокзали і пасажирські будівлі вздовж всієї залізниці Львів – Чернівці. 30-річний архітектор блискуче справився із цією задачею. Він розробив типові проекти вокзальних та станційних будівель, що у ті часи було новаторським рішенням. Будівлі складалися із однакових конструктивних елементів, хоча часто різнилися за розмірами. Найбільші за розмірами були вокзали у Львові (т.зв. «Чернівецький вокзал»), Станіславові, Коломиї та Чернівцях. Окрім вокзалів і станційних будівель за проектом Людвіка Вежбицького були спроектовані залізничні майстерні у Станіславові (нині – Івано-Франківський локомотиворемонтний завод). На жаль, більшість вокзалів, спроектованих Людвіком Вежбицьким або уже не існують (Львів, Чернівці), або зазнали неодноразових перебудов та реконструкцій (Івано-Франківськ, Коломия).
Після введення в експлуатацію Львівсько-Чернівецької залізниці 1 вересня 1866 року, Людвік Вежбицький продовжує працювати, але уже не як архітектор, а як працівник служби руху. Коли залізницю розбудовують до Ясс на території сучасної Румунії, Вежбицький знову береться за проектування вокзалів і станцій. У 1867 – 1871 року Людвік Вежбицький працює на різних посадах в службі руху Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці в Чернівцях, Сучаві та Ботошанах. У 1871-1889 роках працює керівником дирекції руху Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці у Львові.
Головні залізничні майстерні у Львові, споруджені за проектом Людвіка Вежбицького у 1860-1 рр. Фото 1860-х років
Треба зазначити, що Львівсько-Чернівецько-Ясську залізницю будували у надзвичайно стислі терміни – 267 кілометрів колій проклали за 18 місяців. Часто залізницю будували за полегшеними технічними умовами, штучні споруди будували без огляду на реальні метеорологічні умови. Отож, насипи і мости Чернівецької залізниці часто страждали від повеней. Ліквідацією наслідків повеней теж керував Людвік Вежбицький, йому часто доводилося виправляти старі проектні помилки.
На період роботи Людвіка Вежбицького на Львівсько-Чернівецько-Ясській залізниці припадає будівництво цією компанією локальних залізниць в Галичині та Буковині. Найбільшою за протяжністю стала локальна залізниця Львів – Рава-Руська – Белжець, яку було введено в експлуатацію в 1887 році. До проектування цієї залізниці теж доклався Людвік Вежбицький. Щоправда, при її трасуванні він допустився значної помилки – між Львовом і Жовквою через складний рельєф і економію коштів цю залізницю вирішено було будувати за полегшеними технічними умовами, які передбачали криві малого радіусу і значні ухили – рельєф тут дійсно близький до карпатського. Через це на залізниці Львів – Жовква діяли значні швидкісні обмеження. Згодом, коли залізниця Львів – Рава-Руська стала частиною залізничного коридору Львів – Люблін – Варшава і тут пішли швидкі поїзди, цей прорахунок дався взнаки.
Чернівецький вокзал (вокзал Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці), споруджений за проектом Л. Вежбицького. Фото 1868 р.
Після того, як у 1889 році Львівсько-Чернівецько-Ясська залізниця потрапила під повний державний контроль, керівниць Генеральної дирекції австрійських державних залізниць (kkStB) у Відні Алоїз Чадік фон Брундельсберг запропонував Людвіку Вежбицькому заняти посаду шефа департаменту в Генеральній дирекції. Отож, у 1889 – 93 роках Людвік Вежбицький працює у Відні. У 1893 році Генеральну дирекцію kkStB очолює галичанин Леон Білінський. Він пропонує Людвікові повернутися на рідне Прикарпаття – очолити нову Станіславівську дирекцію kkStB. Вежбицький радо приймає цю пропозицію.
На посаді керівника Станіславівської дирекції державних залізниць Людвік Вежбицький очолює з 1894 по 1897 рік – саме в цей період під керівництвом Станіслава Равіча Косінського йде будівництво транскарпатської магістралі Станіславів – Вороненка – Рахів. Ця магістраль була введена в експлуатацію в кінці 1895 року.
Чернівецький вокзал, вигляд із вулиці Городоцької. 1894 р.
У 1897 році Людвік Вежбицький переходить на роботу до Львова – він очолює Львівську дирекцію австрійських державних залізниць. Тут він виконує важливі завдання – організація будівництва другої колії від Львова в напрямку Тернополя, реконструкція станції у Львові і будівництво нового залізничного вокзалу.
Спроектований Людвіком Вежбицьким у 1860 році перший залізничний вокзал Львова уже на початку 1890-х років став затісним, оскільки Львів став важливою вузловою станцією – поїзди звідси відправлялися в напрямку Кракова, Підволочиська та Бродів, Чернівців, Стрия, Рави-Руської і Белжеця, Янова. Планувалися нові залізниці до Самбора, Радехова та Підгаєць. Отож було вирішено не реконструювати старий вокзал, а збудувати новий. Проект нового залізничного вокзалу у Львові розробив у 1899 році львівський архітектор Владислав Садловський під керівництвом Людвіка Вежбцикого. У проектуванні вокзалу взяв участь також молодий архітектор та інженер Ян-Антоній Богуцький, який займався проектуванням металоконструкцій критого дебаркадера. Плани пасажирської станції розробляв інженер Станіслав Рибіцький, який згодом очолив Львівську залізницю. До спорудження нового львівського залізничного вокзалу долучилися відомі будівельники – І. Левинський, А. Захарєвич, Ю. Сосновський.
Залізничний вокзал у Станіславові. Архітектор Людвік Вежбицький. Світлина 1868 р.
Під час проектування нового залізничного вокзалу між Міністерством залізниць Австро-Угорщини на міською владою Львова виник невеликий конфлікт. Річ у тім, що міська влада здавна хотіла наблизити залізничний вокзал до центру міста – адже у 1861 році місце розташування вокзалу було вибрано таким чином, що він був віддалений від центру міста на 2,5 кілометри. Основним чинником у виборі місця розташування вокзалу був складний рельєф в межах міста Львова – його центральна частина лежить набагато нижче, а ніж траса залізниці.
Головні залізничні майстерні Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, побудовані за проектом Л. Вежбицького. 1870-ті рр.
Вперше міська влада спробувала змінити місце розташування залізничного вокзалу в кінці 1860-х років, коли Галицьку залізницю розбудовували в сторону Бродів, Тернополя та Підволочиська. Про це сам Людвік Вежбицький писав в книжці «Rozwój sieci kolei żelaznych w Galicyi od r. 1847 do r. 1890». В результаті у межах міста, зовсім неподалік центру, з’явилася станція Підзамче. Проте місто цим не задовольнилося. У 1890-х роках місто прагнуло збудувати новий залізничний вокзал в районі площі Кропивницького, тобто там де сьогодні знаходиться церква св. Ольги та Елисавети. В такому разі львівський вокзал був би схожий на сучасний одеський, тобто був би тупикового типу. Залізничники були проти такого проекту – вокзал тупикового типу ускладнював би пропуск через Львів транзитних пасажирських поїздів. Отож, після дебатів із владою Львова Міністр залізниць Віттек затвердив будівництво нового залізничного вокзалу Львова на тому ж місті, де стояв старий.
Вокзал в Коломиї, споруджений за типовим проектом Людвіка Вежбицького. 1870-ті рр.
Спорудження нового львівського залізничного вокзалу тривало два із половиною роки – перший камінь у будівлю нового вокзалу заклали 8 жовтня 1901 року. Кошторисна вартість будівництва вокзалу склала 11,6 мільйонів корон – величезну по тим часам суму. Урочистості з нагоди відкриття нового вокзалу у Львові відбулися 26 березня 1904 року. Освячення вокзалу здійснили римо-католицький архієпископ Йосиф Більчевський і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. На відкритті вокзалу був присутній міністр залізниць Австро-Угорщини Віттек. Під час урочистої церемонії відкриття вокзалу Людвік Вежбицький отримав подяку від імператора і став радником Міністерства залізниць.
Вокзал Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці в Ходорові. Листівка початку ХХ століття
На час керівництва Людвіком Вежбицьким Львівської дирекції державних залізниць припадає реалізація іще одного великого проекту – будівництво транскарпатської залізниці Львів – Оброшин – Самбір – Старий Самбір – Сянки – Ужгород. Будівництвом цієї залізниці знову керував Станіслав Равич Косінський. Її було введено в експлуатацію в 1905 році.
У 1905 році, у віці 71 рік Людвік Вежбицький виходить на пенсію. Вдячні колеги дарують йому бронзову плакетку. На одній стороні її зображено відпочинкову колонію (табір) для дітей залізничників у Тухлі (в руках у хлопчика прапор із написом «Тухля»), а з іншої – новий залізничний вокзал у Львові.
Перший залізничний вокзал у Чернівцях, збудований за проектом Людвіка Вежбицького
Роботу на залізниці Людвік Вежбицький поєднував із роботою архітектора, навчальною і громадською діяльністю. У Львові збереглося два будинки, у проектуванні яких брав участь Людвік Вежбицький. Це будинок Міського казино, який має адресу проспект Шевченка, 13, який було збудовано в 1874-76 роках за проектом Філіпа Покутинського із Кракова і Людвіка Вежбицького. Будинок є зразком архітектури історизму (італійського неоренесансну) і є пам’яткою архітектури місцевого значення. Від 2009 року тут працює Львівська обласна універсальна наукова бібліотека.
Зазначимо, що тогочасне казино було не лише гральним закладом, а скоріше місцем зборів представників середнього класу Львова, а також представників «вільних професій», Тут часто бували художники і літератори. У будинку казино проводили бали, тут був ресторан, зали для гри в карти, кеглярня (боулінг) та читальня. Будинок міського казино зазнав перебудови і реконструкції.
Залізничний вокзал у Станіславові до реконструкції. Листівка кінця ХІХ століття
Також за проектом Людвіка Вежбицького у Львові було споруджено у 1900 році будинок Товариства наукової допомоги, який знаходиться за адресою вул. Іларіона Свінціцького, 1. Тут розміщувався гуртожиток імені Тадеуша Костюшка.
Як науковець Людвік Вежбицький працював викладачем у Львівській Політехніці. Крім того він був ініціатором створення у Львові школи (у 1895 році) і бурси (1904 р.) для дітей залізничників. Робота цих навчальних закладів фінансувалася із бюджету Львівської дирекції залізниць.
Залізничний вокзал у Станіславові після реконструкції початку ХХ століття. Ініціатором цієї реконструкції був керівник Станіславівської дирекції залізниць Людвік Вежбицький
Як громадський діяч Людвік Вежбицький був ініціатором і керівником першої Виставки Крайової, яку було проведено у Львові в 1877 році. Крім того він приклався до організації у Львові Промислового музею. Під час поїздок по Галичині та Буковині Людвік Вежбицький захопився народним мистецтвом і ґрунтовно вивчав його. Видав наукову працю «Взірці домового промислу селян на Русі» (в 10 зошитах). У 1907 році Людвік Вежбицький видав книжку «Rozwój sieci kolei żelaznych w Galicyi od r. 1847 do r. 1890», яка стала однією із перших праць, присвячених історії залізничного будівництва в Галичині.
Залізнична станція і замок в Старому Селі. Світлина 1868 р.
У 1882 році Людвіка Вежбицького обирають до Галицького крайового сейму п’ятого скликання. Як посол сейму Вежбицький лобіював розвиток залізничної мережі краю. Він неодноразово підіймав питання необхідності інвестицій в локальне залізничне будівництво із бюджету краю. Крім цього Людвік Вежбицький був членом Міської ради Львова.
Міське казино у Львові (проспект Шевченка, 13). Співавтором проекту виступав Людвік Вежбицький
Щодо родинного життя, то в середині 1860-х років Людвік Вежбицький одружився із Юлією Бортник. У 1866 році у них народився син Олександр, який став інженером. Через рік, у 1867 році народилася дочка Марія, яка стала дружиною Володимира Зборовського, який очолював Краківську дирекцію державних залізниць.
Вілла на сучасній вулиці Метрологічній, 2, де прожив останні роки Людвік Вежбицький. Сучасне фото
В останні роки свого життя Людвік Вежбицький разом із своїм сином Олександром мешкав у Львові у віллі, яка має адресу вул. Метрологічна, 2 (бічна вулиці Горбачевського). Будинок був споруджений у 1904-5 роках за проектом архітектурного бюро А. Захарєвіча та Ю. Сосновського. Він належав Олександрові Вежбицькому. Вілла Вежбицьких у Львові збереглася донині.
Родинний гробівець Вежбицьких на Личаківському цвинтарі у Львові. Сучасне фото.
Помер видатний залізничник та архітектор Людвік Вежбицький 18 грудня 1912 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
Антон ЛЯГУШКІН
Автор висловлює подяку покійному ветерану-залізничнику і краєзнавцю-ентузіасту Володимиру Юлійовичу Колотовкіну за надання цікавої інформації про історію залізниць України. У матеріалі використано історичні світлини станцій і вокзалів Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці із колекції Олександра Коробова, а також світлини міського казино та вілли Вежбицьких авторства Ігоря Жука. Автор фото гробівця Вежбицьких – Ігор Мончук.
Список джерел інформації
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы, события, люди / Гороховский А.Г. – Львів: Каменяр, 1991;
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниця. Історія і сучасність. Львів: Центр Європи, 1996;
Обкладинка альбому пост-фолк гурту Torbán “Стріла”
Днями львівський пост-фолк гурт Torbán презентував другий студійний альбом під назвою “Стріла”. До альбому увійшло 9 композицій, над якими гурт працював впродовж 2 років. Здебільшого це обрядові пісні з різних регіонів України, поєднані з традиційними мелодіями та авторськими аранжуваннями.
Назва альбому походить від архаїчного обряду проводів стріли, яким на Поліссі символічно завершували весну та розпочинали літо. Музика у цьому альбомі пронизує слухача наче метафізична стріла, та означає новий етап діяльності гурту.
Обкладинка альбому пост-фолк гурту Torbán “Стріла”
Обкладинка альбому пост-фолк гурту Torbán “Стріла”
Музика Torbán буде цікава слухачеві не стільки як старовинний артефакт, скільки як живе мистецтво, що резонує зі слухачем. Адже в цих піснях йдеться про те, що близьке кожному: любов і смерть, реальне і містичне, природу і людину.
Андрей Шептицький — монах Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого, 1888–1892
Улітку 1883 року сім’я Шептицьких вибралася на весілля до Скшинських, які віддавали заміж онуку сестри Александра Фредра — Констанцію з Фредрів. Родичі мешкали неподалік Корчини під Кросном, де були маєтки Шептицьких. Святкування тривали аж цілий тиждень, і Роман одразу звідти поїхав до Старої Всі (Старого Села) на реколекції до єзуїтів. Нині ця місцина належить до ґміни Березів Березівського повіту Підкарпатського воєводства. Тут розміщена пізньобарокова базиліка Внебовзяття Непорочної Діви Марії, яку прикрашала чудотворна ікона Успення Пресвятої Богородиці.
Реколекції провадив о. Яцковський. Якоїсь миті Роман відчув внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути Василіянином». Цю мить Софія Шептицька так описала у своїх спогадах:
«свідка обявлену йому Божу волю, провідника своєї душі, — що й була свідком його чистої юности, — моє хлопя в покорі питається Господа: «Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?» А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце, й підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих, і візьмеш Мій хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане. Зазнаєш, може, й людської погорди, твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її. Але підеш, бо Я тебе кличу, й служитимеш Мені аж до смерти — а може, і мученичої…».
Студент Роман Шептицький (стоїть третій зліва) серед грона краківської інтелігенції. Рік перед вступом у монастир.
До монастиря східного обряду Роман граф Шептицький вступить п’ять років пізніше. За волею батьків, спочатку відбуде військову службу, а пізніш здобуде вищу освіту та науковий ступінь. 1 липня 1888 року в Добромилі відбудеться, як кажуть у народі, «постриг у монахи» або ж обряд облечин у монаший одяг. У монастирську фіртку зайшов Роман граф Шептицький, вийшов же брат Андрей. До нині зберігся лист мами Софії із Фредрів Шептицької, яка описала цю подію так, як бачила. Лист написаний польською. З нагоди 155-річчя з моменту народження Романа Шептицького цю згадку подаємо також і для українського читача.
До Софії Попель. Прилбичі 9 липня 1888 р.
Моя дорога Зосю [мова про близьку подругу Софію Попель (1846–1926) — І. М.], сталося те, що писала у повідомленні про облечини [ця подія мала місце 1 липня 1888 р. у Добромильському монастирі Святого Онуфрія Великого]. Зрештою, як не раз це діється і багатьма справами. Хотіла’м, щоб було аж за добре, але нічого’м не зробила. Хотіла про все знати, і про Ромтуха [Софія Шептицька так ласкаво назива свого сина Романа — І. М.] — нині брата Андрея — і про обряд, і про себе, і про Яся [мова про Яна Кантія Шептицького, батька Митрополита Андрея (1836–1912) — І. М.], і про все, а на те «все» не було відповідної хвилини. І так дочекалася нині Твого листа, дорога і люба моя сестро, який, без провини, — ще більше мені промовив до совісті. А щодо провини, то не вчинила я нічого, бо забагато хотіла. Не було вільної хвилі, бо той кашель несамовито відбирає мені і силу і, частково, фантазію. Також у вільних хвилинах відпочиваю. Перед цим їздила до Львова відвідати маму [мова Ружу з Косецьких Шептицьку (1808–1888), дружину Петра Шептицького (1808–1843), бабусю братів Шептицьких — І. М.], мала у брухнальській школі екзамен, а також старого тамтешнього гуменного, який конав 10 днів, а нині рано буде його похорон. А тепер, Зосько, якщо зможу, бо теліпає мене від кашлю, про облечини.
Ян Кантій граф Шептицький, Софія з Фредрів графиня Шептицька, Казимир (о. Климентій) граф Шептицький, о. Андрей (Роман) граф Шептицький в Закопаному. Квітень 1892 р.
П’ять років тому, мені видавалося, що цього дня не може бути жодної хмаринки [йдеться про 1883 рік, коли Роман Шептицький звірився батькам, що має намір служити Богу у монастирі східного обряду — І. М.]. Господь Ісус так склав більші і менші справи, що видавалося, дещо з моральної, а дещо із фізичної сторони, що біля тієї моєї дитини, яка лежала навхрест, — і мене розпинають. Знаєш із останнього листа, що бідний Ясіско мав правдивий рецидив хвороби, як завжди, зрештою ще гірший, ніж сама хвороба. Але як Тобі писала, відчувала’м, що Мати Божа стала на моїм місці і в чудесний спосіб заспокоїла всіляку страсть. Але не хотів їхати, а може і не міг. І добре, що не поїхав.
30 червня ми виїхали із Леосем [Леон Шептицький (1876–1939), наймолодший брат Митрополита Андрея] в погодну пору. Ще і Перемишль йому показала і до Казя написала із готелю листа про все. Прокинулася о ¾ на 5-ту в неділю від невралгії і дощу, який лив яз із цебра. Ми вирушили у вітряницю о 6-тій фіакром. Пам’ятаю, що було так, неначе у листопаді. Дві милі дриндулкою [жартівлива назва брички — І. М.] під вітер у хуртовину, із кашлем і невралгією, Зосю, із тим всім, що мала в серці. Чи зрозумієш, якими важкими можуть бути дрібниці. Врешті, ми приїхали перед 8-ою. Залізницею прибуття після 9-ої, а о 9-ій розпочинається церемонія. Мала’м час, щоб прийняти Святе Причастя і, як відчувала’м, — Господь забрав невралгію, бо бачив, як важко мені було. Бачила Ромця [там мама також називала Митрополита Андрея — І. М.] тільки хвилю, а пізніше ми пішли до церкви. Ліг навхрест із розставленими руками перед великим вівтарем і розпочалися молитви хору і отця біля вівтаря. Квадранс пізніше, укляк і священик біля вівтаря запитав його українською (один із молодих василіанських професорів):
– Для чого прийшов Ти сюди?
– Жити життям покутника.
– В чому його хочеш знайти?
– В габіті і монашому житті.
Наскільки пам’ятаю. Поблагословив його, а пізніше відрізав жмут волосся навхрест на маківці, над чолом і по обидва боки. Відмовляв молитву і надав йому ім’я Андрей — Апостол. Тоді підійшов о. Щепковський [йдеться про Каспера Щепковського (1823–1899), католицького священика, педагога та освітнього діяча — І. М.] і до рук дав йому габіт і монаший пояс. Роман, схилившись, взяв габіт і пішов до захристії. Повернувся вже в ньому. Якусь хвилю молився. Пізніше, коли всі відійшли від вівтаря, і він відійшов. А пізніше побачила його у дальматиці із кадилом у руці, коли виходив на Літургію.
Церква монастиря Святого Онуфрія у Добромилі із фрагментами монастирських будівель. Фото із польської національної бібліотеки «Polona». Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Моя дорога Зосю, сама не знаю, ані можу збагнути, що тоді я відчувала, що думала, як я молилася в ту хвилину. Пам’ятаю, як струменем летіли мені сльози по обличчю, як дякувала Богу, як та моя дитина була мені гарною, немов ангел із тим обличчям, без вусів того дня, неначе 16-літній. А такий поважний, такий зосереджений, як я побачила його пізніше піднесеного, коли ступав знову із кадильницею перед Святими Дарами, а дим обволік його постать у тій білій дальматиці. Неначе муром мене відгородив, ще більшою мірою, ніж коли я відчувала, що це не моє було, не є моє, і що віддала Богу те, що було Боже. Перед Святим Причастям відспівав «Вірую у Бога». Колись не вчився співати, а міг би Credo [Символ віри латинською. Від перших слів: Credo [Credimus] in unum Deum — І. М.] навіть не знаю де відспівати, як співав у ту хвилину. Після Літургії вийшов після всіх із каптуром на голові. Цей каптур, Зосю, дивно важкий мені, спокуса для мене. Вбрання, як у оо. Ісусівців, тільки у новіціяті шкіряний пояс, каптур є гарний, коли опущений. Як у хорі, то знімають його, а на коридорах носять як бірет [головний убір духівництва римо-католицької та протестантської церков — І. М.].
Тепер про нього самого — нічого нового, але, насправді, більше, ніж можна було сподіватися. Завжди такий же, як мова про його веселість і ясність думки, і слова, і того дрібного сміху.
Зіщуплів, і, насправді, через те, що зголив вуса і фаворити, і також через габіт. Але, здається, останнім знаком, яким Господь хотів назначити його бачити в цьому габіті, є те, що хто його в ньому бачить, мусить думати, що до цього часу цей чоловік перебував під обухом важкого смутку, який його пригнітав і, який, раптово був з нього знятий. Неначе сталевим клинком довго пригнутий, у цьому габіті він випростався. І чогось такого набрав, молодечого, майже воїнського у рухах, що коли б я, на приклад, у сутінку, чи з далека бачила його під час Літургії прислужуючи, по рухах цілком могла б я його пізнати.
Говорив мені, що до цієї пори не зазнав ще жодних труднощів. А о. Щепковський каже, що не може навіть такого бути, аби завжди так йому йшло, бо мусить пізнати хрест, як і всі. Молодь надзвичайно його полюбила і вважає за свого патріарха. Теж мені о. Щепковський говорив, щодо умертвлення ним тіла, то мусить мати його на оці, бо легко переступити межу. Був там Миколай Рей [правдоподібно, що мова про Миколая Рея (1866–1932), графа та зам’янина — І. М.]. І обід у розмовниці: він, Миколай Рей, о. Баудісс [мова про Альберта Баудісса (1842–1926), католицького священника, педагога, одного із реформаторів ЧСВВ], Леось і я: такі вільні, веселі, свійські, як на третьому поверсі дому Водзіцьких [дім у Кракові, де родина Шептицьких мешкала під час навчання. Зберігся до нині — І. М.]. О 3 ½ ми від’їхали. І так закінчився цей день, такий гарний. А так якось важко зі сторони землі слабістю, слотою та моєю глупотою зарисований. Ясь тепер дуже спокійно і, переважно, добре налаштований. Казік [йдеться про Казимира (1869–1951), брата Митрополита Андрея, пізнішого о. Климентія — І. М.] завтра або післязавтра приїжджає, а, правдоподібно, з ним і Роман Йордан. Така я рада цьому збільшенню нашого кола. У суботу може поїдемо в Корчину [місцевість біля Кросно (Польща), земельні добра якої були у власності Шептицьких] і Стару Вєсь [місцевість у Польщі, де у 1883 році Роман Шептицький під час молитви у катедрі прийняв рішення про вступ до монастиря східного обряду — І. М.].
Василіянський монастир у Добромилі. Наполеон Орда. Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Від Добромиля про те, про що Тобі доносить мій лист, мови не було. Моя найдорожча Зосько, про брата Андрея повідомляю Тебе стільки, скільки сама бачила. Брат Андрей! Чи справді? Як каже Ясь, мого Ромуха [так ласкаво мама називала свого сина Романа — І. М.] вже немає? Так важко бути з тими, які по-світовому це беруть. Львів такий дуже важкий мені був, тільки компенсацію мала від Владики, а також і небораків Незабітовських. Під таким страшно важким хрестом так дуже по-Божому діє.
Вчора я мала велику та дорогу мені посилку від Матері Анелі. Очевидно, що вчинила це в духу милосердя, бо сумніваюся, щоби мала правдиву надію мати якийсь пожиток з мене. Хоче, щоби’м: «з несмачної грубої французької книжки» зробила «смачну малу польську». Тепер, в першу чергу, маю щось іншого на думці, а до того, як Ромтух каже, не можу відбити досить від берегу, при власному недомаганні і тяжкості бідного Яся. А пізніше, знаєш, що кожна моя робота така повільна, що перш ніж дозріє, мине її потреба….
Зрештою, нічого тут нового: слота, маса хворих, і не одна темна година.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про...
![Площа «Сокола-Батька» у Львові, 1911 р. Підпис під світлиною, опублікованою у сокільському часописі «Вісти з Запорожа» (Львів, 1911 р.): «Площа «С[окола]-Б[атька]». Часть західна від стрийського гостинця».](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/07/039.jpg?ssl=1)
![Перша дружина копаного м’яча (футбольна команда) спортового товариства «Україна». Підпис Степана Гайдучка: «Дружина копаного мяча «України» зорганізована в вересні 1911 р. Вона то розіграла змагання з «УСК» акад[емічної] гімназиї на площі «Сокола-Батька». Програла 1:2. Стоять з ліва на право: Суддя змагань Петро Франко ст[удент] політехніки, Королик ст[удент] прав, [Володимир] Богоніс ст[удент] фільозофії, Мацюрак Кость ст[удент] прав, Вахнянин Д[енис] ст[удент] медицини, [І.] Трушанко ст[удент] політехніки, Лучаківський Гриць ст[удент] прав, Носковський Роман ст[удент] медицини, Зелений Антін ст[удент] прав?, [Василь] Косаревич ст[удент] політехніки, Гайдучок Степан ст[удент] медицини». Львів, площа «Сокола-Батька», 15 жовтня 1911 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/07/004-1.jpg?ssl=1)
