Михайло Мороз – учень мистецької школи Олекси Новаківського

Він називав мистецтво світом, який подарував йому Господь Бог. Для нього малювання було молитвою за рідну землю. Провівши більшу частину життя на чужині, він до останнього подиху творив для «своєї України і свого народу». 

7 липня 1904 р. у селі Пліхів на Бережанщині, в сім’ї Іллі та Парасковії прийшов на світ Божий один з найбільш обдарованих українських художників минулого століття. Михайло Мороз належав до найздібніших вихованців знаменитої на цілу Галичину Мистецької школи Олекси Новаківського, був активним учасником культурно-мистецького життя краю у міжвоєнну добу. Численні випробування, що випали на долю його покоління, змусили шукати прихистку далеко від рідного краю. Та навіть на іншому кінці земної кулі серцем і душею Маестро залишався із карпатськими горами та львівськими вуличками.

Зростаючи в родині, чимало членів якої мали музичний хист, юний Михайло довший час не міг визначитися, котрому з двох своїх найбільших захоплень присвятити решту життя: музиці чи малюванню? Роздуми тимчасово перервала Українська національна революція 1917 – 1921 рр. Не бажаючи стояти осторонь визвольної боротьби, п’ятнадцятирічний Михайло пішов добровольцем до Української галицької армії (УГА). У боях за волю України дістав поранення.

Чи не найбільш знакова подія в житті Мороза трапилася в червні 1923-го, коли 18-річний хлопець став учнем Мистецької школи Олекси Новаківського, що відчинила двері перед талановитою молоддю з різних куточків Західної України кількома місяцями перед тим. Школа виявилась першим українським художнім вишем на теренах Галичини, по суті національною академією мистецтв, серед вихованців якої не бракувало відомих згодом митців і мисткинь. Ідейним натхненником створення школи виступив митрополит Галицький Андрей граф Шептицький. Проте її рушійною силою були харизма й педагогічний хист самобутнього художника Олекси Новаківського, уродженця Східного Поділля, випускника Краківської академії мистецтв.

До Львова Олекса Харлампійович прибув на запрошення владики Андрея у грудні 1913 р. Оселився поблизу митрополичої резиденції на Святоюрській горі – у колишній віллі польського живописця Яна Стики, котру Його Ексцеленція викупив і подарував Національному музеєві. На другому поверсі будинку містилася робітня митця: саме тут відбувалися заняття його школи. Із учнями Новаківського працювала ціла плеяда фахових педагогів, серед яких був певний час сам митрополит Андрей (читав курс з історії світового мистецтва). Протягом цілого свого існування (1923 – 1935) школа залишалася в центрі уваги галицької української суспільності, мала численне коло приятелів та шанувальників.

Від перших днів навчання Михайло Мороз із головою поринув у життя Мистецької школи. Уважно дослухався до порад вчителя, експонував власні твори на звітних (1926 – 1929) і пересувних (1930 – 1933) виставках. Вирізнявся активною життєвою позицією. Постать Михайла Мороза – завжди серйозного й зосередженого – можна побачити на багатьох групових світлинах учнів школи, які зберігаються в архіві Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.

Подібно до Новаківського та товаришів по школі Михайла захоплювала українська автентика. Як наслідок, найбільш очікуваною подією в житті «новаківців» були літні поїздки до Космача – перлини Гуцульщини посеред мальовничих карпатських краєвидів. Подорожі до села відбувалися коштом мецената школи митрополита Андрея Шептицького. Молоді митці брали участь у пленерах (малюванні під викритим небом), спілкувалися із місцевим людом, читали лекції в Народному домі, співали у церковному хорі. Саме у Космачі Мороз зустрів свою майбутню дружину Ірину Гаврищук, доньку місцевого ґазди Петра Гаврищука, котра закінчила львівську ґімназію сестер-василіянок.

Космацькі мотиви були в числі провідних тем ранньої творчості Михайла Мороза, надихнувши художника на створення ліричних настроєвих пейзажів («Космацький водоспад», 1926; «Космацька річка Пістинька», 1927; «Гуцульський пейзаж», 1930-і рр.).

Особливо старанні учні Мистецької школи Новаківського ставали стипендіатами митрополита Андрея Шептицького й продовжували студії в Західній Європі. Скористався такою можливістю і Михайло Мороз. Впродовж 1928 – 1930 рр. молодий митець стажувався у паризькій Академії Жульєна (Académie Julian). Приватна мистецька академія, яку заснував 1868 р. художник Родольфо Жульєн була найбільшим конкурентом цитаделі французького академізму – Вищої школи красних мистецтв (École des Beaux-Arts).

У Парижі Мороз жив під одним дахом із товаришем по школі Новаківського Святославом Гординським: разом копіювали мистецькі шедеври в Луврі, відвідували майстерні іменитих французьких митців і численні виставки, підтримували контакт з українськими художниками, що жили й працювали у французькій столиці. Вислідом літніх подорожей до Нормандії на півночі Франції стало захоплення Михайла морськими краєвидами – зокрема, протокою Ла-Манш. Образ останньої поціновувачі новочасного українського малярства могли побачити серед полотен митця, що були представлені на третій звітній виставці учнів школи Новаківського у львівському Академічному домі восени 1929-го.

Повернувшись до Львова, долучився до численних виставкових проєктів, що пропагували творчість нової генерації українських митців. Приміром, брав участь у пересувних виставках Мистецької школи Олекси Новаківського містами й містечками Галичини (Коломия, Стрий, Самбір, Станіславів, Перемишль, Тернопіль). Також був членом Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ), котре постало у 1930 – 1931 рр. з метою всебічної підтримки першої національної художньої школи краю.

На організованій УТПМ другій виставці сучасних українських митців, що проходила від 5 грудня 1932 до 17 січня 1933 р. у приміщенні музею Наукового товариства ім. Шевченка, Михайло Мороз представляв молодіжну творчу групу «РУБ», котру створили «новаківці». Експонентами на виставці були друзі Михайла: Григорій Смольський, Роман Чорній, Володимир Ласовський, Іванна Нижник, Антін Малюца, Ольга Плешкан, Володимир Гаврилюк, Марія Кромпець-Морачевська, Степан Луцик, Стефанія Рудакевич.

Доробок Мороза, що його задемонстрували на виставці, високо оцінила тогочасна галицька мистецька критика. Так Ліна Федорович-Малицька назвала молодого артиста «в підході та техніці найбільш зближеним до нашого великого мистця [Новаківського]». Зі свого боку Микола Голубець пішов іще далі, проголосивши Михайла Мороза «грізним суперником свого вчителя Олекси Новаківського».

Хай там як, але багато в чому Мороз залишався продовжувачем справи Новаківського, чиї ідеї він розвивав за допомогою власної малярської мови. Створював портрети, експресіоністичні пейзажі, натюрморти. Малював спеціальним художнім шпателем-мастихіном, використовуючи насичені кольором мазки.

Влітку 1931 р. Михайло Мороз разом із товаришем Григорієм Смольським супроводжував учителя Олексу Новаківського під час подорожі Італією. Побували у Римі, Флоренції і Венеції. Молодому українському митцеві поталанило побачити зблизька шедеври Ренесансу, від яких перехоплювало дух, а на очі наверталися сльози. Не менш незабутньою виявилась аудієнція у Папи Римського Пія ХІ. На італійську землю Михайло Мороз повторно ступить щойно через три десятки років.

Новий етап у біографії художника розпочався після смерті Олекси Новаківського у серпні 1935 р. До кінця десятиліття Мороз працював офіційним портретистом митрополита Андрея Шептицького та інших церковних достойників. На запрошення владики оселився на Святоюрській горі. Близьке спілкування із Кир Андреєм вплинуло на світогляд Маестро і водночас поповнило доробок цікавими творами («Андрей Шептицький під час Служби Божої», 1937). В 1939 р. художник був удостоєний посади професора мистецтва у Львівській богословській академії.

Совєцьку та німецьку окупації пережив здебільшого у Космачі.  За «перших совітів» експонував окремі свої твори на виставках у Києві та Москві, хоча слухняним адептом «соціалістичного реалізму» ставати не збирався. В часі гітлерівської окупації приєднався до Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), взяв участь у її львівських виставках (1942 – 1943).

Попри воєнне лихоліття, в житті митця не бракувало й приємних моментів. Так Михайло одружився із коханням цілого свого життя космачанкою Іриною Гаврищук. Незабаром у подружжя народився син Ігор.

Тим часом на дворі був 1944 р. і над Галичиною нависла хмара нової більшовицької окупації. Не бажаючи потрапити до рук органам НКВД, художник разом із дружиною та сином покинув рідну домівку й подався на Захід. Як згадував пізніше сам Маестро, в Україні він залишив понад 800 олійних творів і кілька тисяч рисунків, більшість із яких були втрачені.

Спершу родина опинилася в Словаччині, пізніше їхньою тимчасовою домівкою стала Німеччина. Чотири роки життя проминули у таборах для переміщених осіб на теренах Баварії. Тут Михайло співав у хорі українських вигнанців «Сурма» та продовжував займатися малярством, захопившись колоритними альпійськими краєвидами. 1947 р. митець вступив до лав Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Був експонентом її виставок у Мюнхені (1946) та Регенсбурзі (1947 – 1948).

Прибуття сім’ї Морозів до Сполучених Штатів Америки у 1949-му поклало початок найдовшому періоду творчості Маестро. Прихистком художника-скитальця став Нью-Йорк. Активна творча натура далася взнаки й тут: до останнього подиху Михайло Мороз залишався діяльним представником мистецьких кіл української діаспори, був членом Об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА).

Оцінити талант Мороза охочі могли на персональних виставках у Маямі (1954), Нью-Йорку (1959 – 1963, 1981, 1990), Парижі (1961 – 1962), Торонто (1964), Філадельфії (1991). Впродовж 1960 – 1970-х рр. Маестро п’ять разів відвідував Італію, де зустрічався із патріярхом Йосифом Сліпим. Виконав шість портретів патріярха і кардинала, проєкт вітражу для церкви свв. Сергія і Вакха, три проекти мозаїчного оздоблення фронтону катедри св. Софії, понад чотири десятки краєвидів Риму та околиць. У 1980 р. Михайло Мороз став почесним академіком Римської академії красних мистецтв.

На американській землі Мороз, як і чимало інших митців-іммігрантів, облюбував краєвиди Гантеру в штаті Нью-Йорк, Кетскільські гори, що місцями нагадували рідні Карпати, Атлантичне узбережжя.

На переконання ряду мистецтвознавців (приміром, Дарії Даревич), художник вписував українське малярство у світовий контекст, експерементуючи впродовж останніх років із популярним в Сполучених Штатах абстрактним експресіонізмом.

За словами Святослава Гординського, Мороз «не малює, а просто атакує полотно масивними, пастозними навалами фарб. І вже не природу малює, а ту колосальну вітальну силу, яка движе тими природними формами». Високо оцінював творчість вихованця школи Новаківського також видатний український скульптор Олександр Архипенко.

Назвімо бодай декілька творів, котрі Маестро намалював після прибуття до Америки: «Морський прибій. Буря» (1961), «Українська церква в Гантері» (1963), «Гірська симфонія» (1964), «Дружина» (1965), «Осіння симфонія» (1968), «Морський прибій» (1969), «Гуцулка» (1970-і рр.), «Колядки» (1970), «Митрополит Андрей Шептицький. Молитва» (1972), «Рожі на синьому тлі» (1973).

Окремої згадки заслуговують також роботи, що стали наслідком італійських подорожей митця: «Колізей», «Вид на Монте-Каво» (усі – 1967 – 1975), цикл «Церква св. Софії» (1973 – 1974), «Кардинал Йосиф Сліпий», «Польові квіти», «У квітах. Монастир студитів у Кастель Ґандольфо», «Озеро Альбано. Кастель Ґандольфо» (усі – 1974), «Міст і замок св. Ангела у Римі» (1975).

На Заході твори Михайла Мороза прикрашали кабінети високих достойників на кшталт канцлера Баварії, прем’єр-міністра Канади чи президента США, експонувалися у багатьох музеях. Геть іншою була картина на батьківщині художника. В очах совєцьких чиновників від культури Мороз Михайло Ілліч завинив у двох найтяжчих гріхах рядянського мистецтва – «формалізмі» та «буржуазному націоналізмі». Йшлося не лишень про «табу» на згадування імені одного з учнів школи Новаківського. Наслідком «чисток» збірки Національного музею у Львові в 1952-му було варварське знищення 14 полотен митця…

Останні роки життя Маестро хворів і побоювався, що вже не матиме можливості віддаватися улюбленій справі. «Малювати – це для мене боротьба за істотне. – сказав якось Мороз – За перемогу в зустрічі з природою…».

Михайло Мороз завершив свій земний шлях 27 вересня 1992 р. на нью-йоркському Стейтен-Айленді, маючи 88 років. Вічний спочинок знайшов на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

Мистецьку спадщину Мороза вдова художника Ірина пожертвувала Українському музеєві у Нью-Йорку.  

Олександр ШЕЙКО
Молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського

Джерела:

1. Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: бібліографічний словник учнів. – Львів, 1998;
2. Дуда І., Волошин Л. Мороз Михайло Ілліч//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=69443;
3. Корицька-Голуб Ю. Михайло Мороз. З Космача в Нью-Йорк, від гуцульських етюдів до пейзажів Атлантики//Інтернет-ресурс «Zaxid.net» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zaxid.net/mihaylo_moroz_z_kosmacha_v_nyuyork_vid_gutsulskih_etyudiv_do_peyzazhiv_atlantiki_n1334719;
4. Мороз Михайло Ілліч//Тернопільщина: регіональний інформаційний портал [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://irp.te.ua/moroz-my-hajlo-illich/;
5. Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998;
6. Шевєлєва М. Михайло Мороз: малярство – то моя молитва, якою молюся за рідну землю//Інтернет-газета «Український інтерес» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uain.press/blogs/myhajlo-moroz-malyarstvo-to-moya-molytva-yakoyu-molyus-za-svoyu-zemlyu-1285313