24 серпня співачка Оксана Муха виступить у Львові зі святковим концертом. Виступ володарки титулу «Голос країни» відбудеться просто неба в унікальному для України місці – в Митрополичих Садах на Святоюрській горі (площа Святого Юра, 5). Початок концерту – о 20:00.
У нових, карантинних, реаліях, в яких для проведення масових подій діють обмеження, організатори концертів почали шукати нові, безпечні для здоров’я формати зустрічей артиста зі слухачем. Так у липні Оксана Муха дала у Львові аншлаговий автомобільний концерт на даху, а тепер анонсує святковий літній вечір у Митрополичих Садах «Два кольори».
Афіша концертної програми Оксани Мухи «Два кольори»
Яке ж це щастя, що організатори таки знаходять можливості для того, щоб українська пісня звучала і була почутою, – каже Оксана Муха. – Для мене пам’ятний і дорогий кожен концерт. А виступ у сам День Незалежності нашої країни – це дуже трепетне відчуття – піднесене, святкове. Нарешті, поспіваємо разом ті пісні, які творять нас, українців.
Оксана Муха
24 серпня в Митрополичих Садах у Львові відбудеться вишуканий, затишний, теплий концерт Оксани Мухи, у якому в знаковий для України день звучатимуть найкращі українські пісні: «Гуцулка Ксеня», «Я піду в далекі роки», «Черемшина», «Ворожка», «Де ти тепер», «Шуміша ліщина»… До слова, до Дня Незалежності співачка готує прем’єру свого дебютного кліпу – на народну пісню «Шуміла ліщина».
Сьогодні пропонуємо переглянути цікаву добірку ретро світлин із Львівщини авторства фотографа Адама Лєнкєвіча (1888-1941). Відомо, що він з 1906 року навчався в Львівській Політехніці на інженера. Пізніше продовжив навчання на філологічному факультеті Львівського університету імені Яна Казимира.
Львів , костел бернардинів. Фото Адама ЛєнкєвічаЛьвів, костел єзуїтів. Фото Адама ЛєнкєвічаЛьвів, чорна кам’яниця. Фото Адама ЛєнкєвічаМоршин, костел парафіяльний.Фото Адама Лєнкєвіча
Адам Лєнкєвіч працював викладачем літератури в Державній технічній школі. При навчальному закладі організував курси фотографів для усіх бажаючих.
З 1927 року Адам Лєнкєвіч очолив Львівське товариство фотографів. З 1931 року був членом Польського фотоклубу. Його фото стали чудовими ілюстраціями для туристичних путівників того часу.
Самбір, монастир бернардинів. Фото Адама ЛєнкєвічаСамбір, кафедральна церква. Фото Адама ЛєнкєвічаДрогобич, церква Св. Юра. Фото Адама ЛєнкєвічаДрогобич, ратуша. Фото Адама Лєнкєвіча
Адам Лєнкєвіч був у 1941 році арештований НКВД, потім був суд та розстріл.
За життя фото А. Лєнкєвіча користувались величезною популярністю серед львів’ян та усіх, хто їх бачив. Світлини, які сьогодні вам демонструємо були зроблені у 1921-1938 роках. На фото Львів, Моршин, Самбір, Дрогобич.
Україна вже скоро почує та побачить свого нового героя – Панаса Буйного, який не на жарт націлився скласти конкуренцію топ зіркам, таким як Дзідзьо і Оля Полякова.
Вривається в шоу бізнес цей артист з дебютним вибуховим синглом #Віртуальна_любов.
На карантині все перейшло у тимчасовий застій і під час цього періоду і виникла ідея створення проекту Панас Буйний.
Хто ж такий Панас Буйний? Це персонаж з народу, місія якого підняти всім настрій. Це власна назва не видуманий персонаж, колись був дід Панас, який читав всім казки, а тепер а тепер артист Панас Буйний – пафосний та водночас простий серцеїд з народу, який підніме всім настрій! Амбасадор вусів, який відроджує традиції тіней забутих предків українського шоу бізнесу.
Саме тому головна місія артиста – дарувати атмосферу свято, легкість і невимушеність до життя.
Вже зовсім скоро Панас Буйний презентує свій перший альбом, а зараз до вашої уваги сингл «Віртуальна любов».
«На карантині все перейшло в онлайн і навіть любов вже є порушенням дистанції. Коли між вами велика відстань, але так хочеться кохання, єдиний вихід – це #Віртуальна_любов!» – розповідає Панас Буйний.
12 жовтня 2020 року молодий британський музикант Стівен Рідлі (Stephen Ridley) дасть концерт у Львові – на сцені Львівської опери. Це будуть перші гастролі британця в Україні: окрім міста Лева, він виступить також у Києві – 14 жовтня.
Стівен – автор музики й текстів, віртуозний піаніст та чуттєвий вокаліст, який швидко набирає популярність в онлайні, пачками отримує схвальні відгуки музичних критиків й збирає тисячні зали по всьому світу.
«Багато артистів відмовляються від мрії про велику сцену й повертаються до звичайного життя, часто втрачаючи багаторічну практику, але обираючи стабільність. Стівен Рідлі зробив навпаки: відмовився від багатообіцяючої кар’єри в інвестиційному банкінгу, щоб реалізувати свою мрію стати успішним артистом.
Stephen Ridley
Я бачив виступи Стівена кілька разів, і мене захоплює, як він відчуває пісні. Незалежно від того, виконує він кавер чи власний трек, ви відчуваєте його в самій основі композиції, його живу емоцію, експресивно виражену кожною нотою та словом..”— Danny Williams, London Lifestyle Magazine.
Кілька цікавих фактів про Стівена Рідлі:
має бездоганну зовнішність й манери британського денді;
напряму спілкується з фанами в соціальних мережах;
часто грає вуличні концерти;
на концертах виконує як власні пісні, так і кавери світових хітів, які в його виконанні отримують нове прочитання;
восени планує презентувати дебютний альбом.
Список фанів Стівена Рідлі поповнюється з першого перегляду його лайвів. Можете перевірити:
Stephen Ridley – I PUT A SPELL ON YOU
Stephen Ridley – Rihanna – We Found Love Cover
За досвідом Біллі Айліш, знаємо, що в сучасному діджитал-світі успіх артиста може розпочатися задовго до виходу першого альбому. Тож не пропустіть нагоду восени наживо почути нове музичне відкриття Британії в Україні. Слухати цього артиста комфортніше у “сидячому” залі, тому організатори події обрали найкращі для цього формату локації в Києві (Жовтневий палац) та Львові (Львівська опера). Прийти на концерт можна всією родиною, музика Рідлі рекомендована кожному.
Під час концерту організатор події гарантує дотриматися всіх офіційних правил та карантинних норм безпеки щодо проведення концертів в Україні цієї осені.
Сьогодні продовжую публікувати документи з життя і діяльності Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового Союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського.
Петро Франко
У Центральному державному історичному архіві України у Львові вдалося віднайти декілька документів, які висвітлюють діяльність Петра Франка у Коломиї. З 11 вересня 1922 р. по 25 липня 1930 р. він працював учителем руханки (фізичного виховання) і географії у Коломийській державній чоловічій гімназії з українською мовою викладання.
Посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї.
Посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї.
Один з архівних документів представлено у сьогоднішній публікації. Це – посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї. У документі зазначалося, що він виданий у Коломиї Коломийського повіту Станіславівського воєводства. Далі вказувалися особисті дані Петра Франка: народжений 1890 р. у Нагуєвичах, батьки Іван та Ольга, дипломований інженер хімії, мешкає у Коломиї, середнього зросту, обличчя овальне, волосся світле, очі голубі. У документі є світлина Петра Франка, його особистий підпис. Посвідчення особи завірене печаткою магістрату міста Коломия та відповідним підписом. На останній сторінці є примітки Петра Франка, які свідчать, що документ використовувався ним в УРСР.
Посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї.
Посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї.
Посвідчення особи, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї, давало можливість Петрові Франкові користуватися всіма правами громадянина Польщі.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Цього року виповнюється 60-ть років Першій українській малолітражці ЗАЗ-965. В народі це, без сумніву легендарне авто, через його зовнішній вигляд звикли називати «Горбатим Запорожцем».
На жаль, через карантинні обмеження було скасовано цьогорічний ювілейний Міжнародний зліт власників цієї улюбленого багатьма поколіннями моделі авто у Запоріжжі на Хортиці. Тож, Львів став чи не єдиним містом України що святкує це свято. Це й не дивно: в Україні в багатьох містах і в столиці існують клуби фанів «Запорожця», проте у Львові до цієї моделі особливе ставлення. Перший український клуб (авто-фан-клуб «ЗАЗ-Козак») заснований у місті Лева у далекому вже 1983 році, Перші відновлені змагання на історичній трасі «Львівський трикутник» у 1999 році відбулися саме на «Горбатих Запорожцях». У 1999 році вокальна формація «Піккардійська терція» у Львові вперше виконала Гімн Запорожцю. Не дивно, що на цьогорічне свято розрізати ювілейний торт та заспівати разом прийшли піккардійці.
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Акцію у стилі ретро організували львівські власники української автолегенди. Після розрізання великого святкового торту та традиційного келеху шампанського відбувся міні-конкурс Елеганції – огляд автомобілів та екіпажів, одягнених у наряди періоду випуску їх авто. Веселі кольори, брюки кльош, яскраві сорочки, плаття в горошок – супутники епохи «Запорожців»…
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Відбулося спецпогашення пам’ятної почтової марки та конверту присвячених ювілею: такий подарунок зробив відомий український філателіст «Козацької почти» Андрій Пилюх. Відвідав свято Заступник міського голови з питань розвитку Андрій Москаленко, він вручив подяку за промоцію туристичного Львова організатору святкування Євгенію Кравсу. На завершення свята для гостей та учасників – прозвучали відомі та трішки позабуті хіти 60-70-х – «Зірки зарубіжньої естради»…
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Довідка. ЗАЗ-965 «Запорожець» — перший серійний український автомобіль, який випускався на Запорізькому автомобілебудівний заводі «Комунар» з 1960 по 1969 роки. Позиціонувався як мікролітражний автомобіль. Вартість ЗАЗ-965 1800 радянських карбованців, з роками ціна авто змінювалася, але завжди була еквівалентна 1000 пляшкам горілки. Тобто, ЗАЗ-965 можна було придбати за суму, приблизно відповідну 20-ти офіційним середнім по країні розмірами заробітної плати. Для багатьох радянських сімей саме «Горбатий Запорожець» став першою в житті машиною. Він відрізнявся фантастичною проходимістю. За свій «іграшковий» вид, дешевизну і конструктивні недоліки він часто ставав об’єктом жартів. «Горбатий» був постійним героєм анекдотів, в яких він стикався з пихатим 600-м «Мерседесом», боявся собак і ганьбив всю сім’ю. Але народної любові все ж було куди більше…
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
У січні 1960 року виготовили три дослідних «Запорожці» з двигунами МеМЗ–965В Мелітопольського моторного заводу. До березня дві машини накатали по п’ять тисяч драйв–кілометрів, третя — чотирнадцять тисяч. А 18 липня 1960 року два автомобілі було презентовано кремлівським вождям Микиті Хрущову і Леоніду Брежнєву. А вже у жовтні завод «Комунар» розпочав серійний випуск «малюків». Перша серійна партія побачила світ 22 листопада. За даними «АвтоЗАЗ» за дев’ять років серійного виробництва було виготовлено 316 713 примірників.
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
«Горбатий» став воістину народним автомобілем і навіть експортувався за кордон: для цих цілей була розроблена спеціальна версія 965Е / 965АЕ «Ялта» c поліпшеної звукоізоляцією і внутрішньою обробкою. Широку популярність також мала «інвалідка» – версія для людей з проблемами опорно-рухового апарату. Їх було навіть дві: 965Б для людей з повністю нефункціональними ногами і 965Р для тих, у кого працювала одна рука і одна нога. Крім цього, існувала і праворульна версія «Запорожця», але не для експорту в Великобританію і конкуренції місцевим Mini, а для розвезення пошти.
В 1903 році в Пилявині на Волині створили один із найбільших мисливських парків. Він розташовувався поблизу мисливської резиденції біля фільварку Пилявин Звягельського повіту Волинській губернії. Сьогодні не існує населеного пункту із такою назвою, проте варто сказати, що географічно Пилявин був за 1 км від с. Суховоля Новоград-Волинського району Житомирської області.
Цей мисливський парк створив граф Юзеф Потоцький із науковою метою, для досліджень. Юзеф був цікавою особистістю, у спадок сучасникам він залишив багато спогадів про свої подорожі, які він здійснював вкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до Африки, Азії, Далекого Сходу.
Мапа парку в Пилявині, 1907. Тут і далі фото з gutenberg.org
Площа парку в Пилявині становила 16 000 моргів (залежно від місцевості, ґрунту 1 морг становив 0,33-1,07 гектара). Увесь парк був огороджений. Там росли дуби, берези, вільхи, осики та модрини, були болота та кілька мальовничих озер та ставків. Найбільша водойма в парку мала назву «Ветлиця». Її розмір був близько 20 га.
Мисливські будівлі в Пилявині, поч. ХХ ст
В пресі початку ХХ ст. писали, що в парку зустрічали сосни, яким було 50-80 років, а найстарішим деревам було до 200 років. Справжньою окрасою була жовта кримська азалія, на цвітіння якої приїздило багато туристів.
Мисливські будівлі в Пилявині, поч. ХХ ст
В зразковому парку мешкали тварини, привезені з іншої півкулі світу. Граф Потоцький організовував цілі спеціальні експедиції в Азію та до Сибіру для того, щоб привести тварин.
Резиденція в Пилявині, 1929
На початку ХХ ст. в Пилявині проживало 30 зубрів, 80 лосів, до 700 оленів та кілька десятків буйволів. Зубри до парку привезли із Біловезької Пущі, олені з Кавказу, лосі з Англії, а бізони з США. Також в парку були сарни, кабани, борсуки, куниці, зайці, видри, білки. Також в парку було два ведмеді, які жили у великому вольєрі, вони були привезені із Біловезької Пущі.
Дикі тварини в парку в Пилявині, поч. ХХ ст.
Це був унікальний парк, створений для акліматизації екзотичної дичини та домашнього розведення особин шляхетних видів. Дослідник-натураліст мав тут відкриту книгу природи, парк був часто оповитий таємничістю.
До Пилявина часто приїздили на екскурсії вчені з усієї Польщі, також були гості з Парижа від Товариства акліматизації, з Лондона від керівництва зоологічного музею.
Дикі тварини в парку в Пилявині, поч. ХХ ст.
Посеред лісу для послуг гостей була мисливська садиба, яку оточували господарські споруди. Інтер’єр головного будинку був прикрашений фото з подорожей графа Потоцького, мисливськими трофеями, мапами та зброєю.
На жаль, парк та садиба в Пилявині були знищені у 1918 році, коли в ці краї прийшли більшовики.
Далекі відстані та карантинні обмеження не завадили міжнародному проекту Slavalachia об’єднатись для спільного запису, аби підтримати боротьбу з авторитарними режимами в Білорусі та у світі.
“На чиєму боці ти?” – історична пісня протестуючих проти свавілля влади шахтарів з Аппалачі.
Slavalachia це унікальний міжкультурний проект в якому об’єднуються апалачівська та слов’янська народна музика та традиції. Проект спрямований на сприяння співпраці трьох колективів з Білорусі, України та Аппалачського регіону США.
Ще не вивітрився з міста дух фашистської окупації, як радянська влада почала вишукувати й переслідувати тих, хто дозволяв собі вголос висловлювати свої національні почуття, і, крий Боже, казав щось негативне на адресу “совєтів”. А місцева молодь, яка на свята й вихідні вдягала вишиванки і співала українських пісень, не очікувала, що за це тавруватимуть ворогами народу.
…1944-й рік. Місто звільнено від нацистських окупантів, відновлено радянську владу. Відкриваються навчальні заклади. Повертаються до навчання ті, кому не вдалося закінчити школу до війни. Зросла кількість вчителів за рахунок направлених до Рівного зі східних областей України. Акцент у навчанні та виховній роботі робиться на радянський патріотизм.
Водночас починають вишукувати патріотично налаштованих, і тих, хто висловлюється супроти радянської влади… А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, рожеві мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято, як український буржуазний націоналізм, що прирівнюється до поняття “ворог народу”.
Переслідування проукраїнськи налаштованих рівнян почалося фактично одразу, щойно радянська влада встановилася в місті. Особливо після наказу Берії-Жукова від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені райони СРСР усіх українців, які побували в окупації. Наказом передбачалося виселяти насамперед українців „которые работали и служили у немцев; …всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации; выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам семьи, которые находятся в Красной Армии”.
І помчали з Рівного до далекого Сибіру товарні вагони, вщент набиті зарахованими до ворогів народу місцевими українцями. Цілі рівненські родини було позбавлено свободи пересування, громадянських прав і можливості жити в рідних домівках. Про пережиті жахи переслідувань залишили свої спогади рівняни, які в 1940-і роки стали жертвами тоталітарного репресивного радянського режиму.
Ліда Дзівак. Воркута, 1948 рік
“Учасниця банди УПА”
У 2017 році залишила цей світ Лідія Карпівна Дзівак, мешканка вулиці Шевченка, яка до своїх 19-ти молодих років у 1948-у змушена була додати сім страшних років сибірських таборів. Слідом за дочкою до Сибіру вивезли всю сім’ю Дзіваків — батьків і молодшу сестру Валентину. Будинок і майно конфіскували. Після повернення із заслання з великими труднощами їм вдалося знову поселитися у власному домі, де родина мешкає й донині.
З розповіді Лідії Карпівни Дзівак, записаної в 2005 році: “Я була в десятому класі коли мене посадили. За що — не знаю. Мені, 19-річній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало: “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна”. Засудили мене за статтею 54-ю п. 10, 11 на вісім років позбавлення волі. Хоча, що таке УПА, я дізналася лише в тюрмі. Забрали мене 30 березня 1948 року і повели на допит у тюрму, що на вулиці Пушкіна. Там тоді був відділ МДБ (міський відділ управління державної безпеки, – прим. авт. ). У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Вночі — допити, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий увесь час ходить, зазирає у віконечко, і тільки й чути: “Встать! Встать!”. Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг. Там сиджу і чекаю… Викликають: “Согласно с решением МГБ города Москвы Вы лишены свободы на 8 лет. Распишитесь…”.
Широко відкриті очі, свідомість спроможна лише сформулювати питання: “За що?”. А відповіді знайти не могла. І не зважила “справедлива” влада ні на матір Лідії, що брала участь у визволенні радянських військовополонених, як член Червоного Хреста, ні на молодість дівчини.
“Етапи…Етапи.. Великий той Союз… У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу” під №1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10 на 20 сантиметрів у мене була постійно на правому коліні та лівій руці, – продовжує тяжкі спомини пані Лідія. – Тяжка праця, голод, холод, приниження — все мали стерпіти. Але ми там залишалися людьми, українцями, знаходили друзів і мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна. Термін ув’язнення мені скоротили на 8 місяців і видали довідку “Место жительства Воркута” і більше нікуди”.
Батьки Дзіваки та донька Валентина на засланні, 1950-і роки
Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла і її батьків та молодшу сестру. У 1949 році військові з дільничним міліціонером влаштували в будинку Дзіваків обшук. Шукали зброю. Не знайшовши жодного “криміналу”, дали дві години на збори… Батьків Карпа і Надію Дзіваків і 18-річну Валентину з такими ж, як і вони, жертвами режиму відправили спочатку до Клеваня на збірний пункт, а потім у вагонах для худоби повезли вглиб Росії. Дзіваки стали поселенцями спецмістечка в Томську. Батько працював на лісоперевалочному комбінаті, а мама стала штукатуром. Однак і в Сибіру ці споконвічні хлібороби змогли, викорчувавши частинку лісу, посадити город, завести невеличке господарство. Виживали самі й іншим допомагали.
Лише в 1959 році батьки пані Лідії повернулися до Рівного. А в їхній хаті одразу після їх вивезення поселився той міліціонер, що їх спровадив з дому. Спочатку притулилися господарі у хліві власного обійстя і в пошуках правди стали оббивати пороги різних державних установ. Згодом, у тому ж 1959-у, залишила Воркуту й Ліда. З часом батьків було реабілітовано. Лідії Дзівак лише зняли статтю “за організацію УПА”, а “зрада Батьківщині” залишилася. Повна реабілітація прийшла вже значно пізніше.
Василь Логвись (праворуч) з товаришем. Рівне, 1930-і роки
“Посадили за те, що Україну любили”
Репресії торкнулися й родини Логвисів, які мешкали на тій же вулиці Шевченка. Із спогадів Віри Федорівни Логвись-Шевчук, записаних у 2006 році: “У матері забрали трьох синів, моїх братів. Степан Логвись — найменший, потрапив на фронт у Білорусію, там йому снарядом відірвало ногу. Калікою повернувся додому, то його не зачепили. А Івана й Василя Логвисів до фронту не допустили, бо вони “западники”. Направили до так званої трудармії. Там посадили за ніщо, за те, що Україну любили. І дали їм по п’ять років таборів. Один відбував покарання в Красноярську, а другий — в Омську. Так додому й не повернулися, померли в Росії”.
“Хотілося кинутися з вежі вниз…”
До Сибіру було вивезено й сім’ю корінних рівнян Зеленків, які мешкали на вулиці Золотій (тепер Пирогова). Із розповіді Галини Олександрівни Зеленко, запис 2015 року: “У 1949 році я закінчила десятирічку і вступила на біофак Львівського університету. Приїхала на Спаса додому по речі для навчання, а о п’ятій ранку за нами прийшли. Спершу нас завезли у в’язницю в Клеванському замку й тримали там три місяці. Від жаху, який я там бачила, мені хотілося з тієї замкової вежі кинутися вниз. Було там повно людей з дітьми. Ніякого суду й слідства не було. Тицяли лише папірець: “Распишитесь… На вечное поселение”. У грудні повантажили нас у вагони і в оточенні охорони з автоматами і собаками, ніби це везуть не сім’ї з дітьми, а страшних бандитів, повезли на схід. На щастя, нашу сім’ю не розлучили. Через місяць такої “подорожі” ми прибули на Далекий Схід.
Галина Зеленко (в 1-му ряду праворуч) школярка, 1949 рік
Ешелон був великий, то людей розкидали по різних станціях. Нас привезли в Хабаровський край, у селище Рєшающеє. Щодня ми з батьком ходили за сім кілометрів на лісоповал, а мама з малим братиком Юрком залишалися в бараці. На засланні мене врятувала музика. Пригадую, ми ставили багато вистав українською мовою. Спочатку в Сибіру місцеві ставились до нас погано, бандитами називали, але згодом стало краще. Нас переселили в селище, і я стала працювати в клубі, потім у дитячому садочку. Коли прийшов дозвіл на звільнення, то мене вмовляли там залишитися, та дуже вже тягло додому. Батько увесь час писав листи-запити в Москву Булганіну та Ворошилову, щоб переглянули нашу справу і відмінили покарання. І ось у 1956 році ми повернулися додому до Рівного з довідкою “Реабилитировать с возвратом имущества”. Проте в нашій хаті вже мешкали інші люди. Нас прихистила в Здолбунові тітка. За втрачене майно виплатили нам копійки, за які житло не купити. Тож за ці гроші батько купив мені піаніно. Закінчивши в 1959 році Львівську консерваторію, я 45 років працювала в Рівненському музичному училищі. Викладала історію музики, хорові дисципліни, аранжування та хорознавство. Все життя любила подорожувати. За кордон мене, звичайно, не випускали, але по Союзу їздила дуже багато…”.
Галина Зеленко на засланні, 1951 р.
“Вороги радянської влади”
Не оминула репресивно-каральна машина й родини ще одних рівненських Дзіваків, які мешкали на вулиці В’язничній (тепер Пушкіна). Старша донька Якова і Людмили Дзіваків Галина, яка закінчила Рівненську українську гімназію, була в УПА і загинула вже після війни на Млинівщині. Отож ця сім’я одразу потрапила до списку ворогів радянської влади.
Згадує Віра Яківна Дзівак-Ковтун, запис 2007 року: “Як тільки встановилася радянська влада, одразу стали арештовувати людей без усякої вини. Мене заарештували і кинули в камеру, де було дуже багато людей, переважно молодь. Допитували мене зі запитанням: “Де сестра?”, а я відповідаю, що не знаю, бо вона пропала ще за німців… Тиждень мене тоді протримали в ізоляторі на вулиці Пушкіна…
Галя Дзівак. Рівне, 1930-і роки
А вдруге прийшли до нас у червні 1947 року, вночі, десь о годині третій. Їх було двоє. Стали порпатися в хаті, усе перекидали. Знайшли вітальну листівку, де були адресовані мені слова: “Будь достойна свого народу”. А ще я мала пісенник, де була записана пісня “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить…”. У ту ніч заарештували і дружину мого дядька Бориса Надію Дзівак, що жили з нами по сусідству. Вранці вивели мене з дому і повели під конвоєм дорогою (не тротуаром!) через усе місто на вулицю Коперника, до слідчого. Люди дивляться, як ведуть молоду дівчину під дулом гвинтівки. Я не плакала, і соромно мені не було, адже я нічого не вкрала, ніякого злочину не вчинила…
Віра Дзівак, 1949 рік
Провели в двоповерховий будинок неподалік пивзаводу і одразу кинули в льох. Темно, сиро, а в кутку щурі шкребуться. Цілий день я там, трясучись, просиділа одна. Потім привели в кабінет до слідчого, поставили під кахлеву грубку, а він лише одне твердить: “Признавайся!”. Слідчі змінюються, а я все стою. Ноги терпнуть і від утоми підкошуються, хочеться сісти, а слідчий як гримне кулаком по столу: “Стоять!”. І мушу стояти. Стояла, поки знепритомніла. І знову опинилася в тому страшному льосі, упала й заснула і вже не такими страшними видавалися ті щурі. Важливо було бодай трохи відновити сили. Запам’ятала я одного слідчого, Мостового, який намагався говорити зі мною ввічливо: “Вірочко, ти признайся, то батьків не вивезуть, і ти не будеш у тюрмі сидіти”. Як скаже про батьків, то сльози в мене одразу кап-кап…, бо батьків мені дуже шкода було…
Людмила і Яків Дзіваки. Томськ, 1953 рік
Промордувавши мене в тюрмі на Коперника, знову ведуть мене на Пушкіна, в “капезе” (камера попереднього ув’язнення- прим. авт. ), але вже без конвою. А там людей, що й дихнути нічим. Нар не було, усі лежали і сиділи на підлозі. Спека була страшна, і лише одне малюсіньке віконце. Годували баландою і водили на допит. Через тиждень перевели мене на Двірець (нинішній слідчий ізолятор, – прим. авт. ) і там зачитали вирок: “Особым совещанием… осуждена по ст. 54 п.1-а на 5 лет лишения свободы… “. Я пробула там до осені, а далі нас повантажили в товарні вагони, і поїхали ми етапом по “великому й могутньому”.
Людмила Дзівак перед арештом, 1947 рік
Віра Дзівак пройшла тяжкий шлях політв’язня – Печора, Караганда, Кенгир, Красноярськ. А її мама Людмила Дзівак тим часом відбувала покарання в Пензі (була ув’язнена на 5 років за тією ж 54-ю статтею). Батька Якова Дзівака вивезли в Томськ. Після завершення терміну покарання Віра поїхала в Красноярськ на поселення. Після табірного життя гуртожиток, де мешкали будівельники, видавався їй просто раєм. У тому сибірському краї зустріла вона свою долю – Мирона Ковтуна, який разом з батьками в 1950 році був вивезений до Сибіру із Тернопільщини. Згодом разом повернулись у рідний край, на рідну вулицю, де й доживали віку покоління за поколінням Дзіваків.
Вже незабаром, 22 серпня 2020 року, о 19:30 на території Садів відбудеться спеціальна програма «Літній Джаз в саду». Це унікальні підбірка хітів Френка Сінатри, Тоні Беннета, Майкла Бубле, Енді Уільямса, Елли Фіцджеральд та інших. Про це повідомляють організатори події.
Унікальність Митрополичих садів полягає в тому, що це закрита територія, яка належить до Святоюрського комплексу. Там знаходяться Митрополичі палати та дивовижної краси сад, який є перлиною барокового мистецтва поблизу головного Собору міста Лева.
Жива музика, в поєднанні з атмосферою садів у теплий літній вечір – гарантія незабутніх вражень.
Події та заходи, які відбуваються на території Садів організовуються заради підтримки соціальних проектів та утримання самих садів. Квитки можна придбати за посиланням https://bigshow.ua/events/romantic-jazz-v-sady/
Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження відомого українського художника, графіка, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС – Осипа Куриласа. Про його життєвий і творчий шлях пропонуємо дізнатись у нашій публікації.
Осип Петрович Курилас народився 7 серпня 1870 року у містечку Щирець Острів на Львівщині у багатодітній родині. Батько Осипа, – Петро Курилас до 78 – ми років був церковним дяком та вчив дітей у народній школі. Навчався Осип у дяківській бурсі, а у 1886 році вступив до Львівської художньо – промислової школи. Тут майбутній художник вивчав техніку рисунка і малярства, закони композиції, історію мистецтва, а також українську, німецьку та польську мови. Заради підробітку малював на замовлення ікони та портрети міщан.
Осип Курилас. Автопортрет.
Після чотирьох років навчання, Осип міг поступати до Академії мистецтв, проте в родини не вистачило грошей. У 1895 році поступив у Краківську академію мистецтв (яку закінчив через 5 р.), отримавши допомогу від старшого двоюрідного брата, який проживав у Хорватії. За період навчання здобув 5 срібних медалей та 19 конкурсних нагород і був одним з найкращих студентів.
Осип Курилас. Портрет Миколи Лисенка.
У 1898 році у Львові було створено ‘‘ Товариство для розвою руської штуки ’’, молодий художник став його членом, а через два роки взяв участь у його Другій виставці. Після завершення навчання, Осип залишився у Кракові. Малював картини, ілюстрації, а також до 35 – річчя творчої діяльності намалював найзнаменитіший портрет Миколи Лисенка і зробив для нього різьблену раму. Осип Курилас малює такі картини : “Пробудження весни”, “Сироти за домовиною матері”, “Безпритульні”, “Жебраки”. Ці картини були показані на Краківській художній виставці у 1901 р.
У 1903 році художник здійснив подорож Західною Європою (Відень, Дрезден, Прага, Будапешт), де відвідував картинні галереї. У 1906 р. Осип Курилас одружився з Валерією Скорхан (полька за походженням).
Осип Курилас. Портрет дружини з трояндою.
У 1908 році художник працює над ілюстраціями до підручника Миколи Аркаса ‘‘Історія України’’ та виконує портрети Т.Шевченка, І.Котляревського, а також українських гетьманів.
Осип Курилас за мольбертом під час служби в Легіоні Січових Стрільців.
Осип Курилас у 1915 році вступає до австрійського війська і переходить до Легіону Українських Січових Стрільців (на той час йому було 45 років); був зачислений у булавний відділ. Художника переводять до ‘‘Пресової Квартири’’ УСС, – мистецького об’єднання художників, літераторів, фотографів, яких він очолив. Безпосередньої участі в боях не брав, працював над створенням календарів, листівок на теми стрілецтва, Різдва, Великодня, намалював понад 200 портретів своїх побратимів, ілюстрував сатиричні журнали – ‘‘Самопал’’, ‘‘Бомба’’, ‘‘Самохотник’’, ‘‘Республіканський Самохотник’’.
Листівка Осипа Куриласа із нотним записом пісні Левка Лепкого «Бо війна війною».
Восени 1918 року Осип Курилас брав участь у львівській виставці УСС. Цю виставку відвідав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. На початку 1919 року разом із дружиною переїхав до Станіславова (Івано – Франківська), тут йому доручено було розробляти проекти січової шапки, одностроїв, відзнак. У травні повернувся до Львова.
Різдвяна трапеза. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
На початку 1920 – х років Осип Курилас вів рисунок в українській жіночій учительській гімназії та художній школі, створеній Олексою Новаківським. У 1923 – 26 роках – заступник декана мистецького факультету Української Таємної Технічної школи у Львові. Також викладав живопис у Мистецько – промисловій школі та Інституті народної творчості. Співпрацював із такими львівськими журналами як, ‘‘Наш приятель’’, ‘‘Шляхи’’, ‘‘Зиз’’, ‘‘Дзвінок’’, ‘‘Новий час’’, ‘‘Дзвінок’’, ‘‘Світ дитини’’ (цикл ілюстрацій до ‘‘Гав на вакаціях’’, ‘‘Пригод Юрчика Кучерявого’’, 8 рисунків до біографії Т.Шевченка). Художник створював ілюстрації до казок та оповідань таких як, “Оповідання про хліб”, “На пасовиську”, “Пригоди Ромка по дорозі з дому до школи”, “Наш котик і Бровко”, “Сирітка Ганнуся”, “Сліпа”, “Як Івасик набирав розуму”.
Осип Курилас – один із засновників модерного українського сакрального мистецтва. Він використовував українську орнаментику на іконах ‘‘Ісус Христос – небесний Учитель’’, ‘‘Пречиста Діва – Мати руського краю’’, ‘‘Пречиста Діва – Мати України’’. Художник створив ікони для іконостасів у церквах США, Канади, Польщі, України.
Христос Воскрес! Поштівка видавництва “Союзний Базар”, Львів, вул. Руська, 20, 1938 рік, малюнок професора Осипа Куриласа. З колеції Юрій Завербного
У 1934 році Осип Курилас брав участь у виставці, присвяченій 20 – тій річниці від створення легіону Українських Січових Стрільців У 1935 р., після смерті О.Новаківського очолив художню школу. В цей час переважно малює ілюстрації до часописів, книжок, шкільних підручників, а також ілюстрації до новел свого товариша, Василя Стефаника. Створював живописні етнографічні сюжети (‘‘Добротвір. Церква’’, 1939 р.), види Львова (‘‘Святий Юр у Львові’’).
Осип Курилас. Собор святого Юра.
На початку Другої світової війни львівське помешкання і майстерня Осипа Куриласа (вул. Леона Сапєги, 87 – тепер вул. Степана Бандери) були зруйновані бомбою і він поїхав до Щирця. У 1944 році повернувся до Львова, влада виділила під майстерню приміщення поряд з житлом (на теперішній вулиці Ярослава Мудрого). Художник брав участь в третій виставці спілки українських митців у Львові (1942 р.), на якій представив роботи: ‘‘Митрополит Андрей Шептицький’’, ‘‘Шевченко малює’’, ‘‘На Гуцульщині’’.
Христос Воскрес! Поштівка видавництва “Українська Преса” у Львові, 1938 рік, малюнок професора Осипа Куриласа. З колеції Юрій Завербного
У повоєнні роки, змушений працювати у стилі соціалістичного реалізму. В окремих його роботах цього періоду помітний тонкий сарказм. У грудні 1948 – травні 1949 рр. створив 30 ілюстрацій до нового видання українського ‘‘Букваря’’. В останні роки життя створює багато ілюстрацій до народних казок. Помер Осип Курилас 25 червня 1951 року, похований на Личаківському кладовищі.
У 1952 році з фондів Львівського музею Українського художньо – декоративного мистецтва (тепер – Національний Музей у Львові імені Андрея Шептицького) було знищено неоціненні пам’ятки українського мистецтва – 164 роботи Осипа Куриласа. Їх було спалено із характеристикою : ‘‘як експонати, що не мають музейного значення’’. Знищені твори митця дійшли до нашого часу завдяки тому, що вони були зображені на листівках, виданих у 1914–1918 роках, зусиллями січових стрільців – митців.
Пропонована стаття продовжує серію публікацій присвячених історії руханково-спортового майдану (площі) товариства «Сокіл-Батько» (інші назви – «Український город», національний форт у Львові, за словами Романа Купчинського – Українська Мекка), який став традиційним місцем, де відбувалися усі найбільш значущі спортивні і громадські заходи української спільноти Львова та Галичини в 1911–1930-ті роки. Сьогодні ознайомимо читачів з перебігом ІІ Запорожських ігрищ, які відбулися 29 червня 1914 р. на площі «Сокола-Батька» в межах Шевченківського здвигу.
Шевченківський здвиг (інші назви – ІІ Краєвий здвиг, Великий пропам’ятний Шевченківський здвиг, Шевченковий ювілейний здвиг та ін.) 1914 р. з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка став виявом національного і громадянського поступу кількох поколінь українців Галичини. В історії Львова ХХ ст. цей здвиг залишився одним із найвеличніших культурних, громадсько-політичних і спортивних подій. Значна заслуга в ініціюванні та успішному проведенні здвигів належить Іванові Боберському (до нього український «Сокіл» не проводив таких масштабних заходів), який, перебуваючи на посаді голови «Сокола-Батька», доклав чимало зусиль не лише для розвитку українського сокільства та об’єднання з січовими осередками Галичини, а й для згуртування, консолідації, через гімнастичний і спортивний, сокільський та січовий, парамілітарний рухи, українців з Галичини та з інших українських земель. Ці здвиги стали виявом високого рівня національної свідомості українців, гідності та згуртованості.
Підготовка площі «Сокола-Батька» до руханкових виступів у рамках Шевченківського здвигу. Червень 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
У Шевченківському здвизі взяло участь понад 12 тисяч українців, представників гімнастичних і спортових товариств – соколів, січовиків, пластунів і спортовців СТ «Україна», українських січових стрільців, які, попри заборону і протидію поляків, з’їхалися з різних куточків українських земель – Покуття, Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, Наддніпрянської України, а також з Англії, Німеччини, США та інших країн.
Шевченківський здвиг у Львові тривав три дні – з 27 до 29 червня, і, за задумом організаторів, спеціально передчав у своїй програмі проведення українських національних спортивних змагань – II Запорожських ігрищ (І Запорожські ігрища відбулися у Львові 15–16 жовтня 1911 р.), що розпочалися раніше, але до окремих видів спортивних змагань учасники здвигу могли долучитися в його останній день 29 червня.
Афіш (плакат) Шевченківського здвигу. 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Напередодні здвигу було поширено відозву від «V Секції Шевченкового Ювилею Товариства «Просьвіта»» до українців за підписами голови «Сокола-Батька» Івана Боберського, генерального отамана «Українського січового союзу» Кирила Трильовського, голови СТ «Україна» Лева Дорожинського та отамана «Повітової Січі» у Львові Романа Дашкевича. У ній зазначалося: «Дорогі Братя! Говорять вороги наші, що нас нема. Пишуть, що не живемо. Грозять противники наші, що не вільно нам жити своїм житєм, не вільно нам думати, не вільно говорити своєю мовою. Однак ми живемо! Наша гадка прибита віковою неволею будить ся. Наш дух кріпить ся. Ми орґанїзуємо не лиш наші духові але і наші фізичні сили! І ось серед сеї нашої працї наспів ювилей 100-лїтних роковин уродин Тараса Шевченка і ми постановили обходити його величавим здвигом українських руховиків, пожарників, стрільцїв і пластунів в столицї наших князїв у Львові 28 і 29 червня 1914 [р.]. Всї ті наші орґанїзації стануть в тих днях карно до вправ і до величного походу, який перейде улицями столицї. І тому взиваємо і просимо цїлу нашу суспільність: Прибудьте всї, хто жиє і може на сей Ювилейний Шевченковий здвиг, щоби се сьвято випало величаво і покріпило наші серця до дальшої працї і боротьби. Очи Славянщини, а навіть цїлого культурного сьвіта спочинуть в сей день на нас! Покажіть – що цїлий народ з нами і за нами!». Подібні відозви поширювалися в інших містах Галичини. 17 червня 1914 р. старшина станиславівського «Сокола» випустила відозву для активізації сокільського руху на Станиславівщині.
Інформаційне повідомлення про підготовку Шевченківського здвигу, вміщене у часописі «Вісти з Запорожа». Львів, 15 квітня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Отже, 29 червня до змагань на площі «Сокола-Батька» заходами Івана Боберського була видана спеціальна програмка, яку прикрасили два афоризми Степана Рудницького: «Хвилї фізичної тугости се найгарнїйші хвилї в істориї нашого народа» та «Здоровлє і сила народа річ важна і найважнїйша». До змагань приступила спеціальна комісія у такому складі: вождь змагань – Антін Зелений; члени комісії – Іван Боберський, професор Євген Любович, Іван Устиянович, Осип Семенюк, Степан Гайдучок, Лев Дорожинський, Роман Носковський, Теодор Черник; секретарі – Омелян Гузар та Олександр Кульчицький; суддя «при вибігах» – Роман Носковський; судді до «міреня часу» – Антін Зелений, Степан Гайдучок, Теодор Черник; судді до «міреня метів і скоків» – Роман Носковський, Теодор Черник та Лев Дорожинський. Члени комісії мали спеціальні опояски на руку: вождь змагань – зелено-червону, секретарі – білі, решта членів комісії – синьо-жовті.
Нагорода (медаль), вручена учасникам ІІ Запорожських ігрищ Тарасу та Петру Франкам за ІІ-ге місце в змаганнях з ситківки (тенісу) у грі двійками (в парі). 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
До змагань зголосилося 43 спортовці, які представляли товариства: «Сокіл-Батько» (Львів) – Євген Бабин, Роман Рондяк, Ігор Федів; «Повітову Січ» (Львів) – Микола Никорак; «Хортицю» (Відень) – Іван Остап’як; «Сянову Чайку» (Перемишль) – Венгринович, Волинець, Гера, Долинський, В. Коцай, Дмитро Паліїв, Мирослав Талпаш, Іван Чмола; «Поділля» (Тернопіль) – Гриць Бабій, Остап Огар, В. Яніцький; «Змаговий союз» (Львів) – Петро Франко; «Український спортовий кружок» (Львів) – Гриньовський, Демчина, Іван Децик, Осип Криса, Киприян Левицький, Мирон Маренін, Іван Полянський, Єронім Сиротинський, Струтинський; «Україну» (Львів) – Михайло Березяк, Юрій Данилюк, Зиновій Дума, Олександр Карпінський, Сташко Качмарський, Іван Криницький, Олександр Купчинський, Людвик Ліщинський, Кость Мацюрак, Іван Олинець, Василь Остапчук, Олекса Охнич, Василь Паліїв, Олекса Перфецький, Василь Щупаківський, Теофіл Пасічинський; «Сокіл» (Станиславів) – Нестор Войтович.
Легкоатлетичні змагання зі скоку з жердкою (стрибків з жердиною) в рамках ІІ Запорожських ігрищ. Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Футбольні змагання (стрічі в союзняку) розпочалися за декілька тижнів перед здвигом. 29 травня зустрілися команди спортового товариства «Поділля» (Тернопіль) та УСК з Академічної гімназії (Львів). Рахунок зустрічі 1:1. 30 травня матч «Поділля» зі спортовим товариством «Сянова Чайка» (Перемишль) закінчився з результатом 1:0 на користь «Поділля». В інших зустрічах результати були такі: 1 червня УСК – «Сянова Чайка» – 3:2; 7 червня «Україна» (Львів) – «Поділля» – 4:1; 14 червня «Україна» – «Сянова Чайка» 4:0; 17 червня УСК – «Україна» 4:0. Суддями змагань були Василь Палїїв, Василь Остапчук, Роман Носковський. За підсумками усіх проведених футбольних матчів перше місце здобув УСК – 5 очок, друге – СТ «Україна» – 4. Відомі склади футбольних команд УСК та СТ «Україна». До команди УСК входили: Михайло Чичкевич, Семен Букайло, Іван Демчина, Дицьо, Іван Полянський, Єронім Сиротинський, Ростислав Шумило, Петро Скавінський, Іван Децик, Миколайків, Стефан Пшедзімірський. До СТ «Україна» – Антін Зелений, Кость Гусаківський, Володимир Богонос, Сташко Качмарський, Кость Мацюрак, Володимир Богонос, Федь Черник, Гриць Лучаківський, Голяк, Людвик Ліщинський, Олекса Перфецький.
Легкоатлетичні змагання зі скоку у височінь (стрибків у висоту) в рамках ІІ Запорожських ігрищ. Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Ситківкові змагання (з тенісу) також відбулися напередодні Шевченківського здвигу: вони розпочалися 24 червня і тривали до 28 червня. До змагань зголосилося 16 учасників від українських львівських спортових товариств – УСК, «України» і «Змагового союзу». Суддею змагань був Василь Остапчук. За свідченнями Степана Гайдучка, йому допомагали спортсмени, які не брали участі в змаганнях.
У грі одинцем (змагання в одиночному розряді) переможцями стали В. Залозецький («Україна») – перше місце; Тарас Франко («Змаговий союз») – друге; Іван Олинець («Україна») – третє. У грі двійками (парний розряд) чоловіків: Олександр Кульчицький і В. Залозецький («Україна») – перше, Петро і Тарас Франки («Змаговий союз») – друге; Антін Зелений та Іван Олинень («Україна») – третє. У мішаній грі парами (змагання пар, що складаються з представників обох статей) першими стали А. Ґайдерівна і Олександр Кульчицький, другими – Г. Федак і Петро Франко.
Руховик демонструє вихідне положення для метання ратищем (списом) у рамках ІІ Запорожських ігрищ. Стоїть перший зліва суддя змагань Степан Гайдучок. Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
До п’ятизмагу (п’ятиборства) і легкоатлетичних змагань зголосилося 43 учасники, які представляли спортові та руханкові товариства: «Сянову Чайку, «Україну», УСК, «Сокіл-Батько», «Змаговий союз», «Хортицю» (Відень). Усього у п’ятизмазі було 9 учасників. Переможцем став Іван Остап’як («Хортиця»), здобувши 70 точок; друге місце посів Мирослав Талпаш («Сянова Чайка») – 53 точки; третє – Кость Мацюрак («Україна») – 49 точок.
У легкоатлетичних змаганнях результати були такі:
1) біг на 100 м, 11 учасників: перше місце – Кость Мацюрак («Україна») – 12,3 с; друге – Василь Палїїв («Україна») – 12,5 с; третє – Василь Щупаківський («Україна») – 12,7 с.;
2) біг на 400 м, 5 учасників: перше місце – Василь Щупаківський («Україна») – 60,2 с; друге – Березяк («Україна») – 63 с.;
3) метання ратищем (метання списа), 9 учасників: перше місце – Мирослав Талпаш («Сянова Чайка») – 44,30 м; друге – Кость Мацюрак («Україна») – 38,50 м; третє – Зиновій Дума («Україна») – 38,40 м;
4) метання кулі (штовхання ядра) 7,25 кг, 7 учасників: перше місце – Роман Купчинський («Україна») – 9,98 м; друге – Мирослав Талпаш («Сянова Чайка») – 9,49 м;
5) метання диска, 8 учасників: перше місце – Роман Купчинський («Україна») – 31,80 м; друге – Мирослав Талпаш («Сянова Чайка») – 29,60 м: третє – В. Долинський («Сянова Чайка») – 26,43 м;
6) скок у даль (стрибок у довжину), 11 учасників: перше місце – Василь Щупаківський («Україна») – 5,70 м; друге – О. Березяк («Україна») – 5,40 м; третє – Василь Паліїв («Україна») – 5,03 м;
7) скок у височінь (стрибок у висоту), 7 учасників: перше місце – Василь Щупаківский («Україна») – 1,52 м; друге – І. Струтинський (УСК) – 1,50 м; третє – Ігор Федів («Сокіл-Батько») – 1,48 м;
8) скок жердкою (стрибок із жердиною), 5 учасників: перше місце – І. Венгринович («Сянова Чайка») – 2,45 м; друге – Василь Паліїв («Україна») – 2,40 м.
Проводили легкоатлетичні змагання і здійснювали суддівство Антін Зелений, Лев Дорожинський, Федь Черник, Роман Носковський та Степан Гайдучок.
Легкоатлетичні змагання зі скоку у довжінь (стрибки у довжину) в рамках ІІ Запорожських ігрищ. Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
У програмі ІІ Запорожських ігрищ були передбачені біг на 1 609 м та 5 км. До них зголосилося, за словами Степана Гайдучка, «прямо сьмішне число». Змагання з плавання через те, що були внесені до програми пізно, не відбулися. Також не відбулися змагання з кульової стрільби.
Трибуна Шевченківського здвигу, оздоблена українською символікою. Львів, площа «Сокола-Батька», 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
ІІ Запорожські ігрища, проведені на площі «Сокола-Батька» 29 червня 1914 р., загалом справили позитивне враження на глядачів. Організатори ж змагань підбили підсумки, проаналізували всі хиби і позитивні моменти. Планувалося восени провести змагання з окремих видів спорту, які були включені в програму ІІ Запорожських ігрищ, але з різних причин не відбулися. Однак, цим амбітним планам завадила Перша світова війна.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
У підземеллях колишнього Домініканського монастиря демонструють відеоінсталяцію «Внутрішні землі» українського режисера, оператора, автора сценаріїв, фото- і відеохудожника Олександра Дірдовського. Через побутові та сакральні предмети, дрібні фігурки та монументальні пам’ятники до сучасного парадоксу форм і відтінків передано в ефір культурні імпульси поколінь.
Відеоінсталяція «Внутрішні землі»
На стінах підземелля розгортаються безмежні рухливі галактики. З космічного пилу, з метеора, з не проявленого світу в проявлений, через воду і вогонь до нас летять, розростаючись до неймовірних масштабів, перетворюючись та видозмінюючись скіфські ідоли, боги й богині, трипільські глеки та біноклі,візерунчасті тарелі.
Побачити і ознайомитися із цими та інші матеріальними пам’ятками, дізнатися про наш спільний, духовний, внутрішній світ музейники запрошують до постійно діючої експозиції.
Нагадаємо, фільм «Внутрішні землі», на основі якого створено відеоінсталяцію, був представлений у «Мистецькому Арсеналі» 2009 року, в рамках виставкового проекту «De profundis (з глибин…)».
Молода та перспективна співачка Sova презентує свій сингл “Не Дилема”. Саме з ним артистка готова вступити у світ українського шоу бізнесу! Зараз співачка зрозуміла, що готова до більшого, вона готова прикласти всі зусилля, щоб займатися улюбленою справою – музикою. Артистка з малку займається музикою, брала участь у багатьох проектах, виступала за кордоном у Швейцарії, Італії, Німеччині, Македонії, Латвії – і нарешті зрозуміла – велика сцена це на все життя!
Справжнє ім‘я артистки Діана Горбяк, проте співачка вирішила взяти псевдонім Sova. За словами артистки саме такий псевдонім є для неї чимось особливим, і дуже символічним:
“Я напевно жодної хвилини не вагалась над своїм творчим псевдонімом “Sova”. Адже в дитинстві мене саме так називали батьки, тай і я теж себе асоціюю з цим птахом. Цей символ з однієї сторони, як знак мудрості, усвідомлення так і з іншої як чогось незвичайного, того, що веде крізь темряву. Це і вміння знаходити інстинктивно шлях в темряві, не боятись її. Так і ми можемо довіряючи своїй інтуїції знаходити вихід з сутінків сумнівів та страху. Скажу більше – дозволити собі бачити істинну. І ще одним підтвердженням того, що я на правильному шляху був сон через який зрозуміла, що мій вибір вірний”
Співачка Sova
“Не Дилема” – це трек як символ того, що жінки теж можуть брати ініціативу в свої руки, та виражати глибину почуттів до коханої людини:
«В пісні я співаю про те, що в мені живе кохання! Що почуття не приходять одразу, для цього потрібен час. Кохання – пізнання один одного. І інколи потрібно зробити перший крок, щоб бути щасливим. І не важливо, хто його робить: дівчина чи хлопець. У коханні не повинно бути Дилеми! Якщо наше кохання взаємне тоді все очевидно! Відкиньте Дилеми!”
https://youtu.be/dm_8aLWhUXw
Усі мотиви пісні та сама ідея ідеально підійшли під стиль артистки. Основний меседж треку – це легкість та невимушеність, усе, що за словами артистки, потрібно молодим парам. Зараз співачка Sova планую зйомки відеокліпу на пісню “Не Дилема” та записує альбом, який презентує вже цієї осені!
Недалеко від Львова (всього лише 45 км), в Городоцькому районі розташоване місто Комарно, що має давню історію. Постійне поселення на території міста виникло орієнтовно в XII – XIII ст., а назва його очевидно пов’язана з тим, що в давнину ця місцевість була дуже заболоченою і над нею кишіли комарі.
Комарно, 1908 р.
Давнє Комарно із замком та оселями знаходилося на Лисій горі аж до 1240 року, коли було вщент зруйноване татарською ордою хана Батия. І тільки після цього нашестя почало забудовуватися сучасне місто, яке розташовувалося посеред острова, що утворився з нанесеного водами намулу. В 1349 році Комарно в складі галицької землі захопили польські феодали, після чого адміністративно належало до Руського воєводства, 15 серпня 1473 року одержавши Магдебурзьке право, набуло статусу міста.
Комарно, 1926-1937 р.
У місті є декілька пам’яток історії та архітектури. Серед яких: Костел Різдва Пресвятої Богородиці (1657 рік); придорожній пам’ятник (XVII ст.); рови і вали в західній частині міста, насипані для оборони від турків, татар і шведів(ХVІ-ХVII); церква св. Петра і Павла; руїни палацу Лянцкоронських—пам’ятки архітектури кінця XIX ст.
Церква святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
А ще тут поряд стоять дві Михайлівські церкви. Стара, дерев’яна – пам’ятка архітектури національного значення та нова, мурована, що була зведена на початку ХХ ст. Сьогодні 10 цікавих фактів про два храми Комарно, що носять ім’я архістратига Михаїла.
За однією версією дерев’яний храм архістратига Михаїла з дзвіницею походить з 1754 року (цю дату позначено на бантині центральної бані церкви), за іншою (на думку вченого Осипа Пеленського) – це дата ґрунтовної реставрації, а сама церква є старшою на ціле століття.
Церква святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
Дерев’яна Михайлівська церква – тризрубна, триверха будівля розмірами 16,5 м х 7,2 м без прибудов. Оточена піддашшям опертим на випусти вінців зрубів. Стіни підопасання складаються з відкритих брусів, надопасання – кожуховані ґонтами.
Раніше Михайлівська церква була храмом передмістя Комарна – у центрі міста стояла парафіяльна церква св. апостолів Петра і Павла. Однак після пожежі 1810 року, яка знищила цей храм, саме стара дерев’яна церква святого Архістратига Михаїла стала головною парафіяльною церквою Комарна.
Вид на дзвіницю церкви святого Архістратига Михаїла в Комарно через перелаз. Фото Романа Метельського
У кінці ХІХ ст. церкву і дзвіницю відреставрували, а до бабинця прибудували тамбур. У 1920-х роках, під час чергових ремонтних робіт було розібрано ризницю, замінено конструкції й покриття верхів.
Церква святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
У 1924 році церкву поставили на консервацію. Відтоді постійні відправи у ній уже не проводили, для цього використовували побудований у 1910 році новий, мурований храм.
Інтер’єр церкви святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
Будівництво мурованої церкви св. Архістратига Михаїла розпочалося у 1901 році на місті колишнього цвинтаря біля дерев’яної церкви. Започаткував його син тодішнього пароха отець Володимир Петрик. Рішення збудувати храм на місці старого цвинтаря було прийняте тому, що польська влада не дала дозволу на будівництво церкви в центрі міста.
Захристія церкви святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
Проект нової церкви було розроблено відомим галицьким архітектором Василем Нагірним. Звели храм у візантійському стилі — він має три купола, хрестоподібної форми, має три входи із північної сторони і один вхід з паламарки. Будівля стоїть на великих дубових палях, які виконують роль фундаменту, а цегляні стіни беруть початок від самої поверхні землі і піднімаються вгору на десятки метрів. Висота церкви становить 30 м разом із хрестом; довжина всередині 33 м, а із врахуванням товщини стін місцями сягає більше одного метра.
Михайлівська церква в Комарно, 1958 р. Автор: Стецюк (Джерело фото: http://decerkva.org.ua/)
Під час реставрації у 1960-х роках, що проходила під керівництвом архітектора Івана Могитича, старій церкві повернули первісний вигляд. Тоді відновили ризницю та розібрали тамбур.
Вхід до церкви святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
За радянської доби у дерев’яній Михайлівській церкві діяв краєзнавчий музей. З того часу церкву ґрунтовно не ремонтували, тому вона почала занепадати.
Дзвіниця церкви святого Архістратига Михаїла в Комарно. Фото Романа Метельського
Цікавим є те, що в 2005-2007 рр. щоб відновити дерев’яну церкву свої зусилля об’єднали дві релігійні громади міста: греко-католицька і православна. На кошти мешканців міста за допомоги майстрів з Карпат храм вкрили новим якісним ґонтом.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крушинська О. Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини. – К.: Грані-Т, 2008
Фотографії Старого Львова продовжують цикл «Львівська залізниця. Постаті». У сьогоднішньому дописі ми продовжуємо розповідати про видатних галичан, які починали свою роботу на Львівсько-Чернівецько-Ясській залізниці.
У попередньому матеріалі циклу «Львівська залізниця. Постаті» ми розповідали про видатного інженера-залізничника і архітектора Людвіка Вежбицького, який починав свою трудову діяльність як архітектор, а закінчив – як керівник Львівської дирекції державних залізниць. Наші сьогоднішні герої починали трудовий шлях на залізниці. Юліан Октавіан Захаревич став відомим львівським архітектором, Роман Гостковський створив у Львівській Політехніці кафедру для підготовки професійних залізничників, а Кароль Скібінський працював над теорією штучних споруд на залізницях.
Ректор Львівської політехніки Юліан Захаревич
Юліан Октавіан Захаревич (Захарієвич) народився 17 липня 1837 року у Львові. Його батько Георгій походив із старовинного вірменського роду, мати Юзефа – із родини Гросманів. Початкову і середню (реальна школа) освіту Юліан Захаревич здобув у Львові. У 1852 році вступає на навчання до Львівської технічної академії (нині Львівська Політехніка), продовжує навчання у Відні. Стажувався у архітектурному бюро Леопольда Ернеста на реставраційних роботах в готичному костелі Св. Стефана.
Молодий архітектор вирішив поєднати свою долю із залізницею. У 1858 році він розпочинає працювати в Генеральній дирекції будівництва державних залізниць на посаді інженера. Проте дуже швидко ця дирекція була зліквідована, отож Захаревич працює в управлінні будівництва залізниці в місті Темешварі (нині Тімішоара, Румунія). Захаревич в 1863 році отримує запрошення від Віктора Оффенгайма на роботу на Львівсько-Чернівецькій залізниці. Юліан Октавіан працює на цій залізниці із 1864 по 1871 рік і проходить шлях від звичайного інженера до начальника руху в Чернівцях.
Костел св. Стефана у Відні у реставрації якого в молоді літа брав участь Юліан Захаревич
Окрім прямих посадових обов’язків, Юліан Октавіан Захаревич разом із Людвіком Вежбицьким займається проектуванням вокзалів і станційних споруд. Зокрема Захаревич проектує вокзал в румунському місті Ясси. Цей вокзал, фактично, стає першою великою роботою Захаревича, як архітектора. Проект вокзалу в Яссах був виконаний у стилі «мавританської» неоготики, він значно відрізнявся від типових проектів Людвіка Вежбицького.
У 1871 році Юліан Захаревич звільняється із роботи на Львівсько-Чернівецько-Ясській залізниці – його запрошують викладати до Львівської політехніки. 16 липня 1871 року 34-річний архітектор отримує наукове звання «ординарного професора».
Залізничний вокзал у Яссах (Румунія), який побудовано за проектом Юліана Захаревича у 1869 році
Паралельно із викладацькою роботою, Юліан Захаревич в 1872-73 роках працює над проектом синагоги «Темпль» для юдейської релігійної громади Чернівців. У 1873 році він розпочинає проектування нових корпусів Львівської Політехніки, які розташувалися між сучасною вулицею Степана Бандери і площею Святого Юра. Юліан Захаревич спроектував, зокрема, головний корпус Львівської політехніки, а також хімічну лабораторію (нині – хімічний корпус). Також за проектом Юліана Октавіана Захаревича збудовано Галицьку ощадну касу, в приміщенні якої розташовано Музей етнографії та художніх промислів на проспекті Свободи, 15. На замовлення художника Я. Стики Юліан Захаревич проектує для нього майстерню-особняк, в якому нині розміщено музей О. Новаківського.
Синагога «Темпль» у Чернівцях, споруджена у 1872-73 роках за проектом Юліана Захаревича
Юліан Октавіан Захаревич також займається проектами реставрації давніх культових споруд Львова. За його проектами у 1876-88 році проведено реконструкцію костелу і монастиря францисканок, костелу Івана Хрестителя (1886-87), костелу Марії Сніжної та костелу Марії Магдалини.
Разом із архітекторами Іваном Левинським та Альфредом Каменобродським Юліан Захаревич створює у Львові комплексну архітектурно-будівельну компанію.
Головний корпус НУ «Львівська політехніка». Автор проекту – Ю. Захаревич. Фото кінця ХІХ століття
У 1877 році 40-річний архітектор отримує від імператора Франца-Йосифа рицарський титул – Ritter von Lwigród (Лицар із Львигороду). Це була відзнака за чудові роботи архітектора.
У Львові Юліан Захаревич жив у власній віллі, яку спроектував і збудував на вулиці Кляйнівській (нині – Каменярів). Цей будинок зберігся до сьогодні.
Головний корпус НУ «Львівська політехніка». Сучасне фото
Помер Юліан Захаревич 27 грудня 1898 року. Похований на Личаківському цвинтарі. У 1910 році в вестибюлі головного корпусу Львівської політехніки було встановлено погруддя Юліана Захаревича роботи скульптора Юліуша Белтовського. У 1901-46 році ім’я Захаревича носила сучасна вулиця Архітекторська поблизу Львівської політехніки.
Син Юліана Захаревича Альфред теж був архітектором і долучився до проектування і будівництва нового залізничного вокзалу у Львові в 1901-4 рр.
Сходова клітка головного корпусу НУ «Львівська політехніка». Сучасне фото
Барон Роман Гостковський народився 2 вересня 1837 року в селі Тржиця поблизу міста Седльце на території сучасної Польщі. Вищу освіту він отримав у Віденській Політехніці, яку закінчив у 1858 році. У 1860 році Роман Гостковський починає працювати інженером на Південні залізниці. У 1865 році Віктор Оффенгайм запрошує Романа Госковського на Львівсько-Чернівецьку залізницю.
Актовий зал НУ «Львівська політехніка». Сучасне фото
На початку 1870-х років створюється Товариство залізниці імені ерцгерцога Альбрехта. Це товариство має за мету збудувати залізниці Львів – Стрий, Стрий – Станіславів (Івано-Франківськ) та Стрий – Мукачево. Із 1872 року на залізниці імені ерцгерцога Альбрехта Роман Госковський працює керівником руху. Через фінансову кризу залізниця імені ерцгерцога Альбрехта виявляється збитковою. Залізницю між Стриєм і Мукачево побудувати у 1870-ті рр. не вдається.
Погруддя Юліана Захаревича у вестибюлі головного корпусу НУ «Львівська політехніка». Сучасне фото
У кінці 1870-х років в Австро-Угорщині відчувається значний брак професійних інженерів-залізничників, отож у Львівські Політехніці створюється кафедра теорії залізничного руху. У 1878 році Роман Гостковський переходить на роботу у Львівську Політехніку, де працює на посаді доцента кафедри. У 1883 році він публікую велику наукову працю «Теорія залізничного руху», яка була перекладена у багатьох країнах світу. Як науковець Роман Гостковський обґрунтовує доцільність будівництва східної ділянки Галицької трансверсальної залізниці (від Станіславова до Гусятина).
Хімічний корпус НУ «Львівська політехніка», автор проекту Юліан Захаревич. Сучасне фото
У 1884 році у Відні створюється Генеральна дирекція державних австрійських залізниць. Керівник цієї установи Алоїз Чадік запрошує Романа Госковського на посаду керівника технічного відділу Генеральної дирекції державних залізниць. На цій посаді Роман Гостковський працює до 1890 року.
Барон Роман Гостковський – залізничний інженер, викладач НУ «Львівська політехніка», засновник Політехнічного товариства у Львові
У 1890 році Роман Гостковський повертається до Львова на викладацьку роботу у Львівській Політехніці. Він стає професором кафедри теорії залізничного руху.
Роман Гостковський був одним із ініціаторів створення Політехнічного товариства у Львові. Із 1877 по 1884 рік він очолює це товариство. У 1881 році разом із інженером-винахідником Генріком Михальським Роман Гостковський організовує трансляцію до Львова по телефону концерту, який відбувається у Жовкві. Галицький винахідник телефону Генрік Михальський, до речі, теж починав свій трудовий шлях на Львівсько-Чернівецько-Ясській залізниці.
Бучацький тунель і міст на виході із нього на Галицькій трансверсальній залізниці (ділянка Станіславів – Гусятин)
Окрім телефонного зв’язку Роман Гостковський був одним із ініціаторів впровадження електричного освітлення. Разом із електротехніком і фотографом Франтішеком Рихновським Роман Гостковський організували 14 червня 1881 року електричне освітлення зали засідання Галицького крайового сейму.
Із 1902 року Роман Гостковський мешкав у власному будинку на сучасній вулиці Короленка, 5. У 1904 році він вийшов на пенсію.
Бучацький вокзал. Листівка 1914 року
Помер видатний вчений-залізничник 27 березня 1912 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.
Згадаємо тут іще одного вченого-залізничника, який отримав практичний досвід працюючи на різних залізницях Австро-Угорської імперії. Це Кароль Скібінський. Він народився у місті Кам’янець-Подільському, який був центром Подільської губернії Російської імперії в 1849 році. Його батьком був відомий актор і директор театрів у Любліні і Вільнюсі Казимир Скібінський.
Вокзал станції Чортків Галицької трасверсальної залізниці. Кінець ХІХ століття
Середню освіту Кароль Скібінський отримав у Львові у реальній школі. У 1866 році вступив на навчання до Львівської політехніки, де навчався протягом двох років, а далі продовжив навчання у Віденській політехніці.
У 1871 році розпочав працювати інженером на Центральній Моравсько-Сілезькій залізниці. Далі працював у конструкторському бюро мостів і залізниці імені архікнязя Рудольфа. У 1872 році працює над проектом будівництва залізниці в Каринтії. У 1875 році працював на будівництві трансальпійської залізниці.
Залізничний міст у Заліщиках. Листівка початку ХХ століття
У 1879 році розпочинає науково-педагогічну роботу на кафедрі нарисної геометрії у Львівській політехніці. В 1880 році отримує ступінь доцента нарисної геометрії і будівельної механіки. У 1883-84 роках працює на посаді професора кафедри нарисної геометрії. У 1884-88 роках Кароль Скібінський працює на посаді професора будівельної механіки і нарисної геометрії, отримує звання почесного доктора.
Залізничний міст через Дністер у Нижневі (залізниця Станіславів – Гусятин)
В 1888 році Кароль Скібінський стає професором інженерних наук і будівництва доріг, залізниць і тунелів. Протягом багатьох років Кароль Скібінський працює деканом інженерного факультету Львівської політехніки.
У 1891-92 роках Кароля Скібінського обирають ректором Львівської політехніки.
Вокзал станції Тисмениця Галицької трансверсальної залізниці
Під час роботи у Львівській Політехніці Кароль Скібінський опублікував цілу низку наукових робіт і підручників в галузі статики споруд і залізничного будівництва. Він запропонував нову систему побудови залізничного полотна. Паралельно із науковою і педагогічною роботою Кароль Скібінський був керівником проектного бюро.
Потрібно зауважити, що інженери, які були учнями Кароля Скібінського, займалися проектуванням кам’яних мостів і віадуків на залізниці Станіславів – Вороненка – Рахів, Східно-Галицьких залізницях (Тернопільщина), а також на залізниці Оброшин – Самбір – Ужгород.
Кароль Скібінський – видатний вчений-залізничник, ректор Львівської Політехніки у 1891-92 рр.
За значний науковий і педагогічний внесок Кароля Скібінського в 1904 році було нагороджено Орденом Залізної Корони ІІІ ступеня.
У Львівській Політехніці на викладацьких посадах Кароль Скібінський працював до 1919 року, коли вийшов на пенсію в 70-річному віці.
Пам’ятник на могилі Кароля Скібінського на Личаківському цвинтарі.Кароль Скібінський
Помер Кароль Скібінський у Львові 14 травня 1922 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Антон ЛЯГУШКІН
Список джерел інформації
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы, события, люди / Гороховский А.Г. – Львів: Каменяр, 1991;
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниця. Історія і сучасність. Львів: Центр Європи, 1996;
У Львові завершують реставрувати вхідну арку до Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького. Зараз арку вивели із аварійного стану. Реставрацію розпочали наприкінці квітня цього року, каже директор Парку культури Олександр Молодий. Про це повідомляє Суспільне.
За словами Олександра Молодого арку збудували близько 50-ти років тому.
У львівському Парку культури відновили вхідну арку. Фото Андрія Москаленка
“Арка була у відносно аварійному стані. Вона ще не падала, але вже готувалася до падіння. І, відповідно, естетично вона виглядала негарно”, — розповів директор Парку культури Олександр Молодий.
Зараз завершується перший етап робіт. Далі триватимуть роботи із проявлення кольору. Завершити реставрацію арки планують за тиждень. Після цього там встановлять підсвітку.
Далі буде другий етап робіт — спорудження сходів та пандусу, також мають встановити водовідведення.
У львівському Парку культури відновили вхідну арку. Фото Андрія Москаленка
Третій етап робіт передбачає ремонт огорожі біля арки. Зараз її укріплюють та виготовляють ті фрагменти, яких не вистачає.
Третій етап робіт передбачає ремонт огорожі біля арки. Зараз її укріплюють та виготовляють ті фрагменти, яких не вистачає.
Ось як виглядала арка у квітні 2020 року.
Вхідна арка Парку культури до реставрації. Фото: Суспільне Львів
Завершити усі роботи планують до кінця вересня. Нагадаємо, тендер на реставрацію арки виграла компанія “Центр-Комплекс”. Вартість робіт — 1 мільйон 800 тисяч гривень.
Сьогодні знову середа, а це означає, що настав час зустрічі з Юліаном Дорошем і його чудовими світлинами Львова 1960 року. Минулого тижня ми мандрували районом вулиці Шевченка, заскочили на одну світлину на Зелену і завершили фотодень вулицею Маяковського.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступну плівку Юліан Дорош розпочав знову з Личакова. Не так давно у його товаристві ми вже спацерували цим районом, але сьогодні ми знову тут. Мабуть мав світливець сентименти до Личакова.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Я спробував провести ідентифікацію місць, але за якийсь час змушений був відмовитись від цієї ідеї. Дуже погано знаю цей район і, вже традиційно, покладаюся на допомогу краєзнавців. Знаю, що для когось це дуже легко.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Еклектика забудови тут просто неймовірна. Маленькі одноповерхові будиночки органічно межують з дво- та триповерховими кам’яницями, а бруковані вулиці раптом закінчуються земляним настилом.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Багато архітектурних силуетів видаються дуже впізнаваними, вже здається от зараз і скажеш що це за місце. Але ні, при повторному погляді розумієш, що помилився. І все з початку.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
І приватні городи, їх багато, майже біля кожної хати. Оскільки на вулиці квітень – важко щось розгледіти на грядках, але вони є.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Вже традиційно послідовність світлин в дописі відповідає послідовності їх на фотоплівці. Маю надію, це допоможе в ідентифікації вулиць і будинків.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Сподіваюся вам сподобалися світлини і хтось, можливо, навіть впізнав близькі своєму серцю будинки та вулиці. Якщо комусь вдалося ідентифікувати місця – напишіть про це в коментарях під дописом чи, бодай, на фейсбуці.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступного тижня ми повернемось в район вулиці Шевченка і будемо далі відкривати для себе Львів в об’єктиві Юліана Дороша.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про...
