Сьогодні вашій увазі представимо фото з Галичини та Поділля, які датуються останніми десятиліттями ХІХ століття. Із впевненістю можна сказати, що це одні із найстаріших фото мешканців України. Зараз оригінали цих раритетів містяться в колекції музею міста Кракова.
Знаємо, що автором фото є знаний фотограф на ім’я Ігнаци Крігер (1820-1889).
Дівчина, с. Мукша, Хмельниччина, 1870 р. Фото: Ігнаци КрігерЖінка, с.Семки, Вінничина, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерЖінка, с.Семки, Вінничина, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерЧоловік, Рава-Руська, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерЧоловік, Рава-Руська, 1865 р. Фото: Ігнаци Крігер
Особливо оригінальною є перша світлина, видно, що вона була штучно розфарбована, адже в ті часи фото в кольорі ще не було. Треба сказати, що похід до фотографа, особливо в ХІХ столітті, для людей з села був певним ритуалом, дією прямо-таки історичного порядку. Він вимагав особливої підготовки, зачіски, спеціального одягу, настрою, зосередженості. Студійна фотографія тоді часто презентувала соціальний статус. Людина прагнула підкреслити свою серйозність, гідність, респектабельність, саме тому на фото тих часів ви не побачите жартів, посмішок чи кумедних поз.
Якщо все ж людина посміхалась на фото, то, як правило, їй це належало за статусом: вона була або дитина, або любляча мати, або акторка.
Чоловік, Східна Галичина, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерЧоловік, Східна Галичина, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерЧоловік, Східна Галичина, 1865 р. Фото: Ігнаци КрігерМешканець Збаража, Тернопільщина, 1870 р. Фото: Ігнаци КрігерЖінка зі Збаража, Тернопільщина, 1870 р. Фото: Ігнаци Крігер
Завдяки цим світлинам можна дуже добре розгледіти одяг тогочасних українців, їх взуття, зачіски. Такі фото є чудовою знахідкою для істориків та етнографів.
Вже за два тижні, 8 березня 2021 року, о 19:00 у Центрі Довженка відбудеться концерт гурту “Цвіт Кульбаби” із спеціальною програмою для чарівних жінок.
Організатори обіцяють, що найкращі хіти, улюблені ритми, святкова атмосфера не залишать байдужою жодну гостю концерту. https://youtu.be/7VSECaIU72w
Довідково
«ЦВІТ КУЛЬБАБИ» – український музичний гурт, який об’єднаний шаленою любов’ю до етно та фолку. Постійний учасник різних музичних фестивалів у багатьох містах України, Європи, та Північної Америки (Канада). Стиль музики – український етно-фолк-рок, де відчувається шалена енергія, яка наповнює і надихає усіх. Це музика, яку не можливо не любити.
Управління туризму та курортів Львівської ОДА організовує виїзди в громади для актуалізації туристичної інформації на місцях, для пошуку потенційно цікавих об’єктів для туризму, які б у майбутньому стали новими «туристичними магнітами» Львівщини, для партнерства та покращення сервісів і послуг на місцях. Про це інформує пресслужба ЛОДА.
«Свого часу розповіді про свій край, його популяризація, були справою видатних постатей. Сьогодні ця тематика стала окремою й дуже цікавою професією. Не всі здатні усвідомити складнощі, з якими ви стикаєтесь у своїй роботі. Але всі добре розуміють, що гід, екскурсовод, є обличчям свого міста, свого краю, своєї держави. Бажаю Вам у цей непростий час пандемії, обмеження пересування, знаходити в собі сили для того, щоб не просто залишатися в професії, а знаходити нові ідеї, маршрути, напрямки, й дивувати своїм ентузіазмом Україну і світ», – зазначив голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Перші три маршрут для подорожей: 1. Львів – Стебник – Борислав – Львів 2. Львів – Червоноград – Сілець – Великі Мости – Львів 3. Львів – Стрілки – Бібрка – Лопушна – Суходіл – Волощина – Кологори – Львів. Участь у кожній з поїздок може взяти до 40 осіб.
Тури розпочнуться вже 3 березня. Реєстрація в Google-Form:
Сучасний вид на перехрестя вулиць Краківської і Вірменської. Джерело фото: @ diana.grytsku
За останні десятиліття ми стали свідками значних змін старої частини Львова. Багато історичних кам’яниць стали жертвами перебудов, надбудов, реконструкцій або й знесення задля будування новітніх житлових, офісних або готельних будинків.
На розі вулиць Краківської і Вірменської віднедавна стоїть нова велетенська будівля, яка імітує чотири кам’яниці, що зникли у далекому 1922 році. Як же сталось, що у самісінькому центрі Львова, поблизу площі Ринок досі залишалось велике незабудоване місце?
Можливо, справа в тому, що це місце вже 99 років має недобру славу…
Фрагмент мапи Львова з перехрестям вулиць Краківської і Вірменської. Джерело: lvivcenter
Для початку треба заглянути в історію цього місця в ХІХ ст. Хоча одразу треба сказати, що деколи для нагнітання пристрастей цьому місцю приписують пожежу 1858 року в магазині фармацевта Яна Зега, в котрій загинули його жінка та її сестра. Однак магазин Зега знаходився відносно далеко звідси – на вулиці Краківській, 26 (детальніше тут).
Натомість з 1848 р. у кам’яниці на Краківській, 8 знаходилась кав’ярня Юзефа Добровольського, котра користувалась заслуженою популярною серед пристойної львівської публіки. Після опівдня сюди до неї приходили любителі почитати свіжі газети в «бібліотечній тиші» і навіть шепіт викликав у всіх здивування. Але з часом рівень кав’ярні почав «сходити на пси». В кінці століття львів’яни прозвали кав’ярню «Пекелком». Як писав львівський історик Ф. Яворський, «Пекелко» стало мордівнею, маглем на ребра і кості своїх клієнтів, своєрідною консерваторією для захриплих пияцьких співів, котрі вражали не раз спокійних перехожих. А що кнайпа працювала цілодобово, то вечорами пристойна львівська публіка старалась обходити це пекельне місце по іншій стороні вулиці.
Львівська довоєнна карикатура
Львівська довоєнна карикатура
На той час у Львові почали з’являтись люксусові ресторації і кав’ярні, тож мордівня Добровольського не витримала конкуренції і остаточно закрилась. Але львів’яни завжди відзначались певною консервативністю і не забували про «Пекелко».
Не даремно значно пізніше львівські батяри все ще ходили на пиво «під Пекелко» (тобто десь поряд з колишньою кнайпою), про що і виспівували у так званому «Городоцькому марші».
Стара поштівка «Тип з львівського бруку»
Фрагмент батярської пісеньки
Подібна впертість львів’ян пройшла крізь віки. Наприклад, зупинку на вулиці Городоцькій довго називали «Касами», хоча на той час у колишньому костелі замість кас вже був магазин «Меблі», а іще львів’яни досі називають Рогаткою невеликий район на Підзамче, де в австрійські часи була міська рогатка, вулицю Шевченка – Янівською, а проспект Шевченка – Академічною (так легше їх відрізняти) і так далі.
Отож, місце, де колись була кав’ярня «Пекелко» надалі могло львів’янам асоціюватись з якоюсь чортівнею…
У 1922 році саме тут сталась трагедія, яку одразу охрестили «катастрофою на Краківській». Першого червня о годині 21.45 стара чотириповерхова кам’яниця під номером 8 – та сама, де була кав’ярня «Пекелко» – раптово завалилась, поховавши всіх мешканців під завалами.
Оголошення у єврейській газеті “Chwila” Nr. 1183
Пізніше черговий поліціант рапортував, що по вулиці проїхала тяжка вантажівка і через 2-3 хвилини будинок обвалився, засипаючи майже всю вулицю і якихось перехожих. На щастя, пізніше виявилось, що на вулиці ніхто не загинув. Властиво, завалилась середина будинку разом з першим поверхом, а по краях лишились частини помешкань з двома вікнами справа і з одним зліва.
На першу звістку про катастрофу на місце прибув відділ поліції під командою Олексюка, а також пожежники з комендантом Чечкевичем (Ciećkiewicz). Поліція перекрила вулицю і забезпечила порядок, а пожежники одразу приступили до рятувальних робіт.
Щорічна муштра львівських пожежників
З допомогою драбин і мотузок було знято уцілілих людей з частин будинку, які іще тримались, але могли от-от завалитись. Паралельно пожежники працювали біля румовища. Було витягнуто 11 живих мешканців і двох мертвих – невідому жінку і трилітнього хлопчика Едварда. Його мати Кароліну Лінк пожежники витягали з-під завалу майже три години. Увесь цей час вона голосно кричала, однак рятувальники не могли діяти швидше і обережно розбирали балки і цегли. Після 1-ої години ночі зрештою жінку вдалось витягнути. Присутній лікар ствердив у неї значні пошкодження внутрішніх органів.
Рятувальникам постійно загрожували звисаючі по краях руїни балки, крокви і бляха, які кожної секунди могли впасти на них. Відомо теж було про значні запаси бензину в одному з магазинів і у підвалі під ним. Тому всіх вразила відвага і завзятість львівських пожежників.
Прибули додатково військові, однак вони діяли не дуже логічно. Коли їм наказали стати ланцюжком і передавати з рук в руки цеглу, один з присутніх інженерів порадив збити з дошок жолоб і спускати по ньому будівельне сміття, завдяки чому рятувальники отримали б чотири десятки допоміжних рук. Але військові його не послухали. Рятівники тяжко працювали усю ніч, але було помітно відсутність загального керівництва – пожежники, військові і добровольці діяли неузгоджено.
Зранку – через десять годин від початку катастрофи – на місце трагедії прибули президент міста Юзеф Нойманн, директор поліції та декілька інспекторів Будівельного управління. Приїхала теж команда швидкої допомоги на чолі з доктором Целевичем.
До вечора 2 червня з-під завалів було витягнуто 9 загиблих і 15 поранених людей, з яких у шпиталі одна жінка померла, а друга – Кароліна Лінк – перебувала в дуже важкому стані.
Було складно оцінити, скільки іще жертв могло залишатись під завалом – на два сусідні будинки було 46 зареєстрованих мешканців, але фактично проживало більш як 100 осіб. Майже усі мешканці були євреї, які прийняли до себе багато втікачів з більшовицької України і Росії. Це ускладнювало оцінку ситуації, але навіть з зареєстрованих мешканців усе одно бракувало ще 20 осіб.
Того ж вечора в будинку на Краківській, 12 було виявлено дволітнього хлопчика, якого під час обвалу встигли викинути на вулицю і сусіди пригорнули його. Він ставостаннім врятованиммешканцем пекельної кам’яниці.
Під час рятункової акції постраждало двоє рятувальників – солдат, котрому падаючою балкою розбило передпліччя, і пожежник, котрому сильно пошкодило голову.
Одні з перших світлин обвалу. Джерело: facebook.com/
3 червня було вирішено розібрати водночас ще й сусідні кам’яниці. Вже до вечора наступного дня усі мешканців цих будинків було виселено. На жаль, декому з них прийшлось тулитись на сусідніх вулицях до якого-небудь рішення влад. Пізніше декілька сімей помістили в казармах на вул. Піярів (теперішня вул. Некрасова), в бараках на пл. Теодора, а також у т. зв. “готелях на годину”. Попри це декілька родин надалі залишались під відкритим небом.
Роботи по ліквідації наслідків обвалу йшли досить швидко. Після очищення вулиці виявилось, що, на щастя, під сміттям не було жодних загиблих перехожих. Натомість з-під руїн далі витягали тіла. Серед них було подружжя Дінерів, майже 60-річних Осію і Міну, яких знайшли біля сходової клітки.
Зі спогадів перехожого: «Лопати усувають сміття, автомобілі вивозять румовище, шланги окропляють страшну пилюку. Руїна обвалилась всередину кам’яниці – довкола ще незавалені крила, загрозливі, на одній стіні висять кухонні причандалля – а на другій, непорушеній пустій стіні – висить спокійненько – ікона Богородиці».
4 червня при розбиранні завалів було знайдено іще три трупи. Сусіди впізнали в них молодих дітей офіціанта Вільгельма Лінка. В ніч з суботи на неділю при розгрібанні залишків будинку витягли тіло самого Вільгельма. Після обстеження лікар ствердив, що він помер від удушення. Через два дні – в понеділок о 5-ій годині ранку – рятувальники натрапили на трупи двох дочок Лінка – Емілію і Марію. Їхні тіла були страшно понівечені і вже починали розкладатись. Трагедія цієї родини була найжахливішою – з семи дітей живим залишився тільки один син Христіан, якого в той день не було вдома. Саме йому прийшлось впізнавати тіла загиблих родичів в Інституті судової медицини. Мати Кароліна на той час (3 червня) вже померла у шпиталі.
Того ж дня відбувся похорон подружжя Дінерів і ще чотирьох загиблих з моргу на вулиці Шпитальній. Старший кантор Зайц (Seitz) перед синагогами і над могилою прочитав ритуальну молитву “кадіш”.
Наступна світлина відноситься до іншого часу та іншої події у 1930 р., але напевно похорон жертв катастрофи виглядав так само, адже тогочасні газети писали, що навколишні вулиці були настільки заповнені людьми, що поліція була змушена зупинити автомобільний рух. На світлині – сходи ритуального будинку Бейт-Тагара на Новому єврейському цвинтарі.
Поховання посла Кароля Айзенштайна, 1930 рік. Джерело: Chwila. Dodatek Ilustrowany. 07-12-1930, nr. 46
Увечері 4 червня арештували Ігната Шенветтера (Schönwettera), власника декількох кам’яниць на вул. Краківській, в тому числі зруйнованих. За його словами, він купив цю кам’яницю ще у 1896 році і єдине, що зробив, це роком пізніше переробив приміщення кав’ярні «Пекелко» на магазин. Більше жодних реконструкцій не відбувалось.
Як з’ясувалось, пан Шенветтер тиждень тому, реагуючи на скарги мешканців, тричі викликав інспекторів будівельного уряду. Кожен з них, незважаючи на величезні тріщини в будинку, запевняли, що кам’яниці не загрожує ніяка небезпека. 31 травня архітектор, який оглядав будинок звернув увагу на небезпеку і додав: «Натурально, пану нема чого боятись, бо пан тут не живе». В день катастрофи два інженери оглядали будинок до 6-ої вечора і навіть наліпили на тріщини картки з тонкого паперу, щоби перевірити, чи поширюються тріщини. А також пообіцяли, що завтра прийдуть з магістратською комісією для складання плану реконструкції будівлі. Через чотири години сталася трагедія!
5 червня технічні робітники дістались до підвалів. Там вони побачили великий зал, перероблений під складське приміщення, що значно ослабило кам’яницю. Саме в цьому залі двадцять років тому знаходилась кнайпа «Пекелко».
Під час розбирання румовища було витягнуто балку з написом «Anno Domini 1772», хоча фундаменти партеру способом будівництва підтверджували, що кам’яниця значно старша. Виявилось також, що завалилась стіна між будинками 8 і 10. Це була стіна, яку називають брандмауер (нім. Brandmauer, від Brand – пожежа і Mauer – стіна), і вона повинна була б стояти навіть після землетрусу. Очевидно, хтось біля неї щось комбінував, пробиваючи нові двері або роблячи нішу.
При витяганні меблів та інших речей в мешканні Дінерів було знайдено сінний матрац, в якому було 866 000 марок. Серед інших речей знайшли іще 86 400 марок. Як пізніше з’ясувалось, Осія Дінер разом з дружиною і трійкою дітей встигли вибігти на вулицю, аж раптом згадали про забуті в квартирі гроші. Тож кинулись назад, але загинули під падаючими балками і цеглою, залишивши дітей сиротами.
7 червня на кам’яниці під номером 12, наріжній з вулицею Вірменською, раптом з’явились значні 5-10 сантиметрові тріщини, а фронтова стіна так вигнулась, що от-от могла впасти. На місце прибула комісія з директором будівельного департаменту Міхалом Лужецьким, котра наказала невідкладне виселення усіх мешканців і винесення товарів з крамниць. На завтра було заплановано початок розбирання кам’яниці. Того ж вечора будівлю обгородили. Збереглась світлина цієї кам’яниці, зроблена зі сторони вул. Вірменської.
Вид на кам’яницю №10 з вулиці Вірменської
У цей день 7 червня відбувся похорон родини Лінків з каплиці на Пекарській на Личаківський цвинтар. Труну з тілом батька Вільгельма і шість трун з його дітьми несли колеги загиблого, офіціанти з кафе «De la Paix», де він працював (тепер «Split Club Lviv»). Поховання відбулось на 63-му полі. Над відкритою труною промовляв євангелістський пастор Рудольф Кессельрінґ, а також представник Союзу офіціантів.
У цвинтарній книзі Личаківського кладовища знайшовся запис: «4/VI 1922. Вільгельм (49 років), Едвард (1,5 р.), Філіп (10 р.), Ян (12 р.), Леопольд (16 р.), Марія (19 р.), Емілія (17 р.)». Є також запис у Метричній книзі євангельської спільноти, з якого стає зрозуміло, що мати родини Кароліна Лінк (дівоче прізвище Крохмальна) померла у шпиталі раніше, ніж усі інші члени родини.
Запис у Метричній книзі (Sygn. 309). На збільшенні – Марія і Емілія Лінк
Після закінчення рятувальних робіт було остаточно підраховано жертв катастрофи: загинула 21 особа, а 30 осіб лишилося важко або легше поранених.
На траурному засіданні Міської ради 10 червня 1922 р. після доповіді президента Ю. Ноймана і гарячої дискусії учасників виступив віце-президент Юліан Обірек, який розповів згідно висновків після обстежень, проведених Будівельним управлінням у 1918-1919 роках у Львові є 93 аварійних кам’яниці, які не підлягають реконструкції і з яких треба негайно відселяти мешканців. На що різко зареагував професор Політехніки Максиміліан Тульє: “Чому тільки тепер міська рада і її будівельна секція дізнається про те, що вже у 1919 році Будівельне управління визнало 93 будинки такими, що треба зносити? Чому досі це трималось у таємниці?”
Також Ю. Обірек згадав, що декілька сімей зі зруйнованих будинків досі перебувають на вулиці. Відтак було винесено ухвалу – зайнятись аварійними будинками, за потреби переселити мешканців, а для цього виселити з житлових будинків різні уряди, військові одиниці тощо. Оскільки все це вимагало велетенських коштів, яких у міста не було, вирішено звернутись за допомогою до Уряду держави.
11 червня вул. Краківська була відкрита для пішохідного руху, але усе ще залишалась закрита для автотранспорту. Роботи з вивезення залишків румовища майже завмерли. Тепер їх проводив випущений на волю власник кам’яниць Ігнат Шенветтер і у нього не було причин поспішати.
В результаті на вулиці Краківській зникло чотири кам’яниці – від №6 до №12. На наступній світлині видно муроване огородження Вірменської церкви і дерев’яний паркан біля вже неіснуючої кам’яниці №12.
Вид на Вірменську церкву і частково на огороджений парканом пустир. 1925 рік. Автор Адам Ленкевич (фрагмент фото)
Про ці трагічні події було знято документальний фільм і в деяких тогочасних газетах запрошували до його перегляду у кінотетрах “Марисеньці” і “Коперніку”:
Оголошення у газеті «Słowo Polskie». №127
Дві наступні світлини розділяє ця катастрофа. На першій іще видно повну забудову перехрестя Краківської і Вірменської. На другій – вже ніщо не прикриває будинок на Краківській №14. Натомість помітно, що кам’яниця №6 усе ще існує.
Види на перехрестя з Ратуші до катастрофиВиди на перехрестя з Ратуші після катастрофи
Цю ж кам’яницю (Краківська, 6) можна побачити на наступній світлині (фото зліва). Закриті ролетами вітрини свідчать, що жоден магазин або майстерня не працюють. Можна припустити, що це були останні дні існування цього будинку. Фото справа зроблено взимку 2021 року – будинок №14 знову прикритий, але нова будівля, на щастя, не кидається у вічі.
Вулиця Краківська. Світлина 1920-х роківВулиця Краківська. Світлина 2021 року
З того часу це місце пустувало і ніхто не наважувався там що-небудь будувати. Після війни довший час тут був пустир, потім – вельми символічний спортивний майданчик, в новітні часи – блошиний ринок, який під гордою назвою “Вернісаж” перекочував на сучасне місце. а пізніше – досить симпатичний дитячий майданчик.
У 2007 році цей майданчик сховали за парканом. Тоді розпочався перший етап археологічних розкопок перед спорудженням на цьому місці готелю, проєкт якого виглядав так жахливо, що львів’яни назвали його “бункером”. Через активний протест львів’ян готель навіть не почали будувати. Потім було іще декілька, м’яко кажучи, дивних і чужинних для історичного середовища проєктів.
Пропоновані проєкти готелю. Зліва внизу – т. зв. «Бункер»
У 2015 році будівельники приступили до ліквідації старих фундаментів і підготування великого котловану для збудування тут нового готелю у псевдоісторичному стилі. Цей проект створили спеціалісти із Львівської Політехніки і він нібито відтворює втрачені будинки, які колись знаходились на цьому місці.
Так виглядають два проєкти майбутнього готелю. Очевидно, десь на стадії проєктування стало зрозуміло, що якщо вже він не є історичним, то кому потрібні такі маленькі вікна і двері в стилі ХVІ століття, якщо можна зробити вітрини в стилі ХХ століття.
З останніх проєктів готелю. Джерело: imgur.com/3З останніх проєктів готелю. Джерело: imgcdn1.luxnet.ua
Як би там не було, але новий будинок у псевдоісторичному стилі вже стоїть, риштування і огородження знято, а львів’яни поволі до нього звикають.
Новобуд на розі Краківської і Вірменської. Автор фото Світлана Хацко
Якщо ж повернутись до світлини кам’яниці №12, то при порівнянні з новозбудованим готелем стає зрозуміло, що він дууууже (!) псевдоісторичний. По суті, дотримано деяку схожість стіни на проміжку від ринви до рогу кам’яниці і встановлено копії лев’ячих маскаронів на замкових каменях. Збереглась чудова світлина Яна Булгака і оригінали в історичному музеї).
Вид на кам’яницю №10 з вулиці Вірменської
Вид на кам’яницю з вулиці Вірменської
Маскарон на фото Яна Булгака і маскарони збережені в історичному музеї
Що тут сказати… історія, як і Земля, має властивість обертатись і повертатись на старе місце. Тепер це перехрестя виглядає майже так само, як століття тому. Внизу нової кам’яниці з часом відкриють гарне кафе з якоюсь іншою назвою (хто би хотів йти до «Пекелка»?), до будинку повернуться люди і все буде, як раніше… до тієї трагічної “катастрофи на вулиці Краківській”.
Офіційно понад 1800 архітектурних пам’яток у Львові внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Такий наказ 18 січня 2021 року підписав міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, повідомили у пресслужбі ЛОДА.
Зокрема, у документі йдеться: “Відповідно до подання департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації від 30.04.2020”, зазначені пам’ятки тепер є у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України за категорією місцевого значення об’єкти культурної спадщини.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Відповідно до наказу, Львівська обласна державна адміністрація та управління охорони історичного середовища Львівської громади мають:
поінформувати власників об’єктів культурної спадщини або уповноважені ними органи про занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України;
протягом 2021 року забезпечити приведення облікової документації на ці пам’ятки; забезпечити формування облікових справ на пам’ятки культурної спадщини у паперовій та електронній формах;
у місячний строк визначити межі та режими використання території пам’яток тощо.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
«До Державного реєстру внесено 1831 культурну пам’ятку у Львові. Це означає, що надалі вони повною мірою перебуватимуть під захистом ЗУ «Про охорону культурної спадщини», а також зможуть претендувати на фінансування та співфінансування з міського та обласного бюджету. Для Львова це також актуально в контексті збереження історичного обличчя міста, розвитку туризму і запобігання скандальним забудовам», – каже директорка департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА Олена Василько.
Нагадаємо, на Львівщині загалом є майже 4 тисячі пам’яток архітектури. На 2021 рік з обласної програми для них передбачено лише 22 мільйони гривень. Однак і її депутати Львівської обласної ради планують затвердити щонайраніше 23 лютого.
В останній день зими на маленьких мандрівників очікує ще одна незвичайна подорож. Подія відбудеться 28 лютого об 11:30 у Концертному залі Людкевича.
Чарівна мандрівка познайомить головного героя Дзень-Бума з музикою різних, незнайомих йому досі країн. Всі разом будуть уважно вслухатися в кожну композицію аби допомогти Дзень-Буму відгадати всі країни та щасливо повернутися додому!
Під час концерту слухачі почують музику відомих композиторів, які так вправно замаскували фольклорні мотиви у звучанні симфонічного оркестру. Для маленьких гостей 28 лютого виступлять Лілія Нікітчук, Сергій Кутепов, учні балетної школи L.Stage Ірини Лампіко, а також традиційно Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії під батутою Сергія Хоровця. Занурить у чарівну і захопливу подорож Сергій Пригода.
Веселі, інтерактивні сімейні концерти дадуть можливість розкрити любов дитини до оркестрової музики в ранньому віці.
Концерти із циклу Сімейних концертів тривають менш як годину, а теми спеціально підібрані для дітей віком від 2 до 9 років. Партнером серії концертів є Центр музичного розвитку «Tempo».
Також кожен включає 20 хвилин веселих передконцертних інтерактивів з унікальним музичним реквізитом за участі артистів симфонічного оркестру та аніматорів. Тож варто приходити заздалегідь! Вхід дітей до трьох років вільний.
У неділю, 7 березня 2021 року, у Львові, на сцені Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22), відбудеться сольний концерт Павла Табакова, який віднедавна виступає як Tabakov. Концертна програма під назвою «Моя на все життя» звучатиме у супроводі білого рояля, що додасть початку весни особливих шарму та романтики. Початок – о 19:00. Концерт відбудеться із дотриманням вимог МОЗ (кількість місць у залі обмежена).
Невиправний романтик, улюбленець жінок, володар титулу «Голос країни» Tabakov 2021-ий рік зустрів на сцені – в мальовничих Карпатах. І тоді, у Новорічну ніч, загадав бажання: «Щоб рік прийдешній був більш сприятливим для живих зустрічей зі слухачами, аніж це було торік». І бажання співака здійснюється: на початку весни, 7 березня, Павло порадує усіх своїх шанувальників, а особливо шанувальниць, сольним концертом у рідному Львові.
Tabakov
Того вечора Tabakov представить як хіти «Ти танцюєш одна», «Моя на все життя», «Тільки ти моя», «Любов Жива», так і пісенні прем’єри, реліз однієї з яких заплановано на 1 березня. Чимало пісень отримають нове, акустичне, звучання – під рояль. Що зробить романтичний музичний вечір від Табакова ексклюзивним.
Готує співак й кілька сюрпризів. Серед них – обіцяє взяти до рук «рідний» інструмент – акордеон, на якому не грав уже багато років та якому свого часу приділив роки навчання.
Як і іншим українським артистам, у 2020-му Табакову довелося скасувати заплановані концерти. Попри це, минулий рік видався для співака доволі плідним – він випустив три сингли: «Все для нас», «Україно моя» і «Щасливе Різдво». Також Tabakov дав автомобільний концерт, а під завісу року разом із юними артистами Творчої школи Павла Табакова презентував у Львові свій авторський мюзикл «Фабрика Санти».
Там спочиває історія Рівного, і “спить” совість місцевої влади, яка не вбачає у цьому пам’ятникові під відкритим небом чогось унікального й не вважає за потрібне опікуватися ним.
Цвинтар Грабник в Рівному
Майже двохсотлітній рівненський цвинтар Грабник краєзнавці давно називають музеєм історії Рівного під відкритим небом. Залишки старовинних надгробків та сімейних капличок, як провідники в минувшину нашого міста, розповідають про неї ліпше за будь-якого гіда. А між тим руйнівний час, байдужість, а подекуди й людські руки, роблять свою справу.
Цвинтар Грабник в Рівному
Влітку тут нерідко знаходять притулок місцеві безхатьки, часом навідуються мисливці за металом, хоча на зруйнованих могилах брати уже практично нічого. Під ногами перехожих, які, скорочуючи шлях, простують до центру міста через кладовище, лежать позеленілі від часу надмогильні плити, написи на яких вже годі й прочитати. Комунальники вряди-годи намагаються навести на Грабнику сякий-такий лад, проте… Рідних і близьких більшості з тих, чий прах покоїться тут, давно вже немає на цьому світі.
Цвинтар Грабник в Рівному
Ліс — за одну ніч
Історія виникнення приміського району Грабник, назва якого дала згодом назву і цвинтарю, переросла в красиву місцеву легенду. Відомий дослідник історії Волині Микола Теодорович переповідав таку бувальщину. Якось ще на початку ХVIII століття тодішній власник Рівного князь Станіслав Любомирський — гульвіса і палкий прихильник полювань — поскаржився на те, що поблизу Рівного немає гарної місцевості, де можна було б влаштовувати лови. Щойно князь поїхав у справах до Варшави, друзі, аби догодити йому, звезли до східної окраїни міста тисячу підвод з молодими деревцями та кущами, зігнали тисячі селян, які за одну ніч висадили великий ліс (окреслювався приблизно сучасними вулицями Пушкіна, Хвильового, Остафова, сучасним районом Грабник з кладовищем, районом Палацу дітей та молоді з парком і прилеглими вулицями). Проклали просіки, напустили різної дичини. Повернувшись до Рівного, князь був приємно вражений побаченим. Оскільки серед насаджень переважали граби, то й ліс назвали Грабником. Саме під цим грабовим лісом на початку XIX століття власник міста на клопотання місцевої влади відвів земельну ділянку під міське православне кладовище для заможних містян. У 1881 році наступний з князів Любомирських додав до кладовища ще 532 сажені, що загалом склало 1 472 сажені — трохи більше 6,6 тисячі квадратних метрів. Нині площа цвинтаря суттєво зменшилася, адже на його частині звели Покровський Собор.
Церква Святого Стефана на Грабнику — одна із найстаріших у Рівному
Після перших поховань на Грабнику з’явилася невеличка капличка. А в 1848 році на її місці закладено церкву на честь святого первомученика архідиякона Стефана.
Церква Св. Стефана
Храм спорудила за власні кошти на могилі чоловіка генерала Стефана Красовського його вдова Катерина Красовська. Кошти також пожертвували капітан Бєляєв і колишній засідатель Рівненського повітового суду Лангерсон. Вдова пожертвувала на потреби церкви немалу на ті часи суму — тисячу рублів. Освячено церкву 23 лютого 1850 року. Коли в 1881 році під час великої пожежі в місті згорів Воскресенський храм, то міські православні богослужіння проходили в цій цвинтарній церкві. Збереглася вона й донині. Щоправда, на фоні величного Покровського собору здається іграшковою. Утім, на самому цвинтарі виглядає органічно. Рівняни, які воліють відвідувати саме її, кажуть, що стіни церкви Святого Стефана більше спонукають до духовного очищення і звернення до Бога. Доводилося чути й несхвальні відгуки щодо самого факту будівництва собору за рахунок руйнування давніх поховань. Утім, існує й інша думка, що, мовляв, храм на кістках — справа богоугодна. Але по-варварськи розкидані давні надгробки, які валяються попід мурами собору ще й досі, — картина, яку навряд чи можна виправдати навіть і таким грандіозним будівництвом. Подекуди горе-будівельники звели мур просто по старовинних родинних каплицях, яких вцілілих на Грабнику залишилося одиниці.
Церква Св. Стефана
Надгробки і брама — справжні витвори давнього мистецтва
Прогулянка старовинним кладовищем обіцяє чимало відкриттів. На жаль, багато поховань, як і чудової роботи надгробків, капличок, пам’ятників не збереглося до наших днів. Але навіть ті рештки, які ще залишилися, свідчать про високу культуру поховань, своєрідне мистецтво встановлення надмогильних пам’ятників, написання епітафій, уміння розповісти про померлих мовою символів та алегорій. Наприклад, досі вражає монумент на могилі 23-річної Софії Соловей — рівненської красуні, яка застрелилася з револьвера свого коханого в тридцяті роки минулого століття. Припускають, що буцімто коханий, який був військовим, вирішив покинути її на догоду родині, яка була категорично проти їхнього шлюбу.
Могила Софії СоловейЗруйноване поховання німецького колоніста Густава Гренке, який працював електриком на одному з млинів РівногоПам’ятник Леопольду Ландсбергу, роботи скульптора Генриха Олешкевича.
Пишними скульптурними формами відзначаються німецькі поховання кінця XIX-початку XX століть — могили Берндтів (їм належав перший в Рівному кінотеатр “Ампір”), Рильке, Ґренке, Шротера, доктора Леопольда Ландсберґа. Напівзруйновані, вони й досі зберігають сліди колишньої величі, кожен унікальний по-своєму. Причому деякі з пам’ятників краєзнавці приписують авторству відомого тогочасного скульптора з Житомира Генриха Олешкевича. Небідні рівненські німці, наслідуючи німецьку діаспору з центру Волинської губернії, й собі замовляли надмогильні пам’ятники в майстерні знаменитого скульптора і доставляли до Рівного. Нині ще можна віднайти рештки пам’ятника доктору Ландсбергу і Теодору Шротеру роботи Генриха Олешкевича.
У Рівному пам’ятники й надгробки наприкінці XIX-початку XX століття виготовляли в майстерні Ярмушевича. Заможніші рівняни замовляли в Трипіллі у відомій майстерні Мордасевича.
Поховання Теодора Шротера
Майже два століття центральний вхід на Грабник прикрашала мереживна кована брама, яку історики називають пам’яткою ковальського мистецтва кінця XVIII-початку XIX століття. Після побудови Покровського Собору хтось вирішив, що їй більше пасує бути там, де ходять сановані духовні особи. Ворота перенесли до бічного входу до соборного подвір’я, де на них мало хто звертає увагу. Більше того, хтось додумався по-варварськи “відремонтувати” браму газозварювальним апаратом, у результаті чого унікальний витвір втратив деякі елементи декору. Однак навіть попри це, брама вражає своєю вишуканістю.
Майстерня Ярмушевського, де виготовляли кам’яні надгробкиКована брама при центральному вході на Грабник, яка простояла до побудови Покровського собору
Мандруючи містом мертвих
Уперше на Грабнику почали ховати в 20-х роках ХІХ століття. Принаймні краєзнавцям вдалося віднайти поховання, датоване 1821-м роком з написом: “Здесь покоится прах раба божьего кандидата Николая Андреянова. Жил 75 лет умер 1821 г.”. Нині надгробок уже неможливо знайти. Упродовж ста років кладовище було місцем останнього спочинку переважно заможних рівнян — чиновників, військових. І лише в 30-х роках ХХ століття з’явилися поховання різних верств населення. Останні захоронення на Грабнику датовані кінцем 60-х років минулого століття.
Надгробки на могилах батька і сестри письменника Володимира КороленкаПоховання подружжя Гонопко, на чиї кошти збудовано дзвіницю біля Свято-Воскресенського-собору, знесену радянською владою
Могили на Грабнику — історія давнього життя Рівного. Наприклад, про високу дитячу смертність у ХІХ-ХХ століттях, у тому числі серед заможних містян, свідчать численні дитячі поховання. Зокрема, трьох дітей Феофана Коробова — соборного протоієрея, депутата Земського повітового зібрання, громадського діяча; Галини — доньки міського голови Олексія Буховича; дітей священика Клюковського — викладача Закону Божого в Рівненській реальній гімназії. На напівзруйнованих надмогильних плитах і пам’ятниках можна знайти чимало імен військових, зокрема генералів. Найдавніші поховання розташовані поруч із церквою Святого Стефана. Дві надмогильні плити під її стінами розповідають, що тут покоїться прах рідних Володимира Короленка — батька і сестри Олександри, яка померла у віці рік і 10 місяців.
Надгробок на могилі лікаря ХржановськогоМогила шанованого рівненського лікаря Миколи Прохорова
На Грабнику знайшли вічний спочинок багато рівнян, які відзначилися добрими справами: директор Рівненського реального училища Соколов, учителі Юліян Захаржевський, Віра Конторовська, Іван Куліш, подружжя Гонопко (благодійники, чиїм коштом зведено муровану дзвіницю біля Свято-Воскресенського собору), рівненські лікарі Костянтин Хржановський, Микола Прохоров, Олександр Виноградов. На Грабнику покоїться і батько шанованого рівнянами лікаря Бориса Квашенка Костянтин Силуанович.
Могила батька шанованого рівненського лікаря Бориса Квашенка
Тут і могила дружини головного архітектора Рівного післявоєнних часів Сергія Богдановича — автора проекту братської могили радянських вояків у парку імені Шевченка. “Как безутешна печаль о прерванном семейном счастье”, написав він на пам’ятнику коханій жінці Марії.
Могила дружини скульптора Сергія Богдановича Марії.
Пантеон героїв різних епох
У роки радянської влади на Грабнику упокоїлися чимало представників компартійної номенклатури, комісарів Червоної Армії, офіцерів НКВД-КДБ. У північній частині цвинтаря знаходиться братська могила радянських військовополонених, розстріляних фашистами та загиблих від голоду і хвороб у концтаборах міста.
Братська могила радянських військовополонених
Спочило на Грабнику чимало героїв, що полягли в боротьбі за волю і незалежність України. Зокрема, тут похований один з перших націоналістів Волині Григорій Горбачевський, який загинув під час невдалої втечі з польської в’язниці. Похорон Горбачевського в 1937 році перетворився в багатотисячну маніфестацію вулицями Рівного. Тут поховано знаного на Рівненщині просвітянина Леоніда Бичківського, закатованого фашистами в 1943 році за допомогу УПА. Однак, як розповідають старожили та краєзнавці, чи не найбільше поховань учасників збройної боротьби знаходяться у безіменних братських могилах, розташованих у кількох секторах південно-західної та північно-західної частин цвинтаря. Сформувалися ці поховання упродовж 1939-1956 років. За розповідями старожилів, у той період майже щоночі з воріт Рівненської в’язниці виїжджали криті брезентом вантажівки із замордованими повстанцями. Автівки навмисно рухалися в об’їзд (сучасною вулицею Хвильового) до цвинтаря Грабник, де в’язнича адміністрація потайки здійснювала підзахоронення у безіменних братських могилах. Зазвичай це були розстріляні в тюрмі українські патріоти, провідники ОУН-УПА високого рангу, які загинули в боях під час енкаведистських операцій і звезені до Рівного з усіх куточків краю. Наприкінці 90-х років з’явилася версія про те, що буцімто в лютому 1945 року на Грабнику енкаведисти крадькома закопали рештки вбитого тоді ж першого командира загонів “УПА-Північ” Дмитра Клячківського — Клима Савура. На місці ймовірних поховань українських націоналістів до 60-ї річниці створення УПА на Грабнику було зведено меморіальну каплицю.
Цвинтар Грабник в РівномуЦвинтар Грабник в Рівному
Звісно, Грабник не може зрівнятися з такими пантеонами як Личаківське кладовище у Львові чи Байкове в Києві. Проте, якщо Грабник зникне з карти міста, як це сталося з багатьма рівненськими кладовищами, про які вже давно загубилися й згадки, це буде непоправною втратою для міста, для розуміння його історії. Коли наші владці розводяться про європейське місто Рівне, про те, як нам треба брати приклад з Європи, то хочеться запросити їх на екскурсію на Грабник… Доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують і мораль, і культуру, і цінності. На Грабнику є куди докласти рук – науковцям, історикам, комунальникам. І тим, хто так вболіває за духовне відродження і моральність суспільства. Можливо, вона починається з таких місць у тому числі.
Цвинтар Грабник в Рівному
P.S. Цвинтар Грабник внесено до Переліку об’єктів, розташованих на території міста Рівного, для визначення їх як нововиявлених об’єктів культурної спадщини та включення до історико-архітектурного опорного плану м. Рівного.
У вівторок, 23 лютого 2021 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) відбудеться відкриття виставки “МЕД! Проект Олени Жеребецької”.
Виставка художниці, дизайнера і викладачки Олени Жеребецької представлятиме кросовер екології, живопису та моди в мистецькому просторі галереї «Зелена канапа».
Мед – продукт життєдіяльності бджіл, який використовували наші предки ще до сільського господарства, а саме 13 000 років тому. Символ гармонійного симбіозу життєдіяльності людини з природою.
Сама ідея звернутись до теми бджіл виникла у художниці з початком карантину.
«Ми опинились закриті всі в межах своїх помешкань. Замкнутий простір. Тривога. Обмеження пересування. А за вікном весна починає свій життєвий рух.
Відкрите вікно. Бджола залетіла. І тут приходить розуміння, що життя просте і прекрасне триває, що там за вікном все те, що, можливо, ти не зауважував. Бджола нагадала міф. Ейнштейн сказав: «Після вимирання всіх бджіл людство протягне лише чотири роки».
Можливо правда, можливо ні – перевіряти не хочеться. І ми не здаємось. Ми, як ті працьовиті бджоли, завжди в динаміці.
Олена Жеребецька
Творчість, фарби і пензлі, втеча від реальності, пошук істини, життєствердне побудження до руху, думки про важливе і основне, про збереження життя – збереження бджіл. Дивовижних, маленьких, а таких важливих комах, елементу, знаку, символу і квінтесенції.
Олена Жеребецька народилась у Львові. Закінчила ЛНАМ. Працює на посаді старшого викладача УАД (кафедра книжкової та станкової графіки).
Олена Жеребецька – художник, громадська діячка, активна учасниця та організаторка мистецьких проектів в Україні та за її межами. Член Спілки дизайнерів України. Член Львівської обласної організації Національної Спілки Художників України.
Багато років працює творчо в ділянці малярства. Учасниця кількох десятків художніх виставок в Україні, Польщі, Франції, Чехії, Ізраїлі. Здійснила 8 персональних виставок у Львові, Дрогобичі та Парижі.
4 березня 2021 о 19.00 відбудеться авторська екскурсія виставкою МЕД!
Олена розповість про ідею створення проекту про бджіл, його екологічний підтекст та зв’язок із модою і карантином. Буде можливість подискутувати. Вхід вільний за умови реєстрації. Кількість учасників обмежена.
Яскрава представниця руху шістдесятництва Софія Петрівна Караффа-Корбут народилася у Львові 23 серпня 1924 року, 1953-го закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва.
Починала свою творчість як живописець і графік, деякий час працювала в галузі кераміки, а наприкінці 1950-х рр. знову повернулася до станкової та книжкової графіки. З ілюстраціями Софії Караффи-Корбут вийшло близько 60 книжок українських та зарубіжних письменників.
Софія Караффа-Корбут
Сходження Софії Караффи-Корбут на вершини мистецької творчості не було легким. Батько перебував за кордоном, дівчина росла з мамою, яка повністю присвятила себе вихованню єдиної дитини. Софія ще в дитинстві виявила неабиякі здібності. Багато читала, захоплювалася малюванням. Вже у Львівському училищі декоративного й прикладного мистецтва її графічні роботи відзначалися творчою зрілістю, а виконану під час навчання в Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер — Академія мистецтв) в техніці літографії ілюстрацію до поеми М. Лермонтова «Мцирі» варто зарахувати до тодішніх здобутків графічного мистецтва. На жаль, творчість художниці в галузі графіки було призупинено. Продовження навчання на відділі кераміки вимагало певного часу для оволодіння технічними можливостями цього мистецтва. І все ж ті роки не пропали даремно: художниця виконала кілька тематичних тарілок із сюжетами давнього Львова, творчості Івана Франка, за мотивами народної творчості.
Софія Караффа-Корбут «Верховинська весна», 1962 р.
Наприкінці 1950-х рр. С. Караффа-Корбут, назавжди закинувши кераміку, повертається до станкової та книжкової графіки. У техніці гуаші виконує кілька ілюстрацій за мотивами українських народних казок («Школа в лісі», «Хатка в Лісі»), а 1959 р. створює свою першу роботу в техніці кольорової ліногравюри «Яворівщина». Це була спроба відновити кольоровий естамп, започаткований у Львові видатною майстринею графічного мистецтва Оленою Кульчицькою. Проте використання авторкою кількох кольорів у «Яворівщині» стирало грань між графікою та малярством. Художниця відмовляється від подальшого експериментування в цьому напрямку, виконує кілька творів у техніці монотипії, яка також не припала їй до душі, після чого зосереджує свою увагу на ілюструванні багатьох книжок у техніці гуаші, паралельно захоплюється станковою графікою.
Отримавши прихильну оцінку критики за експоновану на багатьох виставках роботу «Народний месник Лук’ян Кобилиця» (1960), Софія Караффа-Корбут понад два десятиріччя не розлучається з однотонною та кольоровою ліногравюрою, яку наприкінці життя замінює туш і перо. Прощання з керамікою вона зафіксувала у гравюрі «Трагедія перед виставкою» (1961), зобразивши розгубленість і переляк художниці та її помічника-майстра біля розбитої керамічної роботи, що було призначено на виставку.
Софія Караффа-Корбут «Іван Підкова», 1963 р.
Графічний талант С. Караффи-Корбут на повну силу проявився у 1960 роки, коли одну за одною почала творити гравюри на шевченківську тему. Графічна Шевченкіана посідає особливе місце у її багатогранній спадщині. Більшість композицій цього циклу — це самостійні станкові гравюри за мотивами поезій Шевченка. Коли вони з’явилися на виставках, вражали не лише новаторським трактуванням образів поезії Шевченка, але й незвичними (як для графічних творів) форматами. Свій «Кобзар» художниця створювала впродовж кількох років. Перші твори на Шевченківську тематику датовано 1961 роком, останні — 1968-м. Видатною подією в мистецькому житті України став вихід 1967 року ілюстрованого нею «Кобзаря».
Образи сильних героїв фізично та духовно, вольових у боротьбі, незламних у неволі («Максим Залізняк», «Іван Підкова», «Гамалія», «Невольник», «Твоя, царю, віра проклятая» ) стали лейтмотивом її творчості. Поряд народжувалися композиції, позначені глибокою ліричністю, передачею ніжного материнського почуття («Затихло все», «Вона чує з тії хати, як дитина дише», «Марія» та інші). Безперечно Софія Караффа-Корбут належить до найвидатніших мистецьких інтерпретаторів поетичної спадщини Тараса Шевченка.
Софія Караффа-Корбут
Із новою силою розкрилився талант Софії Караффи-Корбут під час звернення художниці до творчості Лесі Українки. Її кольорові ліногравюри — «Лісовик і мавка», «Русалка», «Я сплю» — справжні графічні шедеври, а композиції «Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «Полетить воно по світу, наче тая вільна птиця» — безпосередній перегук з поширюваною в той час у самвидаві поезією шістдесятників. Художниця зробила зримим поетичне образне слово, досягши синтезу двох мистецтв.
Художня мова багатьох творів С. Караффи-Корбут нагадує стилістику української графіки 1920—1930-х років, пов’язаної з іменами Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Миколи Бутовича, Святослава Гординського та інших. Вже після смерті художниці вийшли в світ її графічні шедеври — поема Івана Франка «Іван Вишенський» (2001 р.) та лебедина пісня майстрині — драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки (2000 р.)
Софія Караффа-Корбут померла 29 листопада 1996 року, похована у рідному селі Куткорі, що неподалік Львова.
Історико-культурний парк “Древній Звенигород”. Візуалізація - Роман Джек
Заповідник «Древній Звенигород» почав формувати цифровий архів. Ідея у тому, аби зібрати якнайбільше візуальної та аудіоінформації про історію території нинішнього Звенигорода та довколишніх сіл.
«Ми хочемо створити великий медіаархів з фотографій, відеоматеріалів та аудіозаписів, що пов’язані з історією Звенигорода. Окремою частиною архіву також будуть оцифровані документи, давні карти, видання тощо», – пояснює керівниця заповідника Наталя Войцещук.
Адміністрація заповідника звертається до усіх, хто має у своїх архівах фотографії, відео чи аудіозаписи, а також документи з історії сіл Звенигородської долини чи книги, надати можливість їх відсканувати чи скопіювати до архіву заповідника.
“Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
Передусім для архіву є цікавими матеріали до 2000 року. Однак адміністрація розглядатиме і документи та фото/відео/аудіоматеріали тощо, яким менше, аніж 20 років.
Заповідник «Древній Звенигород» створили торік у селі Звенигород, що в 20 км від Львова. Інституція опікується пам’яткою археології – територією княжого міста XI – XIII ст.
“Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
«Але ми не обмежуємось лише цим періодом. Нам цікава як давніша історія цієї території – ще до княжих часів, так і нова та новітня. У ХХ ст. Звенигород та довколишні села оминули масові переселення, які торкнулись багатьох інших населених пунктів. Для нас, науковців, це дуже цінно і дає шанс зібрати цікаві матеріали, які сьогодні, ймовірно, зберігаються у приватних архівах родин», – пояснила Наталя Войцещук.
У середньовіччі до міської урбаністичної структури літописного міста, окрім території нинішнього села Звенигород, також входили села Шоломинь, Відники, Гринів, Коцурів, Підгородище та інші.
“Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
Долучитись до створення архіву можна написавши листа на e-mail zvenyhorod.archive@gmail.com або повідомлення на сторінку у мережі Facebook.
Тріо «Мар’яничі» випустило відеокліп на пісню «Фаду» перед львівською прем’єрою музичної вистави «Фаду. Історія в стилі танго», що відбудеться 21 лютого, о 17:00 на FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26).
Гурт видавчині, письменниці Мар’яни Савки виступить на одній сцені з унікальним джазовим піаністом Майком Кауфманом-Портніковим та львівським акордеоністом Віктором Янчаком. Чуттєва пристрасна музика, запальне танго і трохи спекотних емоцій наприкінці зими будуть особливо доречні.
Тріо «Мар’яничі»
Пісня «Фаду» з португальськими мотивами постала з поетичного батлу Мар’яни Савки і Сергія Осоки #ВіршіНочі. Протягом кількох місяців на початку карантину поети по черзі публікували вірші у фейсбуці, в яких розповідали історії своїх ліричних героїв. Деякі з них, в тому числі і «Фаду», Мар’яна Савка з гуртом втілила в пісні. Влітку кліпмейкерка Олена Чернінька відзняла історію у стилі танго. Зйомки відбувалися у кількох локаціях: поблизу Одеси на узбережжі Чорного моря і в рибному ресторані «Чорноморка. Вилов риби», у київському кабаре «GASTRO TEATRO» та у Львові на літньому майданчику Свічкової мануфактури. Окрім учасників Тріо «Мар’яничі», у кліпі знявся львівський тангеро Левко Батіг.
Фаду — це стиль традиційної португальської музики, це особливий стан любовної туги, де пристрасть межує із самотністю, а шум солоних хвиль зливається із мелодіями. Чуттєва лірика, вихор емоцій, музичний драйв, яскравий візуальний супровід — нагадають, що літо, кохання і відпустка вже близько.
Тріо «Мар’яничі» — творчий експеримент Мар’яни Савки, Сергія Гуріна й Юрка Романіва. Їхні композиції — мікс сучасної поезії та музики у жанрі блюзу, танго, босанови. У репертуарі тріо близько 30 авторських композицій. Існують три роки роки.
Мар’яна Савка — фронтвумен гурту, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева», письменниця, перекладачка, актриса, перформерка, художниця.
Юрко Романів — музичний керівник гурту, аранжування і клавішні.
Сергій Гурін — акустична гітара, аранжування.
Майк Кауфман-Портніков — композитор, піаніст, двічі встановив рекорди України, безперервно граючи на роялі 12 і 10 годин поспіль.
Сьогодні мова піде про модні дрібнички, які використовували наші бабусі в одязі, щоб виглядати стильними зимою 1937 року. Чим прикрашали сукні, які кольори та матеріали використовували для вбрання, навіть якої форми були модними ґудзики того сезону. Усе це дізнаємося із публікації “Модні дрібниці” у часописі “Нова хата” ( частина 1 за січень 1937 р.). Як завжди, текст подаємо оригінальним.
Модні сукні прикрашені полтавським гаптом. Січень, 1937 р.
Модні дрібниці
До полудневих суконок і блюзок уживають елєгантки стяжок у формі овочів. І так бачимо грушки, яблука, вишні сливки – очевидно поменшені, але в природніх красках.
Спортові светри та блюзки запинаються на ґудзики з дерева, або шкіри, що мають форму самоходових коліс, чи футбольного м’яча.
Модні пополудневі сукні прикрашені вишивкою. Січень, 1937 р.
Темні пополудневі сукні прибираємо яскравим, контрастовим матеріялом, часто в двох красках. Приміром: до чорної суконки даємо шарфу з червоного й зеленого оксамиту, велюру. Ті ясні, веселі краски дуже гарно розяснюють темні туалєти.
До костюмів і спортових плащів носимо цієї зими гачковані шалики, або хустки-апашки. Вони є зроблені з волічки – тому знаменито хоронять шию перед холодом. На шалики вибираємо гарні, свіжі краски. Апашка буде оригінальна й елєґантна, коли її зробимо в виді шахівниці.
Вечірня сукня, виконана в робітні О. Остаповичевої у Львові., 1937 р.
Вечірні сукні прибирають найрадше флітрами. Бачимо такі лискучі жаботи, комірчики, рожі, а навіть беріг спіднички прикрашується ними. Флітри нашивається на грубий тюль.
Улюбленою прикрасою вечірніх суконь є квіти. Вони є стилізовані, або зовсім вірно наслідують правдиві. Новинкою є прибрання волосся квітами й воалькою, що легким серпанком закриває лице.
І. Шухевич у вечірній сукня, виконаній в робітні О. Остаповичевої у Львові, 1937 р.
Вечірні сукні в цьому карнавалі будуть мати великі вирізи коло шиї. Майже всі моделі тих суконь є без рукавів. Дуже часто комбінується сукню з двох красок.
До вечірніх суконь носиться довгі, дуже пишні плащі. Вони є або з того самого матеріялу й мають таку саму краску як сукня, або є констрастові. Пр. до білої сукні – чорний плащ.
Дуже модним і ефектовим прибранням вечірніх суконь є ляма. З неї робиться шарфи, паски, комірчики, жаботи, рожечки, а навіть цілі пелєринки.
Модні вечірні сукні прикрашені вишивкою. Січень, 1937 р.
Наймодніші матеріяли – це перетикані або гаптовані золотом, чи іншими, живими красками. Взагалі дуже модне є все зроблене ручно, так що кожна кожна жінка може багато й дешево зробити собі сама.
У межах проєкту “Небесна Сотня. Жива пам’ять”, ініціатором та організатором якого є департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації, Музей визвольної боротьби України презентував у Львівському фаховому коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша виставку “Історії життя Героїв Небесної Сотні Львівщини”, – інформує 17 лютого пресслужба ЛОДА.
Ця виставка не має аналогів в Україні, адже до її створення доклалися не родини Героїв, загиблих під час Революції Гідності. Батьки, дружини, діти Героїв Небесної Сотні приносили в музей світлини, ділилися спогадами, розповідали історії з життя.
Автор та куратор виставки, старший науковий співробітник Львівського історичного музею Світлана Кочергіна провела екскурсію. Студенти і викладачі Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша почули проникливі та живі історії про Героїв Небесної Сотні, які народилися, проживали чи навчалися на Львівщині.
Проєкт “Небесна Сотня. Жива пам’ять”
“Ось вони ще діти, зовсім маленькі, на руках у мами, в першому класі, на випускному… Ось їх родинні свята, весілля, Святвечір і Великдень… Тут – такі радісні, усміхнені, замріяні… А тут – на Майдані – зосереджені, серйозні, націлені на те, що мають вистояти… А тут – на Інститутській…” – розповідає музейниця студентам, які з цікавістю вдивляються в обличчя Героїв на чорно-білих і кольорових світлинах.
“Їх життя і їх смерть – це справді героїчний чин. Вони – вже зрілі чоловіки і ще зовсім юні хлопці – не вагалися… Вони говорили своїм матерям і дружинам: «Хто, як не ми?» та їхали на Майдан. І йшли вперед, під кулями снайперів, озброєні дерев’яними щитами… За краще життя для своїх дітей, за нас, за Україну. Найкраща шана для них сьогодні – це наша пам’ять. Жива. Вона в тому, що учні та студенти, молоді люди, знають їх імена, впізнають їх на фотографіях…”, – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації Ірина Гаврилюк.
За її словами, презентація виставки “Історії життя Героїв Небесної Сотні Львівщини” Музею визвольної боротьби України в мистецьких коледжах Львова – гарний приклад співпраці музейних та освітніх установ. Такі проекти, координовані нашим департаментом, будуть організовуватися й надалі.
Проєкт “Небесна Сотня. Жива пам’ять”
Довідково.
Виставка складається із 24-ох стендів-життєписів, виготовлених в Музеї визвольної боротьби України, що є відділом Львівського історичного музею, у співпраці з родинами загиблих учасників Революції Гідності. Куратором й автором виставки є старший науковий співробітник музею Світлана Кочергіна.
Окрім Музею визвольної боротьби, виставка експонувалася в Городку, Комарно, Миколаєві, Трускавці на День Незалежності), Шепетівці, Дрогобичі, Нагуєвичах (музей Франка і школа-інтернат), в Українському католицькому університеті та в усіх загальноосвітніх школах, де навчалися Герої Небесної Сотні Львівщини.
Також упродовж поточного року на честь день народження того чи іншого Героя Небесної Сотні Львівщини департамент з питань культури, національностей та релігій встановлював присвячений йому стенд виставки “Історії життя Героїв Небесної Сотні Львівщини” у вестибюлі облдержадміністрації.
Його твори у всіх на слуху, а багато з них часто можна знайти в улюблених фільмах. Музика «короля бароко» Антоніо Лючіо Вівальді звучатиме у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика 25 лютого о 19:00.
Він – музичний реформатор свого часу. Його музика наповнена точними і зрозумілими образами – Вівальді, без перебільшення, писав картини, лиш користувався не пензлями і фарбами, а нотами, мелодіями та співзвуччями. Улюбленець публіки не лише в рідній Венеції, а й далеко за її межами. «Рудий священик», як його називали сучасники, залишив по собі колосальний спадок – понад 800 композицій (концертів, опер, сонат), які відкривають і до сьогодні!
Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова»
Концерт «Венеційський чарівник – Антоніо Лючіо Вівальді» зачарує вас барвистими образами та яскравими контрастами. Нас гостей очікує камерна, витончена скрипка, ніжний й співучий гобой та величний орган, неперевершене звучання яких, створить неповторну атмосферу вже майже весняного вечора.
На сцені Концертного залу Людкевича під орудою Сергія Бурка виступлять улюблені «Віртуози Львова» та знані солісти: Андрій Карпяк (флейта), Степан Сивохіп / Максим Лень (гобой), Олена Мацелюх (орган) та скрипалі – Володимир Дуда, Андрій Кушнір, Жанна Бервецька, Анна Бура, Олег Настюк, Лілія Цура!
Сьогодні пропонуємо прогулятись тихою вуличкою Львова – вулицею «Просвіти». Вулиця «Просвіти» – вуличка у Личаківському районі міста Львова, яка сполучає вулиці В.Винниченка та вулицю Короленка.
Від початку ХІХ ст. вулиця називалася Кармелітанською дорогою, оскільки проходила повз монастир ордену кармелітів босих. З 1849 р. звалася Дорогою до Францисканського костелу (збудований у 18 ст., сучасна вулиця Короленка), з 1865 р. – вулиця Поштова, бо у маєтку Коморовщина був поштовий заїзд з якого вирушали диліжанси до Відня. З 1871 – вулиця Кармелітська, за часів нацистської окупації – Румунська, на честь союзників Німеччини у війні. З 1944 року – вулиця Чарльза Дарвіна, а з 1993 року – вулиця «Просвіти», названа так на честь 125 – річчя українського культурно – освітнього товариства в Галичині.
Вигляд на вулицю «Просвіти» зі сторони вулиці В.Винниченка. Фото Мар’яни Іванишин.
В основному, будинку на цій вулиці збудовані у стилі класицизму. За Польщі у будинку № 2 було Староство, Державне водне управління, Окружне і повітове земельне управління, Кураторій шкільного округу та шкільної інспекції, редакція «Газети Львівської», за совітів – Обласний військовий комісаріат Ленінського району, з 1960 – х років – школа – інтернат №2, яку від 2018 року перетворено на ліцей «Просвіта» Львівської міськради.
Вхід до ліцею «Просвіта» Львівської міської ради. Фото Мар’яни Іванишин.
У будинку №4 до 1934 року містилось Окружне страхове управління та Управління еміграції, а за часів радянської влади – Сталінський районний комітет Компартії України, Сталінський районний комітет комсомолу, відділ народної освіти, Сталінський виконком районних рад депутатів трудящих, Сталінське районне бюро ЗАГС, прокуратура Сталінського району, Сталінська районна інспекція пожежного нагляду, Сталінська районна інспекція держстраху. На даний час тут розташоване Управління освіти і науки Львівської облдержадміністрації.
Будинок №6. Фото Мар’яни Іванишин.
Фігурка Діви Марії на фасаді кам’яниці №6. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинок № 6 збудований на межі ХІХ і ХХ ст. у стилі віденської сецесії. Належав директору львівської торгово – промислової палати Лазарусу Блоху.
У будинку №8 за часів Польщі була торгівля худобою «Цехус».
Кам’яниця №8. Фото Мар’яни Іванишин.
У сквері між вулицями Лисенка, Короленка та Просвіти у радянський період стояв пам’ятник Олександру Гаврилюку (1911 – 1941 рр.) – західноукраїнському радянському письменнику. Монумент був відкритий у грудні 1981 року; його авторами були скульптори – Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич та архітектор Мирон Вендзилович. У роки незалежності цей пам’ятник було демонтовано, а на його місці 8 травня 1994 року на цій площі було встановлено пам’ятник «Просвіті» з нагоди 125 – річчя цього товариства.
Пам’ятник «Просвіті». Фото Мар’яни Іванишин.
Пам’ятник являє собою колону з сірого граніту, яка встановлена на трьох круглих полірованих блоках. Перед колоною – жіноча постать з бронзи, яка обіймає підлітка. Це символ Матері – України. Колону увінчує королівська корона Данила Галицького, яка символізує українську державність. Під короною розташований герб України – Тризуб, а також герби українських земель.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Представники Генерального штабу УГА прибули до Ходорова, де в лютому 1919 року відбувалися переговори Фото: wikimedia Фото: wikimedia
16 лютого 1919 року Українська галицька армія розпочала Вовчухівську наступальну операцію проти польських військ з метою визволення Львова. Операція стала частиною польсько-української війни.
Війна розгорілася ще в листопаді 1918-го через територіальні суперечки. Полякам вдалося захопити Львів – столицю Західноукраїнської Народної Республіки. Визволити місто українські військові не змогли. Тоді командування взялося за реорганізацію і посилення частин та розробку плану наступу. Спочатку планували захопити залізницю Львів-Перемишль, а потім оточити ці міста та заволодіти ними.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
Вовчухівську операцію розпочали 2 ударні групи УГА. Одна наступала на село Вовчухи, де була головна польська залога, а також на село Долиняни та хутір Коців. Друга на села Бар і Судова-Вишня. Українці обстрілювали поляків із гармат та врешті вибили їх з Вовчухів та інших населених пунктів, зайняли пануючі висоти. 18 лютого заволоділи значною ділянкою залізниці Львів-Перемишль та почали наступ на Львів.
Розуміючи загрозу для міста, поляки посилили його гарнізон та відправили ще 5 тис. солдатів у район боїв з УГА. Вони відбили Вовчухи та Бар, але були зупинені в результаті вдалого контрнаступу українців. У полон потрапили 350 польських вояків.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
Тоді в ситуацію, що складалась не на користь Польщі, втрутилась Антанта. До Львова вислали місію на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі, яка мала розпочати перемовини. Від УГА вимагали пропустити місію до Львова залізницею. За наказом президента ЗУНР Євгена Петрушевича “дипломатичні” потяги пропустили без перевірки. Однак всередині вагонів виявилося 14 тис. гвинтівок з амуніцією, що значно підсилило польські війська.
Перемовини між ворогуючими сторонами відбулися 22 лютого у Ходорові. Від УГА вимагали припинити наступ, на що командування погодилось. 23 лютого Вовчухівська операція завершилась. Від політиків ЗУНР вимагали передати Польщі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, а за 2 доби встановили так звану “лінію Бартелемі”, що мала стати західним кордоном ЗУНР. Такі умови українські політики відкинули. Бартелемі ж почав лякати українців великою армією, що формувалася у Франції. Відбулося поновлення бойових дій.
Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів «Листопадового чину», українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР
Штаб УГА готувався до проведення другого етапу Вовчухівської операції, але успіхам не сприяли підтримка Польщі Антантою та ряд тактичних помилок. Поляки провели вдалий та вирішальний контрнаступ. 18 березня деблокували Львів, а за 10 діб зайняли усі ключові населені пункти.
Вовчухівська операція завершилась перемогою Польщі через несприятливі зовнішньополітичні обставини й прорахунки командування. Після того УГА готуватиметься до нової наступальної операції.
У жовтні 1918-го імператор Австро-Угорщини Карл І оголосив про перетворення монархії на федерацію народів. Національні рухи отримали можливість створити незалежні держави. Поляки намагалися встановити контроль над Галичиною. 28 жовтня у Кракові створили Польську ліквідаційну комісію. Вона мала організувати у Львові в ніч із 2 на 3 листопада збройний виступ для встановлення польської влади. Приїзд комісії був запланований на 1 листопада.
Дмитро Вітовський
Австрійський намісник Галичини Карл фон Гуйн спочатку підтримав поляків. Українці почали готувати збройне повстання. Його очолив cотник УСС Дмитро Вітовський.
1 листопада о 4:00 українські війська захопили львівську ратушу, намісництво – сучасну будівлю обласної ради, радіо, телеграф і вокзали.
Вістун 19-річний Степан Паньківський встановив на ратуші синьо-жовтий прапор. О сьомій ранку Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат.
Степан Паньківський
Цього ж дня підрозділи січових стрільців зайняли Станіслав – сучасний Івано-Франківськ -, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші міста Галичини.
У Галичині оголосили Українську державу. Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації потягом відправили до Відня.
Депутати вважають, що рішення Донецького окружного адміністративного суду, який скасував Указ Президента України про присвоєння звання Героя України, було заполітизованим.
Львівська обласна рада закликала Президента та Верховну Раду України відновити історичну справедливість та повернути звання Героя України Степанові Бандері. Про це пише Четверта студія.
Відповідне звернення до центральних органів влади прийняли на сьогоднішній сесії облради.
Депутати вважають, що рішення Донецького окружного адміністративного суду, який скасував Указ Президента України про присвоєння звання Героя України, було заполітизованим.
«Діяльність Степана Бандери символізує цілу епоху боротьби України за власну незалежну соборну державу, а його ім’я стало символом українського національно-визвольного руху.
Степан Бандера жив і боровся в той час, коли сама боротьба виглядала безнадійною, а мета – недосяжною. Він однаковою мірою протистояв як сталінському, так і гітлерівському режимам. І зрештою саме Бандера переміг. Україна стала незалежною. А тоталітарні системи, яким він протистояв, зникли.
Бандеру боялись живим і з ним борються навіть після його смерті. Проти нього працювала вся потуга пропагандистської машини СРСР. Проти нього дотепер працює пропаганда Росії.
За незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу, Президент України присвоїв у 2010 році звання Героя України Степанові Бандері.
Степан Бандера, 1946. ЦДРВ
А втім Донецький окружний адміністративний суд цей Указ Президента про присвоєння звання визнав незаконним і скасував. Підставою було те, що Указ був виданий із порушенням норм, адже Бандера не був громадянином України.
Звертаємо увагу, що у ХХ столітті Україна перебувала під окупацією різних тоталітарних систем. На боротьбу з цими системами стали справжні Герої України, які головною метою свого життя вважали відновлення самостійності і незалежність України.
Визнання цього величезного геройського вчинку та заслуг, пов’язаних із відновленням, становленням та розвитком незалежної України, і є відновленням історичної справедливості.
Ми, депутати Львівської обласної ради, закликаємо Президента України та Верховну Раду України внести зміни до Закону України «Про державні нагороди України» та Указу Президента України «Про звання Героя України» в частині можливості присвоєння статусу «Герой України» особам, які не мають або не мали громадянства України.
Закликаємо Президента України надати Степанові Бандері звання Героя України. Україна повинна пам’ятати і належно вшановувати своїх Героїв!», – йдеться у зверненні.
Як відомо, 1 січня голова Львівської обласної ради Ірина Гримак під час урочистих заходів з відзначення 112-ї річниці з дня народження Степана Бандери заявила, що Львівська облрада на найближчій сесії планує розглянути звернення щодо повернення йому звання Героя України.
