Натовп агітаторів перед ратушею у Львові. Nowości Illustrowane, 1911 рік
В останній день зими 1911 року у Львові відбувалися чергові вибори до міської ради, які стали апофеозом тогочасних виборчих технологій, що включали в себе не тільки бурхливу дозволену вуличну агітацію, але й відвертий підкуп виборців та фальсифікації з бюлетенями. Зрештою, з часів Австро-Угорщини не так вже й багато змінилося…
Тодішній краківській тижневик Nowości Illustrowane порівнював вибори 1911 року до міської ради Львова із лондонськими політичними баталіями, які гриміли у той час на весь світ через оригінальні агітаційні заходи.
“Один англієць, який випадково під час останніх виборів до міської ради перебував у місті над Полтвою засвідчив, що бачив тут мініатюру того, що відбувається за схожих обставин у місті над Темзою”, – писала газета, опублікувавши показові фото з вулиць Львова та площі Ринок, де відбувалися агітаційні заходи.
Усі політичні баталії, які супроводжують кожні вибори і в наш час ведуться здебільшого в інформаційному просторі соцмереж та телевізійних ефірів, тоді відбувалися просто на вулицях, тому середмістя Львова у передвиборчі дні перетворювалося на розтривожений мурашник.
“На вулицях рояться натовпи піднесених та розпашілих людей, серед яких увиваються спритні агітатори, які вживають для агітації за своїх кандидатів найрізноманітніші засоби — від лагідних переконувань та закликів дбати про добро для міста до так званих аргументів “по-людськи” (читай пляшок, класичної ковбаси і готівки)”, – описували виборчий рух у Львові тогочасні газетярі.
Із повідомлень тодішньої преси відомо, що пишні бенкети для виборців та виборче пияцтво були частиною виборчого процесу у всій Галичині, хоча частіше такі очевидні прояви підкупу відбувалися на провінції, де у широкому вжитку був іронічний термін “виборча ковбаса”. У селах безпосередньо перед голосуванням виборців бувало просто розсаджували на виставлених перед приміщенням для виборів лавах за столами, багато заставленими з ініціативи місцевої адміністративної чи поміщицької влади їжею та напоями, серед вгощення переважали кільця ковбаси і горілка. Поруч зі столами стояли додаткові запаси горілки і бочки з пивом.
У столичному Львові та інших великих містах агітатори діяли нишком, совалися у довгих чергах до виборчих приміщень (тоді часом доводилося вистояти до двох годин, щоб віддати свій голос) та пропонували випити чарку-другу горілки в обмін на згоду віддати голос за потрібного кандидата.
Натовп агітаторів перед дверима львівської ратуші був нерозривною картиною виборів.
Виборчі кампанії у місті тоді відбувалися саме тут – у залах на першому та другому поверхах головної міської будівлі проходило голосування. Поділ на кімнати відповідав номерам посвідчень або букв алфавіту, за якими розташовувались імена виборців. Зазвичай вибори проводились з 9:00 до 18:00.
“Вибори до міської ради розпочались о 9 ранку. Голосування відбувається в 10 залах в ратуші. Участь у виборах дуже жвава, але в залах немає натовпу, вибори проходять у повному спокої. Перед ратушею зібрався натовп агітаторів та виборчих гієн. Інтерес до виборів у місті значний”, – писала тогочасна газета Kuryer Lwowski.
Виборчими гієнами у той час називали шахраїв, які погоджувалися віддати свій голос від імені іншого виборця, таких людей збирали разом і відвозили до виборчої дільниці, тобто відбувалося щось на кшталт сучасних «виборчих карусел».
Окрім «гієн», активними учасниками виборчого процесу були так звані «загонщики», які біля виборчих дільниць активно та нав’язливо закликали віддати голос за потрібного кандидата, та «стояки», які стовбичили з гаслами, написаними на дерев’яних дошках. Бувало також, що самі кандидати «гуляли» по дільницях, збираючи гурти прихильників та зриваючи оплески.
«Вибори в Раду тривають після короткого полудневого затишшя. Рух виборців дуже сильний і посилюється з кожною хвилиною. Коридори ратуші заповнені, протиснутися дуже важко. Скрізь метушня та розмови на одну й ту ж тему. Агітація перед ратушею шалена. Натовп зібрався перед головним входом. Поліція ледве тримає порядок. Сотні рук зі списками кандидатів тягнуться до черги, що веде до воріт. У натовпі укладаються виборчі угоди, ставки ростуть, а інтерес величезний”, – писала газета Kuryer Lwowski.
Паперова ратуша на вулицях Львова. Nowości Illustrowane, 1911 рік
За словами тогочасних газетярів, площа Ринок і середмістя пертворилися на сцену для гротескного театру, мури кам’яниць були обліплені передвиборчими афішами, вулицями носили не тільки плакати, одна з виборчих груп, яка представляла торгово-промисловий комітет, прикріпила до брички виготовлений з цупкого паперу макет львівської ратуші і возила його середмістям.
Така атмосфера була сприятливою для зловживань та підробок, в яких брали участь не лише проплачені махінатори. Члени виборчої комісії також часто впливали на результати виборів, вилучаючи небажаних осіб зі списку виборців, агітуючи за певного кандидата або маніпулюючи виборчими актами. Навіть глузливий термін “година привидів” увійшов до місцевого словника, маючи на увазі перерву в роботі виборчої комісії (зазвичай між 12:00 і 13:00), під час якої загадково зросла кількість голосів.
Одним із способів збільшити кількість голосів за певного кандидати було «голосування за небіжчиків» (вписування до виборчих списків померлих осіб).
“У виборчих приміщеннях рух ще більш жвавий. Раз по раз з’являються службовці від комітетів (виборчих партій, – авт) зі своєю челяддю, серед якої навіть протомедик Мерунович (тогочасний головний санітарний лікар Галичини, – авт.) не розпізнав би багатьох небіжчиків. А що ж можна вимагати від комісії? Як говорила легендарна Роза Венеда (героїня поеми польського класика Юліуша Словацького, – авт.), померлих будемо впізнавати по блиску в очах і вогняних слідах їхніх коней, але ожилі для сповнення громадянського обов’язку мерці з’являлися пішо і блиск в очах загалом пояснювався інтенсивним споживанням алкоголю”, – з гумором описувала ситуацію на виборах у Львові газета Nowości Illustrowane.
За таких умов явка на виборах була досить високою. У 1911 році із 15 тисяч осіб, які мали право голосу, не змогли його віддати тільки 4 тисячі, причому 3 тисячі з них прийшли на дільниці, але не могли надати посвідчення особи.
Результати голосування на виборах 1911 року. Kuryer Lwowski, 1911 рік
Термін повноважень міської ради у Львові, як і у великих містах Галичини, у часи Австро-Угорщини тривав 6 років, але кожні 3 роки половина радників подавала у відставку. Тож такі виборчі карнавали відбувалися в місті з інтервалом у три роки. Таким чином вдавалося «освіжати» команду «батьків міста», половина з яких завжди мала принаймні три роки досвіду на роботі та могла допомогти ввійти в курс справ новообраним депутатам.
Новий музичний проект HutsulPlanetоголосив кастинг вокалісток. Колоритний гурт із Коломиї кілька років працював у студійному форматі, а тепер готовий вийти на сцену. Таке рішення колективу підтримав відомий український продюсер Юрій Нікітін. Він прогнозує Hutsul Planet яскраву кар’єру і славу «номер один гуцульського проекту у світі».
Hutsul Planet – це команда людей, яких об’єднує окрема філософія, глибину якої вловить тільки той, хто повністю зануриться у звуки гір. Кожна пісня «гуцулів» – як мандрівка в українські Карпати, навіть туди, куди рідко ступає нога туристів. В музиці Hutsul Planet наче оживають образи із легендарного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стилістично це мікс фольку, джазу, блюзу, року, хоча сам гурт позиціонує себе у стилі world music. І все це у сучасних аранжуваннях: якісно, свіжо, творчо, талановито.
– Із творчістю Hutsul Planet я познайомився на своїх музичних майстер-класах, які проходив засновник та ідеолог цього гурту, я б навіть сказав, головний гуцул світу Михайло Балух, – розповідає продюсер гурту KAZKA, Вєрки Сердючки, Ірини Білик та інших успішних українських артистів Юрій Нікітін. – На українському музичному ринку немає такого колоритного колективу, який би так якісно беріг, розвивав та транслював гуцульську культуру. Це дуже потужна історія про коріння і любов до свого. Під час моїх курсів у Школі музичного бізнесу Nimbs ми спільно з Михайлом виробили стратегію розвитку Hutsul Planet. І одним із перших завдань є знайти у професійну та зіграну команду «гуцулів» двох яскравих вокалісток. Дівчата-співачки, раджу звернути увагу на цей кастинг. Бо вже у дуже близькому майбутньому Hutsul Planet стане гуцульським проектом номер один не лише в Україні, а й у світі.
Для того, щоб взяти участь у кастингу до складу Hutsul Planet, потрібно заспівати та зняти на відео (це може бути селфі-відео) одну із пісень з репертуару гурту – «Крила Любові» (фонограми та текст – тут: https://drive.google.com/). Чи не головна умова відбору – проникнутися унікальною гуцульською культурою. Прийом заявок триває до 31 березня. Анкета для учасниць – тут: https://forms.gle/Nfx1Xi2kwKyftnty8. Нові обличчя HP планує показати уже у квітні.
Hutsul Planet – це не тільки про музику. Це масштабний культурологічний проект, який у майбутньому планує започаткувати великий Гуцульський фестиваль та інші знакові проекти – усе задля збереження і продовження традицій гуцулів – унікальної етнічної групи українців.
Кілька днів тому «День» розповідав про присвоєння кафедрі теоретичної фізики ЛНУ імені професора Івана Вакарчука (6 березня 1947 – 4 квітня 2020) – колишнього багатолітнього ректора Національного університету імені Івана Франка (1990 – 2007, 2010 – 2013), міністра освіти і науки України (2007 – 2010), доктора фізико-математичних наук, Героя України (див. публікацію «Добрий академічний крок» від 25 лютого. – Т.К.).
А 6 березня, у 74-й день народження Івана Олександровича, стало відомо про створення ініціативної групи «Фундація Івана Вакарчука». Про це написав на своїй ФБ-сторінці син професора Вакарчука, лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук.
«Нашою основною місією ми вбачаємо вшанування пам’яті видатного українського вченого світового рівня, громадського і політичного діяча, багаторічного завідувача кафедри теоретичної фізики, ректора Львівського національного університету імені Івана Франка, міністра освіти і науки України, людини, що стояла коло витоків сучасної української держави, великого Львів’янина та великого Українця, Героя України Івана Олександровича Вакарчука. З цією метою створюємо громадську організацію «Фундація Івана Вакарчука», – зазначено, зокрема, у дописі Святослава Вакарчука.
До складу ініціативної групи ввійшли: ректор ЛНУ Володимир Мельник, ректор Українського католицького університету отець Богдан Прах, ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський, колишній ректор ЛНАМ академік Андрій Бокотей, громадський діяч Степан Давимука, актор, режисер, педагог заньківчанин Богдан Козак, шахіст, фізик Адріан Михальчишин, лікар-невролог, сестра композитора Володимира Івасюка – Галина Івасюк-Криса, кандидат біологічних наук, завідувач кафедри екології ЛНУ, депутат Львівської обласної ради, донька письменника і громадського діяча Ігоря Калинця – Дзвенислава Мамчур-Калинець, підприємець, депутат Львівської міської ради, кандидат фізико-математичних наук Олекса Возняк, ресторатор Юрій Назарук, директор Центру громадських зв’язків ЛНУ Леся Бартіш, завідувач кафедри теоретичної фізики ЛНУ Володимир Ткачук і син Івана Вакарчука – Святослав Вакарчук.
Щодо найближчих завдань фундації, то вони є такими: видання книги спогадів про Івана Вакарчука, започаткування іменної стипендії для студентів, аспірантів та молодих вчених ЛНУ, проведення щорічної наукової конференції імені Івана Вакарчука.
Також у дописі Святослава Вакарчука на Фейсбук ідеться про те, що ініціативна група щойно створеної фундації звертатиметься до Львівського міського голови та міськради з пропозиціями щодо встановлення художньо-меморіальної таблиці, спорудження пам’ятника Іванові Вакарчукові та найменування вулиці. «Докладатимемо всіх зусиль для того, щоб вищенаведені ініціативи були реалізовані належним чином, з урахуванням широкої громадської думки, з дотриманням чинного законодавства та всіх відповідних процедур, – зазначено у дописі. – Щиро вважаємо, що пам’ять про Івана Вакарчука повинна жити в багатьох поколіннях українців».
У Львові запропонували створити інноваційний музичний простір-сквер на честь американської співачки українського походження Квітки Цісик у межах вулиць Липинського та Лінкольна. Відповідне звернення 11 березня на сесії ЛМР оприлюднив депутат від «Європейської солідарності» Роман Грицевич. Про це пише Твоє Місто
«Вважаю, що у культурному просторі міста для формування іміджу мають переважати не споживацькі проєкти, розраховані на відповідного туриста, а високоякісні культурні проєкти зі змістом, які пропагують нашу історію і налаштовують львів’ян та гостей міста на характерні рефлексії», – каже він.
Роман Грицевич пропонує на честь Квітки Цісик облаштувати інноваційний музичний простір-сквер, таким чином створивши додаткове місце для проведення тематичних вуличних фестивалів у Шевченківському районі Львова.
«Це буде сцена і пам’ятник Квітки Цісик. До речі, проєкт пам’ятника вже є зроблений. Біля сцени – лавочки різної довжини у вигляді музичного пульта: коли людина сідатиме на лавку, то будуть вмикатися пісні Квітки Цісик», – додав він.
Квітка Цісик
Водночас міський голова Львова Андрій Садовий запропонував провести архітектурний конкурс на облаштування такого скверу на вул. Липинського – вул. Лінкольна.
«Якщо ми визначили таку локацію, то можемо оголосити архітектурний конкурс на опрацювання цієї ідеї, і тоді будемо мати 20, 30 або ж і 40 проєктів, з яких зможемо обрати найкращий», – сказав він.
Нагадаємо, два роки тому депутати ЛМР підтримали петицію про створення паркової зони між вулицями Лінкольна та Липинського уздовж русла Полтви. Автор петиції Роман Борисенко пропонував назвати парк на честь Квітки Цісик та викупити приватні ділянки, що входять до площі пропонованого скверу. Водночас на ділянці, що розташована поруч із пропонованим парком, компанія групи «Авалон» планує збудувати чотири житлові багатоповерхівки.
Для довідки
Квітка Цісик – американська оперна та блюзова співачка українського походження, виконавиця українських народних і популярних пісень. Мала рідкісний тембр – колоратурне сопрано. Її життя пройшло у США, де неї захоплювався весь шоу-бізнес. Квітка виступала на одній сцені з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус». Пісня також була номінована на «Греммі» у категорії «Пісня року». Квітка Цісик записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му.
28 березня о 16:00 та 19:00 у Центрі Довженка на Сихові співачка Alyosha презентуватиме свою нову концертну програму з новими та найкращими піснями!
«В основу програми покладено музичну складову та сенс пісень. Моя мета – аби кожен слухач зміг хоча б на мить забути про навколишній світ та нарешті почути себе. Задля цього я відібрала пісні з глибоким змістом, які пов’язані між собою, як історія одного життя, що наповнене спектром емоцій і подій. Впевнена, що після концерту ви зможете переосмислити важливі для вас речі», – говорить Alyosha.
Як повідомили організатори заходу, зараз Alyosha проводить великий всеукраїнський тур 2021, побуває у понад 20-ти містах.
Замарстинів напевно не міг би похвалитись великою кількістю історичних світлин, якби не фотограф Юліан Дорош, який залишив чимало фотографій цієї бідної дільниці Львова у 1960-му році.
У 1970-80 роках район значно змінився – перепланувались деякі вулиці і з’явились нові, виросли багатоповерхові житлові квартали, сховалась під землю Полтва тощо. Останнє десятиліття знову викликало зміни, особливо через забудову району висотними житловими будинками.
Замарстинів, 1930 рік. Джерело: Alex FriedmanЗамарстинів, грудень 2020 р. Джерело: u-o-i.livejournal.com
І якщо ще не так давно найвищим об’єктом вулиць Замарстинівська, Торф’яна, Миртова і Лінкольна була церква св. Йосафата (на фото 1-4 – обведена червоним колом), то в наш час цей храм з деяких вулиць майже не видно.
Вид на церкву св. Йосафата з вулиці Торф’яної. Автор ZommersteinhofВид на церкву св. Йосафата з вулиці Торф’яної. Автор Zommersteinhof
На відміну від центру міста, околиці Львова зазнали настільки значних змін, що для того, щоби віднайти місця, які привернули увагу “ретро-фотографів”, треба аналізувати старі і нові карти, рельєф місцевості, прокладати азимути, порівнювати будинки… На превеликий жаль, є такі місця, будинки, панорами і краєвиди, які втрачено безповоротно.
Наприклад, наступне фото досить складно злокалізувати. Але перспектива Замкової гори і особливо місточок вдалині дозволяють ствердити, що це сучасна вулиця Інструментальна біля школи №81, яку в ті часи перетинав Голосківський потік (тепер він схований під землю). На щастя, Юліан Дорош – автор цього фото – робив описи світлин, тож тут немає сумнівів. Але якщо у 1950-60-х роках тут були поля і городи, то зараз з цього місця вже не побачиш Замкової гори, тільки гору Лису (Лева).
Фото 5. Вид на Замкову гору з вулиці Інструментальної. Автор Ю. ДорошВид на Лису гору з вулиці Інструментальної. Автор Zommersteinhof
Однак якщо пройтись по Інструментальній в сторону вулиці Лінкольна, то ми побачимо таку саму перспективу Замкової гори. Цей краєвид підтверджує, що фото зроблено з вул. Інструментальної, от тільки місточка і потічка тут ніколи не було.
Вид на Замкову гору з початку вулиці Інструментальної. Автор Zommersteinhof
Така сама перспектива зустрічається на ще одній світлині Ю. Дороша. Це вулиця Весняна. З легкістю упізнається найближчий будинок – він іще зберіг ліпнину, хоча втратив вікно і отримав другий поверх. На жаль, від виду на Замкову гору лишився тільки вершечок Копця Люблінської Унії, який можна помітити між будівлею фабрики «Галка» і високим сірим дахом якогось будинку.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Вид на Замкову гору з початку вулиці Інструментальної. Світлина Юліана ДорошаВид на Замкову гору з початку вулиці Інструментальної. Світлив Zommersteinhof
Знаменитий фотограф Юліан Дорош під час мандрівки по Замарстинову, очевидно, вподобав кам’яницю на розі вулиць Городничої і Б. Тена і зробив їй аж два «портрети». В наш час цей будинок має дуже приємний і охайний вигляд.
Кам’яниця на розі Городницької і Б.Тена. Світлина Юліана Дороша АвториКам’яниця на розі Городницької і Б.Тена. Світлив ZommersteinhofКам’яниця на розі Городницької і Б.Тена. Світлина Юліана Дороша АвториКам’яниця на розі Городницької і Б.Тена. Світлив Zommersteinhof
До речі, між вулицями Весняна і Б. Тена є чудова вуличка Сінна. Тут найкраще збереглась типова одноповерхова забудова замарстинівських вуличок. На одному з будинків навіть залишилась дата «1905».
Вулиця Львівська (тепер Замарстинівська). Джерело: kawiarniany.plТипова забудова Замарстинова на прикладі вул. Сінної. Автор Zommersteinhof
Найближчим до попередніх локацій є будинок на Замарстинівській, 112. Перша світлина – авторства Марека Мюнца 1930 року, друга – Ю. Дороша 1960-х років і третя – 2018 року. Можна помітити, що зміни торкнулись тільки входу до будинку: до війни були широкі сходи, на світлині Дороша вони забудовані, а в наш час від цього входу взагалі відмовились.
Відкриття Будинку Здоров’я на вулиці Замарстинівській у 1930-му році. Автор Марек Мюнц.Львів, вулиця Замарстинівська, 112, травень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, вулиця Замарстинівська, 112. Світлив Zommersteinhof
Однією з найбільш популярних в інтернеті світлин Ю. Дороша є фотографія перехрестя вулиць Липинського і Замарстинівської у 1960-му році. Тоді ще не було сучасної вулиці Липинського – до початку 1980-х років це було перехрестя вулиць 700-річчя Львова і Калініна (див. мапу 1977 року).
Львів, перехрестя вулиць Липинського і Замарстинівської, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На сайті lvivcenter.org є ще одна його світлина цього місця з проїжджаючим запряженим возом. Я використав її на наступному фото, де червоними лініями показано будинки на бічних вулицях Підрічній і Покутській.
Графічне пояснення місце знаходження існуючих досі будинків. Сучасне фото – Zommersteinhof.
Будинки на вул. Підрічній №9, №7, №5 (збудовані у 1915 – 1930 роках) збереглись напрочуд чудово. Зміни помітні тільки на будинку №9, де розбудовано другий поверх, а також на будинку №7, де замуровано центральну браму. Зберігся також будинок на вул. Покутській №1 (збудований у 1930 році). Він вирізняється незвичним односхилим дахом.
Будинки №9, 7, 5 на вул. Підрічній. Світлив Юліан Дорош.Будинки №9, 7, 5 на вул. Підрічній. Світлив ZommersteinhofБудинок на вул. Покутській, 1. Світлив Zommersteinhof
Далі за перехрестям значною спорудою вулиці Замарстинівської є будинок, який раніше був кінотеатром ім. Т. Шевченка, а тепер – після незначної перебудови – належить Львівській філії Українського товариства сліпих (УТОС).
Кінотеатр ім. Т. Шевченка, 1960-ті роки. Фотограф невідомий. Джерело: lvivcenter.orgБудинок Львівській філії Українського товариства сліпих (УТОС)
По іншій стороні вулиці стоїть будинок №133а, який декілька років тому було видозмінено – збільшено вікна, утеплено фасад і змінено дах. Не можна стверджувати, що це та сама кам’яниця, яку сфотографував Ю. Дорош, але навіть якщо це різні будинки, між ними є подібність.
Львів, Замарстинів, будинок садибного типу, травень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Замарстинів, будинок садибного типу, травень 1960 року. Світлив Zommersteinhof
Прогулюючись далі, не можна обминути увагою вже згадувану церкву св. Йосафата. До війни це був костел св. Франциска Асизького, збудований у 1927-1930 рр. за проєктом арх. Яна Сас-Зубрицького. У радянські часи його призначення було змінено – в ньому знаходилось фільмосховище Управління кінофікації. З початку 1990-х років колишній костел перейшов до УГКЦ. Редемптористи провели чудову реставрацію і адаптували інтер’єр до потреб східного обряду. В принципі, ззовні святиня збереглась майже незмінною.
Костел св. Франциска Асизького, 1930-ті рокиЦерква св. Йосафата, 2021 рік. Автор Zommersteinhof
Але не можна цього ж сказати про колишній парафіяльний будинок, який стоїть одразу за храмом. Він був збудований за проєктом В. Дайчака з кінотеатром всередині. В радянські часи тут відбувався перегляд фільмів, які зберігались в недіючому костелі. Потім ця інституція закрилась і нові господарі – Рахункова палата України – зробили реконструкцію з надбудовою. Тепер в цьому будинку годі впізнати попередню будівлю, але, що б там не казали, вийшло гарно.
Фільмотека, 1990-ті роки.Рахункова палата України, 2021 рік. Автор Zommersteinhof
Одразу за Рахунковою палатою вулиця Лінкольна активно забудовується висотними будинками, тому костел з неї вже не побачиш. Наразі іще помітно над новобудовою його ліхтар з хрестом, але це питання декількох днів… І тому більше ніхто, крім мешканців найближчого будинку, вже не зможе зробити світлину церкви на тлі заходу сонця…
Костел св. Франциска Асизького і парафіальний будинок, 1930-ті рокиЦерква св. Йосафата, 2010 рік. Автор ZommersteinhofЦерква св. Йосафата, 2017 рік. Автор ZommersteinhofВид в сторону церкви св. Йосафата, 09.03.2021 рік. Автор Zommersteinhof
Непарній стороні вулиці Лінкольна пощастило – тут залишився незабудованим парк і вид на церкву тепер обмежують тільки дерева.
Костел св. Франциска Асизького, 1930-ті рокиСклад фільмів і плівок, 1980-ті роки. Автор Ілля Павлюк (istpravda.com.ua)Вид на церкву св. Йосафата з парку, 07.03.2021 рік. Автор Zommersteinhof
У цьому парку є дитячий майданчик – найстарший в усьому районі. Тож, можливо, син Ю. Дороша відпочиває саме біля неї? На старій світлині видно паркан, який міг тягнутись вздовж вулиці Миртової. У 1980-х роках влада почала забудову цього кварталу високими будинками. П’ятиповерховий будинок, який видно за дитячим майданчиком, збудовано у 1980-х роках.
Львів, Замарстинів, син Юліана Дороша Андрій сидить на лавочці, травень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаДитячий майданчик в розі вулиць Лінкольна і Миртової. Автор Zommersteinhof
Навпроти парку, по непарній стороні вулиці збереглося декілька старих одноповерхових будинків, але вони поступово щезають. На GoogleMaps ще досі можна побачити хатку зі залишком напису «Fryzier» (укр. перукар), але її вже немає…
Будинок на вул. Замарстинівській, 157. СкріншотДілянка на вул. Замарстинівській, 157 станом на 07.03.2021 р. Автор Zommersteinhof
Так само немає вже корпусів Львівського інструментального заводу – тут буде житловий квартал.
Фабрика спирту та дріжджів Лінденберґа, 1915 р. Джерело: “Львівська Політехніка”Інструментальний завод, 2015 р. Автор Ігор МельникЗаводські будинки знесено, за огорожею – територія будівництва житлового кварталу, 2021 р. Автор Zommersteinhof
На Замарстинові залишилось мало старих будинків хатнього типу. Зрештою, життя у них було дуже незручне і люди, як можуть, так і розширюють свою житлову площу: хтось надбудовує поверх, хтось добудовує кімнати, але частіше такі будинки зносять і ставлять нові, зручніші.
Ось такі будинки напевно невдовзі знесуть. Найчастіше в них доживають віку люди похилого віку, які керуються логікою “от ми помремо, а тоді робіть собі, що хочете!”
Старенький будинок на вулиці Замарстинівській. Автор ZommersteinhofСтаренький будинок на вулиці Уманській. Автор Zommersteinhof
Проте є приклади іншого підходу до стареньких будинків, особливо якщо це були кам’яниці. Показовою є вулиця Сінна – там потихеньку відновлюють старенькі будинки.
Будинок на вулиці Сінній. Автор ZommersteinhofБудинок на вулиці Сінній. Автор ZommersteinhofБудинок на вулиці Сінній. Автор Zommersteinhof
І завдяки такому дбайливому ставленню деякі вулички залишаться для нас і нащадків наочним свідоцтвом, як виглядав старий Замарстинів сто років тому.
У свідомості багатьох людей старий Львів неодмінно асоціюється з кавою. Це можна сміливо вважати одним зі стереотипів. Склалося так, що саме у Львові розвивалися традиції кавування. Причому розвиваються вони і сьогодні. Щорічні кавові фестивалі, дійства у кав’ярнях та на вулицях міста, легенди, реклами, сувеніри – все це говорить про те, що кава до Львова має досить тісне відношення. Разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава старого Львова розкажемо сьогодні про першу львівську кав’ярню.
Кава прийшла й на українські землі у 17 столітті (тобто 1600-ті роках). Кажуть, що серед страв і напоїв із кухні козацької старшини була привезена з чужих земель і кава. І ще десь вичитано (як на зло, не знаходжу джерела), що на території сучасної України перша кав’ярня виникла у Кам’янці-Подільському (1670-ті роки). Її відкрили турки. Для самих же турків.
У Львів кава прийшла із Австрійської імперії (1772 р. – Львів стає частиною цього утворення). Одночасно і поширюється цей напій. І саме на австрійський період (особливо 19 століття) припадає “кавовий бум”. Згодом каву п’ють не тільки приватно, а й публічно (себто у спеціяльних кавових закладах – кав’ярнях).
Панорама Львова 1772 р. гравюра Франсуа Пернера
Слово “каварня” теж підійде, як справді українське (вживане Винниченком, Франком). Але я, зізнаюсь, послуговуюся давно вже звичним полонізмом “кав’ярня”.
І так, відкриваються кав’ярні у Львові. Яка ж відкрилася перша, сказати не так просто, адже про це могли або й не написати, або написати і забути (війни, пожежі в архівах, неспокійні суспільні події і т.д.)
Офіційно вважається (точніше вважалось), що найранішою по мірі відкриття кав’ярнею Львова була “Віденська”, що була розташована там, де тепер – на проспекті Свободи (за пам’ятником Шевченкові). Тоді – це була територія, названа “Гетьманські Вали”. Кав’ярня зі самого початку називалася “Віденською”, адже Відень був столицею, на яку рівнялись інші міста. Львів теж рівнявся. По забудові, розвою культури, мистецтва. І, звісно, відкриттю ресторацій та подібних закладів.
“Вiденська” кав’ярня. Фото 2015 року
Дата заснування “Віденської кав’ярні” і до сьогодні викарбувана над входом у заклад – “1829”. Так як згадок про відкриті раніше кав’ярні бракувало, то цей заклад назвали найпершою кав’ярнею.
Але дослідниками було віднайдено документ, в котрому згадується кав’ярню Якуба Леваковського наприкінці 1802 року. Точніше – 28 грудня (датування вміщене у самій книзі). Дана книга, в котрій згадали кав’ярню Якуба Леваковського – це “Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien (von Joseph Rohrer)” / укр. “Спостереження під час подорожі від турецького кордону через Буковину, Східну і Західну Галичину, Сілезію та Моравію до Відня” Йозефа Рорера (чеського вченого, професора статистики й політичних наук при юридичному факультеті Львівського університету). Родом професор був із Відня.
Крім того, що він був ученим, то встиг ще й побувати шефом львівської поліції. У 1827 році він видав перший том статистики Австрійської імперії. А раніше, у 1804 році, вийшла якраз його книга “Спостереження під час подорожі…”
Львівська кава
У цій монографії, від котрої і відштовхуємося, описані нотатки і враження від подорожі описаними вище землями. Якраз перед “новим” 1803-м роком пан Рорер сидів за столиком у кав’ярні пана Якова Леваковського, пив каву і писав листа рідним, де відзначив, що у закладі пана Леваковського затишно, а персонал звертається німецькою (а гостю з Відня було приємно почути це у давно спольщеному Львові).
Як доказ прочитаного, подаю Вашій увазі фрагмент зі сторінки цієї старої книги. Сама книга “Спостережень…” знаходиться в інтернеті, її можна звідти вільно стягнути, а також можна цю книгу почитати у Львівській НБУ ім. Стефаника. Така книга реально існує і там справді пише таке:
Сторінка 153 з книги “Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien (von Joseph Rohrer)”
На сторінці опис поданий старим німецьким готичним шрифтом (він має ще назву “фрактура”). У п’ятому рядку зможете прочитати згадку про кав’ярню Леваковського. Тепер про датування листа:
Сторінка 147 з книги “Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien (von Joseph Rohrer)”
Можете запросто перевірити правдивість документальної згадки про кав’ярню Леваковського. Зайдіть у бібліотеку Стефаника, відділ старих видань. Поцікавтесь: Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien (von Joseph Rohrer). Коли замовите книгу: сторінка 147 (початок опису Львова, лист другий), або стор. 153, рядок 5 (згадка про цю кав’ярню).
Каталожна картка з описом книги “Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien (von Joseph Rohrer)”
Як бачите, документи підтверджують наявність іншої, давнішої кав’ярні (кінець 1802), ніж “Віденська” (1829 р.).
Якщо розібратися щодо подальших описів кав’ярні Леваковського, то до пуття відомо мало. Сайти, присвячені рекламі кави у Львові, а також одна цікава газетна стаття (про неї мова нижче), говорять, що Леваковські були магнатами, власниками кількох сіл. Жили вони на Снопкові (сучасна вулиця Зелена). Зокрема, у Львові збереглась (з перебудовами, правда) пам’ятка архітектури – палац Леваковських (Зелена, 24), який пізніше належав графові Дідушицькому, а в міжвоєнний період митрополиту Андрею Шептицькому. Тепер це обласна науково-педагогічна бібліотека.
Колишній палац Леваковських (Зелена, 24), тепер Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека. Фото М.І.Жарких.
За наступною віднайденою інформацією, кав’ярня Леваковського знаходилася у партері кам’яниці № 23 на площі Ринок. Партер – це перший поверх. А даний дім знаходиться одночасно як на пл. Ринок, так і на площі Катедральній. Мова про червонувату кам’яницю “Шольц-Вольфовичів”. Саме тепер у ній знову відкрилася “Кав’ярня Леваковського”, зі сторони трамвайних колій. У кав’ярні відроджують меню, давні рецепти, а також пригадують стару історію. Ще багато чого не досліджено, але те, що кав’ярня була в цьому будинку в кінці 1802 року – скоріш за все, факт. Саме у цьому будинку. І саме на початку 19-го століття.
Кам’яниця на пл. Ринок, 23. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст.
Зрештою, згадки про цю кав’ярню можна знайти ще у кількох джерелах. Про неї писали, зокрема, Пшемислав Влодек та Адам Кулевскі (Przemysław Włodek, Adam Kulewski) в книзі «Lwow Przewodnik» та вже відомий нам доктор Йозеф Рорер 🙂
Щодо родини Леваковських, то крім їхнього палацу, згадки про кав’ярню, відомо ще дещо. Їх родинний гробівець знаходиться на Личаківському кладовищі (скульптор – Поль Ойтеле).
Гробівець родини Леваковських на Личаківському кладовищі. Скульптор – Поль Ойтеле. Світлив Андрій Кусій
Гробівець родини Леваковських на Личаківському кладовищі. Скульптор – Поль Ойтеле. Світлив Андрій Кусій
Гробівець родини Леваковських на Личаківському кладовищі. Скульптор – Поль Ойтеле. Світлив Андрій Кусій
Пан Якуб прожив 80 років (1759-1839 рр.) та відкрив кав’ярню у віці 43 років (якщо роком відкриття вважати 1802; ми маємо дату НЕ заснування, а всього лиш дату згадки про існуючу кав’ярню).
Rohrer J. Bemerkungen auf einer Reise von der Turkischen Graenze ueber die Bukowina durch Ost- und Westgalizien, Schlesien und Maehren nach Wien, – Wien, Pichler, 1804
Цьогоріч подія матиме ще вагоміше значення і організатори обіцяють найзірковіший склад артистів та шоу від найкращих режисерів, адже на сцені «Арени Львів» відбудеться святкування подвійного ювілею – 30-річчя Незалежності України і 5-річчя «Ukrainian Song Project».
П’ятиріччя Національний телепроект повинен був відзначити ще торік, але у зв’язку з епідемією коронавірусу масштабне святкування перенесли. Відтак «Ukrainian Song Project/Українська пісня 2021» відбудеться 14 серпня на стадіоні «Арена Львів».
Традиційно «Ukrainian Song Project/Українська пісня 2021» стартує із оголошення прийому заявок від молодих виконавців та гуртів. Адже головна місія Національного проекту – пошук та відкриття нових імен на українській сцені. За результатами відбору, десятьом переможцям пощастить вийти на грандіозну сцену «Арени Львів» разом із хедлайнерами – топ-зірками українського шоу-бізнесу. А переможець отримає продюсування та запис пісні від найпрофесійніших саунд-продюсерів України.
Гала-концерт проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project 2019»
Прийом заявок триватиме до 1 травня 2021 року. Вибиратиме фіналістів професійне журі у складі музичних продюсерів радіостанцій, телеканалів, зірок, та тих, хто творить український шоу-бізнес. Аби подати заявку, слід заповнити Анкету за посиланням: https://docs.google.com/
Умови відбору учасників
Цьогоріч умови відбору учасників «Ukrainian Song Project/Українська пісня» оновлені. Ознайомитися із повним переліком умов можна на сайті: http://www.uapisnya.com.ua/project/polozhennya. Незмінним залишається те, що до розгляду приймаються пісні лише українською мовою, створені протягом 2020-2021 рр. Також потенційні учасники відбору мають додати до заявки live-відео свого виступу.
Із грандіозних нововведень – у фіналістів Ukrainian Song Project 2021 року буде зірковий наставник – відомий український виконавець, який допомагатиме конкурсантам готувати їхні виступи для шоу на «Арені Львів» 14 серпня. Для фіналістів це буде новий досвід та, звичайно, незабутні враження від співпраці із зірковим наставником.
Гала-концерт проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project 2019»
— Попри карантин і кризу, Ukrainian Song Project продовжує запалювати нові імена на українській сцені, а також об’єднувати як молодих артистів з усієї країни, так і уже знаних зірок, – розповідає співзасновник та генеральний продюсер Національного проекту «Ukrainian Song Project/Українська пісня» Тарас Курчик. – Ще торік ми розпочали підготовку до п’ятого, ювілейного, шоу. Через пандемію COVID-19 були змушені відкласти наш ювілейний проект на рік. Та все-таки Ukrainian Song Project ми провели як спецпроект, який відбувався до Дня Незалежності України у 2020 році у Львівській Опері. За ці роки наша команда стала ще більш потужною – і готова цьогоріч дивувати й вражати усіх, хто разом із нами творитиме нову історію української музики на «Арені Львів» 14 серпня – напередодні 30-річчя Незалежності України!».
Нагадаємо, що на сцені «Ukrainian Song Project/Українська пісня» вже виступали такі артисти, як Тіна Кароль, «Без Обмежень», «Антитіла», MELOVIN, Pianoбой, Kadnay, Мята, Альоша, Таяна, Злата Огнєвіч, Арсен Мірзоян, Олександр Пономарьов, Тарабарова, «ВВ», «Оторвальд», Jerry Heil та інші.
Гала-концерт проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project 2019»
Квитки на «Ukrainian Song Project 2021» на «Арену Львів» 14 серпня уже можна придбати онлайн: https://lviv.kontramarka.ua/
Концертне шоу буде проведено із дотриманням карантинних вимог МОЗ. Кількість місць на стадіоні може бути обмеженою.
Вчора, 12 березня 2021 року, Львівський історичний музей у виставковому залі Кам’яниці Корнякта (пл. Ринок, 6) представив для огляду виставку «Світло Сонця, що сходить». Експозиція виставки показує обличчя Японії і японців через призму пам’яток, що знаходяться у фондах ЛІМ.
Директор Львівського історичного музею Роман Чмелик
“Ми планували собі, що саме в цей, весняний період ми відкриємо виставку, присвячену країні, де сходить сонце. Львівський історичний музей має надзвичайно велику збірку, понад 400 тисяч пам’яток, але колекція Японіє є однією з найменших. Лишень коло шістдесяти пам’яток. Але роблячи цю виставку ми хотіли задекларувати, що до всього дуже пильно ставимося. Не тільки до пам’яток, які стосуються української історії, українських визвольних змагань чи європейської культури, але у своїх збірках ми маємо світові надбання. І ця виставка є можливістю у цей ковідний час помандрувати, хоча б уявно, на далекий Схід, в країну, яка досить мало нам є знана, але яка займає лідерські позиції у багатьох напрямках сучасної світової економіки, політики, військової справи”. – сказав директор Львівського історичного музею Роман Чмелик відкриваючи виставку.
Експозиція виставки «Світло Сонця, що сходить»
У Львівському історичному музеї зберігається понад 60 пам’яток японіки – творів матеріальної культури Країни Сонця, що сходить. В основному це предмети зброї та захисного спорядження японського воїна XVIІ – ХХІ ст., виконані у різноманітних техніках обробки металу, різьби по кістці, предмети військового побуту та атрибутики, одягу тощо.
Перший заступник голови Львівської обласної ради Євгеній Гірник
“Японська культура – це окремий цікавий, глибокий культурний світ. Мені приємно, що наша громада долучається до його вивчення та розуміння. І я дякую всім організаторам за таку можливість”, – зазначив перший заступник голови Львівської обласної ради Євгеній Гірник.
Експозиція виставки «Світло Сонця, що сходить»
На виставці показані зразки холодної клинкової зброї, які стали своєрідною візиткою японської культури – катана, вакідзасі, танто, нагіната. Акцент зроблено на зброї, що повернула хід воєнної історії феодальної Японії. Це – рушниця з ґнотовим замком. Захисне спорядження – шоломи та обладунки – формують образи воїнів як Епохи воюючих провінцій, так і відносно мирного періоду Едо.
Експозиція виставки «Світло Сонця, що сходить»
Окремо представлений комплекс пам’яток, які показують Японію після Реставрації Мейцзи (з 1863 р.), зокрема періоду І-ої і ІІ-ої Світових воєн.
Провідний науковий співробітник ЛІМ, автор виставки Тарас Рак
“Ця виставка є проміжною станцією на подальшому шляху дослідження японської культури, мистецтва, речей японського побуту, які є в збірці нашого музею. На виставці в основному представлено пам’ятки зброї, захисного спорядження, в першу чергу тому, що це завжди було предметом колекціонування ще з часів, коли перші мандрівники їздили по світу і привозили їх в інституції, які були предками нашого музею. З того часу і до сьогодні японські пам’ятки надходять до нашого музею. Половина матеріалів експонується вперше за значний період часу”, – розповів провідний науковий співробітник ЛІМ, автор виставки Тарас Рак.
Експозиція виставки «Світло Сонця, що сходить»
Відвідувачів може зацікавити збірка японських нагород і церемоніальне жіноче кімоно. Привертає увагу т.зв. «Прапор удачі» японського солдата часу ІІ-ої Світової війни. Показані нові надходження японіки у ЛІМ, зокрема з митниці. Багато пам’яток експонуються вперше.
Експозиція виставки «Світло Сонця, що сходить»
Родзинкою імпрези стала демонстрація володіння японською зброєю від ЛОМГО “Сінкікай”.
Президент Львівської обласної молодіжної громадської організації “Сінкікай” Вадим Черних
“Японська зброя є актуальною і сьогодні. Але якщо раніше вона використовувалася для вбивства та вирішення глобальних проблем, то зараз використовується для виховання внутрішнього духу”, – наголосив президент Львівської обласної молодіжної громадської організації “Сінкікай” Вадим Черних.
Демонстрація володіння японською зброєю від ЛОМГО “Сінкікай”.
Довідково. ЛОМГО «Сінкікай» — це молодіжна організація, яка пропагує здоровий та гармонійний розвиток особистості шляхом вивчення бойових мистецтв, а саме Айкідо Йосінкан, Айкібудзюцу; Сінкендо та Бодзюцу – мистецтво роботи зі зброєю.
Їх багато, і кожна — унікальна. Вони ще зберігають сліди давніх своїх господарів — помітки і дописи серед текстів, оригінальні факсиміле, штампи, декотрі вражають і досі яскравими фарбами. Одні з них уже доїдає грибок, інші ще мають шанс потішити любителів зазирнути в глибоку старовину.
Це — про книги, які належали до приватної збірки прадавніх володарів Рівного — магнатів Любомирських. На жаль, широкому загалу князівська бібліотека (а точніше, її залишки) нині недоступна. Унікальні стародруки зберігаються у фондосховищі Рівненського краєзнавчого музею. Височенна шафа, до верхівки якої можна дістатися лише за допомогою спеціальної драбини, заповнена книгами, які колись збирала і якими пишалася ця аристократична родина.
Шафа у фондосховищі Рівненського музею ущент заповнена книгами з бібліотеки Любомирських
Сама можливість потримати в руках видання 200-300-річної давнини — подія надзвичайно емоційна. Це не лише можливість уявити духовний світ людей з далекого минулого, а й “доторкнутися” до епохи, про яку ми знаємо надто мало. То що ж то за книги, і як вони потрапили до музею?
“Ідеальна” бібліотека — обов‘язковий атрибут аристократа
Прадавні власники Рівного магнати Любомирські, віддаючи данину епосі Просвітництва (XVIII століття), створили шикарну книгозбірню. Збирали її за тодішніми традиціями формування “ідеальної” бібліотеки. Це поняття ввів Жан Анрі Самуель Формей, опублікувавши в 1750-у році “Поради, як зібрати бібліотеку, не чисельну, але добре підібрану”. Він — теолог, філософ, професор красномовства і філософії, член Берлінської Академії наук і мистецтв — був переконаний, що 500-600 книжок, підібраних “із розумом і серцем”, цілком достатньо для ідеальної бібліотеки, бо інакше можна заблукати “в безмежному морі книжок, якими заповнений Всесвіт”.
Жан Анрі Самуель Формей (зображення з Вікіпедії)
За Формеєм, ідеальна бібліотека повинна складатися з 12-ти тематичних розділів: теологія і священна історія; філософія; красне письменство (античні автори, словники, трактати про прекрасне, життєписи авторів, літературна критика); журнали; історія; романи; поезія; красномовство; етика і мораль; науки військові і математичні; географія і мандрівки; юриспруденція і медицина. До речі, Формей, включивши до цього списку романи, утвердив їх як повноцінний літературний жанр. Відтоді аристократичне жіноцтво, яке зачитувалося любовними романами, могло з повним правом вважати їх також “просвітницькою” літературою.
Станіслав Любомирський
Поневіряння князівської книгозбірні
З рівненських Любомирських чи не найбільший внесок у книгозбірню зробили князь Станіслав (роки життя 1704-1793), його дружина Людвика Гонората (1726-1786), їхня невістка і дружина сина Станіслава Юзефа Людвика з Сосновських (1751-1836).
Людвика Гонората – дружина князя Станіслава. Портрет роботи польського художника Августина Міріса. 1750 рік. Варшавський Національний музей
Саме вони зібрали основу “ідеальної” бібліотеки. На більшості книг, що зберігаються у Рівненському музеї, екслібриси саме цих осіб. Наступні покоління скоріше втрачали і роздавали, аніж збирали.
Герб родини Станіслава Третера з елементом герба Любомирських у вигляді вигнутої стрічки
Упорядником бібліотеки Любомирських на прохання князя Станіслава був відомий тогочасний збирач і укладач родового архіву Станіслав Каєтан Третер, який певний час працював у канцелярії Станіслава Любомирського. До речі, історія роду цього пана доволі цікава і потребує окремої розповіді. Його дід, який також служив у Любомирських, заслужив у своїх роботодавців привілей для своїх нащадків називатися “з Любомирських”, і мати на своєму родовому гербі фрагмент герба магнацького роду Любомирських. Але це вже інша історія. Скільки всіх було книг у бібліотеці Любомирських, наразі достеменно невідомо, музейники припускають, що первісно книгозбірня налічувала 700-800 примірників.
Видання авторства Мольєра з екслібрисом Людвики ГоноратиЩе одне видання з князівської бібліотеки з дарчим написом “принцесі Любомирській” і гербовим екслібрисом Любомирських
Ще одна цікава книга з бібліотеки Любомирських. При ній – додаток у вигляді малюнку діамантового кольє з підвісками. На внутрішній титульній сторінці – автограф Людвики Любомирської з Сосновських (дружини князя Юзефа).
Додаток із зображенням діамантового кольєАвтограф Людвики Любомирської – дружини князя Юзефа
Коли рівненський палац став занепадати і князь Фридерик перебрався на “Гірку” (приблизно 1820-і роки), туди ж перевіз фамільні коштовності, колекції картин, зброї, скульптур, інших цінностей, серед них і бібліотеку. Брат Фридерика князь Генрик, який був пшеворським ординатом (спадкоємцем тамтешніх добр) і одним із засновників музею Любомирських у Львові, а в подальшому співзасновником всесвітньо відомого “Оссолінеуму” (музей Любомирських став його частиною), забрав частину мистецьких колекцій і бібліотеки до музею.
Гравюра з виглядом інституту (музею) Оссолінських у Львові, 1848 рік
Частина цих книг і нині перебуває у Львові в бібліотеці імені Стефаника — колишньому музеї Любомирських, а потім “Оссолінеуму”. За твердженням львівських істориків, навесні 1944-го сотні книг, більшість із колишнього музею Любомирських і бібліотеки Павліковських, завантажили на ешелони і відправили до Польщі та Німеччини. Ще якась частина книг згодом потрапила до Вроцлава, де нині функціонує відновлений “Оссолінеум”. Відтак, книги з приватної збірки рівненських Любомирських нині можуть бути розпорошені між різними культурними установами України, Польщі, Німеччини, Росії.
Частину книг князь Фридерик подарував заснованій ним рівненській гімназії. Син Фридерика і наступний дідич Рівного князь Казимир Любомирський пожертвував для кабінету біології рівненської гімназії свою колекцію мушель і мінералів, а учнівській бібліотеці – 125 книг польською мовою з родинної бібліотеки.
люстрована ботаніка для народних шкіл польською мовою 1785 року виданняТа ж “Ботаніка”
Резиденцію на “Гірці” було розграбовано під час Першої світової і буремних подій 1917-1921 років. Коли місто щокілька місяців переходило від однієї влади до іншої, не виключено, що частина цінних стародруків “прилипла” до чиїхось рук. Відтак, коли в 1939-у прийшли “совєти”, то конфісковувати в репресованої родини Любомирських було майже нічого. Утім, частина книгозбірні ще залишилася, і її передали до створеної в лютому 1940-го року в Рівному обласної бібліотеки. Під час німецької окупації князівська книгозбірня “схудла” ще на частину примірників.
Рівненські старожили розповідали, що бачили на власні очі, як після звільнення міста, коли очищали різні будівлі після усіляких німецьких контор, викидали на смітник старовинні книги. Дехто, більш обізнаний, брав собі. Тому, не виключено, що якісь книги з князівської бібліотеки стоять десь і в шафах рівнян.
У краєзнавчий музей стародруки потрапили з обласної бібліотеки понад сорок років тому. Якраз тоді, коли краєзнавчий музей переїхав у теперішнє приміщення. Нині кілька книг з книгозбірні Любомирських можна побачити в музейній експозиції. Решта ж зберігається у фондосховищі. Це книги періоду XVIII-ХІХ століть. Їх налічується трохи більше 400 примірників. Це видання французькою, італійською, польською, латинською та німецькою мовами. Як кажуть, музейники, були і російськомовні, але їх втрачено. Місце друку — Берлін, Варшава, Краків, Рим, Париж, Амстердам, Гамбург, Лондон.
Книга “Справжній наставник, або Виховання дворянства” Луі Антуана Караччіолі, який був автором багатьох моральних трактатів. На сторінці гербовий екслібрис Любомирських
Сторінками стародруків
Читацькі уподобання давніх аристократів були дуже різноманітними. Це, зокрема, видання античних авторів: Лукреція, Софокла, Плутарха, Демосфена, Вергілія. Але чи не найбільша частина книг — на історичну тематику, теми ораторського мистецтва і “красного” (витонченого) письма, географії, романи, словники. Чимала кількість досліджень з історії Польщі, Росії, Америки, Англії, Німеччини, Італії, Франції. Щодо останньої, то особливу увагу Любомирських, схоже, привертала Франція часів Наполеона Бонапарта.
Один з томів про імператора Наполеона
У книгозбірні є кілька томів видань, присвячених життю французького імператора. Зацікавленість його особистістю, вочевидь, пояснювалась тим, що Любомирські плекали надію на допомогу Наполеона у відродженні незалежності Польщі, втраченої в результаті чергового поділу. Що, втім, виявилося марним.
“Описи окраїн польського королівства”“Історія середньовіччя”“Історія Римської імперії”
До кола читацьких інтересів князів Любомирських входили книги на географічну тематику — про далекі Китай, Індію, Японію. Серед книг про пригоди відомих мандрівників “Мандрівка по Австралії” Джеймса Кука.
Джеймс Кук “Мандрівка по Австралії”
Чимало наукових видань, серед яких дуже авторитетне для того часу — “Картини природи” відомого дослідника, мандрівника і ботаніка, якого сучасники називали Арістотелем ХІХ століття, Олександра фон Гумбольдта.
Гумбольдт “Картини природи”
Дуже цікаве видання з бібліотеки Любомирських — інтродукція Жан Жака Гранвіля “Анімовані квіти” (або “Персоніфіковані квіти”) 1847 року. Надзвичайно колоритна, яскрава, з добре збереженими кольорами книга, написана французькою мовою. Варто про це видання і його авторів розповісти трохи більше, бо це додасть нам нових штрихів до портрету читачів — князів Любомирських і епохи, в яку вони жили.
Унікальна книга з бібліотеки Любомирських “Анімовані квіти”
“Анімовані квіти” — одна з найвідоміших книг і найбільше досягнення паризького карикатуриста і майстра фантастичного малюнку в жанрі інтродукції (перевтілення, перенесеня) Жан Жака Гранвіля (справжнє ім’я Жан Ігнас Ісідор Жерар). “Les Fleurs Animées” його остання робота, видана вже після його смерті в 1847 році. “Анімовані квіти” — на перший погляд такий собі посібник для садівництва і любителів квітів, однак… В образах квітів постають люди з їхніми характерами, вчинками, моральними принципами.
“Анімовані квіти”
Тексти до видання написали відомий в той час журналіст-сатирик Альфонс Карре та журналіст, політик і депутат Таксіль Делорд. Написані ними в жанрі сатири повчальні історії “Les Fleurs Animées” з фантастичними ілюстраціями Жан Жака Гранвіля дають уявлення про життя і мораль тогочасного суспільства.
Ілюстрація з кни ги “Анімовані квіти”
Книга мала кілька пізніших перевидань. Багато хто з сучасних колекціонерів волів би бачити цей стародрук у своїй збірці.
Ілюстрація з кни ги “Анімовані квіти”МатіолаЧайне і кавове дереваБал квітів: Дзвіночок, Фуксія, Живокост, Конвалія, В’юнок, Маргаритка
У бібліотеці Любомирських чимало творів художньої літератури авторства Вольтера, Мольєра, Корнеля, Данкура, Бомарше, Буало, Руссо, Шіллера, Дюма, Купера, Доде, Сервантеса. Добре збереглося донині видання про легендарного Дон Кіхота з ілюстраціями 1722 року видане в Парижі. Цікаво, що на внутрішній титульній сторінці видання стоїть підпис Розалії Поцейової (Поцей) – матері Людвики Гонорати, яка стала дружиною Станіслава Любомирського. Відомо, що Розалія Поцей мала велику бібліотеку, яку успадкувала її донька Людвика і додала до книгозбірні Любомирських.
Книга авторства МольєраАвтограф Розалії Поцей
У збірці є й твір французького романіста XVII століття Готьє де Кост де Ла Кальпрене́да “Клеопатра”; паризьке видання 1803 року Жозефа Олександра П’єра де Сегюра “Чоловіки створюють закони, жінки — мораль”.
“Клеопатра”. Вочевидь, також з бібліотеки Розалії Поцей, оскільки її підпис стоїть під написаним рукою текстом“Чоловіки створюють закони, жінки – мораль”
Добірку так званого жіночого чтива представлено французькими романами — “Дозвілля молодої дами” (1776 рік), “Повість про Емілію Ментегю”, “Покарана кокетка або Тріумф цнотливості”. Є книги з історії польських магнацьких родів, наприклад, “Літопис Ржевуських”, інших відомих європейських родин — “Історія Морріса графа Саксонського”.
“Покаране кокетство, або Тріумф цнотливості” з автографом Людвики Любомирської з ПоцеївКнига авторства Джеймса Фенімора Купера, американського письменника, засновника авантюрного роману – з книгозбірні Любомирських
Серед збірки Любомирських є і справжні перлини друкарського мистецтва — так звані “ельзевіри”, названі так за прізвищем династії нідерландських видавців кінця XVI-початку XVIIІ століття Ельзевірів. Їхні книги вирізнялися специфічним упізнаваним “видавничим обличчям”. “Ельзевірами” також називали унікальні шрифти, які створили в друкарні цих видавців. Особливістю цих шрифтів були перетинки на краях літер, які полегшували читання тексту. Ельзевіри також запровадили формат книги на дванадцяту частину аркуша — це мініатюри розміром 12,5×7,5 см. У бібліотеці Любомирських видання Ельзевірів представлено зокрема твором видатного діяча світової культури Еразма Роттердамського.
Одне з видань Ельзевірів із зображенням видавничої марки друкарів: в’яз, обвитий виноградом, який зриває філософ, що супроводжується написом латиною “Non solus” (“Не самотній”)
Екслібриси й факсиміле з далекого минулого
Цікавинкою книгозбірні Любомирських є екслібриси, факсиміле, штампи, а також надписи і автографи, зроблені руками власників книг на сторінках видань. Окремо заслуговують на увагу екслібриси і факсиміле на книжках.
Екслібрис є цінним інформаційним матеріалом, що дає змогу не лише встановити приналежність книги, а й вивчити історію приватної бібліотеки, дослідити соціальний статус власника, його захоплення, естетичні уподобання, дає цікаву інформацію про мистецтво та культуру тієї чи іншої епохи. Екслібриси в епоху Любомирських були схожі на повноцінні маленькі художні твори. У книгозбірні Любомирських представлені екслібриси вензельні, гербові, з сюжетними картинками, шрифтові.
Екслібриси створювали на спеціальні замовлення. Такий був, наприклад, у мецената, сина князя Юзефа Любомирського, Генрика.
Екслібрис Генрика Любомирського 1810-1820 років. Національний музей у Кракові
Заможні власники бібліотек мали особливі суперекслібриси — тиснені золотом на шкіряній обкладинці книги переважно у вигляді родового герба. Мали такі й Любомирські.
Книга зі тисненим суперекслібрисом з родовим гербом Любомирських, що зберігається у Рівненському краєзнавчому музеї. Книга пошкодженаЕкслібрис Генрика Любомирського 1810-1820 років. Національний музей у Кракові
На книгах можемо побачити надписи і автографи, зроблені руками рівненських князів — Станіслава, його дружини Людвики та невістки Людвики, князів Юзефа і Фридерика, Ванди — дружини передостаннього рівненського князя.
За словами музейників, деякі екземпляри цих книг на аукціонах оцінюють у кількадесят тисяч доларів. Дуже багато книг містять шрифтові екслібриси Людвики Гонорати — дружини князя Станіслава.
Автограф Людвики Любомирської (з Сосновських)Автограф Ванди Любомирської
Хоча стародруки й зберігаються у прийнятних умовах, однак час бере своє. Деякі екземпляри дуже пошкоджені, а біля декотрих стоїть напис: “Реставрації не підлягають”. Що буде з цими книгами, і чи не можна передати книги, які не підлягають реставрації, фахівцям для відновлення, на ці запитання директор РОКМ Олександр Булига зазначив:
“До нас із такими пропозиціями ніхто не звертався. Музей має план проведення реставраційних робіт. Книги з бібліотеки Любомирських є в ньому, але не в початковому списку. Є багато інших музейних предметів, які найперше потребують реставрації. Наприклад, нагальної реставрації потребують окремі стародруки церковного походження, після них реставруватимемо і частину бібліотеки Любомирських. П’ять книг бібліотеки Любомирських надійшли до музею уражені грибком. Вони зберігаються окремо від інших, поширення ураження не відбувається. Наш реставратор по паперу не може їх реставрувати. Але це не означає, що реставратори вищого рівня не зможуть цього зробити. Віднайдемо кошти й обов’язково їх реставруємо”.
“Історія Англії” з книгозбірні Любомирських. Чи вдасться її відновити?
За словами Олександра Булиги, книги з бібліотеки Любомирських уже понад 20 років експонуються в музеї. Усю ж книгозбірню експонувати нереально через брак експозиційної площі. Книжкова спадщина давніх аристократів, чиї імена пов’язані з нашим містом, безперечно, заслуговує на збереження і вивчення. Адже це відкриє нові сторінки історії Рівного.
Світлана КАЛЬКО
P. S. Висловлюю щиру подяку працівникам Рівненського краєзнавчого музею за сприяння у написанні публікації.
З 14 до 16 березня відбудеться Форум військових письменників, який цьогоріч форум стане першою ластівкою серед літературних подій не лише Львова, а й країни розпочавши фестивальний марафон.
Форум є також першим фестивалем, що об’єднав авторів 30 авторів – діючих військовослужбовців, журналістів, а також тих, хто на початку протистояння на Сході України були призвані до лав силових структур України по мобілізації, або пішли воювати добровольцями.
Вже втретє форум сприятиме взаєморозумінню, згуртує, допоже відрефлексувати отриманий героями досвід, а також стане неформальним майданчиком для спілкування із громадою.
15 березня о 10:00 – відбудеться прес-марафон учасників форуму у Будинку офіцерів (вул. Театральна, 22). Розпочнеться форум 14 березня о 16:00 у просторі бібліотеки Іваничука (площа Ринок, 9) з літературного фуршету під назвою “Кава з присмаком попелу”, де можна буде у неформальній атмосфері поспілкуватись з авторами.
Детальніша програма на сторінці форуму. Долучитись до подій можна буде у офлайн та онлайн форматі відеотрансляцій на сторінці Форуму.
Запрошуємо Вас разом з нами творити нові сторінки української літератури підтримавши Форум військових письменників.
Учасники форуму: Ілля Тітко, Петро Билина, Назар Розлуцький, Влад Якушев, Василь Піддубний , Микола Ніколаєв, Віталій Запека, Сергій Братчук, Володимир Тимчук, Андрій Кириченко, Олена Лотоцька, Максим Петренко, Олена Ластівка-Мокренчук, Оксана Бурега, Влад Сорд, Олександр Лисак, Петро Солтис, Максим Бутко, Олена Ілюшина, Олексій Бешуля, Артемій Кірсанов, Сергій Дзюба, Валерія Борщевська, Володимир Регеша, Володимир Тимчук, Володимир Бруньковський, Ірина Вовк, Андрій Лотоцький, Володимир Коротя, Євгенія Подобна.
Локаціями стануть: Будинок офіцерів, Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука, Будинок Воїна, публічні бібліотеки та культурні центри області (Миколаїв, Червоноград, Солонка, Кам’янка-Бузька, Борислав, Сокаль, Яворів, Жидачів, Красне).
Організатори: Львівська бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука Департамент з питань культури, національностей та релігій ЛОДА, Львівський будинок офіцерів.
Партнери: Національний університет «Львівська політехніка», Львівський національний університет імені Івана Франка, Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Комунальний заклад Львівської обласної ради “Будинок воїна”, Львівський інститут банківської справи.
Інформаційний партнер: Інформаційне агентство міністерства оборони України
13 березня 2021 року виповнюється 131 рік від народження професора українського тіловиховання, журналіста, громадського та культурно-просвітнього діяча, вояка Галицької армії, збирача документів і укладача фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху Степана Гайдучка (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів).
На сайті Фотографії старого Львова упродовж двох останніх років було опубліковано чимало матеріалів про Степана Гайдучка та передруковано низку його праць. У сьогоднішній публікації подано деякі факти про його дитячі роки.
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Степан Гайдучок народився в селі Підтемному у сім’ї Степана (?–1893) та Марії (1856–1916). У автобіографії, датованій 27 лютого 1950 року, він про свої дитячі та юнацькі роки писав таке: «Родився я в р[оці] 1890-13/ІІІ. в селі Підтемне, Щирецького району, Львівської області в сім’ї селян середняків. Батько умер [залишивши] мене дитиною десь 1893 р., мати в 1916 р. Були у мене брат старший від мене та старша сестра. Обоє селяни. Брат помер в 1943 р., а сестра мабуть в 1946 р. точно мені невідомий рік.
Осади – Монастир, Підтемне, Раковець (Млинівці) на карті датованій кін. ХVІІ ст. Забудова у містечку Раковець довкола Ринку. Джерело: Щит Деревацький. Історико-краєзнавчий альманах / Автор ідеї, редактор-упорядник Андрій Книш. – Львів, 2014. – 56 с.
Батькова і мамина родина жила в селі Семенівка [тепер с. Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.], також селяни. По національності українець». Із зацитованого фрагменту можна зробити висновки про те, що Степана Гайдучок у трирічному віці втратив батька. Його та ще двох дітей – старших брата та сестру виховувала мати. Щодо селян-середняків, то Степан Гайдучок, працюючи в 1950 р. у Львівському державному медичному інституті, змушений був свідомо подати такі дані, щоб не наражати себе на зайві неприємності. Насправді, як оповідають мешканці села Підтемного, сім’я Степана Гайдучка була однією із найбагатших у селі. Й сьогодні, землі, якими вони володіли в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. називають «Гайдуківкою», «Гайдуковою долиною» тощо.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) та околиці на топографічній карті міжвоєнного періоду. Джерело: Книш А. Підтемне на річці Зубра та його правителі // https://photo-lviv.in.ua/pidtemne-na-richtsi-zubra-ta-joho-pravyteli/ (дата звернення: 11.05.2020).
13 березня 1890 р. Степана Гайдучка було хрещено і миропомазано у церкві с. Підтемного (на жаль церква до наших днів не збереглася). У «Сьвідоцтві уродин і хрещеня Стефана Гайдучка» зазначалося, що його батьками були Стефан Гайдучок та Марія (уроджена Дика), які проживали у Підтемному в будинку № 57; хресними батьками: Василь Дикий та Євдокія – дружина Семена Сеньківа, повитуха – Марія Маковська; охрестив і мирував місцевий парох Євстахій Мерунович.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Краєвид з Лисої гори. 1 травня 2020 р. Світлина Романа Метельського.
Свої дитячі роки Степан Гайдучок провів у Підтемному та Семенівці. Села Пустомитівщини з мальовничими прилеглими місцевостями, зокрема Семенівку і Підтемне, Степан Гайдучок називав «Підльвівською Швейцарією».
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 15 квітня 2018 р. Світлина Андрія Сови.Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). 1 травня 2020 р. Світлина Андрія Сови.
У своїй статті «У підльвівські ліси», опублікованій 30 липня 1936 р. у львівському часописі «Діло» він писав: «Над Мазурською Семенівкою довгенько дебатуємо. Погоджуємося, що теперішня назва «Семянуфка» недоладна. В XV. віці «тенуарієм» її був німець Тобія Кунат. Від Семена можна було назвати оселю Семенівкою, але Сємян ледви чи який був. Мабуть і оселя мусіла бути колись українська. Так принайменше твердять у дооколичних селах. Дотого ще до нині в селі памятають яку провідну ролю там грала родина Диких».
«Гайдуківка», або «Гайдукова долина». Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). 1 травня 2020 р. Світлина Романа Метельського.
А в іншому своєму дописі «Мандрівниками забуті», який побачив світ у часописі «Діло» 7 червня 1935 р. про село Підтемне і околиці Степан Гайдучок писав: «[…] йдіть дальше у Підтемне. Обступили його ліси зі всіх сторін. Перейдіть мостом річку, то опинитесь біля церкви на Заставю. До середини загляньте. Хоча з дерева, вся розмальована ще за бл. п. о. Пелеха. Св[яті] Володимир та Ольга на вас поглянуть, на дальшу мандрівку поблагословлять. Можете йти або кучерявими лісами, або безмежними сіножатями понад ріку від села до села. Пять джерел зпід гір бє, а вода зимна, як під Хомяком. Тай на очі має помагати. Промийте й ви очі, то бистріше побачите, яка нужда в тих усіх селах, що їх ви минули і минати будете. Нужда матеріяльна і моральна. Читальню аж десь у Бродках стрінете. Довкруги ліси, що дещо поповнюють прибуток по селах. За квітом можна малин чи суниць на продаж назбирати тай до Львова завезти, а як того нема, то дерево в лісах купують та у Львів перепродують. Заробляють стільки, що за фірманку вертається. Колись у лісах зимою заробляли, тепер дешевіші гуцули їх звідти виперли».
На цьому місці стояла хата, в якій деякий час проживав Степан Гайдучок. Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). 1 травня 2020 р. Світлина Романа Метельського.
Як бачимо із зацитованих вражень самого Степана Гайдучка дуже важко жилося селянам на його малій Батьківщині. Тому й не дивно, що він хотів вирватися з тієї нужди, вивчитися і вибитися в люди. Його приваблювало місто, зокрема Львів, з гімназіями, архітектурою, громадськими та культурними інституціями і організаціями.
Спочатку Степан Гайдучок навчався в початковій школі в селах Підтемному і Семенівці, а з 1901 р. до 1910 р., маючи здібності, в Академічній гімназії у Львові. Однак про це буде висвітлено у наступній публікації.
Андрій СОВА історик
Джерела та ітература:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Sova A. Physical education professor Stepan Haiduchok: the formation of a worldview // Новітня доба / гол. ред. Михайло Романюк; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2019. – Вип. 7. – С. 226–233.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Сьогодні, 12 березня 2021 року, о 16:00 у Історичному комплексі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставкового проєкту ««Росте древо…» Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття»
Виставка представить унікальні зразки народного та декоративного мистецтва Наддніпрянщини: Київщини, Черкащини, південних районів Чернігівщини та Сумщини, північних районів сучасних Кіровоградщини та Дніпропетровщини, а також Полтавщини.
Експозицція виставки ««Росте древо…» Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття»
«Росте древо…» зібрало в єдиний експозиційний простір найпоказовіші твори зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, які доповнені експонатами з фондів Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, численною кількістю творів народного мистецтва із приватних колекцій Львова та ексклюзивними вінтажними світлинами. Таким чином, авторам проєкту вдалося створити цілісний образ народного мистецтва «Великої України» в історико-культурній площині цього визначення.
Експозицція виставки ««Росте древо…» Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття»
Концепція виставкового проєкту «“Росте древо…” Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття» ґрунтується на ідеї «Дерева життя», або «Світового дерева». Як відомо, цей знаковий образ яскраво простежується в міфологічній спадщині багатьох народів світу: індоєвропейських чи в осередках традиційних культур Північної Америки, Африки, Австралії. Його основний символізм полягає у відображенні організованого світу – космосу, який є протилежний до хаосу.
«Світове дерево» уособлює єдність світобудови: його коріння – потойбіччя, стовбур – життя людей, а крона – світ богів. Дерево життя творить символічну вісь, яка пронизує три світи: підземний – світ мертвих, земний – світ живих та небесний – світ сакрального.
Експозиційний простір трьох виставкових залів сформовано за принципом тридільності «Світового дерева», чи «Дерева життя». Цей тривимірний поділ проєктується на підземний, земний і небесний світи, а також на часовий відлік: нижній ярус відповідає минулому, середній – теперішньому, а верхній – майбутньому часу. Звідси і генеалогічний поділ на покоління предків, сучасних людей та нащадків.
Експозицція виставки ««Росте древо…» Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття»
Уперше народне декоративно-прикладне мистецтво Наддніпрянщини було показано галичанам понад століття тому, на Виставі українських артистів (1905) у Львові та на Виставі домашнього промислу (1912) в Коломиї. Тоді було представлено зразки плахт, килимів, вишивок, які експоновано поряд із мистецькими здобутками гуцульських, покутських і подільських майстрів. У той період музейні збірки Львова значно поповнилися творами народного мистецтва з Чернігівщини, Київщини, Черкащини, Полтавщини.
Експозицція виставки ««Росте древо…» Народне та декоративне мистецтво Наддніпрянщини ХVII – середини XX століття»
Ці унікальні надбання народної творчості Наддніпрянщини якнайпереконливіше демонструють єдність обрядово-звичаєвого укладу українського етносу, спільність культурних джерел, глибинність і тяглість традиції на всій території України.
Виставка триватиме з 13 березня до 29 серпня 2021 року. У зв’язку із карантинними обмеженнями відкриття виставки відбуватиметься у закритому форматі лише за запрошеннями. Для відвідувачів виставка запрацює з 13 березня 2021 р.
В середу, 10 березня 2021 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відкрилася виставка Оксани Андрущенко під назвою “Такий собі сюжет”.
Експозицію виставки склали близько двадцяти ескізних робіт створених за допомогою паперу, маркера та кулькової ручки. Все, що зазвичай залишається поза полем зору глядача, тут представлене як окремий виставковий проект.
“На виставці представлено речі ескізного плану, які фактично є сюжетами. Тому так і називається «Сюжети», такі, що збираються у папочки, сортуються тематично за розділами. І от, нарешті є нагода їх гарно оформити та показати”, – розповідає Оксана Андрущенко.
Оксана Андрущенко
На виставці представлені роботи починаючи від 2014 року. Період карантину теж дав більше часу для творчості, хоча й вніс зміни в звичайний ритм життя.
“Я змінила місце праці, перенесла половину майстерні до хати. Зараз дома і стіл з фарбами, крутишся по дому, але все одно щось малюєш. Працюю на склі, дереві, маю сувенірні роботи, тематичні до свят. Але це ті роботи, які рятували в цей важкий рік. Ну і крім того, робота це віддушина, хоча руки малюють, а голова гуде від думок. Але, як на диво, люди тягнуться і мистецьки події відбуваються. Навіть якщо онлайн, то в цей важкий час це людину окриляє”, – зізнається художниця.
Експозиція виставки Оксани Андрущенко “Такий собі сюжет”
Готуючи експозицію цієї незвичної виставки, мисткиня старалася вибрати ескізні роботи, які згодом були реалізовані в іншій техніці.
“Роботи вибирала за принципом «чистовичків». Бо ескізи бувають різні, не дивишся на них як на твір, це робочий матеріал, який потім іде у роботу. Тут, це сюжети, які в мене потім були на склі. Тобто вони були реалізовані в іншій техніці”, – зазначає пані Оксана.
Зараз художниця продовжує активно працювати над Великодним циклом з писанками у дереві та експериментує з іншими цікавими матеріалами. І вже зовсім скоро, разом з друзями, презентує новий виставковий проект.
Експозиція виставки Оксани Андрущенко “Такий собі сюжет”
А тим часом, оглянути експозицію виставки Оксани Андрущенко під назвою “Такий собі сюжет ” можна в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 10 квітня 2021 року.
Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі змушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоча середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало.
У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, яким постачалася вода з Погулянки. Цей водогін пролягав по вулиці, яка саме тому свого часу називалася “На рурах” (нинішня Левицького). Труби водогону були зроблені із соснових колод довжиною до 2 м та діаметром близько 50 см. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 см, в який забивали залізні циліндричні з’єднувальні муфти довжиною приблизно 30 см, якими з’єднували дерев’яні труби в герметичну нитку водогону.
Джерело в парку “Залізна вода” у Львові
Поступово мережа водогонів розбудовувалася. Вже у XVII столітті львівський водогін брав воду навіть з району Кульпаркова. Під час ремонту вулиці Івана Франка були знайдені дерев’яні труби, тож можна дійти висновку, що воду брали також з району теперішніх парків Залізна вода та Стрийського.
Місця, де проходили водогони, були засекреченими, але військо Богдана Хмельницького, яке у листопаді 1648 року облягло Львів, зуміло перетяти львівські водогони і поставило львів’ян у скрутне становище. Як згадував писар львівського магістрату Самійло Кушевич: “…під час великого наступу на місто черні і козаків, перерізано воду з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали труби в полі.
Облога Львова військами Хмельницького у 1648 році
Воду, яка була між мурами, через необережність сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це, у неділю вранці якимсь чудом ми якнайшвидше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо, однак, криничної води, й через це коло неї, через велику тисняву різного люду, частенько здіймається галас”. Зневоднення міста було однією з причин, які змусили магістрат піти на переговори із Хмельницьким.
У пізніші часи з’явилася легенда, що ченці-бернардини під час облоги Львова Хмельницьким вбивали запідозрених у зраді міщан-українців, а їх тіла вкидали до криниці (вона донині збереглася на подвір’ї бернардинського монастиря). Навряд чи це було можливо на фоні дефіциту питної води під час облоги. Однак переказ побутує і досі, не в останню чергу через те, що його автором був дуже знаний літератор – Проспер Меріме, який описав цей епізод у книзі “Українські козаки та їхні останні гетьмани”.
Львів, криниця у дворику Бернардинів. Фото Тетяна Жернова, 2015 рік
Але й у мирні часи сварок навколо води не бракувало. Колись у Львові воду можна було одержувати з двох джерел: із громадської “скрині” (криниці з басейном), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх річний податок, і з водогонів, які підводилися за індивідуальними контрактами до будинків повноправних громадян. Ними могли бути римо-католики, які володіли в місті нерухомістю. Відповідно міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, євреям, русинам, ба, навіть духовенству і шляхті, які не сплачували місту податків.
Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, воду відтинали. Так сталося, наприклад, у 1745 році, коли єврейська громада відмовилася платити за воду за новою, підвищеною ціною. Міська влада, відповідно, перерізала водопровід до єдиної на весь Єврейський квартал середмістя криниці, побудованої у 1554 році між сучасними вулицями Братів Рогатинці в, Сербською, Руською і Підвальною. Поки точилися переговори на владному рівні, змучені спрагою євреї вибігали до криниці на Ринку, але християни їх не пускали, і деяких з євреїв навіть посадили до в’язниці.
Залишки старої криниці на площі Коліївщини. Фото Олега Ковальчука
На початку XVII століття у Львові створили цілу службу нагляду за діями міської влади, зокрема за розподілом води, однак на ситуацію це не вплинуло. Навпаки, створило додаткове джерело хабарництва та зловживань. Міські документи XVII–XVIII століть переповнені скаргами громадян на “рурмістрів“, які закривали очі на підпільне проведення води або ж в очікуванні хабара перекривали воду до будинків, де починали варити пиво або мед. Зневоднювали й садки для риби – чи не найголовнішого предмету львівської торгівлі, часом завдаючи неабияких збитків громадянам міста.
Щоправда, рурмістрам були притаманні і високі пориви душі. Відомо, наприклад, що львівський рурмістр Юрій заопікувався малолітніми дітьми померлого у Львові Івана Федорова.
Цікаво, що тактику Богдана Хмельницького щодо львівських водогонів застосовували і в XX столітті під час облоги Львова січовими стрільцями. Але про це наступним разом.
Павло Ґранкін
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів. – “Центр Європи”, 2010.
Цього року Перший театр святкує 100 років із дня свого відкриття. У межах ювілею відбудеться День «живих афіш», відкриття виставки «Погляд на актора» (портрети акторів Першого театру очима учнів дитячих мистецьких студій Львова та перший в Україні цілодобовий театральний марафон «Перший NON-STOP».
У день «живих афіш» 17 березня упродовж дня у вітрині театру будуть з’являтися «живі афіші» вистав, що входять до програми Цілодобового театрального марафону. Кожен бажаючий матиме змогу побачити персонажів улюблених вистав на відстані витягнутої руки.
Виставку «Погляд на актора» відкриють 19 березня у приміщенні Першого театру (фоє на 2 поверсі). Роботи виковували учні мистецьких студій Львова. Головною ідеєю виставки є прослідкувати, як діти бачать акторів поза сценою, без костюмів та гриму, та чи є видимий дитячому оку відбиток улюблених персонажів у кожного з артистів.
Сцена з вистави «Ромео і Джульєтта» Першого українського театру для дітей та юнацтва
Перший в Україні цілодобовий театральний марафон «Перший NON-STOP» відбудеться 19-20 березня.
Марафон розпочнеться 19 березня о 18:00 виставою «Король олень», а звершиться 20 березня виставою «Два джентльмени з Верони» (початок о 18:00). Глядачі матимуть змогу за максимально короткий час (24 години) побачити кращі вистави Першого театру.
Вистави для марафону відібрані з урахуванням потреб усіх вікових категорій глядачів. Перша половина дня відведена для дитячих та підліткових вистав, а вечірній період та ніч – для дорослих. Покази вистав у рамках марафону відбуватимуться на двох локаціях: велика глядацька зала та художньо-декораційний цех (малярка).
У перервах між виставами, проходитиме ряд акцій: читки п’єс молодих драматургів, літературник, виступ музикантів. Для гостей та учасників марафону передбачено фуд-корт зі снеками та напоями.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Під час марафону глядач матиме змогу відвідати такі вистави:
19.03.
18:00 – «Король олень»
23:00 – «Ромео і Джульєтта»
20.03.
01:30 – «Осінь на Плутоні» художньо-декораційний цех (малярка, 3 поверх).
04:00 – «Оскар»
08:00 – «Джалапіта»
12:00 – «О 8 вечора на Ковчезі»
14:30 – Привітання від учнів театральної студії Школи мистецтв вільних та небайдужих. Керівник студії Олег
Перший академічний український театр для дітей та юнацтва заснований у березні 1920 року у Харкові як «Театр казки». Офіційне відкриття театру відбулося 21 березня 1921 року. Так було започатковано новий вид театрального мистецтва, який не мав аналогів у світовій практиці – театр для наймолодших глядачів.
Астор П’яццола – геній в історії Музики, а його творчість житиме у всі часи. Цього року музичний світ відзначає 100-річчя від дня народження славетного композитора. З цієї нагоди Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика презентує грандіозний проект – «Король танго. Астор П’яццола».
Унікальна подія для всіх шанувальників класики відбудеться 14 березня у самому серці Львова – Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика.
До композицій «El Gran Ástor» – Великого Астора можна дібрати чимало синонімів… Він є одним із небагатьох композиторів, що зміг записати й виконати на концертах майже всі свої твори. Неперевершений арґентинський музикант і композитор 2-ї половини XX сторіччя. Його твори докорінно змінили уявлення про традиційне танго, надали йому сучасного звучання завдяки елементам джазу і класичної музики. П’яццола – засновник стилю, що отримав назву “нуево танго”.
На сцені Концертного залу Людкевича виступлять: Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, скрипаль-віртуоз Марко Комонько та блискучий виконавець з Києва Ігор Саєнко, який гратиме на рідному інструменті Астора П’яццоли – бандонеоні.
У програмі лише хіти усіх часів «короля танго»: «Пори року в Буенос-Айресі» для скрипки з оркестром, «Aconcagua» – знаменитий концерт для бандонеона з оркестром, а також – знамените Libertango!
За дириґентським пультом виступить Володимир Сивохіп.
Щоб створити максимально комфортну і безпечну атмосферу 14 березня заплановано 2 концерти – о 17:00 та 19:30.
Партнер проєкту – Концертна агенція «UKR Artists»
