У вівторок, 8 вересня 2020 року, о 19.00 у Львові відбудеться перша презентація двотомника Олега Сенцова, написаного в ув’язненні, до якого увійшли щоденник «Хроніка одного голодування» та збірка малої прози «4 з половиною кроки». Дата обрана невипадково, адже днем напередодні — 7 вересня — виповнюється перша річниця звільнення українських політв’язнів Кремля, серед яких був Олег Сенцов та ще 34 полонені, яких незаконно утримували у тюрмах та слідчих ізоляторах Росії. Розмова про життя до, під час та після ув’язнення, про літературу за ґратами, непрості рішення та відчайдушні кроки. Модеруватиме захід Мар’яна Савка.
Презентація відбудеться на даху FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24). Вхід вільний за умов обов’язкової попередньої реєстрації: https://forms.gle/jjXzaRSuK3KkruZdA
Олег Сенцов. Фото: starylev.com.ua
Двотомник «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки» вийшов друком у «Видавництві Старого Лева» та є двомовним: під однією обкладинкою читачі можуть познайомитись як з перекладом текстів українською, виконаним Сергієм Осокою, так і з оригіналом російською мовою. На сторінках книги неприхована правда про усе, що відбувалось з Олегом у стінах російської в’язниці у період голодування і не лише: тюремні будні та життєві перипетії ув’язнених, щоденні зміни стану здоров’я, поведінка (часом дуже комічна) персоналу в’язниці, медичні процедури, які проводились лікарями для підтримки фізичного стану, слова підтримки, які надходили з різних куточків світу та власні рефлексії щодо прийнятого рішення та ситуації, яка змінювалась кожного дня.
Олег Сенцов
Перший том — «Хроніка одного голодування» — це тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки.
Олег Сенцов
У другому томі, який отримав назву «4 з половиною кроки», міститься збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі. Що відчуває людина, вперше потрапивши до в’язниці? Як за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть арештанти? Яких правил і законів доводиться дотримуватися, опинившись там? Автор розповідає про життя в’язнів та про обставини, що привели їх у неволю, максимально об’єктивно й відсторонено — не виправдовує, не засуджує, лише засвідчує. Разючі, часом жахливі факти поруч із вивіреними точними деталями створюють переконливе тло, на якому й розгортаються події чиїхось життів.
Олег Сенцов. Фото: УКРІНФОРМ
Олег Сенцов – український кінорежисер, сценарист, письменник. Лауреат Премії імені Андрія Сахарова за свободу думки, Премії Американського ПЕН імені Барбари Ґолдсміт «Свобода писати», Національної премії України імені Т. Шевченка. Був незаконно ув’язнений Росією з травня 2014 року і засуджений російським судом до 20 років позбавлення волі. Звільнений у вересні 2019 року в рамках обміну в’язнями між Україною та Російською Федерацією.
Вчора, 3 вересня 2020 року, у виставковій залі Львівського історичного музею (пл. Ринок, 6 (Кам’яниця Корнякта) ІІІ поверх) відбулося відкриття виставки «Зброя двох Америк». Автори виставки: Тарас Рак, Лілія Бреннер та Андрій Прокіп.
Заступниця директора Львівського історичного музею Олена Роман
«Ця виставка – ідея працівників відділу «Арсенал» . Ми володіємо дуже цікавою, великою збіркою зброї. Дуже багато спричинився до її вивчення та популяризації наш метр Борис Мельник, але він залишив хорошого учня, який постійно прогресує, дуже багато знає про зброю і дуже часто виступає ініціатором цікавих виставок. Але без команди фахівців з музею «Арсенал», звичайно, що виставка, присвячена зброї не відбувається. Ця виставка особлива, тому що такі пам’ятки ми не виставляли, вони лише незначними вкрапленнями доповнювали інші виставки», – сказала заступниця директора Львівського історичного музею Олена Роман відкриваючи виставку.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Потрібно зазначити що у Львівському Історичному Музеї зберігається значна кількість зброї і військового спорядження ХІХ―ХХ століть з Північної та Південної Америк.
Василь Гладкий
“Цей виставковий проект став черговою сходинкою щоб в непростій ситуації, як в нашій країні, так і у всьому світі, якомога більше залучати людей до відвідування музею. Львівський історичний музей один із провідних музеїв України, понад 370 тис. музейних предметів зберігається в його фондах і це говорить про те, що музей має надзвичайну велику перспективу для того, щоб презентувати виставкові проекти і в подальшому як для широкого загалу, так і для фахівців. Я вдячний організаторам виставки, які в цей непростий час намагаються відкривати музей новими проєктами, експозиціями для того, щоб люди більше пізнавали історію не лише нашої держави”, – зазначив начальник відділу мистецтв та розвитку культури ЛОДА Василь Гладкий.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
На огляд відвідувачів пропонується зброя корінних американських народів: лук племені пауні (Північна Америка), індіанські кам’яні сокири з Південної Америки, вогнепальна зброя колонізаторів ― рушниці, гвинтівки, пістолети, револьвери різних систем (Шарпса, Вінчестера, Сміта-Вессона та ін.), холодна зброя ― мачете, багнети. З небойових зразків викликає інтерес церемоніальний меч товариства Лицарів Колумба та сувенірний ніж, виготовлений з уламків американського літака.
Тарас Рак
“В нас велика колекція зброї. Багато представлено в «Арсеналі», дещо в інших проектах. Але в якийсь момент виникло питання – в принципі, два континенти, а це пів світу які в нас в експозиції майже не представлені. Ми вирішили це віконечко трішки призакрити, почали досліджувати фонди, не тільки зброю, а й супутні речі, і в результаті вийшла невеличка, але репрезентативна вибірка зброї обох континентів, обох Америк. Ми не ділили на Північну та Південну, тому що досить часто воно було спільним, при чому , що досить цікаво багато європейської зброї, яка йшла на експорт до Америки і ми також її вважаємо причетною до Америки. І навпаки багато американської зброї виготовлялося по патентах на європейських підприємствах”, – розповів співавтор виставки Тарас Рак.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Експонується зброя, розроблена або запатентована в США, зокрема револьвери системи Кольта, які за ліцензіями виготовляли в багатьох країнах, наприклад, Великій Британії, Австрії, а також зброя, яку виготовляли в Європі на експорт для держав Південної Америки (Аргентини, Чилі).
Лілія Бреннер
“Одного разу наше тріо: я, Тарас Рак та Андрій Пронь зібралися і розговорилися, що у нашому «Арсеналі» представлена зброя більше як з тридцяти країн світу. Втому числі була представлена і Америка, але так , я б сказала, скупенько. І ми, дивлячись на вітрину з Кольтами та Сміт-Вессонами вирішили щось у ній розширити, показати більше. А для цього пішли у фонди подивитися, що ми там маємо, а там Клондайк і ми зрозуміли, що на одну вітрину у нашому «Арсеналі» цього забагато. Так виникла ідея створити виставку”, – прокоментувала співавторка виставки Лілія Бреннер.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Окремим комплексом на виставці представлено пам’ятки, які свідчать про «американський слід» в історії Львова. Вони мають меморіальну цінність і пов’язані з видатними постатями — української оперної співачки Соломії Крушельницької, польського письменника Генрика Сенкевича та ін. Більшість запропонованих для огляду пам’яток Музей експонує вперше.
Сьогодні до уваги читачів 10 цікавих фактів про львівське Знесіння, колишнє підміське село, згодом – передмістя, тепер – частина Львова з найбільшим зеленим масивом, де можна побачити рідкісні степові рослини, скам’янілі залишки морської фауни, вкриті лісом горби та озеро у долині.
Гора Баба, Род. 2017 р.
Ніде більше на території Львова, навіть у найстаршій його частині не виявлено таких давніх слідів наших предків. Крім свідчень про поселення з ІV-ІІ ст. до н.е. тут збереглися цінні археологічні пам’ятки, зокрема, сліди оборонного городища та капища на горі Баба (ІХ ст.), городище на Світовидовому полі (Х-ХІ ст.), фундамент оборонної вежі (ХІІ ст.).
Стежка на Кайзервальді
За Іваном Крип’якевичем, узгір’я Знесіння “звалися у XVIII ст. Льоншанівкою, від міщан Льоншанів (Longchamps). У 1780 р. оглядав це місце цісар Йосиф II і похвалив його гарне положення. На пам’ятку цього власник поставив статую Мінерви з написом латинською мовою; пам’ятник знищено близько 1900 р. З того часу горби почали називати “цісарським лісом” – Кайзервальд. До 1915 р. був тут ще останок гарного лісу, – вирубано його в часі війни й заорано, тягнуться тепер туди тільки поля й городи”.
Костел Св. Войцеха і монастир місіонерів. І пол. ХХ ст.
На території Знесіння збереглися давні архітектурні пам’ятки – костел св. Войцеха (ХVІ ст.), церква св. Іллі (ХVІІ ст.) та церква Вознесіння (ХVІ-ХХ ст.), від назви якої походить назва передмістя.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні, фото 2015 р.
Орієнтовно до кінця ХІХ ст. на Знесінні існували два цвинтарі, хоча поховання велися на одному із них — новішому, позначеному на кадастрових картах Старого Знесіння датованих 1850 роком. На цьому кладовищі збережена єдина у Львові не зруйнована в комуністичні часи могила бійців Української Галицької Армії, котрі полягли на Знесінні у листопаді-грудні 1918 р.
Могила стрільців УГА на цвинтарі Старого Знесіння, 2018 р.
На початку ХХ ст. через залізничну колію, що проходить межею Знесіння, спорудили міст, який зв’язав Нове Знесіння з вул. Старознесенською через присілок За Сасом. Внизу розбудували півциркульне локомотивне депо Підзамче з обертовим колом для паровозів, зруйноване у роки Другої світової війни.
Знесіння, 1920-ті рр.
З 1908 по 1914 роки на Кайзервальді діяв перший в Україні луна парк. Збудований у підніжжі Лисої гори за проектом англійських архітекторів Томаса Мак-Даувела та Артура Леверака луна-парк мав у своєму розпорядженні різноманітні атракціони, серед яких навіть американські гірки, а також триповерховий ресторан і велетенський відкритий літній майданчик.
Луна-парк на Кайзервальді.
У 1920-ті роки частину території Знесіння, котра прилягала до верхнього Личакова, віддали львівським професорам під забудову, що утворило так звану Професорську колонію.
Трамплін на Кайзервальді, фото 1930-1939 роки.
З 1926 р. на пагорбах Кайзервальду починає функціонувати трамплін для стрибків на лижах. Висота дерев’яної риштовки складала 8 метрів, розбіг до стрибка – 76 метрів, на час побудови він вважався найгарнішим у Польщі. А в радянський час тут навіть почали будувати трасу для бобслею, однак цей проект до кінця так і не змогли реалізувати.
Кайзервальд (сучасний парк “Знесіння”)
Тут розташований регіональний ландшафтний парк «Знесіння», який з 1993 р. є об’єктом природно-заповідного фонду України, створений для збереження та відновлення унікального природно-історичного комплексу гряди Знесіння і прилеглих територій давніх поселень — Знесіння і Кривчиці. Його основна частина розташована в місцевості Кайзервальд. Територія парку належить до категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Галицька брама (Знесіння). – № 6 (30). — 1997
Мельник Ігор. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
У 1919 році практично вся Галичина перейшла під контроль Польщі – Другої Речі Посполитої. Усі залізниці, які перебували у державній власності Австро-Угорщини відповідно до міжнародних угод перейшли у власність польської держави. Із 1919 по 1926 рік державними залізницями Польщі (Polskie Koleje Państwowe, РКР) керувало Міністерство залізниць, із 1926 року залізниці підпорядковувалися Міністерству комунікації. Залізницями Східної Галичини керувало, як і за часів Австро-Угорщини, дві дирекції РКР – у Львові та Станіславові. У сьогоднішній частині циклу «Львівська залізниця. Постаті» мова піде про керівників Львівської дирекції РКР міжвоєнного періоду (із 1919 по 1939 р.)
Останнім керівником Львівської дирекції цісарсько-королівських державних австрійських залізниць був Карл фон Стельцер. Він очолив Львівську дирекцію залізниць у січня 1916 року після звільнення з посади Станіслава Рибіцького. Карл фон Стельцер працював заступником керівника Львівської дирекції залізниць із 1906 року. У 1913-6 роках Карл фон Стельцер працював на посаді керівника Станіславівської дирекції державних залізниць. На посаді керівника Львівської дирекції залізниць Стельцер працював до жовтня 1918 року. Іншої інформації про нього знайти поки не вдалося.
Іван Мирон, залізничний інженер, Міністр комунікації ЗУНР
1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську народну республіку. Якщо у Львові січовим стрільцям не вдалося взяти під контроль а ні ключові станції в межах Львова, а ні Львівську дирекцію залізниць, то в Станіславові українцям вдалося взяти під контроль і залізничну інфраструктуру, і Станіславівську дирекцію державних австрійських залізниць. Керівник Станіславівської дирекції австрійських державних залізниць Павло Прахтель-Моравінський спокійно передав управління залізницями Прикарпаття і Буковини своєму колезі, досвідченому залізничному інженерові Івану Мирону. 9 листопада 1918 року Іван Мирон входить до складу уряду ЗУНР – Тимчасового Державного Секретаріату і отримує посаду Державного секретаря шляхів. Із січня 1919 року в підпорядкування Державного секретаріату шляхів також передається поштовий і телеграфний зв’язок.
Карл Барвич, керівник Львівської дирекції ПКП у 1919 – 1925 рр.
Після того, як уся Східна Галичина опинилася під контролем Польщі, Іван Мирон деякий час прожив у Відні, а потім виїхав у село Дора під Яремче. Тут він брав активну участь в роботі місцевої «Просвіти», із 1926 року увійшов до місцевого осередку легальної української партії Українського народно-демократичного об’єднання. Місцеві залізничники часто зверталися до Івана Мирона за консультаціями, просили навіть повернутися на залізницю. У 1930-х роках українська газета «Станіславський вісник» писала про Івана Мирона, що він є «людина чистого, як скло характеру, весь свій труд, знання і маєток віддав на услуги улюбленому селу». Помер Іван Мирон у 1940 році в Яремчі, де і похований.
Зруйнований міст через Дністер біля Заліщиків. Фото 1915 р.
Першим директором Львівської дирекції Польських колій панствових став Кароль Барвич. Він народився у 1872 році і отримав інженерну освіту. В 1909 році став старшим інженером цісарсько-королівського міністерства залізниць. У 1912 році Кароль Барвич працює на посаді заступника керівника Буковинського управління державних залізниць у Чернівцях. В 1916 році, після того, як Львівську дирекцію залізниць очолив Карл фон Стельцер, Кароль Барвич займає посаду заступника керівника дирекції.
Міст через річку Серет неподалік станції Березовиця-Острів. Фото 1914 р.
Як тільки було проголошено незалежність Польської держави, Кароль Барвич у листопаді 1918 року стає головою Тимчасової ради Дирекції польського залізничного транспорту. Після того, як Карл фон Стельцер покинув посаду керівника Львівської дирекції залізниць, Кароль Барвич бере її під свій контроль. У 1920 році офіційно призначений на посаду керівника Львівської дирекції ПКП.
Руїни моста через річку Серет, підірваного при відході російськими військами у серпні 1915 р.
Кароль Барвич мав дружину-українку, яка походила із роду Ольшанських і в той же час саме він був ініціатором масових звільнень залізничників-українців на початку 1920-х років. Як розповідав родич жінки Барвича Костянтин Яремкевич, одного разу Кароль сказав своїй дружині «І не проси ні за кого із українців! Я не дам їм найменшої посади!».
Зруйнований віадук на лінії Самбір – Ужгород біля Турки. 1915 р.
Основним завданням Кароля Барвича на посаді керівника Львівської дирекції ПКП було відновлення залізничної інфраструктури Львівщини та Тернопільщини після Першої Світової війни. Із цим завданням Кароль Барвич в основному справлявся. Але його шовіністична позиція у ставленні до українців-залізничників (серед яких було багато професіоналів, які отримали освіту і досвід за часів Австро-Угорщини) не сподобалася навіть керівництву у Варшаві. Отож, Кароля Барвича у 1925 році перевели керівником Краківської дирекції ПКП, керівником Львівської дирекції став Павло Прахтель-Моравінський.
Зруйнований двопролітний міст-віадук на перегоні Золочів – Тернопіль біля Плугова. 1919 р.
Що ж до Кароля Барвича, то у 1929 році він був звільнений із посади керівника Краківської дирекції ПКП і повернувся до Львова. Тут він обійняв посаду директора Львівського трамвая (1932-36 рр.). У 1935 – 38 роках Кароль Барвич був членом Політехнічного товариства у Львові.
Відновлення моста-віадуку біля Плугова, 1920-ті рр..
На момент захоплення Галичини радянськими військами Кароль Барвич перебував у Львові. Радянська влада заарештувала колишнього керівника залізниці, в 1940 році він був вивезений зі Львова у невідомому напрямку. Точна дата і місце смерті Кароля Барвича невідомі.
Тимчасове відновлення металевого залізничного мосту на лінії Стрий – Бескид, 1920 р.
Павло Прахтель-Моравінський, який в середині 1925 року очолив Львівську дирекцію ПКП не був новачком на залізницях Галичини. Він народився 28 грудня 1870 року у Львові. Його батько Йозеф Прахтель-Моравінський був прокурором в Перемишлі. Гімназійну освіту Павло Прахтель-Моравінський отримав у Перемишлі, а вищу освіту – у Львові в Львівській політехніці. Після завершення вищої освіти деякий час працював на кафедрі геодезії у альма матер, а також у Музеї геодезії. Із 1896 року переходить на державну службу як інженер, зокрема займається питанням регулюванням течії річки Сян. Із 1897 року працює на залізниці, спочатку в Станіславівській дирекції залізниць, а потім в Міністерстві залізниць у Відні, де займає посаду діловода з питань будівництва державних залізниць у Галичині. У 1914 – січні 1916 року Павло Прахтель-Моравінський працює заступником Департаменту інвестицій державних залізниць Австрії. Після того, як Карл фон Стельцер обійняв посаду керівника Львівської дирекції державних залізниць, Прахтель-Моравінський отримує посаду керівника Станіславівської дирекції залізниць (26 лютого 1916 року) і працює на ній до 1 листопада 1918 року, коли передає управління залізницями Прикарпаття Іванові Мирону.
Тимчасове відновлення віадуку в Турці за допомогою металевого прогону. Початок 1920-х років
У 1925 – 31 роках, коли Павло Прахтель-Моравінський очолював Львівську дирекцію, продовжувалося відновлення залізничної інфраструктури, зруйнованої і пошкодженої у роки Першої світової війни. У часи, коли Львівською дирекцією ПКП керував Павло Прахтель-Моравінський, здійснюється будівництво залізниці Стоянів – Луцьк, яку було урочисто введено в експлуатацію 18 серпня 1928 року. У 1927 році Павло Прахтель-Моравінський керував Виставкою Комунікаційною, яка була складовою Торгів Східних, які проводилися у Львові. Був звільнений із посади керівника Львівської дирекції ПКП 1 липня 1931 року. Польський уряд нагородив Павла Прахтеля-Моравінського низкою нагород, крім того він отримав нагороду від уряду Румунії.
У 1930-ті роки Павло Прахтель-Моравінський жив у Львові. Тут він був віце-президентом Політехнічного товариства. Як і Карла Барвича, Павла Прахтеля-Моравінського заарештували співробітник НКВД, орієнтовна дата арешту – 13 квітня 1940 року. Подальша доля залізничника невідома, припускають, що він був розстріляний або помер між 1940 і 1945 роком.
Відновлений віадук «Опір» на залізниці Стрий – Бескид. 1925 р.
Треба зазначити, що під керівництвом Кароля Барвича і Павла Прахтеля Моравінського був виконаний дуже великий обсяг відновлювальних робіт, адже під час Першої світової війни, а потім і польсько-українського конфлікту залізнична інфраструктура була дуже сильно пошкоджена. Для прикладу, на коліях, що підпорядковувалися Львівській дирекції ПКП, із 141 великого мосту (понад 20 метрів) було зруйновано 93 мости загальною довжиною в 5313 метрів (66 % від загальної кількості великих мостів і 88% від їх протяжності). Що до малих мостів, то їх налічувалося 1859 одиниць, із них було пошкоджено 366 мостів загальною довжиною 2168 метрів (20% по кількості і третина по протяжності).
Конференція керівників регіональних дирекцій ПКП в міністерстві комунікації Польщі. Перший зліва (сидить) – керівник Станіславівської дирекції до 1931 року і Львівської (із 1931 р.) Стефан Віктор, другий справа (сидить) – керівник Львівської дирекції ПКП Павло Прахтель-Моравінський
У 1931 – 33 роках керівником Львівської дирекції Польських колій панствових був Стефан Віктор. Про нього маємо наступну інформацію – він народився у Розвадові над Сяном 26 грудня 1874 року. У 1892 році закінчив четверту гімназію у Львові. Вищу освіту здобував у 1892-98 роках на інженерному факультеті Львівської Політехніки. Із 1900 року – член Політехнічного товариства у Львові.
Після закінчення вищої освіти, Стефан Віктор пішов працювати на залізницю. У 1900-х роках працював на проектуванні і будівництві залізниці Львів – Самбір – Сянки – Великий Березний. Із 1903 року керував будівництвом цієї залізниці. До призначення на посаду керівника Львівської дирекції ПКП, Стефан Віктор у 1924 – 31 роках керував Станіславівською дирекцією.
Відкриття руху на залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р.
Паралельно роботі на державній залізниці, Стефан Віктор працював викладачем кафедри експлуатації залізниць. Помер у Львові 13 квітня 1933 році. За заслуги в сфері розвитку залізниць Стефан Віктор був нагороджений орденом Відродження Польщі.
Станіслав Ігнацій Лагуна очолював Львівську дирекцію Польських колій панствових у 1933 – 36 роках. Він народився 18 січня 1878 року в Чарносінеку (Польща). Кар’єру залізничника розпочинав на приватній залізниці Герби – Кельце. У 1920-х роках Станіслав Ігнацій Лагуна працював керівником дирекції Польських колій панствових у Вільнюсі, а потім в Катовіце. Після смерті Стефана Віктора, у липні 1933 року Станіслава Ігнатія Лагуну призначають на посаду керівника Львівської дирекції колій панствових. На місцевих виборах 1934 року був обраний до міської ради Львова. Керував Львівською дирекцією залізниць до березня 1936 року. Після цього працював керівником Департаменту руху Міністерства комунікації Польщі.
Відкриття руху на залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р.
Після початку Другої Світової війни Станіслав Ігнатій Лагуна йде у підпілля. Німецька влада його заарештувала. Він перебував в концентраційному таборі Аушвіц-Біркінау, де і помер 1 серпня 1943 року.
Наступником Станіславі Ігнатія Лагуни на посаді керівника Львівської дирекції ПКП став Оттон Гроссер, який народився 1 листопада 1883 року. Свою кар’єру Гроссер починав у армії Австро-Угорщини, потім служив у армії Польщі, був полковником полку саперів-залізничників. Із 1928 року був представником Генерального штабу Війська Польського у Міністерстві комунікацій. 4 грудня 1928 року Оттона Гроссера переводять до корпусу інженерних службовців та інженерів, 31 січня 1930 року його звільняють у запас.
Оттон Гроссер – керівник Львівської дирекції ПКП у 1936-38 рр.
Станіслав Ігнатій Лагуна – керівник Львівської дирекції ПКП у 1933-36 рр.
Після звільнення в запас Оттон Гроссер працює на польських державних залізницях. У 1933 році його призначають на посаду керівника дирекції у Катовіце, а у березні 1936 року він обіймає посаду керівника Львівської дирекції Польських колій панствових. Паралельно до роботи на залізниці, у 1936 році Оттон Гросер стає у Львові президентом колегії із протиповітряної і протихімічної оборони. Наприкінці 1938 року Оттона Гроссера призначають на посаду керівника Варшавської дирекції ПКП.
Збори керівників регіональних дирекцій ПКП у Варшаві 28 листопада 1928 р. Стоять – другий зліва – Кароль Барвич (тоді – керівник Краківської дирекції), шостий зліва – Павло Прахтель-Моравінський (тоді – керівник Львівської дирекції), дев’ятий зліва – Стефан Віктор (тоді – керівник Станіславівської дирекції).
Із початком Другої Світової війни Оттон Гроссер повертається до військової служби, йде у підпілля. Заарештований німцями, розстріляний 12 лютого 1943 року в лісі біля Стефанова.
Антон ЛЯГУШКІН
Використано світлини із архіву Львівської залізниці та із Narodowe Archiwum Cyfrowe (Польща).
Афіша виставки живопису Іллі Курчука "Діалог з містом".
Вчора, 2 вересня 2020 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
В експозиції виставки представлені одинадцять робіт молодого художника. До слова – це його друга персональна виставка. Мені вдалося зустрітися з Ільєю перед відкриттям виставки і дізнатися трохи більше про роботи.
– Ілля, звідки взялася така назва виставки?
– Це моя друга персональна виставка. Перша називалася «Діалог з природою», відповідно ця – «Діалог з містом». Звідки взялася така концепція? Це просто принципово інший стан коли ти малюєш місто. Тому що коли ти малюєш, скажімо Карпати, ти кричиш, ти хочеш докричатися до гір, докричатися до небес. Це експресія, насичені кольори, гострі емоції. А коли ти малюєш Львів, то ти шепочеш і місто теж шепоче.
Ілля Курчук
Якщо порівнювати роботи цієї та попередньої виставки, то зараз твори не настільки яскраві, не настільки насичені, але колір все одно присутній. Це моє бачення Львова. Для того щоб йому сказати про себе непотрібно кричати, непотрібні ЛСД фарби. Бо , до прикладу, якщо їдеш малювати у Верховину, то там уже яскраво зелений, яскраво жовтий кольори. А Львів – це не сірий колір, але все одно більш поміркований, спокійний. Я відчуваю харизму Львова так.
– Тобто Ви сприймаєте кольором в першу чергу?
– Так. По суті це і є живопис. Колір та малюнок.
– Але зміст теж має значення?
– Це все одно більше малюнок, композиція. Це виставка живопису. Тут акцент на стан природи та колір.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
– “Діалог з природою”, “Діалог з містом”, наступним буде “Діалог з Космосом”?
– Я теж думав про те, як буде називатися третя персональна виставка. Не знаю, можливо і так. Тим більше, що мені теж по-своєму цікава ця тема. Ну і треба сказати, що ці роботи писалися під час карантину. Тобто це мій внутрішній, принципово інший, стан.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
– Ви не любите світло, не бавитеся з ним?
– Це правда. Я так бачу Львів. Якщо дивитися на карпатські етюди, то там сонце сяє. А от Львів я відчуваю і сприймаю по іншому.
– Яке Ваше улюблене місце у Львові, можливо місце сили?
– Складне запитання. Нехай буде вулиця Пекарська. Мені там комфортно, атмосферно. Там де сквер біля «ветеринарки». Просто там подобається прийти, подумати про щось своє. Там весь Львів, бо починається вона від Личаківської вулиці і до площі Соборної. Там можна чути Львів.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
Що ж, виставка достатньо цікава для того, щоб згаяти годину-дві на відвідини кав’ярні-галереї “Штука” і побачити Львів з іншої точки зору, побачити його очима Іллі Курчука. До слова, експозицію можна побачити в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 1 жовтня 2020 року.
Мабуть таки Личаків був улюбленим місцем Юліана Дороша. Адже саме тут він охоче спацерував і ця дільниця Львова найчастіше потрапляла в об’єктив великого митця. Отож, нині знову мандруємо Личаковом 1960 року, таким, яким його увічнив Юліан Дорош.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Сьогоднішня десятка світлин зроблена в найближчих околицях Церкви Покрови Пресвятої Богородиці Згромадження Салезіян УГКЦ (колишній костел Матері Божої Остробрамської) на верхньому Личакові.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Чітким орієнтиром для таких висновків є дзвіниця цього Храму, яка присутня на більшості світлин. На цю дзвіницю мені вдалося піднятися п’ять років тому, тож для мене вона теж знакова.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Але як я вже писав у попередніх дописах, мені досить важко орієнтуватися в цій дільниці міста шістдесятилітньої давності. Тому, вже традиційно, прошу допомоги в читачів, бо як я не крутив гуглівські карти, більшість місць звідки світлив Дорош я визначити не зміг.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
А на деяких світлинах я б зовсім не впізнав Львів, якби не підписи. І, вже традиційно, в дописі зберігається хронологічний порядок знімків. Це мало би допомогти у визначенні фотографічного маршруту Дороша і, відповідно, у локалізації місць на світлинах.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На верхній світлині додатковим орієнтиром є велика цегляна труба. Думаю, місцеві мешканці легко її впізнають.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На верхній і ніжній фото, якщо придивитися, теж видно дзвіницю Церква Покрови Пресвятої Богородиці Згромадження Салезіян УГКЦ.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Окрім того, на світлинах також видно цегляну трубу, тобто маючи два ключові об’єкти, можна легко визначити місце зйомки.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Останні дві світлини мені зовсім нічого не говорять. Як я не старався, але щось на них впізнати я не зміг. Маю надію, що я такий один.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Ось це і все на сьогодні. Але тільки на сьогодні, бо вже наступного тижня на нас чекає загадковий Замарстинів і…. ще щось… Але це вже наступного тижня. Не пропустіть.
Ділянка будівництва об’їзної дороги міста Трускавця на Львівщині. Фото: Науково-дослідний центр "Рятівна археологічна служба"
Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба” розпочинає археологічні дослідження ділянки, що відвели під будівництво об’їзної дороги міста Трускавця на Львівщині. Про це йдеться у повідомленні на Facebook-сторінці.
“У травні 2018 року експедиція РАС провела там археологічні вишукування. Тоді ж науковці зафіксували два нововиявлені об’єкти археології – поселення Модричі-1 та місцезнаходження археологічних матеріалів Модричі-2, що потрапляють у межі будівництва траси.
Ділянка будівництва об’їзної дороги міста Трускавця на Львівщині. Фото: Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”
Знахідки, зібрані під час огляду поселення Модричі-1, датуються чотирма періодами: енеолітом-добою бронзи, ранньозалізним часом, пізньоримським часом, та ХVIІ-ХVІІІ ст. На об’єкті Модричі-2 археологам трапились знахідки ХVIІІ-ХІХ ст. Більше про історію цих місць вже скоро зможуть розповісти нові дослідження”, – йдеться у повідомленні.
5 вересня 12:00 у Парку культури і відпочинку ім. Богдана Хмельницького (на галявині перед головним входом у парк) відбудеться концерт капели «Дударик» – «Очі в Очі».
На концерті звучатимуть козацькі, стрілецькі, повстанські пісні ХХІ століття.
Концерт капели «Дударик» – «Очі в Очі»
Участь у заході візьмуть гурт «Плач Єремії» – Всеволод Дячишин (Бас), Андрій Войтюк (ударні), Юрко Дуда (клавішні), Олег Ярема (акустична гітара), Віталій Боднар (електро-гітара), Володимир Заборовський (акордеон), Зеновій Карач і Назар Лозинський (вокал).
Ідея, концепція, постановка та аранжування належать Дмитрові Кацалу.
Дмитро Кацал
Концерт відбувається в рамках проєкту Парку культури і відпочинку ім. Богдана Хмельницького «Прокидання з класикою».
Репертуар концерту:
Гей літа орел, літа сизий
Ой, сів пугач на могилу
Гей була в мене коняка
Готувалися орли чайку рятувати
Лицарі грізні залізної остроги
Місяць на небі, зіроньки сяють
Ой, на горі, на Маківці
Ой, у полі жито
Човен хитається серед води
Як з Бережан до Кадри
Чуєш брате мій
Ой, хмариться, туманиться
Фігурка
При каноні стояв
Служив козак при війську
По синьому морю плавали кораблі
Там під львівським замком
Повіяв вітер степовий.
Вхід вільний. Організатори рекомендують взяти із собою каремати, а також просять дотримуватися карантинних обмежень.
Роман, Маргіта Сельські та Карло Звіринський в Дземброні
Сьогодні зі щоденника Карла Звіринського ви дізнаєтеся як тридцять років помістилися в одній виставці, яку проігнорували вищі чини і начальство. Про глибокий зв’язок Романа Сельського з народним мистецтвом і як Жовква, Косів, Микуличин, Криворівня стали для нього місцями натхнення. Як Роман Сельський передав роботи Марґіти до картинної галереї і роздав друзям, і як він сам знайшов вічний спокій на Личаківському цвинтарі побіч її могили.
10.Х.80р. В перших роках мойого знайомства з ними [Сельськими] він з Марґітою розмовляли вдома виключно по-польськи. До мене Марґіта зверталася часто ламаною українською мовою, він – лише українською.
З роками становище мінялося і змінилося. В останні роки, ще за життя Марґіти, коли ми були втрійку, розмова велася майже виключно українською мовою (в 95 %). Марґіта говорила вже нею зовсім свобідно. Причини цих змін – українське середовище, в якому вони весь час перебували, а також мої постійні розмови на тему пошани до своєї мови, нагадування про національну приналежність і т. п. Дуже рідко в 50–60-х рр. на розмови по-польськи реагувала «кузинка» Сельського – Вальницька, майже завжди одними і тими ж словами: «Я не маю що робити серед людей, які розмовляють між собою чужою мовою». Робила жест, що встає до відходу і розмова продовжувалася по-українськи. В дальнішому ці реакції не були потрібні.
***
28.ХІІ.1976 р. о 17.00 у Львівській картинній галереї відкрилася виставка робіт Романа Сельського. Представлено на ній около 250 картин олійних (полотно, картон), около 50 рисунків і графік, около 20 керамік (тарілки, пласти) (кількість не уточнена). Около 20 картин не виставлених з браку місця – увійдуть у каталог.
Семен Васильович Стефаник
Микола Філаретович Колесса
На відкриття прибуло коло 500 осіб. Приятелі, знайомі, учні, художники, студенти. Учні дитячої художньої школи. Серед них: М. Ф. Колеса, С. В. Стефаник, В. А. Манастирський, д-р О. О. Кіцера, А. А. Нікодемович, Д. Д. Довбошинський та інші.
Еммануїл Петрович Мисько біля бюсту Карла Звіринського, автор бюсту Еммануїл Петрович Мисько
Відкривав виставку голова Спілки Е. П. Мисько. До того камерний оркестр Львівської консерваторії під керівництвом Л. Деркач відіграв Перголезе. Створилася виїмково урочиста, а рівночасно тепла атмосфера. Відчувалося загальне зворушення. Виступ Е. Миська, а також В. Овсійчука були позбавлені всякої офіціальщини. Після кількох слів Р. Сельського – подяка організаторам (спілка, галерея), а також М. Шимчуку, В. Риботицькому й мені за допомогу в підготовці і організації виставки.
Чорна кава в директора галереї: Сельські, Возницький, Мисько, Довбошинський, Ріпко (заст. директора) і я. Возницький: – «Такого відкриття за мого директорства не було».
Данило Довбошинський
Володимир Антонович Овсійчук
До виставки Сельський готувався протягом вересня-грудня кожен день. Брак підрамників, рам, сеґреґація і т. д. В останні дні під моїм натиском рішився виставити і більш «крайні» роботи. Без них, як сам сказав, виставка втратила б своє обличчя.
Кидалася в очі відсутність офіційних осіб, а головно з інституту. Мимо іменних запрошень, ні ректорат, ні кафедра не були представлені ніким, якщо не числити приватної участі окремих працівників інституту. Це після 30 р. безперервної праці в інституті.
Борис Григорович Возницький
***
Думки з приводу виставки Романа Сельського
Замкнено (чи відкрито?) новий розділ історії галицького (українського) малярства.
Відкрито наново Гуцульщину, показано її знутра. … Роботи останніх 15 років – будовані на засадах строгого відбору, зламування – мають спільний корінь з гуцульською керамікою, писанкою і взагалі з народним мистецтвом.
Крім мистецької вартості – вартість документу часу. Не скоро найдеться хтось, хто зуміє так глибоко проникнути в істоту цього району. А якщо і знайдеться – чи не буде пізно?
Як на долоні видно весь творчий шлях від 1946–1976 рр. (період мойого знайомства з С. [Сельським]. Час приниження і розгубленості (1948–1953 рр.), спроба знайти вихід (половинний) з ситуації, час стабілізації (1953–1960 рр.), час зміцнення і розвитку – 1960–1970 рр., кульмінації – шість останніх років. Виїмок – Лаврів – «релякс» (малювання безпосередньо з натури). Дуже неповно, але переконливо представлені 1927–1945 роки.
Андрій Нікодемович та Карло Звіринський на відкриті виставки Романа Сельського
Створив першу школу. Випровадив малярство з галицького заґумінку (провінції) на європейський шлях. Все, що діялося у львівському малярстві після 1953 р. – виводиться від нього (перші учні). Роль педагога не до переоцінення.
Вибрав вузький окреслений діапазон – але висказався в ньому повно, глибоко, переконливо (інтимність). Зміст картин – породжений не задумом, а візуальними враженнями. Вони першопричина виникнення картини. Все інше – приходить пізніше.
Творчість ні одного з галицьких малярів … не має таких глибоких пов’язань з народним мистецтвом, як творчість Сельського. Пов’язання глибокі, внутрішні – ніяких зовнішніх (лаконізм – тут і там синтез, пропорції, контрасти, колорит…) «відкриті двері». Роботи з Гелю: гравітація до сюрреалізму, – скоро закінчилося під впливом захоплення кольору (імпресіоніст, Гель, портрет жінки). Натюрморт: вплив старих майстрів – Шарден, Пуссен, Коро. Там виявлення форми, студія натури і добросовісна, педантична і… поетична. Людина – не його «амплуа». Скоро усвідомив собі це. 1946-1953 рр. – Жовква, Косів, Микуличин, Криворівня – шукає ратунку в Коро. Педантично рисує траву, листочки, так за рахунок коліру. Глибина, об’єм, перспектива.
Роман Сельський в Дземброні
***
10. Х. 80 р. Був «глухий» – як сам казав – на всяку класичну чи народну музику, до часу поки коло 1953–1955 рр. я намовив його на купівлю радіоли і плит класиків, а також ходження на концерти. До цього часу всі його музичні зацікавлення зводилися до модних «шлягерів». Які мав нагоду слухати по різних кабаре, ресторанах, кав’ярнях Львова, Кракова, Варшави, Парижа. Часто із зворушенням згадуючи побут у цих містах і свою молодість, на перебій з Марґітою наспівував запам’ятані ним мелодії. З великим захопленням згадував свою присутність на виступах відомої в 30-ті рр. негритянської танцюристки (чи і співачки?) Жозефіни Бейкер під час одного із своїх побутів у Парижі.
***
8 грудня 1980 р. 23.00. Щойно повернув від «Старого». Останній раз бачив його більше місяця тому. Після 10 днів хвороби зібрався сьогодні вечером, щоб відвідати його і рівночасно уточнити деякі факти з його життя. Застав його вдома самого. Очевидно, лежав в ліжку, бо відкривати двері вийшов у шкарпетках. Умовленого дзвінка (два по два) не почув повністю, бо виглядав у «віконечко».
– Заходіть, Карло, я одягнуся. Поки він одягався, я роздягався. Перші слова в кімнаті:
– Бачив я вчора вашого лікаря. Мусите лікуватися, Карло, і дуже вважати на себе, бо буде недобре.
– Що нового?
– Що нового? Може – чай, може – каву?
– 50 грамів горілки, Романе Юліановичу. Щось із жолудком. І, якщо ласка, чай. Як живете? Ходите до майстерні?
– Ходжу кожний день, трохи малюю. Були в мене Буглаки…. Давно вже не були. Минулого тижня купив у фонді трохи фарб і пензлів. Знаєте, ні в Ленінграді, ні в Москві нема ніяких малярських матеріалів. Тут ще дещо є. Треба конче брати. Чи були на виставці Шатківського? Ні? Підіть. Це посмертна виставка, хтозна, коли буде наступна. Але експозиція! Як в салоні для продажу. Одна картина перешкоджає другій. Ага, то для вас важне. Казав Мисько (Голова Спілки), що у кожного художника з московської виставки Міністерство культури СРСР відібрало для закупки роботи. Напевно, відібрали і Ваші. Вам у Вашій ситуації потрібні гроші. Припильнуйте цієї справи». Я змовчав, бо мені, аж ніяк не усміхалась продажа якої-небудь із картин, висланих на виставку. Я взагалі не хочу нічого продавати, а якщо брати до уваги можливу суму 300–600 крб., то це так, як віддати даром. Якщо запропонують покупку, скажу, що роботи продані.
Олекса Шатківський
Дальше я попросив його прослухати записи, зроблені мною на основі наших розмов, уточнити деякі дані з його життя, факти, дати і т. п. Багато річей уточнив тут же, деякі вияснив, виправив, доповнив. Коли зайшла мова про його навчання у Панкевича, «Старий» зареагував дуже різко на моє твердження, що побут у Панкевича, не мав впливу на малярство «Старого», тай висловлюється «Старий» про Панкевича з резервою.
– Це не так. Навпаки, в Панкевича я взяв дуже багато, все, що я засвоїв у нього, використовував на протязі всього життя. Свої коректи я взорував (брав приклад) на його коректах, а крім того, згадайте моє малярство 1937 р. …
– Це було 10 років пізніше, Романе Юліяновичу – запротестував я.
На мою гадку, Сельський багато річей забуває, або бачить їх інакше, чим раніше. Наприклад, всі записи розмов у Лаврові, я робив при ньому на гарячо, старався записувати дослівно, зберігаючи його (по можливості) спосіб висловлювання (в тій хвилині, пишучи ці слова, думаю, що якісь «поправки» з мого боку все-таки були. Дослівний запис був би хиба дуже не літературний). У всякому разі думку його записував точно. Тим часом від деяких своїх давніх тверджень він зараз відмовляється. Пояснюю це тим, що в його свідомості зайшли деякі зміни. Поки справи «утрясалися», він мав протилежну думку загальній, коли з часом «утряслися» – приєднався до неї.
Юліан Панькевич
(Під час моїх відвідин з В. Паньківим у його майстерні в половині грудня 1980 р.)
«Я завжди почував себе європейцем – як ходить про моє малярство і розуміння мистецтва. Це значить, що мої очі були завжди звернені в сторону західного мистецтва, головно, Франції. Своїми вчителями вважаю Пуссена, Коро, Матісса, Боннара, Пікассо і т. д., а не Сурікова, Рєпіна і Сєрова».
***
4. 0І. 81 р. Вечером в Сельського зайшла розмова про побудову всесвіту, виникнення матерії, життя, свідомості і т. д. «Через три дні роздумів про ці справи я чую, що опинивбися на Кульпаркові. То не на мою голову!..» Мав також довгу розмову відносно збору матеріалів про його творчість. Старався дискретно вказати йому на те, що треба обережніше і відповідальніше відноситися до роздаровування своїх робіт, бо вже сьогодні його біограф матиме чималі труднощі з упорядкуванням його багатьох справ. Наче б віднісся до цього із розумінням. Наче б!..
Роман Сельський і Карло Звіринський в майстерні Романа Сельського. Фото В. Паньків
***
12. ІІ. 1981 р. Декілька днів тому подзвонив мені Я. Коваль, що «Старий» склав список понад 20 осіб, яким має намір роздарувати малярську спадщину п. Марґіти. Я був так шокований цією вісткою, що не знав як зреагувати. «Підіть там доконче, виясніть справу і якщо буде необхідність, треба буде втрутитися» – закінчив Коваль свою інформацію.
9 лютого я пішов туди. Перші слова, якими зустрів мене в коридорі «Старий», були: «Карло, я порядкую речі Марґіти, склав список її приятелів около 20 чоловік. Більше докладно поговоримо пізніше, бо тепер в мене гості, отже, прошу заходити». Я остав після відходу гостей і тоді вияснилося, що так звані «експозиційні» речі, «Старий» відібрав окремо, маючи намір передати їх безкоштовно в картинну галерею, а «неекспозиційні» – роздарувати їх приятелям. Коли я познайомився з роботами, призначеними для приятелів, то подумав, що хтозна чи це не було єдино правильним рішенням. Правда, при такій розв’язці, коли майже всі портрети живих приятелів діставали портретовані, причому портрети ці мають виїмково високу мистецьку вартість. Найбільш цінна сторінка творчості М. Сельської – портрет, майже не буде представлена в музеях. Коли я спитав, чому всі «експозиційні» передає до картинної галереї, а не до Музею українського мистецтва, «Старий» сказав: «Ви знаєте, яке було відношення до творчості Марґіти дирекції галереї і дирекції українського мистецтва. Б. Возницький (директор галереї) все ставився до неї прихильно, організував виставку і т. д.» …
Ярослав Коваль у поважному віці (зі сайту http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/genii-u-kameri-smertnikiv/print.html)
***
12. ІІІ. 1981 р. Останні мої відвідини «Старого» дуже різко відрізняються від наших давних зустрічей. В хаті панує інша атмосфера. Десь ділась та безпосередність, дружність і теплота, яка була при житті п. Марґіти. Панує відчуженість, а якщо це сильне очерчення, то слово «літність» буде надто оптимістичне. Останній раз здавалося мені, що «Старий» чекав, щоб я вже пішов І я пішов. Таке саме і в інших «старих» приятелів. Що сталося? Ходять сплетні засуґеровані (спровоковані) самим «Старим», що він буде женитися. З ким? – Тайна.
Сьогодні отримав «Договір» з Москви на закупку мого пейзажу, який був там на виставці осінню – за 900 крб. Гроші більше чим потрібні мені, але мимо високої ціни я відмовився його продавати, мотивуючи це тим, що пейзаж вже проданий і не становить моєї власності. Прийшов додому зденервований з приводу свого рішення, але думаю, що він вартий значно більше.
***
8. І. 1981 р. Мої записи про Сельського переходять потрохи в щоденник. Правда, записую тут не найістотніші речі, а, радше, навіть уникаю згадки про них. Збирався написати про ті зміни, які за останній час зайшли у «Старого», але власні біди не дають мені думати про це.
***
Роман Сельський, фотографував Ярослав Коваль, 1983 р. Джерело фото https://www.facebook.com/photomuseum.lviv.ua/
4. ІІ. 1990 р. Вчора 3.ІІ.1990 р (субота) між 18.00–19.00
ПОМЕР МІЙ УЧИТЕЛЬ РОМАН СЕЛЬСЬКИЙ
Сьогодні о 20.00 год. парох Преображенської церкви Ярослав Чухній у мешканні Сельських, на вул. Академіка Павлова, 8, в присутності найближчих, з ініціативи Івана Гречка 243, відправив панахиду за упокій душі «раба Божого Романа».
6. ІІ. 1990 р. Сьогодні з «круглого залу» музею українського мистецтва на вул. Драгоманова, 42, винесено домовину з тілом Р. Сельського. Поховано його на Личаківському цвинтарі побіч могили п. Марґіти. Була 17.00. Присутніх до 1000 осіб. Для порівняння, на похороні З. Флінти 3–4 тисячі. Гарна сонячна погода, декілька промов, серед яких виступ Івана Гречка (хоч малооб’єктивний) – зворушливий, емоційний, заангажований. Такий же 2 год. пізніше на поминках у Віри Дурняк (вул. Леніна…), де було коло 80 осіб Панахиду відслужив священник Греко-Католицької Церкви.
13. ІІ. 1990 р. Сьогодні о год. 10.45 в Преображенській церкві відправлено панахиду за упокій душі «раба Божого Романа». Присутніх коло 30 осіб. В неділю, 11.ІІ. о год. 19.00 зійшлись приятелі «Старого» в його помешканні в зв’язку з 9-м днем від дня смерті …
Земна мандрівка мого учителя закінчилася. Не вірив в Бога, не вірив в потойбічний світ, але одного разу півжартом–півсерйозно сказав: «Карло! Чи в небі можна малювати?» Я засміявся, а він по хвилі мовчання, сказав: «Якби було можна… я не боявся би вмирати».
Чи малює?… Якщо матиме мінімальну можливість – напевно!
Роман Сельський, фотографував Ярослав Коваль, 1983 р. Джерело фото https://www.facebook.com/photomuseum.lviv.ua/
***
Як і кожен маляр, збирав монографії, репродукції, окремі серії видань біографічного характеру, передплачував мистецькі видання польською мовою до і після війни (газета Zycie Warszawy, Kultura і др.), всі переважно польською мовою. На книжках ставив свої ініціали R. S. – теж латинкою. Дуже рідко між книжками можна було зустріти видання українською мовою, та й то часто були старі книги батьківської бібльотеки. З відкриттям книгарні «Дружба», купував белетристику (рідко поважну), спомини, головно людей його середовища, якими «зачитувався».
Все, що торкало Карпат, гуцулів – знав на пам’ять, як на пам’ять знав всі більші вершини Карпат, сідла, полонини, озера, річки, дороги, більшість сіл і місцевостей. Усе це сходив власними ногами, як зимою. так і літом. Коли щось забув, брав Шухевича і уточнював потрібне, або виймав стару австрійську військову карту з найдокладнішими позначеннями, і вивчав її ніби генерал перед боєм. Таке збирання інформації про ту чи іншу місцевість, маршрут відбувалося в присутності його приятелів, коли планувався виїзд літом на пленер. Організатором таких виїздів був безконкуренційним.
Р. Сельський, І. Боднар, К. Звіринський в Дземброні
Вже восени багато багажу, такого як підрамники, полотна, парасолі і др., було акуратно спаковано, продумано все до деталів, щодо решти потрібних на півтора–два місяці речей, чи то ходило про одяг чи провіант. З транспортом справа також була заздалегідь вияснена. У всіх сумнівних випадках витягав з бібльотеки довідники і ті австрійські (мав до них найбільше довір’я), і польські – менш надійні, і радянські, які лише дезінформували. Ця частина бібльотеки була комплектна, була у великому пошанівку і частому вжитку. Розповідаючи про цей чи другий похід, часто покликався на того чи іншого автора, шукаючи в ньому підтримки, або поправляючи його. Всі ми заховувалися так, як унтер-офіцери в товаристві маршала. За багато років ми переконалися, що всі заплановані, організовані, зреалізовані ним виїзди на пленер, були продумані до кінця і ми знаходили там те, чого сподівалися.
Взагалі то «виїзди в пленер» на літо в родині, чи радше в подружжі Сельських, були так самозрозумілим складовим елементом кожного року, як скажімо для природи – пора року. Літо було для них тим, чим пора збирання меду для бджіл. Кожен з нас, малярів, старався десь виїхати «трохи» літом, щоб «трохи» помалювати. Для Сельських це була пора тяжкої систематичної щоденної праці, з додатком відпочинку і прогулянок після праці. Починаючи з 1930 року, виїзду на півострів Гель, до 1981 р. (поїздка з Вірою Дурняк до Косова), тобто на протязі 50 років Сельський, на скільки мені відомо, не пропустив ні одного «виїзду в пленер».
Т. Лінинська (дружина К. Звіринського), Р. Сельський в Дземброні
З кожного виїзду привозив десятки полотен, над якими продовжував працювати до наступного виїзду і сотні рисунків, які служили йому для створення нових, переважно більш смілих і цікавих картин відмальованих безпосередньо з природи. Працьовитість цієї людини була – тут вжию слово, яке часто він використовував – ФЕНОМЕНАЛЬНА.
Все, що пишу і напишу тут про спосіб його малювання, організацію праці, розуміння самого процесу праці й відбору «мотиву» з натури, його внутрішнє заанґажування творчістю, його вплив на оточення і т. д., і т. п. не дасть читачеві цих рядків і тисячної долі уявлення про те, як виглядала праця в пленері його і його дружини.
Треба було б починати розповідь з моменту, коли ми розміщалися в поїзді, їдучи туди, аж до моменту, коли сходили з поїзда у Львові. Все було цікаве, незвичне, якесь інше як в других. Все було насичене атмосферою мистецтва, приязні і доброзичливості.
Карло Звіринський і Роман Сельський в Дземброні
***
Не хочу бути невдячним учеником, але з другої сторони не маю права скривати правди. Сельський не був ідеалом, а людиною, яка мала як кожна інша (труїзм, якого у цьому випадку не можу не підкреслити з огляду на опінію ідеальної людини) мав свої позитиви і вади. Замовчування цих останніх вчинила б його постать більш симпатичною, але було б несовісним з моєї сторони допускати деформацію дійсності. Як в кожному подружжі у співжитті Сельських були свої проблеми, помимо збіжності поглядів Сельських в релігійних і національних справах (явний космополітизм) виникали конфлікти. …
***
Жив мистецтвом і всім тим, що було з ним зв’язане, здалеку від політики і релігії, а також всього, що було зв’язане з погонею за добробутом. Ніколи не нарікав на недостатки (хоч вони часом були), ніколи не прагнув добути в який-небудь спосіб грошей, ніколи не заздрив нікому кращого матеріального положення. Все задовольнявся тим, що мав.
***
Життя його було просте, вбоге на надзвичайні події (яких він, до речі, уникав) майже повністю зв’язане зі Львовом. Був малярем радості, сонця, малярем, палітра якого іскрилася всіма барвами веселки.
***
Втеча від дійсності в ідеальний світ краси, характеризувала його не лише в праці, творчості, але і в житті. Уникав всього, що порушувало б його спокій, перешкоджало б йому зосередитися в процесі малювання. Але бунтується і бореться з усім, що протиставиться його розумінню життя, посягає на його творчу свободу. А коли не може змінити дійсності, відгороджується від неї, творить зі свого помешкання оазу, в яку мають вступ лише однодумці.
Роман Сельський в Карпатах
***
З 87-ми років життя, останніх 45, цих найважливіших – живе в «оазі», живе попереднім своїм життям, прядучи нитку спогадів, які в цій атмосфері є дійсністю, сьогоднішнім днем, які відгороджують його від «великих» справ, в які вплетені люди не з його оточення. Хата, інститут, літом море, або гори. Три малі кімнатки: одна вітальня, друга майстерня і спальня (16 м²), третя майстерня дружини – теж 16 м². Ніяких нарікань, ніяких старань обміну, здобуття майстерні.
Лише значно пізніше одержує «майстерню», яка постійно тече і потребує капітального ремонту. «Майстерня-розвалюха» – для нього дар небесний, комфорт.
***
Був співцем Гуцульщини. Оспівав її як ніхто до нього і вже напевно після нього. Як після Утрілля не можна було малювати Монмартру, так після Сельського не можна відкривати Карпати. Вони відкриті ним. Гуцульщина Сельського відходить в минуле. Наші внуки будуть пізнавати її красу на його полотнах.
Роман Сельський в майстерні, фотографував Ярослав Коваль, 1983 р. Джерело фото https://www.facebook.com/photomuseum.lviv.ua/
Ціле життя Сельського належало малярству, і трудно відділити його творчі піднесення від зворушень щоденного життя. Цей зв’язок буденного, особистого, інтимного з його творчістю є нерозривним. Він належить до великої родини Шардена, Коро, Бонара.
З кожного рисунка (скільки тисяч було тих рисунків? Чи хтось це почислить?), з кожної картини, споглядає на нас живе обличчя Творця.
***
Слова «малярство» і «Сельський» – синоніми! Небагато знайдемо малярів, життя яких було б так без решти виповнене фарбою, які кожне своє пережиття, вражіння вміли б перетлумачити на картину, гарну, радісну, розспівану.
***
Оточувала його пошана, приязнь і любов. Був далеким від Спілки художників. Жив на марґінесі її діяльності. Був білою вороною. Ледве толерований «начальством», будив скритий респект у всіх. І тих, які стояли вище і були неприязні до нього. Був художником-невдахою, без офіційного визнання, без перспектив… А де сьогодні ці, які купалися у славі, признанні, визнані, виповнені успіхами, похвалами, нагородами, посадами? Хто сьогодні шанує цих «заслужених», «народних» орденоносців? На стінах яких музеїв висять їхні «твори»?
***
Малярство Сельського найбільш радісне, світле оптимістичне в українському малярстві.
***
Захоплювався Прустом, Томасом Манном (а радше однією його книжкою «Зачарована гора»). Був під великим впливом теорій психоаналізу Фройда.
***
Ніколи не малював осінніх пейзажів. Не зворушувала його різноманітність кольорів осінніх дерев.
***
Він не повторював природу такою, як вона є в натурі.
***
На один із моїх запитів про його відношення до ВІРИ, релігії – відповів: «Мій птасій (пташиний) мозок не може охопити тих речей і тому я стараюся про них не думати».
***
В час, коли світ стає все більше тісним, коли поспіх і байдужість чинять людину все більш самотньою, коли бажання і відчуття одиниці перестають числитися – малярство Сельського стає близьким, спокійним, радісним для тих, хто має відкрите серце і розум. В ньому тепло і лагідне світло ранків та полудневого сонця, шум вітру в деревах, казкові форми хмар, політ птаха…завжди в повороті! Кожна з цих річей має красу і вагу. Кожна з них є рівночасно частиною великого прекрасного світу.
Його картини не змушують нас до роздумів над сенсом життя, не покоряють своєю величчю, чи мудрістю. Вони несуть спокій в наше серце, радість – в сірі будні.
Хто має очі – нехай дивиться!
***
Чому я знайшов цей острівець? Бо я його шукав!
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
Рукописний архів Карла Звіринського
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Сьогодні, 1 вересня 2020 р., святкує своє 95-річчя Ігор Юхновський – український фізик-теоретик, Герой України та депутат Верховної ради кількох скликань. Очолював український парламент у час прийняття Акту про проголошення незалежності України 1991 року. Керував за президентства Ющенка Українським інститутом національної пам’яті. Доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАН України, засновник і почесний голова Інституту фізики конденсованих систем НАН України у Львові, доктор Honoris Causa Львівського національного університету імені Івана Франка. З цієї нагоди публікуємо інтерв’ю вченого, яке він дав у 2018 р. Українській правді.
Ігор Юхновський. Фото: Ліля Гуцол
92-річний Ігор Юхновський зустрічає нас на подвір’ї маєтку неподалік центру Львова. З дочкою та онуками видатний фізик-теоретик мешкає в будинку, побудованому на наданій містом ділянці.
Обійстя довелося проектувати самостійно. Бо архітектор, якому Юхновський планував замовити проект, з поваги до нього відмовився брати гроші. Будували все за власні кошти, продавши перед тим дві сімейні квартири.
Ігор Рафаїлович проводить у свій кабінет на другому поверсі. На кафедрі лежать аркуші з написаними від руки формулами. Це поточна праця академіка – після тривалої перерви він повернувся до улюбленої теоретичної фізики.
До цього понад двадцять років Юхновський присвятив політиці. Був лідером першої опозиційної фракції у Верховній Раді, депутатом чотирьох скликань та керівником Українського інституту національної пам’яті.
Попри велику кількість нагород, отриманих як за незалежної України, так і за Радянського Союзу, в інтер’єрі кабінету їх не помітно. Усі вони складені у велику картонну коробку, яка стоїть на нижній полиці книжкової шафи. Там схована і зірка Героя України.
“Вони собі там нормально спочивають”, – із посмішкою віджартовується Юхновський, відмовляючись відкрити коробку.
Вчений каже, що ніколи не одягав медалей та орденів, хоча отримувати кожну з них було приємно. І навіть не знає точної їхньої кількості.
Свідок трьох окупацій
Дитиною та юнаком на рідній Волині Юхновський пережив три окупації. Навчатися в кременецькій гімназії почав за польської влади. Каже, що “вчився як у тумані”, бо все було польською мовою.
“Коли в 39-му році прийшли перші совєти, все стало по-українськи. Магазини були завалені халвою та українськими підручниками. Я тоді ходив у 6-7 клас і вперше відчув, як важливо вчитися та думати на рідній мові. Так я став першим математиком у класі”.
Проте зачарування “совєтами“ тривало недовго.
На хвилі національного піднесення учні старших класів почали писати патріотичні та політичні вірші про Україну. Юхновський пригадує, як у гімназію щотижня приїжджала машина, схожа на хлібовоз. Звідти виходили два міліціонери і забирали кількох учнів, яких відвозили в місцеву тюрму. Більше арештованих школярів ніхто не бачив.
“Я хоч не ліз у політику, але отримав неймовірний удар по психіці. Усе місто тоді жило в мовчазному жаху”.
Уже після відступу радянських військ із Кременця люди виявили в тюрмі мертві і замордовані дитячі тіла.
У 1941 році нацистів у місті зустрічали квітами – у людей знову зажевріла надія на національне відродження. У гімназії дозволяли виконувати і вивішувати синьо-жовті прапори.
“Я, коли вішав синьо-жовтий прапор на штахеті нашої хати, то мені аж мороз йшов по шкірі”.
Але вже за місяць Кременець знову охопив терор. Гестапо арештовували і розстрілювали цілі сім’ї української інтелігенції, у тому числі й лікарів.
“Далі вони почали хапати людей, як звірів, щоб вивезти в Німеччину”.
Тож коли в 1944 році сюди повернулися радянські війська, Юхновський разом із братом зголосилися добровольцями на фронт у складі інженерно-саперних військ. Капітуляцію Німеччини він зустрів у польському містечку Каменц.
“Раптом вночі чую вигуки “Ура!”. І я зрозумів, що війна закінчилася. Я мав ручний кулемет, виставив його у вікно квартири, де мешкав, і всю тарілку в повітря розстріляв. Потім побіг на головну площу містечка. Ви навіть уявити не можете тої радості людей. Там уже не відчувалося, хто командир, хто солдат – усі обнімалися, цілувалися та стрибали“.
“Безграмотний” академік
Після демобілізації Юхновський вирішив вступати до Львівського університету на фізичний факультет. Але через війну не встиг отримати повну середню освіту. Тому його батько за “півлітри” домовився за фальсифікований атестат із директором місцевого технікуму.
Юхновський дуже боявся завалити вступний іспит з російської мови. Тому домовився з братом, що той піде складати замість нього. Приймальна комісія не зауважила підміну.
“Я й досі безграмотний. Коли мені доводиться писати якийсь твір, то помилки мені вибачають. Вважають, що я як академік маю на помилки право”, – з посмішкою відкриває таємницю вчений.
Сам Юхновський замість брата і ще кількох своїх друзів складав вступні іспити з математики. Злочину в тому юнаки не бачили, бо після війни всі дуже хотіли вчитися.
Ігор Юхновський та Мар’яна П’єцух. Фото: Ліля Гуцол
“В університеті я вчився, як проклятий. На четвертому курсі прочитав монографію академіка Боголюбова, яка тільки вийшла, і зрозумів, що буду працювати в напрямку статистичної фізики”.
Оцінюючи дипломну роботу студента Юхновського, університетський професор визнав, що вона відповідає всім вимогам кандидатської дисертації. Тоді окремі матеріали з диплому навіть опублікував найвідоміший в Радянському Союзі журнал для фізиків.
Кар’єра фізика-теоретика і далі успішно розвивалася. Юхновський провів кілька оригінальних досліджень у галузі теорії заряджених частинок, написав кандидатську, а потім докторську.
Наприкінці 60-х очолив новостворений у Львові відділ статистичної теорії конденсованих станів Інституту теоретичної фізики Академії наук УРСР, який завдяки старанням Юхновського в 1990 році переріс у цілий Інститут.
Попри успішну наукову діяльність, саме в цей час Юхновський вирішує піти в політику.
“Порядний” комуніст
До перших виборів у Верховну Раду Юхновський був членом КПРС. Вступив у партію ще в 1957 році. Каже, що піддався на активну агітацію з боку секретаря місцевої парторганізації.
Хоча батьки Юхновського, якого до шести років виховував дідусь-священик, були проти цього кроку.
“Наша родина була дуже побожна, традиційно богомольна, щонеділі ходили до церкви. Моя мама казала: “Ми проти, але якщо ти вже вступив туди, то залишайся порядною людиною”. Я цієї заповіді мами дотримувався все життя”, – згадує вчений.
У 1988 році Юхновський як делегат бере участь в історичній 19-й конференції КПРС. Тоді в Москві обговорювали демократизацію політичної системи СРСР. На прес-конференції фізик спантеличив журналістів заявою, що Радянський Союз рухається до розпаду.
“Якби мені вдалося виступити з цією заявою і на самій конференції з трибуни, то був би фурор. Але тоді не вдалося отримати слова”.
Академік Юхновський прогнозував безперспективність системи Радянського Союзу, в тому числі з точки зору фізики. А саме – відповідно до закону термодинаміки. Мовляв, ізольована система, якою був Радянський Союз, призводить до спонтанного безладу та опору.
Також він не вірив у майбутнє СРСР без приватної власності та конкуренції.
“Тоді все працювало за вказівками Держплану. Щоб мати постійні замовлення, підприємства були зацікавлені виробляти низькоякісну продукцію, яка б швидко виходила з ладу. Це гарантувало б усе нові і нові замовлення.
Таке господарство робило країну відсталою. Як наслідок – наприкінці 80-х навіть радянська голка була значно гіршої якості, ніж європейська. Тобто ми падали і падали. Тому це не хтось розвалив СРСР, а він сам ішов до розпаду”.
Ігор Юхновський. Фото: Ліля Гуцол
Хоча Юхновський і робив подібні прогнози, він не одразу долучився до тодішнього активного націонал-патріотичного руху. Навіть відмовився від першої пропозиції Івана Драча вступити в Народний Рух України.
“У мене з цим середовищем (дисидентів та націонал-демократів – УП) ніколи не було довірливих стосунків. Я також ніколи в ті часи не зустрічався з Українською Гельсінською групою.
Я мав в основному справу з фізиками – науковими групами різних країн. За часів СРСР я не вів політичної діяльності іншої, ніж діяльності члена КПРС. Проте вважав себе українцем, і весь фізичний факультет – це були щирі й дуже порядні українці. Але ми робили фізику.Хоча викладали там українською мовою, були різні стінгазети, але ніхто не піднімав крику і не говорив того, чого не варто було говорити”.
Коли треба було виступити на урочистих зборах до чергової річниці Жовтневої революції, Юхновський радив підлеглим взяти будь-яку тематичну статтю з газети “Правда” і банально прочитати її з трибуни.
“Ніхто, звісно, не слухав того виступу. Головне, що виступ був, і що ми не потрапляли в око НКВД”.
Лідер опозиції
У 1989-му Юхновський хотів взяти участь у виборах народних депутатів СРСР, але змінив рішення на користь перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР. Останні мали відбутися в березні 90-го року. За місяць він самостійно написав собі програму народного депутата.
“Я зрозумів, що бути депутатом українського парламенту зараз є важливішим. Що саме тут будуватиметься незалежна держава. І що це зараз важливіше, ніж моя наука”.
З першої ж спроби Юхновський виборов перемогу на окрузі в п’яти конкурентів із результатом 59%.
На противагу прокомуністичній більшості, у парламенті сформувався “Демократичний блок”. Його очолив Ігор Юхновський.
“Коли я приїхав як народний депутат до Києва, то одразу і не знав, куди подітися. Хтось підказав, що проходять збори депутатів у Спілці письменників України. Я туди прийшов, побачив дуже багато людей, які себе називали членами “Демократичного блоку”. І саме на цих зборах Іван Драч запропонував мене на голову”.
Згодом “Демблок” перейменували в “Народну раду”, яка нараховувала 125 депутатів із різних регіонів України – найбільше з Львівщини, Івано-Франківщини та Харківщини.
Опозиційна депутатська група поділялася на помірковане та радикальне крило, яке Юхновський називає “крикунами”.
Пояснюючи ставлення до “крикунів”, він апелює до слів галичанина Івана Франка з “Одвертого листа до галицької молодежі”.
“Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею”,– йдеться в листі.
“У нашій групі були і спокійні люди, які давали дуже розумні пропозиції, – пригадує академік. – Коли розглядалося якесь питання – я був лише режисером. Вів засідання нашої групи, спокійно все слухав, виловлював розумні речі та підводив підсумок.
Коли його ставив на голосування, все приймалося – спочатку в нашій групі, потім у парламенті. Бо ми брали Верховну Раду своєю переконливістю”.
Як лідер “Народної ради” Юхновський регулярно виступав із трибуни парламенту. Запевняє, що хоч він і представляв опозицію – більшість його уважно слухала.
“В університеті я навчився викладати так, щоб тримати увагу студентів. Свої виступи писав дуже акуратно. Вони мали бути логічними, відповідати музичному такту – раз, два, три, чотири. Слова мали литися, як музика, тоді вони легко сприймаються. Завдяки цьому мене уважно слухали, і я не мав жодного ворога у Верховній Раді”.
Ініціатор референдуму
“Якось у червні 1991 року я сказав членам “Народної ради”, що треба проголошувати незалежність України. Більшість тоді відповіли, що я ненормальний або просто балакун. А потім відбулося ГКЧП. І стало зрозуміло, що ми мусимо скористатися моментом і проголосувати за незалежність України”, – пригадує, з чого почалося проголошення незалежності Ігор Юхновський.
Він певен: якби не наполягання “Народної ради” – замість незалежності Україна могла отримати Союзний договір із Росією.
“Тоді ми змусили Кравчука скликати надзвичайні збори Верховної Ради. Він дуже неохоче це робив, вимагав 150 підписів депутатів”.
Ініціаторам проголошення незалежності вдалося переконати три десятки комуністів.
“Ці люди не були ідіотами, вони розуміли, що така країна не може існувати. Це були розумні директори підприємств, помірковані люди, які уважно слухали, що говорили їхні опоненти”.
Канцелярія ВР фактично саботувала підготовку засідання сесії 24 серпня. Тому за одну ніч “Народна рада” своїми силами на розмножувальній машині, отриманій з діаспори, роздрукувала 450 примірників проектів кількох постанов.
Над своєю промовою на цьому історичному засіданні Юхновський думав довго.
“Аж поки мені не майнула думка, що незалежність має бути підтверджена референдумом. Навіщо це було потрібно? Бо потім Верховна Рада могла просто скасувати постанову про проголошення незалежності України”.
У своєму виступі з трибуни Юхновський закликав депутатів підтримати постанову про проголошення незалежності України словами: “Народ України має воскреснути від тремтіння страху. Усі люди України мають стати розкутими і цілеспрямованими”.
Він був певен: справжню незалежність можна здобути лише шляхом референдуму.
“Нікудишній” кандидат
У президентських виборах 1991 року взяло участь одразу кілька представників “Народної ради”. Зокрема, Ігор Юхновський.
“Я до цього питання поставився неакуратно. Я не пропонував “Народній раді” свою кандидатуру. Хоч і чекав, що мене висунуть. Але здивувався, що свою кандидатуру висунув Чорновіл, бо він був членом “Народної ради”, але мене про своє рішення до відома не поставив. Пізніше те саме сталося з Лук’яненком та Табурянським.
І тоді до мене підійшов Тарас Стецьків і сказав, що ми вас висунемо кандидатом у президенти. Я приємно здивувався. Мушу сказати, що я хоч чудово знав політику, економіку України, але був нікудишнім кандидатом”.
Юхновський пригадує свої виступи в різних українських містах. У Дніпрі, наприклад, він зустрівся з директорами найбільших підприємств.
“Я їм розповідав те, що вони знали в двадцять разів краще за мене. Замість того, щоб сказати: я вас готовий вести, але давайте разом думати, як будувати українську державу. Я зрозумів, що не виступав як вожак”.
Водночас у Донецьку після виступу перед шахтарями йому винесли з їдальні багато тортів. А коли Юхновський спізнився в Слов’янськ на дві години, то люди і далі сиділи в залі. Чекали.
“Ні, вони не боялися піти, і що хтось їх за це покарає. Тоді вже люди не боялися. Вони чекали, бо хотіли почути щось нове”.
Каже, припустився помилки. Замість того, щоб займатися активною агітацією під час виборчої кампанії, він поїхав у складі делегації в США.
На запитання, чи вірив у свою перемогу, відповідає: “Не ставте таких питань, бо відповіді завжди будуть неправдиві”.
Ігор Юхновський. Фото: Ліля Гуцол
На виборах у грудні 91-го Юхновський отримав лише 1,71% голосів українців. Сумарно члени “Народної ради”, включаючи В’ячеслава Чорновола, набрали вдвічі менше за Леоніда Кравчука. Останній отримав 63,65% голосів. Тобто шансів у націонал-демократів практично не було.
Теорія бульбашки і нової Конституції
Від великої політики Юхновський, народний депутат чотирьох скликань, відійшов у 2010 році. Тоді його усунули з посади в.о. голови Українського інституту національної пам’яті, заснованого ще президентом Ющенком.
“Тодішній віце-прем’єр Семиноженко мене обманув. Прийшов до мене і сказав, що уряд дуже просить, щоб він став головою Інституту. Я написав заяву за власним бажанням. Але тут же Семиноженка звільнили з посади віце-прем’єра. Тобто це був такий хід конем супроти мене. Але Семиноженку теж підставили ніжку”.
За чотири роки роботи Інститут національної пам’яті при Юхновському і за ініціативою президента Ющенка вивів тему Голодомору на національний рівень. Інститут супроводжував спорудження центрального меморіалу Голодомору та видав серію “Книги пам’яті” з іменами жертв трагедії з кожної області України.
“Що дало Ізраїлю вивчення проблеми знищення євреїв? Те саме, що і нам тема знищення українців – вона дала самоусвідомлення, що політичне, економічне, соціальне та навіть фізичне існування може бути забезпечене тільки в незалежній державі”.
Після повернення до Львова Юхновський повернувся і в свою улюблену науку. Каже, що йому цілком вистачає посади радника президії НАН України і його роботи над фізичними дослідженнями.
“Ви знаєте, що таке свобода? Це коли ви робите те, що хочете”.
Юхновський знову “робить фізику”. Коли він починає про неї говорити, помітно змінюється на обличчі, немов розповідає про власну дитину. Втім, роки в політиці далися взнаки.
Ігор Юхновський. Фото: Ліля Гуцол
“Я повернувся безграмотним фізиком. Мені довелося два роки все згадувати”.
У 1990 році він не встиг доробити одну задачу. За двадцять років він знову продовжив розробляти формулу моменту зародження краплі.
“Коли ви нагріваєте рідину – по всій її товщі утворюються бульбашки, які складаються з пари. Бульбашка всередині набагато легша, але вона не захлопується.
Аналогічно, коли ви в якомусь об’ємі стискаєте ізотермічний газ, у ньому виникає крапля рідини. Ці явища давно відомі і давно описані. Але ніхто ще не зміг описати момент зародження краплі. Це я й описав у формулі”.
Попри те, що формулу він вивів, робота триває. Бо факт створення краплі “багатьма ставиться під сумнів”, тому цей розрахунок треба довести кількома способами, щоб вийшов той самий результат.
Але державотворча справа Юхновського теж не відпускає. Він взявся писати новий проект Конституції з двопалатним парламентом та самоврядними громадами. Для цього зв’язався з юристами, які працювали ще над документом 1996 року.
Фото: Ліля Гуцол
“Ще в 96-му році я пропонував Кучмі проект Конституції з двопалатним парламентом. Кучма ним загорівся. Але ми прийняли таку Конституцію, на яку погоджувалася комуністична більшість, це була поступка різноманітним силам.
Наприклад, ми мусили записати багато автономних прав Криму, бо нам не вистачало кількох голосів кримчан, щоб проголосувати документ у цілому.
Сьогодні прийняття нової Конституції і розбиття держави на громади, на районі і самоврядні міста є одним з елементів виходу з нинішнього становища. Існування української держави можливо лише тоді, коли ми зробимо цю державу раціональною, справедливою і чистою”.
Сьогодні, 1 вересня 20202 року, у Львові прогнозується затяжна злива на цілий день, що ніяк не посприяє насолодитися концертом під відкритим небом та з організаційної точки зору загрожує зривом концерту.
Щоб забезпечити максимально комфортні умови для всіх, ми вирішили перенести концерт на 9 вересня і сподіваємось львівське небо нас не підведе.
Приносимо свої вибачення та сподіваємось на розуміння. Всі попередньо придбані квитки дійсні на нову дату.
В нетрях Інтернету вдалось виявити справжні раритетні світлини із Львівщини. Фото датуються 1905 роком. Вони були зроблені в одному із найдавніших сіл Західної України. Мова йде про Бунів.
Сьогодні це село входить до складу Яворівського район Львівської області.
Дерев’яна церква в с. Бунів, 1905 р.Дерев’яна церква в с. Бунів, 1905 р.Дзвіниця в с. Бунів.Іконостас в храмі, с. Бунів, 1905 р.
Історія розповідає, що Бунів було засноване рівно 700 років тому, а саме у 1320 році. Принаймні, саме цим роком датується перша писемна згадка.
Село знаходиться в мальовничій місцині на чотирьох горбах, поміж якими тече кілька струмків. Ці пагорби мають свої назви: Кубракова Гора, Дубанова Гора, Кінець, Закуток.
Мешканці с. Бунів на фоні храму, 1905 р.Мешканці с. Бунів на фоні храму, 1905 р.Мешканці с. Бунів на фоні храму, 1905 р.Мешканці с. Бунів на фоні храму, 1905 р.Мешканці с. Бунів на фоні храму, 1905 р.
В об’єктив невідомого фотографа попала місцева святиня – церква Святої Параскеви разом із дзвіницею. Датою заснування храму вважається 1676 рік. Також є фото іконостасу церкви.
Цінно, що на фоні святині сфотографувались і місцеві мешканці та прихожани із сусідніх сіл. Усі вони у святковому одязі, можливо, це було якесь релігійне свято.
Вже незабаром, 16 вересня 2020 року, о 19:30 у !FESTrepuplik (вул. Старознесенська, 25-26) відомі українські джазмени представлять унікальну програму «Осінній Джаз Просто Неба».
Програму підготували учасники проекту ShockolaD (Ігор Гнидин, Анастасія Литвинюк, Андрій Кохан) разом з неймовірним співаком Paul Komolafe з Нігерії.
Ігор Гнидин
Разом музиканти створили дуже оригінальну джаз, фанк, ф’южн, соул програму з відомих світових хітів легендарних музикантів – Майкла Джексона, Біла Візерса та багатьох інших.
Анастасія Литвинюк
Ігор Гнидин зазначив, що Пол Комолафе, який вніс свіже дихання, енергію та колорит музики соул, стане родзинкою концертної програми. Пол останніми роками проживає у Львові і співає як вокаліст, засновник та лідер госпел-хорів у Християнських середовищах України та Світу.
Андрій Кохан
Ігор Гнидин запевнив, що неповторний, харизматичний, екзотичний вокал від Пола Комолафе разом з потужними джазовими імпровізаторами – це буде мистецький вибух, в якому всі, хто завітає, отримають порцію найвищої естетичної насолоди.
Як відомо, проект Shockolad – це тандем відомих в Україні та Європі львівських джазових музикантів, композиторів – барабанщика Гнидина Ігоря та піаністки Анастасії Літвінюк, які разом співпрацюють і творять багато музики з різними талановитими та відомими музикантами.
Paul Komolafe
До проекту доєднується відомий басист, викладач та блюзмен Андріан Кохан, який є невід‘ємною частиною проекту.
Організатори, як завжди, подбали про безпеку відвідувачів! Концерт відбудеться згідно усіх карантинних норм!
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Вже цієї п’ятниці, 4 вересня 2020 року, Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької запрошує на «Відкриття 103-го театрального сезону». Відкриють його виставами «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка на Великій сцені та прем’єрою – «Життя P.S.» за В. Бурлаковою на Камерній сцені.
Окрім того, у вересні та жовтні заньківчани презентуватимуть ще 3 прем’єрні постановки:
«Сатисфакція» за «Венеціянським купцем» В.Шекспіра (режисер Станіслав Мойсеєв, художник Олексій Гавриш, художник по костюмах Юлія Заулична, композитор Юрій Шевченко, сценічний рух Оксана Цимбал, автор перекладу – Андрій Бондар), Велика сцена;
«Каліка з Інішмаану» М. Макдонаха (режисер Орест Огородник, художник Олександр Оверчук), Велика сцена;
«Буна» В. Маковій (режисер – Ігор Білиць, художник – Богдан Поліщук).
Репертуар Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької на вересень 2020 р. (Велика сцена)
«Прем’єра вистави “ЖиттяP.S.” 4, 13, 23 вересня» (на Камерній сцені)
«Життя P.S.» − вистава за автобіографічною книгою ветеранки війни на Сході України Валерії Бурлакової. Історія фактично є фронтовим щоденником, але подається через призму спогадів. Що дає ефект життя у сні, де головна героїня вже наперед знає всі події, які не хотіла б переживати, але не може їх відвернути. Війна очима очевидиці, учасниці, жінки, яка знайшла на лінії фронту кохану людину.
«…У слухавці чути довгі гудки — за мить твоя матуся відповість на дзвінок, і ми поговоримо. Поговоримо вперше у житті – це ж лише ти щодня теревенив із моєю мамою. А я соромилась до особистого знайомства. “Анно Степанівно? Це Лєра…»
Автор – Валерія Бурлакова
Інсценізація — Ольга Анненко
Режисер, музичне оформлення — Назар Павлик
Сценографія — Наталя Тарасенко
Помічник режисера — Тетяна Когут
Дійові особи та виконавці:
Лєра- Мар’яна Кучма
Морячок- Олесь Федорченко
Афіша вистави “Сатисфакція”
«Прем’єра вистави “Сатисфакція” 5, 6, 12, 26 вересня» (на Великій сцені)
Вистава на 2 дії за п’єсою Вільяма Шекспіра «Венеціянський купець»
Венеція – місто карнавалів та загадок. Тут живуть безтурботні, темпераментні та щедрі люди. Тому вони й висміюють іновірця-іудея Шейлока – жадібного і похмурого лихваря, який рахує кожну монету. Шейлок, в свою чергу, відповідає місцевим жителям взаємністю. Особливо він не любить Антоніо, який не бере відсотків за позики – занадто безкорисливо як для купця. Тому, заради «жарту», Шейлок пропонує теж безвідсоткову позику для юного Басаніо – друга нашого честолюбного купця. Умова одна: за невчасну сплату боргу, він виріже в Антоніо фунт м’яса.
Що переможе – комерція чи людяність? Чи готовий закоханий герой сплатити борг і врятувати друга? Здається кровопролиття неминуче. Але в події несподівано втручається сила жіночої любові, яка може протистояти всім перешкодам і в підсумку – перемагати.
Переклад здійснив Андрій Бондар.
Режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв народний артист України
Асистент режисера — Богдан Ревкевич
Художник-постановник — Олексій Гавриш
Художник по костюмах — Юлія Заулична
Композитор — заслужений діяч мистецтв України Юрій Шевченко
Сценічний рух — Оксана Цимбал
Дійові особи та виконавці:
Антоніо, венеціанський купець — Андрій Козак заслужений артист України
Шейлок, багатий єврей — Олександр Норчук заслужений артист України
Дож — Роман Біль заслужений артист України, Богдан Козак народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Бассаніо, друг Антоніо — Володимир Пантєлєєв
Порція, багата спадкоємиця — Галина Далявська
Лоренцо, закоханий у Джессіку — Василь Баліцький
Джессіка, дочка Шейлока — Анастасія Картава, Валерія Пришляк
Нерісса, її служниця — Інна Калинюк, Валентина Мацялко заслужена артистка України
Ланчелот, блазень, слуга Шейлока — Назарій Московець заслужений артист України
Балтазар, слуга Порції — Іван Довгалюк
Граціано — Андрій Войтюк заслужений артист України
Салеріо, друг Антоніо й Бассаніо — Роман Мартин
Соланіо, друг Антоніо й Бассаніо — Назар Павлик
Тубал, єврей, друг Шейлока — Олег Сікиринський заслужений артист України
Принц Марокканський і Арагонський — Роман Гавриш
Срібна дівчина — Марина Мазур, Валерія Пришляк
Золота дівчина — Надія Лисак, Андріяна Ядзвінська
Вистави відбуватимуться з дотриманням необхідних карантинних і санітарних норм.
Село Корчин (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Краєвид з від Монастиря Св. Духа Сестер Василіянок. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Ось і завершується літо, а дехто ще не встиг як слід відпочити. Де можна поїхати на день або декілька днів щоб відпочити від міста, помилуватися краєвидами, скупатися у чистій гірській річці? Таких куточків у Карпатах є чимало. Вашій увазі представлено село Корчин та околиці.
Вуличками села Корчин (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Село Корчин знаходиться у Сколівському районі Львівської області. Перша документальна згадка про нього датується 1446 роком. Сьогодні практично не знайдемо якихось великих відмінностей між західною та східною його частинами. Західна частина села мала назву Корчин Шляхетський, східна – Корчин Рустикальний (рустикальні землі (від латинського rusticus – селянський) – назва земельних угідь, що переходили у спадок). Село відноситься до курортних згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1996 року.
Пам’ятник встановлений жителями села Корчин (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.) з нагоди скасування панщини у Галичині 1848 року. Світлина Андрія Сови. Червень 2015 р.
Праворуч дороги перед в’їздом до села зі сторони селища Верхнє Синьовидне видніється хрест. Це пам’ятник встановлений з нагоди скасування панщини у Галичині 1848 року. Його було зруйновано в 1948 р., а в квітні 1990 року – відновлено.
Церква святих Кузьми та Дем’яна у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Церква святих Кузьми та Дем’яна у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Церква святих Кузьми та Дем’яна у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
У центрі села знаходиться церква святих Кузьми та Дем’яна, Над входом красується напис: «Церква Косми і Демяна греко-католицька збудована у 1805 р.». Через дорогу за зупинкою вже декілька років громада будує нову церкву. У грудні минулого року було поставлено головний купол, а у вересні цього року заплановано повністю перекрити дах.
Будівництво нової церкви у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Ліворуч від нової церкви 27 серпня 2006 року урочисто відкрито пам’ятник Іванові Франку (скульптор В. Одрехівський, архітектор М. Білий). Селяни переповідають історію, що саме на цьому місці 26 серпня 1884 року виступав Великий Син Українського Народу Іван Франко. Пам’ятник сьогодні потребує реставрації.
Пам’ятник Іванові Франку (скульптор В. Одрехівський, архітектор М. Білий) у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.), урочисто відкритий 27 серпня 2006 р. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Праворуч від церкви Кузьми та Дем’яна є Народний дім «Просвіта». На його фасаді міститься три таблиці. Перша таблиця повідомляє, що це Народний дім «Просвіта». Наступна приурочена вихідцю села Корчин, видатному художнику, поету, провіднику ОУН на Сколівщині, політв’язню Івану Хандону (1911–1989). Третя таблиця сповіщає, що у селі народився відомий письменник, громадський діяч, засновник читальні «Просвіта» у селі Корчин 1882 року о. Богдан Кирчів (1856–1900).
Народний дім «Просвіта» у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
З лівої сторони будинку «захована» ще одна таблиця, на якій читаємо: «Друже схили свою голову! На цьому місці 8.ІІ.1948 р. лежали воїни УПА розстріляні НКВС в урочищі Полінський над В. Синевідцьком Ліщинський З. («Сайгар»), Хандон О. («Крук»), Кавка М. («Карпо»), Диміцький Г. («Лісник»), Масний М. («Бурлака»), Вітрук С. («Мирослава»), Борщ Т. («Рибак»), Коваль І. («Грубий»), Шило С. («Дуб»), і 4 невідомі. Вічна Слава Героям».
Таблиця на Народному домі «Просвіта» у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Таблиця на Народному домі «Просвіта» у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Таблиця на Народному домі «Просвіта» у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
До карантину Народний дім працював усі дні (середа, четвер, п’ятниця з 11-00 до 20-00 з обідньою перервою з 15-00до 16-00; у суботу і неділю з 14-00 до 23-00, обідня перерва – з 18-00 до 19-00 (я б радше сказав, що це вже вечеря)), крім понеділка і вівторка. Понеділок, як кажуть у народі, день важкий, а у вівторок треба трохи перепочити і набратися сил перед вихідними.
В’їзд на територію монастиря Св. Духа Сестер Василіянок у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Біля Народного дому «Просвіта» є вказівник, на якому зазначено напрям до Монастиря Св. Духа Сестер Василіянок, який знаходиться від центральної вулиці села на віддалі 1,5 км.
Будівля Корчинської сільської ради. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Недалеко від церкви святих Кузьми та Дем’яна, в напрямку до села Крушельниця, праворуч від дороги, знаходиться будівля Корчинської сільської ради. 2012 року на ній встановлено таблицю, яка сповіщає, що у 1937 році цей будинок придбано стараннями і коштом митрополита Андрея Шептицького для літнього відпочинку і оздоровлення українських студентів. Місце розташування цього будинку є чудовим. Центр села, неподалік дві церкви, три магазини, автобусна зупинка, до річки Стрий рукою подати.
Таблиці на будівлі Корчинської сільської ради. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Колись через село проходила вузькоколійка. На її залишки можна де-не-де натрапити. Деякі ґазди, щоб добро не пропадало, шпалу, другу перенесли на своє обійстя і використали «за призначенням».
Дитячий майданчик на околиці села Корчин (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Вулички села Корчин прибрані, впорядковані. Через село пролягає добра асфальтова дорога, яка веде через села Крушельницю, Підгородці і Урич до фортеці «Тустань». Деякі господарі займаються бджільництвом. На одній із околиць села можна натрапити на дитячий майданчик. Він зроблений із підручних матеріалів (дерево, автомобільні шини). Складається враження, що на ньому відпочивають і бавляться майбутні українські богатирі.
Продуктовий магазин у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
У місцевих магазинах є всі необхідні продукти. Продавці і покупці у магазинах не порушують карантину. Молоко, сир, сметану можна придбати у селян. Ціни достатньо помірні (три літра коров’ячого молока коштують 50 грн). У селі практично не зустріти людей напідпитку. Один старший чоловічок на ім’я Осип щодня курсує між всіма магазинами і просить рубля: «Пане, може маєте рубля?». Більшість місцевих не звертають на нього уваги. Я ж йому відповів, що «радянська влада перестала існувати ще в далекому 1991 році, а в незалежній Україні є своя грошова одиниця – гривня». Це на нього не справило великого враження. Він сумно подивився і почвалав до машини, яка зупинилася за кілька метрів обабіч магазину. Там йому знову нічого не перепало, і, він почвалав далі, вишукуючи очима ще когось із відпочивальників, щоб нарешті дістати цього «клятого рубля».
Продуктовий магазин у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Від колгоспу у селі залишилися лише руїни. На початку 1990-х років селяни отримали у розпорядження паї землі. Більшість із цих паїв здаються в оренду.
Руїни колгоспу у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Місцеві не жалкують за радянськими часами. Адже чимало сімей постраждало від побудови «комуністичного раю» про що свідчать пам’ятні хрести в селі і околицях. Зокрема хрест на місці загибелі Івана Васильовича Корчинського («Корчака», «Варяга»). Він народився 24 жовтня 1909 року у селі Корчин. Був членом Організації українських націоналістів (ОУН), повітовим провідником ОУН, учасником Південної похідної групи ОУН, членом Одеського обласного проводу ОУН, керівником пункту зв’язку референтури пропаганди Проводу ОУН (1944–03.1946), адміністратором Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН (03.1946–07.1947). Загинув 5 липня 1947 року під час облави неподалік села Корчин біля Великої Річки. В Галузевому державному архіві Служби безпеки України у Києві зберігся лист-подяка Петра Федуна – «Полтави» жителям села Корчина, за довголітню підтримку очолюваного ним Головного осередку пропаганди ОУН. Документ датований 15 жовтня 1947 роком.
Вуличками села Корчин (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Неподалік села знаходяться декілька джерел, вода з яких має лікувальні властивості. На початку ХІХ століття Корчин став знаним як кліматично-купелева місцевість та оздоровче літнисько. За словами Семена Сородника, який у 1937–1938 роках написав невелику розвідку про минуле і сучасне села: «Лагідний, здоровий гірський воздух, соняшна околиця, смерекові ліси, купелі в ріці та прегарне положення села стягають сюди щороку майже від сотні літ багато міщухів на свіжий воздух, на відпочинок та лікування грудних недуг».
Пішохідний підвісний міст над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Корчин розташований на правому березі річки Стрий. Неподалік Народного дому «Просвіта» є пішохідний підвісний міст (металева конструкція із дерев’яним настилом) через річку. Вверх і вниз по течії від моста можна побачити відпочивальників, які купаються і засмагають. Єдиною небезпекою у цій місцевості є борщівники, які кожного року збільшують площу покриття. Декілька років тому громада викосила частину прибережкої смуги, покриту борщівниками, але це виявилося малоефективним заходом боротьби проти цієї отруйної рослини.
Пішохідний підвісний міст над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Перейшовши підвісний міст через Стрий можна натрапити на дві стежки. Рухаючись по стежці, яка веде вверх на гірський хребет, через 20 хвилин ходьби можна натрапити на ожинники. Інша стежка веде вздовж річки Стрий. Вона через 40 хвилин ходьби приводить до одного із джерел з лікувальною водою. Ще через 5–10 хвилин можна поласувати ожинною і вдосталь її назбирати. Саме туди направляються селяни з навколишніх сіл, щоб назбирати ягоди і вигідно продати їх відпочивальникам або на ринках Стрия чи Львова.
Краєвид від пішохідного підвісного моста над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Вдалині видно вершини зліва направо: Оброслий Верх, Тимків Верх, Парашка. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
З підвісного мосту через річку Стрий відкриваються гарні краєвиди. Зокрема можна побачити три вершини – гору Оброслий Верх, Тимків Верх та Парашку. Під найвищою вершиною цієї околиці – горою Парашкою (висота над рівнем моря – 1271 м) бере свій початок річка, яка називається Велика Річка. Вона протікає й через частину села і впадає в річку Стрий.
Краєвид від пішохідного підвісного моста над річкою Стрий у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Вдалині видно вершини зліва направо: Оброслий Верх, Тимків Верх, Парашка. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Неподалік від цього місця біля автобусної зупинки стоїть пам’ятний знак борцям за волю України, на якому написано: «У корчинських лісах, на г. Кичері, з 1944 по 1948 р. р. знаходився Головний Осередок Пропаганди ОУН-УПА, Бюро Інформації Української Головної Визвольної Ради, друкарні на чолі з П. Полтавою. Тут в 1945 і 1947 р. р. відбулись дві організаційні наради УГВР за участю: Р. Шухевича (Т. Чупринка, Д. Грицая (Перебийніс), Д. Маївського (Т. Косар), О. Гасина (Лицар), Петра Федуна (П. Полтава), О. Дяківа («Горновий»), Б. Світлик (М. Дмитренко «Доля»), С. Кузьменка («Степовий»), «Волос», «Семенюк», «Нечай». Охорону осередку вела боївка Івана Корчинського («Корчак»)).
Пам’ятний знак борцям за волю України у селі Корчині (тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
Корчин і гора Кичера у 2012 році були включені до туристичного маршруту «Горами нашої слави», про що повідомляє інформаційний стенд неподалік від мосту під яким тече Велика Річка. Саме звідси вздовж Великої Річки починається маршрут до водоспаду Гуркало (протяжність маршруту близько 5 км). Цього року на туристичному маршруті «Корчин – водоспад Гуркало – Парашка» поставлено інформаційно-контрольний пункт і введено платні послуги. Тепер не треба переходити річку вбрід оскільки цього року зведено два містки з поруччями. Неподалік водоспаду Гуркало є багато місць, де пластуни та члени інших організацій проводять відпочинкові та вишкільні наметові табори.
Водоспад Гуркало. Світлина Андрія Сови. Серпень 2020 р.
В околицях Корчина вартує також відвідати урочище Каменистий, Татарський камінь, гору Кичеру та гору Парашку, з якої відкриваються чудові краєвиди.
Олександр і Юлія Божики виконали кавер на композицію “With or without you” гурту U2 на фоні фантастичного краєвиду. Для цього їм довелося піднятися на дах торгового центру.
Це вже не перше креативне відео колаборації подружжя Божиків і торгового центру «Victoria Gardens». Під час карантину вони відзняли 4 кліпи у різних незвичних локаціях, щоб підтримати людей. Головний лозунг цього проекту – «Цінуємо моменти разом».
«В світі нових викликів, в ритмі шалених змін та непередбачуваних обставин починаємо по-особливому цінувати те, що раніше здавалось звичним: вечеря в улюбленому ресторані, прогулянки рідним містом, покупки в торговому центрі, концерти улюблених виконавців… Як легко можна всього цього позбавити. Зате, набагато важче змусити когось забути рідну посмішку, улюблену пісню, найважливішу розмову, найщиріші зізнання…і тих, хто був поряд в особливі миті!
Попереду ще багато випробувань, але їх завжди легше долати РАЗОМ❤
Друзі, якби банально не звучало, та хочемо сказати як сильно цінуємо кожного з Вас! Дякуємо, що залишаєтесь разом з нами» – поділились артисти.
Вже цього вівторка, 1 вересня 2020 року, найтропічніший гурт зіграє на території !FESTrepublic. Відвідувачі зможуть насолодитися свіжим літнім повітрям плюс посмакувати у фудкорті та барі. І все це під танцювальні хіти найхаризматичнішого інді-гурту країни: від Серфера і до Косатки. Таким чином організатори заходу сподіваються розбавити карантинне життя львів’ян позитивом та драйвом.
“Ми можемо припустити, шо у більшості людей це літо пройшло не надто весело. – розповідають учасники гурту. – Відсутність концертів цьому неабияк посприяло. Ми готові надати невідкладну концертну допомогу улюбленій Галичині, підвищити рівень серотаніну і ендорфіну взамін на двіж і танці. Давайте уже всі двіжувать і робить божественний джум-джум!”
Пісня була написана спонтанно, у вирі творчості, але навколо неї було багато зволікань: чи включати її в альбом «Безмежність», потім чи прем‘єрити окремо синглом. Адже, кожна пісня для гурту, як витвір чогось надзвичайного – довго опрацьовується. А «Зачаруй» – це спонтанність і нестандартна пісня.
Та місяць тому назад, коли гурт виступав на своєму першому концерті після карантину та виконав пісню «Зачаруй», здійнялася буря емоцій та відгуків від фанів щодо пісні. Вона привернула увагу аудиторії. І «Шосте Чуття» вже з впевненістю готові прем‘єрити пісню «Зачаруй».
Гурт «Шосте Чуття»
«Якщо мене б запитали, а так і буде, про що пісня? І якщо б я відповів, що про кохання, то напевно б збрехав. Насправді, пісня про бурю емоцій, які виникають, коли ти хочеш бути з людиною, яка для тебе особлива, ти думаєш про неї кожну хвилину свого життя, але наче не можеш зустрітися з нею, спіймати її в обіймах. Вона як щось містичне і недосяжне. Ти її бачиш і не можеш доторкнутися. Вона тебе все більше зачаровує, і її недосяжність манить. Та чи можливо спіймати щось містичне та недосяжне?…» – говорить лідер гурту Михайло Бучковський.
На днях гурт «Шосте Чуття» відзніме не менш містичний відеокліп на пісню «Зачаруй». Та це ще не все за декілька тижнів вийде серія інтерв’ю лідера гурту, Михайла Бучковського з найвідомішими зірками українського шоу бізнесу в межах проекту «Українська пісня/Ukrainian Song Project”.
Після занепаду і втрати свого оборонного значення в кінці XVIII століття львівський Високий Замок перетерпів багато етапів руйнування, починаючи від землетрусів і завершуючи усілякими...
