Фатальне розташування Львова на головному Європейському водорозділі змушувало постійно шукати нових джерел водопостачання. Хоча середньовічний Львів знаходився на березі Полтви і зі всіх боків його оточували болота, доброї питної води тут завжди бракувало.
У XV столітті будівничий Петро Штехер облаштував перший львівський водогін, яким постачалася вода з Погулянки. Цей водогін пролягав по вулиці, яка саме тому свого часу називалася “На рурах” (нинішня Левицького). Труби водогону були зроблені із соснових колод довжиною до 2 м та діаметром близько 50 см. Всередині труби висвердлювали канал діаметром 15-20 см, в який забивали залізні циліндричні з’єднувальні муфти довжиною приблизно 30 см, якими з’єднували дерев’яні труби в герметичну нитку водогону.
Поступово мережа водогонів розбудовувалася. Вже у XVII столітті львівський водогін брав воду навіть з району Кульпаркова. Під час ремонту вулиці Івана Франка були знайдені дерев’яні труби, тож можна дійти висновку, що воду брали також з району теперішніх парків Залізна вода та Стрийського.
Місця, де проходили водогони, були засекреченими, але військо Богдана Хмельницького, яке у листопаді 1648 року облягло Львів, зуміло перетяти львівські водогони і поставило львів’ян у скрутне становище. Як згадував писар львівського магістрату Самійло Кушевич: “…під час великого наступу на місто черні і козаків, перерізано воду з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали труби в полі.
Воду, яка була між мурами, через необережність сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це, у неділю вранці якимсь чудом ми якнайшвидше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо, однак, криничної води, й через це коло неї, через велику тисняву різного люду, частенько здіймається галас”. Зневоднення міста було однією з причин, які змусили магістрат піти на переговори із Хмельницьким.
У пізніші часи з’явилася легенда, що ченці-бернардини під час облоги Львова Хмельницьким вбивали запідозрених у зраді міщан-українців, а їх тіла вкидали до криниці (вона донині збереглася на подвір’ї бернардинського монастиря). Навряд чи це було можливо на фоні дефіциту питної води під час облоги. Однак переказ побутує і досі, не в останню чергу через те, що його автором був дуже знаний літератор – Проспер Меріме, який описав цей епізод у книзі “Українські козаки та їхні останні гетьмани”.
Але й у мирні часи сварок навколо води не бракувало. Колись у Львові воду можна було одержувати з двох джерел: із громадської “скрині” (криниці з басейном), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх річний податок, і з водогонів, які підводилися за індивідуальними контрактами до будинків повноправних громадян. Ними могли бути римо-католики, які володіли в місті нерухомістю. Відповідно міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, євреям, русинам, ба, навіть духовенству і шляхті, які не сплачували місту податків.
Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, воду відтинали. Так сталося, наприклад, у 1745 році, коли єврейська громада відмовилася платити за воду за новою, підвищеною ціною. Міська влада, відповідно, перерізала водопровід до єдиної на весь Єврейський квартал середмістя криниці, побудованої у 1554 році між сучасними вулицями Братів Рогатинці в, Сербською, Руською і Підвальною. Поки точилися переговори на владному рівні, змучені спрагою євреї вибігали до криниці на Ринку, але християни їх не пускали, і деяких з євреїв навіть посадили до в’язниці.
На початку XVII століття у Львові створили цілу службу нагляду за діями міської влади, зокрема за розподілом води, однак на ситуацію це не вплинуло. Навпаки, створило додаткове джерело хабарництва та зловживань. Міські документи XVII–XVIII століть переповнені скаргами громадян на “рурмістрів“, які закривали очі на підпільне проведення води або ж в очікуванні хабара перекривали воду до будинків, де починали варити пиво або мед. Зневоднювали й садки для риби – чи не найголовнішого предмету львівської торгівлі, часом завдаючи неабияких збитків громадянам міста.
Щоправда, рурмістрам були притаманні і високі пориви душі. Відомо, наприклад, що львівський рурмістр Юрій заопікувався малолітніми дітьми померлого у Львові Івана Федорова.
Цікаво, що тактику Богдана Хмельницького щодо львівських водогонів застосовували і в XX столітті під час облоги Львова січовими стрільцями. Але про це наступним разом.
Павло Ґранкін
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів. – “Центр Європи”, 2010.
