Майже протягом усього ХІХ століття у Львівському університеті не було медичного факультету. Його роботу було відновлено лише середині 1890-х років, коли медичний факультет отримав нові корпуси обабіч вулиці Пекарської. Відновлення підготовки медиків у Львові сприяло розвитку Загального шпиталю в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Новий етап розвитку Крайового загального шпиталю у Львові припадає на 1890-ті роки. В першу чергу це пов’язано із відновленням роботи медичного факультету Львівського університету. У ХІХ столітті понад 70 років – із 1817 про 1894 рік у Львівському університеті медицина не викладалася – медичний факультет було відновлено тільки у 1894 році. Рішення про відновлення викладання медицини у Львівському університеті було прийнято 4 квітня 1891 року. Для нового медичного факультету Львівського університету на вулиці Пекарській, 52 за проектом архітектора Йозефа Браунзайса було збудовано у 1891-95 роках комплекс навчальних корпусів. Після цього Крайовий загальний шпиталь у Львові став клінічною базою медичного факультету. У той час постали клінічні корпуси і кафедри клінік внутрішніх хвороб, хірургії та акушерства та гінекології.

У 1893 році було викуплено будинок із садом на вулиці Пекарській – тут запланували розмістити інфекційне відділення. У 1894 – 95 рр. обабіч вулиці Піярів (тепер Нєкрасова) збудували пологовий будинок, в якому розмістилася також акушерсько-гінекологічна клініка. У 1898 році було збудовано терапевтичний та хірургічний корпуси шпиталю, а також адміністративний корпус. Значна частина відділень на той час розміщувалася у головному корпусі, який уже потребував капітального ремонту і реконструкції. Розбудова комплексу сучасної Львівської обласної клінічної лікарні продовжувалася до 1930-х років – будівлі споруджували вздовж сучасної вулиці Нєкрасова. Проекти корпусів лікарні розробляли відомі на той час львівські архітектори Йозеф Браунзайс, Юзеф Каетан Яновський та Тадей Обомінський.

Станом на 2016 рік Львівська обласна клінічна лікарня займала 25 корпусів, в тому числі у 21 корпусі знаходилися лікувально-діагностичні відділення. 16 корпусів побудовані понад 100 років тому, два із них, на жаль, знаходяться в аварійному стані.

У 1910 році Крайовий загальний шпиталь у Львові було розширено за рахунок приєднання дитячої лікарні Святої Софії, яка існувала із 1845 року та організації трьох дитячих відділень. Реорганізація шпиталю перед І світовою війною закінчилася у 1912 році будівництвом комплексу інфекційного відділення на вулиці Пекарській.

Кілька слів про дитячу лікарню імені Святої Софії. Її було засновано у 1845 році – це була перша дитяча лікарня на території Австро-Угорщини та сучасної України. Початково лікарня знаходилася в районі Новий Світ на сучасній вулиці Степана Бандери, 30. Дитячою лікарнею опікувалося Товариство дитячого шпиталю імені Святої Софії і до фінансування лікарні могли доєднатися інші меценати. Лікарню назвали іменем Святої Софії на честь померлої доньки графині Сапєги.

У кінці 1870-х років дитячу клініку вирішили перенести на Личаків – у 1878-80 роках за проектом архітектора Юзефа Каетана Яновського на вулиці Гловінського, 3 (нині – Чернігівська, 3) зводять нове приміщення на 70 ліжок для дитячої лікарні – тепер тут отоларингологічне відділення Львівської обласної клінічної лікарні. У 1885 році комплекс дитячої лікарні поповнюється інфекційним відділенням, зведеним за проектом Івана Левинського, а іще один корпус постає у 1907 році – його спорудили за проектом Міхаіла Ульма.

Загалом дитяча лікарня імені Св. Софії мала три відділення – терапевтичне (педіатричне), хірургічне та інфекційне. Працювали у цій клініці дуже талановиті лікарі, зокрема лікар Шандауер, який очолював хірургічне відділення. Цей хірург у 1885 році виконав першу в Галичині операцію із видалення нирки (нефректомію) – це була 223 така операція у світі, причому більшість із них закінчувалися смертю пацієнта. Пацієнт, якого оперував Шандауер, вижив.

Зазначимо, що педіатричне відділення Львівської обласної клінічної лікарні працювало до 1990-х років, воно було розташовано у будинку, який має адресу вул. Чернігівська, 5. В цьому ж будинку розташовувалася кафедра педіатрії Львівського медичного університету. До історичної будівлі у 1970-ті роки було добудоване сучасне крило – тут із 1976 року лікують новонароджених дітей – тут розташоване відділення патології недоношених новонароджениї дітей.

Треба зазначити, що саме у складі дитячої лікарні імені Святої Софії у 1884 році з’явилося перше у Львові спеціалізоване інфекційне відділення – воно розташовувалося в окремому будинку, який був розташований за сучасним ЛОР-корпусом Львівської ОКЛ. В цьому відділенні було 20 ліжок і два ізолятори. Першим керівником інфекційного відділення став доктор Еміль Мерчинський, а у 1904 році його замінив професор Ян Рачинський.

Наступне інфекційне відділення у Львові було відкрито зовсім поруч із сучасною Львівською ОКЛ – у 1891 році було збудовано окреме інфекційне відділення на 60 ліжок в складі військового госпіталю. Це відділення діє і понині.

У 1894 році в складі загального шпиталю було відкрито інфекційне відділення на 40 ліжок, яке знаходилося в районі вулиці Пекарської – ділянку розміром 0,65 га із недобудованим двоповерховим будинком було придбано у Леопольди Шімзер. Педагогічний процес із вивчення інфекційних хворіб очолив доктор Вінцентій Арнольд (1864 – 1942 рр.), у 1897 році він обіймає і посаду керівника інфекційної клініки Крайового загального шпиталю у Львові. У штаті відділення був 1 лікар і 5 наглядачів. Нажаль, інфекційне відділення шпиталю на початках не відповідало елементарним протиепідемічним вимогам – тут було 13 палат, розміщених по два боки від коридору, одночасно у відділенні знаходилися пацієнти на інфекційні хвороби з різними шляхами і механізмами передачі.

Лише 16 листопада 1910 року Галицький крайовий сейм ухвалив рішення про створення у Львові Крайової інфекційної лікарні на 120 ліжок. Ця лікарня мала розміститися обабіч сучасної вулиці Мечникова, де на той час уже існувала перша на сході Австро-Угорщини Пастерівська станція. Тут від 1910 року робили щеплення проти сказу, натуральної віспи і дифтерії. Таким чином було дано початок Львівській обласній інфекційній клінічній лікарні.

У 1930 році за проектом архітектора Тадеуша Обомінського обабіч вулиці Піярів (нині – Нєкрасова) було зведено неврологічний корпус у функціональному стилі. При клініці була гістологічна лабораторія, рентгенкабінет, відділення електро- та гідротерапії та 65 ліжок для пацієнтів. Щороку в клініці лікували біля 1100 пацієнтів. Зараз у «неврологічному» корпусі Львівської ОКЛ також розміщені відділення щелепно-лицьової хірургії, урології та професійної патології. Засновником львівської наукової школи неврології вважають Генрика Гальбана (1870 – 1933 рр.), який деякий час займав посаду декана медичного факультету і навіть ректора Львівського університету. Перше відділення нейрохірургії у Львові заснував Олександр Домашевич у 1930 році. Це було відділення на 20 ліжок. У 1940-41 роках Домашевич читав курс нейрохірургії у Львівському державному медичному інституті.

Зазначимо, що у Львові народилася і працювала Люція Фрей-Готтесман (1889 – 1942 рр.) – одна із перших у світі лікарок-неврологів. Вона першою залишила письмовий опис синдрому вушно-скроневого нерву, який тепер називаю «Синдром Фрей». У 1917 році Люція почала студіювати медицину у Львівському університеті, паралельно вона працювала у Крайовому шпиталі у Львові в нервово-психіатричному відділенні в професора Казимира Ожеховського. Медичні студії Фрей-Готтесман продовжила в Варшаві, де закінчила навчання у 1921 році, а по завершенні інтернатури здала на «відмінно» іспити і 23 червня 1923 року отримала лікарський диплом.

У 1929 році Люція Фрей-Готтесман повернулася до Львова, адже вийшла заміж за адвоката Мордехая Готтесмана. Працювала лікарем-неврологом у Єврейському шпиталі на вулиці Раппопорта, 8.

Оскільки лікарка була єврейського походження, у 1941 році нацисти відправили її у єврейське гетто у Львові – тут вона працювала у ІІ клініці гетто. Останній доказ, що жінка-невролог іще була жива датується 1 квітня 1942 року. 20 серпня 1942 року всі пацієнти і майже всі лікарі клініки львівського гетто (біля 400 осіб) були страчені.

Нині на базі неврологічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні працюють «Центр розсіяного склерозу», «Центр екстрапірамідальних захворювань» та «Протиепілептичний центр». «Центр розсіяного склерозу» працює у ЛОКЛ із 1996 року, оскільки тут працюють фахівці високого класу, сюди на консультації приїжджають мешканці інших областей. Засновницею центру є доктор медичних наук, професор Тетяна Негрич. «Центр екстрапірамідальних захворювань» працює із 21 січня 2005 року, тут займаються зокрема лікуванням хвороби Паркінсона та інших рухових розладів. «Протиепілептичний центр» на базі неврологічного відділення ЛОКЛ існує із 2003 року. Щороку тут консультують біля 800 пацієнтів. Більшість пацієнтів центру лікуються амбулаторно і тільки біля 10% – стаціонарно. Очолює центр професор Лідія Мар’єнко. Сучасне неврологічне відділення Львівської обласної клінічної лікарні розраховане на 75 ліжок. Із 2004 року його очолює Янош Євгенович Саноцький, який є позаштатним головним неврологом Львівської області.

До розвитку офтальмологічного (очного) відділення Крайового загального шпиталю у Львові (нині воно знаходиться у будинку № 35 по вулиці Нєкрасова) значно доклався професор Емануїл Емерик Махек (1852 – 1930 рр.). Доктор Махек у 1877 році закінчив Віденський університет, лікарську офтальмологічну практику розпочав у 1877-79 роках в клініках Відня, Кракова і Гейдельберга. У 1883 році він захистив дисертацію і став приват-доцентом Ягеллонського університету в Кракові, де читав лекції із офтальмології. Із 1884 року Емануїл Махек живе у Львові, заробляє на життя як приватний лікар-окуліст. Із 2 лютого 1892 року Махек стає керівником офтальмологічного відділення Крайового загального шпиталю у Львові. Він багато зробив для покращення умов роботи відділення – були створені нові діагностичні кабінети, покращене обладнання операційної кімнати. Кількість ліжок для пацієнтів у відділені було збільшено до 80.

Із 1897 року в складі Крайового загального шпиталю у Львові була створена офтальмологічна клініка – у перші 20 років її існування тут працювало 20 лікарів. Паралельно 25 серпня 1898 року Емануїл Махек став екстраординарним професором медичного факультету Львівського університету і завідувачем кафедри очних хвороб. Цей день вважається датою заснування кафедри офтальмології у Львові.

Офталомологічна клініка мала 3 палати для жінок і 4 палати для чоловіків на 40 ліжок. Медичне обладнання клініки відповідало останньому слову науки і техніки того часу – тут була стереоскопічна лупа, астигмометри, офтальмометри, фотометр, сидероскоп та ін. В складі клініки була добре обладнана операційна і лекційна зала площею 90 кв. метрів. У 1899 – 1902 році тут прийняли понад 175 тисяч (!) пацієнтів, проліковано у стаціонарі 12167 пацієнтів, проведено майже 16,5 тисяч операцій, в т.ч. 4185 – із приводу катаракти. За кількістю і складністю операцій, згідно з міжнародною статистикою, клініка у 1914 р. посідала 4 місце у світі.

Відділення отоларингології (ЛОР-відділення) Львівської ОКЛ бере свої початки у 1897 році – тоді в хірургічній клініці медичного факультету Львівського університету, якою тоді керував Людвіг Ридигер, були створені т.зв. «вушні палати», яким безпосередньо керував Теофіл Залєвський. Того ж року за ініціативою Гжегожа Зембіцького у Крайовому загальному шпиталі було організовано амбулаторний кабінет для прийому пацієнтів із недугами вуха, горла та носа. Цим кабінетом до 1936 року керував Зигмунд Шпальке, його наступником став Антоній Добжанський.

У 1908 році на базі медичного факультету Львівського університету було створено кафедру отоларингології, яку очолив Антон Юраш (1847 – 1923 рр.), який іще у 1880 році отримав науковий ступінь професора отоларингології. Для того, щоб студенти отримували практичні навички, професор Юраш поставив вимогу – створити на базі Крайового загального шпиталю у Львові ЛОР-відділення не менш ніж на 40 ліжок. Викладання отоларингології у Львові розпочалося у жовтні 1908 року, на той час практичною базою було лише амбулаторне відділення. Зараз офтальмологічне відділення Львівської обласної клінічної лікарні розраховане на стаціонарне лікування 60 пацієнтів.

Самостійна отоларингологічна клініка на базі Львівського державного загального шпиталю була відкрита 16 травня 1924 року. Під цю клініку передали колишню військову казарму – одноповерхову будівлю із надбудовою. Перший ЛОР-стаціонар був розрахований на 40 ліжок, у т.ч. 4 ліжка для дітей. Тут також був рентгенкабінет, клінічна та фізична лабораторії, помешкання для двох асистентів-інтернів та відділ для хворих на туберкульоз на 17 ліжок. Поруч із стаціонаром розміщувався кабінет для прийому амбулаторних хворих. Керував клінікою Теофіл Залєвський.

У 1930-ті роки клініка хворіб вуха, горла і носа розташовувалася на вулиці Піярів, 6 (нині Нєкрасова), а ЛОР-поліклініка – у будинку на вулиці Гауснера, 9 (нині – вулиця Григорія Сковороди).

Професор Теофіл Залєвський після входження Львова до складу СРСР продовжив працювати у Львівському державному медінституті на посаді завідувача кафедрою отоларингології, у 1941-44 рр, під час німецької окупації, очолював ЛОР-відділення загального шпиталю. У 1945 році він вимушений був виїхати до Вроцлава у Польщі, де організував кафедру отоларингології та клініку при ній на 70 ліжок.

У післявоєнний час ЛОР-відділення Клініки Львівського державного медінституту очолював Павло Семенович Кореньков – одночасно він був і головним лікарем Клініки медінституту – на цій посаді він перебував до 1956 року. Паралельно із практичною лікарською роботою, Кореньков також займався науковою роботою – у 1954 році він захистив дисертацію кандидата медичних наук на тему «Пеніцілінові інгаляції при деяких запальних захворюваннях у практиці ЛОР-клініки», далі він займався ЛОР-онкологією, відома його праця «Рак гортані». Сучасне ЛОР-відділення Львівської обласної клінічної лікарні розташоване у будівлі на вулиці Чернігівській, 3. Тут є 55 ліжок для лікування пацієнтів із захворюваннями та патологіями вуха, горла і носа.

У Крайовому загальному шпиталі у Львові наприкіні ХІХ століття уже застосовували найбільш передові засоби лікування та діагностики. Зокрема, у 1899 році у хірургічному відділенні шпиталю було встановлено рентгенапарат. Того ж року львівський лікар-уролог М. Герман опублікував працю, в якій обгрунтовував застосування Х-променів (так тоді називали рентгенівське випромінювання) для діагностики сечокам’яної хвороби. У 1900 році львівський офтальмолог Емануїл Махек опублікував застосування рентенівських променів для виявлення і вилучення чужорідних тіл ока та орбіти. На початку ХХ століття у всіх відділеннях загального шпиталю застосовувалися рентгенівські апарати. Більше того, у 1908 році у Львові уже існував Рентгенівський інститут Юлія Майзельса, який розміщувався на сучасній вулиці Січових Стрільців. Треба додати, що одним із перших професійних лікарів-рентгенологів Львова став Мар’ян Панчишин. Одним із перших об’єктів досліджень Панчишина став терапевтичний вплив рентгенівських променів на глибокі дихальні шляхи та питання лікування злоякісних новоутворень за допомогою рентгенівських променів.

Також на початку 1910-х років на базі Крайового загального шпиталю у Львові та клініки лікарського факультету Львівського університету розпочалося вивчення лікувальної дії радію при онкологічних патологіях. Окремі палати для лікування злоякісних новоутворень у Крайовому загальному шпиталі у Львові з’явилися наприкінці ХІХ століття у відділенні внутрішніх хвороб, хірургічному та гінекологічному. Офіційна інформація про наявність 4 ліжок онкологічного профілю в Крайовому загальному шпиталі датується 1873 роком. Ініціатором створення окремих ліжок онкологічного профілю був керівник відділення А. Чижевич. Лікуванням онкологічних захворювань жіночих статевих органів займався у загальному шпиталі лікар Гжегож Зембіцький. Зембіцький виконував хірургічне лікування онкопатології молочної залози, головного мозку, матки, шлунка та ЛОР-органів. У 1899-1900 роках низку наукових праць в галузі лікування онкопатології опублікував Адам Соловій.

Окрім онкологічного напрямку, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у Крайовому загальному шпиталі у Львові активно розвивався також урологічний напрямок.

Урологічне відділення бере початки іще з часів Крайового загального шпиталю у Львові. Істотний поштовх розвитку і розділенню хірургії на напрямки (ортопедія, урологія, отоларингологія та ін.) стався у середині ХІХ століття, коли в хірургічну практику було запроваджено анестезію, асептику та антисептику. Тоді зменшення болю під час процедури та кращий прогноз лікування створили умови, сприятливі для розвитку вузьких хірургічних спеціалізацій. Власне галузь хірургії – урологія бере свій початок від 1824 року, коли французький хірург Жан Цивіале (1792 – 1867 рр.) у Паризькій академії наук продемонстрував дроблення (літотрипсію) каменів у сечовому міхурі.

Поворотним пунктом у розвитку урології вважається 1877 рік, коли Максиміліан Нітце сконструював спеціальний пристрій – цитоскоп із джерелом світла на його кінці, який давав можливість огляду сечового міхура пацієнта. У 1869 році професор-медик Університету Гейдельберга Гюстав Саймон (1824 – 1876 рр.) провів першу в світі операцію із видалення нирки. Аналогічна операція у Львові була проведена через 16 років – її провів лікар Шандауер.

Систематичне лікування захворювань сечостатевої системи у Крайовому загальному шпиталі у Львові почали у 1870-х роках. 1872-73 роками датуються відомості, що у Крайовому загальному шпиталі уже лікували нефрити та новоутворення сечостатевої системи, запалення яєчок, цистит, стеноз сечоводу, видаляли каміння із сечового міхура. Значний поштовх розвитку урології надав Юзеф Молендзінський (1841 – 1875 рр.). Він міг стати першим урологом Галичини, та нажаль помер у молодому віці через хворобу серця.

Історія урологічного відділення Львівської ОКЛ бере початок із 1883 року, коли в рамках хірургічного відділення були розгорнуті ліжка урологічного профілю. Ініціатором цього став лікар Гжегож Зембіцький (1849 – 1915 рр.), який очолював хірургічне відділення Крайового загального шпиталю у Львові. Окрім урології в сферу інтересів Зембіцького входили хірургічне лікування судинних аневризм (заклав основи судинної хірургії), захворювання жовчовивідних шляхів, пухлини яєчників, питання дитячої хірургії, ортопедії та нейрохірургії. Із 1892 року в хірургічному відділенні лікували щелепно-лицьові захворювання. У своїх наукових роботах Гжегож Зембіцький приділяв увагу хірургічному лікуванню захворювань сечостатевої системи, зокрема запропонував власний метод лікування урогенітального свища. Зембіцький удосконалив метод простатоектомії (видалення простати) проводив літотрипсію каменів сечового міхура, розробив власний метод екстракції каменів сечового міхура. У 1900 – 1910 році Зембіцький читав лекції із урології на медичному факультеті Львівського університету.

Із  1895 року урологічним напрямком в Крайовому загальному шпталі у Львові займався Зенон Маріан Ленько (1868 – 1950 рр.). Ленько очолив амбулаторію урологічного профілю, створену Зембіцьким. Через кілька років було створено самостійне урологічне відділення. У відділені в 1901-05 роках Зембіцький і Ленько виконували операції по видаленню нирок та інші оперативні втручання на сечостатевих органах. Ленько запровадив ендоскопічні дослідження та катетеризацію, рентгенівське дослідження сечового міхура, зондування сечоводів. Із 1906 року він виконував хірургічні операції із видалення аденоми простати. У 1907 і 1910 роках Ленько відвідав країни Європи для вивчення досвіду лікування захворювань урологічного профілю.

Створення урологічного відділення у Львівському державному загальному шпиталі датується 1920 роком, проте власне приміщення воно отримало лише у 1926 році – воно розмістилося у головному корпусі Львівського державного загального шпиталю на І поверсі. У 1930 році відділення було реорганізовано і розширено до 30 ліжок із спеціалізованими залами – спостережним на 3 ліжка, доопераційним та операційним. Тоді ж відділення отримало сучасне обладнання – цитоскоп найновішого зразка, автоклав, уретроскоп. За час керування відділенням урології Зеноном Ленько тут пройшло підготовку понад 100 урологів. Сам Зенон видав понад 30 наукових праць із питань урології. У 1928 році він вийшов на пенсію, але продовжував наукову і практичну лікарську діяльність.

Зазначимо, що минулогіч у видавництві «Аверс» вийшла друком книжка лікаря-статистика Оксани Стадник «Урологія у головному шпиталі Галичини», яка присвячена 100-річчю урологічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні.

У 1920 році, після того, як Львів і Галичина увійшли у склад Польщі, Крайовий загальний шпиталь у Львові був перейменований у Львівський державний загальний шпиталь (польською – Państwowy Szpital  Powszechny we  Lwowie).

У 1921 році на базі Львівського державного загального шпиталю було створено спеціальний підрозділ онкологічного профілю – ракову станцію, де лікування проводилося рентгенівським опромінюванням, а з 1929 року використовувалося лікування радієм. У 1929 році у Львові було створене Протиракове товариство імені Святого Лаврентія, одним із ініціаторів якого був директор Львівського державного загального шпиталю Анджей Погорецький. У 1931 році відкривається онкологічне відділення на 16 ліжок в окремому корпусі. У цьому відділенні щорічно лікувалося біля 400 пацієнтів. У 1937 році на базі Львівського державного загального шпиталю було створено радіологічне відділення на базі клініки внутрішніх хворіб, першим керівником цього відділення був Роман Ренцкі.

Цікавим є іще такий момент – у польські часи на базі Львівського державного загального шпиталю існувала станція санітарної авіації – вона містилася у будинку по вулиці Нєкрасова, 4.

Антон ЛЯГУШКІН

Перелік джерел інформації

1. Зінчук О.М., Яворський І.Г. До історії клініки та кафедри інфекційних хвороб у Львові. // Актуальная Инфектология, № 3 (12), 2016, ст. 141 – 149;
2. Кафедра неврології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Заснування, становлення, наукова діяльність. / Івасюк Г.,Негрич Т., Боженко Н., Криса В. – Львів: ЛНМУ ім. Данила Галицького, 2019 – 52 ст.;
3. Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. Історія кафедри отоларингології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького./ Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. – Львів: ПП «Видавництво «БОНА», 2014 – 172 ст.;
4. Кобза І., Чопяк В., Жук Р., Петров В. Трансплантація органів в Україні – історія в особистостях і подіях. // Праці наукового товариства імені Т. Шевченка. Медичні науки, 2018, ст. 25 – 32;
5. Кухта В.С., Тарасов В.В. До історії медицини Львова. // Здоровий спосіб життя. Випуск 53, 2010, ст. 14 – 19;
6. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. / Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2009 – 528 ст.;
7. Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. / Мельник Б.В. – Львів: Світ, 2001 – 272 ст.;
8. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. / Мельник Б.В. – Львів: В0идавництво «Вільна Україна»: 1990 – 64 ст.;
9. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. / Мельник Б.В. – Львів: Видавництво «Вільна Україна»: 1990 – 48 ст.;
10. Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. / Мельник І. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 ст.;
11. Петришин О., Оліярчик Т. З історії шпиталів Львова: від притулків до лікарень. // Львівська пошта, № 68 (1827), 2016;
12. Стадник О. Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині. // Український вісник медико-соціальної експертизи, №3 (13). 2014, ст. 47-67;
13. Стадник О.М., Тріль О.В. Онкологія та радіологія у Львові: від перших кроків до становлення. // Український радіологічний журнал, том ХХІІІ, 2015, ст. 7 – 19;
14. Стадник О. Лікарські товариства у Львові до 1939 року. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2017 – 160 ст.;
15. Стадник О. Урологія у головному шпиталі Галичини. До 100-річчя урологічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2020 – 232 ст.