Відео є унікальним поєднанням співу, музики, відео-арту та малярства. Сергій Савченко – знаменитий львівський художник. Закінчив Львівський коледж декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Львівську академію мистецтв.
Працює в галузі живопису, фотографії, відео, анімації, скульптури, інсталяції. Бере участь у міжнародних резиденціях, майстернях та мистецьких заходах в Україні та світі. Засновник галереї Савченко у Гданську (Польща). Учасник більш ніж 70 персональних та більш ніж 100 групових виставок.
Роботи знаходяться в музейних та приватних колекціях.
Кадр з відео на нову пісню «Кульбабка»
OLVIA (Ольвія, справжнє ім’я – Ольга Баландюх) є учасницею талант-шоу «Голос країни» 2020 в команді Тіни Кароль; учасниця Молодої опери «Ukraine-Terra Incognita»; учасниця міжнародного джаз фестивалю Jazz Bez XX.
Володарка унікального контральто володіє великою палітрою музичних жанрів. Співачка, яка за освітою є також художницею.
Кадр з відео на нову пісню «Кульбабка»
Автором музики є відомий український музикант Johnbass, який є автором проектів «Є» 1995 та 2003 років, учасник груп «Клуб шанувальників чаю», «Мертвий півень».
Це вже шоста пісня, яку OLVIA та Джон записали разом.
Колаборація музикантів та художника призвели до неймовірного результату, де музика та відео існують як дві частини оригінального мистецького твору.
Цікаво, що на такий вишуканий та модерний мистецький твір авторів надихнула крільчиха Кульбабка, домашня улюблениця Ольги, яку вона забрала минулого року з притулку.
Музика: John Bass
Текст: John Bass, OLVIA
Аранжування: John Bass
Зведення, запис вокалів, мастерінг: Богдан Назар (Virtuoso Records)
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Вчора, 5 липня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття фотовиставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій”. Авторка робіт – журналістка, блогерка, дослідниця історій українців в Канаді.
“Українські прерії Канади приваблюють насамперед своїми мешканцями — нащадками перших поселенців, такими простими, зворушливими і вкрай рідними людьми. Зрідка їх ще можна там зустріти. І звісно ж церквами —малолюдними, хоч діючими, або й цілком покинутими. Майже завжди забутими.
Історія українців в Канаді це цілий пласт, який ще чекає свого дослідника (-ці), щоб врешті стати частиною сукупного надбання українства, пазлом української історії. Може, це один з тих пазлів, яких нам якраз бракує для кращого розуміння себе? Бо якщо українцям вдалося освоїтися і самоорганізуватися на цілинних землях канадських степів, то має вдатися будь-де. Своїм завданням бачу розповідати як це було без романтизації (ну, може трошки), штампів та патосу.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Отже, історія українців на просторах Канади порівняно недавня. Перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з’являтися тут з кінця 19 ст. Це були в переважній більшості вихідці з західноукраїнських сіл — передусім Буковини та Галичини, гнані з власної землі швидким зростанням населення, відповідно, нестачею землі, а звідси, засобів для існування.
Знаний факт, що тими, хто започаткували масштабне переселення були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Хлопці прибули до Канади у 1891 році, а згодом перетягнули сюди свою родину, так невдовзі за океаном опинилося чи не усеньке село (відомо, як воно буває).
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Щоб краще розуміти характер української еміґрації до Канади треба знати, що на відміну від переселення до країн Европи чи Америки, сюди перші групи українців (І етап переселення до 1914 року) переїжджали з чіткою налаштованістю залишитися назавжди, вони досить швидко перебирали місцевий спосіб життя і намагалися асимілюватися в мовне середовище. Це останнє їх відрізняє від еміґрації ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч. 1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.
В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada — саме так я її всюди підписую на фото), до якої на початках належала переважна більшість наших людей та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є, також, парафії Російськоі православної церкви (Russo-Оrthodox Church) та Православної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і повстали як відгалуження існуючих українських), присутні також і протестантські громади різної форми.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Тут мушу пояснити один момент. Наші ранні еміґранти покинули свої домівки в пізні 1890-ті роки, коли процес, що його трохи гучно називають національним відродженням, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків Королівства Галіції і Лодомерії. Зважаючи на невисокий рівень самоусвідомлення, зокрема, національного перших преселенців, вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади в Краю ( і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівній мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових затрат людських і фінансових. Будучи, здебільшого, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі Божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, то ж цією прогалиною і деякою дезорієнтацію наших людей скористалися російські православні місії, щедро спонсоровані тоді ще царською владою. Так деякі парафії, засновані українцями (нехай не завжди свідомими своєї українськости), ставали російськими православними, а парафіяни йшли туди, куди вів їх батюшка.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
І все ж, недовгий час перебування в діаспорі переконав мене, правдоподібно, лише в одному — наші люди тут гідні щонайбільшої поваги і захоплення, а з посеред них, особливо ранні еміґранти, першовідкривачі. Мені весь час згадуються такі трохи насмішкуваті прізвиська щодо канадських українців — “баняки” або “канадоли”, що їх часто чути, наприклад, серед новоприбулих укрїнців, які цим, мабуть, намагаються підкреслити свою єдино правильну українськість. Тепер в мене це викликає змішане відчуття сорому і образи. Бо ніщо так не змінює кут зору, як багнища, вкриті лісами і чагарниками, яких і досі повно в центрально-західній Канаді, землі, за які в кінці 19 століття жодні інші поселенці навіть на бралися, бо просто б не дали собі з тим раду. Своєю виснажливою працею і непересічним (що вже там) хистом до господарювання українці зуміли претворити ці дикі хащі на розвинуті фермерські посілості. Український слід на цих теренах видно всюди: в напівзруйнованих стодолах і стайнях, що такі самі ще можна зустріти в Карпатах, в назвах вулиць, населених пунктів і прізвищах давно асимільованих Стівенів і Джонів. Навіть попри своє не особливо виражене бажання зберегти українську ідентичність (більшість з ранніх поселенців не уявляли, що воно таке), їм вдалося пересадити частину України на тутешній ґрунт. Подекуди інтуїтивно люди відтворювали чи творили знаний змалечку світ, по пам’яті зводили хати, церкви, село за селом. До слова, в кінці ХІХ ст. за 10 доларів можна було отримати близько 65га (113 морґів) землі т.зв. “другого класу”, яка вимагала значно більших зусиль і часу, а в сумі і вкладених грошей. Для порівняння — дорожчі землі могли коштувати від 3 доларів за 1 акр (0,4 га). Це була свого роду гра в долю, оскільки траплялося, що очистивши терен, викорчувавши всі хащі ґазда бачив перед собою землю, яка не надається для використання під землеробські угіддя, і був змушений пакуватися і втілювати свою канадську мрію де-інде. Так українці загосподарили бл. 4,5 млн.га площі протяжністю 2000 км від південно-східної Манітоби через Саскачеван, завершуючи південним заходом Альберти. Це не кажучи про культурні, політичні, суспільні здобутки наших людей в умовах чужого і часто неприхильного оточення. Якщо це не гідне пошани і захоплення, то я тоді не знаю, що гідне.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
На стіні в мене великі мапи Альберти і Саскачевану (до Манітоби я ще не добралася, це в планах). Щоразу, коли їду кудись фотографувати, потім ставлю відмітку на мапі, і поки не пройду і не зафіксую усі заплановані пам’ятки — не заспокоюся. А їх у мене ще сотні. Є такі місця — цвинтарі чи церкви, про які немає вже ніде згадок, на них натрапляєш припадково і тішишся тоді безмежно, що можеш про них розповісти. І так приходиш до тями і відповіді на питання: чому я це роблю? Взагалі, з усього найбільше зачаровують давні українські церкви, особливо покинуті. Можливо саме через те, що людські пристрасті полишили ті місця, і там відчувається правдива святість і нецьогосвітність. І так стоять вони мовчазні сумні свідки життя, що колись довкола них вирувало.
Змінилося моє ставлення до церков інших конфесій не завжди мені близьких ідейно. Вчуся їх сприймати як намолені українцями місця, безвідносно до того, яку молитву там промовлялося. Це ж також сакральне місце для когось, чиясь пам’ять, чиясь доля з ним повя’зана, саме тому серед тут презентованих світлин — святині, які формально українськими не є, себто, не називаються так, але де українські віряни були не просто більшістю, а єдиною групою. Історія українського церковного життя в Канаді доволі суперечлива та складна, але вже сам факт того, що церкви почали з’являтися на самих початках появи українських поселенців в Канаді є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і, навіть, священника, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. Мушу додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду, часто парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів-будівельників. Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) — в середньому 15-17 центів за годину, з того, ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 дол. на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 дол., а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 дол. Церкви будували по пам’яті, зразком часто слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні їдучи малими містечками канадських прерій можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують такі рідні силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.
Одним словом, запрошую у фотомандрівку” , – розповіла Устина Стефанчук.
Експозицію виставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 31 липня 2020 року.
В колекції однієї із найбільших польських онлайн бібліотек «Polona» знаходиться багато раритетних фото та листівок. Кілька сотень листівок присвячені історії міста Броди на Львівщині.
Місто Броди, 1910 р.Ринок в Бродах, 1900-1910 рр.Границя в Бродах, 1900-1910 рр.В’їзд до міста, від залізниці, 1904 р.
Усі листівки збережені в чудовому розширені і є гарним джерелом для дослідників, істориків та краєзнавців. На листівках інколи на звороті є текст і адреса, хто їх автор і куди вони адресовані.
Ринок в Бродах, 1905-1918 рр.Російська границя, БродиРинок в Бродах, 1900-ті рр.Броди, вул. Золота, 1900-ті роки.
До вашої уваги листівки 1900-1910-х років. На зображеннях можна розгледіти будинки, вулиці та границю, яка проходила в ті часи в Бродах.
31 липня, на Волині в давньому містечку Торчин відбудеться театралізований фестиваль «Торчинський Ярмарок». Захід перенесе гостей у середину XVI століття до дня, коли Торчин отримав магдебурзьке право, а з ним привілей проводити ярмарки. На них з’їжджалися купці й мандрівні актори з усіх-усюд, а театрально-циркові дійства користувалися небувалою популярністю.
На вас чекають середньовічні фарси, театралізовані дійства, пересипані розповідями про історію Торчинської громади, танці, ремісничі видовиська, квести й фотосесії, багато музики, бувальщин і побрехеньок. А ще – великий ярмарок за участі майстрів народних ремесел та виробників харчової продукції нашого регіону.
Ярмарок треба такий, щоб очі розбігалися, серце все хотіло, а руки відкривали гаманці! Тож поки актори готують свої оповідки й забави, виробники готуються їхати то Торчина на торги, а виконавці й творчі колективи пропонують похизуватися талантами🎪
Хочете показати, що знаєте, вмієте і виробляєте – заповнюйте форму. Відбір триває до 11 липня. Та зауважте! Ми будемо відбирати учасників з надходженням заявок, тож чим швидше ви відгукнетеся, тим вигідніше місце отримаєте на ярмарку. Посилання – тут https://forms.gle/vZ42tA39LuxyKTnK7
Театралізований фестиваль «Торчинський Ярмарок»
Організатори: ГО “Мистецьке об’єднання “Стендаль” та Торчинська громада. Матеріал підготовано для проєкту “Театралізований фестиваль “Торчинський ярмарок”, що реалізується в межах партнерської програми «Культура.Туризм.Регіони» Українського культурного фонду, Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» (USAID КЕУ), Державного агентства розвитку туризму. Організовують подію ГО «Мистецьке об’єднання «Стендаль» та Торчинська громада. Театралізація – незалежний театр «ГаРмИдЕр».
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку "Домажир"
Вчора, 4 липня 2021 року, відбулась веломандрівка, під час якої протестували новий туристичний шлях R-60, що згодом ознакують для кращої навігації та безпеки.
Подорож на двоколісних організували управління туризму та курортів облдержадміністрації і велоспільнота «Bike Sport Active». У заході взяли участь три десятки учасників. На старті до присутніх з вітальним словом звернувся заступник голови Львівської облдержадміністрації Віталій Загайний.
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку “Домажир”
«Сьогодні у нас відбувається прокладення нового шляху. Ми покликали велолюбителів, щоб разом з ними проїхатися цим маршрутом і відпрацювати його в майбутньому: щось можливо покращити в маркуванні, в дорожньому покритті, – зазначив Віталій Загайний, – Переконаний, що нам вдасться зробити велошлях зі Львова до Домажира, де знаходиться відомий зоокуток, безпечним і комфортним. Вважаємо, що не обов’язково приїжджати до ведмедів лише машиною, можна і велосипедами. Насправді це розширює наші можливості, дає змогу більш активно проводити свій вільний час. Ми зорієнтовані на те, що цей маршрут найбільш популярним буде для сімейного відпочинку».
Протяжність нового велошляху – 26 км. Він доповнить міжнародний велошлях R-60 в межах проєкту «Ровелове Розточчя – разом попри кордони», який раніше розпочинався у Брюховичах, а відтепер відправною точкою буде парк «Високий Замок». Далі проходитиме історичною частиною м. Львова, рекреаційними мальовничими місцями, які багаті на різноманітні водойми та стави, унікальну флору та фауну, зокрема, територією заповідника «Розточчя», що входить у світову спадщину ЮНЕСКО, пропонує заглянути до національного природнього парку «Яворівський», Крехівського монастиря – пам’ятки архітектури національного значення та продовжити мандрівку в напрямку міжнародного пункту пропуску сполученням «Рава-Руська – Гребенне», а згодом територією Республіки Польща.
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку “Домажир”
Крайньою точкою веломандрівки «У гості до ведмедів» став ведмежий притулок «Домажир». Це унікальний центр порятунку та реабілітації бурих ведмедів в Україні, створений за підтримки міжнародного благодійного фонду «Four Paws», що базується у Відні. Ведмежий притулок «Домажир» – це місце, де у великих лісових вольєрах живуть врятовані ведмеді. Також це освітньо-відпочинковий простір, розташований у мальовничому природньому заповіднику «Розточчя». У притулку влаштовують цікаві екскурсії, різноманітні заходи та події, де можна гарно провести час із сім’єю та друзями.
«Учасники веломандрівки мали можливість безкоштовно провідати клишоногих та взяти участь у розіграші подарунків. На усіх учасників чекали смачні пригощення від Яворівської райдержадміністрації. Партнерами веломандрівки «В гості до ведмедів» став також один із львівських магазинів спортивного спорядження, який допоміг з наданням велосипедів», – розповіли в управлінні туризму та курортів Львівської облдежадміністрації.
Ведмежий притулок “Домажир”
Нагадаємо, новий велошлях заплановано ознакувати в рамках Програми розвитку туризму та курортів у Львівській області на 2021-2025 роки та за фінансової підтримки ведмежого притулку «Домажир» і міжнародного благодійного фонду «Four Paws».
Площа перед Театром імені Марії Заньковецької, де колись стояв Низький замок. Поштівка 1964 року
Сподіваюся, що сьогодні ви прокинулися в хорошому настрої і філіжанка ранкової кави зможе зробити ваш день ще кращим. Сьогоднішню кавову історію разом з нашим недільним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, розкажу вам я, Роман Метельський. А хто був її свідком – зможе доповнити в коментарях.
В театрі вихідних не буває, бувають просто спокійніші дні коли нема вистав. В Театрі імені Марії Заньковецької таким є понеділок. Творчий склад (актори, оркестр та режисери) відпочивають, а працюють цехи та адміністрація. Працюючи на посаді заступника завідувача художньо-постановочної частини вихідних я теж не мав. І понеділок був той день, коли я міг в обідню перерву випити кави. Чим активно й користувався.
Роман Метельський
Одного дня, під час поїдання тортика з нагоди дня народження когось з адміністрації (вже не пригадаю чиє це було свято), дізнався, що в театрі є старі (радянського періоду) турки і пісок для приготування кави. Руки в мене засвербіли і я приготував кавовий напій за своїм рецептом. Скажу, що кава мені вдалася. Хтось зі справжніх поціновувачів звернув на це увагу і вже найближчого понеділка мене попросили приготувати дві філіжанки кави за моїм рецептом.
За якийсь час я й незчувся, як понеділкова кава стала доброю традицією для вузького кола шанувальників. Коло було обмежене кількістю турок – всього сім. Але із рецептами я експериментував. Так додався кардамон, а згодом ще й кориця та багато іншого. А щопонеділка одне крило театру заповнював чудовий аромат кави.
Кава в турці на пісочку
Коли закінчився мій контракт і я пішов працювати «на вільні хліби» традиція кавових понеділків ще якийсь час продовжувалася, але поступово згасла.
Пройшло вже більше 15 років, але час від часу, коли заходжу в театр, хтось з вузького кавового кола неодмінно згадає про кавовий понеділок і попросить приготувати каву.
Сподіваюся ви вже нагуляли собі апетит на гарну філіжанку? То не буду вас стримувати. Гарного вам дня.
Упродовж трьох днів, 2–4 липня, у Львові відбуваються заходи вшанування пам’яті вчених, яких нацистські окупанти розстріляли у липні 1941 року на Вулецьких пагорбах. Цьогоріч виповнилося 80 років із дня цієї трагедії, яка є глибокою раною українського та польського народу.
Під час поминальних заходів усі учасники наголошували на важливості пам’ятати спільну історію, докладати максимальні зусиль для відкриття невідомих сторінок цієї трагедії та вчитися чути один одного, щоб ніколи більше не допустити повторення таких злочинів.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
3 липня на Вулецьких пагорбах зібралися представники обласної та міської влади Львова, Генеральна консулка Польщі у Львові, науковці з польських та львівських закладів вищої освіти, а також громадські діячі. Поминальний захід розпочався хвилиною мовчання за невинно убієнних представників львівської наукової інтелігенції. Після покладання квітів відбувся спільний молебень за вбитими.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
А 2 липня у Львівські політехніці відбувся масштабний онлайн-міст із Вроцлавом, до якого доєдналися представники влади міст, науковці та громадські діячі.
Вітаючи учасників конференції, проректорка з науково-педагогічної роботи та міжнародних зв’язків Національного університету «Львівська політехніка» професорка Наталія Чухрай підкреслила, що ці вшанування символізують єдність історії двох народів.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у ЛьвовіПоминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
Генеральна консулка Республіки Польща у Львові Еліза Дзвонкевич, яка ініціювала та сприяла проведенню заходів пам’яті, підкреслила, що сьогодні ми ― українці та поляки ― маємо ставати разом у цих питаннях і шукати нові шляхи для поширення сторінок нашої спільної історії.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у ЛьвовіПоминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
― У ці трагічні дні на початку липня 1941 року нацисти знищували людей, які робили колосальний внесок у розвиток науки. Найстрашніше, що їхня «провина» ― духовне лідерство. Окупанти мали на меті обезглавити націю, прирікши її на загибель. Сьогодні ми, українці та поляки, долаючи виклики пандемії, знайшли змогу об’єднатися в скорботний час. І це має надзвичайно важливе значення для наших народів, ― наголосив з-поміж іншого ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
Директор осередку «Пам’ять і майбутнє» Марек Мутор, звертаючись до учасників конференції, підкреслив, що українці та поляки повинні об’єднати зусилля, щоб зберегти цю пам’ять і працювати над розкриттям невідомих сторінок цієї історії.
― Майже за кожним будинком Львова криється трагічна історія не лише окремих осіб, а цілих родин. Нам важко уявити, що пережили рідні розстріляних науковці… Тому про ці історії треба говорити, щоб знати і не допустити повторення. Для цього у львівському музеї «Територія терору» вже тривалий час реалізовують програму «Непочуті». Сьогоднішня зустріч ― це ще один крок до переосмислення історії, ― зазначила начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілія Онищенко-Швець.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
Ректор Вроцлавського університету професор Пшемислав Вішневський підкреслив, що наука не є власністю одного народу, а частиною цілого світу. А завдання гітлерівців було створення нового світу, який зосереджувався лише на одному народові. Нашим завданням є розвиток мудрості світу. Наука єднає і для нас це має величезне значення.
Під час онлайн-мосту дослідники ― керівниця видавничого відділу «Пам’ять і майбутнє» Каміла Ясінська та директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Кметь ― презентували перша спільна польсько-українська публікація, що торкається злочину щодо львівської інтелігенції у липні 1941 року ― історичний путівник «Mortui vivunt. Przez Lwów i Wrocław szlakiem zbrodni na Wzgórzach Wuleckich» («Мертві живуть. Через Львів і Вроцлав шляхом злочину на Вулецьких Пагорбах»). Науковиця Каміла Ясінська розповіла короткі історії розстріляних професорів та обставини їхнього затримання.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
Особливо цінним у цій конференції стали свідчення Яна Лонгшама де Бер’є, сина ректора Університету Яна Казімєжа Романа Лонгшама де Бер’є.
Поминальні заходи на Вулецьких пагорбах у Львові
Про трагедію родин і непоправні втрати для науки говорили також історики: із Львівської політехніки ― Андрій Боляновський та Роман Кузьмин і дослідниця з Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки Надія Козел, а також польські науковці ― професор Гжегож Грицюк із Вроцлавського університету і директор осередку «Пам’ять і майбутнє» Марек Мутор.
4 червня, з 14:30, біля символічної могили на місці розстрілу львівських учених відбудеться поминальна молитва та покладання квітів, у яких візьмуть участь представники польських культурних товариств та академічної спільноти Львова.
7 липня 2021 року о 15 год. в Горіховому гаю (вул.В.Великого, 14а) ми традиційно будемо відтворювати давні українські звичаї та обряди в рамках благодійної акції «Хай здійсниться диво на Івана Купала»:
вистава “Лісова пісня” за твором Лесі Українки;
тематичні майстерні;
співи стародавніх пісень;
плетіння віночків;
хороводи біля вогнища;
народні ігри та забави.
Також на відвідувачів заходу чекає концерт з виступами дитячих художніх колективів
Вхід вільний, вул.В.Великого, 14а (парк Горіховий гай).
Дрес код – український стрій.
Благодійна акція «Хай здійсниться диво на Івана Купала»
Крім того, акція буде нести добродійний характер – мета – збір коштів на лікування Діани Цюх отже, буде влаштовано благодійний ярмарок
Колись Діана зможе виступити на великій сцені, адже вона дуже талановита! Однак на дівчинку чекає дві операції та реабілітація!
Вартість першої операції 94 000грн!
Вартість другої операції (на сколіоз) 300 000 грн
Вартість реабілітації 130 000 грн
Завдяки рідним та небайдужим людям, суму на першу операцію ВЖЕ вдалося зібрати. Проте потрібно ще 430 тис. грн.
!!!Творімо добро на Івана Купала разом !!!
Допомогти можна
PayPal: helptolives@gmail.com (з позначкою ДЛЯ ЦЮХ ДІАНИ) Реквізити мами:
ПриватБанк
Visa 4731 2191 2367 2176 Цюх Надія
Mastercard 5168 7456 0680 4380 Цюх Надія
Monobank
4441 1144 2961 7234 Цюх Надія
Претендентки дивували журі не лише зовнішністю, а й своїми здібностями, повідомлять Фотографії старого Львова з посиланням на видання Правда тут.
Спробувати свої сили у вже дванадцятому за рахунком конкурсі прийшла понад сотня дівчат. Дивували журі не лише зовнішністю, а й своїми здібностями.
Конкурс називають конкурсом краси і розуму. Дівчата приходять для того, щоб продемонструвати себе і свій талант, свої вміння, можливо якийсь проект, щоб його реалізувати, тому що, вони отримують публічність. Коли вони отримують публічність, то і отримують більше можливостей реалізовувати себе, – розповіла учасниця кастингу Дарина Бенько.
Я люблю займатися благодійними проектами, працюю моделлю та SMM-менеджером. Це шлях до того, щоб розвинути свою кар’єру і представляти потім Львів на міжнародній арені, – зізналась учасниця кастингу Анастасія Дзядук.
Серед такої кількості красунь члени журі обиратимуть лише 14, які і змагатимуться за головну корону міста у фіналі. Для учасниць діятимуть незмінні вимоги.
Бути у віці від 16 років до 26, неодруженою, мріяти представити наше місто, мати, що сказати львів’янам і бути хорошим прикладом для наслідування для всіх львів’янок міста. Всі ми чекаємо цього конкурсу, бо ми так скучили за можливістю збиратися разом, веселитися, щось святкувати, що “Міс Львів” буде прекрасною можливістю нарешті зібратися і обрати разом найкрасивішу дівчину нашого міста, – повідомила власниця конкурсу Валерія Никифорець.
Насолодитися останніми митями дії титулу прийшла міс Львова 2020 року.
Звичайно, є багато гарних дівчат. Я готова прощатися з короною від щирого серця. Свій рік я, можна, сказати відслужила на всі 100%. Було дуже круто, багато крутих проектів, – зазначила “Міс Львів 2020” Юлія Гоцак.
Серед членів журі – і голова конкурсу “Міс Україна” Вероніка Щіпцова, адже переможниця конкурсу “Міс Львів 2021” представлятиме наше місто вже на національному рівні.
Майже кожного року ми маємо у складі топ-25 обов’язково одну львів’янку, а іноді і кілька мешканок західної України. Цього року, коли ми приїхали у Львів, я впевнена, що ми знайдемо необхідних для нас учасниць для того, щоб потім їх запросити на кастинг у Київ, а потім і у топ-25 конкурсу “Міс Україна”, – зізналась голова конкурсу “Міс Україна” Вероніка Щіпцова.
Додамо, що імена 14 претенденток на головну корону міста будуть відомі вже через два тижні.
У вівторок 06 липня 2021 р. о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Катерини Ганейчук «Хаос та структури».
Це уже друга у галереї персональна виставка сучасного мистецтва текстилю, відомої на всю країну своєю вибійкою (техніка створення зображення на полотні) мисткині з Луцька.
Афіша виставки Катерини Ганейчук «Хаос та структури»
Нова серія полотен «Хаос та структури» виконана на старих домотканих полотнах автентичною давньою технікою вибійки. Художниця вважає, що знайшла свій спосіб «висловлюватися українською» в сучасному мистецтві.
Серія робіт складається з фрагментальних композицій, що покликані фіксувати миті розбудови та руйнації структур. Серія «Хаос та структури» виникла внаслідок роздумів про світобудову та час і є логічним продовженням попередніх серій «сакральна геометрія» та «інформаційний потоп».
Катерина Ганейчук
КАТЕРИНА ГАНЕЙЧУК – художниця, кураторка, дизайнерка та викладачка.
1974 р. народжена в Білорусії. 1995 р. закінчила Львівський коледж декоративно-прикладного мистецтва ім. І.Труша, кафедра художньої кераміки.
2001 р. закінчила Львівську Академію Мистецтв, дизайн інтер’єру та меблів.
Живе і працює в Луцьку. Організувала та веде студію «Арт-кластер».
Робота художниці Катерини Ганейчук
2018-2019 – на посаді першої директорки Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК).
Належить до сучасних художників, що творять концептуальне мистецтво, використовуючи автентичні техніки вибійки, витинанки, левкасу, текстилю та розпису на склі.
Робота художниці Катерини Ганейчук
Експериментує з фотографією та скульптурою, живописом та графікою, інсталяцією та відео. З 2008 р. учасниця обласних та 7ми Всеукраїнських виставок. Авторка 9 персональних виставок.
Вони народилися, коли палала у вогні й умивалася слізьми земля. Їхнє дитинство залишило яскравий, мов спалах, спогад про найжорстокішу з воєн ХХ століття. Нижче — фрагменти зі спогадів трьох рівнянок, чиє дитинство розпочалося з війни.
Дівчинка з вулиці Сонячної
Валентина Іванівна Пономарьова (Ященко) народилася у 1944-у. Війну “спізнала” ще будучи в утробі матері. І вже потім, дорослою, назавжди запам’ятала розповіді матусі про ті страшні часи.
Зося Ященко з донькою Валею, 1948 рікВалентина Пономарьова, 1970-і рокиІван Ященко з донькою Валею. Рівне, 1940-і роки
“Моя мама Софія Костянтинівна Рутковська народилася у 1924 році в місті Кам’янське Дніпропетровської області. Походила з польської родини Мілевських-Рудковських, які приїхали в кінці ХІХ століття до наддніпрянської України, коли тут будувався польсько-бельгійською компанією металургійний завод. Чисельну частину мешканців Кам’янського (в радянський період відоме як місто Дніпродзержинськ) складали поляки, які переселилися сюди з Польщі. У мами було тяжке дитинство. Їй було тринадцять, коли померла її мама, а через рік “чекісти” забрали і розстріляли батька за те, що був поляком. Мама і її менша сестричка Іра залишилися з дідом, якого в 1939-у також заарештували, і він згинув у в’язниці. Дівчатка опинилися в дитячому будинку. Мама саме закінчила школу, коли розпочалася війна, А вже в кінці серпня 1941-го німці окупували Кам’янське”.
Зося (сидить зліва) з подругами в м. Кам’янське, 1930-і рокиЗося Рутковська (зліва) з подружками. Кам’янське, 1930-і роки
Вісімнадцятирічна Зося Рутковська потрапила до Рівного навесні 1942 року. Її разом із такими ж молодими дівчатами і хлопцями німці вивозили з Кам’янського на роботу в Німеччину. Товарняк з робочою силою зі східної України зупинився на станції окупованого Рівного. Там частину бранців висадили, решту повезли далі на захід. Дівчат з вокзалу під конвоєм повели в місто. Розселили в двоповерховому будинку на вулиці Пекарській (тепер вулиця Воля).
“Будинок був порожній, – розповідає Валентина Іванівна. – Можливо, раніше він належав єврейським сім’ям, яких нацисти знищили. Дівчата роздобули собі якісь меблі, облаштували житло на свій смак, створивши щось на кшталт гуртожитку. Навпроти них жили такі ж робітники чоловіки. Працювали прибулі дівчата на фабриці валянок і щіток. що діяла на вулиці Хмільній (тепер там кондитерська фабрика, – прим. Авт.). Керував цим підприємством Терентій Новак (очолював рівненське підпілля, Герой Радянського Союзу, – прим. авт.), про якого мама згадувала, як про добру людину. Мама була швидкою в роботі, але надто худенькою і виснаженою, щоб виконувати важку працю. Терентій Федорович, якому на ту пору було вже 30 років, здавався дівчатам досить дорослим чоловіком, якого вони сприймали як батька. Він пошкодував Зосю, і з виготовлення валянок перевів її у цех щіток, а потім взагалі на кухню, щоб вона трохи відгодувалася. Про справи підпільників вона нічого не знала та й вміла тримати язик за зубами. Розповідала мама навіть про те, що Новак відправляв її з якимись паперами у Рейхскомісаріат, бо, очевидно, сам не наважувався там “світитися”. Війна приносила страхи і страждання, а молодість дарувала кохання і бажання жити майбутнім. Із моїм батьком Іваном Ященком вони познайомилися на тій же вулиці Пекарській. Батько жив навпроти в чоловічому “гуртожитку”. Стали жити разом. Мама саме була вагітна мною, коли німці почали влаштовувати в місті облави. Просто на вулицях хапали переважно молодь і чоловіків для відправки в Німеччину. Мама розповідала, як її схопили на вулиці і загнали в німецький адміністративний будинок, що був навпроти Свято-Воскресенського собору (зараз тут ТЦ “Прем’єр”, – прим. авт.). Після бомбардування там був безлад і жінок примусили прибирати. Ввечері відпустили та ще й дали з собою буханку хліба”.
Зося Рутковська (крайня зліва) з подругами. м.Камянське, 1930-і рокиМолодь з вул. Пекарської, 1940-і роки
Вагітна Зося жила в постійному страху не лише за своє життя, а й за життя ще ненародженого маляти. Їй довелося пережити бомбардування 1944-го, нераз ховаючись під ліжком. Бомби рвалися неподалік, а якось одна впала поруч з будинком на Пекарській. Ось як, зі слів своєї мами Валентина Іванівна розповідає про свою появу на світ:
“Суботній вечір 24 червня 1944 року. Місто ще бомбардували. У мами починаються перейми. Йти в пологовий будинок, який знаходився в центрі міста, було страшно. Подруга запропонувала мамі не ризикувати, а йти на околицю міста, на вулицю Сонячну, до її сестри Марисі. Там, покликавши бабу-повитуху, прийняли моє народження. Я люблю сонце, бо прийшла в цей світ на вулиці Сонячній (вулиця існує нині, неподалік Глибокої, на північній околиці міста, – прим. авт.)”.
Зося серед вихованців дитбудинку в м.Кам’янське, 1930-і роки
Подружжя Ященків до 1949 року мешкали на Пекарській. А пізніше, аж до початку 1980-х, на вулиці Садовій. Їх закинула до Рівного війна, але відтоді й донині їхні діти і онуки мешкають у нашому місті й бережуть про нього спогади.
“Війна — то була людям біда від усіх”
Тетяна Яремівна Мельничук народилася в 1932 році в селі Арестів Здолбунівського району. Коли почалася війна їй було десять років. Той чорний день запам’ятала на все життя:
“Саме тоді, в неділю, я пішла з подружками в кіно у Здолбунів. Кінотеатр був біля самої залізниці. Ми чекаємо кіно, а його все не показують. Потім почули якусь стрілянину. Нам кажуть: “Діти, не бійтеся, це маневри йдуть”. А то вже німець з літаків стріляв. Я додому надвечір прийшла, а мама налякана була: “Дитино, де тебе носить! Вже війна почалася!”. Потім забігали бригадири і голова колгоспу, посідали на коні й ну тікати. Кинули колгосп і втекли на схід. Німці прийшли в село на третій день. Стояли в селі два дні. У хатах не розміщувалися, залишалися у машинах. У нашому селі німці нікого не розстріляли”.
Агафія Савівна Федюк-Мельничук, 1922 рікМельничук Ярема (справа) Семенович, в Криму. Перша світова війнаДіти двоюрідного брата Тетяни Мельничук Павла Кульби, 1950-і роки.
Тетяна Яремівна пригадує, що під час війни в їхньому дворі завжди були напоготові коні запряжені. Як тільки батько почує постріли, то мерщій всіх на підводу — і в поля. Всі люди з села тоді втікали в поля. Неподалік був лісок, який місцеві називали “клин”, за ним і ховалися.
Тетяна Мельничук, 2013 рік
“Пам’ятаю, як їхав німецький танк і зупинився поруч з нашою хатою, – розповідає про ті страшні часи Тетяна Яремівна,- а недалеко від нас засіли “упівці”. Ми молилися на того німця, щоб він не вистрілив, бо все село було б спалене. Село наше, дяка Богу, не горіло, лише згоріла польська хата. Із нашого села багато хлопців пішло в УПА. Силою нікого не брали, самі пішли. Молодим хлопцям подобалося воювати. А коли німці відступали в 1944 році, то біля нас на горі викопали окопи. Прийшов до нас німець і каже мамі, щоб їм сім курок зарубала, бо треба нагодувати солдатів, кухня не приїхала до них. Він трохи вмів говорити польською. Мама мусила їх погодувати, наварила юшки. Ввечері прийшли пару німецьких солдатів до хати погрітися. Один роззувся, а взутися не може — так оги порозпухали, в ранах усі. Це були вже нещасні німці. У нас вони взяли лопату, казана, а коли почали відступати, то все, що брали, повернули. А ще німецький офіцер взяв коня, щоб пораненого везти. Мама каже йому, щоб не брав, для сім’ї залишив. А він їй: “Матка, руські прийдуть, однак заберуть”. Вони відступали на Дубно, пішли на Глинськ. Війна — то була людям біда від усіх”.
Родина Мельничуків, 1930-і роки
Добре пам’ятає Тетяна Яремівна, як прийшли в село радянські війська:“А потім прийшли визволителі. Їде такий малий на коні, замість сідла подушка, що аж пір’я розлітається. Побачив мою маму й каже: “Здравствуйте, мамаша! У тебя такие хорошие сапоги, сбрасывай! Будем меняться”. Мама йому: “Та ми ж вас так ждали, а ти чоботи хочеш забрати!..”. Якось завела його додому, нагодувала, напоїла, харчів дала з собою, то відчепився. Батько потім підсадив того солдатика на коня, то він і поїхав. Більше ми його не бачили.
А ще я пам’ятаю епізод початку війни, – ділиться спогадами жінка. – Німці збили біля Арестова радянський літак. Він низько летів. Німці йому показали, щоб він сідав, але він знову робив коло і летів далі. Німці розстріляли літак з кулемета. Двоє пілотів вистрибнули на парашутах. Вітер відніс їх на семігранські поля, там була колонія. Один приземлився вже мертвим, а другий живий. Саме люди громадили сіно і це бачили. Хлопчик побіг до тих льотчиків і ще дав напитися води живому. Але вже від аеродрому їхали німці на мотоциклах. Некерований літак полетів далі за залізницю і там впав, вибухнув. Я це бачила. Люди збігалися до льотчиків, і бачили, як німці витягли планшет і документи у вбитого. Людям німці сказали, що тих, хто буде допомагати російським солдатам, будуть розстрілювати. Того льотчика, що загинув, наказали тут і закопати на цих полях. Люди поплакали і закопали. А того, що був живий, привселюдно розстріляли. Я цей випадок довго тримала в пам’яті, а потім склала вірш. Не записувала, так пам’ятаю”.
Мельничук Ярема Семенович, 50-і рокиСім’я Мельничуків – тато, мама, Тетяна, Ліда Федюк – приїхали із заслання 1955 рік
Фронтові “трикутники” — усе, що залишилось від батька
Родина Олени Григорівни Сиротинської з Дубровиці. Сама вона народилася за два тижні до нападу німецької армії на СРСР, тому про війну знає зі спогадів своїх близьких. А про рідного батька знає лише з його фронтових листів.
Фронтовий трикутник – усе, що залишилося від батькаПохоронка – трагічний документ, який все життя зберігала Олена ГригорівнаДокументи про нагородження – сімейна реліквія
“Мій батько — Голубовський Григорій Григорович — народився у 1914 році, розповідає Олена Григорівна. – Де навчався тато не знаю, але, читаючи його листи, розумію, що він був людиною грамотною. Батько був з великої, але, за тими часами, з досить заможної сім’ї. Одружившись з моєю мамою Ольгою, у 1934 році вони народили сина. Потроху спиналися на ноги, заводили господарство. Я народилася 8 червня 1941 року, на Трійцю. Але батько мене вже не побачив. Під час війни тато опинився на Уралі. Звідти був забраний на фронт. З довідок, які ми потім одержали, знаємо, що батько помер від ран у Польщі, у Білостоцькому воєводстві. Усі мої розвідки по архівах Польщі результатів не дали. Батько був нагороджений орденом Червоної Зірки і орденом Слави ІІІ ступеня. Повідомлення було з військової частини. Мама моя прожила 95 років. Лише за рік до смерті їй дали медаль ветерана. Мама все життя прожила заради дітей. Дивлячись на мене, завжди говорила: “Копія батенько…”. Я зберегла батькові фронтові листи-трикутнички. Це все, що я маю від батька, якого ніколи не бачила, та ніби чую його голос”.
Григорій Голубовський, 1930-і-рр.
Найжахливіша війна ХХ століття, яка смерчем пронеслася через наш край, залишила багато ще невідомого і недослідженого істориками. Радянська пропаганда за повоєнні десятиріччя внесла в воєнну історію безліч замовчувань, викривлень і вигадок. Тисячі людських доль залишилися поза увагою. Залишилися нерозказаними їхні живі спогади. Складно нині зібрати свідчення живих учасників тих буремних подій, але в їхніх родинах є нащадки, які змогли зберегти пам’ять про своїх близьких.
Братська могила в с. Велика Берестовиця. Білорусь, фото 2017 року
Жінки, спогади яких опубліковано вище, вже пішли в засвіти.
Упродовж 1920-х рр. на Тернопіллі широкого поширення набула діяльність організації “Пласт”. Пластові гуртки та полки (з 1924 р. курені) існували в багатьох містах і селах. Для кращого ведення роботи й контролю над пластовими відділами Галичину було поділено на округи.
На чолі кожної округи поставлено Окружну Пластову Команду (ОПК). Всі пластові курені відносилися до трьох Уладів: Улад Українських Пластунів Новаків (УУПН), Улад Українських Пластунів Юнаків (УУПЮ), Улад Українських Старших Пластунів (УУСП). У “Пласті” віковий поділ передбачав 4 вікові категорії: новаки (6–12 років), юнаки (12–18 років), старші пластуни (18–35 років) та пластуни-сеніори (від 35 років). За неповними підрахунками голови Верховної Пластової Команди (ВПК) у Львові Северина Левицького (псевда “Сірий Лев”, “Шерш”) у 1920–1930 рр. у Галичині і на Волині налічувалося понад 30 старшопластових та понад 100 юнацьких куренів. Крім того існували підготовчі курені, які не мали затвердженої нумерації.
На Тернопіллі у 1910–1920-х рр. існували такі курені: 1) юнацькі: 21 курінь імені Івана Богуна у Чорткові (заснований 1921 р. при гімназії “Рідної Школи”), 24 курінь імені Павла Полуботка в Бережанах (заснований 1912 р. при державній польській гімназії, відновлений 1922 р.), 28 курінь імені Дмитра Байди Вишневецького в Тернополі (заснований 1922 р. при українській державній гімназії), 30 курінь імені Маркіяна Шашкевича в Бучачі (заснований 1922 р. при польській державній гімназії), 32 курінь імені Олени Пчілки в Тернополі (заснований 1922 р. при гімназії “Рідної Школи”), 34 курінь імені Марусі Богуславки в Бережанах (заснований 1923 р. при середніх польських школах) та інші; 2) старшопластові: 8 курінь старших пластунів у Бережанах, 18 курінь старших пластунок у Бережанах та інші.
Пластове сімейство Петльованих: батько Анатолій (голова “Пластової пошти. Станиця Чортків”), мати Яна (голова СПС станиці Чортків), діти – новачата Сашко, Сергійко і Настя. Фото зробив Антон Гонтар біля церкви ПЦУ Святої Покрови у Чорткові в цьогорічний великодній час. Опубліковано: https://www.facebook.com/1544642239112370/photos/a.1545588465684414/3050163471893565
Більшість куренів на Тернопіллі мали свою атрибутику: печатки, відзнаки, однострої, прапори. Вона, на жаль, сьогодні тільки починається досліджуватися українськими вченими. У статті на основі неопублікованих документів Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові) розглядаються сфрагістичні пам’ятки організації “Пласт” у Чорткові, а також подана коротка її історія. Виявлені печатки охарактеризовано за такими ознаками: матеріал, форма, розмір, зображення, датування. У додатку опубліковано каталог пластових сфрагістичних пам’яток Чорткова.
Перш ніж перейти до аналізу печаток “Пласту” у Чорткові, треба бодай побіжно подати історію цієї пластової організації. Ще в 1924 р., розуміючи важливість документування історії, керівництво “Пласту” створило музей та архів. ВПК у Львові зверталася до куренів та гуртків із проханням надсилати коротку історію своїх пластових відділів. Частина куренів це завдання виконало. Завдяки цьому маємо декілька десятків відповідних “історій”, “нарисів” та “хронік”, які зберігаються в ЦДІА України у Львові. У 1926 р. опікун 21 пластового куреня імені Івана Богуна професор гімназії Михайло Марковський написав на одну сторінку “Нарис життя і розвою” куреня. В нарисі він зазначав: “ХХІ Пл[астовий] Курінь зорґанізовано в 1921/[19]22 шк[ільному] році. Праця в нім йшла живійше, бо в тім і в слідуючім шк[ільному] р[оці] укр[аїнська] ґімназія числила 8 кл[асів], фреквенція була велика, поміж учениками висших кляс було богато бувших старшин У[країнської] Г[алицької] А[рмії] перенятих ідеєю Пласту і готових віддати свою силу і працю для єї здійнення. Тому в гуртках, сотнях і курінях був живий рух. З браку відповідного приміщення для ґімназії зродуковано в 1923/[19]24 шк[ільному] р[оці] висші кляси укр[аїнської] ґімназії. З того часу зменшилося число пластунів 21 П[ластового] П[олку] з браку старшої досвідченої молоді і досвідчених гурткових і сотенних інтензивність праці в гуртках змаліла так, що Пласт[овий] Курінь в шк[ільному] р[оці] 1923/[19]24 і 1924/[19]25 заледво проявляв малі ознаки життя. В 1925/[19]26 [шкільному році] відновлено і скріплено життя в частині. Однак все ще замало з причини браку іспитованих пластунів. Пласт[ова] Ком[ан]да наглядала над діловодством і працею гуртків, уряджувала полеві вправи і прогульки (2 на дальшу мету), орґанізувала бібліотеку (90 том[ів]) і відбуто 6 істор[ичних] і наук[ових] рефератів. Є надія що на будуче праця піде широким шляхом та бистрійше як передше”. 16 травня 1923 р. І пластовий іспит в 21 пластовому полку імені Івана Богуна здали 21 пластун та 7 пластунок. Серед них:
Володимир Лаґуш (дата народження – 25.08.1904 р.),
Ярослав Дроздовський (28.01.1903 р.),
Лев Городиський (3.03.1905 р.),
Леонтій Крушельницький (17.10.1905 р.),
Ілярій Кардинал (30.07.1907 р.),
Роман Мисевич (15.05.1908 р.),
Петро Зальский (1.07.1908 р.),
Омелян Тарнавський (27.05.1910 р.),
Леонтій Чеховський (9.05.1910 р.),
Семен Черниш (21.03.1909 р.),
Григорій Гаєцький (5.02.1908 р.),
Іван Шиманський (1.10.1908 р.),
Євстахій Даленґа (9.06.1910 р.),
Богдан Навізієвський (3.09.1909 р.),
Ярослав Городиський (15.08.1906 р.),
Теодорій Гаєцький (15.05.1910 р.),
Осип Крушельницький (8.01.1911 р.),
Григорій Ковпак (15.10.1905 р.),
Роман Паладійчук (14.04.1911 р.),
Євген Жураківський (16.12.1910 р.),
Зеновій Федьків (27.03.1911 р.),
Ярослава Мисевичівна (28.01.1907 р.),
Ярема Тарнавська (17.01.1909 р.),
Євгенія Антончуківна (9.08.1909 р.),
Марія Бенівна (29.02.1908 р.),
Софія Олеськівна (2.10.1909 р.),
Софія Черкасівна (18.01.1908 р.),
Дарія Кливаківна (28.03.1908 р.).
У 1926 р. члени куреня придбали 50 відзнак, з яких 40 припало на прихильників, 10 на учасників. 27 червня 1926 р. Петро Пастух, Омелян Дражньовський та Степан Олеськів склали пластову присягу.
Пластова виказка Дарії Кливаківни. 1923 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Пластова виказка Дарії Кливаківни. 1923 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
“Пласт” у Чорткові розвивався не так стрімко, як в інших містах Тернопільського воєводства, оскільки гімназія мала всього лише шість класів. Тому відбувалася постійна плинність кадрів. Про це неодноразово писав ВПК у Львові професор Михайло Марковський. Станом на кінець листопада 1926 р. 21 пластовий курінь імені Івана Богуна у Чорткові налічував 68 членів, 11 лютого 1927 р. – 42 члени, 20 жовтня 1927 р. – 47 членів, 3 січня 1928 р. – 42 члени, 30 вересня 1929 р. – 54 члени, 1 квітня 1930 р. – 62 члени. 18–19 вересня 1929 р. чортківські пластуни провели двохденний табір в Чорному Лісі, 1 листопада 1929 р. – Свято 1 Листопада. У 1929 р. 21 пластовий курінь імені Івана Богуна дбав про пластове постачання, готував пластунів до здачі І і ІІ пластового іспиту і т. д. У 1930 р. чортківські пластуни організували два концерти (15 лютого з показовими виступами пластунів; 16 березня, присвячений Т. Шевченкові), одноденну зимову мандрівку (2 січня), мали бібліотеку, яка налічувала 222 книги; кооперативу “Відродження” тощо.
У документах ЦДІА України у Львові зафіксовано дві різні печатки 21 куреня імені Івана Богуна у Чорткові. Одна з них виявлена на десяти документах, інша – на шести.
Лист звязкового Михайла Марковського до Верховної Пластової Команди. Чортків, 4 січня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Перша печатка є круглої форми діаметром 40 мм. Відтиск чорнильний, фіолетовий та чорний, із зображенням Тризуба, доброї якості. Друга печатка – овальної форми, розмірами 34х44 мм. Відтиск чорнильний, фіолетовий, із зображенням трипелюсткової лілеї з Тризубом, доброї якості. Перша печатка прикладена до документів, які датуються 10 червня 1923 р. – 24 жовтня 1927 р., друга – 4 липня 1929 р. – 24 січня 1930 р. Друга печатка куреня, швидше за все, використовувалася у діяльності до вересня 1930 р. до сумнозвісної польської політики “пацифікації”, що призвела до заборони пластової організації у Галичині.
Перша печатка міститься на таких документах:
Пластова виказка Дарії Кливаківни. Документ засвідчував, що Дарія Кливаківна 10 червня 1923 р. здала перший пластовий іспит та іменована учасницею 21 полку імені Івана Богуна у Чорткові. Під печаткою підпис опікуна професора І. Калиняка.
Прохання 21 полку імені Івана Богуна у Чорткові до Верховної Пластової Ради у Львові про надіслання пластунам 10 пластових виказок, 10 пластових відзнак і пластову печатку. Завірене опікуном І.Калиняком. Датоване 11 жовтня 1923 р.
Доповнення до звіту з діяльності куреня за третій чвертьрік 1926 р. Завірений кошовим Петром Пастухом, секретарем Надією Кливаківною та звязковим професором Михайлом Марковським. Датоване 30 грудня 1926 р.
Звіт з діяльності куреня за четвертий чвертьрік 1926 р. Завірений кошовим Петром Пастухом, секретарем Надією Кливаківною та звязковим Михайлом Марковським.
Лист звязкового Михайла Марковського до Верховної Пластової Команди. Датований 4 січня 1927 р.
Звіт з діяльності куреня за перший чвертьрік 1927 р. Завірений кошовим Петром Пастухом, секретарем Надією Кливаківною та звязковим Михайлом Марковським. Датований 20 жовтня 1927 р.
Звіт з діяльності куреня за другий чвертьрік 1927 р. Завірений кошовим Ярославом Оробцем, секретарем Петром Дяковським та звязковим Михайлом Марковським. Датований 20 жовтня 1927 р.
Звіт з діяльності куреня за третій чвертьрік 1927 р. Завірений кошовим Ярославом Оробцем, секретарем Петром Дяковським та звязковим Михайлом Марковським. Датований 20 жовтня 1927 р.
Лист звязкового Михайла Марковського до Верховної Пластової Команди. Датований 24 жовтня 1927 р.
Звіт з діяльності куреня за четвертий чвертьрік 1927 р. Завірений кошовим Ярославом Оробцем, секретарем Петром Дяковським та звязковим Михайлом Марковським. Датований 3 січня 1928 р.
Друга печатка міститься на таких документах:
Економічний звіт з діяльності куреня. Завірений Михайлом Марковським. Датований 4 липня 1929 р.
Звіт з діяльності куреня за четвертий чвертьрік 1929 р. Завірений курінним Льонгіном Сторожуком, писарем Степаном Олеськівим та звязковим Михайлом Марковським. Датований 5 жовтня 1929 р.
Лист курінного Степана Олеськіва та звязкового професора української приватної гімназії Степана Фарини до Верховної Пластової Команди у Львові про можливість отримання 9 пластових виказок для пластунів та пластунок, які здали перший пластовий іспит. Датований 24 січня 1930 р.
Звіт з діяльності куреня за четвертий чвертьрік 1929 р. завірений курінним Степаном Олеськівим, писарем Мирославом Ростковичем та звязковим професором української приватної гімназії Степаном Фариною. Датований 24 січня 1930 р.
Звіт з діяльності куреня за перший чвертьрік 1930 р. Завірений курінним Степаном Олеськівим, писарем Мирославом Ростковичем та звязковим професором української приватної гімназії Степаном Фариною. Датований 1 квітня 1930 р.
Економічний звіт з діяльності куреня за перший чвертьрік 1930 р. Завірений курінним Степаном Олеськівим, писарем Мирославом Ростковичем та звязковим Степаном Фариною. Датований 1 квітня 1930 р.
Печатка Запорозького полку імені Яна Кармелюка. 28 жовтня 1921 р. Опублікована у статті: Тинченко Я. Запорожский полк имени Яна Кармелюка // Волонтер. Журнал искателям приключений. – Киев, 2013. – Июнь–июль. – № 3. – С. 40–44.
Леґенди обидвох печаток виконані друкованим шрифтом, написи україномовні. У леґендах застосовано скорочення: на першій печатці: “УКР.” – “УКРАЇНСЬКОГО”, на другій: “ПЛ.” – “ПЛАСТОВИЙ”, “КУР.” – “КУРІНЬ”, “ім.” – “імені”, “ІВ.” – “ІВАНА”. Леґенда і зображення на першій печатці, на думку пластового керівництва у Львові, не відповідали пластовим нормам. Тому не випадково на проханні (завірене опікуном І. Калиняком, датоване 11 жовтня 1923 р.) 21 полку імені Івана Богуна у Чорткові до Верховної Пластової Ради у Львові про надіслання пластунам 10 пластових виказок, 10 пластових відзнак і пластову печатку Олександр Тисовський (псевдо “Дрот”) написав таке: “Непластова печатка! Неприписові назва “Управа”. При нагоді звернути їм увагу. Хиба що вислано приписову печатку”. Невідомо з яких причин пластовий полк (курінь) імені Івана Богуна у Чорткові впродовж тривалого часу й надалі використовував “непластову печатку”. Можливо це була ініціатива керівництва куреня. Так чи інакше на це неодноразово звертало увагу керівництво “Пласту” у Львові. Зокрема, на звіті куреня імені Івана Богуна у Чорткові датованому 20 жовтня 1927 р. і завіреному кошовим Ярославом Оробцем, секретарем Петром Дяковським та звязковим Михайлом Марковським містився “?”.
Перша печатка на разі є єдиною сфрагістичною пам’яткою серед усіх пластових куренів та структурних підрозділів Галичини, яка містить зображення Тризуба без додаткових елементів. В організації “Пласт” того часу на печатках, як правило, використовували не сам Тризуб, а організаційну емблему – мистецьки сплетені Тризуб і трипелюсткова лілея, авторство якої належить професорові Академічної гімназії у Львові Миронову Федусевичу та графіку Робертові Лісовському. Зображення ж на пластові печатці ідентичне зображенням на печатках, виготовлених у Каліші для військових частин Армії Української Народної Республіки. Наприклад, таке ж зображення є на печатці Запорозького полку імені Яна Кармелюка. На разі питання як дане зображення з’явилося на печатці 21 пластового куреня імені Івана Богуна залишається відкритим. Можна припустити, що хтось із активних учасників Української національної революції 1917–1923 рр., опинившись у Чорткові, запропонував саме таке вирішення на пластовій печатці. Так чи інакше, дослідники української сфрагістики мають перед собою приклад того, як автори печатки 21 пластового куреня імені Івана Богуна у Чорткові, усвідомлюючи її великий психологічний і моральний вплив, спираючись на українську історію, намагалися показати тяглість українських традицій та змагання Української Нації за Волю та Державність.
КАТАЛОГ ПЕЧАТОК:
Печатка Управи Українського “Пласту” у Чорткові. 10 червня 1923 р. – 24 жовтня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове, чорне чорнило. Форма: кругла. Розмір: 40 мм. Зображення: Тризуб. Легенда: УПРАВА УКР. “ПЛАСТУ” в Чорткові. Текст розділений двома зірочками. Датування: 10 червня 1923 р. – 24 жовтня 1927 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 94; Спр. 33. – Арк. 130 зв., 131 зв., 132 зв., 133 зв.; Спр. 741. – Арк. 3, 9, 10, 13; Спр. 961. – Арк. 432 зв.
Печатка 21 куреня імені Івана Богуна у Чорткові. 4 липня 1929 р. – 24 січня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: овальна. Розмір: 34х44 мм. Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом. Легенда: 21. ПЛ. КУР. ім. ІВ. БОГУНА в ЧОРТКОВІ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 4 липня 1929 р. – 24 січня 1930 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 18, 20; Спр. 40. – Арк. 50 зв., 51 зв.; Спр. 41. – Арк. 26, 28 зв.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Відбитки печаток парамілітарної організації «Пласт» у Чорткові. 1920–1930-ті роки // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Рік 2013, частина 2 (10). – С. 56–62.
Тинченко Я. Запорожский полк имени Яна Кармелюка // Волонтер. Журнал искателям приключений. – Киев, 2013. – Июнь–июль. – № 3. – С.40–44.
Сова А. Печатки 21 пластового куреня імені Івана Богуна в Чорткові // Пластовий шлях. Журнал пластової думки та інформації. – Львів, 2013. – Чис. 1–2 (173–174). – С. 80.
Сова А. Печатки 21 пластового куреня імені Івана Богуна у Чорткові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2013. – Вересень. – Чис. 61. – С. 5.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Збираю усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо) про “Пласт” у Чорткові. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію прошу надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» просить Львівську обласну раду звернутися до Кабінету Міністрів з проханням надати йому статус національного.
Відповідне звернення вчора, 1 липня 2021 року, підтримала на своєму засіданні комісія з питань історико-культурної спадщини та туризму облради.
Адміністрація заповідника повідомила, що необхідні документи для надання заповіднику статусу національного пройшли усі процедури.
«За останні чотири роки колектив державного заповідника зумів креативно та науково підійти до справи відродження та популяризації історичної пам’яті про національного генія Івана Франка. Створені культурні програми, виставки, фонди музею поповнені унікальним експонатами. Це унікальний музейний комплекс, який вартий того, аби отримати такий статус», – зауважив голова комісії Іван Щурко.
Нагадаємо, що 27 серпня 2021 року відзначатиметься 165-та річниця від дня народження Івана Франка.
В середу, 30 червня 2021 року, у львівському Art Salon Veles (вул. О. Фредра, 4А) відкрилася виставка під назвою “Ар-деко і сучасні тенденції”.
Експозиція виставки об’єднала роботи за останні сто років з роботами сучасних львівських митців, що спробували себе в цьому мистецькому стилі. Тут можна побачити твори мистецтва, предмети інтер’єру, дизайнерський одяг і прикраси.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
“Ідея зародилася вже давно, бо я сама дуже люблю цей стиль і напрямок. Хотілося зробити такий симбіоз на виставці через те, що цей стиль живий до сьогодні і трапляється нам в багатьох речах нашого життя та зараз, до речі, знову набув популярності. Використовують його дуже часто в дизайні інтер’єрів, модельєри використовую – така циклічність, воно повертається.
Галина Тринцолин
І я подумала, що було б цікаво взяти автентичні речі того часу , все ж таки у Львові арт-деко було дуже присутнє, і в той же час мені хотілося, щоб наші художники створили свої роботи в такий спосіб, щоб показати цей напрямок. Тобто я не просила відхилятися від манери виконання, але було завдання, щоб у творі прочитувався цей напрямок. І ті, хто беруть участь у цій виставці зуміли якимось елементом, натяком показати цей стиль. І я вважаю, що вийшло цікаво, хоча було непросто, оскільки, через різноманітність технік, не всі художники наважилися на такий експеримент. І те, що ви бачите тут заслуговує на увагу і на те, щоб читалося воно разом з автентикою в одному просторі”, – сказала власниця арт-салону Галина Тринцолин.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
У межах виставки можна побачити твори у таких напрямах, як: сюрреалізм, гіперреалізм, експресіонізм, абстракціонізм із елементами ар-деко. Також на експозиції експонують графічні роботи, порцелянові предмети побуту, різноманітні ужиткові речі, килими, автентичні плакати та інше.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
«Арт-деко – цікава, всеохопна тема. Виклик перед самим кураторами, бо насправді чітко окреслити цей стиль, ідентифікувати його дуже складно. Багато хто його називає наслідком модерну, інші кажуть, що це така сама складова модерну як одного із тих стилів чи підстилів, який був названий модерном, сецесіоном, югендстилем та в різних країнах вони мали свої локальні прояви. Але власне арт-деко є найбільш інтернаціональним, який справді найбільше напевно проявився у архітектурі, моді та декоративно-ужитковому мистецтві.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
Насправді арт-деко ми чітко можемо назвати початком високого дизайну і високотехнологічності будь-якого виробництва. Як самого художника, котрий творить певні об’єкти, так і фабричного виробництва. Тому ар-деко, нарівні із модерном, надзвичайно міцно увійшло в усі сфери людського життя – від шрифту в газеті, пряжки на поясі і закінчуючи флюгером на найвищій точці будинку.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
Ар-деко -такий стиль, який до сьогоднішнього дня повноцінно живий і хоча ми можемо сказати, що це ретро, але насправді це той стиль, який на сьогодні абсолютно впроваджується. Якщо , наприклад ми говоримо про моду чи якісь певні тренди, то це справді повноцінний стиль, який є актуальним і сьогодні. Тому архітектори або модні дизайнери до сьогоднішнього дня повноцінного його використовують. Так само і художники. Багато з них творить у стилі арт-деко, але додає до того якісь інші свої нюанси і ми пізніше вигадуємо для цього нові терміни, щоб сказати, що щось відкрилося нове,” – розповів мистецтвознавець Іван Дудич.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
Під час виставки будуть проходити різноманітні авторські лекції, перфоменси і вечірки, присвячені напрямку ар-деко.
Експозиція виставки “Ар-деко і сучасні тенденції”
Експозицію виставки можна буде оглянути львівському Art Salon Veles (вул. О. Фредра, 4А) до кінця вересня 2021 року.
У Львові на 41-му році життя помер головний організатор святкування 750-річчя Львова, колишній гітарист гурту «Мері» Тарас Ших. Про це повідомляє Тvoemisto.tv.
Тарас Ших також був засновником та директором маркетингового агенства повного циклу ТзОВ «Меріленд-Т», співвласником франчазі ресторанів «Піца Челєнтано», засновником, продюсером та гітаристом гурту «Мері», головним організатором святкування 750-річчя Львова, шоу Герта Гофа на Львівській опері та виступу Горана Бреговіча, артдиректором клубу «Пікассо».
Тарас Ших
Друзі та колеги Тараса не можуть повірити у сумну звістку, згадують про нього як про доброго друга і порадника, який умів підтримувати.
“Не вистачатиме отих твоїх радісних очей і світла, яке було в них”, “Ти тепер прозорий, легкий, нічий. Долети до того, хто на горі”, “Вертайся до світла, світла душа!” – пишуть друзі Тараса.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із цікавинками з історії дільниць Львова. Сьогодні 10 цікавих фактів про Новий Львів, що розташований між вулицями Василя Стуса, Дібровною, Івана Франка та Панаса Мирного.
Новий Львів на мапі Львова 1939 р.
Новий Львів – дільниця на південно-східній околиці Львова, що розбудовувалася у 1910-1970рр.
На початку ХХ ст. тут мали продовжити урбаністичну концепцію міста-саду, яку не змогли довершити Іван Левинський та Юліан Захаревич на Новому Світі.
Концепцію Нового Львова створили на поч. ХХ ст. архітектори Фердинанд Касслер та Александр Остен. Ця дільниця фактично складається з трьох частин: Красучин, Залізна Вода та Власна Стріха.
Водонапірна башта
Красучин, де архітектори Каслер та Остен запланували у 1910 р. створити дільницю віл, на поч. ХХ ст. був фільварком, названим з 1881 р. іменем його власника Миколая Красуцького. Було створено план міста-саду у вигляді прямокутника з великою круглою площею-сонцем у центрі, від якого розходилися шість вулиць-променів на яких планувалося споруджувати вілли та 2-3 поверхові будиночки, оточені садами. Проте до початку Першої світової війни встигли спорудити лише кілька будиночків (в районі сучасних вулиць Тернопільської та Героїв Крут).
Забудову Красучина продовжили лише у 1950-х рр., коли споруджували стандартні дво- і триповерхові будинки на вулицях Угорській і Віденській. У 1960-х планувальну схему Ф. Кесслера та А. Остена зламали і, замість площі-сонця з променями, заповнили прямокутник Нового Львова хрущовками.
Парк “Залізна вода” у Львові
Новий Львів від міста мав відділяти парк Залізна Вода, закладений у 1905 р. на схилах між Красучином і Софіївкою. «Залізна вода стала місцем прогульок від 1830-х рр. Львів’яни мандрували туди не раз раненько із дітьми й харчами, клалися таборами по полянах у лісі й верталися пізнім вечором до міста. Гостей притягала також купіль у ставку Камінського, ну й корчемка, що тут стояла. Короткий час тут був літній німецький театр Франца Краттера» (Іван Крип’якевич)
вул. Тернопільська 15
У 1930-х роках на південь від парку, між сучасними вулицями Тернопільською та Ярославенка, під керівництвом архітектора Тадеуша Врубеля розбудовано у стилі функціоналізму дільницю вілл, яку назвали Залізна Вода. Більшість будиночків було споруджено за типовими проектами. «Односімейні будинки, порівняно недорогі, але зручні, бо є 3-5 кімнатними, з вигодами та обладнанням, розташовані на сонячному узгір’ї в найздоровішій дільниці міста, доступні для кожного, хто має заощадження в розмірі 6-10 тисяч злотих. Це справжній ідеал міського поселення, який відповідає сучасним потребам і духові часу» (Słoneczna polana// Lwów na granicy dwóch epok / Wyd. Tadeusz Fabiański. – Lwów, 1934).
Зі заходу Нового Львова, на початку нинішньої вулиці Панаса Мирного, збудовано у 1920-х колонію вілл для урядовців та «середнього класу» під назвою Власна Стріха. Тут практично повторюються два типові проекти у дворковому стилі архітектора Владислава Клімчака. Паралельна вулиця Над Яром (сучасна Енергетична) забудована на межі 1920-1930-х триповерховими будинками у стилі раннього функціоналізму за проектами Збіґнева Жепецького.
У 1933 році за проектом Вітольда Мінкевича у центральній частині Нового Львова збудовано високу червону водонапірну башту, для постачання води в даний район.
Електростанція на Персенківці. Фото першої пол. XX ст.
На південь від вул. Панаса Мирного утворилася промислова зона Нового Львова, яку започаткувала у 1907-1908 рр. міська електростанція на Персенківці. А у 1950-х колишній велосипедний завод перебудували на «Полярон» – підприємство військової електронної техніки, виробництво напівпровідникових мікросхем, електролітичних конденсаторів та електронних ламп великої потужності.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич Іван. Історичні проходи по Львові. Накладом товариства “Просвіта” у Львові, 1932
Мельник Ігор. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
30 червня 1941-го у в’язниці міста Перемишляни, що на Львівщині, чекісти стратили священника УГКЦ 52-річного Олексія Боднара. Вирізали на його тілі хрест та посипали його сіллю, розповідає gazeta.ua.
Чоловік народився 1889 року в селі Торгів на Львівщині. Закінчив Львівську греко-католицьку духовну семінарію, а висвячення на ієрея прийняв за часів Першої світової війни. Служив управителем парафій у декількох селах.
Церква Успення Пресвятої Богородиці в с. Торгів
1921 року почав виконувати ті ж обов’язки у селі Боршів. Викладав релігію в місцевій школі, водночас активно займався національно-просвітницькою діяльністю – замовляв до села українські книги та часописи. Цим викликав незадоволення з боку поляків, але вони не протидіяли. Пізніше Олексій Боднар створив у селі осередок Українського Католицького Союзу. Організація прагнула підтримувати всебічний розвиток українського народу в християнському дусі.
1932 року Боднар відгукнувся на прохання митрополита Андрея Шептицького зібрати допомогу бідним та безробітним, а 1938 року Шептицький призначив священника куратором освіти Перемишлянського деканату.
Митрополит Андрей Шептицький
Незабаром розпочалася Друга світова війна. Західну Україну окупували радянські війська, а спецслужби розпочали переслідування Греко-католицької церкви та усіх активних проукраїнських діячів. Уже 1941 року, із наступом німців на СРСР, переслідування та арешти змінились масовими розправами. Отця Боднара попередили про небезпеку та порадили сховатися, але він відмовився і сказав, що не вчинив нічого злого.
Могила о. Олексія Боднара (1889-1941), пароха с. Боршів
26 червня його арештували та кинули до в’язниці НКВД в Перемишлянах. Катували 4 доби, а після того розстріляли разом із іншими в’язнями. Німецька адміністрація дозволила доставити тіло отця до Боршева, де 1 липня 1941 року його поховали.
80 років тому, 30 червня 1941-го року, з балкону на Площі Ринок 10, проголосили Акт відновлення української державності. До ювілею події львів’яни зачитали Акт на тому ж місці. Про це з посиланням на повідомлення пресслужби Львівської ОДА пише СУСПІЛЬНЕ.
Тривалий час влада у Львові належала Радянському Союзу. Втім, до 28 червня радянські війська повністю покинули місто, відступаючи на Схід. Рішення відновити державність ухвалили Українські Національні Збори. Текст Акту оголосили по “Львівському радіо”. Тоді ж передали благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.
Акт проголошення Української держави
“Ви знаєте, така подія надзвичайно зворушлива. Люди кричать, галасують: “Слава”. Таке було піднесення народне. Це був народний ентузіазм. Народ чекав цього. Тоді налетіли літаки, ми боялися, що можуть скинути бомби. Але все щасливо пройшло”, — розповів очевидець події Любомир Полюга.
Відновлена Українська держава проіснувала 10 днів. Її зруйнувала нацистська Німеччина.
Акт проголошення Української держави
“Гітлер вважав, що українці не мають права на свою державу. Коли німці заявили, що вони проти цього, змушували Стецька, Бандеру і інших керівників відмовитись від цього документа, а коли наші заявили, що не відкличуть Акт, тоді його просто заарештували і кинули в концтабори. Почались репресії проти ОУН, збройна боротьба і український повстанський рух”, — каже історик Іван Сварник.
У Львові відзначили річницю з проголошення Акту відновлення Української держави
До річниці свята львів’яни зачитали витяг з Акту біля будинку товариства “Просвіта”, що на площі Ринок, 10.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
