“Забуті українські церкви канадських прерій”, або неймовірна фотовиставка в “Штуці”

360
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"

Вчора, 5 липня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття фотовиставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій”. Авторка робіт – журналістка, блогерка, дослідниця історій українців в Канаді.

“Українські прерії Канади приваблюють насамперед своїми мешканцями — нащадками перших поселенців, такими простими, зворушливими і вкрай рідними людьми. Зрідка їх ще можна там зустріти. І звісно ж церквами —малолюдними, хоч діючими, або й цілком покинутими. Майже завжди забутими.

Історія українців в Канаді це цілий пласт, який ще чекає свого дослідника (-ці), щоб врешті стати частиною сукупного надбання українства, пазлом української історії. Може, це один з тих пазлів, яких нам якраз бракує для кращого розуміння себе? Бо якщо українцям вдалося освоїтися і самоорганізуватися на цілинних землях канадських степів, то має вдатися будь-де. Своїм завданням бачу розповідати як це було без романтизації (ну, може трошки), штампів та патосу.

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

Отже, історія українців на просторах Канади порівняно недавня. Перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з’являтися тут з кінця 19 ст. Це були в переважній більшості вихідці з західноукраїнських сіл — передусім Буковини та Галичини, гнані з власної землі швидким зростанням населення, відповідно, нестачею землі, а звідси, засобів для існування.

Знаний факт, що тими, хто започаткували масштабне переселення були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Хлопці прибули до Канади у 1891 році, а згодом перетягнули сюди свою родину, так невдовзі за океаном опинилося чи не усеньке село (відомо, як воно буває).

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

Щоб краще розуміти характер української еміґрації до Канади треба знати, що на відміну від переселення до країн Европи чи Америки, сюди перші групи українців (І етап переселення до 1914 року) переїжджали з чіткою налаштованістю залишитися назавжди, вони досить швидко перебирали місцевий спосіб життя і намагалися асимілюватися в мовне середовище. Це останнє їх відрізняє від еміґрації ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч. 1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.

В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada — саме так я її всюди підписую на фото), до якої на початках належала переважна більшість наших людей та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є, також, парафії Російськоі православної церкви (Russo-Оrthodox Church) та Православної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і повстали як відгалуження існуючих українських), присутні також і протестантські громади різної форми.

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

Тут мушу пояснити один момент. Наші ранні еміґранти покинули свої домівки в пізні 1890-ті роки, коли процес, що його трохи гучно називають національним відродженням, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків Королівства Галіції і Лодомерії. Зважаючи на невисокий рівень самоусвідомлення, зокрема, національного перших преселенців, вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади в Краю ( і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівній мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових затрат людських і фінансових. Будучи, здебільшого, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі Божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, то ж цією прогалиною і деякою дезорієнтацію наших людей скористалися російські православні місії, щедро спонсоровані тоді ще царською владою. Так деякі парафії, засновані українцями (нехай не завжди свідомими своєї українськости), ставали російськими православними, а парафіяни йшли туди, куди вів їх батюшка.

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

І все ж, недовгий час перебування в діаспорі переконав мене, правдоподібно, лише в одному — наші люди тут гідні щонайбільшої поваги і захоплення, а з посеред них, особливо ранні еміґранти, першовідкривачі. Мені весь час згадуються такі трохи насмішкуваті прізвиська щодо канадських українців — “баняки” або “канадоли”, що їх часто чути, наприклад, серед новоприбулих укрїнців, які цим, мабуть, намагаються підкреслити свою єдино правильну українськість. Тепер в мене це викликає змішане відчуття сорому і образи. Бо ніщо так не змінює кут зору, як багнища, вкриті лісами і чагарниками, яких і досі повно в центрально-західній Канаді, землі, за які в кінці 19 століття жодні інші поселенці навіть на бралися, бо просто б не дали собі з тим раду. Своєю виснажливою працею і непересічним (що вже там) хистом до господарювання українці зуміли претворити ці дикі хащі на розвинуті фермерські посілості. Український слід на цих теренах видно всюди: в напівзруйнованих стодолах і стайнях, що такі самі ще можна зустріти в Карпатах, в назвах вулиць, населених пунктів і прізвищах давно асимільованих Стівенів і Джонів. Навіть попри своє не особливо виражене бажання зберегти українську ідентичність (більшість з ранніх поселенців не уявляли, що воно таке), їм вдалося пересадити частину України на тутешній ґрунт. Подекуди інтуїтивно люди відтворювали чи творили знаний змалечку світ, по пам’яті зводили хати, церкви, село за селом. До слова, в кінці ХІХ ст. за 10 доларів можна було отримати близько 65га (113 морґів) землі т.зв. “другого класу”, яка вимагала значно більших зусиль і часу, а в сумі і вкладених грошей. Для порівняння — дорожчі землі могли коштувати від 3 доларів за 1 акр (0,4 га). Це була свого роду гра в долю, оскільки траплялося, що очистивши терен, викорчувавши всі хащі ґазда бачив перед собою землю, яка не надається для використання під землеробські угіддя, і був змушений пакуватися і втілювати свою канадську мрію де-інде. Так українці загосподарили бл. 4,5 млн.га площі протяжністю 2000 км від південно-східної Манітоби через Саскачеван, завершуючи південним заходом Альберти. Це не кажучи про культурні, політичні, суспільні здобутки наших людей в умовах чужого і часто неприхильного оточення. Якщо це не гідне пошани і захоплення, то я тоді не знаю, що гідне.

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

На стіні в мене великі мапи Альберти і Саскачевану (до Манітоби я ще не добралася, це в планах). Щоразу, коли їду кудись фотографувати, потім ставлю відмітку на мапі, і поки не пройду і не зафіксую усі заплановані пам’ятки — не заспокоюся. А їх у мене ще сотні. Є такі місця — цвинтарі чи церкви, про які немає вже ніде згадок, на них натрапляєш припадково і тішишся тоді безмежно, що можеш про них розповісти. І так приходиш до тями і відповіді на питання: чому я це роблю? Взагалі, з усього найбільше зачаровують давні українські церкви, особливо покинуті. Можливо саме через те, що людські пристрасті полишили ті місця, і там відчувається правдива святість і нецьогосвітність. І так стоять вони мовчазні сумні свідки життя, що колись довкола них вирувало.
Змінилося моє ставлення до церков інших конфесій не завжди мені близьких ідейно. Вчуся їх сприймати як намолені українцями місця, безвідносно до того, яку молитву там промовлялося. Це ж також сакральне місце для когось, чиясь пам’ять, чиясь доля з ним повя’зана, саме тому серед тут презентованих світлин — святині, які формально українськими не є, себто, не називаються так, але де українські віряни були не просто більшістю, а єдиною групою. Історія українського церковного життя в Канаді доволі суперечлива та складна, але вже сам факт того, що церкви почали з’являтися на самих початках появи українських поселенців в Канаді є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу.

Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”

Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і, навіть, священника, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. Мушу додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду, часто парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів-будівельників. Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) — в середньому 15-17 центів за годину, з того, ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 дол. на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 дол., а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 дол. Церкви будували по пам’яті, зразком часто слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні їдучи малими містечками канадських прерій можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують такі рідні силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.
Одним словом, запрошую у фотомандрівку” , – розповіла Устина Стефанчук.

Експозицію виставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 31 липня 2020 року.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.