В колекції польського архіву опублікували фото міста Львова, які показують яким це місто було в 1890-1910-ті роки. Кадри зробив невідомий львівський фотограф. На світлинах можна побачити, як жили львів’яни століття тому.
Львів, 1890-1910-ті рокиРекламний автомобіль “Бранки” на теренах казарм ФердинандаЛьвів, 1890-1910-ті рокиПлоща Ринок, 1890-1910-ті рокиПлоща Ринок, 1890-1910-ті рокиВулиця Академічна (сучасний проспект Шевченка)Вулиця Краківська. Абрекова кам’яницяВулиця 3 Мая (сучасна Січових Стрільців)
В об’єктив фотографа попали вулиці, на яких бачимо поліцію на конях, людні демонстрації, рекламу місцевої продукції. Львівські вулиці здаються набагато просторішими, ніж зараз, це тому, що на них значно менше авто.
Старт повітряної кулі у Львові, тер. нин. Стрийського парку, фото 1910 рокуВулиця Стефана Баторія (сучасна Князя Романа)Площа Марійська (сучасна Міцкевича)“Гранд готель”. Фото кінця 19 ст.Вулиця ГалицькаВулиця Ягеллонська (сучасна Гнатюка). Фото початку XX ст.Монастир св. Онуфрія у ЛьвовіЄврейська дільниця у Львові
Цікавим кадром є такий, що показує, як львів’яни розважались – літали на повітряній кулі. Напевно, саме з такої кулі були зроблені фото з висоти на все місто.
Село Вислік Долішній, гміна Команьча, церква св. Онуфрія
Цьогоріч у червні відбулася друга пошукова експедиція “Стежками предків”, основна мета якої — фіксація культурної спадщини українців, які до середини ХХ століття проживали на теренах сучасної південно-східної Польщі.
Село Сянічок, гміна Сянік, могила хорунжого УГА
14-20 червня львів’яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл для того, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.
Історія, що залишила по собі багато смутку, також залишила багато пам’яток архітектури та мистецтва, які молоді дослідники з громадської організації “Вирій” планують популяризувати в Україні. Результатом експедиції буде видання друкованого та онлайн путівника теренами Сяніцького повіту та апробація культурно-пізнавального маршруту для гідів та екскурсоводів з Львівщини.
Учасники експедиції у Сяніцький повіт
— Експедиція по Сяніцькому повіті далася нелегко, оскільки пандемія наклала обмеження на пересування за кордон. Та завдяки допомозі відділу транскордонного співробітництва Львівської обласної державної адміністрації та генерального консульства України в Любліні, нам вдалося виїхати і провести заплановану роботу. Це було 7 насичених днів, під час яких ми відвідали близько 100 населених пунктів – існуючих та неіснуючих. Власне, з останніми було найскладніше, оскільки відшукати ознаки сіл яких вже немає 70 років є непросто. В цьому нам допомагали місцеві жителі, як українці, так і поляки. Також ми користувалися з міжвоєнних карт, які допомагали нам локалізувати те чи інше місце. За час експедиції ми провели фото, відео фіксацію та відзняли матеріал для розробки віртуального 3D туру по українській культурній спадщині що збереглась в Сяніцькому повіті, — координатор проекту Роман Стрехалюк.
Експедиція у Сяніцький повіт
За матеріалами пошукової експедиції буде видано друковане видання путівника Сяніцьким повітом та електронну версію. Він буде містити у собі коротку інформацію про міста та села і об’єкти, які варто відвідати. Особливу увагу упорядники приділили неіснуючим селам, в яких залишилися поодинокі хрести, нечисленні надгробки на цвинтарях чи місця, де колись були церкви.
Село Щавне, ґміна Команьча, церква Успіння Пресвятої Богородиці
Цей путівник другий із серії україномовних друкованих та електронних видань про українську культурну спадщину земель Закерзоння. Спадщина українців Східної Лемківщини збереглася великою мірою, але вона не існує в уявленні пересічного українця через відсутність достатньої та доступної інформації українською мовою. Інформація польською мовою часто породжує хибні уявлення про історичне минуле цих теренів, знання затираються у свідомості як мешканців України, так і Польщі. Проєкт подає інформацію в популярній формі, має практичне застосування — партнери зможуть використати матеріали і путівник для планування майбутніх екскурсій культурною спадщиною Закерзоння.
Село Смільник, ґміна Команьча, церква перенесення мощей св. Миколая
Проєкт передбачає створення віртуального 3D туру Google для відібраних об’єктів культурної спадщини. Планується оцифрувати 20 об’єктів, створити панорами з неба для відчуття ефекту повної присутності. Цей інструмент для діджиталізації доступний, але досі не використаний для промоції культурної спадщини Сянніччини. Враховуючи мальовничі ландшафти, присутність дерев’яних сакральних об’єктів, природних заказників, віртуальні 3D тури мають зацікавити ширше коло туристів відвідати маловідомі для українців терени Лемківщини.
МГО “Вирій” понад 10 років працює у сфері збереження та популяризації української культурної спадщини на теренах Закерзоння. За цей час члени МГО зібрали базу даних історичних та краєзнавчих матеріалів щодо культурної спадщини тих теренів.
Село Зубенсько, ґміна Команьча, не існуюче село, місце де була церква
“Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду”
Український культурний фонд ‒ державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України. Підтримка проектів Українським культурним фондом здійснюється на конкурсних засадах.
Фото за матеріалами експедиції “Стежками предків”- Тарас Гакавчин
Сьогодні, 28 червня 2021 року, в Ennio Event Square у рамках Lviv Fan Festival відбудеться концерт переможця шоу «Голос Країни» Ігоря Грохоцького. Вхід вільний, повідомляють організатори.
На гостей чекають неперевершена харизма та чудові пісні виконавця, а після концерту – матчі 1/8 фіналу Євро 2020 на великих екранах і смачні страви.
«Беріть друзів та приходьте на фестиваль! Відсвяткуємо День Конституції разом!», – запрошують організатори.
Програма:
18:00 – концерт GROHOTSKY
19:00 – матч Хорватія – Іспанія
22:00 – матч Франція – Швейцарія
Після природних катаклізмів, що накрили Львів минулої п’ятниці, цього недільного ранку потрібно потішити свої смакові рецептори особливою кавою. Разом з нашим недільним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова пропонуємо сьогодні каву з ароматом музики – кавові історії Станіслава Людкевича.
Важко уявити Львів без кави. Сотні затишних кав’ярень розміщені по всьому місту і приваблюють місцевих мешканців і туристів надзвичайним ароматом. А чи чули ви, що Станіслав Людкевич, столітній композитора обожнював кавувати?
Однією з улюблених кав’ярень Людкевича була “Монополь” на Марійській площі. Тут за дрібний гріш можна було просидіти цілий вечір за філіжанкою кави, ще й почитати свіжі газети й журнали. Сюди сходилося багато інтелігенції, точилися цікаві розмови та збиралася львівська богема – письменники, поети, музиканти, які згодом утворили літературно-мистецьке об’єднання “Молода муза”. Саме тут започаткувались приятельські і творчі взаємини С. Людкевича з Василем Пачовським та Петром Карманським.
Станіслав Людкевич (1879-1979)
“В обідню пору Станіслав Людкевич крокував до ресторану “Жорж” (в радянський час “Інтурист”), де був сталим гостем. Тут він мав свій столик у Східному залі. Часто ходив туди з нотами і ходили слухи, що він компонує там свою оперу “Бар Кохба”. Кельнери прекрасно знали постійного клієнта і швидко звертались з запитанням, що подати. По цьому звичайно наступала стандартна відповідь: “Чай або літератку пива”, а коли офіціант пробував уточнити, професор серйозно злився: “Я сказав чай або літератку пива”, – підкреслюючи, що вибір залишається кельнерові. Звички заходити до “Жоржа” і там компонувати професор не закинув до пізньої старості” (зі спогадів лікаря Степана Барвінського).
Станіслав Людкевич у колі львівських музик. Шарж Едварда Козака
Цікавий епізод згадував композитор Володимир Флис: “Одного разу зайшов в “Інтурист”, присів біля Людкевича. І коли на завершення обіду принесли велику порцію міцної чорної кави, жахнувся: “Моє серце такого б не витримало!”. (Треба зазначити, що В. Флис був тоді у молодому віці). С. Людкевич дожив до свого 100-річчя в добрій фізичній та, особливо, духовній формі, зберіг прекрасну пам’ять”.
Про цей ресторан згадує і колишня студентка Людкевича – композитор і музикознавець Богдана Фільц. “Приїжджаючи до Льва, коли я хотіла зустрітись зі своїм вчителем, я приходила в «Інтурист»”.
“Всі ми сміялися, що в капіталістичній країні ресторан львівського Інтуриста мав би чудову рекламу – людина, що обідала тут майже щодня, прожила понад 100 років!” – писала музикознавець Стефанія Павлишин.
Торт на 100-літній ювілей С. Людкевича. В домі композитора, фото Ігоря Старосольського, 28.01.1979
Не випадково саме в “Інтуристі” святкували ювілей Патріарха української музики. З цієї нагоди дирекція ресторану привітала Людкевича величезним тортом з сотнею палаючих свічок.
Але кавував Людкевич не лише у Львові. Адже упродовж кількох років він займався педагогічною діяльністю в Перемишлі, завершував музичну освіту у Відні, перебував у Празі, Берліні. Очевидно, що і в тих містах відвідував кав’ярні.
Станіслав Людкевич. Перемишль, 1934
У міжвоєнний період Людкевич був інспектором Вищого музичного інституту ім. Лисенка. Щороку він їздив на так звані “пописи елєвів” (виступи учнів) у філії Інституту, які працювали у містах і містечках Галичини.
Під час відвідин Яворова професор Людкевич зазвичай зупинявся у домі керівника музичної філії, доктора Михайла Фільца. Як згадувала його донька Богдана Фільц, Людкевичу відводили найкращу кімнату їхнього будинку, спеціально для нього випікали смачні тістечка і пончики, які професор дуже любив до кави.
А ось рядки листа Оксани Бірецької, піаністки і педагога Городоцької філії Інституту: “Дорогий пане доктор, недобре сталося, що Ви не приїхали цієї неділі в Городок, все чекало – пляцки, кава, погода, брідж. Проте нічого не страчено, ждемо цієї неділі”.
Столітній Станіслав Людкевич. Автор світлин Роман Баран
До глибокої старості композитор цінував добре товариство. В колі близьких друзів Людкевич був дуже розмовний, веселий, дотепний, любив пограти в карти, музикувати. А ще – ласувати домашніми смаколиками до кави.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК, Людмила НАЗАРУК та Роксет ФІАБЕСКУ Меморіальний музей Станіслава Людкевича
Презентація жіночого екіпажу, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік». Світлив Євген Кравс
В п’ятницю, 25 червня 2021 року, у Львівському музеї техніки «Ретро гараж». (вул. Дмитра Вітовського, 57а. Старе трамвайне депо) відбулася презентація львівського жіночого екіпажу на авто «Запорожець» моделі ЗАЗ-965, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік» у січні 2022року.
“В цьому році відзначається 61 річниця з Дня Народження українського автомобілебудування! Першого жовтня 1960, розпочато виробництво автомобілів, а 22 листопада зійшов з конвеєра перший «Запорожець»! Ми написали листа організаторам ралі з проханням зробити виняток з правил для молодої і незалежної України та допустити до змагання два автомобіля ЗАЗ! І СТАЛОСЬ ДИВО! Нам пішли на зустріч, і дозволили подати заявки на участь.
Презентація жіночого екіпажу, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік». Світлив Євген Кравс
Пройдено складний шлях, від першого листа організаторам до отримання реєстрації. На 2022 рік два «Запорожця» ЗАЗ 965 і ЗАЗ 966 вже зареєстровані «Королівським Автомобільним Клубом Монако» під номерами 402 і 403″, – розповіла учасниця жіночого екіпажу Світлана Кравс.
Презентація жіночого екіпажу, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік». Світлив Євген Кравс
Жіночий екіпаж у складі Світлани Кравс (м. Львів) та Ренати Вільчінскайте (м. Київ) буде не тільки перлиною в команді, а й серйозним конкурентом на гоночній трасі і буде змагатися на рівні із іншими учасниками, без поблажок на жіночність.
Презентація жіночого екіпажу, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік». Світлив Євген Кравс
Також, в рамках презентації, відбулася виставка ретро-автомобілів в рамках Міжнародного автопробігу «Марафон Дружби і Миру – Україна в ралі Монте-Карло VI United Super Special Race».
Презентація жіночого екіпажу, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік». Світлив Євген Кравс
Почесний ретро-мер Львова, директор музею техніки “Ретро гараж” Андрій Гладун вручив Подяки учасникам ретро-пробігу.
Для гостей органзовано екскурсію музеєм. Автомобілі учасники здійснили проїзд легендарною трасою кільцевих перегонів “Львівський трикутник”.
Кожен може стати святим! Не вірите? Почитайте книгу «Посиденьки зі святими», яку не так давно підготувала і видала команда видавництва «Свічадо».
23 червня відбулася презентація видання в колі друзів у кав’ярні «Кармель». До слова, перший наклад книги вже майже розкупили, тож свічадівці планують перевидати її.
Це не просто книга ― це історія 60 людей, які вписали свої імена та життєві історії в християнстві. Над «Посиденьками зі святими» почали працювати ще три роки тому. За той час видавництво пройшло через досить багато різних випробувань, пережило складні часи карантину, коли навіть постало питання ― буде чи не буде далі жити «Свічадо». Та саме завдяки креативності й ініціативності команди та читачам, які підтримували улюблене видавництво, сьогодні справи значно кращі.
― «Посиденьки зі святими» готувала команда фахівців, які до певної міри є місіонерами і євангелізаторами. Ця книга покликана познайомити дітей з особливими постатями в історії людства, ― зазначив на презентації директор видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський.
Авторка ідеї та відповідальна редакторка книги Наталія Вус розповіла, як зародилося бачення такого видання:
― Цієї книги потребували читачі. Це мій перший проєкт у видавництві «Свічадо». До того я працювала в крамниці видавництва й неодноразово чула запит від покупців, які шукали книги про святих, написаних у популярному стилі. Загалом напрацювання концепції книги і відбір постатей зайняв пів року. І цей процес був справді складний, адже є святі, про яких відомо дуже багато і ці історії могли би вийти окремими книгами, а про інших доводилося вишукувати цікаві факти фактично по крупинках. Тож ми вирішили врівноважити це і для кожного героя виділити однакову кількість сторінок.
Співавторки текстів: Христина Дорожовець, Олена Мацьків та Світлана Бабинська, яка модерувала презентацію.
Христина Дорожовець написала кілька десятків історій про святих, зокрема про свого улюбленого святого Антонія та блаженну Тарсикію, яка родом із Ходорова, звідки й бабця авторки.
― Мені бабця це все розповідала ще коли я була малою. Пригадую, як багато різного мене цікавило. Тож, створюючи цю книжку, ми старалися передбачити питання, які зацікавлювали би дітей. Це полегшило написання цих історій.
Богдана Давидюк ― художниця, яка проілюстувала видання. За словами директора «Свічадо» Богдана Трояновського (пишуть на сторінці видавництва), «ці малюнки є своєрідним експериментом. Бо це, з одного боку, сучасні зображення, а з іншого — їхній стиль є певним впровадженням у мистецтво ікони. Проте читач зауважить, що на малюнках святі зображені без німбів. Це частина задуму авторів, які хочуть показати, що святі були звичайними людьми. Вони жили в різні часи і в різних країнах, серед них були лицарі й лікарі, священники й учені, матері й діти, монахи і монахині. Тобто святим може стати кожен».
У «Свічадо» наголошують: «Посиденьки зі святими» — це життя святих для дітей у новому, оригінальному форматі. До видання увійшли 60 історій про відомих святих: від апостолів Петра і Павла до блаженних Климентія Шептицького, Миколая Чарнецького та святих Матері Терези й Івана Павла ІІ. Цікавинкою книжки є те, що оповіді розказані від першої особи, тому складається враження, ніби це знайомство на дружній зустрічі. Звідси і назва книжки ― «Посиденьки зі святими».
«Василь мав Україну у своєму голосі. Він містив сяйво вашого блакитного неба, і золото ваших полів. Голос вміщував усе це», – саме так Василя Сліпака згадує солістка Паризької опери Гоша Ковалінська.
29 червня виповнюється вже п’ять років, як снайперська куля забрала життя Василя Сліпака – видатного українського оперного співака, соліста Паризької Національної Опери, волонтера, учасника бойових дій на Сході України, Героя України, кавалера ордена «За мужність» І ступеня.
У 2017 році був започаткований маратон пам’яті Василя Сліпака (WLIVE), який щороку символічно проводиться в останні дні червня. Він об’єднує музикантів з багатьох країн, а події маратону відбуваються у різних куточках світу.
Традиційно, вже п’ятий рік поспіль Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика серед числа організаторів маратону.
29 червня, у день, коли снайперська куля забрала життя оперного співака, пам’яті видатного українця відбудеться три події.
Василь Сліпак
Маратон розпочне «Молитва для Василя» (початок події о 17:00). Музичною присвятою стануть духовні та камерні композиції Йоганна Себастьяна Баха, Антоніо Вівальді, Генрі Перселла та Станіслава Шажинського, що прозвучать у виконанні відомих львівських музикантів: Лілії Нікітчук (мецо-сопрано), Анни Іванюшенко (клавесин), Олесі Масник (скрипка), Андрія Кушніра (скрипка) та Ярослава Мигаля (віолончель).
Об 18:15 подію продовжить «Північне Сяйво» від Струнного квартету «Фенікс» Львівської національної філармонії. Пам’ять Василя Сліпака прозвучать камерні твори композиторів «північних» країн – норвежця Едварда Гріга, британця Бенджаміна Бріттена та обробки данських народних пісень.
Завершиться маратон концертом під назвою «Після мрії» (початок о 19:30). Французький тенор Поль Ґоґлер повертається до Львова, де виконає класичні композиції в супроводі українського піаніста. Програма його концерту складатиметься з французьких і німецьких творів періоду романтизму, а також пісень українською мовою, щоб висвітлити зближення культур через музику.
Події відбудуться у співпраці із Фундацією Василя Сліпака та Alliance Française in Lviv.
Детальна інформація та квитки на події з посиланням:
В далекому 1949-у, почалася її історія. Маленький, наче іграшковий, паровозик і два дерев’яних вагончика, ущент заповнені юними і дорослими рівнянами, рушили вузькоколійкою в перший рейс вздовж тоді ще мальовничих берегів Усті.
Юна залізничниця
Дитяча вузькоколійка давно стала однією з візитівок і символів Рівного. У дитячі спогади не одного покоління рівнян назавжди вкарбувалися веселі поїздки з вітерцем дитячою залізничною магістраллю. А чимало хто і професію свою майбутню знайшов там. Що б не відбувалося в державі, дитяча залізниця в нашому місті продовжувала працювати.
З альбому, який зберігають у дирекції РДЗ
Єдина вимушена зупинка в її роботі була під час реконструкції до 700-річчя міста — з 1980-го до 1982-го року. Нині Рівненська дитяча залізниця — одна із восьми, що збереглися і працюють в Україні. А починалося все так.
Будується дитяча залізниця, 1948 рік
Дитяча залізниця була одним із, як сьогодні сказали б, “трендів” радянського союзу тридцятих років. Ідея масштабної побудови дитячих вузькоколійок охопила весь тодішній СРСР. Куратором проекту був соратник Сталіна Лазар Каганович, завдяки якому зменшені копії справжніх залізниць з’явилися мало не в кожному обласному центрі тодішнього союзу. І зовсім не заради дитячих розваг їх створювали. Для величезної території СРСР залізниця була украй важливим елементом інфраструктури. І головною метою проекту було якраз навчання нового покоління залізничників, яке в майбутньому мало працювати вже на “дорослих” магістралях. За радянською традицією ініціативу подали як начебто висунуту “знизу”. Першу залізницю для дітей відкрили в Тифлісі в 1935 році. Затим грузинські школярі звернулися до широкої громадськості через газету “Піонерська правда” із закликом підхопити починання. Утім, у Рівному вдалося “підхопити” лише через 14 років, оскільки радянська влада в місті остаточно встановилася лише після звільнення міста від німецької окупації. Проте, вочевидь, наміри збудувати дитячу залізницю були ще за перших “совєтів”. Бо в одному з документів міської ради 1940 року згадується про те, що на засіданні комісії з міського господарства заслухали доповідь голови комісії щодо можливості побудови дитячої залізниці.
На суботники приходили мало не всі мешканці повоєнного РівногоРобота над дитячою вузькоколійкою кипить
Однак урочисто перетнути стрічку, що символізувала старт роботи дитячої залізниці, потягу вдалося лише 9 травня 1949 року. А розпочалося будівництво вузькоколійки протяжністю два з половиною кілометри в 1948-у. Будували методом толоки — приходили всі охочі, долучалися і школярі, і комсомольська молодь. Звісно, роботи, які потребували фахового підходу, виконували професіонали — шляховики ПЧ-7 Ковельської залізниці.
Юна чергова по станції Оля Матросова відправляє потяг, 1952 рік, так гласить підпис в старому альбоміМітинг з нагоди відкриттяПерший потяг готується перетнути стрічку під час відкриття дороги
До речі, у перші роки функціонування залізниці вона називалася Малою Ковельською, потім Малою Ровенською, а нині — Рівненська дитяча залізниця.
У черзі найменші рівняни – так хочеться покататися на потязі!
Для міста перших повоєнних років, коли ще навіть остаточно не було розчищено руїни, таке будівництво було знаковою подією. Новий “атракціон” користувався шаленою популярністю. До квиткових кас вишиковувалися довжелезні черги.
Старий паровоз рушає з перону станції “Партизанська”Усі атрибути дорослої залізниціТепер це станція “Озерна”, фото 1953 року
Рівненська дитяча залізниця була маленькою моделлю дорослої. Тут все було по-справжньому: вокзал, перон, дикторське мовлення, семафор, електрожезлова система на перегоні, міжстанційний стрілочний зв’язок. Шлях, що пролягав уздовж лівого берега Усті, мав дві зупинки: станція “Партизанська” (власне це і є вокзал, з якого рушає потяг), і станція “Піонерська” (у 1991 році перейменована на “Озерну”), яка є і кінцевою, розташована неподалік Басівкутського озера.
Привокзальна площа дитячої залізниці. Сталін обов’язковийНа привокзальній площіДля запуску макета залізниці не знайшли іншого місця, аніж навколо пам’ятника вождю
Цікаво, що так звану привокзальну площу дитячої залізниці облаштували також по-дорослому. У центрі круглої клумби встановили постамент з погруддям Сталіна. Від центральної вулиці, яка тоді також носила ім’я “вождя народів” (тепер Соборна) відділяла парадна брама, обабіч якої на постаментах височіли скульптури піонера й піонерки. Теперішнього шляхопровода через Устю ще не було, а був старий низький міст.
Перше приміщення вокзалу (ліворуч) і теперішнє тимчасове приміщення (праворуч)
Для дітвори перших повоєнних років залізниця була не лише чудовою розвагою і відпочинком, а й школою профорієнтації. Юні касири, диктори, провідники, контролери, чергові по вокзалу, стрілочники, помічники машиніста опановували ази залізничних професій. Позашкільна освіта, яка знайомить дітей і підлітків зі залізничними спеціальностями — це було головним завданням в усі роки діяльності залізниці.
Вихід на перон з вокзалу, 1951 рік
Про незмінне упродовж 30-ти років і улюблене місце роботи розповідає начальник Рівненської дитячої залізниці Наталія Сєркова: “Понад 500 дітей з міста і області навчаються безкоштовно в гуртках юних залізничників. Вони почуваються справжніми професіоналами, навчаючись фаху помічника машиніста, машиніста тепловоза, провідника-ревізора, оглядача вагонів, диспетчера. Серед дитячих залізниць України не пасемо задніх. Тричі виборювали призові місця. Нас знають в Україні. Наприклад, турбюро Тернополя і Житомира регулярно привозять до нас дітей. Вони відвідують Рівненський зоопарк і обов’язково нашу залізницю. Торік до нас приїхала делегація індусів, то вони були просто вражені. Не могли повірити, що це все дитяча залізниця”.
Будівля дирекції дитячої залізниці, 1949 рік
На запитання, як змінилася магістраль за 70 років, Наталія Сєркова розповіла таке:”У 1949 році був паровоз і два дерев’яних вагончики. З 1973 року паровоз замінили на тепловоз, а старі вагони — на металеві польського виробництва. Єдине, на що ми нарікаємо, то це на приміщення станції. Спочатку в 1949 році нам побудували цегляне. Але коли в 1963 році будували новий шляхопровід над Устею, то його знесли, бо заважало будівництву. Поставили ось цей, що є нині, як тимчасовий. У ньому тісно і холодно, але іншого поки немає. Не додає комфорту й сусідство з базаром”
Вхід на територію дитячої залізниці, 1951 рікЗа парканом – дитяча залізниця. вулиця Сталіна, 1951 рікФото зі старого альбомуФото зі старого альбомуКолись при залізниці працював гурток моделювання. на згадку про нього тепер залишилися тільки фотоВідкриття дитячої залізниці – світлини в старому альбомі, які зберігає дирекція залізниціПерший випуск школи юних залізничників. Можливо хтось упізнає себеНа залізниці завжди людно, 1954 рікТакий будиночок стояв на кінцевій станції, яка нині називається “Озерна”, тепер він напівзруйнований, а всередині влаштували притулок “бомжі”Рухома модель автодрезини на демонстрації. Позаду видніється колона юних залізничниківЮні залізничники на першотравневій демонcтрації 1954 року
Наталія Сєркова запросила усіх охочих на прогулянку потягом дитячої залізниці, яка з 9 травня працюватиме до кінця вересня по суботах і неділях, а також у святкові дні. А ще — показала старі альбоми, в яких зібрано світлини, починаючи з 1949 року із зображенням дитячої залізниці в Рівному. Погортаємо альбом з унікальними фотографіями і ми.
Традиційна італійська страва набула такої популярності у світі, що ледь не кожен кулінар встиг внести свої зміни в рецептуру. Усе це цікаво споживачам, але обурливо для Італії, де бережуть традиції. Тому саме італійці вигадали Кодекс піци — книгу, де зафіксовані правила приготування страви.
Які рецепти визнаються Кодексом піци?
Якщо ви не збираєтеся відвідати Італію сьогодні, то на вас завжди чекає смачна піца Domino’s Pizza, яку ви можете у Львові на роботу, до дому й навіть на вечірку. Ця страва може конкурувати з найкращими зразками світу.
На сьогодні існує близько 2 тисяч різновидів піци. Серед них є рецепти з м’ясом, сиром, овочами, фруктами, морепродуктами та іншими інгредієнтами. Вони по-різному поєднується із соусами, по-різному смакують і мають своїх прихильників. Піцою сьогодні вважається навіть тісто з ковбасою та сиром, проте в Італії цього не визнають. Таке спотворення рецептів викликало обурення в італійців, тому вони створили Кодекс піци.
У книзі зазначено, що класична італійська піца — це:
не більше 35 см в діаметрі;
товщина основи не більше 2 см;
приготування у дровяній печі;
замішування тіста руками;
формування основи вручну.
Тобто класична піца — це тонка основа у формі кола, яку виготовляють без допомоги техніки та інструментів. Тісто вимішують вручну, основу формують без скалки. Тому приготуванням піци займаються піцайоло — справжні професіонали.
Щодо начинки, класикою вважається рецепт «Маргарита». Він містить сир моцарела та тонкі шматочки томатів, а також томатний соус. У Неаполі, де традицій дотримуються найбільш суворо, визнають лише три рецепти: «Екстра-Маргарита», «Маргарита з помідорами й сиром» та «Маринара з анчоусами та часником».
Кодекс піци в Домінос
В асортименті Домінос є і класичні рецепти, і незвичайні поєднання інгредієнтів. Також ви завжди можете створити власний рецепт, скориставшись конструктором піци. Це можливість поєднати всі улюблені інгредієнти в одній страві, створювати оригінальну композицію та навіть власний «Кодекс піци».
Замовлення в Домінос завжди вигідно робити завдяки спеціальним пропозиціям, акціям та цілодобовій доставці.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Українськи Город)
Цього року відзначаємо 115-річчя «Українського спортового кружка» в Академічній гімназії та її філії у Львові та 110-річчя від заснування спортового товариства студентів вищих шкіл Львова «Україна». У 1936 р. з нагоди 25-річчя цієї організації побачив світ альманах.
Тарас Франко. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
У виданні поміщено декілька публікацій про становлення та розвиток різних видів спорту, статистичні дані, велику кількість світлин. Нагадаю, що Тарас Франко був одним із засновників СТ «Україна», а від березня до кінця 1923 р. очолював цю спортивну організацію.
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
В альманасі з нагоди 25-річчя СТ «Україна» поміщено публікацію Тараса Франка про початки українського спорту у Львові. У ній зосереджено увагу на діяльності професора Івана Боберського, «Українського спортового кружка» та Українського спортового кружка «Дніпро». Хронологічні межі статті охоплюють 1906–1911 рр. У цей період «Український спортовий кружок» в Академічній гімназії та її філії у Львові сприяв популяризації спорту в українському середовищі Львова та Галичини і дав поштовх до створення СТ «Україна», «Пласту», «Змагового союзу».
Матч дружин (команд) “Українського спортового кружка” та УСК “Дніпро”. Травень 1910 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “Гра УСК – Дніпро літом 1910 р. на оболонях за вулецькою рогачкою. Задержка грача проти правил. По кілька кільометрів пішки в день робили грачі там і назад, щоб з дому дістатися на площу гри!”. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Текст публікації Тараса Франка подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Тарас Франко
Початки українського спорту у Львові
Український спорт у Львові повстав на початку біжучого століття [ХХ ст. – Авт.] – з маївок. Під проводом пок. проф. Р. Цеглинського вибиралася молодь української академічної гімназії у Львові кілька разів до року, звичайно в травні й червні, на прогульку за місто. Хлопці брали зі собою перекуску й кілька центів на прецлі, морожене або лімоняду і серед сміхів, дотепів і великого галасу, йшли за професором на погулянку або Кайзервальд. Зпочатку відходила переважно кічка і рухові забави: третяк, перерваний король, згодом узявся звідкись мяч. Став осередком заінтересування цілої молоді, випер відразу інші забави, крім кічки (гилки) і переможно вдержується до сьогодні на першому місці серед інших спортів. Але початки були трудні. Професор не знав, що з мячем робити. Як фільольоґ, чув щось про hаr-рasturn, але правила анґлійського союзу копаного мяча були йому чужі й невідомі. Найлегче йшло з уставленням воріт: хлоці понаскидали по дві купи блюзок і шапок і брамки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів. Вся молодь ділилася на дві величезні дружини і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри. А початок був дуже оригінальний. На середині грища лежав на землі мяч, а з обох сторін розбігалися проти себе два провідники дружин, найліпші бігуни й в повнім бігу мали копнути мяч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекольний вереск. Мяч крутився як тріска в полонці, копаний рівночасно в стиску, не мав виходу зпоміж ліса ніг. Колиж вирвався десь щасливо, зараз гнали за ним завзятущі купи копунів, окружали збитою масою і ногами куди попало, переважно по кістках товаришів. Згодом слабші підкошені відступали, стиск проріджувався і можна було десь колись стрілити ворота.
Плакат-сповіщення “Українського спортового кружка”. Автор ідеї – Іван Боберський, оформлення – Романа Грицая. 17 грудня 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Дальший етап розвитку копаного мяча й інших спортів датується з приходом енергійного і фахового провідника, проф. І. Боберського. Професор, ґерманіст і руховик, учив гімнастики надобовязково, а в літній порі громадив учнів охотно на «кайзервальді» і там почав правильні тренінґи копаного мяча. Систематично навчав подавати мяч короткими пассінґами, стонувати (задержувати), провадити, стріляти наріжняка карного, відбивати головою. Молодь української гімназії згуртувалася в У. С. Кружку і поділилася на дружини копаного мяча. Змагання розгривали зпершу зі собою, потім з жидівськими і польськими дружинами. – Проф. Боберський бачучи велике замилування молоді до мяча, спровадив з Праги фахового тренера п. Льомоза активного грача «Слявії» чи «Спарти» праської, що на той час було не аби якою сензацією. Пан Льомоз, низький, симпатичний бльондин, показався добрим організатором, імпонував усім змагунам феноменальною технікою гри, чудесним опануванням мяча й ефектовними «бомбами». Учив наших хлопців так пильно, що вже по кількох тренінґах, рівень гри цілої дружини піднісся значно. Памятаю, яке захоплення викликала двоциферна перемога української одинадцятки над «Гасмонеєю» на янівських оболонях. Льомоз грав у центрі нападу і сам стрілив переважну кількість воріт. Жиди не доходили до голосу і ганебно програли. З польськими дружинами йшло трудніше, бо ті швидше почали копати й швидше мали власні грища. Памятаю, що ні з «Чорними» ні з «Поґонею» УСК не міг виграти.
Штамп Українського спортового кружка “Дніпро”. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Дальшим етапом розвою українського спорту у Львові було закупно українського городу на стрийському, з прекрасно урядженою площею і степеницею. УСК почав не лише тренінґи фотбалеві на приписовім грищі, але й легкоатлетичні врави приборами, що їх закупив частинно проф. Боберський, а частинно за власні фонди. – Крім УСК-а оснувався ще клюб спортовий «Дніпро», що гуртував українську молодь з польських гімназій. По кількох змаганнях, у яких УСК переважно програвав, показалося, що «Дніпро» мав ліпший напад. По злиттю обох клюбів той атак задержали в цілості в першій дружині УСК-а. Душею його був низенький Гусаківський, хитрун і технік надзвичайний, спеціяліст від бомб був правий лучник, на обороні грав пок. Остапчук, воротар був низький, але дуже завзятий, цілість не гірша від нинішних А-клясових дружин.
Копія посвідки, яка засвідчує проходження Тарасом Франком дворічного руханкового курсу 1908–1909 років для кандидатів на учителів руханки під проводом Івана Боберського. Львів, 18 грудня 1935 р.
По мірі того, як члени УСК здавали матуру і вступали на вищі школи Львова, зродилася серед них потреба продовжувати спортові заняття в окремому від УСК клюбі. На кілька літ перед світовою війною скликано сходини активних спортовців академіків і техніків й рішено заложити спортовий клюб. З різних проєктованих назв залишалася назва репрезентативна, назва всім дорога, назва майбутньої держави «Україна». Про це повинні добре памятати всі члени й змагуни заслуженого Товариства, якого ювілей сьогодні святкуємо. Клюб виріс на товариство, з академічного став загальним, але український спорт репрезентувати мусить так довго, поки його назва обійме ширший, найширший терен. Що дай Боже як найшвидше!
Джерело: Франко Т. Початки українського спорту у Львові. СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т.«Україна», 1936. С. 30–33.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
На життєвому шляху Івана Труша нерідко будуть траплятись перехрестя з шляхами осіб чиї імена зазначені в історичному світовому пантеоні. Наприкінці ХІХ ст. в одній із німецьких приватних шкіл де вчаться художники у списках учнів одночасно з’являються прізвища Івана Труша і Василя Кандинського.
У кінці навчання у краківській художній школі (Szkola Sztuk Pieknych) 1897 р. Іван Труш вирушає до Німеччині для продовження професійного навчання у Мюнхенській академії образотворчих мистецтв. Культурна столиця країни, столиця Боварії ‑ Мюнхен ще у XVII сторіччі набув славу німецьких Атен. Поширив цю славу на початку XIX сторіччя король Людвіг І який політикою свого панування зголосив мету зробити із Мюнхена місто яке прославить Німеччину таким чином що ніхто не зможе сказати що знає її якщо не бачив Мюнхену. Дійсно, місто стає презентабельним, вишуканим за своїм зовнішнім образом, і насиченим культурними мистецькими подіями. 1770 року тут відкривається Академія образотворчих мистецтв, а у ХІХ ст. працює чимало приватних шкіл та мистецьких навчальних студій, стає доступною славетна Пінотека ‑ велика збірка творів європейських майстрів XIV-XVII.
Іван Труш
Парадна брама мюнхенської академії для краківського студента попри палке його бажання лишається закритою. Труш не потрапляє на навчання через банальне бюрократичне непорозуміння, оскільки його стипендія надходить невчасно. Іншій на його місці розгубився і повернувся би до Кракова. Проте Труш наполегливо шукає можливості хоч чомусь навчитися у Мюнхені попри несприятливі обставини. Він дізнається про дві приватні школи Шімона Холлоші та Антона Ашбе.
Перед краківським студентом постає питання яку школу обрати – одна і друга доволі популярні, а в наш час історики зараховують їх до кращих в Європі. В системі навчання двох майстерень насправді було дуже багато спільного, але були і відмінності. Холлоші давав можливість учням опанувати рисунок, а пізніше вони отримували можливість займатися живописом. Ашбе не працював з початківцями. Але один і другий ігнорували гіпсові постановки віддаючи перевагу живій натурі. Труш звісно навів довідки і, напевно, віддав би перевагу Холлоші, оскільки в нього можна було вдосконалюватися у живописі (за чутками його конкурент вчив тільки рисунку). Але той факт що Ашбе, для якого у підборі учнів було головне щоб вони якомога більше працювали, міг зробити поступки і вчити обдарованих художників безкоштовно. У Трушевій ситуації через брак коштів це було вагомим аргументом.
Мюнхен
Школа Антона Ашбе у 1897 році, коли Труш потрапляє до Мюнхену, існувала всього шостий рік, але вже встигла стати надзвичайно популярною. Вона була заповнена учнями з різних країн, художниками імена яких пізніше стають знаковими в історії європейського і національних мистецтв. Тут в різні часи вчилися І. Грабарь, М. Добужинский, Д. Кардовский, О. Маковська, Д. Бурлюк, К. Петров-Водкін, В. Кандинский, О Мурашко, М. Верьовкіна, З. Гржебін, Ф. Ревентлов, О. Явленський, І. Білібін, Б. Владимирський, О. Клементьєв, К. Клемм (Гриінберг-Самуільсон), А. Коджоян, М. Роот, А. Ваббе, А. Дідерихс, А. Старкопф, О. Штурман Р. Якопич, З. Гржебін, І. Грохар, М. Яма, М. Стернен, Т. Фраєрман, О. Александрова-Сковорода (Борисова-Мусатова) та багато інших. Це далеко не повний список відомих художників кінці ХІХ – початку ХХ сторіччя.
Василь Кандинський
Саме в 1897 році тут проходять студії і, можливо, вчаться разом з Трушем ‑ Василь Кандинський, Ігор Грабар, Дмитро Кардовський, дочка Констянтина Маковського Олена Маковська, Микола Роот, Олексій Явленський, Маріана Верьовкіна. За спогадами Ігоря Грабаря в цей час вчиться німец-юрист Рудольф Трейман [4, 14].
Василь Кандинський і кіт Васька
Будинок школи Ашбе краківському студентові шукати довго не довелося. Майстерні знаходився поруч біля Академії мистецтв. Треба було пройти невеличку вуличку що біля «Арки перемоги» (Siegesthor), далі паркову алею за якою височіла невелика дерев’яна споруда у «руському стилі» (так рахувало більшість прибулих з імперії), хоча знавцю архітектури було зрозуміло що нічого руського в ній нема. Перед будівлею на сходах, або у саду майже завжди можна було помітити учнів – дівчат, юнаків у різного кольору фартухах та халатах які самостійно влаштовували собі перерви. Судячи з характеру їх спілкування і вибухів сміху їм було дуже цікаво і весело. Нерідко серед присутніх можна було побачити низенького горбатого чоловіка в крислатому жовто-оливковому капелюсі і такого ж кольору пальто накинутого на літній сірий костюм. Під колір його зовнішнього вбрання було його русяво-руде волосся що пасмами стирчало з під капелюха. На обличчі помітно виділялося пенсне що трималося на конкретних виразних форм носі. Але основним акцентом фізії були розкішні вуса аля-Франс Йосиф що стирчали на всі боки але гармонійно поєднувалися з гострою борідкою (останній атрибут не був постійним і пізніше власник борідки змінив імідж і позбувся її). Чоловік активно спілкувався з молоддю, сміявся жестикулюючи лівою рукою з незмінною довгою тонкою сигарою, так званою «вірджинею», а правою рукою спирався на палицю, неодмінний атрибут поважного панства. Пізніше Труш перейме цю моду і не буде розлучатися з палицею до самої смерті.
Антон Ашбе
Це був сам керівник школи Антон Ашбе. На момент появи Труша на порозі мюнхенської школи йому було всього тридцять п’ять років, тобто він був всього на сім років старше за краківського студента. За походженням Ашбе був слов’янином, словенцем із Любляни. Саме там він отримав початкову художню освіту навчаючись у Янеша Вольфа, одного з найкращих словенських художників XIX сторіччя. Студентом Віденської академії мистецтв Ашбе став у 1882 році, а за два роки продовжив навчання у Мюнхені спочатку в академії студіюючи античне мистецтво, а пізніше став найкращим учнем художньої школи Людвіга фон Льофтца.
Його прізвище писалося Ažbe і позначка над “z“ робила цей звук середнім між “ж“ і “ш“. Учні – іноземці не знаючи тонкощів вимови прізвища називали його “Ацпе”. Так само чинили вуличні хлопчиська що бігали слідом за маестро з криками: “Ацпе, Ацпе, Ацпе!” на що він погрожував їм палицею.
Охочих вчитися в школі, це мало стосуватися і Труша, Ашбе сам проводив до просторої навчальної майстерні з великим високим вікном заставленою мольбертами, табуретами і трьома подіумами на яки позували натурники. Він докладно давав пояснення і розповідав за принципи і методи своєї науки. Стіни аудиторії були завішані етюдами та рисунками голів та оголених фігур. Експозиція з часом змінювалась – додавалися найбільш вдалі роботи. Судячи з їх рівня, рисунки могли скласти конкуренцію аналогічним завданням любої європейської академії що не міг не зауважити краківський студент. На момент його появи тут виставка як раз поповнилася етюдом Ігоря Грабаря, учня школи, пізніше старости і навіть асистента, колеги і друга Ашбе. Директор власноручно розмістив твір на стіні. На роботі була зображена чудова голівка дівчинки зі світлим волоссям, колір якого гармонійно поєднувався з блакитним відтінком її очей і ніжним рум’яним кольором обличчя (етюд експонувався протягом всього 1897 року) [5, 29]. Одночасно честі бути виставленим з Грабарем був удостоєний його друг Дмитро Кардовський чиї фігурні композиції також були відібранні до виставлених оригіналів.
Ігор Грабар. Портрет Антона Ашбе
Якщо верхні ряди експозиції являли собою оригінали учнівських студій то нижній ряд складався з фотографічних репродукцій рисунків голів переважно Ганса Гольбейна (Молодшого) і особливо кидалася в очі світлина з зображенням голови папи Іннокентія Х пензля славетного Дієго Веласкеса. Окреме місце займала студія чорношкірої жінки в золотій рамці що займала простір цілого простінку і яку керівник школи неодмінно показував новим учням при перших оглядинах майстерні. Він не без гордості пояснював: “Das ist meine eigene Arbeit, namlich (це моя власна робота, атож)”. Останнє слово-паразит «namlich» Ашбе вставляв по справі або без в кожне друге речення, з-за чого його монологи справляли враження кострубатості.
Дійсно, етюд мав характер майстерно виконаної роботи з міцним рисунком і переконливою «ліпкою» форми. На новачків «Чорношкіра жінка» справляла сильне враження, але Труш мав сприйняти її спокійно, оскільки його краківські постановочні студії за виконанням не поступалися в майстерності. Все ж краківський студент вирішив залишитися тут, принаймні спробувати поглибити свої знання і збагатити свої навички.
Заняття в школі Антона Ашбе
Після обсервації майстерні Ашбе знайомив новачків зі старостою. Трушу мали представити “оbmann”а на прізвище Замразіль, високого вже в літах чеха з лисою головою. Трохи пізніше на цій посаді чеха замінить Ігор Грабар. В обов’язки старости входило проведення занять з початківцями з роз’ясненнями і контролем роботи. Питання лишається відкритим хто у 1897 році чи Замразіль чи Грабар давали перші навчальні пояснення Трушеві. Відомо що Труш опинився у Мюнхені на початку літа, саме скоріше, в кінці травня місяця. А раніше на початку квітня Ашбе разом з учнями Ігорем Грабарем, Дмитром Кардовським, Олексієм Явленським, Маріаною Верьовкіною та Рудольфом Трейманом рушили до Венеції вчитися у великих венеційців відчуття кольору [4, 15]. До мюнхенської компанії у Венеції, доречи, долучився Микола Мурашко, засновник київської художньої школи. Отже на момент появи Труша в школі Ашбе вже давно мав повернутися з поїздки і вчити його.
Учні школи Антона Ашбе. Мюнхен
Критерієм оцінки праці любого учня для Ашбе була працездатність і він любив це неодноразово підкреслити, закликає їх працювати якомога більше. На відміну від педагогів-теоретиків які чудово знали як малювати, але не могли провести прямої лінії, Ашбе був викладачем-практиком, мав добре поставлене око, чудово володів рисунком і всіма його технічними засобами. Фахова впевненість яка кидалася в очі коли директор-вчитель школи твердою рукою виправляв рисунок жваво, ритмічно наносячи штрихи імпонувала багатьом учням. Трушеві, судячи з його безкомпромісного характеру, який проявиться пізніше це втручання могло й не сподобатися.
Система навчання Ашбе була простою і зрозумілою і при послідовному її дотримані давала непогані результати. Він наполягав щоб при виконанні завдання учні не відволікалися на дрібниці а основну увагу зосереджували на великих формах. Не схвалювалося фотографічне копіювання. Викладачі рисунку з достатнім практичним досвідом знають як складно боротися з самовпевненими студентами які дійсно мають добре поставлене око і механічно, без усвідомлення конструкції, переносять зображення на аркуш. Їх роботи мають випадковий характер. Такі учні траплялися в мюнхенській школі і Ашбе намагався виправити ситуацію. Незважаючи на деякий схематизм в його системі при виконанні постановочних фігур основна увага приділялась не просто зображенню абстрактної людини, а це мала би бути реальна особа зі своїм характером.
Побудова фігури за Ашбе
Основною «фішкою» методики Ашбе був «принцип кулі» (Prinzip der Kuqel) [6, 31]. Педагог вводив його у ранг закону якого слід було суворо дотримуватися. Він пояснював на гіпсовій кулі, а частіше на черепі, який він практично не випускав з рук під час занять, як на їх поверхнях розповсюджується світло. Деколи він малював цю кулю вугіллям (був прихильником м’ягких рисувальних матеріалів і текстурного паперу), перекривав загальним тоном всю масу, далі швидко ставив власну та падаючу тінь і лише після цього підсвічував зі сторони тіні рефлекси та різким рухом за допомогою хлібного м’якуша ставив блік. Якщо розкласти цю вправу на стадії то вона складалася з п’яти етапів ‑ «1. тон 2. власна тінь 3. падаюча тінь 4. рефлекс 5. блік». Ігор Грабар відмічав що саме в цих п’яти елементах заключався весь секрет його ліпки [4, 17]. З цього наочного прикладу було видно що поверхня яка ближче до нас – світліше, й, відповідно чим далі – темніше; поверхня що знаходиться ближче до джерела світла – світліше, чим далі – темніше. Цей закон розповсюджувався на всі форми. На голову людини слід було дивитися так само як на кулю з якою виступають окремі її частини (ніс, губи, очі, вуха) і відповідно розподіляти насиченість тіні і рефлексів як на кулі. Саму конструкцію голови людини трактував як багатогранник з передніми, бічними та проміжковими площинами. Практично ця за геометризована методика заключала в собі зачатки кубізму. Цей термін не вживався і учні, які будували конструкцію прямими лініями, не ставили за самоціль зробити штучне членування. Це була корисна вправа яка дозволяла зрозуміти загальну форму в просторі.
Наступним ключовим моментом методики Ашбе був «принцип моделювання» (Prinzip der Modelierung). Він доповнював «принцип кулі» оскільки пояснював залежність законів тону від законів освітлення простіших стереометричних тіл, таких як куля, циліндр, куб, конус, піраміда. Цей принцип дозволяв досягнути узагальненого зорового сприйняття шляхом співставлення і корекції самої моделі з частинами її складових об’ємних форм. В результаті аналогічної роботи рисунок набував перцепцію органічності та пластичної цільності. Учні Ашбе згадують ще один принцип його методики – «принцип анатомічної виправданості». Для досконалого виконання рисунку фігурних композицій безперечно треба було знати пластичну анатомію людини, яку в школі не вивчали і її опанування покладалось на самих учнів. Такі як Труш вивчали цей предмет в академії, решта шукало додаткові джерела за стінами студії. Між тим Ашбе рахував пріоритетним вміння побудови зовнішньої конструкції шляхом узагальнення і розбивки загальної форми на окремі площини. Тільки після цього етапу можна було проявляти анатомічні властивості.
Побудова голови за Антоном Ашбе
Труш як старшокурсник не міг не бути знайомим з подібною теорією, можливо, поданою у краківській академії в дещо іншому викладі. Йому навряд чи підійшло правило за яким лише після опанування принципу «кулі» дозволялося писати фарбами спочатку постановки голів і тільки після цього учні приступали до студій оголених фігур. Для точного рисунку Ашбе пропонував вимірювати пропорції. Ця настанова практично всіма учнями ігнорувалася, більшість з яких не будучи початківцями, в тому числі і Труш, мали поставлене око і до того ж вважали цей прийом не художнім. Вчитель особливо і не наполягав на цьому, йому було достатньо самому побачити помилки і зробити відповідне зауваження.
Між тим саме живописна методика Ашбе могла сподобатися молодому художникові. То що проповідував словенець, абсолютно не відповідало манері написання його взірцевої «чорношкірої жінці» написаної в класичній академічній манері. Він наголошував на застосуванні енергійних мазків, сміливому широкому письмі. Учні не мали боятися експериментувати, шаблони відкидались, відтінки і тональність шукалась не на палітрі, на безпосередньо на полотні. Цей пошук заключав ся в моделюванні форми за допомогою покладання роздільних мазків, потрібний колір з’являвся шляхом оптичного змішування відтінків що знаходилися поруч. «В оці глядача вони самі змішаються» ‑ пояснював Ашбе [4, 47]. Цей прийом роздільного мазка відповідав системі імпресіоністів. В технічному плані він стане основним в живописній манері Труша починаючі приблизно з 20-х років минулого сторіччя. Цьому прийому галицький художник дасть своє визначення як «вібризм» [7, 83]. Довбужинський який почав вчитися в школі Ашбе роком пізніше за Труша, згадував що живопис який там культивувався зовсім йому не подобався [8, 156]. Вживалися відкриті яскраві кольори, малярське письмо різнилося надмірною пастозністю. Ашбе вимогав «nur mit großen Pinseln arbeiten», щоби навіть деталізація робилась краєм широкого пензля, не кажучи що вся робота мала писатися широко без вживання малих номерів пензлів. Далі щоби довести як мають сяяти фарби «nämlich als Diamant» якщо їх не змішувати на палітрі а покладати відразу на полотно він погравав своїм діамантовим перснем на мізинці [9].
Антон Ашбе
Труш не оцінив належним чином систему Ашбе. Краківський студент мав достатньо добру фахову підготовку щоби зробити критичний висновок: «…я вступив в школу Ашбе, котрий так мало вмів, що я мусив його по двотижневим побуті покинути і влітку переїхати знову до Кракова…» [1, 45]
Між тим зерна науки Ашбе потрапляють в благодатний грунт. Аналогічні методи мав пропагувати й Ян Станіславський у краківській академії і сьогодні важко відповісти який з викладачів зіграв основну роль в орієнтації галицького художника. Скоріше за все це був повільний але, одночасно, паралельний, взаємодоповнюючий процес інтелектуального збагаченні.
Юрій ЯМАШ Ph. D, докторант ЛНАМ
Труш І. Творчий шлях художника. // Література і мистецтво. – Львів, 1940. ‑ № 2. ‑ С. 43-46.
Нановський Я. Іван Труш. ‑ К: Мистецтво, 1967. – С. – 88 с.: іл.
Островський Г. С. Труш. Оповідь-колаж // НМЛ. – АТ 301. – Арк. 225.
Грабарь И. Э. Моя жизнь. Автомонография. М.—Л., «Искусство», 1937, ‑126 с.
Грабарь И. Э. Письма. 1891 ‑ 1917. М., «Наука», 1974, ‑ 99 с.
Молева Н., Белютин Э. Школа Антона Ашбе ‑ М., 1958. – 63 с.
Ямаш Ю. В. Живопис Івана Труша: творчий метод тематичних : дис. канд. мистецтвознавства / Ямаш Юрій Володимирович; Львівська національна академія мистецтв ; (наук. кер. Шмагало Ростислав Тарасович) — Львів : [б. в.], 2013. — 195 с.
Чугунов. Г. И. М. В. Добужинский. Монография. – Л.: Художник РСФСР, 1984. – 300 с.
Вже сьогодні, 25 червня 2021року, о 14.00 у Львівському музеї техніки «Ретро гараж». (вул. Дмитра Вітовського, 57а. Старе трамвайне депо) відбудеться презентація львівського жіночого екіпажу на авто «Запорожець» моделі ЗАЗ-965, який представлятиме Україну на змаганнях «Монте-Карло Класік» у січні 2022року.
Також тут триватиме виставка ретро-автомобілів в рамках Міжнародного автопробігу «Марафон Дружби і Миру – Україна в ралі Монте-Карло VI United Super Special Race».
Сьогодні хочемо познайомити читачів із статтею Маркіяна О. Смішка, що була опублікована у ч. 4 і 5 за 1937 р. журналі “Наша Батьківщина” (орґану Українського краєзнавче-туристичного Товариства “Плай” у Львові та розповідала про знахідки під час розкопок, проведених у 1930-х рр. на Чорній Горі у Малих Грибовичах, що біля Львова. Традиційно текст публікації подаємо оригінальним.
Загальний вид на Чорну Гору від сторони Львова (від півдня). Фото, 1930-х рр.
Сліди прадавнього поселення на Чорній Горі у Грибовичах Малих біля Львова
У віддалені около десяти км на північ від Львова знаходиться невелике село Грибовичі Малі, що розкинуло своїх кільканадцять хат у підніжжі Чорної гори. Над самим селом вривається гора стрімким західним узбіччям, творячи на висоті около 40 м характеристичну тарасу, а вершок її вкритий густим грабовим лісом, має копулястий вигляд. Важкодоступне узбіччя від заходу, півночі та півдня використали у княжу добу, закладаючи там оборонне городище. Ще тепер виразно зарисовуються вали та рови, які відмежовують західний виступ цеї гори від лагідного хребта Чорної Гори. Йдучи від східньої сторони, маємо три ряди щораз вищих валів, переділених слідами ровів, що обіймають городище неправильним півкругом. Кромі тих висипано, ще один короткий, високий вал поміж другим і третім валом для зміцнення оборони чолової частини городища. Дуже інтересно представляється доступ до городища від сходу. Дорогу прокладено крізь прірви у двох перших валах, що були на 3 м широкі, дальше бігла вона на південь поміж валами другим і чоловим (коротким) здовж внутрішнього валу і входила вкінці в середгороддя із протилежної, західньої сторони. Крім цієї головної дороги були ще дві стежки: одна вела на балку від південної сторони, а друга на тарасу від північної сторони. Середгороддя мало вигляд нерівномірно овальний, видовжений у напрямі північно-південному й у промірах мало воно 65 і 50 м. Найсильніше було укріплення від сходу, слабше від півночі й півдня, а зовсім відкрите від сторони стрімкого, західнього узбіччя.
Один із перекопів на городищі у Грибовичах Малих. Фото, 1930-х рр.
У роках 1932 і 1934 переводив автор на цьому городищі розкопи з рамени Інституту Преісторії Львівського Університету. В пошукуванні за останками давнього поселення кинено на поверхню городища цілий ряд ровів. При цьому просліджено частинно спосіб будови валів. Три зовнішні вали були звичайно висипані із землі, що її вибрано з доволі глибоких ровів, та забезпечені вгорі деревяною палісадою. Перекрій внутрішнього, останнього валу, що був найвищий, відкрив звали перепаленої глини, цілі купи попелу та останки звуглених бервен. Наразі не вдалося реконструувати докладно вигляд цієї деревяної конструкції валу. Правдоподіно були це два ряди стін із дощок чи бервен, між які насипано та втовчено глину; коли вогонь знищив деревяну конструкцію , глина, що частинно випалилася до червоности, розсипалася у дві сторони. Пошукування на середньогородді дали у висліді тільки одну відпадкову яму та сліди брами від західньої сторони. Матеріял, що датує нам княже городище, доволі скромний: кількадесять черепків горщиків, два залізні цвяхи та трохи звірячих костей. Цей невеличкий матеріял, що відноситься до часу існування городища, вказує, що це була військова кріпость ХІ-ХІІ століть, не замешкана зовсім цивільною людністю.
Головний внутрішній вал – перекопаний. Темнігі плями це сліди спалених дерев’яних конструкцій. Фото, 1930-х рр.
Крім останків, що походять із княжої доби, відкрито на Чорній Горі багаті сліди старшого, ще предісторичного селища. У глибині около 0,5 м під сьогоднішнім поземом найдено великі кількості потовчених глиняних посудин, кусні перепаленої глини, обгоріле каміння, звірячі кості та кремяне знаряддя. На ясному, лєсовому підложжі виступили темні, чотирокутні та круглаві плями; це були сліди землянок та вогнищ. У висліді чотирохмісячних дослідів, ведених у двох роках, відкрито загалом: 15 землянок, 9 вогнищ та 2 відпадкові ями. Просліджено тільки всего около 1200 м2, що обіймали ¼ частину всеї поверхні переісторичного селища. Видимо з цього, що була це густо замешкана оселя.
Неолітичне селище у Грибовичах Малих. Вирізок із пляну розкопок. Західній рів із двома землянками (ІІ і ІV) та двома вогнищами (ІІІ і V). Побіч пляну поздовжній перекрій землянок
Землянки були це нерівномірно чотиробічні ями довжини від 1,60 м до 2 м, широкі від 1 м до 1,20 м, вкопані до глибини від 0,70 м до 1 м. Дно було звичайно в одній частині більше вглиблене і тут находилося майже в усіх випадках невеличке вогнище. Під стінами й на дні землянок було багато куснів глиняної обмазки стін, що були виплетені з пруття та зверху обкидані глиною; на це вказують виразні відтиски прутів різної грубости на куснях обмазки. В кожній такій землянці були ще черепки побитих глиняних горщиків, глиняні пряслиці, кістяне та кремяне знаряддя. На вогнищі було трохи попелу, вугілля, кілька черепків та звірячих костей. Землянки були зверху вкриті якимось легким дахом, бо не найдено ніде слідів вкопання стовпів, що мусіли би піддержувати тяжку дахову конструкцію. Побіч землянок виступали круглі заглиблення (у промірі 0,7 м, глибокі на 0,5 м), де найдено багато попелу, вугілля, а на споді перепалену глину. Були це вогнища, покладені поза хатами-землянками. Дві відпадкові ями, глибокі до 2 м, а в промірі коло 1 м, були виповнені переважно потовченими глиняними горщиками, кістками звірят та кремяним знаряддям. Землянки та вогнища не творили зовсім правильних рядів, а орієнтація кожної землянки була також довільна. Видимо це на долученому вирізкові пляну розкопок.
Кілька глиняних начинь із неолітичного селища у Грибовичах Малих. Фото 1930-х рр.
З цеї знищеної передісторичної оселі вдалося врятувати декілька цілих посудин; чотири найхарактеристичніші бачимо на ілюстрації. Всі вони виконані вільноруч, із доволі чистої глини, гладжені зверху та добре випалені. Під краєм вміщено часом естетичні вглиблювані прикраси. Пряслички, що їх маємо доволі з цього селища, виконані були з тої ж самої глини, що й горщики, а форма їх плоска, двостіжкова та стіжкова. Багато маємо також інших виробів щоденного вжитку. Сюди належать кістяні долота та шила всякої величини, кремяні сокири, долота, скробачі, ножі та наконечники стріл.
Неолітичне селище у Грибовичах Малих. Кремяне знаряддя. Вломаний ніж. Долото. Скробач. Сокирка. Наконечник стріли. Фото, 1930-х рр.
Матеріял, видобутий розкопами дозволяє зачислити передісторичну оселю на Чорній Горі до культури т.зв. нордичної. Людність, що замешкувала ці оселі, це людність рільнича, що займалася теж плеканням скоту, а оселі її підо Львовом є найдальшими південними цього роду станицями. Датувати можемо цю оселю на конець неолітичної доби, десь перед 2000 роком до Христового Різдва. Мабуть не надто безпечно почувалися ці поселенці, бо оселю поклали на недоступній горі, яку від східньої легше доступної сторони забезпечили ще й валом. Сліди цього неолітичного укріплення відкрито глибоко під валами княжого городища.
Так у коротких словах представляються висліди дотеперерішніх розкопок на городищі у Грибовичах Малих. Очевидно, що досліди на ньому ще зовсім не покінченні, а завданням їх було тільки дати змогу орієнтуватися в датуванні та етнічному приділенні памяток, що там находяться.
Станція швидкої допомоги в приміщенні пожежної частини, фото міжвоєнного періоду.
На початку 30-х років минулого століття швидкою допомогою (Pogotowie Ratunkowe, засноване 1893 року д-ром Юзефом Завадзьким) у Львові опікувалося місцеве Добровольче Рятункове Товариство (Ochotnicze Towarzystwo Ratunkowe). Як функціонувала станція “швидкої” та з чим доводилось стикатись її лікарям в одному з інтерв’ю місцевій пресі розповіли тодішній секретар Товариства д-р Ноц (Notz), скарбник д-р Граф, а також чергові лікарі Вольф і Боцян. Вашій увазі пропонуємо найцікавіші пасажі із їхніх зізнань.
Ентузіазм і дві карети
Впродовж місяця “швидка” надавала допомогу у 1500-1600 випадках. При тому, число викликів з року у рік зростало. Кожному сезону властиві ті чи інші захворювання. Зимою черговим лікарям “швидкої” зазвичай доводилось стикатись з обмороженнями, падіннями і переломами, восени – з гострими нежитями, влітку траплялись нещасні випадки на будівельних чи ремонтних майданчиках. В усі пори року частими були інциденти, пов’язані зі зловживанням алкоголем чи спробами вчинити самогубство.
Лікарі скаржились, що є чимало випадків, коли службою швидкої допомоги зловживають. Тобто, викликали “швидку” у випадках, коли пацієнт міг самотужки дістатись лікарні – пішки чи трамваєм. Львівська служба швидкої допомоги мала у своєму розпорядженні лише дві карети (у порівнянні Краків – втричі більше), тому траплялись випадки, коли не було вільного транспорту, аби вирушити до пацієнта.
Змінити ситуацію, на думку членів Товариства, могло лише збільшення інтересу до його діяльності. Керівництво Добровольчого Рятункового Товариства вважало абсурдною ситуацію, коли з 300 тис. населення, яке користується його послугами, заледве 1000 складає членські внески, завдяки яким воно може існувати й розвиватись.
Вул. Академічна, кін. ХІХ-поч.ХХ ст.
У свята лікарі стикались з розбитими головами
В будній день траплялось декілька телефонних викликів, кільканадцять осіб отримували допомогу безпосередньо на станції. В святкові дні найчастіше чергові лікарі стикались з розбитими головами, і загалом – з побиттями. Не один пацієнт підходив до крісла хитким кроком, бували такі, які забували, скільки їм років, або ж не знали, хто їх побив. Зрештою, ім’я кривдника могли приховувати і з інших причин.
Швидка допомога у Львові часто мала справу з різними пройдисвітами. Тому бувало, що чергові лікарі брали з собою постерункового. Траплялись і симулянти, які хотіли потрапити до лікарні. Такі падали посеред вулиці, вдаючи хворобу. Одного разу карету декілька разів поспіль викликали до однієї жебрачки. Звісно, їй йшлося про те, аби переночувати та поїсти у лікарні.
Самогубці обирали весну
Львівська швидка допомога незрідка мала справу зі спробами самовбивства. На такий крок частіше зважувались жінки. Ще одна характерна риса суїцидів – такі відчайдушні вчинки здійснювали зазвичай молоді люди. У львівській станції швидкої допомоги зазначали – улюбленою порою для місцевих самогубців була весна.
Виклик з Левандівки
В пресі можна знайти більші чи менші за обсягом замітки з діяльності швидкої. Зокрема, про один сюжет – виклик з Левандівки, де сталось побиття, – ми розповімо. Карета, після телефонного дзвінка, була приготовлена в лічені хвилини. Черговий лікар вмить одягнувся, його помічник зібрав валізу з медичним приладдям. До місця події карета мчала зі швидкістю 60 км/год. За містом водій мусив зменшити швидкість через густі вибоїни на дорозі. Врешті карета прибула, однак алярм виявився фальшивим. Насправді, якась родина спіймала злодія і звернулась до “швидкої”. Таких ситуацій, коли кареті доводилось даремно їхати, було чимало.
“Швидка” рушала назад. Доїхавши до найближчого телефона, черговий лікар мав обов’язок зв’язатись зі станцією, аби дізнатись, чи потрібно ще кудись їхати, чи можна повертатись.
28 червня, у День Конституції України, вокальна формація «Піккардійська Терція» дасть сольний концерт у рідному Львові. Виступ знаменитого акапельного чоловічого колективу відбудеться у Центрі Довженка, що на Сихові. Початок – о 19:00.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Від початку 2021 року «піккардійці» концертували містами України із месседжем «Карантин – явище тимчасове, а музика – вічна». Виступи відбувалися із 50-відсотковим заповненням залів. І ось, нарешті, і співаки, і їхні прихильники дочекалися рішення уряду із дозволом проводити культурні події із 100-відсотковою посадкою глядачів. Символічно, що перший концерт «Терції» за таких умов відбудеться у рідному місті формації – Львові. Місце зустрічі – Центр Довженка, що на Сихові.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Концертна програма «Піккардійської Терції» «Найкраще», яку колектив представить 28 червня у Львові, дійсно об’єднує в собі усе те найкраще, що акапельний колектив створив протягом ось уже майже 29-ти років творчості. «Старенький трамвай», «Пустельник», «Берег ріки», «Шаляла»…
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
– Ми вже дуже скучили за рідним Львовом та львів’янами. Останнім часом нам так бракувало живих зустрічей… – розповідає художній керівник «Піккардійської Терції» Володимир Якимець. – Тому,окрім хітів, пригадаємо наші перші кроки на сцені, а це народні пісні «Туман яром» та «Горіла сосна». Презентуємо іще невидане – «Наче зграї птиць» Володимира Івасюка та «Львів» Лесика Дацюка. А також те, що не так часто виконуємо, – «Сядеш у поїзд», «Очі відьми»… Одне слово, усі, хто разом із нами святкуватиме День Конституції, отримає пристойну «дозу» культурну вакцинацію.
А наступного року «Піккардійська Терція» святкуватиме власний ювілей – 30-річчя. З цієї нагоди вокальна формація готує не один музичний сюрприз.
Вулиця Тершаковців – вулиця у Личаківському районі міста Львова, з’єднує вулиці Пекарську та Костя Левицького. Свою теперішню назву вулиця отримала у 1993 році, названа так на честь Гриня Тершаковця (1877 – 1958 рр.), українського громадсько – політичного діяча, а також його сина – Зиновія Тершаковця (1913–1948 рр.), крайового провідника ОУН Львівщини, засновника і редактора підпільного видання «Літопис УПА».
Впорядкування вулиці Тершаковців, початок ХХ ст. Вигляд на костел монастиря Сакраменток.
Історія вулиці Тершаковців веде свої початки від XV ст. Саме тоді німцем П. Айзенгітелем закладено тут першу оселю. З 1579 року вулиця мала назву Врублєнца (Горобина), Воробляча, з 1818 р. – Торговиця будівельного дерева, пізніше – площа Сакраменток, оскільки тут був монастир Сакраменток. З 1871 року вулиця носила назву на честь польського політичного та військового діяча Вінсента Ґосєвського, а за часів німецької окупації – Фімарктґассе (вулиця Ярмарку худоби). З 1944 року вулиці знову повернули назву Ґосєвського, яку вона носила епізодично. Впродовж 1945 – 1993 років Марченка (на честь старшини радянської армії, який 1944 року підняв над львівською Ратушею червоний прапор). Площа на перетині сучасних вулиць Тершаковців та Туган-Барановського називалася Ґосєвського, а пізніше – площею Марченка.
Забудова вулиці виконана у стилях класицизму, історизму та конструктивізму.
Вигляд на будинок №1. Фото Мар’яни Іванишин.
Житловий будинок №1 зведений на початку 1970 – х років. На його місці у повоєнні часи і до кінця 1950 – х років був Зелений ринок.
Наприкінці 1950 – х років років від площі Марченка до вулиці Чехова зробили асфальтовану дорогу, з’єднавши вулицю Маяковського (теперішня вул. К. Левицького) з вулицею Пекарською. До цих пір тут був сад колишнього монастиря Сакраменток, а також парк Академії ветеринарії (Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. Ґжицького) з великим озером (за площею перевищувало теперішній ставок на території Академії в декілька разів). Вся західна сторона вулиці Тершаковців від Чехова до Туган-Барановського має забудову 1960 – 1970 – х років.
Приміщення Львівської комерційної академії за адресою вул. Тершаковців 2 а. Фото Мар’яни Іванишин.
Житловий будинок № 2 збудований на початку 1960 – х років.
Будинок № 2 а, зведений в 1960 – х роках, тут знаходяться факультет міжнародних відносин та Інститут післядипломної освіти Львівської комерційної академії, а також народна хорова капела “Мрія”.
Будинок №4 по вул. Тершаковців. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинок №4 по вул. Тершаковців. Фото Мар’яни Іванишин.
У будинку № 4 за Польщі була жіноча гімназія №6, Польський шкільний музей та консулат Перу, у 1950 – х роках – початкова середня школа № 45 з російською мовою навчання, а відтак – вечірня школа робітничої молоді № 3, а сьогодні це житловий будинок.
У будинку № 5 за польських часів було поштове відділення № 17.
Будинок №5 по вул. Тершаковців. Фото Мар’яни Іванишин.
У будинку № 6а, збудованому в 1970 – х роках, за радянських часів був готель та ресторан «Ульянівськ», потім готель «Незалежність», а з 2008 року – «Євроготель».
«Євроготель», по вул. Тершаковців, 6 а. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинок № 11 – колишня будівля монастиря Сакраменток, в ньому розташований гуртожиток.
Й. Свобода. Костел Сакраменток
Під номером 11а знаходиться церква Пресвятої Трійці Української Греко – Католицької Церкви. Найдавнішою будівлею цієї вулиці є костел монастиря Сакраменток. Перший храм збудовано у 1718 році, але він проіснував до 1743 р. До комплексу першого монастиря Сакраменток входив костел, монастирський корпус, школа, господарські споруди, городи, сади, стави, парк. Коли сад став власністю монастиря, його відгородили дерев’яним парканом, а згодом муром.
У 1743 році розпочато будівництво нового мурованого костелу Заручин Пречистої Діви Марії і Св. Йосифа за проектом Бернарда Меретина. З 1780 р. до 1881 р. будівництво призупинили, але станом на 1780 р. костел був майже збудований, залишалось добудувати тільки вежу. У 1830 р. Ян Климович викупив частину саду і почав тут вирощувати фрукти, в тому числі екзотичні (наприклад, абрикоси), які постачав губернатору Галичини.
Інтер’єр костелу Заручин Пречистої Діви Марії і Св. Йосифа. 1908 р. Невідомий фотограф.
У 1880 – х роках будівництво костелу відновили, а вежа отримала свій сучасний вигляд під час робіт, які проводились на початку ХХ ст.
У 1946 р. радянською владою було закрито костел та ліквідовано монастир. 2 червня в храмі була проведена остання Служба Божа, а на наступний день костел закрили. Споруди колишнього монастиря та костелу перейшли до Ветеринарної академії (одного з найдавніших навчальних закладів Львова).
Kостел сакраменток, вулиця Ґосєвського (церква св.Трійці, вулиця Тершаківців)
У 1950 – х роках приміщення монастиря пристосували до гуртожитку, в приміщенні костелу зробили спортивний зал. У колишній школі – північному корпусі розмістили навчальні кафедри, у східному (рефектарі – їдальні в монастирі) – студентський диско – клуб. Більша частина монастирських земель також перейшла у власність Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. Ґжицького і забудована спорудами університету. До початку 1950 – х років проіснував сад, тобто до тих пір, коли через його територію проклали продовження вул. Тершаковців та збудували головний корпус Ветеринарної академії.
На початку 1990 – х років викладачі Академії ветеринарної медицини відновили храм. Власними зусиллями та пожертвами відремонтували церкву і в грудні 1995 року освятили як храм Пресвятої Трійці.
Будинок № 13 споруджений у 1971 році як гуртожиток Академії ветеринарної медицини.
Колишній Вороблячий став. Фото Мар’яни Іванишин.
У саду монастиря Сакраменток знаходився Вороблячий став. Той став, який тепер є на подвір’ї Ветеринарної академії – залишок Вороблячого ставу.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Львів на фотографії. 1860 – 2006. – Львів: Центр Європи, 2006. – 311 c. : фот.;
26 червня Український Haute Couture від Караванської – ексклюзивно в Ботанічному саду у Львові
Традиційна спеціальна фешн-подія в рамках Leopolis Jazz Fest – показ нової колекції Оксани Караванської. Цього року – в колоборації із текстильною дизайнеркою Ксенією Уманською.
Літо. Мода. Джаз – добра спільна традиція найкреативнішої дизайнерки України Оксани Караванської і одного з найвідоміших у світі джазових фестивалів Leopolis Jazz Fest продовжується! Цьогоріч уже вшосте в унісон із концертами найкращих джазменів світу у Львові відбудеться показ Український Haute Couture. І вперше – у квітучо-зеленому Ботанічному саду ЛНУ ім. І. Франка (вул. Черемшини, 44) – у суботу, 26 червня, о 17:00.
Колекція Ukrainian Haute Couture Оксани Караванської в Давосі
Львівський прем’єра нової колекції Караванської – своєрідне продовження гучного показу-провокації Existential Fashion Error, який відбувся у травні в Києві, у відкритому просторі інноваційного парку UNIT.City. Місяць тому дизайнерка вперше представила свою нову колекцію, створену разом із текстильним дизайнером Ксенією Уманською, випускницею London College of Fashion. Фешн-тандем зруйнував ілюзорні стереотипи Sustainable Fashion і голосно заговорив про персональну відповідальність у моді. 26 червня в Ботанічному саду у Львові новий модний бренд Karavanska Umanska покаже колекцію, метою якої є продемонструвати продовження традицій наших предків закладати у вишивку не лише красу, а й певний зміст.
Трембітарі. Показ Оксани Караванської в Митрополичих Садах, 2019 р.
– Це наша спроба передати через авторську концептуальну вишивку ті теми, які хвилюють людство у третьому тисячолітті, – каже Оксана Караванська. – Ми говоримо про ці проблеми через фешн. Це концепт про інтелектуальну моду, яка несе сенси. Навіть більше – це наша персональна відповідальність в моді.
Показ Оксани Караванської
Нова колекція від Karavanska Umanska – це не просто фешн-виклик, а непересічний соціальний проєкт на підтримку доброчинної ініціативи «Будь потужною на 300W(omen)», яка ініціювала проєкт придбання роботизованого комплексу для відновлення ходьби тяжко травмованих бійців GЕ-O System Evolution (виробник – Reha Technology, Швейцарія) вартістю якого – 288 000 євро.
Світлина з експозиції виставки "Вітаю тебе, Україно"
24 червня о 12 годині 30 хвилин, до 20-річчя пастирського візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II, у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1)відбудеться презентація банерної виставки «Вітаю тебе, Україно». Її розмістять на площі перед музеєм.
Автор виставки – Руслана Бубряк, завідувачка виставкового відділу.
Організатори ставили перед собою мету пригадати львів’янам і розповісти гостям міста про ці хвилини, які переживав Львів, коли на нашій українській землі перебував Святий Іван Павло II. Створюючи виставку вони використали світлини зі збірки Львівського музею історії релігії, авторами яких є фотограф Папи Артуро Марі, львівський фотохудожник Василь Пилип’юк і фотограф-любитель Богдан Салагай. Знимки супроводжують уривки проповідей і промов Івана Павла II, які він виголосив під час свого візиту в Україну.
Іван Павло II на зустрічі з представниками Всеукраїнської Ради Церков в Національній філармонії України
До огляду представлять світлини Святійшого Отця зроблені у Львівському аеропорту, в папомобілі, у Катедральному соборі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії з кардиналом Мар’яном Яворським, на іподромі під час Божественної Літургії у латинському і візантійському обрядах, в Архікатедральному соборі Святого Юра, на зустрічі з молоддю, та інші.
Окремий банер присвячений оцінці візиту Івана Павла II відомими особистостями. Серед них – Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав Шевчук, українська письменниця Ліна Костенко, Блаженніший Любомир Кардинал Гузар, американський історик Джеймс Мейс. Цікавим є колаж газет, випуск яких був присвячений підготовці візиту і самому візитові в Україну Папи Римського.
Експозицію виставки можна оглянути до 20 серпня 20021 року.
