У місті Трускавець, відомому лікувальними джерелами, впровадили екскурсію з елементами вистави під назвою «Легенди давнього курорту». Вона поєднує тематику містики й кохання. Про це повідомили 9 липня Фотографіям старого Львова у пресслужбі ЛОДА.
Участь у виставі-екскурсії беруть троє акторів, радіоведучих – Андрій Юркевич, Ігор Іванович та Марія Настьошин. Триває мандрівка з виставою приблизно півтори години.
Екскурсії відбуваються щоп’ятниці о 20:00, а цього тижня показ вперше відбудеться ще й у неділю 18:00. Початок екскурсії біля інформаційно-курортного центру Трускавця на вулиці Бориславській, 1.
Заступник керівника управління туризму та курортів Львівської облдержадміністрації Тарас Лозинський зауважує, що такого роду екскурсія вже є у Дрогобичі й користується у гостей великим успіхом. Минулого року вона потрапила до рейтингу найцікавіших в Україні.
«Відомий бальнеологічний курорт Трускавець багато працює над тим, аби крім оздоровлення чи реабілітації гостям було цікаво проводити вільний час у місті. За конкурсом секторальної підтримки ЄС відреставрують одну з окрас центру громади – віллу Гопляна, де є художній музей Михайла Біласа. А тепер впроваджують і театралізовану екскурсію. Знаково, що до цього залучили тих же акторів, які беруть участь в екскурсії-виставі у Дрогобичі», – зауважує Тарас Лозинський.
Учасниця ініціативи з впровадження театралізованої екскурсії, заступниця керівника Трускавецького інформаційно-курортного центру Галина Клепач розповідає, що прогулянка для гостей міста охоплює історичні місцини Трускавця.
«Це вілли Клюберг і Гопляна, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, плакучий бук, музичну альтанку, бювет, а також джерело «Едвард», – перераховує представниця інформаційно-курортного центру Трускавця.
Для замовлення прогулянки з виставою обов’язкова попередня реєстрація за номером телефону 096-447-16-50. Екскурсії проводять для туристичних груп від 20 осіб, вартість з одного учасника – 100 грн.
Двір замку в Олиці, 1934 рік. Фото видатного польського фотомайстра Яна Булгака
Відтепер селище Олика, що на Волині, знову повернулося до статусу туристичного, яким воно було ще в міжвоєнний період. З території замку магнатів Радзівіллів виселили лікарню й тепер там порядкуватимуть музейники, дослідники та історики. І, звісно ж, туристи.
Вид на Олику і замковий комплекс з квадрокоптера. Фото https:m-a-d-m-a-x.livejournal.com
Фестивалем “Олицька переберія” волиняни відзначили одразу кілька свят – День селища, День Конституції та відкриття туристичного сезону в громаді. А головне — повернення колись пишній резиденції князів Радзівіллів статусу туристичного об’єкту. А передувала цьому наполеглива робота науковців, істориків, активістів, небайдужих до минувшини краю волинян, які багато років добивались відродження історичної і культурної пам’ятки.
На фестивалі старовинний замок князів Радзивіллів уперше після довгої перерви відкрив свої ворота для усіх охочих.
Олика, замок, під час фестивалю
Як відомо, ще з радянських часів чотирьохсотлітню будівлю замку заселили пацієнти психіатричної лікарні, яка діяла тут понад 50 років. Існує думка, що, якби не лікарня, то від Олицького замкового комплексу давно б залишились самі лише руїни. Адже медики доглядали не лише за хворими, а й за маєтком.
Утім, нині волиняни сподіваються, що старовинна Олика стане туристичною перлиною не лише Волині, а й усієї Західної України.
Історична довідка
Оборонний замок в Олиці в 1564 році заклав Микола Радзівілл. Це був один з перших в Україні квадратних замків, укріплений муром, оточений ровом з водою. Потрапити до нього можна було лише через підйомний міст. У XVIII-XIX століттях це була одна з найрозкішніших резиденцій Східної Європи. За свою понад 400-літню історію Олицький замок зазнав чимало потрясінь: пережив козацьку облогу, навалу шведів, вояків Петра І, мародерів під час Першої світової. Останні розграбували численні мистецькі колекції, частину унікальних меблів, гобеленів та коштовної порцеляни було вивезено в Росію. Замок слугував резиденцією Радзівіллам аж до 1939 року. Як тільки радянські війська увійшли в Олику, останнього її ордината Януша Радзівілла (1880-1967) заарештували.
Двір замку в Олиці, сучасне фото
Історія князівської Олики перегукується й з історією Рівненщини. Бо князі Радзівілли мали маєток й у Шпанові, від якого нині, на жаль, залишилась одна лише занедбана офіцина, пристосована для житла.
Окрім старовинного замку князів Радзівіллів, Олика ще цікава в’їзною (Луцькою) брамою 1630-х років побудови, Свято-Троїцькою церквою 1886 року, Колегіальним костелом Святої Трійці 1640 року, костелом Святих Петра і Павла 1450 року.
Олика, колегіата, до 1939 рокуСучасний вигляд костелу, практично з того ж ракурсу, що й попереднє фото
Розроблено програму відновлення історико-архітектурної спадщини Олики, якою передбачено реставрацію мостів, в’їзної брами, кладовища, ринкової площі та замку з прилеглими територіями. На реставрацію замку, валів і передзамкової площі заплановано 475 мільйонів гривень (включаючи археологію, розробку історико-архітектурних планів). Саме цю суму волиняни сподіваються отримати з державного бюджету. Керівництво області планує залучати на реновацію замку також грантові кошти та фінансування з обласного бюджету. Перші надходження витратять на археологічні дослідження та розробку історико-архітектурних планів.
Олика, замок, вхід. Фото 1910-1920 рокиТа ж брама через століття
З першого липня 2021 року Олицький замок Радзівіллів входить до складу Волинського краєзнавчого музею, повідомила на сторінці у Фейсбуці директорка музею Оксана Важатко. “Початок нової історичної віхи і для замку, і для музею”, – написала Оксана Важатко. Наступний крок — оголошення тендеру на виготовлення проєктно-кошторисної документації з реконструкції замку. Щодо планів музейної діяльності, то поки що туристи зможуть відвідувати лише подвір’я замку, яке доволі непогано облаштовано. У приміщення вхід буде заборонено. Після перебування медзакладу ще не зроблено ремонт, а деякі приміщення в аварійному стані.
Вид замкового двору періоду 1920-х років
Великий інтерес у відвідувачів традиційно викликають підземелля замку, що стало зрозуміло вже під час фестивалю “Олицька переберія”. Тоді відкрили лише невелику їх частину, більшість закриті. У планах — театралізована екскурсія підземеллями.
Історична дорога до Олики, викладена в 1920-і роки за кошти Радзівіллів так званою шашкою Трилінського. Це бруківка, якою вкладали дороги в 1920-1930-х роках
Можна щиро порадіти за волинян. Тепер вони матимуть ще один прекрасний об’єкт паломництва цікавих до минувшини мандрівників. Не завадило б і Рівненщині наслідувати приклад близьких сусідів. Адже в Рівненській області також є чимало історичних об’єктів, які ще можна врятувати від остаточної руйнації і які могли б зацікавити туристів і дослідників.
Одним із важливих джерел до історії міста Броди є часопис «Брідські Вісті», який висвітлює спортивну сторінку історії Бродів і Брідщини 1930-х років.
«Брідські Вісті» – місячник (з лютого 1937 р. – часопис) присвячений суспільному життю Брідщини виходив у Бродах у 1936 та 1937 роках. У 1936 р. світ побачило 2 числа, а у 1937 р. – 15. Редакція і адміністрація часопису знаходилися за адресою – Броди, вул. Міцкевича, 2. Відповідальним редактором і видавцем перших одинадцяти чисел був Володимир Чубатий. У 12–17 числах «Брідських Вістей» повідомлялося, що за редакцію відповідає Володимир Чубатий, редагує Ярослав Сірко, а видає Олександр Вислоцький. Перше, друге і третє числа побачили світ у друкарні Піча і Вайнштока у Бродах, 4–17 – у Медицького–Тиктора у Львові (вул. Бляхарська, 9).
Перша сторінка часопису «Брідські Вісті». Броди, листопад 1936 р. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
У першому числі часопису «Брідські Вісті» поміщено звернення редакції, в якому зазначалося:
«Випускаємо у світ перше число часопису з вірою, що знайде він зрозуміння і піддержку на Брідщині так серед широких шарів нашого селянства, як і інтелігенції.
Випускаємо його не тому, щоби конкурувати з вже існуючими українськими часописами національного напрямку, лише щоби скріпити цю пресу.
Головні наші завдання:
Інформувати наше громадянство, що робиться в наших повітових організаціях, та про події і життя в наших селах.
Пропагувати ідею будови Народнього Дому в Бродах та реєструвати жертви складані на цю ціль.
Пропагувати в повіті клич «Свій до свого» і цим підпомагати розвиток української торговлі в повіті.
В багатьох повітових містах Галичини виходять вже часописи і це в практиці доказало, що вони стали потрібними і корисними для повіту.
Заклик до «Дня Українського Спортовця», опублікований у часописі «Брідські Вісті» (Броди) 1 серпня 1937 р.
Звертаємось до П. Т. Громадянства із закликом піддержати свій повітовий часопис так морально, і матеріяльно».
У «Брідських Вістях» надруковані матеріали, які висвітлюють діяльність товариств «Луг», «Сокіл», Українського спортового клубу «Богун» та й загалом спортивне життя Бродів і Брідщини. У науковому збірнику «Брідщина – край на межі Галичини й Волині» за 2020 р. опубліковано три документи (№ 1 – лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові (8 травня 1934 р.); № 2 – заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові (25 червня 1934 р.); № 3 – лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові (1 липня 1934 р.)) з приватних архівів про діяльність УСК «Богун» у Бродах. Однак, історія цієї організації й досі комплексно недосліджена.
Учасники наколесних (велосипедних) змагань у «День Українського Спортовця». Броди, 15 серпня 1937 року. Світлина опублікована у часописі «Брідські вісті» (Броди) 1 вересня 1937 р.
У пропонованій статті увага сфокусована на Українському спортовому клубі «Богун», який найбільше впливав на українське спортивне життя Бродів і Брідщини. Зокрема проаналізовано публікації, які містяться на сторінках часопису «Брідські Вісті» за 1936–37 рр.
Перша невелика замітка про УСК «Богун» у Бродах з’явилася на сторінках часопису «Брідські Вісті» 1 травня 1937 р. У ній подано стислу інформацію від заснування товариства до квітня 1937 р. включно.
УСК «Богун» у Бродах засновано 1926 р. Однак статут було затверджено лише 1929 р. З 1933 р. товариство винаймало від громади в Старих Бродах земельну ділянку – «2 морґову парцелю», на якій було облаштовано спортовий майдан та його обгороджено (на це було витрачено 900 злотих). Члени УСК «Богун» практикували різні види спорту, однак найбільшою популярністю користувався копаний м’яч (футбол). Футбольна команда УСК «Богун» стала «грізною ривалькою всіх брідських клубів, осягаючи майже що року перше місце в Бродах». На її запрошення до Бродів на товариські матчі приїжджала славнозвісна футбольна команда спортового товариства «Україна» зі Львова. Нагадаю, що ця організація була створена ще в далекому 1911 р. завдяки основоположнику українського тіловиховання Іванові Боберського. Її завданням було плекання різних видів спорту серед студентської молоді. У цій же замітці повідомлялося про проведення 27 квітня 1937 р. у Бродах УСК «Богун» третіх загальних зборів. На останніх було вибрано Виділ у такому складі: голова – Юрій Чубатий, містоголова (заступник) – Марія Жолнірчук, секретар – Осип Сось, касієр – Олександр Глушевський, господар – Т. Софій, виділові – Степан Коцюба та В. Гнатків, члени контрольної комісії – Кирило Лех, І. Войтович та Д. Чубатий.
Відзнака, якою нагороджували переможців «Дня Українського Спортовця» у Бродах. 15 серпня 1937 р.
Відзнака, якою нагороджували переможців «Дня Українського Спортовця» у Бродах. 15 серпня 1937 р.
Крім копаного м’яча члени УСК «Богун» плекали відбиванку (волейбол). 30 травня 1937 р. у Бродах за участі шести команд відбулися змагання з цього виду спорту. УСК «Богун» став «мистцем відбиванки». У часописі «Брідські Вісті» про це зазначено наступне:
«Грачі [гравці. – А. С.] «Богуна» в високомистецькій та інтелігентній грі з противниками добули великий успіх, займаючи І. місце і добуваючи І. нагороду – у виді срібної – чаші.
Грачі «Богуна» показали не тільки гру на високому спортовому уровені, гру, спокійну, орієнтаційну, але також, як повинен змагун [спортсмен. – А. С.] заховуватися на площі.
По дуже завзятій і емоційній грі (мяч був в грі по 10 хвилин) «Богун» виграв у двох сетах 15:16, 15:6 – тимсамим добув мистецтво Бродів і перший раз чашу.
«Богун» здобув признання не тільки своїх, але і – чужих».
Дружина копаного м’яча (футбольна команда) УСК «Богун» у Бродах. 1936 р. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
1 липня 1937 р. у «Брідських Вістях» за підписами голови Юрія Чубатого та секретаря Осипа Сося надруковано комунікат, у якому повідомлялося про проведення першого повітового спортивного свята у Бродах під назвою «День Українського Спортовця»:
«Український Спортовий Клюб «Богун» в Бродах подає до відома, що з початком серпня 1937. р. організує в Бродах Перше Повітове Спортове Свято п[ід] н[азвою] «День Українського Спортовця».
Проситься всі спортові Товариства брідського повіту приготовити своїх змагунів до участи в цьому святі.
Для орієнтації подається, що в програму ввійдуть слідуючі конкуренції:
Легкоатлєтика: біги 100 м. 400 м. і 2000 м. навпростець, скоки удовжінь і угору, куля, диск, ратище [спис. – А. С.];
Спортові гри: копаний мяч і відбиванка;
Перегони наколесників [велосипедистів. – А. С.] 30 км.
За здобуття перших місць будуть роздані цінні нагороди й дипльоми.
Вже заздалегідь просимо зголошувати, котрі Товариства задумують взяти участь в «Дні Українського Спортовця», як рівнож які конкуренції приготовляють».
Брати Андріїшини – відомі спортовці УСК «Богун» у Бродах. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
У наступному числі «Брідських Вістей» містилася інформація про заплановані «мячеві змагання» між СТ «Україна» (Львів) та УСК «Богун» (Броди). Вони мали відбутися 25 липня 1937 р. на грищі (стадіоні) УСК «Богун». У комунікаті останнього також зазначалося, що «День Українського Спортовця» планувалося провести 8 серпня 1937 р. А в часописі «Брідські Вісті» за 1 серпня 1937 р. містився заклик до широкої громадськості такого змісту:
«Позір!
Вже дня 8. серпня ц[ього] р[оку] о год[ині] 14-тій відбудеться в Бродах величавий Спортовий День п[ід] н[азвою]
«День Українського Спортовця»!
Докажім своєю масовою участю, що належно розуміємо велике значіння спорту для кожної Нації а зокрема для нас українців.
Подробиці в афішах!».
Зауважу, що вперше «День Українського Спортовця» проведено «Українським Спортовим Союзом» 23 травня 1926 р. у Львові. Відтоді це свято стало традиційним і широко відзначалося у Галичині аж до початку Другої світової війни. Метою «Дня Українського Спортовця» було поширення українського спорту серед українців. Про масовий характер святкування свідчать хоча б такі цифри. У 1927 р. у Перемишлі в цьому святі взяло участь 305 учасників. 23 травня 1933 р. у програмі «Дня Українського Спортовця» у Львові відбулися футбольні змагання між такими українськими львівськими командами: «Комета», «Мета», «Сокіл ІV», «Тризуб ІІ», «Український студентський спортовий клуб» і «Чорноморці». На перегляд попередніх матчів прийшло близько 150 глядачів. За фінальним поєдинком «Сокола ІV» та «Чорноморців» вболівали близько 1000 осіб.
Часопис «Брідські Вісті» помістив докладний опис (зі світлиною, на якій зафіксовано спортовців-наколесників) невстановленого автора про «День Українського Спортовця» у Бродах. З нього дізнаємося про те, що перше повітове свято під назвою «День Українського Спортовця» відбулося у Бродах стараннями УСК «Богун» 15 серпня 1937 р. Програма включала: перегони наколесників, змагання з легкої атлетики, відбиванки (брали участь чоловічі та жіночі дружини (команди)), копаного м’яча.
Лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові. 8 травня 1934 р.Лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові. 8 травня 1934 р.
Спортивні змагання розпочалися о 14-30 перегонами велосипедистів. Вони подолали 30 км траси Броди–Ясенів–Броди. Стартувало 9 спортсменів, мети досягнуло 8. Перше місце здобув Михайло Івасюта з Суходолів (1.1’05), друге – А. Федишин з Чехів (1.5), третє – Петро Стефанівський з Бродів (1.6’46).
На стадіон УСК «Богун» у Бродах прибули спортсмени та глядачі з Бродів, Суходолів, Чехів, Поникви, Олеська, Радивилова та інших населених пунктів Брідщини. Легкоатлетичні змагання відбулися з таких дисциплін: біг на 100 і 400 м., скоки вгору (стрибки у висоту) і довжінь (стрибки у довжину), мети диском (метання диску), ратищем (метання списа) і кулею (штовхання кулі). Результати були наступними: 100 м: – перше місце Ярослав Лящук з результатом 11,6 секунд, друге – Дмитро Чайківський (11,10 с.), третє – Гаврилюк (12,40 с.); 400 м.: перше місце – Гаврилюк (1:8 хвилин), друге – Ярослав Лящук (1,10 хв.), третє – Шаталов (1,11 с.); стрибки у висоту: перше місце Крохмаль з результатом 161 см., друге – Несторович (156 см.), третє – Заяць (155 см.); стрибки у довжину: перше місце – Ярослав Лящук з результатом 5,25 метра, друге – Несторович (5,19 м.), третє – Кохманський (4,76 м.).
Змагання з волейболу серед жінок принесли перемогу УСК «Богун». Йому поступилася команда товариства «Сокіл» з Олеська. У змаганнях з відбиванки серед чоловіків прийняло участь 4 команди: «Сокіл» (Олесько), УСК «Комета» (Радивилів), «Пониква» (Броди), УСК «Богун» (Броди). У фіналі УСК «Богун» переміг команду «Пониква» з рахунком 25 : 23.
Завершився «День Українського Спортовця» футбольним матчем «Комети» і «Богуна» з результатом 2:1 на користь «Комети».
«Богато є побажань до організаторів «Дня Українського Спортовця», який мігби випасти краще – писав часопис «Брідські Вісті», – так під оглядом організаційним, як і що до скількости учасників, як і що до скількости учасників в цій спортовій імпрезі. Коли однак візьметься під увагу факт, що це була перша того рода імпреза в Бродах, та що старше громадянство , як рівнож і молодь не здає собі належно справи з великої ваги спорту для нації, то до певної міри недотягнення у цій імпрезі можнаб оправдати. Мусимо однак ствердити, що перші кроки в цьому напрямі зроблено, та що клич «Спорт у маси» стаєв нас щораз то більше реальнішим. «День Українського Спортовця» з 15.8.1937 р., мимо всього здобув досить великий моральний успіх серед молодих кругів Брідщини, тож можна сподіватися, що слідуюча того рода імпреза так під оглядом організаційним, як фреквенції та вислідів – матиме далеко кращі успіхи».
Заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові. 25 червня 1934 р.
Кращі учасники «Дня Українського Спортовця» у Бродах були нагороджені відповідними медалями. На сьогоднішній день відомо про одну таку медаль. Кругла медаль з металу білого кольору, з вушком, праворуч півколом зображений вінок з дубового листя, у центрі вигравіруваний напис: «ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО СПОРТОВЦЯ БРОДИ 15.VІІІ.1937». На звороті постать спортсмена, який біжить до фінішної стрічки. Вгорі вигравіруваний напис: «І НАГОРОДА». Діаметр медалі 30 мм. Автор на разі невстановлений. Ймовірно відзнакою був нагороджений переможець в бігу на 100 м Ярослав Лящук або Гаврилюк в бігу на 400 м. Подібні нагороди для учасників змагань були і з інших дисциплін. Однак поки що їх виявити не вдалося.
«День Українського Спортовця» у Бродах отримав схвальні та критичні відгуки організаторів та глядачів. Показовою у цьому відношенні є аналітична стаття опублікована у 13 (15) числі «Брідських Вістей» за 15 вересня 1937 р. У ній аналізується не тільки проведений захід, а й дана оцінка розвитку спорту в українському середовищі Бродів та брідському повіті. Для кращого розуміння справи публікую її в повному обсязі:
«День «Українського Спортовця» був собою першою, на ширшу скалю закроєною, спортовою імпрезою в Бродах.
Коли сьогодня переводимо її оцінку, мусимо прийти до висновку, що не могла вона інакше вдатися, тільки так, як ми це бачили. Мусимо усвідомити собі, що це було в Бродах, де тільки одиниці працюють а загал лиш критикує, де ще покутує стара пословиця, що нівечить усі наші культурні змагання, що бє по нас самих «моя хата з краю».
Під оглядом організаційним та сутєво спортовим, імпреза була менше чим вдоволяючою, – були недомагання. Коли однак візьмемо під увагу, що це були перші кроки в тій ділянці нашого культурного життя (хоч були вже нагоди навчитися як технічно переводиться такі імпрези не йдім далеко – від наших сусідів, які кожнього року влаштовують спортові свята), можемо на цей раз дивитися на сі недомагання що так скажу через пальці.
Не можна однак дарувати нашому таки українському громадянству цілих Бродів з передмістями та хочби найблищих сіл повіту, так великого незрозуміння ваги спорту, як виховного чинника новітньої людини, отого байбужого ставленняся до так важних проявів нашого організованого життя в спорті.
Поза малою кількістю старшого свідомого громадянства Бродів, яке й так двигає увесь тягар праці по усіх наших установах, та невеликого гуртка молоді, що відвідує наші спортові змагання, на спортовому майдані У. С. К. БОГУН цього дня українське громадянство не явилось. Велика його частина уважала за конечнійше піти того дня на відпуст до Підкаміння (коби хоч для спасення душі).
Фізичне виховання уважається у нас в Бродах як забавку молодих людей, без якої можна обійтися, що воно є нам не потрібне, а остаточно є воно шляхом до фізичного розвитку тіла людини, до вироблювання фізичної сили.
Лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові. 1 липня 1934 р.Лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові. 1 липня 1934 р.
Загал нашого громадянства не здає собі справи, як великою та важною для нас поневоленого народу є мета, що її ставить собі фізичне виховання.
Фізичне виховання потрібне нам як основа формування особовости молодого громадянина, отже побіч тіла й його інтелєктуальної, моральної, національної та естетичної сторінки, мета фізичного виховання – гармонійно виплекати всі вроджені здібности молоді відповідно до потреб народу й вимог сучасної доби а все це при допомозі фізичних середників.
Підпомагаючи гармонійний та узгіднений розвиток тих спосібностей, змагатимемо до того, щоби сучасне молоде покоління не лише перебрало усі добрі та гарні цінности, батьків та дідів, але щоб їх збільшувало, скріплювало та щоби могло успішніше будувати кращу майбутність для свого народу.
Живемо серед тяжких обставин, які роблять наше сучасне життя незвичайно твердим. То життя вимагає від нас зовсім інших фізичних та духових прикмет, як їх вимагало життя минулих поколінь. Під теперішню пору ідеалом виховання усіх народів є виховання молоді на здорових, сильних членів свого народу, на рухливих, працьовитих та стійких у своїх вчинках та думках, на характерних громадян, які – в слушний мент – зуміють боронити свою державу, честь та добро свого народу. Для цього потрібне здоровля, сила духа й тіла, тут потрібно виробляти громадянські почування, патріотизм, почуття обовязку, громадянську дисципліну, сильний, нехиткий та незломний характер, потрібно узгіднити та розвинути здорове тіло й здорову душу.
Вислідом такого виховання буде – нова, характерна, повна найкращих прикмет людина-громадянин, яка будучи сильною духом і тілом, буде вміла добувати світ і цим світом панувати.
Тому на кожньому з нас лежить відповідальний обовязок дбати про фізичне виховання нашої молоді, не здержувати її, але давати як найбільшу змогу до активної участи у фізичному вихованні, плеканні спорту, в змаганнях за кращі спортові висліди, а самим брати участь в їх спортових імпрезах, провірювати їх працю та досягнення, заохочувати до витрівалости в праці.
Між іншим і в фізичному вихованні нашої молоді мусимо бачити краще завтра нашого народу».
Про «День Українського Спортовця» у Бродах публікувалися матеріали не тільки у «Брідських Вістях», а також і у львівській періодиці, зокрема у спортивному тижневику «Змаг».
УСК «Богун» проводив для своїх членів вечорниці. Оголошення про них опубліковане у 12 (14) числі «Брідських Вістей». Часопис також містить інформацію про використання майдану (стадіону) УСК «Богун» у Бродах «Лугом», «Просвітою», «Сільським Господарем» та іншими громадськими організаціями для проведення заходів, свят, урочистостей. Так 22 вересня 1935 р. тут проходило «Ювілейне Свято Сільського Господаря», яке включало богослужіння, урочистий похід вулицями міста, академію, народний фестин. А 13 вересня 1935 р. брідська філія «Сільського Господаря» посвятила прапор за участі представників усіх повітових і низових установ повіту. 5 вересня 1937 р. у рамках повітового лугового свята мали відбутися руханкові показові вправи луговиків і луговичок.
Таким чином, часопис «Брідські Вісті» є важливим джерелом, яке висвітлює спортивну сторінку історії Бродів і Брідщини міжвоєнної доби.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А., Пахолко С. До історії пам’ятної медалі Дня Українського Спортовця у Бродах 1937 року // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали сьомої краєзнавчої конференції, присвяченої 70-ій річниці створення української дивізії «Галичина». 19 квітня 2013 р.). – Броди: Просвіта, 2013. – Вип. 6. – С. 105–106.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Сова А. Спортивна тематика на сторінках часопису «Брідські Вісті» // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Науковий збірник. – Броди, 2021. – Вип. 12. – С. 56–61.
Весною 1912 року, артист-маляр Іван Труш відправляється зі Львова у далеку подорож до Єгипту та Палестини.
Зацікавлення сходом, як у будь якої освіченої людини, у художника з’явилось після захоплюючих лекцій з історії давньої культури під час навчання у Краківській академії красних мистецтв. Зацікавлення переросло у бажання побачити і живописно відтворити стародавні монументальні пам’ятки після бесід зі своєю нареченою, а потім і дружиною Аріадною Драгомановою, дочкою Михайла Драгоманова. Вона вчилась у Парижі і, під час відвідань Лувру, особливе враження отримала від багатої єгипетської експозиції. Його добра товаришка Леся, (так художник звертався у листах до Лесі Українки), ще в юності написала “Стародавню історію східних народів”. Їх дружне спілкування, на жаль, на момент мандрівки 1912 р. вже у минулому, не могло не торкатись єгипетської теми. Труш міг по доброму заздрити письменниці, яка ледве не кожного року подорожувала до Єгипту. Аналогічна вакація потребувала значних фінансових витрат. Ще на початку року художник вдало продає декілька картин. Решту грошей йому позичає близький друг родини лікар Тадей Соловій. Разом з отриманою позикою Труш мав на поїздку біля 7 тис. крон.
Пароплав «Wien» на якому Іван Труш мандрує 1912 р. до Єгипту
Потягом зі Львова Труш дістався Трієсту який на той час належав Австро-Угорщині і вже на пароплаві «Wien» (Відень) рейсом Трієст – Александрія відправився до Єгипту.
Пароплав робить зупинку у Бріндізі. Як тільки «Wien» виходить у відкрите море здіймається сильний шквальний вітер “…від Бріндізі мали вітер і досить неспокійне море. Одначе досить неприємно згадую собі той час.”
Нічого, на перший погляд, в дорожніх нотатках дивного не помічається. Але саме з цього моменту починається єгипетська містика Трушевої мандрівки. Неспокій на серці не є марним. За декілька днів по написанню цих рядків гине в Атлантиці найбільший пароплав у світі – славетний «Титанік» з єгипетською мумією на борту.
Відстань від Бріндізі до Александрії пароплав долає без малого за два дні. Художник не марнує часу і починає працювати. У Національному музеї у Львові зберігається етюд «Острів Зантос», ймовірно, написаний Трушем з палуби корабля.
Труш І. Сфінкс, 1928. к. о., 61 х 49,5. Національний музей у Львові
В Александрії художник не затримується. Вечором 27 березня він прибуває до Каїру з професором львівської політехніки паном Годлевським. Вони разом оселяються в готелі Шефертон. Після облаштування Труш винаймає провідника і мандрує нічним Каїром, життя якого відразу викликає у нього захоплення.
28 березня у четвер (другий день перебування) художник вперше бачить піраміди, але бачить з далека, з мурів Цитаделі до якої він потрапляє з провідником та львівським професором. Після екскурсії по фортеці, відвідин мечеті султана Салладіна маляр погоджується оглянути старе кладовище – Гроби каліфів (сучасна назва – Місто мертвих), яке знаходиться поблизу. Прихильник цвинтарних сюжетів Труш розуміє що буде тут малювати.
Цього ж дня близько 18 год. Труш переселяється до відносно демократичнішого Національного готелю, де платня значно менша. Лягає спати рано о 22. год., але заснути довго не може. Думки і перші враження переповнюють митця. «Вечором не міг скоро заснути, згадуючи Вас, моїх дорогих»[1]
Сфінкс. Фото Юрія Ямаша. 2007 р.
Ранком наступного дня (п’ятниця 29 квітня) довго чекає на пана Білинського – місцевого аптекаря, який постійно мешкає у Каїрі та опікується мандруючими українцями. Звернутись до нього художникові міг підказати сам Іван Франко, який листувався із каїрцем. Труш, ймовірно, так і не бачить доктора того дня. У полудень о 13 год. обідає і з приємністю знаходить місцеву їжу смачною та поживною. «Взагалі їда тут знаменита!»[2]
Художнику знадобився один день щоб зрозуміти, що в самому Каїрі він малювати нічого не буде. Місто перестає його цікавити. Він прагне потрапити до пірамід й винаймає провідника. З Downtown ‑ європейської частини міста, де знаходиться готель, художник електричним трамваєм за півтори години потрапляє нарешті до Долини Гізе, де нарешті зблизька бачить піраміди та Сфінкса.
ВЕЛИКИЙ СФІНКС
Великий і гордовитий Сфінкс якого араби нарікали ще «Батько Жаху» не одне тисячоліття охороняв таємниці пірамід. Кожному хто наближається Він пропонував загадку: «Яка жива істота з ранку ходить на чотирьох кінцівках, в день на двох, а у вечорі на трьох?». На невдаху чекала смерть.
Сфінкс. Фото Юрія Ямаша. 2007 р.
Коли Батько Жаху побачив перед собою Труша і вже мав намір запропонувати свою шараду, раптом це бажання зникло. Відповідь на загадку була – людина, яка після народження повзає на колінах (ранок), виростає і стає на ноги (день), і в похилому мудрому віці пересувається за допомогою палиці. Перед кам’яним велетнем стояла відносно молода людина спираючись на три кінцівки. Це була людина неординарна, повна сил, енергії та творчого натхнення. Не було потреби її щось питати. Художник своїм виглядом руйнував логіку загадки і філософію Охоронця Пірамід. Митець крім касетника (етюдника) з фарбами тримав в одній руці розкладне крісло зовні схоже на тростину-парасольку. На неї дійсно було дуже добре спиратись при ходьбі. Вік незнайомця (далеко не вечір-мудра старість) змусив Великого Сфінкса змовчати. Обидва ‑ Великий мешканець Долини і художник довго дивились один на одного.
ВЕЛИКИЙ ХУДОЖНИК
Труш був вражений – величний монумент мав живі очі. Раніше це помітила його колишня подруга Леся Косач: «…сфінкс – він має велику тисячолітню думку, він має живі очі, він немов бачить вічність»[3] Художник буде малювати піраміди, пустелю, але найбільше Великого Сфінкса. Свідченням його нездійсненого, а скоріше мовчазного діалогу будуть живі очі Сфінкса на його картинах.
Труш І. Сфінкс, 1928 (фрагмент). к. о., 61 х 49,5. Національний музей у Львові
Мешкаючи пізніше поруч пірамід (в готелі Mena House, потім недалеко у сусідньому феллаському селі) художник протягом тривалого часу доби може спостерігати за природними змінами та відповідними змінами освітлення та кольору краєвиду.
Нові умови дозволяють художникові працювати майже цілодобово. Вночі він відвідує підземний храм, а коли повертається на поверхню то бачить сфінкса при місячному сяйві. Містична картина вражає художника.
Труш І. Сфінкс. к. о.,20,6 х 26,2. приватна збірка
Сфінкс стає одним з улюблених мотивів єгипетської серії. Труш пише його в різну пору дня — в день, при місячному сяйві, з різних ракурсів. З фотографії, що зберігається у Національному музеї у Львові в архіві Труша (АТ 240, арк.59), зробленої власноруч мистцем, можна побачити тогочасне оточення біля сфінкса. /його розкопки почались лише в 20-х роках минулого століття/ Саме з профільного положення художник робить фотографію. Одна з робіт, вірогідно, зроблена зі згаданої фотографії, що є характерним для творчого метода художника, хоча не відкидаються припущення виконання твору з натури. Композиція з профільним положенням Сфінкса є дуже рідкісна і в найбільшій збірці творів Труша у Національному музеї у Львові відсутня. Художник в черговий раз використовує класичну, поширену в його творах композицію, в якій лінія горизонту поділяє площину твору навпіл. По центру твору розміщено профільне зображення Сфінкса, голова якого візуально виступає за горизонт, концентруючи увагу глядача. Етюдного плану робота написана впевненими широкими мазками. Лише моделючи форму Сфінкса художник не зволікає деталями і застосовує більш дрібний мазок. Для передачі спекотного дня художник лишає колористичну гаму трохи вибіленою, пом’ягшує контраст світла і тіні, досягаючи таким чином враження залитого сліпучим сонячним світлом простору.
Іван Труш біля Великого Сфінкса. Гізе. Каїр. Фото 1912 р.
ВЕЛИКИЙ СФІНКС
Сфінкс всі останні дні (початок квітня 1912 р.) кожного ранку бачив «триногого» незнайомця в крислатому капелюсі. Художник розкривав свою парасольку-крісло, втикав її глибоко у пісок, зручно вмощувався, розкривав касетник і починав малювати. У спеку пополудні він не працював і з’являвся ще вечері. Цього разу митець наближався з місцевим мешканцем на ім’я Алі, якого найняв у провідники. Сфінксу було не зручно. Тисячолітні наноси піску вкрили наполовину тулуб заховав під багатометровими нашаруваннями його масивні та міцні левові лапи. Художник щось пояснював фелахові, тримаючи в рухах якийсь прилад. Після пояснень художник наблизився до монумента ближче і повернувся до монумента спиною. В цей час Алі, лишаючись на місці націлював прилад на обидвох – Великого Сфінкса та Великого Художника. Труш не міг знати і тем більше відчувати те що знав і відчував в цю мить Великий Охоронець. Художник опинився між прихованими піском лапами закам’янілої істоти. Дивлячись на спину незнайомцю Сфінксові згадались події столітньої давнини. Та тому самому місці де стояв художник сидів вершки військовий генерал. Тоді зі Сфінксовою загадкою теж сталися непорозуміння через ту саму плутанину з кількістю ніг. «Книга мертвих» сповіщала: «Хто потрапляє між лапи Великого Сфінкса – потрапляє у ВІЧНІСТЬ».
Жером Жан-Леон. Бонапарт перед Сфінксом. 1867-68 рр. п. о. 61,6 х 102,9. Херст-касл (інв.№ 529-9-5092), Сан-Сименон, Каліфорнія, США
Алі натиснув на кнопку затвора фотографічного апарата «Кодак» і на якусь мить йому запаморочилось. В очку видошукача він побачив забронзавілого містера-артиста.
Великому Сфінксу стало смішно. Подумалось як би той художник погодився на вмовляння провідника і сфотографувався на верблюді, то ще не народжений скульптор Олежко мусив би згодом робити монумент митцю у Львові вершки на драмадері.
Пам’ятник Івану Трушеві у Львові. 1997 р. Скульптор С. Олешко
ПІСЛЯМОВА
Майже сто років по згаданих подіях 1997 р. поруч з головним входом до Стрийського парку у Львові відбулось відкриття пам’ятника ВЕЛИКОМУ ХУДОЖНИКОВІ. Бронзова постать Івана Труша була і є точнісінько така сама як побачив її Алі роблячи історичну світлину. Пророцтво здійснилось. Йшов сильний дощ. Ігор Калинець у своїй промові звернувся до бронзового художника: «Пане Маестро, відкрийте парасолю, бо застудитесь». Про те що ВЕЛИКИЙ ХУДОЖНИК тримає тростину-крісло, а не парасольку пам’ятав лише Сфінкс. Цю тростину, свідка єгипетських подій, Трушеві поклали до труни у 1941 р. Її аналог був знайдений і подарований мною художньо-меморіальному музею Івана Труша. Є нагода побачити і Сфінкса і тростину-стілець завітавши до музею.
Кінна статуя Наполеона Бонапарта. м. Лаффрі (Laffrey). Франція
POSTSCRIPTUM.
Потрапити у ВІЧНІСТЬ виявилось не простою справою і нездійсненою для необраних. Користуючись відомостями про лапи Сфінкса мандруючи шляхами Труша долиною Гізе 2007 р. я прагнув опинитись в тому самому порталі невмирущості. Відповідь на загадку я знав і тому не боявся що Батько Жаху мене зжере. Між тим Сфінкс мене не пустив. Зона біля нього була перекрита для реставраційних робіт.
Юрій ЯМАШ
[1] Із листа Івана Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Національний музей у Львові, АТ- 54888/2, арк. 66. Тут і далі транскрипція збережена. [2] там же [3] З листа Лесі Українки до матері від 21 грудня 1905 р. Твори, Т. 5., К., 1956. С. 572-573. [4] Із листа Івана Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Національний музей у Львові, АТ- 54888/2, арк. 66.
Вже сьогодні, 9 липня, на локації Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22) у Львові відбудеться концерт гурту «KAZKA». Виступ розпочнеться о 20 год., повідомляють організатори, концертна агенція Lutsyshyn Promo.
Як відомо, концерт гурту, який мав відбутися 25 червня, організатори перенесли на 9 липня через негоду. Змінили також місце проведення: новий майданчик «має дах», тому ані дощ, ані вітер не завадять концерту.
«Виступи KAZKA – це завжди дуже актуальне та супергармонійне поєднання популярної електронної музики з традицією народного співу та автентичних інструментів. Після її концерту ви вкотре переконаєтесь: українське – це круто!», – зазначають організатори.
Афіша концерту гурту «KAZKA»
Концерт KAZKА варто відвідати, щоб почути як звучить якісний українських поп з елементами електрофолку, послухати перший україномовний гурт, який потрапив до всесвітньовідомого чарту SHAZAM, та заспівати разом із бендом їхній хіт «Плакала», який зібрав майже 400 мільйонів переглядів у ютубі.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова продовження публікації про подорож Федора Білоуса містами Львівщини і не тільки, що відбулася 1851 р. (була опублікована у журналі “Наша Батьківщина” (ч. 4 і 5 за 1937 р.) за авторством Івана Крип’якевича) . Про початок подорожі та враження від побаченого мандрівником можна почитати тут.
Титул журналу “Наша Батьківщина”
А у сьогоднішній розповіді йдеться про враження мандрівника від відвідин Дрогобича, Скиту Манявського, Тустані та інших “туристичних магнітів”. Нагадаємо, що публікація закінчувалася тим, що подорожуючий “пішки подався до Болехова”. Тож зараз починаємо саме з цього міста. (текст подаємо оригінальним)
Федір Білоус
“Болехів славився тоді торгівлею сіллю та ремінними виробами. Але, що це була субота, всякий рух у місті завмер, лиш по вулицях прохожалися багаті жидівки в шовках і атласах та в чіпцях, висаджуваних перлами. Наш мандрівник поманджав дальше й під вечір зайшов до Гошева, де мав знайомого ченця-василіянина.
На другий день під вечір поїхав із двома отцями в гори, переночував у Сукелі, а ранком пішов на Бубнище. Тут туристи оглянули ковані кімнати й тесані сходи, бачили ще кам’яний колодязь і рови, викладані камінням.
З Бубнища Білоус попрямував на Синєвідсько, якого мешканці вели торг бриндзею, горіхами і сливками, а потім здовж Стрия, тяжкою дорогою, серед дощу добрив до Урича.
Скелі біля Урича. З приватного архіву Юрія Завербного (м. Львів).
Славний урицький камінь він знав уже з якоїсь картини, але не міг начудуватися його красі й величі. Народ називав камінь «під Тустанем», а з історії Білоус знав, що колись справді в цих околицях був город Тустань. Мандрівник залишився тут довший час і подивляв прегарний вид, на Самбір, Дрогобич Стрий, – уявляв собі, що по широкій долині на вороних конях несуться запорожці, і під цим враженням написав вірш, що починався словами: «Руська землице, райська красавице…»
Дальше помандрував до Дрогобича, щоби побачити тамошній ярмарок на худобу, загостив також до Борислава, де добувають ропу: «вона вживається як мазь і воняє неприємно» – нафти до освітлювання ще не вживали.
Скит Манявський, 1930-ті рр.
З Дрогобиччини молодий турист вернувся у Стрийщину; недалеко Сколя оглядав т.зв. гамарню тобто фабрику заліза. Жадоба пізнавати все нові околиці гнала його все дальше, але ноги відмовили служби, спухли йому так, що чоботів вже міг скинути…. Дальшу дорогу відбував возом на Болехів, долину, Калуш, Станиславів. Потім знову повернув на Борогодчани й поїхав у гори, щоб оглянути Манявський Скит. Побачив тут напів розвалені мури келій і три башти; на стінах видно ще було мальовані ікони й навіть вірші під ними.
Манявський водоспад, 1930-ті рр.
На Манявці подивляв великий водопад. Потім ще вибрався до Перегинська, оглядав митрополичий тартак та згадав про купелі, відкриті й уладжені митрополитом Ангеловичем в «Ангельні».
Станиславів (сучасний Івано-Франківськ), 1915 р.
Тимчасом прийшов вересень і турист мусів вертатися домів. У Станиславові разом з іншими товаришами примістився у «будці», якої власником був Реб-Фішель. Хоч дощ починав падати, фірман весело потраскував батогом і брумкав собі під носом веселі шабасівки, – а хлопці у буді потягали за ним і так концертували цілу дорогу. У Сівках перевезлися поромом через Дністер. Дальший шлях ішов на Бурштин, Рогатин, Перемишляни, Золочів, Броди, – до Виткова, що був родинним місцем нашого подорожника”.
Вшановування 84-тих роковин від дня смерті Богдана-Ігоря Антонича.
6 липня 2021 року, в Україні вшановували 84-ті роковини від дня смерті видатного українського поета, прозаїка, перекладача, літературознавця, громадського діяча Богдана-Ігоря Антонича. Про це повідомили Фотографіям старого Львова у пресслужбі ЛОДА.
Пам’ять поета вшанували покладанням квітів до його могили на Янівському кладовищі. Віднайдення місця поховання Богдана-Ігоря Антонича стало можливим завдяки зусиллям українського поета, дисидента Ігоря Калинця, який разом з однодумцями віднайшов інформацію у архівах, розпитував знайомих поетів та письменників. Йому також вдалося встановити, що поряд з Богданом-Ігорем Антоничем похований його дядько, Володимир Волошинович, сім’ю якого вивезли при радянській владі на схід.
Як зазначив заступник голови Львівської ОДА Іван Собко, Богдан-Ігор Антонич – один із тих митців, котрі за свій короткий земний вік встигли залишити помітний слід у нашій культурі. І хоч радянська влада десятиліттями намагалася стерти його ім’я з української історії, їй це не вдалося.
Вшановування 84-тих роковин від дня смерті Богдана-Ігоря Антонича.
«Сьогодні постать Богдана-Ігоря Антонича – це одна із центральних фігур у нашій літературі, його поезією зачаровуються і надихаються в Україні та поза її межами, а для багатьох українських поетів Богдан-Ігор Антонич – це орієнтир і наставник у їх творчості», – сказав Іван Собко.
До покладання квітів до могили поета на Янівському кладовищі також долучилися заступниця директорки департаменту з питань культури національностей та релігій Львівської ОДА Тетяна Плугатор, депутати Львівської обласної ради, працівники Музею ім. Б.-І. Антонича, директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць, представники громадськості. Мешканки села Бортятин Яворівського району, де мешкала родина поета, продекламували його вірші.
Вшановування 84-тих роковин від дня смерті Богдана-Ігоря Антонича.
Довідково: Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині греко-католицького священика. У середині 20-х років родина Антоничів переїхала у село Бортятин (тепер — Яворівського району Львівської області). Богдан-Ігор часто приїжджав до батьків, певна частина творів поета була написана саме у Бортятині.
1928 року Антонич вступає на філософській факультет Львівського університету Яна Казимира, де вивчає польську філологію. Під час навчання поет пірнає в літературне та громадське життя Львова, приєднується до гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти», починає наполегливо досліджувати українську мову. 1931 року вперше опублікований вірш поета у журналі «Вогні», за яким слідувала ще низка публікацій. Також Антонич виступав з доповідями про українську та іноземні літератури, працював над перекладами, рецензіями, сатиричними фейлетонами та пародіями.
Богдан-Ігор Антонич, 1928
Після низки важких хвороб поет помер на 28-му році життя. Через політику радянської влади його твори були забуті на кілька десятиліть. Сьогодні вірші Богдана-Ігоря Антонича перекладені багатьма мовами світу.
Компанія «Skeiron» спільно з командою Львівського історичного музею працюють над інноваційним проєктом «Імерсивна платформа «Музей у 3D». Днями команда опублікувала відео з відділом музею «Кам’яницею Корнякта». Він перебуває у пам’ятці архітектури національного значення у Львові на площі Ринок, 6.
Кам’яниця, збудована у 1580 році для львівського патриція Костянтина Корнякта, є однією з найвидатніших архітектурних пам’яток міста. Саме тут розміщене відоме у Львові Італійське подвір’я, яке, за зразком ренесансних італійських «cortile», оточене по периметру відкритими галереями під аркадами. Постійна експозиція відділу у Королівських залах презентує історію будинку через долі його мешканців у контексті історії міста, краю, Європи. У збережених палацових інтер’єрах початку ХІХ століття сьогодні експонують твори малярства, скульптура, зразки салонних меблів, годинники, порцеляна, музичні інструменти, старовинні європейські ордени а також рідкісні меморіальні пам’ятки, – йдеться у публікації на фейсбук-сторінці «Музею у 3D».
Окрім того, «Skeiron»готує комплект поштівок із експонатами «Кам’яниці Корнякта». Серед них:
годинник камінний (кін. XVIII – поч. ХІХ ст., Франція);
свічник (поч. ХІХ ст., Франція);
стуккова ліпнина (1817-1822 рр., Україна);
миска з накривкою (серед. XVIII ст., Німеччина);
ваза ароматниця (ХІХ ст., Центральна Європа);
астрономічний годинник (друга пол. XVII – поч. XVIII ст., Західна Європа);
арбалет спортивний (серед. ХVIII ст., Західна Європа);
танцівниця (друга пол. ХІХ ст., Німеччина).
Вже наступного тижня має відбутися презентація поштівок з цими та іншими експонатами музею виконаними з використанням технології доповненої реальності.
Після невеликої паузи продовжуємо мандрувати Львовом 1961 року у товаристві Юліана Дороша. Сьогодні наша подорож до маловідомої львівської дільниці під назвою Ялівець.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Цю дільницю вже давно ніхто так не називає і більшість забуло, чи навіть не знало де вона знаходиться. Ялівець – це місцевість у Личаківському районі Львова в районі рогатки (перехрестя) вулиць Пасічної та Личаківської.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-х роках. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Яловець. До місцевості також застосовували іншу назву — «Машів».
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Колись, як і у сусідніх Кривчицях, тут формувались купецькі каравани, що прямували на Схід до кримської Кафи.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
На Ялівці відбувались українсько-польські бої в листопаді 1918 року. Українці полягли у боротьбі із більшими силами поляків, їх братська могила спочатку була тут, пізніше тіла убитих було перенесено на Личаківський цвинтар.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
В 1919-1920 рр. на Ялівці був табір інтернованих українців, через який пройшли тисячі інтелігентів і селян, цивільних та військових.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Згодом тут розмістився 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
У 1920—1930-х роках територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам’яницями. У 1950-х в ярах створено велике звалище військової техніки.
Львівська дільниця Ялівець в травні 1961 року. Світлив Юліан Дорош
Коли тут ходив Юліан Дорош, дільниця почала активно змінюватися. Звалище прибрали, а землі почали активно забудовувати. І зараз практично неможливо впізнати ті місця, які потрапили в об’єктив великого світливця.
Львів давно мріяв про великий і комфортний концертний зал. Схоже, цього літа ця мрія здійсниться. Уже 17 липня на території !FESTrepublic, що на вул. Старознесенській, 24-26, відкриють найбільший у Західній Україні концертний зал – Gastroli Hall.
Gastroli Hall – це 1414 комфортних, безпечних глядацьких місць, величезна тентова конструкція з кондиціонуванням та найсучаснішим технічним забезпеченням, кейтерингові зони на території на будь-який смак.
Karl Frierson – постер концерту
На відкритті Gastroli Hall у Львові у суботу, 17 липня, виступить феноменальний вокаліст, автор пісень, душа і голос культової групи De-Phazz Karl Frierson (USA-Germany). В активі цього видатного музиканта на сучасній європейській сцені – виступи на сотнях фестивальних і концертних майданчиків по всьому світу – і як соліста De-Phazz, і як лідера власного колективу. Останні кілька років Карл Фрієрсон активно співпрацює з проектом Bedroom Music Orchestra, який базується в Одесі і складається з найкращих джазових музикантів України.
Опісля відкриття у львівському Gastroli Hall у липні-вересні один за одним виступатимуть Alessandro Safina, Тіна Кароль, Джамала, Оля Полякова, «НеАнгели», Ірина Федишин, Tayanna, ТНМК, «Жіночий квартал», Ірина Білик, Ivan Navi, «ТІК», «Друга Ріка» та багато інших зірок української й не тільки сцени.
Квитки можна придбати онлайн на сайті Gastroli.ua.
У Львові, у сквері «На валах», вчора, 6 липня 2021 року, відкрили банерну виставку «Реабілітовані долею», приурочену до 80-их роковин Червоного терору в тюрмах Західного України.
Виставка розповідає про події масових розстрілів та злочини радянського комуністичного окупаційного режиму 1939-1941 та 1944-1950-х років.
«Наша земля тримає у собі таємниці ще багатьох українців, які полягли у боях, були розстріляні чи замордовані. Наш обов’язок повернути цим героям імена, розповісти про їхню долю нащадкам.
Важливо, щоб пам’ять про ці трагічні події ми почали вшановувати і на загальнодержавному рівні.
Відкриття виставки «Реабілітовані долею»
Дякую Святославу Шереметі та усім працівникам Меморіально-пошукового центру «Доля» за їх роботу і за організацію виставки», – зауважила голова Львівської обласної ради Ірина Гримак.
Виставка – це дослідження, які протягом останніх шести років проводило комунальне підприємство Львівської обласної ради «Меморіально-пошуковий центр «Доля».
«Ідея виставки з’явилася для популяризації української історії, зокрема її трагічних сторінок. Мета – поширити правду про страшні події 80-х роковин Червоного терору в тюрмах Західного України.
Відкриття виставки «Реабілітовані долею»
Важливо, що виставка є пересувною, вона об’їде усю Західну Україну», – поінформував депутат обласної ради, керівник Меморіально-пошукового центру «Доля» Святослав Шеремета.
На банерах бачимо, зокрема тюрму на Лонцького та 25-ту пересильну тюрму у Львові, а також роботи з пошуку, ексгумації та перепоховання осіб, які загинули внаслідок червоного терору у Дрогобичі, Луцьку, Дубно.
Крім того, присутнім презентували результати експедицій меморіально-пошукового центру «Доля» з дослідження поховань жертв комуністичного терору.
Станція Хирів-Посада. Сучасне фото. Автор Євген Громов
Зараз у старовинному містечку Хирові на Самбірщині проживає трохи більше 4-х тисяч мешканців. Перша згадка про Хирів датується 1374 роком, а у 1528 року Хирів отримав Магдебурзьке право. У 1872 році через місто Хирів пройшла Перша Угорсько-Галицька залізниця, а уже через кілька років станція стала вузловою. Цікаво, що саме на Першій Угорсько-Галицькій залізниці вперше на Галичині з’явилася друга колія. Власне про розвиток і занепад станції Хирів сьогодні розповідатимуть Фотографії Старого Львова.
Кожен, хто побував у містечку Хирові на Львівщині, напевне, був здивований тим, як у такому невеликому місті, населення якого не сягає навіть 5000 люду, з’явився великий залізничний вокзал. І це при тому, що місто навіть немає прямого залізничного зв’язку зі Львовом – тут до коронавірусного локдауну курсували лише приміські вантажно-пасажирські поїзди до Нижанкович та Старяви, а із весни 2020 року пасажирське залізничне сполучення узагалі відсутнє.
Схема української частини колишньої Першої Угорсько-Галицької залізниці через Хирів
Річ у тім, що до кінця Другої Світової війни станція Хирів була важливим залізничним вузлом – через цю станцію щодоби проходило до п’яти десятків пасажирських і вантажних поїздів – через Хирів проходила траса Першої Угорсько-Галицької залізниці, яка пов’язувала Галичину із Угорщиною (до кінця 1880-х років це була єдина транскарпатська магістраль) і починалася у Перемишлі, а у Хирові від цієї магістралі відгалужувалася Дністрянська залізниця, яка вела до нафтових родовищ поблизу Дрогобича, а далі стала частиною Галицької трансверсальної залізниці, яка закінчувалася аж на російському кордоні в Гусятині.
Вигляд на містечко Хирів. На передньому плані – залізнична станція із вокзалом, спорудженим у 1888 році. Фото початку ХХ століття
1866 рік – рік Австро-прусської війни, під час якої було розірвано залізничний зв’язок між метрополією та Галичиною і Буковиною. Саме тоді військова влада Австрійської імперії приймає рішення про будівництво першої транскарпатської залізниці від Перемишля до Лупкува і далі в Угорщину;
20 травня 1869 року уряд Австрійської частини двоєдиної Австро-Угорської монархії затверджує проект залізниці Перемишль – Лупків, а 11 червня того ж року уряд у Будапешті затверджує проект угорської частини залізниці;
Вигляд на містечко Хирів. На передньому плані – двоколійна Перша Угорсько-Галицька залізниця. Фото початку ХХ століття
11 вересня 1869 року затверджено концесійний договір на будівництво нової залізниці із Акціонерним товариством Першої Угорсько-Галицької залізниці, усі формальності, пов’язані із початком будівництва залізниці залагоджено до 17 грудня 1870 року;
5 вересня 1870 року видано концесію на будівництво Дністрянської залізниці, яка мала поєднати Хирів зі Стриєм і пройти через Самбір та Дрогобич. Сподіваючись на прибутки від перевезення дрогобицької нафти акціонери Дністрянської залізниці не вимагали від уряду гарантій прибутковості нової залізниці;
Вигляд на залізничну станцію у Хирові. Листівка початку ХХ століття
8 травня 1872 року завершено будівництво залізниці від Перемишля до Хирова довжиною 33,2 км. Ця залізниця сягнула Лупкова 18 грудня 1872 року. Відкриття залізничного руху між Перемишлем і Угорщиною затримувало будівництво Лупківського тунелю, яке тривало до 30 травня 1874 року;
31 грудня 1872 року Хирів стає вузловою станцією – відкрито рух на Дністрянській залізниці Хирів – Самбір – Дрогобич – Стрий із відгалуженням до Борислава;
8 листопада 1875 року Дністрянська залізниця перейшла в державну власність шляхом викупу;
Залізнична станція і вокзал у Хирові. Стара листівка. На передньому плані видно колонку для заправки паровозів водою
1882 – 1885 роки – будівництво нових ділянок Галицької трансверсальної залізниці;
1888 рік – у зв’язку із значним потоком вантажів на Першій Угорсько-Галицькій залізниці укладають другу колію. Відбувається реконструкція і розвиток вузлової станції Хирів та розвиток самого міста. На початку ХХ століття тут проживало більше 3,5 тисяч мешканців, в тому числі понад 1,2 тисячі українці. Серед мешканців міста було дуже багато залізничників.
Цікаво, що в межах міста Хирова знаходиться дві залізничні станції – власне Хирів із великим залізничним вокзалом та Хирів-посада (зараз – зупинний пункт). За словами дослідника українських залізниць Олександра Рудоманова, історично-першою була станція «Хирівська посада», яка з’явилася у 1872 році – тут від Першої Угорсько-Галицької залізниці відгалужувалася Дністрянська. Вокзал сучасної станції Хирів збудований у 1888 році – тоді у місті відкрили навчально-виховний заклад отців-єзуїтів (конвікт) через це значно зріс пасажиропотік.
Вокзал у Хирові у міжвоєнний період
Розквіт станції Хирів припав на часи перед Першою світовою війною – в той час через станцію проходило біля чотирьох десятків поїздів – товарних та пасажирських. Станція Хирів відігравала роль сортувальної – тут до товарних поїздів причіпляли цистерни із нафтою із Борислава та вагони із кам’яною сіллю із Дрогобича. Також станція Хирів працювала і як пасажирський пересадочний вузол.
У перші дні Першої Світової війни, коли зі сходу на Галичину почала сунути російська армія, а на початку вересня російські війська уже зайняли Львів із його стратегічно-важливим залізничним вузлом, значення станції у Хирові зросло іще більше – у вересня 1914 року станція пропускала понад півсотні поїздів за добу. Про важливість залізничної станції у Хирові може говорити те, що 28 листопада 1914 року тут побував спадкоємець престолу Австро-Угорщини Карл-Франц Йозеф (1887 – 1922), майбутній останній імператор Австро-Угорщини.
Наслідки німецького бомбардування станції Хирів у вересні 1939 року
Хирів був таки зайнятий російським військами, цікаво, що тут під час візиту в Галичину побував і останній російський імператор Микола ІІ.
Під час бойових дій 1914 – 1915 року залізнична інфраструктура, в тому числі і станція у Хирові зазнали значних руйнувань. З легкої руки чеського письменника Ярослава Гашека, до залізниці через Хирів доклався і бравий солдат Швейк: «Швейкові заманулося як слід побачити себе у водяному дзеркалі, і він довго ходив по греблі ставка, аж поки його знайшов там патруль польової жандармерії, який шукав російського полоненого. Жандарми були угорці і, незважаючи на Швейкові протести, відвели його в етапний пункт у Хирові, де зарахували до транспорту російських полонених, призначених працювати на ремонті залізничної колії в напрямку Перемишля», – йдеться у книжці «Пригоди бравого вояка Швейка». Ярослав Гашек згадує і низку інших станцій Першої Угорсько-Галицької залізниці – Нижанковичі та Добромиль – тут, до речі, теж збереглися історичні станційні споруди.
Пошкодження вокзалу в Хирові внаслідок бомбардування німецькою авіацією. Вересень 1939 року
Під час українсько-польської війни 1918 – 1919 років в районі Хирова точилися бойові дії між Українською Галицькою Армією та польською армією. 5 грудня 1918 року українські військові під командуванням генерала Антона Кравса зайняли Хирів і стратегічно важливий Хирівський залізничний вузол. Проте уже 20 грудня 1918 року війська ЗУНР змушені були відступити із Хирова. В результаті цих бойових дій залізниця знову зазнала руйнувань.
Залізничний вокзал у Хирові. Вигляд зі сторони колій. Сучасне фото. Автор О. Рудоманов
У період між Першою і Другою світовими війнами значення станції Хирів, як і залізниці Перемишль – Лупків дещо знизилося – двоколійною лишалася тільки ділянка від Перемишля до Хирова, піденніше Хирова другу колію демонтували. У самому Хирові працювало кілька великих підприємств – два тартаки, два млини, дві меблеві фабрики та цегельня, які забезпечували роботу вантажної станції. Через Хирів йшли пасажирські поїзди в напрямку Загір’я (Загужу) та курорту Команча.
Залізничний вокзал у Хирові. Вигляд зі сторони міста. Сучасне фото. Автор О. Рудоманов
У вересні 1939 року, у перші дні Другої Світової війни німецька авіація атакувала усі великі вузлові станції Галичини. Бомбування зазнала і станція у Хирові. Коли із Заходу на Польщу насувалися війська нацистської Німеччини, зі Сходу Другу Річ Посполиту підступно атакував Радянський Союз, який перед тим уклав таємні домовленості із гітлерівскою Німеччиною. У вересні 1939 року вся заселена українцями Східна Галичина опинилася у складі СРСР. Кордон між СРСР і Німеччиною тоді відрізнявся від теперішньго українсько-польського – Перемишль і містечко Устрики-Дольні були тоді у складі Української СРСР.
Залізничний вокзал у Хирові. Навіс над пероном. Сучасне фото. Автор О. Рудоманов
Місто Хирів стало центром Хирівського району Дрогобицької області, а станція Хирів перейшла у належність до Львівської залізниці – до неї тоді належав увесь перегін Перемишль – Хирів і ділянка до містечка Устрики-Дольні, які стали Нижнє-Устріками. Залізницю було «перешито» під радянський стандарт 1524 мм.
Спарована залізнична колія на станції Хирів. Сучасне фото. Автор О. Рудоманов
Уже в перші дні війни між СРСР і нацистською Німеччиною місто Хирів був зайнятий німцями. Після війни радянсько-польський кордон змінився – місто Перемишль відійшло до Польщі. Це вплинуло на діяльність Хирівського залізничного вузла, який почав занепадати. У 1951 році СРСР і Польща провела обмін територіями, в результаті якого територія в районі сучасного Червонограда відійшла до СРСР, а Нижнє-Устріцький район Дрогобицької області до Польщі.
Залізничний вокзал у Добромилі. Історичне фото
За радянських часів через станцію Хирів продовжували проходити транзитні польські пасажирські і товарні поїзди – через Хирів проходила спарована залізнична колія стандартів 1435 і 1524 мм. Через Хирів, щоправда без зупинки, до 1994 року проходив швидкий поїзд Варшава – Загуж. До 2010 року діяло місцеве транскордонне сполучення між Хировом і Устріками Долішніми.
Спецпоїзд із Перемишля прибув на станцію Нижанковичі. 2018 р. Фото Віктора Гальчинського
У 2010-ті роки все пасажирське сполучення в Хирові було представлено вантажо-пасажирським поїздами Хирів – Нижанковичі та Хирів – Старява. Їх рух припинився у березня 2020 року у зв’язку із запровадженням суворого «ковідного» карантину і більше не відновлювався.
Стара водонапірна башта на станції Хирів. Сучасне фото
Наприкінці 2010-х років з’явилася надія на відновлення транскордонного залізничного сполучення через Хирів. За словами члена правління українсько-польської громадської організації «Лінія 102» Віктора Гальчинського, навесні 2019 року польська сторона була готова виділити 40 мільйонів злотих на реконструкцію залізниці від Перемишля до польсько-українського кордону. Проте така інвестиція була можлива лише в тому випадку, якщо українська сторона підтвердить можливість курсування поїздів до станції Нижанковичі та буде підтримувати у відповідному стані залізниці Хирів – Самбір, Хирів – Нижанковичі та Хирів – Старява. Гальчинський зазначав, що залізничний маршрут Перемишль – Нижанковичі був внесений до пріоритетних завдань Національної транспортної стратегії України на найближчий час. Проте із тих пір змінилося керівництво Міністерства інфраструктури України та «Укрзалізниці», а Україну і Польшу «накрила» епідемія COVID-19, яка закрила усі кордони.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Список джерел інформації
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы, события, люди / Гороховский А.Г. – Львів: Каменяр, 1991;
Львівська залізниця. Історія і сучасність / [Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І.]. – Львів: Центр Європи, 1996;
Перша колія. До 150-річчя Львівської залізниці./ Томін Ю., Романишин Ю., Коритко Р., Паращак І. – Львів: ТзОВ «ЗУКЦ», 2011;
Ludwik Wierzbicki. Rozwoj sieci kolej zelaznych w Galicyi od roku 1847 do roku 1890 / Ludwik Wierzbicki. – Lwow: Zwiazkowa drukarnia, 1907.
Відео є унікальним поєднанням співу, музики, відео-арту та малярства. Сергій Савченко – знаменитий львівський художник. Закінчив Львівський коледж декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Львівську академію мистецтв.
Працює в галузі живопису, фотографії, відео, анімації, скульптури, інсталяції. Бере участь у міжнародних резиденціях, майстернях та мистецьких заходах в Україні та світі. Засновник галереї Савченко у Гданську (Польща). Учасник більш ніж 70 персональних та більш ніж 100 групових виставок.
Роботи знаходяться в музейних та приватних колекціях.
Кадр з відео на нову пісню «Кульбабка»
OLVIA (Ольвія, справжнє ім’я – Ольга Баландюх) є учасницею талант-шоу «Голос країни» 2020 в команді Тіни Кароль; учасниця Молодої опери «Ukraine-Terra Incognita»; учасниця міжнародного джаз фестивалю Jazz Bez XX.
Володарка унікального контральто володіє великою палітрою музичних жанрів. Співачка, яка за освітою є також художницею.
Кадр з відео на нову пісню «Кульбабка»
Автором музики є відомий український музикант Johnbass, який є автором проектів «Є» 1995 та 2003 років, учасник груп «Клуб шанувальників чаю», «Мертвий півень».
Це вже шоста пісня, яку OLVIA та Джон записали разом.
Колаборація музикантів та художника призвели до неймовірного результату, де музика та відео існують як дві частини оригінального мистецького твору.
Цікаво, що на такий вишуканий та модерний мистецький твір авторів надихнула крільчиха Кульбабка, домашня улюблениця Ольги, яку вона забрала минулого року з притулку.
Музика: John Bass
Текст: John Bass, OLVIA
Аранжування: John Bass
Зведення, запис вокалів, мастерінг: Богдан Назар (Virtuoso Records)
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук "Забуті українські церкви канадських прерій"
Вчора, 5 липня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття фотовиставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій”. Авторка робіт – журналістка, блогерка, дослідниця історій українців в Канаді.
“Українські прерії Канади приваблюють насамперед своїми мешканцями — нащадками перших поселенців, такими простими, зворушливими і вкрай рідними людьми. Зрідка їх ще можна там зустріти. І звісно ж церквами —малолюдними, хоч діючими, або й цілком покинутими. Майже завжди забутими.
Історія українців в Канаді це цілий пласт, який ще чекає свого дослідника (-ці), щоб врешті стати частиною сукупного надбання українства, пазлом української історії. Може, це один з тих пазлів, яких нам якраз бракує для кращого розуміння себе? Бо якщо українцям вдалося освоїтися і самоорганізуватися на цілинних землях канадських степів, то має вдатися будь-де. Своїм завданням бачу розповідати як це було без романтизації (ну, може трошки), штампів та патосу.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Отже, історія українців на просторах Канади порівняно недавня. Перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з’являтися тут з кінця 19 ст. Це були в переважній більшості вихідці з західноукраїнських сіл — передусім Буковини та Галичини, гнані з власної землі швидким зростанням населення, відповідно, нестачею землі, а звідси, засобів для існування.
Знаний факт, що тими, хто започаткували масштабне переселення були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Хлопці прибули до Канади у 1891 році, а згодом перетягнули сюди свою родину, так невдовзі за океаном опинилося чи не усеньке село (відомо, як воно буває).
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Щоб краще розуміти характер української еміґрації до Канади треба знати, що на відміну від переселення до країн Европи чи Америки, сюди перші групи українців (І етап переселення до 1914 року) переїжджали з чіткою налаштованістю залишитися назавжди, вони досить швидко перебирали місцевий спосіб життя і намагалися асимілюватися в мовне середовище. Це останнє їх відрізняє від еміґрації ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч. 1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.
В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada — саме так я її всюди підписую на фото), до якої на початках належала переважна більшість наших людей та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є, також, парафії Російськоі православної церкви (Russo-Оrthodox Church) та Православної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і повстали як відгалуження існуючих українських), присутні також і протестантські громади різної форми.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Тут мушу пояснити один момент. Наші ранні еміґранти покинули свої домівки в пізні 1890-ті роки, коли процес, що його трохи гучно називають національним відродженням, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків Королівства Галіції і Лодомерії. Зважаючи на невисокий рівень самоусвідомлення, зокрема, національного перших преселенців, вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади в Краю ( і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівній мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових затрат людських і фінансових. Будучи, здебільшого, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі Божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, то ж цією прогалиною і деякою дезорієнтацію наших людей скористалися російські православні місії, щедро спонсоровані тоді ще царською владою. Так деякі парафії, засновані українцями (нехай не завжди свідомими своєї українськости), ставали російськими православними, а парафіяни йшли туди, куди вів їх батюшка.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
І все ж, недовгий час перебування в діаспорі переконав мене, правдоподібно, лише в одному — наші люди тут гідні щонайбільшої поваги і захоплення, а з посеред них, особливо ранні еміґранти, першовідкривачі. Мені весь час згадуються такі трохи насмішкуваті прізвиська щодо канадських українців — “баняки” або “канадоли”, що їх часто чути, наприклад, серед новоприбулих укрїнців, які цим, мабуть, намагаються підкреслити свою єдино правильну українськість. Тепер в мене це викликає змішане відчуття сорому і образи. Бо ніщо так не змінює кут зору, як багнища, вкриті лісами і чагарниками, яких і досі повно в центрально-західній Канаді, землі, за які в кінці 19 століття жодні інші поселенці навіть на бралися, бо просто б не дали собі з тим раду. Своєю виснажливою працею і непересічним (що вже там) хистом до господарювання українці зуміли претворити ці дикі хащі на розвинуті фермерські посілості. Український слід на цих теренах видно всюди: в напівзруйнованих стодолах і стайнях, що такі самі ще можна зустріти в Карпатах, в назвах вулиць, населених пунктів і прізвищах давно асимільованих Стівенів і Джонів. Навіть попри своє не особливо виражене бажання зберегти українську ідентичність (більшість з ранніх поселенців не уявляли, що воно таке), їм вдалося пересадити частину України на тутешній ґрунт. Подекуди інтуїтивно люди відтворювали чи творили знаний змалечку світ, по пам’яті зводили хати, церкви, село за селом. До слова, в кінці ХІХ ст. за 10 доларів можна було отримати близько 65га (113 морґів) землі т.зв. “другого класу”, яка вимагала значно більших зусиль і часу, а в сумі і вкладених грошей. Для порівняння — дорожчі землі могли коштувати від 3 доларів за 1 акр (0,4 га). Це була свого роду гра в долю, оскільки траплялося, що очистивши терен, викорчувавши всі хащі ґазда бачив перед собою землю, яка не надається для використання під землеробські угіддя, і був змушений пакуватися і втілювати свою канадську мрію де-інде. Так українці загосподарили бл. 4,5 млн.га площі протяжністю 2000 км від південно-східної Манітоби через Саскачеван, завершуючи південним заходом Альберти. Це не кажучи про культурні, політичні, суспільні здобутки наших людей в умовах чужого і часто неприхильного оточення. Якщо це не гідне пошани і захоплення, то я тоді не знаю, що гідне.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
На стіні в мене великі мапи Альберти і Саскачевану (до Манітоби я ще не добралася, це в планах). Щоразу, коли їду кудись фотографувати, потім ставлю відмітку на мапі, і поки не пройду і не зафіксую усі заплановані пам’ятки — не заспокоюся. А їх у мене ще сотні. Є такі місця — цвинтарі чи церкви, про які немає вже ніде згадок, на них натрапляєш припадково і тішишся тоді безмежно, що можеш про них розповісти. І так приходиш до тями і відповіді на питання: чому я це роблю? Взагалі, з усього найбільше зачаровують давні українські церкви, особливо покинуті. Можливо саме через те, що людські пристрасті полишили ті місця, і там відчувається правдива святість і нецьогосвітність. І так стоять вони мовчазні сумні свідки життя, що колись довкола них вирувало.
Змінилося моє ставлення до церков інших конфесій не завжди мені близьких ідейно. Вчуся їх сприймати як намолені українцями місця, безвідносно до того, яку молитву там промовлялося. Це ж також сакральне місце для когось, чиясь пам’ять, чиясь доля з ним повя’зана, саме тому серед тут презентованих світлин — святині, які формально українськими не є, себто, не називаються так, але де українські віряни були не просто більшістю, а єдиною групою. Історія українського церковного життя в Канаді доволі суперечлива та складна, але вже сам факт того, що церкви почали з’являтися на самих початках появи українських поселенців в Канаді є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу.
Світлина з фотовиставки Усті Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”
Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і, навіть, священника, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. Мушу додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду, часто парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів-будівельників. Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) — в середньому 15-17 центів за годину, з того, ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 дол. на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 дол., а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 дол. Церкви будували по пам’яті, зразком часто слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні їдучи малими містечками канадських прерій можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують такі рідні силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.
Одним словом, запрошую у фотомандрівку” , – розповіла Устина Стефанчук.
Експозицію виставки Усті Стефанчук (Львів-Едмонтон) “Забуті українські церкви канадських прерій” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 31 липня 2020 року.
В колекції однієї із найбільших польських онлайн бібліотек «Polona» знаходиться багато раритетних фото та листівок. Кілька сотень листівок присвячені історії міста Броди на Львівщині.
Місто Броди, 1910 р.Ринок в Бродах, 1900-1910 рр.Границя в Бродах, 1900-1910 рр.В’їзд до міста, від залізниці, 1904 р.
Усі листівки збережені в чудовому розширені і є гарним джерелом для дослідників, істориків та краєзнавців. На листівках інколи на звороті є текст і адреса, хто їх автор і куди вони адресовані.
Ринок в Бродах, 1905-1918 рр.Російська границя, БродиРинок в Бродах, 1900-ті рр.Броди, вул. Золота, 1900-ті роки.
До вашої уваги листівки 1900-1910-х років. На зображеннях можна розгледіти будинки, вулиці та границю, яка проходила в ті часи в Бродах.
31 липня, на Волині в давньому містечку Торчин відбудеться театралізований фестиваль «Торчинський Ярмарок». Захід перенесе гостей у середину XVI століття до дня, коли Торчин отримав магдебурзьке право, а з ним привілей проводити ярмарки. На них з’їжджалися купці й мандрівні актори з усіх-усюд, а театрально-циркові дійства користувалися небувалою популярністю.
На вас чекають середньовічні фарси, театралізовані дійства, пересипані розповідями про історію Торчинської громади, танці, ремісничі видовиська, квести й фотосесії, багато музики, бувальщин і побрехеньок. А ще – великий ярмарок за участі майстрів народних ремесел та виробників харчової продукції нашого регіону.
Ярмарок треба такий, щоб очі розбігалися, серце все хотіло, а руки відкривали гаманці! Тож поки актори готують свої оповідки й забави, виробники готуються їхати то Торчина на торги, а виконавці й творчі колективи пропонують похизуватися талантами🎪
Хочете показати, що знаєте, вмієте і виробляєте – заповнюйте форму. Відбір триває до 11 липня. Та зауважте! Ми будемо відбирати учасників з надходженням заявок, тож чим швидше ви відгукнетеся, тим вигідніше місце отримаєте на ярмарку. Посилання – тут https://forms.gle/vZ42tA39LuxyKTnK7
Театралізований фестиваль «Торчинський Ярмарок»
Організатори: ГО “Мистецьке об’єднання “Стендаль” та Торчинська громада. Матеріал підготовано для проєкту “Театралізований фестиваль “Торчинський ярмарок”, що реалізується в межах партнерської програми «Культура.Туризм.Регіони» Українського культурного фонду, Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» (USAID КЕУ), Державного агентства розвитку туризму. Організовують подію ГО «Мистецьке об’єднання «Стендаль» та Торчинська громада. Театралізація – незалежний театр «ГаРмИдЕр».
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку "Домажир"
Вчора, 4 липня 2021 року, відбулась веломандрівка, під час якої протестували новий туристичний шлях R-60, що згодом ознакують для кращої навігації та безпеки.
Подорож на двоколісних організували управління туризму та курортів облдержадміністрації і велоспільнота «Bike Sport Active». У заході взяли участь три десятки учасників. На старті до присутніх з вітальним словом звернувся заступник голови Львівської облдержадміністрації Віталій Загайний.
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку “Домажир”
«Сьогодні у нас відбувається прокладення нового шляху. Ми покликали велолюбителів, щоб разом з ними проїхатися цим маршрутом і відпрацювати його в майбутньому: щось можливо покращити в маркуванні, в дорожньому покритті, – зазначив Віталій Загайний, – Переконаний, що нам вдасться зробити велошлях зі Львова до Домажира, де знаходиться відомий зоокуток, безпечним і комфортним. Вважаємо, що не обов’язково приїжджати до ведмедів лише машиною, можна і велосипедами. Насправді це розширює наші можливості, дає змогу більш активно проводити свій вільний час. Ми зорієнтовані на те, що цей маршрут найбільш популярним буде для сімейного відпочинку».
Протяжність нового велошляху – 26 км. Він доповнить міжнародний велошлях R-60 в межах проєкту «Ровелове Розточчя – разом попри кордони», який раніше розпочинався у Брюховичах, а відтепер відправною точкою буде парк «Високий Замок». Далі проходитиме історичною частиною м. Львова, рекреаційними мальовничими місцями, які багаті на різноманітні водойми та стави, унікальну флору та фауну, зокрема, територією заповідника «Розточчя», що входить у світову спадщину ЮНЕСКО, пропонує заглянути до національного природнього парку «Яворівський», Крехівського монастиря – пам’ятки архітектури національного значення та продовжити мандрівку в напрямку міжнародного пункту пропуску сполученням «Рава-Руська – Гребенне», а згодом територією Республіки Польща.
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку “Домажир”
Крайньою точкою веломандрівки «У гості до ведмедів» став ведмежий притулок «Домажир». Це унікальний центр порятунку та реабілітації бурих ведмедів в Україні, створений за підтримки міжнародного благодійного фонду «Four Paws», що базується у Відні. Ведмежий притулок «Домажир» – це місце, де у великих лісових вольєрах живуть врятовані ведмеді. Також це освітньо-відпочинковий простір, розташований у мальовничому природньому заповіднику «Розточчя». У притулку влаштовують цікаві екскурсії, різноманітні заходи та події, де можна гарно провести час із сім’єю та друзями.
«Учасники веломандрівки мали можливість безкоштовно провідати клишоногих та взяти участь у розіграші подарунків. На усіх учасників чекали смачні пригощення від Яворівської райдержадміністрації. Партнерами веломандрівки «В гості до ведмедів» став також один із львівських магазинів спортивного спорядження, який допоміг з наданням велосипедів», – розповіли в управлінні туризму та курортів Львівської облдежадміністрації.
Ведмежий притулок “Домажир”
Нагадаємо, новий велошлях заплановано ознакувати в рамках Програми розвитку туризму та курортів у Львівській області на 2021-2025 роки та за фінансової підтримки ведмежого притулку «Домажир» і міжнародного благодійного фонду «Four Paws».
Площа перед Театром імені Марії Заньковецької, де колись стояв Низький замок. Поштівка 1964 року
Сподіваюся, що сьогодні ви прокинулися в хорошому настрої і філіжанка ранкової кави зможе зробити ваш день ще кращим. Сьогоднішню кавову історію разом з нашим недільним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, розкажу вам я, Роман Метельський. А хто був її свідком – зможе доповнити в коментарях.
В театрі вихідних не буває, бувають просто спокійніші дні коли нема вистав. В Театрі імені Марії Заньковецької таким є понеділок. Творчий склад (актори, оркестр та режисери) відпочивають, а працюють цехи та адміністрація. Працюючи на посаді заступника завідувача художньо-постановочної частини вихідних я теж не мав. І понеділок був той день, коли я міг в обідню перерву випити кави. Чим активно й користувався.
Роман Метельський
Одного дня, під час поїдання тортика з нагоди дня народження когось з адміністрації (вже не пригадаю чиє це було свято), дізнався, що в театрі є старі (радянського періоду) турки і пісок для приготування кави. Руки в мене засвербіли і я приготував кавовий напій за своїм рецептом. Скажу, що кава мені вдалася. Хтось зі справжніх поціновувачів звернув на це увагу і вже найближчого понеділка мене попросили приготувати дві філіжанки кави за моїм рецептом.
За якийсь час я й незчувся, як понеділкова кава стала доброю традицією для вузького кола шанувальників. Коло було обмежене кількістю турок – всього сім. Але із рецептами я експериментував. Так додався кардамон, а згодом ще й кориця та багато іншого. А щопонеділка одне крило театру заповнював чудовий аромат кави.
Кава в турці на пісочку
Коли закінчився мій контракт і я пішов працювати «на вільні хліби» традиція кавових понеділків ще якийсь час продовжувалася, але поступово згасла.
Пройшло вже більше 15 років, але час від часу, коли заходжу в театр, хтось з вузького кавового кола неодмінно згадає про кавовий понеділок і попросить приготувати каву.
Сподіваюся ви вже нагуляли собі апетит на гарну філіжанку? То не буду вас стримувати. Гарного вам дня.
Львів… Місто, що асоціюється з ароматом кави. Але чи справді ми знаємо його справжню кавову історію? За кожним нині діючим закладом стоїть тінь десятків,...
