6 березня 2022 року, у Львівській філармонії Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» дасть концерт «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION». Початок концерту о 17:00, повідомили організатори.
За словами хористів, «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION»! – сучасний і важливий концерт, куди вартує прийти усією родиною, щоб багато зрозуміти про нього і, можливо, і про себе.
«Змінюються покоління, але пріоритети і цінності незмінні. Ми влаштовуємо REVOLUTION у сприйнятті Шевченка, щоб відкрити у ньому свого сучасника, ровесника. Без апломбу, без … ґвалту й крику. ШЕВЧЕНКА – людину, Академіка, митця, поета, метеора – ми представимо його ж віршами у класичних та сучасних аранжуваннях. Цього року ми ще й шокуємо вас, представивши вкрадену українську музику і пісні, які … москалики що уздріли, то все очухрали», – зазначили у капелі.
16 лютого 2022 р. о 16 год. у галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б) відбудеться відкриття персональної виставки випускника кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ Дениса Тимчишина “Початок”.
Робота Дениса Тимчишина
Проєкт «Початок» демонcтрує пошуки молодим художником нових фактур, колористичних рішень та стилістичних прийомів в царині сучасного іконопису. Авторська манера базується на візантійській школі, що поєднується із сучасними інтерпретаціями сакральних мотивів.
Представлені в експозиції твори – це своєрідна фіксація стану душі митця на різних етапах професійного становлення. Вони вирізняються високими естетичними якостями, непересічною образністю та гармонією композиційних рішень. Роботи наповнені світлом та сильною енергетикою, демонструють глядачеві високу естетичну культуру та нові грані сучасного сакрального мистецтва.
Робота Дениса Тимчишина
Довідка про автора:
Денис Тимчишин народився 10 лютого 1997 року у м. Тернопіль. 2020 р. здобув ступінь магістра на кафедрі сакрального мистецтва Львівської Національної академії мистецтв. Учасник численних мистецьких проєктів в Україні та за кордоном. Серед них: VIII міжнародний пленер іконопису у м. Новиці (Польща), після якого відбулася колективна виставка у м. Криниця (2017 р.), виставковий проєкт, приурочений до 120-тиріччя українських студентів-теологів і української громади в м. Інсбруку (Австрія, 2019 р.). У 2021 р. вступив до Національної спілки художників України. Учасник виставкових проєктів Тернопільської обласної організації НСХУ.
Виставка триватиме до 4 березня
Робота Дениса Тимчишина
Адреса: м. Львів, вул. Кубійовича, 35б (подвір’я ЛНАМ)
Години роботи простору: понеділок – п’ятниця, 10:00 – 18:00 год.
Контакти: gallery@lnam.edu.ua, тел.: 096 001 0550 , 093-876-67-98
За детальною інформацією звертатись: gallery@lnam.edu.ua, info@lnam.edu.ua
Галерея ЛНАМ у Facebook:https://www.facebook.com/galleryLNAM Галерея ЛНАМ вInstagram @gallery_lnam
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із раніше невідомими світлинами міста Городок на Львівщині. Усі фото були зроблені в період 1920-1930-х років.
Хата під стріхою в передмісті, Городок, 1920-1930-ті рр.Архітектура міста, Городок, 1920-1930-ті рр.Вулицями міста, Городок, 1920-1930-ті рр.Площа ринок, Городок, 1920-1930-ті рр.Передмістя, Городок, 1920-1930-ті рр.Передмістя, Городок, 1920-1930-ті рр.Передмістя, Городок, 1920-1930-ті рр.Ратуша, Городок, 1920-1930-ті рр.
З історії цього населеного пункту Львівщини відомо, що з 1906 до 1945 року Городок носив іншу назву, тому відомий як Городок Ягеллонський. Досі в науковій літературі його згадують як «Городок Галицький», або «Городок під Львовом».
Урочистості з нагоди вдалого фінішу львівського екіпажу на "Ралі Монте-Карло Класик-2022"
У Львівському музеї техніки «Ретро гараж» (вул. Вітовського 57а) відбулася підсумкова прес-зустріч журналістів, партнерів та друзів львівського екіпажу №410, який вдало завершив виступи на престижних зимових автоперегонах для ретро-авто «Ралі Монте-Карло Класик-2022».
Урочистості з нагоди вдалого фінішу львівського екіпажу на “Ралі Монте-Карло Класик-2022”
Львівський екіпаж Світлани Кравс (пілотеса) та Євгенія Кравс (штурман) в складі української збірної вперше прийняв участь у найпрестижніших змаганнях Європи.
Урочистості з нагоди вдалого фінішу львівського екіпажу на “Ралі Монте-Карло Класик-2022”
У неформальній, дружній атмосфері за присутності партнерів Служби автомобільних доріг Львівщини (Олег Береза) Управління спорту львівської міськради (Антон Нікулін) учасники львівського екіпажу розповіли про учать у змаганнях, поділилися планами на майбутнє , продемонстрували відеофільм про пригоди на дорогах Провансу та Монако і, як заведено на фініші, розкоркували велику пляшку французького шампанського.
Львівський «Запорожець» моделі ЗАЗ-965 1967 року випуску віднині стане експонатом львівського музею «техніки «Ретро гараж», його оглянути можуть усі бажаючі в експозиції протягом найближчих місяців (вул. Вітовського, 57а). У планах екіпажу та партнерів – підготовка і проведення аналогічних зимових перегонів на території Карпат. Для промоції регіону та наповнення бюджетів регіональних громад. Львів’яни отримали персональне запрошення на наступні ювілейні змагання в Монако і запевнення допомогти в організації подібних змагань на європейських дорогах українських Карпат.
Урочистості з нагоди вдалого фінішу львівського екіпажу на “Ралі Монте-Карло Класик-2022”
Довідка, Львівський сімейний екіпаж Світлана Кравс (пілотеса) і Євгеній Кравс (штурман) в складі української команди вдало презентували Львів на престижних зимових змаганнях ретро-автомобілів «Ралі Монте-Карло Класик-2022». Організатори, Королівський автоклуб Монако вперше за 111-річну історію проведення подібних змагань, як виняток, у зв’язку з 60-річчям випуску , допустив українські «Запорожці» до змагань. Надскладне завдання подолати майже 1000 кілометрів складними гірськими серпантинами Провансу і Монако вдалося подолати. З майже 300 автомобілів (в тому числі спеціально підготовленим спортивним), які стартували у французькому місті Валанс, 98-ми автомобілям не вдалося справитися з завданням. А українці виступили вдало!
Урочистості з нагоди вдалого фінішу львівського екіпажу на “Ралі Монте-Карло Класик-2022”
Серійний автомобіль «Запорожець» ЗАЗ-965 1967 року випуску буде встановлено на тимчасове зберігання та експонування в львівський музей «»Техніки «Ретро гараж». Львівський екіпаж отримав офіційне запрошення взяти участь у наступних ювілейних автоперегонах «Ралі Монте-Карло Історик».
Знаменитий квартет тенорів LEONVOCI спеціально до Дня закоханих презентував першу авторську композицію «Будь поруч».
Це пісня-присвята усім жінкам планети. Саме такою піснею варто освідчуватися у коханні. Позитивна, легка, романтича та ніжна мелодія зачаровує із перших нот. А потужні голоси виконавців наче ілюструють силу кохання між чоловіком та жінкою.
«Слово «ім’я» у композиції звучить, як уособлення кожноі жінки і є зверненням до кожної із представниць прекрасної статі особисто. Хочемо, щоб кожна дівчина змогла відчути, що ми співаємо безпосередньо для неї. При цьому в кожного з нас є своя незрівнянна!», – пояснили у гурті.
Як відомо, LEONVOCI – український гурт заснований у 2015 році. В перекладі з італійської та іспанської LEONVOCI – «Голоси Левів», або ж «Голоси Львова». Зірки телевізійних проектів «MAM TALENT!» «Голос країни!» та супер фіналісти проекту «Szansa na sukces», де своїм виконанням підкорили серця журі та публіки.
Різноплановий репертуар гурт виконує іспанською, італійською, французькою, польською, англійською та українською мовами. Колектив популяризує українську пісню за межами своєї країни.
Недільний ранок за філіжанкою смачної кави часто обіцяє щось несподіване та цікаве. Сьогодні я приготував для вас цікаву кавову історію. А незмінним ароматним партнером розповіді є Торгова Марка Кава Старого Львова.
Отже, добре відомо, що “Народна Гостинниця” до Другої світової війни була центром українства. Принаймні ми в цьому свято переконані. Але був у її історії дуже приємний період. Принаймні так стверджує газета “Діло” від 13 серпня 1927 року. Стаття в ній під назвою “Сором і ганьба!” показує несподіваний бік цієї установи.
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року
Переказую вам повний текст статті зі збереженням стилістики, граматики та орфографії.
Сором і ганьба!
Каварня „РЕПУБЛИКА” норою картяного газарду і зборищем суспільного шумовиння.
Каварня „Республика”, що міститься в “Народній Гостинниці” при вул. Косцюшка, здобула вже собі постійне право горожанства в поліційній хроніці та заняла “почесне” місце в бульварній пресі. Від часу, до часу на сторінках “сенсаційної” преси перед очима здивованого читача проходить хоровід картярів, людців з під темної звізди, “веселих дам” і іншого шумовиння, що находить пристановище і захист в каварні “Република”.
Кожному українцеві просто лице лупається ві стиду, що одинока “наша” каварня і ресторан у столичному Львові, найшовшись в руках безсовісного піднаємця, заживае такої поганої слави. Розуміється, від цього льокалю сторонять усі українці, лякаючись попасти в підозріле, а часто й небезпечне товариство.
Бюро Головної Торговельної Аґентури “Маслосоюз”, Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.
Ось вчора “сенсаційна” преса принесла нові запахущі квітки до лаврового вінка цієї каварні. Поліція накрила там картярів фахівців: Юду Кляпца, Макса Цукера, Файвеля Ґлясберґа і якогось Цайцлера чи Цвердлінга, що “забавлялися” в газардову гру, звану “шмендою”. До цього добірного товариства належав ще Владислав Винницький, що вступив у двобій а поліцією, яка хотіла покласти руку на банк, що виносив кількасот золотих. Крім згаданих “гостей” трьох інших втікло ринвами з першого поверха. У спілці я картярами і в й служба цеї каварні, що окремими гаслами й знаками остерігає “працюючих гостей”.
Словом, каварня „Нар. Гостниниці”, що колись була місцем сходин і зустрічі не лише львівської інтелігентної громади, але й провінціональної, сьогодні в місцем сходин найгіршого шумовиння. “Република” під кермою несовісного жида-реставратора, що всякими засобами старається придбати “гостей”, відстрашує не лише своїми “гостями” й криками, авантурами, але й своїм несамовитим виглядом. А прецінь „Нар. Гостинницю” вибудовано в думкою мати свій власний льокаль, своє місце сходин, а не підозрілу нору.
Сцена біля контори Маслосоюзу у приміщенні гостинниці, фото 20 – х рр. XX ст.
До тогож в “Нар. Гостинниці” є готель, один а найкращих готелів у Львові, зразково ведений п. Пащаком. Ясно, що “слава” каварні не може остати без впливу на опінію готелю. Ніхто не повірить, що поруч себе можуть існувати такі противенства: один з найсолідніших готелів і найогидніша нічна спелюкна. Уявіть собі тепер чужинця, що заїде до українського готелю і зійшовши в другого поверха, вступить до “української” каварні. Гарно вражі пня винесе він з тої “української” каварні, а воно ляже чорною плямою на добрім українськім імени.
Тому крайна пора зліквідувати огидну спелюнку “Републики” і привернути добре імя та українську марку цій каварні. Управа „Нар. Гостинниці” повинна постаратися, не жаліючи нічого, щоби якнайскорше зліквідувати цю ганебну нору.
І ще одна замітка: Від якогось часу найгірше шумовиння кинулося на шинково-реставраційні льокалі, що містяться в будинку „Нар. Гостинниці”. Крім каварні “Република” не менше поганою славою втішаяться й другий льокаль якоїсь Ган в партері, де часом приходить навіть до розправи на ножі. І тут теж треба зробити порядок. Словом: найвища пора покласти край соромові й ганьбі, що ваготіють над одною з найкращих наших установ.
«Народна гостинниця» на вулиці Костюшка №1
Ось такий період колись довелося пережити “Народній Гостинниці” в минулому. Не знаю наскільки все було правдою і відповідало дійсності, адже нездорова конкуренція існувала зажди. Але тема цікава до вивчення і дослідження. Та, хіба вже за іншою кавою.
На вулиці Руській, 3 у Львові є майже непомітна табличка з написом “Обезпечила АЦІЕНДА”. Я зауважив її тільки тому, що, нудьгуючи за кавою у кав’ярні навпроти, виглядав у вікно в очікуванні товариша. Відтак зробив фото і “потягнув за ниточку”.
Табличка цікава тим, що серед старовинних написів на стінах міста дуже рідко зустрічається українська мова, частіше – польські, єврейські і австрійські букви. А тут спеціальна табличка та ще й написана кирилицею! Не менш дивним мені здалось те, що по другій стороні вулиці знаходиться будинок колишнього Товариства взаємних убезпечень “Дністер”, а тут раптом давній “ставропігійський” будинок обезпечила (тобто застрахувала) якась “Аціенда”!
Табличка на вул. Руській, 3.
Виявляється, це старовинна табличка італійського страхового товариства. Вперше у світі такі таблички з’явились під кінець XVII ст. в Англії, де їх назвали «вогняні марки» (firemark). Вони свідчили, що цей будинок застрахований і його треба гасити в першу чергу. Хтось може спитати, а раптом горять два-три будинки? На початках розвитку пожежництва команди рятувальників починали створювати страхові товариства і бувало так, що команда вогнеборців, приїхавши на виклик, бачила, що горить не “їхній” будинок. Тож вони просто спостерігали, пильнуючи, щоби вогонь не перекинувся на застраховану будівлю. Але вже під кінець ХVIII ст. почали створюватись пожежні служби при магістратах і страхові товариства зайнялись тільки фінансовою стороною питання. Але це дещо інша історія…
У першій половині ХІХ ст. страхова справа розповсюдилась по інших країнах Європи, а потім Америки, Азії, Австралії тощо.
У 1822 р. у Трієсті єврейським підприємцем Джузеппе Лазарусом Морпурґо на основі моделі англо-французьких товариств страхування від пожеж було засноване товариство “Azienda Assicuratrice” (далі – «Аціенда»).
Д. Морпурґо був неймовірно активним діячем у галузі страхування. Він підтримував формування міських пожежних команд, збирав статистичні дані та класифікував споруди на сім класів, виходячи з їх характеристик, від кам’яниць до будинків, повністю зроблених з дерева. Потім агенти компанії доставляли «вогняні марки» страхувальникам, які розміщали їх на фасадах своїх будівель, завдяки чому їх було легко впізнати.
Після отримання цісарської санкції (тоді це означало схвалення, дозвіл) діяльність “Аціенди” була поширена за межі Італії. Таким чином, вона стала першою страховою компанією в усій імперії Габсбурґів. Таблички з назвою товариства були дуже добре помітні на будівлях: латунні або олов’яні, овальні або прямокутні, чорні, сині, червоні, золоті, з двоголовими орлами, італійською, німецькою, словенською, хорватською, угорською, грецькою та іншими мовами. Як сторожі, вони охороняли застраховане майно в часи, коли пожежі були досить частим явищем.
Дуже швидко – вже у 1824 році – представництво «Аціенди» з’явилось і у Львові.
У 1831 році Морпурґо заснував Генеральне австро-італійське страхове товариство (Assicurazioni Generali Austro-Italiche, далі – «Генералі»), яке протягом перших кількох років змогло обробляти позови на загальну суму кілька мільйонів гульденів. З часом з’явились відділення Товариства у всіх країнах і провінціях імперії. Предмети страхування значно розширились і перестали бути обмежені тільки шкодами від вогню. Але «вогняні марки» надалі використовувались.
Вогняні марки компанії “Генералі” зі зламу ХІХ-ХХ століть.
Репрезентація «Генералі» з’явилась у Галичині вже у 1837 році. Майже пів-століття обидва товариства працювали у Львові окремо. Здається, «Генералі» мало резиденцію тільки у Львові, натомість «Аціенда» з головною садибою у столиці розкинуло мережу представництв на 32 міста Галичини і Буковини, більшість з яких тепер знаходяться на території України (список міст можна побачити у виданні “Gazeta Lwowska” № 226, 1851 rok або тут).
У цій же газеті було опубліковано оголошення про те, що послуги страхування в Галичині і Буковині надає Генеральна Аґенція цісарсько-королівського привілейованого трієстського Товариства «Аціенда» у Львові:
проти шкодам від вогню (хоча б блискавкою учиненими) на будинки і товари, рухомості, інструменти, запаси збіжжя соломі і зерні, скотину і т. п.;
проти всім шкодам на предмети, які знаходяться в дорозі;
проти градобиттю землеплодів (рослин) усіх видів.
У великих містах Галичини і Буковини щойно почали народжуватись пожежні служби, а про можливість страхування майна ніхто навіть не здогадувався. Тож агенти «Аціенди» одразу помітили, що тут – непочатий край роботи. А з огляду на переважаюче греко-католицьке населення у Східній Галичині вони постарались привернути до себе русинів і особливо священників. Відтак до роботи було підключено Ставропігійську друкарню для кращої агітації серед духовенства і простих селян – русинів і поляків. Цілком можливо, що будинок Ставропігійського інституту був одним з перших застрахованих у нашому місті об’єктів, про що свідчить багаторічна співпраця з «Аціендою», а також вищезгадана табличка.
Однією з величезних переваг Ставропігійської друкарні було те, що в ній – можливо, єдиній у Львові – можна було друкувати тексти готичним, латинським, грецьким, церковно-слов’янським і звичайним кириличним шрифтами. А отже зв’язок «Аціенди» з друкарнею було неймовірно вдалим маркетинговим ходом!
Приклади деяких шрифтів, що використовувались у Ставропігійській друкарні
Завдяки цьому «Аціенда» замовляла у Ставропігійського інституту друк різних матеріалів і для русинів, і для поляків, і для австрійців. Ось хоча б один приклад – брошура «Про важливість страхування життя для селян».
Брошура, яку видала друком Ставропігійська друкарня.
Священник і громадський діяч отець Степан Качала у свої книзі “Політика поляків з точки зору Русі” писав, що «Аціенда» має перевагу над польським страховим товариством у тому, що видає поліси русинською мовою:
Є у Галичині Товариство взаємного забезпечення. Поляки та русини живуть разом у краї, але це товариство ігнорує останніх. Ніхто ще не бачив від нього руського полісу, що відвертає від нього русинів. Русини забезпечують своє життя та майно в товариствах «Аціенда” та “Славія”. Щоправда “Аціенда” сплачує 5% від зібраних премій Руському народному дому, але не тому забезпечуються там русини, а тому, що «Аціенда” та “Славія” видають руські поліси».
Часопис «Письмо до громади» заохочував русинів до «убезпечення» саме в «Аціенді», підкреслюючи вигоду, п’ять відсотків для Народного дому, а також на те, що страхове товариство не тільки видає руські поліси, але повністю веде ділову переписку руською мовою.
Повідомлення у газеті «Письмо до громади», Число 18. Рочник 1864. Джерело тут.
Результатом продуманої діяльності страхового товариства більшість руського духовенства і руських селян убезпечували своє життя і майно в “Аціенді”. Поляки і русини мали щодо цього різні точки зору і «ламали списи» на сторінках своїх часописів, сперечаючись, чи не було би більш патріотичним страхуватись у польському – як краєвому (тобто місцевому) – товаристві, щоби гроші не втікали за межі Галичини і Буковини.
Чітку відповідь сформулювував К. Климкович у обширній аналітичній статті «Azienda Assicuratrice» у часописі «Мета» (орфографія оригіналу):
«Тепер можемо приступити до питання, которе сталося предметомъ полемічнеї дискусіі межи дневниками руськими і польськими, именно, чи Русини мають участвовати въ товаристві забезпечення краківськімъ, чи въ товаристві Azienda Assicuratrice? Коли-бъ тутъ прийшлося одвічати ведля засадъ нашоі теориі, то одвітъ бувъ би короткий: ані в однімъ, ані в другімъ! Русини повинни старатися завести своє товариство народно-краєве, и тільки въ таковімъ участвовати».
Але до утворення українського страхового Товариства «Дністер» залишалось ще довгих 27 років…
У 1883 р., поки президентом був князь Кароль Яблоновський, Товариство “Аціенда” знаходилось на вул. Академічній, 5 (тепер пр. Шевченка, 5) [5]. Коли ж президентом став князь Калікст Понінський, то головна садиба товариства перемістилась до його кам’яниці на площі Маріацькій, 8 (тепер пл. Міцкевича, 8) [6].
Будинок князя К. Понінського і страховий документ «Аціенди» німецькою мовою
У 1889 році безтурботна ситуація товариства різко змінилась внаслідок позиції, яку зайняв у цій справі митрополичий консисторії у Львові на основі реферату отця каноніка Олександра Бачинського.
У цьому році було впроваджено в життя закон про обов’язкове страхування церковних споруд (храмів та плебаній), а також шкільних будинків. Внаслідок чого до львівського єпископату було подано дві пропозиції від страхових товариств – віденського Австро-французького акційного товариства “Аціенди” і краківського Товариства взаємного страхування. Кожне з них представило свої умови страхування і пропозиції виділення відсотків на різні гуманітарні цілі. Не залишився в стороні і Народний дім, президія якого написала до митрополичого ординаріату звернення з гарячою підтримкою пропозиції «Аціенди».
Отець Бачинський обміркував зміст листа від Народного дому і відповів, продемонструвавши в цифрах, що «Аціенда» з попередніми гарантіями не тільки не дала нічого обіцяного русинським інституціям, а, навпаки, зашкодила їм. Патріотизм «Аціенди», на який посилається у всіх своїх працях президія Народного дому, був добре оплачений і не повинен нас дивувати, додав о. Бачинський. Крім того «Аціенда» використала протекцію Його Еміненції австро-угорського кардинала Целестина Ґанґлбауера для підтримки своєї пропозиції та поширення своєї «патріотичної» діяльності в Галичині.
Далі Бачинський на прикладі Перемишльської дієцезії, яка у 1884 р. підписала договір з «Аціендою», проаналізував усю фінансову картину – відсотки, премії, дивіденди, гуманітарні виплати для вдів і сиріт. Висновок був рішучий – відмовити «Аціенді» і підписати договір з Краківським товариством. Одним із аргументів було те, що «Аціенда» тільки підкреслює свій патріотизм, але гроші все ж пливуть до Відня, натомість Краківське товариство є краєвим і підкреслювати свій патріотизм не мусить.
На основі аргументації о. Бачинського митрополича консисторія відхилила пропозицію «Аціенди» і уклала пакт з Товариством взаємного страхування в Кракові, а митрополит Сильвестр Сембратович вислав розпорядження до всіх парафій і парафіяльних комітетів про постійне страхування у краківському Товаристві як найдешевшому і єдиному, яке дає повну гарантію виконання умов страхування.
Судячи з «Української бібліографії 1887-1900 року» можна припустити, що Ставропігійська друкарня теж розірвала відносини з «Аціендою», тому що останній друк щодо неї датовано 1889 роком і він стосується Краківського товариства.
Вибрані видання Ставропігійською друкарні на замовлення «Аціенди» у 1887-1889 рр.
Це зовсім не означає, що «Аціенда» покинула Львів. Просто вже у 1885 р. товариство було офіційно поглинуте потужною компанією «Генералі» і був запущений багаторічний процес його ліквідації. Програш “Аціенди” перед Краківським товариством вже мав суто символічне значення.
У 1909 р. страхова компанія «Генералі» збудувала прекрасну велику кам’яницю на вул. Коперника №3 і надалі страхувало галичан до приходу совітів (скоріше за все, тих других). Над входом до будинку знаходиться чудова скульптурна композиція «Опіка», яка ховає в собі символічний підтекст – страхування життя допоможе старшим людям «поставити на ноги» юнака, а потім дозволить йому опікуватись батьками. А зліва від входу все ще можна вгадати напис “C.K. PRYV. ASSIKURAZIONI”, але “GENERALI” – вже нечительний…
Скульптурна композиція і залишки напису на колишньому будинку страхової компанії (справа внизу букви додано фотошопом)
В наш час «Assicurazioni Generali» – це найбільша страхова компанія Італії та одна з найуспішніших у Європі. Штаб-квартира знаходиться у Трієсті. Діяльність компанії зосереджена у Західній Європі, Азії та Латинській Америці.
Насамкінець хотілось би підкреслити, що табличка на вул. Руській, скорше за все, походить з-перед 1889 року. Очевидно, її колись замалювали настільки, що вона не впадала у вічі ані наступним «страховикам», ані пересічним львів’янам. Натомість тепер варто було би її відчистити і оголосити маленькою пам’яткою великої історії Львова.
P.S. У м. Мукачево теж було знайдено “вогняний знак”, але іншої компанії з Тріеста – “Riunione Adriatica”. ЇЇ було засновано у 1838 р., а у 1960-х рр. вона стала другою за величиною італійською страховою компанією після “Assicurazioni Generali”. Про мукачівську знахідку на вул. Я. Мудрого, 86 можна прочитати тут.
13 лютого 2022 року Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького виповнюється 115 років. Один із найстаріших музеїв України на протязі цих років декілька разів змінював свою назву, але незмінним залишалось його основне призначення: зберігати, пропагувати і навчати.
Фасад Палацу Лозинського , де була розміщена “Збірка Болєслава Ожеховича” по вул. Оссолінських, 3 . 1920 – ті роки
Досліджуючи в час своєї праці в галереї тему її історії, мала можливість, так само, як і інші працівники музею, співпрацювати з видавництвом “Центр Європи”. Видавець Сергій Фрухт (1950 – 2016) , який сам був колишнім працівником галереї, і який завжди вмів знайти талановитих авторів : науковців, мистецтвознавців, істориків, – охоче друкував і наші наукові розвідки, присвячені історії галереї, виставкам, колекції, та окремим особистостям.
Сергій Фрухт
Згадуючи з теплотою і вдячністю Сергія Фрухта, його поради і допомогу, людину натхненну, творчу, переповнену ідеями, новими проєктами та задумами, стовідсотково віддану своїй справі, – думаю, що він та діяльність цього унікального видавництва, заслуговують на окрему публікацію (У 2017 р. був виданий спец. випуск “Галицької Брами” – “Пам’яті видавця”). У періодичному часописі – незалежній газеті “Галицька Брама” друкувались високого рівня тексти, присвячені історії, мистецтву, краєзнавству , які були оперті на документальні, архівні джерела, наукову літературу і стосувались, в першу чергу, Львова та Галичини. Виходили і тематичні номери “Галицької Брами”, серед яких був і випуск, присвячений 90- літньому ювілею Львівської картинної галереї ( таку назву тоді мав музей) – число за лютий 1997 р, № 2(26), у якому було опубліковане це дослідження, написане у формі есею. ( Пропонований текст відредаговано і доповнено).
Галерея Епізод перший Народження
Коли у присмерку згасаючого лютневого дня дивна екіпа з багатьох напакованих саней перетнула кордон, залишаючи позаду станцію в Липовці, Вінницю, зачудованих і замерзлих прикордонників (зима 1907 – го була ох яка люта) – і рушила в напрямку Львова, – люди, які супроводжували експедицію, нарешті змогли з полегкістю відітхнути і, напевно, перехреститись – вдалося!
Палац Лозинського, салон. Поч. ХХ ст.
Це одна з картин, які уявляються, коли намагаюсь факт за фактом відтворити історію створення у Львові картинної галереї. Намагаюсь, користуючись принципом побудови, який, ніби на підтвердждення власних думок, знаходжу у історикині Н. Яковенко. Тобто, оперуючи тим, що відомо, вимальовую своє бачення подій 90- літньої давності, чітко усвідомлюючи, що ніхто достеменно не може знати як же було насправді.
Очевидними є лише дві речі : по-перше, галерея постала не випадково, не за збігом обставин, а створення її було спричинене низкою запланованих дій. По – друге, народження цього музею відбулось у чисто львівському стилі – без скандалу, пліток та інтриг не обійшлось. Критиками закидалось, що не дотримано певної методи і програми, не тими людьми робилось, що так галерея не закладається, бо так було б добре 100 літ тому, а не тепер і т. п.
Будинок Художьо-Промислового музею по вул. Гетьманській, 20. Поч. ХХ ст.
Отож, спробуємо уявити собі наше місто на самому початку ХХ ст. Місто чудової архітектури, старих традицій і культури – і лишень з одним державним музеєм – Художньо- Промисловим, який відкрився у 1874 році. Звичайно, були багаті приватні збірки, не кажучи вже про те, що добрим смаком вважалось мати пристойні образи і в будинках звичайних міщан. Придбати мистецький твір не складало труду – переповнені антикварні крамнички могли задовільнити найвибагливішого покупця. Крім того, багато відомих нині художників вчились або працювали у Львові. Ще у 1837 р. львів’яни тішились першою художньою виставкою, складеною на основі зібрань місцевих колекціонерів. Під час Загально – Крайової виставки, яка проходила з червня по жовтень 1894 р у Львові, можна було ознайомитись з ретроспективним показом малярства Галичини.
Можливо, в шеренгу подій, які передували створенню Міської картинної галереї, першим кроком стала передача у 1874 році майором Кюнлем в дар місту своєї колекції . Не маючи для цього відповідного приміщення, 130 картин і 1660 гравюр Рада міста передає закладові Оссолінських.
Вільгельм Леопольський “Смерть Ацерни”. Близько 1876 року
У 1902 році Владислав Дулемба зробив внесок 5000 корон, які були включені у нову позицію бюджету міста: “ На закупівлю творів мистецтва”. У 1903 р. нагодилась перша оказія і магістрат купує полотно Вільгельма Леопольського “Смерть Ацерни”. В цей же час були закуплені “Полонія” Я. Стики та “Шлюби Яна Казиміра” Я. Матейки. У 1904 році на ювілейній виставці “Товариства прихильників мистецтв” у Кракові придбали три образи, серед яких робота “Обивателі” Е. Окуня. У 1905 році львівський міщанин Шимон Міхал Топфер подарував місту 59 картин і шкіців. Через брак приміщень ці та інші твори прикрашали стіни канцелярії Президента міста, кабінети та коридори Ратуші, зал, де засідала Рада Львова. Окрім цього, декілька порожніх кімнат міського архіву були вщент заповнені полотнами старих та нових майстрів.
О. Чоловський – директор Міського Архіву і музеїв Гміни Львова. 20 – ті роки ХХ ст.
В цей час Львів охоплює справжній музейний шал. Створений спочатку як приватна фундація Галицького Митрополита Андрея Шептицького, у 1905 р. відкривається Церковний музей, який у 1908 р. змінив назву на Національний. У нове , спеціально побудоване приміщення (Гетьманська, 20 – тепер пр. Свободи, 20) переїжджає у 1904р. Художньо- Промисловий музей. Готується до відкриття Музей ім. короля Яна ІІІ у закупленій для нього Королівській камениці на пл. Ринок. Під впливом цих обставин все більш ясною ставала необхідність згрупувати і розмістити твори, що порошились в Архіві, у Ратуші, на стінах різних бюр, а також новонабуті роботи польських художників: А. Гротгера, С. Виспянського, Я. Мальчевського, Ф. Вигживальського та ін.
Т. Рутовський – віце-президент м. Львова. 30-ті роки ХХ ст.
Цією справою зайнялось декілька людей. Один з них, Тадеуш Рутовський – довголітній віце-президент, а потім Президент Львова. Попри свою політичну кар’єру, був відомий як людина добре обізнана в мистецтві і високоосвічена у цій галузі. Другим був Олександр Чоловський – доктор філософії, директор міського архіву, автор багатьох історичних розвідок. Це, власне , він рік за роком збирав старі образи, різного роду пам’ятки минулого, складаючи їх в одному із залів архіву. О. Чоловський у 1891 році висловив думку про створення історичного музею і за його ініціативою для цієї мети пізніше було закуплено Чорну кам’яницю. В час першої світової війни др. Чоловський звернув увагу на збірки відомого мецената науки і мистецтва Болєслава Ожеховича в Кальникові і допоміг перевезти їх до Львова, тим самим врятувавши від розграбування. З вдячності Б.Ожехович подарував місту свою колекцію, яка потім увійшла під назвою “Збірка Болєслава Ожеховича” до новоствореної Міської галереї.
Палац в Кальникові
Отже, як бачимо, підстава для створення такого музею як картинна галерея – є, люди, які мріють про це – також є, крім того існують всі можливості для закупівель. Адже, у зв’язку з подіями 1905 – 1907 рр у Російській імперії, через Львів перевозились сотні мистецьких речей, які антиквари викуповували на Поділлі та на Волині. Часто ті твори перепродувались закордонним купцям і потім осідали в приватних збірках Відня, Берліну, а також у колекціях новоспечених американських багатіїв. Чоловському потрапляє до рук гарно виданий каталог, правда, без титулу, куди входять сотні найменувань першорядних речей. Один з перекупщиків п. Дорнгельм підігріває ситуацію: так, мовляв, є велика збірка, цілий маєток, і це все можна придбати, але зараз – бо власник розіслав каталоги і, як мине зима, то поприїжджають купці з Німеччини та Франції – тоді буде запізно.
Аркуш списку збірки Я. Яковича. 1907 р.
У Промисловому музеї відбулась майже “військова рада”, де вирішили: якщо каталог і п. Дорнгельм говорять правду, то негайно треба братись до справи. Ось з цього моменту починається історія придбання збірки на Україні, історія з елементами авантюри, детективу, яка не сходила зі шпальт тогочасних часописів майже цілий рік.
Що ж це була за колекція і де знаходилась? На Вінничині, в Липовецькому повіті у с. Сітківці довгі роки збирав твори мистецтва Ян Якович – співвласник і керівник двох цукроварень. ( Пригадаймо собі відомих меценатів та колекціонерів Ханенків та Терещенків, які також були промисловцями, власниками цукрових заводів). Більша частина колекції Яковича походила зі збірок, що належали королю Станіславу Августу, а також багатим шляхетським родам: гр. Потоцьким в Тульчині, Сітківцях, гр. Пшездєцьким з Чорного Острова, родині Дембовських. Згідно каталогу збірка нараховувала біля 400 картин, серед яких полотна Рафаєля, Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка, Веронезе, Тінторенто та ін., а також велику колекцію акварелей, рисунків, меблів, гобеленів, порцеляни. Я. Якович був наляканий селянськими розрухами 1905 – 1807 рр.: “ Як кудись їду – завжди здригаюсь при думці, що це все може спалахнути від одного сірника” – писав він у листі.
Першим у Сітківці виїхав один із членів комісії, п. В. Стронер – кустош Художньо – Промислового музею . Він одразу вислав депешу про те, що, дійсно, колекція величезна – 19 переповнених кімнат. Решта членів комісії – Т. Рутовський, О. Чоловський, проф. С. Рейхан, консультант з юридичних питань О. Лісевич – виїхали до Сітківців п’ятого лютого і були там до восьмого. Напротязі цих трьох днів , і вдень і вночі оглядали і досліджували кожен предмет, кожне полотно і ніяк не могли узгодити ціну. Сходились на одному – прогаяти цю збірку не можна, потрібно купувати її в цілості. Виснажливі торги ні до чого б не привели, якби не нагодився п. Дорнгельм, який за умовлену квоту схилив Яковича до поступки – зійшлись на ціні 200000 корон. Отже В. Стронер залишився пакувати , а решта поїхали до Львова вирішувати фінансові питання. На підставі звіту Т. Рутовського та рішення архівної комісії, яка засідала 12 лютого, урядовці Магістрату, котрі радились у Ратуші, на наступний день о 7 год пополудню прийняли рішення “ закупити для міста в цілості приватну збірку, яка налічує 1300 номерів, а включає в себе 2000 предметів, серед яких 380 творів старих майстрів, 52 мініатюри, 80 акварелей та гуашів в чудових рамах; також такі твори мистецтва як меблі, порцеляна, бронзи, годинники, тканини, зброя, археологія, скульптура та ін. Призначити на ці цілі 225000 корон”. Так записано в Протоколі засідання Ради міста № 53 від 13 лютого 1907 р. Цей день вважається днем заснування Львівської міської галереї.
В той час, коли відбувалось засідання в Магістраті, у Сітківцях вирішували іншу проблему – як перевезти таку кількість речей через кордон. Адже існував царський указ про заборону вивозу творів мистецтва за межі Російської імперії.
І ось тепер повернемось до перших рядків про той морозний лютневий вечір – якось таки вдалось благополучно перевезти 106 пачок до Львова. Потім були гарячкові перерахунки і перевірки, як завжди чогось бракувало, власне, бракувало пачки із Рафаелем та Брейгелем. Виявилось, що їх в поспіху лишили, і за кілька днів ці роботи привезла дочка Яковича.
Виставка закупу на Україні в залах Художньо – Промислового музею. Лютий 1907 р.
Незабаром вирішено було влаштувати виставку “ Вистава закупу на Україні”, був виданий каталог “Przewodnik tymczasowy”, а сама виставка відкрилась у залах Художньо – Промислового музею. Суспільна думка про набуток на Україні різко розділилась: більшість , і в польській і в українській пресі – ганили і саму колекцію і її власника, а також те, як вона була придбана і за скільки; дісталось також і тим, хто займався закупівлею. Висувались припущення , що більша частина колекції – фальсифікати, що “Мадонна”, яку приписували Рафаелю – належить пензлю зовсім іншого художника і т. і.
Томмазо Манцуолі (1531 – 1571) Богоматір з немовлям та Йовном Хрестителем. Приписувалась пензлю Рафаеля.
З цього часу і починається життя Міської галереї, яка ще деякий час поневірялась по чужих приміщеннях. Робились старання і велись розмови про те, що потрібно побудувати для неї Палац Мистецтв. Був навіть розроблений його проєкт авторства президента Політехнічного товариства Вінцента Равського та міського архітектора Антонія Лужецького, який так і залишився нереалізованим.
Владислав Лозинський – письменник, історик, колекціонер. Поч. ХХ ст.
У 1912 р. після смерті відомого письменника та історика професора Владислава Лозинського, його прекрасна збірка, що знаходилась у власному будинку (вул. Оссолінських, 3 – тепер вул. Стефаника, 3) згідно із заповітом перейшла у власність міста. Спадкоємець В. Лозинського – Валерій Лозинський через деякий час продає магістрату і будинок, в результаті чого Міська галерея отримує своє теперішнє приміщення.
… То були справи давно минулих днів. Інші епізоди та важливі події у долях скарбів картинної галереї та людей, пов’язаних з нею, були ще попереду.
Будували довго, розвалили — швидко. Тепер на тому місці — сміттєзвалище із залишками фундаменту і втрамбована дорога до ресторану. Щодня цей “мальовничий пейзаж” спостерігають тисячі рівнян і гостей міста. А колись…
Справжній кінобум Рівне переживало в 1970-х-на початку 1980-х років. Тоді в місті було сім кінотеатрів. Кожен мав свій репертуар і свого глядача. Беззаперечним лідером був широкоформатний ( партгоспфункціонери, пишаючись, тільки так іменували його офіційно) “Жовтень”. Реконструйований і перейменований на “Україну” він дожив до наших часів. Саме в “Жовтні” бодай на екрані пересічний радянський рівнянин міг зазирнути на “ненаше” життя, або на кохання “до 16-ти”. Усі касові зарубіжні й радянські новинки транслювали саме в “Жовтні”. Решта ж рівненських кінотеатрів закінчили свій вік безславно. Давно припинили своє існування “Юність”, “Космос”, “Аврора” (“Ера”), “здався” на милість забудовника легендарний “Партизан”, у “Глобусі” (колишньому костелі Святого Антонія) тепер органний зал обласної філармонії. А місце ще одного популярного рівненського кінотеатру, що розміщувався у міському парку імені Тараса Шевченка і носив таке ж ім’я, нині заростає бур’янами. А вкатана автівками дорога, яка колись вела до цього храму кіномистецтва, тепер веде до ресторану.
Так виглядав вхід до парку і кінотеатру з теперішньої Соборної у 1960-і роки
Парківський “кінодовгобуд” відкрили з четвертої спроби
У кінотеатру імені Тараса Шевченка особлива історія. Він з’явився у місті в перші роки повоєнної відбудови. Звести його вирішили в центральному міському парку, якому ще в 1940-му перші “совєти” присвоїли ім’я Великого Кобзаря. Як відомо, радянська влада велике значення надавала пропаганді радянського способу життя. А мистецтво кіно, як учив її вождь Ульянов-Лєнін, у цьому сенсі було “найважливішим з усіх мистецтв”. Вочевидь, що символічним був і вибір місця — колишній фільварок “Гірка” з садом-парком власників Рівного князів Любомирських. Щоправда, колись розкішний парк війна перетворила на занедбаний майже пустир з величезним, глибоким протитанковим ровом, розкиданими по всій території могилами радянських вояків, вирубаними деревами, “розкуроченим” єдиним фонтаном і поруйнованими будівлями… Місцеві мешканці випасали кіз на території. Автівки і вози, скорочуючи шлях, щоб потрапити з вулиці Сталіна (Соборної) на 17 Вересня (Чорновола) курсували навпростець через парк.
Колись мальовничий вхід тепер виглядає так
Отож, міський парк культури і відпочинку був, але індустрія відпочинку в ньому “шкутильгала” на обидві ноги, за що післявоєнні директори парку отримували догану за доганою і звільнялись з посади один за одним.
Постановою Ровенської міської ради від 20.04.1945 року “Про відбудову парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка” передбачено було збудувати в парку літні естрадний (концертний), танцювальний і кіномайданчики. Якщо перших два звели упродовж 1946 року, то з кіно справа стала справжнім довгобудом. Лише в травні 1949-го офіційно було виділено ділянку під побудову літнього кінотеатру. Спочатку це була “площадка, находящаяся на 12 метров южнее танцплощадки, ограниченая с восточной стороны проезжей дорогой, с западной – площадкою перед горбиблиотекой. Всего 50х50, итого 2 500 кв. метров” , – ішлося в постанові виконкому. А через місяць майданчик для побудови зменшили на 100 метрів, обмеживши “с восточной стороны – забором парка, с северной – ул. Сталина, ширина по северной стороне 40 м, длина по восточной – 60 м. Всего 2 400 м. кв.”
Кошти на будівництво виділили управлінню кінофікації аж з бюджету УРСР. Цегляний гараж, який був на майданчику, де мали зводити кінотеатр, знесли, а цеглу віддали на будівництво кінотеатру. Зводити його підрядилася така собі артіль “Будівельник”. Терміном здачі призначено 25 грудня 1950 року.
Добудований, але ще не зданий кінотеатр у парку
Однак уже в травні 1950-го, тодішній директор парку Віктор Ткачук, звітуючи на виконкомі про готовність парку до весняно-літнього сезону, зазначив, що парк не готовий, а графік будівництва кінотеатру зірвано. Будову законсервовано, оскільки артіль “Будівельник” зводить радіобудку (в парку її завжди називали “радіорубкою”) біля літньої естради, тому не може “поділитися” робочими руками ще й для побудови кінотеатру. Звісно, усі “медалі” дістались Вікторові Ткачуку — він відбувся доганою.
На фото праворуч директор парку Віктор Ткачук, чиїми нервами будувався кінотеатр у парку, 1951 рік. Фото з книги Світлани Калько “Сентиментальна прогулянка рівненським парком”
А кінотеатр в обумовлений термін здано не було. Директор парку також доповідав, що будівельні роботи ведуться з порушенням, зокрема “для кладки стін застосовують неякісний розчин, пілястри зроблено з порушенням технічних умов”. Тому виконком міської ради клопотав перед Радою міністрів УРСР про включення будівництва кінотеатру в план робіт Ровенського облбудуправління. А новою датою здачі призначено 25 лютого 1951 року. Однак рівняни не дочекалися нового кінотеатру і цього разу. А директор парку отримав чергову догану.
Кінотеатр здали в експлуатацію, але підходи до нього ще необлаштованоВид на місто, парк і кінотеатр у парку з парашутної вишки. Квітень 1954 року
Потому “кінодовгобуд” у Рівному тримали на контролі чиновники Ради Міністрів УРСР, бо ж гроші виділили з республіканського бюджету. Тільки вхід з вулиці Сталіна (тепер Соборна) місто мало облаштувати власним коштом, оскільки до республіканського кошторису ці роботи рівненські чиновники внести не здогадались. Тому, коли спохопились і звернулись до міністерства, там розвели руками… Чергове урочисте “перерізання стрічки” було призначено на перше липня 1951 року, проте…
Лише 22-го листопада 1951 року акт прийому літнього кінотеатру на 500 місць було затверджено. Одразу ж кінотеатру в парку було присвоєно ім’я Тараса Шевченка.
ни відпочивають родинами в міському парку. Позаду угорі видно кінотеатр ім. Шевченка. Фото 1950-х, надане Галиною Данильчук
Однак використовували його лише в теплу пору року. Таку “кінорозкіш” місто не могло собі дозволити, і влада вирішила перебудувати парківський літній кінотеатр для цілорічної експлуатації. Для цього в грудні 1955-го директору парку Вікторові Ткачуку було дозволено облаштувати в приміщенні кінотеатру парове опалення за кошти від господарської діяльності парку. Однак нічого путнього з того не вийшло. Непристосована для цілорічної експлуатації будівля руйнувалась і вже потребувала капітального ремонту — через неповних чотири роки експлуатації! Лише 25-го квітня 1959-го рішенням виконкому Ровенської облради “Про виділення коштів на реконструкцію кінотеатру ім. Шевченка” нарешті багатостраждальному кінотеатрові в парку було виділено 200 тисяч карбованців — “на переведення кінотеатру на цілорічну роботу та пристосування його для нормального обслуговування відвідувачів”. На ці ж кошти приміщення мали добудувати. Реконструйований кінотеатр зустрів відвідувачів першого серпня 1959 року. На цьому епопея побудови кінотеатру в парку нарешті завершилась.
Червень 1955 року. Ліворуч ще видно захаращений куточок парку, відділений парканом. Цікаво, що вивіска “Кинотеатр им. Т.Г. Шевченко” російською мовою, а афіші “Сьогодні” і “Днями” – українськоюФото, зроблене в той же час (див. вище)
Кіно для дорослих і малят
Дорослі рівняни отримали повноцінний кінозал, а в правому крилі колишнього літнього кінотеатру облаштували маленьку залу для дитячого кіно — “Малятко”. Зала вміщувала до 50-ти глядачів. Але саме там рівненські малюки 1960-х могли вперше побачити кольорові діснеєвські мультики. У ті часи на день було 2-3 сеанси, у вихідні й святкові, в залежності від кількості проданих квитків, могло бути більше. Коштувало таке дитяче задоволення всього 5 копійок. Доросле кіно в будні обходилося рівнянам у 25 копійок, на вечірні сеанси та у вихідні — 30-40.
Рівняни полюбляли фотографуватися на фоні нового кінотеатру. Ігор Окопний з дружиною на фоні реконструйованого кінотеатру ім. Шевченка
Для післявоєнної міської індустрії розваг ще один повноцінний кінотеатр був суттєвим доповненням. Але навіть за тодішніми мірками кіно в парку було не надто комфортно дивитися. Наприклад, суперпопулярний в місті в післявоєнні роки “Партизан” мав балкон. А видовжена глядацька зала кінотеатру імені Шевченка не лише не мала балкону, а й підвищень для задніх рядів крісел. Тому і чутно, і видно було погано. Проте з осучасненням парківського кінотеатру чомусь не поспішали.
Фасад кінотеатру після чергової реконструкції на початку 1960-х. З’явилась неонова вивіска з назвою, але вже українською мовою
Уже в середині 1960-х, коли в місті з’явилися нові кінотеатри, особливо широкоформатний “Жовтень”, кінотеатр імені Шевченка почав втрачати популярність. Там зазвичай ішли радянські фільми і повтори після прем’єрних показів у “Жовтні” касових фільмів. Відвідування кінотеатру невпинно падало, не допомогла навіть чергова реконструкція.
Так виглядав кінотеатр у парку після реконструкції на початку 1960-х. Фото з мережі ФейсбукФото з фейсбук-сторінки Валентини Сабурової-Цецевич. Так кінотеатр виглядав аж до знесення
“Центр дозвілля” заростає бур’янами
На початку 1990-х кінотеатром імені Шевченка знову зацікавились. Утім, не так кінотеатром, як землею під ним. Затим дуже оперативно будівлю було визнано аварійною. У такому статусі вона простояла ще два роки. А працівників парку тим часом “обробляли” привабливими обіцянками. Між владою, адміністрацією Об’єднання парків та бізнесовими структурами тривали перемовини про реконструкцію приміщення під молодіжний центр з можливістю виділення там приміщень для дирекції ОПКтаВ, яка тулилася (як і нині) в одній з прибудов колишнього князівського палацику на “Гірці”. А тим часом будівля кінотеатру невпинно руйнувалась. У місті подейкували, що, мовляв, так і було задумано… Демонтували її у 1994-у.
Кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка
У 2004 році сесія міської ради Рівного своїм рішенням (№838 від 29.04.2004 за підписом міського голови Віктора Чайки) віддала цю земельну ділянку в оренду строком на 49 років ТзОВ “Легіон” — “для будівництва та обслуговування Центру дозвілля”. Хто, коли і на якій підставі вивів цю ділянку із земель парку (в рішенні міської ради вона фігурувала вже як земля житлової і громадської забудови) – невідомо (автор цих рядків свого часу робила журналістське розслідування на цю тему). Адже землі парку належать до природно-заповідного фонду, оскільки Рівненський парк імені Шевченка має статус пам’ятки садово-паркового мистецтва ХІХ-початку ХХ століття державного значення, і міська влада не мала повноважень змінювати його межі.
Поруч із входом до кінотеатру, обабіч входу до парку з вулиці Ленінської (тепер Соборної), завжди можна було дізнатися з афіш про кіноновинки міста, середина 1960-хА так цей же вхід виглядав улітку
У серпні 2006-го ділянка на підставі договору купівлі-продажу перейшла на такий же строк в оренду ДП “Інтергал-Буд” ТзОВ “Фірма “Інтергал” (рішення міської ради Рівного від 01.08. 2006. №164) — “для завершення будівництва та обслуговування центру дозвілля”. Причому, міські депутати вочевидь, “не розгледіли”, що ніхто й не розпочинав того будівництва, не кажучи вже про “обслуговування”… Натомість через місце, де колись був кінотеатр, пролягла, так би мовити, неофіційна дорога-заїзд до ресторану “Ліон”.
“Рештки цієї будівлі нині належать Львівській фірмі “Інтергал-Буд”. Може ми їх викупимо і віддамо просто під територію парку…”
Детальніше розгледіти місце, де був колись кінотеатр, можна було влітку 2019-го, коли дерев’яний паркан не встояв чи то під натиском стихії, чи чиїхось рук. Потім паркан замінили на металевий.
Тепер звалище замість дерев’яного паркану прикриває металевийЦю купу залишків вінчає дивом вцілілий старий ліхтар
Нині вже рік 2022-й. Уже підростають діти тих рівнян, які самі ніколи й не бачили ані “Малятка”, ані кінотеатру імені Шевченка. А колись мальовничий вхід до парку все так же “прикрашає” металевий паркан і вкатана автівками дорога, перекрита шлагбаумом…
Світлана КАЛЬКО
Фото з архіву ДКП “ОПКтаВ” та власного архіву автора
У Львові презентують напрям наукових досліджень фестивалю LvivMozArt Mozartiana Galicia
Міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt запрошує журналістів, музикознавців та усіх зацікавлених львівською історією Моцарта на презентацію напряму наукових досліджень Mozartiana Galicia “Натхненні Моцартом”, що відбудеться 15 лютого о 17:30 у Музеї етнографії та художнього промислу (м. Львів, пр. Свободи, 15).
Захід присвячений підсумкам першого року діяльності, презентації наукових напрацювань, започаткованих міжрегіональних та міжнародних ініціатив у сфері дослідження творчої діяльності Франца Ксавера Моцарта на українських землях, а також дотичного до нього культурного середовища, музично-виконавських традицій, взаємодії Моцарта з видатними мистцями його часу.
У події візьме участь ініціаторка напряму Mozartiana Galicia, диригентка та арт-директорка фестивалю LvivMozArtОксана Линів. Модеруватиме презентацію наукова керівниця напряму, музикознавиця Роксолана Гавалюк.
У програмі заходу: відеопрезентація документів, рукописів, музичних творів молодшого Моцарта та його львівської учениці Юлії Бароні-Кавалькабо, які вдалося відшукати в міжнародних архівах. Деякі з композицій прозвучать у концертному виконанні за участі провідних українських музикантів:
солістки Львівської національної опери
Маріанна Цвєтінська (сопрано),
Мар’яна Мазур (сопрано),
учасники Молодіжного симфонічного оркестру України/YsOU
Єлизавета Зубенко (скрипка),
Олег Сомик (альт),
а також Мирослав Драган (фортепіано).
Оскільки віднайдені та презентовані матеріали мають наукову цінність для усієї спільноти дослідників музичної династії Моцартів — як української, так і міжнародної, – до форуму зможуть долучитися учасники з інших міст і країн у форматі онлайн із двостороннім синхронним перекладом.
Подія стане нагодою для того, щоби висловити подяку усім учасникам процесу за співпрацю і сприяння дослідницьким пошукам, поділитися досвідом, враженнями, задумами і перспективами. Це також унікальна можливість особистого знайомства для музикознавців, істориків, керівництва мистецьких навчальних закладів і ОТГ, представників провідних музеїв та бібліотек Львова й Тернополя, краєзнавців, картографів, геральдистів, фахівців з історії військової справи, музикантів-практиків, дизайнерів, реставраторів – із числа тих, хто долучився до наукових досліджень творчої історії “львівського Моцарта”.
Важливо! Для відвідування події необхідно мати сертифікат про вакцинацію або негативний ПЛР-тест, чинний на момент проведення заходу. Наявність сертифікату чи тесту перевірятиметься на контролі перед входом. Зверніть увагу, що у зв’язку з карантинними кількість учасників обмежена та діє масковий режим.
Довідка:
Міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt – це масштабна музична подія, яка уже 6 років поспіль відбувається у Львові наприкінці літа. Цьогоріч фестиваль триватиме з 29 серпня до 4 вересня. У межах мультидисциплінарної діяльності фестивалю протягом року ведеться також активна просвітницька, наукова та мистецька робота, що реалізується через численні програми, проєкти та напрями.
Напрям наукових досліджень Mozartiana Galicia (Галицька Моцартіана) був започаткований 6 лютого 2021 року з метою пошуку, оцифрування і наукового дослідження документальних свідчень, пов’язаних із перебуванням, творчістю і діяльністю композитора та піаніста Франца Ксавера Моцарта — молодшого сина Вольфганга Амадея Моцарта – на Галичині. Ініціаторка напряму Mozartiana Galicia — диригентка та арт-директорка фестивалю LvivMozArt Оксана Линів. Наукова керівниця проєкту – музикознавиця Роксоляна Гавалюк.
Її треки ротуються на топових радіостанціях країни, кліпи займають вищі позиції у чартах музичних телеканалів, а інтерв’ю із нею з’являються на сторінках глянцевих та друкованих видань.
За останній час виконавиця вже встигла випустити дуетну пісню зі співаком MELOVIN “Таємний знак”, завершити роботу над дебютним альбомом та приготувати перший сольний концерт.
А зараз молода, перспективна та амбіційна співачка SOWA презентує новий сингл “Free Love”, який увійшов до лонг-листу українського відбору, залишивши позаду більше трьох сотень треків.
Сингл “Free Love” – це формат якісної європейської музики із сміливим месседжем про вільні відносини.
SOWA про новий сингл: “Нацвідбір Євробачення – це було справжнє випробування. Ми зробили пісню за 7 днів. Це, здається, поза реальністю. Але ми зібрали всі свої сили й змогли це. Пісня, яку ми обрали, “Free Love” – на актуальну тему! На мою думку, на Євробаченні Україну мають представляти артисти, які несуть певний меседж, послання до суспільства.
Меседж моєї пісні “Free love” – про вільне кохання. Він полягає в тому, що важливо відчувати себе вільним та зробити вибір, який важливий лише тобі, а не думці суспільства.
Ми часто маємо багато настанов, а варто подумати про свої справжні почуття, і пам’ятати, що ми в одному екземплярі. Життя у нас одне, його потрібно проживати і відчувати так, як хочеш саме ти”.
У планах відзняти відео на цей трек.
А почути наживо пісню “Free Love” можна буде вже на першому сольному концерті артистки, що відбудеться 24 березня у одному із найкращих столичних клубів “Caribbean Club”.
На початку 1972 року до Львова надійшло 9 вузькоколійних трамвайних вагонів «Tatra T4SU» виробництва чехословацького концерну «ČKD». Разом із новими трамваями до Львова приїхали чеські фахівці, які керували випробуваннями нових трамваїв та навчали персонал трамвайного депо № 1 управлінню новими вагонами та їх обслуговуванню та ремонту.
Випробування трамваїв «Tatra T4SU» тривали майже рік, лише 19 січня 1973 року водій Л.П. Петляк вперше вивела на трамвайний маршрут № 7 трамвай «Tatra T4SU» для експлуатації із пасажирами. Так у Львові починалася «чеська трамвайна ера».
Перші трамвайні вагони Львова були виготовленні заводом «Grazer Maschinen- und Waggonbau-AG» в австрійському місті Граці і укомплектовані електричним обладнанням фірми «Siemens & Halske». Наприкінці квітня 1894 року до Львова було доставлено 16 таких моторних вагонів. У 1895 році із заводу в місті Граці до Львова прибуло іще 6 трамвайних вагонів, які мали вдосконалену конструкцію. У 1899 році цей завод постачив Львову іще 2 трамвая.
Перші трамваї Львова, виготовлені фірмою «Grazer Maschinen und Waggonbau AG» у Граці із електрообладнанням компанії «Siemens & Halske» на вулиці Рацлавицькій біля входу на Виставку Крайову. Червень 1894 р. Фото із колекції І. Котлабулатової
Трамваї, виготовлені у місті Граці, були двовісними і дуже невеликими за розміром (вони вміщали приблизно стільки ж пасажирів, скільки сучасна маршрутка). Такий рухомий склад був пристосований до двостороннього руху, адже розворотних кілець на той час на кінцевих зупинках не було. Пости керування із контролерами та пристроями керування гальмами знаходилися у передній та хвостовій частині вагона. Водії керували такими трамваями стоячи – кабіни водія фактично не було. Особливо складно було керувати такими вагонами взимку та під час дощу.
Трамваї, виготовлені у місті Граці, знаходилися в експлуатації із пасажирами у Львові до початку 1920-х років. Найбільше повезло трамвайному вагону із № 27 – його переобладнали у службовий, він знаходився в експлуатації аж до початку 1990-х років. Частина моторних вагонів із Грацу були переобладнані в службові причіпні вагони. Один такий зберігся до наших днів – це вишка контактної мережі № 020.
Трамвайні вагони «Sanok» різних модифікацій на території вагоноремонтних майстерень. 1925 рік.
Із 1903 року до Львова почалися постачання трамвайних вагонів, які виготовляло «Перше галицьке акціонерне товариство будівництво вагонів і машин» (польською – «Pierwsze Galicyjskie Towarzystwo Akcyjne Budowy Wagonów i Maszyn»), завод якого знаходився в місті Саноку (нині Польща). На цьому підприємстві виготовлялися моторні та причіпні вагони під брендом «Sanok». Загалом на цьому підприємстві для Львова було виготовлено понад 110 моторних вагонів і три десятки причіпних. Остання партія трамвайних вагонів «Sanok» із заводу в місті Сянок надійшла до Львова у 1929 році. На той час підприємство-виробник носило назву «Zjednoczone Fabryki Maszyn, Kotłów i Wagonów – L. Zieleniewski i Fitzner-Gamper, Spółka Akcyjna, Fabryka Sanocka». Іще 5 трамвайних вагонів «Sanok» до Львова надійшло у 1943 році із міста Тарнува, де трамвайний рух припинився. Читачам, напевне, буде цікаво, що вагонобудівний завод у Сяноку у 1950-ті роки був переобладнаний на виробництво автобусів із назвою «Autosan».
У Львові трамвайні вагони «Sanok» працювали із пасажирами аж до початку 1970-х років. У 1950 – 1957 рр. силами вагоно-ремонтних майстерень було проведено модернізацію 130 старих трамвайних вагонів (із 184 наявних). Моторні вагони отримували окрему закриту кабіну водія і напівобтічну форму кузова. Під час модернізації моторні вагони отримували нові потужні електродвигуни по 60 кВт. та нові контролери. Після модернізації трамвайні вагони ставали односторонніми. Низку зношених моторних вагонів було переобладнано в причіпні. Оскільки частина трамвайних маршрутів Львова залишалися туповими, частина модернізованих трамвайних вагонів таки залишилася двосторонніми, але і вони отримали нові тягові електродвигуни, пнвматичні дверні приводи та нові контролери. Вагони-човники експлуатувалися із пасажирами до 1972 року.
Трамваї «Gotha» німецького виробництва в трамвайному депо № 1. 28 березня 1977 р. Автор фото – Ааре Оландер
Починаючи із 1955 року в історії львівського трамвая почалася «німецька ера». (Докладніше у матеріалі Німецькі трамваї на вулицях Львова). До Львова у 1955 – 1972 рр. постачалися трамвайні вагони «LOWA» та «Gotha» різних моделей. Окрім постачання напряму із заводів-виробників, такі вагони постачали до Львова із інших міст: із Кишинева та Сімферополя, де трамвайний рух припинився, а також із Кривого Рогу, Дніпропетровська та Одеси, де експлуатацію німецьких вагонів визнали неефективною. Німецька епоха в житті львівського трамвая тривала до 1988 року, коли було виведено із експлуатації останні трисекційні трамвайні вагони «Gotha» G4-61, які експлуатувалися трамвайним депо № 2 на маршрутах № 4 і 6.
Виробництво чотирьохвісних трамвайних вагонів «Tatra T1» компанія «ČKD» (повна назва – «Českomoravská Kolben-Daněk») розпочала іще на початку 1950-х років. Справа в тому, що іще до Другої світової війни чеська компанія придбала у США ліцензію на виготовлення трамвайних вагонів типу РСС із удосконаленою автоматичною реостатно-контакторною системою управління (РКСУ) тяговими електродвигунами, в основі якої лежав великий реостат – прискорювач. Завдяки тому, що опір прискорювача можна було змінювати дуже плавно, регулювання швидкості в таких вагонах було майже безступеневим. У вагонах «Tatra T1» використовувався контролер педального типу. У 1957 році 20 трамвайних вагонів «Tatra T1SU» надійшло в СРСР – до міста Ростов-на-Дону. У 1955 – 1962 році компанія «ČKD» серійно виготовляє вдосконалені трамвайні вагони «Tatra T2». Для Чехії ці вагони виготовлялися тридверними, а для міст СРСР – дводверними. 50 вагонів «Tatra T1SU» у 1960 – 1962 рр. надійшло до Києва. Із 1960 року почався серійний випуск трамваїв «Tatra T3», які відрізнялися від попередніх моделей більш сучасним дизайном та модернізованим електричним обладнанням. Трамвайні вагони «Tatra T3SU» для міст СРСР до середини 1970-х рр. випускалися дводверними, а потім – тридверними. В Україні трамваї «Tatra T3SU» постачалися до Києва, Дніпра, Донецька, Запоріжжя, Одеси та Харкова.
Чехословацькі трамвайні вагони «Tatra T4SU» на території трамвайного депо № 1 у Львові. Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Вагони моделей «Tatra T1», «Tatra T2» та «Tatra T3» могли експлуатуватися на колії шириною 1000, 1067, 1435 і 1520 мм. Всі ці моделі мали ширину кузова (габарит) 2500 мм., який був стандартом для всіх міст Чехословаччини та більшості міст СРСР. В той же час, у більшості міст Німеччини експлуатуються трамвайні вагони із шириною кузова 2200 мм. Наприкінці 1960-х років було прийнято рішення про припинення виробництва трамвайних вагонів в Німецькій демократичній республіці (НДР, Східна Німеччина), трамваї туди почала постачати Чехословаччина. Для міст НДР і було розроблено модель «Tatra T4D». За дизайном цей трамвай повністю повторював «Tatra T3» і мав повністю тотожне електричне обладнання, в той же час ширина кузова у «Tatra T4D» складала 2200 мм. Спеціально для міст Східної Німеччини виготовлялися чотирьохвічні причіпні трамвайні вагони «Tatra В4D» без кабіни водія.
Серійне виробництво трамваїв моделі «Tatra T4D» розпочалося у 1967 році. Загалом до 1986 року в міста Німеччини було постачано 1766 моторних вагонів «Tatra T4D» та 789 причіпних «Tatra В4D». Частина цих трамваїв в містах Німеччини була модернізована із встановленням тиристорно-імпульсної системи управління (ТІСУ) тяговим електроприводом. Модернізовані вагони «Tatra T4D», оснащені ТІСУ, були закуплені КП «Дніпровський електротранспорт» (м. Дніпро) в 2011 та у 2019 – 2021 рр. із німецьких міст Дрездена, Магдебурга та Лейпцигу. В Дніпрі вони експлуатуються на колії 1520 мм.
На передньому плані – чехословацький трамвай «Tatra T4SU» № 802, далі – розібраний німецький трамвайний вагон «LOWA» на території трамвайного депо № 1 у Львові. Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
На початку 1970-х років приймається рішення про постачання трамвайних вагонів «Tatra T4» до міст СРСР із вузькою колією та вузьким габаритом. На той час вузькоколійні трамвайні системи були найбільш відсталими у технічному плані – тут експлуатувалися переважно невеликі двовісні трамваї на неповоротних візках. Тільки у Львові та Таллінні експлуатувалися більш прогресивні трисекційні трамвайні вагони «Gotha G4-61», проте і вони мали неповоротні візки, які швидко зношували колії.
Першими містам СРСР, які у 1971 році отримали трамвайні вагони «Tatra T4SU» (модель для СРСР) стали Калінінград та Вінниця. Після успішних випробувань в цих містах, у 1972 році перші партії трамваїв «Tatra T4SU» у 1972 році надійшли до Львова і Таллінна. Із 1976 року такі трамваї почали постачатися до Лієпаї (Латвія), а із 1977 – до Житомира. Через особливості колійного господарства міста Євпаторії, іще одного українського міста із вузькоколійним трамваєм, вагони «Tatra T4SU» туди не постачалися.
Фахівці-трамвайники на фоні перших у Львові трамваїв «Tatra T4SU». Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Разом із першою партією трамваїв «Tatra T4SU» із 9 вагонів (№№ 801 – 809) до Львова прибули чеські фахівці. Окрім участі у випробуваннях, чеські фахівці мали навчити працівників трамвайного депо № 1 прийомам керування трамвайними вагонами «Tatra T4SU», а також їх технічному обслуговуванню та ремонту.
Чеський інженер Мілан Влчек, який брав участь у передачі перших трамвайних вагонів «Tatra T4SU» Львівському трамвайно-тролейбусному управлінню, згадує, що перші трамвайні вагони виробництва «ČKD» були доправлені до Львова на початку 1972 року. В січні-лютому представники чеського виробника протягом 35 днів перебували у Львові.
Чехословацький трамвай «Tatra T4SU» № 802 в цеху профілакторію трамвайного депо № 1 м. Львова. Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
«Це було єдине місто в СРСР, куди нам в якості винятку дозволяли подорожувати прямим поїздом. До інших міст СРСР потрібно було летіти через Москву», – розповідає Мілан Влчек. Він згадує прикордонний огляд в Чопі, який чехи проходили під дулами автоматів, під час якого обшукували все, включно із кишенями піжам. Під час огляду вигорнули навіть вугілля із бункера вагона (пасажирські вагони і тоді, і навіть зараз опалюються вугіллям).
Львівське колійне господарство в основному було спроектовано і побудовано для старих коротких трамвайних вагонів «Sanok». Німецькі вагони «Gotha», завдяки звуженій головній і хвостовій частині, змогли без значних проблем експлуатуватися у Львові. Що ж до трамваїв «Tatra T4SU», то було виявлено низку проблем із проходженням кривих цими вагонами. В деяких місцях, за словами Мілана Влчека, нові трамвайні вагони буквально терлися східцями об бордюри тротуарів. Отож, для нормальної експлуатації трамваїв «Tatra T4SU» на низці ділянок довелося змінювати геометрію трамвайних колій.
У салоні чехословацького трамвая «Tatra T4SU». Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Перші трамвайні вагони «Tatra T4SU» було вирішено випускати на трамвайний маршрут № 7 – на цьому маршруті у 1972 році іще експлуатувалося 7 модернізованих трамвайних поїздів «Sanok», хоча на маршруті було дві ділянки із важкими умовами руху. Протягом 1972 року було проведено ремонт трамвайних колій на вул. Шевченка, вул. Підвальній та площі Торговій, що уможливило експлуатацію на трамвайному маршруті № 7 трамвайних вагонів «Tatra T4SU».
Робота трамвайних вагонів «Tatra T4SU» із пасажирами у Львові розпочалася тільки 19 січня 1973 року, тобто майже через рік після прибуття перших вагонів. Першою вивела трамвай «Tatra T4SU» на маршрут для роботи із пасажирами водійка Л.П. Петляк. У перший день на лінію вийшло три чехословацьких вагони.
Трамвайний вагон «Tatra T4SU» № 809 виїздить із трамвайного депо № 1 на обкатку по місту. Поруч із ним – тролейбус «Київ – 4». Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
У 1973 році до Львова було доставлено 8 трамвайних вагонів «Tatra T4SU» (№№ 810 – 817). У 1974 – 1979 рр. із заводу до Львова надійшло іще 56 трамвайних вагонів «Tatra T4SU». Восени 1982 року іще 10 трамвайних вагонів «Tatra T4SU» 1972 – 1976 років випуску були передані до Львова із Калінінграду. Таким чином до Львова поступило 83 трамвайні вагони моделі «Tatra T4SU». Всі ці трамвайні вагони були закріплені за трамвайним депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185.
Починаючи із кінця 1970-х років трамвайні вагони «Tatra T4SU» починають експлуатуватися по системі багатьох одиниць, тобто в зцепках із двох трамвайних вагонів, де електрообладнання головного і причіпного вагону працювало синхронно із керуванням із кабіни головного вагону. На початку були підняті пантографи на кожному із вагонів системи – таким чином електрообладнання кожного із вагонів живилося від власного пантографа, міжвашгонним кабелем передавалися лише сигнали керування. Згодом на вагонах були встановлені високовольтні розетки, високовольтні мережі обох вагонів тепер поєднувалися високовольтним кабелем, відповідно електрообладнання обох вагонів живилося від одного пантографа, піднятого на першому вагоні системи.
Перевірка прохідності кривої на розі вулиць Словацького та Коперника. На фото – трамвайний поїзд із вагонів «Gotha» Т57 + В57 і трамвайний вагон «Tatra T4SU» № 809. Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Із початку 1980-х років трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185 обслуговує лише трамвайні вагони чехословацького виробництва – німецькі вагони або виводяться із експлуатації, або передаються у трамвайне депо № 2 на Підзамчі. До 1987 року трамвайне депо № 1 обслуговує трамвайні маршрути № 1, 2 і 9, в той час як трамвайне депо № 2 – трамвайні маршрути № 4, 6 і 7. Весь випуск вагонів на трамвайний маршрут № 2 у 1980 – 1988 рр. був укомплектований двохвагонними системами із трамвайних вагонів «Tatra T4SU». Із листопада 1987 року трамвайне депо № 1 також починає обслуговувати трамвайний маршрут № 3, на який теж випускаються системи із трамвайних вагонів «Tatra T4SU».
Трамвайні вагони «Tatra T4SU» приводилися чотирма тяговим електродвигунами потужністю по 40 кВт., крутний момент від тягового електродвигуна до колісних пар передавався за допомогою карданного вала та двоступеневого циліндрично-конічного редуктора із конічною парою із коловим зубом. Це дозволяло експлуатувати трамваї «Tatra T4SU» на маршрутах із важкими умовами руху.
Трамвайний вагон № 809 починає спуск по вулиці Личаківській від кінцевої. Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
У салоні трамваїв «Tatra T4SU» було встановлено 35 сидінь, іще 58 пасажирів могли їхати стоячи. При максимальному заповненні ці трамвайні вагони могли перевозити більше 100 пасажирів. Для пасажирів, що їхали стоячи, були передбачені повздовжні поручні. Опалення салону трамвая «Tatra T4SU» здійснювалося електропічками, вмонтованими в тумби конічної форми, які служили для встановлення пасажирських сидінь. Крім того, в осінньо-зимовий період в салон трамвая можна було спеціальною заслінкою скерувати тепле повітря від прискорювача, який знаходиться під підлогою салону в районі середніх дверей вагона. Освітлення салону вагона «Tatra T4SU» здійснювалося люмінісцентними лампами, вмонтованими у світильники із оргскла. Початково живлення люмінісцентних лам здійснювалося напругою 600 В від контактної мережі (по три лампи послідовно), проте за такої схеми живлення пари ртуті швидко концентрувалися біля одного із електродів, там з’являлися чорні смуги і лампи швидко виходили з ладу. В кабіні водія був спеціальний перемикач, який змінював полярність живлення люмінісцентних ламп – його потрібно було переключати не рідше, а ніж через 2 години. Потім почали використовувати світильники із вбудованими перетворювачами, які живилися від бортової мережі напругою 24 В. Вентиляція вагону здійснювалася через кватирки усіх вікон, а також через три люки на даху трамвайного вагона.
На спуску по вул. Личаківській. Вигляд із вікна трамвайного вагона «Tatra T4SU». Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Посадка і висадка пасажирів виконувалася через троє ширмових чотирьохстулкових дверей із електромеханічним приводом, який складався із низьковольтного електродвигуна із спеціальним редуктором. Роботою двигуна керували відповідними кнопками на панелі управління в кабіні водія, а також кінцевими вимикачами, які вимикали привідний електродвигун, коли двері опинялися в крайніх положеннях (закритому і відкритому). На передніх і середніх дверях по центру сходів були встановлені поручні. На задніх дверях їх не було. На ящиках дверних приводів були встановлені кнопки сигналу до водія, а також кнопка аварійного гальма.
Керування режимами руху і гальмування трамвайних вагонів «Tatra T4SU» здійснювалося за допомогою контролера водія педального типу. В залежності від положення педалей, спеціальний двигун повертав ролики прискорення, відповідно змінювався загальний опір, введений в коло якоря тягових двигунів при їзді на ходових позиціях або при гальмуванні. Крім того було передбачено т.зв. «педаль безпеки». Цю педаль під час руху водій трамвая мав постійно тримати натиснутою. Якщо із якоїсь причини водій трамвая відпускав цю педаль, спрацьовувало аварійне гальмування.
Трамвайний вагон «Tatra T4SU» на вулиці Личаківській між зупинками «Медичний інститут» і «Чехова». Початок 1972 р. Автор фото – Мілан Влчек
Трамвайні вагони «Tatra T4SU» були обладнані електродинамічними реостатними гальмами – під час штатного гальмування ці гальма працювали до швидкості приблизно 5 кілометрів на годину. Далі автоматично вмикалися колодкові гальма, які діяли на гальмівні барабани тягових електродвигунів вагону. Колодкові гальма мали електромеханічний привід від гальмівних соленоїдів (електромагнітів), які живляться від низьковольтної мережі вагону. Крім того, передбачено магніторейкові гальма, які теж живляться від низьковольтної мережі. При аварійному гальмуванні спрацьовують одразу всі види гальм.
За округлі форми і теплий салон трамваї моделі «Tatra T4SU» працівники трамвайного депо Львова назвали «пончиками».
Система із двох трамвайних вагонів «Tatra T4SU» № 826 і 824 на трамвайному маршруті № 2. В обох вагонів підняті пантографи. 19 вересня 1978 р. Автор фото – Ханс Орлеманс
До 1978 року всі види технічного обслуговування і ремонту трамваїв «Tatra T4SU» виконувало трамвайне депо № 1. Із 1978 року запрацював Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод (ЛТТРЗ), який спеціалізувався на ремонті вузькоколійних трамвайних вагонів та тролейбусів чехословацького виробництва, відповідно середні та капітальні ремонти вагонів «Tatra T4SU» для Львова, Вінниці та навіть Калінінграда тепер виконувалися на заводі, в той час як у депо виконувалися тільки невеликі за обсягом непланові ремонти, а також всі види технічного обслуговування трамваїв. Капітальні і середні ремонти чехословацьких трамваїв для Львова виконувалися на ЛТТРЗ до середини 1990-х років – чи не останніми на заводі пройшли плановий ремонт система із трамвайних вагонів №№ 850 + 852, а також вагони №№ 820 і 823. Після приватизації ЛТТРЗ ЛКП «Львівелектротранс» перестало спрямовувати трамваї на заводський ремонт – всі види ремонтів тепер виконувалися силами депо.
Система із двох трамвайних вагонів «Tatra T4SU» № 869 і 871 на трамвайному маршруті № 3. 29 квітня 1989 р. Автор фото – Ааре Оландер
Трамвайні вагони моделі «Tatra T4SU» для СРСР виготовлялися компанією «ČKD» до початку 1980-х років. Модель «Tatra T4D» для Східної Німеччини серійно виготовлялася до 1986 року. У кінці 1980-х років «ČKD» перейшла до виготовлення більш досконалих моделей трамвайних вагонів, в тому числі – із ТІСУ тяговим електроприводом.
До початку 2000-х років більшість трамвайних вагонів «Tatra T4SU» працювало в двовагонних системах багатьох одиниць. На початку 2000-х років системи розчепили. За офіційною версією – для зменшення споживання електроенергії та у зв’язку із зменшення пасажиропотоків на трамвайних маршрутах Львова у зв’язку із запуском значної кількості «маршрутних таксі».
Система із двох трамвайних вагонів «Tatra T4SU» № 823 і 812 на трамвайному маршруті № 2. 28 липня 1995 р. Автор фото – Л.В. Демери
У Львові початок списання трамваїв моделі «Tatra T4SU» припав на початок 1990-х років. Велика кількість вагонів була списана у другій половині 1990-х років після припинення заводських капітальних ремонтів.
На середину 2000-х років у Львові в експлуатації знаходилося іще більше трьох десятків трамваїв «Tatra T4SU», але до 2011 року більшість цих вагонів було виведено із експлуатації. В грудні 2011 року в справному стані знаходилося лише 4 трамвайних вагони «Tatra T4SU» №№ 850, 852, 869 і 878. Пасажирська експлуатація трамваїв моделі «Tatra T4SU» завершилася 27 грудня 2011 року, коли всі справні вагони «Tatra KT4SU» були переведені в трамвайне депо № 2 на вул. Промислову.
Трамвайний вагон «Tatra T4SU» за два дні до завершення маршрутної експлуатації. 25 грудня 2011 р. Автор фото – Андрій Василюк
У 2012 році трамвайний вагон № 850 був переобладнаний у службовий. У 2014 році було частково відновлено трамвайний вагон «Tatra T4SU» № 869, який отримав статус музейно-екскурсійного вагону. У 2019 році було відновлено капітально-відновлювальним ремонтом трамвайний вагон «Tatra T4SU» № 869, натомість вагон «Tatra T4SU» № 878 було списано.
Іще один львівський трамвайний вагон «Tatra T4SU» № 818, списаний у 2011 році, в кінці 2013 року було вивезено в столицю Молдови Кишинів, де його встановлено у вигляді пам’ятника у Парку Технічного університету Молдови. Колишній львівський трамвай нагадує мешканцям Кишинева про те, що в цьому місті до початку 1960-х років теж курсував трамвай. Між іншим, кілька вагонів із столиці Молдови було передано до Львова.
Трамвайний вагон «Tatra T4SU» після капітально-відновлювального ремонту. Автор фото – Данило Васильчак
Зазначимо – трамвайні вагони «Tatra T4SU» – не єдина модель чеських трамвайних вагонів, які потрапили до Львова. Іще в кінці 1960-х років компанія «ČKD» почала розробку двосекційного зічленованого трамвая моделі «Tatra KT4». Ці вагони теж проектувалися для міст Німеччини із вузьким габаритом 2,2 метри. Перший вагон-прототип моделі «Tatra KT4D» був виготовлений у 1969 році, а два наступні – у 1973 році. Випробування нової моделі відбувалося у Празі та Потсдамі Із 1974 року розпочалося серійне виробництво моделі «Tatra KT4D» і постачання таких трамваїв для Німеччини. У 1976 році виготовлено два вагони-прототипи «Tatra KT4SU» для СРСР, які були направлені для випробувань до Львова у трамвайне депо № 1. Випробуваннями цих трамвайних вагонів керував головний інженер депо Віталій Чаговець. Про вагони цієї моделі ми поговоримо в наступній частині розповіді про експлуатацію чехословацьких трамвайних вагонів у Львові.
Антон ЛЯГУШКІН
Список джерел інформації
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Иванов М.Д., Пономарёв А.А., Иеропольский Б.К. Трамвайные вагоны Т-3.а – Москва: Транспорт, 1977 – 240 ст.
Емблема Карпатського Лещетарського Клубу, затверджена 13 грудня 1924 р.
У своїй діяльності КЛК широко використовував різні відзнаки та нагороди. Перші відзнаки КЛК з’явилися після затвердження організаційної емблеми. Відзнаки, на яких було поміщено емблему організації, більшого розміру носилися на лещетарській шапці, а меншого зі шпилькою на верхньому одязі. Використання відзнак було прописано у відповідних статутах КЛК. Так, у статуті, виданому 1935 р. у Львові у 9-му параграфі зазначалося: «Звичайні члени Т-ва мають право: […] е) носити членську відзнаку Т[оварист]ва».
Відзнака Карпатського Лещетарського Клубу. 1920–30-ті рр.
Перша відзнака КЛК, розміром 13х13 мм, виготовлена з металу жовтого кольору із застосуванням емалі, повністю відповідала зображенню організаційної емблеми. Різниця була лише у колористиці. ЇЇ краї, абревіатура КЛК, дві лижі та дві палки були жовтого кольору, три вершини – білого, решта площі над ними – синього. З незначними відмінностями (кріплення на штифті) цю відзнаку перевидано у 1994 р. з нагоди 70-річчя клубу у США та 2004 р. з нагоди 80-річчя клубу у Львові. Тираж 2004 р. становив 500 примірників. Примірники цих відзнак зберігаються у приватних колекціях Степана Гайдучка, Ореста Дубиняка, Юрія Купчинського, Степана Пахолка, Олени Паньків, Івана Яремка, Андрія Сови.
Відзнака Карпатського Лещетарського Клубу. 1934 р.
У 1934 р. КЛК випустив подібну відзнаку. Різниця від попередньої була лише в розмірах та матеріалі виготовлення. Розмір становив 23х23 мм, а матеріал – метал жовтого кольору без емалі. На думку краєзнавця-фалериста Степана Пахолка ця відзнака побачила світ у 1934 р. з нагоди 10-ліття існування КЛК та посвячення лещетарської домівки (бази) у Славську (тепер село Сколівського р-ну Львівської обл.). Вона мала на звороті кріплення у вигляді цвяшка. Використовувалася як пам’ятний знак, який кріпився, як правило, на древках прапорів. Один примірник цієї відзнаки зберігається у приватній колекції Степана Гайдучка.
Відзнака Карпатського Лещетарського Клубу. 1935 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
У 1935 р. КЛК випустив ще одну відзнаку. Вона зберігається у фондах Львівського історичного музею та у приватному архіві Степана Гайдучка. Відзнака розміром 24,5х22 мм виготовлена з металу жовтого кольору. Має вигляд шестикутника у якому на тлі гір зображено постать лещетаря (лижника) під час їзди, під лещетарем напис «КЛК». На звороті відзнаки містилася закрутка діаметром 24 мм. На ній напис: «І. Кузьмич. Львів. ч.___» (число – порядковий номер члена КЛК).
Нагорода Карпатського Лещетарського Клубу для жінок за перше місце з лещетарських змагань на 9 кілометрів на Погулянці у Львові. 15 лютого 1930 р.
Упродовж 1920-их рр. – 1939 рр. КЛК масово застосовував для нагородження своїх членів різноманітні медалі, відзнаки, жетони, гравіруючи на зворотах написи українською мовою. Серед них на увагу заслуговують нагорода для жінок за перше місце з лещетарських змагань на 9 кілометрів, які відбулися 15 лютого 1930 р. на Погулянці у Львові, нагорода для жінок за перше місце з лещетарських змагань у 1930-их рр. та ін.
Нагорода Карпатського Лещетарського Клубу для жінок за перше місце з лещетарських змагань. 1930-ті рр.
Ці та інші фалеристичні пам’ятки гімнастично-спортивних організацій Галичини потребують більш ґрунтовного пошуку та наукового опрацювання. Адже крім оригінальних відзнак, КЛК, як багато українських спортивних товариств того часу, часто використовував заготовки на яких гравірувалися відповідні написи: дата та місце проведення змагань, призове місце, рід змагань, прізвище та ім’я переможців змагань і т. д.
Відзнака. Славське, 1973 р. З колекції Ореста Дубиняка (Львів).
Відзнака. Славське, 1974 р. З колекції Ореста Дубиняка (Львів).
Цікавим фактом є й те, що в радянський час, у 1973 р. та 1974 р. було виготовлено синьо-жовті відзнаки для лижників, які тренувалися та змагалися у Славському. В основі композиції відзнак використано емблему КЛК. Абревіатуру «КЛК» було замінено відповідно написами російською мовою «СЛАВСКО-73» та «СЛАВСКО-74».
У наступній публікації читайте про гімн Карпатського Лещетарського Клубу.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Альманах Карпатського Лещетарського Клюбу. 1924–1984 / Упорядкувала Ольга Кузьмович. – Львів–Мюнхен–Нью-Йорк: Видавництво Карпатського Лещетарського Клюбу Нью-Йорк, 1989. – 240 с.
Круковський О., Пахолко С. Українська фалеристика (із фондів Львівського історичного музею). – Львів: Апріорі, 2011. – 120 с.
Карпатський Лещетарський Клуб: національний досвід спортивної традиції. Листівка / Авт.: Сова А. О., Тимчак Я. В., Яремко І. Я.; літ. ред. М. Пономаренко; оформл. Б. Ляльки. – Львів: ЛДУФК, 2015. – Вип. – 2 с.
Сова А. Символіка Карпатського Лещетарського Клубу // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2015. – Т. CCLХVІII: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – С. 457–466.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Молодий гурт SVOYA music, який вважається найщирішим проектом в українському музичному просторі, презентує особливий передсвятковий трек «Любов жива».
«Цією піснею хочемо привітати усіх з Днем закоханих і поділитись, якою мала б бути справжня любов, – ділиться лідерка гурту SVOYA music Марічка Бондалєтова. – Ця пісня для мене є особливою і має надзвичайно цікаву історію. Авторкою тексту пісні є відома львівська блогерка Юлія Свинаренко. Коли я прочитала вірш Юлії, він глибоко торкнувся моєї душі, і я одразу спитала Юлю, чи можна покласти їх на музику і Юля одразу погодилась. Так розпочалась наша співпраця.»
“У любові немає часу «швидко» чи «пізно»… Вона не запитує, не чекає, коли може прийти. Любов може народитись симпатією, маленьким почуттям, і навіть повагою, а далі рости та розвиватись, якщо обоє людей їй це дозволяють…”, – пише в соцмережах Юля.
Нагадуємо, що гурт SVOYA music розпочав свою діяльність в серпні 2020 року. Цей проект молодої співачки – бандуристки Марічки Бондалєтової (Боднар), разом з нею працюють гітарист Богдан Павлинів та клавішник Маркіян Миколик. За цей час музиканти випустили 6 авторських пісень, мають відеороботи на них, працюють над авторськими обробками українських народних пісень та активно ведуть концертну діяльність.
У розпалі сезон зимових видів спорту та відпочинку. Серед них напевно найвідоміший – лижний, зрештою як і сто років тому. Нагадаємо, що у 1924 р. було засновано український Карпатський лещетарський клуб, а 15 лютого 1929 р. у Львові, на Погулянці відбулися перші змагання його членів. Тож бачимо, що лещетарство було популярним зимовим видом спорту і звісно вимагало відповідного екіпірування.
І сьогодні пропонуємо прочитати поради новачкам щодо вибору жіночого вбрання та інвентарю для занять лещетарством, які були актуальними у 1930-х рр. (опубліковані Лещатаркою у часописі “Нова хата” ч. 1, січень 1934 р.). Порівняємо із сучасними?
Титул журналу “Нова хата” ч. 1, січень 1934 р.
Лещатарське вбрання
Воно здержує неодну з нас від цього роскішного зимового спорту. Зразу здається великим видатком: лещата, штани, черевики… Кожне з цих предметів стає непереможною перешкодою, особливо, коли зіставити Їх докупи. Але поодиноко?
Попробуймо справляти собі лещатарський одяг постепенно. Першого року лещата, (це найважніше), пізніша черевики (покищо їх можна позичити), а вкінці штани (між тим можемо вдягати спортові братові або чоловіка). Всі дальші приналежности це дрібнички. Шапка,рукавиці, вітрівка, це вже видаток невеликий для того, що сам уміє плести, чи переробляти зі старого.
Найважніше, – це лещата. Коли купуємо, чи замовляємо їх, найкраще порадитися тут із досвідченим уже лещатарем. Оцінка дощок та вязання вимагає вже лещатарської рутини. Загальною вказівкою може послужити те, що слої дерева мають рівно бігти до краю лещат. В противному випадку могли би краї лещат відломлюватися. Довжину лещат міримо висотою постаті з випрямленою в верх рукою. Лещата повинні сягати до горішнього краю долоні. Коли думаємо вживати лещат на плоскому терені, вибираємо довші й вужчі. На гірські прогульки беремо ширші дошки, себто лещата туристичні. Особам легким і худим вистачають лещата коротші, важким постатям потрібні довші, тому що короткі легко западались би.
Брунатний лещатарський стрій, прикрашений коліровою обміткою. Пестрий шалик і рукавиці
Вязання лещат таке ріжнороднє, що не можна тут подавати якихнебудь вказівок. Треба тільки вважати, щоби не було за тяжке і скомпліковане. Кийки можуть бути бамбукові або ліщинові.
Лещатарські черевики мають особливий вигляд. Купуємо їх у спортових крамницях або замовляємо у шевців-спеціялістів. Пересічна ціна черевиків не повинна, тепер переступати 40 зол., а в деяких спортових складах можна дістати черевики вже за 25 зол. Черевики повинні бути з подвійної шкіри й окуті. Їх треба законсервувати. Вони щоправда стратять полиск, але стають непромокальними. Смари ладимо собі в такий спосіб: 100 ґр. вазеліни, 60 ґр. парафіни розпустимо в горшку, вложеному до горячої води і вимішаємо потім із 200 ґр. терпентини. Горячим розчином треба, намазати черевики зверху і внутрі (далеко від огню). Одначе, коли кому залежить на елєґантности лещатарського вбрання, може черевиків не смарувати. Для короткого бігу і для вправ треба їх тільки намазати якимсь товщем. Вони зберігають тоді гарний полиск.
Вигідний, лещетарський одяг (Джерело: Нова хата, ч. 2, лютий, 1933 р.)
Шкарпитки повинні бути вовняні, грубі. Найкраще вбрати дві пари: одні тонші під спід, а другі грубші зверху.
На грубші скарпитки годяться знаменито гуцульські капчурі, викінчені барвистим, своєрідним узором. Вони освіжують прекрасно одноманітність лещатарського одягу. Взагалі лещатарське вбрання, як не можна краще, надається для таких своєрідних модифікацій. Воно є звичайним убранням гірських мешканців і подібне своїм кроєм до чоловічого гуцульського одягу. Тут годяться капчурі, баранячий плетений пояс і колірова шапочка-клепаня. Також можна прикрасити всі шви штанів і кабата коліровою обміткою з ріжнобарвних волічок.
Варто би примінити гуцульські взори при плетенні на дротах. Наші гуцулки роблять це майстерно при капчурах. Прекрасно повинна виглядати така шапочка, або шалик із «олениками» або «пташками» на тлі білого мерехтячого снігу. Саме в лещатарському спорті, який любується в розмаху та ярких красках, повинні знайти своє примінення соковиті гуцульські взори.
Але вертаймо до шкарпиток. Панчіх найкраще не вживати зовсім, тому що вони вимагають підвязок, а нам треба без них обійтися. Під лещатарські штани найкраще годяться довгі трикотові підштанки.
Штани повинні бути з грубого й гладкого матеріялу. До волохатого легко чіпляється сніг. Можуть бути темносиньої або брунатної краски.
Светра не варто носити зверху. До нього легко прилипає сніг. Найкраще вживати флянелевих або диветинових блюзок, а на них вбирати вітрівки або кабатики з того самого сукна, що й штани. Найновіші моделі показують вузькі камізельки, або сукняні
блюзки, замикані американським замком. Тут уже найлекше обійтися тим, що є старого дома. Одначе перестерігаю перед надто яскравими блюзками, тому що початкуюча лещатарка звичайно незугарна й пестрим одягом, тільки звертає на себе зайву увагу.
Шапка повинна добре заходити на вуха. Шалик не конче потрібний, але як предмет декоративний має своє оправдання. Рукавички грубі вовняні з одним палюхом. Зверху можна ще натягнути брезентові.
На Високому верху коло Славська. Фото: В. Паньків (Джерело: Нова хата, ч. 1, січень, 1933 р.)
Коли візьмемо під увагу, що черевики можуть придатися нам у літі при гірських проходах, то властивим зимовим видатком є тільки лещата й штати, отже в сумі яких 40 зол. разом.
Знаю, що дехто зітхне, прочитавши оці поради й відложить їх на кращі часи. Але… Це тільки тому, що лещатарське вбрання – новий незвичний видаток. Ніхто не завагається видати далеко більшу суму на вечірну сукню, яку вдягнемо два-три рази в зимовому сезоні. Отже тут треба вибирати: паркет задимленої салі чи мерехтячу сніжну площу.
Сьогодні, 10 лютого 2022 року, у Львові, у кінотеатрі «Планета кіно» (, відбудеться допрем’єрний показ кримінальної драми «Носоріг». Стрічку представить глядачам творча група: режисер Олег Сенцов та продюсер Денис Іванов. У широкий український прокат фільм вийде 17 лютого.
Також 22 лютого о 10:30 у кінотеатрі Multiplex в ТРЦ Victoria Gardens відбудеться спеціальний показ «Носорога» для ветеранів АТО. Вхід на показ безкоштовний – за попередньою реєстрацією за посиланням.
Кадр з фільму «Носоріг»
«Носоріг» є другою повнометражною роботою українського режисера Олега Сенцова. Світова прем’єра фільму відбулася на 78-му Венеційському кінофестивалі в офіційній конкурсній програмі «Горизонти», українська – минулої осені на Київському тижні критики. Стрічка Сенцова нещодавно була визнана найкращою на Стокгольмському міжнародному кінофестивалі, а перемогу у номінації «Найкращий актор» отримав виконавець головної ролі Сергій Філімонов. Раніше він також був визнаний найкращим актором на Міжнародному кінофестивалі у Батумі.
Історія фільму заснована на реальних подіях 90-х в Україні. Головний герой на прізвисько Носоріг потрапляє до кримінального світу і починає свій кривавий шлях, який приведе його зовсім не туди, куди він очікував.
Зйомки «Носорога» проходили в Кривому Розі, Львові та Києві й завершилися в грудні 2020 року. Фільм створений у копродукції України, Польщі та Німеччини. Українську сторону виробництва представляють продюсер Денис Іванов («Артхаус Трафік») та Олег Сенцов («Край Кінема»). Польські співпродюсери – Даріуш Яблонський, Віолетта Камінська, Ізабела Войчік (Apple Film Production), німецькі – Хайно Декерт, Тіна Бьорнер (Ma.ja.de. Fiction). Міжнародний дистриб’ютор стрічки – компанія WestEnd Films.
Створення фільму підтримали Міністерство культури та інформаційної політики України, Державне агентство України з питань кіно, фонд підтримки спільного кіновиробництва та прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт EURIMAGES, Польський кіноінститут, німецький кінофонд Medienboard Berlin-Brandenburg.
Довідково: «Цвіт Кульбаби» – український музичний гурт, який об’єднаний шаленою любов’ю до етно та фолку. Постійний учасник різних музичних фестивалів у багатьох містах України, Європи, та Північної Америки (Канада). Стиль музики – український етно-фолк-рок, де відчувається шалена енергія, яка наповнює і надихає усіх. Це музика, яку не можливо не любити.
Більшість водоспадів Львівської області розташовані у Сколівських бескидах. За висотою і, частково, відомістю вони поступаються своїм «колегам» із високогірніших Івано-Франківщини, Закарпаття та Буковини.
Однак це зовсім не применшує їхньої естетики і аж ніяк не нівелює енергетики, котру випромінюють бескидські водяні дива.
Водоспад Лазний
Найвищий водоспад Сколівських бескидів – ЛАЗНИЙ (фото вгорі) розташований на півдні Дрогобиччини, на однойменному гірському потоці, який впадає у Стрий. Його висота сягає 10,5 метрів, а ширина – майже двох метрів. Особливого шарму Лазний отримав через свою структуру, адже складається він із трьох каскадів. Цікаво, що зимовий Лазний своєю мальовничістю нічим не поступається літньому. Може, навіть навпаки: споглядаючи замерзлі каскади, не проминає почуття, що ви потрапили у казку.
Добратися до водоспаду можна вирушивши на схід від села Довге. Орієнтиром буде стежка вздовж лівого берега Стрия, яка виведе на грунтівку, котрою, своєю чергою, виведе до потоку і самого водоспаду. Утім досвідчені туристи підскажуть й інші шляхи.
Водоспад Сопіт
Майже восьмиметровий СОПІТ розташований на безіменному потічку, який впадає у річку Сопіт, і знаходиться в південних околицях села Сопота на Сколівщині. З топонімікою, як можна зрозуміти, мандрівник навряд чи помилиться, а от добратися до водоспаду – завдання важче. Підхід до нього доволі складний і майже неможливий у період дощів чи одразу по них.
Водоспад Кам’янецький
Не найвищим, але найвідомішим і найпопулярнішим серед туристів є, мабуть КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ водоспад, розташований вверх за течією річки Кам’янка у семи кілометрах від Сколе. Скельний виступ розділив водоспад на два потоки, що додає йому мальовничості.
Цікаві й околиці водоспаду. Поруч джерело мінеральної води «Нафтусі» і озеро Журавлине, відоме у народі як Мертве озеро. Через високий вміст сірководню у його воді не водиться нічого живого.
Малий Кам’янецький водоспад
Вище по течії Кам’янки розташувався ще один невеличкий, але симпатичний водоспад, який називають МАЛИМ КАМ’ЯНЕЦЬКИМ. Його висота – близько 4 метрів.
На відміну від більшості карпатських водоспадів добратися до Кам’янецького порівняно не важко. На трасі між райцентром Сколе і селом Верхнє Синьовидне важко пропустити поворот на село Кам’янка. Йдучи вверх за течією річки, потрапляєш просто до водоспаду. Додатковим орієнтиром може слугувати міст через Опір – від нього до потрібного повороту близько чотирьох кілометрів.
Водоспад Гуркало
Важче дістатися до ще одного відомого водоспаду Сколівських Бескидів – ГУРКАЛА. Близько під’їхати доволі важко, тож доведеться протоптати близько п’яти кілометрів далеко не найзручнішою дорогою, звернувши на південний захід від автомобільного мосту в селі Корчова. Інша дорога веде до водоспаду із села Крушельниці. Однак водоспад вартує, аби недосвідчені мандрівники трохи помордувалися (для туристів зі стажем проблеми несуттєві).
5-метровий Гуркало розташований на Великій Річці на висоті 570 метрів над рівнем моря, а у підніжжі водоспаду милує око утворене ним озерце. У ньому, до речі, надзвичайно приємно скупатися. Чудові галявини довкола Гуркала якнайкраще підходять для того, аби зупинитися на них табором з наметами. Щоправда, вночі треба звикати до шуму води – Гуркало невипадково отримав таку назву: у повновіддя потоки, що біжать з гори Парашки падають з водоспада із неймовірним гуркотом.
Водоспад Мале Гуркало
Як і випадку з Кам’янецьким водоспадом, Гуркало має свого «меншого брата». Вверх за течією Великої Річки є перекат, який прийнято називати МАЛИМ ГУРКАЛОМ. Добратися до нього ще складніше, оскільки розташований він глибоко у лісі між Корчином і Парашкою. Висота Малого Гуркала – 2,5 метри.
Водоспад Бориславський
Невисокий – лише 2 метри, але доволі мальовничий БОРИСЛАВСЬКИЙ водоспад розташований на території однойменного міста в руслі ріки Тисмениця. У підніжжі водоспаду є озерце, або, кажучи фаховою мовою, водобійний котел близько 5 метрів у діаметрі з двометровою глибиною.
Цікаво, що Бориславський водоспад надзвичайно молодий і тому, постійно «росте». Утворився він лише у сорокових роках минулого столітт і тепер поступово збільшує свою висоту через неотектонічні рухи.
Бажаючим поповнити колекцію вражень «юним» Бориславським водоспадом, зробити це буде зовсім не важко. До Борислава регулярно курсують автобуси зі Львова, Дрогобича та Трускавця.
Водоспад Фантом
Нарешті, про найцікавіший водоспад – водоспад-привид, водоспад побачити який можуть хіба поодинокі щасливці. Біля села Лапшин на Жидачівщині розташувався водоспад ФАНТОМ, один із тих, які фахівці зараховують до так званих ефемерних водоспадів. Фантом знаходиться на потічку що утворюється після сильних дощів з води що стікає з гори Бакоцино. В інші дні його просто не існує.
Проте ті, кому пощастить, отримають неймовірне естетичне задоволення – Фантом складається з 9 каскадів і має висоту близько 8 метрів. Тих, хто все таки ризикне добиратися по розмитих дощами грунтових дорогах і лісових стежках (а без дощів туди їхати без потреби), зорієнтуємо в маршруті. У місті Журавно у Жидачівському районі (там, до речі, теж є на що подивитися) потрібно переїхати міст через Дністер і за мостом повернути ліворуч. Ріка виведе до села Лапшин, з якого лісом до водоспаду метрів із триста.
Отож, нічого, сидячи на канапі, заздрити різноманітним ніагарам. Надихаймося красою та енергетикою прикарпатських водоспадів. Вони, до речі, фантастичні у будь-яку пору року.
