В четвер, 7 жовтня 2021 року, о 17-00 Львівський театр ляльок (площа Данила Галицького, 1) запрошує на Урочисте відкриття нового Магічного сезону, який пройде під слоганом “Магія усюди!”.
У програмі:
Представлення відреставрованого сецесійного вітража у холі театру та міні-лекція про львівські вітражі від запрошених мистецтвознавців.
Головна подія – довгоочікувана прем’єра епосу-фантазії “Засвітнє танго” (за романом Юрія Винничука “Танго смерті”) на Вечірній сцені театру.
Вистава представляє лялькове мистецтво для дорослої аудиторії. Вона започатковує нове “вечірнє” обличчя Львівського театру ляльок.
Початок показу – о 18-00.
Про виставу:
Постановка переносить на сцену відомий роман Юрія Винничука “Танго смерті”, який розповідає про життя і трагічну долю чотирьох друзів-львів’ян, поглинутих лихоліттями Другої світової війни. Цей роман був визнаний “Книгою року” за версією “BBC (Бі-Бі-Сі) Україна” у 2012 р.
Вистава поєднує живий акторський план та можливості лялькової анімації. Вона започатковує нове “вечірнє” обличчя Львівського театру ляльок.
В п’ятницю, 1 жовтня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відкрилася виставка акварелей Антона Яцика “Капсула часу”.
На виставці представлені роботи 2020-21 років, виконані у техніці акварельного живопису. Ідея з’явилась після незвичного замовлення. До автора звернувся чоловік із Польщі – нащадок емігрантів з України. В нього збереглось чорно-біле фото його мами і дядька, зроблене у Львові 1930-их, але було незрозумілим точне місце їхнього перебування. Натомість він попросив зобразити близьких на тлі впізнаваної частини Львова.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
Після занурення в архів давніх львівських світлин і виконаного замовлення цікавість підштовхнула “кольоризувати” такі фото у акварелі. Інтерес до перших робіт із серії був відчутним, зрештою вона розрослась до виставки, а назва прийшла сама собою. “Капсула часу” – це лист в майбутнє, зміст якого завжди є таємницею, а його “надсилання” та відкриття супроводжуються радістю та урочистим настроєм.
Мені вдалося поспілкуватися з художником одразу після відкриття виставки. Антон виявився дуже цікавим співрозмовником.
— Яка ідея виставки? Як вона з’явилася?
— Завжди захоплювався Львовом і старими фотографіями. Також з дитинства цікавився графікою, а насамперед художником Георгієм Малаковим. Ну і з дитинства люблю старовинні міста, архітектуру.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
— Чи будете продовжувати серію старого Львова?
— Однозначно так. Це будуть виставки, можливо співпраці з друкарнями. Планую видати серію поштівок. Навіть уже обговорювалась можливість випуску листівок і календарів. На початку в проекті було 12 місць, але напевно буде більше.
— А сучасний Львів буде?
— Так, буде. Віртуальна виставка уже відбулася. Презентація була у Фейсбук під час карантину. І я буду продовжувати, бо надзвичайно багато цікавих місць і щоразу відкриваєш для себе щось нове. Я захоплений Львовом.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
— У «Штуці» це перша виставка?
— У Львові взагалі перша виставка. Євген Булавін знайшов мене у соцмережі Фейсбук. Про проект була домовленість ще минулого року, але через карантин довелося перенести презентацію.
Особисто мені акварелі Антона дуже нагадують роботи художника кінця ХІХ початку ХХ століття Станіслава Тондоса. Хоча у вас може скластися зовсім інше враження. Але для цього треба побачити виставку на власні очі.
Експозиція виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу”
До слова, експозицію виставки акварелей Антона Яцика “Капсула часу” можна буде побачити в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця жовтня.
Історію фотографії у селі Кухітська Воля, що нині належить до Зарічненської громади Вараського району Рівненської області, розпочав чоловік, народжений від тамтешнього поміщика і служниці. Так у далекому поліському селі з’явилась династія фотомайстрів.
Білоруська професорка Ольга Лобачевська
Професорка з Білорусі вивчає історію нашого краю. У березні (2020-го року, – прим. ред.) від докторки мистецтвознавства Білоруського державного університету культури та мистецтва Ольги Лобачевської надійшов такий лист:”Спадарыня Валянціна! Знайшла ваш артикул “У Кухітській Волі жив фотограф Ляховець”. Шукаю звесткі пра гэтага фатаграфа. Рыхтую да выдання альбом фота з пінскага музея і хочацца даць поўную інфармацыю”.
На сайті “Заріччя” пані Ольга прочитала невелику інформацію про родину фотографів із села Кухітська Воля й хотіла дізнатися більше про найстаршого її представника. На жаль, не могла їй допомогти, адже такою інформацією не володіла.
Весілля в Острівську. Фотограф Ляховець
Як це розпочиналося
У свій перший приїзд до Пінського музею я відшукала там цікаві світлини із сіл Зарічненщини. Автор їх – фотограф Ляховець. Я була дуже заінтригована, адже моє дівоче прізвище – теж Ляховець. На цих знімках були жителі багатьох сіл нашого району: вечеря сім’ї з Кухітської Волі, весілля в Острівську, церковний хор у Любешові. Деякі з них скопіювала (наскільки дозволяли мої кошти), про існування інших лише довідалася.
Згодом у Кухітській Волі при підтримці директора школи Людмили Миронюк було зібрано чимало знімків. Стало відомо, що першим фотографом у селі був Василь Ляховець, потім – його син Веніамін та внук Анатолій…
Ліворуч: Василь Ляховець. Праворуч: Фото Василя Ляховця, надіслане з Польщі
Василь Ляховець – син поміщика Орди і служниці
Професорка з Білорусі наполегливо просила продовжити пошуки. Вдалося встановити зв’язки із родиною Ляховців, що проживає в Лодзі, Кривому Розі, Тернополі, Вараші. І дізнатися неймовірну інформацію. Виявляється, у Кухітській Волі служниця народила від пана Орди четверо дітей. У 1883 році народився Василь. Дружина пана прокляла цю служницю, тому ім’я її в родині Ляховців не пам’ятають, дітям було заборонено навіть промовляти його.
Будинок Ляховців у Кухітській Волі
Хто той Орда, поки що невідомо. У “Дворянському адрес-календарі за 1897 рік” названо два поміщики Орди: Фабіан (Павліново) та Едмунд (Кухоцька Воля). Усім чотирьом дітям служниці поміщик дав освіту, підтримував матеріально, тільки прізвища свого не дав і дружиною служницю не назвав. Я спробую встановити ім’я цієї страдниці, забутої родиною. А всі її діти – дві дочки й двоє синів – мали прізвище Ляховець…
Портрет Василя Ляховця з фотоальбому онучки Раїси з Кривого Рогу
Фотошедеври Василя Ляховця, його доля
Василь зробив тисячі фотографій на Поліссі. Мав фотоапарат на трьох ніжках, завжди носив його за собою. За знімки люди розраховувалися з ним по-різному: викидали гній, орали. Він залишив нам справжні фотоперли. Колись етнографи ще видадуть альбом його робіт.
Дружина Василя Анна
А яким він був? Згадують онучки Раїса та Неля. Василь грав на скрипці, малював, був дуже інтелігентним, вихованим. Працював начальником залізничної станції в Кухітській Волі. “Якась австріячка” (в іншому спогаді – російська артистка) народила йому сина й залишила його Василеві.
Дружина і діти Василя Ляховця
Згодом він одружується на полячці Анні, яка була молодшою за нього на 15 років. На запитання, чому дівчина вийшла за чоловіка з дитиною, відповідала: “Тоді не було мені гідної пари в Кухітській Волі. Василь був настільки благородний, гарний, що іншого й годі було бажати”. Вони мали сина та двох дочок, чоловік однієї з них, родом із села Іванчиці, і зараз проживає в Польщі.
Могила Василя Ляховця у Кухотській Волі
Василь жив у Кухітській Волі до самої смерті, тут і похований…
Веніамін Ляховець із сестрами та дружиною
Веніамін Ляховець – автор світлин, які донині зберігаються в наших родинах. Якщо заглянути в родинні альбоми наших земляків, то в багатьох із них можна відшукати світлини Веніаміна Ляховця. Ці знімки найчастіше зроблено на спеціально оформленому фоні на стіні будинку.
Документ про перебування Веніаміна Ляховця у концтаборі
Веніаміну судилася важка доля: у роки Другої світової війни він два роки перебував у концтаборі в Австрії, двічі пробував звідти втекти.
Світлина Веніаміна Ляховця
За метричними книгами Кухітськовільської церкви спробуємо встановити, ким же насправді була мати фотографа…
Де ж наші родинні корені?
А мені з думки не сходить розмова з моїм татусем. Якось він лікувався в Павліново й лежав в одній палаті з Веніаміном. Вони вели довгі розмови вечорами й дивувалися, чому в них обох немає великої родини, двоюрідних та троюрідних родичів: лише одна родина Ляховців у Кухітській Волі, одна родина Ляховців у Новосіллі. Тільки згодом я дізналася що Ляховці – це вихідці із села Ляховичі Пінського повіту. Вони приїхали до Кухітськовільської гміни, аби купити землі, бо тут вона коштувала дешевше. Так з’явилися на наших землях Колби, Диковицькі, Барановські. Але розповісти цю історію своєму тату я вже не встигла…
Будинок Ляховців у Кухітській Волі
Подяка білоруській професорці. Так і не дізналася б ми дивної історії поміщика Орди та його служниці, якби пані Ольга не спонукала до пошуків. А так скоро зможемо побачити десятки нових якісних світлин, зроблених у наших селах. А хтось колись напише про цю історію гарний роман…
Мешканки Кухітської Волі
Отож її звали Катерина…
Страдницю-служницю, любку пана Орди з Павліново, матір чотирьох його дітей. Жінку, яку прокляла дружина поміщика. Маму й бабусю, ім’я якої не промовляли в родині. Про це я дізналася сьогодні з документів Державного архіву Рівненської області. Геть за Шевченком:
“Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила ()…поляка-поміщика, Як знало серденько…”
Чому я вирішила, що пан жив у Павліново? Тому що хрещеними батьками майбутнього фотографа Василя Ляховця (1883 рік), сина Катерини Ляховець із села Судче, були селяни Павліново Кирик Іванович Шукрута та Параскевія Йосипівна Шукрута.
Документи Держархіву Рівненської області
Ім’я по батькові Василь, син поміщика Фабіана Орди, мав Кирикович, як його хрещений батько. У “Дворянському адрес-календарі за 1897 рік” названо два поміщики Орди: Фабіан (Павліново) та Едмунд (Кухоцька Воля).
Документи Держархіву Рівненської області
А коли документи ДАРО я надіслала внучці Раїсі в Кривий Ріг, вона сказала: “Ми повернули її ім’я. Тепер будемо молитися за бабусю, аби простилися гріхи її”. І знову за Шевченком:
“Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!..”
Валентина ТУМАШ
P. S. Дякую за допомогу в пошуках Людмилі Леоновій, Петру Бреню, Мирославі Пастернак, Людмилі Миронюк, Леонарду Люльку
Цього року у Львові вперше пройде міжнародний мультижанровий фестиваль-конкурс для молодої аудиторії «Струс». Його організатором став Перший театр. Фестиваль проходитиме з 5 до 9 жовтня на двох різних локаціях: сцена Першого театру та сцена театру «І люди і ляльки». Проект відбувається за підтримки УКФ.
Це унікальний проект, що немає аналогів в Україні. Об’єднавши на одному майданчику різні жанри театру (драматичний театр, театр ляльок, бейбі-театр, театр тіней, циркове мистецтво тощо), фестиваль ознайомить українського глядача з новими тенденціями театру, і головне – актуалізує пошук нової театральної форми контакту з дітьми та підлітками.
Засновник та організатор проекту – Перший академічний український театр для дітей та юнацтва. Фестиваль проходить на двох різних локаціях: сцена Першого театру та сцена театру «І люди і ляльки». Програма фестивалю передбачає дві частини програми: конкурсна (змагатимуться професійні театри) та позаконкурсна (можливість участі як професійних так і аматорських театрів).
У конкурсній програмі фестивалю беруть участь:
Молодіжний театр (Клайпеда, Литва)
Театр «І люди, і ляльки»» (Львів, Україна)
Черкаський академтеатр ляльок (Черкаси, Україна)
Театр «Mala Scena» (Загреб, Хорватія)
Театр «Hippo Theatre Group» (Афіни, Греція)
Культурна асоціація «Teatro Tages» та «Teatro Del Segno» (Кальярі, Італія)
Бейбі театр (Київ, Україна)
Театр «Fort Forno» спільно з театром м. Вировитиця та Академією мистецтв і Культури м. Осієк (Вировитиця, Хорватія)
Театр ляльок на Лівому березі Дніпра (Київ, Україна)
Полтавський академічний обласний театр (Полтава, Україна)
Закарпатський академічний обласний театр ляльок (Ужгород, Україна)
Формат позаконкурсної Сцени відкритого театру передбачає участь професійних та непрофесійних театрів, театральних студій, дитячих театрів. Для позаконкурсної програми буде побудована сцена у дворику Першого театру.
У позаконкурсній програмі фестивалю беруть участь:
Бельгійський незалежний театр ляльок «Artstudio Eмма» (Кельміс, Бельгія)
Уже найближчого понеділка, 4 жовтня 2021 року, на сцені театру ім. Марії Заньковецької відбудеться спільний концерт чоловічого складу капели “Дударик” із рок-легендою Тарасом Чубаєм «Oktoberfest по-львівськи». Початок концерту о 19:00, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на пресслужбу “Дударика”.
Артисти підготували найяскравіші твори із своїх репертуарів, а також шедеври на кшталт «Повіяв вітер степовий», «Лента за лентою» у нових мистецьких прочитаннях.
Супроводжуватиме подію «Дударик-рок-бенд». Також у концерті візьме участь вокальна формація «Дударик FOREVER».
«Позначка 21+ на афішах свідчить про неакадемічність репертуару концерту і присутність батярського, міського та жартівливого музичного матеріалу, який живе у «закулісній» творчості виконавців», – пояснили хористи.
Виступ 4 жовтня буде першим концертом мистецького марафону, який розпочне Львівська Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» з нагоди свого 50-річчя.
Команда цьогорічного жіночого табору на Соколі. Зліва направо: обозна Софія Мойсеович, скарбник Ірена Макарушківна, командант Цьопа Паліївна, інструктор сквмстр Семенюк, писар Ірена Стрийська, магазинєр Рибачківна. Всі старші пластунки з куреня «Ті, що греблі рвуть». Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
На сайті Фотографії Старого Львова неодноразово згадувалося про визначного громадського діяча, фотографа, діяча кіно Юліана Дороша (1909–1982). Велику підбірку його фотографій, виконаних після Другої світової війни, опубліковано на цьому сайті.
Однак, і досі початкові кроки Юліана Дороша як фотомитця містять для нас чимало таємниць. Зокрема, перебуваючи в Пласті у 15 курені старших пластунів «Орден Залізної Остроги» та на посаді підреферента світлин Верховної Пластової Команди, він зробив чимало фотографій. Невелика частина з них публікувалася на сторінках журналу організації Пласт «Молоде життя». У цьому часописі з’явилася друком стаття Юліана Дороша «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)», в якій автор з-поміж іншого наголошував: «Одно памятаймо, що пластові світлини, це квіти зірвані на дорозі вічного шукання, а тим вони кращі, чим хто краще зумів їх вибрати та зірвати». У 1931 р. Верховна Пластова Команда у Львові планувала видати «Історичний Альбом» з нагоди 20-річчя від заснування Пласту. Юліан Дорош був одним із тих, хто був залучений до відбору відповідного матеріалу до майбутнього видання. Саме під час цієї праці він написав статтю «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)».
Текст публікації Юліана Дороша «Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Юліан Дорош
Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!)
Мабуть за клопотами більшої ваги у нашій пластовій пресі до сього часу ніколи було торкнутися фотоґрафічного питання, яке, дякуючи постійному зростові пластових світливців та їхньому, чи не найбільшому із усіх наших аматорів, зацікавленню фотоґрафічними справами, стає чимразто більше цікаве та серйозне.
Члени дівочого пластового табору на Соколі 1928 р. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 15 січня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Пластова світлина займає щораз то більше місця у наших альбомах, частіше доводиться нам оглядати її навіть у нашій непластовій пресі й літературі, у самому сформувалась вона навіть у досить діяльне виробництво, супроти чого її становище практикування без сумніву покращало, але заразом з тим усім являється конечним зважити, чи її суттєві прикмети теж розвинулись, чи стає вона щоразто то більш цікавою, чи навпаки.
Водний табір в Монастирі над Дністром в 1928 р. Везуть воду до пиття. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 15 січня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Щоб за горячу не поквапитись та не видати поверховного осуду, стараймось провірити справу від початку. Перше питання, так сказати би децидуюче, на яке конечна докладна відповідь, це питання, що таке пластова світлина та навіщо здалась вона взагалі? Питання не тяжке, але від хибного його пояснення одним махом нівечиться доцільність та вартість пл[астової] світлини. Бо коли ми практикуватимемо пл[астову] світлину (так на загал практикують світлини майже усі наші аматори!) як затревалену памятку нашого побуту в якомусь місці, чи обставинах із чванькуватим поясненням, мовляв, оттут стою я – то така світлина в характері американського доказу не представлятиме на загал більшої вартости. Поза батьками та ріднею відфотоґрафованого щасливця така світлина представлятиме собою постороннім зовсім не цікаву ґрупу пересічних типів, що в пл[астових] одностроях вирячились до апарату, вижидаючи; ануж справді з його обєктива випорхне горобець. Це загальна характеристика наших пл[астових] ґруп. Колиж трапиться оглядати вже краєвидні жанрові, чи навіть спортово-пластові моментки – то всі вони за дуже маленькими виїмками недомагають на щасливе підхоплення моменту, композицію обєктів, поправне умотивовання картини та на заховання найпримітивніших технічних вимог, тому й як цілість віддають суть пл[астової] світлини дуже слабо. Погляньте ви до нашого «Історичного Альбома», погляньте по світлинах виконаних щойно вчера, а побачите, що тема, її інтерпетація та техніка у всіх знять майже одна й та сама, а кращі проблиски, поза кількома дійсно ориґінальними та високовартісними осягами, це лиш блудні вогники по болотах, осягнені зовсім мимовільно, без ніякого вирахування та зусиль. Ні крихти змагання виломитися зпід низького рівня пересічного відбивача, ні думки критично оцінити свою попередну творчість, а спробувати чогось нового та з тим подумати та підібрати собі може яку спеціальність, ні ми вперто хочемо бути дрібно-універсальними, забуваючи при тому, що таке склеп мішаних товарів. І мимохіть насувається думка, чи розуміємо те, що творимо, а як що так, чому висліди такі невидатні?
Курінні знамена в таборі на Соколі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Справді застій у помисловости та ориґінальности пл[астової] світлини застрашаючий. Мабуть таки справді не можемо створити пластової світлини та, не оглядаючись на зразок інших, не накидувати їй консервативних вузлів оклепаної форми. А хибаж так тяжко збагнути, що пластова світлина відтворює життя пластуна, а не життя «цивіля» у пл[астовому] однострою, окреме життя, якого елємент відродження ярко пробивається з кождої найменшої риски, якого фраґмент кричить могучійше про Велику Ідею, чим не знати які комплєти; нове пластове життя з тисячами живих та повних емоції ситуацій, за якими надармо вганяється непластун аматор. Хибаж треба фільософії, щоб збагнути, що гарне, що чарівне, що захоплює духа в незривні тенети та каже йому вмить відгукнутись. Хто цього не відчуває, він справді бідак і краще йому шпурнути апаратом, хай розібється в дрібязок, чим має знеохочувати других вбогістю свойого духа, Бо не кожний вродився пластуном і не кожний світливцем.
Новики при таборі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Відтворити пластове життя у всіх його проявах, вибрати з нього що найзамітніші сюжети, витиснути на йому пятно, яке загіпнотизовувало би кожного глядача, яке будилоби у ньому приспаний зов ліса та гризького диму – оце пластова свілина та в тому напрямі треба її творити.
Табір новиків в Підлютому. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 вересня. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Але це лиш відповідь на одну половину початкового питання про пл[астову] світлину, другу розвязуватимемо у звязку з майбутнім трактуванням пл[астової] світлини, себто як вона представлятиметься нашим наслідникам. «Історичний Альбом» – це неоцінена скарбниця, як джерело до матеріялів майбутньої історії нашого Уладу. І коли за весь час від підхоплення моменту аж до зложення готової світлини до «Альбома» стоятимемо на становищі, яку історичну вартість представлятиме для майбутнього історика моя світлина, початкове питання про її доцільність розясниться вповні. Дрібка цеї критики повинна бути мірилом кожного нашого пластового зняття, а щойно коли оцінка випаде додатно, беремось за його переведення.
Скм. Семенюк вчить пластунок в жіночому цьогорічному таборі будувати шатра. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
Але відносно останнього дехто глузуючи підмітить: ну, ждав би я, критикуючи, на те аж мені моментка втіче. Супроти цього я завважую, що путящий світливець ніколи не «бє на вітер», бо хто на сліпо пробує ловити ефекти, цей дістає світлину, яких на жаль скрізь повно, але хвилька серйозної застанови, це, як сказано, половина успіху.
Пластунки штафетовим способом a la «Чорноморці» носять воду з близького потічка до кухні у свому таборі на Соколі. Світлив Юліан Дорош. Світлина опублікована у часописі «Молоде життя». Львів, 1929, 25 листопада. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.МЖ, 25 листопада 1929 р.
Цих декілька слів про пластову світлину досить для догадливого світливця, доповнити собі відповідями ще кілька інших питань, що тісно вяжуться з головним, загально вже обговореним. Одно памятаймо, що пластові світлини, це квіти зірвані на дорозі вічного шукання, а тим вони кращі, чим хто краще зумів їх вибрати та зірвати.
Джерело: Дорош Ю. Пластова світлина (Пластунам-світливцям під увагу!) // Молоде життя. Журнал Українського Пласту. – Львів, 1930. – Травень–червень. – Чис. 5–6 (74–75). – С. 14–15.
Територія ПАТ «Львівське АТП № 14630» із висоти пташиного польоту. Фото 2015 р.
«Фотографії Старого Львова» продовжують публікувати серію матеріалів про історію автобусних перевезень у місті Львові. Сьогодні ви дізнаєтеся про історію двох компаній-перевізників – ПАТ «Львівське АТП № 14630 та ТзОВ «Фіакр-Львів»
III. Львівське АТП – 14630 та його 55-річна історія
Львівське АТП № 14630 навесні 2021 року відсвяткувало свій 55-річний ювілей. Датою народження автопідприємства є 21 березня 1966 року, коли було видано наказ № 62 по Львівському виробничому тресту пасажирського автотранспорту Міністерства автомобільного транспорту і шосейних доріг Української РСР. На момент створення автопідприємство носило назву «Міський автобусний парк № 13121». На початку на балансі підприємства перебувало 173 автобуси різних моделей (в основному – ЛАЗ-695Е та ПАЗ-652Б), у штаті підприємства було біля 200 працівників.
П’ятдесятитисячний серійний автобус ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158) – такі міські автобуси випускалися із кінця 1950-х років до 1970 року. Працювали вони і на автобусних маршрутах Львова
Нове підприємство отримало територію на вулиці Городницькій, 47. На початку тут було створено інфраструктуру на 150 машино-місць. Станом на початок 2000-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» займало територію загальною площею 5,4 гектари. Територія підприємства займала простір між вулицями Липинського і Городницькою, поруч із АТП знаходилися інші промислові підприємства, в тому числі Львівська пухо-перова фабрика та Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод (ВАТ «Електротранспорт»). На території підприємства будівлями і спорудами було зайнято біля 1 гектара, під стоянку автомобілів – 3,9 гектара, площа зелених насаджень – 0,5 гектара.
На початку 1970-х років Міський автобусний парк № 13121 починає отримувати нові міські автобуси великої місткості – ЛіАЗ-677. Ці автобуси виготовлялися Лікінським автозаводом в Московській області. Особливостями машини була наявність автоматичної гідромеханічної коробки передач львівського виробництва та пневморесорна підвіска. Автобуси оснащувалися бензиновими двигунами моделей ЗіЛ-375Я7 та ЗіЛ-509.10, які розміщувалися у передній частині автобуса. В салон автобуса вели двоє широких ширмових чотири-стулкових дверей, в салоні було встановлено 25 пасажирських сидінь, загалом автобус міг вміщувати 80 пасажирів, а у години пік туди набивалося більше 100 пасажирів. Ці автобуси замінили на конвеєрі ЛіАЗу автобуси попередньої моделі ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158), які постачалися до Львова у 1960-х рр.
Автобуси ЛіАЗ-677 та трамвай Gotha G4-61 на початку вул. Шевченка у Львові. Кінець 1970-х років. Про поширеність автобусів ЛіАЗ-677 на маршрутах Львова говорить той факт, що в кадр потрапило аж 4 автобуси цієї моделі. Фото Ааре Оландера
Автобуси ЛіАЗ-677 постачалися міському автопарку Львова до початку 1990-х років: із 1982 року постачалась удосконалена модифікація автобуса – ЛіАЗ-677М. У кінці 1980-х років автобуси ЛіАЗ-677 можна було зустріти на таких міських маршрутах, як №№ 3, 5, 7, 15, 20, 21, 32 а також на завантажених приміських маршрутах № 44 ЦУМ – смт. Брюховичі – с. Бірки; № 84 вул. Олександра Невського (Митрополита Андрея) – смт. Рудне та № 112 вул. Ботвіна (П. Куліша) – Рясна-Руська. На міських автобусних маршрутах Львова автобуси ЛіАЗ-677 можна було зустріти до кінця 1990-х років.
Також на початку 1970-х років серед рухомого складу АТП № 13121 з’являються угорські автобуси великого класу «Ikarus 260.01». Ці автобуси мали довжину 11 метрів і були обладнані трьома чотири-стулковими дверима ширмового типу. На відміну від автобусів ЛіАЗ-677 та ЛАЗ-695, автобуси «Ikarus 260» були обладнані дизельними двигунами Raba-D2156НМ6U та Rába D10UTSLL155E1, які розміщувалися під підлогою. У 1980-х роках парк підприємства поповнили автобуси модифікацій «Ikarus 260.18» (із гідромеханічною коробкою передач «Львів-3» та «Ikarus 260.37» із двостулковими дверима із планетарним приводом.
Автобуси ЛіАЗ-677 на кінцевій зупинці на вул. Валовій. Початок 1980-х рр.
Постачання автобусів «Ikarus» тривало до 1989 року – воно припинилося, оскільки угорський виробник вимагав оплати за свою продукцію тільки вільноконвертованою валютою. У Львові автобуси «Ikarus» працювали на найбільш завантажених маршрутах № 1 пл. Богдана Хмельницького – Криворізька; № 8 і 24 пл. Галана (Петрушевича) – вул. Наукова.
Автобуси «Ikarus 260» працювали на міських автобусних маршрутах Львова до початку 2000-х років: у 2001 – 2002 роках останні справні автобуси угорського виробництва ВАТ «Львівське АТП № 14630» реалізувало іншим автопідприємствам. Один із цих автобусів «Ikarus 260» до 2011 року працював на міських маршрутах міста Калуша на Івано-Франківщині.
У радянські роки пасажирське автотранспортне підприємство на вулиці Городницькій, 47 кілька раз змінювало свою назву. Від часу заснування і до вересня 1977 року воно мало назву Львівське АТП № 13121. Наказом Міністра автомобільного транспорту УРСР № 263 від 21 вересня 1977 року міський автобусний парк № 13121 було перейменовано у Львівське АТП № 31421. Навесні 1986 року підприємство знову змінює назву – 29 квітня 1986 року було видано наказ № 91 Міністра автомобільного транспорту УРСР, відповідно до якого АТП отримало № 34630. Нарешті 27 липня 1988 року підприємство отримало сучасну назву Львівське АТП № 14630. Уже в роки незалежної України відповідно до наказу № 549 регіонального відділення Фонду держмайна України у Львівській області від 18 квітня 1997 року підприємство стало називати ВАТ «Львівське АТП № 14630», а відповідно до рішення загальних зборів акціонерів № 21 від 28 квітня 2011 року підприємство отримало сучасну назву ПАТ «Львівське АТП № 14630».
Тролейбус «Skoda 9Tr» маршруту № 3 та автобус ЛіАЗ-677 маршруту № 2 пл. Липнева – ЛАЗ на вул. Артема (нині – вул. Володимира Великого). 1978 р. Автор фото – Петер Хеседлайн
У 1978 – 1980 рр. Львівське АТП № 31421 отримало 12 автобусів нової моделі ЛАЗ-4202 – це були перші в СРСР міські автобуси із дизельними двигунами і автоматичною гідромеханічною коробкою передач. Перший серійний автобус ЛАЗ-4202 із державним № 78 – 46 ЛВХ був введений в експлуатацію 20 лютого 1979 року. Як виявилося, автобуси ЛАЗ-4202 значно поступалися угорським дизельним автобусам «Ikarus 260» – це стосувалося як дизельного двигуна КамАЗ-740, так і гідромеханічної коробки передач львівського виробництва. Через низку недоліків автобуси ЛАЗ-4202 вирішили експлуатувати не на міських, а на приміських маршрутах. Зокрема такі автобуси працювали на автобусних маршрутах № 43 вул. Лемківська – Брюховичі та № 46 вул. Мечникова – Винники.
1 серпня 1982 року автобус ЛАЗ-4202 із заводським № 1 потрапив у важке ДТП в районі селища Брюховичі – на швидкості понад 80 км/год автобус ЛАЗ-4202 із заводським № 1 і державним № 78-46 ЛВХ врізався в легковий автомобіль ГАЗ-21 «Волга» і перекинувся. Автобус зазнав значних пошкоджень і був списаний у 1982 р. Про чисельність жертв і постраждалих в аварії немає офіційних відомостей. Після аварії 1982 року в конструкцію автобусів ЛАЗ-4202 було введено низку змін, з’явилася нова модифікація – приміський автобус ЛАЗ-4202. У 1980-х роках автопідприємство експлуатувало автобуси моделі ЛАЗ-42021 – із дизельним двигуном та механічною коробкою передач. Останні справні автобуси ЛАЗ-42021 2000-х роках ВАТ «Львівське АТП № 14630» продало перевізникам із інших міст України. Наприклад, автобус, який у Львові мав державний № 87-63 ЛВО, був проданий спочатку в Нікополь, а потім у Новомосковськ на Дніпропетровщині.
Автобус «Ikarus 260» маршруту № 8 на вул. Науковій. Середина 1990-х років. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
У 1970 – 1980-х рока Всесоюзний конструкторський експериментальний інститут автобусобудування (ВКЕІ Автобусобудування) проектує і виготовляє перші експериментальні автобуси ЛіАЗ-5256. Один із цих експериментальних автобусів на початку 1980-х років експлуатувався Львівським АТП № 31421 на автобусному маршруті № 8 вул. Валова – вул. Наукова.
Серійні автобуси ЛіАЗ-5256 почали постачатися на підприємство у 1987 році – тоді прибуло 10 таких машин. Перший у Львові серійний автобус ЛіАЗ-5256 мав державний № 00-01 ЛВО. Постачання автобусів ЛіАЗ-5256 для Львівського АТП № 14630 тривало до 1992 року. Експлуатація автобусів ЛіАЗ-5256 у Львові починалася на автобусному маршруті № 23 ВО «ЛОРТА» – вул. Сихівська. У 1990-ті рр. автобуси ЛіАЗ-5256 працювали на автобусних маршрутах № 1 та 19. Всі такі автобуси були списані до початку 2000-х років. Одною із причин списання цих автобусів стала нерентабельність їх експлуатації на маршрутах – міська і обласна влада в недостатньому обсязі компенсувала підприємству збитки, отримані внаслідок безкоштовного перевезення пасажирів-пільговиків.
На міських маршрутах із середнім пасажиропотоком, а також на приміських маршрутах у 1960 – 1990-ті роках активно експлуатувалися автобуси ЛАЗ-695 різних модифікацій. У 1969 – 1976 рр. міський автопарк № 13121 отримував автобуси модифікації ЛАЗ-695М, а із середини 1970-х років – ЛАЗ-695Н. Починаючи із середини 1980-х років починається експлуатація автобусів ЛАЗ-695НГ із газобалонним обладнанням. Постачання автобусів ЛАЗ-695Н у автопарк Львівського АТП № 14630 тривало майже до кінця 1990-х років. Автобуси ЛАЗ-695Н можна було застати на маршрутах Львівського АТП № 14630 у 2000-х роках.
Автобуси ЛіАЗ-677 та ЛАЗ-695Н на вулиці Науковій у Львові. Початок 1980-х рр. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
На автобусних маршрутах із невеликим пасажиропотоком, а також на маршрутах, що працювали в режимі «маршрутне таксі» Львівське АТП № 14630 експлуатувало автобуси ПАЗ, які виготовляв завод у місті Павлово на Оці. Автобуси моделі ПАЗ-672 постачалися із 1968 по 1989 рік. Їм на заміну із 1989 року прийшли автобуси ПАЗ-3205. Львівське АТП № 14630 у кінці 1980-х років експлуатувало автобуси ПАЗ-672 на автобусних маршрутах № 6 вул. Валова – вул. Панаса Мирного (по вулиці Івана Франка), № 10 вул. Валова – Кривчиці, № 11 на Високий Замок та на маршрутах № 12 і 13, які курсували у місті Винники. Також автобуси ПАЗ-672 експлуатувалися на маршрутах № 30 і 36, які курсували в режимі «маршрутне таксі». Автобуси ПАЗ-672 можна було побачити на деяких міських маршрутах Львівського АТП № 14630 іще на початку 2000-х років.
У 1966 – 1988 роках Львівське АТП № 14630 збільшило свій автопарк майже втричі – із 173 до 538 автобусів різних моделей – від малих автобусів ПАЗ-672 до автобусів великого класу ЛіАЗ-5256. У той час Львівське АТП № 14630 було монополістом у міських автобусних перевезеннях у Львові – воно обслуговувало 28 міських автобусних маршрути і 75 приміських автобусних маршрути. Станом на 1989 рік на міські маршрути АТП № 14630 випускало в середньому 244 автобуси на день. Загалом у штаті Львівського АТП № 14630 у 1988 році працювало 1520 працівників.
У 1986 році, за результатами п’ятирічки 1980-1985 рр. Львівське АТП№ 31421 було визнано переможцем соціалістичного змагання «За гідну зустріч XVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу».
Салон автобуса «Ikarus 260». Вигляд в напрямку кабіни. Сучасне фото.
Нестача автобусів на міських маршрутах Львова вперше проявилася у 1991 році. Для вивільнення автобусів великого класу «Ікарус 260» на інші маршрути було закрито автобусні маршрути № 8 і 24, які курсували із пл. Петрушевича на вул. Наукову. Замість них було відкрито тролейбусний маршрут № 24 «вул. Шота Руставелі – вул. Наукова», який працював приблизно до 1994 року і був закритий через нестачу тролейбусів. Автобуси «Ікарус 260» були переведені, зокрема, на автобусний маршрут № 1, який поєднував площу св. Юра із вулицею Криворізькою (нині – проспект Червоної Калини).
У кінці 1991 року ситуація із автобусними перевезеннями на міських маршрутах Львова істотного погіршується, в першу чергу через брак запчастин до автобусів. 29 жовтня 1991 року Львівська міська рада приймає ухвалу «Про поліпшення матеріальної бази пасажирського транспорту міста». Ця ухвала, зокрема, передбачала виділення автотранспортним підприємствам товарів і продукції львівських виробників для бартерного обміну на необхідні запчастини. Крім того передбачалося, що львівські АТП, зокрема і № 14630, розмістять замовлення на виготовлення необхідних запчастин на підприємствах Львова. Крім того, фінансовий відділ міськвиконкому мав виділити Львівському АТП № 14630 400 тисяч рублів для оплати постачання 10 понаднормових автобусів. Також депутати просили облвиконком виділити підприємству іще 400 тисяч рублів.
Міський автобус середнього класу ЛАЗ-4202. Автобуси цієї почали експлуатуватися у Львові в 1979 р. Фото початку 1980-х рр.
У 1993 році в Україні було різко збільшено чисельність пільговиків, які отримали право безкоштовного проїзду в міському і приміському транспорті – 17 травня 1993 року Кабінет міністрів України прийняв постанову № 354, якою надав право безкоштовного проїзду в міському і приміському транспорті пенсіонерам за віком. Цю постанову підписав тодішній Прем’єр-міністр України Леонід Кучма. Постанова передбачала компенсацію перевізникам, але ця компенсація ніколи не виплачувалася у повному обсязі. 16 серпня 1994 року Прем’єр-міністр України Віталій Масол підписав постанову КМУ № 555, якою право безкоштовного проїзду було поширене на осіб із інвалідністю. Зростання кількості пільговиків із правом безкоштовного проїзду, а також гіперінфляція 1992 – 1993 року призвела до погіршення фінансового стану Львівського АТП № 14630, отож у 1994 році випуск автобусів на міські маршрути скоротився до 175 одиниць. Щоб уникнути перевезення пасажирів-пільговиків на міських автобусних маршрутах, перевізники перевели частину маршрутів у режим «маршрутне таксі» і таким чином почали стягувати оплату із пенсіонерів (у постанові було зазначено, що її дія не поширюється на метрополітен і таксі).
Питання переведення у комунальну власність державного АТП № 14630 вперше було підняте в кінці 1991 року – в такому разі місто отримувало б можливість контролювати міські автобусні перевезення і по можливості дотувати роботу автопідприємства. Питання передачі Львівського АТП № 14630 знову було піднято депутатами ЛМР у 1995 році – ухвалою № 68 від 5 січня 1995 року міськвинкому було доручено протягом І півріччя 1995 року вирішити питання про переведення АТП № 14630 в комунальну власність. Відповідальним за це було призначено першого заступника голови міськвиконкому Павла Степановича Качура. Оскільки домовитися про передачу в комунальну власність Львівського АТП № 14630 не вдалося, наприкінці 1995 року виконком Львівської міськради своїм рішенням № 652 від 7 листопада 1995 року створює Львівське комунальне АТП № 1. Реєстрація комунального АТП № 1 відбулася 21 грудня 1995 року.
Автобус ЛАЗ-4202 д.н.78-46 ЛВХ після аварії 1 серпня 1982 р. в Брюховичах. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Що ж до державного підприємства «Львівське АТП № 14630», то його було приватизовано шляхом акціонування. Відповідний наказ № 549 від 18 квітня 1997 року було підписано керівником Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області. Власниками 95,4% акцій Відкритого акціонерного товариства «Львівське АТП № 14630» стали працівники підприємства, інші акціонери придбали 4,6% акцій. Реєстрація ВАТ «Львівське АТП № 14630» була проведена 5 травня 1997 року Реєстраційною палатою Департаменту економічної політики та ресурсів Виконавчого комітету Львівської міської ради. Першим керівником ВАТ «Львівське АТП № 14630» став Богдан Степанович Биковський (1943 – 2011 рр.). На посаді голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Богдан Биковський перебував до 2002 р., далі, аж до своєї смерті, перебував на посаді члена наглядової ради.
У 1996 році міський голова Львова Василь Куйбіда намагається започаткувати співпрацю із Світовим банком в галузі розвитку міського громадського транспорту м. Львова. 13 травня 1996 року Куйбіда підписує розпорядження № 314 «Про створення Групи керування проектом розвитку міського громадського транспорту у м. Львові». Цю робочу групу очолили В. Кравців – директор Департаменту міського інженерного господарства ЛМР та І. Маланчак – начальник Управління економічного розвитку ЛМР. До складу групи увійшли також Я. Вовчак – начальник Управління транспорту і зв’язку, а також директор ЛКП «Львівелектротранс» Микола Оверко та директор Львівського АТП № 14630 Богдан Биковський.
Починаючи із 1996 року в автопарку Львівського АТП № 14630 скорочується кількість автобусів великого і середнього класу. Поступово автобусні маршрути переводяться із режиму «звичайний» та «експрес» в режим «маршрутне таксі». Автобуси великого і середнього класу із міських маршрутів Львова витісняють мікроавтобуси, які закуповують в першу чергу нові приватні транспортні компанії. ВАТ «Львівське АТП № 14630» теж закуповує мікроавтобуси моделей «Peugeot J9 Karsan» та «Iveco Turbo Daily». Зокрема 12 жовтня 1998 року Львівське АТП № 14630 підписало контракт № 411/98-КІ і взяло у товарний кредит 50 автобусів моделі «Iveco Turbo Daily A40E10» в ТзОВ «Транс-лізинг». У першій половині 2000-х років ці машини були продані іншим перевізникам.
Автобус ЛАЗ-4202 д.н.78-46 ЛВХ після аварії 1 серпня 1982 р. в Брюховичах. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Із 1998 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» починає виконувати міжнародні автобусні рейси за маршрутами Львів – Томашів та Львів – Люблін. На цих автобусних маршрутах початково використовувалися автобуси угорського виробництва «Ikarus 256» різних модифікацій. Ці автобуси працювали на міжнародних і міжміських автобусних маршрутах орієнтовно до 2012 – 2013 рр. Один із останніх автобусів «Ikarus 256» у 2018 році був проданий у Вінницьку область ТзОВ «Яблуневий сад». Для міжміських і приміських перевезень у 1997 році ВАТ «Львівське АТП № 14630» придбало 4 автобуси ЛАЗ А141. На початку 2000-х ці автобуси були продані іншим перевізникам.
На початку 2000-х років фінансовий стан ВАТ «Львівське АТП № 14630» був нестабільний. Це було пов’язано в першу чергу із зростанням цін на дизельне паливо та великою кількістю пасажирів-пільговиків.
Так, наприкінці лютого – на початку березня 2000 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» припинило випуск на маршрути 23 автобусів, що працювало в режимі «експрес». Причиною припинення випуску цих автобусів на маршрути стало подорожчання дизельного пального. Замість цих автобусів на маршрути було випущено 23 автобуси моделі ЛАЗ-695Н, які працювали на бензині, проте ці автобуси могли вмістити менше пасажирів, а ніж дизельні автобуси великого класу.
Експериментальний автобус-прототип моделі ЛіАЗ-5256, зібраний в експериментальному цеху Всесоюзного конструкторського експериментального інституту (ВКЕІ) автобусобудування, який працював на автобусному маршруті № 8 у Львові. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
За словами заступника голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Ярослава Дзюньки, у той час перевізник випускав на маршрути 197 одиниць транспорту в робочі дні. Половина цього транспорту працювала на дизельному паливі.
Із статті Маріанни Романенко «Транспорт подорожчає через пільговиків», яку було опубліковано у № 107 газети «Поступ» від 24 червня 2000 року, на той час ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало 5 автобусних маршрутів у звичайному режимі. Це були автобусні маршрути №№ 1 і 14, які курсували в напрямку Сихова, автобусний маршрут № 7, який курсував із центру на Майорівку, автобусний маршрут № 15, який курсував із вул. Хвильового на вул. Суботівську та автобусний маршрут № 19 вул. Личаківська (АС № 6) – вул. Наукова.
У коментарі газеті «Поступ» у червні 2000 року керівник ВАТ «Львівське АТП № 14630» Богдан Биковський погрожував: якщо Львівська міська рада не вирішить питання із компенсацією за безкоштовний проїзд пільговиків в автобусах, що курсували в звичайному режимі, то підприємство припинить обслуговування 5 згаданих вище «пільгових» маршрутів. За словами Богдана Биковського, проведені разом із Управлінням транспорту та фінансовим управлінням ЛМР обстеження пасажиропотоків показали, що тільки 25% пасажирів п’яти «пільгових» маршрутів оплачували проїзд, решта 25% – це особи, яким надано право безкоштовного проїзду. Станом на червень 2000 року випуск автобусів на 5 «пільгових» автобусних маршрутів становив 20 автобусів великого класу. Місто завинило ВАТ «Львівське АТП № 14630» півмільйона гривень за перевезення пасажирів пільговиків, в тому числі за листопад-грудень 1999 р. – 40 тис. грн.
Тролейбус «Skoda 9Tr» і серійний автобус ЛіАЗ-5256 на вул. В. Терешкової (нині – І. Виговського) у Львові. 1989 р. Автор фото – Ааре Оландер
За словами Богдана Биковського, денна виручка одного автобуса, який працював на маршруті № 7 – лише 85 – 90 гривень, в той час як витрати на пальне складали 120 – 130 грн. За 20 днів червня 2000 року 20 автобусів, що працювали в звичайному режимі принесли підприємству виручки 34 тис. грн., в той час як тільки витрати на пальне становили 32 тис. грн.
Через скрутну фінансову ситуацію, перевізник пропонував підвищити вартість проїзду в автобусах в режимі «маршрутне таксі» до 1 грн. (на той час тариф складав 80 коп.), а у автобусах «експрес» до 60 коп. Проте, на думку Богдана Биковського, такі заходи не стали б виходом із ситуації – потрібні дотації із бюджету.
Зважаючи на те, що договором про організацію перевезень, який було укладено між Львівською міською радою та ВАТ «Львівське АТП № 14630» перевізник мав право зняти автобуси великого класу із «пільгових» автобусних маршрутів за відсутності дотацій. Відповідно перевізник вирішив скоротити кількість автобусів великого класу на «пільгових» маршрутах і перевести їх у режим «маршрутне таксі».
Автобус ЛАЗ-695М на проспекті Леніна (пр. Свободи) – такі машини виготовлялися на Львівському автобусному заводі із 1969 по 1976 р.
Отож, як повідомив «Поступ» у числі 113 від 6 липня 2000 року, на той час було призупинено курсування автобусного маршруту «експрес» № 7, який курсував на Майорівку. Також припинив роботу «пільговий» автобусний маршрут № 19 – замість нього на автобусний маршрут № 19а додали 4 автобуси. Автобусний маршрут № 15 було переведено в режим «маршрутне таксі». Замість «пільгового» автобусного маршруту № 1 в режимі «маршрутне таксі» почав курсувати автобусний маршрут № 11. Як запевняв заступник голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630» Ярослав Дзюнька, перевезення пасажирів «пільговими» рейсами мало бути відновлено одразу після того, як підприємство отримає від міста компенсації за перевезення пасажирів. За словами пана Дзюньки, борги Львівського АТП № 14630 за паливо, запчастини та ін. на той час становили майже 4 млн. грн.
У числі 154 «Поступу» від 16-17 вересня 2000 року з’явилося повідомлення про те, що через нестачу пального ВАТ «Львівське АТП № 14630» припиняє обслуговування автобусних маршрутів № 8 Галицьке перехрестя – вул. Шафарика та 15а вул. Хвильового – вул. Суботівська. Загалом через проблеми із закупівлею палива, вартість якого тоді складала 1 грн. 90 коп. за літр, на маршрути Львова не вийшло 60 автобусів. Скорочення кількості рейсів торкнулося автобусних маршрутів № 5 ринок «Галицьке перехрестя» – смт. Рудне; № 6 вул. Щурата – пр. Червоної Калини; № 18 Залізничний вокзал – Автовокзал; №19а вул. Личаківська – вул. Петлюри; № 22 ринок «Галицьке перехрестя» – вул. Антонича; № 28 Рясне – 2 – вул. Чукаріна та № 90 вул. Панаса Мирного – с. Муроване.
Автобус ЛАЗ-695М на вул. Зеленій. Листівка 1971 р.
Замість відповідних компенсацій за перевезення пасажирів-пільговиків, міський голова Львова Василь Куйбіда наприкінці 2000 року вирішує дослідити фінансовий стан ВАТ «Львівське АТП № 14630». 6 грудня 2000 року він підписав розпорядження № 621 «Про утворення робочої групи для аналізу фінансово-господарської діяльності ВАТ «Львівське АТП № 14630», яку очолили директор Департаменту міського інженерного господарства В. Шелевій, заступник начальника Управління транспорту і зв’язку І. Собенко.
Станом на 2002 рік автобуси підприємства перевезли 11,233 млн. пасажирів, що складало 7,5% від усіх пасажирів, перевезених міським транспортом у 2002 році. У той час ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало загалом 31 автобусний маршрут, в тому числі 14 міських маршрутів загальною довжиною 216,5 км.; 15 приміських маршрутів загальною довжиною 473,4 км. та два міжнародні маршрути довжиною 333 км. У робочі дні на маршрути випускалося в середньому 168 автобусів, в тому числі: на міські маршрути – 147 автобусів, які виконували 2058 рейсів; на приміські маршрути – 16 автобусів (124 рейси) і на міжнародні маршрути – 5 автобусів (6 рейсів).
Перший серійний автобус ЛАЗ-695Н покидає територію Львівського автобусного заводу. Середина 1970-х рр. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
Станом на 2002 рік основним видом діяльності для ВАТ «Львівське АТП № 14630 були міські автобусні перевезення – на них припадало 96,5% усіх перевезених пасажирів. За даними підприємства, оплачувало проїзд тільки 50,5% пасажирів міських автобусних маршрутів, 49,5% – це пасажири, які отримали право безкоштовного проїзду. Частка приміських перевезень в загальному об’ємі складала 3,1%, серед пасажирів приміських автобусних рейсів 45,4% пасажирів оплачували проїзд, 54,6% мали право безкоштовного проїзду. Частка міжнародних перевезень складала лише 0,4%, але завдяки тому, що розрахунки проводилися у доларах США міжнародні перевезення забезпечили ВАТ «Львівське АТП № 14630» 15,1% валового доходу від перевезень. Сума компенсацій, отримана Львівським АТП № 14630 за перевезення пасажирів пільгових категорій на міських і приміських маршрутах склала лише 264,7 тис. грн, що становило тільки біля 10% від витрат підприємства на перевезення пасажирів-пільговиків. Недостатній обсяг фінансування перевезення пасажирів-пільговиків негативно вплинули на бюджет АТП у 2002 році.
На основі договорів на обслуговування міських автобусних маршрутів, укладених із Львівською міською радою (договір тоді укладався на кожен маршрут зокрема), на початку 2000-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало наступні міські автобусні маршрути: № 4 вул. Щурата – АТП – 14662 (вул. Городоцька, 280); № 5 ринок «Галицьке перехрестя» – смт. Рудне; № 6 вул. Щурата – проспект Червоної Калини; № 8 Майорівка – ринок «Галицьке перехрестя»; № 8а Майорівка – будинок культури «Меліоратор»; № 10 вул. Дорошенка – проспект Червоної Калини; № 15а вул. Хвильового – вул. Суботівська; № 18 Залізничний вокзал – Автовокзал; № 19а вул. Личаківська (АС-6) – вул. Симона Петлюри (АС-3); № 22 ринок «Галицьце перехрестя» – вул. Антонича; № 24 вул. Грінченка – проспект Червоної Калини; № 30 вул. Промислова – проспект Червоної Калини; № 34 вул. Княгині Ольги – Автостанція № 2; № 90 вул. Панаса Мирного – с. Муроване.
Урочистий мітинг на ЛАЗі із приводу виготовлення першого серійного автобуса ЛАЗ-695Н – 120001 машини, виготовленої заводом. Зліва – ЛАЗ-695Н, а справа – ЛАЗ-695М. Фото із сайту «eXplorer.lviv»
П’ятнадцять приміських маршрутів були закріплені за ВАТ «Львівське АТП № 14630» на основі рішень тендерного комітету Львівської обласної державної адміністрації на конкурсній основі. Із 16 автобусів, які працювали на приміських маршрутах, 10 автобусів працювало в напрямку Жовківського району, в напрямку Кам’янко-Бузького і Пустомитівського району – по 3 автобуси.
У 2002 році в складі ВАТ «Львівське АТП № 14630» працювало 2 автоколони. Чисельність автобусів, які експлуатувало підприємство, порівняно із 1988 роком знизилася майже у 3 рази: до 105 власних автобусів і 87 орендованих різних моделей. Зокрема, на початку 2000-х років Львівське АТП № 14630 орендувало у Департаменту міського інженерного господарства Львівської міськради 18 автобусів моделі ЛАЗ-52523 для здійснення міських перевезень. У грудні 2002 року було повернуто 14 із 18 автобусів орендодавцю. Згодом було повернуто і останні 4 автобуси. Автобуси ЛАЗ-52523 були передані Львівському комунальному АТП № 1 в якості поповнення статутного капіталу.
У 2002 році автобусний парк Львівського АТП № 14630 скоротився на 66 машин – 59 автобусів було реалізовано іншим компаніям, а іще 7 – списано. Станом на 2002 рік більш ніж утричі порівняно із кінцем 1980-х років скоротилася кількість працівників АТП № 14630 – до 435 осіб, в тому числі 205 працівників працювало в умовах неповного робочого часу.
Автобус малого класу ПАЗ-672 на вул. Підвальній. 1970-ті рр. Стара листівка
Окрім основної діяльності по перевезенню пасажирів, ВАТ «Львіське АТП № 14630» завдяки успадкованій ремонтній базі у 2000-ні роки проводило ремонт і обслуговування транспортних засобів (зокрема автобусів та вантажівок) для населення та юридичних осіб; надавало послуги із зберігання та реалізації паливно-мастильних матеріалів для юридичних осіб, а також надавало основні фонди в оренду іншим компаніям. Підприємство володіло сертифікатом на ремонт пасажирських транспортних засобів. Із початку 2010-х років ВАТ «Львівське АТП № 14630» виконує роботи із технічного обслуговування і ремонту автобусів Бориспільського і Чернігівського автозаводів корпорації «Еталон» – воно зазначено в офіційному переліку сервісних центрів – партнерів корпорації.
Основними акціонерами ВАТ «Львівське АТП № 14630» станом на кінець 2002 року були Богдан Степанович Биковський, який володів 25,76% акцій підприємства і очолював спостережну раду ВАТ; Ярослав Михайлович Дзюнька (15,67% акцій) – голова правління ВАТ та Микола Іванович Шкурган (7,4%) – головний інженер ВАТ «Львівське АТП № 14630), заступник голови правління. Заступник голови правління, заступник головного інженера Степан Зеновійович Кузбит володів 1,05% акцій підприємства.
Техніко-економічні показники роботи автобусів ВАТ «Львівське АТП № 14630» були у 2002 році були не надто високими. Зокрема тривалість роботи одного автобуса на маршрутах становила 7,8 годин, а середньодобовий пробіг автобуса – 156,8 км. (у 2001 році – 182,8 км.) Середня експлуатаційна швидкість автобусів на маршрутах складала 20,2 км/год (у 2001 році – 20,9 км/год).
Автобус ПАЗ-672М, який на початку 2010-х рр. працював на одному із приміських маршрутів. Автор фото – Роман Каленіченко
Із 2005 року ВАТ «Львівське АТП № 14630» починає оновлювати свій автобусний парк. В основному закуповуються автобуси моделі «Еталон» БАЗ А079 різних модифікацій – на сьогоднішній день такі автобуси складають більшість у автопарку підприємства. Також закуповуються й інші моделі вітчизняних автобусів. В той же час із маршрутів остаточно зникають автобуси, виготовлені у радянські часи.
У 2007 році за результатами конкурсу із визначення перевізників на міських автобусних маршрутах ВАТ «Львівське АТП № 14630» отримало право обслуговувати три «пільгові» автобусні маршрути: № 1 ЛНУ ім. Івана Франка – пр. Червоної Калини; № 3 пр. Чорновола – Рясне-2 та № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини – тут мали курсувати великі автобуси в звичайному режимі. Іще два «пільгові» автобусні маршрути отримало ТзОВ «Успіх БМ»: це були автобусні маршрути № 7 пл. Митна – Сихів – Автовокзал та № 27 Приміський вокзал – Рясне-1 – вул. Татарбунарська. У квітня 2007 року Львівське АТП-14630 почало обслуговувати автобусний маршрут № 37, який до того обслуговувало АТП № 14630. У кінці 2000-х років Львівське АТП № 14630 також обслуговувало автобусний маршрут № 55 (до того його обслуговувало ЛК АТП № 1 і ПАП «Ряснянське АТП»).
У 2008 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» орендувало у ТзОВ «Калуш-транс» із Івано-Франківської області кілька автобусів великого класу ЛіАЗ-5256.35 – вони експлуатувалися на автобусному маршруті № 3, який курсував від вул. Шпитальної до Рясного – 2 у звичайному режимі. У Львові автобуси експлуатувалися на івано-франківських державних номерах. У 2009 році автобуси повернулися до м. Калуша.
Салон автобуса ПАЗ-672М. Автор фото – Роман Каленіченко
Станом на 2009 рік ПАТ «Львівське АТП № 14630) обслуговувало 17 міських автобусних маршрутів Львова, а саме: № 1 Університет – пр. Червоної Калини, № 3 пр. Чорновола – Рясне-2, № 4 вул. Щурата – вул. Конюшинна, № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини, №6 вул. Щурата – пр. Червоної Калини, №8А вул. Медової Печери – Малехів, №10 Університет – пр. Червоної Калини, №13 вул. Торгова – Брюховичі, №13А вул. Куліша – Збиранка, №13Б пр. Чорновола – Брюховичі, №15 вул. Суботівська – ринок «Галицьке перехрестя», 18 Залізничний вокзал – Автовокзал, 22 вул. Антонича – ринок «Галицьке перехрестя», 24 вул. Грінченка – пр. Червоної калини, 28 пр. Червоної Калини – Рясне-2, 30 пр. Червоної Калини (дитяча поліклініка) – вул. Миколайчука і 34 вул. Княгині Ольги – АС№2.
У 2010 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» закупило на Луцькому автозаводі 5 низькопідлогових автобусів великого класу «Богдан» А601.10 та 5 низькопідлогових автобусів середнього класу «Богдан» А09280. Перша партія із 7 нових автобусів надійшла у березні 2010 року. Спочатку ці автобуси, пофарбовані у фірмові «богданівські» кольори (зелений і салатовий) експлуатувалися на автобусному маршруті № 24, який поєднував вулицю Грінченка із проспектом Червоної Калини. Після «транспортної реформи» 2012 року на початку ці автобуси орендувало Львівське комунальне АТП № 1 – вони експлуатувалися на «радіальних» автобусних маршрутах Львова №№ 1а – 6а. Потім ці автобуси експлуатувалися на автобусному маршруті № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя» разом із вживаними низькопідлоговими автобусами великого класу. На початку 2020 року автобуси «Богдан» А601.10 та «Богдан» А09280 ПАТ «Львівське АТП № 14630» продало перевізникам міста Тернополя.
Значки виготовлені до 25-річчя Львівського АТП № 14630 у 1991 р.
У 2012 року підприємство придбало 5 вітчизняних міжміських автобусів великого класу «Еталон» БАЗ А148 «Соняшник» – ці машини експлуатувалися на маршруті Львів – Моршин. У 2020 році один із цих автобусів продано у Волинську область.
Навесні 2017 року автобусний парк ПАТ «Львівське АТП № 14630» поповнився чотирма новими автобусами «Богдан» А22112. Це автобуси середнього класу із низькопідлоговим майданчиком в задній частині автобуса. Вони експлуатуються на маршруті № 31.
Після «транспортної реформи» 2012 року ПАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговувало 10 автобусних маршрутів № 15 Приміський вокзал – вул. Медової Печери, № 19 вул. Миколайчука – пр. Червоної Калини, № 21 вул. Коперника – ТЦ «Епіцентр», № 23 вул. Суботівска – вул. Тракт Глинянський (агрофірма «Провесінь), № 26 вул. Щурата – вул. Антонича, № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя», № 36 пл. Кропивницького – Винники, № 38 Університет – Тублікарня, № 42 пл. Кропивницького – пр. Червоної Калини (по вул. Луганській), № 44 вул. Медової Печери – вул. Наукова (по вул. Зеленій і Стрийській). Згодом підприємство отримало іще один маршрут – № 54, який поєднав Сихів із Брюховичами.
Український автобус великого класу ЛАЗ-5252. Автобуси цієї моделі Львівське АТП № 14630 експлуатувало в 1990-х – на початку 2000-х рр.
У другій половині 2010-х років почалася забудова території ПАТ «Львівське АТП № 14630» багатоповерховими житловими будинками – ця забудова була дозволена владою міста Львова. За даними звіту ПАТ «ЛАТП № 14630», у 2020 році підприємство використовувало ділянку площею 2,8 га на вулиці Городницькій, 47.
У 2016 році ПАТ «Львівське АТП № 14630» потрапило до рейтингу транспортних підприємств України із найбільшим доходом в 2015 році та посіло в ньому 13 сходинку. Щодо рейтингу найприбутковіших транспортних підприємств України в 2015 році, то ПАТ «Львівське АТП № 14630» посіло в ньому 25 місце. Дослідження проводила компанія «Alliance Capital Management» і воно було опубліковане у жовтні 2016 року.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи. Початок 2000-х років
Станом на кінець 2020 року, ПАТ «Львівське АТП № 14630» обслуговує 31 автобусний маршрут: 7 міських маршрутів (№№ 15, 21, 23, 26, 31, 42, 44) в межах Львова, 13 приміських маршрутів в околицях Львова, 10 міжміських маршрутів та 2 міжнародні. Загалом на маршрутах, що обслуговує перевізник, в робочі дні працює 95 автобусів, в тому числі на міських маршрутах – 55 автобусів, на приміських – 20 автобусів, на міжміських – 15 автобусів, на міжнародних – 4. Загалом в робочі дні виконується 1272 автобусні рейси, в тому числі: по місту – 100 рейсів, на приміських маршрутах – 216 рейсів, на міжміських – 50 рейсів, на міжнародних – 4. ПАТ «Львівське АТП № 14630» експлуатує загалом 140 автобусів – 86 власних і 54 орендованих. Чисельність працівників підприємства у 2020 році – 264 особи. Основну долю в пасажирських перевезеннях, які виконує ПАТ «Львівське АТП № 14630», складають міські пасажирські перевезення – 80%. Частка платних пасажирів на міських маршрутах – 63%, правом безкоштовного перевезення користується 37% пасажирів. Приміські і міжміські перевезення складають 15% в загальному об’ємі перевезень, відсоток платних пасажирів – 75%. Доля міжнародних автоперевезень – 5%, підприємство обслуговує міжнародні маршрути Київ – Вроцлав та Львів – Люблін.
Мікроавтобус «Iveco Turbo Daily» маршруту № 24, який обслуговувало Львівське АТП № 14630. Початок 2000-х рр.
За даними сервісу «Opendatabot» зараз власниками Публічного акціонерного товариства «Львівське АТП № 14630» є Аллокулов Абдурахмон Абдуллажонович; Ахмаджонов Бахромжон Абдупаттайович; Абдірахімов Ойбек Абдірашидогли та Рокош Андрій Михайлович. Статутний капітал підприємства – 2 303 532 грн. Станом на 2020 рік активи підприємства складають 45017000 грн.; зобов’язання – 42235000 грн. Дохід за 2020 рік – 38893000 грн., чистий збиток – 1190000 грн. Керівником ПАТ «Львівське АТП № 14630» є Ігор Самардак, його попередником на посаді був Степан Кузбит.
Із серпня 2020 року ПАТ «Львівське АТП № 14630» входить до складу концерну «Екопастранс», засновниками якого стали іще два автобусних перевізники – ТзОВ «Фіакр-Львів» та ТзОВ «Міра і К». Концерн засновано 3 серпня 2020 року, його керівником є Ігор Степанович Самардак. Юридична адреса концерну – м. Львів, вул. Городоцька, 280.
Орендований автобус великого класу ЛіАЗ-5256, який курсував на автобусному маршруті № 3. Кінець 2000-х рр. Автор фото – Андрій Василюк
65-річна історія ТзОВ «Фіакр-Львів»: від таксомоторного парку до автобусного перевізника
Історія автобусного перевізника ТзОВ «Фіакр-Львів» розпочинається 21 березня 1956 року, коли було створено окремий таксомоторний парк Львова, який у 1980-х роках носив назву «Львівське АТП № 31402», а наприкінці 1980-х років отримало назву «Львівське АТП № 14606», із середини 1990-х років – ВАТ «Фіакр». Підприємство розмістилося на вул. Федьковича, 34б неподалік Привокзального ринку.
Починаючи із 1970-х років, на балансі таксомоторного парку поряд із легковими автомобілями таксі з’являються радянські мікроавтобуси – спочатку моделі РАФ-977ДМ «Латвія» на базі легковика ГАЗ-21 «Волга», а потім – моделі РАФ-2203 «Латвія» на базі ГАЗ-24 «Волга». Мікроавтобус РАФ-977ДМ мав довжину 4,9 метрів і міг перевозити 11 пасажирів. Його наступник – РАФ-2203 був дещо довшим – 5,07 метри і теж був розрахований на перевезення 11 пасажирів.
Мікроавтобуси РАФ-977ДМ в1970-х роках працювали на маршрутах в режимі «маршрутне таксі». Сучасне фото
Станом на кінець 1980-х років у місті Львові діяло 10 автобусних маршрутів у режимі «маршрутне таксі», 7 із них обслуговувало саме Львівське АТП № 14606. Окрім того в режимі «маршрутне таксі» діяли приміські маршрути до ближніх райцентрів Пустомит та Городка, які обслуговувалися мікроавтобусами РАФ 2203.
Львівське АТП № 14606 стало одним із перших транспортних підприємств Львова, яке пройшло процедуру приватизації – 15 травня 1995 року постановою № 343 Кабінет Міністрів України включив державне АТП № 14606 у перелік об’єктів, які підлягають обов’язковій приватизації у 1995 році. Наказ про перетворення держпідприємства «Львівське АТП № 14606» у Відкрите акціонерне товариство «Фіакр» за № 793 було підписано Регіональним відділенням Фонду державного майна України у Львівській області 28 квітня 1995 року. 6 травня 1995 року ВАТ «Фіакр» отримало свідоцтво про державну реєстрацію, яке видала Львівська обласна державна адміністрація. На момент заснування підприємство мало 880 засновників – фізичних осіб. Більше 5% акцій підприємства у 1997 році мав лише голова правління ВАТ «Фіакр» Роман Михайлович Запотічний – у нього було 15,4% акцій. Пакетом акцій у 3,69% володів також заступник голови правління Стефан Миронович Микитка. 2,55% акцій ВАТ «Фіакр» володів член правління Володимир Степанович Костик, а 1,5: акцій – член правління Роман Михайлович Онишко.
Мікроавтобуси РАФ-977ДМ повертає на проспект Шевченка. Фото початку 1970-х рр.
Протягом 1996 – 2002 року парк ВАТ «Фіакр» поповнився мікроавтобусами моделей «Peugeot J9 Karsan» (15 одиниць, жовтень 1997 р.), «Iveco Turbo Daily» (28 одиниць, які надходили у 1998 – 1999 рр.), «Газель» та малими міськими автобусами ПАЗ-3205. Станом на 2002 рік ВАТ «Фіакр» мало на балансі 180 автомобілів, у тому числі 80 легкових автомобілів таксі ГАЗ-24 «Волга», 90 автобусів та мікроавтобусів, а також 10 господарчих автомобілів. Підприємство базувалося у Львові на вулиці Федьковича, 34б. У 2002 році в штаті підприємства було 219 працівників. ВАТ «Фіакр» на початку 2000-х років обслуговувало 9 міських і 6 приміських автобусних маршрути. У 2002 році частка підприємства в загальному обсязі міських пасажирських перевезень становила 3,8%, було перевезено біля 5,6 млн. пасажирів.
На початку 2000-х років ВАТ «Фіакр» все іще експлуатувало на маршрутах мікроавтобуси РАФ-2203 «Латвія». Такі мікроавтобуси зокрема працювали на маршрутах № 32 та 33, які обслуговували мікрорайон Кривчиці. 9 липня 2000 року ВАТ «Фіакр» припинило обслуговування автобусного маршруту № 32, посилаючись на поганий стан вулично-дорожньої інфраструктури, особливо вул. Дорога Кривчицька, Старознесенська та Богданівська. За словами керівника ВАТ «Фіакр» Романа Запоточного, під час курсування цими вулицями у мікроавтобусів РАФ-2203 виходять із ладу підвіска і ходова частина. В Управлінні транспорту ЛМР розглядався варіант запуску в Кривчиці «соціального» автобусного маршруту вул. Валова – Кривчиці, але в бюджеті не знайшли коштів на відповідні дотації. Таким чином, останнім автобусним маршрутом у Львові, де курсували мікроавтобуси РАФ-2203 був маршрут № 33, який поєднував пл. Св. Теодора і вул. Личакіську і пролягав по вул. Новознесенській, Польовій, Пластовій, Богданівській та Тракту Глинянському.
Мікроавтобус РАФ-2203 на кінцевій на пл. Рози Люксембург (Катедральній) 1980-ті рр.
У середині 2000-х років закінчується експлуатація мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan». У другій половині 2000-х років ВАТ «Фіакр» оновлює свій рухомий склад за рахунок закупівлі вітчизняних автобусів БАЗ А079 «Еталон», «Богдан» А069, «Богдан» А092, китайських автобусів «Shaolin SLG6720CGE» (5 одиниць, 2006 р.), а також російських автобусів ПАЗ.
Станом на 2009 рік ВАТ «Фіакр» обслуговувало 4 міські автобусні маршрути Львова: №№ 29, 29А (вул. Медової Печери – Приміський вокзал), 31 (Університет – вул. Ряшівська) та 47 (Приміський вокзал – вул. Шевченка – Рясне-2).
У вересні 2011 року змінилася організаційно-правова форма підприємства – із відкритого акціонерного товариства воно було перетворене у товариство із обмеженою відповідальністю «Фіакр-Львів».
Мікроавтобус РАФ-2203 на кінцевій на пл. Рози Люксембург (Катедральній) 1980-ті рр. Автор фото – Олег Висоцький
Після «транспортної реформи» 2012 року ТзОВ «Фіакр-Львів» обслуговувало 10 міських автобусних маршрути №№ 13, 17, 18, 22, 24, 30, 34, 39, 41 та 43. Зараз компанія обслуговує автобусні маршрути №№ 13, 17, 22, 24, 34, 39, 41 і 43. У 2012 – 2015 роках на автобусному маршруті № 18 «вул. Личаківська – вул. Суботівська» курсували автобуси великого класу, які згодом були замінені на автобуси малого класу. Зараз маршрут № 18 обслуговує Львівське комунальне АТП № 1.
У 2016 році перевізник ТзОВ «Фіакр-Львів» потрапив в рейтинговий список найбільш дохідних транспортних компаній України, складений моніторинговою компанією «Alliance Capital Management» за фінансовими результатами 2015 року. В рейтингу транспортних компаній із найбільшим валовим доходом ТзОВ «Фіакр-Львів» зайняло 29 місце.
Прохідна і виїзд із території ТзОВ «Фіакр-Львів». 2014 р.
ТзОВ «Фіакр-Львів» у 2020 році за даними сервісу «Opendatabot» отримало дохід в розмірі 32812000 грн. і закінчило фінансовий рік із чистим прибутком в 1 мільйон 126 тис. грн. Вартість активів компанії 7528000 грн., зобов’язання – 11479000 грн. Розмір статутного капіталу 1629662 грн. Єдиним власником підприємства, якому належить 100% статутного капіталу, є Роман Михайлович Левик.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік використаних джерел інформації:
Історія Львова у документах і матеріалах. – Київ: Наукова думка, 1986;
Публічна фінансова звітність ПАТ «Львівське АТП № 14630»;
Публічна фінансова звітність ВАТ «Фіакр»
Офіційний сайт компанії-перевізника ПАТ «Львівське АТП № 14630» – http://latp.com.ua/
На початку жовтня 2021 мистецьке життя Львова очікують 10 днів і 10 проєктів від Міжнародного Фестивалю Сучасної Музики «Контрасти». Його організатором є Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика.
Тема 27 Фестивалю — past-moderne / post-moderne — є натхненна коментарем до проєкту past-moderne (post-moderne?..), реалізованого у Львові у 2000 році Центром міжнародних культурних ініціатив, Львівською організацією Національної спілки композиторів України, Володимиром Сивохіпом (директор Філармонії) та Романом Стельмащуком. Це фрагмент з есею «Час і місце, або Моя остання територія» відомого українського письменника Юрія Андруховича.
«…саме тут, на цій території, добачаю певні ознаки того, що я сам розумію як “пост-модерне”, тобто перш усього “пiсля-модерне” — таке, що прийшло після модернізму з його сутнісним прагненням модерности, новизни як відповідности часів, прагненням, зрештою, перерваним брутально, ззовні, з кров’ю, попелом і світовими війнами, а також диктатурами, концентраками й велетенськими етнічними чистками — так у цій частині світу було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм, будь-який — віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю, велика багатообіцяюча пустка».
Юрій Андрухович. Час і місце, або Моя остання територія.
На Фестивалі відбудуться 10 подій симфонічної, хорової та камерної музики. Гостями Фестивалю будуть виконавці з України, Японії, Швейцарії, Польщі, Німеччини. Лунатиме музика композиторів з України, Чехії, Угорщини, Австрії, Німеччини, Швеції, Латвії, Іспанії, Ірландії, Польщі, Швейцарії, Франції, США.
Запрошений відомий польський диригент Вінсент Козловський цьогоріч диригує двома знаковими концертами: 17 вересня з великим успіхом відбувся його дебют на почесному Відкритті 64 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Варшавська осінь», а вже 10 жовтня він буде виступати на Закритті 27 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти».
За роки свого існування фестиваль «Контрасти» є ініціатором реалізації багатьох мистецьких ідей в царині сучасної класичної музики. Цьогоріч, вперше в Україні, у Львові відбувається Всеукраїнський композиторський конкурс імені Мирослава Скорика, організатором якого виступила Львівська національна філармонія. Саме тому 10 жовтня в Концертному залі Людкевича на Концерті-закритті Фестивалю прозвучить твір Переможця (лауреата І премії Конкурсу). Його ім’я, а також імена лауреатів II та III премії будуть оголошені 8 жовтня.
Своєрідною домінантою стане лінія, пов’язана з вшануванням класика української музики, патрона Львівської національної філармонії Мирослава Скорика. Володимир Сивохіп, директор Львівської національної філармонії так прокоментував неабияке значення Конкурсу: «Загальновідома проблема мистецьких поколінь полягає в тому, що між ними немає належної спадкоємності, професійного розуміння передачі традиції. Завдання Конкурсу — це її продовження. Від кінця 1960-х років після смерті Бориса Лятошинського, коли Мирослав Скорик взяв композиторський клас в Київській консерваторії, і до 2020 року, коли він припинив свою професорську діяльність — півстолітній відтинок часу».
Музика Скорика ввійде до багатьох програм, зокрема, «From the roots» Львівського камерного оркестру «Академія» (4 жовтня), де, крім того, звучатиме твір одного із перших львівських додекафоністів Юзефа Кофлера. Передісторія масштабної імпрези «Скорик — Мусоргський» (8 жовтня) оповідає: у 2020 році визначний український композитор Мирослав Скорик підготував унікальну програму, поєднавши свої твори останніх років з музикою, напевно, найтаємничішого композитора ХІХ сторіччя, — Модеста Мусоргського. Масштабний задум нового прочитання славнозвісного циклу Мусоргського «Картинки з виставки» (у версії для камерного оркестру та ансамблю десяти ударних інструментів), робота над яким тривала понад два роки, став останнім великим проєктом Скорика, який Львів зможе почути на «Контрастах». Особливою нотою In Memoriam Маестро стане проєкт духовної музики Галицького академічного камерного хору «Мирослав Скорик та учні», з композиціями Михайла Шведа, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка, Богдана Сегіна та самого Метра (6 жовтня).
Симфонічні програми цього року стануть окрасою Фестивалю. Швейцарський диригент Сімон Камартін привозить до Львова щойно віднайдені у нововідкритому музичному відділі Цюрихської бібліотеки партитури Германа фон Ґленка, Ганса Шойбле, Германа Ґьотца. На думку музиканта, ці твори стануть «сенсаційним відкриттям». Звучатимуть також світові прем’єри творів Богдани Фроляк та Ганни Гаврилець (1 та 3 жовтня).
Також звертаючись до топосу сьогодення та переосмислення у ньому надбань минулого, концерт-Закриття презентує твори митців XX століття — П’єра Вісмера, Вітольда Лютославського (в оркестровій версії Єжи Корновіча), а також відомих новітніх українських авторів — зокрема, Олександра Щетинського.
Особлива увага приділена і музиці камерній: програма 2 жовтня, «Summa Tempologica» — назва проєкту, що позначає феномени людського мислення в музиці: сполучення, усвідомлення, компонування. Вона поєднає 4 покоління митців: польського майстра Вітольда Лютославського, українських визнаних авторів Віктора Камінського, Михайла Шведа, Остапа Мануляка та молодого композитора Юрія Пікуша. Прем’єра твору останнього інспірована Резиденцією у «Стипендії Шептицького» — проєкті Центру Шептицького за підтримки УКФ.
Струнний квартет імені Левка Ревуцького приїздить на Фестиваль із програмою-маніфестом про те, що сучасна академічна музика може бути мелодійною, колоритною, чуттєвою, але водночас і новаторською та актуальною. Твори Золтана Алмаші, Томаса Єннефельта, Любави Сидоренко, Богдана Сегіна, Марцеля Хижинського та Сергія Пілютикова відобразять все розмаїття наявних тенденцій (5 жовтня).
Врешті, поблизу золотого перетину фестивальної декади, 7 жовтня, фокусна тема «Контрастів» розкриється вповні, представляючи дві половини мистецького буття: «Меланхолійна кантата на честь львівського Моцарта» створена композитором Богданом Сегіним та поетом Остапом Сливинським спеціально до відкриття встановленої у Львові скульптурної композиції для відзначення 230-річчя від дня народження Франца Ксавера Вольфґанґа Моцарта: post-moderne, — і хорова програма хронологічно близьких між собою творів другої половини XX століття Анджея Нікодемовича, Генрика Гурецького та Петеріса Васкса на релігійну тематику: past-moderne.
Впродовж Фестивалю, 9 жовтня, відбудеться унікальна мистецька подія в Україні, «Ніч контрастів». Богдан Сегін, артистичний директор Фестивалю наголошує: «Серед імпрез неодмінною та унікальною є «Ніч Контрастів»: це і чергування рафінованих камерних концертів у локаціях Філармонії, прем’єрний показ інтернаціонального відеоконцерту та аудіовізуальний проєкт на площі Маланюка біля нововстановленої скульптурної композиції львівському Моцарту».
Крім того, під час Фестивалю у фоє Концертного залу Людкевича триватиме експозиція робіт львівської художниці Олександри Головатої, одна із яких сформувала основний візуал до цьогорічних «Контрастів».
Традиційно найстаршим міським парком Львова вважається колишній Єзуїтський сад (зараз – парк ім. І. Франка). Дійсно, сад на теренах нинішнього парку закладено наприкінці XVI ст., однак це був сад приватний. На додаток він вже у 1617 р. переходить у власність єзуїтів, які влаштували там фольварк і цегельню. Недовго сад перебував у власності міста після касації ордену, а 1799 р. він знову переходить у приватні руки. Саме тоді цей терен набуває характеру громадського парку. Натомість власністю міста Єзуїтський сад став тільки у 1855 р.
Єзуїтський сад, зображення приблизно 1868 року
Першим же парком, закладеним і виплеканим містом, став парк на Високому Замку. Замкова гора перейшла на власність міста згідно декрету імператора Йосифа II від 9 жовтня 1786 р. Довгий час вона була копальнею будівельних матеріалів: на її схилах видобували пісок та каміння. На будівельний матеріал пішли і руїни замку. У результаті схили гори, позбавлені рослинності і зриті каменоломами, почала нищити ерозія. Вітри так часто гнали на місто хмари піску з Замкової гори, що вона на офіційних планах
з 1-ї половини XIX ст. позначалася як “Sandberg” (Піщана гора). Було зрозуміло, що таке ненормальне становище не може тривати безкінечно. І вихід знайшли у влаштуванні на горі міського парку.
Фрагмент гравюри панорами Львова 17 століття із зображенням Замкової гори
Однак ініціатива щодо закладання зелених насаджень на Замковій горі вийшла не зі стін ратуші, як логічно мало би статися, а з губернаторства. Схоже, що у Львові це ставало традицією: адже вже раніше, у 1820 р. майор Лагонда за власною ініціативою заклав перший сад при урядовому будинку (т. зв. казарми “Червоного кляштору” на сучасній вул. Кривоноса, 6). Пізніше, у 1821 р. губернський радник Ратценгайм закладає сквер на залишках міських валів вздовж вулиці Підвальної. Щоправда, у цьому випадку доля виявилася несправедливою до губернського радника: сквер, що початково називався на його честь Ратценгаймівкою, від моменту, коли неподалік влаштували палац губернатора Галичини, став називатися Губернаторськими Валами (1861 р.).
Як бачимо, про благоустрій та озеленення Львова більше дбали не зобов’язані до цього міські влади, а люди, які випадково, за службовим обов’язком опинилися тут (ситуація, що дуже нагадує сьогодення). Так сталося і у випадку з влаштуванням парку на Високому Замку.
Літографія Карла Ауера “Губернаторські вали” (1837-1838)
Цього разу ініціатором влаштування парку виступив губерніальний радник граф Леопольд Лажанський (1808–1860). Він походив з чеської аристократичної родини Лажанських з Букова. Свою службову кар’єру граф Леопольд розпочинав у Львові концептовим практикантом при губернаторстві, потім був окружним комісаром, секретарем губернаторства в Граці, а у 1836 р. був призначений радником губернаторства у Львові.
Граф був популярною у Львові постаттю завдяки численним еротичним пригодам, які постійно постачали теми для пліток. Та Леопольд Лажанський був цінувальником не тільки жіночої краси, але і краси природи. Його аристократичний смак ображали зриті ямами голі схили Замкової гори і хмари куряви, які з’являлися з кожним, більш-менш сильним поривом вітру. Напевне саме тому граф виступив з ініціативою влаштувати зелені насадження на зритих ерозією схилах, і його ініціатива знайшла повну підтримку у міських влад.
Палац латинських архієпископів. Фото Марека Мюнца,1925
З цією метою на схилах біля місця, де пізніше збудували палац латинських архієпископів (вул. Винниченка, 32), було закладено у 1835 р. розсадник дерев. Численні фіри вивозили на гору землю з площі Каструм, де копали котлован для будови театру графа Ст. Скарбека, нею засипали численні ями, що залишилися після видобутку каміння, а також яр між Княжою і Замковою горами. Тривало приготування території під майбутній парк.
Його проект виготовив міський садівник Францішек Прохазка, як і граф Лажанський, чех за походженням. Композицію парку як ландшафтну, в англійському стилі, визначила конфігурація рельєфу терену. Згідно проекту, на терасі, що утворилася після засипання яру між Замковою і Княжою горою, та навколо вершин останньої було створено цілу мережу примхливо закручених стежок. Головна алея проходила вздовж підніжжя Замкової гори, яку мали обдернувати, але не планували обсаджувати деревами, як, зрештою, і інші схили.
Роботи по створенню парку розпочалися навесні 1839 р. Бенедикт Грегорович, на той час службовець магістрату, який був одним з керівників цих праць, так згадує про це у своїх спогадах: “Праці і труднощів було багато, оскільки на гору мусили возити землю і воду, щоб дерева прийнялися. Незважаючи на це, часто дощі змивали і зсували кількатижневу працю, тому для захисту дерев робили плетні, однак і вони часто зсувалися. Витривала праця перемогла усі перешкоди, як тільки дерева пустили коріння”.
Декоративний грот у парку Високий замок, 1964 рік
Восени того ж року усі роботи було закінчено. Однак довший час новий парк не тішився популярністю у львів’ян. Певний підприємець навіть хотів збудувати на вершині Замкової гори вітряк, але магістрат на це не погодився. Не допомогло і спорудження у 1841 р. штучного гроту, для оздоблення якого ужито фігури левів з вежі старої ратуші. Тільки збудована коштом 22 тисяч зл. р. кав’ярня, яка відкрилася 5 травня 1846 р., стала магнітом, що приваблював публіку до парку. Схоже, що її споруджено завдяки ініціативі того ж графа Лажанського, який повернувся 1844 р. до Львова на посаду віцепрезидента губернії після дворічного перебування старостою в Оломоуці. На новій посаді він мав можливість впливати на приоздоблення не тільки Львова, але і інших міст (наприклад Перемишля, де 1846 р. було закладено парк на замковій горі).
1847 р. графа Лажанського переведено до Моравії, і він вже не побачив, як кав’ярню на Високому Замку відвідав 19 жовтня 1851 р. імператор ФранцЙосиф І. Тут перед очима монарха були зіграні два весілля – українське і польське, а ввечері він з тераси кав’ярні оглядав влаштовану на його честь ілюмінацію.
В’їзд цісаря Франца Йосифа І до Львова у 1851 році. Джерело Вікіпедія.
Як пам’ятка про цей візит, довший час зберігалася на Високому Замку тріумфальна брама (з боку сучасної вулиці Кривоноса). Крім того, відвідини цісаря дали привід магістрату перейменувати Замкову гору у “гору Франца Йосифа” (Franz-Jseph-Berg). Цей прояв лояльності до монарха було оспівано патріотичними віршами у місцевій пресі:
Хоча варто зазначити, що одночасно надалі продовжувала існувати і назва “Високий Замок”.
Францішек Ян Смолька (1810 — 1899) — польський політик, правник, президент австрійської Державної ради (парламенту) у 1880-х рр. Очолив комітет, який висунув пропозицію пропозицію спорудити курган на Замковій горі
Як вже згадувалося, схили Замкової гори початково не були обсаджені деревами. Вони там з’явилися після початку робіт з влаштування кургану в пам’ять 300-ї річниці Люблінської унії за ініціативою відомого політичного діяча Францішека Смольки (1810–1899). Сипання кургану почали 12 серпня 1869 р. Первісний проект передбачав спорудження цілого монументального комплексу з підземними криптами та скульптурним декором, а також збереження руїн замку. Однак цей проект в повному обсязі так і не був реалізований, а руїни замку використали як матеріал для будови кургану. Це викликало безуспішні протести тодішніх археологів і любителів старовини.
Залишився тільки невеликий фрагмент замкової стіни.
Вид на курган і рештки замку, поштівка 1906 року
У 1874 р. на Замку, біля ще не завершеного тоді кургану, встановили ще одну із збережених скульптур старої ратуші, т. зв. “лева Лоренцовича”. З подвір’я магістрату його в урочистому поході на руках несли на Театинську вулицю (тепер М. Кривоноса) і там залишили на ніч. Поліція, яка прагнула не допустити подальшої демонстрації, під покровом темряви своїм коштом перенесла його на верх гори.
«Лев Лоренцовича» – скульптура кам’яного лева, встановлена 1589 року на високій колоні ліворуч від головної брами ратуші Львова. Після обвалу ратушної вежі 1826 року лева зняли, а 1874 року, у п’яту річницю насипання кіпця Люблінської унії встановили на Високому замку
Ще один пам’ятний знак у парку, на честь короля Яна III Собеського, було відкрито 12 вересня 1883 р., у 200 річницю битви під Віднем. Через кілька років парк було реконструйовано (1889–1894 рр.). Тоді було влаштовано нову клумбу на місці викорчуваних кущів, споруджено дерев’яну веранду у північно-східній частині парку та маленьку оранжерею біля будинку, частково переплановано алеї. Тоді ж поповнено і рослинний репертуар парку; на початку XX ст. до його складу входили каштан, клен, явір, ясен, липа, береза, осика, горобина, акація, модрина, сосна, туя, кедр та тополя (пірамідальна, чорна, біла тощо). На залишках замкової стіни 5 листопада 1895 р. встановили меморіальну таблицю на честь Ф. Смольки.
Камінь Яна III Собєського на Високому Замку. Сучасне фото
Спорудження кургану затягнулося до початку XX ст. Запроектований без відповідних технічних обчислень, він вже у 1907 р. почав частково осипатися. Пізніше, у 1920-х рр. планували збудувати на ньому ротонду з флагштоком висотою майже 15 м., однак цей проект залишився нереалізованим.
Парк “Високий замок”, 1979 р.
Площа біля кургану була популярним місцем проведення святкових урочистостей та політичних мітінгів, в тому числі українських. Один з таких мітінгів (у 1898 р.) закінчився тим, що політичні супротивники скидали один одного на схили гори… А у наш час це вже не місце політичних баталій, а улюблене місце для туристичних екскурсій, звідки відкривається незабутня панорама Львова. Саме завдяки цьому парк на Високому Замку належить до рідкісних у нинішньому Львові зелених масивів, які знаходяться у більш-менш задовільному стані. За останній час збудовано нові сходи на Замкову гору, здебільшого доглянуті доріжки та квітники. Однак схили Високого Замку і надалі точить ерозія. Чи знайдеться новий граф Лажанський, який знову зупинить її та поверне парку давній блиск?
Нині місто Лева стає зручним не лише для машин та громадського транспорту, але й для мандрівників і мешканців без автівок. Важливу роль у місті відіграють пішохідні вулички, які дають змогу повністю пізнати естетику міста.
У Львові історія вдало поєднується із сучасністю. Зараз місто швидко розбудовується. На місці радянських старих будівель в окремих районах постають новітні житлові комплекси, а вулички з гранітною бруківкою та асфальтом в історичній частині міста перетворюються на зручні та безпечні пішохідні зони з тротуарною плиткою.
Сьогодні розповідаємо про п’ять зручних пішохідних вуличок Львова із сучасним покриттям.
Степана Руданського (Галицький район)
Вулиця Руданського розташована в історичному центрі Львова, сполучає вулицю Вороного з проспектом Шевченка. Раніше носила назви Гоервеґґассе, Танської, Готельна.
У листопаді 2017 року на сайті Львівської міської ради з’явився проєкт із перетворення вулиці на пішохідну зону. У жовтні 2018 року розпочалася реконструкція, а вже у 2020 – усі роботи було завершено. Зокрема, на Руданського ліквідували парковку і фактично припинили рух автотранспорту. Крім того, на місці старого покриття встановили зручну для пішоходів тротуарну плитку та поставили невеликі лавочки.
Вулиця Степана Руданського. Фото https://inlviv.in.ua/
Нині вулиця Руданського виглядає так: сучасне покриття, відпочинкові зони, дерева та вузенькі клумби. Територія повністю пішохідна, а заїхати туди може лише спецтехніка. Простір відносно широкий, проте в теплу пору року вуличка стає значно вужчою через літні тераси закладів харчування. На реконструкцію міська влада витратила 3 млн грн.
До слова, Львів обмежив використання ресторанами та кав’ярнями літніх терас до 4-х місяців в році. Якщо ви хочете прогулятися вулицею Руданського зі справжнім комфортном, це слід робити у пізню осінь, зиму чи ранню весну. Через відсутність постійного руху автівок на території нині чисто та спокійно.
Леся Курбаса (Галицький район)
Вулиця Курбаса розташована в історичному центрі Львова, сполучає вулиці Гнатюка і Тиктора. Колишні назви – Єзуїтська бічна (Станіслава пшечніца), Рейтана, Рейтерґассе, 8 Березня, Морозова. Саме тут знаходиться популярний Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.
Вулиця Леся Курбаса. Фото https://foursquare.com/
Збудована вона у стилі австрійського модерну: стародавня архітектура у поєднанні з сучасними закладами харчування. У кав’ярні на цій вулиці можна пити смачну каву та воднораз споглядати естетику старих будівель.
Територія стала пішохідною ще у 2015 році. Так, вуличний простір було повністю трансформовано в пішохідну зону, проте регламентований в’їзд автомобілів на Курбаса не заборонений.
Вулиця Леся Курбаса. Фото https://foursquare.com/
Нині вулиця виглядає так: сучасне освітлення, широка територія, повністю встелена штучною бруківкою, дерева, невеликі клумби, велостійки та лавочки. Для обмеження руху встановлені спеціальні боларди. У теплий сезон значну частину Курбаса займають літні тераси закладів.
Костянтина Корнякта (Галицький район)
Вулиця Корнякта розташована в центральній частині Львова, сполучає Краківську та Театральну. Колишні назви: Корняктів, Зальцманнштрассе, Ізюмська. Територія дозволяє відчути дух стародавнього міста із традиційно вузькою вуличкою.
У 2019 році на Корнякта провели капітальний ремонт з акцентом на покриття. Зокрема, частину площі залишили для паркування. Стоянка авто вимощена із грубої бруківки, частина дороги встелена кам’яною гладкою мозаїкою, а ближче до будинку поставлена гранітна плитка (розмістили її на одному рівні з мозаїкою, що дуже зручно для пішоходів). Зроблено також поверхневе водовідведення. Реконструкція вулички обійшлася місту у 2,9 млн грн. Тепер територія стала доступною та зручною для пішоходів.
Піша (Галицький район)
Популярна львівська вуличка розташована у центральній, історичній частині Львова. Вона веде до Меморіалу Небесної Сотні.
Вулиця Піша. Фото https://city-adm.lviv.ua/
Роботи із реконструкції вулиці розпочалися у 2020-му році. До середини вересня повністю пішохідна вулиця змінилася до неможливого. Дорогу встелили мозаїкою, а паркувальні місця – грубою бруківкою, прибудинкові ділянки ж вимостили плоскою тротуарною плиткою. Крім того, спеціальним каменем укріпили зелені пагорби, висадили кущі та створили тераси, а також встановили освітлення. Такий ремонт обійшовся місту у 4,3 млн грн. Нині вулиця виглядає сучасною та є більш безпечною для пішоходів. Водночас вона зберегла свою історичну цінність, адже сучасна бруківка аніскільки не вплинула на зовнішній вигляд вулиці, а навпаки – зробила її більш естетичною.
Пекарська (Личаківський район)
Ще однією доступною для пішоходів стала популярна у Львові вулиця Пекарська, простягається від вулиці Франка до Мечникова (вхід на Личаківський цвинтар). Колишні назви: Тембжицька, Беккерґассе. Архітектура території різноманітна: класицизм, модерн, конструктивізм, новобудови тощо. Тут є на що подивитися туристу та де прогулятися львів’янам, які люблять затишок та комфорт.
Ремонт вулиці завершили лише на початку вересня, а вже 6 числа її офіційно відкрили для проїзду машин та громадського транспорту. Нинішня Пекарська стала ширшою. Територія зручна не лише для транзиту автівок, але й для пішоходів, велосипедистів і припаркованих авто.
Львів, вул. Пекарська
Асфальтоване покриття на вулиці повністю замінила бетонна тротуарна плитка, встановили місця для паркування, збудували велосипедні доріжки, оновили водо- та теплопостачання, каналізацію і мережу зв’язку. Крім того, зрізали старі дерева та зробили сучасні міні клумби. На повний апгрейд вулиці від ТзОВ «Вельт Капітал» міська влада витратила 109,4 млн грн. Зате тепер мешканцям та туристам буде зручніше дістатися до місця призначення.
Тротуарне покриття у Львові нині вважається найбільш вдалим варіантом для міста через свою зручність, довговічність і помірну ціну. До того ж такий тип бруківки не порушує історичну естетику міста.
2 жовтня о 18:00 у Львівській національній філармонії український диригент із світовим ім’ям Кирило Карабиць та оркестр INSO-Lviv виступлять із музичною програмою «De Nihilo NihiI».
Ця програма є особливою і точно відгукнеться кожному, повідомили у пресслужбі INSO-Львів.
Зі сцена звучатимуть:
І. Стравінський. “Пульчинелла”, сюїта з балету (1924);
С. Прокоф’єв. “Осіннє”, симфонічний ескіз для малого оркестру, op.8 (1910);
П. Чайковський. Симфонія № 2 до мінор, op.17 (1872).
«Три композитори, в житті та у творчості яких точно мала місце Україна. Їхнє коріння сягає українських земель, їхня творчість сповнена українського фольклору, краси та мелодики українських пісень, водночас вона за межами будь-якої національності. Три долі, три таланти, три абсолютно різні твори, в яких є точно звучання України, світу, епохи в якій кожен із них жив, та обставин з якими вони зустрілись в житті. Первинною призмою У Стравінського, у Прокоф’єва та Чайковського є українськість, яка нетипово звучить у композиторів, які розмивають межі єдиної ідентичності, будучи частинами світової музики та говорячи мовою, яка не потребує перекладу», – йдеться у повідомленні.
Сьогодні розкажемо вам як ми шукали радянський літак Іл-2, збитий в 1946 році в бою з Українською Повстанською Армією в Долинському районі Івано-Франківської області. Звісно, що насамперед цікава дата, ніби і війни вже не було, але..
Отвори від куль та від вибуху в обшивці літака
Отже, все по-порядку. Конкретно за цей літак ми вже не раз чули, але, на жаль, не могли знайти сліди тих боїв. Наш колега Ростислав, що вже не раз допомагав із пошуками місць падінь літаків, знайшов опис цих боїв взимку 1946 року. Якраз там і була згадка про збитий літак та приблизна локація. І за два роки пошуків він таки знайшов місце, де впав літак. Згідно опису з книжки “Нескорена Долинщина” воно виявилось в двох кілометрах від місця бою УПА з НКВС.
Частини броні від літака
Згідно дописів взимку 1946 року війська НКВС оточили воїнів УПА в урочищі Ясенів. Один з стрільців УПА виявився зрадником і здав ворогам місце дислокації. Але радянські військові не змогли взяти штурмом висоту і тому запросили авіа підтримку. На допомогу їм вислали два літаки. Під час польоту пілоти помились з координатами і обстріляли свої ж позиції. Тобто були обстріляні старі позиції УПА, які на той час займали радянські військові. Через це літаки були обстріляні радянськими військами і один літак було збито. Він загорівся в повітрі та вибухнув. На землю впали лише його уламки на значній площі.
Переходимо річку, вода+5
В наш час ми перепитали вже старих людей. Деякі з них навіть бачили той вибух над горами і як падали уламки. Хтось чув від батьків ту історію. За розповідями літак (один) зробив два кола в районі гори Згар. Стріляв та скидав бомби вниз. У відповідь з землі почали стріляти. Хто, та з якої зброї свідки не знають. На третьому колі літак спалахнув та вибухнув у повітрі.
На цьому схилі найбільше уламків
Довідково. Літак Іл-2 мав броньований корпус, фактично захисну капсулу навколо корпусу. Збити зі звичайної стрілецької зброї цей літак було дуже малоймовірно. Слабким місцем був лише фанерний хвіст. Але вибухнути літак міг тільки від попадання в корпус, а не в хвіст. Як саме і з чого було збито літак наразі нам достеменно невідомо.
Умови для пошуку не дуже легкі
Отже, маючи точну локацію ми вирушили дослідити місце падіння, визначити модель літака і по можливості дізнатися всі деталі бою. Запросили всіх охочих приєднатися, серед яких були пошуковці з Івано-Франківська, Долини, Стрия та Львова.
Клапани від двигуна Іл-2
Між Вигодою та Мислівкою знаходилася наша локація. О 9 ранку ми вже на місці. Проте дістатися туди не так просто. Треба перейти невеличку річку завширшки в 20 метрів, глибиною десь 50 см з температурою води біля +5.
Гільзи ВЯ-23, таке озброєння було тільки на Іл-2, рік випуску 1943
На місці падіння уламки розташовані хаотично, але траєкторія якась промальовується. Тобто уламки, що впали на гору скотилися вниз. Деякі з них там і залишилися на схилах в 45 градусів. Частина уламків була внизу, між річкою та потічком.
Уламок від кабіни зі склом
Нас в команді було 8 людей. Всі більш менш знайомі з принципами пошуку. Деякі вперше в такій місцевості здійснювали пошук. За цілий день дослідили велику територію. В одному місці навіть натрапили на залишки від кабіни пілота. Багато гільз ВЯ-23 , також 12 та 7.62. Рік випуску на всіх 1943. На жаль 45 чи 46 року не зустріли.
Уламок з характерним забарвленням
Залишки від двигуна (в тому числі клапани), частини обшивки, великі шматки броні, оргскло, частини від акумулятора, лючки, дельтадеревину, частини гальмівної та гідро систем, залишки БК, уламки приладів, та різні частини механізмів та вузлів. На багатьох деталях були клейма заводу-виробника. Модель фактично визначили одразу. Це був потужній радянський літак Іл-2. Гільзи 23 мм від гармати ВЯ-23 та броня були тільки на них.
Специфічні лючки Іл-2
Трапилось також декілька деталей з номерами, але швидше за все технологічними. Наразі номер літака не знаємо. Також фрагментарно знайшли залишки двох кісток, частина великогомілкової та променевої. Отже пілот або був похований частково, або так і лишився на місці.
Забарвлення фюзеляжу
Шукати в тій локації досить проблемно. Знизу біля річки болота, де дуже важко пройти. Вгорі схил на 45-55 градусів. Хоча ми по максимуму визбирали та дослідили цілий квадрат.
Частини від акумулятораКлейма заводу виробника
За історією з книжки в цьому бою радянські війська втратили біля 400 воїнів та один літак. Зі сторони УПА лише 4 бійців, та 9 поранених. Упівці змогли прорватися і вийти з оточення.
Наша команда на місціЦе більш менш цікаві деталі
Точних цифр загиблих ми не знаємо, це лише згадка в літопису. Можливо є неточності, але перевірити ми, на жаль, не можемо. Але є факт бою УПА проти НКВС, підтверджений спогадами одного зі стрільців УПА та свідками подій того часу, під час якого було збито радянський винищувач Іл-2.
Частина від годинника та приладів
Пошук номера літака та прізвища пілота, а також документальне підтвердження в архіві зробити досить складно. Всі архіви післявоєнних втратах радянської армії , а особливо тих, що загинули в західній Україні, до сьогодні під грифом “секретно” і так напевно ще буде довго. Також факт того, що ймовірно радянські військові збили свого літака додає ще більше секретності. Швидше за все такі факти ретельно приховувались.
Зі спогадів стрільця УПА з книжки «Нескорена Долинщина»
P.S. Всі уламки від цього літака будуть передані в Державний музей авіації імені О. К. Антонова. Там пообіцяли з радістю прийняти та зробити відповідний стенд з історією цього літака та описом бою.
Цими днями святкує свій 80-тилітній ювілей Народний художник України, член Національної спілки театральних діячів України, Головний художник Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької Тадей Йосипович Риндзак.
Тадей Риндзак народився 26 вересня 1941 року в м. Болехові на Франківщині в багатодітній родині мельника, де крім нього було ще п’ятеро дітей – четверо братів і сестра.
Тадей Йосипович Риндзак
Перша спроба отримати мистецьку освіту і поступити до Київського художнього інституту 1858 р. була невдалою. Палке бажання пов’язати своє життя з мистецтвом і наполегливість врешті увінчались успіхом – юнак стає студентом вечірнього відділення архітектурного факультету Львівської політехніки (нині Національний університет «Львівська політехніка». В майбутньому саме архітектурний фах допоможе театральному художнику краще відчувати і організовувати театральний простір. Сприяла здійсненню мрії і доля – Тадей стає учнем, а з часом колегою славетного українського сценографа Євгена Лисика. У Львівському театрі опери і балету 1968 року художнику довіряють здійснити першу самостійну постановку. До опери «Наталка Полтавка» розробляються не тільки декорації, а й костюми, які помічаються і отримують схвальні відгуки у фахівців і критиків.
Живописна декорація до сценічної кантати К. Орфа «Карміна Бурана».
За час служби у львівському театрі, а це більше ніж півстоліття, Тадеєм Риндзаком здійснено десятки сценографічних постанов до світових і європейських шедеврів оперного і балетного мистецтва, оформлені декорації до чисельних урядових концертів та урочистостей, створені сотні ескізів та макетів, розписані разом з колегами по малярському цеху десятки квадратних кілометрів живописних декорацій. Саме його декорації зривали овації під час гастролей львівського театру у багатьох містах України і Європи, зокрема, в Австрії, Німеччині, Польщі, Італії, Франції, Лівані.
Ескіз декорації до опери Дж. Верді «Набукко»
Визнання таланту художника – це чисельні запрошення провідний музичних вітчизняних і зарубіжних театрів до сценографічної співпраці. Унікальним експонатом, постійне перебування якого є митрополичі палати на Святоюрській горі у Львові є ескіз сценографії до опери Мирослава Скорика “Мойсей”, постановка якої свого часу отримала благословіння та підтримку папи римського Йоана Павла ІІ. Тадей Риндзак є автором декількох персональних та учасником групових виставок в тому числі в Національному музеї у Львові (2012 р.).
Сценографія до опери Дж. Верді «Набукко»
Творчість сценографа є багатогранною. Як асистент головного художника історичного фільму «Данило Галицький» (1987 р.) Євгена Лисика він долучався до розробки і виконання декорацій. Саме робота під керівництвом геніального театрального майстра, тісна співпраця з ним і відповідне накопичування досвіду уможливило збереженню традиції, Лисиківських методів і підходів до вирішення складних сценографічних рішень, а в подальшому і їх розвитку. В першу чергу, це стосується композиційних прийомів та відповідних універсальних композиційних схем – використання центральної, нерідко, гіперактивної перспективи, яка підкреслює візуальний центр і розтягує простір до космічних масштабів. Деколи візуальний образ створюється за допомогою особливого ракурсу «погляд з небес» або «жаб’ячої перспективи». Прихильність до композицій які базуються на основі сфери, яка виконує функцію візуального акценту і тримає увагу глядача.
Сценографія до опери М. Скорика. «Мойсей»
Одна з важливих стилістичних ознак малярської манери Риндзака– це особливий технічний прийом виконання живописних декорацій в яких є потреба передачі повітряного середовища, простору якій своєю мерехтливісттю має наповнюватись живим звучанням. Простір моделюється методом вібризму за допомогою комбінації хвилястих закручених мазків. Нерухоме статичне по своїй суті зображення стає динамічним, пульсуючим.
Сценографія до опери Ю. Мейтуса «Украдене щастя»
Вдалим і успішним є творчий тандем Тадея з його братом художником-постановником Михайлом Риндзаком якого свого часу він залучив до роботи у львівській опері. Спіаввторство в якому старший брат перебирає роль ведучого дає плідні результати доказом яких є блискучі сумісні театральні постановки (“Набукко” Дж.Верді, “Мойсей” М.Скорик, «Аїда» Дж. Верді, «Богдан Хмельницький» Є. Станкович і т. і.).
Сценографія до опери І. Небесного «Лис Микита»
Кожна сценографічна постановка Тадея Риндзака попри впізнаваємість творчого почерку майстра позбавлена штампу, має оригінальне, переважно вражаюче і захоплююче рішення, це свято для правдивих поціновувачів театрального мистецтва. В наш динамічний час в його творчості з’являються новітні прийоми спричинені сучасними тенденціями та модерними віяннями в яких втрачається роль живописних декорацій, натомість перевага віддається об’ємним формам і конструкціям на яких добре проявляються спецефекти 3D-мапінгу (А. Моцарт «Дон Жуан», І. Небесний «Лис Микита»)
Ескіз декорації до опери М. Римського-Корсакова «Царева наречена»
У вільний час Тадей Риндзак не кидає пензлі; на літніх вакаціях разом з товарищами здійснює пленерними поїздки по історичних місцях України (Хотинська фортеця, Кам’янець-Подільський, Мукачевський замок, Свіржський замок, Закарпатські дерев’яні церкви і т.і).
Сценографія до опери А. Моцарта «Дон Жуан»
Тадей Йосипович Риндзак нагороджений:
Присвоєно почесне звання «Заслужений художник України». 1989 р.
Присвоєно почесне звання «Народний художник України». 2002 р.
Відзначений премією Львівської обласної ради ім. Зеновія Флінти в галузі декоративно-ужиткового мистецтва. 2000 р.
Відзначений премією Львівської обласної ради ім. Івана Труша в галузі образотворчого мистецтва. 2003 р.
Відзначений премією імені Федора Нірода в галузі сценографічного мистецтва. 2010 р.
Відзначений премією імені А. Ф. Шекери в галузі хореографічного мистецтва 2015 р.
Відзначений премією Львівської обласної ради в галузі драматургії та театрального мистецтва ім. Бориса Романицького у складі авторського колективу постановників опери-балету «Коли цвіте папороть» Є. Станковича. 2018 р.
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Указ Президента України № 274/2021 від 28 червня 2021 р.
Вже незабаром, 5 жовтня 2021 року, о 19:00 на сцені Львівської Національної Опери з нагоди 40-річчя творчої діяльності лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного артиста України Миколи Кулика відбудеться прем’єра грандіозного проєкту “LVIV GALA CONCERT”.
Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на організаторів BIGSHOW Agency.
У першій частині концерту – “MODERN CLASSIC MUSIC” Народний артист України Сергій Магера та Заслужена артистка України Тетяна Вахновська виконають фраґменти з ораторії М. Волинського “Тебе кличу”.
В другій частині концерту – “WORLD HITS” улюблені світові хіти від Eros Ramazzotti та Barbra Streisand до Lady Gaga виконають у супроводі хору та оркестру кращі українські солісти: Павло Табаков, Сестри Тельнюк, Павло Ільницький, Вікторія Ященко, а також спеціальний гість з Італії – Alfonso Oliver!
Звучатимуть і рідні для кожного хіти Володимира Іваcюка в унікальній авторській обробці та аранжуванні Миколи Кулика.
У концерті візьмуть участь хористи та музиканти капели “Трембіта”.
“Ви зануритеся у незабутні відчуття краси тембрів голосу знаменитих солістів, хору, рок-групи та оркестру капели «Трембіта» у популярній, сучасній музиці з яскравими візуальними ефектами. Також в концерті візьмуть участь Ольга Томків, Ольга Муль, Вероніка Посацька, Вадим Коваль, Сергій Борута. Ведучі: Марія Христинич та Олег Пригода. Продюсер проекту – Михайло Перун”, – повідомили організатори.
Довідково
Творче життя Миколи Кулика нерозривно пов’язане з капелою «Трембіта». Гастрольні шляхи пролягли від усіх регіонів України до Сахаліну та Камчатки. З 1990 року величезна кількість концертів відбулася майже в усіх країнах Європи, лише у Німеччині понад 1 тис. виконаних концертів, що свідчить про величезну популярність.
Ораторія М. Волинського «Я Тебе кличу!» є найвагомішою постановкою у співпраці з режисером-постановником Василем Вовкуном, була виконана на сценах Національних опер Києва та Львова у присутності Президентів України, очільників Церков, представників дипломатичних корпусів різних країн та уряду України.
В четвер, 30 вересня 2021 року о 16:00 у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького за адресою (вул. Листопадового Чину, 7 другий поверх) відбудеться відкриття виставки творів Леопольда Левицького “Образ міста”.
Тема виставки продиктована стилем життя митця, його творчими вподобаннями. В експозиції представлено графічні твори 1930 – 1960-х років: офорти, лінорити, монотипії та роботи, виконані в авторській техніці.
Леопольд Левицький
Творчість Леопольда Левицького цікава своєю багатогранністю, широким тематичним спектром і жанровим різноманіттям. Під час навчання в Краківській академії мистецтв (1926 – 1932) і в Парижі (1929 – 1931) Л. Левицький, учасник Краківської групи митців (1932 – 1937), перебував під впливом мистецьких методів авангарду, що позначилося на його подальшій творчості. У доробку майстра домінують дві образні теми – людина і місто. Ці два начала – гуманістичне й урбаністичне – концептуально, ідейно, світоглядно взаємопов’язані, взаємодоповнювальні та взаємозалежні. Образ людини та образ міста супроводжували митця від початку його творчого шляху, а саме з 1930-х років, і аж до останніх його робіт.
Леопольд Левицький “Натурниця” (папір, офорт, суха голка) 1930-і роки
Оглянути експозицію виставки можна у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького за адресою (вул. Листопадового Чину, 7 другий поверх)до 21 листопада 2021 року.
У середині далекого XIVстоліття боротьба за так звану “галицьку спадщину” завершилася тим, що значна частина території Королівства Русі відійшла до Корони Польської й правителя цього державного утворення Казимира ІІІ Великого. Уже наприкінці того ж XIVстоліття між правлячими елітами Корони Польської та Великого Князівства Литовського було укладено Кревську унію.
Як наслідок, впродовж наступних десятиліть королем польським і володарем та спадкоємцем Русі були Владислав ІІ Ягайло, а по тому і його син Владислав ІІІ Варненчик. Обох правителів можна запідозрити як не у любові, то в симпатії до Русі – точно. Ягайло клопотав перед патріархом про митрополита для православного населення, а Владислав підтвердив Львову привілей про право складу східних товарів, що перетворило місто у економічний та торговий центр. Очевидно, що обидва правителі йшли на подібні кроки через зобов’язання перед підданими. З іншого боку, є ще один цікавий нюанс – у жилах Ягайла, а ще більше у його сина Владислава, руської крові текло не менше (може більше) ніж польської чи литовської. Сьогоднішня історія саме про це. Король Владислав ІІІ Варненчик
Син Ягайло
Життя та смерть польського короля й великого князя литовського і руського Владислава ІІ Ягайла оповите багатьма легендами та міфами. По-іншому виглядає ситуація із обставинами його народження. До сьогодні притрушена густим туманом історії і прикрита холодним, як мармур, знаком питання проблема про точну дату появи його на світ. Щоправда, відомими є імена його батьків – це князівна Уляна з династії Рюриковичів, донька тверського князя Олександра Михайловича і великий литовський князь, переможець битви на Синіх Водах (1362 р.) Ольгерд. Князівна Уляна й князь Ольгерд, у кращих традиціях часу, мали понад десять дітей. Додайте ще родичів і стає зрозумілим, чому Ягайлу так непросто було вигризти, а ще важче – втримати у руках владу. Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com
Мама, бабця Ягайла
Проте залишимо Ягайла у спокої, а поговоримо більше про його маму, князівну Уляну Тверську (також Руську і Вітебську). Остання є донькою тверського князя Олександра та князівни Анастасії. Обоє батьків мали досить непросту долю. До прикладу, князя Олександра, разом із його сином Федором (на той момент трошки більше десяти років) стратили за розпорядженням хана Золотої Орди Узбека. Князівна Анастасія померла у 60-х роках XIV століття разом із деякими зі своїх дітей від чуми, що саме спалахнула при тверському княжому дворі, вигубивши значну частину місцевої політичної еліти. Печатка короля Русі та князя Володимирії Юрія І. Фото з https://uk.wikipedia.org
Яким боком це все стосується нас?
Вкрай непростими були відносини короля Русі Данила з представниками ординської адміністрації. Дещо простішою й більш однозначною були ситуація із князем Левом Даниловичем, але король Юрій І Львович знову спробував кинути виклик ординцям. У цьому контексті можна розглядати і “шлюбну дипломатію” даного монарха. Так, першою дружиною цього правителя була тверська княжна Ксенія, донька князя Ярослава (1203 – 1272) а свою доньку від другого шлюбу, Анастасію, король Русі Юрій І Львович також видав за тверського князя – Олександра (1301 – 1339). Весілля відбулося у 1320 році. Таким чином, князівна Анастасія – це донька короля Русі Юрія І, а князівна Уляна, про яку було вище – його внучка. Вбивство чоловіка та сина Анастасії Юріївни в Орді. Фото з https://uk.wikipedia.org
Дещо про князівну Уляну
Уляна Тверська або ж Руська (також Вітебська) – це друга дружина литовського князя Ольгерда. З ним вона народила понад десять дітей, що є нормальною практикою для тих часів, а після смерті чоловіка, за його заповітом, успадкувала Вітебське князівство, де правила до смерті, виховуючи найменших дітей.
Коло замкнулося
Вивчення середньовічної історії України неможливо уявити без згадки про союз Ядвіги та Ягайла. Однак, “король” Ядвіга, а саме так звучав її титул, рано померла. Ягайло одружився знову, але жодна з двох наступних дружин, як і Ядвіга, не потішили його наступником трону. Лише четвертий шлюб, який, уже пристарілий, Ягайло уклав із молоденькою Софією Гольшанською, руською княжною, можна назвати вдалим. Остання народила Ягайлу наступників: королевичів Владислава й Казимира, які, один за іншим, зійшли на трон. Фрагмент видання Біблії, яке ініціювала та підтримувала королева Софія. Фото з https://uk.wikipedia.org
Оптика також важлива
Зазвичай поміж нащадками Юрія І Львовича згадують його синів – князів Андрія і Лева. Цей наратив, так чи інакше, закінчується історіями про занепад королівства Русі та прихід іноземних правителів. Однак, не варто забувати і про жіночу лінію Рюриковичів-Романовичів. Тим більше, що великі князі литовські й королі польські, політика яких визначали історію наших території в XIV – XV століття – з Рюриковичами та Руссю також пов’язані, що можна побачити із даного тексту.
Є така дитяча гра «зіпсований телефон»: по черзі одне одному пошепки на вушко говорять одне слово, і поки воно «доходить» до останнього гравця, зміст, зазвичай, змінюється до невпізнання… Ця гра мені пригадується кожного разу, коли я натрапляю на матеріали про Соломію Крушельницьку в мережі Інтернет: статті, відеопрезентації, афіші, анонси, відеосюжети, в яких, як гриби після дощу, чи як сніжна лавина «ростуть-тиражуться» помилки і хибна інформація…
Соломія Крушельницька. Буенос-Айрес, 1910.
Про Соломію Крушельницьку, як особу знамениту, відому багато пишуть, знімають, розповідають, діляться враженнями від прочитаного і почутого… Нічого дивного, що переказуючи інформацію, людина додає щось своє, прикрашає новими деталями і нюансами. Одна справа – легенди, які додають таємничості чи яскравіших барв, інша – відверто неправдива інформація, що виникла через безвідповідальність, поспіх авторів або гонитву за сенсаціями. Найгірше в цій ситуації, що зроблена вперше свідомо чи не свідомо помилка, перекочовує з одного ресурсу на інший… Не тішу себе ілюзіями, що після цієї публікації помилок стане менше, але сподіваюся, що відповідальні користувачі Інтернет-ресурсів стануть уважнішими і більш перебірливими при використанні джерел…
Обкладинка книжки «Народні пісні з малої батьківщини Соломії Крушельницької» (Упорядник Ірина Романюк, Тернопіль, 2011)
Перше, на що реагуємо при перегляді матеріалів в стрічці соціальних мереж чи в пошуку – це ілюстрації. І почну я з фотографії талановитої української співачки Оксани Петрусенко (1900-1940), яка, з «легкої» руки тернопільських колег, що готували книжку «Народні пісні з малої батьківщини Соломії Крушельницької» (Упорядник Ірина Романюк, Тернопіль, 2011) і компакт-диск до неї, стала Соломією.
Оксана Петрусенко (1900-1940) – українська оперна і камерна співачка.
Не можу знайти пояснення, як на батьківщині співачки її могли сплутати з зовсім іншою особою? Тут напрошується тільки одне пояснення: дизайнерам необхідна була фотографія співачки в народному строї альбомного вигляду для оформлення диску… І тепер, який би сюжет не готувався про Соломію Крушельницьку, там обов’язково буде фотографія Оксани Петрусенко в «ролі» Соломії.
Друга поширена омана є з фотографією знаменитої української співачки Іри Маланюк в ролі Еболі (Дж. Верді «Дон Карлос»). Ця помилка з’явилася, коли працівники Музею Соломії Крушельницької почали публікувати статті про забуту в Україні талановиту оперну співачку Іру Маланюк (1919-2009), яка доводиться родичкою Соломії Крушельницькій. І тепер Іра Маланюк в «ролі» Соломії незмінно прикрашає усі публікації і відеосюжети про Соломію Крушельницьку…
Іра Маланюк (1919-2009) – українська оперні і камерна співачка.
Ну і на десерт два міфи «родом» ще з СРСР. У кінці 1970-х рр. побачила світ повість Валерії Врублевської про Соломію Крушельницьку. Цей твір відразу здобув багато прихильників і не втрачає своєї популярності й сьогодні. Тираж був потужний як на наш час (більше, як 100 000!), та й перевидавалася вона не раз. Приписка «документальна повість» спонукала читачів не сумніватися в правдивості прочитаного. Не буду зупинятися на всіх вигадках, заакцентую увагу лише на двох.
Перша. Вік чоловіка Соломії Крушельницької. У книзі зазначено, що він був на 12 років старший від Соломії. Правда, читачі додали йому ще років, і тепер, під час екскурсій завжди наголошують, що Чезаре Річчоні був на 20 (!) років старший від Соломії. Насправді ж – лише на чотири, роки життя чоловіка Соломії Крушельницької 1868-1936. Про їхнє знайомство і одруження детальніше – у статті Данути Білавич.
Чезаре Річчоні (1868-1936). Буенос-Айрес, 1907 р. Фото з автографом Осипі і Карлу Бандрівським.
Стосунки з Федором Шаляпіним. Бурхливий роман Соломії Крушельницької і російського співака «виник» в уяві львівського письменника Михайла Рудницького і був описаний у нарисі, опублікованому ще у 1963 р. в ж. Вітчизна. Зміст цього нарису настільки обурив племінницю С. Крушельницької Одарку Бандрівську (крім цієї, там було багато вигаданих історій), що вона добилася того, що автор згодом «пом’якшив» зміст, але розповідь про роман Соломії Крушельницької з Федором Шаляпіним залишив. І хоча, крім слів Рудницького, ми не маємо жодних інших документальних підтверджень чи навіть спогадів, цей міф залюбки експлуатують наші сучасні журналісти і екскурсоводи…
Історія знає випадки, коли відомі публічні особи для привернення уваги самі творили про себе легенди… А є і протилежні: коли здійснюються великі зусилля, щоб відстояти правду і захистити відоме ім’я від інсинуацій. Наступний рік – ювілейний для Соломії Крушельницької. Безперечно, з’явиться багато нових публікацій, відеосюжетів. І з’являться нові легенди, міфи, вигадки… які ми, працівники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької будемо вперто і аргументовано спростовувати…
А зараз помилуйтеся справжньою Соломією Крушельницькою. Франческо Паоло Тості (1846-1916). Романс “Знову побачу тебе” Співає Соломія Крушельницька. Запис 1906 р., Мілан, “Fonotipia”. Світлини з фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Життя митця – то геніальний міф,
а правда потім
правда у безсмерті…
(Наталія Давидовська, «Голоси»)
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
В неділю, 3 жовтня 2021 року, у с. Годовиця Львівського р-н, Львівської обл. біля костелу Всіх Святих, в рамках проекту “Під Зорею Пінзеля”, відбудеться свято спорту для усієї родини ” РОДИННІ ФЕСТИНИ ГОДОВИЦЯ SPORTFEST”.
Організаторами Фестин виступли ГО “Нові громадські ініціативи” та ГО “Арт студія Івони Лобан” і відбудеться він за підтримки Департаменту комунікації та внутрішньої політики ЛОДА і Сокільницької ОТГ.
ПРОГРАМА СВЯТА
СПОРТИВНА ЧАСТИНА:
ПОКАЗОВІ ВИСТУПИ ТА МАЙСТЕР-КЛАСИ ВІД ПРОВІДНИХ СПОРТИВНИХ ФЕДЕРАЦІЙ ТА КЛУБІВ:
бойовий гопак – школа бойового Гопака «ВОВК»,
спортивне орієнтування- ДЮСШ «ЮНІСТЬ»,
художня гімнастика – Центр творчості дітей та юнацтва Галичини
фехтування «КЛУБ СПОРТИВНОГО ФЕХТУВАННЯ»,
мистецтво самооборони крав мага – Асоціація Крав Мага/Львів),
спортивний ножовий бій – Федерація ножового бою та збройових мистецтв/ Львівський підрозділ,
мотоспорт – мотоклуб «ZAZIRJA» – Львів ,
корфбол- Федерація корфболу України,
фрисбі – Львівський клуб алтимат фрисбі «NXT»;
флорбол, футбол, велотріал та інші.
шаховий турнір серед дітей та дорослих;
перегони на самокатах для дітей різних вікових категорій;
перегни на велосипедах;
ВАЖЛИВО!
Для участі у змаганнях: перегони на велосипедах та самокатах, шаховий турнір, обов’язкова попередня онлайн реєстрація за посиланням, або безпосередньо на на святі з 11:30 до 12:00.
КОНКУРСИ ТА ЗАБАВИ
ФЛЕШ-МОБ з членкинею ГО «Нові громадські ініціативи» Лідією Леськів
МИСТЕЦЬКА ЧАСТИНА:
скрипковий ансамбль «Sempre Primo» під керівництвом О. Матвієнко
концертна програма “Моя родина – уся Україна” за участю хору с. Годовиця, вокального ансамблю “Вишиванка” та дуету “Берегиня”. Диригент та художній керівник – Оксана Петрів.
вокально-танцювальний колектив «Сонечко»
виступ поетеси Ілони Верхівської-Ельтек, супровід Сергій Гурін (гітара) з поезією «Пінзель і Мадонна»
МАЙСТЕР-КЛАСИ:
ангелики-мотанки,
розпис на склі,
малюнки пастелями,
гончарство
ЗУСТРІЧ З ПИСЬМЕННИКАМИ:
презентація книги «Я Іоан» -автор Андрій Аркан
презентація роману Галини Вдовиченко «Пів яблука», який надихнув на створення проекту «Під Зорею Пінзеля»
Презентація книги львівської поетеси, композиторки і членкині Національної спілки композиторів України – Ілони Ельтек «Ніжність у чорно-білому»
ФУД-КОРТ
Розіграш подарунків серед учасників та глядачів від партнерів свята.
Ведучі свята – Вікторія та Аріна Сотник. Вхід вільний! Захід проводиться з дотриманням усіх карантинних правил.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
Король Владислав ІІІ Варненчик
Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com
Печатка короля Русі та князя Володимирії Юрія І. Фото з https://uk.wikipedia.org
Вбивство чоловіка та сина Анастасії Юріївни в Орді. Фото з https://uk.wikipedia.org
Фрагмент видання Біблії, яке ініціювала та підтримувала королева Софія. Фото з https://uk.wikipedia.org
