Міжнародна музична спільнота підтримує українських авторів та популяризує їхню творчість у всьому світі. ГО «УААСП» виплатила перший транш допомоги українським авторам від міжнародних музичних спільнот. Плейлисти Songs For Ukraine з українською музикою звучатимуть у всьом.
«І словом, і ділом» – саме так можна описати підтримку України міжнародними партнерами ГО «УААСП» (Українська Агенція з Авторських та Суміжних Прав).
9 березня 2022 року радою директорів світової авторської спільноти CISAC було створено благодійний фонд Creators for Ukraine для збору коштів на підтримку творців та біженців, які опинилися у скрутному фінансовому положенні через військову агресію росії. 29 березня 2022 року за ініціативи товариства музичних авторів Artisjus було створено проєкт Songs For Ukraine в рамках ініціативи #CreatorsforUkraine.
Ділом: Creators for Ukraine
Музичні товариства з усього світу окрім засудження агресії рф та призупинення виплат роялті російським ОКУ (організаціям колективного управління), направили фінансову допомогу у благодійний фонд Creators for Ukraine, серед них: американське товариство композиторів, авторів і видавців ASCAP, британська організація PRS for Music, найбільша ОКУ Канади SOCAN, чеська організація OSA, латвійська ОКУ AKKA/LAA, італійське товариство авторів і видавців SIAE, ірландська організація IMRO, товариство європейських авторів та композиторів SESAC, європейська авторська асоціація GESAC, міжнародна рада музичних творців CIAM, португальська організація SPA, міжнародна організація About Writers & Directors Worldwide та інші партнери ГО «УААСП».
Зібрані кошти направляються до волонтерських організацій, які опікуються українськими біженцями за кордоном, на гуманітарну допомогу, яка надається Україні, іншу допомогу постраждалим, а також перераховуються на рахунок ГО «УААСП» для виплати авторам. Кошти з першого траншу у розмірі 2,7 млн. грн. було розподілено між 228 правовласниками, так в першу чергу допомогу отримали: люди похилого віку, жінки, особи, що перебувають в зоні активних бойових дій та захисники в ТрО. Це стало не аби якою підтримкою і приємною несподіванкою для українських творців, про що свідчать подяки від багатьох авторів.
Словом: Songs For Ukraine
Глобальне співтовариство CISAC у партнерстві з 228 авторськими товариствами у всьому світі підтримали проєкт Songs For Ukraine. Головна його мета – популяризувати творчість українських виконавців через цифрові платформи, ефірне мовлення та інші сервіси, а також збільшити потік роялті до творчої спільноти України. Людей закликають ділитися своїми улюбленими українськими культурними відкриттями в соцмережах, використовуючи хештег #SongsForUkraine.
«Songs For Ukraine – це проста, але блискуча схема допомогти українським творцям, щоб їхні твори звучали по всьому світу. Я хотів би, щоб платформи та мовники приєдналися до кампанії та зробили все можливе, щоб підтримати її», – наголосив президент CISAC Бьорн Ульвеус.
Товариством Artisjus створено веб-сайт, який пропонує плейлисти з популярною українською музикою в різних жанрах, з яких мовники можуть вибрати треки. До них увійшли композиції таких відомих музикантів: «Скрябін», «ТНМК», Kalush, The Hardkiss, «Тартак», «Антитіла», «Друга Ріка», Latexfauna, Kazka, Go_A, Onuka, «Океан Ельзи», «Бумбокс», «Один в каное», Тіна Кароль, Олександр Пономарьов, Сергій Бабкін, Alyosha та інших.
“Тому-то й годі нам дивуватися, що в Новаківського нема нічого спільного з великоруським малярством навіть в його початках…Причин цього.. треба шукати не тільки в іншім психічно-мистецькім наставленню артиста, але також в атмосфері, серед якої виріс Новаківський” (Володимир Сас-Залозецький).
Олекса Новаківський (1872–1935) — самобутній український художник і педагог. У своїй творчості митець гармонійно синтезував традиції українського й західноєвропейського мистецтва. Художник не лише еволюціонував разом із розвитком європейських течій у малярстві, а виробив власний мистецький стиль. Його динамічні полотна вражають експресією кольору, темпераментністю мазка й багатством образів. У творчих пошуках митець пройшов складний шлях від імпресіонізму до символічного і експресивного стилю.
Олекса Новаківський народився 14 березня 1872 року селі Слободо-Ободівка що на Вінниччині у родині Євдокії Дагдій-Білецької і Харлампія Новаківського. Батько майбутнього художника працював підлісним у графа Фелікса Собанського, а згодом –– лісничим у панів Бжозовських у Попелюхах.
Олекса Новаківський. Портрет батька художника. 1892 р. Картон, олія. З приватної колекції
Олекса Новаківський. Мати художника з онукою. 1890-ті рр. Фанера, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея ШептицькогоНа формування творчої особистості О. Новаківського вплинуло культурно-мистецьке середовище Східного Поділля, де він зростав. Насамперед це звичаї, обряди, фольклор і народний побут того регіону України. Знайомство художника з релігійним мистецтвом, зокрема з пам’ятками українського бароко, відбулось у храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідній Ободівці, а також у Попелюхах. На Поділлі в маєтках місцевих панів О. Новаківський мав змогу оглядати збірки європейського мистецтва. Саме в цих резиденціях, «наче в опозиції до північної російської школи, плекали західньоевропейські малярські традиції, які все живущим і скоршим темпом туди безпосередньо доходили… Ці перші вражіння врізуються глибоко, особливо тоді, коли падуть на творчий, сильно вражливий ґрунт» (Володимир Сас-Залозецький).
Олекса Новаківський. Мати художника з онукою. 1890-ті рр. Фанера, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
За сприяння інженера-лісівника Генрика Павляса шістнадцятирічний Олекса поїхав на навчання до Одеси. Впродовж чотирьох років О.Новаківський вчився у майстерні художника Пилипа Клименка і разом із ним працював над іконостасом у селі Кубанці біля Одеси. Повернувшись із Одеси у Попелюхи митець виконав композицію «Гарбузи» (1892). Це перший, відомий нині, живописний твір О.Новаківського, який був створений ще до студіювання в Кракові.
Олекса Новаківський. Гарбузи. 1892 р. Дошка, олія. З приватної колекції
“Коли переглядаємо праці Новаківського з перших академічних літ, то впадає в око, що він зі самого початку йде своїм шляхом. Це в першій мірі проблєми кольористичні, які маляр розв’язує у скромній жанровій картині “Гарбузи” (1892). Тут ще нема світла. Кольорит трохи приглушений. Але яка сита зелень, яка свіжа жовтава краска гарбузів! Артиста займає не так об’єктивне віддання дійсности, як інтенсивність кольористики” (Володимир Сас-Залозецький).
О. Новаківський отримав од Бжозовських стипендію для подальшого навчання у Школі образотворчих мистецтв у Кракові (з 1900 — Краківська академія образотворчих мистецтв) і студіював там впродовж 1892–1900 рр. До 1895 вчився під керівництвом Яна Матейка, а з 1895 — Юліана Фалата. Художник здобував мистецьку освіту 1895–1898 у класі Юзефа Унєжиського, а 1898- 1900 — Леона Вичулковського і стажувався в його майстерні після завершення навчання (1900-1904).
Олекса Новаківський. Автопортрет. 1898 р. Полотно, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.
На митця вплинуло не лише академічне навчання, а й культурно мистецьке середовище Кракова. Художник відвідував музеї і храми в яких пізнав розвиток європейського мистецтва від середньовіччя до початку XX ст. Часто експонував твори на студентських виставках та експозиціях різноманітних мистецьких товариств. У Кракові художник cпілкувався з багатьма представниками української творчої інтелігенції із Східної Галичини.
1904 митець переїхав до с. Могила (до 1951 року окреме село, а тепер один із районів Кракова; входить до складу дільниці Нова Гута). Тут познайомився із майбутньою дружиною Анною-Марією Пальмовською (Marianna Rozalia Palmowska). Крізь усю творчість О. Новаківського наскрізною лінією проходить чарівний образ коханої дружини. Їй він присвятив низку психологічних портретів і символічних полотен, а також сотні рисункових начерків. Анна-Марія Пальмовська народилася 1 червня 1888 року в селі Могилі в родині Станіслава та Розалії Пальмовських. У 1904 році Олекса Новаківський винайняв кімнату у вдови Розалії Пальмовської, яка мешкала з донькою Анною-Марією, а після смерті господині заопікувався осиротілою дівчиною. Поступово їхнє спілкування переросло у дружбу, а відтак у ніжне кохання. Переїхавши до Львова, 10 серпня 1914 року Олекса й Анна-Марія побралися. Їх вінчав у Соборі св. Юра митрополит Андрей Шептицький. У подружжя Новаківських народилося двоє синів – Ярослав (1920–1982) і Ждан-Олекса (1922–1993). Анна-Марія, наділена делікатною вродою та лагідним характером, була вірною супутницею художника.
Олекса Новаківський. «Засмучена». Портрет дружини. 1906 р. Полотно, олія. З приватної колекції.
Особливий вплив на формування образного мислення Олекси Новаківського мали корифеї польського символізму Станіслав Виспянський, Яцек Мальчевський, Юзеф Мегоффер, із чиєю творчістю він познайомився, навчаючись у Краківській академії. Відтак, О. Новаківський створив низку символіко-алегоричних полотен, образну тканину яких наповнено метафорами, алегоріями та натяками. Зокрема, це картини «Втрачені надії. Визволення», «Коляда» та цикл «Пробудження». Моделлю до зазначених вище творів була Анна-Марія Пальмовська.
Олекса Новаківський. Втрачені надії. Визволення. 1903-1908 рр. Дошка, олія. З приватної колекції
Полотно «Втрачені надії. Визволення» (1903–1908), попри нібито автобіографічний сюжет, має глибокий філософський зміст і символічний підтекст. Митець зобразив себе та свою наречену Анну-Марію у хвилину розпачу – над домовиною дитини. Він звернувся до уявної ситуації, в якій найповніше виявляються велич і трагізм призначення людини. Зламана горем, похилена Анна-Марія та вольова постать художника створюють смислову антитезу. Жінку показано в барвистому народному строї, характерному для краківського регіону; натомість митець із рішучим поглядом і жестом стиснутої у відчаї руки постає в темному одязі. Особливим акцентом над зображеннями чоловіка та жінки є лики Богородиці й Ісуса Христа, які нагадують нам про жертву Спасителя заради всього людства.
Олекса Новаківський. Коляда. 1907–1910 рр. Полотно, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
На перший погляд, сюжет картини «Коляда» (1907–1910) простий: три жіночі постаті в народних строях колядують у кімнаті на тлі вікна, за яким видно зимовий пейзаж. Утім задум художника був складніший. За допомогою композиції та символічних знаків автор надав твору полісемантичного звучання. Передусім це стосується схилених над книгою жінок із однаковими обличчями, які композиційно утворюють піраміду. Представлене зображення різдвяного обрядового дійства виразно перегукується з іконою Старозавітної Трійці.
Олекса Новаківський. Пробудження. “До правила гармонії”. Кінець 1920-х рр. Фанера, олівець. З приватної колекції
Над темою «Пробудження», що символізує національне відродження України, художник працював упродовж 1910–1920-х років. За цей час він створив цілу серію підготовчих графічних ескізів та олійних творів, об’єднаних цим сюжетом. Усі варіанти композиції представляють жіночу постать, яка стоїть на певному символічному тлі (ікони, вівтар, розп’яття), щойно прокинувшись зі сну. На полотні «Пробудження» (1914) О. Новаківський зобразив оголену дівчинку-підлітка, що потягується спросоння. За спиною в неї – крила, а над головою, обв’язаною декоративною стрічкою, – блакитний німб, що контрастує з багряним промінням навколо розп’яття – головного християнського символу, який асоціюється з драматичними подіями, стражданням, смертю та неминучим воскресінням. Центральна жіноча постать цього циклу поступово трансформується з образу маленької дівчинки в підлітка, а відтак у молоду жінку, яка дозріває і фізично, і духовно.
Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1909. Полотно, олія Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
О. Новаківський часто хворів через матеріальні нестатки і наполегливу, виснажливу творчу працю. У 1900-х рр. йому допомагав краківський лікар Йосип Гогульський. Щоб віддячити, митець намалював портрет його дружини Леонтини та членів їхньої родини. Відтак, став близьким приятелем брата Леонтини – Івана Голубовського, який тоді навчався на юридичному факультеті Ягеллонського університету. У 1909 році О. Новаківський, скориставшись зі запрошення І.Голубовського, декілька місяців провів у родинному маєтку Голубовських у селі Брошневі на бойківському Прикарпатті, де намалював серію портретів і гірських пейзажів.
Олекса Новаківський. Весняні мряки (Осмолода), 1909 р. Картон, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
У ранніх пленерних етюдах, виконаних на Поділлі та Бойківщині, а також у селі Могилі, помітний вплив уроків пейзажного малярства, які художник засвоїв у Краківській академії від визначних митців-педагогів Леона Вичулковського та Яна Станіславського. На цих імпресіоністичних пейзажах О. Новаківський поєднав чітке просторово-пластичне моделювання форм із чистотою барв і світловими атмосферними ефектами.
Олекса Новаківський. Весна в селі Могила. 1911 р. Картон, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Важлива сторінка мистецького доробку О. Новаківського – автопортрети. До цього різновиду портретного жанру художник звертався протягом цілого життя. Він створив понад півтора десятка олійних автопортретів і більш ніж сто начерків пером, олівцем та вуглем, фіксуючи свій образ і психологічний стан у той чи той життєвий період, передаючи почуття й емоції, декларуючи життєву позицію та переконання.
Олекса Новаківський. Автопортрет (із пензлем), 1911 рік Картон, олія. 51,7 х 40,7. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.
Від першого академічного автопортрета образ митця трансфігурувався в експресивне містифіковане зображення на «Автопортреті з букетом квітів» (1933). Цей твір належить до останніх, передсмертних автопортретів і сповнений яскравої експресії та пронизливого драматизму.
Олекса Новаківський. Автопортрет із букетом квітів. 1933 р. Фанера, олія. З приватної колекції
Отже, автора цікавило не стільки фотографічне відтворення власного образу на полотні, скільки намагання виразити в автопортретах свій внутрішній світ. Ці «преображення» О. Новаківський передав за допомогою низки змін: від монохромного до яскравого й контрастного колориту, від реалістичної пластики до оптичного зображення, від чітких ліній до хвилястих імпульсивних мазків. Символічною є і постава митця, який дивиться на світ із піднесеною головою або через плече.
Ірина РІЗУН завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Література:
Голубовський І. Розмахом могутніх крил. Львів , 2002. 116 с.
Залозецький В. Олекса Новаківський. Львів : Наклад Укр. т-ва прихильників мистецтва ; Друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1934. 82 с., іл.;
Овсійчук В. Олекса Новаківський. Львів : Ін-т народознавства НАН України, 1998. 334 с., іл.;
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената : Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. Львів, 2001. 200 с., іл.;
Волошин Л. Автопортрети Олекси Новаківського. Академія мистецтв у Львові; НМЛ ім. А. Шептицького ; Львів: Свічадо, 2004. 156 с.
Олекса Новаківський : [альбом] / авт. вступ. ст. – Л. Волошин ; авт.-упорядн. – О. Лозинський. Львів : Ін-т колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ ; НМЛ ім. А. Шептицького ; Благодійний фонд «Олекса Новаківський та його мистецька школа». Львів, 2009. 184 с.;
Волошин Л. Образ жінки у творчості Олекси Новаківського : монографія. Харків ; Львів : Видавець Олександр Савчук, 2018. 368 с., 230 іл.
Два тижні тому фронтмен гурту «МЕРІ» Віктор Винник виклав у мережу пісню під назвою «рускій ваєнний карабль йди на#уй». Музикант виконав її в студії просто під гітару. За цей час пісня отримала великий розголос та потрапила у Топ-100 музичних відео Україна, де одразу опинилась на 77-ій позиції і продовжує рухатись догори.
Для кращого поширення треку було прийняте рішення зробити на нього реміксовану версію, цим зайнявся саунд-продюсер Meyer. Символічне відео у фіналі якого Віктор Винник спалює паперовий кораблик, відзняв Дмитро Кошлань, який активно співпрацює з Віктором Винником і МЕРІ впродовж останнього часу.
Свою нову роботу Віктор прокоментував так:
«рускій карабль» – це гнилий ковчег, на борту якого, відгородившись від світу, віками існує і процвітає концентроване зло і антигуманізм. «рускій карабль» – це рускій мір, на прапорі якого рускій єзик і «руска культура», які, незважаючи ні на що, все ще близькі як мінімум половині населення України. Місце «рускава карабля» – на звалищі історії і на самому дні цивілізації в усіх змістах цього слова. І ми знову кажемо: «рускій ваєнний карабль, йди на#уй».
Музичне життя у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика активно триває: солісти та колективи організовують та долучаються до найрізноманітніших культурних ініціатив у різних куточках Львова та області.
Це онлайн-трансляції, які переглянути може кожен охочий у будь-якому куточку світу, події для дітей, концерти просто неба, концерти для вимушених переселенців, а також – виступи за кордоном.
У вікенд 8-10 березня Львівська філармонія також підготувала події на будь-який смак.
У п’ятницю, 8 квітня, о 14:00 на Залізничному вокзалі виступить духова капела Академічного симфонічного оркестру. У програмі звучатимуть марші та українська музика.
Головний залізничний вокзал Львова на початку 1960-х років
8 квітня о 18:00 також відбудеться онлайн-концерт «Українська Елегія. СУМ» із циклу подій «Музи не мовчать».
Тиха молитва за Україну! Під орудою Володимира Сивохіпа звучатимуть твори українських композиторів: Ганни Гаврилець, Миколи Лисенка, Євгена Станковича, Якова Степового, Мирослава Скорика, Юрія Ланюка, Володимира Пасічника, Богдана Сегіна та Богдани Фроляк.
Виконають їх відомі солісти: Софія Соловій (сопрано), Оксана Литвиненко (віолончель), Микола Гав’юк (скрипка), Степан Сивохіп (гобой), та один із найстаріших українських музичних колективів – Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії.
Також відбудуться концерти для найменших, організовані спільно з Центром музичного розвитку “Tempo”. 9 квітня о 15:00 у Центрі Довженка духова капела Академічного симфонічного оркестру під батутою Сергія Хоровця презентує програму «А хто в розтрубі живе?»
Культурно-освітній центр імені Олександра Довженка. Фото Мар’яни Іванишин.
У неділю, 10 квітня, о 15:00 у Народному домі смт. Брюховичі філармонія запрошує маленьких слухачів на «Карнавал тварин». “Карнавал тварин” – один з найпопулярніших творів Каміля Сен-Сенса. «Велика зоологічна фантазія», яку композитор написав як жарт, сюрприз для друзів, стала найулюбленішим твором дітей та дорослих. Тваринки “оживуть” завдяки Академічному симфонічному оркестру Львівської національної філармонії під орудою Сергія Хоровця.
Занурить у чарівний світ усіх незмінний ведучий сімейних концертів – Олег Пригода.
У цей же час (10 квітня о 15:00) у Храмі священномученика Климентія Шептицького (вул. Кривоноса 1) відбудеться другий «Культурний шпацер». На гостей очікує екскурсія храмом, концерт класичної музики у виконанні струнного квартету “Фенікс” Львівської національної філармонії, а потім – прогулянка-екскурсія парком Високий замок, Меморіалом Небесної Сотні і парком пам’яті Героїв з Олександрою Сладковою, керівницею управління екології ЛМР.
Храм священномученика Климентія Шептицького (колишній костел св. Казимира)
Завершить культурну програму тижня (10 квітня) подія о 18:00 на Сихові. У Церкві Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ (майдан святого Івана Павла ІІ Папи Римського, 1) у виконанні струнного октету Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» прозвучить твір австрійського композитора Йозефа Гайдна «Сім останніх слів Ісуса на хресті».
Подія приурочена 290-ій річниці від дня хрещення Франца Йозефа Гайдна (1732–1809). Свій твір Гайдн написав саме для виконання під час Великого Посту.
Даний матеріал не є біографією видатного лідера ОУН, Головного Командира УПА Романа Шухевича (дуже хочеться сподіватися на те, що читачі її знають). Цей матеріал висвітлює його військову діяльність, якою він займався до останньої хвилини свого життя, яке обiрвалося пiд час його героїчної загибелі 5 березня 1950 року.
У журнальних і газетних статтях, а також в окремих книжкових публікаціях, присвячених Шухевичу, досить часто використовується його портрет у військовому (генеральському) мундирі, але без погонів, не має на ньому орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті форма домальована художником. То як, здивується дехто, – він ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому, і ймовірно Карпатської Січі у 1938-1939 рр.
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р. З Державного архіву Львівської області.
У необізнаного читача слушно виникне питання: як так, Роман Шухевич – український націоналіст – “служив” чужим властям, які вороже ставилися до України і всього українського?
Треба знати, що ще в 20-30 роках минулого століття, спочатку Українська Військова Організація, а потім Організація Українських Націоналістів спеціально наказувала своїм членам, щоб вони набували військові звання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах УПА не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький тощо. Усі вони проходили ще й свої, українські, військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-“Північ”, – офіцер царської армії у ранзі штабс-ротмістра кавалерії, в армії УНР – підполковник. Дмитро Карпенко-“Яструб” – старший лейтенант-танкіст червоної армії, в УПА – командир сотні, а згодом куреня “Сіроманці”. В 1940-1941 рр. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кошуба і Петро Федун-“Полтава”. Сотні й курені УПА користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям іноземного виготовлення, тобто трофеями.
Роман Шухевич – суддя на спортових змаганнях. Львів, площа «Сокола-Батька», поч. 1930-х рр.
Генерал Чупринка, як мовиться, військовик “з крові й кості”. Як відомо, за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського політехнічного інституту. Якщо б він не був військовиком-командиром УПА, то напевне був би чудовим інженером, можливо винахідником чи педагогом викладачем гуманітарних і технічних наук, а ще, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові. Але, дякуючи Богові, Роман Шухевич був саме військовиком, які народжуються раз на сто років, з якого сьогодні ми можемо брати приклад і на якого рівнятися у своїй боротьбі.
Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см), русявий, міцно збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаний військовим ременем, у галіфе та чоботах. Завжди при зброї – на шиї чи за плечима автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман Шухевич був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою. Про таких, як він, кажуть – “вольова людина”.
Роман Шухевич ще у дуже ранньому віці увійшов у контакти з УВО. Його вабила військово-бойова діяльність. Молодь радо горнулася до цієї організації. Степан Лекавський пізніше згадував: “…в рядах конспіративної організації військового типу не було місця для всіх охочих. Тож у 1923-1924 рр. почали утворюватися самочинно окремі таємні гуртки з найбільш довірених знайомих; з бойовим наставленням і зацікавленням політичною проблематикою, які потайки сходилися, читали підпільні видання УВО, а згодом нелегальну “Сурму”… Вони організовували на власну руку зброю, розпитували в довірених колишніх військовиків про таємниці піротехніки…”
У такій атмосфері минали юнацькі роки Шухевича. Не можна не погодитися з думкою, що в процесі входження молодого гімназиста “у революцію” значну роль відігравала й революційна романтика. Саме вона в серцях молоді породжувала й породжує динамічну активність, відвагу й жертовність, безмежну відданість революційній справі. Очевидна річ, що з плином часу революційна романтика дещо змінюється, зокрема через поборювання нежданих труднощів, послаблення дружньої спаєності, виникнення огріхів і невдач, які оминути важко. Тільки сильніші й витриваліші з-поміж молодих поступово мужніють, набуваються розуму. Серед них, без сумніву, був і генерал Чупринка.
Роман Шухевич
УВО – нелегальна військова політично-революційна організація, яка проіснувала десять років, тобто до того часу, коли вона переформувалася у військово-бойову референтуру створеної у 1929 р. ОУН. Референтуру очолив Роман Шухевич.
Генерал Чупринка відомий багатьма акціями, насамперед атентатом на польського шкільного куратора Собінського у Львові 1926 р. Це була акція помсти, яку здійснили бойовики УВО 19-річний Роман Шухевич разом з Богданом Підгайним за нищення українського шкільництва, а тим самим і за полонізацію української молоді. Також Шухевич був організатором у 1932 р. атентату на комісара польської поліції Еміля Чеховського.
Восени 1938 року Р.Шухевич подався на Закарпаття, де разом з Зеноном Коссаком, Михайлом Колодзінським вони організували збройні сили Карпатської України – Карпатську Січ. Він бере активну участь у визвольних змаганнях українців проти мадярських фашистів. Лише завдяки випадковому збігові обставин Шухевич залишився живим після окупації мадярами Закарпаття. Після падіння польської держави у 1939 році Р.Шухевич бере активну участь у створенні 1940 року в Кракові Революційного Проводу ОУН(б), очолює організацію на Західних Окраїнних Землях, організовує і проводить на високому рівні військові вишколи, через які проходили всі члени та симпатики ОУН. Р.Шухевич був тієї думки, що кожна хвилина може змусити українців узяти зброю до рук й організувати національні збройні сили. Так і сталося: в березні 1941 року він організував Дружини Українських Націоналістів і був командиром батальйону “Нахтігаль”.
Під час війни перебував у німецькому ув’язненні, звідки втік зі зброєю в руках, щоб продовжити революційну боротьбу.
Будинок на Білогорщі, у якому Роман Шухевич прийняв свій останній бій
Найбільшої слави у пам’яті нащадків Р.Шухевич заслужив як талановитий організатор і Головний Командир легендарної УПА. Він розумів, що УПА, хоч і започаткована революційною ОУН, фактично має бути всенародною, всеукраїнською силою. Адже за погодженням із Головнокомандувачем УПА генералом Чупринкою, начальником військового штабу УПА-“Північ” був не член ОУН, а прихильник середовища УНР полковник Ступницький, посмертно призначений генерал-хорунжим УПА. Також Командиром Старшинської Школи УПА “Олені” був член ОУН(м) майор Федір Польовий. Прикладів можна навести й більше. Р.Шухевич поділяв думку, що в боротьбі за Українську Державу мають право і святий обов”язок брати участь всі громадяни, незважаючи на ту чи іншу партійну приналежність.
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плані в організації збройних сил, автор багатьох статей на військово-навчальну тематику (“Про бої в лісі”, “Про рейди” та ін.) Р.Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища-псевда (“Тарас Чупринка”, “Чернець”, “Дзвін”, “Чагар” та ін.), бо такими були вимоги суворої конспірації.
Посмертне фото Романа Шухевича. На скроні видно кульовий отвір – Шухевич застрелився, щоб не датися чекістам у полон
Загинув Роман Шухевич вранці 5 березня 1950 року в нерівному бою з військами МВД-МГБ в селі Білогорща поблизу Львова.
Ми не знаємо де є могила Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який керував своєю армією майже 7 років, з них 5 років – в умовах “мирної стабілізації” після війни. Його “Воююча Україна” (цей термін дехто намагався осміювати) і сьогодні продовжує жити і боротися.
У неділю, 10 квітня 2022 року, о 12:30 спільнота танцюристів Львова запрошує усіх тих, хто любить і танцює танго, долучитися до танцювального флешмобу під музику Leo Brass Quintet на площі перед Оперним театром.
В межах проєкту танцюватимуть хореографи і танцюристи різних напрямів та представники шкіл танго-спільноти Львова й інших міст України, які були змушені залишити свої домівки через війну. Зокрема, серед учасників можна буде побачити заслуженого артиста України Сергія Качуру, фіналістку шоу «Танцюють Всі», Лідію Шрамко, викладачів школи КеremElenaTango, учасників танго шкіл Barrio de Palermo, «Люди Вулиць», танго-клубу «Бандонеон» та інших.
Український культурний фонд запускає інтерактивну «Мапу культурних втрат», що відображає масштаб руйнації пам’яток внаслідок російського вторгнення. Про це повідомляється на сайті фонду.
За попередніми підрахунками, понад 150 різних пам’яток та об’єктів культури були частково пошкоджені або повністю знищені внаслідок повномасштабного військового вторгнення росії на територію вільної України.
Для наочної демонстрації масштабів руйнації, Український культурний фонд запускає інтерактивну «Мапу культурних втрат». Візуалізація таких воєнних злочинів також спростовує заяви російського керівництва, що армія рф начебто наносить точкові удари виключно по об’єктам військової інфраструктури.
«Відтепер чи не усі руйнації, які російська армія нанесла культурній спадщині України можна буде переглянути в режимі реального часу. Така візуалізація їхніх злочинів вкотре буде доводити, що росія – брехлива країна-терорист, яка, всупереч будь-яким міжнародним правилам ведення війни, міжнародним конвенціям, нищить геть усе на своєму шляху. Також маємо надію, що ця карта стане вагомим аргументом під час дискусій з партнерами про виключення рф з лав різних міжнародних культурних організацій чи об’єднань», – сказав Владислав Берковський, виконавчий директор Українського культурного фонду.
До наповнення мапи може долучитися кожен. Якщо ви стали свідками знищення культурної спадщини під час збройної агресії російської федерації проти України, надсилайте фото або відео докази до Міністерства культури та інформаційної політики через ресурс: https://culturecrimes.mkip.gov.ua Після підтвердження інформації, дані будуть відображені на інтерактивній мапі.
Синагога Темпль на почаку ХХ ст. Фото 1900-1910 рр.
Війна завжди приносить втрати для світу – гинуть люди, падає економіка, знищуються архітектурні та культурні пам’ятки, які багато років були окрасою міст. Друга світова війна також принесла для нашого Львова чимало істотних руйнувань та втрат.
Синагога Темпль на пл.Старий Ринок. Фото 1862 року
Темпль
Одна з найбільших релігійних споруд у Львові, яку було втрачено в ході воєнних дій, це знаменитий Темпль – синагога реформістів (поступовців), який знаходився на площі Старий Ринок. Збудована у 1846-му році, будівля проіснувала тільки до 1942-го і була знищена німцями.
Синагогу зводили впродовж трьох років під керівництвом архітектора Йогана Зальцмана, а автором проєкту вважається відомий львівський архітектор Іван Левицький, авторству якого належить чимало інших споруд у нашому місті. Зразком для такого варіанту львівської синагоги послужила Міська синагога у Відні.
Проповіді тут виголошували спершу польською мовою, згодом – німецькою. Крім того, приміщення синагоги використовувалося не тільки для релігійних заходів, а й для культурних тощо. З назвою храму пов’язують діяльність видатних львівських равинів того часу.
У ході німецької окупації у 1941-му році у Львові підпалили низку синагог, серед яких був і Темпль. Історик Володимир Меламед запевняє, що синагога була зруйнована унаслідок вибуху, коли у ній були люди. Вже у часи незалежної країни на місці синагоги небайдужі поставили пам’ятний знак.
Церква Святого Духа, 1930 р.
Церква Святого Духа
Для християн величезною втратою часів Другої світової війни стала втрата церкви Святого Духа. Історія храму бере свій початок з 1729-го року, коли коштом княгині Теофілі Вишневецької з Лещинських було збудовано костел та монастир римо-католицького ордену домініканок.
1783-го року монастир домініканок закрили, діяльність самого ордену припинили. Монастирські споруди передали у користування греко-католицькій громаді нашого міста.
Згодом тут відкрили духовну семінарію, де навчався видатний громадський діяч та письменник Маркіян Шашкевич. Сам же костел переосвятили на церкву Святого Духа.
У церкві Святого Духа зберігалися важливі пам’ятки з Манявського Скиту.
15-го вересня 1939-го року церкву Святого Духа разом з бібліотекою Богословської академії та прилеглими приміщеннями було зруйновано внаслідок бомбардування міста німецькими військами. Цілою від усього комплексу залишилася лише дзвіниця.
У 1942-му році архітектор Євген Нагірний розробив проєкт відновлення храму.
Хасидська синагога після пожежі (джерело фото https://ru.wikipedia.org/)
Синагога “Хасидим Шуль”
У ході Другої світової війни було зруйновано чимало синагог, серед яких і старовинна синагога “Хасидим Шуль”. Це втрачена хасидська синагога Львова, яка розташувалася на розі сучасних вулиць Лазневої та Сянської.
Чому старовинна? Храм було зведено ще у далекому 1791-му році, спершу його будували повністю з дерева. Мурована синагога “Хасидим Шуль” була збудована вже у другій половині дев’ятнадцятого століття. Ще згодом, на початку двадцятого століття, синагогу було перебудовано, після чого вона набула рис неоманьєризму, характерного львівського зразка.
Трагічним для синагоги видався 1918-й рік, коли Львів зайняли польські війська. Поляки вчинили у стінах старовинної синагоги погром, велика пожежа знищила внутрішній вистрій святині. Та вже за рік вдалося реконструювати будівлю за архітектурним проєктом Генрика Орлеана.
Наступна трагічна сторінка в історії існування синагоги “Хасидим Шуль” – 1941-й рік. Тоді під час окупації Львова святиню було зруйновано, в наші дні на її місці розташувалися господарські будівлі.
Сучасним історикам надзвичайно прикро, бо через багато років дізнатися про те, як достеменно виглядала синагога у дерев’яному та мурованому вигляді так і не вдалося. Не збереглося жодних світлин, за винятком кількох, зроблених вже після 1918-го року.
Місце, де була розташована синагога “Золота Роза”. Сучасне фото
“Золота Роза”
Синагога “Золота Роза” – пам’ятка архітектури часів Ренесансу у Львові, одна з найголовніших святинь львівської єврейської міської громади. Розташувалася єврейська святиня на території середньовічного єврейського кварталу, на сучасній вулиці Івана Федорова, 27. Датою початку будівництва святині вважається далекий 1582-й рік.
Муровану міську синагогу було споруджено за проєктом італійського архітектора Павла Щасливого за участі Авмросія Прихильного і Адама Покори. Фундатором будівництва святині виступив шанований львівський купець, глава міської єврейської громади Іцак Нахманович.
Нелегка доля випала синагозі “Золота Роза”, адже вона добряче “мозолила очі” римо-католицькому духовенство, яке, скрегочучи зубами, таки дало дозвіл євреям збудувати невелику святиню для себе. Щоправда, ненадовго дозволили, адже вже під кінець шістнадцятого століття єзуїти захотіли звести монастир саме на місці, де вже красувалася єврейська синагога. Довгі роки суперечок та скандалів повернули синагогу у власність родини Нахмановичів.
Вважалося, що ця будівля – центр суспільного життя середньовічного єврейського кварталу, одна з найгарніших синагог Східної Європи.
Синагогу було неодноразово підпалено у 1941-му році, згодом нацисти її остаточно зруйнували. Залишки будівлі внесли до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.
Велика передміська Синагога. Фото 1900-1939 рр.
Велика передміська синагога
Велика передміська синагога – втрачена єврейська святиня, яка розташувалася у Краківському передмісті Львова, зведена у 1632-му році. Синагогу було зведено з дерева, за іншими даними – з прусського муру. За час існування синагога кілька разів була спаленою та відбудованою.
Цікавий факт: в інтер’єрі синагоги знаходилася галерея для студентів – унікальне явище для тогочасних польських синагог.
Восени 1941-го року синагогу підірвали нацисти.
Ось така вона – втрачена через Другу світову війну львівська архітектура, яку ми вже не зможемо побачити в нашому місті.
У Львові на вулиці Січових Стрільців, 7 відкрили Музей науки та інновацій, який налічує близько 100 інтерактивних експонатів. Експозицію музею також поповнили експонатами з музею Малої академії наук України у Києві та Музею цікавої науки в Одесі.
У зв’язку з тим, що Мала академія наук тимчасово призупинила відвідування інтерактивного простору в Києві через воєнні дії, до Львова передають такі експонати: магнітний міст, стіл із головоломками, дзеркальне письмо, хрестики-нулики у 3D, гра «Зав’яжи шнурок», «Єдине обличчя на двох», «Прозорий комп’ютер», «Стілець із цвяхами», квадратні колеса, магнітну рідку речовину, настінні оптичні ілюзії. Як повідомила команда Tech Startup School, яка займалася облаштуванням музею, частина експонатів з Києва попередньо мала бути передана в місто Маріуполь, але до завершення бойових дій вона тимчасово буде у Львові.
Tech Startup School також підготував частину власної експозиції: колиску Ньютона, міст да Вінчі, інтерактивну пісочницю, інтерактивну підлогу, що в комплекті налічує 100 ігор, торс людини, експозиції архітектурних об’єктів культурної спадщини Львова, виготовлених з фанери.
«Ми довго думали, чи доречно зараз відкривати цей музей, але зрозуміли, що наука й освіта завжди актуальні. Освіта – це та сила, яка допомагає нам перемагати у всьому, а особливо в тій ситуації, в якій зараз перебуває наша країна. Щиро дякую всім, хто долучився до цієї ініціативи. Ми будемо й надалі доповнювати експозицію музею, розвивати його, бо розуміємо, наскільки це цінно», – розповів Назар Подольчак, директор Tech Startup School.
В п’ятницю, 8 квітня 2022 року, о 17.00 у LV Cafe jazz club (вул. Січових Стрільців, 3) відбудеться благодійний виступ співачки, композиторки, поетеси і музикантки Марини Круть.
Концерт організовують в рамках проекту “Український Мистецький Фронт” #дешансонізація, а зібрані кошти Марина Круть, ГО “Міжнародна Асоціація Мистців” та “Український Мистецький Фронт” передадуть на потреби окремого полку спеціального призначення Азов.
Марина родом із Хмельницького, де й перебуває зараз під час евакуації з Києва.
Марина закінчила школу мистецтв за класом «бандура». Після 2016 року розпочала свою сольну кар’єру. У 2017 році взяли участь у талант-шоу «Х-фактор», а в 2020-му вийшла у фінал нацвідбору «Євробачення».
На ґрунті останніх запитань, які ви никають: чи буде угорський уряд Орбана вчитися на історії і чи буде трагедія Бучі кривавим прикладом для Європейської цивілізації?, виникає нагальна потреба нагадати сторінки історії Першої Світової війни, яка вибухнула 28 червня 1914 р. з приводу вбивства наступника австрійського престолу династії Ґабсбурґів Франца Фердинанда.
В цей час вирок було зроблено і для Дрогобицького повіту, адже всім одразу стало зрозуміло, що територія «Галицької Каліфорнії» стала об’єктом першочергової конфронтації. Не випадково, в часі перших поразок австро-угорської армії в Дрогобицькому повіті загострилася проблема москвофільства.
Убивство спадкоємця престолу Австро-Угорщини Франца-Фердинанда у Сараєво
Австрійська військова адміністрація почала проводити репресії щодо москвофільських організацій, їх провідних діячів та учасників. Відбувалися масові арешти всіх запідозрених у проросійських симпатіях, подекуди їх без суду розстрілювали чи вивозили на заслання. Переважна більшість українських горян та підгорян потрапила до концентраційних таборів «Терезин» (Чехія) і «Телерґоф» (Австрія).
За свідченнями очевидців, які в 1982 р. записав В. Шагала: «…не було села, щоб не арештували і не забрали до концтабора кількох людей. Австрійський уряд підозрівав наш народ у москвофільстві. Насамперед арештували всю інтелігенцію. Хоча в ті часи не було нашої інтелігенції, крім попа та вчителя, то забрали всіх попів, рідко де залишивши старого, якому дорога була лиш на тамтой світ. З кожного села забрали і по кількох господарів, то вибирали багатших господарів села. То мали бути люди політично підозрілі, а насправді ті люди були такі політики, що мало хто з них умів читати, а інший хоча й скінчив тих чотири класи, то в житті друкованого слова в руках не держав … А найбільш недолюдами показали себе мадярські війська, немало в кожному селі впала невинна жертва їхніх рук … [1]». Наприклад, телерґофським в’язнем був священик Михайло Вербицький, який у 1911–1922 рр. мав парафію в Уличному. Народився він у 1859 р., висвячений на священика в 1886 р. Перед приходом на парафію в Уличне душпастирював у Горлицькому (1886–1895) і Ясельському (1895–1911) повітах. Був одружений. Помер 10 грудня 1922 р. і похований в Уличному [2]. Варто зауважити, що згідно з даними “Телерговського альманаху”, а також досліджень львівського історика Р. Мировича нам вдалося зібрати більш-менш точний перелік репресованих москвофілів та інакомислячих за період 1914–1918 р. з боку австрійської влади та мадярських військових і урядників.
Михайло Вербицький
Більш трагічними були події у Нагуєвичах – родинному селі Івана Франка! Після невдалої оборони Дрогобича від кацапів, 19 жовтня 1914 р. сили Українських січових стрільців було вдруге передислоковано у фронтову лінію Дрогобича та село Нагуєвичі [3], зокрема в горішній ліс біля річки Велика Ступнянка (на заході від села) з метою тилової підтримки правого крила кінної дивізії австрійських драгунів. Згідно зі спогадами січового стрільця, опублікованими на сторінках газети «Неділя» (1935), в цей час сотні Дмитра Вітовського та Осипа Будзиновського здійснювали маневри в околицях Борислава, Попелів, Ясениці Сільної та Нагуєвич. Фактично, це був наступ УСС, який зупинився знову таки в Нагуєвичах, але тепер вже з боку Карпатського хребта.
В цей час сотні були розділені на менші відділи, які одночасно здійснювали розвідку. Разом із січовиками діяли і піхотні відділи, які складалися із колишніх військових кінноти, які втратили коней в боях з росіянами. Ці піхотинці були одягнені в чорні плащі, кавалерійські шапки, а за зброю у них слугували короткі кріси. Стрільці рухалися до лісу швидким темпом, оскільки в цьому напрямку коні і гужовий транспорт транспортував скоростріли і скриньки з амуніцією. Увесь з’єднаний відділ військових очолював австрійський поручник від скорострілів, який щохвилини розглядав військову карту. Зі сторони Підбужа було постійно чути гуркіт гармат, між Підбужем і Нагуєвичами розташувалася сотня Йосифа Будзиновського.
Під час маршу молодий січовик раптово зауважив двох козаків на конях, після чого повідомив старшині: «Неrr Оbеrleutnant, dort sеhе ісh zwei Коsаkеn» [4]. Козаки також зауважили австрійських бійців, а тому раптово поскакали в ліс. Відділ із стрільцями зупинився, а відділ кулеметників було розділено на дві частини з метою одночасного огляду двох обстрільних зон. Праворуч від кулеметів стрільців знаходилася болотиста заглибина, яка кривою лінією сягала лісу. Українські солдати згадували, що не встигли окопатися, як почався обстріл з боку росіян: «Тільки що встигли ми закурити папіроски, як на нас бахнула сальва крісового вогню й кулі просвистіли нам коло вух, стукаючи, мов тисячі дятлів, по вітках і пеньках дерев. За хвилину прогомоніло громове: урра! І нам зробилося моторошно. Ми й собі отворили крісовий вогонь, але наше положення було безвиглядне. Коло нас промайнули несподівано коні зі скорострілами і скриньками муніції, що, мов ураган, проскочили крізь багно і пропали в лісі за деревами» [5].
З серії про УСС. Фото з http://esu.com.ua/
Офіцер УСС зазначив, що частина стрільців почала відступати повз нього, при цьому так швидко, що він не збагнув, що залишився в окопі тільки із другом Довголуцьким, з яким також почали відступ, проте одразу потрапили по коліна у трясовину. Під свист куль та гуркіт гармат їм довелося відрізати один наплічник із хлібом, щоб продовжити біг за межі обстрілу. Дорога відступу пролягла до лісничівки чи гаївки, де розташовувався дивізійний штаб, до якого їм вдалося добратися лише над ранок [6]. Щоправда, на місці не було ані душі, відтак обидва бійці змушені були продовжити рух. По дорозі вони зустріли ще кількох стрільців з інших відділів, серед яких були Лев Коник і Дівнич. Усі стрільці були втомлені і повністю заболочені. Вийшовши із лісу, стрільці зустріли кавалерійську колону, майор котрої запитав їх про ситуацію на їхньому фронтовому відтинку. Стрільці подали звіт німецькою мовою, а майор зрадів, оскільки почув, що стрілецькі кулеметники врятувалися. Також майор хотів віддячитися за інформацію банкнотою у 100 корон, проте стрільці грошей не взяли, і майор рушив за своїм відділом. Стрільці почали рух позаду кавалерії, яка довгими колонами відступала в бік села Нагуєвичі [7].
Степан Шухевич
Зі спогадів ройового Т. Гончарика, маємо також схожість із початком руху сотні Й. Будзиновського саме з боку лісничівки в «Краснім лісі», де стрільці зустріли кількох австрійських уланів, які у зв’язку із пораненням коней змушені були зупинитися [8]. Разом із цими уланами сотня також рухалася до Нагуєвич. На краю лісу сотня Й. Будзиновського зупинилася, оскільки командир Степан Шухевич проводив зустріч-нараду із місцевими селянами, які скаржилися на безчинства мадярських гусарів армії ґонґведів, які масово арештовували невинних людей і майже без суду їх розстрілювали на місці. На сьогодні чітко вдалося ідентифікувати лише дві страти в Нагуєвичах, проте насправді в літературі добре відомо про мадярський терор у 1914 – 1915 рр. в умовах війни і їхню політичну недовіру до українців незалежно від їхніх політичних вподобань. Розстріли були спричинені не тільки москвофільськими симпатіями деяких українців, яких підозрювали у зраді до австрійського престолу і «поклоніннях цареві», але й відомою міжнаціональною недовірою мадяр до українців, поляків та євреїв в цілому. Так у жовтні 1914 р. напередодні приходу сотень під командуванням Романа Шухевича мадяри арештували і вбили в селі Нагуєвичі таких українців:
Івана Коника – повішаний перед хатою селянина Лялюка;
Миколу Миніва – селянин, родом з Бані Котівської, урядник попелівської ґміни, повішений перед хатою селянина Лялюка. Причиною арешту і страти назвали те, що М. Минів почав сперечатися із якимось мадярським військовим Ейдекусом, через те, що він обізвав його «русофілом», хоча насправді він був прихильником національно-демократичної партії [9].
Розстріл січовика
Таких страт з боку мадярських військових було чимало по всій лінії фронту у різний час. Подібно до розстрілів у Нагуєвичах в селі Липівці (Рогатинського повіту) мадярами було розстріляно двох молодих хлопців, звинувачених у симпатіях до російської влади згідно з доносами [10]. Після ситуації із мадярами Т. Гончарик доповів С. Шухевичу про стан на стежках та підступах до Нагуєвич і повернувся до чети на відпочинок. Цікаво, що селяни Нагуєвич в цей час частували Січових стрільців продовольством, а відтак С. Шухевич радо ділився хлібом та маслом з іншими бійцями [11].
Зауважимо, що політика Угорщини до України була «слизькою» і в часи розбудови ЗУНР та УНР. Наприклад, коли уряд ЗУНР встановив дипломатичні відносини з Чехословацькою Республікою та Угорщиною, першу чехословацьку дипломатичну місію із угорськими представниками було розміщено в Самборі. Відповідно в історії Дрогобиччини цього часу мали місце особливо важливі переговори із мадярським / угорським урядом, який також потребував нафти і намагався за безцінь її скуповувати. Як виявилося, ще в часі міжнародних переговорів та місій від Паризької конференції у січні 1919 р. було домовлено про системні зустрічі в цьому плані.
Сотник Семен Маґаляс
Так, у квітні 1919 р. Державний секретаріат ЗУНР вів переговори з урядами Угорщини та Чехословаччини в справі воєнних поставок товарів і матеріалів. Сотник Семен Маґаляс згадував, що ще в лютому 1919 р. було укладено з мадярами договір доставку воєнного озброєння і матеріалів взамін на нафту з терен Дрогобиччини. Проте до здійснення умов договору не дійшло, через те, що уряд комісара нафтового басейну Семена Вітика в Дрогобичі був категорично проти такого обміну, мовляв «мадяри дають занадто низьку ціну за нафту». Позиція соціал-демократа Семена Вітика була його внутрішнім переконанням, адже він ще й прагнув постачання української сторони продовольством. Як урядовий комісар нафтового басейну він заборонив вивозити нафту за кордон.
Семен Вітик
Зі свого боку з Чехословаччини все ж надійшов був перший завантажений потяг до станції у Лавочне, але це було вже у цей час, коли ІІІ корпус УГА почав відступати і водночас велися постійні переговори із урядом У.Н.Р. [12] Щоб виконати свої міжнародні зобов’язання, українська сторона почала застосовувати силу, і це теж сприяло збройному бунту в Дрогобичі. С. Вітика було включено до складу української урядової делегації для переговорів у Празі та Будапешті. Їх завершенню перешкодив наступ поляків у травні 1919 р. за участю 80-тисячної армії генерала Юзефа Ґаллера, сформованої у Франції. Хоча Д. Микитюк помилково назвав щодо кількості цієї армії занижену цифру – 10 000 чоловік [13]. Усіх вояків цієї одягнули в блакитні однострої, тому вона отримала назву «блакитна армія» [14]. До наступу долучилися і колишні військові з Борислава і Кросна, які у листопаді 1918 р. програли першу битву українцям. На чолі цієї армії стояв генерал Мачек з міста Кросна, який зумів організувати бійців із польських легіонів Кросна, Ясла, Одриконі, Потока, Рачного і Сянока. Більшу частину зими 1919 р. ці військові проходили підготовку і очікування команд вищого командування на території Хирівського єзуїтського колегіуму (конквикту) [15].
Безумовним є той факт, що війна українців і поляків на теренах Галичини за власну Незалежність від Австро-Угорщини, а для українців усіх територій України, ще й проти більшовиків, денікінців, мадярів, німців та інших загарбників давній і багатих давньоруських і гетьманських земель засвідчують нам сучасникам про потребу нагашлну примирення, адже на Сході досі вирує корінний ворог усіх цивілізованих країн, усіх часів, і усіх народів – Російська імперія з її вродженою етнофобією і відсутністю традиції релігії.
Бо й справді навіть сьогодні можна зауважити, що чим далі людина у ХХІ ст. прямує на схід від Дніпра, тим менше у селах і містах давніх християнських парафій. Які століттями нищилися під так званим «стягом єдиного павославия» або стягами більшовизму. При цьому в аналогічному спостереженні, коли ми прямуємо чим дальше на Захід у селах і містах віруючих у Бога людей більшає. Про це свідчить зокрема кількість храмів, а відтак і давніх парафій мирян, яких в одному невеличкому селі може бути по дві, а той три. Це свідчить про тяглість історії Києвохристиянської та унійної традицій, які закріпилися за ментальстю народу, який століттями жив на своїй рідній землі.
То чи буде уряд Орбана вчитися на історії і чи буде трагедія Бучі кривавим прикладом для Європейської цивілізації?
Богдан ЛАЗОРАК
Джерела та література
[1] Шагала В. Вогняний перстень (історична хроніка про події в Перемишлі у 1914 – 1915 роках). – 1982. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://maysterni.com/publication.php?id=48129
2 Алфавитный указатель жертв австро-мадьярского террора во время Первой мировой войны 1914 – 1918 гг. на областях Галицкой и Буковинской Руси с биографическими и биобиблиографическими данными [Електронний ресурс] / Составил Р. Д. Мирович. – Львов, 1971. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://talergof.org.ua/alfavitnyi_ukazatel-pred.html
3 Вітовський Д. / Примітки // За волю України. Історичний збірник УСС. В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви 1914 – 1964 / Гол. ред. С.Ріпецький. – Ню Йорк, 1967. – С. 465.
4 Спогади українського січового стрільця // Неділя. – Ч. 1. – 6 січня 1935. Див. також републікацію спогадів у: Жовківщина: історико-мемуарний збірник / Відп. ред. Ярослав Каліка. – Т. 2. – Жовква-Львів-Балтимор, 1995. – 349 с.
8 Ганчарик Т. Бої УСС на горі Кобилі 1914 р. // Літопис Червоної калини: ілюстрований журнал історії та побуту. – Чис. 10. – Львів, 1937. – С. 9.
9Алфавитный указатель жертв австро-мадьярского террора во время Первой мировой войны 1914 – 1918 гг. на областях Галицкой и Буковинской Руси с биографическими и биобиблиографическими данными [Електронний ресурс] / составил Р. Д. Мирович. – Львов, 1971. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://talergof.org.ua/alfavitnyi_ukazatel-pred.html
10 Сміжак А. Військові дії на Прикарпатті під час Галицької битви. Серпень – вересень 1914 року // Архіви Покуття. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://pokuttya.info/archive/biblioteka/vijskovi-dii-na-prykarpatti-v-period-pershoi-svitovoi-vijny-1914-1917-rr/vijskovi-dii-na-prykarpatti-pid-chas-halytskoi-bytvy-serpen-veresen-1914-roku/
11 Ганчарик Т. Бої УСС на горі Кобилі 1914 р… – С. 9.
12 Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. (Матеріали до історії) / Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 69.
13Ibidem. – С. 231.
14 Сеньків М., Тимошенко Л. У період Західноукраїнської народної республіки… – С. 144.
15 Pawłowski W. Borysław – Stolica Polskiego Zagłębia Naftowego… – S. 49.
Будинок Художнього музею імені Архипа Куїнджі в Маріуполі. Фото mistomariupol.com.ua
Станом на 31 березня цього року зафіксовано 135 епізодів воєнних злочинів російських військ проти культурної спадщини України.
Як повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики, станом на 31 березня внаслідок обстрілів окупантів руйнацій та пошкоджень зазнали 58 об’єктів культурної спадщини. Це пам’ятки архітектури та містобудування, серед них п’ять – це пам’ятки національного значення. Зокрема, постраждали 25 цінних об’єктів історичної забудови – старовинних будівель другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а також 10 пам’ятників – меморіальних стел або скульптур, пов’язаних з історичними подіями. Через злочинні дії окупантів пошкоджено 12 музеїв та історико-архітектурних заповідників, 6 театрів і кінотеатрів, 5 бібліотек.
З поміж втрачених через війну знакових музеїв, про які ми ще не повідомляли на нашому сайті, є, зокрема, Маріупольський художній музей ім. Архипа Куїнджі. 21 березня через рашистську авіабомбу будівлю цього музею було зруйновано.
З відкритих джерел в інтернеті відомо, що до 1990-их років в промисловому Маріуполі не було культурного закладу із полотнами художників. В 1997 році міська рада виділила приміщення історичної споруди (в стилі модерн, збудовану в 1902 році) в аварійному стані під картинну галерею. Наприкінці 2000-х років в будівлі проведена реконструкція за рахунок місцевої компанії «Азовінтекс». Заклад під назвою «художній музей імені Куїнджі» урочисто відкрито восени 2010 року.
На виставковій площі, яка становила 300 квадратних метрів, на двох поверхах було облаштовано десять залів. Як повідомляв сайт видання «Локальна історія» 23 березня цього року, за попередньою інформацією, оригіналів робіт Архипа Куїнджі в музеї не було. Натомість невідомою є доля картин інших художників: Івана Айвазовського, Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської та інших знакових митців. Експозиція містила близько двох тисяч експонатів, серед яких твори живопису, декоративно-прикладного мистецтва, а також графіка та скульптура.
У половині виставкових залів експонували предмети, пов’язані з життям та творчістю Архипа Куїнджі. Серед них світлини, документи, особисті речі художника, зокрема 200-річна купіль, в якій хрестили Архипа Куїнджі.
Ми і надалі інформуватимемо про те, в якому стані перебувають культурні об’єкти України під час війни.
У неділю, 10 квітня 2022 р., о 15 год. у Львівському музеї Михайла Грушевського (вул. І.Франка, 154) відбудеться зустріч з професором Олександром Кіцерою на тему «Чи слід любити ворогів?». Подія організована у співпраці із Українським Фотографічним Товариством (УФОТО).
Професор Олександр Кіцера – доктор медичних наук, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка. Займається журналістикою, публіцистикою, пише оповідання, новели, есеї, перекладає з польської, німецької, англійської мов. Всі, хто знайомий з паном Професором підтвердять, що спілкування з ним завжди збагачує слухачів інтелектуально та духовно.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
Тож музейники запрошують на розмову цією непересічною особистістю. Професор Олександр Кіцера поділиться своїми спогадами, міркуваннями та проведе паралелі між тим що було і що відбувається сьогодні, у цей трагічний та переломний для України час.
Сьогодні, в час, коли героїчна боротьба нашого незламного, свободолюбивого, такого неймовірного у всіх проявах – в любові і в ненависті, у мирі і у війні , – народу, у цій священній війні за рідну землю , – в усьому світі , навіть у найбільш віддалених його куточках, знають, де знаходиться Україна. Кольори неба і пшеничного поля, такі дорогі нашому серцю кольори, заполонили раптом усю земну кулю і огорнули її українським прапором. Це теперішній час.
Але всі, хто пам’ятає — що таке Совєтський Союз, а ті, хто не пам’ятає — то зараз, у цій війні їм відкрилась страшна суть і єство того Мордору. У глухі 80 — ті роки, коли українська культура та ідентичність були черговий раз під загрозою, репресії, придушення найменших проявів національного, – у світ раптом увірвалась пісня, українська пісня. Голос співачки проникав глибоко в серце, він ніс у собі невимовну тугу усіх тих українців, хто змушений був назавжди залишити свою Батьківщину і промовляв для цілого світу — є такий особливий куточок на землі, де живуть люди, котрі мріють бути вільними та виборюють своє право на незалежність – і він називається Україною. У 1991 році Україна стала незалежною і свою незалежність більше ніколи і нікому не дозволить відібрати. А той голос належав молодій тендітній жінці, яку звали Квітка Цісик і сьогодні, 4-го квітня в день її народження хочемо згадати цю визначну Українку.
Квітка Цісик на руках у своєї бабусі Софії. Позаду – Іванна та Володимир Цісики, за ними – професор Василь Лев, молодий хлопець, що сидить – Василько Лев, молодший. 1955р. (? )
Народилась в Америці, куди її батьки, розділивши долю тисяч українців скитальців, дістались у 1949 році. Від батька — Володимира Цісика — талановитого львівського скрипаля, його брата Зенона, музиканта Львівського театру, Квітка, як і її сестра Марія, перейняли любов до музики і надзвичайне музичне обдарування. Марія стала відомою піаністкою, а Квітка — видатною співачкою. Видатними були майже всі особистості з роду її матері — Іванни ( Асі) . Дідусь Іванни – відомий галицький архітектор та суспільно – громадський діяч Василь Нагірний, а його донька — Софія, – здібний математик та педагог, котра довгий час працювала зі своїм чоловіком — професором Василем Левом — вченим, мовознавцем, істориком літератури та письменником — на ниві шкільництва у Львові і в США.
У 1944 році вони разом з дітьми — донькою Іванною та сином Васильком змушені були залишити своє львівське помешкання по вул. Глибокій, 8, до котрого вже ніколи не повернулись. Іванна вийшла заміж за Володимира Цісика в одному з таборів для переселених осіб у зоні Західних союзників, де у серпні 1945 року у них народилась донька Марія.
Зліва направо: Христина Лев, Марія Цісик, Василь Лев молодший, Квітка Цісик, Олеся Лев, Іванна Цісик, Мая Лев. Сидять: Софія Нагірна – Лев з Самантою і Лесею Мерлей та професор Василь Лев. Кінець 1980 -х р.
А Квітка народилась 4 квітня 1953 року в Нью Йорку. З дитинства грала на скрипці, займалась балетом, вокалом, співала в хорі. Виховувалась в українському дусі, з 7 до 16 років пластунка Квітка відвідувала тритижневі табори в горах, у 1967 році організувала з дівчат 30 – го куреня ім. Софії Галечко в Нью Йорку співочий гурт “Соловейки”, яким керувала протягом трьох років. Закінчила у 1970 році Вищу школу музики і мистецтва у Нью Йорку, мала декілька закордонних семінарів та стипендій, де серйозно студіювала оперний спів. Співачка володіла рідкісним колоратурним сопрано, її голос мав неймовірний, за визначенням спеціалістів, вокальний тембр.
Та славу вона здобула згодом — як найпопулярніша виконавиця джинглів у США — рекламних мотивів для радіо і телебачення, до кінця життя була єдиним голосом для автомобільної компанії “Ford Motor”. Відомими є її записи саундтреків до художніх фільмів, де брала участь і як акторка, записи платівок — вона була знайома і співпрацювала з багатьма зірками американського музичного світу, та, напевно, найбільшим є її вклад для української музики.
Квітка Цісик записала два диски з українськими народними та популярними піснями, запросивши найвідоміших студійних інструменталістів Нью Йорка, – своїм коштом. Планувала випустити третій україномовний альбом з колисковими або сучасними піснями, та її життя передчасно обірвалося. Вона вміла співати так званим “Білим голосом” – своєрідною манерою жіночого фольклорного співу, яку можна почути в карпатських селах.
Стоять: Софія Нагірна – Лев з Марією та Квіткою Цісик. Сидить Іванна Цісик з внучками Самантою та Лесею Мерлей. Кінець 1980 -х р.
Саме в такій манері записано декілька пісень до альбому “Пісні з України” ( 1980 р), який присвятила своєму батькові — Володимиру Цісику. Вона , котра лише один раз ( у 1983 р) побувала в Україні, на своєму другому диску “Два кольори”(1989р.) зробила присвяту: “Присвячую поривам нескореного українського духа і його безнастанним змаганням по обидвох боках океану”. У Радянському Союзі пісні Квітки Цісик були заборонені.
Україна вкотре виборює своє право вільно жити і панувати “у своїй сторонці”. На цьому маленькому окрайчику землі зараз ведеться остаточна битва – нескорений український дух поборює Морок, і під проводом Св. Архистратига Михаїла простромлює мерзенне тіло темного Змія. Такі поняття як табори переселених осіб, еміграція — знову, як і в юності батьків Квітки Цісик , увійшли в наше життя. Слова останньої пісні, записаної Квіткою – “Журавлі” на слова Богдана Лепкого, знову зазвучали у долях багатьох українців :
” Чути кру-кру-кру
В чужині помру
Заки море перелечу-
Крилонька зітру…”
Та на цей раз, ми віримо – все буде інакше, і весною Журавлині ключі повернуться в Україну.
Квітка Цісик з чоловіком Едвардом Раковічем та сином.
Так само, як і колись, нащадки славного роду Нагірних, до якого належала Квітка, беруть участь у “безнастанних змаганнях по обидвох боках океану”. ЇЇ кузинка, журналістка та громадська діячка Христина Лев стала засновницею американської фундації Foundation to Preserve Ukraines Sakral Arts (FTPUSA), який допомагає і надалі допомагатиме ( зважаючи, на страхітливі втрати) у реставрації наших святинь . Фундація , однією з перших, підтримала діяльність нашого новоствореного Центру порятунку культурної спадщини. Підтримала нас і ціла родина Левів, а також свій внесок зробив і чоловік Квітки Цісик — Едвард Раковіч.
Квітка Цісик (Kacey) (4.IY.1953 — 29.III. 1998) — американська співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинглів у США, оперна та блюзова співачка, виконавиця народних та популярних пісень.
Привітавши журналістів, Степан Бандера заявив, що, йдучи назустріч часто висловлюваним побажанням чужинних журналістів, хоче дати їм інформації і вияснення про сучасні визвольні змагання України, щоб вони могли вірно поінформувати про них західні народи.
Питання: Яке Ви займаєте становище?
Відповідь: Голова Проводу Організації Українських Націоналістів.
Які цілі має ОУН?
Визволення України, повалення стану поневолення України большевицькою Росією, відбудову Самостійної Української Держави на українській етнографічній території, знищення російського імперіялізму, розподіл СССР на самостійні національні держави всіх поневолених Москвою народів.
До якого державного ладу змагає ОУН?
До народоправства (демократії) і соціяльної справедливости. ОУН бореться проти большевицької диктатури, тоталізму, проти комуністичного суспільного поневолення й визиску. В українській державі український нарід свобідною волею має вирішувати сам про її державний і суспільний устрій. Українська держава запевнить свобідний розвиток усіх ділянок життя – релігії, культури, господарства, забезпечить всебічну особисту свободу і справедливість усім громадянам України, свободу індивідуальної і збірної діяльности громадян на суспільно-політичній, господарській, культурній і на інших ділянках.
Одна з перших світлин Степана Бандери після виходу з німецького концтабору. Архів ОУН
Яким способом хочете досягти своїх цілей?
Революційною, збройно-політичною боротьбою цілого українського народу в спільному протибольшевицькому фронті з іншими поневоленими народами.
Чи ОУН є політичною, чи мілітарною організацією?
ОУН є визвольно-революційною організацією, яка єднає в собі елементи організації політичної і мілітарної, відповідно до того, що українська визвольна боротьба є одночасно і суспільно-політичним процесом і збройною мілітарною дією. Діяльність ОУН полягає на унапрямлюванні й організуванні протибольшевицьких і протиросійських процесів і акцій, з українським національним, самостійницьким змістом у всіх ділянках життя. Членські кадри ОУН підготовляються однаково до політичної, як і мілітарної боротьби, та ведуть її в обидвох формах.
Які є сили українського визвольного руху?
Українські визвольні змагання очолює Українська Головна Визвольна Рада, що постала 1944 р., діє в Україні, як революційний найвищий орган українського народу в протиставленні до московської експозитури – т. зв. уряду УССР. УГВР, що має характер революційного парляменту, і її виконний орган – Генеральний Секретаріят – перебувають ввесь час в Україні.
Українська Повстанська Армія – це підпільна революційна військова формація, що веде мілітарну боротьбу в рамцях цілої революційної дії.
Яке є відношення між ОУН і УПА?
Найтісніша співдія. УПА постала із збройних відділів ОУН під час II світової війни, коли мілітарна боротьба розгорнулася у великих маштабах, на два фронти, проти німців і проти большевиків. Основою УПА стали військові відділи ОУН, але в УПА входять теж не члени ОУН, всі, хто хоче брати участь у збройній боротьбі проти ворога за волю України. УПА побудована й діє на принципах чисто мілітарних в достосуванні до підпільних умов. УПА веде мілітарні операції в рамцях цілої революційної боротьби, яку практично організує й провадить ОУН.
Чи ви є комендантом УПА?
Ні. Головним Комендантом УПА є ген. Тарас Чупринка.
Яке його відношення до ОУН?
Він є другим Головою Проводу ОУН.
Які є дії УПА?
Операції УПА, їхні розміри і форми є кожночасно достосовані до ситуації. Під час війни і зразу після її закінчення УПА діяла більшими військовими одиницями, переводила мілітарні акції великих розмірів, опановувала повністю великі територіяльні смуги.
В сучасній, стабілізованішій ситуації, форми дії УПА є інші, як під час війни. В роках 1945-1948 большевики кількома наворотами провадили масові акції для ліквідації політичного підпілля. Багато дивізій оперували по кілька місяців по цілій території України. Коли дивізії совєтської армії виявились дуже мало надійними, від 1946 р. большевики уживають майже виключно військ НКВД. Ані відділів УПА, ані цілого революційного підпілля ОУН большевикам не вдалося знищити.
Тепер УПА діє меншими, роздрібненими відділами. Головні цілі сучасних мілітарних дій УПА такі: посилення загального суспільно-політичного революційного процесу; захист населення перед винищуючими акціями НКВД, як, напр., масові вивози; паралізування і нищення осередків поліційного й економічного терору; революційно-пропаґандивні рейди до інших підбольшевицьких країн для підсилення тамошніх революційних рухів; розвиток і удосконалювання методів збройної революційної боротьби; унагляднення усім народам в СССР, що збройна революційна боротьба можлива й успішна в кожних обставинах, всупереч усім зусиллям большевицького терору; революціонізуючий вплив на совєтську армію; втримування в постійній дії основних кадрів революційної армії, яка у відповідний час буде здібною зорганізувати і повести до боротьби маси зреволюціонізованого вояцтва.
Степан Бандера і його наступник на чолі ЗЧ ОУН – Степан Ленкавський, автор “Декалогу українського націоналіста”. Зальцбург (Австрія), 1950-ті роки
Чи з боку большевиків були інші спроби довести до припинення боротьби, напр., заклики?
Так. Від 1944 до 1947 р. большевицький уряд кількакратно звертався з офіційними закликами до українських революціонерів, щоб вони занехаяли боротьбу, приобіцював “амнестію”, говорив про українську державу. Українці надто добре знають москалів, і того роду підступні звернення не мали жодного послуху.
В інших країнах, напр., у Польщі, де підпільні сили частинно далися піймати на такі підступні потягнення большевиків і вийшли з підпілля, це привело не тільки до значного послаблення і демобілізації протибольшевицького підпілля, але також до поступового ув’язнення, вивозів і ліквідації всіх виявлених підпільників.
Який кількісний стан УПА?
Це таємниця.
Чи можете подати орієнтаційні дані з минулого про кількісний стан і про розміри більших операцій УПА?
На переломі 1944 і 1945 рр. наші вороги, німці й больщевики оцінювали в своїх розвідчих звітах стан УПА на приблизно 200 тисяч війська.
В одному з більших кількаденних боїв проти однієї частини УПА з большевицького боку брали участь 3 дивізії (бій в смузі Чорного Лісу на Підкарпатті в 1945 р.). Відділи УПА, завдавши великі удари большевикам, зуміли прорватися з оточення.
Яку зброю має УПА і звідки?
Всю зброю УПА здобуває на ворогові. Зокрема великі запаси зброї походять з часів війни. Головною зброєю є машинові кріси й пістолі, різні Гранатомети, ручна протипанцерна зброя, легкі протипанцерні гарматки.
Степан Бандера й Андрій Мельник на могилі Євгена Коновальця
Чи УПА має танки, літаки, артилерію і чи большевики вживають їх проти УПА?
Большевики, так як і німці, вживають проти УПА і танків, і літаків та артилерію. УПА літаків не має. Танків і Гранатометів уживали відділи УПА тільки деколи, в поодиноких боях, захопивши їх від ворога.
Як численна є сила ОУН?
Сила ОУН не міряється кількістю її зорганізованих членів. Вона полягає в тому, що ми мобілізуємо, організуємо і направляємо до плянової боротьби самостійницькі стремління і протибольшевицьке наставлення цілого українського народу. В боротьбі ОУН бере участь велика частина українського народу в різних формах та підтримує і співчуває їй увесь народ за вийнятком малої жменьки комуністів і їх прислужників.
Як можна оцінювати протибольшевицький потенціял в Україні?
Половина з коло 45 мільйонів українців візьме безпосередню активну участь в протибольшевицькій визвольній революції. (Решта – нездібні до безпосередньої боротьби).
Як Ви стали провідником ОУН?
Вибраний на голову Проводу ОУН. В 1940 р. вибраний тимчасово Конференцією, в 1941 р. Великим Збором, найвищою установою ОУН, яка встановлює програму, організаційні закони і покликає Провід. Востаннє вибраний по виході з німецького концентраційного табору Конференціями ОУН в Україні в 1945 р. і в 1947 за кордоном. (Рішення обидвох конференцій мають силу постанов Великого збору ОУН – прим. Ред.).
Коли, де і чому ув’язнили Вас німці?
В 1941 р. після проголошення відновлення Української Держави проти волі й плянів гітлерівської Німеччини. В’язнили до 1943 р. в тюрмі ґестапо в Берліні, а потім до вересня 1944 в концтаборі Захсенгавзен в Оранієнбурґу.
Посвідчення Степана Попіля від 21 лютого 1946 року, як члена Ліги українських політичних в’язнів німецьких концтаборів (League of Ukrainian political convicts German concentration camps). Документ виданий на фальшиве ім’я для легалізації Бандери у Зекінгу
Коли і чому звільнили Вас?
Восени 1944, як уже відступали з України, німці звільнили мене й малу частину українських націоналістів, стараючись приєднати собі прихильність українців. Пропозиції співдії я відкинув, так само як й інші. Німці держали мене під поліційним наглядом, з під якого я втік на початку 1945 р.
Чи німці пропонували українцям співпрацю, обіцюючи державну самостійність?
Під час війни гітлерівська Німеччина ніколи не ставилась направду позитивно до справи української державної самостійности, тільки намагалася заманити сумнівними обіцянками в далекій перспективі.
Чи український народ не сподівається визволення від війни між Америкою і СССР?
Ми рахуємо тільки на визволення власною боротьбою, протибольшевицькою революцією. Війна може створити пригожі обставини, бути помічною. Але на визволення чужими силами Україна не рахує.
Коли буде революція в Україні?
Загальний революційний зрив в Україні і в інших підбольшевицьких країнах прийде у пригожий для того момент. Більше значення матиме дозрівання революційного процесу серед широких народніх мас, зокрема серед інших народів та зріст революційних настроїв у совєтській армії. А в другу чергу ролю відограє пригожий момент.
Чи Ваш рух діє теж в совєтській армії?
Так. Ведеться успішна пропаґандивна й підготовча акція серед вояцтва совєтської армії, українців та інших національностей, щоб вони, замість захищати большевицький режим і московський імперіялізм, у відповідний час стали проти нього, в боротьбі за свободу, по боці визвольної революції.
Як уявляєте собі пригожий момент для вибуху революції?
Він може мати внутрішній характер – крайньо скрутне положення цілої большевицької системи і режиму, зокрема економічне заломлення. Внутрішній розвиток СССР йде по цій лінії прогресивно. Або друга можливість: криза зовнішнього характеру, війна, чи інша форма великого натиску на СССР ззовні.
Чи народ в Україні не рахує на те, що Америка розпочне війну з СССР?
Ні. У нас люди знають, яке є відношення і яка політика Америки супроти СССР. Але знають, що війна така прийде невідхильно. СССР підготовляється до неї і її викличе.
Звідки знаєте і які є познаки, що СССР підготовляється до війни?
Маємо відомості про те, що діється в Україні і на цілому просторі СССР. Підготування большевиків до війни іде в різних ділянках: а) психологічна мобілізація під прикривкою гасла “за мир”; большевики ведуть пропаганду, що Америка готується до аґресії і СССР мусить її відбити, знищити англо-американський імперіялізм, б) СССР тримає під зброєю багато річників, веде інтенсивний військовий вишкіл всієї молоді не тільки в армії, але теж в комсомолі, в різних парамілітарних організаціях, в) ціле господарство СССР і сателітів наставлене виключно на підготування війни, розбудову воєнного промислу, упослідження всякої продукції для мирних потреб, г) інтенсивна розбудова великанських повітряних сил, морської фльоти, зокрема підводних човнів, будова доріг виключно в пляні потреб аґресивної війни, інтенсивне будування летовищ, великих підземних воєнних магазинів, розміщення їх на окраїнах території СССР, при шляхах випадів і в країнах сателітів – все це наглядно вказує, що СССР готується до війни поза власними кордонами, до аґресії.
Степан Бандера і кур’єри ЗЧ ОУН (з автоматичною зброєю) у баварських лісах. Цілком можливо, що світлина зроблена поблизу Штанберзького озера. Чоловік, що сидить по середині, дуже схожий на Матвієйка
Коли, на Вашу думку, СССР викличе війну з Америкою?
Тоді, як вже не зможе більше здобувати в “тихій війні”, коли на Заході не буде мати більше успіхів у своїй комуністичній, розкладовій і підривній дії і як наткнеться на твердий спротив у своєму просуванні на схід, в Азії, як це сталося на Близькому Сході. Тепер СССР не потребує одвертої, повної війни, доки при пасивності західних держав здобуває легше і більше без великого риску.
Чи Ви хочете спровокувати війну між СССР і Америкою?
Ми не маємо змоги цього зробити ані це не лежить в сфері наших завдань. Ми ведемо свою власну боротьбу і дбаємо про спільний визвольний фронт усіх поневолених большевизмом народів. А питання війни західних держав з СССР – це справа захисту їхніх життєвих інтересів.
Коли б дійшло до війни між Америкою і СССР, чи тоді вибухла б революція в Україні?
Якщо б воюючі проти СССР держави виразно й зобов’язуюче задеклярували підтримку українським самостійницьким змаганням, визнали українську державність, як одну з цілей війни, і на ділі трактували Україну та її союзників, нашу визвольну боротьбу за союзника – тоді наша революційна боротьба велась би за таким пляном, щоб якнайбільше причинитися до швидкого і повното повалення спільного ворога і до встановлення миру.
На випадок іншої постави держав, що воюють проти СССР, ми трактували б їх війну як також чужу нам справу і свою власну боротьбу провадили б виключно за власним пляном, як це для нас було б найкорисніше, не маючи підстав координувати її з воєнними плянами противників СССР.
Чи ОУН дістає допомогу від американців?
Ні.
Чи співпрацює з СІС? (Американська контррозвідка)
Ні. Натомість знаємо, що різні люди підшивалися під фірму Організації і вводили в блуд американські чинники.
Чи большевики старалися зробити на Вас атентат?
Так. Служба Безпеки викрила трьох аґентів НКВД, які мали таке завдання.
Чи міг би хтось з журналістів піти в Україну і побачити там Вашу боротьбу?
Засадничо так. Передумовою до того є повне обостороннє довір’я і вимога взяти на себе ризико. Приблизно половина людей, що виконують завдання зв’язку між краєм і закордоном – гине.
Скільки приблизно з України бійців УПА в рейді до Німеччини? Чи ще прибувають такі відділи?
Перед двома роками до Німеччини й Австрії пробились рейдом приблизно 300 вояків УПА і членів ОУН з західних українських окраїн під Польщею. (Не “околиць” – як подали деякі чужинні газети – Ред.). Вони дістали наказ перейти сюди тоді, коли після дворічної боротьби з тих теренів виселено все українське населення.
З матірних українських земель приходили тільки малі групи для зв’язку.
Наприкінці Бандера звернув увагу західних кореспондентів на такі питання:
Дотогочасна політика й тактика західних держав супроти СССР має багато хиб, які шкодять боротьбі проти большевицького наступу на ввесь світ.
Розмежування большевизму від російського імперіялізму є неправильне. Не можна знищити одого, залишаючи другий, а вже цілком нереальна концепція, мати одного з них за союзника проти другого.
Такою хибною концепцією є ставка на російські сили, які виступають проти большевизму, а самі є за втриманням імперії, яка поневолює інші народи.
Рівнож помилковою є ставка на т. зв. тітоїзм, націонал-комунізм, з надією, що його вдасться мати союзником проти СССР. Це другий троянський кінь. В світовому змагу комуністи знайдуть спільну мову з СССР. Пактуванням з Тітом і т. п. західній світ позбавляє себе ідейного обличчя в боротьбі з большевизмом.
Багато шкоди в протибольшевицькому фронті накоїла концепція протидіяння большевицькій системі методами легальними, парляментарних виборів і т. п. В країнах новоокупованих Совєтською Росією, в т. зв. сателітах спрямування національних і протибольшевицьких змагань на той шлях легальної боротьби принесло великі втрати, демобілізацію і заламання протибольшевицьких сил. До цього причинилась політика західніх держав, яка штовхала ті народи на такий шлях. Проти большевизму – системи безоглядного терору, безправства, тоталізму – є можливий тільки один спосіб визвольної боротьби для поневоленого народу – безкомпромісова революція.
Західній світ недобачає і недооцінює найпевніших і найтвердших сил в світовому змаганні з большевизмом – революційних визвольних рухів поневолених народів.
Так само як Україна, багато інших народів ведуть свою боротьбу з большевизмом, з російським загарбницьким імперіялізмом. Національна ідея, змагання за свою самостійність і свобідний розвиток, дає тим народам силу витривати в найтяжчому змаганні тоді, коли могутні держави пактують з СССР.
Тепер боротьба наших народів не йде осамітнено. Усі самостійницькі, революційні сили єднаються в Антибольшевицькому Бльоці Народів, творять спільний фронт визвольної боротьби. В АБН входять визвольні рухи таких народів: азербайджанці, білоруси, болгари, грузини, естонці, ідель-уральці, козаки, литовці, лотиші, мадяри, румуни, серби, словаки, туркестанці, українці, чехи, хорвати.
Посвідка, видана Бандері на його конспіративне прізвище в Штарнберґу, 30 вересня 1946 року. Зекінг, де Провідник ЗЧ ОУН отримав офіційну прописку (користувався нею до своєї смерті), розташований поруч із Штарнберґом, а тепер є частиною останнього
Чому нема в АБН поляків?
Бо польські політичні чинники за кордоном не погоджуються на принцип самостійних національних держав в етнографічних границях, що його прийняли усі народи АБН. Вони хочуть прилучити до Польщі частини земель українських, білоруських, литовських і ін. Але на рідних землях існує співдія українського революційного руху з польським протибольшевицьким підпіллям, яке не обстоює імперіялістичних позицій.
Закликом, що протибольшевицькі сили західних народів повинні підтримати визвольну боротьбу народів АБН, не тільки в ім’я вселюдських ідеалів, але теж у своєму власному інтересі, закінчилося інтерв’ю С. Бандери з чужинецькими журналістами.
Текст прес-конференції поданий на основі звіту присутнього на ній кореспондента тижневика «Шлях Перемоги» (№ 15 за квітень 1950 p.)
Перед усім світом корчиться від люті, але так і не може сконати, лідер «велікого террорістіческого государства» путін, у конвульсіях щораз більше розкриваючи свою потворну сутність. Разом з цією мерзенною істотою піддається ментальній діагностиці і його вірнопіддане «насєлєніє» з притаманною йому психологією рабів. Але чи ця концентрація колективного зла від московії є ситуативним проявом, чи має складнішу – генетичну – природу? Чи навчали Вовочку, тепер політичного злочинця, в далекому минулому якоїсь там «русской літературной класікі», і що саме йому «ввійшло у душу» з книг Пушкіна, Лєрмонтова чи Толстого? І чи не знайшлося в цих книгах моральної отрути (такого собі «новічка»), яка й виробила у ньому інстинкт збоченця, дітовбивця і тирана? Бо, як писав ще наприкінці XVII ст. англійський мандрівник Барклай, «…в них (московитів) нема ніякого встиду перед брехнею, ніякого збентеження перед викриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу добродійства».
То ж може надто перебільшували і далі перебільшують значення російської літератури у науково-культурних колах, беручи з неї лише те, що було елегантним і «красівим», і приховуючи огидне й деградуюче? А може в серцевині цих «величєствєнних явлєній» знаходиться якась інша сила, що регулювала почуття цих авторів-класиків на підсвідомому рівні і називається інстинктом потворності, ментальним кодом московського етнопсихологічного субстрату? І чи в достатній мірі уславлені члени академічних товариств у різних наукових центрах світу «відчитували» ті потаємні (підсвідомі) сили, які становлять суть світогляду, поведінкової моделі московитів, того нігілізму, який повсякчас подається ними в подекуди ефектних, звабливих псевдоінтелектуальних «обгортках»? Часткову відповідь на ці питання дає наукова студія знаного літературознавця, письменника і публіциста Романа Кухара (1920, м. Львів – 2007, м. Канзас, США), яка публікується за оригіналом з журналу молодих «Фенікс» (Детройт; Брюссель; Мюнхен), ч. 9 за 1959 рік, сторінки 58-64, з незначною мовно-редакційною адаптацією. Перша її републікація поміщена в третьому томі Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (упорядник Р. Яців. Львів, 2019).
Роман Яців
Пробуючи сформулювати, можливо випукліше й влучніше, складну проблему сутности й характеру московської літератури, приймаємо нерідко до уваги такі відомі окреслення, як «література духових суперечностей», «література переваги негативних, мрячних, над позитивними, світлими елементами», «література поплутаних нетрів людської психіки», «яскравих крайностей», тощо. Інколи, розмірно рідше, сприймаємо, як доволі питоменні для московської літератури, характеристики типу «літератора низьких інстинктів», абож «збочена», «здеґенерована», «деморалізуюча», «деструктивна література»; частіше всього приходять на думку прямолінійні, суцільні й вимовні узагальнення, як «література реалізму й матеріалізму», «нігілізму», чи навіть «література суєвір’я».
Якій з урахованих нами характеристичних властивостей московської літератури дати б особливе вирізнення, для якої з них найти б найобоснованіше виправдання? Поскільки існували б сумніви щодо панівности одної з приведених характеристик над іншими, все ж таки більших сумнівів щодо загальної їх актуальности в оцінці окремих експонатів, а то й навіть «шедеврів» московського письменства, на нашу думку, не повинно б бути.
Едвард Козак. Бути або не бути. Карикатура. 1962
Що елемент духових суперечностей дуже сутній у творчості багатьох московських письменників, це вже проглядає хоч би з такого клясика, як Турґенєв. Яка нерівна світоглядова скаля, яка непослідовність трабанта московського дворянства, автора «Дворянського гнізда», що еволюціонує в «Нотатках мисливця» до звичайної в московській літературі плятформи «обличителя», повертається, нап’ятнований сумнівами й самобичуванням у «Рудіні», у протоптану колію «зайвої людини, в московській літературі», стає з черги в «Батьках і дітях» герольдом «найпередовішої» тоді, «нігілістичної» програми московської «золотої молоді», на те, щоб і з нею вже нашвидку будь-які зв’язки порвати) і до краю розгубитися серед невпинних вагань і очевидної нестійкости характеру людини, позначеної духовою змінливістю!
На експонента поплутаних нетрів невирівняної людської психіки, звеличника підземного царства низьких інстинктів, звідкіль заносить тільки за тухлим пивничним сопухом, де все покрите слиззю та цвіллю, аж напрошується, звичайно, Достоєвський, з усім своїм комплексом психопата й маньяка; але ж належить відмітити, що він ніякою мірою не становив виняткової появи в московській літературі. Муза Єсєніна, наскрізь відмінного від Достоєвського, хоч би вже своїм селянським походженням, типу людини, що могла б віщувати якесь надійніше і світліше літературне розгорнення, виявляє проте чимало співзвучних аліквотів [тут у значенні певних регістрів цілісності твору. – Прим. Р.Я.].
Коли ж, хоч і як дивно, трапляється таке, що Достоєвського, який пустив по світу цілу ґалерію відразливих креатур, відомих досі хіба-що з найбільш макабричних сновидінь, чи Толстого, з усіма його познаками чаклуна, типового виразника суєвір’я, багато хто, з невдумливих пляґіяторів критичної думки назве «великими християнськими мислителями», та, коли на те пішло, світовий літературний базар, головно з комерційних оглядів, реклямуватиме не розбірливо їхню літературну продукцію, як одне з найбільших досягнень людського духу, тоді доводиться хіба тільки пригадати, що критерії вартостей є такі ж різноманітні, як і різними є люди, що їх репрезентують. Теж ясно, що критерії вартостей панівних народів є наскрізь відмінні від критеріїв вартостей поневолених народів, християнських, індустріяльних і купецьких суспільств від землеробів, тощо. Таким же різним буває і їхній кодекс моралі.
Якщо ж говорити про поняття абсолютної правди, що повинна б руководити повсякчасними критеріями вартостей, то невже ближчим до неї є софістичне й нічим не обмежене різноголосся, що виходить із великосвітських гучномовців панівних націй, від тихої, проте прямої мови поневоленої християнської нації, отого, скажемо, непідкупного світового сумління? А іменно з позицій близької ще до природи й Бога нації; незіпсутої ще рафінованою каналізацією модерної урбаністичної й технологічної цивілізації, московська література мусить зразу насторожити й неодмінно відштовхнути своїм різко антихристиянським і антигуманним духом, своїми, в цілому, розкладовими й деструктивними складниками.
Поглянути б тільки з вершинної перспективи на оте, що серед літературного базару позначується нерозбірливо номенклятурою «великої літератури», щоб усвідомити всю проблематичність раз установлених і безкритично на всі часи задержаних мірил тут і там панівної літературної оцінки. Взяти б лише до уваги декілька «милевих стовпів» московської літератури, щоб уловити її негативний ляйтмотив.
Не розклад московського суспільства й індивідуальної московської душі складається на оформлений літературний образ після прочитання Пушкінового «Євгенія Онєґіна»? Не викликає слідкування за життєвою кар’єрою цинічного душогубця Печоріна, Лермонтового «героя нашого часу», паралельних думок у сферу московських національних злочинів супроти поневолених Москвою народів? Не начеркнена в героїзованому Турґєнієвим Базарові початкова стадія «просвіченої» московської людини, що згодом еволюціонуватиме до большевизму? Невже інакший рефлекс серед московських прогресистів могла викликати, напр[иклад] лектура конспіраторських плянів «Бісів» Достоєвського, зокрема їхнього вождя Вєрховєнського, як не ідею всесвітньої конспірації, що її саме реалізують московські большевики? А не проповідується патологічної, квазихристиянської науки в «Ідіоті» Достоєвського? Не атакується основ християнської церкви в леґенді про великого інквізитора в його ж «Братях Карамазових»? Не дається виразу людоненависницьким поглядам у тім же творі хоча б такою реплікою Івана Карамазова, як «люблю людину, доки її не бачу»? Не ґльорифікується московського «православ’я, самодержав’я й народности» у «Війні й мирі» Толстого? І не висловлює ж «великий християнин», Толстой, суперечних з основами християнської релігії поглядів таки прямо, в циклі своїх моралізаторських писань, не то що устами літературних персонажів, як це робить Достоєвський, інший «великий християнин»? Не стягає традиційний світ моралі й законности в прірву Чернишевський у своєму публіцистичному, немистецькому творі, «Що робити?», або не робить того ж самого в більш літературному оформленні Чехов у своїх драмах, напр[иклад] у «Черешневому саді», чи в «Чайці»? Коли знищено в душі Бога, на Його місце ставлять обов’язково ідола, це один з виправданих історією фактів. Чим же іншим, як не знищенням у душі Бога і, в заміну, ідолопоклонством перед товпою, найменувати апотезу товпи з боку пролетарського письменника й політичного московсько-большевицького знаряддя, Максіма Ґорького, чим іншим вияснити його невпинні дитирамби на адресу опанованої низькими поштовхами анімальної людської маси, як це діється в безчисленних його писаннях, напр[иклад] у п’єсі «На дні»?
Виникає питання, чи того роду негативні, психологічні комплекси, про які була мова, характеристичні виключно для певних періодів у московській духовій творчості і тільки для певних прошарків московського суспільства, а чи, може, такий психологічний уклад запустив уже глибші коріння в московському національному світогляді й далеко переступив вузькі часові й просторові обмеження. Згадавши раніше про схожість загального літературного тону між творчістю такого виключного патологічного параґона, яким був Достоєвський, і поетичним надбанням представника народньої, можна б вижидати, здорової стихії, ще не зіпсутої дворянським переситом, чи пролетарською нуждою, яким міг був бути Єсєнін, що проте, як і Достоєвський, віднайшов себе щойно в бовтанні серед каламутних вод, ми частково відповіли вже на поставлене питання. Пригляньмося ж йому, з черги, щільніше.
Народня творчість – це одне з несфальшованих виразів національної духовости. Вникнувши глибше в суть, хоч би декількох типічних московських приказок, напр[иклад]: «Якщо в тебе сто рублів, закон на твоєму боці», «Закони прямі – судді криві», «Людина доти не злодій, доки не зловлять її на горя чому», «Молися Богові, але й чорта не дратуй», «Тут» і там чортові послужи, невідомо, чи й його послуг не буде потрібно», «Плюнь йому у вічі, а він тобі, це роса з неба», «Де чортові несила, там жінка зможе», «Німець може й добра людина, проте краще повісити його»[1], тощо, доходимо до ось яких висновків:
Московська людина втратила довір’я до закону та її репрезентантів, в московському світі немає пошани для жінки, до противника існує зневага, а то й ненависть, чужа є любов до ближнього, є відсутність пошани до себе самого, москвин загубив поняття моралі, правди, краси, добра, позбувся віри в Бога, піддався повністю нищівним силам зла.
Едвард Козак. Московит. Фрагмент карикатури. 1962
Ці процеси ступневої деморалізації, дехристиянізації, навіть дегуманізації, яскраво помітні в хронологічній таблиці розвитку московського письменства, тільки ж важко встановити, де їм усім початок. Мабуть, не помилимось, коли зробимо здогад, що в сивій давнині. Характеристично, що ще в раннім періоді народньої творчости, напр[иклад] у «старинних», негативні духові елементи в їх московській редакції, у відмінність від куди вищої в етичному й моральному розумінні української редакції «старин», де вони відсутні, кидаються зразу в очі.
Типічно-московську брутальність, національну нетерпимість і замилування до образливих прозивань видно із такої, напр[иклад] фрази: Багатир, схопивши татарина за ногу, помахує ним, побиває ним ворогів, приговорює: «Крихкий татарин, не ламається, жиловатий собака, не перерветься»[2].
У відрізненій від мотиву справжньої приязні між людиною і твариною, що така зрозуміла й прикметна в українськім народнім епосі, московська редакція старин виявляє зневажливу й жорстоку поведінку зображуваного багатиря зо своїм супутником-конем: «Ілля Муромець б’є коня по крутих бедрах, пробиває шкіру до чорного м’яса…»[3]. Або дальше: Соловій-розбійник, штовхнувши коня під живіт, озивається: «Ой ти, вовчий корме, ти мішку трави…»[4].
Ще більше виразно виступають у старинах, що ілюструють тогочасний московський побут, неморальні елементи, зокрема мотиви подружньої зради. Після того, описується в циклі старин, як Святогор одружився, він «пішов із жінкою в шатро прохолоджуватися і різними забавами займатися…»[5]. Святогор згодом заснув, його ж, дружина, уздрівши над собою на дереві Іллю Муромця, взиває його: «Сходи вниз, сотвори зо мною любов, якщо ж не послухаєшся, розбуджу зараз же Святотора-багатиря й розкажу йому, що ти мене насильно на гріх навів…». Супроти чого Ілля, по думці засади, що «з бабою не зговоришся, із Святогором не справишся», «зліз із сирого дуба і виконав наказане діло»[6]. Такі ж мотиви подружньої зради, в додатку пестро перетикані сороміцькими виразами, знаходимо і в дальших старинах, зокрема в «Одруженні Альоші»[7].
Інтерес до тілесного, приземного, низького й брудного, прикметний для московської духовости ще в добу її формування, розгортався з часом постійно, із зростаючою наполегливістю, набираючи щораз більш відразливих і спотворених розмірів, аж у «Бісах» Достоєвського, якесь тисячоліття згодом, знайшов таку літературно оформлену несамовиту інкарнацію, як знасилування неповнолітньої дівчини «одним з імпозантних героїчних персонажів у всесвітній літературі»[8] і доведення її до самогубства, при обставині свідомої, цинічної співучасти «героя» в погубленні неповинної душі.
Негативні елементи задомовилися в московській літературі надобре і стали дедалі до того панівними, що їх у московському світі почали прямо що уважати чеснотами. Неґативний момент став насправді, як і не дивно, міркою літературної вартости. Будь-яке позитивне, світліше, одухотвореніше чи, назвімо, трансцендентне літературне зображення звикла московська критична думка вже з правила переносити в сферу наївного, нереального, відсталого, так, що нарешті «брудне», «реальне», зайняло в московській літературі позицію вартости, стало поняттям позитивним, тоді як «чисте», «ідеальне» набрало якогось негативного присмаку, стало в московській духовості, які в усій московській дійсності, вартостями небажаними.
Сутність запущеної московської душі як не можна краще увипуклиться, коли приведемо в дослівному перекладі уривки із «Сповіді» Достоєвського, з йото мрячного твору «Записки з підземелля», як і деякі дослідники письменницької творчости того духового представника демонічної московської стихії вважають квінтесенцією всього Достоєвського.
«Я», звірюється Достоєвський, – «хвора людина. Я – відразлива людина. Я – гидка людина… А втім, нічого й не знаю про природу моєї недуги, навіть точно не знаю, що саме болить мене»[9]. Дальша сповідь виявляє всю нікчемність і гидкість людської душі, у прямо шо застрашаючих розмірах: «Я був боягузом і невільником, проте я водночас уявляв, що так і годиться, і що мені все дозволено в силу посіданих потенцій вище розвинутої істоти. І не лише так я уявляв, а й насправді так воно було: був я боягузом і невільником. Кажу це без ніякого зніяковіння. Кожна, бо порядна людина нашої доби мусить бути боягузом і невільником. Це є нормальний стан. Людина створена для тієї єдиної цілі й завжди, в усіх часах, як раз порядна людина приневолена бути боягузом і рабом»[10]. Тут якнайвлучніше подано дві основні риси московської душі, до яких іще належало б додати жорстокість, бо вона виступає завжди в парі з духовим невільництвом і трусливістю, повною пасивністю в поборюванні зла, внутрішнього й зовнішнього. Піддавшися силам тьми, московська людина скерувала всю свою приховану лють на поборювання сил, що їх символізуємо поняттями «світла» й «добра». Роля української, світлої і свободолюбної духовости посеред цього мрячного світу духового рабства – в даному випадку не якась алегорія, але вловима історична дійсність. Процес падіння московської душі зілюстрований з роззброюючою одвертістю в дальших рядках сповіди Достоєвського з цитованого твору: «Чим більше був я свідомий існування добра й краси, тим глибше поринав у свій пропасний світ і тим більш не був готовий запастися в ньому до решти. А найголовніше в тому, що не було все це чимсь випадковим у мені, але, очевидно, так воно вже й мусіло бути. Те все проходило в мені так, як було б воно моїм найнормальнішим станом, ніякою мірою якоюсь хворобою чи здеправуванням; у висліді, дійшло до того, що в мені щезло будь-яке бажання боротися з тією розбещеністю»[11].
Що такий стан потопання в низьких інстинктах, при обставині повнісного непротивлення злу, був радше загальним, як індивідуальним душевним московським проявом, про те свідчить уся історія московського деспотичного царства темряви й процес розвитку пронизаної распутінськими психічними атрибутами духовости москвина.
Мережковський, упродовж якоїсь декади центральна фігура в усьому «модерністичному» московському літературному рухові, називаючи у своїй книзі «Толстой і Достоєвський» Толстого зовсім правильно «великим поганином» і «тайновидцем плоті», в той час, незрозуміло для нас, звеличує отого чи не ще більшого поганина й тайновидця плоті, Достоєвського, такими парадоксальними епітетами, як «великий християнин», «тайновидець духа»[12]. На виправдання Мережковського можна хіба навести обставину і його, типічної для москвина, духової незрівноважености. Книга «Толстой і Достоєвський». як потверджує вдумливий критик історії московської літератури Д. Мірський виявляє цілий лябіринт незорганізованої ментальности Мережковського, показує ґеометричну гойдалку постійних контрастів, зусильно плетені сіті його софістики. Книга, надто акцентуючи всюди месіяністичну ролю Москви «ілюструє [чергову трансформацію Мережковського – Р. К.] його перехід від західніх позицій до східніх, від європейського становища до суто московського»[13].
Комплекс розв’язности й нестійкости, в загальному, пересічної московської індивідуальности, що складається на її духову хаотичність і фізичну розперезаність, прозирає сливе з кожного духового продукту московського письменника, в минулому й сучасному, чи це буде меланхолійний сенсуалізм Буніна, чи безсоромна виставність хробачливої свідомости Розанова, а чи трусливий і самолюбний інтелектуалізм Пастернака. Зокрема з твору цього останнього «Доктор Живаґо», навіть у постаті квазипозитивного героя, Юрія Андреєвича Живаго, вилазить і шкірить зуби звір московської сучасности — безхарактерна, полігамічна людина. Всупереч почесному вирізненню цього твору підсовєтського письменника західньою критикою, даремно в ньому шукати якоїсь властивої клясичній західньоевропейській духовості високости думки, чи чистота порухів людської душі. Зате є реалізм, вірне відбиття пригнобливої московської дійсности.
Коли ж кинемо ще раз побіжним поглядом на основний перекрій духового потенціялу не так – здегенерованої московської інтелігенції, чи спрофанованого модерного совєтського пролетаря, але, здавалося б, «не зіпсутого» ще цивілізаційними «досягненнями» московського селянського суспільного прошарку, тоді в особі Єсєніна, цього «співця хуліганства й корчемного розгулля»[14], знайдемо ще одне, властиво зайве, підтвердження покутуючого в ницості й «тьмі кромішній» московського духового колобігу. Вже сам круг зацікавлень Єсєніна дуже проречистий: «Трясовини й болота», «Сповідь хулігана», «Країна негідників», «Чорний чоловік», «Сучий син», тощо. Тематика його поезій обмежується здебільшого описом емоційного впливу алкоголю на душу людини, напр[иклад]:
То ль как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь…
Або:
Но всю ночь напролет, до зари,
Я читаю стихи проституткам
И с бандитами жарю спирт…
А то знов жалюгідна сповідь:
Стыдно мне, что я в Бога верил,
Горько мне, что не верю теперь…
Або типічні московські погляди на щастя:
Счастье, говорил он,
Есть ловкость ума й рук,
Все неловкие души
За несчастных всегда известны…
Чи філософія:
«Жизнь есть ад, нет сил жить в этом аду…» Це, до речі, є й центральна ідея Єсєніна, висловлена в його показовому творі «Чорний чоловік», за голосами критики, «найміцнішого й воднораз найстрашнішого з усього, що створено Єсєніном»[15]. Як і треба було ожидати, нагулявшися вдосталь, покінчив Єсєнін самогубством.
Едвард Козак. Московська концепція злиття націй в одну. Малюнок до обкладинки Лиса Микити. Число 3 за 31 березня 1962 р.
Як, супроти висловлених і документованих вище прикладами уваг, визначити б нам суттєвий характер московської літератури? Негативна, аморальна, деструктивна? В рамках зв’язлої дефініції всіх вирахуваних упродовж статті показників було б, може, і багато; для вичерпання самої ж сутности питання ще не досить. В сенсі передання матеріалізації московської духовости й відтворення московської поганської дійсности, література цього агресивного й натуралістично-брутального народу є реалістична. Клясично й прикладово унагляднюється це довірочним знавцем московського матеріального й духового підсоння, національним московським поетом, Александром Блоком, який у своєму вірші-апострофі «Росія» поєднує реалістичні аспекти поетичної творчости з матеріалістично відчутою незавидною дійсністю. Приводимо в дослівному перекладі фрагмент згаданої апострофи, що в характеристичний спосіб видвигає притаманність духовости:
Грішити безсоромно,
Губити без надуми число недбалих днів і ночей,
А там, коли ще голова, тяжіє і болить від перепою,
З очима заскленими закрадатися до храму Божого…
це й є московська стихія, заключає автор.
В заключенні доводиться поставити заторкану проблему в ось якій площині: московська література – це віддзеркалення московської душі, якраз такої, якою вона й насправді є, від віків обтяжена незносним тягарем насилля над чужим і своїм власним сумлінням. Московська література – це несвідома чи, може, краще, підсвідома сповідь із тяжких земних гріхів. Ще належно духово не дозрівши, московська стихія розгорнулася, в сенсі духових і фізичних склонностей і наслідком специфічних історичних і ґеографічних умов, в суто негативному напрямку, вслід за чим вступила московська, людина на шлях фізичного розбою й ступневого духового виродження, звідкіль уже важко було знайти поворотну дорогу до органічного видужання. Комплекс тієї важкої до лікування недуги виступає в усій своїй ширині в принагідній сповіді московської душі, якою так образово можна б сприйняти різні форми й періоди московського письменства. Загально беручи, замітні вони зокрема наявністю крайніх настроїв, почувань і станів душі, від дикого, нічим не гальмованого розгулля пристрастей до найдальше доведеної пасивної контемпляції й самобичування, від садизму до мазохізму, від гедонізму до аскетизму, від мегаломанії до почуття меншовартости. У зв’язку з цим, виступають теж чітко в московській літературі типічні для москвинів психологічні процеси, відомі під назвою «незгоди з самим собою», а в загальнонаціональному масштабі – історіософічні форми московського месіянізму і подеколи протилежного йому іншого ірраціонального, на московському ґрунті вирощеного поняття, т[ак] зв[аного] «всесвітнього болю».
За умов таких душевно невирівняних індивідуальних і суспільних станів, що постійно присутні в московському психологічно-світоглядовому комплексі, про якісь стійкі морально-етичні критерії не може бути мови. Горе московській людині, що в неї стільки духових розладів, а ще більше горе жертві московської людини, що виставлена на жорстокі експерименти типічно незрівноваженої і, всупереч віковим змаганням до реалізму, насправді суєвірної, і раціональної московської духовости. Один з її яскравих форматів, ніби реалістична московська література, являється невідлучним супутником усіх кривих і чорних доріг московської історії. Кожний кривавий злам історичного шляху, Москви дізнає свого різкого замаркування в її літературі. За кожну п’ядь завойованої не московської землі доводиться московській нації платити непомірно високу ціну, – чергове викривлення, чергове зубожіння, чергове пониження, спустошення, падіння й виродження душі, що знаходить неминуче свою сейсмографічну нотацію в письменстві. Поскільки шлях виродження й дегуманізації пронизаної хворобливими й поганськими елементами московської літератури наскрізь пов’язаний із характером історії й бувальщини Москви, то й виздоровлення московської духовости так дуже обумовлене конечністю звороту московської нації від вузької й стрімкої «путі нечестивих» до широкого та прямого річища Христової правди, що, для всі однакова і для всіх зреалізована, становила б запоруку братерства вільних, здорових і гідних народів.
Роман КУХАР
(1959)
Публікація Романа ЯЦІВА
Стаття проілюстрована добіркою політичних карикатур Едварда Козака, які влучно розкривають ментальні риси московитів. Публікується за матеріалами українського журналу «Лис Микита» за 1962 та 1964 роки.
[1] В. G., Guerney: «А Treasury of Russian Literature», New York, 1943. 1038-1048 pp.
[2] Проф. Шамбинаго: «Русский народный епос» (післяслово), Москва, 1947, Стор. 325, 435.
Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Продовження)
І. Д. : «За кожну ідею мусить бути хтось хто хоче померти за неї, тоді вона буде», сказав о. Ігор Пецюх. Я кажу: «Окей, я хочу померти за цю ідею», малювати Стуса, Світличного… Я встигла намалювати Леонтовича, він не є канонізованим. Тобто не було проблем малювати священників і монахинь, духовних, Богу посвячених. А ми не є богопосвячені?! Сестра монахиня – богопосвячена, чудово,… я в подружжі намагаюся жити в чистоті, послуху, невже в подружжі не можна жити в чистоті? – Можна. Я теж богопосвячена. І тому коли я почала малювати, там де двері встигла і от той кусочок де є Леонтович, і де є Артемій Ведель. Хлопець помер стоячи на колінах, був в монастирі якийсь час.
Лик музикотворців та лик пастирів. Поліхромія каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика.
В мене є, скажімо груба книжка листів, які я писала до о. Юрія Щурка, до о. Бориса Ґудзяка. Бо о. Борис проект затвердив, і о. Борис сказав нема проблем малюй, крім одного священника, який зрадив. Кажу, добре, тобто ми не будемо малювати особи які є підозрілі, що вони зрадили, віру. Особи які закінчили життя самогубством, типу Хвильовий. Особи які є політичні лідери, типу Чорновіл. Хоча загинув як мученик, ну але чи за віру чи не за віру? Він за Бога, за Батьківщину. Це канонічні, це все дурня… Тобто я спеціально не буду малювати січових стрільців чи УПА, які можуть раптом якогось поляка нещасного схвилювати. Розумієш, хоча поляки не бояться своїх воїнів малювати в своїх храмах. А ми будемо «шо би чіво не вишла», мусульманин зайде, щоб він тут не згіршився, розумієш. Побачить голого … на хресті. І я кажу: добре, я ці всі категорії не буду. Але особи музикотворці, там мали бути слуги Слова і слуги ну не пензля, а там не пам’ятаю кольору чи звуку. Тобто йшлося: художники, воїни, композитори, лікарі, скитальці, пастирі і вчителі. Вчителів мені позволили зробити, тому що вони священники всі були, крім одного Кудрика. Борис Кудрик – композитор. І студент який загинув під руїнами церкви Святого Духа. І коли прийшлось про школу Бойчука… В нашій Церкві є певна категорія священників, яка не читає нічого крім Біблії. Є такі люди, вони кажуть – є одна книжка, там все є. Але якщо в поезії Стуса слово Бог вживається сотні разів, через кожне слово.
Він загинув як мученик, який страждав. Якщо Михайло Драйхмара, поет, сказав: «забирай моє життя!», віддав життя за хлопця, який мав бути розстріляний, він помінявся з ним, каже: «мене вбивай!». Він віддав життя за друга свого, все, амінь, святий, мови нема, ніяких комісій не треба, святий. Розумієш, ну Марія Пиленко-Скобцова і так дальше. Школа Бойчука, якщо хлопці малювали клуби, розписували доми, колгоспи, таким чином, що коли баба заходила і казала: «Слава Тобі Боже Наш, Слава Тобі». Бо там йшла жінка з дитиною і всім було ясно хто це. Хоча німба не було, храму вже не було, все було зруйноване. Чи в клубі там була Трійця. І за це вони були розстріляні. Софія Налепинська-Бойчук, Михайло Бойчук та інші його учні. І я зробила виставку в коридорі всіх цих людей. З інтернету повидруковувала ці всі дані. Як загинув Леонтович? Щедрик. Знаєш як він загинув? Молодий хлопець на Донеччині вчителював, син священника, мав сестру ще рідну і батька. І він на Різдво приїзджає до хати. Хата, село, хату священника всі знали. І вони з сестрою грають на фортепіані, ну богемна обстановка. Тут, стукає в двері вбивця, агент ВЧК. Який чекав, має вказівку вбити Леонтовича. Прізвище його Грищенко, тобто українець завербований як вбивця. Зима, Різдвяний час, і він проситься переночувати, той каже: «У вас є якісь папери?» Воєнний час, небезпечно, мужчина. – «Є». Той каже: «Ви знаєте у вас такі страшні папери, що вас страшно в хату впускати». Але плебанія, ну людина замерзне десь, ну та ходіть. І цей чоловік серед ночі встав, десь третя година була, як найміцніше всі сплять. Прив’язав до крісла батька з сестрою Вікторією і донькою Галиною, там було декілька кімнат. Коли з кляпами, зв’язані, тиша, сидять. Тоді він вистрелив у живіт Миколі, з рушниці. Цей сів знаєш так на ліжко, бо рідні це бачили. Ти уявляєш собі? Він сів і не розумів що діється, знаєш як то буває різкий біль, кров, все в крові, світло в хаті світиться, рідні зв’язані, і він фактично стік кров’ю. А вбивця почав цинічно грабувати, він ще взяв мішок, там кожух, рушник, ікону, він пограбував і пішов… Це батько залишив цей спогад, поки він розвязався, поки покликав за лікарем, коня запряг, вже було пізно, він просто стік кров’ю. Микола Дмитрович, йому було сорок три роки. Щедрик відомий в цілому світі, «Carol of the Bells».
Б. З. : Відомість його я знаю, а історію з його смертю ні.
І. Д. : Ти не знав, окей. Це є документи.
Б. З. : Тобто це замовлене було його вбивство?
І. Д. : Він звіт написав: «Я Афанасій Грищенко, агент ВЧК, здійснив наказ, знешкодив…»
Композитор Микола Леонтович під час роботи в Тульчинському єпархіальному училищі, 1908-1918 роки. Фото з колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею. Колоризація Богдана Зятика
І я це все в коридорі вивісила. Всі казали: «Боже, Іванка, дякуємо!».
Розстріляні кобзарі, яких вивезли. Чому кобзарів постріляли? Бо вони були пророками.
Тут були цілі дискусії. Розумієш о. Михайло Димид би сказав: «Я ректор, я удобряю Стуса, Світличного, Леонтовича». Все, ніхто нічого не може сказати. Або я не замовник, я передаю це в Інститут екуменічних студій, хай Аржаковський говорить що там має бути, чи Петрович. Але хтось має сказати що ти замовляєш? Ти розумієш, не мені потрібно це. Добре я лауреат премії Василя Стуса, добре я, готова померти.
Знаєш що мені остаточно сказав о. Щурко, що я зрозуміла що нема з ким говорити. Він каже:
– Пані Іванко в мене добрі новини, ми прийняли рішення по Стусу, по Світличному…
– Кажу: добре, що ви вирішили?
– За дверима намалювати їх. Маєте коридори, малюйте!
– Я кажу: знаєте що, отче Юрію, запишіть мені це все на папері: Стус, Світличний, інші, мають бути за дверима. В каплицю вони не мають права увійти, бо тут є святе, тут причащаються, тут вони не можуть зайти. Хто не може зайти? Напишіть мені всі прізвища. Напишіть будь ласка всі ці імена і підпишіться. Я би хотіла такий папір. Не хочу молитися до Стуса за дверима.
Давай ми будемо говорити про професійні речі які тебе цікавлять. Бо я тобі просто це все відкрила щоб ти зрозумів всю драму. Тут є закладена драма. Але не драма яка закінчилася, вона ще триває, бо тут має бути Древо Єсея. Коли я вже все скінчила, і ще цю стіну мала малювати, тут був страшний грибок. Вже його Богу дякувати вбили. Нарешті мені дзвонять, десь рік минув, в мене Міля росте… А, я намалювала Мойсея. Пішла народжувати, народила дитину, 17 вересня – Мойсея.
Пророк Мойсей. Поліхромія каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Отже мені дзвінок, рік вже минув:
– Іванко приходь, в нас буде урочисте відкриття каплиці, цієї!
– Я кажу: класно.
– І ми знаєм назву.
– Я кажу: ну і як ви вирішили назвати? Новомучеників? Чи Софії?
– Ні. Ти ніколи не вгадаєш. Вона Стрітення, буде називатись.
– Я кажу: ой, а чому?
– Бо зустріч, розумієш там типу все…
– Я кажу: добре, але ви розумієте що воно не закладене ніде.
– А що треба щоб було закладено?
– Та добре би було щоб десь Стрітення зазвучало.
І я їм тоді намалювала от цю ікону. Ти ззаду дивився що там написано?
І. Д. : Нікому в голову не прийшло. Тобто це говорить про професіоналізм замовника. І тут свято Стрітення. Тільки вони трошки не розрахували, що Стрітення, є вихідний, і тому тут ніколи нікого нема на Стрітення. Але зате Стрітення, назва є.
Отже, тут закладена ідея трьох дерев. Перша річ яка тут була, це Розп’яття, Хресне Дерево. Потім з’явилося дерево Діл Милосердя, воно є в святилищі.
Композиція «Дерево діл милосердя» та сцени Різдва Христового і Успіння Богородиці в святилищі каплиці Стрітення УКУ. Автор проєкту Іванка Крип’якевич-Димид. Малював Остап Лозинський. Фото Богдана Зятика.
Також вітраж, вони мені стали на горло, тому що в мене був проєкт вітражу. Те що там є, це повний дисонанс, і він сильно б’є, він заважає, тобто якби моя воля я б його зняла, і в мене є проєкт вітражу. В ріст Христос, без поперечки, і в двох кольорах, фактично зроблений такою піскоструйкою, дуже делікатний. Цей вітраж зроблений парохом без погодження зі мною.
Б. З. : Чекайте, він сам виконав чи він замовив?
І. Д. : Та замовив звичайно, в дяді Васі з Бродів. Ну а що?
– А Ви вмієте робити вітраж? А що ви мені не сказали що ви вмієте робити?
– Та я Вам проєкт показувала.
– Ну та то проєкт.
Я прихожу вітраж висить. Я кажу:
– А мій?
– А що таке?
Розумієш? Вони не розуміють, що якщо ти робиш цю каплицю, ти здатний зробити цілість…. А, це дуже серйозне питання цілісності. Тепер я краще розумію що таке руйнація цілісності. Що робить диявол? Розбиває шлюби, розбиває держави, розбиває конфесійно, будь що. Розбиває нас кінець кінцем якщо ми розхитані. І цілісність. Що таке є зцілення? Чому добрий лікар він зцілює. Тобто зцілити може тільки Христос в принципі. І лікар який вірить в Бога, він здатний зцілювати, а не просто лікувати. Від Христа походять всі добрі діла.
Проєкт поєднання іконостасу та вітражу при відкритих Царських Вратах. Автори проєкту Іванка Крип’якевич-Димид та Андрій Тирпич.
– Ти був в святилищі?
«Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід…» (Ів. 15:16) Тобто це є місце священників, і там є дві сцени, там є Різдво, очевидно бо проскомидійник, і є Успіння, це мені підказав о. Василь Рудейко, я йому дуже вдячна, його можна ввести як натхненника №2 після Аржаковського.
Отже церква Климентія Шептицького на вулиці Кривоноса. Там ходять всі художники, о. Василь Рудейко, прекрасний сповідник, батько двох дітей, богослов. І він мені порадив у святилищі крім Різдва Христового намалювати сцену Успіння Пресвятої Богородиці. Чому? А тому що в Різдві людина тримає Бога в руках, в Успенні Бог тримає душу Богородиці. Крім того є тропар: «В Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світу не оставила Ти Богородице». Тобто в Успенському тропарі співається про Різдво. І це також «життя – смерть», бо ця вся каплиця має антагоністичні, симетричні моменти.
Сцени Різдва Христового та Успіння Пресвятої Богородиці в святилищі каплиці Стрітення УКУ. Автор проєкту Іванка Крип’якевич-Димид. Малював Остап Лозинський. Фото Богдана Зятика.
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
Щоранку майже у всіх день починається з інформації про досягнення наших ЗСУ за попередню добу. І хороші новини стають темою для обговорення протягом цілого дня. Тим більше, весняного недільного ранку разом Торговою Маркою Кава Старого Львова, можна говорити про звільнені українські села і міста вічно.
Війна, коли б вона не закінчилася, надовго залишить шрам у душах мільйонів українців. І ті, хто розміняв далеко не перший десяток років, і ті, хто з’явився на світ у бомбосховищах – ніколи не забудуть і не пробачать рашистам їх злочинів.
Жіноче обличчя війни. Чорнобаївка. Автор Natasha le. Джерело Етнохата
В цьому нам також допоможе й сучасна народна творчість. Чого тільки вартує фраза “Русскій карабль іді …”, яка вже стала крилатою на тільки в Україні, а й далеко за її межами. А легендарна Чорнобаївка чи Привид Києва? А стаття 10 цікавих фактів про Степана Бандеру, яка написана в 2019 році, вже третій тиждень тримається в топах популярності. Всі рашисти шукають Степан Бандеру і хочуть його знищити. Вони не знають, наївні, що це неможливо.
Патріотичні горнятка “Доброго вечора, ми з України!”
Тисячі віршів, десятки тисяч фотографій та відеозаписів збережуть для наших нащадків важку історію нашої перемоги. І назавжди закарбують в пам’яті підступність москалів.
Патріотична українська кава
І навіть зараз , ароматна кава в улюбленій кав’ярні підбадьорює і додає сил в боротьбі з окупантами. Дуже хочу щоб так було завжди. Через багато-багато років жоден москаль не смів навіть ступити на нашу землю, бо звідусіль буде бачити символи найбільшої ганьби своїх предків.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
Словом: Songs For Ukraine
