GREMO – співак, що мешкає в Америці, приїхав в Україну, щоб допомогти українській армії гуманітарною допомогою та підняти дух народу своїми піснями.
Справжнє прізвище музиканта – Алекс Громаковський. Народився у Білорусі. З дитинства активно займався спортом, що допомогло йому побудувати непогану спортивну базу і отримати достатньо практичних і теоретичних знань. У студентські роки він відкрив для себе армреслінг як вид спорту і навіть став майстром спорту.
Співак GREMO
Вивчити українську мову Алекса спонукали любов до України і дружина-українка. Вона й допомагала освоювати артисту мову. Зі своими україномовними піснями GREMO вже встиг виступити на багатьох фестивалях Північної Америки. Зараз Алекс Громаковський продовжує зніматися в американському кіно і займатися каскадерської діяльністю.
Під час військових дій в Україні GREMO написав три пісні, одну з який він презентував всій Україні – “До хмар”. Ще дві композиції артист планує випустити в травні. На одну з пісень артист відзняв відео, побувавши в гарячих точках, де тривають бої, щоб показати всьому світові правду про події, які відбуваються зараз в Україні.
Трек “До хмар” присвячений легенді українських ЗСУ – Привиду Києва. Бо коли 24 лютого Росія почала війну проти України, то однією із перших у бій вступила авіація. Привид Києва, який вже встиг стати народним героєм, став і натхненням до написання пісні.
Із перших днів війни GREMO не залишився байдужим до долі України. Під час перебування в Україні у своїх соцмережах артист розповідав про складну долю українських міст та селищ, що опинилися під окупацією російських військ і були звільнені. В одному із спалених вщент будинків він знайшов єдину вцілілу книгу – історичний атлас України “Terra Ucrainica”.
“Це знак того, що Україна переможе! Українці – сильна та вільнолюбива нація. І наша сила в єдності. Дай вам Бог”, – впевнений співак.
Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.
«Свій до свого по своє!» – саме таке гасло використовували на початку ХХ ст. споживчі й торговельні спілки українців. В періодичних виданнях того часу зустрічаємо багато інформації з рекламою тих чи інших виробів українського промислу.
Одним з цікавих рекламних ходів напередодні Великодня був друк малюнку в журналі «Нова хата» (ч. 9 за 1935 р.) під назвою «Великодній стіл в кожній українській хаті», де на святковому столі бачимо товари українських підприємств та спілок, що неодмінно повинні бути у вжитку українських родин.
Великодній стіл в кожній українській хаті
На розписаному глечику з баськами бачимо напис «ОКО» – українська майстерня, заснована з ініціативи скульптора Сергія Литвиненка на місці керамічної майстерні Івана Левинського. Містилося за адресою вул. Потоцького, 58а (сучасна Ген. Чупринки).
Менша паска має напис «Дріжджевий порошок ПЛАСТ». Кооператив «Пласт» було закладено у 1927 році. Його засновниками були Андрей Шептицький, Модест Каратницький, Дарія Навроцька, Костянтина Малицька, представники РСУК та «Центросоюзу».
Складався кооператив з продуктового (виробництво порошку до печива, ванільного цукру, ефірних олійок, продаж насіння квітів) та спортивно-торговельного відділів.
Крамниці «Пласту», в яких продавали товари, розташовувалися на вул. Руській, 3 та Городоцькій, 95. А також, як бачимо з «деревця» на вул. Сикстуській, 29 (сучасна Дорошенка).
Будинок “Народної торгівлі” на Ринку, 1930 р.
А от на більшій пасці бачимо рекламу “Народної торгівлі” – першої кооперативної установи на теренах Галичини, що була започаткована у 1883 році у Львові Василем Нагірним.
Дуже швидко “Народна торгівля” стала Крайовим Союзом споживчим зі складами і крамницями по всій Галичині. Вона мала тісні зв’язки з гуртівнями англійської і німецької споживчої кооперації, з голландськими, італійськими, американськими фірмами, безпосередньо із закордонними товаровиробниками. “Народна торгівля” взяла на себе завдання з організації збуту товарів українського промислу, витісняючи чужинецькі товари. Першочергова увага приділялась товарам кооперативного виробництва, що займали 58 відсотків від їх загальної реалізації.
Центральний офіс і крамниця “Маслосоюзу” у “Народній гостинниці”, у Львові на розі нинішніх вулиць Дорошенка-Костюшка. Фото міжвоєнного періоду
Ще одне надзвичайно популярне українське підприємство, назву якого бачимо на птиці, маслі та писанках «Маслосоюз». На початку 1900 р. він діяв при філії товариства «Просвіта» в Стрию, але дата його заснування як окремої одиниці (Повна назва «Крайовий Молочарський Союз «Маслосоюз») припадає на 1907 рік.
До 1914 року «Маслосоюз» об’єднував близько 100 невеликих молочарських спілок, до яких селяни доставляли молоко.
«Маслосоюз» впевнено ставав на ноги і почав завойовувати ринки збуту не тільки в краї, а й в Европі – Голландії, Англії, Німеччині. У 1925 році «Маслосоюз» вперше виходить на світовий ринок, пропонуючи для продажі масло. Маслосоюз висилав масло до Німеччини, Австрії, Чехо-Словаччини, Данії, Франції, Швейцарії і навіть до Маньчжурії.
Товарний знак “Маслосоюзу” – чотирилисник конюшини.
Торговий відділ «Маслосоюзу» був розташований у Львові за адресою вул. Костюшка 1а, а з 1932 р. переселився до власного приміщення по вул. Б. Гловацького (тепер вул. Я. Головацького).
На невеликій пляшечці бачимо напис «Міка» . Невелика, але єдина українська фабрика приправ у Львові в 1930-х рр. Її засновниками були Є.Якимів та М.Петруняк. Підприємство славилося якісною та різноманітною продукцією, зокрема приправами до м’яса. З «деревця» бачимо, що розташовувалося воно на вул. Городоцькій, 121
Ще один український «гігант» кооператив «Центросоюз» був заснований у 1899 році у Перемишлі з ініціативи Т.Кормоша). Кооператив постачав селянам сільськогосподарські знаряддя та машини, будівельні матеріали, залізо, вугілля, насіння і одночасно займався ззбутом сільськогосподарської продукції.
Кооператив «Центросоюз», 1930 р.
Фабрику мила «Центросоюзу» було створено під керівництвом інженера-хіміка Е. Гавалка. З 1921 року підприємство випускало мило «Мута» спільно з фабрикою «Мута», а з 1928 року «Центросоюз» став єдиним власником підприємства та змінив назву продукції на однойменну. Оскільки попит на мило у Львові зростав, виготовляли туалетне та пахуче мило в спеціальному картонному упакуванні.
У 1935 році «Центросоюз» при вул. св. Мартина, 49 (тепер Жовківська) відкрив фабрику з переробки м’яса та два магазини – у Личаківській та Жовківській дільницях.
Реклама„Арози”
На випічці назва невеликого українського підприємства «Ароза», що займалося споживчими товарами: порошком до печива, ґаляретками, ванільним цукром та будинем (дріжджова бабка, запіканка, пудинг).
Розташовувалося підприємство на вул. Вроновських, 28 (сучасна Колесси) та Дверніцкого, 30 (сучасна Свенціцького).
Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1925 р.
І звісно ласощі від підприємства “Фортуна нова”. Перша українська фабрика цукерків, що виросла з домашнього промислу Климентини Авдикович, вдови професора української ґімназії в Перемишлі. Зневірившись у своїх намаганнях знайти працю з достойною оплатою, жінка спробувала продавати солодощі з власної кухні. Спроба перевершила всі сподівання, вона переїхала до Львова і 1922 р. Львівський магістрат зареєстрував нове підприємство з гордою назвою «Перша українська фабрика цукерків “Фортуна нова”».
Фабрика “Фортуна Нова”. Робітня. 1925 р.
Згодом Митрополит Шептицький погодився фінансувати заснування фабрики “Фортуна Нова” і вложив у це підприємство понад 400000 золотих. Він закупив одноповерхову споруду по вул. Кордецького, 23 (сучасна Олени Степанівни), яку було перебудовано на приміщення парової фабрики, згідно з вимогами магістрату, докупив з обох сторін будівельні парцелі – з наріжної Кордецького та Ядвіґи (сучасна Марка Вовчка). Добудували котельню, сторожівку, різні господарські прибудови та стайню.
“Фортуна Нова” відкрила три роздрібні крамниці – на вулиці Руській в домі “Просвіти”, при вул. Пекарській під управою інженера-аґронома Івана Семківа і напроти Політехніки. З них втрималась тільки крамничка на Руській, а решта треба було продати, бо не оплачувались.
Виставка товарів кооперативу “Українське народне мистецтво” у Чикаго, 1930-ті рр.
На скатертині бачимо абревіатуру “УНМ”. Так представлено промисловий кооператив “Українське народне мистецтво”. Цей жіночий промисловий кооператив з обмеженою відповідальністю був заснований у Львові, влітку 1922 р. з ініціативи «Союзу Українок». Керівником закладу стала одна з перших найбільш наполегливих та заслужених українських кооператорок Емілія Стернюк.
Працівниці “У.Н.Т” займалися вишиванням, килимарством, різьбою по дереву тощо. Свої вироби вироби вони рекламували на виставках у Львові, Станиславові, Дрогобичі, Заліщиках , Варшаві, Ґданську, Празі, Чикаго.
Одною з ланок структури кооперативу були крамниці для збуту виробів народного мистецтва та матеріалів і знарядь, які одночасно виконували роль виставкових салонів. 1січня 1928 р. «У.Н.М.» відкрило власний «склад» при вул. Словацького, 14 на І поверсі.
Знаходився кооператив на пл. Ринок, 39 та мав свій магазин у Львові (вул. Костюшка, 1 а) і у Варшаві. До речі з 1926 року кооператив почав видавати журнал “Нова хата”, на сторінках якого активно пропагували українське народне мистецтво.
Джерела:
«Альбом українського Львова». Виданий накладом Видавничої кооперативи «Національне об’єднання». Львів, 1930.
Дутка Романа . Львівський кооператив «Українське народне мистецтво»: передумови створення та організаційна структура // Народознавчі зошити. No 3 (105), 2012
Пасіцька Оксана. Львів і львів’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ ст.). – Львів, 2014
У четвер, 21 квітня, у Дрогобичі Львівської області повністю демонтували радянський меморіал Вічний вогонь.
Про це пише директор меморіально-пошукового центру Доля Святослав Шеремета.
«Дрогобицька громада позбавляється символів радянської окупації. Сьогодні демонтували радянський монумент, який символізував комуністичний режим. Наступний крок, перенести плити та останки енкаведистів з центру міста на цвинтар», — повідомив директор.
У Новозванівці Луганської області загинув воїн зі с. Більче Стрийського району Львівської області Кухар Андрій Андрійович 1992 р. н.
Про це інформує Стрийська районна державна адміністрація. Повідомляється, що воїн загинув внаслідок рашистського артилерійського обстрілу.
“Ціною нашої з вами свободи стало його життя. Розділяємо з родиною біль утрати. Вічна пам’ять та вічна слава Герою!”, – додають у пресслужбі адміністрації.
Упродовж десяти років у колишньому СРСР діяла приватна фірма, яка маскувалася під військовий підзрозділ радянської армії. Її організатором навесні 1942 року став 30-річний старший лейтенант Микола Павленко, який від початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу перебував на посаді помічника інженера 2-го стрілецького корпусу. Аферист присвоїв собі звання полковника та почав керувати спершу фіктивним “стройбатом”, а потім цілим Управлінням військового будівництва, аж поки на його зажерливість не звернув увагу один з вільнонайманих працівників у Львові.
Як свідчать розсекречені матеріали цієї справи, Микола Павленко був сином розкуркуленого мельника із села Старі Соколи біля Києва. Від вивезення на Сибір разом із усією сім’єю його врятувало те, що під час репресій він подався до Білорусі, де знайшов роботу в сфері дорожнього будівництва і, за рекомендацією трудового колективу, поступив на навчання у профільний вуз у Мінську. Але “пляма на біографії” не оминула увагу радянських спецслужб, невдовзі він опинився у них “на гачку”. Ймовірно, ще у студентські роки Павленко став таємним агентом НКВС.
Відомо, що у 1935 році Микола Павленко фігурував як свідок у справі “антирадянської змови” в обласному будівельному управлінні в російському місті Тулі, де “зрадники-троцькісти” займалися приписками та обкрадали державу. За сприяння у розкритті “ворогів народу” куратори з НКВС направили його на роботу до тресту Головвоєнбуд при Раднаркомі СРСР. Прийнятий на роботу виконробом, Павленко вже через кілька місяців був призначений старшим виконробом, а потім став начальником окремої будівельної ділянки.
Попередня робота в будівельній сфері агентом “під прикриттям” дозволила Павленкові зрозуміти нюанси приписок та фальсифікації будівельної документації. Через якийсь час він уже сам вміло застосовував їх, займаючись списанням цінностей та завищенням обсягів робіт.
З початком воєнних дій нацистської Німеччини проти СРСР Миколу Павленка було мобілізовано на інженерну посаду в 2-му стрілецькому корпусі Західного спеціального військового округу з центром у Мінську.
Частини корпусу, в якому служив Павленко, після оборонних боїв у Білорусі було виведено до Смоленської області, де старший лейтенант отримавши нове призначення — у відділ аеродромного будівництва штабу 1-ї повітряної армії Західного фронту. У березні 1942 року Павленко з сержантом-шофером на службовій вантажівці вирушив до міста Калініна (тепер — Твер). Але такого підрозділу, як згодом він пояснював на суді, тут не виявилося.
Натомість аферист за допомогою знайомих із кримінального світу, підробивши документи, “створив” на папері окрему “військово-будівельну ділянку” – у воєнній метушні ніхто не розбирався, кому вона підпорядкована і скільки насправді в ній військовослужбовців. За допомогою хабарів Павленко надрукував тираж підроблених документів та одягнув кількох “підлеглих” у радянську військову форму. Також він зміг домовитися, щоб у його частину були направлені військовослужбовці, які відстали від підрозділів та були виписані зі шпиталю.
Відтоді у Калініні нелегально почала діяти «Дільниця військово-будівельних робіт № 5 Калінінського фронту» (УВСР-5), виконуючи будівельні замовлення. Прибуток від роботи цього “стройбату” підприємливий аферист клав собі до кишені. Після розформування Калінінського фронту восени 1942 року військова частина Павленка почала будувати аеродроми для армії та стала фігурувати в документах як УВР-5.
Польові аеродроми, як відомо, влаштовувалися на відстані від лінії фронту і постійно переносилися слідом за наступаючими наземними військами. Дорогою до кордону СРСР люди Павленка заробили у звільнених районах за договорами близько мільйона рублів.
До кінця війни під началом Миколи Павленка перебувало вже 300 людей. “Будівельна бригада” просувалася за повітряною армією до Східної Пруссії. Управління, що обросло парком будівельної техніки та автотранпорту, займалося обладнанням злітно-посадкових смуг, укриттів для літаків та бліндажів для льотчиків, під’їзних доріг.
Працювали на совість: Павленко якість роботи контролював жорстко. Але у діяльності павленківцями, більшу частину яких становили карні злочинці, дезертири, особи, що ховалися від мобілізації, зібрані під прапор фіктивної військової частини, була й інша сторона.
Як пізніше встановило слідство, на заключному етапі війни на території Польщі та Німеччини під легендою збору трофейної зброї (у хід пускалися фальшиві розпорядження та посвідчення) павленківці займалися мародерством.
Усього, як вдалося встановити, у німецького населення було відібрано близько 80 коней, не менше 50 голів великої рогатої худоби, велику кількість свиней, близько 20 вантажних та легкових автомашин, до 20 тракторів та автотракторних причепів, а також велику кількість електромоторів, мотоциклів та велосипедів , радіоприймачів та акордеонів, швейних машинок, килимів, мисливської зброї, борошна, цукру та круп. Частину награбованого відразу реалізовували в сусідніх районах за золоті прикраси та інші цінності.
Реалізація награбованого продовжилася у населених пунктах Калінінської області та Тульської областей. Викрадене також використовувалося для підкупу посадових осіб. Так, Тульському облвійськовому Рижньову “подарували” трофейну легкову машину за сприяння в розміщенні “частини” у Щокінському районі.
Коли майже все вивезене з Німеччини майно було розпродано, Павленко вирішив “демобілізувати” особовий склад та ліквідувати УВС. У 1946 році в урочистій обстановці він роздав усім підлеглим грошові премії (на рахунку організації на той час накопичилося близько 3 млн рублів і понад півмільйона Павленко тримав готівкою), крім того, багато хто отримав частину “трофейного” майна. Потім він роздав своїм “солдатам” урядові нагороди.
Нагородний лист на Павленка
Ще в Німеччині, як згадував старший слідчий з особливо важливих справ при Генеральному прокурорі СРСР Сергій Громов, який брав участь у розслідуванні цієї справи, Павленко склав нагородні листи майже на всіх учасників лжевійськової організації, а начальник району авіаційного базування підполковник Циплаков, з яким у “полковника” склалися взаємовигідні відносини, виклопотав у вищого командування понад двісті орденів і медалей для аеродромних будівельників. Себе Павленко відзначив трьома орденами.
У 1948 році Павленко відновив діяльність своєї “військової частини” — як Управління військового будівництва (УВС 1″), один із підрозділів якого активно діяв у Львові. Методи роботи лишилися тими самими, але обсяг договорів та робіт значно збільшився, охопивши територію шести радянських республік – Української, Молдавської, Білоруської, Латвійської, Литовської та Естонської). Парк УВС налічував 32 автомобілі, 6 тракторів, 2 екскаватори.
Протягом чотирьох років управління змогло укласти 64 договори на суму 38 мільйонів 717 тисяч 600 рублів, було отримано прибутку 25 мільйонів рублів. З будівельними дільницями УВС-1 підписали контракти на проведення робіт десятки підприємств та організацій, серед них – трести “Львіввугілля” та “Західшахтобуд”, Золочівське шахтоуправління міністерства вугільної промисловості України тощо.
Основою прибутків було використання дешевої робочої сили. Наймані працівники практично перетворилися на кріпаків. У них забирали паспорти, затримували зарплату.
Зовні діяльність управління не відрізнялася від інших підрозділів Радянської армії. Штаб управління був Кишиневі. Ворота з червоними зірками, несення вартової служби, пост № 1 біля “прапора частини”, проведення за розпорядком дня бойової підготовки та політзанять. У ході операції із затримання “павленківців” в Кишиневі було вилучено 9 автоматів, 21 карабін, 3 ручні кулемети, 19 пістолетів і револьверів, 5 гранат і більше 3000 патронів, 13 круглих печаток та штампів, безліч фальшивих паспортів, службових посвідчень, бланків.
Під час обшуку в кабінеті Павленка знайшли новенькі погони генерал-майора, це звання він мав намір “привласнити” собі найближчим часом.
Провалилася афера через дрібницю. У той час в СРСР поширювали облігації держпозики, і УВС-1 також включився у цей процес. В одній із підрядних організацій у Львові зібрали гроші, але облігацій видали на меншу суму. Вільнонайманий на прізвище Єрошенко від імені ображених робітників написав скаргу на ім’я самого заступника голови Ради Міністрів СРСР Клима Ворошилова.
За справу взялася прокуратура з метою з’ясувати, що за непорядні керівники кривдять чесного радянського трудівника. Коли почали розбиратися, то були вражені – на території СРСР діяла “військова частина” з усіма атрибутами, бойовим прапором, яка офіційно не була на обліку в збройних силах, а була приватною фірмою махінаторів.
14 листопада 1952 року одразу в п’яти республіках, де Павленко вів свою діяльність, розпочалися арешти.
Слідство у кримінальній справі № 0098-53, яка налічувала 146 томів, велося протягом 2 років. Судовий розгляд у військовому суді Московського військового округу розпочався 10 листопада 1954 року і тривав 5 місяців.
Миколу Павленка та його найближчих поплічників (всього 17 осіб) звинуватили у злочинах, передбачених статтями 58-7 (підрив економічної могутності держави), 58-10 (антирадянська агітація та пропаганда) та 58-1 (контреволюційна діяльність) КК РРФСР, але за двома його виправдав.
Оголошення вироку тривало кілька тижнів і завершилося 4 квітня 1955 року. У ньому, зокрема, вказувалося, що “як за тяжкістю скоєних злочинів, так і нещирості перед судом підсудний Павленко поблажливості не заслуговує, і у справі пом’якшувальних обставин не вбачається”. За сукупністю скоєних злочинів його було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією майна. Решта підсудних було засуджено до позбавлення волі на строки від 5 до 20 років з поразкою у правах та конфіскацією майна. Вільнонаймані працівники, які не знали, що працюють в нелегальній структурі, кримінального переслідування не зазнавали.
Справжньою знахідкою для гурманів у всьому світі стала піца. Львів – одне з міст, де вона отримала надзвичайну популярність саме завдяки тому, що українські піцайоло приділяють багато уваги її розвитку та створенню нових рецептів. А тому варто знати, які існують незвичні новинки та що у них особливого.
Унікальні піци у Львові, які варті уваги
У жителів міста особливою популярністю користуються кілька основних варіантів страв, які містять смачні начинки та оригінальні їх поєднання.
Домашня
Зовні досить проста піца, яка, проте, приховує унікальні смаки, що догодять навіть гурманам. Страва з такою назвою створюється на основі витонченого неаполітанського соусу, а також свіжих, українських помідорів. Окрім цього, для створення оригінального посмаку, використовується солодка консервована кукурудза. Домінує на коржі й смачна шинка й безліч сиру моцарела.
Рафаель
А цей незвичний варіант присвячений одній з черепашок ніндзя, або ж талановитому однойменному художнику. Яскравості страві надає витончене поєднання неаполітанського соусу та гігантський, хрустких кілець солодкого болгарського перцю. Підійде така страва тим, хто полюбляє стрічки з бекону, а ще вона має не лише аромат, а й смак печених грибів печериць.
Леонардо
Серед піц у Львові варто відзначити й цей варіант, який є продовженням авторської серії з оригінальними назвами. До складу цієї страви увійшли не лише печериці та традиційний соус, а ще й українські запечені томати. Яскравого посмаку піці надає справжнє італійське салямі мілано – гостре, пікантне, яке сподобається гурманам.
Донателло
Якщо хочеться чогось більш насиченого та поживного – зверніть увагу на цю піцу. До її складу входить велика кількість смачних овочів – солодка цибуля, а також мариновані огірки. Вони доповнюються за допомогою пікантної французької гірчиці, яка щільним шаром вкриває стрічки з бекону. Присмачується піца за допомогою традиційної моцарели.
Мікеланджело
Надзвичайно пікантна, а ще – ароматна страва, яка припаде до душі тим, хто полюбляє незвичні поєднання та смаки. У ній можна віднайти не лише помідори, а й цукіні, а ще – куряче філе, а також сир фета, що добре поєднується з моцарелою. Для створення аромату використовується орегано, соус бальзамік тощо.
Доставка піци у Львові від Суші-Го
Якщо ви хочете скуштувати наведені варіанти піци – тоді звертайтесь до ресторану Суші-Го, що пропонує не лише японські смаколики.
Заклад готує варіанти виключно з-під ножа, а тому можна бути впевненими не лише у свіжості інгредієнтів, а й у тому, що піца приїде гарячою та смачною. Для цього ресторан використовує власну службу доставки, яка активна не лише у Львові, а й за його межами також.
Зверніть увагу й на те, що Суші-Го пропонує цікаві акції та знижки, які допоможуть купувати більше та дешевше, економлячи кошти для нових замовлень, а також – програму лояльності для накопичення бонусів.
Співачка, учасниця телепроекту “Голос Країни – 7” НІжНА презентувала тематичну баладу про події, які зараз відбуваються у нашій державі – «На своїй землі».
Це не просто пісня про війну, це твір, який розкриває емоції української жінки-матері, повідомила прес-служба співачки. Пісня має елементи молитви та кульмінацію з впененістю у тому, що незламний український дух переможе і усі ми залишимося на своїй землі. Запис музикантів проводився дистанційно з різних куточків України.
Сьогодні співачка виклала в YouTube відео до своєї композиції, а на музичних платформах (Apple Music, Spotify та ін.) пісня з’явиться вже в цю неділю (24.04.2022)
У тексті пісні є такі слова:
Знищують вони міста, хати, квартири
Розстрілюють людей, закопують в могили
Нагло брешуть всім, та знайте, вороги
Нашу волю вам ніколи не здолати
Український дух нікому не зламати
Бо ми, українці, на своїй землі
Ударні: Вадим Колісниченко Бас гітара: Олександр Бортніков Клавішні: Олексій Шевцов Гітара: Олексій Бірук Вокал: Ніна Басюк (НІжНА)
Довідково. НІжНА – Українська співачка, переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів. З дитинства займалася в музичній школі по класу баяна, паралельно займалася хореографією (народні танці).
В 2008 році вступила до Київського музичного училища ім.Глієра. В 2012 році закінчила училище з червоним дипломом і вступила до Академії музики ім.Глієра, де здобула повну вищу освіту (магістр) за спеціальністю Артист-вокаліст, викладач естрадного співу, керівник ансамблю.
2016 рік:
– Гран-прі на міжнародному фестивалі »Молода Галичина», у складі квартету Діапазон (керівник та учасник квартету);
– Учасниця телепроекту «Голос Країни – 7», у складі квартету Діапазон;
2020 рік:
– Вихід першого синглу співачки під творчим іменем НІжНА – «Тобі” 2021 рік:
– Вихід синглу «Назавжди Твоя»
– Вихід синглу «Магніт»
Великдень – одне з найбільших свят для християн. Воно складає весняний цикл святкувань в народному календарі. Тому з цим днем пов’язано безліч звичаїв та традицій, які дотримуються дотепер. Про це пише ilvivyanyn.com.
Ще здавна Великдень символізує перемогу добра над злом, життя над смертю та оновлення природи на землі, що відображає подія воскресіння Ісуса Христа. Відтак, це і позначає сама етимологія назви свята, яка тлумачиться як «великий день».
Про Цвітний тиждень
Традиційно українці розпочинають ретельно підготовку до свята ще задовго до Великодня – переважно за сім днів. Адже саме за тиждень до цього святкують Вербну неділю, день коли Ісус Христос прибув в Єрусалим. За біблійними описами, в цей день єврейський народ зустрічав Христа з особливою пошаною та покривав Йому шлях пальмовим листям.
В Україні пальмові гілки замінили на інший символ – вербові котики. Адже верба – це перше дерево, що розпускається навесні. Тому в церквах на Вербну неділю освячують гілочки з вербовими котиками. Часто складають цілий багатошаровий букетик (шутку) із різних засушених рослин (м’ятою, чорнобривцями, безсмертником та міртою). На Львівщині цей день також називають Цвітна неділя, а наступний тиждень – Цвітний або Великий.
Особливою є традиція, коли вербові галузки освятили в церкві, тоді найчастіше молодь б’є ними інших членів родини, примовляючи спеціальні віршики-побажання: «Не я б’ю, верба б’є/ за тиждень Великдень/ Недалечко – червоне яєчко/ Будь здоровим, як вода і веселим, як весна».
З початком тижня розпочиналася продуктивна підготовка до головного свята. На Львівщині понеділок називають «красний торг», адже тоді люди розпочинають купувати все потрібне до Великодня.
Важливим днем до свята є Страсний або Чистий четвер. В цей день важливо прибрати домівку та очистити таким способом усе довкола. Крім того, в четвер заведено випікати головний обрядовий хліб – паску. В цей час в домі має бути особливий спокій та духовна атмосфера, щоб паска вийшла гарною та не потріскалася чи не осіла. Тому не можна кричати чи голосно робити якісь справи.
Традиційно старші люди, котрі особливо зберігають піст після четверга і до неділі можуть нічого не їсти, а пити тільки воду.
П’ятниця перед Великоднем називають Страсною. У цей день не варто займатися важкою роботою: не можна нічого прибирати в домі чи працювати на землі. Відома прикмета, що хліб, який спекли в Страсну п’ятницю має цілющі властивості та ніколи не покриється пліснявою.
Традиційні атрибути Великодня
Великдень також асоціюється з головними атрибутами свята: паскою, писанками та великоднім кошиком, з якими пов’язані особливі народні звичаї.
Паску печуть в четвер або в суботу. Для того, щоб вона вийшла смачною та гарною, варто перехрестити перед тим, як саджати в духовку. Також, за народними повір’ями, коли печеться паска, господиня має залишитися одна в кімнаті або в домі. Здавна паску прикрашали виробами з тіста як коровай. Пізніше почали використовувати збитий білок яйця та цукрову посипку, сухофрукти та горіхи.
Ще одним особливим символом є великоднє яйце. В Україні виокремлюють його різноманітні різновиди: писанки, крашанки, драпанки, крапанки, мальованки та зернівки. Яйце вважається символом життя та воскресіння Ісуса Христа. На Великдень крашанки прийнято дарувати гостям та «цокатися»: перевіряти в кого сильніше яйце.
Не можна уявити свято без великоднього кошика, який освячують в церкві. У кошик кладуть спеціальну обрядову їжу, яка має своє виняткове значення. Це передусім: паска, писанки, масло, домашній сир, м’ясні вироби (ковбаса, шинка, зайці, сальтисон), хрін та сіль. У кошик обов’язково ставлять свічку як символ світла, благодаті та віри.
В суботу, 23 квітня 2022 року, в арт-центрі “Дзиґа” (вул. Вірменська, 35) о 18:00 відбудеться концерт сучасної класичної музики «Можливість. Бути. Тут.». Половину отриманих коштів скерують на підтримку ЗСУ.
Скрипаль Орест Смовж та композитор-піаніст Альберт Саприкін запрошують вас на вечір незвичної, тихої музики, що допоможе прислухатись до себе та відчути простір тут і зараз. Це буде вечір можливостей: слухати, творити, бути, тут.
Організатори – Плятформа «1\5» спільно з арт-центром «Дзиґа». Звіт про використання коштів оприлюднять на сторінках у соціальних мережах організаторів.
Довідково. Плятформа «1\5» – це музична спільнота, що займається просуванням класичної музики в суспільний простір, розповідає про музичні події в Україні та організовує концерти.
Український шоумен Юлік в мережі опублікував нову пісню, ставши на музичну оборону нашої країни. Після тривалої паузи артист створив рядки у яких пророкує Україні перемогу у війні, яку підступно почала країна-агресор росія.
Фольклорні мотиви, використання сопілки та цимбалів яскраво передають самобутність українського народу, саме їх шоумен використав у цій пісні. JULIK взяв ідею з віднайденого ним раніше запису бабусі із Західної України.
«Цю пісню, я створив в нестандартних для мене умовах, вона про перебіг війни, яку росія почала проти України. Важко у такий час всім, і для того, щоб підняти бойовий дух, мужність та єдність нашої нації, я вирішив випустити її зараз. Українці – це народ, який знає за що бореться, а боротьба з добрими намірами захистити себе – завжди має щасливий кінець», – прокоментував артист
Український шоумен Юлік
Ключова фраза пісні є у цих рядках: «На березі пташка заспівала – наша, рідна Україна москаля прогнала!». JULIK переконаний, що перемога України є беззаперечним фактом, який настане дуже швидко.
Текст пісні:
На березі зозуля кувала,
Ой тая зозуля, берези питала:
Чом на тобі березонько бруньки повсихали?
А береза відповіла – москалі напали
На березі зозуля кувала,
Ой тая зозуля, березі сказала:
Ой не плач ти березенько за нашу країну
Переможем, відбудуєм нашу Батьківщину
На березі пташка заспівала,
Наша, рідна Україна москаля прогнала!
“Зозуля” візуалізована спільними зусиллями “BNProduction” та «Patriot rental». У кліпі передана нинішня ситуація в Україні, у час коли російський окупант ступив на українську землю. Проте, ЗСУ та український народ мужньо показує на що здатний та дає гідну відсіч ворогам.
Основний посил пісні та кліпу – єдність і цілісність незламного, українського народу. «Зозуля» є піснею перемоги, слави та гордості за Україну.
Кошти отримані від дистриб’юції пісні та кліпу JULIK передасть на потреби ЗСУ та тим, кому ці кошти будуть потрібні найбільше.
“Саме львівський-галицький ґрунт був для нього найвідповіднішим і допомагав розвиткові його своєрідних мистецьких заложень. Цей дуалізм східного і західного мистецтва, який найшов свій вислів у пам’ятниках галицького мистецтва, був йому наскрізь рідний, питомий. Він наче знову нав’язує нитку мистецької традиції великих галицьких малярів там, де вона прорвалася, – тих малярів, що виявили свою велич у монументально закроєних іконостасах, напр., Богородчанськім, Рогатинськім і Св. П’ятниць у Львов” (Володимир Сас-Залозецький).
Особливу роль у творчості та в особистому житті українського художника й педагога Олекси Новаківського відіграв греко-католицький митрополит Андрей граф Шептицький. Митець познайомився з Владикою 1909 року в літній резиденції Галицьких митрополитів в урочищі Підлютому. Протягом наступних кількох років А. Шептицький цікавився творчістю О. Новаківського, а відтак почав виплачувати йому щомісячну пенсію 40 корон. У 1911 році художник представив 105 малярських полотен на виставці Товариства приятелів образотворчих мистецтв у Кракові. Цю експозицію відвідав митрополит Андрей Шептицький. Захопившись творами О. Новаківського, він запросив маляра до Львова і пообіцяв підтримувати його матеріально.
Олекса й Анна-Марія Новаківські у своєму помешканні. 1910-ті рр.
У 1913 році в Національному музеї у Львові мала відбутися персональна виставка О. Новаківського, проте цьому завадила його недуга. Восени 1913 року художник захворів і впродовж чотирьох місяців перебував у шпиталі Святого Лазаря в Кракові. Митрополит активно опікувався О. Новаківським, дбав, щоби митець на лікуванні мав змогу творчо працювати.
У грудні 1913 року Олекса Новаківський переїхав до Львова й оселився в колишній віллі польського художника Яна Стики (1858–1925), яку 1907 року придбав митрополит Андрей Шептицький і згодом подарував Національному музеєві. О. Новаківський працював у майстерні на другому поверсі, а жив із родиною у п’яти кімнатах, розташованих поряд. За користування творчою робітнею та помешканням він зобов’язався дарувати свої твори до фондів музею.
Олекса Новаківський із дружиною Анною-Марією та синами Ярославом і Жданом-Олексою на терасі майстерні. 1923 р.
У 1914 році митрополит Андрей Шептицький обвінчав Олексу Новаківського й Анну-Марію Пальмовську. Художник часто відвідував Владику в Митрополичих палатах на Святоюрській горі, не раз із сім’єю. Митрополит не лише добре знав Новаківських, але й допомагав їм у складних життєвих обставинах. Зокрема, опікувався родиною митця після передчасної смерті Анни-Марії 1925 року, а коли відійшов у вічність О. Новаківський, митрополит Андрей став офіційним опікуном осиротілих хлопців.
На початку 1923 року Владика був ініціатором заснування Мистецької школи Олекси Новаківського і брав якнайактивнішу участь у її діяльності.
Митець створив близько двох десятків малярських портретів і понад 200 рисункових портретних начерків свого благодійника. На них художник показав не тільки духовну велич Владики, а й найяскравіші та найхарактерніші риси українського культурного, історичного й духовного середовища, трансформуючи портретні зображення у складні алегоричні композиції. Однак 1952 року під час так званої інвентаризації фондів НМЛ вісім олійних портретів і 61 графічний начерк образу митрополита Андрея авторства О. Новаківського було вилучено до «спецфонду» і знищено.
Серед знищених творів і живописний «Князь Церкви» (1915), який художник малював із пам’яті під час заслання владики Андрея. До цієї композиції митець повернувся 1919 року, виконавши монументальний рисунковий портрет Митрополита вуглем на полотні. Упродовж багатьох років твором володіла родина Святослава Гординського, одного з учнів Олекси Новаківського. У 2013 році доньки Гординського, пані Лада та Лариса, подарували згаданий портрет Владики до фондів НМЛ ім. Андрея Шептицького.
Олекса Новаківський. Мойсей (Портер Андрея Шептицького), 1915–1919 рр. Картон, олія. Збірка Музею митрополита Андрея Шептицького (Львів)
До переліку втрачених потрапив і портрет митрополита Андрея Шептицького, відомий під назвою «Мойсей» (1915–1919). Він належав Греко-католицькій богословській академії у Львові та був на депозитному зберіганні в НМЛ, а 1952 року як «ідеологічно шкідливий» також став жертвою сумнозвісного злочинного знищення творів мистецтва. Над символічним сюжетом «Мойсей» О. Новаківський працював упродовж 1913–1919 років, створивши низку рисункових ескізів і малярських версій. Відрадно, що 2001 року ієромонах Студитського уставу отець Севастіян (Дмитрух) віднайшов один із оригінальних етюдів з алегоричним образом Мойсея. Нині твір увіходить до експозиції Музею митрополита Андрея Шептицького у Львові. Цей заклад, натхненником створення та директором якого є отець Севастіян, відкрили 29 серпня 2020 року в колишніх келіях костелу Святого Казимира (вул. Кривоноса, 1).
Олекса Новаківський. Князь Церкви [Другий варіант]. 1919 р. Полотно, вугіль. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея ШептицькогоПереїзд О. Новаківського до Львова наприкінці 1913 року збігся в часі з наближенням буремних подій Першої світової війни. Згодом під впливом українських національно-визвольних змагань (1917–1921) митець звернувся до героїко-історичної тематики. Його нові образи – будителі бойового духу – набули патріотичного звучання. Символіко-алегоричні портрети київських і галицьких князів, які створив О. Новаківський, є частиною великої «лицарської епопеї», що налічує майже 70 творів. В образі княжичів художник портретував і своїх синів.
Олекса Новаківський. Син художника Олекса-Ждан у княжих латах. 1920-ті рр. Фанера, вугіль. З приватної колекції
Творчу уяву О. Новаківського особливо хвилювала природа. Він створив низку краєвидів – від імпресіоністичних етюдів до експресивних, символічних пейзажів. За допомогою колористичної гами та світлових плям художник майстерно відображав зміни у природі відповідно до пори року й часу доби, неспокійними ритмічними лініями та контрастними барвами водночас передаючи свій емоційний стан. Від 1925 року О. Новаківський разом із вихованцями мистецької школи щоліта їздив на вакаційні пленерні студії до мальовничого гірського села Космача. Під час консультацій на пленері художник давав учням багато цінних фахових настанов: вимагав передусім цільного бачення природи, точності у сприйнятті колірних відношень, правильного визначення тональності барви, її напруги та насиченості. Для молодих митців-учнів школи і для самого О. Новаківського Космач із неповторним колоритом гуцульського побуту став тим автентичним осередком народно-національної культури, в якому вони не тільки вдосконалювалися професійно, але й черпали натхнення для творчості.
Олекса Новаківський. Син художника Ярослав – юний княжич. 1924 р. Фанера, вугіль. З приватної колекції
«Ми жили у винаймленій гуцульській хаті, спали на лавах, на світанку зривалися на мандрівки по горах, завжди з касетами, з фарбами й картонами, та завзято малювали гарні мотиви. Вернувшись, розставляли свої етюди під стіною хати і Новаківський давав нам свої зауваження» (Святослав Гординський).
Олекса Новаківський. Дзвінка. 1930-1931 рр. Фанера, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея ШептицькогоОлекса Новаківський. Гора Грегіт. 1931 р. Фанера, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Окрім того, краєвиди як невід’ємна частина романтичних портретів пензля Олекси Новаківського не лише є звичайним тлом та окрасою для зображення портретованих, а й мають символічний підтекст. О. Новаківський не раз портретував рідних і знайомих, легендарних та історичних осіб, відомих громадських і політичних діячів, представників творчої інтелігенції. У ранніх композиціях він віртуозно відтворив індивідуальні риси та психологічний стан своїх моделей, а в портретах зрілого періоду творчості поєднав експресивність із багатим символічним наповненням. За допомогою пейзажного тла, кольору та світла художник характеризував портретованого й окреслював його роль у суспільному просторі, розкриваючи внутрішній світ і діяльність зображуваної особи та своє ставлення до неї. О. Новаківський виконав кілька малярських і графічних портретів українського консервативного політика, історика та педагога О. Барвінського. Один із варіантів живописного портрета цього громадсько-політичного діяча Галичини надійшов до збірки НМЛ 1940 року з Музею НТШ. Ще один портрет О. Барвінського, який як плату за оренду житла та майстерні в музейному будинку в 1934 році передав до НМЛ автор, 1952 року було вилучено з фондового зібрання до «спецфонду» і знищено.
Олекса Новаківський. Портрет Олександра Барвінського «Перед бурею». 1930-ті рр. Дошка, олія Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея ШептицькогоІларіон Свєнціцький та Михайло Драган на експозиції НМЛ (тепер – вул.Драгоманова, 42). Праворуч в експозиції – втрачений портрет О.Барвінського. Фото 1940 р.
Виняткове місце у творчості О. Новаківського займає образ Святоюрської гори, чудовий краєвид якої відкривався з художникової майстерні. Собор Святого Юра як осередок українства митець показав на сотні пейзажів. Від перших студій 1910-х років до символічних краєвидів 1920–1930-х років образ Святоюрського храму поступово змінювався. О. Новаківський називав ці зміни трансфігураціями, тобто преображеннями.
«Є тих розмальованих розповідей про гору Св.Юра поверх сотні… І є річчю характеристичною, що між сотнею тих творів про один і той сам предмет нема двох, щоб були до себе стисло подібні. До кожного з тих творів підложено іншу музику в формі, у красці, у світлі й виразі» (Іван Голубовський).
Олекса Новаківський. Юр під захід сонця. 1923 р. Картон, олія. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея ШептицькогоОлекса Новаківський. Юр. Поема світової війни. 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія. З приватної колекціїОлекса Новаківський. Юр експресивний. Варіант II. 1930-ті рр. Фанера, оліяЗі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
Останнім твором у спадщині О. Новаківського є незавершений монументальний графічний ескіз ікони «Мати Милосердя» (1935), яка мала прикрасити центральну вівтарну стіну архікатедрального собору Святого Юра у Львові. Працюючи над іконою «Мати Милосердя», О. Новаківський створив близько двадцяти підготовчих олійних ескізів і майже сто рисунків олівцем та вуглем. Запрестольна ікона «Мати Милосердя» як духовна й мистецька домінанта в інтер’єрі собору Святого Юра мала стати важливим етапом відродження новочасного українського релігійного мистецтва.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя у голубому хітоні. 1934 р. Фанера, олія. З приватної колекціїОлекса Новаківський. Мати Милосердя із собором св. Юра та човном. 1934 р. Фанера, олія. З приватної колекціїОлекса Новаківський. Мати Милосердя із собором св. Юра і архангелами. 1935 р. Фанера, олія. З приватної колекції
“Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Погас молодечий ентузіязм, з яким мистець узявся до реалізації цього ґрандіозного свого архітвору… Провидіння так зарядило, що цей образ став останнім, недовершеним, мистецьким завданням Олекси Новаківського… Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті українців”.
Оглядаючи численні різножанрові живописні твори Олекси Новаківського, можемо простежити за зміною образного мислення і письма художника. У ранній творчості чітке просторово-пластичне моделювання форм митець поєднує з чистотою барв та світловими атмосферними ефектами. Пізніше митець наповнює свої полотна глибоким змістом і символічним підтекстом, трансформуючи їх у складні алегоричні композиції. Ці «преображення» художник фіксує за допомогою зміни колориту від монохромного до яскравого й контрастного та переходу від реалістичної пластики до оптичного, трохи ілюзійного зображення. Письмо митця втрачає чітку лінеарність а мазки стають хвилястими й імпульсивними. На полотнах художника, реальний світ — за допомогою символів-знаків, динамічних ліній, оптичних ілюзій і кольорів різної градації — трансфігурується в ірреальний та фантазійний образ. Як наслідок, візійний світ композицій О. Новаківського відкриває нам емоційний стан художника, його ставлення до тих чи інших осіб, об’єктів чи подій.
Ірина РІЗУН завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Література:
Голубовський І. Розмахом могутніх крил. Львів , 2002. 116 с.
Залозецький В. Олекса Новаківський. Львів : Наклад Укр. т-ва прихильників мистецтва ; Друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1934. 82 с., іл.;
Овсійчук В. Олекса Новаківський. Львів : Ін-т народознавства НАН України, 1998. 334 с., іл.;
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената : Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. Львів, 2001. 200 с., іл.;
Волошин Л. Автопортрети Олекси Новаківського. Академія мистецтв у Львові; НМЛ ім. А. Шептицького ; Львів: Свічадо, 2004. 156 с.
Олекса Новаківський : [альбом] / авт. вступ. ст. – Л. Волошин ; авт.-упорядн. – О. Лозинський. Львів : Ін-т колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ ; НМЛ ім. А. Шептицького ; Благодійний фонд «Олекса Новаківський та його мистецька школа». Львів, 2009. 184 с.;
Волошин Л. Образ жінки у творчості Олекси Новаківського : монографія. Харків ; Львів : Видавець Олександр Савчук, 2018. 368 с., 230 іл.
Франко-фруктові алеї від музею-садиби Івана Франка
Франко-фруктові алеї від музею-садиби Івана Франка цьогоріч зацвітуть на теренах освітніх, музейних та наукових установ Львівщини!
Одним із ключових завдань в часі волонтерського поступу Франкового краю напередодні Великодня є залучення до весняних проектів не тільки українців, які тимчасово переселені на теренах Львівщини, але й працівників згаданих установ. Врешті садівництво було в родині Івана Франка чи не найповажнішою справою у весняний час.
Проект франко-фруктових алей має за мету ознаменувати тему відродження України, тему обов’язкової перемоги Весни над Зимою, а України над Росією, і , врешті тему відродження українських давніх традицій!
Франко-фруктові алеї від музею-садиби Івана Франка
Відтак за сприяння нашого постійного партнера п. Михайла Валька власника ФОП із галузі садівництва с. Рихтичі цьогоріч було висаджено 250 саджанців яблунь та 150 саджанців персика, а саме силами:
викладачів, студентів та українців які проживають в студентському містечку ДДПУ імені Івана Франка!
вчительського персоналу гімназії (середньої школи) Івана Франка в селі Нагуєвичі!
викладацького колективу Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. В. Барвінського!
дослідників проєкту “Фотографії старого Львова” на чолі із Романом Метельським!
львівських митців на чолі із Роман Білявським
археологом Ярославом Погоральським!
господарської частини під керівництвом заступника директора Лілії Хміль та завгосподарства Сашка Снятинського
парафіяльної громади церкви Святого Юрія Млинок Шкільникових!
Співачка SOWA відзняла відео на пісню, яку написала під час війни, у рідному місті Жовкві.
Співачка SOWA презентує пісню війни “Сльози, то моя зброя”, в яку вона вклала всі почуття, які внесла в життя співачки війна. Від сирен, почутих вибухів, виїзду за кордон, тугою за домом та повернення в Україну.
Із початком війни у своєму будинку виконавиця прихистила багато своїх друзів із різних міст України, які змушені були залишити рідні оселі через війну. Їх розповіді про те, як вони рятували свої родини під обстрілами та бомбардуванням, дуже вразили її.
“Коли ти чуєш ці історії – це одне, а коли ти відчуваєш на собі – це інше, – зазначає SOWA. – Я пам’ятаю ту ніч, коли я прокинулася від того, що затряслася земля. Було чути вибухи, і над моїм будинком пролітали ракети”.
Співачка SOWA
Спочатку співачка разом зі мамою та сестрою виїхала за кордон, але не могла перебувати там довго:
“Тілом я була там, а душею – в Україні. Я вперше зрозуміла значення слова чужина. Це певна біль, яку описати важко, її розуміє, кожен хто відчув. Я зрозуміла, що краще бути під звуками сирен, аніж в чужій країні. Попри всі проблемі ти на рідній землі, разом зі своїми рідними та своєю сім’єю”.
Своєю місією SOWA вважає підтримувати дух людей власною творчістю і робити свою справою. Саме цим і зайнялася співачка: не варто сидіти і чекати, треба діяти тут і зараз, допомагати людям тим, що ти вмієш робити.
Сьогодні SOWA презентує нову відеороботу, яка народилася в буремні події, що відбуваються зараз в Україні.
Співачка SOWA
Пісня “Сльози, то моя зброя” про те, що через сльози ми виплакуємо всю біль і стаємо ще сильнішими та на крок ближчими до перемоги і йдемо до кінця. Тому що українці – сильна нація.
Зараз співачка активно волонтерить, та виступає для переселенців на Західній Україні, підтримуючи своїми виступами дух українців, та допомагає тим людям, які змушені були залишити свої домівки через війну.
Вона щаслива, що може дарувати людям свою творчість та підтримку, особливо дітям, які пройшли важкий шлях і пережили такі речі. Тому що зараз всім нам потрібна підтримка. А коли бачиш посмішку в очах людей, то хочеться докласти якнайбільше зусиль для того, щоб їм допомогти.
У листопаді 1918 р. після проголошення Західно-Української Народної Республіки у житті відомого на той час педагога, суспільно-культурного та військово-політичного діяча Івана Боберського (1873–1947) розпочався новий етап. Він не виїхав за кордон, а поринув у державне будівництво ЗУНР.
Зокрема, проявив себе як голова «Письменничого Відділу» у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, зайнявся створенням української військової термінології, однострою для Галицької армії, топографічних карт, редагував часопис «Вісник Державного Секретаріату Військових Справ», чимало видавав, збирав фотографії і різноманітні матеріали про українську визвольну боротьбу.
Іван Боберський. Відень, 1915 р. Поштівка із набору “Українському громадянинови. Моральні настанови Івана Боберського»
У лютому 1919 р. Іван Боберський підготував спеціальний календарик для вояків Галицької армії. У ньому він опублікував моральні настанови для українців під назвою «Українському громадянинови». Настанови укладені у дванадцять пунктів. Про сам календар Іван Боберський у своєму щоденнику за 26 лютого 1919 р. занотував наступне: «Тягар «Калєндарика» для вояків наложив я собі на карк. Закінчилась ця робота нині і тішусь, що можемо послати воякам в поле хотяй цей малий дарунок. Калєндарик малий, як воробець, величини 9 см х 14 см, 52 сторін разом із зеленими обкладинками. На обкладинках заголовок «Українець. Калєндарик 1919», окрашений посередині Тризубом. По щоденнику на 12 місяців звичайного року 1919 приходить чотири розділи і сім пісень».
Сьогодні, у час війни, моральні настанови Івана Боберського актуальні як ніколи. Квінтесенцією дванадцяти пунктів є слова: «Лишень з тим народом числиться світ, що є здоровий, розумний, сильний і багатий».
Текст публікую із збереженням мови і правопису ориґіналу.
«Українському громадянинови». Моральні настанови Івана Боберського
«Українському громадянинови»
Працюй. Свобода улекшує роботу. Свобода це свіжий воздух. Він не зробить сам роботи, але улекшує її. Сама робота не виросте. Не тратьте дорогого часу на пусту роботу й нарікання. Працюйте!
Поступай законно. Свобода немислима без законів. Безправство і самоволя роблять чоловіка хабарником, крадієм, ошуканцем і грабіжником. Щоби державляни в державі почувались свобідні і безпечні, мусить кожний пильнувати порядку і зберігати прийняті в державі закони.
Набір поштівок “Українському громадянинови. Моральні настанови Івана Боберського»
Пам’ятай на свою відвічальність. Не нарікай на других. Запитай перше себе самого, чи ти все зробив, щоби був порядок. Кожний громадянин відвічає за порядки в державі.
Дбай про карність і красу твого тіла, твоїх рухів, твоїх слів, твого одягу, твого дому, твоєї вулиці, твого села, твого міста, твоєї держави.
Ціни свою честь і честь другого. Наколи тобі щось закидують, докажи спокійно без гніву, що закид неслушний, або прийми його до відома і справ своє поступовання. Все здавай звіт зі своєї роботи, щоб уникнути заздалегідь непорозумінь. Коли не маєш доказів, не обвинюй нікого легкодушно, сплетні є болотом життя. Уникай болота.
Признай другому його труд. Покинь навичку виговорювати на других за їх плечима, ганити їх спосіб поступовання, обезцінювати їх роботу так лишень для розривки при обіді, між своїми а навіть між чужими. Страшна розривка.
Простуйся. Коли говориш і пристаєш з чужинцями, думай про це, що в тій хвилі уважають тебе за частину українського народу. Твої слова, твій одяг, твоя постава, твоя чуприна, твоє поведення, твій спосіб думання є для них зразком українського світогляду.
Поштівка із набору “Українському громадянинови. Моральні настанови Івана Боберського»
Ціни школу. Школа сталить і виострює найважнішу зброю чоловіка: його розум. Рільник, ремісник, купець, урядник, вояк потребують школи, щоби розуміли основно роботу та свої обов’язки в мирі і на війні.
Стреми до поступу. Не вдоволяйся давниною. Гляди постійно, що ще дасться в твоїй хаті, в твоїй державі поправити, і поправляй. Не заснічуйся. Будь рухливий і підприємливий. Не бійся боротьби.
Добирай робітників. Бери до громадської роботи не крикунів і хвальків та облесників, що всюди пхаються і много говорять, але гляди, чи чоловік, що його хочеш вибрати і заправити до роботи, любить працювати, чи розуміє роботу, чи совісний і словний.
Дбай про своє майно. Лучися з другими, заробляй, щади, ставай багатим, щоб ти своїм майном зміцнив силу українського народу. Без заможности нема дійсної свободи. Чоловік без гроша напівживий.
Гляди довкола. Пильнуй, чим другі народи зайняті. Постійно довідуйся про їх роботу, а зібрані вістки вихісновуй, щоби скріпити твоє здоров’я, твоє знання, твоє майно, твою зброю.
Лишень з тим народом числиться світ, що є здоровий, розумний, сильний і багатий.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
«Українському громадянинови». Моральні настанови Івана Боберського. З нагоди 145-ліття від дня народження / Упорядкування Андрія Сови, оформлення Романа Метельського. – Львів, 2018. – 24 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2020. – Вип. 1. – 128 с.
Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Продовження…)
Б. З. : Чесно кажучи готував інші питання, але добре що Ви про це розповіли. Вже Вам казав, напевне, що маю проблему з стилістичним аналізом.
І. Д. : Стилістика.
Б. З. : Так стилістика. Знаю що Вашими вчителями були Карло Звіринський і Євген Лисик, може ще хтось?… Я дивився їхню творчість, і порівняно з Вами то зовсім інакше…
І. Д. : Власне так Богдане. Розумієш коли в тебе будуть діти, одна дитина, потім друга дитина, потім третя дитина, дай Боже десять. Ти побачиш які вони всі різні. Хоча це всі від тої самої жінки і від тебе діти, це те саме що фіалочка, потім кактус, потім пальма, розумієш, потім ну я не знаю там, дельфін якийсь. І якщо ти будеш однаково трактувати фіалочку і пальму, казати типу: «Пальмо ти не пахнеш так ніжно як фіалочка», казати: «Фіалочка ти така маленька, дивись яка пальма класна, чому ти не можеш вирости та як пальма?», розумієш? Чи почнеш підливати фіалочку так як кактус. Тобто взагалі не підливати. І кактус тобі скаже: «Ти мене не любиш, тому що дивись як ти нюхаєш фіалочку», я кажу: «Ну я ж тебе не можу нюхати», тобто учні. Справжній вчитель, він іде на крок позаду, і він говорить учневі куди приведе його ця дорога яку він вибрав. Дорогу вибирає учень, дорога може бути помилкова, тупикова, ідіотська… Допустим, учень іде по ідіотській дорозі, але йде, вчитель з повагою підходить до роботи, дивиться і каже: «ця дорога нікуди тебе не приведе». Так говорив Лисик. Він ставав позаду, він уважно дивився, і казав: «Ця дорога не приведе Вас до істини». «Що таке істина?» – питав Пилат. Вау! Перший курс. «Дорога не веде до істини, що робити?». «А, ну то поможіть мені!» – «Ні, я не буду малювати. Ти шукаєш свою дорогу, продовжуй», ну вже в тому ж дусі не скажеш, так, він то все взяв, подер, ще раз робиш… «О!» – Він каже: «Ви зробили заявку, це є заявка на цікаву роботу, продовжуйте, це є той шлях». «Продовжуй!» – продовжуєш, зіпсував, «…я не можу», ну і так далі… Нас було п’ятеро в Лисика, п’ять кардинально різних особистостей.
Євген Лисик із макетом для балету «Лускунчик», Мінськ, 1982 р. Фото з сайту https://zbruc.eu/. Колоризація Богдана Зятика
Коли я викладала в мене була Люба Яцків, ще Когут тоді, Христинка Максимович, що померла, це було п’ять фантастичних геніїв, абсолютно. Думаю що генії в принципі всі є насправді, особливо коли вони дійсно люблять свою роботу. Христина малювала, вона знала що вмирає. Коли на першому курсі, знаєш що вмираєш, ти не будеш пити каву і сидіти та розважатися, а будеш працювати… Ну що би щось лишити після себе. Вона з такою відповідальністю кожний жест малювала. Я від неї почула за тих три роки, може два-чотири-п’ять слів. Вона взагалі мовчала, вона працювала, вона рідко ходила дуже. І вона коли приходила чи приносила ікону чи проект, то всі просто затихали на годину, була просто повна тиша. Те що вона приносила, то було щось нереальне. Це була присутність Господа. Всі просто мовчали. Я не знала що вона помре, якби я знала може я би її відвідувала частіше у Винниках.
Христина Максимович. Фото Руслана Сірого
От, і тому не треба дивуватися, що я вчилася у Звіринського. Я не мала стати Звіринською, не мала стати Лисиком. І погані вчителі яких я зазнала, після Лисика, хотіли щоб я стала, тим чи тим. Щоб ми всі стали…
Уяви собі Лисика поховали вчора. Ми приходимо на пари. Ну уявляєш в якому ми настрої. Очевидно що ми в чорному вбранні, всі знають, що вчитель наш помер. При чому що ми ходили в лікарню, ми були з ним до кінця. Ні, ми не сидимо, ми не закінчили натуру. І Андрій Злобін, татарин з Криму, який в нас був такий ну як би лідер, ми всі були лідери, але він в нас був найстарший, бо в нього вже була доросла донька, він був вже розлучений і одружений, тобто він мав вже пережиття певне. Він каже: «так ребята, всьо работаем», – він російською, – «работаем, Євген Микитович з нами, ми работаєм». Ми закрили на ключ двері, сидить натурниця, і ми работаєм, так ніби він є. І ми так проработали щось тиждень, розумієш, самі. Марчак заходить: «А ви працюєте, добре.», завідуючий, ну а що, ми працюєм. І ми зауважили що ми почали підходити один до одного, і радити один одному. І ти стоїш і думаєш, а що би сказав Лисик? Ми з повною серйозністю, радили один одному, без жартів. І це було дуже класно, насправді. Нарешті Марчак каже, ну слухайте я мушу вам вчителя якогось дати, так не випадає, ну як? І дав нам вчителя. Богдан, ну я тобі не можу передати, знаєш, я дійсно тобі не скажу його прізвища, тому що це вже буде осуд людини. Його вже на Україні нема, він виїхав. Заходить до нас от цей вчитель, знаючи прекрасно ситуацію, бачачи що ми працюємо, робота йде, сидить натурниця, заходить, каже: «Ну що молоді люди, одного ви вже угробили, і тепер я тут з вами маю значить мучитися. Ну що ви тут робите? Покажіть мені». А кімната маленька, і стоять роботи величезні, тобто там два на два, заєш, видно що ми робим, сидить гола жінка і ми рисуємо вугіллям. – «Ну покажіть що у вас тут? Хто то в вас? Що то таке? Навчив, ну я тут по інакшому звичайно буду. То всьо не має сенсу що ви тут до тепер робили три роки». Але факт що він з такою неповагою, знаєш, віднісся до світлої пам’яті вчителя, це зразу закрило йому все! Всі шляхи до нашого серця, моментально. Ну він мав сказати, в першу чергу: «Прийміть мої співчуття діти, що ви залишилися без тата». Розумієш, три роки, і «Я спробую, вам допомогти закінчити цей рік, не знаю чи мені вийде, ви мусите мені допомогти, бо я не знаю як вас вчив Лисик. Що він вам говорив, допоможіть мені, дозвольте мені бути тут присутнім з вами, і працювати, якщо я буду казати щось не так, мене поправте, кажіть мені, будьте відкритими і давайте підемо з вами просто вип’ємо чаю, поговоримо як ваше життя було тоді, як воно тепер має бути? Бо ви є всі індивідуальності, я не хочу вас ламати, перекривлювати, під себе кроїти». Ми були різні, і звичайно на рахунок вчителів, то як ти будеш мати дітей, це зрозумієш, що не зможеш однаково відноситися до хлопців і дівчат, чи до слабеньких, хвореньких і здорових і буйних. Будеш ліпити, але не під себе, щоб вони були всі такі як ти, хороші. Бо батьки дітям даються в грішному стані, діти є чисті й святі. І от ці монстри грішні мають їх ліпити, брудними руками своїми. Тому на щастя, є Сповідь і так далі… Але класно є як це ліплення є класне, коли ти ліпиш з Господом, разом, і коли ти помиляючись, просиш вибачення у них. Коли ти вдарив дитину, кажеш потім: «Вибач, я не мав тебе бити», знаєш? «Тато поспішив чи був злий і дурний що він тебе вдарив». Знаєш, ну і так далі… Бо ми масу помилок робимо.
Стилістика. Отже це фактично є кольорова графіка. Про малярство говорити трудно. Сказати що я зробила якийсь прорив в малярстві, чи щось таке, коли я вживаю чотири чи три кольори: оливковий, червоний цеглястий, і що?, білий не є колір, сірий, тут є дуже мало один процент тут сірого мелькає, ну і все, розумієш, бо білий і чорний в мене…, а охра ще є, ну як стіна, як тло. Зелений, це скажемо те саме що оливковий. В мене був вчитель Левко Щур, він вчив, що білий і чорний це не кольори, це ахроматична гама, якщо говорити про кольори. Тому це є кольорова графіка. Я хотіла дуже щоб це був сучасний храм. Сучасність для мене це Новосельський, і це Марко Рупнік. Для мене зразком була мозаїчна каплиця яку вони зробили для Папи в Римі.
Поліхромія каплиці Redemptoris Mater (Матері Божої Неустанної Помочі) у Ватикані. Мозаїка. 1999 р. Богословська концепція Томаша Шпідліка. Виконання о. Марка Рупніка, Centro Aletti (Центр Алетті). Фото з сайту https://gijoncatolico.blogspot.com/
Ось, там є ідеальний синтез богословії і мистецтва, тому що потужний богослов Томаш Шпідлік, він вже помер, був духівником Папи Івана Павла ІІ. І був генератором ідей, що малювати в каплиці. Уявляєш собі? Тобто для мене був генератор Рудейко, тут, плюс Аржаковський. Для Рупніка був Шпідлік, але це було дуже серйозно, бо Шпідлік написав працю, як має виглядати каплиця, розумієш. Уяви собі що ти як художник дістаєш заявку від богослова, де він тобі розписує всі сцени. Не ти мордуєшся, бо ми самі мусимо ставати богословами, а ти дістаєш чітку заявку, що треба намалювати. І все, ти тільки думаєш, я зроблю це тут, це тут, все. І Шпідлік йому дав цю заявку.
Кардинал і богослов Томаш Шпідлік. Фото з сайту https://andriymasliukh.wordpress.com/
Тому для мене це було дуже круто, якби була така заявка богословська, бо тут вчаться богослови. Так що кольорова графіка, раз. Потім пиши собі таке прізвище, Єва Рибалт, вона є мого віку, мистецтвознавка, живе в Любліні. Вона є дуже цікава жінка, вона має такі студії з історії мистецтва, як немає ніхто в Україні взагалі. Вона є по середньовіччю спеціаліст. Але мене вона навчила одну штуку, сказала: «Іванка, це в тебе техніка називається «non finito» (не закінчений)». І про це нон фініто як вона мені почала говорити, мені очі відкрилися. Виявляється, це вже в світі відомо, що є фініто і є нон фініто, ну наприклад творчість Рафаеля, пізня, ну є типу вже зовсім фініто, чи там Сальвадор Далі коли всьо виписано. Мікеланджело коли помирав він сказав: я хочу всі свої скульптури скинути з гори, щоб там то що долетить, це є те що я насправді хотів. Є така фраза Мікеланджело, бо він робив гламур. Давид на приклад. Це є дорогі замовники, а сам Мікеланджело, хотів їсти шинку там і це все… Але в душі він був нон фініто, і він страшно мучився. Коли він зробив Сикстинську капеллу, він зліз і сказав: «фініто». Папа сказав нон фініто, тому що вони голі, так не може бути. Він сказав: «Я не буду їх вбирати, хай мої учні їх повбирають, ті всі шмати наверха, і буде фініто, насправді я закінчив. Отже фініто має право сказати тільки художник. Допустимо я намалювала лінію і кажу – фініто. Ти не мусиш її купувати. Чи Пікассо когута намалював, каже: «фініто!»
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
Львівська компанія SKEIRON за підтримки міжнародних партнерів, професійного діджитал-середовища та волонтерського сектору ініціює великий проект зі сканування культурних пам’яток.
Мета – створити цифрові 3D копії об’єктів культурної спадщини для збереження інформації про них. Технології лазерного сканування та фотограмметрії дозволяють точно зафіксувати стан пам’ятки і допоможуть у відновленні пам’ятки у випадку руйнації.
“Вже понад 6 років ми працюємо у цій сфері. Наш архів 3D моделей вже налічує понад сотню пам’яток з усієї України. Однак після повномасштабного військового вторгнення і численних повідомлень про знищення архітектурних об’єктів, розуміємо, що актуальність і необхідність нашої роботи лише зростає. А тому ми готові працювати там, де це буде можливо”, – кажуть в команді “Skeiron”.
Музей-Арсенал (вул. Підвальна, 5)
Проект #SaveUkrainianHeritage покликаний налагодити співпрацю між органами влади, архітекторами, фаховим середовищем, іноземними партнерами та громадськими ініціативами.
Тому напрацьовуємо різні можливості підтримки масштабної хвилі оцифрування та збереження української спадщини:
Професійна підтримка і технічний супровід
Фінансова допомога
Інформаційна підтримка
Волонтерство
Перелік об’єктів, які стануть основою проекту, узгоджуємо з Львівською ОДА, Управлінням охорони історичного середовища та Бюро спадщини. Серед пріоритетних критеріїв: приналежність до ЮНЕСКО, пам’ятки місцевого та національного значення, а також ті, ризик втрати яких потенційно високий.
Від початку війни за підтримки Інституту Polonika, команда #SaveUkrainianHeritage встигла зісканувати у Львові Церкву св. Андрія, Домініканський собор, Свято-Покровський кафедральний Собор Київської Митрополії УПЦ. От-от стартує сканування архітектурного комплексу “Успенська церква, вежа Корнякта і каплиця трьох Святителів”.
Презентація смартфонного додатку доповненої реальності для експонатів музею Львівського музею Михайла Грушевського – «DMH Lviv AR».
Довідково:
ТОВ “SKEIRON” засноване 2016 року для збереження, популяризації та актуалізації об’єктів архітектурної та культурної спадщини України. За цей час команда реалізувала низку проектів: «Кишенькове місто: Львів», «Кишенькове місто: Чортків», «Княжий Звенигород: від реального до віртуального». Соціальні проекти «Відчуй Україну на дотик: Львів» для того, щоб незрячі діти могли руками побачити архітектуру навколо них, долучились до порятунку і відсканували Тартаківський палац на Львівщині в проекті «Тартаків & Тартак», створили проект доповненої реальності для Меморіального музею М.Грушевського у Львові.
Кава на Фермерському ярмарку у Львові. Світлив Роман Балук
У суботу, 16 квітня 2022, на площі Ринок запрацював традиційний Фермерський ярмарок. В товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, я відвідала цю подію.
Ярмарок був наповнений густим ароматом кави: тут готували спеціальну міцну каву для наших мужніх військових. Бариста Вадим Грановський зазначив, що його кава – це подвійне еспресо і кава в джезві в одному горнятку. Виходить міцна, насичена кава, яка смакує захисникам України.
Кава на Фермерському ярмарку у Львові. Світлив Роман Балук
На ярмарку кавою пригощали від усіх охочих. У скриньку для добровільних пожертв можна було дати «чайові», ці гроші перерахують для потреб військових.
Кава на Фермерському ярмарку у Львові. Світлив Роман Балук
… Попри дощову погоду, атмосфера на ярмарку була передсвятковою. Я теж вирішила трохи закупитися на свята. Львів‘яни активно купували продукти, бо завтра – Вербна неділя. Серед покупців були і переселенці та іноземці, які з першого дня повномасштабного вторгнення рф (24 лютого) працюють у Львові. Зауважила, іноземці торгувалися з продавцями крафтових продуктів. Але ті не хотіли опускати ціни, бо частину грошей від торгу передають на потреби ЗСУ.
За візитом Міністра культури та інформаційної політики України Олександра Ткаченка до Сумської області 14 квітня стало детальніше відомо про злочини рашистських окупаційних військ у стосунку до пам’яток архітектури у цьому прикордонному з країною-терористом регіоні. Як наголошено на сайті названого Міністерства, найбільше постраждали міста Тростянець та Охтирка.
«Відступаючи з Тростянця російські війська спалили пам’ятку архітектури національного значення – будинок управителя маєтками Кеніга. Зараз об’єкт потребує детальної експертизи на предмет можливості відновлення», – повідомив міністр О. Ткаченко. Пошкоджень зазнали також пам’ятки архітектури національного значення «Круглий двір» та головний будинок садиби Кеніга. Міністр додав, що рашисти по варварськи бомбили місто, не шкодуючи нікого та нічого. Є й добра новина: Почесний Консул Азербайджанської Республіки в Україні Афган Салманов висловив готовність азербайджанської сторони допомогати нашій державі у відновленні об’єкту.
Будинок управителя маєтками Кеніга в Тростянці
Оскільки ми вже коротко повідомляли про руйнацію краєзнавчого музею в м. Охтирка та подали коротку довідку про нього, то цього разу опишемо унікальність садиби Л. Кеніга у м. Тростянець.
Як пише дослідник А. Бондарєв в розвідці «Садиба Голіциних-Кеніга», поданій на історико-краєзнавчому сайті «Hedgehogstories» 1 липня 2018 року, в самій головній садибі було розташовано три музеї. Центральний двоповерховий корпус слугував картинною галереєю. В ній були зібрані портрети видатних людей міста і побутові картини. У лівому крилі садиби (якщо стояти до неї обличчям) знаходився «музей шоколаду». В правому крилі садиби містився краєзнавчий музей.
З відкритих джерел в інтернеті відомо, що одним із дбайливих господарів унікального маєтку в Тростянці був Леопольд Кеніг (1821-1903). Водночас, за твердженням А. Бондарєва, місцеві мешканці не дуже любили власника маєтку – князя Василія Голіцина, який в 30-х роках XIX ст. успадкував садибу від першого господаря ‒ Тимофія Надаржинського (був так званим духівником царя-тирана Петра I).
Будинок управителя маєтками Кеніга в Тростянці
Після князя В. Голіцина, який був марнотратником мистецької спадщини садиби, новим власником Тростянця в 1868 році став купець першої гільдії А. А. Марк. В 1874 році цей підприємець продав маєток підприємцю Леопольду Кенігу. Він був славетним цукровим магнатом, один з найзаможніших підприємців Російської імперії і за національністю ‒ етнічним німцем. В 1870-х роках Леопольд Кеніг став власником двох цукрових і одного рафінадного заводів у Тростянці. В цій місцевості також розташовувалися його інші промислові фабрики. Л. Кеніг отримав дозвіл губернатора на те, щоб в його маєтку була проведена електрика, також збудував дизельну електростанцію. Через деякий час після його клопотань через центр маєтку проходила залізниця. Саме так була заснована станція Смородине, яка діє до нині. У 1881 році в маєтку була встановлена телефонна станція, ще через три роки почала працювати нова лікарня.
Дослідник пам’яток архітектури Григорій Лукомський на початку ХХ ст. відвідав колишній маєток Надаржінських і Голіциних, збираючи матеріал для своєї книги «Садиби Харківської губернії». Його опис садиби Л. Кеніга наводить дослідник А. Бондарєв: «Багато що, на жаль, зруйновано часом, але дещо і вціліло, і це вціліле представляє великий інтерес. Все, що залишилося, охороняється з любов’ю теперішніми власниками.
Середина будинку вибудувана заново, але крила будинку збереглися в тому вигляді, як вони були раніше. При добудові був збережений колишній стиль і тільки розширені кімнати… Біля будинку старий парк з вікових сосен і тополь. У парку є оранжереї. Ще в Катерининські часи в цих оранжереях вирощувалося значна кількість ананасів, і ця культура підтримується досі новими власниками. Ананаси ростуть хоча і невеликі, але дуже хороші на смак…».
Будинок управителя маєтками Кеніга в Тростянці
В радянські часи в колишньому палаці облаштували дитячий садок. На початках незалежності України будівля довго пустувала і поступово занепадала. У 2007-2009 рр. була проведена «реставрація», яка, на думку дослідника А. Бондарєва, не була вдалою згідно з описами Г. Лукомського.
Водночас рашисти і навіть в такому естетичному вигляді не пошкодували цю унікальну садибу, застосувавши різні види зброї для її нищення. Гаазька конвенція з 1954 року розглядає такі дії як злочини, за які колись доведеться відповідати.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
![Олекса Новаківський. Князь Церкви [Другий варіант]. 1919 р. Полотно, вугіль. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/06/Novakivskyy003.jpg?ssl=1)
