Гучною пісенною прем’єрою в музичний простір України вривається новий проект T.HUTSULS. Його перший сингл під назвою «Нічна» – мікс сучасного саунду з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, дримби та сопілки. Трек «Нічна» уже можна почути в ефірах українських радіостанцій, а також завантажити із усіх цифрових музичних платформ.
Сміливі тексти та актуальне звучання. Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Жодних ролей на сцені чи поза нею. Тільки – true! Усе це – про новий проект в українській музичній культурі T.HUTSULS. «Правдиві гуцули» розкривають етнокод – через фолк, рок, електронну музику.
– Коли я створювала пісню «Нічна», то перше слово, яке заграло в мене в голові було «Забарилася», – розповідає авторка музики та слів прем’єрного синглу, вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал. – Тоді був затяжний період карантину, всі сиділи по домівках і рятувалися заняттями для душі. Мені захотілось увімкнути класний танцювальний трек – і піти гуляти вулицею. Наспівувати його і відчувати себе собою, вільною. Це миттєве бажання вилилося в мелодію – і я тут же зрозуміла: «Це воно!». Увімкнула мікрофон, почала співати, слова народжувалися самі по собі.
Сингл «Нічна», до якого T.HUTSULS уже в найближчі тижні презентує відеокліп, – це перший трек із майбутнього альбому новоствореного проекту. У збірці на меломанів чекають справжня феєрія звуків, космічний вокал та стильний мікс з гуцульськими інструментами. Усе це трушно вписується в ритм сучасного життя, і при цьому своїм звучанням нагадує нам про наше коріння.
T.HUTSULS – ще один проект у рамках масштабної культурологічної ініціативи під назвою Hutsul Planet, яка базується в Коломиї на Прикарпатті та прагне відродити, зберегти і примножити гуцульську культуру у всіх її проявах.
Візуалізація проєкту реконструкції стадіону "Торпедо"
18 листопада журі обрало переможців Всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу на кращу проєктну пропозицію легкоатлетичного комплексу зі спортивним центром на вул. Золотій.
Переможцем конкурсу став проєкт під шифром 696969 авторського колективу з Дніпра, Скомаровського Олександра, Милостюка Вадима та Раби Оксани. Проєкт-переможець отримує грошову винагороду у розмірі 120 000 грн.
За словами головного архітектора Львова Антона Коломєйцева, згідно з проєктом, оновлять не лише стадіон, а й вулицю Золоту. Також планують звести підземний паркінг, який вночі зможуть використовувати мешканці району.
Візуалізація проєкту реконструкції стадіону “Торпедо”
Друге місце та премію у розмірі 80 000 грн отримав проєкт під шифром 172517, авторського колективу з Чернівців: Анатолій Дикий, Сергій Басистий, Олег Кишлярчук, В’ячеслав Кишлярук.
Третє місце із премією у розмірі 60 000 грн посів проєкт під шифром 030618, авторського колективу зі Львова: Оксана Шумелда, Софія Рудецька, Катерина Олійник, Наталія Николишин, Руслан Стадник, Мар’ян Шумелда, Ірина Цілінська.
Йдеться про стадіон “Торпедо”, який зараз у власності банку «Львів». Перемовини щодо його викупу у комунальну власність Львова розпочались ще у 2017 році, але були безрезультатними. Згодом наприкінці 2018-го цю тему знову підняли депутати мерії, проте міський голова Львова Андрій Садовий назвав вику аферою і виступив проти.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
Тоді мер пояснював, що земля, на якій розташований стадіон «Торпедо», є у комунальній власності. Натомість воротами і трибунами, які, власне, й має викупити Львівська міська рада, володіють «хитрі бізнесмени, які їх заклали у банк, мотивуючи тим, що на цій території можна збудувати житловий комплекс». Садовий заявляв, що ворота і трибуни стадіону не коштують 5 млн грн, які хоче отримати банк «Львів», і навіть натякав, що викуп стадіону може і не відбутися.
Врешті закласти необхідні 5 млн грн у міський бюджет депутатам вдалося лише на початку 2020 року. Проте дотепер процедура викупу досі не відбулась. У Ратуші кажуть, що не хочуть викупляти занедбані приміщення «Торпедо», а потім знову вкладати кошти у їхнє відновлення.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
У мерії натомість пропонують збудувати тут легкоатлетичний центр, але не лише за бюджетні кошти. Цей проєкт міськрада планує реалізовувати разом із банком «Львів» як приватно-публічний проєкт.
Довідково: стадіон «Торпедо» облаштували у Львові у 1930-х роках. Він розміщений на земельній ділянці площею 2,7 га. За радянських часів стадіон передали однойменному спортивному товариству та забудували службовими приміщеннями.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
Із 1990 року стадіон перейшов у приватну власність, там почав працювати ринок електротехнічних товарів, який у 2008 році перенесли на вул. Кукурудзяну. Після цього «Торпедо» передали банку «Львів» як заставу за борги по кредитах.
Станом на сьогодні на стадіоні, який перебуває у занедбаному стані, тренуються діти та підлітки футбольних клубів «Вікторія» та «Покрова».
…За ним прийшли липневої ночі 1943-го. З ошатного будиночка, що на вулиці Дикій у Рівному, доправили до в’язниці. Більше він не повернувся ані до родини, ані до свого улюбленого і виплеканого дітища — міського театру. Разом із сотнями відомих і невідомих в’язнів рівненської тюрми він знайшов мученицьку смерть у піщаному кар’єрі приміської Видумки.
Ім’я актора, режисера, хореографа-постановника Анатоля Демо-Довгопільського було добре відоме в театральних колах міжвоєнної Європи. А його діяльність періоду німецької окупації нашого міста назавжди вписала його ім’я в історію театрального мистецтва Рівненщини. Водночас радянська історія надовго викреслила цю колоритну непересічну особистість з минулого нашого міста. Головним його “недоліком” було те, що Анатоль Демо-Довгопільський був українським націоналістом, членом Культурної Референтури Проводу Українських Націоналістів, яку очолював інший опальний митець — Олег Ольжич (Кандиба). А ще — січовиком, активним учасником подій Карпатської України 1938-1939 років. А що вже казати про його театр часів німецької окупації в Рівному!.. Однак Анатоль Демо-Довгопільський назавжди залишився в історії нашого міста, а чимало яскравих деталей з його маловідомої широкому загалу біографії ми відкриваємо тільки тепер.
Невдаха-гімназист з українським духом
Народжений у 1907 році в російському Петербурзі, Анатоль Довгопільський (приставка Демо з’явилася в його прізвищі значно пізніше) завжди був українцем — і тілом, і духом. Біографічних відомостей про нього збереглося мало, та й вони суперечливі. Ігор Жилінський у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” пише, що батьки митця Арсен і Серафима були вихідцями з Поділля. Батько за часів УНР був директором банку в Рівному.
Рівненська Українська гімназія. Серед гімназистів другий ліворуч імовірно Анатоль Довгопільський
Анатоль з 1925 по 1930-й роки навчався у Рівненській українській гімназії (“Приватна гімназія Федора Пекарського з викладовою руською мовою”, пізніше було змінено на “українською мовою”).
Цей заклад виховав цілу плеяду українських активістів-патріотів, котрі, хто з пером, а хто зі зброєю відстоювали ідею незалежної України. Саме тут уперше проявився український бунтарський дух юного Анатоля. Михайло Гуцуляк (викладач гімназії та в подальшому заступник директора і директор) у своїй книзі “Про близьке здалеку. Piвненська Українська гімназія 1923-1939” так писав про Анатоля Довгопільського: “Вчився у 8 класі в 1929-1930 роках. Не був допущений в 1929 році до іспиту зрілості. Був дуже здібний, але вчився неналежно. …був дещо інший та незрозумілий для оточення”.
Юнак уже в гімназійні роки потрапив у поліційні зведення, де зазначалося, що в Українській гімназії діє таємний історичний гурток під керуванням вчителя Ваврисевича. Гуртківці видавали нелегальний часопис проукраїнського спрямування “Дзеркало”. Одна зі статей, до написання якої долучився Анатоль Довгопільський, мала назву “Хто ми, чиї ми діти і ким ми закуті?”. Упродовж 1930 року поліціянти вилучили п’ять чисел “Дзеркала”, до видавництва якого був причетний учень 8-го класу Довгопільський.
Рівненські друзі-гімназисти Анатоль Довгопільський (ліворуч) та майбутній діяч ОУН Ростислав Волошин. Фото з книги А. Демо-Довгопільського “Живе слово – рухом, звуком, барвою” (упорядник Інна Нагорна)
Потрапив він і до списку “неблагонадійних” гімназистів, причетних до забороненого польською владою “Пласту”. Гімназист Довгопільський особливо вирізнявся артистичним талантом і хистом до танців.
“Показався він небуденною постаттю в різних ділянках мистецтва, зокрема в танково-театральному мистецтві. … він же був знайомий з Авраменком, нашим славним танцюристом, а можливо й був його учнем”, – писав Михайло Гуцуляк.
Школа всесвітньовідомого хореографа, якого називають батьком українського танцю, Василя Авраменка відкрилась у Рівному в 1923 році. Чи був серед її 60-ти випускників Анатоль Довгопільський, достеменно невідомо.
Гімназійний хор. У верхньому ряду сьомий ліворуч Анатоль Довгопільський, 1928 рік. З родинного архіву Волошиних, світлина належить дружині Ростислава Волошина Ніні
У світах
Період життя Анатоля Довгопільського після закінчення Рівненської Української гімназії мало відомий. Інформація, яку вдалось віднайти, може вміститися в кілька рядочків. Довгопільський вирушає до Варшави, де вивчає театральну справу і здобуває фах режисера-балетмейстера. Вступає до відомої на той час на всю Європу артистичної трупи “Польський балет Парнеля”. Створив її визначний польський хореограф і балетмейстер Фелікс Гжибек, який узяв собі творчий псевдонім Парнель. Трупа проіснувала до 1939 року, виступала не лише в Польщі, але й за кордоном. У репертуарі колективу були лише постановки Парнеля, в основному за мотивами польського фольклору в гротесковому вирішенні. Цей досвід у подальшій своїй творчості часто використовував Довгопільський. З коротких відомостей про творчість Довгопільського відомо, що він у період 1935-1938 років мав артистичне турне Париж-Лондон-Нью-Йорк. Виступав на таких відомих сценах як “Казіно де Парі” в Парижі та “Радіо Сіті” в Нью-Йорку. Однак чи це було в складі трупи Парнеля, а чи в рамках самостійної творчості, невідомо.
За деякими даними, в 1935 році Довгопільського було заарештовано у Варшаві за підозрою у приналежності до ОУН.
Короткі біографічні дані, подані Довгопільським у так званому “Життєписі”. Документ періоду німецької окупації Рівного. Зберігається в Держархіві Рівненської області, знайдений і наданий для публікації працівницею ДАРО Людмилою Леоновою
Маестро Демо — не лише хореограф
Поряд із мистецтвом у житті Анатоля Довгопільського завжди була Україна. Власне всю його творчість було підпорядковано саме просуванню ідей незалежної і самостійної України.
Дієва натура Анатоля Довгопільського не дозволила йому залишитись осторонь буремних подій кінця 1930-х. Палкий прихильник ідеї українського націоналізму, він в листопаді 1938-го, перервавши успішну артистичну кар’єру в Європі, вирушає на Закарпаття, до столиці Карпатської України — Хусту — будувати омріяну державу. У період Карпатської України він очолив агіттеатр “Летюча естрада”, що був складовою мистецького відділу збройних сил Карпатської Січі. Завданням агіттеатру було будити національну свідомість серед населення Карпатської України за допомогою театрально-музичного мистецтва. Об’єднавши талановитих патріотичних закарпатських хлопців і дівчат у революційний театр, Довгопільський зробив з них справжніх вояків-митців. Він так заразив їх ідеєю театру, що вони не зважали на жодні труднощі й негаразди. За спогадами Михайла Гуцуляка, “Довгопільському пощастило знайти недалеко від Січової гостиниці (колишній готель “Корона” в Хусті, – прим. авт.) якусь залю без стелі. Естрадники спали на чому попало, бо не було ліжок. Довгопільський спав у плетеному кріслі сидячи”. Про “Летючу естраду” та участь у ній Довгопільського писав у своїх спогадах учасник тих подій, поет, діяч ОУН і керівник мистецького відділу Карпатської січі Микола Чирський. За його словами, “спочатку це була швидше “повзуча”, ніж “Летюча естрада”. Її учасники пересувались частіше пішки, вирушаючи в найвіддаленіші села, на собі несучи і реквізит, і нехитрі декорації, і костюми. Спали де доведеться, харчувались як доведеться, імпровізовану сцену влаштовували в найнесподіваніших місцях, нерідко наражаючись на небезпеку. Але ці відчайдушні хлопці й дівчата своїми виступами несли національну культуру в села Карпатської України. Анатоль Довгопільський був режисером-балетмейстером агіттеатру, а хореографія була найважливішою вимогою інсценізацій “Летючої естради”. Мистецтво українського танцю Довгопільський вважав дуже важливим для формування національної свідомості українців й усіляко пропагував його. У Хусті у великій залі Січової Гостиниці діяв лекторій, у якому з січня 1939-го Анатоль Довгопільський виступав з лекціями “ТанкОва творчість на тлі нації та натури”.
Місто Хуст, 1939 рік. Штаб-квартира Карпатської Січі в колишньому готелі “Корона”, який став Січовою Гостиницею. Там Довгопільський читав лекції про важливість мистецтва танцю
Окрема сторінка хустської історії Анатоля Демо-Довгопільського (до речі, саме під час подій Карпатської України митець отримав два псевда — Дад (частіше використовувалось як літературний псевдонім) і Демо) — участь у збройному протистоянні карпатських січовиків з чехословацькими військами 13-14 березня 1939 року. Микола Чирський — про ті події: “Окрім мистецтва, учасники бригади були вправними вояками, а Довгопільський визначним командиром, про що свідчать бої проти чехів у Хусті 14 березня 1939. Мистецький рій найдовше тримав оборону у зайнятому будинку, завдавши чехам втрат. Не зважаючи на серйозне поранення командира січовиків, кілька десятків чеських солдат, при підтримці кулеметів і танків не змогли зайняти будинок, навіть після закидання його газовими гранатами. Довгопільський з товаришами склав зброю лише за наказом заступника командира Карпатської Січі Івана Романа”.
У цьому будинку в Хусті 13-14 березня 1939 року запекло оборонялись “естрадівці” під керівництвом Довгопільського. Фото зроблене в травні 1939 року, ще добре видно сліди від куль і пошкодженняТой самий будинок у сучасному Хусті. Над балконом відновлено напис “Карпатська Січ”
Ще один учасник тих подій Любомир Гірняк згадував про Анатоля Довгопільського у книзі “На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали” (Нью-Йорк, 1979): …“Летюча Естрада” примістилася в порожньому будинку, поблизу Січової Гостинниці, при бічній вулиці, забарикадувавши вікна й двері. Так вона стала одним з опірних пунктів. З “вояків слова” ми стали вояками кріса (кріс — вогнепальна зброя, – прим. авт.), що було нашою мрією. Маестро Демо виявився не лише добрим хореографом, але і відважним командиром цієї нашої малої залоги”.
Подвиг шістьох естрадівців описував у своїх спогадах ще один учасник тих подій Василь Гренджа-Донський, зазначаючи, що “один невеликий гурт січовиків зайняв поверховий дім на розі вулиць, обстрілює цілу площу, і з ним чеське військо з рушницями і кулеметами з панцирників не може собі дати ради…”.
Будинок “естрадівців” у Хусті після того, як вони припинили опір
Події в Хусті сам Анатоль Демо-Довгопільський описав в оповіданні “Альказар “Летючої естради”, що увійшло до книги “Карпатська Україна в боротьбі”. Подаючи публікацію під псевдонімом “А. Дад”, він яскраво описав усі обставини протистояння січовиків з чеськими вояками, своє поранення та угорський полон. Повіривши словам керівництва про те, що оборонців відпустять, Анатоль Демо-Довгопільський наказав побратимам скласти зброю. Однак шістку відчайдухів, які були останнім оплотом січовиків у Хусті, поранених, отруєних газами, не тільки не відпустили, а й почали нещадно бити щойно вони беззбройні вийшли з приміщення. Естрадівців певний час утримували в підвалі будинку, де був уряд Карпатської України, продовжуючи катувати щодня.
Будинок уряду в Хусті, в підвалі якого утримували полонених січовиків, серед яких був і поранений Анатоль Довгопільський, 1939 рік
Потім їх разом з іншими полоненими українцями з Карпатської України доправили до угорського концентраційного табору Вор’юлопош поблизу Ніредьгази. Анатоля Демо-Довгопільського звільнили з полону з допомогою функціонерів Проводу Українських Націоналістів.
Концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази, де перебував Анатоль Довгопільський
“Театр Вогняної Доби”
Звільнившись з угорського полону, Довгопільський деякий час мешкав у Празі, куди стікались усі культурні сили “оунівців”. Створив свою хореографічну студію, яка користувалась популярністю серед українських студентів. Там навчав не лише танцям, а й акробатичному балету і дуже популярній тоді японській техніці ведення ближнього бою — джіу-джітсу. Її ще називають мистецтвом гнучкості. Анатоль Довгопільський вважав, що така техніка дуже допомагає танцюристам підтримувати форму.
Затим доля закинула його до Кракова, де він як співробітник референтури пропаганди Проводу Українських Націоналістів очолював бойовий театр ОУН під назвою “Театр Вогняної Доби”. Драматична група Довгопільського розмістилась у приміщенні Краківського Старого Театру (тепер Національний Старий Театр ім. Гелени Моджеєвської) на вулиці Ягелонській, де він облаштував студію.
Краків, Старий Театр, кінець 1930-х. У його приміщенні розміщувалась студія Довгопільського, де навчались і проводили репетиції актори “Театру Вогняної Доби”
Подружжя Олени і Михайла Теліг, які знімали там сусідню маленьку кімнатку, діставались до свого житла через залу для вправ танцюристів. Мало не цілодобово там стояв стукіт підборів. Довгопільський до сьомого поту “ганяв” підопічних, змушуючи відточувати танцювальну техніку.
Інформація про діяльність “Театру Вогняної Доби” з’явилася лише коли в архіві ОУН у Києві було виявлено документ під назвою “Звіт з діяльности Театру Вогняної Доби за рік 1940”, що його подав керівництву організації очільник і режисер театру Анатоль Демо-Довгопільський. Загалом належність до ОУН оприлюднювалася після смерті чи загибелі її членів, тому ОУН розкрила інформацію про Довгопільського лише після Другої світової війни. Цей звіт можливо так би й залишився внутрішнім документом організації, якби про нього не написав у своєму дослідженні “Театр ОУН.1940” Юрій Сорока.
Саме з цього звіту дізнаємося про період діяльності Довгопільського перед радянсько-німецькою війною та деякі подробиці особистого життя. Звіт додає розуміння особистості митця, його нестримного і яскравого характеру. “Мене викликано до Кракова. Доручено у двотижневому терміні зорганізувати мистецько-пропаґандивну групу”, – так починається звіт Довгопільського. За завданням керівництва ОУН на базі хустської “Летючої Естради” Довгопільський створив мандрівну трупу з якою вирушив на окуповані німцями українські землі, що до того перебували в складі Польщі — Лемківщину, Холмщину, Підляшшя.
Звіт є своєрідним щоденником мандрівного театру, де описано не лише справи сценічні, а й залаштункові. Тут — про героїзм одних і ницість інших, про напружений гастрольний ритм у небезпечних умовах, про людські слабкості й силу, про настрої місцевого населення та ставлення його до України… Довгопільський кожному акторові трупи складав творчу і людську характеристику, зазначаючи, хто і коли покинув театр. Творчий марафон до кінця 1940-го року витримали одиниці, серед яких і його майбутня дружина Ольга Ужитчук. “Я з Олею Ужетчук, як з своєю жінкою повернувся до Кракова”, – писав митець у звіті. А ось як він її характеризував: “Мала величезні здібности до танця, добрий слух, невеликий голос, пусте зіпсуте ляцкім середовищем дівча, але чесна, товариська уперта гуцулка, що за ціх 10 місяців успіла цілковито дозріти нацьонально та крім злих прикмет, як неточність, несловність (недисциплінованість)…, що спочатку зраджували на кожному кроці на протязі кількох місяців, майже цілковито позбавилася ціх вад”.
У кінці 1940-го Анатоль і Ольга побралися.
Звіт особливо цікавий історикам українського театру, оскільки описує, як митець використовував у постановках прийоми, набуті в театрах Європи — рухомі декорації, спеціальне освітлення крізь тюль тощо. Окрім драматичних постановок, Довгопільський ставив агітаційні оперно-балетні номери, інсценізації поезій, “пантоміми у стилі фільмовім”. У репертуарі було багато українських пісень і танців. Кожен виступ супроводжувало “напрямне слово-пояснення”. Газета “Краківські вісті” (04.05.1940) писала: “Врешті прегарно згармонізовані волинські й лемківські пісні, зворушлива гра бандуриста К. Місєвича, танки Дема (Характерник, Рапсодія Срібної Землі), це найсильніші покищо точки “Театру вогняної доби”.
“Театр, радше досвідна сценка, зложена з непрофесійних артистів, за виїмком керманича ґрупи Дема й піоніра бандуриста К. Місєвича. Демо вирвавшись з затишка Волині у світ, обїхав його, пропаґуючи між чужинцями красу нашого стилізованого танку. У ґротесці-пантомімі “Гоп, куме, не журись” і “Не тратьте, куме, сил”, вловлено й представлено у кривому дзеркалі ці дві прикмети української душі і по гоголівськи висміяно. Зроблено це не гірше за ґрупу Парнеля, з якою поляки їздили на Олімпіяду”. (Тут мається на увазі, що балет Парнеля отримав дві золоті медалі на танцювальному конкурсі під час ХVІ Олімпіади в 1936 році. – прим. авт.).
Рівне. Втілення мрії
Уся дорівненська мистецька історія Анатоля Довгопільського була наче предтечею створення його вимріяного дітища — міського Українського театру. Особливістю його було те, що створювався він і діяв за німецького окупаційного режиму в столиці рейхскомісаріату “Україна” — у Рівному. Довгопільський з родиною приїхав до Рівного в липні 1941-го. Попри те, що деякі джерела називають причиною повернення ностальгію за Україною матері Довгопільського Серафими Миколаївни, однак, видається, насправді були й інші причини. Багаторічний член ОУН, ключовий фахівець її Культурної референтури, Анатоль Демо-Довгопільський до Рівного прибув саме в такій якості. Через сценічні вистави і друковане слово він мав пропагувати на наших теренах ідеї українського націоналізму і державності. Певна роль у цьому відводилась і заснованій Уласом Самчуком у Рівному газеті “Волинь”, яку історики називають “громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні”. Цим “громадським голосом” були й публікації Довгопільського, який певний час очолював мистецький відділ газети. “Волинь” у подальшому активно висвітлювала діяльність створеного Довгопільським Українського міського театру в Рівному.
Життєві й мистецькі шляхи Довгопільського постійно перетиналися з багатьма тогочасними відомими діячами українського національного руху — Олегом Ольжичем, подружжям Теліг, і особливо з Уласом Самчуком.
Улас Самчук (у центрі) з митцями знімальної групи Івана Кавалерідзе, які змушені були певний час мешкати в Рівному. Перша ліворуч Тетяна Прахова-Чорна – майбутня дружина Самчука. Рівне, 1941
Самчук у своїх творах чимало епізодів присвятив саме особистості Довгопільського. Як от у романі “Сонце з заходу”, де він яскраво описує діячів Карпатської Січі. У книзі “На білому коні” Самчук писав про Довгопільського: “…Я знаю ще з Закарпаття і Праги — цікава, кольоритна постать, балетмейстер, актор опереток, керівник революційного театру у Хусті “Летюча Естрада”, а заразом безпосередній учасник боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, який самотужки прибув сюди у Рівне, де й організував групу молоді”.
Під групою молоді Самчук мав на увазі театральну студію Довгопільського. Давня, ще юнацька мрія Анатоля — створити власний міський Український драматичний театр — заполонила його цілковито. Студія, яку він відкрив просто в будинку, де мешкав з сім’єю, була першим кроком. А поселились вони в орендованому в родини Ковшецьких будинку на тогочасній вулиці Дикій, 5 (тепер Ігоря Волошина).
Будинок, де мешкав Довгопільський і де була його студія на вулиці Дикій, зберігся до наших днів. Фото початку 2000-х років з книги “Архітектура міжвоєнного Рівного в документах і публікаціях 1921-1939 років” (під ред. докторки архітектури О. Л. Михайлишин)Сучасний вигляд будинку на колишній вулиці Дикій (тепер І. Волошина)
Євген Ковшецький був “однокашником” Довгопільського по Рівненській Українській гімназії. Довгопільський з дружиною Ольгою та кількамісячним сином Даном (другий син Слав народився в 1942 році) займали три кімнати і кухню, інші три кімнати займала студія. Матір Довгопільського Серафима Миколаївна поселилась неподалік на вулиці Міцкевича (будинок не зберігся). На репетиції до Довгопільського приходили обдаровані рівненські хлопці й дівчата. Невдовзі студія вже налічувала 70 осіб і мала драматичне, хорове, оркестрове і хореографічне відділення. До них долучилися частина акторів з приватної трупи Зінаїди Кельчевської, які на той час були безробітними, бо в театрі під керівництвом Віктора Вікторського (Роземблюма) не мали бажання працювати.
Оголошення у газеті “Волинь” про набір до студії, із зазначенням адреси студії на вулиці Дикій, 5
Міський театр Вікторського діяв у приміщенні театру колишнього власника Лейби Зафрана на вулиці Фухса, 5 (у міжвоєнну добу – вулиця 13 Дивізії, під час окупації — ССштрассе, нині – Симона Петлюри). Відкриття театрального сезону відбулося 14 вересня 1941 року постановкою комедії І. Тобілевича “Мартин Боруля”. Це була спільна робота і театру Вікторського, і студії Довгопільського, яка мала гучний успіх.
Оголошення про відкриття театру
Скоро про трупу Анатоля Демо-Довгопільського вже писала преса, і не тільки місцева, а виступи йшли з аншлагами. Поступово відбулось злиття студії з театром Вікторського. А в грудні 1941-го Довгопільський звернувся до міської управи з проханням прийняти його на посаду директора і режисера Рівненського міського театру. Буцімто про таке його попросив колектив і сам Вікторський, який був євреєм і остерігався переслідувань з боку окупантів. Та й трупі Довгопільського вже було затісно в студійних рамках, потрібна була театральна сцена з усіма технічними обладунками.
Прохання Анатоля Демо-Довгопільського про прийняття його на посаду режисера і директора театру. Оригінал зберігається в ДАРО, знайшла і надала для публікації працівниця ДАРО Людмила Леонова
Про прийняття на посаду директора Демо-Довгопільського. З фондів ДАРО, віднайшла і надала для публікації працівниця архіву Людмила ЛеоноваТак Довгопільського було призначено на посаду директора. Відтоді життя його і родини було підпорядковане театру. Через брак необхідного реквізиту і бутафорії актори часто приносили з дому необхідні аксесуари, а то й виготовляли самотужки. До цього процесу активно долучалась і мама Довгопільського Серафима Миколаївна, в театральних програмках її прізвище зазначалось як бутафора. Переважну більшість костюмів також шили самі актори, вони ж допомагали майструвати і розфарбовувати декорації. Попри те, що Довгопільський керував балетною групою, вони з дружиною Ольгою, окрім сольних номерів, ще й співали в хорі і брали участь у масових сценах.
З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”анок “Гуцулка” (фото ліворуч) у виконанні подружжя Демо-Довгопільських в Українському театрі в Рівному. Фото з газети “Волинь” (1943 рік)
Анатоль Довгопільський намагався будувати свій театр так, як він його бачив у тих умовах. Вихований на європейському досвіді естрадних шоу та героїці агіттеатрів воєнної доби, він прагнув робити героїко-романтичні видовища з певною ідеалізацією і поетизацією людських образів.
Афіша, на якій вказано ім’я Анатоля Довгопільського
І все це на базі української класики, в яку він свято вірив як у фактор формування національної свідомості. За його задумом, українські постановки мали виконувати національно-просвітницьку функцію серед глядачів. Деякі актори-росіяни категорично не підтримували таку проукраїнську творчу концепцію Довгопільського, але він на те не зважав. Хоча нерідко суперечки обертались скандалами і навіть звільненнями.
Список-підтвердження осіб, які працюють у міському театрі, завізований Довгопільським як директором. З фондів ДАРО. Віднайдений і наданий для публікації Людмилою Леоновою
Щоправда, виконуючи окупаційну повинність, театр мусив ставити й німецькі п’єси, на що була пряма вказівка голови міської управи Полікарпа Бульби. Так з’явилась зокрема вистава “Інтрига та кохання” за Шиллером. Причому грали виставу українською мовою.
Список працівників театру за станом на 15 березня 1942 року
Мельпомена в неволі
Попри те, що спочатку німецька влада в цілому прихильно ставилась до творчості Довгопільського — не було жодного концерту, щоб його з дружиною не запросили до участі — однак дуже скоро політика німців на окупованих землях змінилась. Актори театру наражались на таку ж небезпеку, як і пересічні мешканці Рівного. З листопада 1941-го через запровадження комендантської години вистави в театрі розпочинались о 15-16 годині. З’являтися на вулицях міста темної пори доби без дозвільних документів означало наразитись на ризик розстрілу. Довгопільський добився, щоб усі працівники театру мали так звані “мельдкарти”, які на певний період убезпечували від затримання.
Вистава в Рівненському Українському міському театрі, 1941 рік. У центрі світлини в шапці – Демо-Довгопільський (Архів Товариства українських художників Австралії (NSW)
Бувало спектаклі в останню мить відмінялись, бо приміщення театру зачиняли для потреб окупантів. Виручені від спектаклів кошти часто конфісковували на користь німецького Червоного Хреста.
Довгопільський добився в окупаційної влади дозволу підбирати працівників для театру серед військовополонених. Скількох вдалося врятувати з рівненських концтаборів у такий спосіб достеменно невідомо. Є відомості про шістьох: Григорія Єрмоленка, Степана Носенка, Івана Сая, Івана Руденка, Анатолія Чорнобая, Анатолія Слісаренка. Причому Івана Сая та Анатоля Чорнобая Довгопільський навіть поселив у своєму помешканні на вулиці Дикій.
Так званий “Лист наємці” (листок винаймача помешкання), з якого видно, що в будинку, де мешкав Довгопільський з родиною, реєстрували також і деяких працівників театру. Зокрема тут вказано прізвища звільнених з концтабору Івана Сая та Анатоля Чорнобая. Також вказано, що частину будинку займає міський театр (документ з фондів ДАРО)
Окупаційна дійсність була такою, що інколи німці, оточивши театр, просто під час вистави хапали молодь і людей середнього віку для робіт у місті або вивозу до Німеччини. Одного разу Довгопільському довелося рятувати кількох працівників театру, які потрапили в облаву. Використовуючи свої зв’язки в рейхскомісаріаті, він на певний період домігся броні від вивозу до Німеччини для молодих акторів. Також за його клопотанням військова комендатура забезпечувала колектив продуктовими пайками, бо актори часто голодували.
Окупаційна “Сімейна листа”, за якою влада призначала продуктові пайки певним категоріям мешканців міста. З фондів ДАРО, віднайдено і надано для публікації працівницею ДАРО Людмилою Леоновою
З літа 1942 року театр Довгопільського став, так би мовити, мандрівним. За рішенням гауляйтера Коха, увесь творчий склад театру переселили в одноповерховий кінотеатр “Новий світ” на вулицю Сальського (тепер Поштова, приміщення Інваспорту), де була маленька сцена і глядацька зала на 320 місць.
цьому приміщенні під час окупації виступала трупа Довгопільського. На фото початку 1950-х років – трупа Рівненського обласного муздрамтеатру. У першому ряду третя зліва – акторка балету Тетяна Куровська, яка працювала в театрі Довгопільського під час окупаціїСучасний вигляд колишнього театру на вулиці Поштовій
Театр Зафрана зачинили на капітальний ремонт, у подальшому переобладнавши його для відвідування виключно німців. Щоправда, іноді міська управа давала Українському міському театру один-два дні на тиждень для спектаклів. Доводилося орендувати й приміщення колишнього кінотеатру Берндта “Ампір” (за СРСР — “Партизан”), але там умови були ще гірші. Відтак театр Довгопільського змушений був постійно гастролювати по міських сценах і навіть виїздити за місто.
Ліворуч – колишній кінотеатр Берндта “Ампір”, за СРСР – “Партизан”, за окупації – “Де-Лі”, в якому тривалий час довелося виступати трупі Довгопільського
Через це театр вимушено перейшов на одноактівки і концертні програми, де показували уривки з вистав, скетчі, хореографічні та пісенні номери. Упродовж 1942-1943 років з такими концертними програмами трупа Довгопільського змушена була виступати перед німецькими вояками. Тогочасна преса визнала Анатоля Демо-Довгопільського одним з найпопулярніших акторів Рівненщини, про якого говорили всюди. Газета “Український вісник” (січень 1943 року), стаття “Річниця Українського театру в Рівному”: “Директор і головний мистецький керівник Рівенського Театру, А. Демо-Довгопільський, знаний вже українцям театральний мистець, приступає до святкування річниці своєї праці в Рівному. Демо зумів поставити міський театр на гідний ступінь, що українська преса одно голосно підчеркує. Наприклад, “Пінська Газета” пише, “Що найвимовніще говорить про талант Дема постійне й якісне зростання театру. Радісно відмітити, що кожна наступна вистава це був новий крок вперед в ділянці театрального та музичного й танцювального мистецтва”. Хто бачив Дема на естраді, того такі вискази не здивують. Цей молодий мистець їх вповні заслужив.”
Оголошення, в якому ідеться про “мистецький провід А. Демо”. З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
Довгопільський продовжував робити основну ставку на українську класику. І в січні 1943 року в Рівному з аншлагом ішла заборонена радянською цензурою вистава за п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло” в постановці Довгопільського. Рівненська публіка шаленіла від сцени, коли коли герої, прочитавши газету з портретом Сталіна, рвали її на шматки.
Фотопортрет Анатоля Демо-Довгопільського періоду Рівненського Українського міського театру
Вершиною творчості Анатоля Демо-Довгопільського в окупованому Рівному стала вистава за його п’єсою і режисурою — музична комедія “Кохання верховин”, яку показали рівнянам у травні 1943 року. У масових сценах узяли участь понад 70 акторів театру. Це було видовище з музикою, піснями, танцями, масовими сценами. Тоді талановитий митець ще не знав, що цей спектакль — його “останнє танго” в історії Рівненського міського Українського драматичного театру та й загалом у житті…
Театральна програмка останньої постановки Довгопільського в Рівному “Кохання верховин”, де зазначається автор лібретто А. Демо
Ув’язнення і страта
Є кілька версій про ув’язнення Довгопільського. За однією, 8 жовтня 1943 року його попередив якийсь таємничий німець, що за ним прийдуть уночі, але вони з дружиною не встигли утекти. За іншою, його забрали просто з театру. За версією Ігоря Жилінського (“Історія театрального мистецтва Рівненщини”), 13 липня 1943 року до театру прийшов “незнайомець зі Львова в німецькій військовій формі, який викликав Довгопільського з театру на розмову”. Після цього Довгопільський два дні не приходив до театру, а пізно ввечірі 16 липня у будинок на Дикій, де він мешкав з родиною, вломились німці. Провели обшук в помешканні і забрали Довгопільського з собою. У той же вечір забрали талановиту акторку і танцюристку Ірину Янковську (Яру) та актора Бориса Курганова. Тоді ж було затримано і членкиню ОУН Христину Кононенко (псевдо “Харитя”). Згодом стало відомо, що їх утримують у рівненській окружній тюрмі (тепер в тому приміщенні на Соборній розташовується торговий комплекс та ресторан “Глобус”).
Рівненська тюрма, де утримували до розстрілу А. Довгопільського та інших українських патріотів
Що спричинило арешт, достеменно невідомо. Хоча тоді вже окупаційна влада звинувачувала акторів у антинімецькій пропаганді. Попри прискіпливу цензуру і вимогу зняти з репертуару твори українських класиків і замінити їх виключно розважальними постановками і концертами, рівненський театр продовжував пропагувати українські ідеї. Як припускають деякі дослідники, усім було висунуто звинувачення у допомозі військовополоненим і УПА. Як писав Ігор Жилінський, колектив театру збирався звернутися до міської управи з проханням відпустити їхнього керівника, але сусід Ковшецьких Никифор Книш попередив, щоб навіть не думали, бо інакше їх також заберуть.
Із заключного акту судмедекспертизи останків жертв німецького окупаційного режиму, проведеної в березні 1944 року в місцях масових страт мешканців міста і військовополонених. Фрагмент, де ідеться про Видумку
А восьмого жовтня (за іншою версією 30 вересня) 1943 року Рівне сколихнула звістка про замах на заступника рейхскомісара України Коха генерала Даргеля, який здійснив радянський диверсант Микола Кузнєцов. При цьому “загубив” на місці диверсії портмоне, зміст якого вказував на причетність до неї українських націоналістів. За кожну таку акцію радянського диверсанта розплачувались своїми життями мирні мешканці. І цього разу заручниками переповненої рівненської тюрми було оголошено майже 500 в’язнів. На ультиматум німців до терористів здатися, звісно, ніхто не відгукнувся. Відтак 15 жовтня 1943 року заручників, серед яких були Анатоль Демо-Довгопільський, Ірина Янковська (Яра), Борис Курганов, Христина Кононенко стратили в піщаному кар’єрі приміського села Видумка (тепер вулиця Бандери). Тіла розстріляних німці спалювали, а місце присипали землею…
Пам’ятник волинським інтелігентам у колишньому піщаному кар’єрі біля села Видумка. Нині там пролягає міська вулиця Бандери і щільна житлова забудова. Щороку 15 жовтня тут вшановують пам’ять жертв
Улас Самчук у своїх спогадах писав: “Рівненська тюрма набита в’язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому числі на днях було заарештовано нашу чудову приятельку Харитю Кононенко, як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського… І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнєцов…”.
Чи дізналась родина Довгопільського про його смерть, невідомо. Однак, як писав Ігор Жилінський, дружина Довгопільського Ольга, зібравши речі, разом з дітьми та свекрухою Серафимою Миколаївною при допомозі артиста театру Степана Хвилі вночі 17 жовтня залишила місто Рівне й виїхала до Кракова. За іншою версією, Ольга Довгопільська з дітьми і свекрухою втекла з міста ще задовго до розстрілу чоловіка.
Заги
Доповідна записка В. Вікторського. З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
бель Анатоля Демо-Довгопільського фактично поставила крапку в діяльності Рівненського міського Українського драматичного театру часів німецької окупації. Хоча театр формально існував аж до визволення міста радянськими військами, але це вже не був той театр, який вимріяв і виплекав Анатоль Демо-Довгопільський — актор, балетмейстер, режисер, патріот-романтик, готовий відстоювати Україну і українське не лише “словом, рухом, образом”, а й зі зброєю в руках.
З відновленням у місті радянської влади знову на повну запрацювала радянська пропаганда. Тих, хто працював при німцях, стали називати зрадниками, колаборантами і переслідувати. Тому чимало акторів театру Довгопільського виїхали з міста, побоюючись репресій, декотрі пішли на фронт. А серед тих, хто залишилися, декотрі, поспішаючи продемонструвати свою лояльність до нової влади, намагались представити і Довгопільського, і його театр як щось незначне і не варте уваги. З цього приводу дуже показовою є доповідна записка Віктора Вікторського (Роземблюма) від 28 лютого 1944 року щодо діяльності театру під час німецької окупації, яку він підписав як “директор Ровенского областного театра”. У ній зокрема ішлося:
”Ровенский городской театр” (фирма фиктивная, так как это был частный коллектив — товарищество) был организован директором Анатолием Долгопольским, которого на пост директора выдвинули украинские националисты во главе с бурмистром Савьюком. …Я лично поступил в театр вопреки принципам Долгопольскаго, который меня, как русского, не хотел взять… …взял постановки в свои руки, но так как он был в сущности дилетантом, то театр начал быстро падать, в смысле его художественной ценности. …Отношение немцев к театру… было отрицательное. Нравилась только хоровая песня и танцы, что они и заставляли театр давать для себя”.
У подальшому довгі роки в Рівненському театрі згадувати ім’я Довгопільського було не прийнято. Попри те, що декотрі з тих, хто працював у трупі Довгопільського, продовжували працювати в театрі вже в повоєнні роки і могли розповісти правду про цю непересічну особистість.
Справжню вартість творчого внеску Анатоля Демо-Довгопільського в історію театрального мистецтва Рівненщини, вочевидь, ще повинні оцінити дослідники. А незаслужено забуте його ім’я повинно бути повернуто до списку рівнян, що прославили наше місто.
А тим часом до 80-річчя створення Карпатської України Закарпатський обласний театр драми та комедії підготував музичну драму О. Гавроша “Останнє танго в Хусті”, в основу якої покладено розповідь про “Летючу естраду” та її керівника Анатоля Демо-Довгопільського.
У Рівному ж, де митець станцював своє останнє танго в житті, де зійшла й передчасно згасла його найяскравіша зірка, немає бодай пам’ятної таблички на будинку, з якого він, 36-річний, вирушив у вічність…
Світлана КАЛЬКО
P. S. Щира подяка працівниці Державного архіву Рівненської області Людмилі Леоновій за віднайдені та надані для публікації документи з фондів архіву.
А також — подяка за сприяння в підготовці публікації завідувачці відділом Рівненського обласного краєзнавчого музею “Літературний музей Уласа Самчука” Оксані Симчишин
18 і 19 грудня у Центрі Довженка та в Львівській національній філармонії Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» зіграє мюзикл «Пригода Святого Миколая».
Цьогоріч буде чотири концерти: 18 грудня у Центрі Довженка о 16:00 та о 18:00 і 19 грудня в Львівській національній філармонії о 16:00 та о 18:00.
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
«Пригода Святого Микола за популярністю – топ-мюзикл для дитячої аудиторії в різдвяно-новорічний час. З року в рік у Львові капела дає 4-6 вистав із незмінним успіхом. Секрет простий – казковий сюжет, чудові актори, неперевершена музика, реальні емоції і драйв від першої до останньої хвилини дійства. Глядач опиняється в вирі баталії за подарунки Святого Миколая. Цей настрій підсилюється декораціями і світлом, постає справді чудове казково-музично-драйвове дійство, де глядач також стає дійовою особою і може обрати сторону, за яку змагатиметься», – сказав керівник капели Дмитро Кацал.
Музика до вистави створена на основі безсмертних хітів усіх часів таких, як James Brown «I Feel Good», AC/DC «Highway To Hell», Queen «We Are The Champions», Chuck Berry «Johney B. Good», The Beatles «Hey Jude», Adele «Skyfall», Scorpions «You And I», Leonard Cohen «Halleluia», Eric Clapton – «Tears In Heaven».
«Як і світові знамениті мюзикли, такі як «Король Лев», «Фантом Опери», «Пригода Святого Миколая» стала must have для дітей на свята. А батьки і супроводжуючі зможуть «покайфувати» від улюбленої музики і щасливих дітей», – додав Дмитро Кацал.
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
Кількість місць обмежена відповідно до карантинних вимог – тому поспішіть придбати найкращі місця заздалегідь!
Фотографії старого Львова продовжують розповідати про історію автобусних перевезень в нашому місті. В цій частині – про транспортну реформу зі зміною схеми руху міських автобусів, яка чекала на львів’ян 1 січня 2012 року та про подальші зміни мережі автобусних маршрутів
Транспортна реформа – 2012 та наступні зміни в автобусній мережі Львова
1 січня 2012 року запроваджено «транспортну реформу», у перший день року проїзд в автобусах був безкоштовний. В результаті замість 74 міських автобусних маршрутів, що діяли до 31 грудня 2011 р., у Львові запущено 46 нових автобусних маршрутів – шість «радіальних» (№№ 1а, 2а, 3а, 4а, 5а, 6а) та 40 «хордових». Кінцеві «радіальних» автобусних маршрутів розмістилися на пл. Галицькій та пл. Різні.
Уже в перші дні функціонування нової транспортної схеми стає зрозумілим, що вона «сира» і недоопрацьована. Зокрема виявилося, що жоден міський автобусний маршрут не було скеровано в сторону смт. Рудне, яке іще з радянських часів увійшло до складу міста Львова – туди довгий час курсують лише приміські автобусні маршрути. Лише у квітні 2014 року міський автобусний маршрут № 28, який курсував до ТЦ «Епіцентр» було продовжено до Старого Рудна.
Автобус MAN A10 NL222 перевізника «Успіх БМ» на маршруті № 47а на вул. Підвальній. 1 березня 2012 р.
Отож, вже 3 січня 2012 року було запроваджено іще один «радіальний» автобусний маршрут № 47а пл. Різні – кінотеатр ім. Довженка, а також іще чотири «хордових» № 48 Аеропорт – вул. Коперника; № 49 Приміський вокзал – Рясне-2; № 50 вул. Дж. Вашингтона – Рясне-2 та № 51 вул. Симоненка – вул. Щурата. Також були заплановані автобусні маршрути № 1001 Рясне-1 – кільцева дорога – вул. Ряшівська (кінцева тролейбусних маршрутів № 3 і 10 та № 1002 Рясне-1 – кільцева дорога – ТЦ «Кінг-Крос-Леополіс». Ці автобусні маршрути за тимчасовими договорами почало обслуговувати ТзОВ «Успіх БМ».
4 січня 2012 року змінено схему руху автобусного маршруту № 13 – він замість вулиці Навроцького почав курсувати по вулиці Луганській. 5 січня 2012 року змінено схему руху автобусного маршруту № 26. 11 січня 2012 року внесено зміни у схеми курсування 6 автобусних маршрутів №№ 9, 12, 27, 28 та 51.
4 січня 2012 року нову транспортну схему та спосіб її впровадження розкритикував голова постійної депутатської комісії інженерного господарства, транспорту та зв’язку Іван Гринда (депутат від партії ВО «Свобода»). Депутат, зокрема, зазначив, що стара транспортна схема, яка була вироблена протягом двох десятиліть, дозволяла мешканцям у найкоротший термін та із мінімальними фінансовими затратами дістатися у найвіддаленіші куточки нашого міста. Нова ж схема передбачає збільшення часу доїзду, а витрати на проїзд подекуди збільшуються вдвічі.
Автобус «Еталон» БАЗ А079.14 «Підсніжник» на автобусному маршруті № 50. 15 березня 2013 р.
«Ще під час затвердження цієї схеми руху депутати попереджали міського голову, що вона може не запрацювати гідним чином, але виконавчі органи міськради запевняли городян у протилежному. Проте вже у перші дні роботи нової транспортної схеми ми зіткнулися з численними недоопрацюваннями», – заявив Іван Гринда.
5 січня 2012 року нову транспортну схему розкритикував і депутат Львівської міськради Володимир Гірняк. Він зазначив, що після впровадження нової транспортної схеми на дорогах міста панує хаос. Гірняк виступив із вимогою до влади збільшити кількість транспорту на маршрутах, оптимізувати маршрути відповідно до вимог мешканців міста та організувати інформаційне забезепечення про нові маршрути, схеми їх курсування та розклади руху.
13 січня 2012 року заступник начальника Управління транспорту і зв’язку А. Білоус повідомив, що буде відкориговано 30% міських автобусних маршрутів. 17 січня 2012 року керівник профільного управління М. Жук повідомив, що скориговано 23 автобусних маршрути.
Протест проти транспортної реформи-2012 під стінами львівської Ратуші. 17 січня 2012 р.
17 січня 2012 року роботу нової транспортної схеми Львова проінспектував голова Львівської обласної державної адміністрації Михайло Костюк. Чиновник о 7-ій годині ранку здійснив поїздку «хордовим» автобусним маршрутом № 49, який курсував із Рясне – 2 до Приміського вокзалу. За його словами, уже зранку на кінцевій у Рясне – 2 перебувало п’ять автобусів, які не були перевантажені. До приміського вокзалу маршрутка теж не була переповнена. Щоб дістатися від приміського вокзалу до вулиці Підвальної, «губернатору» довелося чекати автобуса маршруту № 2а 33 хвилини. Водій автобуса пояснив запізнення тим, що слизька дорога, а автобус і далі їздить на «літній» гумі.
Михайло Костюк зауважив, що практично на усіх зупинках громадського транспорту відсутня інформація про нову транспортну мережу, а маршрутні автобуси не обладнані радіозв’язком. Відповідно голова ЛОДА зазначив, що чи не головний недолік запровадженої транспортної реформи – повна відсутність інформаційної компанії серед мешканців Львова. Костюк заявив, що у Львові працюватимуть 8 мобільних груп, які вивчатимуть роботу транспортної мережі.
Того ж дня, 17 січня 2012 року львів’яни зібралися на площі Ринок із протестом проти «транспортної реформи – 2012». Серед вимог протестувальників – повернути низку автобусних маршрутів, які курсували до 31 грудня 2011 року. Начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Микола Жук повідомив, що низка міських автобусних маршрутів Львова будуть курсувати за зміненими маршрутами уже із 21 січня 2012 року. Зміни торкнулися маршрутів, які курсують в напрямку Нового Львова, Тракту Глинянського та Винник. Також було відкориговано маршрути, що курсують по проспекту Чорновола.
Протест проти транспортної реформи-2012 під стінами львівської Ратуші. 17 січня 2012 р.
18 січня 2012 року Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради через її прес-службу повідомило, що міський електротранспорт міста перевозить тільки біля 20 – 25% пасажиропотоку в місті. У той же день заступник начальника Управління транспорту і зв’язку А. Білоус заявив, що у Львові в день відбувається 800 – 850 тисяч поїздок громадським транспортом.
Станом на 23 січня 2012 року на маршрути ЛК АТП № 1 виїхало 180 автобусів, в тому числі на «радіальні» маршрути – 46 автобусів великого класу. 24 січня 2012 року внесено зміни у маршрут курсування автобусного маршруту № 43.
У січня 2012 року активно обговорюються проблеми із новими автобусами ЛАЗ, які виникли у ЛК АТП № 1. У тому числі 30 січня було повідомлено, що на маршрути не виїхало 13 автобусів ЛАЗ.
На початку лютого 2012 року в ЛК АТП № 1 звітували: щодня трансферними квитками у «радіальних» маршрутах (в т.ч. і на маршруті № 47а, який обслуговував приватний перевізник ТзОВ «Успіх БМ») користується понад 5 тисяч пасажирів.
Автобус «Богдан» А601.10, що належав ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 1а, який обслуговує ЛК АТП № 1. У зв’язку із нестачею власного рухомого складу, комунальний перевізник орендував автобуси у приватних перевізників. 11 березня 2012 р. Автор фото – Serious Sam
Із 10 лютого 2012 року почав працювати автобусний маршрут № 1001 (по об’їзній дорозі, до Рясного-1), на цей маршрут перевізник ТзОВ «Успіх БМ» випустив 5 автобусів. 17 лютого 2012 року внесено зміни у схеми курсування 5 автобусних маршрутів №№ 17, 18, 33, 44 і 47а. Із 24 лютого 2012 року запущено курсування іще одного міського автобусного маршруту № 1003 із двома автобусами. В кінці лютого 2012 року кількість автобусів на «радіальних» маршрутах Львова зросла до 76 одиниць.
На початку 2012 року у Львові було організовано компанію встановлення інформаційних таблиць на зупинках громадського транспорту. Це були інформаційні таблиці із коричневим тлом, що не відповідали вимогам Правил дорожнього руху. Станом на початок березня 2012 року на зупинках було встановлено 250 таких таблиць. У наступні роки ці інформаційні таблиці було демонтовано і замінено дорожніми знаками, які відповідають ПДР.
У березні 2012 року ЛК АТП № 1 почало випускати на «хордовий» автобусний маршрут № 16 автобуси великого класу. 5 березня 2012 року «Львівський портал» опублікував повідомлення про те, що автобусний маршрут № 46, який обслуговує Львівське комунальне АТП№1, самовільно змінив маршрут курсування. 7 березня 2012 року керівник ЛК АТП № 1 звітував про те, що інтервал руху на автобусних маршрутах № 3а і 4а скоротився до 5 хвилин. У зв’язку із ремонтом трамвайних колій на вул. Городоцькій від вул. Чернівецької до вул. Бандери, в результаті чого було припинено курсування трамваїв до головного вокзалу, було запущено тимчасові автобусні маршрути № 52 і 53. 27 березня 2012 року затверджено змінену схему автобусного маршруту № 7.
Попри те, що селище Рудне із початку 1960-х рр. увійшло до складу Залізничного району міста Львова, під час складання нової схеми автобусних маршрутів у 2011 р. про Рудне забули, отож у 2012 р. туди продовжували курсувати мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» приватного перевізника
15 березня 2012 року депутат ЛМР Юрій Кужелюк повідомив про те, що автобуси маршруту № 19 вул. Миколайчука – пр. Червоної Калини (перевізник ПАТ «Львівське АТП-14630») не курсують по вулиці Дорога Кривчицька, порушуючи затверджену схему руху маршруту.
2 квітня 2012 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив, що від центру міста Львова курсуватиме автобусний маршрут до села Збиранка. Цей маршрут обслуговуватиме Львівське комунальне АТП № 1. Інтервал руху становитиме 30 хв. У Департаменті житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради повідомили, що на маршруті № 1003 курсує два автобуса із інтервалом 30 хв. Автобуси курсують від 06:00 до 20:30.
На початку квітня 2012 року кількість автобусів великого класу на «радіальних» маршрутах зросла до понад 100 одиниць. Із 30 березня 2012 року автобуси великого класу з’явилися на «хордовому» автобусному маршруті № 46.
Із 19 квітня 2012 року було внесено зміни у схеми автобусних маршрутів № 29, 36 і 45. Маршрути № 29 і 36, які курсують до Лисинич і Винник були продовжені до пл. Кропивницького, а автобусний маршрут № 45 – до вул. Пулюя. Із 20 квітня 2012 року на автобусному маршруті № 16 почало курсувати 10 автобусів великого класу.
Такі інформаційні таблички (замість відповідних дорожніх знаків, передбачених ПДР) у 2012 році встановлювали на автобусних зупинках міста. Джерело фото: Zaxid.net
Також було відкрито новий автобусний маршрут № 54 пр. Червоної Калини – ринок «Галицьке перехрестя». На нього вийшло 16 автобусів великого класу. Угоду на обслуговування маршруту терміном на 3 місяці було укладено із ПАТ «Львівське АТП № 14630».
У кінці квітня 2012 року було змінено рухомий склад на автобусному маршруті № 18 – замість автобусів малого класу його почали обслуговувати 10 автобусів великого класу. Відповідно, такий транспорт не міг курсувати по вул. Дорога Кривчицька. Відповідно від вул. Личаківської до кінцевої почали курсувати окремі автобуси із трансферними квитками. Згодом до Кривчиць було скеровано автобусний маршрут № 39.
24 квітня 2012 року депутат ЛМР Юрій Кужелюк повідомив про проблеми із курсуванням автобусного маршруту № 29, кінцева зупинка якого – у селі Лисиничі.
«Мова йде про 29-й маршрут, який курсував за схемою вул. Підвальна – с. Лисиничі. Однак мешканці Тракту Глинянського вкотре просять зробити кінцеву зупинку біля агрофірми «Провесінь», оскільки із Лисинич маршрутка їде вже переповненою і добратися до центру – ніяк», – заявив Юрій Кужелюк. Депутат повідомив про те, що 29-й маршрут продовжили до Привокзальної, але скоротили кількість машин на маршруті.
Автобус ЛАЗ А191 на автобусному маршруті № 16 на вул. І. Виговського. 6 серпня 2013 р. Автор фото – Serious Sam
На початку травня 2012 року було внесено тимчасові зміни в схему руху 12 міських автобусних маршрутів у зв’язку із реконструкцією перехрестя вул. Пасічної та Личаківської. На початку травня 2012 року на міських автобусних маршрутах курсувало уже майже 120 автобусів великого класу.
Із 11 червня 2012 року було скасовано дію трансферних квитків у автобусах «радіальних» маршрутів. За офіційною версією, озвученою заступником начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради А. Білоусом, трансферні квитки перестали діяти у зв’язку зі змінами «радіальних» автобусних маршрутів, які були запроваджені у зв’язку із проведенням чемпіонату Європи по футболу «Євро-2012». Проте після завершення чемпіонату і повернення «радіальних» маршрутів до затверджених схем руху відновленням дії трансферних квитків не відбулося. 13 липня 2012 року в Управлінні транспорту і зв’язку ЛМР заявили, що дію трансферних квитків буде відновлено у вересні після збільшення пасажиропотоку. Проте ця обіцянка так і не була виконана. Як виявилося – це був не елемент транспортної реформи, а просто піар-крок міської влади. 11 вересня 2012 року керівник Управління транспорту ЛМР М. Жук заявив про те, що дія трансферного квитка відновлюватися не буде. Одною із причин він назвав впровадження «діаметрального» автобусного маршруту № 54.
27 червня 2012 року депутат Львівської міськради Юрій Кужелюк повідомив про транспортні проблеми мешканців Кривчиць. Після зміни траси автобусного маршруту № 18 по вул. Ніщинського та вул. Дорога Кривчицька почав курсувати автобуси маршруту № 39 за схемою Дорога Кривчицька – вул. Шота Руставелі – Новий Львів – Сихів. Маршрут № 39 курсував значно гірше, а ніж № 18. За словами Юрія Кужелюка мешканці Кривчиць уже зверталися у всі можливі інстанції, перекривали дорогу і пікетували міську раду, проте покращення транспортного сполучення так і не дочекалися.
Автобус Mercedes-Benz O405N2 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя». 22 червня 2013 р. Автор фото – Alex-Od
У липні 2012 року було внесено зміни у схему курсування автобусного маршруту № 28. Якщо початкова схема передбачала його курсування на Сихів, то після змін цей маршрут почав курсувати від ТЦ «Епіцентр» на вулиці Городоцькій до вул. Варшавської. 4 липня 2012 року рух по проспекту Свободи відновили «радіальні» автобусні маршрути. 10 липня 2012 року було змінено схему руху «радіального» автобусного маршруту № 2а, який почав курсувати від Університету ім. І. Франка до вул. Городоцької по вул. Любінській і фактично став дублювати тролейбусний маршрут № 10. У липні 2012 року було прийнято рішення про обладнання всього громадського транспорту Львова GPS-трекерами для можливості онлайн-моніторингу за рухом транспорту
13 вересня 2012 року у Львові впроваджено «соціальний» автобусний маршрут Рясне-2 – вул. Широка. У жовтні 2012 року проведено конкурс на перевезення на автобусних маршрутах № 47а, 48, 49, 50, 51 та 53 (до того – № 54). Переможця конкурсу на обслуговування маршруту № 47а не було визначено, отож на його обслуговування уклали тимчасовий договір. Щодо решти маршрутів, то переможцем став перевізник ТзОВ «Успіх БМ».
Станом на листопад 2012 року кількість електротранспорту на маршрутах Львова скоротилася порівняно із попередніми роками – курсувало 117 одиниць електротранспорту, в тому числі 59 тролейбусів і 58 трамваїв.
Автобус Renault PR112 на маршруті № 3а на пр. Свободи. 24 травня 2015 р. Автор фото – Alex-Od
30 січня 2013 року громадська організація «Львівтрансзахист» заявила про те, що бере під власний контроль курсування найбільш проблемних автобусних маршрутах міста Львова №№ 5а, 11, 27, 36 і 39. 4 лютого 2013 року у «Львівтрансзахисті» повідомили, що у неділю 3 лютого на автобусному маршруті № 11 замість 16 автобусів, передбачених договором, курсував лише один. Так само було виявлено, що на «радіальному» маршруті № 5а в неділю 3 лютого 2013 року курсував лише один автобус. На маршруті № 6а в той день було два автобуси замість 6, на 36 – 4 автобуси замість 10, а на маршруті № 39 три автобуси замість дванадцяти.
28 січня 2013 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив про кадрові зміни в керівництві Управління транспорту і зв’язку ЛМР. Миколу Жука та Андрій Білоуса було звільнено із посад начальника Управління та заступника начальника. Вони повернулися на роботу в НУ «Львівська політехніка». Натомість новим очільником Управління транспорту і зв’язку став Олег Засадний, який до того очолював департамент «Євро-2012». Заступником Олега Засадного став Олег Вілюра, який теж працював в департаменті «Євро-2012».
Із 20 квітня 2013 року було змінено маршрут руху автобусного маршруту № 46 – він почав курсувати до міської дитячої лікарні на вулиці Пилипа Орлика. 16 грудня 2013 року відбулося чергове коригування мережі автобусних маршрутів – за рішенням виконкому ЛМР було змінено траси курсування автобусних маршрутів № 21 та 28 – автобусний маршрут № 21 отримав кінцеву біля нового ТЦ «Три слони», а автобусний маршрут № 28 – в Рудному на вул. Огієнка.
Частково низькопідлоговий автобус «Богдан» А09280 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на автобусному маршруті № 42 на пр. Червоної Калини. 19 липня 2013 р. Автор фото – Святослав Нейгауз
Треба зазначити, що під час громадських слухань із приводу перегляду тарифів на проїзд у міському автотранспорті в 2014 році в.о. начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Сергій Журбенко фактично визнав неефективність впровадженої у 2012 році «транспортної реформи», адже 70% автобусних маршрутів протягом 2012 – 2013 року повернулося до схем курсування, які діяли до реформи.
24 жовтня 2013 року Львівська міська рада прийняла ухвалу, щодо закупівлі за кредитні кошти 50 нових тролейбусів вартістю 95 млн. грн. та 100 нових автобусів вартістю 125,1 млн. грн. Кредит на закупівлю нового транспорту мали взяти під державні гарантії терміном на 10 років із відсотковою ставкою не вище 10% річних. Закупівлі громадського транспорту мали провести в рамках проектів «Оновлення рухомого складу тролейбусного парку міста Львова» та «Оновлення автобусного парку міста Львова». Цими проектами передбачалося, що витрати на повернення і обслуговування запозичень у розмірі 50% суми, що підлягає оплаті мало сплачуватися за рахунок коштів державного бюджету. Решту коштів мало сплачуватися із міського бюджету.
13 листопада 2013 року міський голова Львова Андрій Садовий заявив про те, що міська влада планує закупити в «Концерну «Електрон» нові тролейбуси, автобуси та електробус. 26 грудня 2013 року Андрій Садовий знову озвучив плани закупити у 2014 році 100 автобусів великого класу та 56 тролейбусів.
Автобус ПАЗ-3205-57 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 38 на вул. Університетській. 15 травня 2012 р. Автор фото – Роман Каленіченко
14 березня 2014 року в.о. директора Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР Володимир Олійник повідомив, що на міських автобусних маршрутах Львова курсує в середньому 620 автобусів, із них 138 автобусів великого класу, пристосованих для перевезення людей із інвалідністю. За словами Володимира Олійника, середній добовий обсяг пасажиропотоку міських автобусних маршрутів Львова становить біля 227 тисяч осіб (орієнтовний річний пасажиропотік біля 83 млн. пасажирів). Щодо міського електротранспорту, то прес-служба ЛМР 14 березня 2014 року повідомила, що на лінію в середньому випускається 125 одиниць електротранспорту – 65 трамваїв і 60 тролейбусів. Щоденно електротранспорт перевозив біля 57,8 тисяч осіб, в т.ч. 36,3 тис. осіб в трамваях і 21,5 тис. осіб в тролейбусах.
11 квітня 2014 року виконком Львівської міськради прийняв рішення про продовження автобусного маршруту № 28 до Старого Рудна через с. Зимна Вода. До цього автобусний маршрут курсував від вулиці Варшавської до ТЦ «Епіцентр» по пр. Чорновола та вул. Городоцькій.
17 квітня 2014 року прес-служба Львівської міськради повідомила про коригування траси автобусного маршруту № 5а, який курсує від пл. Різні до м. Винники. Відповідно до звернення мешканців, трасу маршруту змінили таким чином, що автобуси стали заїздити в житловий масив на вул. Ломоносова – Франка – Шевченка.
Автобус Mercedes-Benz O405N транспортно-туристичної фірми «Одрі» на маршруті № 46. 30 березня 2012 р.
23 квітня 2014 року прес-служба Львівської міськради повідомила про призначення нового керівника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради – ним став Віктор Дмитрович Щир. Свою кар’єру Віктор Щир починав як військовий. До 2009 року на військовій службі в Державній прикордонній службі України. У 2010 – 2012 р. працює на посаді фахівця із питань безпеки ДП «Дирекція будівництва об’єктів «Євро-2012» у Львові». Із 2 квітня 2013 р. керівник філії концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод». До призначення на посаду Віктора Щира обов’язки начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР обіймали Олег Вілюра і Сергій Журбенко.
24 квітня 2014 року керівник ЛК АТП № 1 Михайло Сидорович повідомив про те, що на автобусному маршруті № 10, який обслуговує комунальний перевізник, почали курсувати автобуси великого класу
Із 1 травня 2014 року вартість проїзду в міських автобусах Львова зросла до 3 гривень – відповідне рішення прийняв виконком ЛМР 28 квітня 2014 року.
13 травня 2014 року начальник Управління транспорту та зв’язку ЛМР Віктор Щир повідомив про внесення змін у трасу автобусного маршруту № 28 – він почав курсувати до Рудна через окружну дорогу. До цього автобуси курсували через с. Зимна Вода.
Автобус Den Oudsten Alliance City B96 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 54 на пл. Торговій. 10 червня 2012 р. Автор фото – Alex-Od
30 липня 2014 року ЛК АТП № 1 повідомило, що усі автобуси підприємства обладнані GPS-трекерами для можливості онлайн-моніторингу за їх рухом. 1 серпня 2014 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило про оголошення конкурсу на обслуговування нового автобусного маршруту № 54 смт. Брюховичі (вул. Незалежності України) – пр. Червоної Калини. Довжина маршруту – 19,1 км., кількість автобусів – 14 машин середнього класу. Переможця конкурсу на обслуговування автобусного маршруту № 54 було визначено наприкінці вересня 2014 року – ним стало ПАТ «Львівське АТП № 14630». Автобусний маршрут № 54 почав курсувати 6 жовтня 2014 р.
5 вересня 2014 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про реалізацію двох інвестиційних проектів – будівництва автостанції на вул. Городоцькій – Збиральній на в районі перехрестя вул. Зеленої та Пасічної. Департамент житлового господарства та інфраструктури зобов’язали передбачити в бюджеті розвитку міста відповідні кошти для реалізації проектів.
7 листопада 2014 року було оголошено про зміни в схемах курсування чотирьох автобусних маршрутів – №№ 5а, 6а, 48 і 54. Відповідно до рішення виконкому ЛМР автобусний маршрут № 5а отримав кінцеву біля Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн та репресованих ім. Юрія Липи на вул. Івасюка, 31 у Винниках, кінцеву автобусного маршруту № 6а було пренесено із пл. Галицької на вул. Шпитальну (ТЦ «Магнус»), маршрут № 48 було продовжено із пл. Галицької до ст. Підзамче, а автобуси маршруту № 54 замість вулиць Залізничної і Генерала Юнаківа стали курсувати по вулю Городоцькій і Шевченка.
Автобус MAN A21 NL223 приватного перевізника ТзОВ «Сторгозія» на автобусному маршруті № 18. 24 червня 2012 р. Автор фото – Андрій Василюк
У грудні 2014 року стало відомо про судові спори між Департаментом житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради і приватним перевізником ТзОВ «Успіх БМ». Ці спори стосувалися зокрема того, що перевізник обслуговував автобусний маршрут № 47а не маючи на нього постійного договору, а також спору між ТзОВ «Успіх БМ» та ПАТ «Львівське АТП № 14630» за обслуговування автобусного маршруту № 53. Перевізник і міська влада порозумілися, відповідно «Успіх БМ» погодився на скорочення терміну дії договору на обслуговування автобусних маршрутів № 48 – 51 та 53. На обслуговування автобусного маршруту № 47а мав бути оголошений новий конкурс, переможцем цього конкурсу стало ЛК АТП № 1 – про це було оголошено 5 лютого 2015 року.
У січні 2015 року було оголошено про продовження траси автобусного маршруту № 5а до кінця проспекту В. Чорновола. За словами начальника Управління транспорту і зв’язку В. Щира, так вчинили для того, щоб покращити сполучення Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн та репресованих і з Лікарнею швидкої медичної допомоги на вул. Миколайчука. За словами чиновника, продовжити автобусний маршрут № 5а до лікарні на вул. Миколайчука одразу неможливо, через вимоги законодавства. Отож маршрут вирішили відкоригувати в два етапи.
У лютому 2015 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило, що міські автоперевізник протягом минулого 2014 року за різні порушення звільнили із роботи 272 водіїв громадського транспорту, іще 240 водіям було оголошено догани.
– Трансферні квитки на «радіальний» автобусний маршрут № 1а, які діяли до 11 червня 2012 р. Автор фото – Юрій Тер-Арутюнян
10 березня 2015 року виконком Львівської міськради прийняв рішення «Про тимчасове встановлення часу дії посвідчень пільгових категорій пасажирів у міському автотранспорті» відповідно до цього рішення, із 11 березня до 1 червня 2015 року пасажири пільгових категорій отримували право безкоштовного користування міським автотранспортом із 10:00 до 16:00. Безкоштовний проїзд в міському електротранспорті жодним чином не обмежувався. Таке рішення виконком ЛМР прийняв для того, щоб не підвищувати вартість проїзду в міському автотранспорті. Начальник Управління транспорту Львівської міськради Віктор Щир пояснив, що у значній кількості міст України діють обмеження на кількість пільговиків, які одночасно знаходяться у салоні транспортних засобів, або обмеження по часу. Він послався на практику таких міст, як Івано-Франківськ і Тернопіль. Низка громадських організацій одразу почала вимагати скасування цього рішення міськвиконкому. 3 квітня 2015 року виконком Львівської міської ради вніс зміни у рішення, щодо обмеження часу дії безкоштовного проїзду в міському автотранспорті. Відповідно до цих змін право безкоштовного проїзду в міському автотранспорті без обмежень по часу отримали діти з багатодітних сімей, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування; інваліди по зору; учасники бойових дій.
23 березня 2015 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про продовження автобусного маршруту № 5а до лікарні швидкої медичної допомоги на вулиці Миколайчука, 9. До цього кінцевою автобусного маршруту № 5а було перехрестя проспекту Чорновола та вулиці Варшавської. В той же час, автобуси маршруту №5а перестали курсувати до Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн і репресованих ім. Юрія Липи. До госпіталю почали курсувати автобуси маршруту № 29, який до того мав кінцеву в с. Лисиничі.
Автобуси «Еталон» А081.10 «Волошка» перевізника ТзОВ «Міра і К» на маршруті № 14 на пр. Червоної Калини. Літо 2014 р. Автор фото – Андрій Василюк
9 квітня 2015 року було озвучено пропозицію перевізників щодо підвищення вартості проїзду в міському автотранспорті до 5 гривень за одну поїздку. 12 травня 2015 року виконавчий комітет Львівської міськради встановив новий тариф на проїзд у міському автотранспорті міста Львова – 4 гривні. Його дія запроваджена із 15 травня 2015 року відповідно усі обмеження на безкоштовний проїзд для пільговиків знято.
8 травня 2015 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про запровадження двох нових міських автобусних маршрутів № 55 вул. Варшавська, 191 – с. Збиранка та № 56 вул. Грінченка, 44 – с. Великі Грибовичі. Для пошуку перевізника, який обслуговував би ці маршрути, оголосили конкурс.
Із 1 липня 2015 року було запроваджено курсування 7 нічних автобусних маршрутів (№№ 1Н – 7Н). На кожному із цих маршрутів курсувало по 1 автобусу. Вартість проїзду в нічних автобусах – 8 грн.
27 липня 2015 року змінено схему курсування автобусного маршруту № 17 – він отримав кінцеву на вулиці Рудненській біля Львівського казенного підприємства засобів пересування і протезування (протезного заводу). До цього автобуси маршруту № 17 курсували за маршрутом вул. Щурата – вул. Сяйво.
20 серпня 2015 року прес-служба Львівської міськради повідомила, що на сайті ЛМР можна в онлайн-режимі стежити за рухом громадського транспорту Львова. Згодом сторінка сайту, де в онлайн-режимі відображався рух громадського транспорту таємничо зникла. 26 серпня 2015 року було повідомлено по спорудження тимчасової автостанції на вул. Городоцькій, 359 із якої мали відправлятися автобусні маршрути Городоцького, Мостиського, Самбірського, Старосамбірського та Турківського напрямків.
26 листопада 2015 року відповідно до рішення міськвиконкому змінено кінцеву автобусного маршруту № 47а – маршрут було продовжено від пл. Різні до ТЦ «Форум-Львів» на вулиці Під Дубом. Зміни було введено в дію від 30 листопада 2015 року.
У середині грудня 2015 року у зв’язку із закриттям на реконструкцію вулиці Мечникова було запроваджено тимчасовий автобусний маршрут № 7а від площі Соборної до вулиці Вахнянина. Цей маршрут мав працювати із 7:00 до 21:00 із інтервалом в 40 хв. – він мав обслуговуватися одним автобусом. В реальності цей автобусний маршрут працював дуже нестабільно і припинив свою роботу у вересні 2016 р.
25 грудня 2015 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив про плани закупівлі в 2016 році 60 низькопідлогових автобусів великого класу.
У кінці грудня 2015 року керівник ЛКП «Львівавтодор» Олег Береза повідомив про
Автобус «Еталон» А081.10 «Волошка» ЛК АТП № 1 на автобусному маршруті № 46 на вул. Підвальній. Листопад 2014 р. Джерело – прес-служба ЛМР
завершення реконструкції пл. Св. Юра і відновлення курсування через площу автобусів маршрутів № 2а, 33 і 38. Реконструкція площі тривала більше, а ніж півроку. Також напередодні нового 2016 року начальник Управління транспорту і зв’язку Віктор Щир повідомив, що нічні автобусні маршрути курсуватимуть і у 2016 році.
29 січня 2016 року прес-служба ЛМР повідомила про чергові зміни трас автобусних маршрутів № 5а та 12. Відповідно до внесених змін маршрут № 5а мав курсувати між кінцевими на вул. Кільцевій у Винниках і Лікарнею швидкої медичної допомоги на вул. Миколайчука у Львові. Проте у Винники цей маршрут мав прямувати не прямо по вулиці Личаківській повз Винниківське озеро, а по вул. Тракт Глинянський через село Лисиничі повз Львівський обласний госпіталь ветеранів воєн і репресованих ім. Юрія Липи. Автобусний маршрут № 12 замість вулиці Варшавської мав курсувати по пр. Чорновола та вул. Липинського. Крім того у тестовому режимі автобуси маршруту № 18 мали почати курсувати до ВАТ «Ензим» на вул. Личаківській, 232, до цього цей маршрут курсував до АС№6 на вулиці Личаківській.
11 березня 2016 року керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Віктор Щир повідомив про відкриття нового автобусного маршруту № 57 пл. Кропивницького – вул. Городоцька – кільцева дорога – завод «Фуджікура», який на основі тимчасового договору мало обслуговувати ЛК АТП № 1.
11 квітня 2016 року було внесено зміни у трасу автобусного маршруту № 54, який обслуговувало Львівське комунальне АТП № 1. Відповідно до рішення міськвиконкому, тепер маршрут мав сполучати вул. Антонича на Сихові. До того в якості експерименту автобусний маршрут був вкорочений до ТЦ «Форум» (початково автобуси маршруту № 54 мали кінцеву на пр. Червоної Калини біля дитячої поліклініки), але такий маршрут виявився збитковим.
16 травня 2016 року в черговий раз були внесені зміни у схему автобусних маршрутів міста Львова. Зміни, впроваджені рішення міськвиконкому, торкнулися автобусних маршрутів № 2а та 18. Маршрут № 2а було продовжено по вулиці Городоцькій до автостанції «Західна» (раніше вони мали кінцеву зупинку на тролейбусному кільці «Льотне поле»), а маршрут № 18 вже остаточно продовжили до «Ензиму» по вул. Личаківській. Автобуси маршруту № 18 почали курсувати до «Ензиму» 8 червня 2016 року.
30 червня 2016 року у зв’язку із ремонтом вулиці Богданівської було внесено зміни в схеми автобусних маршрутів № 19 і № 39. Автобуси маршруту № 19 почали прямувати по вулиці Старознесенській (по цій вулиці раніше ніколи не курсував громадський транспорт), а маршрут № 19 було вкорочено. На час реконструкції шляхопроводу над залізничними коліями Львів – Персенківка на вул. Городоцькій було запроваджено тимчасовий маршрут «Експрес» від залізничного вокзалу до автостанції «Західна». Цей маршрут спочатку обслуговувало Львівське АТП № 14630.
Із 1 липня 2016 році в тестовому режимі для вивчення пасажиропотоку було запущено два експриментальні автобусні маршрути: ТЦ «Форум» – вул. Золота та вул. Джерельна – Високий Замок. Маршрути були введені терміном на і місяць. Обидва маршрути курсували із інтервалом 1 година, обслуговувало їх ЛК АТП № 1. 8 липня 2016 року відповідно до рішення виконавчого комітету ЛМР було змінено кінцеві зупинки автобусних маршрутів № 14 і 19. Кінцеву зупинку цих автобусних маршрутів перенесли на вулицю Богдана-Ігора Антонича.
У кінці липня 2016 року на автобусні маршрути Львова вийшли нові автобуси виробництва ПАТ «Концерн «Електрон», які на тендері закупило ЛК АТП № 1. Перші 5 таких автобусів почали курсувати на автобусному маршруті № 3а.
У кінці 2016 року закінчувався термін дії договорів на обслуговування міських автобусних маршрутів, які були укладені наприкінці 2011 року. Відповідно постала необхідність проведення нового конкурсу для обрання перевізників для обслуговування міських автобусних маршрутів. У кінці вересня 2016 року міська рада запросила представників громадських організацій подавати заявки на участь в складі конкурсного комітету.
26 жовтня 2016 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Віктор Щир повідомив, що вносяться зміни у схеми руху трьох автобусних маршрутів №№ 44, 45 і 51. Їхня нова кінцева – біля ТЦ «Вікторія Гарденс» на вул. Кульпарківській, 226,а.
17 листопада 2016 року, після запуску першої черги трамвайного маршруту № 8 на Сихів, ЛК АТП № 1 призупинило випуск автобусів на «радіальний» маршрут № 4а. У цей день припинилася експлуатація зічленованих автобусів ЛАЗ А 292.
Низькопідлоговий автобус «Електрон» А185 на маршруті № 3а (перевізник ЛК АТП № 1) та автобус «Еталон» БАЗ А079 на маршруті № 36 (перевізник ПАТ «Львівське АТП-14630») на вул. Підвальній. Джерело – прес-служба ЛМР
2 грудня 2016 року виконком вніс зміни до схем курсування восьми міських автобусних маршрутів №№ 5а, 9, 12, 14, 27, 30, 35 і 48. Маршрут № 5а, який обслуговує ЛК АТП № 1, було вкорочено до пл. Різні (раніше він курсував до вул. Миколайчука),
Автобусний маршрут № 9, який не курсував понад рік, мав почати курсувати від онколікарні на вул. Максимовича до села Муроване; маршрут № 12 мав пов’язати Рясне – 2 із село Підбірці (із курсуванням по вул. Личаківській та Тракт Глинянський).
Маршрут № 14 мав бути продовжений до с. Зимна Вода (залізнична станція), маршрут № 27 мав курсувати від ст. Скнилів до вул. Личаківської, маршрут № 30 мав курсувати від вулиці Величковського в Рясне-2 до вул. Карбишева на Новому Львові, а маршрут № 35 – від вул. Польової до вул. Трильовського на Сихові.
Автобусний маршрут № 48 мав бути продовжений до ринку «Галицьке перехрестя». Курсувати за маршрутом Аеропорт – ринок «Галицьке перехрестя» маршрут почав 14 лютого 2017 р.
Зміни автобусних маршрутів № 12, 14, 27, 30 і 35 були скасовані рішенням виконкому усього через тиждень – 9 грудня 2016 року. За офіційною версією – через невдоволення мешканців. Насправді ж автобусний маршрут № 12 жодного дня не курсував до села Підбірці. Через деякий час автобусні маршрути №№ 12, 30 і 35 узагалі припинили свою роботу. За словами начальника Управління транспорту Віктора Щира, 9 грудня 2016 року рішенням виконкому було остаточно затверджену схему руху автобусного маршруту № 31, який сполучає Залізничний вокзал із ринком «Галицьке перехрестя».
29 грудня 2016 року виконком Львівської міськради знову вніс зміни у схеми міських автобусних маршрутів. Ці зміни торкнулися маршрутів № 2а, 4а, 10, 12, 14, 15 та 53. Відповідно до цього рішення, автобусні маршрути № 4а і 53 почали курсувати по вулиці Івана Франка через Новий Львів замість вулиці Стуса.
5 січня 2017 року Управління транспорту Львівської міськради оголосило про проведення конкурсу на визначення автомобільних перевізників на міських автобусних маршрутах. Документи перевізники мали подати до 15:00 3 лютого 2017 року. Сам конкурс був запланований на 20 лютогого 2017 року на 15:00 в кабінеті 341 львівської ратуші. За умовами конкурсу всі автобусні маршрути Львова мали працювати в режимі «маршрутне таксі». 31 січня 2017 р. виконавчий комітет Львівської міської ради затвердив договір про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування м. Львова, який передбачає застосування штрафних санкцій для перевізників в разі порушення ними договору, а також перевірку регулярності перевезень на маршрутах як контролерами, так і за допомогою GPS-моніторингу.
22 лютого 2017 року прес-служба Львівської міської ради повідомила про те, що протягом минулого 2016 року на міських автобусних маршрутах міста Львова було перевезено біля 85 мільйонів пасажирів. Автобусні перевезення на міських маршрутах здійснювалися п’ятьма автобусними перевізниками – ЛК АТП № 1 (обслуговувало 19 маршрутів), ПАТ «Львівське АТП № 14630» (11 маршрутів), ТзОВ «Міра і К» (10 маршрутів), ТзОВ «Фіакр-Львів» (10 маршрутів) та ТзОВ «Успіх БМ» (5 маршрутів).
Комунізм і нацизм співпрацювали, але при цьому вони звинувачують чомусь Бандеру, який відсидів у німецькому концтаборі за проголошення незалежності України. Про це пише neskorena-nacia.com.ua.
Степан Бандера з віруючої сім’ї, він не був військовим і не брав участі ні в одному бою. На відміну від Сталіна, який вбивав людей мільйонами (у тому числі росіян), Степан Бандера цього не робив.
Степан Бандера сидів у німецькому концтаборі “Заксенхаузен” три роки за проголошення акту незалежності України 30 червня 1941, а за відмову присягнути німецькому окупаційного уряду два рідних брата Степана Бандери були замучені в німецькому концтаборі “Аушвіц”. Все за те, за що вони боролися, – за незалежну, соборну і самостійну Україну.
Степан Бандера, 1946. ЦДРВ
ОУН і УПА – це різні речі. Незважаючи на те, що ОУН (Організація українських націоналістів) була кістяком УПА (Українська повстанська армія), проте ОУН і УПА – різні структури. Перша, ОУН, – це політична організація, друга, УПА – це найбільша в Європі визвольна неофіційна армія.
Факт: ОУН була розділена на два табори – ОУН М і ОУН Б. ОУН М – “мельниківці”, що не відкидали співпраці з Німеччиною. ОУН Б – бандерівці (ті самі), які були проти будь-якої співпраці з Німеччиною. Саме ОУН Б (бандерівці), ставлячи метою незалежну Україну, склали кістяк УПА (Української повстанської армії).
Діяльність УПА почалася лише за фактом німецької окупації (в 1942 році), тобто проти Німеччини та її окупації.
Золотий хрест заслуги УПА
Срібний хрест заслуги УПА
Незважаючи на комуністичні міфи, воїни УПА мали свою форму, свої звання, свої відмінності, свої нагороди, серед них шеврони з гербом і прапором України.
Незважаючи на комуністичні міфи, УПА присяга тільки на вірність Україні. Відповідний текст присяги був затверджений УГBP і введений наказом ГВШ, ч.7, від 19 липня.
На відміну від комуністів, які активно співпрацювали з Німеччиною і поділили Європу пактом Молотова-Ріббентропа, УПА і ОУН (Б) не співпрацювали ні з німецьким, ні з комуністичним окупаційними урядами.
У свою чергу комуністи і німці, крім укладення пакту Молотова-Ріббентропа, вчили один одного, проводили спільні репресії, паради, обмінювалися озброєнням тощо. Комуністи і Німеччина спільно напали на Польщу, розв’язавши другу світову війну 1 вересня 1939 року.
В’язні нацистського концтабору «Аушвіц-Біркенау» після визволення, 27 січня 1945 року
Тобто комунізм і нацизм тісно співпрацювали, але при цьому вони звинувачують чомусь Бандеру, який відсидів у німецькому концтаборі за проголошення незалежності України. А за відмову співпрацювати з Німеччиною два брата Бандери були замучені в концтаборі “Аушвіц”. Тоді виникає питання: хто чий посібник насправді?
Відомий факт, що комуністичні пілоти вчилися в Німеччині, а Німеччина переймала “досвід будівництва ГУЛАГів” у комуністів. Вони допомагали один одному продовольством за рахунок голодоморів в Україні. УПА і Бандера не мали жодних домовленостей з німецьким окупаційним урядом, за що Бандера сидів у концтаборі, а більшість його сім’ї було репресовано під різними приводами як комуністами, так і німцями.
УПА не провела жодного бою з постійною армією СРСР, а всі “спини”, в які могли “стріляти”, могли бути тільки спинами карателів НКВС, які винищували людей мільйонами, а потім спалювали села! Одним з важливих фактів є те, що УПА не окупувала чужі землі, а діяла тільки на своїй землі і захищала свою землю і свій народ як від німецьких окупаційних військ, так і від карателів НКВС.
Вже давно відомі факти, які опублікувала СБУ, коли бійці НКВС перевдягалися у форму УПА, щоб проводити провокації! Одним з найвідоміших є свідчення одного з учасників спеціально сформованої спецгрупи РВ НКВС майора Соколова.
“Порадився з командирами спецгрупи, чи не краще буде нам змінити роботу – не входити в села під виглядом банд, шукаючи бандитів, а красти з сіл людей, що стоять на обліку РО НКВС, як мають зв’язок з бандитам, і їх допитувати під виглядом УПА …”
Жертви НКВС, віднайдені у Луцьку у 2017 році
Ще одне свідчення:”Рухаючись по підконтрольних націоналістам районах приблизно 300 км (!), щоб уникнути зіткнень і вести вивчення повстанців, ковпаківці самі маскувалися під націоналістів, знімаючи знаки відмінності”.
Відомий факт, що партизани Червоної Армії, що знаходилися в лісах Західної України, визнавали в щоденниках, що УПА воює проти німецької армії за незалежність України. Серед таких найбільш відомих свідоцтво Семена Руднєва: “Наші близько двох тижнів вели спільні бої з УПА проти фашистів.
Вони нам кажуть: “Ми, українські націоналісти, проти німців і Москви – за самостійну соборну Українську державу”. Потім почалися переговори, в результаті яких націоналісти обіцяли не виступати проти нас і дали нашим батальйоном чотири мішки борошна, мішок крупи, мішок цукру і ящик сірників”.
Хасман Мандік
В УПА воювали люди різних національностей. Серед них найвідоміші: росіянин Володимир Черемошинцев, єврей Хасман Мандік. Також відомі воїни УПА, серед яких були білоруси, казахи, узбеки, татари, вірмени, грузини, греки та інші.
Встановлений факт: більшість лікарів в УПА були саме євреї. Вони “служили в УПА за покликом серця, борючись за незалежність України, лікуючи в палатах воїнів ..” – такі свідчення залишають лікарі.
УПА ставила метою незалежну, соборну і самостійну Українську державу.
Вже незабаром, 17 грудня 2021 року, у Центрі Довженка (проспект Червоної Калини, 81) відбудеться концерт гурту “Рокаш”. Концерт розпочнеться о 19:00.
«Для нас цей концерт дуже важливий! Попередній сольний концерт у Львові, який був у лютому, пройшов у чудовій атмосфері, люди дуже чекали його. Зараз ми дуже хочемо зустрітися нарешті зі своїми слухачами, які знають усі тексти і люблять нашу музику. У нас з‘явилися нові пісні, а драйв буде як і завжди. До зустрічі!», – сказав лідер гурту Віктор Янцо.
Як відомо, Рокаш – унікальний колектив, адже стиль їхньої музики не схожий на творчість інших артистів. Пісні гурту поєднують у собі класику, рок і фольклор, а також спів тільки на закарпатській говірці.
«Ці хлопці так запалюють на сцені, що підспівує і танцює увесь зал. Їхній підкарпатський рок завжди потрапляє у саме серце. Приходьте і зарядіться драйвом та закарпатською енергією, які дарують ці харизматичні артисти! Зробіть гарний подарунок собі та близьким людям!», – запрошують організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
Концерт відбудеться відповідно до всіх карантинних вимог, а тому кількість квитків дуже обмежена, встигніть придбати найкращі квитки зазделегідь: https://concert.ua/uk/booking/rokash-lviv/
Довідково
Рокаш – це гурт, який створив свій власний музичний стиль «підкарпатський рок» і одним з перших вивів закарпатський діалект на велику сцену.
За багато років праці колектив записав 4 альбоми, випустив майже 30 кліпів та відіграв сотні концертів, в тому числі і за океаном. А головне – здобув тисячі відданих шанувальників своєї музики.
Концерти гурту Рокаш – це завжди драйвове і щире енергетичне дійство, яке переносить слухача до карпатських гір, сповнених народних співанок, легінської сили і дівочої вроди. Потужні гітарні рифи і розгорнуті фортепіанні партії не дають нікому встояти на місці. Усі слухачі відзначають, що живий виступ гурту вражає набагато більше за аудіозапис.
Пропонуємо нашим читачам поглянути на кілька маловідомих світлин Львова 1920-30-х років з висоти пташиного польоту.
Раніше ми уже публікували аерофото міста першої третини ХХ ст., з ними можна ознайомитися тут і тут . Джерелом знимок, використаних у сьогоднішній публікації є Музей історії фотографії у Кракові.
Панорама Львова, 1920-30 рр.Львів, 1920-30 рр.
Насправді панораму Львова з висоти лету можна було побачити ще у 1784 році, тоді у місті Лева запустили першу у світі повітряну кулю з автоматичним пальником на рідкому пальному для підігріву повітря у балоні. Але, на жаль, зробити світлини тоді не було жодної можливості, адже, як ми знаємо, перша вдала зафіксована фотографія була зроблена Нісефором Ньєпсом аж у 1826 році. То що вже говорити про аерофотозйомку?
Панорама Львова, 1920-30 рр.Панорама Львова (сучасна вулиця С.Бандери), 1920-30 рр.
Сфотографувати наше місто з такого ракурсу вперше вдалося аж влітку 1910 р. Саме тоді, завдяки старанням клубу “Awiata”, над Львовом відбувся політ повітряної кулі з трьома пасажирами на борту: інженерами Е. Лібанським, К. Ріхтманом та військовим поручником Харнішем.
Собор Св. Юра, 1920-30-ті рр.Панорама Львова (Оперний театр), 1920-30 рр.
А піонером у справі світливства з висоти пташиного польоту став інженер, льотчик, фото- і кінолюбитель, пристрасний пропагандист техніки Едмунд Лібанський (Edmund Libański, 1862, Краків – 1928, Брест). Уже після нього місто Лева стало об’єктом аерофотозйомки, яку, щоправда, зазвичай використовували для військових цілей.
800 тисяч гривень, запланованих у Львівському обласному бюджеті на 2021 для реставрації палацу у Тартакові, вирішили перескерувати на нагальніші потреби. Забрали також кошти, які були передбачені на реставрацію дерев’яних церков у селах Потелич та Воля-Гомулецька. Це передбачено змінами до “Програми капітального будівництва об’єктів соціально-культурного та житлово-комунального призначення за рахунок коштів бюджету розвитку”, які ухвалили 16 листопада.
Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на “Еспресо.Захід”.
“Мені прикро, що такі першочергові речі, як-от встановлення протипожежної сигналізації на пам’ятках дерев’яної сакральної архітектури, досі не були реалізовані, – каже секретар постійної комісії з питань історико-культурної спадщини та туризму Галина Чорна. – Проблема у тому, що Мінкульт дуже довго видає дозволи на проведення реставраційних робіт. Тому ті об’єкти, на які уже були отримані дозволи, проведені тендери та ведуться роботи, отримують фінансування. Там, де ще нема дозволів, заплановані кошти перекидаються на ті об’єкти, де роботи ведуться. А загалом у нас є величезна проблема з виконанням Програми збереження історико-культурної спадщини. Вона виконана лише на 35%. Тобто ми, як обласна рада, приймаємо певні програми, але виконання їх з боку виконавчих органів дуже низьке”.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Натомість керівник управління охорони об’єктів культурної спадщини департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА Василь Петрик переконаний, що реставрацію пам’яток архітектури гальмує будівельний лобізм.
“У нашому законодавстві об’єкти культурної спадщини чомусь внесені як об’єкти будівництва. Цей безпрецедентний будівельний лобізм призвів до того, що ми повинні проходити подвійні дозвільні процедури у системі дозволів на ведення реставраційних робіт: і як пам’ятка культурної спадщини, і як об’єкт будівництва. Через таку подвійну систему дозвільних процедур і дубляж функцій Мінрегіону і Міністерства культури та інформаційної політики гальмується робота на усіх пам’ятках, – каже Василь Петрик. – Друга проблема у тому, що у бюджеті закладають менше фінансування, аніж реально потрібно. Скажімо, об’єкт має сукупну кошторисну вартість реставрації понад 10 млн, а на нього виділяють лише один мільйон. А роботи йдуть, реставратори виконують значно більший обсяг робіт, тому доводиться перекидати кошти з інших програм, чи об’єктів, на яких роботи ще не почали. Усі ці анонсовані проєкти, де передбачено по мільйону на кожну пам’ятку – це політичні декларації”.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
За словами Василя Петрика, комплексна реставрація дерев’яної церкви потребує від 3,5 до 10 млн грн. Як йдеться про пам’ятки мурованої архітектури, як Тартаківський палац та Поморяни, вони потребують значно більших коштів на реставрацію.
“Ті 800 тисяч, які були передбачені на Тартаківський палац – це лише кошти на виготовлення проєктно-кошторисної документації. Якщо ці кошти зрізали, то проєктні роботи не відбудуться. Відповідно, реставрація ще відкладеться у часі, а це призведе до погіршення стану пам’ятки”, – каже Василь Петрик.
Львів'ян запрошують на відкриття виставки Миколи Глущенка "Барви ХХ століття"
Цьогоріч відзначаємо 120-ту річницю від дня народження українського художника, людини непересічної долі – Миколи Глущенка. “Барви ХХ століття” – спільний мистецький проєкт Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та Галереї Ню Арт, присвячений цій даті.
На виставці М.Глущенка, 1935.
Виставку розгорнуто одночасно у двох музейних локаціях: до експозиції у головній будівлі музею (проспект Свободи, 20) увійшли роботи Глущенка з приватної колекції Едуарда Димшиця, а в історичному комплексі (вул. М. Драгоманова, 42) будуть представлені твори митця зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. За обсягом зібраного образотворчого матеріалу, такий масштабний виставковий проєкт відбувається у музеї вперше.
Микола Глущенко
Години роботи експозиції: – пр-т Свободи, 20: вівторок – неділя, з 10:00 до 18:00 (каса до 17:30); – вул. М. Драгоманова, 42: середа – неділя, з 10:00 до 18:00 (каса до 17:30).
Сьогоднішній день є пам’ятним в історії Львова, оскільки 5 років тому 17 листопада 2016 року у найбільший район міста Сихів почав курсувати трамвай. Подія є знаковою ще й тому, що проєкт будівництва трамваю на Сихів був підтриманий міжнародними фінансовими організаціями, а також урядом Німеччини.
Це стало свідченням того, що в Україні можна реалізовувати масштабні та дороговартісні інфраструктурні проєкти за стандартами FIDIC (Міжнародної федерації інженерів-консультантів).
Трамвай на Сихів
Замовником робіт із будівництва трамвайної лінії на Сихів було ЛКП «Львіватодор», його екс-керівник Олег Береза згадує цей знаковий день в історії міста дописом на своїй фейсбук сторінці “5 років тому у Львові поїхав трамвай на Сихів. І сьогодні з вдячністю згадую кожного, хто допоміг тоді реалізувати цей мега проєкт у якому наша команда не сумнівалася ні на хвилину. З днем народження тебе, трамваю на Сихів! А ще, цього ж дня було підписано кредитний договір про впровадження е-квитка. Та, поки що, трамвайчик їздить на Сихів без нього. Ми віримо і все ще чекаємо, що електронний квиток у Львові таки ось-ось запрацює.”
У часи Австро-Угорщини лемки були під владою Будапешту. Угорці перешкоджали культурному відродженню українців на своїй території, проводили політику мадяризації.
Тому серед місцевих русинів була слабо поширена українське самоусвідомлення. Серед лемків було багато москвофілів. Люди вірили, що цар допоможе їм розв’язати проблеми.
Лемки селилися у долинах рік, їхні села зазвичай складалися з однієї вулиці. Традиційний селянський двір складався з довгої хати. Під одним дахом об’єднували всі основні житлові й господарські приміщення. До середини XX ст. Лемки будували хати методом зрубу, ставили велику курну піч, лишали глинобитну підлогу.
Лемків спіткала трагедія після Другої світової війни. Спочатку приблизно 90 тис. лемків примусово переселили в Радянський Союз. Потім 1947 року польський уряд провів операцію “Вісла”.
Лемківська хата Фото: PolonaЛемки Фото: Polona
Українців насильно переселили на захід і північ Польщі. Поляки боялися українських націоналістів на кордоні з УРСР.
Незабаром кожен охочий зможе побачити Полтву на власні очі. В Трамвайному Депо на вул. Сахарова – Lem Station завершують реконструкцію входу у Полтву.
Станом на зараз відновлені стінки колектора та встановлені нові сходи вниз. По проекту все це закриватиме скляний люк з підсвіткою. То ж Полтвою можна буде милуватися навіть не спускаючись туди.
Тут ведуться роботи по відкриттю входу в Полтву для громади містаВниз йдуть акуратні сходи. Все чисто та культурноВулька – притока Полтви під вулицею Вітовського
В той час як Львівводоканал закриває входи у Полтву бетонними блоками, Lem Station за свій кошт відреставрували «свою» ділянку колектора. Виявляється у Львові навіть є спеціальна компанія «Техно-Ресурс» яка спеціалізується на подібних роботах. Вони закачують під бетон хитрий полімер власної розробки. Він там затвердіває та скріплює все це докупи. Після чого відновлений колектор прослужить ще не один десяток років. За словами Михайла Лемака усі роботи по облаштуванню входу в Полтву буде завершено в наступному році.
Фото до і після. Скоро тут буде скляний люк з підсвіткоюСходи тут були повністю зруйновані. Зараз їх відновилиОчевидно шо сюдою ніхто нормально спускатися не міг. А зараз це одне задоволення.В той час як LEM Station відновлює вхід у Полтву, Львівводоканал – закриваєТам де раніше потрібно було спускатися з великими труднощами зараз можна йти в білих тапочках
Станіслав Лем був крутим футурологом а LEM Station є його гідним послідовником. Як Вам ідея поставити в Полтву теплові насоси та обігрівати ними місто? LEM Station провели моніторинг температури води в Полтві за пів року. Вона становить 14 градусів. А це дуже і дуже багато. Щодня гігакалорії стічних вод гріють ґрунт навколо колектора. А могли б обігрівати лікарні та школи. Ви тільки не подумайте що вони пропонують закачувати Полтву у батареї. Тепловий насос це безпечно та сучасно.
Температура в Полтві за добу. Видно шо пік приходиться на вечір. Тобто вранці люди миються менше а ввечері більше. Зате на вихідних сплять довше і миються ретельніше 🙂Середня температура води 14 градусів. І вона стабільна практично цілий рік.
Мене часто запитують: «скільки ще простоять підземні колектори міста?». Я не беруся давати фатальні прогнози. Проблемні ділянки є як ото на Князя Романа чи під вулицею Брюховицькою. Але все це ще можна відремонтувати. Було б бажання! Я особисто оглядав відновлені колектори на вул. Вітовського, Джерельній, Київській та Пекарській. Там де попрацювали ці хлопці з Техно-Ресурсу все виглядає як нове!
Відреставрований колектор під вулицею Вітовського. Вид в сторону вул. СахароваВідреставровані сходи. Остаточний рівень ґрунту ще невідомий. Тому останніх кілька сходинок ще не доробилиДигер схвалює! Якістю робіт я задоволений! Для того щоб відновити бортик на якому я стою хлопці спеціально чекали третьої години ночі коли води найменше. І тоді заливали бетон.
Завтра, 18 листопада 2021 року, о 19:00 у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) оркестр «Віртуози Львова» презентуватиме концертну програму “Віртуозний феєрверк”.
Солісти та оркестр виступлять під батутою Сергія Бурка, повідомили у пресслужбі філармонії.
У виконанні артистів прозвучать улюблені композиції Антоніо Вівальді, Аркаджелло Кореллі, Джоаккіно Россіні, Миколи Римського-Корсакова, Каміля Сен-Санса, Пабло Сарасате, Давида Поппера, серед яких «Політ джмеля» Римського-Коррсакова, «Зима» із знаменитих «Пір року» Вівальді, «Тарантелла» Сарасате, «Жарт» Кореллі та ще багато інших.
Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова»
“Готуємо для своїх шанувальників чудову мистецьку подію. Талановиті солісти Модест Менцінський, Лілія Цура, Катерина Шалайська стануть окрасою цього концерту та справжнім відкриттям для усіх присутніх! Адже Львів завжди був і залишається колискою для формування та становлення молодих віртуозів!”, – сказав багаторічний керівник та дириґент оркестру, Народний артист України Сергій Бурко.
Виконавці: Катерина Шалайська, скрипка, Лілія Цура, скрипка, Модест Менцинський, віолончель Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова», Сергій Бурко, дириґент.
Технічний революційний винахід ХІХ ст. ‑ фотографії швидко стає надзвичайно популярною й доступною особливо в європейському, в тому числі, галицькому артистичному середовищі.
Нагадаймо що винахідник фотографії Луї Дагер був художником. Отож, чимало митців на межі ХІХ – ХХ ст. уже вільно користуються у своїй творчості новітнім інструментом. Прикладом можуть бути французькі імпресіоністи. Їх дотичність до фотографії не обмежується лише ореолом фотографічного ательє Поля Надара де відбувається перша виставка прихильників нової течії. Існує багато аспектів цієї теми. Моне, Дега, Сезан багато інших, за ними постімпресіаністи активно використовують фотографію у своїх композиціях. На звинувачення Моне у застосовуванні світлин, художник відказує що малює з натури, чи без натури, це не має обходити нікого; головне результат [1]. Більшість своїх танцівниць Дега малює з фотографій. Прикладів безліч.
Іван Труш
Відомий український художник Іван Труш також не оминає фотографічну новацію. Фотоапарат стає для нього творчим засобом. Його фотоспадок, теоретичні виклади належним чином оцінили сучасні дослідники. Орест Цимбала вважає І. Труша патріархом української естетики фотомистецтва: «Помітною віхою становлення української фотографії являється інтенсивне заняття фототворчістю видатного художника Івана Труша» [2].
Особливість застосування світлин у творчості Труша полягає в його власній концепції, основним критерієм якої є розмежування фотографії та твору образотворчого мистецтва. Ще 1899 р. він пояснює цю різницю стосовно портретного жанру: «Між фотографією а добре намальованим портретом є велика ріжниця: фотографія схватить знаменито одну хвилю, оден жест, найчастіше як раз такий, що в нім не проявляється характер позуючого, коли маляр приглядаючися годинами на лиця чоловіка, потрафить зібрати у одні цїлїсть усї моменти та усї рухи, і власне такі момента і таки рухи, які є випливом моральної вдачі та фізіологічної організації чоловіка. Не згадую тут уже про краску лиця і черт. Бо се поминає фотографія зовсім, для того виходять на клїші в однїм тоні анемічна сухітниця і румяний, сонцем опалений молодець» [3].
Позитивна унікальна якість фотографії, її можливість схопити мить. На думку Труша, перетворюється в художньому творі в її негатив, позбавляє образ життєвої енергії, яка виявляється в невловимих рухах і схопити які спроможний лише правдивий художник.
Іван Труш. Дві гуцулки. 1900-ті рр.
Детальніше художник торкається питання впливу фотографії на малярство 1905 р. Незважаючи на поширення фотографії, її доступність та популярність Труш не позбавляє її мистецьких якостей: «Попит за фотографічними апаратами став великий, а за тим наступила й дешевість продукту і вдосконалений та упрощений спосіб процедури. Фотографічний апарат, попавши в руки хіміків, артистів, взагалі інтелїгентнїйших людий, став машиною, якою вибрані продукують фактуру гідну назви артистичних творів» [3]. Труш, згадуючи артистів (художників) як одних із поширених користувачів нового продукту, пояснює можливості фотографії для мистецького процесу, не оминаючи її технічних недоліків. Серед них, на думку автора, є недосяжність кольору: «Не здобутим джерелом для фотографії зістає кольор, бо всякі проби фотографувати природу у вірнім кольорі не дочекали ся розвязки» [3]. Абстрагуючись, він уявляє собі краєвид: «Перед нами тягне ся далеко аж до горизонту поле, на середнім плянї стоїть білий мур, якісь руїни. А небо горить кольорами заходу і Земля уже цілком завмерла. А на небі грає ще житє в останній горячковій агонії. Фотограф не витягне з такої гармонії нічого, артист дуже багато. Тут грає кольор, рисункового виразу нема. Де кольор творить душу природи, там фотографія, бодай фотографія в тій стадії розвою, якуми нинї знаємо, не вдіє нїчого. Її сила не розтягає ся на всї гармонії пізного вечера і ефекти та настрої ночи. Вона там паном, де панує рисунок» [3]. Художник, однак, пророкує появу кольорової фотографії в недалекому майбутньому, маючи надію на подолання цих недоліків колись. Сьогодні при сучасному прогресі в розвитку фотографічної техніки, яка дозволяє зробити достовірне кольоровідтворення, зрозуміло, що підміна мистецького живописного твору механічним зображенням не відбудеться і позиція І. Труша надалі залишається правильною.
Іван Труш. Мис Фіолент. 1904 р.
Митець зі знанням справи пише про велику користь фотографії саме для художників, конкретизуючи її унікальні можливості в цьому ракурсі: «Вдосконалений фотографічний апарат і упрощена маніпуляція стали великою помічю для артистів, хоча в дуже ограничених випадках і тілько в певнім напрямі. Найбільшу поміч подає фотографія артистові, коли ловить скорі рухи. Рух наприклад танцюючих людий, галопуючих коний, филюючої води, або форм дерев, цьвітів, архітектури і фізіономії людського лиця. В тім напрямі дає фотографічний апарат не все, але все ж таки так багато. Що талановитий і вишколений артист може користати з нього в багатьох випадках» [3]. Ця теза І. Труша при виявленні його творчого підходу дає добру підказку, для чого й у яких моментах художник звертається до світлини. Митець не малює коней, що скачуть галопом, але в сюжетах його картин трапляються святкові ігрища, аналогічні танцю, бурхливе море й водоспади з рухливою водою, квіти та дерева з дивовижними формами, портрети різних за віком та статусом людей, тобто все, що він перераховує стосовно корисності фотографії. Його власну теорію підтверджує його практика, коли він сам звертається до фотографії. І. Труш не переоцінює її. Він прекрасно знає її можливості та недоліки й тому застерігає від бездумного її використання в мистецьких цілях: «Слїпо за апаратом не можна іти, бо між відбиранєм вражінь людським оком і фотографічним апаратом є досить велика ріжниця» [3]. У поясненні цієї відмінності художник виказує дуже глибоке фахове розуміння предмета і знання таких тонких нюансів, які й сьогодні маловідомі для професійних практиків чорно-білої фотографії. По-перше, І. Труш звертає на властивість фотографічної пластини, яку він називає «фотографічна плита» і яку він сам використовує у своєму фотоапараті «Кодак». Це властивість не чутливості до теплих відтінків, що емульсійний шар не сприймає, або сприймає погано. У сучасній теорії фотографії, багатьох підручниках та посібниках згадано про нечутливість чорно-білої плівки, пластин, фотопаперу до червоного кольору та його відтінків. Художник підкреслює негативний момент цього ефекту для рисунку: «Ся хиба має дуже часто вплив і на рисунок, о скілько він залежнй від кольору, а се буває дуже часто в природї. Наприклад, рисунки синіх тїний на снїгу, освітленім заходом сонця, не виходять на плитї, а потім і на готовій знимцї на папери; за те вийдуть усї жовті пятна або предмети, яких око часом не добачає і т. д.» [3].
Іван Труш. Фотоальбом “В обіймах снігу”
І. Труш робить важливий висновок, який яскраво свідчить про його професійну обізнаність, коли підкреслює: «І рух, наприклад коня, чоловіка, видить фотографічний апарат трохи інакше, як його обсервує людське око. Фотографія віддає лиш, скажімо одну секунду руху, коли рух обсервований чоловіком, занотований артистом, є результатом довшого часу, кількох секунд часом. Хто буває в фотоплястичних панорамах, мусїв нераз здивувати ся, що рухи людських постатий, хоча їх фотографічний апарат ловить «на гарячім учинку», не відповідають обсервації: конї в бігу виглядають часто, як би були приковані до земли, але по клейкій матерії, від якої не можуть відірвати ніг» [3].
Митець свідомий того, що фотоапарат – лише додатковий інструмент у творчому процесі художника, саме фотоапарат позбавлений суб’єктивності, вибірковості моменту або предмета й бачить усе однаково: «Апарат не може нічого вибрати, не може непотрібного поминути; він артист крайно точний, але й цілком бездушний. Його понятє цілком иньше як вражінє, яке відбирає артист, коли приглядає ся природї, припустїм тут краєвидови» [3].
Іван Труш. Фотоальбом “В обіймах снігу”
Художник наводить приклад зйомки мотиву з видом заквітчаного широкого степу з поодинокими деревами та корчами, на якому помітні людські постаті, віддалені одна від одної. Із цього приводу І. Труш подає такий висновок: «… там фотографія безсильна, бо не може дивитись як артист людським оком, а лиш бездушним механізмом» [3].
Труш, який у живописній практиці активно використовує фотографію, у власній теорії доводить, що фотоапарат не може замінити художника, його відчуття композиції, володіння рисунком, сприйняття кольору й основне – уміння фахово відмежувати головні фрагменти від другорядних: «Артист може вибрати серед безлічі мотивів, які тут з усіх боків кидають ся в очи, найхарактеристичнїйші або найістотнїйші в настрою даної гармонії, а поміжу сього спеціально ними любуватись і в намальованім краєвиді під черкнути, а в людий угрупувати як йому вподоби, неограничаючись одним моментом: коли фотографічний апарат не віддасть густої м’якої трави, а віддасть і тисячі поодиноких стебел, поодиноких цъвітів і листків на деревах, не пропускаючи нічого, навіть такого нї, що може псувати дану гармонію. Артист має свободу і спромогу підчеркувати усе, що забажає, почавши від першого пляну аж до горизонту, почавши від землі аж до корон дерев і хмар – апарат мусить усе трактувати рівномірно, що містить ся в даних рамках. Не говорити тут уже про свободу переіначувати мотиви і нагинати їх в певній цїли до вподоби, що в апаратї, а навіть потім на кінци роботи на фотографічнім папери виконати просто неможливо (неможливо натурально механічною фотографічною роботою» [3]. Митець виокремлює також і позитивні властивості новітнього засобу: «За те віддає фотографія незрівнано добре перспективічні скороченя, бо природа в фотографічнім апаратї є скінчено правильною проекцією на площину. Правильна проекція предметів на площину є і конструктивною підставою образа, а то в напрямі їх пропорціональної величини. З того моменту може артист користати багато» [3]. І. Труш дещо ідеалізує останню особливість фотографічного апарата точно фіксувати лінійну перспективу. Сфероподібна поверхня лінз більшості фотооб’єктивів викривлює зображення, перспективні скорочення відбуваються в окремих випадках зі значною гіперболізацією. Це помітно у вертикалях, які із країв кадру мають нахили до центру. Ефекти оберації, дисторції та паралаксу мають місце і в сучастній фотооптиці. Усе ж, загалом, художник має рацію – фотокамера дійсно дає ілюзію правильного, відповідного лінійній перспективі скорочення.
Іван Труш. Араб що молиться. Єгипет. 1912 р.
Фотоапаратом художник починає користуватися навчаючись ще у Бродівській гімназії (80-ті рр ХІХ ст.), за світлинами робить живопис на замовлення. Перші фотографічні роботи І. Труша, які зберігаються у Національному музеї у Львові, можуть датуватися 1900-1902 рр. Художник фотографує Дніпро в Києві під час першої своєї поїздки 1900 р. або в наступні два-три роки. У цьому ж році він робить знімки у своєму рідному селі Висоцьке, про що повідомляє в листі до Аріадни Драгоманової: «Фотографію моєї хати я ще не зробив, а зроблю зараз як приїду з села і вишлю з усіма иньшими, що я обіцяв» [4]. Із цих рядків стає зрозумілим, що художник не встиг їх надрукувати, але процес фотозйомки відбувся. Під час своєї подорожі до Італії 1902 р. І. Труш фотографує славетну Вія-Аппію в Римі й пізніше використовує світлини для написання живописних робіт. До початку ХХ ст. слід віднести також фотографії, які зробив І. Труш у Криму. Переважно це світлини скель та кипарисів. Яку фотоапаратуру застосовує на початку сторіччя митець, нам докладно не відомо. Чи він має власний фотоапарат, чи позичає, про це в жодному джерелі не згадується. У цей час І. Труш добре обізнаний у фотографічному процесі, розуміється на фотографії, про що свідчить його стаття «Фотографія та штука малярства». Цікаву серію світлин художник дійсно робить під час подорожі до Єгипту та Палестини 1912 р.
Іван Труш. Великій Сфінкс. Гізе. 1912 р.
Тоді він вперше нотує, що робить самостійно фотознімки: «На год 2 замовлений провідник з яким поїду до пірамід, котрі досі бачив лиш з далека. Зроблю кільканадцять знимок» [5]. Через кілька днів після подорожі до Саккари І. Труш продовжує фотосесію: «В неділю, на другий день відпочивав а рано по обідї їздив до Гізе фотографувати деякі мотиви. Апарат дуже гарний і дуже вигідний» [6].
Художник позитивно оцінює фотоапарат, що й зрозуміло, бо він застосовує одну із найкращих тогочасних камер. І. Труш використовує фотоапарат фірми «Кодак», але саме якої марки художник ніде не вказує. Велика ймовірність, що це складний кишеньковий «3А Folding Pocket Kodak» (скорочено 3A FPK), перша камера формату так званої поштової листівки (postcard format), який випускали з 1903 по 1915 рік, або його аналоги В, B-2, B-3, В-4, Б-5, C і G (В.11-13). Вона відповідала своїй назві, бо у складеному закритому вигляді «3A FPK» мала розміри 9 1/2 х 4 3/4 х 1 7/8 дюйма й могла дійсно поміститися у велику кишеню пальта.
Іван Труш. Фотоальбом «Про самоту»
У всій лінії цього фотоапарата використовувалися спочатку дерев’яні, пізніше суцільнометалеві котушки з рулонною плівкою V122. Камера FPK була оснащена автоматичним затвором із пневматичним спуском. Затвор приводився в дію натисканням на гумову кулю, повітря з якої через шланг потрапляло до пневматичних циліндрів. Відповідно до попередньої установки пелюстковий механізм відкривався на потрібні долі секунди. Подібний пневматичний спуск запобігав порухові камери при зйомці. Кадр виходив чіткий, без розмитого контуру предметів. Плівка, яку застосовували в цій лінії Кодаків, мала ширину 3 ¼ дюйми, що відповідає ширині авторських плівок 82,5 мм, які зберігаються в архіві І. Труша в НМЛ.
9. Реклама фотоапарату «The 3 A Folding Pocket Kodak»
До камери можна було застосовувати додатковий аксесуар – адаптер, який дозволяв використовувати замість плівки скляні фотопластинки. Цей адаптер називався «The Combination Back» і за каталогом за 1912 р. (рік перебування Труша у Єгипті та Палестині) коштував 3 долари 50 центів. Художник скоріше за все мав адаптер, оскільки в АТ зберігаються фотопластини, які за параметрами (ширина 3 ¼ дюйми на 4 дюйми) підходять до “The Combination Back». Повна ціна фотоапарата з об’єктивом становила 78 доларів. У процесі сучасного дослідження був знайдений аналог фотоапарата «3A FPK», який випускався до 1939 р. під маркуванням «Kodak Junior 620». Цей фотоапарат був переданий в дар до ХММ Івана Труша, але на превеликий жаль, на постійній експозиції експонується фотографічна камера яка не має ніякого відношення до художника.
10. Фотоапарат «The 3 A Folding Pocket Kodak» у складеному вигляді
Труш сам проявляв плівку та фотопластини, друкував фотографії. У ХММ Івана Труша ще наприкінці 90-х років минулого сторіччя у підвалі серед старих речей зберігалися рештки фотозбільшувача, який міг використовувати художник. Сьогодні стверджувати цей факт приналежності збільшувача митцеві, а не, наприклад, його дітям неможливо через відсутність відомостей, хоча повністю відкидати теж не можна. За помилковими діями музейних упорядників архіву та творчої спадщини митця деталі фотозбільшувача не були записані ні до основного, ні до допоміжного фонду. Зараз практично не можливо встановити марку збільшувача та його характеристики. Наявність реального артефакту в АТ – широкої рулонної плівки авторських знімків – дозволяє припустити, що І. Труш міг здійснювати фотодрук контактним методом. Цей метод полягає у фіксованій ручній експозиції світла на фотопапір через негатив. Це припущення повністю підтверджує факт зберігання в Архіві Труша (Національний музей у Львові) авторських фотографій І. Труша, більшість з яких має формат фотопластин або фотоплівки ‑ 3 ¼ х 4 дюйми.
Іван Труш. Кульбабки
Фотографічний спадок Івана Труша, який може налічувати сотні фотознімків, має крім історичної цінності й велике мистецьке значення. На жаль, на сьогоднішній день він мало вивчений, не всі негативи і фотографії обліковані і каталогізовані.
Ph. D. Юрій ЯМАШ
Джерела:
Богемская К. Г. Клод Моне / К. Г Богемская. — М. : Искусство, 1984. — С. 125.
Цимбала О. Зародження і розвиток української фотографії у Львові // Галицька брама. – № 1-3. ‑ Січень-лютий-березень, 2002. ‑ С. 4-5.
Труш І. Фотографія і штука малярства // Артистичний вісник. – 1905. – Зош. 7-8. – С. 99.
Лист І. Труша до Аріадни Драгоманової від 23 грудня 1900р. // НМЛ. – АТ-54888/2. – Арк. 7.
Лист І.Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Каїр, 29 березня 1912 р. // НМЛ. ‑ АТ-54888/2. – Арк. 66.
Лист І.Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Каїр, 4 квітня 1912 р. // НМЛ. ‑ АТ-54888/2. – Арк. 69.
Вчора, 15 листопада 2021 року, у польському місті Ряшів розпочалося засідання Міжнародної реставраційної ради місця Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі та України». Львівську обласну раду на заході представляє голова комісії з питань історико-культурної спадщини та туризму Іван Щурко.
Члени ради, науковці та експерти з України та Польщі щорічно проводять спільні засідання, під час яких обговорюють питання утримання дерев’яних церков-пам’яток культурної та історичної спадщини, які розташовані по обидва боки кордону.
Представники органів самоврядування, реставратори, історики з Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської областей побували у відділі сакрального мистецтва замку у Ланцуті, запалили лампадки та поклали пам’ятні вінки до могил воїнів УГА та УНР, виконали український гімн біля меморіальної дошки лідера українського національного визвольного руху Симона Петлюри.
Програмою міжнародного заходу передбачено спільний експертний огляд церкви у Турійську та скансену в місті Санок. У складі делегації з України представники територіальних громад на території яких знаходяться церкви, внесені до спадщини ЮНЕСКО.
Як зазначив Іван Щурко, такі зустрічі дають можливість обмінюватися науковою інформацією про можливості збереження пам’яток та планувати співпрацю українських реставраторів, дослідників з іноземними партнерами.
«Наша депутатська комісія активно налагоджує контакти з фахівцями у сфері збереження пам’яток, щоб використати кожен шанс на порятунок цінної спадщини. Перебуваючи на території, де поховані борці за незалежність України минулих поколінь, ми від усіх земляків із вдячністю вклонилися біля їхніх могил»,- наголосив Іван Щурко.
Анастасія Рак. Народна картина "Парубок і дівчина у човні".
Тему жіночої краси по-українськи дослідила Ірина Ігнатенко, етнологиня, фольклористка й письменниця, кандидатка історичних наук спеціально для проєкту «Гендер в деталях».
Прочитали з цікавістю і навіть позаздрили деяким зовнішнім «вимогам» у часи наших прапрабабусь – скажімо, щодо фігури: жодних дієт та модної серед нас, сучасниць, худорлявості.
Чорнії брови, карії очі
Часто згадувані в численних фольклорних текстах як ідеальні й бажані «чорні брови/карі очі/біле личко» вважалися окрасою будь-кого – і дівчини, і хлопця.
Головними ж ознаками дівочої краси були біла шкіра і рум’янець на обличчі. Еталонність цих уявлень засвідчують поширені порівняння дівчини з калиною, ружею, ягідкою, яблучком тощо.
У позаминулому столітті дівчата не оминали можливості посилити, увиразнити свою зовнішню привабливість, застосовуючи все, що було під рукою: «…дівчата обтикуються цвітами, чіпляють лєнти в коси, закладають пави та гарні пташачі пера.
В пазуху кладуть м’ятку, щоб від них добре пахло, натираються делікатнішим милом, а підміські скроплюються навіть парфумами. Цибулі або часнику не з’їли би перед виходом на вулицю за жодні гроші, бо бояться, щоб їх не прозвали вонючкою. Намазують лице оливою з паприкою, воно на холоді пече і лице рум’яніє».
Натуральна краса
До тодішньої “косметики” ставилися негативно, особливо на селах: її вважали здебільшого розкішшю, марнотратством, викиданням грошей на вітер. Зокрема, косметичне мило сприймали як «панський» атрибут, а звичка мити руки з милом або користуватися парфумами викликала сміх і презирство серед селян.
Олена Кульчицька. Портрет дівчини в українському вбранні. Папір, гуаш
Владислава Москалець у дослідженні «Штучна краса: використання косметики в Галичині на початку ХХ сторіччя» зазначає: «…у культурі ХІХ ст. саме вживанню декоративної косметики були притаманні негативні конотації непристойної звички”.
Макіяж був атрибутом жінок легкої поведінки, акторів чи загалом людей, пов’язаних зі сценою.
Які фігури цінували в давнину
Жінка мала бути не надто худою і так само не товстою. У першому випадку їй буде складно зносити важкі фізичні навантаження, а в другому вона через надмірну вагу буде незграбною в роботі. Тому перевагу віддавали дівчатам середньої повноти – «найліпше любили середніх».
Цікаво, що бажана повнота дівчини характеризується епітетом «пишна» на противагу негативно забарвленим означенням. Негативно забарвленими вважалися характеристики «тлуста», «гладка» або «суха», «змарніла», «худуча», «тошча», «квола»
Святковий одяг дівчини с.Серафинці, Городенківського району, Станіславської обл., 1932 р.
Коса – дівоча краса
Неодмінним атрибутом дівочої привабливості була довга товста коса, яку дівчата намагалися ще й усіляко прикрасити: вплітали в коси різнокольорові стрічки, одягали вінок, штучний або з живих квітів тощо. Розпускати коси дозволялося лише у виняткових випадках, наприклад, у казусних і незвичайних. Скажімо, під час пожежі жінки роздягалися та оббігали палаючу хату, вірячи, що здійснене ними символічне коло зупинить вогонь.
Подекуди заміжні жінки не роздягалися повністю, а знімали з голови хустку й лишалися простоволосими. Розпускати волосся, не розчісуватися могли й на знак великої туги, горя, смутку, печалі.
Чому не “світили” волоссям
Цікаво, що волосся було не лише важливим елементом дівочої краси, а й маркером цноти: головний убір жінки означав її заміжній стан. Після шлюбу, коли жінка починала жити статевим життям, їй заборонялося «світити волоссям», вона обов’язково мала накривати голову спеціальним головним убором – очіпком.
«Дівчина в народному одязі»
Відомо, що коли жінку хотіли принизити за втрату цноти, зраду або дітовбивство, їй, зокрема, обрізували, підпалювали, голили волосся. Цю традицію описували в художніх творах і українські письменники ХІХ століття, скажімо, Григорій Квітка-Основ’яненко в «Сердешній Оксані»: «Так тобі, Оксано, й треба.
Згубила свою славу, ходи ж обстрижена! (…) Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува». Якщо дівчина втрачала цноту до шлюбу й народжувала дитину поза ним, то мусила покрити голову й не ходити простоволосою – звідси й назва «покритка».
Магія волосся
Вірили також, що розпущене жіноче волосся дозволяли собі відьми та жінки, які вдавалися до магії: «Як удень, то й стара, а як сонце заходить, то вона й молодіє, в саму глуху повніч стає молоденькою дівчинкою. (…) Так вона, як помолодіє, то й надєне бєлу сорочку і коси розпустить, як дєвка, та й пойде доїти по селу коров».
Не слід забувати і про магічне значення волосся: відомо багато способів маніпуляцій з ним у лікувальній, любовній і шкідницькій магії.
За принципом подібності вірили, що частина людини (її волосся) замінює всю людину і маніпуляції з волоссям вплинуть на людину взагалі.
Замок в Підгірцях, 1907 р. Фото Тадеуша Яворського
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із колекцією фото авторства Тадеуша Яворського, які знаходяться в фондах Музею фотографії в місті Кракові (Польща). З його біографії відомо, що він жив у 1873-1921 рр.
Підгорецький замок, 1906 р. Фото Тадеуша ЯворськогоПідгорецький замок, 1906 р. Фото Тадеуша ЯворськогоПідгорецький замок, 1906 р. Фото Тадеуша ЯворськогоФото дитини, Львів, 1910-1920 рр. Фото Тадеуша ЯворськогоДівчинка, Броди, 1905 р. Фото Тадеуша Яворського
Відомо, що цей фотограф початку ХХ ст. мав свої фотосалони в таких міста, як Львів, Броди та Золочів. Нам вдалось розшукати його фото Підгорецького замку 1906 р., які згодом використовувались як листівки.
Чоловік, Львів, фото до 1914 р.Фото Тадеуша ЯворськогоЧоловік, Львів, 1913 р. Фото Тадеуша ЯворськогоЧоловіки, Львів, 1917 р. Фото Тадеуша ЯворськогоЖінка, Золочів, поч. ХХ ст. Фото Тадеуша ЯворськогоМолода жінка, 1920 р. Фото Тадеуша ЯворськогоПортрет дівчини, Львів, 1913 р. Фото Тадеуша Яворського
Також в приватних колекціях та музеях України та Польщі є багато фото портретного характеру, які зробив цей фотограф.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: Музей фотографії в м. Кракові (Польща).
