Завтра, 25 червня 2022 року, о 18:00 у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика (вул. Чайковського, 7) в рамках концертної серії «Музи не мовчать» відбудеться мистецький проєкт «Поміж сирен: поезія і музика».
Подія стане продовженням серії літературних подій Українського ПЕН «Поміж сирен». Її назва поєднує в собі різні сенси та асоціації. Сирени — гучномовці повітряної тривоги, символ війни, який став частиною нашого повсякдення, заповнюючи простір і вдень, і вночі. У метафорично-поетичному сенсі сирени — це давньогрецькі міфологічні створіння, що уособлюють небезпеку, фатальний вибір. Нині ця метафора актуальна як ніколи, адже війна Росії проти нашої країни змушує нас чи не щодня обирати й ухвалювати складні рішення.
Подія відбуватиметься у двох форматах: для глядачів у залі (наживо) та в трансляції на YouTube-канал Львівської філармонії. Шестеро поетів і один музикант вийдуть разом на одну сцену, щоб нагадати про силу мистецтва, яка здатна зцілювати та об’єднувати у найважчі часи.
Відвідати проєкт наживо — це проявити жест підтримки українським митцям, які говорять про війну та осмислюють наше сьогодення. Це рідкісна можливість почути музичні твори сучасних авторів для сольного контрабаса. Висловити свою пошану та відчути власну причетність до боротьби культурного фронту.
Під час події звучатимуть найновіші вірші часів російсько-української війни. Їхні автори — Юлія Мусаковська, Ростислав Кузик, Мар’яна Савка, Софія Ленартович, Остап Сливинський, Катерина Міхаліцина.
Контрабасист Назар Стець (Київ) виконає музичну програму з творів новітніх композиторів Хаута-ахо, Кравчука, Збіндена, Скоданіббіо та Еліса. Також виконавець імпровізуватиме під читання поезії.
Виконавець:
Назар Стець, контрабас
Програма:
Теппо Хаута-ахо (1941–2021). «Kadenza»
Едвард Кравчук (1994). «Caprice»
Жульєн-Франсуа Збінден (1917–2021). «Hommage a J. S. Bach»
Стефано Скоданіббіо (1956–2012). «Alisei»
Девід Еліс (1967). Соната
Стефано Скоданіббіо. «On turning»
Квитки на подію за посиланням або на касі Львівської національної філармонії в день події.
50% від продажу квитків буде перераховано волонтерському об’єднанню «Доброчинець», яке з 2014 року підтримує мешканців і захисників Харкова та Харківської області й діє на базі місіонерського товариства «Свято-Дмитрівський катехитично-пастирський центр». Об’єднання збирає кошти на продукти, засоби гігієни і ліки для переміщених осіб та мешканців деокупованих сіл, а також на нагальні потреби для ТРО та добробатів (біноклі, гідратори військові, військові панами, одяг військовий, наплічники військові, коліматори під АК)
Академічний симфонічний оркестр філармонії. Диригент Володимир Сивохіп
29 червня виповнюється вже шість років, як снайперська куля забрала життя львів’янина Василя Сліпака – видатного українського оперного співака, соліста Паризької Національної Опери, волонтера, учасника російсько-української війни, Героя України, кавалера ордена «За мужність» І ступеня.
Маратон був започаткований у 2017 році Львівською національною філармонією імені Мирослава Скорика та щороку символічно проводиться в останні дні червня. Він об’єднує музикантів з багатьох країн, а події маратону відбуваються у різних куточках світу. Цьогоріч концерти пройдуть в Україні, Швейцарії та Франції.
Василь Сліпак
28 червня о 19.00 у Львівській національній філармонії відбудеться відкриття 6-го міжнародного музичного Маратону пам’яті Василя Сліпака «W LIVE. Василь Сліпак для ПЕРЕМОГИ». У виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, вокального ансамблю «Kalophonia», співака Назара Савка та скрипаля Миколи Гав’юка, прозвучать твори видатних українських композиторів та українські пісні.
29 червня о 17.30 у Концертному залі Людкевича Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика міжнародний маратон пам’яті Василя Сліпака продовжить концерт «W Live. З Любов’ю з Франції» Серін де Лабом — французької сопрано корейсько-американського походження, яка співала в 11 різних концертах заради миру та благодійності для України в районі Берліна. 30 травня Серін приїхала до Львова в імпровізовану подорож, бажаючи поділитися музикою з українцями, висловити своє захоплення стійкістю і мужністю народу України та підтримати його. У концерті разом із вокалісткою ви почуєте знаних львівських піаністів Оксану Рапіту та Мирослава Драгана. Музиканти виконають твори світових класиків оперного репертуару.
Також 29 червня в рамках маратону пам’яті Василя Сліпака у Львові відбудеться концерт віолончельної музики «W Live. Молитва для Василя». Подія відбудеться о 19:30 у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла Денис Литвиненко виконає дві сюїти для віолончелі (№3 та №4) Йоганна Себастьяна Баха. У пам’ять видатному Українцю та усім загиблим внаслідок жорстокої війни росії проти України прозвучить тужлива лемківська народна пісня «Плине кача».
Провідним покрівельним матеріалом у давньому Львові був ґонт. Сприяли цьому як дешевизна і доступність матеріалу, так і розвинуті традиції будівництва з дерева. Якщо ж врахувати, що добре просмолений ґонтовий дах міг слугувати протягом десятків років, то не дивно, що ґонтом крили не лише дахи міщанських кам’яниць, але й костели, церкви, оборонні споруди.
Добре висушений і просмолений ґонт був надзвичайно легкою поживою для вогню. Пожежі, під час яких вигорали цілі квартали, були частим лихом у Львові. Високі дахи (при покритті ґонтом висота даху повинна становити не менше половини ширини будинку) з матеріалу, що легко займається, сприяли розповсюдженню вогню. Для локалізації пожеж усі навколишні будівлі необхідно було “з дахів і верхів соснових оголити, і ледь тим шкідливим способом місто ґвалтовної пожежі уникло”.
Так було у середмісті, на околицях якого звичними вважалися криті соломою будинки убогих львів’ян; численні ухвали магістрату і розпорядження власників юрисдикцій про заборону покриття будинків соломою.
При постійній загрозі пожеж впровадженням вогнестійкого покриття дахів займалися міські влади.
У 1491 році магістрат укладає контракт з гончаром Миколаєм на виготовлення дахівки за ціною копа та шести грошів (66 грошей) за 1000 штук. Дахівка потрібна була для виконання покрівельних робіт даху катедри (які проходили під керівництвом теслі Миколая Кльоца), ратуші (1491 р.) та її вежі (1504 р.), а також зубців і деяких веж міського муру.
Пожежа 1527 р., що знищила готичний Львів, довела перевагу дахівки перед ґонтом. У вогні не зазнали втрат ратуша, катедра і будинок Яна Броди, який через керамічну покрівлю звався “вежею”.
Львівська ренесансна ратуша 1619 року
Після пожежі Львів відбудовувався, прикрашався новими, ренесансними шатами. В 1539-1540 рр. дах ратуші перекривають дахівкою жовтого і зеленого кольорів, яку на замовлення магістрату виготовив стрихар Ян Аньол. Такою ж дахівкою перекрили Вірменський собор, укриваючи під нею старе покриття із кам’яних плит розміром 47×105 см. Баню собору і дах збудованої у 1570 р. дзвінниці перекрили свинцевою бляхою.
“Кірамідою” (дахівкою) було перекрито і збудовану 1559 р. Успенську церкву, попередницю сучасної.
Для захисту від снігу і дощу дахівку (якщо вона не була глазурованою) покривали смолою, використовуючи при цьому не лише живицю, але й бітум, розробки якого тривали в районі Старої Солі.
Й. Свобода. Вірменська церква
Окрім Вірменського собору, згаданим вище покриттям (свинцевою бляхою) було перекрито також церкву св. Юра, збудовану в 1572–1578 рр., дзвінницю Успенської церкви, спорудження якої фінансував Костянтин Корнякт. Під час пожежі 1616р., “коли свинцевий дах плавився, вежа краплями, здавалося, оплакувала свою згубу від пожежі”.
Свинцеве покриття мала і вірменська церква св. Хреста (вул. Замарстинівська, 9). Під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна вороги вимагали від міста на окуп 50 центнерів свинцю на кулі для піхоти, на що дістали відповідь таку : “Свинцю зовсім немає у місті, а просимо щоб ви на тому задовольнитися захотіли, який з даху церкви св. Хреста на Краківському передмісті забрали” (1655 рік).
Облога Львова 1655 року
Стійке металеве покриття із мідної бляхи катедральний костел отримав після пожежі 1605 р., яку спричинила блискавка.
До 1614 р. міддю перекривали вівтарну частину; інша довший час перебувала під ґонтовим дахом. Роботи з перекриття усього костела почалися у 1624 р. і тривали не один рік. Вже у 1639 р. єпископ суфраган Захаріаш Новошинський і проповідник Станіслав Стаміровський вироком архієпископа змушені були внести значну суму за побиття каноніка Яна Риєвського “на кошт” катедрального даху.
З мідної бляхи робили покрівлі костелів бернардинів і єзуїтів; веж, що будувалися протягом XVII ст., та нової ратушної вежі (1619), збудованої Мартином Кампіаном. Дах цієї вежі над куполом підтримували стовпчики, оббиті білою бляхою. Міддю оббивали сигнатурки (глорієти) костелів, які є свідченням майстерності львівських теслів і бляхарів.
Й. Свобода. Церква Св. Юра
Бляшані дахи церков і костелів, зроблені з менш коштовної білої (свинцевої або залізної) бляхи, фарбували, здебільшого, у червоний колір (як дахи каплиці Трьох святителів у 1671 р.). Контракт будівничого Бернарда Меретина з єпископом Львом Шептицьким на побудову нової церкви св. Юра з 1756 р. передбачає, що “дах на куполі має бути покритий білою гданською бляхою насковою, яку тільки грубу і велику знайти можна, а та має бути помальована кольором до міді подібним”. Бані Успенської церкви були у 1642 р. визолочені коштом молдавського господаря Василя Лупула.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Загалом, оздобленню дахів культових і громадських споруд приділяли особливу увагу. Дах костелу Кармеліток Босих (вул. Винниченка, 30; 1642–1683 рр.), окрім золоченої кулі, на сигнатурці оздоблювали три менші, також золочені, з завершенням у формі язиків полум’я. Крім того, там була “повітряниця” (флюгер) з короною і золоченим хрестом. Ринви костелу закінчувалися головами драконів, за виконання яких сніцар Міхал взяв 3 флорени. “Повітряниці” прикрашали і дах костелу боніфратрів (вул. Личаківська, 26; 1687–1689 рр.); одну з них прикрашав виконаний з латуні герб Собеських “Янина”. Судячи з зображення на гравюрі Пассаротті з початку XVII ст., флюгери у формі прапорців були на вежах Галицької і Краківської брам, а також на дзвінниці катедри. Напис на подібному флюгері, який було встановлено на вежі костелу бернардинів “Michael fecit victoriam” (Михаїл приніс перемогу) у липні 1672, у дивний спосіб ніби передповів наступні події турецької облоги (вересень 1672 р.): саме у день св. Михаїла за католицьким календарем (21.IX) турки почали переговори про зняття облоги.
Флюгер Львівської ратуші
Повір’я і забобони були пов’язані з флюгером на вежі біля ратуші. Виконаний у формі золоченого гербового лева, він був наче символ міста, видний здалека. Його падіння було провісником розмаїтих нещасть: після того, як 7 липня 1672 р. сильна буря скинула флюгер з ратуші, наступила турецька облога, а падіння його у 1703 р. передувало здобуттю міста шведами наступного року. Недарма у документі, схованому у золоченій кулі під флюгером у 1708 р. написано, що “левеня то, яке бачиш, це чуйний сторож міста, що день і ніч не спить, все бачить і все своїм блиском освітлює; вісник не тільки напрямків вітру, але й нещасть міста”. Цей флюгер пережив падіння ратушевої вежі у 1826 р. і був встановлений на шпилі нової вежі, пережив і її пожежу (у 1848 р.), а остаточно він був знятий з неї тільки у середині XX ст. (зберігається у Львівському історичному музеї).
Й. Свобода. Волоська (Успенська) церква
Крім флюгерів дахи веж церков і костелів прикрашалися високими шпилями; вежа костелу бернардинів мала такий шпиль, оздоблений золоченою короною. Довгий шпиль був оздобою даху дзвінниці цього кляштору (1734 р.), а її форми слугували взірцем для побудованої у 1820 р. дзвінниці василіянського монастиря (1820 р.). Чотири шпилі у формі витих обелісків донині милують око на вежі Успенської церкви, яка нинішніх форм набрала у 1795 р. (збудована у 1572 р., четвертий ярус добудований у 1695 р.).
Купол церкви св. Юра згідно з первісним проектом мала завершувати статуя Богородиці. Купол іншого храму, домініканського костелу Божого Тіла, являв собою, на відміну від кам’яного купола церкви св. Юра, дерев’яну конструкцію, накриту мідною бляхою і затиньковану зсередини, завершував його світловий ліхтар з високим шпилем. Нинішнє завершення костелу, що походить з часів реставрації 1895–1914 рр., було слушно критиковане за відступлення від первісних форм.
Каплиця Боїмів. Купол каплиці. Образ Христа Скорботного
Прикрашали розмаїтим художньо виконаним завершенням не тільки храми, але й набагато скромніші за розмірами каплиці: на усипальниці Боїмів збереглася фігура скорботного Христа. Сигнатурка з посрібленим зображенням Богородиці і мідними променями, що колись завершувала дах каплиці Домагаличів, була пізніше встановлена на катедральному соборі. Навіть скромну капличку Софії при готичному костелі домініканів, криту ґонтом, завершував вирізьблений з дерева півмісяць.
Природньо, що про дахи культових і громадських споруд збереглося набагато більше відомостей, ніж про покриття і конструкції міщанських кам’яниць. Судячи з зображень будинків на гравюрі Пасаротті, ще на початку XVII ст. переважали дахи, прокладені не вздовж, а впоперек фасаду, який завершувався високим щипцем.
Пізніше, для захисту від пожеж, починають мурувати фігурні аттики, декілька з яких збереглися до наших часів (пл. Ринок, 4 та 6; вул. Ставропігійська, 3). Під критими ґонтом (зрідка дахівкою) покрівлями влаштовували мансарди; у наріжних будинках робили алкери – прибудови з власним дахом.
Й. Свобода. Костел Св.Антонія
Минав час, та ґонт залишався основним покрівельним матеріалом у Львові. Ще у 70-х рр. XIX століття ґонтові дахи мали костели св. Антонія і сакраменток, дзвіниця вірменського собору і прилеглий палац архієпископів, більшість кам’яниць. Та поступово ціна на ґонти у зв’язку з масовим вирубом лісів почала зростати, і вже у 1888 р. практично зрівнялася з ціною на дахівку. Останню імпортували з Чехії та Відня, бо слаборозвинута керамічна промисловість Галичини не була в стані забезпечити край якісними виробами. І хоч кошти транспортування були значними (дахівка, що коштувала у Відні 4 центи, продавалася у Львові за 85 центи), поступово дахівка витіснила ґонт з ужитку. Сприяли цьому і акції львівських влад з усунення
вогненебезпечних ґонтових дахів, і заходи крайового відділу з підтримки та розвитку місцевого виробництва дахівок (1888 рік.).
А. Ланге “Панорама Львова”, ХІХ ст.
Бляху, як і дахівку імпортували із інших місць Австро-Угорщини (переважно з Сілезії). Після відкриття залізничного сполучення з Краковом, Чехією і Австрією (1861 р.) імпорт покрівельних матеріалів до Львова збільшується. Поряд з традиційними дахівками і бляхою, до Львова починають попадати нові матеріали: шиферний сланець і толь. Якщо перший з них завозили з Чехії та через високу ціну використовували для покриття нечисленних репрезентативних споруд (палац Потоцьких, 1881 рік, будинок “Сокола”, 1885 рік ), то другий вже у 60-х рр. XIX ст. виробляли у Львові, у напірні над Панєнським ставом (тепер вул. Д. Вітовського, 9). Але швидко незгода між власниками припинила це виробництво, яке відродилося тільки у 1888 році (Львівська фабрика асфальту інж. Владислава Шеліги Лішкевича).
Від середини XIX ст. традиційні форми дахів змінює ціла повінь нових типів – “французькі”, “швейцарські” тощо. Напевно жодна епоха в архітектурі не відзначалася таким розмаїттям форм дахів і посиленою увагою до форм і методів їх оздоблення, як історизм. Та ця тема вимагає окремої розмови.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
На іменинах О. Новаківського. Спереду сидять сини художника Ждан і Ярослав. Сидять зліва направо: А. Рак, невідома, Д. Левицький, Я. Голубовська, О. Новаківський, І. Левицька, В. Морачевський, М. Кромпець-Морачевська, Ю. Морачевський. Стоять зліва направо: А. Курдидик, В. Ковальчук, С. Рудакевич, Д. Николишин, Ковальчуківна, С. Луцик, Макухівна, І. Голубовський, Турчаківна, М. Мороз, Ю. Дорош, Пелехівна, Р. Чорній. Фото 1933 року
У грудні 1913 року трапилася подія, яка мала винятково важливе значення для мистецького життя Львова та й цілого українського мистецтва І половини ХХ століття. На запрошення митрополита Андрея Шептицького до галицької столиці прибув художник Олекса Новаківський (1872 – 1935), уродженець села Слободо-Ободівки на Поділлі, абсольвент Краківської академії мистецтв, який тривалий час проживав у селі Могила неподалік Кракова.
Упродовж наступних двох десятиліть Олекса Новаківський став чи не найвідомішим серед українських митців краю – не в останню чергу завдяки Мистецькій школі, першому на галицьких теренах українському мистецькому навчальному закладу, що постав з благословення митрополита Шептицького навесні 1923 року. Помешкання «пана артиста» на вулиці Земялковського (нині Новаківського), 2, стало улюбленим місцем зібрань велелюдних товариств, що приходили, зокрема, відсвяткувати іменини самого Маестро (30 березня) або щедрого мецената Школи владики Андрея (13 грудня).
Розташований поблизу Святоюрської катедри будинок із червоної цегли, який збудувала за проєктом архітектора Юліяна Захаревича фірма Івана Левинського, Митрополит викупив у польського живописця Яна Стики 1907 року. Саме тут протягом 1913 – 1935 рр. мешкав і працював художник Олекса Новаківський, саме у майстерні на другому поверсі відбувалися заняття відомої на цілу Західну Україну Мистецької школи. Саме сюди приходили поважні громадяни Львова – оглянути твори, привітати чи просто поспілкуватися із Маестро. Упродовж двадцяти років господа Новаківських залишалася місцем, що наче магнітом притягувало діячів і поціновувачів мистецтва, представників політичної еліти та культурної еліти краю…
Гості помешкання Олекси Новаківського під час святкування іменин митрополита Андрея Шептицького. Андріївський вечір 1929 року.
Цієї п’ятниці, 24 червня 2022 року, о 16:00 в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вулиця Листопадового Чину, 11, біля катедри Святого Юра) відбудеться лекція «Відомі і невідомі гості дому Олекси Новаківського».
Відвідувачі матимуть нагоду більше дізнатися про коло спілкування визначного українського митця, ознайомитися зі середовищем, що сформувалося довкола Маестро та його Мистецької школи, зокрема, зі знаковими постатями сучасників Олекси Новаківського.
Захід проходитиме в рамках лекторію «П’ятниця у Новаківського». Вартість вхідного квитка – 30 грн.
Охочі відвідати лекцію зможуть відкрити для себе одну із напрочуд цікавих сторінок українського культурно-мистецького життя Львова й Галичини у період між двома світовими війнами.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Ніно Катамадзе та INSO-Lviv на сцені Львівської Національної філармонії (Nino Katamadze & INSO-Lviv - Live at Lviv National Philharmonic)
17 червня у Львівській національній філармонії відбувся благодійний концерт за участі грузинської джазової співачки Ніно Катамадзе, композитора та диригента Ніколаза Рачвелі у супроводі симфонічного оркестру INSO-Lviv.
Для гостей концерту прозвучали популярні грузинські мелодії, твори Гії Канчелі, авторські композиції Ніно Катамадзе та Ніколаза Рачвелі, а головною подією вечора сталапрем’єра твору “Reverence to Ukraine”.
Напередодні відбулась прес-конференція за участі співачки, диригента та керівника оркестру Іоланти Пришляк.
Далі у статті ми наведемо найголовніші меседжі зустрічі, думки про війну та культуру, страх, силу та єднання українців та грузинів.
Ніно Катамадзе та INSO-Lviv на сцені Львівської Національної філармонії (Nino Katamadze & INSO-Lviv – Live at Lviv National Philharmonic)
Грузинський народ як ніхто інший розуміє біль України і висловлює свою проукраїнську позицію, зокрема через культуру та мистецтво. За словами Ніколаза Рачвелі колектив Грузинського філармонічного оркестру став першим у світі хто виконав гімн України. Далі музиканти неодноразово виступали на підтримку України, було зібрано близько півмільйона доларів, які були передані для ЗСУ.
Н. Рачвелі: “Кожна нота була присвячена солдатам, захисникам, громадянам України”. Також диригент висловив цікаву думку про страх, що, природньо, супроводжував їх делегацію під час подорожі в Україну і який розвіявся, коли митці побачили назву нашої держави. Наша країна – втілення небаченої сили та мудності.
Ніно Катамадзе та INSO-Lviv на сцені Львівської Національної філармонії (Nino Katamadze & INSO-Lviv – Live at Lviv National Philharmonic)
Концерт у тандемі українців та грузинів є не першим. Раніше жіночий склад оркестру INSO виступив з співачкою у Грузії. Як зазначила художній керівник оркестру – Іоланта Пришляк – те, що відбулося на сцені у Грузії, і, те, що відбудеться тут – здатне достукатись до сердець тих хто ще не чує нашого болю, нашого страху і нашого нестерпного бажання перемогти.
Виступ Ніно Катамадзе був особливо теплим, пройнятим любов’ю та щирим співпереживанням. Співачка висловилася про те, що неможливо стояти осторонь, навіть якщо це історія не твого народу. Якщо ти Людина – ти маєш протистояти. Н. Катамадзе: “Війна на якій загинула бодай одна дитина – моя війна”.
Ніно Катамадзе та INSO-Lviv на сцені Львівської Національної філармонії (Nino Katamadze & INSO-Lviv – Live at Lviv National Philharmonic)
Виконавиця висловила захоплення українцями,які попри все знаходять в собі сили посміхатися , творити та працювати. Водночас у словах читалось і глибоке відчуття несправедливості і бажання допомогти її здолати.
Завершимо статтю ще однією влучною думкою Ніно Катамадзе: голос концерту – це голос дружби, опори та любові, яку ми відчуваємо як народ.
22 червня 1915 року російські війська залишили Львів після 10 місяців окупації. Галицька столиця повернулася під панування цісаря Франца Йосифа І.
Плануючи кампанію 1915 року, Велика Британія та Франція виходили з того, що перемога над Німеччиною можлива лише за умови досягнення абсолютної переваги над супротивником у силах і засобах. Тому їхній загальний план зводився до стратегічної оборони на Західному фронті, де передбачалися лише невеликі наступальні операції.
Карта бойових дій 1915 року
Натомість російський генштаб планував на 1915 рік широкі наступальні операції, спочатку у Східній Пруссії, з наступним перенесенням удару на Берлін. “В середині січня в Ставці генерал-квартирмайстер Данилов розробив план операцій на 1915 р. За цим планом визнавалося за необхідне проводити головний удар на Берлін…” – писав російський військовий історик Зайончковский ¹.
Командувач російського Південно-Західного фронту генерал Ніколай Іванов
Натомість командувач російського Південно-Західного фронту, який діяв переважно в Галичині, генерал Ніколай Іванов прагнув прорватися через Карпати на Будапешт і Відень, щоби вивести Австро-Угорщину з війни і залучити на бік Антанти Італію та Румунію: “Іванов розумів, що його армії на той час уже націлилися на Карпати, і тому необхідно ці гори подолати. Іванов жваво вхопився за цю ідею й відтак став її вперто відстоювати. 5 лютого Іванов прибув у Ставку, де особисто доповів, що важка ситуація армій Південно-Західного фронту, що склалася в Карпатах внаслідок зимового часу та відсутності приміщень, змушує якнайшвидше відкинути австрійців з гір і спуститися в Угорщину” ².
На відміну від Антанти, перспектива затяжної війни не обіцяла блоку Центральних держав жодних вигод. Німецьке й австрійське командування не полишало надій на швидке закінчення війни й завзято шукало шляху до рішучої перемоги. На думку начальника німецького Генштабу генерала Е. фон Фалькенгайна, остаточне вирішення завдань війни треба було шукати на Заході. Натомість командування групи німецьких армій на Сході (П.Гінденбург і Е.Людендорф) й австро-угорське командування (Конрад фон Ґетцендорф) вимагали першочергового розгрому Росії й ліквідації Східного фронту.
Конрад фон Ґетцендорф
До весни 1915 року австро-угорська армія потерпіла великі втрати і не могла сама дати собі раду з навалою російських військ, які опанували майже всю Галичину, взяли Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах. Начальник штабу австро-угорської армії Конрад фон Ґетцендорф просив перекинути нові німецькі дивізії з Західного фронту. Врешті-решт німецьке командування вирішило допомогти своєму союзнику. Обираючи напрямок головного удару, воно розробляло три варіанти: зі Східної Пруссії проти правого (північного) крила російського фронту, з Карпат проти лівого крила російського фронту, але зупинилися на третьому варіанті – зробити удар між Віслою і Карпатами могутнім угрупованням німецьких військ із задачею не лише відкинути росіян від Карпат, але й розгромити всю російську армію.
Успіх на цьому напрямку давав можливість натиснути на Італію і Румунію, відтягнувши термін їхнього вступу у війну на боці Антанти, підтримати Туреччину, забезпечити стійкість австро-угорських армій.
Район, обраний для завдання головного удару, був вигідним в оперативному відношенні. Він надійно прикривав фланги ударного угруповання, бо Вісла на півночі і Бескиди на півдні обмежували маневрування російських військ.
Німецьке командування дуже ретельно й детально готувало цю операцію. До її проведення залучалися добірні війська, зняті з французького фронту. Їх об’єднали в 11-у армію, командування якою доручили генералові А.Макензену. До складу армії був включений також 6-й австро-угорський корпус і 11-а кавалерійська дивізія.
Август фон Макензен
Щоби дезорієнтувати російську агентурну розвідку, 11-а армія рухалась з Західного фронту кружним шляхом: спочатку в Північну Німеччину і лише звідти – в Галичину.
Август фон Макензен починав свою військову кар’єру ще на полях франко-прусської війни 1870 року. На початку Першої світової 65-річний генерал Макензен командував корпусом на “другорядному” фронті в Східній Прусії. Але його корпусові довелось відіграти важливу роль у розгромі й оточенні російської 1-ї армії під Таненберґом. У вересні 1914-го генерал-полковник А. фон Макензен уже провадив німецькою 9-ю армією на Східному фронті. А навесні 1915 року його призначають керівником наступу німецьких і австрійських військ у Галичині.
Для наступу обрали ділянку між Верхньою Віслою та підніжжям Карпат. Було вжито суворих заходів для збереження таємниці. Щойно 13 квітня, коли німецькі війська були вже готові до транспортування, і потяги зі снарядами рушили в Галичину, шеф німецького генштабу Фалькенгайн уперше телеграфував своєму австрійському колезі Конраду про загальний план операції. Конрад Ґетцендорф того ж дня відповів про свою повну згоду і вирушив до Берліна для особистих переговорів з Фалькенгайном.
11-а німецька армія під командуванням генерала А.Макензена складалася з 5 корпусів у складі 8 німецьких, двох австро-угорських піхотних і однієї кавалерійської дивізій. У складі 11-ї армії були найкращі німецькі війська, які здобули собі славу на Західному фронті, зокрема Гвардійський корпус, X армійський, XLI резервний корпуси. Разом з цією армією в прориві взяла участь 4-а австрійська армія ерцгерцога Йосифа Фердинанда у складі 5 австрійських піхотних, однієї австрійської кавалерійської й однієї німецької піхотної дивізій. Ця армія також була підпорядкована Макензену.
11-у армію забезпечили могутньою артилерією – 143 батареї зі 624 гарматами. Перед початком наступу у Макензена піхоти було вдвічі більше, всієї артилерії в 6 разів, а важкої артилерії у 40 разів більше, ніж у росіян на цій ділянці фронту.
План Атаки Макензена під Горлицями
Атака Макензена під Горлицями почалася 2 травня о 10 годині ранку. Їй передувала артилерійська підготовка зі 600 гармат. У перший день наступу “таран” Макензена відбив на своєму правому фланзі й у центрі дві контратаки росіян, захопивши 17 тисяч полонених, але просунувся вглиб російської оборони лише на 2-5 км. До речі, саме в ті дні наші усусуси стримували на горі Маківка наступ росіян через Карпати.
Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка
До вечора 5 травня лівий фланг і центр 11-ї німецької армії підійшли до ріки Віслок. На 6-й день прориву (7 травня) ця армія досягла лінії Фриштат–Кросно–Риманів. У цей же час 3-я австрійська армія вийшла на лінію Дукля–Яслиска. За 6 днів глибина прориву досягла 40 км.
Німецькі солдати єврейського походження повертаються додому з Першої світової війни
Росіянам нічого не залишалося, як відійти на лінію ріки Сян, що й було зроблено до 15 травня. Але вже 17 травня німці переправилися на правий берег Сяну в районі Ярослава, і новий прорив почав вклинюватися в оборону російських військ. Водночас німці й австрійці південніше від Перемишля почали атаку на Мостиська.
3-го червня росіяни залишили Перемишль.
30 травня австрійсько-німецька Південна армія під командуванням генерала Александра фон Лізінґена зайняла Стрий. Тому на лівому крилі Південно-Західного фронту російські війська відійшли за Дністер, на ділянку Миколаїв–Галич.
Але в цей момент, на початку червня 1915 року Макензен призупинив свій натиск на росіян у Галичині. Це було пов’язано з оголошенням 24 травня Італією війни Австро-Угорщині. Австрійці хотіли перекинути значні свої сили на італійський кордон і передати ведення подальшої боротьби з росіянами в Галичині німцям.
За кільканадцять днів Макензен відновив наступ. Відтак 8-й російській армії генерала Брусилова не вдалося втриматись на лінії Любачів–Мостиська, і 12 червня росіяни знову почали відступати. 15 червня вони намагалися створити оборонну лінію біля Городка вздовж річки Верещиці. Але в ніч проти 20 червня 8-а російська армія змушена була відступити.
Німецькі солдати єврейського походження повертаються додому з Першої світової війни
Протягом двох місяців – травня і червня 1915 року – росіяни залишили майже всю Галичину, де втратили лише полоненими 500 тисяч вояків. “Весна 1915 року залишиться в мене назавжди в пам’яті. Велика трагедія російської армії і відступ з Галичини. Ні патронів, ні снарядів. З дня на день криваві бої, щодня тяжкі переходи, нескінченна втома і фізична, і моральна; то боязкі надії, то безпросвітний жах… Пам’ятаю бій під Перемишлем у середині травня. Одинадцять днів жорстокого бою 4-ї стрілецької дивізії… Одинадцять днів страшного гуркоту німецької важкої артилерії, що буквально зривала цілі ряди окопів разом з їх захисниками. Ми майже нічим не відповідали. Полки, вкрай виснажені, відбивали одну атаку за іншою багнетами або стріляниною в упор; лилася кров, ряди рідшали, росли могильні пагорби… Два полки майже знищені лише вогнем”, – згадував російський генерал Антон Денікін.
У своїх спогадах генерал-квартирмайстер Ставки Верховного головного командування Юрій Данілов писав: “Армії П.-З. фронту продовжували безнадійно відсуватися назад. Таке положення змусило Верховне Головнокомандування, директивою від 20 червня, віддати розпорядження про початок евакуації Львова та всієї Галичини, що ще залишалася під нашою владою” ³.
Не чекаючи на цю директиву, росіяни вже протягом кількох днів спішно виїздили зі Львова, тривала евакуація установ, вивозилося обладнання підприємств й інші цінності. Під час відступу з Галичини російське командування вперше в широких масштабах руйнувало важливі об’єкти на шляхах пересування австро-німецьких військ, нищило різне майно. 5 травня начальник штабу верховного головнокомандувача В.Драгоміров дав наказ щодо цього начальникам штабів усіх армій Південно-Західного фронту.
Одночасно відбувалась примусова «евакуація» вглиб Росії місцевих мешканців. Особливо великих масштабів ця депортація досягла на Холмщині та Надсянні. Загалом вивезли кількасот тисяч людей. “Найстрашнішим був день відступу, москалі все палили, грабували людей, убивали, всякими способами знущались. Людей наших гнали цілими юрбами зі собою з різних сіл і міст”, – згадували трохи згодом дописувачі «Діла» ⁴.
Зі Львова вивозили також відомих і шанованих громадян як заручників. Як згадував один із них, Юзеф Бялиня-Холодецький, “у неділю 20 червня вирушив поїзд в дорогу… Поволі посувався наш поїзд, обстрілюваний бомбами німецьким аеропланом, до Красного і далі до Бродів. Віз він тридцять сім бранців, а саме 12 Поляків, 10 Русинів і 15 Жидів” ⁵.
Група заручників, вивезених росіянами зі Львова
Українці: Володимир Бачинський, інженер-хімік, доцент Політехніки (у віці 44 роки); Спиридон Баньковський, старший радник Маґістрату (56); Стефан Федак, адвокат, віце-президент Надзірної ради Крайового банку (54); Михайло Коцюба, доктор філософії та медицини, крайовий шкільний інспектор (60); Іван Левинський, архітектор, професор Політехніки (64); Іван Матіїв, крайовий шкільний інспектор (56); Костянтин Паньківський, директор Крайового кредитного союзу (61); Роман Наленч-Сосновський, радник Вищого суду (56); Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею (39); о. Микола Щепанюк, священик собору Св. Юра (32).
Поляки: Юзеф Бялиня-Холодецький, директор Рахункової палати, літератор (63); Александер Сас-Чоловський, директор архіву і музеїв м. Львова (51); Еміль Габданк-Дуніковський, професор університету і літератор (51); Зиґмунт Ган, повітовий суддя (40); Адам Каучинський, директор Заставного закладу і купець, член міськради (52); Юліуш Кюнер, власник готелю (48); Роман Роґаля-Левицький, радник Вищого суду (46); Юзеф Казимир Любінецький, суддя (45); Юзеф Шірмер, власник пекарні, голова Ремісничої палати, член міськради (55); Станіслав Сопух, настоятель оо. Єзуїтів (46); Міхал Тьопфер, власник ресторану, член міськради (52); Валери Влодзімірський, судовий хімік, член міськради (61).
У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова росіян, які пробували оборонятися на старих фортах у Брюховичах, Рясній Польській і на Лисій горі у Брюховицькому лісі.
Залишки форту на З’явленській горі над Брюховицьким цвинтарем, збудованого 1887 року
На З’явленській горі над Брюховицьким цвинтарем ще збереглися залишки форту, збудованого 1887 року на горбі заввишки 347 метрів над рівнем моря. Протягом 1912-го форт зміцнили. Форт у Брюховичах описав Михайло Слободянюк у мілітарному альманасі “Цитаделя” (ч. 1, 2009). За його даними, форт був укріпленою артилерійською позицією на півбатареї (2-3 гармати) з цегляними траншеями для піхоти, яка обороняла підступи до гармат. Доступ до артилерійських позицій захищали два бічні цегляні каземати (стрілецькі галереї) з бетонним перекриттям на схилах гори. Між ними були ще два каземати для фронтального захисту форту. А центральну частину форту займали позиції для двох артилерійських гармат. Біля них – перекриті бетоном сховища для боєприпасів. Під час російського наступу в Галичину в серпні-вересні 1914 року форт був залишений австрійським військом без бою. Натомість росіяни його укріпили й обороняли у червні 1915-го.
Зранку 22 червня частини 2-ї армії під проводом фельдмаршала-лейтенанта барона Едуарда Бьом-Ермолі
Зранку 22 червня частини 2-ї армії під проводом фельдмаршала-лейтенанта барона Едуарда Бьом-Ермолі (Böhm-Ermoli, 1856–1941) увійшли до Львова Янівською дорогою (тепер вул. Шевченка). Росіяни не чинили їм опору і відступали на схід. Хоча на тодішніх поштівках зображено запеклі бої у місті на тлі церков у московському стилі.
Австрійська поштівка “Лемберг відвойовано після важких боїв”, 1915 рік
Того ж дня у приміщенні “Сільського Господаря” українські діячі, що залишалося у Львові, але уникли російської депортації, створили “Комітет українців міста Львова”. Його очолив адвокат Андрій Чайковський. Наступного дня відозву комітет видав відозву до українців міста Львова, у якій було написано: “Засяло знову сонце свободи! В отсей день вертає до українців не лише втрачена свобода віри і мови батьків, а й росте й леліяна в тих тяжких часах на дні душі надія, що мимо вікового, а ще перед хвилею над нами шаліючого московського гніту, Україна не вмре, не загине!”
Після поразки в Галичині 24 червня 1915 року, який вважається днем закінчення Горлицької операції, у російській ставці вирішили відійти на лінію Рига – середній Німан – річка Свіслоч – Брест-Литовськ – верхня течія Західного Бугу – Дністер – кордон з Румунією.
Після зайняття Львова 11-а армія Макензена і 4-а австрійська армія, посилені кількома німецькими й австрійськими дивізіями, були скеровані у північному напрямку – на Холм, Володимир-Волинський, Люблін, щоб оточити російські війська у «конґресовій» Польщі.
Росіяни почали поспіхом відходити з Польщі і вже 5 серпня залишили Варшаву. А до кінця серпня цілком відійшли з «Конґресівки». Війська генерала Макензена дійшли до Берестейської фортеці і зайняли її без бою.
У цій ситуації російське командування “для вирівнювання фронту” розпочало черговий відступ. Восени фронт стабілізувався на лінії Західна Двина – Двінськ – Вілейка – Барановичі – Пінськ – Сарни – Луцьк – річки Стир і Стрипа.
А влітку 1916 року у Львові, на верхній терасі Стрийського парку відкрили військову виставку Другої австро-угорської армії, яка запам’яталася павільйонами, оздобленими березовими колодами, та пам’ятником її командувачу – австрійському генералу Едварду Бьом-Ермоллі. Його автором був угорський скульптор Лайош Лукачі.
Сьогодні, 22 червня 2022 року, о 16:00 в читальній залі Науково-технічна бібліотеки НУ “Львівська політехніка” (вул. Професорська, 1) відбудеться лекція львівського історика Ігоря Дерев’яного під назвою “Дві окупації 1941: Львів на початку нацистсько-радянської війни”.
Сферою наукових зацікавлень Ігоря Дерев’яного є вивчення репресивної політики різних окупаційних режимів. Історія має свою тяглість, всі події мають свої причини та наслідки. Отож, в лекції розглядатимуться особливості перебігу подій, що відбувалися у Львові на початку війни, які демографічні та соціальні зміни вони зумовили і які наслідки мали для міста зокрема.
Парад оркестрів, який мав відбутися вчора, 21 червня 2022 року, о 16:00 у Стрийському парку (біля Сенсотеки) у Львові, перенесли ПЕРЕНЕСЕНО на неділю, 26 червня.
Вчора Львів прощався з п’ятьма Героями – Максимом Василишиним, Назарієм Гладким, Артемієм Димидом, Зіновієм Садовим та Олександром Сємаком, які загинули у боротьбі з російськими загарбниками. Співчуття рідним. Героям Слава!
26 червня виступатимуть Духовий оркестр “Львівські фанфари” та група мажореток “Феєрія» дитячої школи мистецтв номер 5 м. Львів; Оркестр дитячої школи мистецтв номер 5 м. Львів; Оркестр національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; Оркестр Львівського державного університету безпеки життєдіяльності; Lyudkevych Jazz Orchestra (естрадний оркестр Львівського фахового музичного коледжу ім. С.П .Людкевича).
Парад оркестрів відбувається під егідою Львівська міська рада, Управління молодіжної політики Львівської міської ради, Львівська обласна державна адміністрація та Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка. За підтримки БФ Power of Peace.
Організатор – ГО Міжнародна Асоціація Мистців та VINIL Concert agency!
Під час заходу буде проводитись збір коштів на потреби ЗСУ.
Радше винятком із правила є епізоди, коли головними героями давніх хронік є не духовні особи, політики чи можновладці, а прості мешканці. Як і сьогодні, останні завжди метушаться, не знають як діяти правильно і зі сторони виглядають досить незграбно та смішно.
Врешті, від такого розповідь хроніста лише виграє, адже вона – стає більш емоційною і щирою. Воно й зрозуміло – церковного діяча не прийнято зображувати смішним, а політика – слабким чи несправедливим (за тими винятками, коли у автора хроніки чи літопису на них зуб, або ж ці особи представляють середовище, до якого його власне налаштоване вороже) – згадки про таких діячів піддаються суспільній та особистій цензурі. Однак оповідь про середньостатистичних міщан ніхто редагувати не збирався. Видається, що саме про це дуже колоритна історія, яку у своїй “Хроніці міста Львова” розповів канонік Ян Томаш Юзефович.
Ян Томаш Юзефович. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Гірка сталість пожеж
Давній Львів, як і багато інших міст, а на терені Східної і Центральної Європи особливо, будувався із дерева. Це одна із властивостей дерев’яних міст – горіти. Й відбувається це незалежно від бажання місцевих мешканців. В історії Львова пожеж також вистачало. Навіть перша літописна згадка про місто без вогню не відбулась. З іншого боку, нібито саме з найвідомішою та найбільшою міською пожежею, що трапилась у 1527 році, пов’язане перетворення Львова із готичного у ренесансне місто, і з дерев’яного у кам’яне.
Фото відновленого Львова після пожежі 1527 року, 1616 рік
Так собі і жили давні львів’яни, навіть не здогадуючись, що крокують із готичної епохи у ренесансну, а по тому – ще й у бароко. Що залишалося незмінним впродовж усього цього часу – це пожежі. Вони надалі спалахували – у межах міських мурів, на передмістях тощо. Одна з таких трапилась у 1640 році і велике щастя, що обставини, зміст та наслідки цієї події були зафіксовані тогочасними авторами і ці свідчення дійшли до нас.
Передмістя горить
Можна жартівливо припустити, що винуватцями пожежі 1640 року Ян Юзефович підсвідомо вважає урядовців. Принаймні, розповідь про цю трагічну подію в історії міста він розпочинає із згадки про те, що, з нагоди урочистостей у місті, один із консулів взяв слово і закликав міщан у випадку пожежі діяти спільно та допомагати одне одному. Майже через тиждень після цих слів, після зелених свят, на Краківському передмісті о 12 годині з’явився страшний вогонь. Полум’я досить швидко локалізували – палало воно у будинку “жида Марка”, шкільного співака, який жив на передмісті.
Краківське передмістя. Реконструкція Ігора Качора
Люди, мешканці Львова, похапали відра, наповнили їх водою і з криками побігли до будинку єврея Марка гасити вогнище. Вони також мали з собою драбини, різні гаки і сокири. Одним словом, попри несподіваний спалах полум’я і попередні нарікання міської влади, люди дуже організовано прийшли допогти ближньому. Якою ж великою несподіванкою став для них той факт, що до кварталу, де палав вогонь, потрапити вони не можуть – євреї позамикали вікна і двері, гасили вогнище самостійно, а християн до цього процесу не підпускали. Автор хроніки, Ян Томаш Юзефович, припустив, що така ситуація пов’язана із тим, що євреї боялися пограбування і розбоїв їхнього майна.
Хаос і розруха
А нам своє робити… люди бігали і метушилися, євреї гасили пожежу і намагалися не допустити в свій квартал християн. Християни намагалися проникнути ближче до будівлі співака Марка і нібито допомогти євреям гасити пожежу. Вогонь, тим часом, робив своє, перекидаючись з даху на дах, охопив скупчення будинків і навіть поширився на декілька вулиць міста. Окрім того, існувала велика загроза, що постраждає синагога поруч і навіть окремі християнські святині.
Вогонь вирував у місті вісім годин і знищив багато будівель. Більшість із них – єврейські, але – не всі. Юзефович написав, що місто зазнало значних руйнувань, а для належного нагляду за передміською лазнею, млином, фільварком і вежами доводилося вилазити на дахи будинків і лише в такий спосіб контролювати ситуацію. Високу міру руйнувань у місті під час пожежі 1640 року підтверджує і “Львівський літопис”. Повертаючись до Юзефовича, автор хроніки все ж знайшов причину і звинуватити євреїв. По-перше, у пожежі. По-друге, у її поширенні. Пригадав також, що це не вперше через євреїв християни міста потерпають – пригадав пожежі 1616 та 1623 років. У кожному з цих випадків святий Флоріан місту не допоміг, або допоміг недостатньо.
21 червня о 16:00 у Стрийському парку (біля Сенсотеки) відбудеться перший у Львові парад оркестрів. Захід проведуть з нагоди Всесвітнього дня музики, повідомили організатори ГО Міжнародна Асоціація Мистців та VINIL Concert agency.
Виступатимуть Духовий оркестр “Львівські фанфари” та група мажореток “Феєрія» дитячої школи мистецтв номер 5 м. Львів; Оркестр дитячої школи мистецтв номер 5 м. Львів; Оркестр національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; Оркестр Львівського державного університету безпеки життєдіяльності; Lyudkevych Jazz Orchestra (естрадний оркестр Львівського фахового музичного коледжу ім. С.П .Людкевича).
Парад оркестрів відбувається під егідою Львівська міська рада, Управління молодіжної політики Львівської міської ради, Львівська обласна державна адміністрація та Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка. За підтримки БФ Power of Peace. Організатор – ГО Міжнародна Асоціація Мистців та VINIL Concert agency!
Під час заходу буде проводитись збір коштів на потреби ЗСУ.
Львівська музична формація ML Tandem презентувала свою патріотичну роботу “Героям”. Ця робота – історія про ранок, який розділив наше життя на «до» і «після», розповіли у колективі.
“Засівати світом правду мій народ не перестане!” Історія про незламність українського духу. Історія про надпотужну віру, що ми переможемо. В єдності наша сила! Наші воїни, наче ангели-охоронці захищають нашу землю, волонтери, медики, рятувальники дарують надію та піднімають силу духу жити далі тим, хто втратив свій дім. Наш дім – це Україна! Україна стала символом свободи та незламності», – наголосили учасники ML Tandem.
Вони додають, що культурний фронт цієї війни теж надважливий. Саме зараз культура формує наратив сильної, вільної України у світі. ML Tandem закликає слухати українську музику, поширювати її.
Над проєктом працювали:
Misha Gladkiy – вокал, музика
Liliya Kravets – вокал, слова, музика
Назар Лацик – гітара
Віталій Почверук – бас-гітара
Коля Козій – барабани
Maryan Kryskuv- запис,зведення, мастеринг і творчі ідеї:) студія Jenny Records
Kristina Labunska- фотограф
Maria Suhorukovaa і Rostyk Radzhapov – окрема подяка.
“Нехай наша рідна пісня лунає на весь світ! Сподіваємося, ви оціните нашу старанну роботу. Ми вклали у пісню всю свою душу та емоції, які ми з вами зараз переживаємо. Україна переможе!Віримо всім серцем!”, – кажуть у колективі.
Пропонуємо вашій увазі фото села Холоїв часів Першої світової війни (1914-1918). Зараз цей населений пункт носить назву Вузлове і розташований в Радехівському районі Львівської області.
Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.
З середини XVII століття і аж до Другої світової Холоїв вважався містечком, в якому проживало в 1921 більше дванадцяти тисяч жителів. В міжвоєнний період село входило до складу Тернопільського воєводства.
В роки Другої світової війни це село було повністю спалене.
Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.Село Холоїв, 1914-1918 рр.
В 2022 році виповнюється 560 років з часу першої писемної згадки про село у 1462 році. За посиланням в польському архіві AGAD знаходяться метричні книги із села Холоїв XVIII-XIX ст.
В п’ятницю, 24 червня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція “Миколаїв – фортеця над Дністром”.
Російсько-українська війна триває не тільки останніх дев’ять років. Московський чобіт заходив на українські землі не один раз протягом останніх століть. Але саме з ХІХ ст. на теренах Галичини австрійські інженери почали споруджувати системи фортифікацій, які повинні були зупинити просування військ російської імперії під час війни, яка час від часу ставала загрозою для Європи. Усім відомі укріплення Цитаделі у Львові чи Фортеці Перемишль, але донедавна маловідомими залишалися досить добре збережені укріплення переправи над Дністром біля Миколаєва та Розвадова, відомі в літературі під назвою «Миколаївська фортеця», що стала відома під час битви за Галичину у Першій світовій війні.
Миколаївська фортеця
Чому ці укріплення, сховані в лісах та на полях навколо Миколаєва, такі важливі для української історії? Хто хоче їх зберегти, а хто хоче їх знищити, і чому? У чому унікальність цієї історичної пам’ятки? І де поділися печерні храми древніх хорватів?
У своїй лекції науковець, дослідник архітектурно-археологічних пам’яток і пам’яткоохоронець Василь Петрик та доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович розкажуть про детективні перипетії історичних та сучасних подій, які пов’язані з будівництвом цієї пам’ятки, її дослідженнями, а також – про те, як сьогодні суспільство бореться за збереження цієї унікальної фортифікаційної пам’ятки – символу боротьби Галичини проти російської агресії сто років тому, і проти так званих «бізнесменів» під час сучасної українсько-російської війни- сьогодні.
Вже четвертий місяць весь світ продовжує всіляко допомагати нам у повномасштабній війні, яку безпідставно розпочала проти нас росія. Допомагають військовим, допомагають цивільним, допомагають всім чим можуть допомогти. Також, всі музейники світу допомагають українським музеям, пакувальними матеріалами, необхідним обладнанням та хорошими порадами.
Музей мистецтва Метрополітен в Сполучених Штатах Америки окрім різного плану матеріальної допомоги, знімає також відео з корисними порадами з пакування музейних фондів. Сьогодні вашій увазі пропонуємо поради про правильне пакування музейних фотографічних фондів та колекцій.
Відео поради представляє Рейчел Табет, а український переклад та озвучку здійснила Ольга Ярема-Винар. Щиро вдячні Вам та маємо надію на подальшу співпрацю.
Привіт, мене звати Рейчел Табет. Сьогодні я покажу вам, як пакувати фотоматеріали, використовуючи недорогі засоби, такі як бульбашкова плівка та поліетеленова плівка.
Для початку, будь ласка одягніть рукавички. Якщо у вас їх немає, то спочатку вимийте руки і протріть їх невеликою кількістю спирту, щоб впевнитися, що вони чисті.
Як правильно пакувати фотографії в рамі
Ось у мене є фотографія в рамі. Я вирізала великий шматок бульбашкової плівки, який кладу під раму, і менший шматок ції ж плівки, для покриття скла. Завжди розміщуйте бульбашки до середини. Ось я кладу шматок бульбашкової плівки на скло, а тепер я великим шматком, що знаходиться під рамою, обгортаю усе. Клейкою плівкою скотчем заклею всі краї.
І ось, фотографія оформлена в рамі є готова.
Якщо ви вважаєте, що цього захисту не достатньо, обгорніть додатковим шаром бульбашкової плівки.
Пам’ятайте, що складати рами потрібно лицевою стороною до лицевої сторони і зворотну сторону до зворотної сторони.
Тепер, коли ми закінчили обгортати фотографію в рамі, нам потрібно її підписати. Я використовую недорогі етикетки, які я купила у канцелярському магазині, і використовую маркер для підпису. Одну річ, про яку важливо пам’ятати! Якщо ви робите це для кількох фотографій в рамах, то варто усюди розмістити підписи на тому ж самому місці. Таким чином, якщо хтось приходить на роботу після вас, вони знають, де їх шукати.
Це вертикальна фотографія, тому я збираюся розмістити підпис в нижньому правому куті зворотної сторони рами.
Ось так. Індикаційний номер знаходиться в нижньому правому куті. Я використовую недорогу етикетку. Вона не контактує безпосередньо з ілюстрацією чи фотографією, тому ви можете використовувати будь-що навіть, якщо це аркуш звичайного паперу зі скотчем. Усе те що у вас під рукою. Важливо мати назву установи та індикаційний номер твору мистецтва.
Під час роботи не можна брати раму лише з одного боку. Потрібно завжди тримати її з двох сторін, щоб тиск розподіляється рівномірно. Коли ви тримаєте лише з одного боку це спричинить тиск на деревину і рама може тріснути.
Як правильно пакувати фотографічні колекції
Тут у мене є пластиковий контейнер. Він дуже зручний, тому що в ньому є колеса, на яких контейнер легко ковзається по поверхні. Тому, якщо ви пакуєте важкі твори мистецтва, добре мати щось подібне для транспортування. Тому що контейнер має кришку яка щільно закривається і тому що ви можете ковзати но поверхні коробку, а не піднімати і переносити її в руках.
Щоб підготувати контейнер (коробку) до правильного транспортування, я вийму вміст його і вистелю бульбашковою плівкою дно.
Ось тепер ми використовуючи бульбашкову плівку, вистеляємо контейнер і його вміст. Спочатку потрібно вирізати шматок, який буде підходити до контейнера та його бортів. Не обов’язково повинні бути точні вимірювання. Якщо ви відчуваєте, що пакуєте щось особливо крихке, ви можете додати більше шарів бульбашкової плівки. Цей шматок тут занадто широкий, тому я складу його, що дасть мені подвійний шар захисту. Важливо, щоб бульбашки були всередині, щоб вони не тріснули, якщо притиснуться до чогось.
Тепер я додам додатковий шар, який я буду використовувати для перекладання творів мистецтва.
Спосіб укладання їх слід починати з найважчих в низу і завершувати легшими.
Для цього можна не додавати прокладку, оскільки це легкий конверт, який містить плівки, які зберігаються в пластикових рукавах. Я думаю, що було б добре покласти ще один шар бульбашкової плівки і закрити коробку.
Бульбашкова плівка повинна бути викладена також збоку коробки, а не тільки зверху. Таким чином колекція захищена з усіх боків.
А тепер нам залишилось лишень закрити кришку.
Пакування скляних фотографічних пластин
Зараз я покажу вам, як пакувати коробки. Швидше за все, якщо ви пакуєте колекції з установи, то вони вже є поміщені в коробку. Якщо це так, то чудово, тому що коробка забезпечує достатній захист, і вам просто потрібно додавати шар бульбашкової плівки. Але спочатку потрібно перевірити вміст коробки. Ось у мене коробка із скляними пластинами, це стереоскопічна скляні пластини. Потрібно перевірити наскільки заповнена коробка? Тому що якщо не повністю, то вам доведеться чимось заповнити прогалини.
Я вже додала сюди шматок картону і додам ще один, щоб вміст коробки не рухався так сильно. Для цього можна використовувати будь-який картон, Той, який у вас є. Я використовую доброї якості wuality, тому що він у мене є, але якщо ні, то нічого, ви можете використовувати будь-який картон. Все, що вам потрібно зробити, це скласти шматок, а потім вирізати з нього, щоб легко помістився в коробці. Ви можете додати стільки шматочків, скільки вам потрібно, щоб вміст коробки не дуже рухався. Це нормально, якщо вони трохи рухаються, і навіть, добре, тому що коли у вас є елемент шоку, ви не хочете, щоб речі були близько один до одного, але також не повинно бути занадто вільно розміщеними.
Доброю перевіркою є наскільки зручно можна вставити палець між конвертами. Якщо ви можете це зробити, тоді усе гаразд.
Цукерня Людвіга Залевського на вул. Академічній, 22 (тепер - Шевченка, 10), 1933
Дуже теплого недільного ранку кожен львів’янин старається якомога швидше сховатися в прохолодному затінку улюбленої кав’ярні і насолодитися філіжанкою ароматної кави. А поки неперевершений напій настоюється, є нагоди з’їсти якогось смаколика і налаштуватися на позитивні вібрації космосу. Адже смаколики у Львові завжди пасували до кави. І найчастіше таке зустрічалося у цукернях. Про першу з них сьогодні розкажемо вам у незмінному товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова.
У львівській харчовій промисловості вагоме місце посідала кондитерська галузь. Першим кондитером-підприємцем у Львові був швейцарець Домінік Андреолі, котрий 1803 р. відкрив цукерню на площі Ринок №29. Надалі відомими підприємцями у цій сфері були Леопольд Ротлендер, Маурисій Брандштадтер, Людвіґ Залевський.
Кава Кон-панна
Широко відомими в першій половині XIX ст. були літні павільйони цукерень Яна Вольфа біля Віденської кав’ярні та Мейсона на Погулянці (тут робили найсмачніше у Львові морозиво). На вулиці Кароля Людвіка, 3 (тепер просп. Свободи) користувалася попитом, особливо серед літераторів, цукерня Матея Костецького.
Після Першої світової війни у Львові з’явилися українські цукерні. З 1922 р. розпочала свою роботу одна з перших і найбільших українських кондитерських фабрик “Фортуна” (згодом “Фортуна Нова”) Климентини Авдикович. Попри складні соціально-економічні та політичні обставини, власниці вдалось розвинути підприємство до великої фабрики. На час націоналізації цього підприємства радянською владою у 1939 р. на ньому працювало 110 осіб.
Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1925 р.
У тяжкий повоєнний час вдова Клементина Авдикович-Глинська продала власне майно, щоб це допомогло невеличкій кондитерській майстерні пережити скрутний час. Наступного року за допомогою митрополита Андрея Шептицького К. Авдикович-Глинська переїхала до Львова. Скориставшись запропонованою митрополитом Шептицьким великою грошовою позикою, підприємниця побудувала на вул. О. Степанівни, 21-25 найсучаснішу фабрику цукерок.
Від початку передбачалося, що фабрика вироблятиме дешеву та якісну продукцію з сировини. Вже в перший рік заснування кондитерська фабрика «Фортуна Нова» виробляла 200-300 кг цукерок і помадок з натуральної вітчизняної сировини. Спочатку продукція продавалася у цукерні «Русалка» на вул. Руській, 1. Згодом на Руській, 18 відкрився фірмовий магазин, який щоденно пропонував покупцям вроздріб і гуртом 30 ґатунків цукерок. Виробляли тут серію шоколаду «Солодка історія України». На обгортках шоколадок були портрети визначних історичних постатей, починаючи від Володимира Великого. Можливо через таку націоналістичну позицію фабриці не давали спокійно працювати, і в результаті вона змушена була закритися.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
«Де та межа, що ділить дозволене і заборонене, те, що людина сміє і чого не повинна? Захід не бачить цієї межі і її не знає. Знає її погідний, зрівноважений український гротеск. Натомість існує другий кордон, якого не бачить український гротеск. Цей кордон лежить на протилежному кінці життя. Шевченко боявся спати на волі. Цей страх за долю і дальше існування народу висловлювано в нас вже не раз, називаючи цей стан різними іменами: квієтизм, сентименталізм тощо. З нехоті перед буйним індивідуальним ростом і зі страху втратити рівновагу, український гротеск впадає в незацікавлення ширшою проблематикою, а з тим у банальність і пересічність. Незацікавленість актуальними питаннями і стояння осторонь – в нас часті явища і дістали прекрасне образне окреслення: моя хата скраю. / Де почне творитися та нова майбутня культура і який буде її вигляд, – тепер не збагнути. Але, мабуть, вона сформується не у вузькому локальному засязі, а в глобальному. Вона, мабуть, не буде, як європейська культура, культурою винаходів і сенсацій, а культурою зростання». Це одна з титульних сентенцій (авторства Якова Гніздовського ще з 1947 року), на які багатий Четвертий том Антології української теоретичної думки XX століття «ІДЕЇ, СМИСЛИ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА».
Роман Яців
Провідником сторінками цього масштабного видання, в якому документуються невичерпні інтелектуальні ресурси від епохи великого Митрополита Андрея Шептицького і до сучасності, стане його упорядник Роман Яців. На спільній етично-ціннісній світового Українства тут зустрінуться мистці Києва та Львова, Харкова та Одеси, Рівного та Івано-Франківська, Нью-Йорка і Торонто, Лондона та Парижа, Женеви та Ріо-де-Жанейро, Гайдельберґа та Г’юстона…
Розмова про ідеї і смисли, про полікультурні дифузії та естетичні конфронтації, якими насичене енергетичне поле книги, відбудеться у вівторок, 21 червня 2022 року о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» ( вул. Професорська, 1).
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» презентувала четверту пісню у рамках проєкту «Прийняття» – «Чорна рілля ізорана». Це – українська козацька балада, повідомили у капелі.
Керівник колективу Дмитро Кацал зазначив, що «Чорна рілля ізорана» записана на згадку про наших Героїв, які вже не повернуться з війни росії проти України.
«Ваша жертва – не марна. Ми неодмінно переможемо і помстимося за Вас. Слава Україні!», – запевнив музикант.
Цей твір у виконанні (світлої пам’яті) Василя Жданкіна вирвався на широкий загал у 1989 році на фестивалі «Червона Рута». Це виконання і по нині залишається еталонним.
В «Дударику» його переосмислили і записали в «акапела» із найкращими солістами – Юрієм Йосифовичем, Романом Липаком та Назаром Лозинським у мелодичній та текстовій версії першоджерела.
Виконують: Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Національна академічна чоловіча хорова капела “Дударик”; соло – Юрій Йосифович, Роман Липак, Назар Лозинський; гітара – Олег Ярема; бас-гітара – Денис Тихонов; акордеон – Володимир Заборовський; ритм-секція – Катерина Матвіїв; звукорежисер – Антон Спільник.
Автор проекту та диригент – Заслужений діяч мистецтв України Дмитро Кацал.
Як відомо, проєкт «Прийняття» – це твори Тараса Шевченка та пісні, які росіяни вкрали в українців.
Капела ідентифікує співанки, відшукує оригінальний текст, далі твори аранжуються, розучуються (період прийняття тривав приблизно півроку) і презентуються в медіа для широкого загалу і на саркому москалям.
Зібрані під час проекту кошти передадуть Збройним Силам України.
Артем Димид – пластун, учасник революції гідності та учасник російсько-української війни. Учасник бойових дій у складі батальйону спецпідрозділу “Гарпун” та полку “Азов”. Правнук відомого українського історика Івана Крип’якевича.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
