В сьогоднішній добірці старих фото представляємо цікаві образи жителів міста Заліщики на Тернопільщині. Проте не сучасних, а тих, які там проживали в 1930-х роках.
Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.
На фото, скоріше всього, базарний, вихідний день, бо усі святково одягнені, дехто із жінок в яскраві вишиванки. Проте фото, явно не постановочні, а зроблені на вулиці, випадково, як замальовка місцевості. Перехожі здивовано поглядають на фотографа, при цьому, хтось із них повертається із храму чи базару додому, натомість хтось вибирає кавуни. Як то кажуть, вдалось зафіксувати миттєвості вихідного дня на вулицях міста.
Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.Заліщики, 1930-ті рр.
Безумовно, такі кадри неймовірно цікаво порівнювати із сучасністю. Можливо, навіть хтось із наших читачів впізнає своїх предків.
На фото (зліва направо): Олена Зотова, Олексій Лань, Дарія Зав'ялова, Анна Матійченко, Віоліна Даренська.
У вівторок, 17 січня 2023 року, о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Дарії Зав’ялової та Олени Зотової під назвою “Календар”.
Календар — це ритм часу, надійний хранитель пам’яті про те, що лежало в першооснові кожної з культур, а також хранитель особистої історії кожної людини. Дати народжень, смертей, святкувань і робочих розкладів. А ще – ритмічний вимір життя природи і людини.
В 2020 Дарія Зав’ялова створила серію з 12 текстильних колажів “12/20”, з присвятою кожному місяцю того карантинного року.
Афіша виставки Дарії Зав’ялової та Олени Зотової під назвою “Календар”
В доробку Олени Зотової є серія текстильних колажів «Чотири пори лісу», омаж Параджанову, що теж відображає часові цикли, зокрема природи. Ці серії, доповнені іншими пейзажами художниць, будуть складати виставку «Календар» в галереї Зелена канапа.
Як ніколи гостро постало відчуття цінності кожного дня, важливості кожної миті. То ж на початку року запрошуємо вас відвідати виставку двох колег театральних художниць, творчих однодумиць і просто подруг.
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
Виставка «Різдво», яка нині експонується у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), вперше широко репрезентує у Львові художній доробок талановитого харківського графіка Владислава Христенка. Його творчість сформувалася в контексті багатих традицій харківської школи графіки, закладених видатними педагогами Харківського художнього інституту (нині- Харківська державна академія дизайну та мистецтв) І.Падалкою, В.Єрміловим, Г.Бондаренком, В.Мироненком та ін.
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
Упродовж 1980–1985рр. В.Христенко навчався в Харківському художньо-промисловому інституті, де здобув фах художника-конструктора на кафедрі промислової графіки (нині кафедра графічного дизайну). З 1987 року працює на кафедрі графічного дизайну, де в різні роки викладав спеціальні дисципліни циклу «Робота в графічних матеріалах» (шовкотрафаретний друк, лінорит та дереворит, літографія, офорт та авторська друкована графіка).
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
На виставці графіки Владислава Христенка «Різдво» представлено 46 творів у техніках класичного офорту у поєднанні із акватинтою та кольорового лінориту. Художник плідно працює у жанрі прикладної графіки, і тому значну частину експозиції займають його авторські художні листівки до Різдвяних та новорічних свят. Тут показані також і гравюри із серії «Козацькі хрести», в яких митець переосмислює в символічних образах історичне минуле українського народу. Унікальними є і великоформатні офортні аркуші-поліптихи із циклу «Твердині України», де відтворено найвидатніші давні замкові та фортифікаційні будівлі. У цих творах автор застосовує оригінальний художній задум, друкуючи невеликі сюжетні зображення із окремих офортних кліше на одній площині. Композиційно вони нагадують колаж або аплікацію.
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
Захоплення рідною історією та естетикою доби українського бароко визначило стилістику творів та мистецький світогляд Владислава Христенка. Очевидно, що і обізнаність із художнім досвідом таких корифеїв української графіки як Г.Нарбут, П.Ковжун, І.Падалка, М.Бутович позначилася на ідейному та образному спрямуванні його творчості. Проникаючи в глибинні архетипи народної культури та побуту, він створює справжній образ українця, позбавлений штучно нав’язаної шароварщини та кічу. Владислав Христенко змальовує персонажів своїх творів із гумором та теплотою, майстерно передаючи дух українського Різдва та народних традицій в авторській художній листівці.
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
Творчі роботи художника експонувалися на 20 персональних виставках, серед яких «Еклезіаст» (Будинок Нюрнберга, м.Харків, 2008), «Північ» (м.Свальборг, Норвегія, 2009), «Офорт» (Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2013), «Gloria graphic» (Харківський художній музей, 2013), «Офорт» (Харківська дитяча художня школа імені І.Рєпіна, 2015), «Офорт» (Галерея імені І. Рєпіна, м. Чугуїв, 2017). Це й інші персональні виставки – «Старовинна Україна» (м. Ізмір, Туреччина, 2017), «Новорічна та різдвяна листівка ХХІ ст.» (Художній музей імені П. Луньова, 2018), виставка «З Різдвом» (Харківський художній музей, 2021).
Робота з виставки графіки Владислава Христенка Слобожанське «Різдво» у Львові
Владислав Христенко брав участь у Всеукраїнських виставках графіки: «Естамп», «Мальовнича Україна», «Різдвяна», «Чарівна та вічна», «Estamp Сучасна українська графіка» (проект ЮНЕСКО), «Графіка у Харкові», які відбувалися упродовж 2000–2021 рр. Його графічні твори з успіхом експонувалися за кордоном – Міжнародне бієнале «4-й Блок», Міжнародне триєнале графіки (м.Калінінград), Міжнародне бієнале графіки (м.Остров, Польща). Володар гран-прі Всеукраїнського конкурсу книжкової графіки імені Г. Якутовича, лауреат премії імені І. Рєпіна у номінації «Графіка».
Більшість львів’ян знає, що у 1960 р. на подвір’ї Львівської школи № 63 був встановлений пам’ятник Т.Г. Шевченку. Мало хто знає, що будівля цієї школи на вул. Личаківській, 171 була першою шкільною будівлею, збудованою коштом громади міста. Випускницею Львівської школи № 70 є Міністр освіти і науки України в 2016 – 2019 рр. Л. Гриневич, а Львівська школа № 71 розміщена в колишньому магнатському палаці. Отож сьогодні «Фотографії Старого Львова» розповідають про історію шкіл Верхнього Личакова, Кривчиць та Майорівки
Назва місцевості Личаків, найбільш ймовірно, походить від перекрученої назви маєтку Лютценгоф, який належав родині львівських багатіїв Лютців. Навколо цього маєтку сформувалося поселення із статусом самостійної громади і мало свого війта. Ймовірно будинок личаківського війта знаходився в районі сучасної вулиці Героїв Маріуполя, адже її історична назва – вулиця Війтівська. Уже в першій половині ХІХ століття Личаків став частиною міста Львова і внутрішня митниця (рогачка) на межі міста, яка початково називалася Бродівська, стала називатися Личаківською. Так само і міська дільниця – Бродівське передмістя стала йменуватися Личаківським передмістям.
Будинок школи ім. Зиморовича, нині – навчальний корпус Львівської ЗОШ № 63 по вул. Личаківській, 171. Світлина кінця ХІХ ст.
30 вересня 1892 року Цісарсько-королівська Крайова шкільна рада прийняла рішення про будівництво коштом львівського магістрату нової школи в Личаківському передмісті Львова. Цю школу було названо на честь Бартоломія (Варфоломія) Зиморовича (1597 – 1677) – поета, історика та бургомістра Львова. Зараз у будинку школи ім. Зиморовича (вул. Личаківська, 171) знаходиться Львівська загальноосвітня школа № 63, яка відома тим, що на її території у 1960 р. було встановлено погруддя Т.Г. Шевченка.
Цегляний двоповерховий будинок школи ім. Зиморовича (вул. Личаківська, 171) було збудовано у 1889 – 1893 рр. Початково він мав дах «швейцарського» типу, вкритий черепицею. Вартість його будівництва становила 27497 злотих ринських, тобто 1 кв. м. площі шкільних приміщень вартував 67,21 злотих. Вартість ділянки, яку викупили під будівництво школи становила 26192 злотих. Школа отримала свій герб – його вмурували в стіни будинку – це знак емфітевзису, тобто вічної оренди. Також на стінах шкільного будинку було розміщено два герба міста Львова. Треба зазначити – будинок школи ім. Зиморовича на вул. Личаківській, 171 був першим шкільним будинком, збудованим коштом громади м. Львова.
Президент міста Львова Т. Рутовський передає символічні ключі від міста російському генералу В. Роде. На задньому плані – будівля Львівської ЗОШ № 63 на вул. Личаківській, 179. Світлину зроблено 3 вересня 1914 р.
На початку школа ім. Зиморовича була організована як двокласна. У штаьі був один старший учитель і одна старша вчителька. Старша вчителька також мала освіту для керування захоронком, то дитячою дошкільною установою при школі. Школа ім. Зиморовича відкрила свої двері для учнів у 1893 р., тоді в шкільному будинку було лише чотири навчальні класи та помешкання для керівника школи. На початку роботи у школі ім. Зиморовича навчалося 135 учнів: 91 хлопець і 44 дівчинки, 120 учнів відвідували уроки за окремим розкладом. При школі ім. Зиморовича було відкрито перший у Львові фребльовський город (захоронок, дитячий садочок) для дітей до 6 років. В захоронку виховувалося біля півсотні дітей.
Наприкінці 1894 р. біля школи ім. Зиморовича (перехрестя вул. Личаківської і вул. Копальної) було влаштовано кінцеву трамвайного маршруту, який поєднував залізничний вокзал та Верхній Личаків. У 1908 – 1925 рр. цей трамвайний маршрут мав позначення LD та розмовну назву «лайдак», а у 1925 – 1944 рр. цей трамвайний маршрут мав № 1. У 1914 р. трамвайну колію продовжили до станції Личаків (по сучасним вул. Долішній та Станція Личаків), проте кінцева «лайдака» і далі була біля школи. Лише у 1936 р. трамвайну лінію продовжили до вул. Пасічної, на перехресті облаштували кінцеву «єденки», а колію до станції Личаків розібрали.
Біля 1910 р. збудували іще один навчальний корпус сучасної 63-ої школи, який зараз має адресу вул. Личаківська, 179. Це триповерхова кам’яниця із неоготичною вежею. В цьому будинку навчаються учні молодших класів. Цікаво, що цей будинок до 1931 р. знаходився поза територією міста Львова – на території сільської громади Кривчиць, адже межа міста проходила нижче перехрестя вул. Личаківської та Пасічної. У будинку по вул. Личаківській, 148, урядувала Личаківська рогачка – в цій будівлі працювали вечірня школа та дитячо-юнацька спортивна школа.
Пам’ятник Т.Г. Шевченку перед навчальним корпусом Львівської ЗОШ № 63 на вул. Личаківській, 171. Сучасна світлина
Цікаво, що на перехресті вул. Личаківської і Пасічної 3 вересня 1914 р. президент міста (міський голова) Львова Тадеуш Рутовський передав символічні ключі від міста російському генералу Василю Роде. На світлинах цієї події добре видно корпус 63-ої школи.
Після розпаду Австро-Угорської імперії та польсько-українського збройного протистояння на Галичині колишня школа ім. Зиморовича відновила свою роботу – тепер це була початкова школа із польською мовою навчання для хлопчиків. На початку 1920-х рр. будівлю школи на вул. Личаківській, 171 реконструювали – добудували третій поверх із чотирма класними кімнатами.
У 1950-х рр. в будівлі по вул. Леніна (Личаківській), 171 розміщувалася Середня школа робітничої молоді для глухонімих – про це пише Ілько Лемко. Пізніше у будинках по вул. Леніна (Личаківській) 171 та 179 розмістили середню школу № 63 із українською мовою навчання. Поруч із корпусом по вул. Леніна, 171, в будинку по вул. Копальній, 1 було влаштовано неповну середню школу (семирічку) № 64 із російською мовою навчання. Зараз будинок, який мав адресу вул. Копальна, 1, належить школі № 63.
На подвір’ї Львівської ЗОШ №7 63 під час міського флеш-мобу «Шкільна вишивана родина». 18 травня 2017 р.
У 1960 р. на подвір’ї середньої школи № 63 було встановлено погруддя Т.Г. Шевченка роботи львівських скульпторів Ярослава Чайки та Еммануїла Миська, виготовлене робітником скульптурно-керамічної фабрики П. Максимом. Ініціаторами встановлення пам’ятника Кобзареві були вчителі географії В. Наливайко та математики І. Дрогомижський, ініціатива була підтримана батьками школярів. Своє теперішнє місце, перед шкільним корпусом, пам’ятник зайняв у 1965 р., коли до старої будівлі було добудовано новий навчальний корпус. У 1970 р. учасники краєзнавчої експедиції під керівництвом вчительки української мови і літератури О.П. Гончар побували у Каневі. Звідтам вони привезли гілочку Шевченкової верби і привезли її до Львова. Вчителька посадила цю гілочку в себе на городі, а коли вона вкорінилася, то саджанець верби висадили біля погруддя Кобзаря.
У 1972 р. під час Шевченківських днів багато учнів СШ № 63 прийшли до школи у вишиванках. За це їм оголосили догану і виключили із комсомолу. У 1970-ті рр., в часи брежнєвської русифікації, тодішній директор СШ № 63 Петро Іванович Яцина неодноразово отримував зауваження від компартійних органів за квіти біля пам’ятника Т.Г. Шевченку. Потім узагалі радянські органи почали вимагати знесення пам’ятника Кобзареві, проте педагогічний колектив та батьки учнів відстояли погруддя.
На подвір’ї Львівської ЗОШ № 63. На задньому плані видно перехід між навчальним корпусами, а також двоповерховий навчальний корпус, в якому містилася неповна середня школа № 64. Сучасна світлина
У 1973 р. середній школі № 63 були передані приміщення колишньої середньої школи № 64 (Нову середню школу № 64 на вул. Вигода, 27 було відкрито 1 вересня 1977 р., із 2008 р. це «Школа І ступеня – гімназія «Гроно», тепер – «Ліцей «Гроно» Львівської міської ради»). У другій половині 1970-х рр. в середній школі № 63 навчалося біля 1300 учнів. Через брак приміщень навчальний процес був організований у дві зміни.
У 1990 р. в 63-ій школі з’явився один із перших у Львові комп’ютерний клас, який був виготовлений на заводі «Парус» в Севастополі. У класі було встановлено 12 радянських комп’ютерів «Корвет». Вони були, як на той час, доволі примітивними, 8-розрядними. Базою був процесор КР580ВМ80А із тактовою частотою 2,5 МГц. Обсяг пам’яті ОЗП становив лише 112 – 256 кБайт, а обсяг ПЗП – 24 кБайт. Дані зберігалися на дискетах 5,25 дюйма або на касетах. Жорсткий диск не був передбачений. Комп’ютер «Корвет» працював під керівництвом примітивної оперативної системи (адаптована версія MS-DOS), на ньому можна було складати програми на мові «Бейсик».
У 1997 р. було збудовано перехід між двома навчальними корпусами школи № 63, що покращило умови навчання для школярів.
Будинок середньої школи № 70 м. Львова (нині – Ліцей № 70 Львівської міської ради) на вул. Дорога Кривчицька, 1. Світлина 1960-х рр.
23 вересня 2008 року будівлю СШ № 63 по вул. Личаківській, 171 було внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. У 2010 р. на території СШ № 63 м. Львова влаштоване зовнішнє освітлення.
У 2014 р. на будівлі корпусу школи № 63 на вул. Личаківській, 171 було встановлено меморіальну дошку на честь 200-річчя із дня народження Т.Г. Шевченка.
У середині 2000-х рр. Львівська загальноосвітня школа № 63 була школою І – ІІІ ступенів, тут було 22 класи із 620 учнями. Педагогічний колектив складався із 54 вчителів, зокрема один Заслужений вчитель України, 7 вчителів-методистів, 14 старших вчителів та 25 учителів вищої категорії.
У 2021 р. за результатами складання Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) на сайті Osvita.ua було опубліковано «Рейтинг шкіл Львова 2021». Відповідно до цього рейтингу Львівська середня загальноосвітня школа № 63 зайняла 85-е місце. Середній бал ЗНО становив 136,8 балів.
Учні СШ № 70 м. Львова працюють над озелененням території школи. Світлина 1960-х рр.
У 1940-1960-х рр. у будинку по вул. Копальній, 1 (як вже згадувалося, тепер це корпус школи № 63) розміщувалася неповна (семирічна) середня школа № 64 із російською мовою навчання. Цю школу було закрито після того, як на вул. Некрасова (нині – Юрія Руфа) за типовим проєктом було споруджено нову будівлю для середньої школи № 16, яка до того працювала в будинку по вул. Дем’яна Бєдного (нині О. Кониського), 4 – зараз в цьому будинку Львівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 24 ім. Марії Конопницької із польською мовою викладання. Із 1 вересня 1977 р. під № 64 працює середня школа на вул. Вигода, 27 на Левандівці (нині це ліцей «Гроно»).
До 2016 р. в будинку по вул. Личаківській, 148 (будинок, де урядувала Львівська рогачка) працювала Львівська вечірня (змінна) середня спеціальна загальноосвітня школа № 12 (за радянських часів вона називалася «школою робітничої молоді»). 22 червня 2016 р. засновник (Львівська міська рада) прийняв рішення про припинення діяльності цієї школи. Окрім вечірньої школи № 12 в будинку по вул. Личаківській, 148 від радянських часів працює Дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ) № 7 ім. Андрія Білого. В цій школі працюють секції єдиноборств: боксу, вільної боротьби, дзюдо та карате.
Перший дзвінок у СШ № 70 м. Львова в листопаді 1962 р. Світлина із колекції школи
В місцевості Професорська Колонія, яка стала територією міста Львова від 1931 р., а до того належала до приміської громади Кривчиці, розташований Ліцей № 70 Львівської міської ради, який до 2019 р. був Львівською загальноосвітньою школою І – ІІІ ступенів № 70, а іще раніше йменувався Середньою школою № 70 м. Львова. Ліцей знаходиться обіч вул. Дорога Кривчицька.
На початку 1960-х рр. територія міста Львова значно зросла, зокрема за рішенням Львівського облвиконкому від 13 червня 1962 р. до складу міста Львова було включено села Великі та Малі Кривчиці Новояричівського (до 1959 р. – Винниківського) району Львівської області. Відповідно, виникла потреба у створенні нових шкіл у цій частині Шевченківського (із 1969 р. – Червоноармійського) району м. Львова.
Для нової школи № 70 відвели велику ділянку по вул. Дорога Кривчицька, 1. Триповерхова будівля школи, схожа у плані на літеру «Г», була споруджена в рекордно короткі терміни – із квітня по листопад 1962 р. Перший дзвоник в середній школі № 70 пролунав 29 листопада 1962 р. Хоча за проєктом школа була розрахована на 560 учнів, але приступило до навчання тут 630 учнів. Від самого початку роботи СШ № 70 м. Львова була із українською мовою викладання. Через те, що місць у школах із українською мовою викладання на околиці Червоноармійського (Личаківського) району Львова бракувало, у 1970 – 1990-ті рр. навчальний процес у СШ № 70 був організований у дві зміни.
Перший випуск у СШ № 70 м. Львова. 1969 р. Світлина із колекції школи
Першим директором «сімдесятки» був Іван Іванович Сірченко, який очолював школу в 1962 – 1972 рр. Протягом чверті століття (1972 – 1997 рр.) директором СШ № 70 м. Львова була Мирослава Федорівна Кельбас, випускниця цієї школи, інспектор Львівського міського відділу народної освіти. У 1997 – 2010 рр. Львівську ЗОШ № 70 очолювала Ірина Андріївна Лукавецька, із 2010 р. керівником навчального закладу є Марта Богданівна Боротюк.
За радянських часів в одному із класів СШ № 70 було облаштовано музей партизанської слави, який було присвячено партизанському загону під керівництвом Сидора Ковпака. У кінці 1980-х рр. крило школи було частково добудовано – над приміщенням учительської було влаштовано три нові класи – два для уроків іноземних мов (англійської та французької) та клас інформатики (комп’ютерний). У 1980-1990-х рр. в школі діяв музичний гурток (гри на акордеоні). Також у кінці 1980-х рр. у СШ № 70 працювала вихователем групи продовженого дня майбутня Міністерка освіти і науки України у 2016 – 2019 рр. Лілія Гриневич, яка є випускницею СШ № 70.
Довший час вчителем математики в Львівській ЗОШ № 70 працювала Марія Іванівна Хамар (народилася у 1938 р.) – випускниця механіко-математичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, відома майстриня-вишивальниця, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України. У 2005 р. із ініціативи пані Марії Хамар у школі було створено клас-музей українського вишитого рушика. Ініціативу підтримали також вчительки Валентина Сидорівна Кипибіда та Катерина Григорівна Копилець. Із нагоди 30-річчя Незалежності України було нагороджено Почесною грамотою Львівської обласної ради.
У класі-музеї українського вишиваного рушника. Друга справа – вчителька математики Марія Іванівна Хамар – ініціаторка створення класу музею. 2005 р. Світлина із архіву школи
Директор гімназії «Провесінь» (до 2019 р. Львівський навчально-виховний комплекс школа-дитячий садок «Провесінь»), яка знаходиться на вул. Тракт Глинянський, 151-б, Юрій Степанович Бадунь є випускником СШ № 70 і деякий час працював тут вчителем трудового навчання.
У 2012 р. Львівська ЗОШ № 70 здобула І місце в міському конкурсі із озеленення і благоустрою території, а із 2013 р. в цій школі працює пункт тестування Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Із серпня 2019 р. Львівська ЗОШ І – ІІІ ступенів отримала статус ліцею і тепер називається Ліцей № 70 Львівської міської ради. Із вересня 2019 р. в складі Ліцею № 70 діє дошкільне відділення.
За результатами ЗНО-2021 р. Ліцей № 70 Львівської міськради опинився на 118 місці, його результат значно гірший, а ніж у сусідньої Львівської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 63. За результатами ЗНО-2017 Львівську ЗОШ № 70 на одне місце випереджала навіть ЗОШ № 71 в Кривчицях (87 і 86 місце відповідно).
Будівля дошкільного відділення Ліцею № 70 Львівської міської ради. Сучасні світлини
Неподалік Ліцею № 70 Львівської міськради на вул. Дорога Кривчицька, 19 розташовано Молодіжний навчальний центр ім. Святого Івана Боско – приватний професійно-технічний навчальний заклад, який розпочав свою діяльність 15 травня 2003 року. У професійно-технічному закладі проводиться навчання за низкою робітничих спеціальностей, в т.ч. столярній та перукарській справі. Центр також сприяє християнському вихованню молоді.
Загальноосвітня середня школа І – ІІІ ступенів «Лідер» із різними формами навчання носить таку назву із 2010 р. Вона розміщена у будівлі, яка частково має три поверхи, а частково – чотири, на вул. Юрія Руфа (раніше – Некрасова), 59. До 2010 р. в будинку на вул. Ю. Руфа, 59 працювала Львівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 16 (середня школа № 16 м. Львова).
Як уже згадувалося, в 1940 – 1960-х рр. середня школа № 16 із російською мовою викладання знаходилася на вул. Дем’яна Бєдного (нині – О. Кониського), 4. У 1960-ті рр. школу було перенесено на вул. Нєкрасова, 59 в місцевість Цетнерівка. У різні роки в середній школі № 16 м. Львова навчалося від 800 до 1000 учнів. Візитівкою цієї школи у 1970 – 1980-х рр. було навчання автосправі.
Шкільний будинок по вул. Юрія Руфа (раніше – Некрасова), 59, де зараз розміщена школа «Лідер» (раніше – середня школа № 16 м. Львова, до 1996 р. – із російською мовою навчання). Сучасна світлина
Починаючи із 1991 р. відбувалася поступова українізація СШ № 16 – тут паралельно діяли класи із російською та українською мовою навчання. Процес українізації було завершено у 1996 р., коли школа повністю перейшла на навчання українською мовою. До 2010 р. директором школи був Віктор Григорович Примак, а завучами були Тетяна Станіславівна Івахненко та Ольга Анатоліївна Омельчук (також викладала історію). У 1990-2000-х рр. 16-а школа відчувала дефіцит учнів, для того, щоб уникнути закриття сюди переводили учнів із неповних (І – ІІ ступенів) шкіл № 71 та середньої школи с. Лисиничі. На початку 2000-х рр. 16-а школа мала проблеми із забезпеченням сучасною комп’ютерною технікою.
У 14 травня 2010 р. ухвалою Львівської міської ради середню загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів № 16 та Змінну (вечірню) середню школу № 3 було реорганізовано у Львівську загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів із різними формами навчання «Лідер». Вивчення автосправи зберіглося і у ЗОШ «Лідер». Вечірня (змінна) середня школа № 3 розміщувалася в будинку по вул. Тершаківців, 4. В цій будівлі за часів Другої Речі Посполитої знаходилася жіноча гімназія № 6 та Польський шкільний музей. У 1950-х рр. в цій будівлі розміщувалася початкова середня школа № 45 із російською мовою навчання.
Серед відомих особистостей, які навчалися у львівській СШ № 16 – олімпійська чемпіонка із фехтування Яна Володимирівна Шемякіна. У цій же школі навчалася і сестра чемпіонки Любов. За часів СРСР у СШ № 16 м. Львова навчалася Анжеліка Варум – відома російська співачка.
Шкільний спортзал школи «Лідер». Сучасна світлина
Історія Львівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 71 розпочинається у 1947 р., коли було організовано Кривчицьку семирічну школу політехнічної молоді. Зараз Львівська ЗОШ № 71 розташована у двох навчальних корпусах по вул. Дорога Кривчицька, 92 та вул. О. Духновича, 16.
Хоча перша згадка про село Кривчиці датується 1447 роком, перше поселення тут існувало іще в дохристиянські часи. Уже в XIII столітті на території сучасної школи існував комплекс оборонних споруд із мурованою шестигранною вежею, яка стояла на місці сучасної церкви Св. Пророка Іллі (вул. Дорога Кривчицька, 113). В середині XVII століття, коли козаки під проводом Б. Хмельницького двічі штурмували Львів, ці оборонні споруди були зруйновані та занепали. На їх місці в кінці XVII століття виникає магнатський маєток, а також церква, перша згадка про яку датується 1698 р. Власниками с. Кривчиці була родина магнатів Потоцьких.
У 1930-х рр. у колишньому господарському приміщенні (флігелі) панського маєтку (вул. Дорога Кривицька, 92) було обладнано захоронок (дитячий садок) для дівчат-сиріт, яким опікувалися черниці сусіднього костелу Воздвиження Чесного Хреста (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ, вул. Богданівська, 1). У перші повоєнні роки колишній панський палац (вул. Духновича, 16) зайняли радянські військові, які зруйнували праве крило палацу.
Будівля школи «Лідер» по вул. Юрія Руфа, 59. Сучасна світлина
У 1947 р. в будівлі колишнього захоронку створено Кривчицьку сільську семирічну школу політехнічної молоді, яка була підпорядкована Винниківському районному відділу народної освіти (райвно) Львівської області. Із 1948 р. ця школа змінила назву і стала називатися Кривчицькою семирічною школою ім. 30-річчя ВЛКСМ. У 1959 р. у зв’язку із приєднанням м. Винники до території м. Львова було ліквідовано Винниківський район, а с. Великі і Малі Кривчиці були приєднані до Новояричівського району Львівської області. У 1962 р. ці села були включені до території Шевченківського району м. Львова. Відповідно кривчицька школа стала неповною середньою школою № 71 м. Львова і була підпорядкована Шевченківському райвно м. Львова, із 1969 р. – Червоноармійському (Личаківському) райвно.
До середини 2000-х рр. СШ № 71 м. Львова була неповною – школярі тут навчалися до 9 класу, а в 10 і 11 клас йшли до СШ № 16, СШ № 63 та СШ № 70. У 2002 р. Львівській ЗОШ І-ІІ ступенів № 71 в постійне користування було передано ділянку на вул. Тарасівській 39 – 41 площею 0,99 га для влаштування стадіону. 6 липня 2006 р. Львівська міська рада 5-го скликання прийняла ухвалу № 77 «Про реорганізацію закладу освіти комунальної форми власності основної школи І – ІІ ступенів № 71», відповідно до якої навчальний заклад було реорганізовано у Львівську середню загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів № 71. Відповідно у школі було створено 10 і 11 класи. Приміщення школи забезпечують навчання 300 учнів в одну зміну.
Палац по вул. Тершаківців, 4, в якому розташовувалася вечірня (змінна) середня школа № 3, яка увійшла до склади школи «Лідер». Сучасна світлина
22 липня 1966 р. відповідно до наказу № 456 Міністерства харчової промисловості на межі міста Львова та с. Лисиничі Пустомитівського району було створено радгосп «Львівська овочева фабрика», якому було виділено біля 300 га землі для організації тепличного господарства. Адмінбудівля Львівської овочевої фабрики розташовувалася в будинку по вул. Тракт Глинянський, 152. Завдяки Львівській овочевій фабриці львів’яни іще в лютому-березні могли ласувати молодими огірочками…
Після того, як Рада Міністрів СРСР видала постанову № 1080 від 19 вересня 1987 р. «Про подальший розвиток підсобних сільських господарств підприємств, організацій і установ». Із 1 січня 1988 р. мав відбутися перехід усіх колгоспів та радгоспів на повний господарський розрахунок та самофінансування, в кожній області мали бути створені агропромислові комбінати, об’єднання, агрофірми та агроторгові підприємства.
Будівля Львівської ЗОШ № 71, колишній корпус магнатського палацу. Сучасна світлина
У 1988 р. радгосп «Львівська овочева фабрика» був перетворений в Агрофірму «Провесінь» із капіталом у 2 млн. радянських рублів. На той час у теплицях підприємства могло вирощуватися до 6000 тон овочів, що забезпечувало потреби не тільки Львівської області, але і усіх областей Заходу України. Підприємство було високорентабельним.
Для працівників Львівської овочевої фабрики у 1960 – 1980-х рр. зводили багатоквартирні будинки в кінці вул. Тракт Глинянський біля межі міста Львова. У 1987 р. в цьому мікрорайоні було відкрито дитячий дошкільний заклад – дитячий садочок № 177. Але навіть і у 1980 – 1990-х рр. всі школярі, які мешкали в районі овочевої фабрики, мали ходити пішки або їздити на навчання до СШ № 63, 70 та 71. Це було дуже незручно, відповідно у 1997 р. на базі дитячого садочку № 177 було створено садок-школу «Провесінь», отож учням молодших шкіл вже не потрібно було добиратися до далеких шкіл. Через 10 років садок-школу «Провесінь» було реорганізовано в Навчально-виховний комплекс (НВК) школа-дитячий садок «Провесінь». У 2019 р. НВК було реорганізовано в Гімназію «Провесінь» Львівської міської ради.
Учні ЗОШ № 71 під час акції, присвяченої Дню Злуки. 2021 р.
Станом на 2019 р. у гімназії «Провесінь» діяло 16 класів, у них навчалося 319 учнів. У зв’язку із браком класних приміщень (їх було усього 12), навчання відбувалося в дві зміни. У 2015 – 2019 рр. за кошти бюджету м. Львова в навчальному закладі було проведено капремонт санвузлів, відновлено басейн, який не працював 20 років, закуплено інтерактивну панель, комп’ютерне обладнання, кабінет фізики, спортивний інвентар та ін. Також було придбано проєктно-кошторисну документацію на добудову навчального закладу. Вартість будівництва оцінювалося у 40 млн. грн. Будівництво нового корпусу розпочалося у 2019 р.
Для дітей із місцевостей Майорівка та Пасіки Личаківські із другої половини 1940-х рр. і до 1963 р. працювала неповна (семирічна) школа № 42 із українською мовою навчання. Ця школа містилася в будинку по вул. Пасічній, 78. Із другої половини 1950-х рр. обабіч вул. Пасічної почали зведення нових житлових будинків. Відповідно виникла потреба у збільшенні потужності школи № 42, отож на початку 1960-х рр. на Майорівці, на вул. Каштановій, 9 було споруджено нову будівлю середньої школи № 42. Нова школа відкрила свої двері для учнів 1 вересня 1963 року. У 1970 році в навчальний процес у СШ № 42 було запроваджено предмет «Автосправа», який вивчали учні старших класів, створено загін юних інспекторів руху. Випускники школи отримували посвідчення категорій «В» і «С».
Будівля гімназії «Провесінь» на вул. Тракт Глинянський, 151б. Світлина 2019 р.
У травні 1973 р. відбувся перший випуск в СШ № 42 на вул. Каштановій, 9. У 1970-х рр. в СШ № 42 діяла команда Клубу веселих та кмітливих (КВК). У 1994 р. було споруджено новий шкільний корпус, умови навчання в школі покращилися.
У 2007 році Львівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 42 стала базовим навчальним закладом для проведення Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Того ж року в навчальному закладі створено кабінет-музей народознавства. Метою створення музею є збереження предметів народного вжитку та декоративно-прикладного мистецтва. До 2016 р. в музеї було зібрано біля 180 експонатів, які представляють різні сфери життя та побуту українців із різних регіонів України, зокрема одяг і взуття, вишиті рушники та сорочки, скатертини, посуд, кахлі, образи, тощо. Керівниками музею ЗОШ № 42 були вчитель початкових класів Наталія Михайлівна Кисіль та Мирослава Василівна Курчин – педагор-організатор. У 2011 році в школі відкрито нове футбольне поле та реконструйовано приміщення актового залу.
Будівництво нового корпусу гімназії «Провесінь». Світлина 2019 р. Джерело – пресслужба Львівської міськради
У 2013 р. відбулося святкування 50-річчя школи на вул. Каштановій. На той час серед педагогів Львівської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 42 працювало 90 педагогів: один кандидат філологічних наук, 8 учителів із званням «учитель-методист», 28 старших вчителів та 41 учитель-спеціаліст вищої категорії. У 2012 – 2013 навчальному році в школі № 42 було 33 класи, загальна чисельність учнів – 871 особа. У Львівської ЗОШ № 42 є свій гімн, автором слів якого є вчителька зарубіжної літератури В.А. Лисецька.
На вул. Пасічній, 68 розміщений Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Будівлі навчального закладу, як пише львівський країзнавець Ілько Лемко, були споруджені наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. За часів СРСР тут містилася школа-інтернат.
Будівля Львівської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 42 на вул. Каштановій. Світлина 2000-х рр.
Республіканська школа-інтернат із поглибленим вивченням російської мови та посиленою військово-фізичною підготовкою розпочала свою роботу із 1 вересня 1985 року. Ця школа-інтернат була створена за зразком радянських суворовських училищ і підпорядковувалася Міністерству освіти Української РСР.
Перші три набори відбувалися із числа юнаків після 9-го класу, пізніше почали приймати випускників 8-го класу. Навчання в школі-інтернаті тривало 3 роки, перший випуск відбувся 17 червня 1988 року. На початку випускники Республіканської школи-інтернату не мали пільг при вступі до вищих військових навчальних закладів, але потім їх почали приймати в такі внз без вступних іспитів.
Так виглядав будинок СШ № 42 м. Львова на початку 1980-х рр. Світлина із архіву школи
Шефську опіку над Республіканською школою-інтернатом займалося ВО «Електрон», а також військові частини Львівщини.
Першим директором Республіканської школи-інтернату був генерал-майор Станіслав Корнєєв, який очолював її до 1987 р. і сам був випускником «суворовського училища». Його наступником на посаді став генерал-майор Григорій Філоненко, який очолював заклад у 1987 – 1990 рр, а до призначення був заступником командувача військами Прикарпатського військового округу із артилерії. У 1990 р. за пропозицією очільниці обласного управління освіти Львівської області Ірини Калинець на посаду керівника республіканської школи-інтернату було запропоновано підполковника запасу Романа Саляка.
Керівниці шкільного музею Львівської ЗОШ № 42 вчителі Наталія Михайлівна Кисіль та Мирослава Василівна Курчин
Після того, як у серпні 1991 р. було проголошено незалежну Українську Державу, керівництво міста Львова та Львівської області звернулася до Уряду України із проханням перетворити Республіканську школу-інтернат у навчальний заклад військового характеру із національним змістом освіти. 19 серпня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 490 «Про реформу системи військової освіти», відповідно до якої на базі Республіканської школи-інтернату було створено Львівський військовий ліцей, який, за ініціативою Ірини Калинець, було названо на честь Героїв Крут. Львівський військовий ліцей було підпорядковано Міністерству оборони України, його основним завданням стало проведення поглибленої допризовної військової та фізичної підготовки, формування у ліцеїстів готовності до військової служби, вступу до вищих навчальних закладів Збройних Сил України та інших військових формувань. Голова Львівської обласної ради у 1990-1992 рр. В’ячеслав Максимович Чорновіл на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку урочисто вручив Ліцею ім. Героїв Крут Прапор.
Будівництво нового навчального корпусу Ліцею ім. Героїв Крут. 1990-ті рр.
У 1992 – 1996 р. ліцеїсти військового ліцею, за підтримки Ірини Калинець були незмінними учасниками національно-патріотичних заходів у Львові та області. Організацією навчання та військовою дисципліною у ліцеї займався полковник Петро Борисюк. Він запровадив суворе дотримання військових вимог серед вихованців. Фактично, образ військового ліцею, принципи повсякденної діяльності, вимоги щодо освітньої роботи були сформовані заступником начальника з навчальної роботи полковником Борисюком.
У 1996 р. Ліцей ім. Героїв Крут було передано із підпорядкування Міністерства оборони України до Львівської обласної ради із збереженням виду освітньої діяльності. Навчальний заклад отримав назву «Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут». Реорганізацію Ліцею відбулася відповідно до Постанови № 643 Кабінету Міністрів України від 13 червня 1996 р. Держреєстрація Ліцею відбулася 28 липня 1998 року під назвою «Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут». Наприкінці 1990-х рр. за щедрого спонсорства Дирекції нафтопроводу «Дружба» в ліцеї добудували спортивний модуль і частину клубу, проте такі залишилися недобудованими приміщення для бібліотеки та гурткових занять.
Комплекс будівель Ліцею ім. Героїв Крут при вул. Пасічній – світлина з висоти пташиного польоту. Світлина 2020 р.
За сприяння Ірини Калинець та очільника Крайового Братства ОУН-УПА Олеся Гуменюка в 1990-х роках у ліцеї було запроваджено традицію складання першокурсниками урочистої клятви 14 жовтня – на День козацтва та День заснування УПА. Тим самим ліцеїсти символічно долучалися до поколінь українських борців-героїв. Клятва, яка традиційно проходила в центрі міста, ставала головною презентаційною подією ліцею перед громадою міста. Ще однією важливою датою для ліцею була річниця бою під Крутами.
В серпні 2018 року очільником Ліцею ім. Героїв Крут став учасник бойових дій, полковник Юрій Гусар. До того навчальний заклад очолював полковник у відставці Р.С. Саляк. За ініціативи полковника Гусара почався процес оновлення на омолодження педагогічного колектив. На посади вихователів навчальних взводів призначаються кадрові офіцери, які мають бойовий досвід та відзначені державними та відомчими нагородами. Вони спроможні ефективно виховувати ліцеїстів, формувати у них необхідні моральні та лідерські якості у нових умовах.
Ліцеїсти-крутяни під час уроку. Сучасна світлина
У 2008 – 2011 рр. у Львівському ліцеї ім. Героїв Крут навчався та виховувався Герой України, Герой Небесної Сотні Устим Голоднюк (1994 – 2014), який загинув 20 лютого 2014 р. Багато випускників Ліцею стало учасниками Антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил, захищають Україну під час повномасштабної війни із росією.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
10 днів з 12 по 22 січня 2023 року Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика вже вп’яте запрошує слухачів на різдвяний фестиваль «BACH CONTEMPORARY», події якого зруйнують стереотипи про музику німецького генія. Вони покажуть, наскільки вона, навіть через 300 років, є актуальною та цікавою (адже у перекладі з англійської назва фестивалю звучить як «Бах сучасний»)!
П’ять концертів «BACH CONTEMPORARY» оздоблять зиму вишуканою класикою композиторів із різних куточків світу та епохальними музичними хітами останніх років!
Ініціатором створення і проведення фестивалю, а також його директоркою є українська органістка Олена Мацелюх. У його подіях візьмуть участь справжні майстри своєї справи – українські музиканти-віртуози.
Концерти «BACH CONTEMPORARY» супроводжуватимуть візуалізації від художниці-імпровізаторки Ольги Куц, яка із допомогою різних технік (графіка, живопис) зображатиме образи та настрої композицій, що звучатимуть.
На відкритті фестивалю прозвучать чотири концерти в перекладі для фортепіано та органа, а також кантати Йоганна Себастьяна Баха написані композитором до Різдвяних свят.
Солісти доведуть, що музика видатного митця бароко навіть крізь століття залишається незрівнянною й особливою!
Друга подія фестивалю “Bach Contemporary” здивує ще більше, оскільки наша музична подорож сягатиме теплої та сонячної Іспанії! У виконанні гітариста Андрія Остапенка прозвучать різноманітні твори для класичної іспанської гітари: від старовинних бальних танців до запальних танго та скерцо!
Бах і трошечки більше. В третій події фестивалю, до Баха доєднаються: Шопен, Дворжак, Брамс, Брамс, Барвінський, Равель, Скорик, Штамм та Монті. А хто до душі Вам?
Різдвяні свята – це найкращий і «найтепліший» час року хоча б тому, що ми, як правило, проводимо його із рідними та близькими нам людьми! У цей час забуваються усі щоденні турботи, а дні наповнюються казкою із нотками дитинства!
А як же без наших улюблених “Чотирьох пір року” Антоніо Вівальді? Звучатиме ця оркестрова композиція у транскрипції для скрипки та органа, яку здійснив корифей львівського органного мистецтва і майстер-будівничий Віталій Півнов.
Скрипка, орган, чудові візуальні картини, що творитимуться в режимі реального часу та поетичні сонети – чи можна знайти кращий рецепт для незабутнього зимового вечора?! Візуалізує музичні картини художниця Ольга Куц.
Орган, фортепіано, вокал, ударні та камерний оркестр об’єднаються під орудою Сергія Лихоманенка – українського музиканта, дириґента і продюсера.
Епохальні хіти, які на стадіонах щоразу здіймають в повітря мільйони рук в єдиному пориві, точно не залишать часу для нудьги! Ми впевнені, що ця подія залишить незабутні й яскраві спогади про перші дні 2023 року!
Дерева можна також самостійно привезти на станцію компостування.
У Львові розпочнуть роботу сім централізованих пунктів збирання ялинок. Після завершення різдвяних свят дерева можна здати на утилізацію.
Приносити ялинки до місць збирання необхідно 21-22 січня, 25 січня, та 28-29 січня 2023-го. До слова, у ці ж визначені дні львів’яни можуть залишати ялинки біля своїх сміттєвих контейнерів.
Залишити дерева можна буде біля контейнерних майданчиків за адресами:
вул. Володимира Великого, 14а (вхід до Кіноцентру, що у парку “Горіховий Гай”);
вул. Виговського, 34 (біля Залізничної районної адміністрації);
вул. Шафарика, 15 (вхід до лісопарку “Погулянка”);
просп. Чорновола, 45 (на площі поруч із шиномонтажем “Шипшина”);
вул. Хоткевича – вхід в парк Святого Івана Павла II Папи Римського, поблизу церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Мешканці міста можуть принесли ялинки до пунків або самостійно привезти хвойні на станцію компостування. Вони працюють від понеділка до п’ятниці – від 8:00 до 17:00 за адресами:
Уже традиційно на початку року Фотографії Старого Львова пропонують читачам познайомитися із знаменними датами року. І якщо у попередній публікації йшлося про події в історії Львова, то сьогодні розповідаємо про 15 видатних діячів доля котрих тісно пов’язана із містом та ювілеї яких відзначаємо у 2023 році.
Отож, цього року виповнюється:
Іван Іванець
1. 09 січня – 130 років від дня народження Івана Іванця (1893-1946).
Іван Іванець – український художник, редактор, видавець, фотограф. Четар Легіону УСС Був одним із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС. Ряд фотографій із повсякденного життя стрілецтва належать об’єктиву його фотоапарата. Був головою організації «Пресова кватира» для збору матеріалів до історії УСС. Створив мистецьку групу Пресової Кватири УСС в полі разом із Осипом Куриласом, Левом Ґецом, Юліаном Назараком та Осипом Сорохтеєм.
Василь Кук — український військовий діяч, генерал-хорунжий, командир УПА-південь, 2-й Голова Генерального Секретаріату УГВР (1950–1954), останній головнокомандувач УПА з 1950 до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича). 1954 року узятий у полон військами МДБ СРСР та без вироку суду провів у в’язницях 6 років. В останні роки свого життя мешкав у Києві.
Остап Нижанківський
3. 24 січня – 160 років від дня народженняукраїнського композитора, диригента, видавця Остапа Йосиповича Нижанківського (1863—1919).
Отець Остап Нижанківський — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885—1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895—1896 рр.), Стрию (1900—1914 рр.).
Любомир Гузар – український релігійний діяч, патріарх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви (2001-2011)Ю єпископ (з 1977), кардинал Католицької церкви (2001). Верховний архієпископ Львівський (з 2001 ), Києво-Галицький (з 2005), архієпископ-емерит (з 2011)
Був сподвижником Йосипа Сліпого. Після повернення у 1993 р. до незалежної України, став її громадянином. У 2005 р. повернув резиденцію голів Греко-католицької церкви до Києва після 450-річної перерви. Ініціював побудову Патріаршого собору Воскресіння Христового на київському Лівобережжі. У 2011 році вийшов у відставку, передавши свої повноваження Святославу Шевчуку. Був одним із моральних авторитетів українців у 1990—2010 роках, членом ініціативної групи «Першого грудня».
Портрет Юліяна Целевича
5. 23 березня – 180 років від дня народження Юліана Андрійовича Целевича (1843-1892).
Юліан Целевич – педагог, історик, перший голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ).
Активний діяч українського національно-культурного відродження. Голова товариств «Просвіта», «Січ», член «Рідної школи» та Українського педагогічного товариства.
У березні 1892-го, коли Товариство імені Тараса Шевченка реорганізовувалося в наукове, обраний головою НТШ. Перший упорядник наукового видання «Записки НТШ», яке мало авторитет не лише в Галичині, але й у всій Європі (за його життя вийшов лише один випуск).
Залишив по собі багатогранну творчу спадщину з історико-дослідницьким ухилом. Автор українських шкільних підручників.
Квітка Цісик
6. 4 квітня – 70 років з дня народження Квітки Цісик (1953-1998).
Квітка Цісик (Кейсі Цісик) – американська співачка-сопрано українського походження, відома виконавиця українських народних пісень, що увійшли в альбоми «Kvitka – Songs of Ukraine» і ««Kvitka –Two Colors», пісень у фільмах, на телебачення, в Гентській опері (Бельгія), лауреатка премії «Оскар» і «Золотий глобус» за пісню «Ти світло мого життя» («You Light Up My Life», 1978)
Роман Сельський – український живописець, майстер пейзажу і натюрморту. Народився у м. Сокаль, Львівська обл. Народний художник УРСР (1989). Навчався у Львівській промисловій школі (1921-1922), Краківській АМ (1922-1927), Парижі (1927-1929). Викладач Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва (1947-1974). Жив у м. Львів. Творчий геній Сельського мав великий вплив на його оточення не тільки художників, але і прогресивної еліти Західної України. Всі твори художника позначені тільки йому притаманною рельєфністю форм, фактурністю та вдало підібраним колоритом. Роботи Р. Сельського надають високої значимості кожній колекції.
Євген Петрушевич
8. 3 червня – 160 років від дня народження Євгена Омеляновича Петрушевича (1863—1940).
Євген Петрушевич — український громадсько-політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права (1891), Президент і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Ольга Дучимінська
9. 8 червня – 140 років від дня народження української письменниці Ольги-Олександри Василівни Дучимінської (1883—1988)
Ольга-Олександра Дучимінська (Решетилович) — українська письменниця, поетеса, літературний критик, перекладачка (з чеської, німецької, російської), журналістка, народна вчителька, культурно-освітня діячка, одна з активних організаторів жіночого руху в Галичині, дослідниця фольклору, етнографії та мистецтва Гуцульщини й Бойківщини. Співробітниця журналу «Жіноча Доля».
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
Іван Боберський – український педагог, організатор, фундатор, теоретик і практик української національної фізичної культури. Голова товариства «Сокіл-Батько» (1908—1918). В роки Першої світової війни був скарбником Українських січових стрільців (1914—1918). Працював головою відділу військової преси Державного секретаріату ЗУНР (1918—1920). Повноважний представник уряду ЗУНР в США і Канаді (1920)
Автор назви організації «Пласт», автор підручників: «Забави й гри рухові», «Копаний м’яч», «Значення руханкових товариств». Першим увів українську термінологію в спорті, яку широко використовували в Західній Україні до 1939 року. Зокрема, запропонував такі терміни, як «ситкі́вка», «відби́ванка», «ко́паний м’яч», «гакі́вка», «стусан», «кошикі́вка», «була́вка», «лещета́рство» тощо
Віра Іларіонівна Свєнціцька
11. 28 серпня – 110 років від дня народження Віри Ілларіонівни Свєнціцької (1913-1991)
Віра Свєнціцька – українська мистецтвознавиця, діячка УВО та ОУН. Авторка розвідок «Історія україснького мистецтва», «Спадщина віків: Українське малярство ХІV-ХVІІ століть у музейних колекціях Львова», «Живоопис ХІV-ХVІ століть»
Протягом 1931—1932 перебувала у дівочій бойово-розвідувальній п’ятірці Марії Кос, що була в підпорядкуванні Крайової Екзекутиви (КЕ) ОУН. Була на лаві підсудних під час Львівського процесу 1936 року, виправдана.
Після другої радянської окупації 1944 року В. Свєнціцька була заарештована органами МДБ СССР. Від концтабору її вберегла і відважна позиція відомого графіка Олени Кульчицької, яка розгорнула у Львові цілу кампанію на захист Свєнціцької, пишучи листи до всіх каральних установ СССР.
Після повернення з депортації працювала (з 1962) у Державному музеї українського мистецтва.
Денис Лукіянович
12. 13 вересня – 150 років від дня народження Дениса Яковича Лукіяновича (1873- 1965)
Денис Лукіянович – український письменник, літературознавець, педагог. Майже все життя займався викладацькою роботою, громадською працею. 1905 року редагував журнал «Дзвінок».
Після Другої світової війни працював доцентом кафедри української літератури у Львівському університеті. Автор роману «Філістер», збірок «Новели», «Ескізи та оповідання», повісті «Від кривди», літературно-критичних праць про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Ольги Кобилянської.
Володимир Пещанський
13. 28 жовтня – 150 років від дня народження Володимира Павловича Пещанського (1873-1926).
Володимир Пещанський – український архітектор, реставратор, дослідник української старовини та педагог. Проводив реставрацію та археологічні дослідження пам’яток в Києві, працював реставратором старовинних ікон в Національному музеї у Львові.
Народився Володимир Пещанський у м. Переяславі, але з 1922 року працював у Львові, зокрема в Національному музеї заснованому Андреєм Шептицьким. В музеї керував реставрацією старовинного іконопису (в тому числі відомого Богородчанського іконостасу) та упорядкуванням пам’яток народного мистецтва. Проводив наукові дослідження старовинних ікон, килимів, іконостасів, опублікував низку наукових праць. На замовлення Шептицького та Свєнціцького 1926 року виконав проект розбудови музейного комплексу на вулиці Мохнацького (тепер Драгоманова). Який однак не було реалізовано.
Залишив у спадок музею унікальну збірку українських килимів XVII—XVIII століть із Київщини, Полтавщини, Поділля та Переяславщини
Микола Філаретович Колесса
14. 6 грудня – 120 років від дня народження Миколи Філаретовича Колесси (1903—2006).
Микола Колесса — український композитор, диригент, педагог, засновник української диригентської школи.
Викладач теоретичних дисциплін та диригування у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка у Львові (1931–1939). У 1953–1965 роках — ректор, а з 1957 р.— професор Львівської консерваторії (тепер — Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка).
Микола Колесса виховав цілу плеяду диригентів, знаних далеко за межами України. Серед них: Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Іван Юзюк, Євген Вахняк, Тарас Микитка, Богдан Антків, Орест Кураш, Роман Филипчук, Євген Досенко Богдан Герявенко і багато інших, а підручник «Основи техніки диригування» й донині залишається основною навчальною книгою для декількох поколінь музикантів.
Роберт Лісовський
15. 29 грудня виповнюється 130 років від дня народження Роберта Антоновича Лісовського (1893-1982).
Роберт Лісовський – український художник-графік, послідовник Михайла Бойчука і Георгія Нарбута. Займався станковою та книжковою графікою, декоративно-ужитковим мистецтвом, сценографією та дизайном.
І хоча народився митець не у Львові, а в с. Кам’янське сучасної Дніпропетровської області, проте на початку 1923 р. переїздить до Львова, де вже сформувалася мистецька придніпровська група — Гурток Діячів Українського Мистецтва. Ставши членом Асоціації назалежних українських мистців (АНУМ), художник брав участь у її львівських виставках.
У Львові 1925 року одружився зі Стефанією Туркевич — першою українською жінкою-композитором.
Роберт Лісовський графічно довершив емблему українського Пласту (переплетення лілеї – символу Пласту з тризубом), а також створив різні пластові відзнаки, марки і інші атрибути. Він є також автором емблеми ОУН «тризуб з мечем»
Оцифрування фондів у Стрийському краєзнавчому музеї
Це стало можливим завдяки підтримці польських колег із фонду «Збережімо спадщину». повідомили в ЛОДА.
Ця організація із міста Люблін вперше приїхала в Україну в 2018 році, щоб допомогти українським музейникам зберегти свою історію. Цього разу така нагода випала і галичанам. Розпочали зі Стрия. Завдяки сучасному обладнанню працівники музею насамперед оцифровують біографічні відомості про мешканців, книги церковної статистики, цінний рукописний фонд та важливі документи з музейних та приватних колекцій.
Оцифрування фондів у Стрийському краєзнавчому музеї
Однак, важливо не тільки якісно сфотографувати, а також і надійно зберегти. З цією метою цьогоріч за кошти міського бюджету стрийські музейники придбали необхідну техніку для збереження своїх фондів.
Днями свій день народження святкувала VLADA K – юна українська співачка, теле- і радіо ведуча.
На свій одинадцятий день народження VLADA K отримала унікальний подарунок – синю галочку в Інстаграм. Вона стала першою дитиною в Україні, яка має верифікацію в цій соціальній мережі.
Всі зірки і селебрітіз світового масштабу мають подібну заповітну синю галочку. Це означає, що сторінка належить публічній особистості, активному культурному діячу або відомому бренду.
Співачці усього 11 років, але за її плечима солідна кар’єра, якою міг би похвалитися найвідоміший артист.
VLADA K – володарка гран-прі міжнародних фестивалів та лауреатка конкурсів і творчих проєктів для молодих зірок в Україні та за кордоном.
Vlada K
За свою творчу кар’єру вона встигла відкрити своїм виступом величезний музичний фестиваль, виступити на топових телеканалах України, перемогти на конкурсі краси і талантів, отримати титули “Маленька міс України”, “Mini miss World”, представити Україну на міжнародних конкурсах краси та моди, презентувати авторські пісні, дати сольний концерт, взяти участь у зйомках телесеріалу з топовими акторами, з’явитися на обкладинках модних глянців, заспівати на одній сцені із Позитивом, Надею Дорофєєвою та Dzidzo, стати ведучою разом із Тімуром Мирошниченком. Крім того, артистка вже має власну сторінку у найпотужнішому інтернет-ресурсі – у Вікіпедії.
Вже перший міні-альбом співачки “Boom”, який вийшов у 2021 році, засвідчив її потужні вокальні можливості та різноманіття музичних горизонтів і гармонійність стилю. А в минулому році співачка випустила кілька музичних композицій та відеокліпів.
Проте артистка не збирається зупинятися на досягнутому.
“У цей день мені дуже радісно приймати вітання від своєї родини, близьких, друзів, але найбільша радість, коли мої слухачі оцінюють мою творчість, яка приносить їм підтримку і радість”, – зазначає виконавиця.
І зараз, у такий нелегкий для країни час, юна співачка продовжує своєю творчістю надихати українців та бере участь у благодійних подіях на підтримку України.
Нарешті нам випала унікальна нагода облазити весь-весь театр імені Марії Заньковецької (Скарбека). В глибинах фундаменту ми побачили ті самі легендарні дубові палі на яких стоїть театр. Виявляється, що фундамент споруди зроблений з каменю того самого Низького Замку, в якому жив сам князь Данило Галицький, засновник Львова. Я погладив їх рукою! Історія набагато ближча ніж нам здається з підручників.
Спускаємося в підвал театру. Бачимо сучасне опаленняА це стара пічка яка гріла глядачів ще за часів графа СкарбекаПідвал театру. Бачимо болотистий грунт на якому він стоїть і дубові палі які тримають сам фундамент. А каміння тут використано з Низького Замку в якому жив засновник Львова Данило ГалицькийВода тут чиста, не смердить. Дуб теж ніби цілий. Так що простоїть ще довгоРівень ґрунтових вод впав. Тому частина дубових паль зараз на повітрі і це є дуже зле. Бо так вони швидше руйнуютьсяДубові палі які зараз не у воді. Тому що на момент зйомок давно не було дощу, хоча видно шо недавно вони змочувалися
Використано матеріал з сайту RDZS.ORG Театр має унікальну сцену яка крутиться. Глядачам зверху це додає драйву, а туристам знизу –фоток майже космічного об’єкту. До речі, його ще досі крутять електричні двигуни початку минулого століття. Все збереглося в робочому стані.
Поворотна сцена театруСтарі автентичні двигуни які її крутятьА так воно все виглядає згори
Далі ми опиняємося на вузькому містку над сценою. Внизу копошаться люди, готують декорації для чергової вистави. А вгорі допитливі туристи бродять з фотоапаратами серед лабіринту шнурків та кабелів. Поміж всіх цих полотен та прожекторів наче губишся в просторі, переносишся у театри Парижу та Відня. Тут, над сценою, надзвичайна атмосфера та енергетика. А також дуже незвичні ракурси. Раніше я таке бачив лише по телевізору!
Над сценою театруМи опиняємося на вузькому містку з десятками незрозумілих канатів і кабелівВони призначені щоб піднімати та опускати такі от штукиА ось і сама сцена десь далеко внизу під намиДекорації над сценоюРаніше таке я бачив лише по телевізору!
Вишенькою на торті стало відвідування горища Театру. Воно має унікальну конструкцію: масивні дерев’яні бруси кріпляться без жодного металевого елементу. Це забезпечує довговічність конструкції, адже метал може проржавіти і все обвалиться. Сюди навіть водять студентів – будівельників.
Вихід на горище театруА це вже сам дах. Утеплення тут немаєЦе саме горище! Зверху видно бляху. А знизу балки які скріплені просто дерев’яними кілкамиТак воно все виглядає знизуА так зверху. У вартість екскурсії не входило 🙂
Екскурсія тривала майже три години і всі були переповнені враженнями. Та ніхто не скаржився. Коли ще випаде нагода побувати у всіх закапелках найдорожчого будинку Львова? Ходиш поруч все життя і навіть не здогадуєшся скільки всього цікавого приховують ці стіни. Дякую за таку нагоду!
Місце де це все відбувалосяТак ось чим вони на горищі насправді займалися!Автентичне крісло ще часів графа Скарбека
Ось відео як виглядають підземелля та дубові палі на яких стоїть театр ім. М. Заньковецької.
Дякую всім за увагу і що прочитали цю довгу статтю. Більше фото є в мене на ФБ
З питань відвідування пишіть нашому чудовому екскурсоводу Тетяна Казанцева
Ну і наостанок, ось відео як виглядають підземелля та дубові палі на яких стоїть театр ім. М. Заньковецької.
В болотяну землю над Полтвою вбили кілька тисяч дубових паль. На них поставили горизонтальні бруси. Дуб в воді кам’яніє і стає надійною опорою. А вже на це ставився фундамент театру Скарбека. До речі, каміння для фундаменту було використане з Низького замку. Того самого, в якому жив засновник Львова Данило Галицький.
Андрій РИШТУН
Використано матеріал з сайту RDZS.ORG
Якось при нагоді, моя близька подруга зробила мені просто королівський подарунок – подарувала дві чорно-білих світлини. Ці світлини присвячені кінознімальному процесу у Львові за участі самого Івана Миколайчука. Автором цих світлин є тато моєї подруги, він захоплюється фотомистецтвом, тож фотографував багато, і різного. Серед цього величезного розмаїття світлин у колекції їхнього родинного фотоархіву і були ці дві стильні чорно-білі світлини із кінознімального майданчика за участю Івана Миколайчука.
Знімальний процес фільму «Повернення Батерфляй» у Львові, на вулиці Руській, 1981-82 рік
Ясна річ, я дуже втішилася такому подарункові. Ці світлини були зроблені в польових умовах: коли герої штучно не позують, а знаходяться в максимально органічній для себе ситуації. Будь хто з глядачів зможе в цьому пересвідчитися. Ці зйомки відбувалися у Львові, на вулиці Руській (Підвальній). На одній із цих світлин зображений сам Іван Миколайчук, на іншій світлині одна з акторок, які приймали участь у зйомках фільму. Однак, визначити яка саме акторка зображена на цій світлині мені так і не вдалося. Оскільки, ці фотографії не підписані, то я намагалася, самотужки, за допомогою книжок присвячених творчості Івана Миколайчука, та популярних інтернет ресурсів визначити зйомки якого саме фільму вдалося зафіксувати на цих світлинах.
Знімальний процес фільму «Повернення Батерфляй» у Львові, на вулиці Руській, 1981-82 рік
Відтак, опираючись на фільмографічний доробок Івана Миколайчука, ми припускаємо, що згадуваних фотографіях може бути зафіксований знімальний процес фільму «Повернення Батерфляй» (то байопік присвячений життєпису Соломії Крушельницької, який створено 1982 р., режисер фільму Олег Фіалко). Адже життєпис Соломії Крушельницької тісно пов’язаний з Львовом, а у фільмографічному доробку Івана Миколайчука нам більше не вдалося знайти такі фільми, які би «потребували» таких впізнаваних львівських кінолокацій для знімального процесу як «Повернення Батерфляй». Однак, це лише наша гіпотеза, яку можливо, в майбутньому, зможуть більш докладно прокоментувати або уточнити українські кінознавці, які спеціалізуються на творчості Івана Миколайчука.
Соломія Крушельницька в концертній сукні. Віареджо, 1910 р.
Так чи інакше, але пропоновані світлини із кінознімального процесу за участю Івана Миколайчука є цікавими, і досі невідомими документальними артефактами, які потребують досліджень фахових кінознавців, та введення в обіг академічного процесу, і мистецького медійного простору загалом. Адже історія національного кіно на це заслуговує.
В суботу, 14 січня 2023 року, о 14.00 на сцені Першого театру (вулиця Академіка Гнатюка, 11) відбудеться прем’єра містерії звуку під назвою “Вертеп”.
Вертеп – це унікальна українська театральна форма, одна з ознак української ідентичності. Вертеп – це яскраві картини минулого та сьогодення водночас, де завжди існує віра та перемога Добра і Світла. Вертеп – це народний гумор, який рятує в важкі часи, адже по-доброму жартуючи, ми оспівуємо мужність нашої нації, що не втрачає винахідливості та хорошого настрою навіть в період небезпеки.
Кожна дія Вертепу має свою історію. За основу було взято текст Сокиринського вертепу 1774 р., який записаний в Полтавській області. Перша дія — класична різдвяна історія: народження Ісуса і розповідь про царя Ірода. Друга — написана за мотивами фольклору, який виник під час війни.
Традиційно в Україні з вертепом ходили чоловіки, проте зараз, коли чоловіки боронять країну на фронті, жінки воюють в тому числі і на культурному фронті, оберігають традиції, саме тому наш Вертеп – це лише жінки.
Є декілька версій, якими дослідники пояснюють назву Золочів. Одні пояснюють її ланами пшениці, що ніби золотим морем зростали навколо поселення, інші – від торгового шляху, що пролягав через Глиняни – Глинянський тракт. В Золочеві він злучався з дорогою, яка вела на Тернопіль і Галич. Це, можливо, і стало основою для назви поселення Злучів, а згодом і міста Золочів.
Золочів, фото 1892-1897 років
Ще одна версія назви міста, за переказом, виникла від поєднання двох слів «зло» і «чути»: Злочів – Золочів. Причиною були часті набіги турків і татарів.
Золочів, 1910 рік
Одна з найновіших версій пов’язує ім’я міста з власною назвою особи. Топоніми з суфіксом –ів (–ов) вказують на присвійний характер назви (Київ, Львів, Жуків, Сасів) і найчастіше походять від імені, прізвища, герба чи інших характеристик власної назви засновників або ж власників поселення.
Золочів, 1914 рік. Готель та ресторація Preiss
У такому разі це міг бути Злат (Злот, Золот), точніше, похідні від нього варіанти по-батькові Златич – Злотич – Золотич. Початкова назва поселення Злотича – «Злотичів» – згодом, під впливом традиції спрощувати ускладнені називні форми, трансформувалася у «Злотчів» – «Злочів»
Золочів, вулиця Міцкевича, початок ХХ століття
Точний час заснування Золочева і походження назви загубилися у віках. У часи давньоруського Пліснеська (15 км від Золочева) на місці Золочева існувало легендарне Радече, яке було зруйновано внаслідок ворожих набігів на початку XIII століття.
Золочів, початок ХХ століття
Мешканці, які залишилися живими, поховалися у навколишніх болотах. Там вони будували житло, пересувалися ж, прокладаючи шлях за допомогою вбитих у болото дубових паль. Так починався нинішній Золочів. На початку XX століття у місті прокладали водогін і виявили такі давні «стежки», законсервовані у торфовищі.
Золочів, початок ХХ століття
Перша письмова згадка про місто, знайдена у архівних документах — 1423 рік. Тоді Золочів перейшов від Кердеїв (відомий у Галичині рід) до Яна Менжика з Дуброви. У 1427 році, у часи боярського правління, за Золочів велась судова суперечка у родині Щечонів.
Золочів, початок ХХ століття
З тих часів залишився у місті так званий Золочівський двір — будинок власника міста, вимуруваний з каменю, котрий більше відомий як будинок убогих XVII століття. Саме тоді двір був переданий парафіяльному костелові для опіки над убогими.
Золочів, початок ХХ століття
Золочів є одним з небагатьох міст, яке може похвалитись стародавнім замком. Могутній оборонний замок з Китайським і Великим палацами є унікальною пам’яткою архітектури першої половини XVII століття.
Золочів, залізнична станція, початок ХХ століття
Зараз Золочів — місто районного значення Золочівського району Львівської області, районний центр. Розташоване за 64 км від Львова на автошляху міжнародного значення Тернопіль — Рава-Руська.
7 січня минуло 100 років від дня народження видатного художника, педагога і богослова, Доктора Honoris Causa Львівської національної академії мистецтв (2008) Юрія Новосільського / JerzyNowosielskiego (1923- 2011).
Налаштуватися на високу етичну хвилю мистецтва Юрія Новосільського сьогодні не так просто: до неї контрастує жива реальність з її особливою комбінацією історичних, культурно-цивілізаційних та психоемоційних факторів. Але якщо зануритися у символьно-метафізичну природу його малярства, можна знаходити чимало спільних подразників, які визначали ключові пунктири авторського світорозуміння та які продукує вже XXI століття, зокрема і в першу чергу війна царства темряви росії супроти Держави Світла й Віри – України. Питання естетики, концепції форми для Ю. Новосільського стали пластично-образним еквівалентом Духу й Етики. В цьому аспекті конструйовані автором «просторові площини» стали місцем зустрічі іманентного з трансцендентним – як діалогічних і конфронтуючих сил екзистенції.
Юрій Новосільський. Фотопортрет
Як мистецький феномен Юрій Новосільський однаково співвідноситься з українською та польською культурними традиціями. Народився 7 січня 1923 року у Кракові. «Якщо в тебе батько українець, а мама полька, і ти перебуваєш у країні двох культур, то й належиш до двох цих культур» – наводить слова самого мистця Кристина Черні, авторка проникливої біографічної розвідки про Ю. Новосільського [1]. Лемківська генеалогія по батьковій лінії розкрилася згодом у сакральній парадигмі світовідчування, що переросла у сильну пристрасть до теологічних практикумів уже в роки зрілості.
Іконостас у греко-католицькому храмі в Білому Борі
За церковною традицією його погляди формувалися на перетині православ’я та уніатства. Перші усвідомлення значення віри відчув у Почаївській лаврі: «…там малим хлопцем я духовно народився» [2], а вже невдовзі, у Львові, відвідавши з батьком Національний музей, відкрив для себе мистецьку силу українського іконопису: «Моя свідомість була атакована величезною кількістю ікон, які належали до першорядних творів мистецтва. Враження було таким сильним, що цієї зустрічі з ними я ніколи не забуду. Дивлячись, я відчував просто фізичний біль, в мене голова йшла обертом, бракувало повітря в грудях, віднімало ноги, я був не в стані перейти з одного залу до другого. Це були перші в моєму житті шедеври мистецтва, дію яких я відчув безпосередньо, а не за посередництвом репродукцій чи фотографій…» [3].
Юрій Новосільський. Автобус. 1969
Наведені спомини художника документують пріоритетність ранніх естетичних вражень юнака через призму сакрального мистецтва – архітектури, внутрішнього облаштування храмів, а також іконописання. Надалі це проявиться в авторській методології і в тих відкриттях структурованості образу, яка стане мовою Юрія Новосільського – її мелодикою і метафізикою. Але це виробиться пізніше. Спершу він навчався у загальній публічній школі ім. св. Войцеха та приватній чоловічій гімназії ім. Ст. Конарського оо. Піярів у Кракові, місяць відвідував заняття у Третьому державному ліцеї і гімназії ім. С. Баторія у Львові, а вже з початком Другої світової війни розпочав свій професійний мистецький вишкіл у краківській Державній художній школі – Staatliche Kunstgewerbeschule, адміністрованій німецькою окупаційною владою. З загального факультету від жовтня 1940 року перейшов на факультет декоративного малярства, але сильні духовні потяги схилили його до перерви у навчанні задля отримання новіціяту (випробування послушником) при Лаврі студитського ордену в Уневі, поблизу Львова. Набувши тут індивідуальні досвіди з іконопису та взявши практичну участь у виконанні фрескового розпису на стіні храмового об’єкту (греко-католицької церкви у м. Болехові), влітку 1943 року знову повертається до рідного Кракова, чотири місяці пролежавши вдома з виснажливою хворобою, а вже опісля сповна включившись у культурно-мистецьке життя міста.
Юрій Новосільський. Жінка в інтер єрі. 1964
Фаховими педагогами Ю. Новосільського стали Станіслав Камоцький та Євґеніуш Ейбіш – останній з них був професором Краківської академії мистецтв, в якій продовжував своє навчання початкуючий мистець у 1945-1947 роках. Натомість найбільш значимими для його прогресуючого формалістичного мислення стали контакти з Тадеушем Бжозовським, Тадеушем Кантором та іншими членами Групи молодих пластиків, які стали ядром Краківської групи – II, наступників довоєнного мистецького авангарду. Саме в руслі цих радикальних формотворчих ідей і збалансувалися ранні естетичні погляди Юрія Новосільського.
Юрій Новосільський. Міський пейзаж (Краків). 1973
Завдячуючи цілеспрямованим зусиллям вирішувати актуальні пластично-образні задачі молодому автору вдалося долати наслідки втручання панівної ідеології повоєнної соціалістичної Польщі та розвинути власну концепцію живопису на ґрунті сакрального мистецтва. Вже від того часу Юрій Новосільський інтенсивно поглиблював теософські знання, які застосовував при формуванні внутрішнього простору картин, символьного оснащення елементів композиції, колірної організації середовища, структури образу в цілому. Зважаючи на значущість цих формальних якостей творчості художник отримав широке професійне визнання ще у середині 1950-х років, коли відбулися його перша персональна виставка й участь у світовому бієнале образотворчого мистецтва у Венеції та Сан Пауло. З того часу фіксуються перші значимі синтетичні праці художника в галузі іконопису та внутрішнього декорування храмів. 1953 року спільно з колегою – мистцем і реставратором Адамом Стальоне-Добжанським – виконав поліхромію двох православних церков у Єленій Ґурі та Білостоці Дойлідах, наступного – вже самостійно – поліхромію та ікону «Таємна Вечеря» до православної церкви у м. Кентжин, пасійний цикл ікон для православного храму у Ґданську, і майже кожного наступного року – нові й нові праці на культових об’єктах.
Юрій Новосільський. Монографія дівчини. 1968
Тоді ж увиразнилася поетична лінія творчості Юрія Новосільського як художника-станковіста. Митець насичує внутрішній простір своїх картин метафоричними сенсами, тонко реагуючи на соціальні і духові вияви життя, акцентуючи на культурно-антропологічних вимірах взаєминах Людини і Простору, Людини і Часу. Зацікавлення сакральним мистецтво знайшло у цих творах свій вияв через особливий пієтет до морально-етичних рис сучасності, критерії яких мали виразну християнську основу. Пластичне вирішення станкових малярських праць і графічних циклів стало результатом глибокої роботи автора над проблемою форми в її метафізичному розумінні.
Ще однією важливою, унікальною особливістю картин Ю. Новосільського став розвинутий ним на марґінесі студій над давнім українським іконописом принцип компонування за аналогами розповідних (празничних та інших) клейм, пластична лаконічність та умовність яких під пензлем мистця набувала особливої краси. Вироблена в такий спосіб стилістика розкрилася у множинності тем і жанрів – фігуративних сцен, урбаністичних пейзажів, натюрмортів тощо. Підмічені у звичайному домашньому побуті ситуації несподівано набували глибоких поетично-філософічних сенсів. Мінімалістичними засобами автор звеличував Людину в різних її діях, апелюючи, при цьому, до християнсько-етичних засад життя. З категорії профанного Юрій Новосільський переносив найменші «дрібниці-символи» повсякденності до категорії Сакруму. В окремих образних узагальненнях він навіть доходив до чистої абстракції, хоча поняття абстрактного в його смисловій концепції ставало властивістю метафізичного універсума.
Юрій Новосільський. Таємниця наречених. 1997
Водночас, безнастанно в 1950-1980-х роках Юрій Новосільський творить великі поліхромії храмів у Польщі та поза її межами, малює ікони до іконостасів. У творенні цих монументальних ансамблів художник досягає такого рівня духовно-символьної та естетичної цілісності, що вони визначали якісно новий вектор розвитку сакрального мистецтва не лише в Польщі, але й у світі. Деякі його рішення спершу викликали дискусії або навіть спротив окремих осіб зі середовищ церковних адміністраторів – настільки віддаленими вони були від канонізованих прототипів. Натомість в кожному окремому випадку художник залишався максимально чесним перед собою та «живою традицією» сакральної галузі мистецтва, зокрема і в першу чергу завдячуючи прискіпливому ставленню до богословського трактуванню євангельських тем і доктрини Християнства в цілому. До найбільш значимих у комплексному вирішенні належать поліхромії у церкві в м. Люрд (Франція), у храмах Ґурова-Ілавецького, Варшави, Кракова, Вроцлава, Нової Гути, Бєльска-Подляського, Білого Бору, сіл Тихи, Гайновці та ін. (Польща). На сьогодні вони продовжують захоплювати величавістю й, водночас, простотою в передаванні Ідеї Християнської віри.
Юрій Новосільський. Успіння Пресвятої Богородиці. Фрагмент поліхромії греко-католицької церкви у Люрді (Франція). 1984
В особі Юрія Новосільського поєдналися якості мистця та інтелектуала-гуманіста, філософа і богослова, педагога та гуру для кількох поколінь польських художників, літераторів, театралів, кінорежисерів. Культурно-ціннісні задачі, які вирішував у своїй різнобічній творчості, здружило його з Тадеушем Кантором, Тадеушем Ружевичем, Анджеєм Вайдою, Мєчиславом Порембським, іншими масштабними постатями другої половини XX – початку XXI ст. Популяризації творчості художника сприяли колекціонери і меценати, найперше Анджей Стармах, у краківській галереї якого твори Ю. Новосільського займають центральне місце. Заснована ним 1996 року Фундація Новосільських (Fundacja Nowosielskich) сприяла відзначенню художника вагомими нагородами і титулами, серед яких Великий Хрест ордену Відродження Польщі Президента Республіки Польща (1998), Нагорода ім. Вітольда Войткевича (1999), найвища відзнака міста Кракова – Срібна медаль «Cracaviae Merenti» (1999), доктор Honoris Causa Ягеллонського університету у Кракові (2000) та доктор Honoris Causa Львівської національної академії мистецтв (2008). І навіть після смерті видатного художника, педагога і мислителя 21 лютого 2011 року (похований на Раковицькому кладовищі у Кракові) його ім’я не перестає активно згадуватися в різних культурно-мистецьких середовищах Польщі та України як автора малярства, «…розіп’ятого на раменах любові ″небесної″ і любові ″земної″» (за висловом Т. Ружевича) [4]…
Роман ЯЦІВ
Черні Кристина. Кажан у храмі. Біографія Юрія Новосільського / Переклад з польської Олеся Герасима. – Чернівці: Книги – XXI, 2015. – С. 13.
Там само. – С. 49.
Там само. – С. 57.
Цитується за: Черні Кристина. Кажан у храмі. Біографія Юрія Новосільського… – С. 3.
Репродуковані у статті ілюстрації використані з відкритих джерел.
Ілюстрація «Успіння Пресвятої Богородиці. Фрагмент поліхромії греко-католицької церкви у Люрді (Франція)» подається за публікацією:
Wojciech Stanisław Januszewski. The Colors of the Ineffable—Jerzy Nowosielski’s Monumental Works as a Contemporary Search for Sacred Space https://www.mdpi.com/2076-0752/10/4/68
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Як ми 1960-х років минулого століття українізували спортовий туризм у Львові, їздили «Сніговими потягами» до Славська, співпрацювали з Львівським Телебаченням і переселили в Карпати російськомовну пісню та ще про дещо розповість тодішній голова Львівського Клубу Туристів «Карпати» Олександр Кіцера.
Віддзвеніла ґітара, розставатись пора.
Головешка остання у вогні догоря,
І шумлять у смереках полонинські вітри,
І клекочуть далеко спросоння орли.
Віддзвеніла ґітара, і розмовам кінець,
Ви б підкинули, хлопці, до ватри дровець,
Щоби полум’я знову розцвіло на вогні,
Щоби ти на дорогу посміхнулась мені. (Український текст Василя Глинчака)
Старі світлини з різних регіонів України завжди викликають неабияку цікавість у читачів. Адже на фото можна побачити як виглядали колись українці, як одягались, чим займались, як проводили дозвілля та відзначали свята.
До уваги наших читачів фото, які були зроблені на Гуцульщині на початку 1930-х років. Ці фото використовувались для популяризації туристичного потенціалу цього регіону.
Kollinz – репер, виконавець, автор пісень, який народився у Біафри – невеликій країні, розташованої на заході Африки. Більше 10 років тому співак приїхав до України, яка стала його другою домівкою, і яку артист щиро полюбив.
Нещодавно співак випустив сингл із mood-відео під назвою “Never Let Go” на підтримку України. Пісня вже знайшла теплий відгук у серцях слухачів. І сьогодні виконавець презентує музичне відео на однойменний трек.
Репер Kollinz
“Я народився в крихітній країні в Африці, а моя нація – ігбо – так само багато років потерпала від окупації. Отже, я на собі відчув весь біль і переживання, які відчувають зараз люди в Україні. І вже вдруге мені, як і багатьом українцям, довелося залишити дорогі для мене місця. Моє серце плаче. Я щиро хотів підтримати українців та Україну, яка стала мені справжньою другою домівкою. Тому я прагнув зробити відео, яке б привернуло увагу світу до України. Кліп є особливим і дуже особистим для мене”, – зазначає співак.
Музикант мріяв жити разом зі своєю родиною в Україні, і щоб його донечка народилася і зростала в Україні. Через війну цього не сталося. Проте виконавець вірить, що швидко все скінчиться, а Україна переможе.
Саме тому артист називає своє відео маніфестом, бо він хоче закликати всі країни та нації стати на захист сміливої країни. Мужність і стійкість українців вражає, і свідками цього зараз є весь світ. Кожен має знати про Україну, яка бореться за свою незалежність. Українці змінили весь світ.
“Тому у тексті пісні перемежовуються українська та англійська мови, перетворюючись на ключові послання і заклики врятувати Україну”, – коментує Kollinz свою музичну роботу.
Героями відео стали прості українці, які є символом мужності і незламності боротьби за свою рідну землю і за все те, що дороге серцю.
Нове музичне відео “Never Let Go” вже доступне для перегляду.
Застібки у Львові – один з найпоширеніших видів фурнітури, який використовується не лише для взуття та одягу, а й для створення аксесуарів. Проте варто знати, які застібки існують та як правильно їх обрати й де придбати.
Які бувають застібки у Львові: популярні види
Наразі застібки можуть мати величезну кількість видів, й підібрати їх досить легко, варто лишень звернути увагу на те, для чого вони мають бути використані й правильно обрати їх розмір.
Бувають блискавки з маленькими зубчиками або зі збільшеними. Маленькі підходять для речей, які нечасто експлуатуються, а ще мають найменший рівень навантаження. Обирати застібки з великими зубчиками доцільно, якщо ви потребуєте заміни на одягу, яким користується постійно, або ж хочете позбутись від постійного розстібання.
Застібки діляться на кілька видів:
Пластикові: найлегший та найдешевший варіант застібок, який має пластикові бігунці, що відрізняються невеликою вагою та легкістю відкривання.
Металеві: більш стійкі до зносу, використовують на верхній одежі, аксесуарах та взутті, мають більшу вагу й довше експлуатуються.
Потаємні: відрізняються особливістю форми та пошиття, завдяки чому майже непомітні після встановлення на одежу.
Класичні: традиційна застібка спірального типу, що підходить для будь-яких цілей та типів одягу та взуття.
Застібки можуть мати як один класичний бігунок, так і два на випадок, якщо ви хочете регулювати рівень застібання не лише по його верхній, а й навіть нижній частині для полегшення пересування, особливо, якщо мова йде про довгі куртки або пальта.
А ще застібки бувають водонепроникні, а тому їх можна застосувати на сумках та верхньому одязі, а ще – на взутті, особливо на тому, що носиться взимку або у демісезон.
Купити застібку у Львові з доставкою
А якщо ви хочете придбати найкращі застібки для рукоділля та ремонту речей – зазирніть на сайт «Золоте Руно» (https://www.zoloteruno.com.ua/).
Магазин пропонує не лише якісні застібки від тайванських, польських та інших виробників, а ще й безліч фурнітури для вашої творчості або ремонту одягу, аксесуарів тощо.
Компанія пропонує своїм клієнтам швидку доставку замовлень за допомогою сучасних сервісів перевезення – Нової Пошти, Укрпошти та Justin, а також зручні варіанти оплати та широкий каталог товарів.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
