В Дорогочині, зараз це східна Польща, 7 жовтня 1253-го коронували галицько-волинського князя Данила Романовича. Корону надіслав Папа Римський Інокентій IV.
У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження. Королем його має визнати Папа Римський. Посланець Папи Інокентія ІV прибув до Дорогочина над Бугом. Привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.
Коронація Данила Галицького – картина А. Пилиповського (http://karelin.org.ua/padinnya/)
“Прислав Папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства. Ти матимеш поміч од Папи”. Він прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого Папи Інокентія, і від усіх єпископів своїх”, – пише невідомий автор у Галицько-Волинському літописі.
Корона Короля Данила Галицького. Пштівка першої третини ХХ ст.
Коронація відбулася у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці. Отримавши корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом. Інші королі мали надати йому військову допомогу. Проте володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі. Данило Галицький воює самотужки проти монголів.
Король Данило (1201–1264). Автор – Микола Бідняк (фото люб’язно надане родиною Миколи Бідняка)
Данилова корона до Першої світової війни зберігалася в храмі у Перемишлі й була перероблена на митру місцевого єпископа. Зникла під час Другої світової війни. Де зараз – невідомо. Її копія зберігається в експозиції Золочівського замку на Львівщині.
Пісня має певний філософський контекст: ця композиція про те, як людина бореться із собою, шукає кольорові мрії на своєму шляху, долає перешкоди і намагається зі всіх сил триматись за життя.
«Там, де ти шукаєш сни, на краю гори» — метафора, яка окреслює людину, що майже втратила надію та жагу до життя і єдиним місцем порятунку є «край її світу», у її думках, де вона подумками-руками хоче огорнути небо, щоб воно її звільнило і дало наснагу.
«Я вже в тобі, я крапля, я вода, між нами починається нове життя» —
Пройшовши боротьбу внутрішнього світу, людина починає робити кроки на зустріч з справжнім Я: «між нами починається нове життя» – як сприйняття себе і злиття старої версії з новим вдосконаленим образом.
«Люблю весняні твої ніжні грози, сумуючи дощем»
Ніжні грози як образ весни, початок нового та прекрасного, як кольорові сни та мрії.
Але завжди стає сумно, коли все задумане, всі мрії, не встигли здійснитись, зруйнувались під впливом чогось, а весна пройшла і разом з нею сподівання.
«Полетіти до небес, в кольорові сни.
Під зливою сердець знайду твоє»
Попри перешкоди та втому, людина все рівно продовжує боротьбу за своє життя, за свої мрії. Злива сердець – як ряд випробувань, як постійний пошук, але крізь всі труднощі людина змогла знайти світло у коханій людині («знайду твоє»). І те серце приносить лише силу.
«Вмить стало тихо, це гроза пішла, так граціозно в темряві зника».
Кожна історія, кожен життєвий шлях чи певний його відрізок має свій кінець: стихає, зникає і розчинається у темряві.
Музика, аранжування, запис – Христина Федорняк.
Лірика, вокальне аранжування, відео – Ольга Баландюх.
Довідка:
Ольга Баландюх – співачка та скрипалька, є учасницею талант-шоу «Голос країни» 2020 в команді Тіни Кароль; учасниця опери-міфу «Ukraine-Terra Incognita»; учасниця міжнародного джаз фестивалю Jazz Bez XX; у складі львівського етно-гурту KURBASY брала участь в концерті української музики «Ковчег Україна».
Також в співачки є проєкт, який називається «Голос Української Природи».
Христина Федорняк – піаністка, лауреат міжнародних фортепіанних конкурсів, учасниця китайського фестивалю «Yuyuan road» в Шанхаї, міжнародного джаз фестивалю «Jazz Bez XX»; засновниця музичної школи Owl music school.
У селі Прилбичі Львівської області у родинному маєтку митрополита УГКЦ Андрея, блаженного отця Климентія Шептицьких демонтували радянський пам’ятник. У повоєнний час радянська влада зруйнувала скульптуру Богородиці, яку встановили Шептицькі на своєму подвір’ї, і поставили фігуру радянської колгоспниці. У 1939 році війська Червоної армії розстріляли на території маєтку рідного брата митрополита Андрея ‒ Леона з дружиною Ядвігою, а також друга сім’ї ‒ римо-католицького священника.
Історія родинного маєтку Шептицьких, який радянська влада знищила і пограбувала.
Востаннє брати Шептицькі ‒ митрополит Андрей, отець Климентій, Олександр, Станіслав, Леон ‒ зустрілись у родинному маєтку у Прилбичах 4 серпня 1939 року. Збереглась фотографія того дня, коли Олександрові виповнилось 73 роки. І брати зібрались, щоб його привітати.
Брати Шептицькі, Прилбичі, 4 серпня 1939 рік
У цей час в маєтку у Прилбичах мешкав наймолодший брат Леон із дружиною Ядвігою, які успадкували садибу. У подружжя було дев’ятеро дітей. Але у вересні 1939 року нікого з них у Прилбичах не було.
Вже 1 вересня, коли гітлерівська Німеччина і СРСР напали на Польщу, митрополит Андрей звернувся до духовенства з пастирським посланням «Про обов’язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів і агітаторів».
17 вересня Червона армія зайшла у Львів. Перший тривожний дзвіночок у родині Шептицьких пролунав 22 вересня, коли радянські служби арештували 34-річного сина Леона та Ядвіги Шептицьких ‒ Яна Сильвестра. Він поневірявся по тюрмах Львова, Києва і Харкова. Був засуджений на 5 років каторжних робіт і висланий у Сибір. Але потрапив під амністію і вийшов на волю.
Родина Шептицьких: графиня Софія Шептицька (уроджена Фредро), Леон біля матері, Станіслав, поруч сидить Роман (майбутній митрополит Андрей Шептицький), поза батьковими плечима – Казимир і Олександр, який сидить біля батька Яна-Кантія. Краків, 1887 року
У маєтку Шептицьких любили дитячий театр
Злочин Червоної армії
26 вересня 1939 року Червона армія увійшла в Прилбичі і одразу ж оточила маєток Шептицьких. У палаці були Леон, Ядвіга, римо-католицький священник Маріуш Скібневський і ще Ольга Фридрихова, яка допомагала по господарству Ядвізі.
Зранку 27 вересня більшовики провели допит. Після цього вивели господарів у кінець саду, що тягнувся до ставка, і пострілами в голову вбили Леона, Ядвігу і отця Маріуша Скібневського. Спільна могила вже була викопана. Ці події у спогадах описали доньки Леона і Ядвіги ‒ Єлизавета і Анна.
Вони пишуть, що злочинці хотіли вбити лише чоловіків, але Ядвіга відмовилась залишати чоловіка. «Я йду туди, де й мій чоловік іде», сказала вона перед смертю. Коли Шептицьких вели на розстріл, Ядвіга зупинилась біля скульптури Богородиці і перехрестилась. За це російський солдат її вдарив.
«Совєти так боялись Андрея Шептицького, що його не рухали. Вважали, що він хворий і нерухомий, скоро помре. Вони хотіли йому завдати біль, зробити боляче, нищачи його родину і дороге для нього місце, де народився, де пройшли дитячі, юнацькі роки, де відправив першу свою літургію, як священник, де вирішив стати монахом і присвятити себе Богові. 27 вересня, на Чесного Хреста, у Прилбичах совєти розстріляли брата митрополита і невістку, приятеля родини, отця-єзуїта Маріуша, бо думали, що це отець Климентій», ‒ каже керівник Музею Шептицького у Львові, отець УГКЦ Севастіян Дмитрух.
Ядвіга з Шембеків Шептицька і Леон Шептицький, які були розстріляні 27 вересня 1939 року радянською владою
Як тільки-но Шептицькі дізнались про злочин, отець Климентій Шептицький із монахами- студитами кінним возом приїхав у Прилбичі. Але російські війська їх не пропустили.
Брати Шептицькі заопікувались дітьми і онуками Леона і Ядвіги. Згодом у 1939 році їх вдалося перевезти у Польщу через радянський кордон до брата Станіслава.
У 1939 році відділення НКВС у Львівській області завело агентурну справу під назвою «Ходячі», де серед фігурантів митрополит Андрей і отець Климентій. Окрім них ще було 9 осіб з найближчого оточення.
Родина Шептицьких у Прилбичах
Графиня Софія з Фредрів Шептицька і Станіслав Шептицький
Лише 6 липня 1941 року, коли Галичину покинула Червона армія і війська НКВС, а їм на зміну прийшла німецька влада, отець Климентій поїхав у Прилбичі. Про це він пише братові Станіславу і дітям Леона та Ядвіги 7 липня 1941 року:
«Поїхав до Прилбичі на могилу дорогих Леосів. Із місцевим пробощем у прилбицькому саду над місцем, де лежать їхні останки, ми відправили весь похоронний обряд. Зібралось безліч людей. Не можна тепер здійснювати ексгумацію, потрібно відкласти до зими, поки ж там, у могилі, далі спочиватимуть – звичайний хрест із дерева над їхньою могилою.
Потім – моя подорож із кровоточивим серцем по дому, саду. Дерева ще ростуть – липа, груша, але в домі страшна руїна: мури, дах є, але в підвалі під кухнею підклали міну і підірвали кухню та комору. Гора над кухнею ще стоїть. У кімнатах абсолютно нічого не лишилось: ані меблів, ані архіву, ані картин (портрети предків наших, мальованих мамою) усе пропало. Підлога застелена сміттям, більшовицькими газетами, їхніми книжками.
Я був і в каплиці: гробниця наповнена глиною, труни, мабуть, є всі, лише з труни тата відірвана кришка. Від’їжджаючи, підпалили курники, хліви, частину стайні, а конюшню висадили мінами. Ліс дуже знищений. Надходять фатальні звістки: як совітське НКВД, відступаючи, вбивало українців, в’язнів, взагалі всіх, кого могли спіймати».
Брати Шептицькі ‒ Юрій, Роман, Олександр, 1879 рік
Брати Шептицькі ‒ Станіслав, Леон, Казимир, 1880 рік
Прилбичі ‒ дороге місце для Шептицьких
Шептицькі дуже любили свій родинний маєток у Прилбичах. Це було місце родинного щастя, любові, поваги. Графиня Софія з Фредрів і граф Ян Кантій Шептицький повінчались 1 жовтня 1861 року у Львові. Після шлюбу приїхали у Прилбичі, де почали своє сімейне життя. Старий дім у маєтку вже був для родини, де росли шестеро синів, затісним і поруч із ним вони почали будувати новий двоповерховий палац.
Спершу родина жила у цьому будинку в Прилбичах, біля якого збудувала новий
У новий дім родина оселилась 8 грудня 1872 року. Тоді Софія Шептицька кожному синові подарувала образочки Богородиці, написавши на них:
«Нехай наші діти пам’ятають, що цей дім , який щойно таким трудом викінчений, швидше пропаде і в ту мить нехай буде знищений – ніж коли він мав би стати обителлю гріха – скоріш смерть, аніж гріх – нехай Ласка Божа викарбує назавжди це у серцях – найкоханіші мої діти. Софія Шептицька».
Оригінал цієї ікони, до слова, зберігся у родині Шептицьких до сьогодні.
Дорослі сини Софії та Яна Шептицьких, попри зайнятість, завжди знаходили час і збирались у батьків у Прилбичах на великі свята. Софія Шептицька любила квіти і дбала про парк у маєтку. Батько митрополита Андрея був найзаможнішою і освіченою людиною Галичини. Він цікався родоводом, вів архів, мав велику бібліотеку, а це понад 6 тисяч книг. У палаці в Прилбичах висіли портрети короля Яна Собеського ІІІ, митрополитів Шептицьких, була колекція золототканих слуцьких поясів, документи XVI століття, колекція військової амуніції і зброї. Все це солдати та офіцери Червоної армії пограбували або ж знищили. Вже у час німецької окупації брати Шептицькі намагались бодай щось знайти з родинного палацу, щоб купити і зберегти, як пам’ять.
Палац Шептицьких у Прилбичах
Совєтські «визволителі» не лише у 1939 році розстріляли Леона і Ядвігу, священника, але понищили родинну усипальницю, де були поховані дідусь, бабуся митрополита, батьки ‒ Софія та Ян Шептицькі, два брати, племінники. В усипальниці російські солдати тримали вибухівку. У Прилбичах розташувався саперний російський батальйон. Командири з сім’ями жили в палаці Шептицьких. Відходячи, війська Червоної армії заклали вибухівку під графський палац. Але була знищена лише його частина.
Неподалік цього ставка у Прилбичах червоноармійці розстріляли Леона, Ядвігу Шептицьких, отця Маріуша
Дорогою солдати обстріляли усипальницю і досі збереглись сліди від куль. Лише у 2004 році вдалося перенести останки Леона, Ядвіги Шептицьких і отця Маріуша, розстріляних червоноармійцями, з місцевого цвинтаря в родинну усипальницю. У радянський час ця каплиця була засипана дустом. Коли її розчистили, то побачили розкидані домовини і останки рідних митрополита Андрея Шептицького.
Усипальниця родини Шептицьких
Богородицю зруйнували, колгоспницю встановили
З другим приходом радянської влади наприкінці липня 1944 року, приміщення маєтку були повністю розібрані. А у 1961 році на подвір’ї садиби колгосп збудував будинок культури, який стоїть донині.
Про Шептицьких ще певний час нагадувала фігура Богородиці, яку господарі встановили на подвір’ї, на місці старого будинку у 1939 році. Але її радянська влада наказала демонтувати. Є різні версії, що це було зроблено у 50-х, 60-х чи на початку 70-х років минулого століття.
«У 1961 році збудували клуб. Я пригадую, була очевидцем, як десь на початку 70-х років приїхали військові з яворівської частини, танком, щоб капличку з Богородицею розбити. Але самі того не робили і зголосився якийсь чоловік із сусіднього села і розбив Матір Божу, її завезли у ліс. Комуністи ще жили і люди ходили до них, щоб сказали, куди тоді вивезли скульптуру Богородиці. Вони боялись казати, а потім розповіли, що в ліс», ‒ пригадує Марія Дида, керівник будинку культури у Прилбичах.
Радянська скульптура, яку селяни розмалювали
Замість молитовної каплиці з скульптурою Богородиці комуністи нашвидкуруч встановили радянський пам’ятник колгоспниці. Оскільки вона не мала охоронного статусу, згідно з рішенням Львівської обласної ради про демонтаж радянської символіки на території Львівщини до кінця 2023 року, цей радянський пам’ятник днями демонтували.
«Спершу ми розмовляємо з громадою і ухвалили рішення про демонтаж. Ніякої цінності цей радянський пам’ятник не має. Тут нікого не ховали. Але був напис Велика вітчизняна війна. Таких радянських споруд на території громади ще є кілька. Одну ми вже демонтували, в Прилбичах це вже є друга демонтована.», ‒ наголосив Володимир Мацелюх, міський голова Новояворівська.
Демонтаж
Якщо у населеному пункті є радянський пам’ятник, який не має охоронного статусу, то громада самостійно може ухвалити рішення про його знесення. До того ж є і відповідне рішення Львівської облради. Однак інша ситуація з пам’ятниками, встановленими на місці поховань. У Львівській області складено список зі 177 місць поховань, які зробила радянська влада посеред площ і вулиць у містах і селах. Ці місця захищені державою, охороняються, як пам’ятки історії. Щоб перенести останки потрібен дозвіл Міністерства культури та інформаційної політики. Активісти звернулися до Львівської обласної військової адміністрації та обласної ради, щоб вирішити питання з демонтажем і перенести людські останки на кладовища.
«Просто обійняти» – нова пісня українського шоумена та співака Юліка, який вирішив кардинально змінити музичний напрямок та зовнішній стиль.
«За чималий проміжок часу ми всі зробили переоцінку цінностей, стали жити по-іншому. У кожного були свої плани та мрії. Війна та російська агресія перекреслила все, але забрати найкраще почуття вона не в змозі. Коли людина кохає та має свою другу половинку – вона щаслива. Щаслива за будь-яких умов. Пісня – це вираження внутрішнього стану, яке, мабуть відчуває кожен. Хочу, щоб ніхто не втрачав своїх половинок, цінував їх ще більше, – коментує артист.
«Просто обійняти» – пісня про найголовніше почуття кожної людини – кохання. Коли людина закохана та має ту саму опору вона наділена чимось особливим. Магія між людьми – це той еліксир, який робить неможливе. Ключовий мотив пісні Юліка: «Для щастя досить просто обійняти».
Музичну прем’єру артист підкріпив кліпом, який відзняв український кліпмейкер Володимир Шурубура.
«Не важливо де, як та коли проявляти свої почуття. Проте, найголовніше чути голос рідної, твоєї людини. Достатньо лише почути «Привіт», і одразу усе стає на свої місця. Цінуйте, телефонуйте та зустрічайтесь частіше зі своїми половинками. Так легше жити і наближати нашу країну до перемоги», – розповів JULIK
Образи для відеокліпу підібрала українська стилістка Олеся Беньо. У кліпі Юлік повстав у не звичному для себе образі. Саме ця відеоробота та пісня є своєрідним перезавантаженням співака.
Демонтаж пам’ятника радянському солдату в місті Рава-Руська
Цього разу декомунізовували місто Рава-Руська.Про це повідомили у громадській ініціативі “Декомунізація Львівщини”.“Черговий демонтаж “асвабадітєлєй”! Цього разу у м. Рава-Руська”, – йдеться у повідомленні.
Активісти також додали, що зараз у черзі на деколонізацію місто Жовква Львівської області.
Демонтаж пам’ятника радянському солдату в місті Рава-Руська
Нагадаємо, на Львівщині пам’ятники радянщини зберуть в музеї окупації. Йдеться про пам’ятники, меморіали та пам’ятні знаки радянським солдатам.
Фотографії Старого Львова продовжують цикл публікацій про історію будівництва та експлуатації трамвайних ліній міста Львова. Сьогодні мова піде про трамвайну лінію по вулиці Шевченка, яка нині знаходиться на реконструкції
Янівська дорога – майбутня вулиця Янівська, яка із 1944 року носить ім’я найвідомішого українського поета Тараса Шевченка, виникла наприкінці XVIII століття. Починалася вона біля костелу Святої Анни на Краківському передмісті і вела в напрямку містечка Янова, яке із 1946 року стало селищем міського типу Івано-Франкове. До 1962 року воно було райцентром Івано-Франківського району Львівської області. Офіційну назву «вулиця Янівська» сучасна вулиця Тараса Шевченка отримала у 1805 році.
Церква Св. Анни і перехрестя вулиць Городоцької та Янівської (нині – Т. Шевченка). Світлина кінця ХІХ століття
Наприкінці 1880-х років Товариство Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці спорудило локальну залізницю Львів – Белжець через містечка Жовква і Рава-Руська. Ця залізниця була введена в експлуатацію 23 жовтня 1887 року. Від цієї дати і починається історія станції Клепарів, яка розмістилася обіч Янівської дороги. У 1893 році Галицький іпотечний банк, графи Вільгельм Сєменський-Левицький та Роман Потоцький запропонували спорудити залізницю від Клепарова до Янова, а територією міста Львова залізницю продовжити аж до району церкви Св. Анни із будівництвом вокзалу «Св. Анна». Будівництво залізниці Клепарів – Янів було дозволене, а от прокладання залізниці територією міста – ні. 25 листопада 1895 року відкрився рух поїздів від Клепарова до Янова. До 1903 року цю залізницю було продовжено до Яворова, рух поїздів на новій ділянці відкрився 14 листопада 1903 року. На початку 1970-х років в сторону Шкла та Яворова збудували нову залізницю від станції Кам’янобрід магістралі Львів – Мостиська, відповідно залізницю між Яворовом та Івано-Франковом розібрали. На початку 2000-х років було закрито рух залізницею Клепарів – Івано-Франкове, залишилася лише частина цієї залізниці – до Ясницького кар’єру.
Проектовані лінії парового трамвая по вул. Янівській (Шевченка) та прилеглих вулицях. Фрагмент від карто-схеми 1890 р.
Як писала у книзі «Сучасний Львів» Олена Степанів, у 1920-1930-ті рр. станція Клепарів була переважно пасажирською: вона обслуговувала напрямки на Яворів та Раву-Руську, а також приміське сполучення в напрямку Брюхович. Особливого значення для вантажного руху вона за польських і австрійських часів не мала і обслуговувала лише прилеглі промислові підприємства Львова. Ситуація змінилася за радянських часів – станція Клепарів стала найбільшою сортувальною станцією Львівської залізниці.
У 1855 році обіч вулиці Янівської було відкрито Новий єврейський цвинтар у Львові. Він розмістився на Пилихівських пагорбах за Кортумівською горою. У 1883 році поряд із ним було відкрито другий муніципальний некрополь – Янівський цвинтар. На Янівському цвинтарі поховані такі видатні українські діячі, як генерал УГА Мирон Тарнавський, державний діяч Кость Левицький, громадсько-політична діячка Ольга Басараб, поет Богдан-Ігор Антонич. Тут також спочили і польські діячі, зокрема архієпископ Львова Юзеф Більчевський.
Трамвайна лінія на вул. Янівській (Шевченка) біля костелу реформатів. Світлина 1920-х рр.
У верхній частині вулиці Янівської, вище від перехрестя із сучасною вулицею Левандівською, в ХІХ столітті знаходилася Янівська рогачка – міська митниця. Мікрорайон коло неї, обмежений сучасними вулицями Єфремова, Золотою, Шевченка і Татарбунарською, називався Фридрихівка. Вище від станції Клепарів обіч вулиці Янівської розміщувалося село Кам’янка, яке юридично належало до села Рясна-Польська. Деякий час це село носило назву Баторівка – на честь польського короля Стефана Баторія. Відповідно, залізничний пристанок теж отримав назву «Баторівка», за радянських часів він зберіг перекручену назву «Батарівка».
На зламі 1880-х – 1890-х років у Львові обговорювалися проекти парового трамвая. Перший проект парового трамвая був висунутий Товариством Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці у лютому 1888 року після запуску експлуатації локальної залізниці Львів – Белжець. За цим проектом паровий трамвай мав поєднати всі залізничні станції міста Львова (головний вокзал, чернівецький вокзал, станції Клепарів та Підзамче) між собою та із центром міста. Крім того лінія парового трамвая мала сягнути Личакова та Винник. Колії парового трамвая мали пройти вулицями Львова, паровий трамвай мав перевозити як пасажирів, так і вантажі.
Трамвай «Graz» трамвайного маршруту LJ на розі Гетьманських валів (нині – пр. Свободи). Початок 1910-х рр.
Одна із ліній парового трамвая мала пройти вулицею Янівською. Дещо вище від церкви Св. Анни мала розміститися центральна станція парового трамвая із вокзалом «Св. Анна». У верхній частині вулиці мала розміститися станція «Блоні Янівські» – тут мала відгалузитися лінія парового трамвая в напрямку головного та чернівецького вокзалів, яка мала пройти сучасною вулицею Залізничною.
Другий проект парового трамвая датується 1892 – 1893 рр., він теж передбачав будівництво лінії вулицею Янівської до станції Клепарів. Жоден із проектів парового трамвая не був реалізований.
Навесні 1906 року керівник Міських Закладів Електричних інженер Йозеф Томицький презентував проект розширення мережі електричного трамвая у Львові. Розширення мережі мало відбутися в три етапи. Перший етап включав будівництво ліній, яке було можливим іще до викупу містом кінного трамвая, який перебував у власності Трієстинського трамвайного товариства. Другий етап включав електрифікацію ліній кінного трамвая і будівництво низки нових трамвайних ліній, в тому числі і по вулиці Янівській.
В’язнів Янівського табору примусової праці перевозять вантажними трамвайними вагонами до місця праці. 1942 чи 1943 р.
Будівництво трамвайної лінії по вулиці Янівській до Янівської рогачки тривало у 1907 – 1908 рр. Рух електричного трамвая новою двоколійною лінією від площі Голуховських (нині – пл. Торгова) до Янівської рогачки було відкрито 31 жовтня 1908 року. Кінцева зупинка маршруту, що курсував до Янівської рогачки із листопада 1908 року, була розташована в центрі міста, на Гетьманських валах, біля Віденської кав’ярні, відповідно позначалася літерою H (Гетьманські вали), інша кінцева – Янівська рогачка позначалася літерою J, відповідно початковий маршрут позначався HJ. Із 17 серпня 1909 року трасу трамвайного маршруту HJ було продовжено вулицями Баторія (Князя Романа), Зіблікевича (Івана Франка), Зеленою, Шевченка (Дніпровською), Кохановського (Костя Левицького) та Св. Петра (Мечникова) до Верхнього Личакова, відповідно трамвайний маршрут отримав позначення LJ. Цей маршрут називали «цвинтарним», адже він поєднував два основні львівські некрополі – Личаківський та Янівський. Як повідомляла тодішня львівська преса, похоронні фірми пропонували керівництву Міських Закладів Електричних запустити по маршруту LJ спеціальні трамваї-катафалки. Але ця пропозиція не була підтримана.
Трамвайні колії на вул. Т. Шевченка. Автор фото – Юліан Дорош. Початок 1960-х рр.
Трамвайна лінія від Янівської рогачки до Личакова у 1911 році була на третьому місці за популярністю серед пасажирів після «лайдака» (маршрут LD від Личакова до головного вокзалу) та «кадета» (маршрут КD від вокзалу до сучасного Стрийського парку) – ці маршрути перевозили відповідно 34,3% і 30,5% пасажирів, а маршрут LJ – 11,7% всіх пасажирів.
Під час Першої світової війни із початку вересня 1914 р. до 22 червня 1915 р. Львів перебував під російською окупацією. У цей час було відновлено рух електричного трамвая. В цей час було видано російською мовою спеціальний посібник «Як користуватися трамваєм», в якому так було описано трасу трамвайного маршруту LJ: «Від церкви Св. Петра і Павла починається LJ на Янівську заставу. Трамваї їдуть вниз по вул. Св. Петра (Мечникова) уздовж Личаківського цвинтаря, частково по вул. Кохановського (нині – Костя Левицького) до Бернардинської площі (пл. Соборна), до Галицької площі, поблизу пл. Св. Духа (пл. Івана Підкови), до міського театру (Львівська опера) на пл. Голуховських (пл. Торгова) на вул. Казимирівську (нижня частина вул. Городоцької) та вулицею Янівською до Янівської рогачки».
Розворотне кільце трамвайного маршруту № 7 на вул. Шевченка. Автор фото – Юліан Дорош. Початок 1960-х рр.
Рух трамваїв у Львові призупинявся в листопаді 1918 – травні 1919 року. На початку причиною зупинки трамвайного руху були вуличні бої між українськими та польськими вояками. В січні 1919 року під час боїв на околиці Львова було пошкоджено міську електростанцію, відповідно місто залишилося без електрики. У травні 1919 року трамвайний рух у Львові відновився, почало працювати п’ять трамвайних маршрутів, серед них і LJ. У 1925 році на трамвайному маршруті LJ курсувало 8 одиночних вагонів із інтервалом 9 хвилин.
Кінцева зупинка трамвайного маршруту № 7 на вул. Шевченка. Автор фото – Юліан Дорош. Початок 1960-х рр.
У 1920-х рр. поруч із перехрестям вулиць Городоцької та Янівської знаходилося трамвайне депо, в яке переобладнали кінний манеж Віндішгреца. У середині 1920-х років це трамвайне депо обслуговувало трамвайні маршрути № 2, 6 і 7. Від основної трамвайної лінії по вул. Янівській (Шевченка) у 1920-1930-х рр. відгалужувалося дві службові трамвайні лінії. Одна, вище від рогу вул. Бема (нині – Ярослава Мудрого), вела до парового млина, який у 1861 році відкрила обіч вулиці Янівської фірма «Ю. Тома і син». Поруч із цим млином його власник збудував собі будинок із зимовим садом-оранжереєю та невеликим ставком. У радянські часи на цій території (вул. Шевченка, 60) працював Львівський мехсклозавод. Ніні тут будують житловий комплекс. Друга вантажна лінія відгалужувалася в районі сучасної вул. Дмитра Бортнянського.
Кінцева зупинка «вул. Т. Шевченка». Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
Наприкінці 1925 року у Львові відбувся перехід від літерного до цифрового позначення трамвайних маршрутів. Маршрут LJ отримав № 3. Траса маршруту не змінилася: Янівська застава – центр – вул. Зелена – Личаківський цвинтар. В кінці жовтня 1931 року трасу маршруту № 3 було продовжено від входу на Личаківський цвинтар до рогу вул. Личаківської та Св. Петра (Мечникова). Інтервал руху складав 5 хвилин. В середині 1935 року трамваї на маршруті № 3 курсували із інтервалом 6 хвилин.
Наприкінці 1939 року на околицях міста було продовжено три трамвайні лінії в напрямку станції Клепарів, Богданівки та мосту над Полтвою на вул. Замарстинівській. Трамвайну лінію по вул. Янівській (Шевченка) було продовжено від кінця Янівського кладовища до шляхопроводу над залізницею Львів – Красне. Колії проклали в основному на виділеному полотні, але на одній ділянці бракувало місця, отож у верхній частині вулиці Янівської утворилося іще одне сплетення (перше – на вул. Руській). Нову ділянку трамвайної колії ввели в експлуатацію 5 грудня 1939 року.
Трамвайний поїзд із вагонів «LOWA» ЕТ54 + ЕВ54 №№ 428 + 528 на кінцевій «вул. Т. Шевченка». Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
У роки першої радянської та німецько-нацистської окупації в напрямку Янівського цвинтаря та станції Клепарів і далі курсували трамваї маршруту № 3 вул. Личаківська – вул. Янівська (у часи німецької окупації: Вестштрасе – Петерштрасе).
Під час нацистської окупації Львова в жовтні 1941 року у верхній частині вулиці Янівської було створено Янівський табір примусової праці. До цього табору нацисти зганяли політв’язнів, військовополонених та євреїв. Цей табір діяів до листопада 1943 року, через нього пройшло понад 120 тисяч в’язнів, переважно єврейської національності. Янівський концтабір був транзитним – для знищення євреїв вивозили до Белжецького винищувального табору. Остаточно цей концтабір був ліквідований 19 липня 1944 року після бомбардувань радянською авіацією. Є відомості, що в’язнів Янівського табору доставляли на місця праці по Львову за допомогою вантажних трамвайних вагонів. Під час радянської окупації Львова територію колишнього Янівського концтабору використали для створення установи виконання покарань – виправно-трудового табору. Тепер тут знаходиться Личаківська виправна колонія № 30.
Рейкове сплетення у верхній частині вулиці Т. Шевченка. Вигляд в сторону центру міста. Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
Трамвайний рух у Львові було відновлено 1 березня 1945 року, але по вулиці Тараса Шевченка трамваї почали курсувати лише влітку 1947 року: сюди спрямували трамвайний маршрут № 3 вул. 1 Травня (проспект Свободи) – вул. Шевченка. В напрямку Погулянки та вулиці Мечникова із січня 1948 року курсували трамваї маршруту № 8 вул. 1 Травня – вул. І. Франка – вул. Зелена – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова. У 1950 році трамвайні маршрути № 3 і 8 були об’єднані у маршрут № 3, який курсував трасою вул. Шевченка – вул. 1 Травня (пр. Свободи) – вул. Зелена – вул. Мечникова.
Влітку 1951 року трамвайні колії по вул. 1 Травня (пр. Свободи) були демонтовані у зв’язку із підготовкою до запуску першої черги тролейбусної мережі Львова. Замість розібраної трамвайної лінії збудували нову: від рогу вулиці Руської вулицями Підвальною та Гонти до пл. Краківської (нині – пл. Ярослава Осмомисла). Новою трамвайною колією спрямували вагони трамвайного маршруту № 3.
Рейкове сплетення у верхній частині вул. Т. Шевченка. Автор фото Гаральд Нейзе. 1971 р.
Із 1 грудня 1951 року було запроваджено новий трамвайний маршрут № 7 вул. Т. Шевченка – вул. Чапаєва (нижня частина вул. Городоцької) – пл. Торгова – вул. Підвальна – пл. Радянська (Митна) – вул. Леніна (Личаківська) – вул. Мечникова – Погулянка. Із 1 червня 1952 року вагони трамвайного маршруту № 3 перестали курсувати на вул. Шевченка – його кінцевою стала пл. Галицька. У 1962 – 1963 рр. на кінцевій «вул. Шевченка» було споруджено розворотне кільце, що дозволило експлуатувати на маршруті № 7 трамвайні поїзди.
В кінці 1960-х на початку 1970-х років на трамвайному маршруті № 7, яке тоді обслуговувало трамвайне депо № 2, все іще експлуатувалися поїзди із трамвайних вагонів «Sanok», виготовлені іще на початку ХХ століття і модернізовані в першій половині 1950-х років – навіть у 1972 році на маршруті № 7 все ще експлуатувалося 7 поїздів із старих трамвайних вагонів.
Трамвайні зупинки-острівці на розі вулиць 1 Травня (нині – Городоцька) та Шевченка. В одну із них (справа) 10 січня 1972 року врізався некерований трамвайний поїзд, що зійшов із рейок. Кінець 1960-х рр.
10 січня 1972 року на перехресті вулиць 1 Травня (нині – Городоцька) та Шевченка сталася масштабна трамвайна аварія: трамвайний поїзд із вагонів «Gotha» Т2-62 і В2-62 №№ 472+572 на великій швидкості зійшов із рейок і врізався в трамвайну зупинку-острівець, на якій на той момент перебувало багато пасажирів. В результаті аварії, за офіційними даними, загинуло 13 осіб (11 – на місці аварії, 2 – у лікарні), травмовано 23 осіб, в тому числі 6 зазнали важких травм.
Перехрестя вулиць Шевченка та 1 Травня (Городоцька). На світлині видно автобус ЛіАЗ-677, а за ним – двовагонна система із вагонів «Tatra T4SU» на маршруті № 7. Автор фото – Ігор Роп’яник. 1970-ті рр.
У 1972 році із Чехословаччини було отримано першу партію чотирьохвісних трамвайних вагонів «Tatra T4SU». Ці трамваї запланували, в тому числі, випустити на трамвайний маршрут № 7 із важкими умовами руху, відповідно протягом 1972 року по його трасі було проведено роботи із приведення колійної інфраструктури до габаритів чеських вагонів. Перший трамвайний вагон «Tatra T4SU» вийшов на трамвайний маршрут № 7 19 січня 1973 року, ним керувала водій Л.П. Петляк. Із 1973 року трамвайний маршрут № 7 почало частково обслуговувати трамвайне депо № 1.
Трамвайний вагон «Gotha» G4-61 № 612-712 на трамвайному маршруті № 7 на розі вул. Шевченка та 1 Травня (Городоцької). Автор фото – Ааре Оландер. 1978 р.
На початку 1990-х років на вулиці Шевченка було проведено заміну найбільш зношених рейок, а у 1997 – 1998 рр. було проведено реконструкцію ділянки вул. Шевченка від вул. Левандівської до кінцевої «вул. Татарбунарська». Під час цієї реконструкції проїзну частину було значно розширено, а трамвайні колії прокладено по осі вулиці. Під час цієї реконструкції зникла «родзинка» трамвайного маршруту № 7 – рейкове сплетення. У 2013 році на розі вул. Шевченка та Городоцької було влаштовано кільцеву розв’язку. Геометрія трамвайних колій цієї розв’язки така, що вони можуть використовуватися для розвороту трамвайних вагонів (в напрямку центру).
Трамвайні вагони «Tatra KT4SU» маршруту № 7 у верхній частині вулиці Шевченка, яка пройшла реконструкцію в другій половині 1990-х рр. Автор фото – Андрій Василюк
Із 13 травня 2019 року було частково змінено трасу курсування трамвайного маршруту № 7: замість кінцевої «вул. Вахнянина» на Погулянці його спрямували на вул. Личаківську до кінцевої «вул. Пасічна». В той же час в напрямку Погулянки почали курсувати трамваї маршруту № 1. Із суботи 19 грудня 2019 року трамваї маршруту № 7 знову почали курсувати звиклою трасою вул. Татарбунарська – вул. Вахнянина (Погулянка), а маршрут № 1 скерували на вул. Пасічну. Із 14 травня 2020 року через закриття на реконструкцію вул. Шевченка трамвайний маршрут № 7 було вкорочено до церкви Св. Анни. Від 25 вересня 2020 року рух трамваїв на маршруті № 7 тимчасово припинено, а на Погулянку через вул. Городоцьку почали курсувати вагони маршруту № 1.
Реконструкція вулиці Т. Шевченка у 2020 р. Фото із архіву прес-служби Львівської міськради
Наразі на вул. Шевченка все ще тривають роботи із реконструкції, відповідно трамваї тут не курсують. Відповідно до Генерального плану міста Львова трамвайну лінію по вул. Шевченка заплановано продовжити до житлового масиву Рясне-1, проте ці плани виглядають не надто реалістично, адже, по-перше, на вулиці Шевченка є перетин із магістральною електрифікованою залізницею в одному рівні; по-друге: вулиця Шевченка від вул. Омеляна Ковча до початку мікрорайону Рясне-1 має усього дві смуги руху, розширення її потребуватиме величезних коштів, адже доведеться викуповувати приватні будинки та земельні ділянки.
Початок службової трамвайної лінії по вул. Татарбунарській. Автор фото – Андрій Василюк. 2009 р.
Наприкінці потрібно згадати іще й про службову трамвайну гілку по вул. Татарбунарській, яка йде до ділянки біля підніжжя Кортумової гори, де розміщено Службу колії ЛКП «Львівелектротранс». Цю трамвайну гілку іноді називають тюремною, адже поруч знаходиться установа виконання покарань. Існує версія, за якою цю трамвайну гілку було збудовано під час Другої світової війни і вела вона до Янівського концентраційного табору, створеного нацистами. Ця версія не підтверджується історичними документами. Насправді колію вулицею Татарбунарською збудували до піщаного кар’єру, із якого вантажними трамваями вивозили пісок для посипання колій. Пісок в трамвайному господарстві конче потрібний, особливо в дощову погоду, для покращення зчеплення трамвайних коліс із рейками і уникнення юзу. Гілку до кар’єру збудували вже у повоєнні роки. З часом пісок вичерпався і територію використали для розміщення виробничих приміщень і обладнання служби колії (тут, зокрема, розташований верстат для гнуття рейок), гаражів та ін. На території служби колії на вул. Татарбунарський довший час перебував раритетний службовий трамвай-рейковіз із вагонів «Gotha», який активно використовувався у 1980-ті – 1990-ті рр. Зараз цей трамвай переїхав в трамвайне депо № 2.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Перелік джерел інформації
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Програмка наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
У четвер, 29 вересня 2022 року, в Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 а), з ініціативи Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Відділу «Музей визвольної боротьби України» Львівського історичного музею, Львівського обласного Будинку учителя відбулася наукова конференція «Українська тіловиховна традиція».
Захід було приурочено 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти». Конференція зібрала науковців, краєзнавців та поціновувачів історії зі Львова, Самбора, Івано-Франківська. Зголосилися також учителі з фізичного виховання, історії України, Захисту України зі Львова та Львівської області. На конференції були присутні й студенти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. Частина доповідачів та запрошених змогли приєднатися до виступів і дискусії он-лайн.
Студенти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського – учасники наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
Нагадаємо, що пластовий курінь «Лісові Чорти» у Львові створено у липні 1922 року. Упродовж 1920–30-х років його члени брали активну участь у громадському житті Галичини. Це проявилося у проведенні мандрівок для молоді, організації стаціонарних та мандрівних таборів, впорядкуванні могил Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, постановці театральних вистав, різного роду святкувань тощо. Серед членів куреня були такі відомі діячі як Богдан Гаврилишин, Богдан Кравців, Роман Мармаш, Степан Охримович, Михайло Пежанський, Григорій та Петро П’ясецькі, Роман та Юрій Шухевичі, Степан Щуровський та інші. Сьогодні «Лісові Чорти» мають осередки в Україні, країнах Європи, США, Аргентині, Австралії. 19 членів цього структурного пластового підрозділу боронять Україну в лавах ЗСУ.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Вітальне слово виголошує доктор історичних наук, професор, директор Львівського історичного музею Роман Чмелик. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
Програма конференції складалася з двох частин. У першій пролунали вітальні слова від доктора історичних наук, професора, директора Львівського історичного музею Романа Чмелика; завідувача відділу «Музей визвольної боротьби України» ЛІМ Тараса Кузя; завідувачки музейного відділу ЛОБУ Віри Романчак; доктора історичних наук, доцента кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського, старшого наукового співробітника відділу новітньої історії Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, голови Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Андрія Сови.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Вітальне слово виголошує завідувач відділу «Музей визвольної боротьби України» Львівського історичного музею Тарас Кузь. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
Далі відбулася презентація другого випуску наукового збірника «Українська тіловиховна традиція», який побачив світ у червні цього року. Після цього з доповідями та повідомленнями виступили:
пластун-сеньйор, член пластового куреня «Лісові чорти» Василь Венгерак (тема доповіді: «Структура пластового куреня “Лісові чорти”»),
заступник голови Головної Пластової Булави, координатор платформи 100 кроків Андрій Ребрик («Відродження куреня “Лісові чорти” в таборах Ді-Пі в світлі архівних документів»),
координатор Музею-архіву Пластового руху у Львові Ольга Свідзинська («Доля членів куреня “Лісові чорти” під радянською окупацією (1944–1991 рр.)»),
завідувач сектору історико-меморіального музею Євгена Коновальця у Зашкові Ігор Селецький («Зашківці в історії пластового руху»),
Учасники наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
пластун-сеньйор довір’я, член пластового куреня «Лісові чорти» Богдан Генега («Історія відновлення діяльності куреня “Лісові чорти” у контексті відродження Пласту в незалежній Україні»),
Ольга Свідзинська подала тези доповіді директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Державний історико-культурний заповідник “Тустань”» Андрія Котлярчука («Перший прапор “Лісових чортів”: збереження і віднайдення»),
реставратор Львівського історичного музею Алла Гриньків («Реставрація прапора пластового куреня “Лісові чорти”»),
модератор конференції Андрій Сова («Сфрагістичні пам’ятки пластового куреня “Лісові чорти” (1922–1930)»),
Реставратор Львівського історичного музею Алла Гриньків виголошує доповідь «Реставрація прапора пластового куреня “Лісові чорти”» на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та докторант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Петро Гаврилишин («Богдан Гаврилишин – вихованець пластового куреня “Лісові чорти”»),
головний редактор журналу «Пластовий шлях» Юрій Леськів («Курінь “Лісові чорти” на сторінках журналу “Пластовий шлях”»),
голова пластової пошти станиці Чортків, пластун-сеньйор праці, вояк ЗСУ Анатолій Петльований («Філокартія та філателія в часі російсько-української війни (на прикладі роботи пластової пошти станиці Чортків)»),
завідувачі відділів ЛІМ Петро Слободян і Тарас Кузь («Формування музейного образу куреня “Лісові чорти”: на прикладі пластової виставки “В пожежах всесвітніх…”»).
Голова пластової пошти станиці Чортків, пластун-сеньйор праці, вояк ЗСУ Анатолій Петльований виголошує доповідь «Філокартія та філателія в часі російсько-української війни (на прикладі роботи пластової пошти станиці Чортків)» на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
У другій частині конференції присутні мали змогу ознайомитися з виставкою «В пожежах всесвітніх…», підготовленою до 110-ліття Пласту та 100-ліття куреня «Лісові чорти». Тематичні екскурсії для всіх бажаючих провели Світлана Кочергіна і Тарас Кузь. На завершення заходу було підведено підсумки наукової конференції, накреслено напрямки подальших досліджень.
Учасники наукової конференції «Українська тіловиховна традиція» (з нагоди 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти»). Львів, вул. Лисенка, 23 а; 29 вересня 2022 р. Світлина Андрія Сови.
Серед майбутніх проектів – праця про життєвий шлях четвертого засновника Пласту Степана Гайдучка (1890–1976); видання третього випуску «Українська тіловиховна традиція», присвяченого 150-річчю від створення Наукового товариства імені Шевченка та 150-річчю від народження основоположника українського тіловиховання Івана Боберського.
Останки закатованих радянською владою людей на території колишньої тюрми НКВС та КДБ з 90-х років у Дрогобичі
На вулиці Стрийській у Дрогобичі, на території колишньої тюрми НКВС та КДБ з 90-х років знайшли останки ще 24 закатованих радянською владою людей. Розкопки проводять фахівці комунального підприємства Львівської обласної ради “Меморіально-пошуковий центр «Доля».
Останки закатованих радянською владою людей на території колишньої тюрми НКВС та КДБ з 90-х років у Дрогобичі
Як розповів директор меморіально-пошукового центру Святослав Шеремета, розкопки на цій території проводили кілька разів, ще з 90-х років. Спочатку вдалося віднайти та перепоховати 486 останків. У 2017 році мешканці та міська влада звернулися до пошукового центру «Доля» з проханням відновити дослідження. Впродовж досліджень, проведених у 2018-2019 роках ексгумували ще 78 останків. Це місцеві мешканці, а також воїни УПА.
Останки закатованих радянською владою людей на території колишньої тюрми НКВС та КДБ з 90-х років у Дрогобичі
«Сьогодні виявлено ще чотири поховальних ями у яких простежуються останки 24 осіб. Їхні тіла хаотично скинуті в ями після 1944 року. Тобто це фактично післявоєнні жертви, їх убили радянські «визволителі», які прийшли на Дрогобицьку землю. У двох черепах виявлено кульові отвори. В ямах присипані камінням та землею тіла убитих цивільних мешканців, а також воїнів УПА», – розповів заступник директора КП «Доля» Володимир Харчук.
Останки закатованих радянською владою людей на території колишньої тюрми НКВС та КДБ з 90-х років у Дрогобичі
Після ексгумації та проведення антропологічних досліджень віднайдені останки будуть перепоховані разом з іншими на полі Скорботи Дрогобицького кладовища. Меморіальний комплекс у Дрогобичі став важливим місцем української національної пам’яті.
122 роки тому, 4 жовтня 1900 року, для глядачів відкрився львівський оперний театр, що тоді мав назву Великий міський театр. До цієї дати Фотографії Старого Львова опублікували цикл статей відомих дослідників Павла Ґранкіна та Євгена Соболєвского про історію будови і реставрації оперного театру (перечитати можна тут).
Львівський оперний театр, 1915 (з колекції Софії Легін)Гетьманські Вали, 1915 (з колекції Софії Легін)вул. Кароля Людвіка, 1916 р.(з колекції Софії Легін)
Сьогодні ж, уже на завершення, хочемо показати кілька зображень Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, що були репродуковані на поштівках 1900-1956 років та не увійшли як ілюстрації до вищезгаданих публікацій.
Львівський оперний театр, 1917 р. (з колекції Софії Легін)вул. Кароля Людвіка (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр (з колекції Софії Легін)
Заразом нагадаємо, що львівський оперний театр було відкрито прем’єрою опери “Янек” Владислава Желенського про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга.
Львівський оперний театр (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр, 1935 р. (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр. С. Грузберг, 1956 р., 1916 р.(з колекції Софії Легін)
Під назвою Великий міський театр львівський оперний працював до 1934 року. Потім його було перейменовано на Львівський державний театр опери та балету. У 1956 році, до сторіччя від дня народження Івана Франка, театру було надано його ім’я. А у 2000 році, коли театр святкував 100-річний ювілей, було видано Указ про надання йому імені Соломії Крушельницької.
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
Графіка буває різною. Буває плакатна, промислова, архітектурна, а буває витончена, ніжна, майже чуттєва. Залежно від того, хто і з якими почуттями її створює. Юлія Котлярова не вважає себе художником-графіком, а відноситься до своїх робіт як до улюбленого захоплення.
Юлія Котлярова
“Це моя перша виставка, бо я не вважаю себе мистцем. Я архітектор, а це як хобі. Хоча мені пропонували зробити виставку серії моїх мініатюр “Львівські вежечки””, – розповідає Юлія Котлярова.
Мисткиня ніколи не мріяла про виставку і не вважала свої роботи чимось особливим. Малювати почала майже механічно під час довгих нарад на роботі. Але побачила, що виходить і захопилась.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
“На виставці представлені роботи 1990-х років, десь до двохтисячного. Вони робилися для себе, бо я дуже люблю Алісу Льюїса Керрола, люблю сам твір. Він мені здається не тільки казковим, а якимось містичним, філософським. А малювати почала випадково, сиділа на якомусь зібранні і рука машинально малювала. Першим був Капелюшник. Я одразу впізнала кого намалювала і подумала, що до нього уже треба і Алісу намалювати. Отак роботи і одна за другою з’явилися”, – ділиться Юля.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
До ідеї власної виставки Юлю підштовхнула подруга, котра й познайомила її з власником кав’ярні “Мазурек” Євгеном Булавіним. Під час зустрічі й визріла ідея виставки.
“Виставка є випадковою. Я ніколи не збиралася виставляти ці роботи. Але почалася війна і я подумала, може це якраз той час і хтось їх встигне побачити і отримає радість. Бо це дуже важливо коли людина отримує якийсь позитив”, – зазначає художниця.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
До слова, всі експоновані на виставці роботи можна придбати. А експозиція виставки триватиме в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 21 жовтня.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
У вівторок, 4 жовтня 2022 року, напередодні дня народження Богдана Ігоря Антонича, у Музеї-садибі родини Антоничів презентували оновлену експозицію.
Цей проєкт реалізований за підтримки голови Львівської обласної ради Ірини Гримак, заступника голови ЛОВА Івана Собка, депутатів обласної ради Северина Хобзея, Святослава Шеремети, Соломії Риботицької, Петра Цеголки, Лариси Письменної, Ореста Скопа, художникам Володимиру й Василю Турецьким, Ірині Грицюк і Марії Янко, Романа Опалинського, скульптора Романа Кихти, архітектора Михайла Хохоня, консультанта Данила Ільницького, Ігоря Калинцюя за добре слово і підтримку, студентів і викладачів Художнього професійно-технічного училища імені Йосипа Станька смт. Івано-Франкове на чолі з директором Василем Гевалом, колекціонера Володимира Содоренка, музейників Ольги Дядинчук, Світлани Іванської, Сергія Бозова, працівників господарського відділу музею.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
“Рівно тринадцять років тому, в рамках відзначення 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, тут, у цій плебанії місцевого священника отця Василя Кота, батька Богдана Ігоря Антонича, було прийнято державне рішення створити меморіальний музей Богдана Ігоря Антонича. З того часу бере початок цей музей», – розповів на відкритті директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць. Музейними силами сформували тимчасову експозицію, а вже ближче до 2019 року було прийнято рішення будувати нову. «Спочатку, разом із Орестом Скопом, заслуженим діячем мистецтв України, створили проєкт, а 2021 року, завдяки Львівській ОВА, Львівській обласній раді стартували роботи зі створення нової експозиції”, – зауважив директор.
Привітала музейників з відкриттям оновленої експозиції голова Львівської обласної ради Ірини Гримак. «Це місце святе й освячене не лише церквою, а й людьми, які з непереборною силою боролися за нашу країну… Тут народжувалася не одна історія і тут надихалося не одне покоління людей, які вбирали в себе все найкраще, що може ввібрати для себе українець», – наголосила очільниця.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
Про те, що музей працює, в ньому відбуваються найрізноманітніші заходи, кипить робота, є рух, є життя, розповів присутнім заступник голови ЛОВА Іван Собко. «…Ми починали з листочка. І сьогодні це, що тут є, вартувало цього ризику, тої праці і того часу, щоб бути тут і бачити, що зроблено» – сказав Іван Собко.
Серед почесних гостей на відкритті виставки був заслужений діяч мистецтв України, автор нової експозиції Орест Скоп. Багаторічний дослідник життєвого і творчого шляху Богдана Ігоря Антонича Ігор Калинець також привітав колектив музею, мешканців села Бортятина, представників влади, інших гостей з відкриттям нової експозиції: «Ми маємо подію – відкриття оновленого музею. Це той музей, який у свій час відкривала Ірина Калинець, Роман Лубківський… Їх сьогодні немає, але їх варто згадати, бо на них власне й тримається музей».
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
Родзинкою свята став виступ студенток факультету культури і мистецтв Львівського університету імені Івана Франка Марії Витрикуш, Тетяни Войтів, Катерини Якимечко. Вони виконали українські народні пісні «Ой лісу, лісу», «Летіла зозуля», «По той бік гора, по той бік друга» (улюблена пісня Богдана Ігоря Антонича).
На завершення заходу завідувачка Музею-садиби родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) Ольга Дядинчук запросила присутніх на екскурсію й огляд нової експозиції.
У Львові кожен знає, де є центр міста, а чи хтось задумувався, де знаходиться центр центру, а конкретніше – центр старого міста?
Для визначення цього слід взяти одну з найточніших старих мап Львова – карту Франца де Ертеля 1780 року і почати вимірювання.
Крок 1: Встановлюємо крайні пункти на неіснуючі в наш час бастеї і північний бастіон. Бернардинський монастир ігноруємо, оскільки ані він, ані його мури були, по суті, поза містом. Зелені лінії, що поєднують крайні пункти, дають нам пункт E.
Крок 2: Малюємо два кола, які охоплюють відповідно пункти А-В і С-D. Їхні центри дають нам пункти G і F. Таким чином отримуємо трикутник EFG.
Крок 3: Накладаємо на карту д’Ертеля сучасну мапу (світлий фрагмент навколо площі Ринок). Тут прийдеться трошки повозитись, тому що стара карта все ж має деякі вади – вона не надто точна у відстанях і дещо зміщена від осі північ-південь.
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 4: Виключаємо старовинну мапу і залишаємо тільки сучасну. Далі знаходимо геометричний центр трикутника (червоний кружечок) і визначаємо його географічні координати (49°50’32.4″N 24°01’55.5″E). Робимо це тільки тому, що на сучасних мапах символи (пам’ятник, фонтан, готель тощо) наносяться досить умовно (наприклад, ліжка прямо на площі).
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 5: Відкриваємо Google.Maps, вставляємо у пошук ці координати і бачимо, що центром старовинної частини міста Львова є фонтан Адоніс.
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 6: Йдемо у центр і робимо фотографію цього місця! 🙂
Фонтан Адоніс на Площі Ринок у Львові
А оскільки зараз тривожний час і пам’ятник сховано до перемоги, то прийдеться милуватись старими світлинами Львова.
Фрагмент фото фонтану Адоніс на Площі Ринок у Львові 1938 року (повне фото тут)
P. S. Звичайно, усі ці вимірювання є просто забавою. Вони не витримають найменшої критики зі сторони геодезистів, але чи це аж так важливо? Ми ж не збираємось встановлювати пам’ятний знак геодезичного центру Львова. Просто ми хочемо побувати у центрі Центру, а потім піти на каву до найближчої кав’ярні…
В п’ятницю, 7 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію-розповідь “Фотоархів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах“.
За 60 хвилин український історик, науковець, учитель, кандидат історичних наук, доцент, директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Богдан Лазорак розповість про найцікавіші родзинки фотоархіву музею-садиби Франка в Нагуєвичах.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Від маловідомих родинних світлин до нововіднайдених фотографій знакових гостей і унікальних кадрів будівництва музейного комплексу. Більшість цих унікальних знимків вперше покажуть на широкий загал.
Для справжніх поціновувачів творчості Івана Франка буде представлено розповідь багаторічного та ґрунтовного дослідника творчості великого мислителя.
25 жовтня та 22 листопада у театрі Марії Заньковецької відбудеться концерт «Дударик» та друзі».
Усі кошти від продажу квитків буде скеровано на придбання безпілотника для 24 ОМБР, повідомили в Дударику.
У концертах візьмуть участь: Соломія Чубай, Олег Онещак, Марія Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко, Микола Береза, Олександра Люта, Юрій Йосифович, Уляна Горбачевська, Віталій Боднар, Марія Онещак. Рок-оркестра, музики оркестру, Дударик-Forever.
Як відомо, Національна академічна хорова капела «Дударик», досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень. Як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
Капела не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, але й формує унікальний український варіант їхнього прочитання — сповнений красою тембрів, вражає багатством динамічної палітри.
Кожен виступ «Дударика» — це свято високого духа, внесок до мистецької скарбниці людства.
У моєму свідоцтві про народження записано, що я народився у місті Львові. Однак у роки мого дитинства та й навіть зараз від сусідів, особливо старшого покоління, можна почути «Йду до міста».
Справа в тому, що місцевість обабіч вулиці Тракт Глинянський, яку йменують Малі Кривчиці (на противагу Великим Кривчицям обабіч Дороги Кривчицької) аж до 1962 року не входила до складу міста Львова – вона належала до Кривчицької сільської ради Новояричівського району Львівської області.
Як згадує моя мама, яка мешкає в районі Кривциць практично від народження, у повоєнні роки межа міста проходила по залізниці Підзамче – Личаків – Дріжджзавод до залізничного переїзду на вул. Тракт Глинянський, а далі межею міста була ця вулиця (приблизно до сучасної вулиці Курінної). Відповідно, будинки, які знаходяться із лівої (непарної) сторони вулиці Тракт Глинянський належали до міста Львова. А наш будинок, який знаходиться з правої сторони цієї вулиці, до міста вже не належав. Таким чином у 1950-х рр. подруга моєї мами Дарина Сікачовська була львів’янкою, а моя мама – ні… Лише у 1962 році територія сіл Великі і Малі Кривчиці була включена до складу міста Львова…
Кривчиці на мапі Великого Львова 1939 року.
Перша згадка про село Кривчиці поблизу міста Львова датується 1447 роком, хоча за даними археологічних розкопок в цій місцевості люди селилися із давніх давен, поселення існувало тут іще в дохристиянські часи. Чому саме поселення називалося Кривчиці точної відповіді немає. Можливо назва походить від т.зв. «Кривого лісу», який ріс на пагорбах. Видатний український історик І. Крип’якевич називав Кривчиці одним із найдавніших підміських сіл Львова.
Територія громади села Кривчиці на межі ХІХ і ХХ століття межувала із Личаківським (Бродівським) передмістям Львова. В районі перехрестя сучасних вулиць Личаківської та Пасічної знаходилася Личаківська рогачка. На мапі Львова 1910 року показана межа міста і громади Кривчиць, яка проходила по сучасній вулиці Пасічній і межі Личаківського парку (цей парк також носив ім’я Бартоша Главацького, пам’ятник якому встановлений в цьому парку). В ті часи вулиця Личаківська в межах громад Кривчиці, Яловець та Лисиничі носила назву «Дрога до Злочева».
Місцевість в районі вулиць Яричівська, Козацька, Кошова та Табірна на мапі Львова 1910 року позначена, як «На горах». Тут у 1648 і 1655 рр. табором стояли козацькі війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Власне через перебування на кривчицьких полях козацьких військ і отримали свої назви вулиці колишніх Кривчиць: Козацька, Кошова, Табірна та Бівакова (колишня назва сучасної вулиці Голинського). Також на згадку про козацькі табори на кривичицьких полях назву «Табори» носить місцевість із лівої (непарної) сторони вулиці Глинянський Тракт на схід від сучасної вулиці Богданівської.
Великі Кривчиці – це поселення обабіч сучасної вулиці Дорога Кривчицька, а Малі Кривчиці – обабіч сучасного Тракту Глинянського. Глинянський Тракт аж до 1933 року носив назву «Дорога до Кривчиць». На території громади Кривчиці, яка тягнулася вздовж сучасної вулиці Пасічної приблизно до сучасної вулиці Медова Печера, знаходилися поселення На Пасіках, т.зв. «Ліс горний», а також Казарми кінноти оборони краю, які знаходилися на теренах сучасного 28-го авторемонтного заводу. Зі сходу громада Кривчиці межувала із територією громади Лисиничі та поселенням Ялівець. Село Лисиничі іще старше за Кривчиці – перша згадка про нього датується 1411 роком. Також Кривчиці межували із громадою Знесіння.
Місцевості Яловець та На Горах на мапі Львова 1910 р.
Поселення Ялівець за мапою Львова 1910 року знаходилося обабіч вулиці Личаківської. Його територія простягалася до сучасного Глинянського тракту та локальної залізниці Львів – Личаків – Підгайці.
У другій половині 1900-х років по території громад Кривчиці та Лисиничі пройшла локальна залізниця Львів-Підзамче – Потутори – Підгайці. В межах Львова та Кривчиць через значну різницю висот між станціями Підзамче та Личаків колії проклали серпантином, отож тогочасні гострослови назвали залізницю «Морським змієм, що звивається». Сама станція Личаків опинилася на території міста Львова. Станція мала три колії. У 1914 році до станції Личаків було прокладено трамвайну колію, яка існувала до 1936 року. До станції Личаків у 1925 – 1936 рр. курсував трамвай маршруту № 8.
Станція Личаків у 1929 році
Неподалік станції Личаків виник квартал, який носить назву Професорська колонія. Тут – вузькі бруковані вулички. Обіч цих вуличок – вілли, збудовані у 1920-х – 1930-х рр. В цих вілах мешкали достатньо забезпечені люди, серед яких і вчителі та викладачі («професори»). Окрім Професорської була також і Робітнича колонія (обіч сучасних вулиць Кривчицька Дорога, Втіха та Березова).
На території громади Лисиничі на мапі 1910 року позначено поселення «На гостинцю», залізничний пристанок (платформу) Лисиничі, а також бровар Грунда (нині – дріжджовий завод «Ензим»). Далі починалася територія, що належала місту-супутнику Львова – Винникам. Обіч сучасної вулиці Личаківської знаходилося поселення Гори (Підгори) та хутір Лисиничі.
У 1931 році частина земель громади Кривчиці разом із поселенням Яловець було приєднано до міста Львова. Зокрема до складу міста увійшли Професорська і Робітнича Колонії. Нову межу міста можна побачити на мапі Львова 1939 року. Межею Львова та громади Лисиничі стала вулиця Букова (вона і досі носить цю назву), ділянка локальної залізниці Львів – Підгайці (в межах перегону Личаків – Винники), вулиця Тракт Глинянський, а далі – знову залізниця Львів – Підгайці, але вже в межах перегону Підзамче – Личаків.
1 серпня 1934 року польською адміністрацією було створено гміну Кривчиці (Кшивчице) із центром в однойменному селі. До складу цієї гміни входили сільські громади Великих та Малих Кривчиць, Лисинич та Підбірців. Площа території гміни – 26,35 кв. км. На теренах гміни налічувалося 1015 будинків.
У 1942 році німецька окупаційна адміністрація включила терени гміни Кривчиці до складу міста Львова. Ця територія була включена до VIII дільниці Вайнберг. У 1944 році радянська окупаційна адміністрація скасувала приєднання Кривчиць, Лисинич та Підбірців до складу міста Львова. Малі та Великі Кривчиці стали частиною спочатку Винниківського, а потім Новояричівського району Львівської області. Села Лисиничі та Підбірці аж до початку 2020-х рр. належали до Лисиничівської сільради Пустомитівського району Львівської області.
Винниківський район Львівської області був створений 10 січня 1940 року, його центром стало місто Винники. Від 26 вересня 1959 року, відповідно до рішення Львівського облвиконкому, м. Винники було включено до складу міста Львова, автоматично було ліквідовано Винниківський район Львівської області. Села Малі та Великі Кривчиці відійшли до Новояричівського району Львівської області.
У кінці 1950-х років почалося приєднання приміських громад до складу м. Львова. Відповідно до рішення Львівського облвиконкому від 27 квітня 1955 року до складу міста Львова було включено територію площею біля 1200 га, зокрема хутір Лисиничі із автобазою та дріжджевим заводом, а також с. Козельники Винниківського району (88,8 га). 6 червня 1957 року Львівський облвиконком прийняв рішення про долучення до м. Львова смт. Брюховичі, яке до того було райцентром Львівської області у 1940 – 1957 рр. Від 2 квітня 1958 року до складу міста Львова приєднано населені пункти Гори (обіч сучасної вул. Личаківської), Кам’янка, Нові Збоїща та Колонія. Рішенням Львівського облвиконкому від 26 вересня 1959 року Львівській міськраді підпорядковано м. Винники. 13 червня 1962 року Львівський облвиконком приймає рішення про приєднання до міста Львова сіл Скнилівок, Підсегнівка та Сихів Пустомитівського району; сіл Старі Збоїща, Великі Кривчиці та Малі Кривчиці Новояричівського району. Із 10 січня 1963 року до складу міста Львова включено селище Рудне.
Вулиця Дорога Кривчицька. 1960 р. Світлина Ю. Дороша
Після включення до складу міста Львова у 1962 – 1969 рр. територія колишніх сіл Великі та Малі Кривчиці, Колонія, Гори та хутору Лисиничі була включена до складу Шевченківського району міста Львова. 23 травня 1969 року указом Президії Верховної Ради Української РСР за рахунок територій Ленінського та Шевченківського районів міста Львова було створено Червоноармійський район міста Львова, частиною якого стали території згаданих вище сіл та місто Винники. Із 1990 року район перейменовано у Личаківський – на згадку Личаківського передмістя м. Львова.
На момент включення до складу міста Львова на території сіл Малі та Великі Кривчиці практично не було впорядкованих вулиць і доріг із твердим покриттям. Виключенням була вулиця Богдана Хмельницького (із 1962 р. – Богданівська), яка мала тверде покриття із колотого каменю. Ця вулиця простягалася від переїзду на залізниці Львів – Сапіжанка до перехрестя із вул. Тракт Глинянський – т.зв. «Двох стовпів». Назва «Два стовпи» походить від двох бетонних блоків розміром 2 х 2 х 4 метри, які німці встановили тут у 1944 році, щоб перекрити дорогу до Львова радянським танкам. Один із цих «стовпів» досі лежить обіч насипу вже недіючої залізниці Львів – Личаків – Чортівська скеля, яка є залишком локальної залізниці Львів – Підгайці, яку німецькі окупанти зруйнували перед відступом у 1944 році, а радянські окупанти так і не відновили. Отож, основним транспортом для мешканців Кривчиць був трамвай маршруту № 2, який мав кінцеву зупинку на розі вулиці Леніна (нині Личаківська) та проспекту Ленінського Комсомолу (нині вул. Пасічна) у вигляді розворотного трикутника. Крім того, вулицею Личаківською повз дріжджзавод із 1959 року курсували автобуси маршруту № 6 вул. Валова – м. Винники.
Вул. Дорога Кривчицька. Початок 1960-х рр. Світлина Юліана Дороша
Дорога Кривчицька та частина вул. Глинянський тракт отримали тверде асфальтове покриття в другій половині 1960-х років. Тоді ж тут почав курсувати громадський транспорт. До Великих Кривчиць курсував автобусний маршрут № 10 вул. Шевченка (Кам’янка) – Великі Кривчиці. Вулицями Богданівською та Глинянський тракт курсували автобуси кільцевого маршруту № 19 вул. Валова – вул. Леніна (Личаківська) – Кривчиці – вул. Силікатна (Пластова) – вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола) – вул. Валова. Автобусні маршрути №№ 10 і 19 можна побачити на туристичній мапі Львова 1970 року.
У вересні 1966 року обіч вулиці Тракт Глинянський на межі міста Львова було створено Львівську овочеву фабрику, що спеціалізувалася на вирощування овочів у теплицях та їх переробці. Пізніше підприємство отримало назву «Агрофірма «Провесінь». Поруч із цим підприємством розпочалося будівництво багатоквартирних будинків. Відповідно, вулиця Тракт Глинянський була впорядкована і отримала тверде покриття аж до села Лисиничі. В середині 1970-х років до села Лисиничі почав курсувати автобус маршруту № 72 вул. Мечникова – с. Лисиничі. Трохи пізніше запущено автобусний маршрут № 110 вул. Леніна (Личаківська) – с. Підбірці. Автобусний маршрут № 72 є на туристичній карті Львова із 1976 року.
Щодо промисловості на теренах Кривчиць і Лисинич, то відомо про цукроварню в Кривчицях, яка працювала іще в 1830-х рр. Наприкінці ХІХ століття при дорозі на Золочів (кінець сучасної вул. Личаківської) було збудовано бровар Грунда, який за радянських часів був перетворений в Львівський дріжджовий завод, нині – «Ензим». На територіях, що на початку ХХ століття належали до громади Кривчиці в радянські роки працювала низка підприємств. Зокрема поруч із залізничною станцією Личаків розмістився завод «Теплоконтроль» (потім – «Мікроприлад»). На території колишніх казарм розмістився 28-й військовий авторемонтний завод. Між вулицями Тракт Глинянський та Личаківська розмістилися автобаза, а ближче до залізничного переїзду – овочева база. Між залізницею, вулицями Тракт Глинянський та Табірною іще із 1950-х років розміщувався піонерський табір, який потім був перетворений на санаторій-профілакторій Львівського автобусного заводу. В 2000-х роках на цій території «Галбуд» збудував багатоповерхові будинки.
Бровар Грунда, заснований в кінці ХІХ століття. Зараз – дріжджовий завод “Ензим”.
В районі колишнього села Гори, за адресою вул. Леніна (Личаківська), 233 до кінця 1980-х років знаходилося доросле поліклінічне відділення 6-ої міської клінічної лікарні. Цю поліклініку було укрупнено, кабінети лікарів та процедурний кабінет були перенесені у нову будівлю на вул. Медова Печера, 1. У будівлі по вул. Личаківській, 233 у 1990-ті рр. знаходилося відділення фтізіопульмонології. У 1980-ті рр. в районі Професорської колонії діяла клінічна лабораторія поліклініки 6-ої міськлікарні та жіноча консультація. Також в районі Професорської колонії було відділення клінічної лікарні Львівської залізниці.
Церква Св. Пророка Іллі на вул. Дорога Кривчицька. Сучасне фото
Мурована церква Св. Іллі в селі Великі Кривчиці обіч сучасної Дороги Кривчицької відома із XVII століття. Цей храм був початково дочірньою церквицею парафіяльної церкви Вознесіння Господнього на Старому Знесенні. Є дані, що підвалини церкви датуються ХІІІ століттям. Припускають також, що на цьому місці в дохристиянські часи було капище Перуна. На захід від церкви височіє гора Хомець. Іще один храм – колишній костел Воздвиження Чесного Хреста постав біля перехрестя вулиць Дорога Кривчицька і Богданівська у 1930-х роках. За радянських часів церква Св. Іллі була діючою (православною), костел закрили і використовували як склад.
Костел Воздвиження Чесного Хреста в Кривчицях. 1930-ті рр.
У 1989 р. церква Св. Іллі відійшла до греко-католицької громади, а колишній костел – до православної громади Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка утворилася восени 1989 року. Парохом громади УАПЦ був отець Йосиф Чабан, який ініціював перетворення закритого костелу в православну церкву. Перетворення костелу на православну церкву підтримала і римо-католицька парафія. Ксьондз Людвік Криницький гостинно зустрів такий намір: «Бог у нас один, єдиний і римо-католики не будуть пред’являти претензій до цього приміщення, яке громада православних бажає використати для проведення своїх літургій. Адже краще буде, коли в ньому відбуватиметься молитва до Господа Бога, ніж коли буде руйнуватися. Тож нехай громада користується приміщенням», – зробив висновок отець. – «Нехай Вас Бог благословляє в цьому». Свою згоду він задокументував 8 серпня 1990 р. відповідною запискою. Реконструйований храм було посвячено на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Після надання томосу православна громада Кривчиць перейшла до Православної Церкви України (ПЦУ). Отець Йосип Чабан був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці протягом більше 30 років, помер він наприкінці 2020 року. Зараз парохом є його син.
Парафіяни церкви Різдва Пресвятої Богородиці. 1991 р.
Обіч вулиці Богданівської на вул. Іванова Гора, 3 у 2000-ні рр. постав іще один храм – Церква Усіх Святих УГКЦ. В районі багатоповерхових будинків на вул. Тракт Глинянський, 163/20 розташований православний храм Св. Апостола євангелиста Луки, який належить до ПЦУ.
Кривчицький цвинтар розміщений обіч вулиці Тракт Глинянський між будинками №№ 137 і 141. Нові поховання тут зараз заборонені – дозволене тільки підхоронення.
Перелік джерел інформації:
1. Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки та інші особливості королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 334 с.;
2. Історія Львова в документах та матеріалах. – Київ, Наукова думка, 1986.
В середу, 5 жовтня 2022 року, о 15:00 у галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б) відбудеться відкриття персонального арт-проєкту студентки кафедри художнього текстилю ЛНАМ Юлі Докучаєвої.
Після невеличкої перерви галерея ЛНАМ відновлює активну діяльність і розпочинає новий виставковий сезон із проєкту талановитої молодої художниці Юлі Докучаєвої «Бачити трохи далі долоні». Виставка демонструє концептуальний пошук свого «я», фіксує певний внутрішній стан, який авторка прагне ретранслювати на глядача оригінальними художніми засобами. Кураторка проєкту – Катерина Кусько.
Художниця ставить перед собою запитання «Що ховається під масками наших ароматів, брендів, статусів у соцмережах, друзів за кавою та нових айфонів? Що відбувається, коли ти переступаєш поріг власного дому? На самоті у своїй кімнаті ти стикаєшся зі своїми невдачами, страхами, гріхами. Тебе слухають стіни, обіймають покривала, освітлюють старі ліхтарі з вікна. Кожен предмет символізує характер твоєї особистості. Кожна дрібниця у спальні, крихта на кухні, загублена сережка в коридорі, розкидані вологі рушники у ванній кімнаті – це частина ТЕБЕ.
На цій виставці ви заглянете в чужі долі, відчуєте щось таємниче та крихке. Один лише предмет дасть змогу уявити вам, хто сьогодні ваш сусід. Зайшовши в галерею, ви відчуєте, як зазирнули в замкову щілину та побачите чужі тіні, відбитки пальців і звички. Ця виставка для мене як виклик оголитися, адже вашою сусідкою стану я, а предмети – мої особисті речі…»
Про авторку. Юля Докучаєва народилась 2001 р. у Львові. 2018-2022 рр. – навчалася на кафедрі художнього текстилю ЛНАМ. Учасниця програми міжнародної академічної мобільності у Краківській акадамії мистецтв ім. Яна Матейка. З 2022 р. – здобуває ОР Магістр у ЛНАМ (програма «арт-текстиль») та у Ягеллонському університеті у Кракові за спеціальністю “labolatoria kultury wspolczesnej”. Учасниця низки проєктів в Україні та за кордоном. Серед них: “Моє місто”, 2019 р., Львів, “A4 ballpoint” у Карась-галерея, Київ, 2020 р., виставка в Міжнародному конгрес-центрі Катовіце та проект “200 lat polskiego romantyzmu” у Кракові, 2022 р.
21 жовтня у !FastRepublic у Львові в рамках свого українського туру виступить Ivan NAVI. Початок о 19:00. Концерт відбудеться в день релізу нового альбому артиста, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Загалом Ivan NAVI виступить в 9 містах України (Ужгороді, Тернополі, Луцьку, Вінниці та інших), а частину коштів, зібраних завдяки концертам, передасть для закупівлі автомобілів на передову.
Реліз нового альбому «Пишу тобі листа» був запланований на початок березня. Згодом у травні артист видав однойменну пісню, яка протягом літа стала улюбленою для тисяч українців. 21 жовтня відбудеться повноцінний реліз.
«Пишу тобі листа» – це пісня про підтримку, як в принципі і весь альбом. В ній є слова «Моя маленька, ти здаватися не смій. Зумій не побоятись, коли треба змін»… Я стільки прочитав історій від людей, які в коментарях писали, що вона виявилась дуже потрібною і помічною їм. Ці історії неможливо читати без сліз… Для мене важливо, що пісня може допомагати пройти дуже складні періоди. І в цьому найбільша її цінність. Таким є і решта альбому. Кожна пісня як пластир: «Там, де» – про стосунки з коханою людиною, з якою вас роз’єднала відстань, «Зоря» – про те, що в нас є зараз, а зранку ти не знаєш, де будеш, «Наодинці» – про самотність, в якій ти відвертий, чесний як на духу», – зазначив артист.
Ivan NAVI
«І цей альбом був написаний ще задовго до повномасштабного вторгнення, минулої осені. А деяким пісням вже роки. Мені дуже хотілось поділитись ним саме на концертах, в інтимному просторі з людьми, яким зараз дуже треба почути ці слова, цю музику. Крім того, ми разом допоможемо і нашим ЗСУ. Зараз важливо, щоб кожен на своєму фронті сприяв наближенню перемоги України та підтримці українців в цій нелегкій боротьбі», – додав Ivan NAVI.
В альбом також увійдуть ліричні версії давно відомих пісень артиста «Тимчасовий релакс», «Холодна ніч» та акустична версія «Коли нема тебе».
На початку ХХ ст. до Львова завітав Ян Домбський, відомий польський політик, дипломат, громадський діяч, журналіст.
Роботи на річці Полтві у Львові, поч. ХХ ст.
В історію він увійшов як голова польської делегації на переговорах про перемир’я у польсько-радянській війні у Мінську та Ризі (1920—1921), підписант польсько-радянського мирного договору (18 березня 1921), в.о. Міністра закордонних справ (з 24 травня 1921 по 11 червня 1921).
Під час його візиту до Львова були зроблені унікальні фото із замурування русла річки Полтви у Львові.
Роботи на річці Полтві у Львові, поч. ХХ ст.
Сьогодні туристи, які відвідують місто, прогулюючись історичним центром Львова, рідко помічають, що річка тече під землею. Її перекриття було зумовлене із санітарних вимог, а рішення сховати річку в канал було прийнято ще в ХІХ столітті, а всі роботи було завершено перед початком Першої світової війни.
Зараз фото знаходяться в фонді Яна Домбського, справа номер 20.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
