Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколай відомий нам більше через фортецю, а точніше через скандальні спроби влади її знищити. Але має він ще свою славну історію, яра розпочалася від його засновника – Миколая Тарло. Міські права Миколаєву були надані в 1570 р.
Археологічні знахідки на території Миколаєва і довколишніх сіл доводять, що життя на цих теренах існувало ще в праісторичні часи.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
На думку видатного історика Антонія Шнайдера на місці теперішнього Миколаєва існувало слов’янське місто Тетерев. Свої здогадки він підкріплював ще існуючими в середині ХІХ ст. фрагментами валів та знахідками руських монет і чималого бердиша (сокири) при будівництві костелу в 1607 р.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Сандомирський хорунжий Микола Тарло з Щекарович отримав привілей на заснування нового міста поблизу Дроговижа в 1570 р. Спочатку містечко розвивалося як ремісничий центр. Та вже невдовзі після заснування воно було поруйновано під час Національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. XVII-XVIII ст. в житті руського населення Миколаєва були вкрай несприятливі через постійні утиски з боку польського шляхетства. Тому в місті, як і в інших великих населених пунктах на Галичині, при церкві виникає братство імені Святого Миколая. Початком його діяльності вважається 1717 р., коли львівським архієпископом був затверджений статут цієї організації. Братчики боролися за урівнянні прав руських ремісників поруч з польськими, можливість участі в управлінні міста та провадили широку культурно-освітню діяльність.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Ситуація в Миколаєві поліпшилася після поділів Речі Посполитої.. Тоді його набуває у свою власність відомий землевласник Галичини граф Скарбек. Він дбає не лише про наповнення власної кишені, але й за економічний розвиток міста. Граф також відзначався своєю благодійністю і милосердністю, між Дроговижем і Демнею він заклав притулок для сиріт і вбогих.
Уся Миколаївщина під час Першої світової війни була ареною затяжних і кровопролитних боїв. В 1918 р. Миколаїв був місцем велелюдного віча, на якому були присутні майже 10000 осіб.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
З приходом радянської влади в 1940 р. поблизу міста почалося спорудження великого цементного заводу, оскільки в околицях було багато необхідних у виробництві вапняку і глини. І по сьогоднішній день провідною галуззю промисловості Миколаєва є виготовлення будівельних конструкцій та матеріалів.
З 1939 по 1962 р. існував Миколаївський район Дрогобицької області. Декілька років Миколаїв був містом Жидачівського району. Миколаївський район відновлено 6 грудня 1966 р.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколаїв – місце народження декількох світочів української культури. В сім’ї миколаївського бурмістра народився Микола Устиянович. Він – один із засновників літературно-освітнього товариства «Галицько-Руська Матиця», «Собору українських учених». Микола Леонтійович відомий також як автор низки поетичних і прозових творів.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В родині українця німецького походження 18 квітня 1860 р. народилася Юлія Шнайдер (псевдонім – Уляна Кравченко). Почала друкуватися в 23-літньому віці, літературний дебют відбувся завдяки сприянню І. Франка на шпальтах «Зорі». Провідна тематика у її творах – це образки з життя простолюддя, особливо жіноцтва, його місця в тогочасному суспільстві.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В робітничій родині 13 листопада 1875 р. народився М. М. Мочульський – перекладач, критик та історик літератури. Плідно працював над вивченням творчості так званої «української школи» в польській літературі, українських письменників І. Манжури, Т. Шевченка та І. Франка.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколаїв не багатий на архітектурні пам’ятки. В містечку переважає радянська забудова. Поблизу Миколаєва зберігся дот, який будувався як частина фортифікаційної лінії австрійським військом напередодні Першої світової війни.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В місті діє історико-краєзнавчий та літературно-мистецький музей видатних миколаївчан. В експозиції матеріали, що ілюструють життєвий і творчий шлях Олександра Козловського, Уляни Кравченко та Миколи Устияновича. Тут же виставлені твори «галицького Фаберже» О. Мірошникова, художника П. Холодного.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з Львівським фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Фільм розповідає про відомого українського живописця, графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного з основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС ОСИПА КУРИЛАСА.
Осип Курилас (сидить у першому ряді другий зліва) з Олексою Новаківським та учнями його Мистецької школи, 1929;
Фільм знятий на основі віднайденої та зацифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних та родини Куриласів з Америки. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ;
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ;
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА;
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS.
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ;
За автора – Славко НУДИК;
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. На фото – Осип Курилас малює портрет Гриця Коссака
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ – директор Благодійного фонду Нагірних;
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА – завідувачка відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького;
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ – краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа;
Ігор ТКАЧИК – спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів;
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ – директор Львівського Фотомузею;
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА – ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці;
Олег ВАСИЛИШИН – голова Щирецької об’єднаної територіальної громади.
Його творчість покликана заряджати українців на позитив. Навіть у такий складний час потрібно підтримувати наших воїнів піснею. Одразу після перемоги Панас Буйний планує зробити великий, Всеукраїнський тур-подяку, подяку за те що українець, подяку нашим захисникам та Богу.
“Пісня «Оба-на!” – це історія про боротьбу нашого народу, від простих фермерів до циганів, від галичан до слобожанців – бо всі люблять Україну! Українська пісня – це така рушійна сила, яку ворог боїться щоразу більше, тому як не крути – “москалям хана”!”, – акцентує співак.
Артист розповідає, що завжди перед прем’єрою трек слухають мамусі та друзі, реакція у яких була одноголосна: «Це воно, нарешті вродив!». Також багато колег з професійного кола підтримали Панаса, коли почули перші рядки з пісні.
«Попри все була ціль написати стьобну пісню, яка буде підіймати бойовий дух нашим захисникам та цілому народу. Я не вмію писати журливі пісні, та й ціль в мене інша – давати людям позитив в будь-яких ситуаціях. І ми з моїм колегою в один день написали цю пісню за 15 хвилин, і зрозуміли – ось він козацький драйв! Ми скинули демо деяким нашим друзям військовим і вони вже з нетерпінням чекають прем’єри. Кажуть, що під приспів буде особливий стимул знищувати ворога!», – додає Панас.
Основний меседж пісні, зі слів шоумена – це непереможна Україна і нищівний удар по ворогу на всіх фронтах. Наш народ настільки став єдиним, від Закарпаття до Харкова, від Львова до Одеси. Тому немає жодних сумнівів, що ми вже перемогли, лиш маємо ще дужче підтримувати ЗСУ, щоб вони дооформили цю перемогу.
Усім москалям Панас Буйний хотів би передати:
“Всі хто підтримують війну – здохніть су*и! А ті, хто називає себе “думаючими” – робіть всі можливі кроки, щоб скинути режим рф! Подивіться на приклад українців, як ми всі скинули президента-золотоунітазника! Поважайте себе і не будьте рабами! Рабів до раю не пускають!”, – резюмував артист.
Сьогодні вашій увазі хочемо запропонувати перегляд фото із Львівщини, які були зроблені у 1920-х роках. Автором світлин є фотограф Станіслав Радомський.
Фігура Св. Яна, місто Белз, 1920-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийДерев’яна дзвіниця, місто Варяж, 1920-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийПідгорецький замок, 1920-ті рр. Фото: Станіслав Радомський
Про постать фотографа майже нічого не відомо. До нашого часу дійшли його фото міжвоєнного часу, зроблені на території Другої Речі Посполитої. Там можна відшукати і кадри із сучасної Львівської області.
Костел в місті Дрогобич, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийЦерква Св. Юра, місто Дрогобич, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийСело Лавочне, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав Радомський
Нам вдалось виявити фото, на яких зображені храми, дзвіниці та замки, які розташовані в Підгірцях, Белзі, Варяжі, Дрогобичі, Лавочному.
У п’ятницю, 29 липня 2022 року, о 16.00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться кінопоказ та обговорення документального фільму “Цап за голос”. Подія відбудеться в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з кіноклубом Центр мистецтв “АРТ-Простір” Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Львівським фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Документальний фільм розповідає про трьох учнів, які змагаються за посаду президента в одній зі шкіл Кенії. Перемога на виборах не тільки гарантує одному з них силу та повагу, але й дозволить в майбутньому зайняти своє місце у кенійському суспільстві.
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня в Києві. Після завершення Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України.
Мета фестивалю сприяти дотриманню й захисту прав людини та основоположних свобод, утверджувати розуміння людської гідності як найвищої цінності, підвищувати рівень громадянської активності в Україні, сприяти розвитку документального кіно.
Богдан Ступка, 1974 р. Фото з книги В.Мельниченко «Майстер»
В день 10-річчя з нагоди від дня смерті видатного актора театру і кіно Героя України Богдана Ступки на “малій Батьківщині” актора, в селищі Куликів, було відкрито і посвячено меморіальну дошку на будівлі історико-краєзнавчого музею “Куликів і Куликівщина”.
Як повідомила начальниця відділу туризму Куликівської ОТГ Ірина Цюпка, ідейниками та спонсорами встановлення меморіальної плити були колеги Володимир Турмис, Володимир Бунь, Володимир Тимців, Володимир Сімей.
Богдан Ступка
“Особливо актуально сьогодні активна робота на культурному фронті і пам’ять про наших духовних провідників, яким є для нас сьогодні для нас Богдан Сильвестрович. Нехай пам’ять про геніального актора завжди залишається з нами, умиротворює наші душі і надихає до творчості та нових звершень”, – зазначила Ірина Цюпка.
Літня спека знову повернулася до Львова, несучи зі собою задуху громадського транспорту в купі з запахами цибулі, суміші східних спецій і вчорашнього перегару. І тільки ранкова прохолода в улюбленій кав’ярні дає можливість насолодитися ранковою кавою.
Сьогодні товариство нам складе традиційно Торгова Марка Кава Старого Львова і викладачка Українського Католицького Університету Владислава Москалець. Вона розкаже про атмосфері традиції львівських кав’ярень сто років тому .
Коли жінки займалися облаштуванням дому і турботами про кухню, чоловіки проводили час за бесідами у кав’ярнях, що тоді вважалися чоловічим простором: чоловіки тут переважали і серед персоналу, і серед відвідувачів. Взагалі, кав’ярні називали «третім простором»: не до кінця публічним і не до кінця приватним. Тут можна було як вести особисту бесіду, так і зсунути столики, щоби залучити більше співрозмовників. Кав’ярень у Львові було багато – через це до нас дійшло традиційне сприйняття Львова як міста кави. Щоправда, сучасники критикували тодішні кав’ярні за провінційність і намагання наслідувати Париж і Західну Європу. Так, у Львові була Віденська кав’ярня і кав’ярня «Централь».
Металевий павільйон “Віденської” кав’ярні на нин. площі Підкови. Фото початку XX сторіччя
“Як хтось влучно сказав, у Парижі запросто може бути кав’ярня «Париж», а от у Львові кав’ярні «Львів» не буде ніколи”, – каже Владислава Москалець.
Заклади намагалися показати свою приналежність до західного світу. Також кожна кав’ярня мала свою спеціалізацію, що навіть вказувалося у путівниках: для художників, нафтових підприємців тощо, щоби подорожній, бува, ненароком не зайшов у кав’ярню з не тією аудиторією.
У такому суворо регламентованому світі жінкам було важко вписуватися у загальне життя. Віденська кав’ярня, наприклад, розповідає Владислава Москалець, пишалася тим, що в них немає жінок навіть при буфеті, єдиною жінкою була… власниця. Практика провадження жінками такого бізнесу була допустимою, проте за столиками вони не з’являлися.
Кав’ярня «Атляс»
Та завдяки емансипованим жінкам, які кидали виклик таким суспільним нормам, позиція змінювалась – вже до міжвоєнного періоду кав’ярні стають цілком нормативним простором і для жінок.
Інше місце, яке було цілком жіночим – цукерні: “Цукерні – місця менш серйозні, ніж кав’ярні. Заклад, де не було газет, а натомість удосталь тістечок, вже вважався цілком легітимно жіночим”.
Мабуть добре що ці часи уже стали історією, бо куди ж би сучасні молоді люди запрошували львівських, і не тільки, панянок. Може так і наші тати з мамами познайомилися. Але однозначно – спочатку була кава.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Люба та Петро Галущаки розкажуть присутнім маловідомі та невідомі історії з життя свого діда Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, громадського, культурно-просвітнього та військово-політичного діяча, журналіста, перекладача, письменника, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині, учня та послідовника професора Івана Боберського.
Внуки Петра Франка розвінчають найпопулярніші міфи про свого діда, які й досі тиражуються у сучасному українському суспільстві, зокрема про останні роки його життя, обставини загибелі, ставлення до родини Франків у радянський період та ін.
Присутні зможуть також ознайомитися з деякими цікавими пам’ятками, які зберігаються й досі в родині Галущаків.
Модеруватиме Андрій Сова – доктор історичних наук, доцент Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, голова комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
У вівторок, 26 липня 2022 року, о 18 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Андрія Чижова “Дім”.
Художник Андрій Чижов народився і виріс у Севастополі. Після окупації Криму «питання дому» для художника стало важким та болісним. Це сублімувалася у багаторічний цикл живописних полотен, лейтмотивом яких незмінно є хата.
Нову серію живописних робіт Чижов присвячує всім тим українцям, які покинули свої домівки і шукають прихисток в інших місцях. Дім стає символом мирного життя, вдячності за допомогу та надії.
Андрій Чижов
“З початком повномасштабної війни мільйони українців стикнулися з відчуттям втраченого дому. В першу чергу люди, житло яких постраждало від російської агресії, та і решта українців які, в умовах неперервного ризику ворожих обстрілів, втратили відчуття безпеки та вимушені жити в постійному стресі.
Дім для кожного є однією з найвагоміших складових відчуття спокою та безпеки. “Дім” – не лише дах над головою та цегляні стіни. Це родина, пам’ять про дитинство та особливі миті з життя,- неповторний смак води та винятковий аромат повітря. Туга за рідною домівкою людей, які змушені шукати прихисток в більш безпечних регіонах України чи за її кордоном, для мене є безсумнівно зрозумілою.
Ідея серії картин “ДІМ” з’явилася весною 2022 під час довгих подорожей залізницею Польщі. Тому деякі начерки живописних полотен були зроблені просто з вікон поїздів.
Картини, звісно, не можуть подарувати омріяну безпеку глядачеві, проте неодмінно здатні сколихнути теплі спогади, спонукати мріяти, пробудити надію, занурити у стан спокою та затишку, в атмосферу вільного та щасливого життя”, – розповідає Андрій Чижов.
Катря Гриневичева (дівоче прізвище Банах) — українська письменниця, яку називають найбільш освіченою жінкою на Галичині початку XX століття. Незважаючи на це, постать Катрі Гринивичевої та її творча спадщина в Україні довгий час була забороненою та замовчувалася і дотепер є дуже мало відома для сучасного читача.
Історія життя Катрі Гриневичевої
Народилася Катря Гриневичева дев’ятнадцятого листопада 1875 року у містечку Винники неподалік від Львова у сім’ї службовця Василя Банаха та Марії з роду Кубаїв. Була найстаршою дитиною у родині та мала шістьох молодших братів, кожен з яких здобув вищу освіту.
Коли Катрі виповнилося три роки, сім’я переїхала до Кракова, де вона провела свої шкільні роки. У польськомовному середовищі Катря навчалася у місцевій семінарії. Перші її проби письма були також польською.
У польській семінарії був курс української мови для вчительок, яких відправляли на роботу до Східної Галичини. Там Катря починає вивчати українську мову та культуру.
Того ж 1894 року стало відомо, що в Кракові мали відкрити філію “Просвіти”. З цієї нагоди до них приїжджає Василь Стефаник, тоді ще молодий двадцяти трьох річний студент, з яким Катря познайомилася. Саме Стефаникові вона завдячує свою першу українську книжку. Натомість письменник високо оцінював творчість Катрі.
Фото: Будинок у Львові, у якому мешкало подружжя Гриневичевих на вулиці Головацького, 8 /Збруч
Саме її Василь Стефаник запросив виголосити “Каменярі” Івана Франка на відкритті “Просвіти” у Кракові. Катря зі захопленням декламувала Франка і мріяла з ним познайомитися.
Через батькового приятеля, вчителя з Винник, Катря знайомиться з Осипом Гриневичем, який працює у вчительській семінарії у Львові. Вони одружуються та переїжджають до Львова, де мешкають на вулиці Бартоша Ґловацького (сучасна Якова Головацького), 8. Згодом в них народжується двоє синів та донька. У Львові продовжує наполегливо вивчати українську мову.
Перші українські вірші Катрі Гриневичевої Іван Франко друкує у Літературно-науковому віснику” та зараховує її до кола львівських літераторів, серед яких були: Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків та інші.
У Львові Катря стає активною учасницею жіночого руху на Галичині та редагує журнал для дітей “Дзвіночок”.
Фото: Ukrainian People
Під час Першої світової війни як втікачка потрапила в австрійський табір у Ґмюнді, про життя якого вона описала у книзі оповідань “Непоборні” (1926).
У 1917 році Катря Гриневичева повернулася до Львова, де працювала у редакції журналу “Українське Слово” та очолювала “Союз Українок”.
На початку Другої світової війни, у 1940 році Катря з підробленими документами виїхала до Кракова. А у 1944 році знову змушена була втікати на Захід від наступу радянських військ та опинилася у таборі для переміщених осіб у Карсфельді біля Мюнхена. Померла двадцять п’ятого грудня 1947 року та похована у німецькому місті Берхтесґадені.
Літературна та громадська діяльність Катрі Гриневичевої
Перша збірка Катрі Гриневичевої “Легенди і оповідання” вийшла у 1906 році. Це книжка про дітей, оскільки письменниця добре розуміла дитячу психологію. У журналі “Дзвінок”, який вона редагувала, публікуються її історичні повісті: “Перед похороном князя Романа”, “Ярослав Осмомисл” та “Княжичі”.
Катря Гриневичева разом із сім’єю часто виїжджала на літо до Криворівні, де в той час любили відпочивати Леся Українка, Іван Франко, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський та інші. Також подружжя Гриневичевих на запрошення митрополита Андрея Щептицького приїжджали в його карпатський маєток у Підлютому.
Перед Першою світовою війною Катря здійснила подорож до Великої України та познайомилася з Оленою Пчілкою, Марією Заньковецькою та іншими визначними жінками.
Фото: видання книги Катрі Гриневичевої /Наш Формат
Історичні повісті Катрі Гриневичевої — “Шоломи в сонці” (1928) та “Шестикрилець” (1935) спираються на історичні джерела про події життя Романа Мстиславича та Галицько-Волинське князівство.
Цікаво, що авторка виробила власний стиль письма, який виявляється в архаїчній вишуканій мові, давньоруській лексиці та обрядовій поезії, що нагадує стиль українського літературного бароко.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Сьогодні, 23 липня 2022 року, о 15.00 Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» запрошує на додатковий концерт-презентацію програми з українських народних пісень.
Захід відбудеться на відкритій сцені парку культури ім. Богдана Хмельницького, повідомили в капелі.
Недільний концерт відбудеться, 24 липня, у церкві Святого Лазаря о 12:30, після закінчення літургії. Після концерту відбудеться частування благодійною кавою з сирником.
Під час виступів буде організовано благодійний збір коштів на потреби ЗСУ.
Як відомо, що збір із попередніх концертів становив понад 30 тис. грн і ці гроші вже працюють на 103 бригаду ТрО ЗСУ.
З експозиції виставки Володимира Стасенка "Сонцествердження"
В середу, 20 липня 2022 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7, другий поверх) відбулося відкриття персональної виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження”.
У межах експозиції глядачам презентують 19 робіт у техніці акварелі, створених автором упродовж 2018–2020 років під час мандрівок мальовничими куточками Галичини (Жовква, Розлуч, Старе Село, Розгірче) та у місті Вшерадіце (Чехія).
З експозиції виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження”
Сповнені ліризму, настроєві пейзажі передають красу природи та своєрідну атмосферу невеликих містечок. Роботи митця характеризуються легкістю, невимушеністю та гармонійною колористичною гамою.
З експозиції виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження”
Володимир Стасенко – учасник численних мистецьких проєктів і виставок (серед них – 11 персональних) в Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Італії, Іспанії, Угорщині, Китаї. Заслужений діяч мистецтв України, професор. Працює у техніках акварелі, олійного малярства, естампу, займається художнім оформленням книг.
З експозиції виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження”
“Творчі практики Володимира Стасенка- це множинність способів упорядкування ціннісних установок; це різні синтактичні конструкти, якими автор означує життєвий простір та його смислову палітру. З відповідним запасом прагнень та «внутрішніх двигунів» і формуються різні тематичні групи його творів. Однією із таких груп є акварелі, які виконав Володимир Стасенко безпосередньо в умовах пленерів”, – зазнчає доктор історичних наук, професор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців.
З експозиції виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження”
Оглянути експозицію виставки Володимира Стасенка “Сонцествердження” можна у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7, другий поверх) до 31 серпня 2022 року.
Минулого тижня на сайті Фотографії Старого Львова було поміщено матеріал про печатки пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові. У сьогоднішній публікації йдеться про історію прапора цієї молодіжної організації.
Крім печаток члени пластового куреня “Лісові Чорти” зуміли виготовити та урочисто посвятити свій прапор. Загалом пластові прапори символізували карність та вірність пластовій ідеї, непоборну єдність усього пластового братерства. Більшість їх була знищена, і лише невелика кількість збереглась у приватних осіб, колекціях і музеях в Україні та за кордоном. У загальному, вони мали такий вигляд: з однієї сторони прапора на синьому тлі зображались лілея, напис, номер й назва відділу, місцевість та рік заснування. Також мав бути клич СКОБ, що розшифровується: сильно, красно, обережно, бистро. Прапор оздоблювався українською вишивкою. На іншій його частині в кольорі пластового відділу зображався щит з пластовою лілеєю. Також на ньому мав бути короткий клич, що підкреслював головний напрямок діяльности даного пластового відділу. Навкруги щита симетрично розміщувалися у формі різних геометричних фігур (наприклад, коло, квадрат) знаки гуртків, причому залишалося місце і для нових. Полотнище прапора кріпилося до держака, кінець якого мав форму металевого вістря. На полотнищі також використовувалися інші пластові символи.
Запрошення на церемонію посвячення прапора пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. Червень 1929 р. З фондів Державного архіву Івано-Франківської області.
Важливою подією в розвитку як Українського Уладу Старших Пластунів (УУСП), так і всього Українського Пластового Уладу (УПУ) стало посвячення першого старшопластового прапора – прапора куреня “Лісових Чортів”, що знаменувало викристалізування його організаційних та ідеологічних засад. Ця подія відбулася надзвичайно урочисто в суботу 22 червня 1929 р. о 11 годині на площі собору святого Юра. До цієї події “Лісові Чорти” ретельно підготувалися. Завчасно було розіслано різним пластовим осередкам запрошення на подію. Частина із запрошених пластових підрозділів та приватних осіб жертвували кошти з нагоди таких урочистостей. Так, на сходинах курінної команди 16 пластового куреня імені Короля Данила у Станиславові, які відбулися 18 червня 1929 р., з-поміж іншого було вирішено: “вислати “Лісовим Чортам” 5 зл[отих] на посвячення прапору”. Чималі кошти з нагоди посвячення прапора пожертвували на діяльність “Лісових Чортів” українські громадські діячі, педагоги та духовенство. Так, митрополит Андрей Шептицький передав 10 американських доларів. З цієї нагоди 26 червня 1929 р. керівництво куреня висловило подяку. У ній зазначалося: “Ваша Ексцелєнціє! ІІІ. Курінь Уладу Українських Старших Пластунів дозволяє собі отцим зложити Вашій Ексцелєнції щиру подяку за ласкавий дар 10 $ (десять американських долярів) з нагоди посвячення курінного пластового прапору. З синівською найглибшою пошаною. ІІІ. Курінь Уладу Українських Старших Пластунів”.
Одна сторона прапора пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. Червень 1929 р.
Отож, 22 червня 1929 р. на церемонії посвячення прапора куреня “Лісових Чортів” були присутні пластуни Львівського Коша, Северин Левицький, Олександер Тисовський, численні делеґати пластових куренів Галичини та пластовий оркестр з Бережан. Службу Божу відправив духовний наставник Пласту о. прелат Леонтій Куницький. Під час церемонії хресні батьки – Северин Левицький та Олександр Тисовський – тримали прапор. Посвячення прапора відбулося за участі о. прелата Леонтія Куницького. Після цього пролунала його промова (див. додаток 1). Далі хорунжий куреня Юрій Старосольський урочисто склав присягу, виголосивши такі слова: “І буду вірно його берегти і не дозволю ніколи і ніде на його зневагу, хоч би мав наразитися на небезпеку смерти. Так мені, Боже, допоможи!” Після хорунжого присягнули усі інші члени куреня. Митрополит Андрей Шептицький з балкону митрополичої палати поблагословив “Лісових Чортів” та усю пластову молодь. На той час курінь налічував 53 члени. Ввечері святкування цієї події відбулися у гарно прибраній і освітленій залі “Бесіди”. З промовами виступили: Богдан Кравців (про ідею організації) (див. додаток 2), Роман Мармаш (про історію куреня) та інші поважні гості. Северин Левицький і Олександр Тисовський вручили Роману Файґелю одну із найвищих пластових нагород – “свастику заслуги”. Закінчилися святкування уростим забиванням цвяшків в держак прапора. Як зазначалося в пластовому часописі “Молоде Життя”: “Цілий ряд привітів і поважна кількість датків свідчили, що наше громадянство починає розуміти врешті ідею Пласту і в міру змоги підтримує її”.
Члени пластового куреня “Лісові Чорти” із своїм прапором. 1929 р.
З нагоди такого заходу члени куреня “Лісові Чорти” у своєму журналі “Гей-гу, гей-га” помістили статтю з назвою “Під прапор!” У ній зазначалося:
“У карні ряди під звук короткої команди!
З самопевною вірою глянемо у непроглядне Майбутнє!
Крицева воля, сталеве бажання дозволить нам оформити його по наказу вічного закона Слави і Могутности української Імперії, бо немає стриму у поході до Ціли.
В святому змаганню грімким буревієм покотимося по всім усюдам, несучи творчий фермент, життєрадісний, заразливий сміх, очайдушне завзяття!
– Жити нам! Жити вже треба!
– Духу богато зачерпнути у здорові, молоді груди!
Бурхливими, спіненими хвилями змити все те, що на дорозі нам стане!
Під прапор!
З давними вічними ідеями, з новими силами, з новим розмахом, обновлені радісною хвилею!
Під золотом-горіючий, жаром-червоний чортівський чорний прапор”.
Після посвячення прапора “Лісові Чорти” використовували його аж до вересня 1930 р. 23 вересня 1930 р. Львівське староство видало розпорядження Головному Відділу Українського Крайового Товариства Охорони Дітей та Опіки над Молоддю (УКТОДОМ) приступити до негайної ліквідації пластової організації, мотивуючи це тим, що його статут не передбачає можливости для існування при ньому Пласту. Під загрозою заборони самого УКТОДОМ на ліквідацію відводилося всього два тижні. Незабаром аналогічні розпорядження та відповідні накази поліції трьома галицькими воєводствами були розіслані по всіх повітах. Прапор після таких подій довелося переховувати.
Члени пластового куреня “Лісові Чорти” із прапором на урочистостях з нагоди вшанування українських героїв. 1929 р.
Достеменно невідомо, в кого він перебував у 1930-х рр. З початком Другої світової війни прапор було передано на зберігання тітці одного з членів куреня “Лісові Чорти” Олександрі П’ясецькій (прізвище в заміжжі – Процишин). Побоюючись репресій з боку радянської влади, Олександра П’ясецька влітку 1944 р. розшила прапор наполовину. Одну його частину із зображенням Тризуба П’ясецька та власниця будинку заховали у скляному посуді медичного призначення й закопали в підвалі будинку на вулиці Міцкевича (тепер вул. Листопадового Чину) неподалік Львівського університету (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка). Іншу частину прапора (із зображенням чортиків з мечами і смолоскипами) та шнурок з кутасами Олександра П’ясецька зберігала у себе вдома впродовж 45 років. Лише 1989 р. під час візиту до Львова племінник О. П’ясецької пластун Олексій П’ясецький забрав другу частину прапора до Сполучених Штатів Америки.
Підвал будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де розпочалися пошуки прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
У спогадах, записаних 27 грудня 1990 р. у Львові, Олександра П’ясецька повідомила про місце сховку прапора: “Власне, половинку прапора з чортиками я тримала в себе в хаті, в своїй шафі. Розшили ми прапор літом 1944 року. Одну частину скрутили і сховали в скляний слоїк і закопали на вул[иці] Міцкевича в підвалі дому, де я мешкала з Людочкою. Прапор, можливо, зберігся, бо слоїк є добре закритий. Про це місце я кажу тільки Вам і називаю Вам номер дому, де він схований. Відкопайте його, коли на Україні буде безпечно і не буде переслідування, як за большевиків. Думаю, що це буде сенсацією для всіх “Лісових Чортів” світу. Було б добре, якби цим освяченим шнурком з кутасами-дармовисами Ви обшили прапор “Лісових Чортів”. Під час цієї розмови Олександра П’ясецька передала пластунам шнурок з кутасами, при цьому зазначивши: “Я щось маю для Вас в шафі. Дивіться! Цьому золоченому шнурку з дармовисами-котасами більше як 60 років. Я їх пришивала до прапору куреня “Лісових Чортів” перед освяченням в Соборі Юра. Дарую Вам для Вашої пластової колекції. Цим речам зараз не має ціни, бо то вже історія, котра не вернеться”.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Зрозуміло, що шукати прапор “Лісових Чортів” відразу після записів цих спогадів було небезпечною справою. Однак після проголошення незалежності України, коли вже була така можливість, ніхто не проводив пошук прапора. Вже згодом, у середині 2000-х рр., інформацію про місце заховання прапора зібрав старший пластун скоб Андрій Котлярчук.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
З цього часу розпочалися жваві пошуки прапора. Врешті-решт 7 червня 2007 р., завдяки згоді власників підвалу, прапор було знайдено у вказаному місці. У розкопках взяло участь дев’ять осіб, серед них сім пластунів, Ярослав Онищук та Любомир Горбач із товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”. Розкопки тривали близько двох годин. “Пластуни до нашого приходу вже викопали значну яму, однак нічого не знайшли”, – розповів 11 вересня 2007 р. автору статті голова товариства “Пам’ять”, кандидат історичних наук Ярослав Онищук, який фахово долучився до розкопок. – “Як виявилося, двері колись були на метр глибше, ніж нині. Розкопавши у вказаному місці, ми виявили скляну банку, в якій був щільно загорнутий стяг”.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Пластовий прапор, незважаючи на умови та тривале перебування в землі, зберігся відносно добре – пошкоджено лише близько 10 % площі полотнища (найбільше постраждав лівий край), яка згодом була відреставрована. Його передали фахівцям для консервації та реставрації – заміни мідних ниток, які дали окис, а також латання місць, що зітліли. Після проведених реставраційних робіт реліквія повернулася до куреня “Лісові Чорти” у Львові. Після переговорів із “Лісовими Чортами” у США другу частину прапора передали львівським пластунам.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Віднайдений прапор “Лісових Чортів” мав такий вигляд: прямокутне полотнище, розміри: ширина 60 см, довжина – 80 см; з однієї сторони зображено: в центрі – пластову лілею з Тризубом, під ними напис “ІІІ УУСП ЛІСОВІ ЧОРТИ”; з верхніх кутів до нижніх дві блискавки; по трьох кутах – кетяги червоної калини, напис “СКОБ” і перо; з іншої: в центрі переплетені букви “Л” і “Ч”, а навкруги них десять чортів із смолоскипами. Прапор пошито з чорної шовкової тканини, написи та зображення зроблені мідними нитками.
24 лютого 2022 р., з огляду на агресію росії проти України, прапор “Лісових Чортів” було перевезено на тимчасове зберігання до однієї з країн Західної Європи.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Таким чином, членам пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові вдалося розробити та втілити в життя своєрідну символіку. Основними її елементами були зображення чорта, пластова лілея і Тризуб. Це свідчило перш за все про викристалізування ідеологія куреня, що сприяло національно-патріотичному вихованні тогочасної молоді. Функціонування даної символіки мало великий вплив на розвиток не тільки куреня у діаспорі та в незалежній Україні, а й пластового руху загалом.
Проведення розкопок у підвалі будинку на вул. Листопадового Чину у Львові, де було заховано частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Додаток 1
Проповідь о. Леонтія Куницького на церемонії посвячення прапора пластового куреня “Лісові Чорти”
Лиш найвищими ідеалами жийте, бо ви – Браття – сини великої історичної хвилі українського Народу!
Над вашими хлопячими головами в горах грім гудів, а ви його не лякалися. Ви цікавими, горячими очима слідили грохіт тучі-хуртовини й питалися, в якому місці цей грім загудів, порабощену землю струснув, в якому місці потоком полилося джерело цілющої волі, з відки хрусталями свободи по серцях Народу розлилося.
То були для вас перші великі, дрощем проймаючі хвилі.
З них родилися чини великі – на ваш вік великі.
Ви творилися в пластовому уладі, його творячи і перетворюючи в рідну ідею.
Скляний посуд у якому зберігалася частина прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Чи памятаєте? Ваші перші, пластові сходини, ваші сповнювані завдання, перший раз вбраний пластовий однострій – ваша присяга, ваше зарання великих грядучих днів?
Такими вони остались до нині – лиш завдання поширилися – поглибилися, щоб видними стали вчинки думані – роблені – сильно, красно, обережно, бистро.
Ви себе не виділи – ми вас бачили, як ви молоденькі учні лад робили серед многотисячної товпи народу на Йордан, у Страсну Пятницю, на Великдень, на Зелені свята, а нарід вас слухав, з радістю слухав і з вільної волі ставав у ряди, щоби порядок і карність і послух були між нами. Символи майбутнього Вашого! Великі хвилі, Ваші хвилі.
Віднайдена частина прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
В них Ви росли, розвивалися у молодечий вік. А з ними завдання поглиблювалися.
Ви собі труднощі ставляли, перешкоди брали, серце розкопували до глибини любови, розум розгортали до висот, розуміння правд вічних, ідеалів несхитних, ви на верхи ходили, шукаючи стежок серед українських піль, українських гір, українських душ.
В цю хвилю Вас леґенда сповила, ця казка, що родиться і вється тільки вокруг великих людий, великих ідей.
Ви молодими хлопцями в гори пустилися, по дебрах, по стежках, над пропастями. Опалені сонцем, овіяні вітром, накроплені росою, поєні пахучим зіллям йшли Ви вихром верхами, веселі, розсміяні, розспівані – як птахи лісові.
І ту стрінулася нова ґенерація Українців з давною, минаючою.
Початок розвертання частини прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Вас побачила жінка – селянка, Українка, що на її очі віками неволі струї сліз лилися, що її лице жура віків зорала, що її змучені руки о землю спиралися, щоби повільними рухами змучених рук, ще хоч грудку життя, ще хоч грудку сили пошукати.
В тім труді непомірнім вона зобачила нове життя – вихор нового життя її вдарив, проснув і вона злякалася.
“Лісові Чорти” повз неї пролетіли, бо не могла вона повірити, що це не лєґендарні духи лісові, а живі, нові діти України, діти нового часу, нових стремлінь. Так Вас молодих вже лєґенда оповила. І нею оповиті ви входите в мужеський вік. А це ваш прапор! А це знамя цего торжества життя. В отсю хвилю з ним дивні річи діялися. В деревище і кусень матерії, що ще недавно були предметом торгу і купна, нині вплелися ідеали – великі і святі. Що один ідеал – це Віра в Бога Великого, Віра святая. Що другий ідеал – це Любов до Народу жертвенна. І кусень шовку знаменем став – прапором – святістю за якої зневагу кара йде, за якого зневагу життя береться, в якого обороні життя дається.
Розвертання частини прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Час випє росу з прапора – свячену воду, але не знищить вже ніщо правди святої, вплетеної освяченням віри святої – надії незломної любови вічної великих чеснот.
Час знищити може свіжість шовку, пошарпає його буря, але ніщо вже не знищить в життю ідеалу вплетеного в нього, ідеалу вірної служби Богу й Україні.
Над цими двома ідеалами вінки зависли, для побідників, що зі св. Павлом – оглядаючи своє життя будуть могли сказати: “Я, доброю боротьбою боровся, діла довершив, а тепер належиться мені вінець слави – два вінки: один від Бога, другий від народу, – борцеви вірному, борцеви чесному-геройському”.
Розвертання частини прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Джерело: Проповідь о. прал. Л. Куницького. (на посвяченню прапора “Лісових Чортів” в дні 22.VІ.1929) // Гей-гу… Гей-га… Альманах “Лісових Чортів”. – Львів, 1929. – Грудень. – С. 2–3.
Додаток 2
Промова Богдана Кравціва на церемонії посвячення прапора пластового куреня “Лісові Чорти”
Є в старих анґлійських школах гарний і давний звичай, що школа не тільки виховує і виряжає за кількись там літ юнаків у життя, але звязує їх до кінця їх днів зі собою, і вертають до неї по літах молоді і сиві старшини бритійської армії, державні мужі, урядники, промисловці і купці всіх розлогих і багатих кольоній і країн імперії, відкривці і моряки з далеких океанів і земель. Вертають туди, де кувалися їх характери й уми, відвідують своїх старих вчителів, давні свої шкільні кімнати і молодій генерації нових учнів школи вичаровують казку буйного і широкого життя – пригод, боїв і праці – мерехтливу картину недалекого майбутнього юнаків.
Фрагмент віднайденої частини прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
З давен-давна існують в західній Европі корпорації – громади студентів, що своїми прапорами, шаблями – фантазійною зверхньою формою і суворою дисціпліною в громаді виховували й виховують почуття чести і товарискости цілих поколінь. Установою батьків корпорацій вони звязують нитками юнацької спільноти молодь і старших, які без огляду на свої становища в суспільстві вміють все бути студентами і розуміти фантазію і порив своїх молодших товаришів. Життя корпорацій, що переливалося бурхливим потоком юнацької вигадливости і розмаху переказують славними лєґендами мистці та поети. Їх історія звязана зі змаганнями за відродження і зєдинення їх батьківщин у великі і могутні нації – держави.
Ярослав Онищук розвертає віднайдену частину прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
У нас життя, чужі методи виховання колись у двох, сьогодні в чотирох займанщинах не витворили такої живої і гарячої традиції школи, як в Анґлійців чи других націй. Звязок зі школою тих, що вийшли з неї, у нас тільки, що якийсь десяток літ зїзд абітурієнтів з такого й такого то року, з богослуженням і комерсом – такі подібні до цілого суворого й офіційного життя і виховання ц[ісарсько] к[оролівських] чи «государствених» шкіл.
Наш рух молоді не зумів знайти своєрідних форм та ідей. І немає в нас традиції юнацьких організацій, споминів їх бурхливого і привабливого життя поза ясними сторінками історії таємних і явних студенських гуртів і громад, які працею й ідеями обєднували людей потому вже в дальшому громадському життю і що дали початок українському національному ренесансові;
І тільки сьогодні по війні в української молоді йде змагання за нові ідеї і нові форми молодого руху.
Фрагмент віднайденої частини прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Ще до війни приймається в нас скавтінґ, ідея пластового виховання й організації молоді, що мають доповнювати шкільне вчення і вироблювати характерний і мужній тип юнака – провідника. Але пластовий рух зростав в силу і поширюється щойно по війні. Охоплює тисячі української молоді західних українських земель, виховує і вишколює на пластових провідників сотки старшого пластунства і притягав до пластової ідеї, до праці в пластовій організації щораз більше членів зпоміж старшого громадянства.
Вкупі з тим українська студенська молодь на еміґрації серед чужого студенства зустрічається з організаціями й рухами молоді других націй і починається український корпораційний рух.
Віднайдена частина прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
Неначе синтеза цих двох рухів, однакових по суті, а тільки відмінних формою, повстають серед українського старшого пластунства гурти й громади, своєрідні корпорації й ордени, в яких дорогою добору орґанізуються старші пластуни – студенти, чито на засаді психічної близькости, товариського спільного життя чи вкінці навіть фантазійних форм, церемоній та звичаїв. Їх членами зчасом вже не тільки студенська молодь, але й люде на громадських становищах.
Як перша і найстарша громада старшого пластунства «Лісові Чорти» святкуємо сьогодні свято свойого прапору.
Початок наш і ріст в наших пластових мандрівках. Сім літ тому в липні 1922. року вийшли ми – гурток пластунів гімназистів і студентів першою мандрівкою в Карпати. Соняшні повні захоплення дні в горах і лісах, вогні й нічліги, таємний чар скель Урича, Бубнища й Розгірча – і в долини ми вертали вже як Лісові Чорти.
Віднайдена частина прапора пластового куреня “Лісові Чорти”. 7 червня 2007 р.
За сім літ спільне життя і спільна праця в Пласті й орґанізаціях молоді, а в міжчасі табори, повні пригод, мандрівки, забави, сміх та сонце створили з колишнього малого мандрівного гуртка сьогоднішній курінь “Лісові Чорти” в силі 53 люда.
За ними довга традиція орґанізаційного життя у Пласті – нашої життєвої школи. З Пластом майже кожен з нас звязаний десятком і більше літ. До таборів його, до вогнів пластових стріч і мандрівок, до наших провідників і молодого пластового брацтва, щоб віддати їм свої сили і свій досвід, ми вертаємо рік-річно.
Пластуни з віднайденою частиною прапора пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. 7 червня 2007 р.
І коли опівночі в лісах розгоряється Ватра Великої фамілійної Ради нашого лісово-чортівського племени, то прибувають Лісові Чорти і з краю і зза кордону, а для неприявних, тих що думкою при нас залишаємо в нашому крузі навколо вогню Великої Ради порожні місця.
Лицева сторона прапора пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові після реставрації.
Звязані ми всі зі собою вузлами побратимства, спільним пройденим шляхом Ідеї та праці, і між собою звемо себе латинською назвою “familia”. Для других можемо бути орденом, бо за зверхньою формою в нас лицарський пластовий закон, або корпорацією, бо в нас і внутрішня дисціпліна і добір членів девіз “честь і товарискість” одна зі сторінок нашої ідеольоґії.
Зворотна сторона прапора пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові після реставрації.
Колиж ходить про нашу велику ідею, про нашу найвищу мету – то ми третій Курінь старших пластунів “Лісові Чорти”. І посвячуючи сьогодні наш чорно-злото-червоний прапор, що гаптували і шили його білі руки наших пластунок – нам згадується буйна кровава леґенда прапора полків Наполеона, цісарських вірлів, що за них його ґренадієри і вояки гинули до останнього.
Джерело: Кравців Б. Промова на посвячення прапору “Л. Ч.”. (на святочній Академії) // Гей-гу… Гей-га… Альманах “Лісових Чортів”. – Львів, 1929. – Грудень. – С. 3–4.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Левицький С. Український Пластовий Улад в роках 1911–1945 у спогадах автора. (Причинки до історії Пласту). – Мюнхен, 1967. – 136 с.
Лісові Чорти: їх життя і буття. 1922–1945. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. – Вашингтон–Нью-Йорк–Торонто, 1983. – 230 с.
Сова А. З історії української вексилології: прапор пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2007. – Грудень. – Чис. 43. – С. 4–5.
Лісові Чорти: їх життя і буття. Книга друга. 1945–2007. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх вісімдесятп’ятиліття. – Львів–Нью-Йорк, 2010. – 364 с.
Альманах 100-ліття Пласту: до 100-ліття українського скавтінґу. – Нью-Йорк–Торонто–Львів: Видання Головної Пластової Булави, 2012. – 888 с.
П’ясецька Олександра. Спогади, записані 27 грудня 1990 р. у Львові // Музей-архів пластового руху у Львові.
Сьогодні, 22 липня 2022 року, о 16:00 в головній будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки подільської ікони.
В експозиції буде представлено близько 70 ікон із колекції художника, мецената Володимира Козюка.
Відвідувачі зможуть оглянути унікальні пам’ятки сакрального мистецтва, написані народними іконописцями в ХІХ столітті. Серед сюжетів: «Пресвята Богородиця», «Святий Миколай», «Cвята Варвара», «Тайна вечеря» та інші.
Загалом у фондах Володимира Козюка зберігаються понад 250 народних ікон. Упродовж 40 років дослідник збирав їх на своїй малій батьківщині – Поділлі. У межах виставки перед глядачами постануть близько 70 пам’яток іконопису.
“Більша частина ікон намальована “скорописом” – технікою олійного живопису швидкого виконання – з вправним моделюванням, яке різниться авторською манерою виконавця. Причому основні вмілості віддані ликам – вони промальовані тінню, півтінню та делікатним контуром. Подільські малярі творили вільно і розкуто – лики святих «оживали» з додаванням легеньких рум’янців – перед нами постає на іконах
портретна галерея українських типів”, – пояснює кандидатка мистецтвознавства, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАНУ Оксана Романів-Тріска.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» планує відвідати Дружню Латвію з волонтерськими концертами “Стій з Україною”.
Візит запланований на 27-31 липня, а зібрані кошти підуть на потреби ЗСУ, повідомили у Дударику.
Дударики планують дати у Латвії 5 концертів, зокрема виступ чоловічого складу капели з народними піснями на пленері та інформаційна робота у Верманському парку м. Рига; концерти Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із програмою «1000 років музичної історії України» у Ризькій філармонії, Лютеранській церкві Дубулті (м.Юрмала) та Церкві св. Франциска. У Церкві св. Франциска відбудеться також урочиста Літургія УГКЦ для української громади.
«Дударик» торує стежки Української Мандрівної Капели Олександра Кошиця, яка в часі визвольних змагань за УНР «била у дзвони» по цілому світу. Друзі – ті ж, вороги – ті самі, лише століття не те і 100 років різниця.
У капелі повідомили, що сподіваються на сприяння в цьому задумі від обласної військової адміністрації та Міністерства культури України.
Львів’ян кличуть на благодійний концерт скрипаля-віртуоза Назара Пилатюка
19 серпня о 19:00 на даху !FESTrepublic відбудеться авторський проект заслуженого артиста України, неперевершеного скрипаля-віртуоза Назара Пилатюка «Мелоді вечірнього Львова. Summertime. Baroque Tango&Jazz».
Про це повідомили організатори концерту VINIL Concert agency.
На сцені творитимуть магію «Promenade Trio»: Антон Сопіга – гітара, Петро Довгань – фортеп’яно, Назарій Пилатюк – скрипка. У програмі твори А. Вівальді, Й. С. Баха, А. П’яццолли.
«Легка музика вечірнього Львова під фужер ігристого в компанії друзів чи коханої людини. Чаруюче танго П’яцолли, шедевральні Пори Року Вівальді. Багато музики, яка запрошує на музичний променад у компанії віртуозів сцени», – розповіли організатори.
Членкині Спортового клубу українських дівчат та ІІ-го пластового куреня ім. М. Борецької при гімназії сестер Василіянок у Львові. Сидять: зліва – учениця Івана Боберського, учителька фізичного виховання Оксана Суховерська, справа – шкільний лікар Ірина Лежогубська. Львів, кінець 1920-х років. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Цьогоріч відзначаємо 110-ту річницю дня першої Пластової присяги і сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із спогадами Ганни Коренець про пластову діяльність учениць гімназії сестер василіянок у Львові. Спогади були опубліковані у “Пропам’ятній книзі гімназії сестер Василіянок у Львові”, що вийшла друком у 1980 р. (Ню Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1980). Публікація подається мовою оригіналу.
Після невдачного закінчення визвольної боротьби українського народу після Першої світової війни, хоч українська держава перестала існувати на Західніх Землях України, зразу як невирішена Антантою територія, а від 1923 року як польська займаншина, українське громадянство не заломилося. В противенстві до зневіри почала розвиватися інтенсивна праця у всіх ділянках громадянського життя. Тоді теж у 1919/1920 рр. починається на ширшу скалю віднова організації для всебічного патріотичного самовиховання молоді – Пласт. Майже в усіх середніх школах Галичини почали творитися пластові частини. Одною з перших стала гімназія СС Василіянок у Львові. Там уже перед Першою світовою війною від 1911 року існував тайний пластовий гурток, чи радше поодинокі учениці гімназії належали до гуртка, в якому, студент тоді, Іван Чмола згуртував молодь із кількох середніх шкіл Львова, що до нього належала теж Олена Степанів. Зорганізований на зразок англійського скавтінгу, пей гурток поставив собі за завдання військовий вишкіл та виховання української молоді для майбутньої боротьби за самостійність України. (О. Степанів “На передодні великих подій”.) У гімназії, за ініціятивою основоположника Пласту д-р Олександра Тисовського та завдяки прихильній заохоті дирекції школи, повстав у 1920 році 2-ий полк, переорганізований опісля у 1924 році на курінь, ім. Марти Борецької, одної із героїчних постатей української історії. Опікункою полку стала проф. Марія Кекіш, яка по якомусь часі мусіла виїхати до Канади через свою підпільну діяльність (УВО). На чолі полку стояли полковниці (опісля курінні) із своєю командою. Це полковниці – Люна Чижович, Сяха Пристай, Стефа Коренець (за її полковництва полк придбав і посвятив свій прапор), Оришка Гаврищак; курінні – Цьопа Гаврищак, Ірина Стрийська, Нуна Говикович, Люба Калинович, Славка Мриц; Маша Головка і інші.
Олександр Тисовський – ініціатор і співзасновник української скаутської організації «Пласт». Світлина опублікована у книзі: Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Найперше постали два найстарші гуртки “Калина” (Люна Чижович, Оля Макарушка, Ліда Горбачевська, і ін.) і “Конюшина” (Сяха Пристай, Аня Вергановська, Лідка Дзерович і ін.) Але скоро організація поширилася на всі кляси гімназії. В кожній клясі творилися гуртки на основі добровільного добору, товариськости, дружби. Працю ведено самовиховною методою, лиш молодші гуртки мали впорядниць до помочі із пластунок старших гуртків. Ось ці гуртки – “Калина” (Маруся Мудрак, Стефа Коренець, Ада Труш, Сонка Ганас, Іця Макарушка і ін.), “Русалка” (Янка Яросевич, Ліда Левицька, Оришка Гаврищак, Маруся Левицька, Стефа Ломага і др.), “Рожа” Цьопа Гаврищак, Олена Вергановська, Ірина Стрийська, Наталка Сапрука, Оксана Цурковська, Марушка Охримович і ін.), “Мева” (Міка Бачинська, Ганка Коренець, Нуся Рибачек, Любка Яцкевич, Любка (Мурка) Мриц, Оля Бережницька і ін.), “Вишня” (Люся Цегельська, Ніна Ганкевич, Дарка і Сонка Колесси і др.), “Ластівка” (Ліда Пашкевич, Нуна Говикович, Галя Біленька, Оля Струмінська, Оля Медвідь, Маруся Федусевич, Ірина Винницька, Ліна Скремета, Дарка Крвавич, Марійка Проців і ін, “Незабудька” (Віра і Надя Калиневич, Ірина Потерайко, Люба Суха і ін.), “Скала” (Нюнка Гаврищак, Марічка Хамула, Надя Головка, Дора Біленька, Маруся Струтинська, Оксана Согор і ін.), “Метелика” (Міка Глинянська, Мері Рогожа, Оксана Джиджора, Галя Гриневич, Люба Демків, Дарка Вергановська, Славка і Грина Мриц, Неля Сасик і ін.), “Сніжинки” (Оксана Бачинська, Галюська Білик,Маша Головка, Стефа Федорчак, Стефа Лизунець, Лідка Колтунюк, Віра Мороз, Таня Гірняк, Славка Назар, Соня Еліяшевська, Оля Пиріг, Кука Гвоздецька, Люба Собота, Ірина Терлецька, Ґена Едер і ін.), “Калина” (Ірина Шухевич, Марина Левицька, Лєна Ріпель, Оля Білозор, Марія Ґаба, Ірина Зубрей, Оля Скрипій, Стефа Тисович, Дарка Кульчицька і ін.), “Пчілка” (Марта Коренець, Ірина Бородієвич, Маруся Кос, Осипа Лоза, Соня Малецька, Славця Качуровська, Марта Садовська і ін.), “Веселка” (Донька Терлецька, Іванка Кушнір, Нуся Косевич, Влодка Заяць, Муха Тисович, Ірина Кульчицька, Меля Процишин, Мирося Мацькевич і ін.), “Стріла” (Мелася Волинець, Марта Колтунюк, Марта Ольшанська, Віра Зацерковна, Ірка Оглій і ін.), були ще два рої новичок у двох найвижчих клясах.
Олена Степанів
Ідейні основи Пласту були визначені трьома реальними обов’язками пластуна (як тепер їх звемо трьома головними обов’язками Пластуна – це “Бути вірним Богові й Україні, помагати другим, повинуватися пластовим законам і владі”, у теперішньому звучанні різьбили характери молоді. Самовиховання ішло у рамках трьох іспитів-проб, що позваляємо осягнути ступінь учасниці, розвідчиці і “Вірність Богові й Україні, поміч іншим, життя за пластовим законом і послух пластовому проводові”.) Прикмети пластового закону вірлиці. Пластунки працювали над собою інтенсивно, особливо тоді, коли зв’язковою куреня стала д-р Олена Степанів-Дашкевич, що була членом тайного пластового гуртка ще в 1911 році. Вона захоплювала пластунок своєю індивідуальністю, минулим хорунжої Українського Січового Стрілецтва, своєю життєвою поставою, вмілим виховним проводом, великою вимогливістю до себе і інших. Юначки за її прикладом ставили до себе високі вимоги, старалися наслідувати її.
Тож у цьому часі, в 1924 році, курінь осягнув перше місце між пластунками у крайових міжкурінних змаганнях. Між іншим одною із вимог було зібрання етнографічного матеріялу по селах. Кожна пластунка куреня з гордістю носила на шоломі відзнаку першенства – дубовий, металевий листок. Тоді теж юначки куреня першими осягнули найвищий ступінь юнацького вишколу – ступінь вірлиці.
Тоді також засновано при курені перекусню та крамницю із шкільним приладдям під проводом Міки Бачинської і якийсь час Ніни Ганкевич. Та на жаль уже в 1925 році польська влада заборонила проф. Олені Степанів-Дашкевич заниматися вихованням молоді і вона мусіла покинути курінь. Юначки однак старалися і дальше наслідувати її спосіб праці. Зв’язковою куреня стала проф. Оксана Федів-Суховерська.
Оксана Суховерська в руханковому строї товариства «Сокіл-Батько». 1910-ті роки. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Крім самовиховної праці пластунки виповнювали теж громадянські завдання – упорядковували стрілецькі могили на Янівському та Личаківському цвинтарях. Це треба було робити потайки, щоб польська поліція не завважила; носили обіди політичним в’язням, що тоді масово заповнювали тюрми через опір польській владі; повнили порядкову службу під час йорданського обходу; виступали на шкільних та громадянських святкуваннях, звичайно із вільноручними вправами. Улаштовували теж свої “пописи” для зазнайомлення громадянства із своєю працею, де показували свої пластові вмілості, конкурси вишивання і вистави різних ручних вмілостей Львівського Коша. Перший такий попис відбувся у Народному домі у 1921 році, а опісля із польовими вже вправами в городі СС Василіянок при вул. Потоцького 95. Брали щорічно участь у святах весни Львівського Коша у честь Патрона Пласту св. Юрія на “Сагарі” біля Львова.
Маршували карними рядами у своїх одностроях, що зразу були білі блюзочки і гранатові спіднички, а опісля гнило-зелені однострої, більш пригожі для польових вправ і мандрівок. Шапочка була на взір шолому Ярослава Осьмисла, за проєктом і рисунком Ольги Добрянської-Коренець.
Інститут і гімназія СС Василіянок, вул. Потоцького, 95 (сучасна Чупринки)
Розвинулося теж мандрівництво і краєзнавство, відбувалися мандрівки в околиці Львова, а теж у Карпати – на Маківку, Парашку з нічлігом у Сколім, у 1922 році. Часто відбували їх спільно із юначками 8-го полку ім. кн. Ольги в Стриї, що затіснювало пластову дружбу, виробляло гарт духа і тіла. Почалось теж табірництво. Три члени куреня взяли участь у 1924 роші у обласному таборі юначок у Підлютому під опікою Ганни Совачевої. В 1925 році колишня членка куреня Орися Гаврищак зорганізувала і перевела табір “Пержінта” в домі СС Служебниць у Корчині біля Крушельниці на Бойківщині над рікою Стриєм. Команданткою табору була Орися Гаврищак, опікункою Марія Бачинська-Донцова. Пластунки відбули дві прогульки, до Урича і на найвищий шпиль Бойківщини, Парашку. Після табору, в якому брали участь пластунки теж із Дрогобича і Стрия, таборовички помандрували спершу на Обласну Пластову Зустріч на Бубнищі, а опісля на Маківку, де враз із іншими пластунками і пластунами впорядковували стрілецькі могили. Рік пізніше Орися Гаврищак зорганізувала і знову вела табір у Перехреснім на Гуцульщині. Від 1927 року юначки куреня брали масово участь у Обласному таборі на Соколі біля Підлютого, де табори вели старші пластунки І-ого куреня УСП “Ті, що греблі рвуть”, у великій мірі колишні члени 2-ого куреня.
Та всю цю працю перервала заборона польською владою ведення Пласту в вересні 1930 року, боячись щораз більших патріотичних почувань молоді. Двома останніми мандрівками, але вже тайними,без одностроїв, членів куреня були – перша у 1931 році членів колишнього гуртка “Сніжинки” на Волинь та Полісся, човнами ріками Турією і Прип’яттю до Королівського Каналу, а далі на озера Біле, Несамовите і Святе. Відвідали теж тоді на Волині родини діячів д-ра Перогова і адвоката Самійла та Лесі з Бачинських Підгірських. Вступали на Поліссі в село Колодяжне, де жила колись Леся Українка. Друга така ж мандрівка відбулася теж наступного літа, в якій взяли участь юначки кількох колишніх гуртків куреня. Пластунки популяризували серед населення Пласт та українські визвольні ідеї.
Мар’ян Панчишин
Ще до 1939 року були в гімназії тайні пластові гуртки, що їх вели колишні члени куреня, а молодь і дальше їздила на табори на Соколі, де, хоч без одностроїв, але і дальше панував пластовий дух і переводились пластові методи виховання. Там дальше влаштовувано табори, зразу під фірмою Українського Гігієнічного Товариства, як Кліматичної Станції, бо голова Товариства проф. д-р Маріян Паньчишин був великим приятелем Пласту. Опісля фірму перебрала Комісія Виховних Осель і Мандрівок Молоді при “Товаристві охорони дітей і опіки над молоддю” (КВОММ). Учениці гімназії брали участь у вишкільних таборах тієї ж Комісії в Космачі і Брустурах на Гуцульщині, звідкіля виходили провідниці тайних пластових гуртків.
Та прийшла Друга світова війна і змела все наше громадянське життя, перестала існувати й гімназія СС Василіянок.
У п’ятницю, 22 липня 2022 року, о 16 годині, відомий український живописець, графік-плакатист, дизайнер, член Національної спілки художників України Володимир Карвасарний у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) презентує виставку плакатів воєнного часу.
Допоки ЗСУ і тероборона відстоюють міста, українські митці тримають зброю на культурному фронті. Серед них – Володимир Карвасарний. Він також реагує на болючі виклики сьогодення мовою мистецтва, висловлює свої рефлексії на криваві події, намагаючись показати світу правду про злочини й геноцид українців XXI століття. А плакат – це найшвидший формат, в якому можна відобразити увесь спектр емоцій і жах подій, через які проходять українці.
Робота з виставки “Плакати. Володимир Карвасарни”
Це вже четверта виставка Володимира Карвасарного у Львівському музеї історії релігії: плакати, живопис, плакати… Але всі нові і як завжди соціально-політичного звучання. Варто зауважити, що війна, віра, влада, політика, держава – теми, до яких художник постійно звертається, адже вони не дають йому спокою, як щодо української історії, так і сучасності.
Представлені на виставці роботи «Українська Голгофа», «Русский мир», «Буча – екзамен світу», «Місто Діви Марії спаси і збережи», «Денацифікація», інші – гострі, емоційні, сильні. Для них характерний лаконічний мінімалістичний стиль, глибокий зміст. Плакати Володимира Карвасарного – це голкове влучання у наші чутливі точки. Вони запам’ятовуються і не забуваються.
Афіша виставки “Плакати. Володимир Карвасарний”
Виставка “Плакати. Володимир Карвасарний” буде працювати у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) до кінця вересня.
