Під диригуванням Володимира Сивохіпа один із найстаріших українських колективів презентував слухачам програму української і польської симфонічної музики.
Впродовж 12-14 серпня у польському місті Кросно тривав щорічний фестиваль «Young Arts Festival». Цьогоріч одним із хедлайнерів фестивалю став Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені М. Скорика.
Young Arts Festival – фестиваль, який поєднує музичні стилі, наново відкриваючи для слухачів класичне та джазове звучання. Вже 7 років він проводиться у польському Кросно та представляє класичну музику в сучасному ракурсі, на перехресті різних музичних жанрів та у дивовижних місцях. Фестиваль щорічно представляє імена кращих артистів та колективів Польщі та світу, серед яких цьогоріч – Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії виступив у неділю, 14 серпня, на закритті фестивалю у найбільшому концертному залі міста – Regionalne Centrum Kultur Pogranicza (Kolejowa 1, Krosno). Диригентом вечора був Володимир Сивохіп.
Львів’яни презентували для гостей програму симфонічної української та польської музики. У концерті прозвучали три симфонічні поеми: «Степ» Зигмунда Носковського, яка символічно звучала на першому концерті Львівської філармонії та її симфонічного оркестру у вересні 1902 року, також історія про польських Ромео і Джульєтту – «Станіслав і Анна Освенцим» Мечислава Карловіча та легендарна історія мужності і героїзму – «Гражина» Бориса Лятошинського.
Концерт за участі українського оркестру був присвячений польсько-українському братерству та став виявом підтримки та єдності світу культури. Адже через жорстоку війну росії проти України, зазначали пошкоджень та були знищені сотні культурних осередків, а багато колективів втратили не лише свою аудиторію, а й можливість будь-яких виступів.
Церква Пресвятої Богородиці в селі Бориничі, Львівської області
В п’ятницю, 19 серпня 2022 року, на Спаса, у селі Бориничі на Ходорівщині відбудеться Святкова Літургія у найстарішій чудотворній каплиці Львівщини. Вірян запрошують до каплички, де 159 років тому з’явилася Божа Матір.
«Відновити духовні сили, отримати захист і зцілення та принести Богові молитву за Українське військо, рідних і близьких – з такими інтенціями вірян запрошують на Святкову Літургію до Боринич до найстарішої чудотворної каплиці Львівщини. Саме цьогоріч виповнюється 159 років від чудотворного явлення Пречистої Діви Марії у Бориницькій капличці. Там відбувалося чимало чудес, оздоровлень і зцілень», – запрошують усіх охочих.
Чудотворна каплиця біля церкви Пресвятої Богородиці в селі Бориничі, Львівської області
Надзвичайна історія трапилась у 1863р., коли німа дівчинка-пастушка оздоровилась від важкої недуги й заговорила, п’ючи воду та обливаючись нею з кринички, що у лісі поблизу села Бориничі. Їй тоді явилась Божа Матір. Граф Володимир Борковський фундував згодом спорудження тут каплички. Папа Римський Пій IX у 1865р. надав капличці відпустову грамоту. В радянські часи капличку неодноразово руйнували, а криничку засипали. Вже в часи національного відродження 1988р. Парох і парафіяни села Бориничі відновили відпустове місце і відбудували капличку, наражаючи себе на небезпеку.
Цілюща вода Бориницької каплички вже понад півтори сотні літ дарує людям здоров’я та красу.
Локація – Стрийський район, село Бориничі. Початок о 12:00. Тел. для довідок: 067 67 333 09.
Майже усі популярні статті про віадуки України, що “гуляють” по інтернету, переповнені неперевіреною, не зовсім точною або геть неправильною інформацією. Зазвичай у нас віадуками називають кам’яні аркові залізничні мости на Тернопільщині і у Ворохті на Франківщині, і вже тут криється помилка!
Відтак спочатку треба розібратись, що ж таке “віадук”. Пропоную прочитати три авторитетних джерела:
Merriam-Webster, Inc. — найстаріший видавець словників у Сполучених Штатах — подає напрочуд лаконічне визначення:“Довга піднята дорога, яка зазвичай складається з серії коротких прольотів, що спираються на арки, опори або колони” ;
Велика українська енциклопедія: пояснює розширено і науково: “Віадук — шляхова інженерна споруда мостового типу, призначена для забезпечення транспортної, пішохідної комунікації через перешкоди — як природні: яри, долини, балки, ущелини, каньйони, так і антропогенні: рови, залізниці, автомагістралі. Від мостів відрізняється тим, що здебільшого не призначений для переходу через водні перешкоди (річки, канали, затоки, фіорди). Від естакади відрізняється значною й неоднаковою висотою опор і різною шириною прогонів. Споруджують у формі багатопрогонових аркових чи балкових конструкцій, виконаних з каменю, цегли, металу, залізобетону, дерева.” ;
Вікіпедія (німецька версія) пропонує дещо філософське пояснення: “Універсального визначення терміну віадук не існує. Кожен віадук також є мостом і з інженерної точки зору класифікується разом з мостами в тих самих категоріях (аркові мости, балкові мости тощо). Термін «віадук» пов’язаний більше з впливом, який він справляє на навколишнє середовище, і з його функцією спрямування важливих шляхів руху з якомога меншою кількістю об’їздів і нахилів. Віадук не тільки перетинає, він також з’єднує. Таким чином, зазвичай це залежить від місцевих умов, коли міст називають віадуком. Більшість багатопролітних мостів, більша частина яких веде над водоймою, називаються мостами, а не віадуками. Таким чином, віадук в основному перетинає землю і теоретично може бути замінений, принаймні частково, дамбою.”
Коротко кажучи, віадук – це транспортний міст, що спирається на проміжні опори неоднакової висоти з різною довжиною прольотів, який можна замінити насипом з водопропускною трубою. Але оскільки усі віадуки є мостами, але не всі мости є віадуками. то в деяких випадках простіше вживати термін “міст-віадук”, особливо якщо частина споруди проходить над значною водною перешкодою, яку не заженеш у трубу. Наприклад, міст-віадук у Ворохті, який складається з двох різних частин: одна – міст – проходить над річкою Прут, друга і значно більша – віадук – над дорогою і землею, що дуже добре видно на старій поштівці (тепер таке фото зробити неможливо – усе позаростало деревами).
Ворохта. Залізничний міст над Прутом довжиною 206 м
Отже розглянемо головні недоліки різних публікацій про мости типу “віадук”
1. Неповна інформація.
Українська Вікіпедія стверджує: “В Західній Україні збереглися шість віадуків з залізничною колією — три в Тернопільській області: в селі Буцнів біля Тернополя, та в селі Кровинка і Плебанівка біля Теребовлі, а також три у Ворохті (Івано-Франківська область) і два біля Лавочного (Львівська область).”
При цьому “в одну торбу” вкинуто старовинні кам’яні аркові мости Тернопільщини і Франківщини (при цьому у Ворохті один з мостів давно без рейок), а також залізобетонні мости Львівщини. Тож напрошується питання: чому автор статті обмежився шістьма віадуками і не додав багато інших, які теж можна так назвати, як от міст біля с. Жилинці на Тернопільщині, новий міст у Ворохті на Франківщині, мости у с. Кривчиці, с. Розлуч, м. Турка на Львівщині, декілька мостів в с. Ужок на Закарпатті і т. д.?
Залізничні мости-віадуки Західної України. Фото з lviv1256, wikiwand, mukachevo, 1ua.com.ua, Вікпедія, drymba, 4studio
Висновок. Статтю у Вікіпедії треба доповнити, вказавши конструкційні особливості віадуків: кам’яний, арковий, металевий, залізо-бетонний, висота, ширина тощо. І, звичайно, найкраще, щоби це зробив фахівець від залізниці. Добре було б додати рік побудови, довжину, висоту і розміри найдовшого прольоту.
2. Некоректне формулювання
Дуже часто можна зустріти інформацію про те, що колію зі Станіславова (Івано-Франківська) до села Воронєнко спроєктував і збудував Станіслав Косинський, він же ніби-то спроєктував мости в Яремче і Ворохті. Останнім часом автором мостів називають інженера Зиґмунта Кульку, який був – згідно деяких джерел – професором Львівської Політехніки, мав бюро у Відні та співпрацював зі С. Косинським.
Міст в Яремче, відбудований у 1925-27 рр. після зруйнування під час І світової війни
Мені так і не вдалось знайти яку-небудь інформацію про Зиґмунта Кульку, але зустрілась згадка про нього в біографії Адольфа Ґодфреїва [1]:
“Альфред навчався у Львівській технічній академії, яку закінчив у 1876 р. Його дипломною роботою на кафедрі будівництва доріг, водного будівництва, мостів і залізниць був проєкт кам’яного мосту через Прут у Яремчі (міст де-факто був збудований за проєктом інженера Політехнічної школи, тобто пізнішої Львівської Політехніки, Зиґмунта Кульки).”
У Вікіпедіїї [9] згадується, що Адольф працював в інженерній групі Станіслава Косинського, яка проектувала залізничний міст через Прут у Яремчі. Цікаво теж, що у великій статті про С. Косинського [2], в якій поіменно названо цілу плеяду колег-інженерів, яким він переказав свої знання і досвід, серед 45-ти прізвищ згадується Адольф Ґодфреїв, але відсутній Зиґмунт Кулька!
Інше прізвище проєктанта можна знайти в “Станіславському Кур’єрі” [3] – Вітольд Жебрацький:
“Вражаючий міст у Яремчі, збудований за планом інж. Вітольда Жебрацького – шедевр польських інженерів. З огляду на виконання він є унікальним у світі. Подібний міст згодом звели на річці Ізонцо біля Горіції, але це була лише наслідування мосту через Прут в Яремче.” (міст на р. Ізонцо – це Солканський міст на р. Соча (італ. Isonzo)).
Про Вітольда Жебрацького відомо, що у 1868-69 закінчив Технічну академію у Львові, у 1869-73 рр. навчався у Технічному університеті в Цюріху. Був автором проєкту будинку гімнастичного товариства «Сокіл» у Новому Сончі у 1892 р., а рік по тому призначений залізничним урядником в Станіславові [4]. Пізніше займав посаду заступника начальника будівництва Станіславівсько-Вороненської державної залізниці, згодом – старшого інженера державних залізниць. .
Інтриги додає стаття у журналі “Świat kolei” [5], в якій автором мостів через р. Прут названо Людвіка Гуcса, інспектора і керівника Відділу будівництва конструкцій і мостів Дирекції цісарсько-королівських державних залізниць:
“Під наглядом директора будівництва фон Бішофа та інспектора Станіслава Нікодема Косінського були реалізовані плани Людвіка Гусcа, які вважаються чудовими витворами мистецтва будівництва мостів.
Ця залізниця «гідна приєднатися до знаменитих альпійських переходів і проголошує славу австрійських інженерів, особливо через сміливі склепінчасті мости»”.
Проте не варто підозрювати, що З. Кулька або якісь інші інженери використали диплом Альфреда Ґодфреїва. Справа в тому, що усі вони працювали разом, про що дуже гарно і лаконічно сказано в статті “Будівничі карпатських колій…” [6]:
“У проєктуванні траси залізниці і штучних споруд (мостів, віадуків та тунелів) брали участь такі інженери та науковці, як Зиґмунт Кулька, Вітольд Жебрацький (заступник начальника будівництва залізниці Станіславів – Вороненко), фон Бішофф та В. Брайтер. Окрім того архітектурним плануванням мостів займався інженер Людвік Гусс із Відня.”
Висновок. Щодо авторства проєктів неможливо обмежитись прізвищем якогось одного інженера, як це зробили автори вищезгаданих статей. Краще казати узагальнюючим реченням, як у біографічній статті про С. Косинського [7]: “Проєкти мостів на ділянці Надвірна – Воронєнко були розроблені групою інженерів під керівництвом Зиґмунта Кульки”.
3. Невірна і неповна інформація
Деколи можна зустріти ствердження, що яремчанський віадук став взірцем для усіх інших віадуків Європи. Хотілось би вірити, але це не так.
По-перше, взірцем для усіх подібних мостів був проєкт Поля Сежурне (Paul Séjourné). Можна сміливо назвати цього французького інженера хресним батьком усіх залізничних аркових мостів з кам’яної кладки.
Три мости, побудовані Полем Сежурне між 1882 і 1884 роками, – віадук Лавор (Viaduc de Lavaur), міст Кастеле (Pont du Castelet) і міст Антуанетти (Pont Antoinette) – відродили давньоримське мистецтво будівництва мурованих мостів. З цими роботами Поль Сежурне досяг рівня досконалості, і саме вони слугували еталоном для усіх наступних мурованих мостів, які з’явились згодом.
Поль Сежурне та три його перші мости.
По суті, в Яремче і Ворохті десять років по тому був реалізований архітектурний проєкт Поля Сежурне, а головною заслугою проєктантів і будівничих віденського бюро було вирішення технічних питань висоти, довжини прольоту, вибору будівельного матеріалу і таке інше. Можливо, ними були впроваджені якісь інновації в будівництво мосту, проте це не змінило первісний проєкт Сежурне. Але беззаперечною заслугою групи інженерів З. Кульки було те, що їм вдалось збудувати рекордний для тогочасної Європи проліт – 65 метрів, завдяки чому міст в Яремче потрапив до списку трьох найзнаменитіших мостів світу, опублікованому у Лексиконі Брокгауза 1898 року:
– Antoinettebrucke (Міст Антуанетти у Франції, збуд. 1884 р., проєкт П. Сежурне);
– Seinebrucke (Pont du Point-du-Jour у Франції, збуд. 1865 р., зруйн. 1960 р.);
– Pruthbrucke bei Jaremcze (Міст через Прут в Яремче, збуд. 1894 р., зруйн. 1944 р.).
Яремчанський міст у Лексиконі Брокгауза (сторінку спрощено – прибрано креслення конструкційних частин мостів)
По-друге, проєкт Поля Сежурне став взірцем не тільки для усіх інших аркових мостів Європи, але й для Африки і Азії – подібні споруди можна побачити у м. Константіна в Алжирі – міст-віадук Сіді Рачед , а також в Ірані – міст Вереск.
Мости Сіді Рачед в Алжирі та Вереск в Ірані. Світлини з Вікіпедії і alibaba.ir
Висновок. Взірцем для усіх кам’яних аркових залізничних мостів Європи, Азії і Африки був проєкт архітектора Поля Сежурне. Яремчанський міст був найбільшим у Європі, але не за довжиною чи висотою, а за найбільшим прольотом – 65 метрів, поки у 1906 р. не був збудований Солканський міст з прольотом 85 м.
4. Помилкова інформація
Часто можна зустріти твердження, що віадук у Ворохті попри вул. С. Височана вважається найбільшим арковим мостом не тільки України, а і Європи. Його довжина становить 200 м, найбільша арка має проліт 30 метрів.
Це дуже гарно звучить, але залишається незрозумілим, за яким саме критерієм цей міст є найбільшим. Одразу скажу, що в Європі знайдуться довші, вищі та ще й з більшим прольотами кам’яні аркові залізничні мости. Достатньо подивитись наступну таблицю (ворохтянський віадук вставлений в таблицю тільки для порівняння і це зовсім не означає, що він займає 4-те місце).
Серед представлених у таблиці споруд міст Сежурне є найдовшим, але не це цінується в аркових мостах. Чому таким славним був міст у Яремче? Тому що він мав найдовший у Європі проліт! Потім цей рекорд побив Солканський міст, який став найдовшим у Європі кам’яним арковим залізничним мостом саме завдяки довжині прольоту між арками і який досі зберігає цей рекорд, оскільки пізніші технології використовували для будівництва мостів залізобетон. Віадук Візен за габаритами поступається попереднім мостам, до того ж він збудований з бетонних блоків. А старий австрійський міст у Ворохті поступається за довжиною навіть йому!
Висновок. Якщо вже й казати, що віадук у Ворохті є найбільшим у Європі кам’яним арковим залізничним мостом, то це буде вірно, якщо підкреслити, що він є європейським рекордсменом серед недіючих мостів даного типу.
На закінчення додам іще три рекордних для Європи мости-віадуки:
– Віадук Гельчтальбрюкке (Німеччина) — найвищий у світі цегляний віадук. Цей залізничний міст був побудований в 1846-1851 рр., при його будівництві було використано понад 26 мільйонів цегли. Висота моста 78 м, довжина — 574 м. Міст чотириповерховий, має 29 прольотів.
Віадук Гельчтальбрюкке. Автор UlrichAAB. Ліцензія CC BY 3.0
– міст Васко да Гама (Португалія). Загальна довжина — 12 345 м, Побудований у 1998 р. Це найдовший у Європі міст – його довжина разом з під’їзними дорогами і віадуками складає 17,2 км. Щоправда, він не залізничний – по мосту проходить шестисмугова автомагістраль, але він цікавий тим, що складається з віадуків і власне мосту.
Секції усієї будівлі вражають своїми розмірами:
– основний проліт — 420 м;
– головний міст — 829 м;
– північний віадук — 488 м;
– віадук Expo — 672 м;
– центральний віадук — 6 351 м;
– південний віадук — 3 825 м.
– Віадук Мійо́ (Франція) — вантовий дорожній міст, відкритий у 2004 р. Наразі це найвищий транспортний міст у світі, одна з його опор має висоту 341 метр — це трохи вище, ніж Ейфелева вежа (330 м).
Головні розміри:
– загальна довжина — 2 460 м
– основний проліт — 342 м
– висота конструкції — 270 м
І насамкінець – вишенька на торті! Прошу помилуватись унікальним віадуком, який гріх назвати мостом, оскільки під ним не протікає жоден потік, – віадук Брусіо в Швейцарії!
Спіральний віадук Брусіо. Автор Kabelleger. Ліцензія CC BY 3.0
У кінцевому підсумку треба сказати, що історично було прийнято вважати за найбільший міст не найвищу або найдовшу споруду, а ту, в котрої найбільший проліт між опорами, оскільки саме це було головним викликом для проєктантів і будівельників. У наведеній нижче таблиці подаються найбільші аркові мости з усього світу, у яких було досягнуто рекордного прольоту ≥ 65 м. За основу взято інформацію з ewikiuk.top/wiki, але в наведеній таблиці відсутні абсолютні лідери – китайські мости, оскільки вони були збудовані після ІІ світової війни. Крім того, як виняток, тут присутній міст через Прут в Яремче, який після ІІ світової війни перестав бути і арковим, і кам’яним. В таблицю він занесений як історичний міст (1896-1944 рр.), котрий до побудови Солканського мосту був найбільшим у світі арковим кам’яним мостом. Зрештою, автор публікації в ewikiuk.top/wiki навів у своїй таблиці неіснуючий з XV ст. міст Треццо-суль-Адда, який тримав рекорд найбільшого прольоту аж до ХІХ століття.
Найбільші аркові мости з усього світу
P.S. Якби когось зацікавило, а що ж з мостом-віадуком у Ворохті, то треба з сумом визнати, що він – з прольотом 30 м – взагалі не потрапив у таблицю від ewikiuk.top/wiki, оскільки у ній список 63-ох мостів (з них 34 – у Європі) починається від найменшого мосту Байша у Китаї з прольотом 50 м. Але, як кажуть, є одне “але”!!!
Обидва мости-віадуки у Ворохті беззаперечно являються найгарнішими історичними кам’яними арковими мостами України!
На концерт до дня народження Кузьми «Шампанські очі 2.0» у Львові залишилась лише невелика кількість квитків у фан зоні.
Квитки у партер були продані задовго до концерту, тож відкрито продаж додаткових квитків у фан зону, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Як відомо, концерт «Шампанські очі 2.0» відбудеться уже сьогодні, 17 серпня о 19:00 у FestRepublic (Старознесенська, 24). Батьки Кузьми запрошують на концерт до Дня народження свого сина.
Цей проект став культовим і цьогоріч, традиційно, у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада, виконуватимуть Віктор Винник, Зіновій Карач, Павло Пігура, Лесик Турко, Андрій Капраль, Давид Меладзе, ХАС, Ivan NAVI, Володимир Возняк (гітара) та «Команда А» – ЗАЛІСКО, Андріана, Андрій Князь, Артур Боссо та Анна Добринєва. Це ще не увесь перелік виконавців, яких запросили на День народження Кузьми.
Андрій Кузьменко
«Атмосфера, насичена енергетикою музиканта, пісні і хіти якого знають різні покоління, а творчий шлях був яскравим і по-справжньому унікальним! Словом – гарантовано затишний івент для сім’ї, друзів та закоханих. Вечір, на який не соромно прийти з дітьми та батьками.
Тож не баріться, бо всі квитки у партер на концерт до Дня народження Кузьми Скрябіна розійшлися, тому на численні прохання ми відкрили продаж додаткових квитків у фанзону. Поспішайте придбати», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Компанія «BIGSHOW Agency» та Благодійний фонд «Фундація Духовного Відродження» анонсують відкриття сезону концертів на підтримку Збройних Сил України у Митрополичих садах, що на Святоюрській горі у Львові. Музичні події у цій унікальній львівській локації за кілька минулих років уже встигли стати однією з візитівок культурного життя у місті Лева. Продовжиться добра традиція і цьогоріч. Із новою силою та новими цілями – підтримувати українську музичну культуру та акумулювати кошти для ЗСУ.
Відкриється концертний сезон у Митрополичих Садах-2022 уже найближчої неділі, 21 серпня. Того вечора найкращі джазові музиканти України зіграють спеціальну програму під назвою «Джаз нескорених. Український та світовий». Усіма улюблені українські та світові хіти прозвучать у нових джазових аранжуваннях: від джазових інтерпретацій «Черемшини» та запальних пісень Богдана Весоловського – до романтичних хітів з репертуару Френка Сінатри та Елли Фіцджеральд. Сюрпризом концерту стане виступ спеціальної гості Соломії Чубай, яка викнає пісні на слова легендарних українських поетів.
Графік наступних концертів просто неба у Митрополичих Садах:
23 серпня – «Хіти Української Естради» у виконанні оркестру під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада!
26 серпня – Віктор Винник і «МЕРІ» представлять концертну програму «Я з України».
27 серпня – спеціальна програма «Світові хіти» у виконанні оркестру.
2 вересня – камерний оркестр «Віртуози Львова» зіграє особливу програму «Шедеври класики про кохання».
3 вересня – благодійний концерт Соломії Чубай «POETY в Садах».
4 вересня – благодійне шоу скрипаля-віртуоза Олександра Божика у супроводі рок-бенду.
– Ворог хоче одного – щоб наша держава припинила жити, у всіх сферах, – каже один із організаторів концертів у Митрополичих Садах Євген Кравчук (компанія «BIGSHOW Agency»). – Ми ж не маємо права здаватися! Саме тому анонсуємо концерти, які у часі війни підтримуватимуть збереження та розвиток української культури і під час яких ми збиратимемо кошти для потреб ЗСУ.
На випадок повітряних тривог концерти робитимуть паузу, а всі слухачі будуть проінформовані про найближчі до локації укриття.
Кожна книга – це не просто біле поле, переоране рядочками чорних букв, слів і речень. Навіть не лише бездонне вмістилище знань і смислів. Будь-яка книга – це також копіткі, часто титанічні зусилля багатьох людей. Так є сьогодні і так було завжди. Пройшла такий шлях і одна цікава та незвичайна книги, яка 275 років тому побачила світ у Львові.
Титульна сторінка видання. Фото з https://polona.pl/
Наука книги
Якби у середині XVIII століття у Львові хтось мав бажання викласти із щойно надрукованих книг піраміду, йому було б доцільно звернутися до друкарні Товариства Ісусового. Звичайно, на його пропозицію єзуїти не пристали б, але що саме вони видавали чи не найбільше друкованої літератури у місті в означену добу – це так. “Scientia atrium militarium”, або “Наука військових мистецтв” також побачила світ у друкарні Товариства Ісусового у Львові. На ній є відповідна позначка: “Leopoli Typis Collegii Soc: Jesu”. Книгу надрукували у 1747 році.
Герб Товариства Ісуса на стінах Латинської катедри. Фото з http://velychlviv.com
Зміст книги, безумовно, неймовірно цікавий єзуїтам, католицьким монахам: у ній є розділи, присвячені військовій справі, піротехніці, тактиці, архітектурі, але також – полеміці, перспективі і ін. Одним словом, дивлячись на назви розділів книги, хочеться сподіватися, що теорії в єзуїтських колегіумах було більше, ніж практики.
Люди книги
На титулі згаданої книги стоїть два імені: Ігнатія Богатка та Фаустина Гродзицького. Перший – це брацлавський мечник, волинський посол на сейм і підчаший вінницький. Саме він готував до друку згадане вище видання, він є укладачем тексту, але не автором. Питання авторства в той час – це дуже непроста проблема, а ключові її акценти значно різняться від існуючого сьогодні бачення.
Ілюстрація з книги “Scientia artium militarium”. Фото з https://polona.pl/
Навіть на титулі даного видання зазначено, що його укладено на основі курсу лекцій, який читав Фаустин Гродзицький. Він – надзвичайно цікава особистість. Гродзинський був викладачем арифметики і геометрії, механіки, цивільної та військової архітектури, тактики і полеміки у Львівському єзуїтському колегіумі. Ще він був першим керівником кафедри математики на філософському факультеті Львівського університету, а також – одним з останніх ректорів Кам’янецького колегіуму єзуїтів. Між іншим, Фаустин Гродзицький також викладав у Львівському колегіумі єзуїтів і риторику. Зустрічається інформація, що з цієї посади був звільнений. Останнє, однак, не мало б його особливо обходити – Гродзицький був визнаним та авторитетним фахівцем, навіть знаменитістю.
Колишній костел єзуїтів у Львові. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Гродзицький жив в епоху бароко. У бароковій культурі XVIII століття практично жодна святкова урочистість не обходилась без феєрверків. Цей же єзуїт був не лише теоретиком, але й практиком – він запускав феєрверки на багатьох публічних подіях у Львіві в той час, був таким-собі львівським Ґандальфом. Звичайно, що не забував і про свій чернечий статус. Відтак, якщо гобі…, тобто львів’яни переходили межу, Гродзицький нагадував їм, що феєрверки можна застосовувати з нагоди коронації, під час заручин магнатів, для прославляння військової перемоги, але не бажано до них вдаватися у випадку смерті єпископа чи супроводжувати ними похорон якогось знатного міщанина.
Про появу самого видання
Одним із винуватців появи “Науки військових мистецтв”, безумовно, є львівський єзуїт Фаустин Гродзицький, який розробив і викладав курс із відповідним змістом у навчальних закладах Товариства Ісусового. Іншим винуватцем є вінницький підчаший Ігнатій Богатко, очевидно, учень Гридзицького, який упорядкував матеріал курсу та підготував його до друку. Обоє діячів були тісно пов’язані з єзуїтським середовищем Речі Посполитої, але щоб видати в друкарні Товариства Ісусового книгу – цього мало. Богдан Хмельницький також навчався у єзуїтській колегії, але якби ці ченці знімали про нього фільми, то це були б, радше, жахи.
Архієпископ Вижицький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Отож, для публікації єзуїтами книги, автори надавали відповідне затвердження, підписане іменем провінціала чи очільника орденських структур, єпископа тощо. Від імені того мали сказати, що книга не суперечить постулатам християнства, католицизму і є корисною для виховання й навчання молоді. У випадку з “Наукою військових мистецтв”, такий дозвіл отримали від самого львівського римо-католицького архієпископа Міколая Ігнація Вижицького.
Януш Санґушко. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Очевидно, цей аргумент дуже серйозний, адже особа архієпископа сумніву не викликає. Ще більше поваги й шанобливості викликало те, що книгу присвятили князю: маршалку Янушові Санґушку. Князь любив трохи випити і без причини показово постріляти з гармат, влаштовуючи справжні артилерійські шоу у своїх маєтках, але це вже інша історія.
Міжнародний Гуманітарний Фонд, продовжує збір коштів для потреб військових. Зараз основна ціль – збір на 1000 турнікетів для 128 окремої гірсько-штурмової бригади, яка виконує бойові завдання в Донецькій області, повідомили у фонді.
«Ми закупили 50 турнікетів, які приїхали у військовий госпіталь для пораненних військових, які зараз захищають Україну на передовій. А також замовили ще 150 турнікетів, які очікуємо у найближчі дні. Але це тільки початок! Збір продовжився на Великому Благодійному Концерті Віктора Павлика у Львові 14 серпня. Під час концерту вдалось зібрати 59 785 грн. Окремо один хлопець пожертвував 36000 грн, купивши Український прапор з підписом кумира. Ми дуже дякуємо за такий внесок, це дозволить нам закупити додатково ще 100 турнікетів для 128 бригади. Зараз ми зможемо закупити 270 турнікетів, які у найближчі дні надійдуть до українських військових, які захищають Україну на передовій», – прозвітували у міжнародному Гуманітарному Фонді.
Як відомо, Міжнародний Гуманітарний Фонд фокусується на: медичній допомозі військовим госпіталям та медичним частинам на передовій; облаштуванні тимчасових притулків для біженців; будівництві постійного житла для тих, хто його втратив під час війни.
Приємним останнім акордом мистецького львівського літа стане ІХ Міжнародний музичний фестиваль «Музика в старому Львові», який відбудеться впродовж 15-28 серпня. Цьогоріч в його межах сім унікальних подій, кожна з яких демонструватиме багатовимірність, різноманітність та унікальність музичної культури міста! Організатором фестивалю впродовж цих років незмінно є Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика, артдиректором – Сергій Бурко.
Основною концепцією цьогорічного, вже дев’ятого за порядком Міжнародного фестивалю «Музика в старому Львові» в рамках партнерської співпраці із знаним фестивалем «Музика в старому Кракові», є представлення Львова як міста з особливим архітектурно-історичним ландшафтом, пам’ятками європейської культури та історії, традиціями, інтерактивними ідеями та креативними реаліями.
Цьогорічний фестиваль відбуватиметься в умовах російської агресії та воєнного стану в Україні. Якщо у попередні роки найбільш активними відвідувачами концертів були гості Львова та Кракова та місцеві шанувальники високої класики, то у цьому році до них також долучаться вимушені переселенці, яких прийняли Краків і Львів, і які як ніколи потребують розради та підтримки. Значно розшириться також географія запрошених музикантів, яких гості почують на концертах. На сценах давніх міст окрім польських солістів та колективів також виступлять виконавці з Києва, Харкова, Сіверськодонецька, Маріуполя, Івано-Франківська, Луганська та Львова.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
IX Міжнародний фестиваль «Музика в старому Львові та Кракові» відкриється 15 серпня програмою камерної музики «Дотик Янгола» від знаних українських музикантів – скрипальки Богдани Півненко, піаністки Оксани Яремчук та віолончеліста і композитора Золтана Алмаші. Виконавці об’єднали для слухачів кращі твори сучасної української академічної музики, щоб продемонструвати, наскільки вона є різноманітною та багатогранною.
16 серпня у Концертному залі Людкевича із сольною програмою виступить київський флейтист Юрій Шутко. Подія матиме назву «Магія флейти» та розкриє музичне багатство цього інструменту завдяки музиці різних епох.
Також у рамках фестивалю харківський органіст Станіслав Калінін20 серпня презентує сольну програму «Органна фантазія» із творів Йоганна Себастьяна Баха, Фелікса Мендельсона, Роберта Шумана, Ференца Ліста, а також композиції сучасного чеського митця Петра Ебена та німецького композитора та органіста Зіґфріда Карг-Елерта.
21 серпня свій авторський проєкт «На часі» на сцені Концертного залу Людкевича презентує київський баритон Станіслав Бадрак. Разом із львівським піаністом Мирославом Драганом вони виконають вокальні твори Миколи Лисенка, Лесі Дично і Валентина Сильвестрова.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
24 серпня, у День Незалежності України, в Архикатедральному соборі Святого Юра виступить Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії (директор – Ігор Шаповалов). У період жорстокої повномасштабної війни, з якою росія прийшла на наші землі, цей День Незалежності для нас – це не лише гордість та найбільше національне свято, а можливість подякувати усім, хто боронить кожен клаптик нашої землі та усім, хто віддав життя за Україну.
26 серпня у Базиліці Найсвятішого Серця Господа Ісуса, що у Кракові, українські музиканти презентують відомий авторський проєкт Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» – «Три Моцарти». Концерт цілком складатиметься із творів трьох Моцартів: батька – Леопольда, який був чудовим музикантом, композитором та, без сумніву, прекрасним менеджером, сина – Вольфґанґа Амадея, одного із найпопулярніших композиторів сучасності, та внука – Франца Ксавера, або львівського Моцарта, адже більшу частину він жив і творив саме у цьому місті!
Львівська національна філармонія. Фото: Данило Бедрій
Їх творчі опуси прозвучать у виконанні знаної солістки Софії Соловій та Академічного камерного оркестру “Віртуози Львова”. Дириґуватимуть Народний артист України та арт-директор Фестивалю Сергій Бурко та заслужений діяч мистецтв України, керівник Маріупольського камерного оркестру “Ренесанс” Василь Крячок, яких поєднують десятиліття співпраці та успішних проєктів.
Дев’ятий Міжнародний фестиваль «Музика в старому Львові» завершиться 28 серпня у Концертному залі Людкевича Львівської національної філармонії за участі гостей з Івано-Франківська – Академічного камерного оркестру «Harmonia Mobile» (художній керівник та концертмейстер – Наталія Мандрика), який за майже 37 років своєї діяльності виступив 3000 концертів з у різних містах України та світу.
Львівська національна філармонія. Фото: Юрій Стефаняк
Оркестр запропонує слухачам вишукану програму під назвою «Adagio без війни», яка об’єднає музику понад чотирьох століть, починаючи від творчості геніїв бароко – Баха та Вівальді, та завершуючи творами сучасного композитора та артиста Івано-Франківської філармонії Арсена Бучинського. Вони символічно поєднають минуле з сучасністю, демонструючи те, що навіть у найскладніші часи музика допомагає та підтримує, фіксуючи миттєвості та емоції у звуках, стаючи таким чином своєрідним літописом для майбутніх поколінь…
Незмінним генеральним партнером фестивалю «Музика в старому Львові» є «Кредобанк». Завдяки йому цьогоріч організатори мають можливість запрошувати слухачів на події у різних локаціях Львова та Кракова.
Детальна інформація про події фестивалю «Музика в старому Львові» та квитки тут. Програма подій фестивалю «Музика в старому Кракові» за посиланням.
Сьогодні увазі наших читачів хочемо представити добірку фото, які раніше не були відомі загалу. Мова йде про світлини столітньої давнини, на яких зображені львів’яни, які були учасниками Академічного туристського клубу.
Члени Академічного туристського клубу у Львові під час подорожі, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Про Академічний туристський клуб
З історії клубу відомо, що він був створений в Львові у 29 квітня 1906 року. До його складу увійшли львівські наукові працівники та студенти. Ініціаторами створення клубу були Броніслав Дрецький, Адам Конопчинський, Вільгельм Ландсберг, Мечислав Орлович, Тадеуш Островський, Владислав Смолька.
Учасники клубу в Татарові, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Завдання клубу полягало в організації подорожей та проведенні навчання на теми, пов’язані з туризмом, знайомством з околицями – починаючи з простої інформації про необхідність відповідного спорядження, правил походів та харчування.
Поїздки, організовані клубом, були відкритими – в них брали участь багато людей, які не були членами асоціації. У 1908 році в клуб вступило 143 особи.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
У період з 29 травня по 2 червня 1909 року 15 туристів на чолі з Мечиславом Орловичем відвідали віддалені на той час район гір Горганів, ночували в лісі біля вогнища і нарешті дісталися до гори Високої.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
У 1909 році клуб нараховував 294 члени, а у 1911 році – 374.
Через початок Першої світової війни у 1914 році, клуб припинив своє існування аж до 1921 року.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Про колекцію фото
Усі фото датуються 1912 роком. Автором фото є Міхал Аффанасович. Кадри зроблені в мальовничих місцинах, зокрема, в горах Горганах.
GREMO – співак, актор, американський українець, який із перших днів війни повністю присвятив себе Україні. Він активно волонтерить, допомагає своїм побратимам із територіальної оборони гуманітарною допомогою, виступає на благодійних концертах і піднімає дух народу своїми піснями.
У воєнний час GREMO випустив кілька пісень, кліпи на які були відзняті в Україні, зокрема у гарячих точках (“American Ukrainian”) та присвячені українським захисникам і воїнам ЗСУ.
Сьогодні виконавець презентує оновлений трек “Сам собі країна”, який був написаний легендою української музики Кузьмою “Скрябіним”.
GREMO впевнений: “Легенди завжди на часі. Легенди ніколи не вмирають, як і герої. Скрябін – це легенда, яка завжди житиме в серцях українців і в моєму серці. Для мене він людина, що не боялася говорити правду, що справді у нього в думках. А кожна його пісня просякнута неймовірним життєлюбством, жагою до життя, самовіддачею та і любов’ю до України”.
Коли GREMO почув пісню Скрябіна “Сам собі країна”, то вона відгукнулася йому у серці. І музикант відразу зрозумів, що трек має зазвучати по-новому, особливо зараз.
“Коли я почув пісню Кузьми “Сам собі країна”, то зрозумів, що цей трек має зараз отримати нове звучання, що пісні треба дати нове життя. Бо ці питання зараз актуальні, як ніколи. Я американец, але всією душею я з Україною”, – говорить GREMO.
У своїй пісні Скрябін розповідає про ті події, що турбували його на той час. Це міграція людей. Проте GREMO вносить у трек певні зміни і звертається до теми Збройних Сил України. Тисячі чоловіків і жінок, а також добровольців із різних країн зараз знаходяться у лавах ЗСУ, боронять нашу землю і наш спокій.
Зараз музикант працює над створенням відеокліпу, який буде наповнений метафорами та смислами воєнного часу й стане ще однією сторінкою, що розповідатимемо світу правду про події в Україні.
Колоритний гурт T.HUTSULS із прикарпатського міста Коломия презентує свій новий сингл «Хвилями». Це пісня, яка відверто оспівує емоції війни – ті, які за останні півроку відчуває кожен українець: страх, втому, втрату, біль, жаль, зневіру, і обов’язково – надію, любов та віру.
Авторка пісні «Хвилями», вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал із власного досвіду знає, що таке втратити дім. У 2014-му дівчина через війну росії проти України була змушена полишити рідний Слов’янськ, що у Донецькій області, – і переїхала у Київ. А цього року у лютому – перемістилася із Києва у гуцульський край – місто Коломию, де й знайшла команду творчих однодумців – масштабний культурологічний проект HutsulPlanet. Тепер у Коломиї, на студії HutsulPlanetRecords, творить свої нові пісні.
— Головний месседж, який ми несемо у цій пісні, – це надія і віра. Вони ніколи не помруть, – каже Алекса Цимбал. – Століттями, покоління за поколінням, українці виборювали право на власну свободу, а діти щоразу продовжували справу своїх батьків. Пісня «Хвилями» – це пісня-емоція про боротьбу, у якій світло завжди переможе темряву, попри всі незгоди.
T.HUTSULS – новий проект в українській музичній культурі. Створений восени 2021 р. Сучасний саунд у поєднанні з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, трембіти, дримби, сопілки, дуди, флояри… Сміливі тексти та актуальне звучання. Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Тільки – true! Перший сингл T.HUTSULS під назвою «Нічна» одразу увірвався в ефіри всеукраїнських радіостанцій, а відеокліп отримав схвальні рецензії.
Кадр з кліпу на пісню «Хвилями» гурту T.HUTSULS
T.HUTSULS – один із проектів у рамках масштабного культурологічного руху під назвою Hutsul Planet, який прагне відродити, зберегти і примножити гуцульську культуру у всіх її проявах.
Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав'ярня "Центральна". Фото 1910 р.
У Львові переважно всі люблять каву. Навіть ті, хто приїздить до Львова з інших міст, за деякий час теж починає любити каву. Нині, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, хочемо підтвердити це твердження фактами. Розкажемо кавову історію Івана Боберського.
Сьогодні виповнюється 149 років від народження відомого українського педагога, громадського та військово-політичного діяча, видавця, редактора, журналіста, мецената Івана Боберського (1873–1947). Про його суспільно-культурну та військово-політичну діяльність з’явилося вже достатньо багато розвідок, зокрема й на сторінках сайту Фотографії Старого Львова. Однак, чимало таємниць є з його повсякденного життя. Мало кому відомо, що у житті Івана Боберського кава займала особливе місце. Відомості про це знаходимо у його щоденнику, листуванні, різних замітках в особистому архіві.
Голова українського товариства “Сокіл-Батько” Іван Боберський з почесною булавою після її вручення. Львів, вул. Руська, 20, дворик “рухівні” (спортивного залу) українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”, здогадно 10 вересня 1911 р. Світлина опублікована у виданнях “Українські Січові Стрільці. Збірник фотографій до історії Українських Січових Стрільців у шести тематичних збірках” (Львів, 2003 р.) та “Мала фотоенциклопедія Українських Січових Стрільців” (Львів, 2004 р.). Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Особливо цінним джерелом, що вказує наскільки він полюбляв пити каву є його «Дневник» (щоденник). Документ охоплює час від 15 вересня 1918 року до 22 травня 1919 року. Перебуваючи в еміграції, спочатку з 1920 року у Канаді, а з 1932 року – у Югославії, Іван Боберський упорядкував щоденник (22 жовтня 1944 року – кінцева дата упорядкування записів) й один примірник надіслав до «Українського музею» в Празі (цей примірник згодом опинився у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України), другий – до Національної бібліотеки у Відні, третій – Осередку української культури і освіти у Вінніпезі. У 2003 році третій примірник «Дневника» Івана Боберського упорядкував та опублікував Юрій Мицик. На сьогоднішній день вдалося віднайти два примірники «Дневника», що зберігаються у Києві та Вінніпезі.
У 1918 році Іван Боберський писав свої нотатки у різний час доби та обставинах. Частину записів зроблено ним у кав’ярнях Львова та Відня. Час від часу він вказував навіть ціни на каву.
Отож, у «Дневнику» Івана Боберського за 1918 рік знаходимо декілька цікавих записів про каву та поціновувачів цього запашного напою:
Дня 26.ІХ.1918, четвер, Львів
Вечером йду до молочарні Вовка. Власник виглядає дійсно дещо вовкувато на лиці і в поведению. Але це українець і треба подивляти, що держиться на поверхні і дає добрі страви. Вечеря коштувала мене із 30 корон. Говорю з Михайлом Возняком. Він спокійний і скромний. Хоче оцінювати українське письменство, як воно росте і як виглядає, що треба додати до нього і як плекати, щоб виховало нарід, свідомий своїх обов’язків і прав. Письменство все є сніданням, або обідом, або вечерею, або перекускою для ума, щоб набирав більшої сили.
Пишу це в каварні «Сансусі». На Західнім фронті, а також над Вардаром перемагає Антанта. До вивідчика часопису «Daily Telegraph» сказав головний вожд Фош: «Ми переступили верх гори і йдемо в діл. Коли дістанемо розгін лявіни, тим ліпше».
Кава і три тістечка 4 корони, напивок для пивничного і для платіжного по 20 сотиків. Година 1-ша в ночі.
Дня 11-го жовтня 1918, п’ятниця, Відень
В прегарній каварні «Райхстрат» обговорив з Білинським видання творів Руданського з мистецько виконаними образцями. Село і місто повинні читати українські книжки, але книжки мають притягнути змістом і виглядом.
Пшеничну муку, яку я привіз для жени, попакував я і виложив на шафу в бюрі управи, щоб лишилась сухою. Чай і кава у Відні все ще добрі, але харчів мало. Місто посідає особливший чар, як ніяке друге німецьке місто в Європі. Навіть війна не потрафила попсути природної ввічливости віденців.
Дня 13-го жовтня 1918, неділя, Львів
По тих бурливих розмовах пішов я успокоїтись до каварні «Roma» при площі Фредри, де збігається сім вулиць. Камениця в шкотським стилю, каварня в приземеллю (партері) дуже приязна.
Дня 21 жовтня 1918, понеділок, Львів
Ми [разом з Сенем Горуком. – А. С.] зайшли оба до каварні поговорити і переглянути часописі.
Іван Боберський (перший справа) п’є каву і читає часопис «Діло». Зліва направо: Ярослав Весоловський, Володимир Темницький, Володимир Дорошенко. Відень, 1915 р. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Дня 22.X.1918, вівторок, Львів
Рано несу білля до прання, на снідання п’ю каву в Центральці. Професор Юрко Рудницький питає мене, коли піде до друку його повість, що її купив «Сокіл-Батько». Відповідаю: «Хочемо печатати, дохід потрібний на закупно землі під «Український город», але якийсь неспокій довкола».
Дня 24.X.1918, четвер, Львів
На снідання в Центральці стрічаю Ґорука і Панчака. Панчак має дивно поморщене, старе лице, хотяй молодий. Переходить попри нас Северин Левицький, вже сивий, а прецінь цілком не старий. Кава коштує 1 корону, три тістечка по короні, снідання виходить якесь дороге.
Між 1-шою і 2-гою, на обіді, укладаю лист до архикнязя. Йду до народної гостинниці і заповідаю Букшованному, що о 7-мій передам йому лист до Вишиваного. Заходжу до каварні, є Цегельський, передаю йому нарис листа, чи не додасть якої замітки.
Сень Горук
Дня 28.Х.1918, понеділок, Львів
Читаю і пишу в Музеї, потім на каварні. Всі каварні не наші. З цілої Галичини приїздять українці до Львова і не потрафили уладити й утримати навіть однієї української каварні. Коли я одного разу зайшов в Празі до якоїсь каварні при площі Вячеслава і замовив в німецькій мові каву, удали, що мене не видять. Чекаю, чекаю, чекаю, чекаю, нема кави. Тоді відозвався я до обслуги по-українськи. Зрозуміли, що мають перед собою якогось слов’янина, який в чеській каварні відважився ґерґотати по-німецьки. Подали каву, цукор і краяну булку з приязним усміхом. Потрібна у Львові каварня, де говорять зі слов’янами виключно по-українськи, стіни украшені на український лад, прислуга у вишиваних сорочках і синіх жупанах. Кава, печиво, всякі напитки мусили б бути перворядної якости. Це могло б статись, коли б свої однодушно підперли свого.
Замовляю кілька тістечок і пишу дальше. Якась жадоба солодощей, бо чуюсь змучений.
Дня 29.X.1918, вівторок, Львів
В молочарні кава з молоком 8 корон. Приніс я з собою 12 яєць, щоб в молочарні зварили мені на твердо. Це домашній припас. В каварні кава, чай і булочки 2,70 корон. Гроші стають якісь безсильні супроти хліба, молока і масла.
Дня 2.XI.1918, Львів, субота
На вечерю вийшов я скорше, бо вчора прийшов перед замкнені двері. Приніс я два медівники для Добрянського. Зайшов однак ще на короткий час до каварні Сансусі на часописі. Читаю, якийсь панок зближається до мого столика, показує на котрийсь часопис і каже: «Czy mogę prosić?». Відповів я дуже ввічливим тоном: «Прошу дуже, свобідне». «Nie rozumię, wolne?» – відповів панок, взяв часопис, вернув до свого стола і говорив голосно до пивничого: «Панімаєтє? Ето істінно рускі народ. Маєте ґаваріть только па рускі. З мной нє шуткі». Повтаряв це кілька разів, голосно на цілу порожню каварню, бо сидів в ній лишень він і я. Пивничий нічо йому не відповідав, але коли приносив мені каву, запитав зниженим голосом: «Чи безпечно?» – Успокоюю його відповіддю: «Стійки ходять, длячого малоб бути небезпечно». Часописі прочитані, плачу вісім і пів корони, одягаю плащ, припоясую ремінь з баґнетом, надіваю мазепинку на голову. Панок дивиться люто, але нічо не говорить. Я також нічо не кажу і виходжу мовчки з каварні. Спішусь до Музея, де пакуємо до 9-тої години.
Дня 3.ХІ.1918, неділя, Львів
Йду на снідання до Вовка. Дві кави і медівник 3 корони. Питаю Вовка: «Робили ви вчера службу?»– «Був я до 8-мої в Народнім Домі. Надїхали фаєрвахи і їх наші гальмували. Стрілили, бо не хотіли станути, а потім їх завернули. А одного з наших вбили, таки наші». Не питаю дальше, бо це вже може бути видумка, щоб щось нечуваного оповісти.
Народний дім, кін. ХІХ ст.
Дня 14.XІ.1918, четвер, Львів
Під червоною плахтою з військового намету не змерз я нині в ночі. Випив каву з цукром, дві склянки, яку набрав я собі впрост з возової кухні на подвірю Ратуша.
Дня 15.ХІ.1918, пятниця, Львів
Рано, по каві пійшов я до намісництва. При каві був молоденький хорунжий в чоботах з холявами і з острогами. Десь, видно, служив в провіянтовім таборі. Тепер не їде на коні, ані на возі. Пощо йому острогів? Командант залоги магістрату також з острогами і в високих жовтих чоботах. Харчовий Метельський також з острогами. Всі опинились з поля на бруці.
На вечерю пироги і кава, але я голоден.
Дня 16.ХІ.1918, субота, Львів
Студінь. В ночі треба вставати і бігати на малу сторону до виходка, де тихо стоїть вонюче озеро. Не пю кави на снідання, хочу їсти лишень хліб, який має мені видати капраль Гера, але його нема в «Портієрці».
Дістаю на вечерю яєчницю, каву з молоком і хліб. Не відчуваю, що я заспокоїв голод по цілодневній біганині.
Іван Боберський. Світлина з автографом. Вінніпег, 31 квітня 1932 р. З приватного архіву Романа Метельського (м. Львів).
Дня 17.ХІ.1918, неділя, Львів
В ночі зимно на підлозі спати. Я скулився в четверо, щоб не замерзнути, встав захриплий, з болем голови, голоден, голоден. Кави не пив я, бракувало мені до цього рішучости, взяв я лишень один бохонець хліба через крати на два дні, зїв скірку, сховав мякушку в шуфляду і вийшов.
Лікар поляк, що зачіпив мене одного разу в центральній каварні, заговорив до мене в городі по українськи, що має много роботи. Кожний робиться приємний і не знає, як збути свою чемність при зміні порядку.
Дня 18.ХІ.1918, понеділок, Львів
На обід росіл з макароном, мясо з бульбою і капустою, без смаку, бо без ніякої заправи. До того горнятко кави. Я був ситий і не боявся зимна і перестуди.
Дня 19.ХІ.1918, вівторок, Львів
На снідання одержав я білу каву. Нині дістав я два бохонця хліба. Незнаю, чому два, а не оден. На обід юшка, мясо з бульбою, макаран з яблоками. Виглядає на празник, але пайки малі.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Боберський І. Щоденник, 1918–1919 рр. / Упоряд. Ю. А. Мицик. – Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 260 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Сова А. Іван Боберський і Листопадові події у Львові 1918 року // Новітня доба / гол. ред. Михайло Романюк; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2020. – Вип. 8. – С. 185–211.
Храм в Черепині потребував збереження і заради цінності та унікальності самої сакральної споруди, і заради підтримання історичної пам’яті про це село, відоме ще з 1410 року, згідно із записами в хроніках. Визначною постаттю національного і релігійного вимірів у міжвоєнний період у Черепині був блаж. п. о. Августин-Климент Цебровський (1888-1943), замордований польською боївкою через патріотичну діяльність, разом із дружиною Олександрою та 16-ма іншими активістами із села… За церквою на місцевому цвинтарі їм всім встановлено обеліск із пропам’ятними надгробними плитами.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Стосовно пришвидшення реставрації стрітенського храму, то все почалося з 2006 року, коли місцевий паламар Антон Боднар розпочав виробляти документи на реставрацію сакральної пам’ятки, яка охороняється державою. В 2015 році була розроблена кошторисна документація. Церкву в Черепині з осені 2018 року відновлювали спільними коштами та зусиллями Департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА, Давидівської ОТГ та Пустомитівської райради. Генеральним проектувальником робіт у Черепині стало ДП «Укрзахідпроектреставрація», а головним архітектором проекту був Остап Василина.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Загалом за неповних останні чотири роки було виконано 150 різних видів робіт у самій церкві, а також в дзвіниці та на території церкви. У храмі, завдяки виконавцю робіт ‒ ТзОВ «Сомиг ЛТД» ‒ замінили дубові підвалини стін та бабинця, провели антисептування, відреставрували дерев’яні двері, перестелили підлогу, зробили тепло- та звукоізоляцію, встановили протипожежну сигналізацію, облаштували зовнішнє водовідведення та ін.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Нещодавно автор цих рядків разом із головним редактором сайту Фотографії Старого Львова Романом Метельським, керівником Управління охорони об’єктів культурної спадщини ЛОДА Василем Петриком, мистецтвознавицею і директором Фонду Нагірних Наталкою Філевич, мали нагоду переступити поріг відреставрованого храму у Черепині.
Церква Стрітення Господнього в Черепині
Впав у вічі оновлений позолотою іконостас, церковця «засяяла» новим спектром кольорів на ликах святих і пророків, обабіч церкви дбайливо доглянуто невелику територію, видно відреставровано дзвіницю. Все це свідчить про те, як місцева громада може бути небайдужою до релігійної перлини своєї місцевості і бити у всі можливі дзвони, щоб рятувати її від зникнення з мапи краєзнавчих маршрутів та від забуття у свідомості своїх нащадків.
В понеділок, 15 серпня 2022 року, о 17.00 в галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart (вул. Вірменська, 26) відкривається виставка народного художника України, професора Романа Василика «Заповіт Патріарха Йосифа Сліпого в іконографії», присвячена вшануванню 130-річчя від дня народження предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Патріарха Йосифа Сліпого.
На виставці будуть представлені твори, які ілюструють життєвий шлях владики, розкриваючи його пастирську місію та важливу роль у розбудові національного життя українців.
Роман Василик народився 1947 року в с. Бариш Тернопільської обл., навчався в Ужгородському художньому училищі ім. А. Ерделі та Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв). Багаторічна викладацька діяльність Романа Василика розпочалась 1974 р. на кафедрі проєктування інтер’єрів ЛДІПДМ. З 1988 року обіймав адміністративні посади: завідувач кафедри проєктування інтер’єрів, завідувач кафедри сакрального мистецтва, декан факультету інтер’єру та обладнання, проректор з навчальної робити.
Роман Василик на Міжнародному іконописному пленері в Новиці у 2015 р. (фото Богдана Зятика).
Наприкінці 80-х років з ініціативи Романа Василика в навчальний процес Інституту впроваджено окремі курси вивчення основ сакрального мистецтва. Згодом ця ініціатива переросла у створення окремого відділу сакрального мистецтва, а 1995 р. – у заснування однойменної кафедри.
Сьогодні професор Роман Василик читає лекції з богослов’я ікони, іконографії, провадить авторський курс з іконопису в Академії. Від 2010 року – співорганізатор міжнародних іконописних пленерів, які щорічно відбуваються в Україні та Польщі, а також куратор комплексного оформлення десятків храмів, його авторству належать численні ікони та іконостаси у різних куточках світу.
Цього року професор Роман Василик відзначатиме 75-річний ювілей.
Велетень заввишки 30-40 метрів та з обхватом стовбура у понад чотири метри росте на вулиці Боткіна у Львові.
Садівниця Анна Коляда біля маловідомого трьохсотлітнього дуба у Львові
На запитання Анни «як думаєте, скільки йому років», колеги садівниці висловлюють припущення, що дубу може бути 300 років. «Знайомий дубочок, йому близько 300 років», пише Оксана Луцко.
Наприкінці ХІХ століття у Брюховичах почали створювати курортну зону для мешканців столичного у той час Львова, яка повинна була конкурувати із кращими європейськими купальнями та місцями літнього відпочинку.
Понад 130 років тому у львівському магістраті вирішили, що жителі столиці коронного краю Австро-Угорщини повинні відпочивати гонорово, з комфортом і недалеко від міста. На той час улюбленим місцем літнього дозвілля для заможних львів’ян було містечко Брюховичі. Але для його розвитку і перетворення цієї місцевості на повноцінний курорт бракувало туристичної інфраструктури та пристойного транспортного сполучення – ґрунтова дорога, яка сюди вела, навіть не була посипана щебенем.
Поштовхом для нового життя у цьому “раю для пікніків” стало будівництво залізниці Львів-Белз, яку, на прохання делегації львів’ян, у Відні дозволили прокласти якнайближче до цього містечка. Міська влада Львова навіть вдалася до співфінансування проекту, пожертвувавши на прокладання колії 40 тисяч корон (близько 4 мільйонів гривень за нинішніми цінами, – авт.), а також переконала Чернівецьку дирекцію залізниці закласти станцію посеред Брюховицького лісу, безкоштовно виділивши землі під колію і вокзал.
У тогочасній пресі пропозицію щодо створення в Брюховичах кліматичної станції (так тоді називали курорти) почали озвучувати ще у 1886 році. Газета Kuryer Lwowski цитувала лист до редакції від віденського медика, який аргументував доцільність створення рекреаційної зони значними перевагами, якими володіють Брюховичі, щоб “посісти незаперечне місце серед національних кліматичних станцій”.
Брюховичі
“Відомо, що перевагами хорошої кліматичної станції є незначне коливання температури, відсутність сильних постійних вітрів, легка проникність ґрунту, відсутність пилу, достатня кількість лісів – особливо хвойних, хороша джерельна вода тощо. Брюховичі мають всі ці переваги. Розташування в долині, оточеній лісистими пагорбами і лише злегка відкритій з півдня, означає, що повітряні зміни тутдуже незначні, а отже, тепло майже завжди рівномірне. Земля піщана, тому вона легко пропускає вологу, разом з тим маса піску значна, тому навіть сильний вітер не спричинить шкідливий для здоров’я пил. Джерельна вода тут чудова, а ліси – хвойно-листяні, забезпечують дуже свіже повітря, багате озоном та ефірними олійками”, – писав віденський медик.
У своєму листі анонімний доктор також дав низку цінних рекомендацій для облаштування кліматичної станції, яка, на його думку, матиме особливе значення через своє вдале розташування поблизу столиці коронного краю.
“Слід зробити наступне:
1) залізничний вокзал повинен знаходитися в Брюховичах;
2) не вирубувати ліси, що прилягають безпосередньо до села;
3) побудувати (з власного матеріалу) «Брюховицьку садибу», яка би містила читальню, ресторан та безліч дешевих та комфортабельних кімнат;
4) встановити адміністратора, який би взяв на себе зобов’язання відкрити крамницю прянощів, бойню та пекарню (за низькими цінами).
5) облаштувати водойми за прогресивними принципами оздоровлення (басейни, ванни, душові), санвузли, які б надавали гідротерапію за доступну плату;
6) облаштувати невелику гімнастичну залу поруч із санвузлами;
7) встановити десятки лавок у довколишніх лісах уздовж існуючих доріжок;
8) сприяти всіма силами бідним жителям села будувати якомога більше житлових будинків за єдиним планом, як у Європі;
9) організувати невелику аптечку з сховищем мінеральної води та віддати її під керівництво лікаря, який міг би спочатку приїжджати зі Львова;
10) пошта та телеграфне відділення на залізничному вокзалі повинні бути завжди доступними для гостей курорту”.
У 1887 році львівські видання повідомляли уже про початок підготовчих робіт зі створення кліматичної станції у Брюховичах. Зокрема, йшлося про будівництво залізничного вокзалу, поруч з яким було споруджено дерев’яну веранду завдовжки 60 метрів та завширки 10 метрів, щоб подорожні могли собі знайти прихисток на випадок дощу чи сльоти.
Впорядкуванням тутешнього парку, який розкинувся на 300 моргах, займався львівський міський садівник пан Рорінг. Однак, львів’яни, які приїжджали на літо, досі змушені були орендувати помешкання в селянських халупах, розбудова гостьової інфраструктури була ще тільки у планах.
“Якщо цей проект здійсниться, ми впевнені, що значна кількість людей, що відбувають на відпочинок за межі країни, залишиться вдома і в Брюховичах за дешево знайдуть все, що повинні купувати за великі гроші на іноземних кліматичних станціях”, – писала тоді газета
Kuryer Lwowski
Уже через два роки у Брюховичах у мебльованій віллі львівського купця Альбіна Солецького відбувся перший світський раут курортного товариства. На той час, як повідомляла преса, у містечку на відпочинку перебувало вже 250 осіб. Обід на веранді, розваги та прогулянки в навколишньому лісі, а потім танці до ранку в яскраво освітленій залі — таким було дозвілля тогочасних літників.
Єдиним недоліком, на який звернули увагу прибулі на курортну вечірку, була відсутність доброї дороги. “Перш за все, слід спробувати підсипати шутром дорогу – адже через сильний дощ, який лив від ранку, ми мало не застрягли в піску. Залізницею користуватися неможливо, оскільки потяги курсують так, як їм зручно, а не так, як потрібно громаді”, – зауважив дописувач до газети Kuryer Lwowski у 1889 році.
У 1890 році магістрат виділив близько 15 га землі в Брюховичах, для спорудження заміських віл для мешканців Львова. Наступного року було створено Товариство власників нерухомості в Брюховичах, якому вдалося за короткий час зробити чимало для розвитку рекреаційних можливостей містечка. Зокрема, було налагоджене залізничне сполучення зі Львовом в літню пору так званими приватними поїздами, створено місцеву пожежну команду, облаштовано громадський переговорний пункт із телефоном, закладено тенісні корти.
Брюховичі
“Брюховичі під Львовом розвиваються як кліматична станція з року в рік. Близько 200 вілл, які зараз обжиті, були побудовані у величезному лісі та на навколишніх полянах. Крім того, приватні поїзди щодня доставляють сюди сотні львів’ян, охочих свіжого повітря. Ви можете дістати все на місці — тут є пекар, м’ясник, крамниці”, – писала у 1900 році газета Kuryer Lwowski.
Преса повідомляла також про відкриття того року гостьового будинку залізничного ресторатора пана Флейшера, в якому, окрім власне кімнат для гостей, був великий зал-салон із журналами, більярдом і навіть фортепіано, яким можна було користуватися.
У тогочасних путівниках зазначено, що дістатися до Брюхович зі Львова можна було залізницею, автомобілем, фіакром або омнібусом. Залізничні вагони, що прямували до Брюхович ділились на три класи та коштували відповідно – 80, 50 та 30 геллерів. Окрім одноразових квитків, існували також триденні та місячні абонементи, а для школярів під час навчального року діяли спеціальні шкільні квитки. Фіакри і автомобілі не мали сталої ціни на поїздки між Львовом та Брюховичами, а омнібус їздив тільки в час відпочинкового сезону, тобто з травня до вересня.
У той час у Брюховичах було створено спеціальний Комітет розваг, який опікувався, зокрема, тенісними кортами – їх відпочивальники могли бронювати для ігор. На місцевих озерах можна було покататись на човнах. У кав’ярні Кірського діяв кінотеатр. Багато брюховицьких вілл в час сезону здавались в оренду, вартість якої коливалася від 60 до 500 крон за сезон.
З оздоровчих закладів, мабуть, найвідомішими були лікувальні ванни Кароля Братковського. Тут пропонували купелі більш як десяти видів — зокрема, хвойні, ароматичні, морські, йодові тощо. Ціни на прийом таких ванн коливались від 20 до 40 крон.
Поміж лікувальними процедурами можна було розважатися в рестораціях. Окрім згаданого ресторану на вокзалі, згодом у Брюховичах з’явилися ресторани «Полонія», Войтинського, Юркевича, Кугля. Майже всі вони мали літні веранди для забав і навіть кегельбани.
…Подальший розвиток курорту в Брюховичах був перерваний Першою світовою війною. У повоєнні роки за Другої Речі Посполитої були спроби поновити цей статус, але Львів на той час уже не був столичним містом і польська влада відкладала під сукно петиції від громади.
“Місцевість, яка зважаючи на природні умови, в дійсності є типовим курортом, на папері, лише – така собі звичайніська міська гміна з усіма похідними з цього плюсами і мінусами: з малим бюджетом, який не в змозі виконати навіть найпримітивніші завдання та потреби; з обмеженими в усіх відношеннях адміністративно-господарськими можливостями… Визнання певної території курортом, дає величезні переваги як з адміністративної точки зору, так і з господарської, адже створює основи чіткого функціонування Органу управління та всіляких фінансових можливостей”, – писав у 1932 році у виданні Wiadomości Brzuchowickie доктор Ян Кілар, який мав свою медичну практику у Львові.
Видання повідомляло, що до центральної влади у Варшаві ще у 1926 році було відправлено пропозицію об’єднати в одну курортну зону з Брюховичами сусідні Рясну Польську, Бірки Янівські і Бірки Домініканські разом з картами і необхідними додатками, але прийнятого рішення так і не дочекалися…
17 серпня 2022 р. о 12 год. Львівський музей Михайла Грушевського спільно з Дитячою школою народних мистецтв запрошує до Львівської вілли Грушевських (вул. І.Франка, 154) діток віком від 6 років з батьками на майстер-клас з травомотанки.
Майстер-клас проведуть керівники майстерні фітодизайн Дитячої школи народних мистецтв Марта Лудчак та Володимира Гурська.
“За гарної погоди будемо малювати на садибі музею, тому батькам можна взяти з собою пледи чи карімати щоб трішки відпочити та насолодитися затінком нашого саду.
Оскільки кількість місць обмежена, то реєстрація на майстер-класи обов’язкова за тел. 0973844818” – пишуть організатори у події.
У Києві презентували збірку споминів про останнього онука українського класика – Роланда-Олександра Франка. Презентація відбулася під час вечора пам’яті, який організував Міжнародний фонд Івана Франка спільно з Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі» у Музеї видатних діячів української культури.
Книжка містить мемуарні матеріали Франкового онука, де згадуються окремі епізоди його життя, унікальні світлини з родинного архіву Франків, а також спогади людей, життєвий шлях котрих так чи інакше пересікався з Роландом Франком.
«Текст, який був написаний самим Роландом Тарасовичем за життя, закінчується 2008 роком, тому до написання спогадів ми запросили людей, які добре знали пана Роланда у різні періоди, щоб доповнити образ і спробувати зрозуміти, яким же був останній онук величного Івана Франка…» – зазначили у Міжнародному фонді Івана Франка.
Не усі змогли відгукнутися. І напевно, ця праця матиме продовження. Та нам вдалося зібрати важливі спомини про життя Людини-легенди, яка за 89 років свого життя «…не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею…» скромно і жертовно робила свою справу.
«Мемуарні спогади про Роланда Франка – це водночас і данина пам’яті онука великого Івана Франка, і своєрідна спроба дати духовний портрет справжнього українця, який, вийшовши зі знаного роду, гідно продовжив його змагання за «будуччину» рідного краю», – написав у післямові до збірника директор Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Святослав Пилипчук.
Передмову до збірки підготували директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус та співзасновниця Фонду Ольга Нижник. До книги увійшли спогади добрих друзів – Анатолія Волинського та Валерія Донченка, з якими Роланд Франко товаришував понад 50 років. Музейників: Марії Шутко, Ірини Сопотницької, Любові Плюйко та Богдана Лазорака з Нагуєвичів, Ганни Луцюк та Галини Кутащук із Криворівні, Ольги Гураль та Лариси Каневської з Києва. Збірка містить спогади науковців, які добре знали Роланда Франка: Миколи Мушинки зі Словаччини, Міхаеля та Майї Мозерів з Австрії, Ярослава Гарасима зі Львова та Галини Сабат із Дрогобича. Також свої спогади написали акторка театру та кіно Галина Стефанова та режисер Роман Веретельник і фундатори Фонду Франка: народний депутат України Михайло Цимбалюк, голова Львівського товариства у Києві Тамара Смовженко та перший віцепрезидент Асоціації українських банків Віталій Романчукевич. До книги увійшли згадки про подорож Роланда Франка до Канади у 2017 році, якими поділилися Іван Франко, архітектор із Торонто, та племінниця Блаженнішого Любомира Гузара Марія Рипан. І стаття відомого франкознавця Романа Горака, яка була опублікована в газеті “Літературна Україна”.
День пам’яті про Роланда Франка розпочався панахидою митрофорного протоієрея Ігоря Онишкевича у церкві УГКЦ на Аскольдовій Могилі у Києві.
У Музеї видатних діячів української культури відкрито експозицію – «Роланд Франко: онук Каменяра», яка діятиме до 26 серпня 2022 року.
Нагадаємо, Роланд-Олександр Франко помер 11 серпня 2021 року на 90-му році життя. Він був українським ученим-інженером, кандидатом технічних наук, дипломатом, громадським діячем, популяризатором творчості всесвітньовідомого діда, засновником і головою правління Міжнародного фонду Івана Франка та людиною, яка безкоштовно здобула для України науково-дослідну станцію “Фарадей” в Антарктиці (тепер станція “Академік Вернадський”).
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
