Визнані метри співу а-капела, унікальний чоловічий колектив, голоси яких здатні замінити і найрідкісніші інструменти та захоплюють своїм кришталевим звучанням! 15 травня у театрі ім. М.Заньковецької виступить «Піккардійська Терція». Початок концерту о 19:00, повідомили організаториClever Production.
«Піккардійська Терція» – унікальний колектив для української музичної культури. Вокальна формація є ровесником незалежності України. Музиканти мають понад чотири сотні музичних творів у репертуарі та п’ятнадцять різножанрових альбомів – внесок «Терції» у пісенну культуру України та світу. На хітах «піккардійців» «Старенький трамвай», «Пустельник», «Берег ріки», «Нехай», «Сад ангельських пісень» виросло не одне покоління українців.
Володарі найпрестижнішої в Україні культурно-мистецької премії – Національної премії ім. Т. Шевченка, заслужені артисти України Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Андрій Шавала та Богдан Богач – визнані метри акапельного співу, голоси яких здатні замінити й найрідкісніші інструменти. А їхня музика – та, яка творить світ любові, добра та краси.
“Будь-який наш концерт – це насамперед зустріч з нашими прихильниками, яким радо даруємо вже знані всіма хіти та завжди готуємо нові прем’єри, але й разом з тим, звичайно, це допомога армії. Адже ми завдячуємо усім захисникам, що можемо жити і творити в нашій країні.
Ми завжди раді зустрічі із львівськими шанувальниками, які дуже щирі та віддані. Нашим концертом хочемо передати віру в перемогу, добру енергетику, надихнутися та надихнути творчою атмосферою, яка завжди панує у Львові. Тож давайте дамо один одному трішки добра, світла та надії! Чекаємо усіх на концерті!» – запрошує на львівську подію художній керівник «Піккардійської Терції» Володимир Якимець.
Новий сингл “Один за всіх” – це заклик Українцям об’єднатися, а не сваритися між собою та налаштовувати один проти одного. Ми сильні, тільки, коли єдині. Війна завжди є випробуванням для людства, бо залишитись добрим та чуйним, поміж такої кількості злості, горя, негативу, дуже важко.
“Я хочу, щоб українці тримались Один за одного, допомагали, цінували думку іншої людини, приймали її вибір, не засуджували, бо інакше ми можемо перетворитись на диванних критиків…”- співачка RISHAH
Про співачку RISHAH:
RISHAH – співачка, автор пісень, нове ім’я в українському шоу- бізнесі. Артистка не показує свого обличчя, проте відкриває душу у своїй творчості. Активно допомагає українській армії, має свій благодійний фонд. У 2023 році планується випуск першого музичного альбому.
Львівські каварні були місцем куди поважні львів’яни та львів’янки приходили почитати газету. Ми, разом з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, не будемо порушувати традицію і теж почитаємо газети, саме ті котрі читали колись наші дідусі і бабусі.
В газеті “Діло” від 23 вересня 1928 року знаходимо цікавий допис про скандальне закриття “Пекелка” – однієї з відомих львівських каварень. Для збереження атмосферності, публікуємо допис без стилістичних змін та орфографічних правок.
Львівська довоєнна карикатура
Треба було аж міністра… Поліція зачинила нічний льокаль “Пекелко” у підземеллі під каварнею „Метрополь”. У цьому кабаретику йшла віддавна “широка забава” з бійками, шо кінчались не безкровно. Цими днями трапилось так, що поруч, у „Краківськім готелі” мешкав міністр Складковський. У ночі збудили його крики гостей з “Пекелка” і револьверові стріли. На його доручення перевели слідство, яке ствердило відомі факти.
Львівська довоєнна карикатура
З 1848 р. у кам’яниці на Краківській, 8 знаходилась кав’ярня Юзефа Добровольського, котра користувалась заслуженою популярною серед пристойної львівської публіки. Після опівдня сюди до неї приходили любителі почитати свіжі газети в «бібліотечній тиші» і навіть шепіт викликав у всіх здивування. Але з часом рівень кав’ярні почав «сходити на пси». В кінці століття львів’яни прозвали кав’ярню «Пекелком». Як писав львівський історик Ф. Яворський, «Пекелко» стало мордівнею, маглем на ребра і кості своїх клієнтів, своєрідною консерваторією для захриплих пияцьких співів, котрі вражали не раз спокійних перехожих. А що кнайпа працювала цілодобово, то вечорами пристойна львівська публіка старалась обходити це пекельне місце по іншій стороні вулиці.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Треба було аж міністра… // Діло. – 1928. – Ч. 213 ( 23 вересня ) – С. 4.
В неділю у Львівському палаці мистецтв відбудеться презентація особливої мистецької збірки від “TIGOIS progect” та SUPPORT AZOV напередодні європейського туру містами Латвії.
Мета виставки – збір коштів для 3-ої Окремої Штурмової Бригади та легендарному полку “АЗОВ”, уславленого обороною Маріуполя, повідомили організатори.
Усіх пооціновувачів і колекціонерів запрошують відвідати експозицію та взяти участь у благодійному аукціоні. Виручені кошти будуть скеровані на забезпечення потреб підрозділів ЗСУ, які посилено готуються до контрнаступу.
Захід відбуватиметься під патронатом Львівської обласної військової адміністрації та сприянні дирекції Львівського палацу мистецтв.
Українська співачка YAROSA BURNOS презентує новий R&B-сингл MOTIVE — це історія про шлях особистості до успіху.
Складно сказати, якою ціною кожен досягає своєї мети, особливо, коли бачиш перед собою самодостатню реалізовану особистість. Хтось може сказати з негативним підтекстом, що, досягнувши певного фінансового чи соціального статусу, люди дуже змінюються. Але перше, що змінюється — це мислення. Коли змінюється хід думок, зазвичай змінюється й коло знайомих, якщо вони вже не є твоїми однодумцями. Тема взаємовідносин, дружби, грошей, цілей, прикрашені стильними хіп-хоп бітами та вокалом виконавиці, формують атмосферу кіношних районних сутичок та екшину.
До речі, в аранжуванні композиції Yarosa об’єднала американського продюсера Jan Braniki та українського аранжувальника Томаша Лукача.
YAROSA BURNOS
«Працюючи над цим синглом, я мала змогу відчути характер, думки, емоції іншої культури, культури хіп-хопу. Для мене це новий, але крутий досвід. За такі перевтілення я й обожнюю творчість», — ділиться співачка.
«Що тебе мотивує? Я б так переклала пісню. І саме це питання мене тригернуло в даній композиції. З ним, рано чи пізно, кожен залишається наодинці. Часто трапляються моменти в житті, до яких психіка не готова, а потім накриває внутрішня порожнеча… І тоді внутрішній голос тихо говорить: “А подумай, що тебе мотивує? Що тебе тримає? Що тобі дає енергію, якої зараз не вистачає для наступного кроку?”», — додає YAROSA BURNOS.
Отже, головне питання, чи роблять гроші людину щасливою?
«Гроші закривають базові потреби людини і дають можливість далі проявляти свою сутність і цінності. За допомогою грошей ти можеш на який час стати щасливим, але постійно бути в гармонії та радості можна лише тоді, коли ти порозумієшся з собою та визначиш свої цінності».
“Наступали танки НКВД. Вони вже кілька разів йшли в бій і не можуть прорвати. Вони рахували так, що сильним ударом дадуть і зразу нас розколють і увірвуться клинком всередину, от пробували кілька разів прорвати й не можуть. Танки за танками йдуть. Ми укріпили пагорб. Уявіть: хлопці молоді, років 20-25, і такий дали бій по танках, що там деякі й залишилися. Пробити броню танку не можуть, але б`ють по гусеницях. То совіти зрозуміли що не візьмуть, і танки відступили. Завершився день 24 квітня 1944 року”.
Василь Кирилюк, один із бійців УПА, згадує про бій під Гурбами у 1944 році як про героїчний подвиг українських повстанців. У свої 20 років він разом з однолітками боровся за волю Української Держави.
Передумови бою під Гурбами
У квітні 1944 року територію Галичини та Волині розділив німецько-радянський фронт, який зупинився на цих теренах місяцем раніше. Відповідно частину території УПА-Північ (Волинь та Полісся) зайняли радянські війська, а цілу крайову групу УПА-Південь вже радянська адміністрація.
Постала потреба підготувати рейдові групи. На межі Тернопільщини та Рівненщини розташовувалася низка вишкільних баз воєнної округи УПА “Богун” та інших підрозділів УПА-Південь — це був своєрідний військово-вишкільний центр для поповнення та переформування підрозділів Української Повстанської Армії.
В той час німецький фронт відійшов на захід від Рівненщини, однак в тилу червоної армії залишились доволі значні з`єднання українських повстанців, тож радянські війська у квітні 1944 методично відрізали комунікації й шляхи до відступу. Радянськими військами був підготований великий наступ, зараз більш відомий як бій під Гурбами чи Кременецька військова операція (згідно з документами НКВД).
Мапа бою під Гурбами
Хід бою
21 квітня розпочалася наступальна операція НКВД і вже за два дні вони оточили дерманський та точевицький ліси, тоді й розпочалися перші сутички військ УПА та підрозділів НКВД. У нерівному та відкритому бою зустрілись загони УПА, у складі яких були відділ південної групи УПА-Північ “Богун” під командою Петра Олійника (“Енея”) та з’єднання УПА-Південь під командуванням Василя Кука (“Леміша”). Загалом сили повстанців складалися з 3000 бійців, з яких не кожен був озброєний.
З боку ворога виступили 4 піхотні бригади, танковий батальйон, авіація та кавалерійський полк НКВД, а це близько 15 000 бойовиків.
“Заревіли різними голосами большевицькі танки, а в повітрі появились розвідувальні літаки і почали скидати на наші становища бомби. У розпал запеклої боротьби було знищено кільканадцять ворожих танків і відбито ряд ворожих атак. Повстанці бились як леви. Кидалися з в’язками гранат під ворожі танки, влучним вогнем косили лави ворога…”, – командир “Великан”, він же курінний “Міша” — Михайло Кондрась.
Під час операції повстанські підрозділи були змушені вести важкі фронтальні оборонні бої, що проходили з перемінним успіхом. За звітами ВВ НКВД відбулося 26 бойових зіткнень, причому деякі з них тривали по 8-11 годин. В ніч з 24 на 25 квітня командир “Ясен” (Микола Свистун) віддав накази курінним проривати ворожу облаву. 25 квітня розпочався Бущанський прорив. Курінні “Докса” (Семен Котик) та “Мамай” (Іван Сало) мали прорватись в бік села Буща, тим самим забезпечити прорив інших частин.
Мапа бою під Гурбами
Наслідки
“Гурби ― це наша перемога над ворогом, який переважав нас у багато разів. Перемога не тільки політична, а й мілітарна, і жодні звірства та мордування, при яких енкаведисти, як спрути, накидаються на наших бійців і на цивільне населення, щоб обмити руки в їхній крові, щоб поштрикати штиками їхні благородні тіла, не мають і не можуть мати успіху.
Бо терором не можна знищити всезростаючого революційного руху. Ним ворог нас не злякав, а навпаки, збудив вогненну ненависть до себе і згуртував до відкритої боротьби проти більшовицького терору, проти більшовицького імперіалізму. Гурби ― це наша відповідь ворогові”, — майор Косенко, учасник бою під Гурбами, спогад від 13 травня 1944 року.
Для Української повстанської армії найбільша битва з військами НКВД, у Кременецьких лісах 21-25 квітня, була переможною. Попри значну перевагу у зброї та особовому складі, радянським військам не вдалося вибити повстанців з оборонних позицій і витіснити з лісового масиву на відкритий простір, на тили фронтової лінії Червоної армії з метою цілковитого знищення.
Вшанування пам’яті
Гурбинський бій – це не чергова пересічна битва за незалежність України. Це урок нашому поколінню, як не здаватися та перемагати попри, здавалось би, відсутність найменшого шансу на перемогу. І це саме той урок, який українці засвоїли та використовують сьогодні, у війні з тим самим ворогом, з яким боролися повстанці.
У 2007 році поблизу урочища Гурби відкрили “Пантеон слави героїв Гурбенського бою”. На місці боїв відбулось урочисте відкриття меморіалу пам’яті загиблим воякам Української Повстанської Армії. Також біля села Гурби встановлено капличку та пам’ятний хрест на честь вояків УПА.
З 2003 року на місці бою відбувається найбільша в Україні теренова гра “Гурби-Антонівці”, яку проводить Молодіжний Націоналістичний Конгрес. Як і в 1944-му, так і зараз в урочищі Гурб гартується воля та характер молодих українців, які стоять на захисті держави.
У вівторок, 2 травня о 17.30, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) Анастасія Баукова, доцент кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка прочитає лекцію “Work&travel львівських пам’ятників”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Пам’ятники мають окреме життя. Львівські пам’ятники творять справжню ментальну карту міста і є незмінними атрибутами повсякдення.
Але чи завжди так було? Походячи від слова “monument”, тобто “непорушний” більшість із статуй, груп, зображень чи колон часто живуть лише певний час і цілеспрямовано чи мимоволі стають жертвами “ритуального” очищення сакрального та ментального простору.
Пам’ятники не тільки встановлюють, їх також і нищать або рятують. Але пам’ятник це завжди конструкт пам’яті, за яку треба боротись чи яку треба знищити. Проте сам процес знищення не є раптовим чи стихійним.
Львівські пам’ятники мають (навіть якщо більшість з них мали, бо на сьогодні фізично не існують) цікаве життя. І, не зважаючи на свою непорушність, виявились доволі мобільними творами мистецтва.
У доповіді відбудеться мандрівка пам’яттю пам’ятників, що стояли у Львові в різні проміжки часу, і подивимось як частина привидів минулого отримала своє нове життя.
28 квітня відбулась премʼєра дебютної пісні співака Serj Constant – “Сяйво”. Композиція в жанрі народний хіп-хоп про те, що кожен з нас володіє внутрішньою силою та має джерело, що дає надію на подолання будь-яких випробувань, якими б страшними вони не здавались.
В треку поєднуються народні мотиви та співи разом з сучасним, магічним саундом.
За своєю суттю пісня «Сяйво» про стійкість і непохитний людський дух, що дозволяє нам підійматися над перепонами та долати труднощі. Це нагадування про те, що попри всі негаразди ми маємо залишатися міцними, вірити в себе та знаходити сили рухатись далі. Це маніфест для всіх, хто коли-небудь відчував себе розгубленим, зневіреним або самотнім.
Юрій Старосольський (1907–1991) – світової слави вчений-юрист, український громадський діяч і художник школи Новаківського, після Другої світової війни одна із найбільш поважних і впливових постатей української діаспори на американському, належить до плеяди визначних діячів української культури і науки, довго замовчуваних тоталітарним режимом на Батьківщині. континенті.
Народився він у Львові і формувався в елітному культурно-мистецькому середовищі Галичини початку ХХ ст. Батько його, Володимир Старосольський, був відомим у Львові адвокатом, у минулому – діячем у Бойовій управі УСС та в уряді УНР, професором Українського університету в Кам’янці-Подільському та Українського вільного університету (УВУ) у Празі. Мати Юрія Дарія Старосольська – піаністка, викладач Музичного інституту ім. М. Лисенка, також була громадською діячкою, редагувала у Львові журнал ’’Мета”, писала нариси та поезії до жіночого журналу “Нова Хата”. Дідусь Юрія по матері Володимир Шухевич був визначним громадським діячем, ученим-етнографом, автором знаменитої п’ятитомної праці “Гуцульщина”. Бабуся Юрія Герміна Шухевич була відомою діячкою емансипантського руху на Галичині, директором Інституту для дівчат ім. княгині Ольги. Двоюрідний брат Юрія, його одноліток і однодумець Роман Шухевич, вихований, як і Юрій, спочатку в патріотичній атмосфері родини, а потім Академічної гімназії у Львові та пластового руху, здобув згодом невмирущу славу як командир Української Повстанської Армії та провідник ОУН – генерал Чупринка. Рідна сестра Юрія Уляна Старосольська (псевдо Любович) – журналістка і письменниця, була у Львові співпрацівницею журналу “Нова Хата”, згодом на еміграції у США редагувала відомий журнал Союзу українок Америки “Наше життя”.
Юрій Старосольський
Юрій змолоду виявляв всебічну обдарованість – малював, грав на скрипці, захоплювався спортом, був діяльним учасником молодіжного пластунського руху в Галичині, членом куреня “Лісові чорти”, де культивувався не тільки фізичний вишкіл, а й патріотичне самовиховання українського юнацтва. Середню освіту отримав у Бенедиктинській гімназії (класичного типу) у Каринтії (Австрія) та в Українській академічній гімназії у Львові. Матуру здав у 1926 році.
У 1926–1931 роках студіював на юридичному факультеті Львівського університету. Тоді ж періодично відвідував лекції рисунка у школі О. Новаківського. У Львові в 1932–1939 роках Юрій Старосольський працював за фахом як юрист, займаючись разом із батьком адвокатською практикою і писав наукову працю в ділянці карного права. У 1931 році захистив у Львові ступінь магістра права, а 1940-го отримав ступінь доктора права та суспільних наук в УВУ у Празі. Однак реалізувати свій науково-творчий потенціал на рідній землі йому не довелось. Друга світова війна і наступний більшовицький терор в Україні нещадно розправилися з родиною Шухевичів та Старосольських.
Рятуючись від репресій, Юрій в 1944 році емігрував до Німеччини. Працював у Мюнхені професором, викладачем карного права і теорії права в Українському вільному університеті у Мюнхені та в тамтешньому Міжнародному університеті (1947–1949). Одночасно брав активну участь в українському пластовому русі за кордоном.
Переїхавши в 1949 році до США, Юрій Старосольський став тут діяльним учасником українського життя в Америці – організував “Об’єднання українців” у Вашингтоні, очолив тамтешній осередок НТШ. Закінчивши у 1953 році Американський університет у Вашингтоні, отримав ступінь магістра політичних наук і в 1974 році був запрошений на посаду професора, викладача права в Українському католицькому університеті у Римі та керівника його філії у Вашингтоні. На американському континенті він здобув високий авторитет як автор багатьох статей та монографій з ділянки карного права, виданих кількома європейськими мовами, був членом редакційної колегії Енциклопедії українознавства, дійсним членом НТШ та УВАН. У середовищі української діаспори він був особливо шанований за активну пластунську діяльність як голова Краєвої пластової ради у США та автор низки оповідань і пісень у пластовій пресі Америки.
У 1977 році за довголітню громадську і наукову діяльність Юрій Старосольський був нагороджений пластовим “Орденом Вічного Вогню”.
Помер вчений 21.10.1991 в США, (Сільвер Спрінг), похований на цвинтарі в Бавн Бруку.
Малярством Ю. Старосольський займався у вільний від фахової праці час. Малював здебільшого олійні імпресіоністичні етюди й акварелі, поєднуючи її з рисунком фломастером. У них фіксував свої враження від численних подорожей по Україні (“Стара космацька церква”, 1939), Німеччині (мотиви Реґенсбурга), Італії, Іспанії, Швеції, Індії, Індонезії, Таїландi. Ці його твори, укладені в серію “Мандрівки з пензлем”, з великим успіхом експонувались в 1979 році на персональній виставці митця у Нью-Йорку (під егідою ОМУА) та 1989 року в Торонто.
“Mені здається, – писав Ю. Старосольський, – що відтворювати краєвиди олівцем і фарбою є найкращий спосіб переживати природу. Збірка моїх рисунків з датами і місцем малювання є особливим записом з життя”. У численних акварелях Ю. Старосольського прочитується властиве його почерку ніжне поетичне чуття природи, точність її просторово-пластичних характеристик і водночас – реалістична достовірність зображуваних архітектурно-пейзажних об’єктів, зображених у різних країнах та частинах світу.
Натомість в олійних творах Ю.Старосольський дає волю своїм авторським схвильoваним емоціям (“Жовтий кущ у нашому садку”). Його олійне малярство зраджує перейнятий колись від О. Новаківського нахил до експресивного пастозного письма та замилування чистими, дзвінкими барвами.
Шляхетна різнобічна постать Юрія Старосольського щойно останніми роками починає по-справжньому вирисовуватись на його Батьківщині в усій значимості його наукового і культурного доробку.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, відома у всьому світі, унікальна та авторитетна, візитка України Національна чоловіча хорова капела «Дударик» дасть концерт, присвячений Дню матері.
У програмі будуть прем’єри і шлягери, солісти і ансамблі, повідомили організатори.
«Матері! Їхня роль у житті кожної людини неоціненна. Вони виховують, навчають, втішають і підтримують нас на кожному кроці нашого життя. Вони – наші найбільші захисниці та мудрі порадники, готові віддати своє життя за нашу безпеку і щастя. Щоб висловити свою вдячність та любов, ми підготували концерт «Дударик – Мамі». Найкрасивіша музика музика останніх років припаде до серця нашим найдорожчим. Ми зробимо цей вечір щирим і красивим як і наші Мами», – запрошує Дударик.
Участь беруть: Дударик, Камерний хор ім.м.Леонтовича, Ансамбль солістів капели «Дударик», Вокальний ансамбль викладачів хорової школи у складі: Мар’яна Хижа, Роксолана Гадзало, Людмила Бурда, Вікторія Бей, Соломія Весоловська, Марія Якимів, Хор хорової школи «Дударик», Ансамбль Сестрички.
У супроводі: Юлія Бортник, Ольга Ковальчук, Скоролітня Оксана – фортепіано; Олег Ярема, Дем’ян Севериненко, Юрій Тюльпін – гітара; Володимир Заборовський, Богдан Колодій – акордеон; Кравченко Маріанна, Грицьків Марія – скрипка; Богдан Кравченко – бас гітара; Катерина Матвіїв – ударні.
Диригент – Заслужений діяч мистецтв України Дмитро Кацал.
У “Голосі країни” його знали як Нікіту Леонтьєва, яким опікувалася тренер Надя Дорофеєва, а мільйони фанів у Тік Ток його вже знають як Enleo.
Торік він стрімко став популярним зробивши переклад українською суперхіта “Another love” чим привернув увагу самого Tom Odell (Том Оделл), а потім успіх закріпив кавер “Веди мене в храм”.
Сьогодні ці композиції тримаються у топах чартів за прослуховуванням на цифрових майданчиках. Але на цьому артист не зупиняється й у співпраці з музичним лейблом Papa Music випускає перший сольний сингл під назвою “чорнеморе” та музичне відео до нього.
Артист Enleo
Робота “чорнеморе” символічна. Вона розповідає про мрії мільйонів українців у перемогу.
“А якщо напевно, не прокинусь завтра? Чи зіграють хвилі мої пісні?” Так я починаю свою першу авторську пісню”, – говорить Enleo. – “Мені уявляється день, коли закінчиться війна, і першк, що я зроблю – я поїду додому, у свій Маріуполь, до моря, мого рідного моря. Перший мій авторський трек втілює мрію і має мотиваційний сенс – босі ноги на піску, і він буде наш, звісно це я про Крим, про дім, який у нас відібрали. Я хочу, щоб моя пісня звучала на березі Чорного моря”.
Пісню написали Enleo, Сергій Ранов та Євген Тріплов. Фінальний мікс зведено відомим американським звукорежисером Ендрю Маурі, який працював з такими світовими зірками як Shawn Mendes, Post Malone, Lizzo. Режисерами роботи виступили друзі Enleo – Марі Погребинська та Павло Закревський, які працювали над попередніми відеороботами.
У відео “чорнеморе” зображено перші дні після перемоги України над ворогом. І першу річ, яку робить головний герой після радісної події – мандрівка до українського Чорного моря. Він збирає свої валізи, сідає до фургона свого друга та відправляється у подорож за маршрутом Київ – Крим.
“Працюючи разом з Enleo вже кілька років поспіль нам було дуже важливо ближче познайомити глядача з його простотою і щирістю в усьому, що він робить та створює, його спонтанністю та драйвом”, – акцентує Павло Закревський.
Артист Enleo
За сюжетом подорож дарує співаку захоплюючі емоції та нових людей на шляху. Дорогою хлопці знайомляться з музикантом-однодумцем, що подорожує країною тільки з однією гітарою та улюбленим вазоном із м’ятою.
Три різні за характерами та вподобаннями, проте об’єднані музикою, хлопці подорожують Україною, не думаючи про завтра. Виконуючи написані ними пісні, вони грають їх в різних пейзажах України, що веде їх по шляху Чорного моря – місця їх свободи, місця їх сили.
“Вперше почувши нову пісню, ми без вагань та зайвих думок зрозуміли, про що має бути відеоробота. Оскільки артист сам родом з Азовського моря, нам хотілося підняти тему повернення додому, довгоочікуваної подорожі одразу після перемоги у великій війні”, – додає Марі.
Артист Enleo
“Як не потонути у глибині?” – ця фраза найбільше чіпляє. Тому що у ній сконцентрований увесь біль кожного українця.
Цей трек про те, як важко знаходити в собі сили в наш час. Ми пишаємося новою хвилею молодої української музики та робимо усе можливе аби вона лунала, як гасло “Слава Україні!”
Сьогодні завершуємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із статтею Миколи Голубця “Підземний Львів”, що була опублікована у кількох номерах часопису “Діло” за травень 1927 року. Нагадаємо, що першу частину статті можна прочитати тут, другу – тут, третю – тут, а четверту – тут.
Текст статті подаємо подаємо оригінальним.
Церква Різдва Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
Підземний Львів.
МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ.
(Слідами зрівняних з землею церков старого Львова)
(Докінчення.)
До пізніших церков, яких не занотували середньовічні хроніки, належить Преображенська або Спаська, яка стояла в бік від давн. вул. Широкої (нин. Городецької) на нин. Болоню «за камяним мостом». Вперше згадується в 30-их рр. XVI віку і як найбідніша з передміських парохій простояла ледви до 2 половини XVIII в. В 1774. р. була вона вже в цілковитій руїні а її скромні маєтности приділені до пятницької церкви. Саму церкву, що була не така знищена як опущена, продано до села Мокротина, де вона простояла ще мало не століття.
Десь у перших роках XVI в. повстала на південному склоні пізнійшого «Кайзервальду», при кінцевому вилеті нин. вулиці Генінґа, вбога і нічим незамитна церковця Чесного Хреста. З її історії знаємо покищо стільки, що при церкві не було формального брацтва, що пожертви прихожан на «потребу ґвалтовную» були мінімальні, та що чесно-хрестські парохи не грішили тверезістю, коли до неї мусів їх закликати канонічний візитатор. Була це одна з периферійних парохій, злиденна і не приманююча ані духовників, а тим менше увагу істориків. Колиж в 1786 р. нашу церковцю скасовано, то частину її кладовища замінено на міський смітник а частину на пісківню. Ще в 60-их рр. м. в. добувано відтіля разом з піском кістки та напів-спорохнавілі домовини чесно-хрестських парохіян.
Колиж в 1925 р. личаківські українці забажали звеличати місце колишньої церкви хрестом, то маґістрат не дав на це дозволу…
В 1630 р. затверджено привілеями парохію Різдва Богородиці, поміж Тарнавкою і Болоням, на периферії жовківського передмістя. В 1710 р. поставлено нову церкву, як і її попередниця, деревляну; при недостачі ґрунтів і надань удержували парохіяни свою церкву «власним промислом». Під час касаційної завірюхи, Зборово-Тарнавська церква впала одною з перших а її ерекціональний ґрунт перейшов у руки якогось Венямина Шнайдра.
Церква Св. Івана Богослова. Реконструкція Ігора Качора
До істнуючих у Львові від давен давніх двох василіянських монастирів св. Юрія і св. Онуфрія, прибули в половині XVII в. два нові один св. Івана Богослова мужеський, а другий Введенія – жіночий.
Осново-положником Івано-Богословського монастиря був бездітний міщанин Семен Содома, який придбаний під Високим Замком фільварок – там де нині заведення Кісельки – призначив під будову монастиря. Екзекуцію своєї останньої волі доручив богоугодний Содома микулинському пресбітерові і в той час львівському намісникові о. Семенові Шимковичеві. Кілька літ по завіщані стояв уже на ґрунті деревляний монастир і церква. Одначе вже в 1648 р. оборонці Львова, лякаючись Хмельницького, підпалили монастир, так, що властиве життя й розвиток монастиря почалися щойно по Хмельничині. Монастир поширює свої маєтности, а між своїх ктиторів вписує панів Сатировських та Папарів, від яких до нині зветься закинуте під Підзамчем кладовище «Папарівкою». В 1674 р. виєднав собі монастир привілей Яна ІІІ на нову будівлю, в слід за чим виросли під замком – мурований монастир і такаж церква, одинока з загинувших на передмістю, що не була деревляною.
Могила на Папарівці під Високим замком, 1930 р.
На основі списаного в 1769 р. інвентаря монастирських маєтностей можемо ясно уявити собі не тільки матеріяльний стан обителі, але те, що для нас найцікавіше – вигляд монастирської церкви. А була вона, як сказано, мурована з тесаного каменя, мала хрещате заложення, одноповерху дзвіницю над бабинцем, на якій була м. і. горішня ка плиця св. Антонія й Теодозія Печерських. В церкву вело двоє дверей – з заходу й півдня, а вся вона була рясно освічена широкими, закратованими вікнами. У фундаментах були гробниці…
Був це зразковий тип хрещатих, атоно молдавських церков, будівля обчислена на століття, дарма, що їй судився такий короткий вік…
Монастир скасовано а церкву знесено дотла разом з гробницями, в яких спочили ніби на «вічний» сон, ціла ґенерація Папарів, сеніор Ставропіґії Степан Несторович Красовський, друкар Михайло Сльозка, київський намісник Антін Радивилівський і богато богато інших…
Вид на бровар Кисельки. Фото Ю. Едера1860-1870-х рр.
На місці св. іванського монастиря стоїть нині водолічниче заведення Кісельки, а в його сусідстві доживає свого злиденного віку помонастирське кладовище «Папарівка». Камінь з церкви закупили жиди і поставили собі дві камениці на Старім Ринку…
При вулиці Бальоновій, проти саду пятницької церкви, серед пустого, нині касарняного подвіря стоїть невеличкий одноповерхий будинок з колюмнадою на фасаді. Є це колишній монастир Василіянок, під який поклав угольний камінь Петро Білавський в 1781 р. Проти нього стала колись деревляна церковця Введенія Богородиці у Храм.
Церква Введення в храм Богородиці. Реконструкція Ігора Качора.
Історія цього «Папарського» монастиря сягає в глибину XVI в. Опікувалися ним Корнякти, молдавські воєводи, львівські владики, але даремні були їхні зусилля. В 1784 р. розігнано черниць, дарма, що вони вдержували себе, монастир і церкву з праці рук, випікаючи проскурки та виливаючи богослужебні свічки. Церковну обстанову (вівтарі) продано до Мацошина в Жовківщині, а ерекціональний ґрунт, разом з новим монастирським будинком обернуто на казарму.
Поза межами міста опинилися на решті церкви Покровська в Голоську і Вознесенська в Знесінні, що як істнуючі, висовуються поза рямки нашого огляду.
Рисунок старої церкви на Знесінні, опублікований А. Вольфскроном 1858 р.
*
Наскільки це було можливе в побіжному рефераті, ми торкнулися дорогих, хоча затираних і профанованих слідів нашого минулого. Хотілося звернути увагу львівських українців, щоб вони обережніше ходили по вулицях нашого-ненашого Львова. Бо там на зажидівленій площі св. Федора, під 11 ч. Замарстинівської вулиці, на перехрестю вулиць Панської і Баторія, на далекому Болоню, на пісках Кайзервальду, на Зборівщині, в кітловині ставку на Бальоновій вулиці проти ІІятниць, там… без хреста спочиває наше Минуле…
В четвер, 27 квітня 2023 року, о 17.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться перегляд та обговорення фільму “Малюк Джо” (Австрія, Британія, Німеччина 2019).
>Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Центром мистецтв “Арт-Простір” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка” і за сприяння Артхаус трафік.
Аліса працює старшою селекціонеркою в корпорації, що займаються розробкою нових видів рослин. Шляхом схрещування вона вирощує особливу нову рослину, примітну не тільки своєю красою, але й лікувальними властивостями: якщо її зберігати при ідеальній температурі, правильно підгодовувати і регулярно з нею розмовляти, ця рослина робить його власника щасливим. Але, в процесі росту рослини, Аліса починає підозрювати, що її нове творіння може бути не таким безпечним…
Тривалість фільму: 100 хвилин.
Жанр: драма.
Режисерка та авторка сценарію: Джессіка Гауснер.
У головних ролях: Емілі Бічем, Бен Вішоу, Ліенн Бест.
Перегляд фільму безкоштовний. До та після перегляду традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
25 квітня цього року російськими терористичними військами було завдано підступного ракетного удару по краєзнавчому музею в м. Куп’янськ Харківської області. За повідомленням Суспільне.Новини, внаслідок цього була зруйнована не тільки будівля музею, а загинули директорка закладу Ірина Осадча та співробітниця Олена Водоп’янова, біля 10-ти осіб ‒ поранено.
Музей в Куп’янську після удару ракетами C-300. Джерело: Суспільне.Новини
З відкритих джерел в мережі можна довідатися,що куп’янський музей функціонував з 1972 року. Матеріали для створення музею були зібрані багатьма відомими істориками і краєзнавцями України. Будівля закладу в комплекс Покровського собору міста, який був збудований в XIX ст., але в період радянської влади храм свідомо зруйнували (до сьогодні зберігся лише в описах архівних документів, тому важко уявити його вигляд). Колекція музею складається з рідкісних документів і фотографій. Фонд музею був присвячений історії та культурі Куп’янського району з давніх часів і до наших днів.
Ця культурна установа до початку великої війни нараховувала 6,5 тис. предметів основного фонду, постійно експонувалися 4 виставки, одна була змінною і дві – тематичні. Музей проводив пішохідні та автобусні екскурсії історичними місцями міста та Куп’янського району, під його егідою відбувалися науково-практичні конференції, круглі столи, в його стінах організовували виставки місцевих художників та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, тощо. Основним джерелом надходжень музейних предметів стали приватні внески мешканців міста.
Згідно із новою статистикою станом на 23 березня, опублікованою на сайті Міністерства культури та інформаційної політики України, через російську агресію в Україні постраждали вже 1373 об’єкти культурної інфраструктури, що вкотре нагадує нам про свідоме нищення країною-терористом та її злочинною верхівкою культурного надбання нашого народу. Станом на 23 квітня 2022 року ця цифра становила біля ста об’єктів і не враховувала тих руйнувань в зонах бойових дій, про які назване відомство не мало інформації з об’єктивних причин. За рік це зростання сягнуло більше 13-ти разів.
У своєму традиційному відеозверненні на щодень Президент України В. Зеленський 25 квітня 2023 року звернув увагу, що внаслідок свідомих ударів рашистів і бойових дій знищено та пошкоджено вже більше 60-ти музейних установ (Мінкульт подає цифру – 65).
Окрім культурних втрат, маємо постійні нищення сакральних споруд. Регулярно терористичні удари окупанта спрямовані на православні храми Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської областей, а найбільш підступними стали нищення церков в Херсонській області керованими авіабомбами.
Фокус уваги до руйнувань культурних об’єктів не зменшується і на шпальтах провідних медіа світу. Як показує навіть побіжний моніторинг автора, новинарі і аналітики зарубіжних видань інформують громадськість про постійні втрати України в культурній площині.
26 жовтня 1947 року о 16:05 із залізничної станції Заболотів до Караганди вирушив ешелон під номером 20040. На станції Львів до нього приєднали ще чотири вагони. Це був потяг, яким фактично завершився «польовий» етап депортації «Запад».
У довідці “Про відправлені ешелони зі спецконтингентом західних областей України” за підписом в.о. начальника 1-го відділу 1-го управління Головного управління охорони МГБ СССР на залізничному та водному транспорті М. Бененсона було вказано, що останнім ешелоном депортовано 2290 осіб у складі 841 сім’ї. Серед них: 465 чоловіків, 1149 жінок та 646 дітей. Довідку було датовано 30 жовтня 1947 року.
Проте у довідці “Про перевозку “оунівців” із західних областей УССР” складеній уже за фактом прибуття та передачі до місць примусового виселення кількості депортованих відрізнялися. Згідно з цим документом ешелоном № 20040 до комбінату “Карагандауголь” прибуло 2132 особи у складі 837 сімей. Серед них: 459 чоловіків, 1068 жінок та 605 дітей. Ця довідка була підписана 27 жовтня 1947 року. Прикметно, що дата відправки останнього ешелону у ній вказана з помилкою – 25, а не 26 жовтня.
Розходження у кількісних даних щодо останнього ешелону яскраво ілюструють одну з ключових проблем депортації “Запад” – складність встановлення остаточної кількості депортованих.
Історики, які писали про депортацію – Тамара Вронська, Олег Бажан, Наталія Гірна та Олександр Пагіря – наводять різні кількісні дані. У дослідженнях можна зустріти діапазон примусово виселених від 76 192 до 78 532 осіб або ж від 26 332 до 26 682 сімей. Основними джерелами для визначення кількості депортованих слугують, як правило, різноманітні звітні та довідкові документи підготовані міністерствами внутрішніх справ та державної безпеки як Радянської України, так і Радянського Союзу.
Аналіз документів репресивних органів Радянського Союзу підтвердив твердження згаданих дослідників, що кількісні результати проведення операції “Западˮ постійно уточнювалися. У більшості виявлених архівних джерелах йдеться про понад 26 тисяч сімей та понад 77 тисяч осіб.
Винятком є дані, зафіксовані по лінії Внутрішніх військ МГБ станом на 24:00 23 жовтня. У довідці за підписом начальника штабу військ МГБ Українського округу Є. Ігнатова зазначено 25 299 сімей у складі 75 500 осіб. Водночас те, що ці дані було зафіксовано ще до реального завершення польового етапу проведення операції та те, що в декількох районах до проведення примусового виселення були залучені прикордонники, є підставою для виключення цих показників із подальшого аналізу.
Станом на сьогодні вдалося встановити вісімнадцять різних варіантів показників кількості депортованих сімей та осіб. Із них половина (дев’ять) безпосередньо датуються кінцем 1947 року, ще п’ять датовані 1948 роком, три – 1953 роком та одна – 1950 роком. Цікаво, що всі зазначені варіанти кількості депортованих сімей та всі окрім двох останніх варіантів (датованих 24 квітня 1953 року) примусово виселених осіб були зафіксовані у документах датованих кінцем 1947 року.
Мапа з проведення операції “Запад”
Щодо кількості сімей, то зафіксовано сім різних варіантів кількісних показників депортованих сімей:
1) 26 364 сім’ї (МГБ СССР та МГБ УССР);
2) 26 595 (МГБ УССР);
3) 26 682 (МВД СССР);
4) 26 273 (ГУО МГБ СССР);
5) 26 612 (МВД УССР);
6) 26 460 (МВД СССР);
7) 26 332 (МГБ УССР).
Статистичні відомості про кількість депортованих осіб засвідчують шість варіантів показників:
1) 77 806 осіб (МГБ СССР та МГБ УССР);
2) 77 791 (МГБ УССР);
3) 76 192 (МВД СССР);
4) 76 818 (ГУО МГБ СССР);
5) 76 586 (МВД УССР);
6) 77 808 (МВД УССР).
Оскільки варіанти квітня 1953 року відрізняються від попередніх на плюс дві особи, то найімовірніше йдеться про помилку у прочитанні та переписуванні кількісних даних, коли замість 6 було вдруковано 8.
Жодних джерел про уточнення кількості депортованих в межах депортації після початку 1948 року не виявлено і мабуть не буде виявлено. Річ у тому, що всі депортовані під час операції “Запад” проходили по звітності як “сім’ї оунівців”. І якщо у загальних документах про депортації примусове виселення жовтня 1947 року ще виокремлювалося, то у статистичних даних, які готувалися на основі даних з так званих “спецпоселень” (тобто місць заслання) ці показники зазначалися сукупно з кінця березня 1944 року.
Останнім виявленим документом, у якому наводилися широкі статистичні дані про кількісні підсумки операції за різними показниками і який уточнював кількість депортованих була довідка МГБ УССР “Про результати проведеної операції з виселення сімей оунівців і бандитів зі західних областей України” від 26 грудня 1947 року.
Саме ця “Довідка про результати” стала тим джерелом, кількісні показники з якого в основному використовувалися у наступних звітних та діловодних документах органів МГБ та МВД.
На користь того, що саме дані зафіксовані у довідці можуть вважатись потенційно остаточними кількісними показниками внаслідок проведення операції, свідчить також і факт їхнього використання у листі щодо продовження депортаційної кампанії проти “сімей оунівців” міністра державної безпеки УССР Савченка до міністра державної безпеки СССР Абакумова від 6 лютого 1948 року.
На цей момент перипетії зі встановленням кількісних результатів мали бути ще свіжими у пам’яті.
Додатковим вагомим аргументом на користь того, щоб вважати дані, зазначені у “Довідці про результати”, потенційно остаточними кількісними результатами проведення депортаційної операції є те, що документ складено внаслідок перевірки облікових справ, персональних та посімейних карток, а також коректності їхнього групування щодо ешелонних списків (після того, як ці документи було отримано від обласних управлінь МГБ та перед тим як пересилати їх на розгляд до Особливої наради МГБ СССР).
На користь використання саме хронологічно останнього документа з органів МГБ, а не МВД, свідчить також і факт, що саме перші були відповідальними за проведення депортаційної операції. Саме вони визначали план, формували переліки та безпосередньо проводили примусове виселення.
Частина мапи зі станціями завантаження на потяги депортованих українців
Порівняльний аналіз обласного розподілу депортованих сімей та осіб підтверджує те, що у пізніших документах МВД використовувалися показники зафіксовані у “Довідці про результати” від 26 грудня 1947 року. Подальше опрацювання фондів МВД повинно допомогти встановити, коли саме і як саме було отримано ці статистичні показники від органів МГБ.
У “Довідці про результати” зафіксовано, що до виселення було затверджено в МГБ УССР 36 036 облікових справ на 103 953 особи. Більшість справ заведено на сім’ї засуджених – 20 208, на другому місці сім’ї убитих повстанців – 9240, на третьому “нелегалів” – 5798.
Окремо зазначені й сім’ї, категорії яких не були передбачені нормативно-розпорядчою базою операції: “бандпособниківˮ – 267 сімей та куркулів – 523 сім’ї.
Майже половину усіх затверджених до виселення становили жінки – 48 046 осіб, наступною за чисельністю групою були діти до 15 років – 31 086 і на останньому місці чоловіки – 24 821 особа (практично вдвічі менше ніж жінок).
Під час проведення депортаційної операції було “відсіяноˮ 926 сімей, з них 230 через наявність у їхньому складі військовослужбовців Радянської армії (найбільше у Львівській області – 136 сімей), 108 – учасників “Великої вітчизняної” (більшість у Дрогобицькій – 87), 60 – з оперативних міркувань (найбільше в Ровенській – 38 сімей). Помилково оформлених виявлено 55 сімей. Ще щодо 431 сім’ї зазначено, що вони відсіяні як “інші” категорії без тематичної деталізації (переважна більшість у Дрогобицькій області – 390).
Під час операції втекла 2101 сім’я (8 % відносно загальної кількості депортованих сімей). Найбільше сімей втекло у Станіславській (602 сім’ї), Львівській (557) та Дрогобицькій (460 сімей) областях.
Усього ухилилось від депортації 12 063 особи (15,5% від кількості усіх виселених), із них жінок – 4851 особа, дітей до 15 років – 4558 та чоловіків – 2654 особи. Найбільше втікачів налічувалось у Станіславській (3132 особи) та Дрогобицькій (3013 осіб) областях.
У Станіславській та Ровенській областях серед втікачів переважали діти до 15 років – 1349 та 1148 осіб відповідно. Втікачі чоловіки переважали лише у Чернівецькій області – 21 особа. Втікачів жінок було більше за інші категорії у Львівській та Дрогобицькій областях – 1290 та 1243 особи відповідно. 258 осіб на момент проведення депортації були хворими, 87 – померло.
Під час операції арештовано 84 та вбито 14 осіб. Найбільше арештованих зафіксовано у Рівненській області (37 осіб), а вбито у Станіславській (9).
Кількісні значення та відсотковий розподіл категорій депортованих сімей станом на 26 грудня 1947 р.
Загалом під час операції “Западˮ депортовано 26 332 сім’ї. Найбільше сімей виселено із Львівської (5223) та Тернопільської (5001) областей. Порядковий розподіл кількості сімей за кожною із трьох категорій, передбачених нормативно-розпорядчою базою операції, у всіх регіонах та загалом був аналогічним.
Найбільше депортовано сімей засуджених учасників українського визвольного руху, загалом їх виселено 14 558 одиниць (55%). На другому місці за кількістю сім’ї убитих – 6965 одиниць (26%), а на третьому “нелегалівˮ – 4138 (16%).
Водночас у “Довідці про результатиˮ зафіксовано й виселення категорій сімей, які були не передбачені актами МГБ – куркулів (орієнтовно 0,1%) та “бандпособниківˮ (3%). Сім’ї куркулів депортовано з Ровенської (2 сім’ї) та Волинської (одна сім’я) областей. Сім’ї “бандпособниківˮ примусово виселено із трьох областей: Дрогобицької (265), Львівської (400) та Волинської (3 сім’ї).
Показово, що зазначені дані по останній категорії розходяться з кількістю справ, затверджених на виселення МГБ УССР щодо двох областей: у Волинській затверджено 2 справи, а у Львівській жодної.
За соціальним статусом, визначеним радянською владою, 73% виселених сімей становили “середнякиˮ, на другому місці сім’ї бідняків – 18 %, а сім’ї куркулів, які автоматично вважалися класовими ворогами та за замовчуванням, розглядалися як “бандпособникиˮ, становили лише 7 %.
Найбільша частка сімей селян “середняківˮ була серед виселених сімей із Львівської області – 4592 одиниці, сімей селян бідняків зі Станіславської області – 1535 одиниць, а куркульських сімей з Дрогобицької та Львівської областей – 401 та 400 відповідно.
Кількісний розподіл за областями категорій сімей станом на 26 грудня 1947 р.
Відсотковий розподіл соціального стану депортованих сімей станом на 26 грудня 1947 р.
Кількісний розподіл депортованих сімей в обласному розрізі станом на 26 грудня 1947 р.
Під час депортації “Западˮ було виселено 77 791 особу, що становило 1,27 % від населення Західної України станом на 1 липня 1946 року. Тобто під виселення потрапив більш ніж кожен сотий мешканець семи західних областей УССР.
Практично половину усіх виселених – 37 865 осіб або 49 % становили жінки. Діти до 15 років являли собою наступну за чисельністю групу – 20 856 осіб (27 %). Найменше серед депортованих було дорослих чоловіків – 19 070 осіб (24 %).
В обласному розрізі найбільший відсоток від населення області депортовано з Дрогобиччини – 1,82 %, найменший з Буковини – 0,23%.
Найбільшу кількість жінок, як у відсотковому (56 %), так і у кількісному показниках (8894 осіб), було депортовано зі Львівської області. З тієї ж області депортовано найбільше чоловіків, порівняно з іншими областями (29 % або 4647 осіб) та найменше дітей у відсотковому значенні (15 %).
Найбільшу кількість дітей до 15 років у відсотковому параметрі виселено з Чернівецької області – 38 % (615 осіб). З тієї ж області депортовано найменшу кількість чоловіків – 17 %.
Статево-віковий розподіл кількості депортованих в обласному розрізі (26 грудня 1947.)
Прикметно, що попри те, що більшість депортованих становили виселені зі сільської місцевості – 97% від усіх сімей, практично усіх відправили для роботи на промислових підприємствах, що ймовірно мало посилити репресивний характер чекістської операції.
З міст виселили 823 сім’ї, що становило 3 % від усіх депортованих сімей. Найбільшу кількість виселених міських сімей вивезли зі Львівської області – 340 одиниць, це 6 % від усіх депортованих з області сімей. Стільки ж сімей, принаймні у відсотках, щодо всіх депортованих з області, примусово виселили із Дрогобицької області – 6 % або ж 274 сім’ї.
Отже, до моменту коли стануть доступні протоколи Особливої наради МГБ СССР (які зберігаються у московських архівах) і буде здійснено кількісно-порівняльний аналіз ешелонних списків та облікових справ депортованих, дані з довідки МГБ, яка зберігається в архіві СБУ у справі з промовистою назвою “Справа зі статвідомостями на виселені сім’ї оунівців” слугуватимуть основним джерелом для встановлення кількісних результатів депортації “Запад”.
p.p.s. Після публікації наукової статті автору вдалося попрацювати з копіями московських архівів в Архіві Гувера Стенфордського університету та виявити там довідку про результати прийому та розміщення депортованих у Сибіру та Казахстані, згадану на початку цієї статті.
В середу, 26 квітня 2023 року, о 15:00 у галереї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35б ) відкриється концептуальний арт-проєкт «Перетин сенсів» молодих художниць Христини Максименко та Лесі Ковальчишин, які працюють у напрямках сакрального мистецтва та живопису.
Як зазначає кураторка виставки Олена Якимова: «Експозиційний простір поділено між мисткинями: кожна представляє свої роботи у окремому залі, проте водночас вони взаємопов’язані змістовно. Художниці використовують символи та знаки аби у доволі сюрреалістичний спосіб утворити відчуття тих невидимих взаємозв’язків та побудови нових сенсів мистецькими засобами. Концептуальною основою проєкту є два базові символи – ВЕСЕЛКА ТА ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ. А все інше… це лише сенси, у яких вони постають. В одному просторі, в даному випадку просторі галереї, ВЕСЕЛКА як вічний сполучний символ в різних культурах та міфологіях та ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ як символ Христових страстей…»
Робота з експозиції арт-проєкту «Перетин сенсів»
У першій залі представлено роботи Христини Максименко – випускниці магістерської програми «сакральне мистецтво» 2022 р. Вона працює у різних техніках іконопису, водночас оперуючи ними для створення сучасних творів. Її роботи виконані на дошці та полотні доповнені інтерактивною інсталяцією, за допомогою якої художниця досліджує як розуміють звичні символи та поняття різні категорії глядачів.
Робота з експозиції арт-проєкту «Перетин сенсів»
В свою чергу, Леся Ковальчишин (випускниця магістерської програми «монументальний живопис» 2022 р.) у другому залі розкриває сюрреалістичну природу думок та міркувань кожної людини. Її роботи – це живопис на полотні. Взявши за основу форму голови, вона немов проникає у свідомість людини і у свій спосіб працює над розкриттям символічних кодів, які для себе формує кожен».
Вже понад рік наша країна всьому світу доводить свою незламність та волю до незалежності. У війні та біді ми пізнали не тільки розпач та біль, ми також відчули справжню підтримку. З лютого 2022 року Польща стала надійним прихистком для мільйонів українців, а на польських сценах регулярно звучить українська музика.
27 квітня у виконанні Академічного камерного оркестру “Віртуозів Львова” польська та українська музика звучатимуть на одній сцені. Оркестр виступить під батутою засновника та керівника оркестру – Сергія Бурка.
Концерт познайомить слухачів з різними епохами та української та польської музики: від найкращих зразків української давньої музики, творів Дмитра Бортнянського та Максима Березовського до сучасної польської кіномузики. Також в програмі концерту звучатимуть твори Віктора Камінського, Генрика Миколая Горецького, Золтана Алмаші, Вітольда Лютославського та Євгена Станковича.
Програму, що звучатиме на концертів вже за декілька тижнів оркестр виконає на одному з престижних польських музичних фестивалів “Mikołowskie Dni Muzyki”. Цього року “Віртуози Львова” вп’ятнадцяте запрошені на фестиваль, що свідчить про їх майстерність та справді віртуозні програми.
Разом з оркестром на публіку чекають виступи відомих українських солістів – Олега Созанського, бандура та Андрія Карпяка, флейта.
Академічний камерний оркестр “Віртуози Львова” – один з кращих камерних колективів України, відомий не тільки своєю майстерністю, а й складними та різноманітними програмами,пропагуванням української музики, як в Україні так і за її межами. За час свого існування оркестр дав понад 2000 концертів та здійснив записи понад 25-ти компакт-дисків з українською та зарубіжною музикою. “Віртуози Львова” разом із засновником та керівником оркестру Сергієм Бурком впродовж своєї тридцятирічної діяльності активно налагоджували культурні зв’язки з Польщею. Спільно створено фестивалі “Музика в старому Львові” та “Музика в старому Кракові”, також оркестр є активним учасником більшості провідних польських фестивалів. Очікуємо на концерті представників Генерального Консульства Республіки Польщі.
Коли стріляють гармати, музи замовкають. Гул гармат обмежує звичну активність і змушує ховати товари та закривати свої ятки й купців. Палюче-крижані пальці війни відчуває на собі кожен громадянин воюючої країни.
На жаль, українці мусили переконатися в цьому на власному досвіді. Були подібні чи наближені до цього епізоди і в історії Львова. Зокрема, у 1503 році. Через ворожі напади королівська адміністрація пішла тоді на радикальне рішення і скасувала прибутковий міський ярмарок.
Бурхлива течія міського життя
Зазвичай люди приходять до міста, щоб подивитись на людей. Місто – це про варіативність, можливості, засоби та зв’язки. Також за високими й кам’яними стінами давніх міст часто шукали порятунку від свого непростого минулого. Інколи це вдавалося, але – не завжди.
Грамота Казимира ІІІ про підтвердження статусу Львова. Фото з https://www.radiosvoboda.org/a/lviv-lev-korol-danylo/31660371.html
Можна припустити, що якби в червні до давнього Львова тихенько приблукав якийсь таємничий Жан Вальжан, ніхто б не звернув на нього увагу. Усе тому, що в цей час у місті звично всі були дуже заклопотані – відбувалися ярмарки. Одні торговці нагнали багато худоби, інші привезли мед чи віск, треті нахвалювали свої горіхи, вино, а четверті – вже й побили горшки. Така доля і такі реалії великого торгового центру.
Стражденна, але привітна до Львова свята Агнеса
Регулярні ярмарки та Львів – це віддавна. Зокрема, ярмарок на день святої Агнеси. Його встановив ще в кінці травня 1472 року король Казимир IV. Монарх тоді видав відповідний привілей, який стосувався організації ярмарків у давньому Львові. Такі торги мали відбуватися на свято Трійці й на день святої Агнеси. Планувалося, що кожен з них триватиме орієнтовно два-три тижні. Ярмарок на день святої Агнеси на початках відбувався у січні, пізніше його перенесли на червень. Він був одним з найбільших та найвідоміших торговищ давнього Львова. Купці прибували з різних куточків. Особливо часто – з Молдови. В основному торгували великою рогатою худобою, волами. Як наслідок, навіть у тексті привілею на встановлення ярмарків король зазначав, що купці повинні без перешкод мати пасовища у безлюдних місцях та на територіях, де не сіється і не коситься.
Король Казимир IV
Великим попитом на таких ярмарках користувалося також “волоське вино”. Ще мед і віск. Скажімо, у 1608 році Єлизавета Могила відправив до Львова 37 півбочок меду. Цей товар придбав львівський купець Киркор Мазикович. Єлизавета Могила – це дружина Єремії Могили та мама майбутнього митрополита Петра Могили. Привозили тоді до Львова й волоські горіхи, їх також продавали на ярмарках. При цьому, у досить великих кількостях. Натомість, зі Львова везли ремісничі вироби.
Шкідлива користь
Очікувано, що ярмарки швидко увійшли до річного циклу життя львів’ян та стали його невід’ємним елементом. Однак, траплялися все ж різні моменти. Наприклад, у травні 1503 року король Олександр скасував ярмарок на день святої Агнеси через напад ворогів. У відповідному документі він відзначав усю користь, яку місто має від традиції проведення ярмарків, установленої його попередниками. Водночас, через часті набіги ворогів та обезлюднення руських земель, монарх розпорядився ярмарків та торгів цього року не проводити. Будучи переконаними, що проведення ярмарків принесе більше шкоди, ніж користі, представники королівської адміністрації ярмарки та торги скасували.
Король Олександр. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Відтак було наказано, щоб крім ухвалення самого королівського акту, цю новину оголосили в кожному повіті, місті і містечку на руських землях. Особливо це розпорядження стосувалося тих населених пунктів, які знаходяться довкола Львова. Також людей, для яких ярмарки були звичним явищем їхнього життя. Отож, маємо тут дуже незвичайний випадок. З одного боку, монарх, який запроваджував практику міських ярмарків, дбав про Львів – піклувався про його економічний розвиток та благополуччя. З іншого боку, правителя, який тимчасово ярмарки скасував, у зневазі до міста також не звинуватиш – він опікувався безпекою тогочасних львів’ян та гостей міста.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – Київ, 1999 // Ізборник [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/coss2/gvpr.htm
Привілеї міста Львова (XIV – XVIII ст.)/Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів: Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 2010. – С. 110 – 117, С. 155 – 158.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
