Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із статтею Никифора Гірняка “Львів у воєнних роках 1914-1918”, що була опублікована збірнику “Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”, виданому видавництвом “Червона калина” у Нью-Йорку в 1953 р.
Никифор Гірняк – український військовий і освітній діяч, майор УСС,доктор філософії. Впродовж 1915–1918 рр. займав посаду команданта Коша УСС (українська запасова частина, що була створена у 1915 році для поповнення особового складу Легіону УСС), мав звання отамана. Активний учасник Листопадового повстання та Українсько-польської війни 1918—1919 рр.
Після війни директором гімназії в Тернополі. Брав участь у діяльності «Просвіти» та «Пласту», очолював кілька громадських організацій. У 1949 р. еміґрував до США, де заснував і очолив Братство УСС. Заснував українську школу, видавничу кооперативу «Червона Калина». Опублікував ряд статей з історії Визвольних змагань.
Текст його статті “Львів у воєнних роках 1914-1918” подаємо тут оригінальним.
-
ПО ЗВІЛЬНЕННІ ВІД МОСКОВСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Після прориву фронту під Горлицями в травні 1915 р. російська армія хаотично відступає на схід, звільнюючи повіти Східньої Галичини. Дня 22 червня покинений москалями Львів став віддихати свобідніше. В міру наближення фронту до кордонів Східньої України наш політичний провід старається актуалізувати початкові пляни акції УСС-ів як політично-військової формації в авангарді армій центральних держав, як пропагандивного й звязкового органу між місцевим українським населенням та окупаційними арміями. Після живого обміну думок між командою Коша УСС і Союзом Визволення України та Боєвою Управою УСС, Загальна Українська Рада поставила внесок у начальному командуванні армії, щоб: (1) поширити формацію УСС до 12.000 боєвого стану й 5.000 в Кошах у запасі, (2) створити кілька Комісаріятів УСС на окупованих землях і декілька Збірних Станиць для набору добровольців; (3) до начального командування армії приділити одного старшину, і (4) до армій, оперуючих на Східній Україні, по одному старшині для звязку. Але з хвилиною припинення походу армій центральних держав ці пляни стали знову неактуальними. Скінчилося на створенні трьох комісаріятів на Волині і Збірної Станиці у Львові.
Звільнені від москалів повіти Східньої Галичини були в стані повної господарської і духової руїни. Багато сіл попалених, або поритих окопами, а люди без даху над головою і засобів до життя, до того тероризовані одними й другими військами, коротали свої дні в злиденних землянках. Чимало їх гинуло від епідемій холери, червінки й тифу. По містах був великий брак поживи й дорожнеча.
Про культурне життя не то села, але й більших міст, включно зі Львовом, не приходилося тоді й думати. Інтелігентні робітники або емігрували, або були мобілізовані до армії, або вивезені москалями в глиб Росії, найчастіше па Сибір. Треба було довшого часу на те, щоб люди прочуняли після тяжкого московського гніту в часі окупації й надміру трагічного для мирного населення пересування воєнних фронтів. Щасливі були ті наші села, в яких ставали на постої УСС. Стрільці вносили всюди відраду в серця рідного населення, захищали його перед знущаннями з боку мадярських «героїв запілля», польових жандармів, брали в руки коси, або плуги і ставали разом з селянами до праці на полях. Але рівночасно з цим вони оживлювали наші села й духово: віновлювали читальні «Просвіти», кружки «Сільського Господаря» й «Рідної Школи», влаштовували національні імпрези та спішили з правними порадами селянським родинам покликаних до армії. Цю громадську працю виконували виключно стрільці Коша, які по зраненнях чи тяжких недугах довший час не були здібні до служби з крісом на фронті.
По цілій Галичині розійшлася вістка, що УСС працюють серед населення і до команди Коша стали напливати щораз частіше прохання наших громадян, або й організацій з різних міст допомогти їм в улаштуванні національних свят і маніфестацій. Але найчастіше звертався з такими проханнями таки сам Львів. В наших центральних установах був великий брак людей до праці. Деякі взагалі не могли відновляти своєї діяльности. А між УСС були їхні колишні урядовці. І команда Коша, мусіла придумувати різні способи, щоб помогти їм відновити й вести свою працю. Значною полегшою була при цьому та обставина, що у Львові зорганізувалася наша Збірна Станиця. Під покришкою приділу до служби в ній Кіш спрямовував стрільців до Львова з призначенням для однієї чи другої установи. Але число працівників було дуже обмежене і її командант, сотник др. Михайло Волошин, мусів придержуватися обовязуючих розпорядків вищої влади. Тому він часто відсилав стрільців до Коша, а за 2-3 дні вони вже знову були у Львові. Деколи траплялися й веселі епізоди з мандрівками стрільців між Львовом і постоєм Коша. Це бувало тоді, коли др. Волошин «вичищував» свій стан перед висилкою звіту до вищої команди. Отакими крутійствами стрільці відновили діяльність театру «Української Бесіди», видавали календарі «Просвіти», працювали в бюрах «Сільського Господаря», Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Ніодин концерт львівського «Бояна» не міг відбутися без участи стрільців, хористів та солістів.
Автор «Історії Українського Мистецтва”, Микола Голубець, цілий рік випрошувався на відпустки до Львова, деколи «з-за угла» нападав на мене за відпусткою, аж поки врешті не скінчив праці. І д-р Осип Назарук довший час перебував на таких відпустках. Д-р Євген Олесницький скінчив перед смертю, вже тяжко хворий, свої дуже цінні спогади тільки тому, що з Коша прибував до нього через кілька місяців УСС, проф. Остап Вахнянин і писав ці спогади під диктат.
На вимогу «Рідної Школи» Кіш УСС півтретя року відкомандовував що 6 тижнів тих самих стрільців до Рогатина для праці в гімназії. За таке зловживання військових приписів у часі війни можна було діждатися згори великої кари. Але – мій Боже!.. чого то не робиться для справи? Один раз повисла була наді мною дуже поважна небезпека. Але ласкавий Бог помилував.
І так помагали стрільці, чим могли та як могли. Бо не тільки в усіх львівських товариствах і установах, але й у кожнім випадку, де лиш треба було, уважаючи це своїм обов’язком. Відомо, що під той час важко хворів Іван Франко, а сини його були тоді на фронті і він не міг мати потрібної опіки. Але ним зайнялись Січові Стрільці. Взяли його до свого захисту при Станиці УСС у Львові, де лікар д-р Володимир Щуровський доклав усіх зусиль, щоб поет не відчував невигод воєнної скрути.
Захист УСС містився в «Народній Лікарні», а опікувалися ним дві заслужені для УСС-ів пані: Ірена Домбчевська і бл. п. Олена Косевич.
Коли 28 травня 1916 р. не стало Великого Каменяра стрільці вислали на його похорони делегації від усіх своїх відділів. Стрільці ж винесли його тіло з дому і зложили в могилу на кладовищі.
далі буде…
