Іван Франко у Захисті Українських Січових Стрільців. Зліва - управителька Захисту Ірена Домбчевська і лікар Володимир Щуровський, справа - лікар і меценат Броніслав Овчарський. 1916 р.
Яків-Броніслав Овчарський народився у м. Броди 4 листопада 1872 р. в родині Антона і Анни Овчарських. Батько майбутнього лікаря працював канцеляристом у Бродівському повітовому старостві (1874-1882). Після закінчення початкової школи Якова віддають на навчання до цісарсько-королівської реальної вищої гімназії у Бродах.
Очевидно, що він був серед тих учнів, які першими прийшли навчатися у новозбудоване приміщення гімназії (1883/84 навчальний рік). Яків Овчарський у той час був одним з небагатьох гімназистів-українців, які мали змогу навчатися у цьому закладі, адже така освіта коштувала чималих грошей. Серед його однокласників був також і Ярослав Вербицький – онук Михайла Вербицького(1815-1870), автора музики гімну України (батько Ярослава – Іван працював вчителем історії у цьому навчальному закладі). Однак навчання у гімназії для юного Якова виявилося проблематичним, помер його батько. У щорічному звіті Бродівської гімназії за 1886 р. серед учнів ми не знаходимо прізвища Овчарського. Пропустивши один рік, він таки поновлює навчання у гімназії. Цього разу його однокласником був згодом відомий оперний співак Андрій Гаєк (1873-1949). Проте вже у наступні роки його знову немає серед гімназистів. Очевидно, причиною цього були фінансові труднощі, з якими зіштовхнулася родина Овчарських.
Яків-Броніслав Овчарський
Письменник і дослідник творчості Івана Франка Роман Горак, вивчаючи життєвий шлях Якова-Броніслава Овчарського, у своїй розвідці подає відомості про подальшу освіту майбутнього лікаря: «Врешті магістрат призначив йому опікуна в особі Яна Губая, який домігся від того ж магістрату невеликої суми грошей для сироти, і врешті, допоміг сам закінчити йому навчання. / З крайових фондів Броніславові Овчарському була виділена стипендія, яка дозволила йому після гімназії навчатися на медичному факультеті Львівського університету. Поступив Броніслав Овчарський на навчання у 1894 році, саме тоді, коли було створено медичний факультет. Броніславові Овчарськом судилося бути першим випускником цього факультету. Одному з небагатьох українців». Навчаючись у відомих на той час науковців, пройшовши добру школу з медицини, інтернатуру у відомого лікаря Опольського, Броніслав Овчарський у 1906 році отримав право (сертифікат) на медичну практику у Львові та відкрив свій кабінет на вулиці Пекарській, 39. Наступного року він одружився з дочкою покійного священика з с. Чепелі Бродівського повіту о. Йосипа Гулли – Іриною-Олександрою.
Працюючи за фахом і будучи першокласним спеціалістом з «внутрішніх недуг», Яків-Броніслав Овчарський ніколи не полишав поза увагою громадської роботи, він завжди був великим меценатом і підтримував різні ділянки життя української спільноти.
«Народна лічниця», 1920-ті рр.
У 1903 р. Броніслав Овчарський став одним із засновників Товариства Народна Лічниця у Львові, яке здійснювало амбулаторне лікування хворих. До Першої світової війни ця інституція успішно розвивалася ще й завдяки матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького. Перша світова війна припинила діяльність Народної Лічниці, а інвентар і обладнання було розграбоване. У післявоєнні роки завдяки заходами лікарів Овчарського і Дрималика поновлено діяльність установи та закуплено нове медичне приладдя.
Броніслав Овчарський спричинився до організації Січового Стрілецтва, оскільки був у медичній комісії, яка визначала придатність майбутніх усусусів до військової служби. А згодом у «Захисті для Українських Січових Стрільців у Львові» він безкоштовно лікував поранених стрільців.
Іван Франко. Фото 1912 р.
Однак чи не найбільше відомою є опіка Броніслава Овчарського над хворим Іваном Франком, який лікувався у цьому «Захисті». До останніх днів життя Каменяра, коли той залишив притулок, Овчарський підтримував його, призначив для догляду за ним медичну сестру, відвідував хворого, регулярно присилав обіди. Перед смертю Іван Франко передав Броніславу Овчарському на збереження свій архів, який лікар у 1926 р. віддав до Наукового Товариства Шевченка. Окремі речі родина Овчарських передала у 1940 р. меморіальному музеєві Івана Франка. Крім того, відомо про спогади лікаря про Франка: «У хворого Франка» («Вiльна Україна», 1940, 8 червня), «Останній рік життя великого Каменяра» («Радянська Україна», 1941, 21 травня).
Будинок НТШ на вулиці Чарнецького
Броніслав Овчарський також лікував у «Захисті» видатного українського митця – художника Олексу Новаківського. Свого часу підтримав відомого співака Михайла Голинського, допомігши здобути йому професійну освіту, а в складний період, коли артист втратив голос, залучивши фахівців, допоміг тому вилікуватися. Опікувався знаними згодом художниками Левком Гецом та Модестом Сосенком.
Лікар і меценат дбав про театральне мистецтво. Зокрема, він фінансував відому 1000-ну ювілейну виставу опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та торжества, пов’язані з тією подією (1934 р.). У 1930-х роках фінансово підтримував театр Тобілевича, завдяки чому Західна Україна мала можливість познайомитися з драматургією Миколи Куліша. Броніслав Овчарський закупив два кінотеатри та надав можливість студентам Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові удосконалювати свої вміння та заробляти гроші на прожиття, озвучуючи музикою на фортепіано чи фісгармонії німе кіно. Багато майбутніх музикантів пройшло практику на імпровізацію в цих кінотеатрах.
Трускавець, 1930-ті рр.
Броніслав Овчарський був членом Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (лікарська секція), членом Лікарської комісії, членом державної медичної комісії для рекрутів. Входив до складу багатьох благодійних товариств. Він був авторитетним лікарем, якому завдячують своєму розвитку курорти Моршина та Трускавця. Лікарська діяльність Овчарського не обмежувалася Галичиною. Він ординував-лікував на відомих курортах Австрії, Німеччини, Італії та ін. Працював також і на курорті в Криниці (Бескиди).
Однак благодійна діяльність лікаря «муляла» очі тодішній владі. Його позбавили права приватної лікарської практики, створили проблеми, пов’язані з оподаткуванням кінотеатрів, які привели до банкрутства. Овчарський змушений був займатися лише малоприбутковою роботою в державних лікарнях. Після приходу в 1939 р «червоних визволителів» майже все набуте майно родини Овчарських було націоналізоване. В період німецької окупації лікаря призначили директором міської лікарні на вулиці Ужгородській у Львові. Однак довго попрацювати не судилося. Доктор Броніслав Овчарський «директор І. міської лікарні у Львові, бувший лікар і один з перших директорів Народної Лічниці, один з перших засновників і керівників Львівського Лікарського рятункового товариства, бувший лікар станиці УСС, великий меценат українського театру і мистецтва, член багатьох українських товариств» помер 28 липня 1942 р. (Роман Горак, на підставі метричного запису, подає дату 29.07.1942 р.). Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
В п’ятницю, 2 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір спогадів про Ігоря Мельника.
2 грудня минає 5 років з моменту коли відійшов у вічність відомий львівський історик та громадський діяч Ігор Мельник.
Переоцінити його внесок в розвиток краєзнавства Галичини практично неможливо. Видавши за своє життя десять потужних видань, він був консультантом, співавтором, рецензентом, натхненником ще більше сотні праць.
Ігор Мельник на презентації своєї книжки “Вулиці Львова”
В п’яті роковини його смерті запрошуємо всіх, хто його знав, прийти на вечір і поділитися цікавими спогадами про Ігоря Мельника.
Участь в події уже підтвердили відомі українські культурні та громадські діячі, але список ще продовжує збільшуватись.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, інтернет-виданням Фотографії старого Львова, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Війна повністю змінила життя кожного українця. Та навіть вплинула на наші почуття до найрідніших людей. У пісні «Відчуй» SANSA відверто зізнається про те, що на якийсь час втратила емоції до близьких. Війна, обстріли, зникнення світла відсунули любов на задній план. Та співачка розуміє, що необхідно відновити почуття всередині себе. Показати рідним ту любов, яка сховалась у її душі. Адже саме любов допомагає нам вижити у найскладніші моменти нашого життя. І важливо постійно казати одне одному про те, що у тебе всередині.
«Скільки зараз самотніх жінок, які б хотіли сказати багато слів своїй половинці. Моя пісня – це мої внутрішні відчуття. Я б хотіла цією композицією доторкнутися своїми почуття до своєї близької людини. Доторкнутися до дитини, мами, чоловіка. І хотіла б їм сказати як же сильно я їх люблю. Тому що у цій паніці, у цій війні ми загубили почуття одне до одного. Але ніколи не можна забувати, що людиною керує кохання».
SANSA вирішила розповісти про справжні відчуття до людей через пісню. Кожна людина може увімкнути свої почуття, де б вона не була і зізнатися іншій, як сильно його любить.
«Я мала сказати своїм рідним і особливо чоловіку: «відчуй мене, цінуй мене за те, що я поруч з тобою. Тому що незважаючи ні на що я залишилась сильною. Я вірю в нас. Я дуже сильно тебе кохаю. Я з тобою назавжди». На якусь частинку часу я втратила ці емоції. Але я зрозуміла, що саме ці почуття мене рятують. Моє кохання. Я сильно кохаю, ніжно і чесно. Через цей текст я можу бути максимально відвертою з собою і з тим, кого я люблю». – ділиться співачка.
SANSA підкреслює те, наскільки українці вміють віддано любити. І це стосується не лише близьких людей. Українці сильно люблять й рідну землю, країну, місто, дім. Кохання – це неймовірно велике почуття. І саме зараз люди відчувають його як ніколи. Відчувають до всього, що у них є. Кохання не має кордонів.
В колекції Музеї фотографії міста Кракова (Польща) вдалося відшукати фото Львова з висоти пташиного польоту. Світлини датуються 1920-ми роками. На жаль, ім’я фотографа невідоме.
Костел святої Ельжбети, 1920-ті ррЦентр Львова, 1920-ті.Львівська Політехніка, 1920-ті.
Такі кадри використовували для листівок, рекламних туристичних буклетів. Місто на фото не поступається іншим європейським столицям і вражає своєю архітектурою, плануванням та пам’ятками.
Собор Святого Юра, 1920-ті.Панорама Львова, 1920-ті.Панорама Львова, 1920-ті.
Такі кадри могли зробити за допомогою аеропланерів. У міжвоєнний період такі літальні апарати були досить популярні. До прикладу, в місті Кременці тогочасного Волинського воєводства в серпні 1933 року створили Кременецьку планерну школу «Соколина Гора», яка стала однією із найвідоміших планерних шкіл Другої Речі Посполитої. В кінці 1930-х років Волинська планерна школа «Соколина Гора» була в числі кращих в країні. Свідченням її популярності був і той факт, що її випускницею була донька маршала Юзефа Пілсудського – Ядвіга Пілсудська.
LUSHCHINSKA – це вокально-танцювальний проєкт, який поєднує українські та східні мотиви. Від романтичних до запальних синглів та розрахований на широку аудиторію.
Творчий шлях співачки розпочався з перемоги на ТВ шоу «Караоке на майдані» у липні 2016 році. А вже у жовтні Юлія стала учасницею шоу “Х фактор”- 9 сезону.
Того ж року почала розвиватись її акторська кар’єра вона знялася у серіалах на телеканалі Україна, Інтер, НЛО ТВ, Новий Канал.
У 2018 – 2019 році Юлія працювала радіоведучою на радіостанції Інформатор ФМ, м. Дніпро. У вересні 2020 року вийшов її перший альбом «Палаю», який створювався три роки, у якому десять абсолютно різних пісень, як і сама Юлія.
У березні 2021 року на телеканалі СТБ вийшов випуск відомого проєкту “Супер мама” за участю родини співачки, переможцем та “Супер мамою” стала мама співачки Вікторія. У програмі глядачі дізналися багато подробиць особистого життя співачки та родини.
За плечима LUSHCHINSKA багаторічний досвід у шоу-бізнесі. Зараз виконавиця розпочинає новий етап у своїй карʼєрі.
Сьогодні співачка презентує нову чуттєву пісню «Рідна людина»
«Найвища нагорода у світі, це мати поруч рідну людину, з якою у тебе особливий зв’язок серцем і душею. Підтримка, розуміння, турбота надають крила та неймовірну силу. «Дякуючи Богові, що у такі важкі часи, поряд зі мною мої рідні люди, яким я присвячую цю особливу композицію. Бережіть своїх рідних людей і пам’ятайте це найбільший скарб у вашому житті» – коментує виконавиця.
Зокрема, знижку 30% дарують на кожен другий квиток на концерт-історію “Гаррі Поттер” від симфонічного “LUMOS Orchestra” та хору “Євшан” 5 грудня о 16:00 в Оперному театрі та на концерт гурту “KAZKA” 17 грудня о 19:00 у клубі “Малевич”.
Знижка 50% на кожен другий квиток дістанеться усім, хто придбає квитки на новорічну програму «Sinatra.Let it snow» 12 грудня о 19:30 у театрі ім. М. Заньковецької та на концерт Зеновія Гучка 13 грудня о 19:00 у центрі Довженка!
«Подаруйте собі та близьким світлі вечори! До слова, відключення електроенергії не завадить проведенню концертів, адже локації усіх подій обладнані генераторами!», – підкреслюють організатори VINIL Concert agency.
Вул. Театральна, 17 в Коломиї. 1950-і рр. Фонд МІК Інв № Ф-8364
Сьогодні на ранкову недільну кави ми помандруємо до Коломиї. Зробимо собі таку невеличку мандрівку, її принаймні можемо собі дозволити в наші неспокійні часи. І візьмемо зі собою кілька пакетиків Кави Старого Львова, адже мандруючи з кавою завжди легко знаходити друзів.
Будівля в середмісті, яка майже в усі часи асоціювалася в коломиян з приємними застіллями, вишуканими стравами, напоями та гарною музикою, понад сто років тому мало не злетіла в повітря від вибуху. Але – все за порядком.
Збудована 1896 року імпозантна споруда на вулиці Театральній (колись – на розі вулиць Красінського і Костюшки), ймовірно одразу призначалася для «ресторації» чи чогось аналогічного, адже на першому поверсі розмістилася велика зала, площею понад 100 метрів кв. Відомо, що на початку ХХ століття тут діяла кав’ярня «Центральна» (як інакше міг би називатися такий заклад у середмісті?!) власника Гіршгорна. Альфред Марілл, внук коломийського бурмістра, який після тривалого часу знову відвідав діда в 1907 р., писав у споминах про зміни в місті: «Новою була лише кав’ярня Гіршгорна, де текли інтеленктуальне життя міста та міцні напої. Віскі там не знали. Народ пив переважно «слівовіцу» та лікери й постійно грав у карти». Тож коломияни, яким дозволяло матеріальне становище, мали можливість тут, окрім смаколиків, знайти цікавих співбесідників та ще й розваги за своїми вподобаннями. Сюди вчащав досить знаний український, а згодом і бразильський, письменник, публіцист та сатирик Осип Шпитко (псевдонім – Гриць Щипавка) під час проживання в Коломиї у помешканні К. Трильовського навпроти кав’ярні. Січовий батько доктор Кирило згадував, що той годинами «міг вистоювати» за більярдом, його справжньою пристрастю, а в часи безгрошів’я – ще й заробітком. За словами поета Петра Карманського, О. Шпитко був «знаменитим товаришем забави, від якого дотепу – бурлескного і вульгарного, та зате геніального – люди рачкували по долівці». То може й у коломийській кав’ярні «Центральній» таке траплялося? К. Трильовський про це не згадує, але ж він туди, мабуть, і не заходив.
Вулиця Костюшка в Коломиї (тепер – Театральна). Кав’ярня «Центральна». Поч. ХХ ст
У роки Першої світової війни будівля №17 на вулиці Театральній могла стати жертвою вибуху. А було так: російські військовики, щойно окупувавши місто, розмістилися на нічліг, за браком більш відповідного місця, у приміщенні просторого залу кав’ярні. Задули вогники, припускаю, розкішної великої люстри й полягали спати на підлозі. Вони ж звикли до гасових ламп, світло яких «вимикалося» власне задуванням. А в «Центральній», як і на коломийських вулицях середмістя, було газове освітлення, про що непрохані гості й не підозрювали. Тож газ після задування вогню, не перекритий відповідним краником, поволі наповнював донедавна улюблене місце коломийської «сметанки». Все могло закінчитися або руйнівним вибухом, якщо б комусь із вояків забаглося вночі покурити, або ж всі потруїлися б у сні. На щастя, зайшов туди хтось із місцевих мешканців, і будівля з солдатами були врятовані.
Вулиця Костюшка в Коломиї (тепер – Театральна). 1930-і рр. Фонд МІК Інв № Ф-6070
В період ЗУНР кав’ярню «Центральну» придбав Адольф Розенманн, перед цим продавши подібний заклад «Рояль», що розташовувався на вул. Ягейлонській нижчій (тепер – вул. В. Чорновола). Про цю подію у березні 1919 р. сповіщали часописи «Покутський вістник» та «Gazeta Kolomyjska» («Газета Коломийська»), тож навіть у ті неспокійні часи зміна власника колись найкращого, а тоді, ймовірно, «притрушеного пилом війни» коломийського ресторану не була байдужою містянам.
А вже 1 травня 1922 року кав’ярня «Центральна» знову відкрила «веранду», в якій була новинка – електричне освітлення, а меню щоденно пропонувало шановним відвідувачам «льоди» (морозиво) різних ґатунків, заморожену (!) каву, пиво бочкове львівське та дятьковецьке, а також великий вибір польських та закордонних часописів. Все це та ще й привітна обслуга забезпечували закладові велику популярність серед коломиян.
Фрагмент 3 стор. часопису «Nowa Gazeta Kolomyjska» за 13 травня 1922 р.
Мабуть, у другій половині 1920-х років заклад таки змінив назву та ще й був дещо перебудований, бо в періодичних виданнях і довідниках фігурував уже як кав’ярня та ресторан «Рома». Наступну «внутрішню» реконструкцію перший поверх будівлі пережив на початку 1930-х років, що анонсувала «Gazeta Kolomyjska» у вересні 1932 р., повідомляючи про початок робіт з ґрунтовного оновлення й перетворення його «…у комфортну цукерню й ресторан, поєднаний з вишуканим баром». А «Tygodnik Pokucki Zjednoczenie» («Тижневик Покутський Обєднання») запевняв, що невдовзі «… «Рома»…засяє небувалим у нашому місті блиском…посяде танцювальну залу та магічно облаштований новий бар! Танцювальна зала висотою 4 метри, комфортно облаштована на взірець своїх модних великоміських сестер, відповідатиме всім вимогам елегантності, гарного смаку, витонченості, а також досі не помічених у нас засадам гігієни для танцюючих – з огляду на простір та штучну вентиляцію!…Осінній сезон зустріне «Рома» вже в нових чудових шатах, у блиску тисяч світел, а лискуче паркетне покриття танцювального залу помістить сто пар весело танцюючих ніг…Місто наше нарешті отримає хоч один облаштований на взірець великоміських заклад, який, без сумніву, стане улюбленим місцем еліти нашого товариства й гостей Коломиї».
Реклама. Часопис «Tygodnik Pokucki Zjednoczenie». 9.10.1932 р., стор. 4. Фонд МІК Інв. № Др-3463
А вже 8 жовтня цього ж 1932 р. в суботу відбулося урочисте відкриття «Амерікен бару» при ресторані «Рома», вхід до якого влаштовано з вулиці Красінського (тепер – прохід до Вічевого Майдану). Тут, як повідомляла реклама «Тижневика…», при казкових світлових ефектах линула музика й у танцях кружляли пари. Інший часопис запевняв, що й без реклами кожен може переконатися в чудовому обслуговуванні й знаменитій музиці під керуванням відомого в колах «кав’ярняних бувальців» пана Шварца. Наприкінці 1930-х років знову дещо оновлений «Амерікен бар» запрошував коломиян приємно провести час, слухаючи пісні у виконанні гурту братів Пацьорковських, який упродовж кількох місяців концертував у місті. Для кращого звучання гурт застосовував спеціально сконструйований мегафон, що для Коломиї, мабуть, тоді було новинкою. Ціни на страви та напої, згідно з повідомленням газети «Glos Pokucia» («Голос Покуття») за січень 1938 р., як на нічний заклад не були надто високими. В 1990-х роках старший пан, чиє дитинство припало на 1930-і, зізнавався, що не раз підглядав з хлопчаками крізь шпарини заслонених вікон «ресторації», щоб помилуватися танцем таємничої молодої жінки на круглому столі одного з залів. Другий поверх будинку займали помешкання, ймовірно, власників чи працівників ресторану.
Реклама. Часопис «Tygodnik Pokucki Zjednoczenie». 13.10.1932 р., стор. 4. Фонд МІК Інв. № Др-1
Несподіваним було використання вишуканої споруди, в якій впродовж півстоліття «забавлялися» багатші коломияни, після Другої світової війни. Радянські керівники міста вирішили, що ця будівля найкраще надається для розташування плодоконсервного заводу. Тож майже близько десяти років принаймні до 1957 р. в колишній танцювальній залі з лискучим паркетом тривав виробничий процес. Підприємство займало і другий поверх, де окрім цехів були й службові кабінети, а також помешкання, ймовірно, теж службове.
Відтак будівлю перепрофільовано ще раз: коломиян і гостей міста знову запрошував «порозкошувати» ресторан, але вже не «Рома», «Централь» чи «Амерікен бар», а «Карпати». На другому поверсі відкрив свої двері готель з цією ж назвою, а в 1970-х роках тут розташовано проектні майстерні, згодом – Державний науково-дослідний та проектно-вишукувальний інститут «НДІпроектреконструкція».
Вабить містян танцююча пара на фасаді будівлі й тепер, але які зміни очікують на неї в майбутньому?! Сподіваємося, що принаймні фасад, який, на щастя, не надто постраждав у воєнні та «заводські» часи, буде збережено.
Мирослава КОЧЕРЖУК наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї.
У вівторок, 29 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір під назвою “Згадуємо про Карла Звіринського“. Модеруватиме донька художника Христина Звіринська-Чабан.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
«Архипенко, Кандінський, Малевич, Звіринський» – саме такий ряд був вибудований мистецтвознавцями після посмертної ретроспективної виставки Карла Звіринського «Простір поза часом» (2002 р., НХМУ м. Київ).
Карло Звіринський, фото 1940-их років
Митець, котрий в час тоталітарного режиму, в час інформаційної ізоляції, мислив і творив в контексті розвитку світового мистецтва. Маючи вроджену жадобу знань, наділений Богом інтелектом, гострим та глибоким відчуттям часу, інтуїцією, він одним з перших в Україні в кінці 50-х років звернувся до концептуального мистецтва, тим самим прирікаючи себе на десятиліття ізоляції від суспільно-громадської арени. Карло Звіринський ніколи не був художником державним, призначеним офіційною владою, та завжди був учителем і натхненником для тих хто шукав істину і мав відповідальність перед своїм народом. Він жив в радянській дійсності, та дійсність на нього не вплинула. «Нагороди, промоції, лауреатства він залишив для інших, а собі обрав значно тяжчу дорогу – дорогу людини, дорогу митця… Він з гідністю пройшов свій життєвий шлях» – скаже про нього мистецтвознавець Юрій Бойко.
Карло Звіринський і Роман Сельський в Дземброні
Учень М. Осінчука, М. Бутовича, М. Федюка, В. Баляса, А. Малюци, М. Козика, Р. Сельського присвятив своє життя вихованню молодого покоління. В кінці 1950-х років, створив підпільну школу, яка в час незалежності України отримала назву «Підпільна академія К. Звіринського». Її завданням було виховання не лише митців, але перш за все високоосвічених молодих людей, громадян. Тут вивчали світові надбання з історії мистецтва, музики, літератури. Першими учнями цієї школи стали відомі сьогодні особистості: І. Марчук, З. Флінта, О. Мінько, А. Бокотей, Р. Петрук, С. Шабатура, Б. Сойка, П. Маркович, П. Грицик.
Р. Сельський, Я. Захарчишин, К. Звіринський, М. Ткаченко, Д. Довбошинський, С. Коропчук, М. Рябінін, В. Патик, ЛДІПДМ, 1947 р
Карло Звіринський (1923-1997) – одна з ключових постатей не лише західно-українського, але і національного мистецтва другої половини ХХ ст. Художник-педагог, художник-філософ, художник-теолог, художник-іконописець – мав великий вплив на не одне покоління творчих людей Львова з середини 50-х рр. до кінця 1997р. ХХ ст.
На вечорі-пам’яті своїми спогадами про К. Звіринського поділяться: професор ЛНМУ ім. Д. Галицького, близький приятель художника – О. Кіцера, учні – доктор історичних наук, професор ЛНАМ Р. Яців розкаже «Про найцінніше: дещо з уроків Учителя» та Головний художник першого театру, Заслужений художник України Дарія Зав’ялова: «Іноді ти можеш оцінити тільки через десятиліття те, як вплинула на тебе зустріч в твоєму житті з унікальною людиною…
Карло Звіринський, 1965 р., П. Грицик
Вже тепер, в дуже зрілому віці, я можу сформулювати, що змінило в моєму житті спілкування з такою особистістю, як Карло Йосипович Звіринський… Це була в великій міри зміна, переформатування світогляду… погляд на деякі, здавалось би, сталі уявлення, з принципово іншої точки зору, зрештою і загалом початок формування того, що я для себе називаю (звичайно іронічно) – “як я стала українською буржуазною націоналісткою”.
На завершення вечора вперше буде презентований архівний відеозапис. Про що? Зберігаємо інтригу…
18 та 19 грудня о 16:00 і 18:30 у Львівській філармонії відбудеться вистава «Пригода Святого Миколая» від національної хорової капели «Дударик».
Про це повідомили у капелі «Дударик».
Музика до вистави створена на основі безсмертних хітів усіх часів, серед яких James Brown «I Feel Good», AC/DC «Highway To Hell», Queen «We Are The Champions», Chuck Berry «Johney B. Good», The Beatles «Hey Jude», Adele «Skyfall», Scorpions «You And I», Leonard Cohen «Halleluia», Eric Clapton – «Tears In Heaven».
Солісти: верховний чортик – Назарій Омельчук, Ангелик – Тарас Різняк, мудрий Кіт – Людмила Бурда.
«Герої цієї вистави – ангели, ангелята, чортик, чортенята і кіт – зійдуться в епічному музичному двобої за віру у добро і Святого Миколая. Прекрасні голоси артистів, різноманітні інтерактиви, яскраві декорації та святкова атмосфера у залі створять незабутні емоції! Приходьте, щоб подарувати собі та близьким трішки тепла, чуда і свята! Будемо разом з Миколаєм тішити дітлахів подарунками, карати чортів-орків різками!», – запрошують Дударики.
Рівне 1919 року. Фото з бібліотеки американського Конгресу (фонди Червоного Хреста)
На таку вимушену дієту хотіли підсадити Рівне більшовики, окупувавши місто в 1919-у. А годинники наказали перевести на новий “совєтскій” час. Що відбувалось у Рівному, і як жило місто в дні більшовицької навали — розповідають документи ДАРО.
Як відомо, з 1917-го по 1921-й роки Рівне перебувало у вирі буремних подій. Влада змінювалась з такою швидкістю, що мешканці не встигали звикнути і зрозуміти одних, як уже приходили інші. Цей карколомний кривавий калейдоскоп порушив розмірене і відносно спокійне життя провінційного Рівного. У травні 1919-го у Рівне увірвались підрозділи дивізії Миколи Щорса. Хоча протримались вони в місті усього трохи більше двох місяців, однак їхнє правління рівнянам запам’яталось надовго. Розповідає заступниця начальника відділу ДАРО Людмила Леонова:
“Аналізуючи архівні документи, можна дійти висновку, що першочерговим завданням радянської влади була націоналізація майна “нетрудового елемента”. З цією метою здійснювали реєстрацію не тільки місцевої буржуазії, але і будь-кого, хто мав зі своєї праці хоч мінімальний прибуток. Реєстрації підлягали також всі установи, підприємства, товариства, спілки, кооперативи. Для забезпечення свого функціонування влада потребувала хліба, паливно-мастильних матеріалів, промислових товарів. Щоб хоч якось забезпечити себе, військові частини, лазарети, населення спочатку було проведено реєстрацію всіх цих товарів у приватних власників, а потім почалася реквізиція. Займався цим відділ продовольства (ревпродком), функція якого зводилася до заготівлі та розподілу продуктів, товарів особистого споживання, нормування цін на товари, організації товарообміну. Звезені на склади товари, сільгоспродукція відпускалася за нарядами. Фонди, що містять документи про ті події, нам було передано в 1950-х роках з різних архівів, у тому числі — з Центрального державного архіву жовтневої революції та соцбудівництва в Києві та Центрального Державного історичного архіву в Харкові”.
Перші накази нової влади
Щасливе життя по-більшовицьки
Узявшись енергійно впроваджувати задекларовану політику захисту інтересів трудящих, більшовицька влада насправді спричинила в 60-тисячному місті справжній продовольчий і соціальний колапс. Бо першочергово дбала про “цементування” влади, створюючи якомога більше “революційних” органів — усіляких ревкомів, комбідів, комнезамів і, звісно, парткомів.
Одним із перших наказів нової влади була сувора заборона виготовлення і вживання спиртного та виїзд і в’їзд у місто. Водночас нова влада наказувала: “Всє гражданє нємєдлєнно пріступают к ісполнєнію своіх обязанностєй”.
Про заборону вивозу товарів
Нова влада була особливо нетерпимою до рівнян, які мали певні статки. Було складено списки осіб “буржуазного класа”, яких обклали надзвичайним податком. Кожному призначено певну суму до сплати. Серед них були відомі рівненські родини, наприклад, Сандбергів. Бабуся відомої поетеси Зузанни Гінчанки Хая Сандберг повинна була сплатити новій владі 40 тисяч рублів. У списку також були заможні власники нерухомості Гайзенберг та Фінкельштейн, чиї будинки досі збереглися на вулиці Петлюри. Цікаво, що обкладали надзвичайним податком в основному представників єврейської національності. Деякі з них звертались до нової влади з проханням звільнити їх від непосильного внеску. Якою була відповідь, невідомо. Здирництво і надмірні побори змушували апелювати до влади і дрібних підприємців, місцевих візників, власників і працівників готелів.
Прохання про звільнення від податкуПрохання про звільнення від податкуПрохання від візниківЛист від власників готелівЛист від власників готелів
Під загрозою революційного трибуналу було заборонено випічку з білої муки. Молоти зерно — лише за спеціальним дозволом. А м’ясо та вироби з нього рівнянам більшовики дозволили купувати лише три дні на тиждень — у неділю, вівторок і четвер. Навіть заклади громадського харчування у заборонені дні мусили подавати виключно нем’ясні страви.
Білий хліб та “кондитерка” під забороноюМолоти зерно – тільки з дозволуЗа м’ясо в недозволені дні – до трибуналу
У відповідності до декрету “совнаркома”, місцева влада 4-го липня 1919 року видала наказ про переведення годинників у всіх військових і цивільних організаціях міста на 3 години 25 хвилин вперед.
Годинники – на 3 години 25 хвилин вперед!..
Дуже скоро більшовики дохазяйнувалися до того, що в місті не тільки нічого було їсти, про що надходили листи до міської адміністрації, а й неможливо було придбати речі першої необхідності. Так званий відділ юстиції, наприклад, побоюючись голодного бунту в’язнів рівненської тюрми, звернувся до Рівненського повітового ревкому із заявою про катастрофічний стан із забезпеченням продуктами. Подібний лист про відсутність продуктів і грошей на утримання хворих надійшов з епідемічного шпиталю № 7.
У тюрмі може здійнятися голодний бунт
Дійшло до того, що службовці нових “совєцьких” органів звертались із заявами до влади дозволити їм придбати в “совєтской лавке” нитки для власних потреб, мило, чоботи, жіночі туфлі, тканину для пошиття одягу. Зокрема управляючий Рівненським відділенням Народного банку слізно благав допомогти обновити гардероб працівників та їх родин через те, що одяг, який був у них ще з 1918 року, вже геть став непридатним. Чиновник просив продати їм за зниженою ціною тканину для пошиття одягу та шкіру для взуття, шкарпетки, панчохи, гудзики, спальні мішки і навіть канцтовари. На прохання представник влади відповів, що, мовляв, “отпущєно бить нє может, …етіх товаров в таком колічєствє нєт…”.
Гімнастерку, й ту ні з чого пошити
У такій обстановці тотального дефіциту більшовицька влада конфісковувала все, що могла, і де могла. Приховати бодай щось було складно, бо більшовицькі “нишпорки” за найменшою підозрою писали доноси про те, що “уж больно обнаглєлі господа спєкулянти”. Показовий щодо цього лист червоноармійця 3-го радянського Новгород-Сіверського полку про наявність у нього інформації про сховані в мешканців Рівного товари, що підлягають конфіскації.
Наказ про здачу продуктів та товарівПрипис про реквізицію хлібаДонос красноармєйца
Не забули більшовики узяти під свій контроль і культурне життя міста. Зокрема, перейменували популярний у Рівному театр Лейби Зафрана на “красний театр”. Новітні господарі перетворили улюблене рівнянами місце відпочинку і цікавих мистецьких імпрез на “новий совєтскій” театр з відповідним репертуаром. Здебільшого це були виступи так званих “красних агітбригад” з більшовицькою пропагандою та мітинги з виступами червоних комісарів.
Концерт-мітинг в театрі – новий “жанр” театрального мистецтваТепер шлюби й народження слід реєструвати в нових органах
Селяни до комун-колгоспів не поспішали
Рівненський повітовий ревком, який очолив рівненський більшовик Алмазов, узявся зміцнювати нову владу на селі. Військові загони забирали в селян продукти сільського господарства, коней, домашню худобу. Багатших селян, священиків, міщан безборонно грабували, цинічно заявляючи про “куркульську контрреволюцію”. Правдами-неправдами вдалося створити в повіті 231 комітет незаможних селян (комбіди, комнезами), сім колективних господарств-комун. Шляхом грабежів та репресій вони одержали у власність 1 400 десятин орних земель та колишні поміщицькі маєтки.
Об’ява про розстріл “главарей кулацкого вооруженного восстания”Про селянські повстання і мобілізацію
Однак селяни здебільшого не поспішали до колгоспів. А насильницькі дії та терор щодо непокірних викликали в них протести, що подекуди переростали в заворушення і навіть повстання. Стихійні повстання проти безчинств нової влади охопили Кунів, Острог, Демидівку, Мирогощу, села на Костопільщині. Одне з таких повстань охопило околицю Рівного — село Тинне. Червоноармійські загони нещадно придушували заворушення і карали на смерть організаторів. Ще одна “новація” від більшовицької влади — тотальна насильницька мобілізація молоді до червоної армії. Забирали всіх, без огляду на сімейні чи інші обставини. З цього приводу інструкція з губернії гласила:” Не соромитися жодних засобів аж до розстрілу куркулів, котрі підлягають мобілізації”. У тих, хто відмовлявся служити, конфіскували все майно та господарство.
Діти з Рівненщини, 1919 рік. Фото з бібліотеки американського Конгресу (фонд Червоного Хреста)
Так уперше рівняни побачили справжнє обличчя влади “трудящіхся”, яку принесли їм визволителі зі сходу.
13 грудня у Lviv Dovzhenko Centre відбудеться концерт заслуженого артиста України Зеновія Гучка. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency. Артист виступатиме у супроводі бенду та ТанцТеатру «Життя».
«Дика ружа» і «Черемхова Віхола», «Біла лілея» і «Дівчино-зоре»! Його знають мільйони, а сценічний стиль є воістину неповторним! Легенда української естради та улюбленець усіх поколінь, представник золотої плеяди поп-виконавців на зорі української незалежності Зеновій Гучок з єдиним концертом у Львові. Не пропустіть!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
В неділю, 27 листопада 2022 року, виповнюється 70 років від початку експлуатації тролейбусу у Львові. Музей історії науки і техніки (Вул. Вітовського, 57) о 14.00 презентує фотовиставку з історії цього “рогатого” транспорту та запрошує усіх бажаючих оглянути експозицію виставки “Ретро Гараж “.
У 1909 році у Львові міські інженери запропонували побудувати тролейбусну лінію замість трамваю на Високий Замок. Проте, міська влада відмовилася від цього проекту.
Наступного разу тему тролейбусної лінії було піднято у 1938 році, але побудові завадила Друга світова війна.
Тролейбус в польському місті Познані – саме тут 12 лютого 1930 року була відкрита перша в Другій Речі Посполитій тролейбусна система
У червні 1947 року, коли Львів був у складі УРСР, харківський інститут «Укркомунпроект» розробив проект будівництва двох тролейбусних ліній «Центр Скнилів та Центр вул. Стрийська». Реалізацію проекту було розпочато у червні 1952 року. 8 листопада 1952 року надійшло п’ять тролейбусів МТБ-82Д виготовлені на заводі імені Урицького в м. Енгельс.
Тролейбус МТБ-82Д розвертається на кільці біля фонтану на пл. Адама Міцкевича. Початок 1960-х рр. Фото із колекції Гриця Совківа
Довжина першої тролейбусної лінії складала 8,4 кілометри. У наступних роках мережа розбудовувалася, збільшувалася довжина та кількість маршрутів.
Парк тролейбусів був розташовано у трамвайному депо №1 на вул. Городоцька 185. Приміщення профілакторію було розраховано на 8 машин. 16 серпня 1964 року у Львові було введено в експлуатацію тролейбусне депо на вул. Тролейбусна 1. На той час налічувалося вже 44 кілометри контактних мереж і 100 тролейбусів: МТБ-82Д, К-2, К-4 та К5-ЛА збудованого на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Е.
Експериментальний тролейбус ЛАЗ-52522 під час обкатки на вул. 700-річчя Львова. 1993 р.
У 1994 році Львівське трамвайно-тролейбусне управління (ЛТТУ) починає оновлювати рухомий склад першими тролейбусами моделі ЛАЗ-52522. Загалом впродовж 1994—1998 років до тролейбусного депо надійшло 39 тролейбусів цієї моделі.
16 листопада 2006 року ЛКП «Львівелектротранс» отримав перші 7 нових низькопідлогових тролейбусів моделі ЛАЗ E183D1 від місцевого виробника «ЛАЗ» та бере в оренду ще 8 тролейбусів моделі ЛАЗ-52522.
Тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 107 у рекламі «RESPECT. UEFA EURO 2012». 2 червня 2012 р. Автор фото – Юрій Пилипчук
9 листопада 2015 року у Львові презентовано перший електробус Електрон Е19101, що вийшов на тести в січні 2016 року. Максимальна швидкість — 70 км/год. На одній зарядці він може проїхати понад 200 км. На підзарядку електробуса потрібно до 6—7 годин. На даний час електробус працює поруч із тролейбусами та перевозить пасажирів вулицями Львова.
З 1 липня 2019 року запроваджена нова нумерація тролейбусних маршрутів, щоб уникнути дублювання у нумерації різних видів транспорту. Кожен маршрут, незалежно від того, автобуси, трамваї чи тролейбуси, має свій унікальний номер, як перший етап переходу до єдиної нумерації маршрутів для усіх видів громадського транспорту. Номери від 1 до 19 зарезервовані для трамвайних маршрутів, номери від 20 до 39 — для тролейбусних маршрутів.
12-метровий низькопідлоговий тролейбус ЛАЗ Е183, розроблений на основі кузова автобуса ЛАЗ А183
4 листопада 2019 року у тролейбусному депо презентовано перші 10 тролейбусів Електрон Т19102. У нових тролейбусах є камери відеонагляду, USB порти для підзарядки телефонів та гаджетів. Тролейбуси обладнані двома кондиціонерами салону і для кабіни водія.
На даний час у Львові діє 10 працюючих тролейбусних маршрутів: 22; 23; 24; 25; 27; 30; 31; 32; 33; 38. Довжина контактної мережі складає 119 кілометрів. В експлуатації 115 тролейбусів марки Škoda 14Tr, ЛАЗ Е183, Богдан Т601.11, Електрон Т19101, Електрон Т19102.
Фотографії Старого Львова продовжують публікацію циклу матеріалів про історію лікувальних закладів міста. У цьому дописі – про історію міських клінічних лікарень, які були створені за радянських часів.
Після захоплення Львова радянськими військами у вересні 1939 р., медична сфера була повністю підпорядкована державі. У березні 1940 р. в місті Львові діяло 8 лікарень на 1800 ліжок (в т.ч. 900 ліжок в загальних лікарнях; 200 – в пологових будинках, 160 – в дитячих лікарнях та понад 200 – в туберкульозних лікарнях) та психлікарня на Кульпаркові на 1800 хворих. У місті працювало 12 поліклінік, 6 лікарських здоровпунктів на підприємствах та станція швидкої медичної допомоги. Для боротьби із туберкульозом діяли: доросла лікарня на 100 ліжок, дитяча лікарня (в Брюховичах) на 100 ліжок, а також туберкульозні санаторії для дорослих та дітей і 4 тубпункти. Охорона здоров’я жінок і дітей була представлена 11 дитячими та жіночими консультаціями, 5 дитячими поліклініками та амбулаторіями та двома дитячими лікарнями. У школах Львова працювало у 1940 році 70 лікарів і 54 медсестри. В поліклініках та амбулаторях міста в 1940 році працювало понад 400 лікарів, а загалом у медичних закладах, які утримувалися коштом міського бюджету в 1940 році працювало 765 лікарів.
Після того, яка радянські війська витіснили німців зі Львова, із 27 липня по 1 жовтня 1944 року в місті Львові було організовано 5 загальних лікарень на 920 ліжок; 2 туберкульозні лікарні на 270 ліжок; 10 поліклінік на 128 лікарських ставок та одну лікарську амбулаторію на 1 лікарську ставку. Також у місті було організовано три туберкульозні диспансери (на 17 лікарських ставок) та венеричний диспансер на дві лікарські ставки. Також було створено чотири дитячих та жіночих поліклінік на 16 лікарських ставок, а також 4 жіночі консультації на 8 лікарських ставок. Також було створено 8 фельдшерських та 3 лікарських медпункти, станція швидкої медичної допомоги на 18 лікарських ставок, міська санепідемстанція, міська дезінфекційна станція та санітарно-бактеріологічна лабораторія.
У 1947 році у м. Львові працювало 10 лікарень, 13 поліклінік, 12 амбулаторій і 55 лікарських дільниць, які обслуговувало 527 лікарів.
На початку 1950-х рр. у Львові поліклініки почали об’єднувати із стаціонарними лікувальними закладами. У 1950 році в місті вже діяло чотири об’єднані лікарні районного значення. Така реорганізація забезпечувала мешканцям району мати свою лікарню, яка їх обслуговує, а також своїх дільничних лікарів. В процесі створення районних лікарень було відкрито нову лікарню в Шевченківському районі міста. У 1950 році у Львові працювало 8 самостійних (не об’єднаних із лікарнями) поліклінік та 16 амбулаторій. Для надання медичної допомоги дитячому населенню Львова у 1950 році працювало 3 дитячі лікарні, 8 дитячих лікарських консультацій та поліклініка Львівського медінституту. Крім того у 1950 р. у Львові працювало 8 жіночих консультацій, один пологовий будинок та пологові відділення міських лікарень на 70 ліжок.
17 квітня 1952 року Львівська міська рада прийняла ухвалу «Про правила користування каретами швидкої медичної допомоги». В документі зазначалося, що карети швидкої медичної допомоги не обслуговують пацієнтів із хронічними та інфекційними захворюваннями. Треба зазначити, що у 1950-х рр. станція швидкої медичної допомоги у м. Львові знаходилася на вул. Драгоманова. Згодом її було перенесено на вул. Київську, 31 – тут за часів Польщі містилися автомобільні гаражі «Байки» Маріана Волака. Станом на березень 1953 року у Львові працювало понад 100 медичних закладів.
У кінці 1955 року в місті Львові налічувалося 190 медико-санітарних закладів, у т.ч. 36 лікувальних закладів із ліжковим фондом у 6695 ліжок. У медичних закладах міського підпорядкування працювало 1200 лікарів і 3000 осіб середнього медичного персоналу. Усього в медичних закладах Львова республіканського, обласного і міського підпорядкування працювало 10893 особи.
На початку 1960 року у м. Львові діяло 7 об’єднаних лікарень із поліклініками; 2 самостійні поліклініки; стоматологічна поліклініка; 4 протитуберкульозні диспансери; шкірно-венерологічний та психоневрологічний диспансери та 7 туберкульозних лікарень. Крім того було два протитуберкульозні та один ревмокардіологічний санаторії. В смт. Брюховичі та у м. Винники працювало дві лікарні, об’єднані із поліклініками. У місті працювала міська та 3 районних санітарних станцій та 12 дитячих лікарських консультацій. На підприємствах Львова у 1960 році працювало 36 лікарських і 57 фельдшерських здоровпунктів. У 1959 р. у Львові було відкрито кілька нових медичних закладів: поліклініку на Богданівці (вул. Стрийська, 61); на базі 1-ої амбулаторії створено поліклініку, а на околицях міста відкрито 6 амбулаторій.
Як повідомляла під час свого виступу на сесії Львівської міськради 25 червня 1963 року завідувачка Львівського міськздороввідділу Я.Г. Скібель, у 1963 році амбулаторна медична допомога мешканцям міста Львова надавалася 16 поліклініками: 13 у складі міських лікарень, іще 3 – №№ 7 і 10 (після 1975 р. – поліклініки № 1 і 2) та Львівського університету – самостійні, а також 9 лікарськими амбулаторіями (на вул. Варшавській, у Голоско, Кам’янці, Збоїщі, Пасіках, Новому Львові, а також на вул. Кульпарківській, Верхній Зеленій та Боженка). Крім того діяли міські психоневрологічний та шкірно-венерологічний диспансери та міська стоматологічна поліклініка.
Протягом 1954 – 1963 рр. було проведено роботу із розукрупнення лікарських дільниць: у 1954 р. у Львові було 64 лікарські дільниці, у 1960 – 103; у 1961 – 107; у 1962 – 110, а у 1963 році – 119 лікарських дільниць. Для забезпечення околиць міст лікарською медичною допомогою створювалися амбулаторії і медпункти (філії поліклінік).
У 1963 р. всі міські поліклінічні відділення працювали із 08:00 до 21:00. Виклики лікарів до дому приймалися телефоном та в реєстратурі до 17:00. Невідкладна допомога надавалася до 18:00 поліклініками міста, а після 18:00 – станцією швидкої медичної допомоги.
У 1963 році для надання медичної допомоги дітям у Львові працювало 13 дитячих консультацій і 6 їхніх філій на околицях міста. Працювали два дитячих санаторії – ревмокардіологічний на 75 місць і протитуберкульозний на 50 місць. Для надання стаціонарної допомоги було 277 ліжок. В місті було два окремих дитячих відділення при 3-ій дитячій соматичній лікарні (75 ліжок) та 8-ій дитячій соматичній лікарні (75 ліжок). У 1963 р. було 123 педіатричних лікарських дільниць, одна дільниця – приблизно на 1000 дітей. У середині 1960-х рр. у Львові було відкрито онкологічний диспансер на 120 ліжок.
Станом на 1972 рік на території міста працювала 21 поліклініка із філіями, а також 8 диспансерів та спеціалізованих поліклінік. Їх загальна пропускна здатність становила біля 20 тисяч відвідувань на день, за рік було біля 5,6 млн. відвідувань поліклінік. Найменше поліклінік і амбулаторій було в північній та південній частині міста. Більшість поліклінічних відділень на той час працювало у тісних пристосованих приміщеннях із значним перевантаженням. Протягом 1971 – 1975 рр. планувалося збільшити пропускну здатність поліклінік міста на 6000 відвідувань на день.
В січні 1975 р. Рада Міністрів Української РСР прийняла Постанову «Про заходи по дальшому розвитку міського господарства м. Львова», відповідно до якої протягом 1975 – 1980 рр. ліжковий фонд лікарень міста мав збільшитися на 2350 ліжок, а потужність поліклінік мала зрости на 4100 відвідувань на день.
У 1981 – 1983 рр. у м. Львові було споруджено нову поліклініку на 863 відвідування на день; стоматологічну поліклініку в районі вул. Артема (нині – Володимира Великого, сучасна адреса поліклініки – вул. В. Симоненка); дитячу поліклініку в Сихівському житловому масиві на 480 відвідувань на день і нову багатопрофільну лікарню швидкої медичної допомоги на 1000 ліжок; було завершено реконструкцію стаціонарного відділення 6-ої міськлікарні та пологового будинку на вул. Мечникова. У 1984 році в м. Винники розпочато спорудження госпіталю інвалідів Великої вітчизняної війни (нині – госпіталь ім. Ю. Липи).
У 1940 – 1950-ті рр. лікарні та поліклініки у Львові створювали переважно на базі лікувальних установ, які діяли за часів Польщі, а також у пристосованих приміщеннях житлових та громадських будинків. Починаючи із 1960-х рр. для лікувальних закладів почали споруджувати нові спеціалізовані будівлі.
Історична будівля стаціонару Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева на вул. Ужгородській, 1. Сучасна світлина
Історія Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева (1-ої МКЛ) починається 1 квітня 1946 року, коли за наказом Міськздороввідділу № 37 лікарню було створено на базі 3-ої робітничої поліклініки по вул. Полтв’яній, 39, яка працювала із серпня 1944 року. Стаціонарні відділення 1-ої МКЛ розміщені в будинку по вул. Ужгородській, 1, який споруджений за проєктом Едмунда Жиховича. Тут розміщувався «Дім опіки для бідних», який належав до ордену черниць «Сестри Серця Ісусового». Рішенням Львівського міськвиконкому № 328 від 31 березня 1949 року цей будинок разом із храмом Івана Хрестителя був переданий Першій міській радянській лікарні. У храмі розміщувалися допоміжні та господарські приміщення. У 1956 р. було прибудовано новий корпус до стаціонару по вул. Ужгородській, 1.
Першу МКЛ створено наказом райздороввідділу Шевченківського району м. Львова № 294 від 21 вересня 1950 року шляхом об’єднання Першої міської радянської лікарні, 3-ої робітничої поліклініки, 9-ої амбулаторії на вул. Варшавській та 9 медпунктів на підприємствах Шевченківського району.
Історична будівля стаціонару Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева на вул. Ужгородській, 1. Сучасна світлина
Нові поліклінічні відділення 1-ої МКЛ здані в експлуатацію у 1974 і 1980 рр.: 5 вересня 1974 р. за рішення виконкому Львівської міської ради (ЛМР) передано на баланс 1-ої МКЛ новозбудовану поліклініку (на 1800 відвідувань на день) на вул. Лемківській, 28. Про початок роботи цієї поліклініки із бальнеологічним відділенням 6 листопада 1974 р. писала газета «Вільна Україна». 3 січня 1980 р. за рішенням виконкому ЛМР на баланс 1-ої МКЛ м. Львова передано новозбудовану поліклініку на 1920 відвідувань на добу на вул. Топольній (Мазепи), 25.
У 1990 р. відкрито денний стаціонар на вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), 45. Назву «Комунальна перша міська лікарня ім. Князя Лева» медзаклад отримав 24 січня 1995 року. У 2018 р. Комунальна 1-ша МКЛ ім. Князя Лева отримала статус комунального некормерційного підприємства (КНП). У 2020 – 2021 рр. 1-ша МКЛ ім. Князя Лева приймала пацієнтів, хворих на COVID-19.
Корпус стаціонару Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева на вул. Ужгородській, 1, який було добудовано у 1950-х рр. Сучасна світлина
У стаціонарі лікарні ім. Князя Лева на вул. Ужгородській, 1 є 225 лікарняних ліжок, у його складі 7 відділень: терапевтичне, алергологічне, хірургічне, гінекологічне, малоінвазивної хірургії, отоларингологічне та анестезіологічне із ліжками інтенсивної терапії. Тут діють Міський алергологічний центр та Міський центр лікування гнійно-некротичних ускладнень нижніх кінцівок при цукровому діабеті «Діабетична ступня». Зараз у складі Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева є поліклінічні відділення для дорослих на вул. Лемківській, 28 та для дітей на вул. Хімічній, 7, а також 6 амбулаторій сімейної медицини, які створені у 1994 – 2016 рр. У поліклініці на вул. Лемківській, 28 діють міські спеціалізовані медичні кабінети: аудіологічний та консультативний кабінет для осіб із вадами слуху, в цьому ж будинку розміщена Міська централізована бактеріологічна лабораторія та жіноча консультація. Приміщення поліклінічного відділення № 2 на вул. Гетьмана Мазепи, 25 відповідно до рішення виконкому ЛМР від 17 березня 2021 р. були передані до Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова для створення тимчасового «ковідного» шпиталю. У листопаді 2021 р. за адресою вул. Гетьмана Мазепи, 25 було відкрито Амбулаторно-поліклінічний центр Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова. У його складі 3 відділення сімейної медицини, в штаті яких 18 сімейних лікарів.
Поліклінічне відділення № 1 Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева на вул. Лемківській, 28. Сучасна світлина
Після припинення діяльності 7-ої міської лікарні в смт. Брюховичі до складу Лікарні Князя Лева включено її дитячу та дорослу поліклініки (нині – Амбулаторія сімейної медицини № 7) на вул. Ягідній, 8 та вул. Івасюка, 40. Після входження до складу Львівської МТГ м. Дубляни, до складу Лікарні Князя Лева увійшов Центр первинної медичної допомоги «Дубляни» із амбулаторіями у Дублянах та с. Гряда.
У 2021 р., відповідно до Ухвали Львівської міськради № 907 від 17 червня 2021 р. «Про концепцію розвитку галузі охорони здоров’я на території Львівської міської територіальної громади» 1-ша МКЛ ім. Князя Лева разом із 4-ою та 5-ою МКЛ та лікарнею «Госпіс» увійшла до складу КНП «Львівське територіальне медичне об’єднання «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги» (Другого Львівського територіального медичного об’єднання) в статусі відокремленого підрозділу «Лікарня Князя Лева».
Друга міська лікарня м. Львова обслуговувала мешканців Залізничного і Радянського (Франківського) районів. Була створена восени 1977 року. До складу лікарні входило поліклінічне відділення на 1600 відвідувань на зміну на вул. В. Терешкової (нині – І. Виговського), 32 із цілодобовим травмпунктом та амбулаторією (медпунктом) в смт. Рудно. У жовтні 1995 року Другу міську лікарню було реорганізовано в Комунальну П’яту міську клінічну поліклініку м. Львова. У складі Другої міської лікарні працювала дитяча консультація на вул. Маршала Рибалко (нині С. Петлюри), 17, на базі якої було створено Третю стоматологічну поліклініку м. Львова.
Будівля поліклінічного відділення № 2 Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева на вул. Гетьмана Мазепи, 25. Світлина початку 2000-х рр.
Про історію КНП «Третя міська клінічна лікарня», яке розмістилося в корпусах колишнього єврейського шпиталю Лазаруса та Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького йшлося в попередній частині циклу. Зараз ця лікарня належить до КНП «Львівське клінічне територіальне медичне об’єднання акушерства та гінекології» (Третього львівського територіального медичного об’єднання).
КНП «Четверта міська клінічна лікарня м. Львова» (4-та МКЛ) працює із 1978 року. У складі лікарні стаціонарні відділення на вул. Свєнціцього, 3, вул. Мушака, 54 та вул. Снопківській, 22; поліклінічні відділення на вул. Стецька, 3, вул. Фредра, 2 та вул. Парковій, 1; амбулаторія сімейної медицини на вул. Тернопільській, 9; жіноча консультація на вул. Стецька, 3; а також міські центри: Міський центр ревматологічних захворювань та остеопорозу (вул. Свєнціцького, 3) та Міський центр сексолого-психологічної допомоги (вул. Фредра, 2). Із 2018 р. 4-та МКЛ має статус комунального некомерційного підприємства (КНП).
Будівля дитячої поліклініки 4-ої міської клінічної лікарні м. Львова на вул. Парковій, 1. Світлина 2015 р.
За часів Польщі у будинку на вул. Стецька, 3, в якому нині розміщено поліклінічне відділення 4-ої МКЛ, містився гінекологічний санаторій «Салюс». Цей будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення під охоронним № 904-м. На початку 1980-х рр. у цьому будинку проводилися роботи із реконструкції, поліклінічне відділення знову було введено в експлуатацію в 1984 р.
Поліклінічне відділення на вул. Фредра, 2 знаходиться у п’ятиповерховому житловому будинку, який був збудований у 1909 – 1912 рр. за проєктом Тадеуша Врубеля і Максимільяна Бурстіна із бюро Станіслава Улейського та Кароля Ріхтмана-Рудневського. Початково це був прибутковий будинок Фейвела Френкеля. Після Першої світової війни цей будинок було придбано Касою хворих, яка влаштувала тут лікарню, а на першому поверсі – аптеку. У радянські часи в цій будівлю розмістили поліклініку, аптека продовжила свою роботу. У 1980-х рр. аптеку було перебудовано. Нині ця аптека має назву «Комунальне підприємство Львівської обласної ради «Аптека № 1». В будинку на вул. Фредра, 2 також працює Міський центр сексолого-психологічної допомоги.
Будівля терапевтичного відділення 4-ої міської клінічної лікарні м. Львова на вул. Мушака, 54. Світлина 2016 р.
Будинок по вул. Свєнціцького, 3, в якому знаходиться ревматологічне відділення, збудований у 1894 році із жовтої цегли для приватної клініки доктора Маєвського. У свій час він мав гарне декоративне оздоблення, але із часом куполи та інші оздоби із нього познімали.
У будинку на вул. Мушака, 54, який зараз належить до 4-ої МКЛ м. Львова, до Другої світової війни містився санаторій для психічнохворих пацієнтів. У міжвоєнний період цим санаторієм керували брати Свйонтковські, які мешкали в будинку поруч (вул. Мушака, 52). Лікарняний корпус розташований в затишному місці на природному підвищенні. Проєкт передбачав зручний під’їзд до вхідних дверей, також можна було піднятися сходами коротшою дорогою.
Будівля поліклінічного відділення 4-ої міської клінічної лікарні м. Львова на вул. Фредра, 2. Сучасна світлина, джерело – Вікіпедія
Будинок по вул. Парковій, 1, де перебуває дитяча поліклініка 4-ої МКЛ – це вілла, споруджена у 1887 р. за проєктом Наполеона Лушкевича, яку в 1924 р. було перебудовано за проєктом Фердинанда Касслера для віце-президента Львова Віктора Хаєса. У 1950-х рр. в цьому будинку містився гуртожиток № 1 Львівського педагогічного інституту, потім будинок був переданий 4-ій МКЛ м. Львова під розміщення поліклініки.
Під час епідемії COVID-19 у 4-ій МКЛ планувалося розміщувати пацієнтів із цим діагнозом – тут їх мали доліковувати. Навесні 2021 р. ліжка для лікування COVID-19 планували розгорнути навіть у поліклініці 4-ої МКЛ на вул. Стецька, 3.
Зараз 4-та МКЛ м. Львова входить до складу КНП «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги» (Друге львівське територіальне медичне об’єднання) в статусі відокремленого підрозділу «4-та лікарня».
Будівля 5-ої міської клінічної поліклініки м. Львова – до 1995 р. – Другої міської лікарні. Сучасна світлина
КНП «П’ята міська клінічна лікарня м. Львова» (5-та МКЛ) має офіційну адресу вул. Коновальця, 26 – тут знаходиться тільки адміністрація лікарні. Медичний заклад має 8 стаціонаних відділень: анестезіологічно-операційне із ліжками інтенсивної терапії (вул. Генерала Чупринки, 45, вул. Коновальця, 22); гематологічне із ліжками інтенсивної терапії (вул. Генерала Чупринки, 43); нефрології та діалізу (вул. Коновальця, 24); пульмонологічне (вул. Коновальця, 20 і 22); урологічне та малоінвазивної хірургії (вул. Генерала Чупринки, 45); хірургічне (вул. Генерала Чупринки, 45) та центр терапії із ліжками терапевтичного, гастроентерологічного, ендокринологічного та ревматологічного профілю на вул. Генерала Чупринки, 48. У складі 5-ої МКЛ діють денні стаціонари гематологічного (вул. Генерала Чупринки, 45) та пульмонологічного (вул. Коновальця, 20 і 22) профілю та багатопрофільний денний стаціонар на вул. Генерала Чупринки, 48. Приймальне відділення розташовано на вул. Генерала Чупринки, 45. До складу 5-ої МКЛ входить два поліклінічних відділення: для дорослих (із жіночою консультацією) на вул. Генерала Чупринки, 43 і для дітей у будинку № 61 на цій же вулиці. При лікарні працюють Міський лікувально-діагностичний кабінет «Пульміс» на вул. Коновальця, 20 і Міський кабінет охорони зору дітей на вул. Генерала Чупринки, 61. Із 2018 р. 5-та МКЛ м. Львова отримала статус комунального некомерційного підприємства (КНП).
Вул. Потоцького (нині – вул. Генерала Чупринки). На задньому плані – будівля жіночої гімназії ім. Королеви Ядвіги. Нині в цій будівлі знаходяться стаціонарні відділення 5-ої міської клінічної лікарні. Світлина 1930-х рр.
У будинку на вул. Генерала Чупринки 43 – 45 розташовано більшість лікувальних підрозділів 5-ої МКЛ та Інститут патології крові та трансфузійної медицини Національної академії медичних наук України. Початково цей будинок мав форму літери Г і займав велику ділянку між сучасними вул. Генерала Чупрпинки, Захарєвича та Котляревського, фактично він є більшою частиною кварталу. Будинок споруджувався у 1930 – 1934 рр. за проєктом Адама Опольського і Ігнатія Кіндзерського для жіночої гімназії ім. Королеви Ядвіги. У 1939 – 1944 рр. в цій будівлі розміщувався Львівський науково-дослідний інститут висипного тифу та вірусів під керівництвом Рудольфа Вайгля. Після Другої Світової війни будівлю передали під лікарню, а у кінці 1950-х рр. звели її східну частину (вул. Генерала Чупринки, 43), де розмістили дорослу поліклініку.
Поліклінічне відділення 5-ої міської клінічної лікарні на вул. Генерала Чупринки, 43. Сучасна світлина
Центр терапії 5-ої МКЛ розміщено у будинку по вул. Генерала Чупринки, 48. Він споруджений як житловий у 1904 – 1905 рр. для Яна Бромільського за проєктом Альфреда Захарєвича та Юзефа Сосновського. До Другої Світової війни деякий час він належав Українському товариству допомоги інвалідам.
Будинок по вул. Генерала Чупринки, 61, де нині поліклінічне відділення – це вілла Вінцента Равського-молодшого, яка збудована за його власним проєктом в 1896 році в стилі мальовничого історизму. У кінці 1920-х – на початку 1930-х рр. вілла зазнала реконструкції, було добудоване ліве крило. В ті часи власником будинку було згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії. Із 1945 р. тут містилася 6-та міська робітнича поліклініка, а потім – 5-та дитяча консультація. На початку 1950-х рр. тут працювала поліклініка невідкладної допомоги і дитяча консультація Дитячої соматичної лікарні. На початку 1960-х рр. поліклініку для дорослих перенесли у будинок по вул. Генерала Чупринки, 43, а в будинку № 61 залишилася дитяча поліклініка, яка працює тут і тепер.
Лікарняний корпус 5-ої міської клінічної лікарні на вул. Коновальця, 22. Сучасна світлина
Щодо корпусів 5-ої МКЛ на вул. Коновальця, то пульмонологічне відділення розміщено в будинку № 22 колишнього санаторію «Віта», який був збудований у 1929 році і оздоблений в стилі арт-деко. Лікарняний корпус в будинку № 24 – це двоповерхова вілла родини Ольшевських, споруджена у 1927 році за проєктом Якуба Зільбера. Адміністративний корпус лікарні на вул. Коновальця, 26 – це вілла, збудована в 1894 році за проєктом Яна Карасінського у швейцарському стилі.
Лікарняний корпус 5-ої міської клінічної лікарні на вул. Коновальця, 22. Світлина 2015 р.
Нефрологічне відділення 5-ої МКЛ м. Львова – найстаріше спеціалізоване нефрологічне відділення на Львівщині, воно працює із 1970 року. Довший час в цьому відділенні консультувалися і лікувалися пацієнти не тільки із м. Львова, але із усієї Львівської області. Лише у 1991 р. на базі терапевтичного відділення Львівської обласної клінічної лікарні було впроваджено ліжка нефрологічного профілю, а із 1996 року при ЛОКЛ працює повноцінне нефрологічне відділення, яке нещодавно було об’єднане із відділенням хронічного гемодіалізу (воно працює із 1982 р.). У січні 2021 р. на базі нефрологічного відділення 5-ої МКЛ створено відділення нефрології та діалізу – тут є 24 ліжка нефрологічного профілю і 6 діалізних місць, де пацієнти із нирковою недостатністю проходять процедури на апаратах «штучна нирка».
Будівля поліклінічного відділення 5-ої міської клінічної лікарні на вул. Генерала Чупринки, 61. Сучасна світлина;
Під час епідемії гострого респіраторного захворювання COVID-19, із осені 2020 року в Комунальній 5-ій МКЛ м. Львова проводилося стаціонарне лікування ковідних хворих на базі пульмонологічного відділення.
17 червня 2021 р. депутат Львівської міськради підтримали Ухвалу № 907 «Про концепцію розвитку галузі охорони здоров’я на території Львівської міської територіальної громади», відповідно до якої КНП «5-та міська клінічна лікарня м. Львова» увійшла до складу КНП «Львівське територіальне медичне об’єднання «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги» (Другого Львівського територіального медичного об’єднання) в статусі відокремленого підрозділу «5-та лікарня».
Лікарняний корпус 5-ої міської клінічної лікарні на вул. Генерала Чупринки, 48. Сучасна світлина
Стаціонарна лікувальна база Шостої міської лікарні м. Львова була створена на базі Винниківської районної лікарні, яка діяла у 1944 – 1959 рр. і розміщувалися на в’їзді у м. Винники зі сторони Львова обабіч сучасної вул. Галицької. У 1944 – 1953 рр. цей лікувальний заклад очолював видатний хірург Григорій Сардак – один із піонерів судинної хірургії на Львівщині. У 1959 – 1975 рр. тут діяла 10-та міська Винниківська лікарня. Із 5 листопада 1975 р. діяла 6-та міська клінічна лікарня м. Львова (6-та МКЛ). 5 травня 1979 р. до складу 6-ої МКЛ було включено 2-гу міську поліклініку. Стаціонарні відділення 6-ої МКЛ були розраховані на 120 пацієнтів, вони проходили реконструкцію на початку 1980-х рр. 1 вересня 2004 року на базі офтальмологічного відділення Комунальної 6-ої міської лікарні було створено Львівський міський медичний центр «Мікрохірургія ока».
Медичні працівники Винниківської районної лікарні – попередниці 6-ої міської лікарні м. Львова на ганку медзакладу. 1947 р. Світлина із архіву Андрія Байцара
У 2008 році Комунальна 6-та міська лікарня була реорганізовано. Відповідно до ухвали Львівської міськради № 1915 від 26 червня 2008 р. Львівський міський медичний центр «Мікрохірургія ока» був переданий від 6-ої лікарні до Комунальної 8-ої міської клінічної лікарні. Цією ж ухвалою було ліквідовано стаціонарний ліжковий фонд Комунальної 6-ої міської лікарні і її було перетворено у Комунальну 6-ту міську поліклініку. Із 2018 р. 6-та міська поліклініка отримала статус комунального неприбуткового підприємства (КНП) «6-та міська поліклініка м. Львова».
Нове поліклінічне відділення 6-ої міської лікарні м. Львова на вул. В. Пересади (нині – Медової Печери), 1. Світлина 1989 р. із архіву 6-ої міської поліклініки
За радянських часів доросле поліклінічне відділення 6-ої МКЛ розташовувалося в двоповерховому будинку по вул. Леніна (Личаківській), 233. Дитяче поліклінічне відділення знаходилося в триповерховому будинку по вул. Пасічній, 39. Крім того в складі 6-ої МКЛ працював медпункт (лікарська амбулаторія) на вул. Тракт Глинянський, 163. У 1989 р. доросле поліклінічне відділення 6-ої МКЛ переїхало в спеціально зведений семиповерховий будинок на вул. В. Пересади (Медової печери), 1. Цей будинок був зведений Будівельним управлінням № 52 тресту «Львівжитлобуд» на замовлення Управління капітального будівництва Львівського міськвиконкому. Будівля спроєктована інститутом «Гідроспецавтотранс», головний інженер проєкту Кузубов В.Д. В останні роки в будівлю по вул. Медової Печери, 1 перенесено дитяче поліклінічне відділення із вул. Пасічної, 39; тут також працює 4-та підстанція швидкої медичної допомоги.
Передача символічного ключа від нової будівлі поліклініки 6-ої міськлікарні на вул. В. Пересади (Медової Печери), 1. Світлина 1989 р. із архіву 6-ої міської поліклініки
Під час епідемії COVID-19 навесні 2021 р. в 6-тій міській поліклініці на вул. Медової Печери, 1 планували облаштувати ліжка для лікування «ковідних» пацієнтів.
В будинку колишньої дитячої поліклініки планується влаштувати будинок підтриманого проживання для осіб із інвалідністю, яким опікуватиметься навчально-реабілітаційний центр «Джерело».
Будівля поліклінічного відділення 6-ої міської лікарні у м. Винники (до реконструкції)
Поліклінічне відділення № 2 6-ої міської поліклініки працює у м. Винники на вул. Галицькій, 15. Перша згадка про цей будинок датується 1850 р. У 1883 р. власником цього будинку був Вольф Фрідріх. У міжвоєнний період цей будинок належав лікарю К. Становському, який проводив тут свою приватну лікарську практику. У 1940 – 1959 рр. в цьому приміщенні перебував Винниківський райвиконком. Реконструкцію будівлі було проведено у 2006 – 2010 рр. В складі 6-ої міської поліклініки також працюють амбулаторії сімейного лікаря у Львові на вул. Тракт Глинянський, 154 і у Винниках на вул. Винна гора, 30. Після того, як до складу Львівської міської територіальної громади увійшли села Лисиничі та Підбірці амбулаторія загальної практики – сімейної медицини в с. Лисиничі та фельдшерсько-акушерський пункт в с. Підбірці стали структурними підрозділами 6-ої міської поліклініки.
Сьома міська лікарня м. Львова мала кардіологічний профіль і розташовувалася у смт. Брюховичі на вул. Івасюка, 74. Лікарню оточує Брюховицький дендропарк, який є парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва. Його площа складає 1,42 га. У складі 7-ої міської лікарні діяли поліклінічні відділення для дітей та дорослих у смт. Брюховичі на вул. Ягідній, 8 і для дітей на вул. Івасюка, 40.
Будівля колишньої 7-ої міської лікарні в смт. Брюховичі. Сучасна світлина
23 грудня 2021 р. Львівською міськрадою було прийнято Ухвалу № 1811, відповідно до якої Комунальна 7-ма міська лікарня була приєднана до КНП «Львівське територіальне медичне об’єднання «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» (Перше львівське територіальне медичне об’єднання). Остаточно діяльність 7-ої міської лікарні припинено 4 листопада 2022 р. Поліклінічні відділення в статусі амбулаторії сімейної медицини приєднано до Лікарні ім. Князя Лева, що входить до Другого львівського територіального медичного об’єднання.
Корпуси Восьмої міської клінічної лікарні м. Львова (нині – лікарні Св. Луки) збудовані в кінці 1960-х рр. на південній околиці Львова обіч вулиці Кіровоградської (нині – вул. Навроцького). За початковим проєктом було зведено стаціонар на 240 ліжок та поліклініку на 240 відвідувань за зміну. Будівництво лікарняного комплексу було завершене восени 1969 року; свою роботу Восьма міська клінічна лікарня м. Львова (8-ма МКЛ) розпочала в березні 1970 року, коли прийняла перших пацієнтів. На початках у складі лікарні працювали наступні відділення: терапевтичне, нейрохірургічне, опікове, травматологічне для дорослих, дитяче ортопедичне, дитяче соматичне, дитяче інфекційне та хірургічне. У 8-ій МКЛ у 1970 р. працювало 122 лікарі, було 24 терапевтичні дільниці, цехова служба та дитяча поліклініка. Першим головлікарем медзакладу став Кулішир Володимир Андрійович. На базі 8-ої МКЛ почали працювати кафедри Львівського медичного інституту: травматології, ортопедії та військово-польової хірургії та педіатрії факультету удосконалення лікарів. Зараз при 8-ій МКЛ працює кафедра травматології, ортопедії та хірургії надзвичайних станів Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького.
Будівля 8-ої міської клінічної лікарні м. Львова на вул. Кіровоградській (нині – Навроцького), 23. Світлина 1969 р. із архіву 8-ої МКЛ (лікарні Св. Луки)
У 1977 році госпітальну базу 8-ої МКЛ розширено: введено в експлуатацію кардіологічний корпус на 120 ліжок, у якому відкрито два кардіологічні відділення, в т.ч. для пацієнтів із гострим інфарктом міокарда та реанімаційне відділення. Інфарктне відділення було перенесено із Лікарні швидкої медичної допомоги в липні 1977 р. У 1983 р. в складі лікарні почала працювати дитяча поліклініка. Із 1987 р. у 8-ій МКЛ почали використовувати тромболітичну терапію. Того ж року 8-ма МКЛ поповнилася відділенням комбінованої та поєднаної травми. В кінці 1980-х рр. у 8-ій МКЛ було 490 ліжок.
У липні 1996 р. проведено реорганізацію 8-ої МКЛ: у зв’язку із введенням в експлуатацію поліклініки в Сихівському житловому місиві, поліклінічні відділення виведені із складу лікарні, отож у складі 8-ої МКЛ залишилися лише стаціонарні відділення та цілодобовий травмпункт. Зараз у приміщенні колишнього поліклінічного відділення 8-ої МКЛ м. Львова на вул. Навроцького, 23 діє амбулаторія сімейної медицини № 4 Четвертої міської поліклініки м. Львова. Від 1996 р. 8-ма МКЛ м. Львова надає цілодобову допомогу при опіках, комбінованій та поєднаній травмі, пошкодженнях опорно-рухового апарату і м’яких тканин, гострих інфарктах міокарда, нейротравмах, неврологічних захворюваннях.
Після авіакатастрофи на Скнилівському летовищі у Львові 27 липня 2002 року перших постраждалих із травмами різного ступеню важкості було доставлено саме у 8-му МКЛ.
У 2004 р. на базі опікових дитячого і дорослого відділень 8-ої МКЛ створено єдиний в області Центр термічної травми та пластичної хірургії, завідувачем якого став к.м.н. Савчин В.С. В центрі впроваджено активну хірургічну тактику при опікові травмі з тимчасовим покриттям опікової поверхні ліофілізованими ксенодермотрансплантатами, дермотензією, реконструктивно-відновлювальними операціями після опіків.
Вигляд 8-ої міської клінічної лікарні м. Львова. Світлина 1970 р. із архіву 8-ої МКЛ
На базі хірургічного відділення, завідувачем якого був А.А. Цвих, було створено єдиний в області центр хірургії кисті та центр комбінованої і поєднаної травми. В хірургічному відділенні 8-ої МКЛ надається ургентна допомога хворим з травмою грудної клітки, черевної порожнини, опорно-рухового апарату; удосконалені методики нейропластики периферичних нервів, швів сухожилків, органозберігаючих операцій при травмах селезінки.Тут вперше в Західному регіоні України було проведено реплантацію нижньої кінцівки.
В травматологічному відділенні для дорослих 8-ої МКЛ під час завідування Л.Е. Фрайфельда було впроваджено в клінічну практику методи металоостеосинтезу, застосування стержневих апаратів, ендопротезування кульшового суглобу. З 1998 року впроваджено малоінвазивні втручання на колінному суглобі (артроскопія).
Із липня 2008 р. при 8-ій МКЛ працює центр «Мікрохірургія ока», де виконуються всі види операцій на оці, в т.ч. лікування катаракти та глаукоми. Центр переведено із 6-ої міської лікарні.
Восьма міська клінічна лікарня м. Львова після відкриття кардіологічного корпусу. Світлина 1978 р. із архіву лікарні
Неврологічне відділення 8-ої МКЛ почало працювати у 2004 р. Тут надається допомога пацієнтам із наслідками травм центральної та периферичної нервової системи, порушеннями мозкового кровообігу та нефропатіях різного генезу, а із лютого 2009 р. почало працювати нейрохірургічне відділення (переведено із Лікарні швидкої медичної допомоги), яке надає ургентну медичну допомогу пацієнтам із нейротравмами із Сихівського, Личаківського і Галицького районів м. Львова.
Завдяки високому фаховому рівню лікарів 8-ої МКЛ м. Львова цей медзаклад наказом МОЗ України у 2007 р. було призначено базовою медичною установою для забезпечення спеціалізованої медичної допомоги під час фінальної частини чемпіонату Європи із футболу «Євро-2012». Зараз у складі 8-ої МКЛ працює цілодобова клінічна та біохімічна лабораторії, рентгенкабінет, 9 операційних, реанімаційне відділення та цілодобовий травмпункт, центри хірургії кисті; поєднаної та комбінованої травми; термічної травми пластичної хірургії і мікрохірургії ока. У складі 8-ої МКЛ м. Львова працює міський травматологічний пункт № 2. Станом на 2019 р. у 8-ій МКЛ м. Львова могло одночасно лікуватися до 365 пацієнтів. Із 2018 р. Комунальна 8-ма МКЛ м. Львова отримала статус комунального некомерційного підприємства (КНП). У 2020 – 2021 рр. у 8-ій МКЛ м. Львова було обладнано відділення для лікування пацієнтів із COVID-19.
Корпуси 8-ої міської клінічної лікарні м. Львова. Світлина 2019 р.
Відповідно до Ухвали Львівської міськради № 907 від 17 червня 2021 р. «Про концепцію розвитку галузі охорони здоров’я на території Львівської міської територіальної громади», КНП «8-ма міська клінічна лікарня м. Львова» увійшла до складу КНП «Львівське територіальне медичне об’єднання «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» (Першого львівського територіального медичного об’єднання) разом із Клінічною лікарнею швидкої медичної допомоги м. Львова на вул. Миколайчука, 9 та Міською дитячою клінічною лікарнею м. Львова на вул. П. Орлика, 4. Пізніше 8-му МКЛ було перейменовано на Лікарню Св. Луки.
На початку серпня в Лікарні Св. Луки відкрили відділення інтервенційнох радіології, де медики зможуть прооперувати до 2 тис. пацієнтів на рік, а в кінці серпня було відкрито відділення нефрології та діалізу. Протягом доби відділення нефрології та діалізу може прийняти 32 пацієнтів, воно обладнано апаратами «штучна нирка» компанії «Bellco». Відділення орієнтовано в першу чергу на пацієнтів, які мешкають в Сихівському районі м. Львова і яким не надто зручно добиратися на процедури гемодіалізу до інших діалізних центрів Львова.
Будівля колишньої 9-ої міської лікарні м. Львова – нині гінекологічні відділення 3-ої МКЛ. Сучасна світлина
Дев’ята міська лікарня м. Львова була створена в післявоєнні роки. Вона розміщувалася на вул. Щорса (нині – Русових), 4 в будинку, який було споруджено в 1930 р. як «Дім емігранта» за проєктом Генрика Орлеана. Первісний проєкт передбачав багате оздоблення фасаду в стилі «арт-деко». Проте реалізація проєкту суттєво відрізняється – будинок зовсім позбавлений декору. Наріжна частина цього будинку має чотири поверхи, а крила зі сторони вул. Русових та вул. Коновальця – по п’ять поверхів. 9-ту міську лікарню було ліквідовано іще у 1960 р., а її приміщення були передані 3-ій міській клінічній лікарні. Зараз в будинку на вул. Русових, 4 гінекологічні відділення №№ 1 і 2 3-ої МКЛ, відділення ультразвукової діагностики та Міський центр планування сім’ї та репродукції людини.
Десята міська лікарня м. Львова як лікувальний заклад була заснована у 1946 році. Ця лікарня обслуговує студентів більшості вузів м. Львова: Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Львівська політехніка», Український католицький університет, Львівський національний медичний університет, Львівський національний університет ветеринарної медицини, Українська академія друкарства, Національний лісотехнічний університет, Львівський університет банківської справи. Це іногородні студенти, які, в основному, звертаються за первинною та амбулаторно-поліклінічною допомогою до цього закладу охорони здоров’я.
Донедавна в складі 10-ої МЛ м. Львова було два поліклінічних відділення № 1 на вул. Бой-Желенського, 14 на території студентського містечка НУ «Львівська політехніка»; №2 на вул. Костюшка, 9 на території ЛНУ ім. І. Франка (в складі 10-ої МЛ із 1996 р.) та фельдшерські здоровпункти в гуртожитках вузів Львова.. Поліклінічне відділення № 1 на вул. Бой-Желенського було розраховано на 145 відвідувань на зміну, а поліклінічне відділення № 2 – на 136 відвідувань на зміну. В складі 10-ої МЛ м. Львова в будинку по вул. Бой-Желенського, 14 працював цілодобовий стаціонар терапевтичного профілю на 20 ліжок; денний стаціонар терапевтичного профілю, розрахований на 30 ліжок та клінічна лабораторія. На початку 2010-х рр. у стаціонарному терапевтичному відділенні щороку лікувалося біля 720 пацієнтів, серед яких 85,3% пацієнтів мали захворювання органів дихання. Будівля на вул. Бой-Желенського, 14 не є власністю громади м. Львова, вона належить НУ «Львівська політехніка», 10-та міська лікарня орендувала цю будівлю в навчального закладу відповідно до договору оренди № 89 від 07 червня 2012 р.
Будівля по вул. Бой-Желенського, 14, де містилася 10-та міська лікарня м. Львова (нині КНП «Студентська поліклініка»). Сучасна світлина
Будинок по вул. Бой-Желенського, 14 був зведений у 1921 – 1927 рр. за проєктом Євгена Червінського у стилі класицистичного модерну. У будинку розміщувався Другий дім техніків, який поєднував у собі гуртожиток та науково-культурний центр. При гуртожитку існувала каплиця, оздоблена рельєфами із Журавненської фабрики Чарторийських, після ІІ світової війни оздоблення було знищено. Із 1946 р. у будинку розмістився гуртожиток № 1 Львівського політехнічного інституту (нині НУ «Львівська політехніка») та 10-та міська лікарня.
16 вересня 2021 р. ухвалою Львівської міської ради КНП «10-та міська лікарня м. Львова» було перейменовано у КП «Студентська поліклініка», крім того медзаклад зазнав реорганізації – було припинено надання стаціонарної медичної допомоги.
Пологовий клінічний будинок № 1 м. Львова знаходиться в будинку по вул. Мечникова, 8, який побудовано у 1954 році в стилі «сталінського ампіру». Початково це був гуртожиток Львівської обласної партійної школи. Після того, як партійну школу ліквідували, її гуртожиток передали під медичні заклади. У 1960-х рр. у лівому крилі будинку по вул. Мечникова, 8 розмістилося пологове відділення Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит», а у правому – терапевтичне відділення 4-ої МКЛ.
У 1978 – 1979 рр. у будівлі по вул. Мечникова, 8 було проведено капітальний ремонт із реконструкцією під міський пологовий будинок. Міський пологовий будинок № 1 м. Львова як окремий медичний заклад було створено наказом Львівського міського здороввідділу № 5 від 2 січня 1979 року на базі пологового відділення ЛОДКЛ «Охмадит». Свою роботу пологовий будинок почав у 1980 році. Зараз у цьому лікувальному закладі розгорнуто 165 ліжок. За весь час існування Міського пологового будинку № 1 було прийнято понад 100 тисяч пологів. Від 1 серпня 2018 р. медзаклад має статус Комунального некомерційного підприємства «Пологовий клінічний будинок № 1 м. Львова».
Пологовий клінічний будинок № 1 м. Львова на вул. Мечникова. Сучасне фото
У складі Пологового клінічного будинку № 1 м. Львова є клініко-діагностичне амбулаторне відділення з ліжками денного стаціонару; пологове відділення; відділення патології вагітних; відділення екстрагенітальної патології вагітних з ліжками невиношування; фізіологічне післяпологове відділення із операційним блоком; гінекологічне відділення; анестезіологічні відділення із ліжками інтенсивної терапії №№ 1 і 2; відділення сумісного перебування матері і дитини; відділення неонатального догляду та лікування новонароджених; кабінет ультразвукової діагностики та клініко-діагностична лабораторія. Під час епідемії гострої респіраторної інфекції COVID-19 Пологовий клінічний будинок № 1 м. Львова приймав вагітних жінок із таким діагнозом.
У 2021 р. КНП «Пологовий клінічний будинок № 1 м. Львова» в якості відокремленого підрозділу став частиною КНП «Львівське клінічне територіальне медичне об’єднання акушерства та гінекології» (Третього львівського територіального медичного об’єднання).
Історія КНП «Лікарня «Госпіс» м. Львова» розпочинається у 1994 році, коли із метою розвитку паліативної допомоги було створено Комунальну Львівську міську лікарню «Хоспіс» для надання професійної паліативної медичної допомоги невиліковним (інкурабельним) пацієнтам. Ініціатором створення лікарні «Хоспіс» був Євген Москв’як, який став головним лікарем цього медзакладу та професор Борис Білинський. Медичний заклад, розрахований на 30 ліжок (15 палат), отримав приміщення по вул. Котляревського, 53 у м. Львові. Цей будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення під охоронним № 1273-м. В цьому будинку наприкінці 1940-х рр. містився трест «Мінтоп», потім тут діяла дитяча лікарня. Після відкриття у 1993 р. міської дитячої лікарні на вул. Пилипа Орлика, дитячу лікарню на вул. Котляревського, 53 закрили. До 1997 р. в будівлі лікарні «Хоспіс» тривали ремонтні роботи. Статус комунального некомерційного підприємства лікарня «Госпіс» отримала у 2018 році.
Будівля лікарні «Хоспіс» під час реконструкції. Світлина 2009 р.
У 2016 – 2017 рр. у лікарні «Госпіс» збудовано ліфтову шахту та встановлено ліфт. Ці роботи фінансувалися за кошти міського бюджету. У 2017 році в лікарні проведено поточні ремонти приміщень за бюджетні та позабюджетні кошти. У 2018 році проведено поточні ремонти палат та ремонт даху пральні. У лікарні «Госпіс» працює 4 лікаря, 16 осіб середнього медичного персоналу (медсестри, фельдшери) та 11 осіб молодшого медичного персоналу. Із 2021 р. лікарня «Госпіс» увійшла до складу КНП Львівське територіальне медичне об’єднання «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги» (Другого Львівського територіального медичного об’єднання) в статусі відокремленого підрозділу.
Треба зазначити, що перші згадки про медичну допомогу безнадійно хворим людям трапляються іще в середньовічних хроніках. Ідея заснування першого в світі госпісу належить В. Зорзе (Великобританія). Медичні заклади для допомоги невиліковно хворим існували у Львові вже у ХІХ ст. Зокрема, у 1884 – 1885 рр. на вул. Курковій (нині – вул. Лисенка, 47 і 49) за проєктом архітектора Кароля Пташека було зведено будівлю Шпиталю Св. Йосифа для невиліковно хворих. Початково цей шпиталь міг прийняти тільки 20 пацієнтів. У 1900 році за проєктом фірми Івана Левинського було споруджено новий лікарняний корпус.
Будинок на пр. В. Чорновола, 1 в якому розташована Львівська міська косметологічна лікарня. Світлина 2012 р.
Львівська міська косметологічна лікарня розташована у будинку на пр. В’ячеслава Чорновола, 1. Ця лікарня в якості госпрозрахункового медичного закладу існує із 1959 року і зараз є самостійним лікувально-профілактичним закладом, який підпорядковується Управлінню охорони здоров’я Львівської міської ради. Із 1966 року у Львівській міській косметологічній лікарні працює відділення пластичної хірургії. В косметологічній лікарні надається населенню висококваліфікована спеціалізована медична допомога по профілактиці і лікуванню вроджених і набутих вад шкіри обличчя і інших ділянок тіла; тут проводять консультації та лікування з приводу: себореї, захворювань волосся, вугрів, гіпертрихозу, гірсутизму, доброякісних новоутворів: невусів, атером, фібром, кератом, папілом, гемангіом, бородавок, кератозу, судинних дерматозів, порушення пігментації шкіри – гіперпігментації депігментації (вітиліго), імпрегнація шкіри сторонніми пилами, видалення рубців різного походження.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації
Історія Львова. – Київ: Наукова думка, 1984. – 416 с.;
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 420 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Також використано матеріали із офіційних сайтів Першої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева; П’ятої міської клінічної лікарні м. Львова; Восьмої міської клінічної лікарні м. Львова; Першого територіального медичного об’єднання та із блогу Андрія Байцара.
Дослідження печаток українських громадських організацій та установ, які існували та діяли за кордоном у ХХ ст. є малознаною сторінкою в українській сфрагістиці. Однією з таких маловивчених тем є символіка товариства «Просвіта» в Аргентині.
Українські емігранти у міжвоєнний період розселилися майже в усіх провінціях Аргентини. Найбільші їхні скупчення були у Буенос-Айресі (100 тис. осіб), провінціях Місіонес (40 тис. осіб), Чако (25 тис. осіб), Мендоза (10 тис. осіб), Формоса (5 тис. осіб), Ріо Негро (2 тис. осіб), Коррієнтес (2 тис. осіб), в інших провінціях (16 тис. осіб). Згодом в їхньому середовищі активізується громадське життя. У 1924 р. в Беріссо засновано Український драматичний гурток «Молода громада». Установчі збори відбулися 10 лютого 1924 р. Згодом було скликано загальні збори (присутні 54 члени), які перейменували назву гуртка на товариство «Просвіта». Організація прийняла статут «Просвіти» у Галичині та стала її осередком за кордоном. Одночасно із Беріссо, постало у тому ж році в Буенос-Айресі інше товариство культурно-освітнього характеру, яке також мало назву «Просвіта». Через деякий час ці організації нав’язали між собою контакти і після довгих переговорів, які тривали більше року, дійшли згоди об’єднатися. Найбільша дискусія виникла навколо 6 статті статуту, в якій зазначалося, що членами товариства можуть бути не тільки особи української національності. Врешті-решт, представники з Беріссо домоглися свого, усунувши із статуту цю статтю. Об’єднання відбулося 1 серпня 1926 р. «Просвіта» в Буенос-Айресі стала централею, а в Беріссо – першим осередком, зберігаючи при цьому фінансову незалежність. На початку 1928 р. подано статут у міністерство судівництва, який було затверджено 15 квітня 1932 р. З 1928 р. «Просвіта» почала видавати тижневик «Українське слово», з 1934 р. календарі-альманахи. Станом на 1971 р. організація нараховувала 15 осередків (у тому числі 11 у Буенос-Айресі та околицях), в яких перебувало 1226 членів. «Просвіта» в Аргентині займалася переважно культурно-просвітницькою діяльністю. Осередки створювали театральні аматорські гуртки, хори, танцювальні групи, бібліотеки, проводили святування та курси вивчення української мови, історії тощо. В ідеологічному плані «Просвіта» стояла на позиціях Закордонних частин Організації українських націоналістів (ЗЧ ОУН).
Будинок культурного товариства “Просвіта” в м. Буенос-Айрес, 2017 р. Фото І. Парнікози
Вдалося виявити два документи, на яких є відбитки печатки товариства «Просвіти» у Аргентині. Вони датовані 31 січня 1955 р. та 6 лютого 1955 р. Листи адресовані Степану Бандері та Проводу ЗЧ ОУН. В них керівництво товариства «Просвіта» висловлювало подяку за новорічні привітання та бажало успіхів у подальшій праці. Лист, датований 31 січня 1955 р., надрукований на фірмовому бланку товариства.
В документах зазначалося:
Документ 1
Буенос Айрес, 31 січня 1955 [р.].
До
Проводу Закордонних Частин
Організації Українських Націоналістів
в місці постою.
ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ ГОЛОВО ПАНЕ БАНДЕРА!
ДОСТОЙНІ ЧЛЕНИ ПРОВОДУ ЗЧ ОУН!
Управа Центрального Т[оварист]ва «Просвіта» в Буенос Айресі – Аргенина складає щиросердешну подяку Вельмишановному Провідникові і всім Членам Проводу – ЗЧ ОУН за Різдвяні й Новорічні побажання, що їх мала шану одержати Управа Централі «Просвіта» цього року.
Ми бачимо,що ми не забуті тут, хоча віддалені майже найдальше від нашої Дорогої Батьківщини і не маємо можливостей всяких дій таких, як вимагає від нас час і Батьківщина.
Робимо те, що в наших спроможностях й на що позволяють нам тутешні умовини з думкою й бажанням докласти й від себе цеголку в нашу сучасну велику будову – Українську Державну незалежність.
Просимо приняти від нас щирий привіт та побажання в цьому найкращих успіхів в Вашій жертвенній праці, та скорого осягнення ідеалів, за які сьогодні в Україні кладуть голови кращі Сини нашої Батьківщини.
Слава Україні!
За Управу Централі Т[оварист]ва «Просвіта» в Аргентині
[Підпис] [Підпис]
Михайло Дідух – секретар Микола Хамуляк – голова
[Місце печатки].
Лист Управи централі “Просвіти” в Аргентині до Проводу ЗЧ ОУН. 6 лютого 1955 р.
Документ 2
ХВАЛЬНА ДИРЕКЦІЄ!
В залученні Управа Централі «Просвіти» в Аргентині дозволила собі вислати на Вашу адресу листа до Проводу ЗЧ ОУН.
Просимо цього листа передати по виміненій адресі, за що з гори щиро дякуємо та перепрошуємо за турботи.
Слава Україні!
[Підпис]
Інж[енер] Роман Бігун
6.[0]2.[19]55 [р.]
[місце печатки] – голова Центр[алі] «Просвіти»
в Аргентині.
Лист Управи централі товариства «Просвіта» в Аргентині до Степана Бандери та Проводу Закордонних частин Організації українських націоналістів. 31 січня 1955 р.
До речі, вдалося також віднайти лист «Просвіти» в Аргентині, адресований Голові Проводу ОУН Ярославу Стецьку (Оригінал. Машинопис. Копія зберігається в електронному архіві автора). В ньому запрошували останнього на святкування 60-річчя «Просвіти» в Аргентині, яке мало відбутися у першій половині грудня цього ж року. Лист, датований 12 квітня 1984 р., надрукований на фірмовому бланку товариства.
Лист Ділового комітету відзначення 60-річчя товариства «Просвіта» в Аргентині до Голови Проводу Організації українських націоналістів Ярослава Стецька. 12 квітня 1984 р.Лист Ділового комітету відзначення 60-річчя товариства «Просвіта» в Аргентині до Голови Проводу Організації українських націоналістів Ярослава Стецька. 12 квітня 1984 р.
Нижче подаємо опис та зображення печатки:
Відбиток чорнильний, круглий, діаметр – 38 мм. У центрі печатки міститься зображення: розгорнута книга з Тризубом (який випромінює промені) обрамлені двома лавровими гілками. Під зображенням напис: «SEDE CENTRAL BUENOS AIRES». Легенда: «ASOCIACION UKRANIANA DE CULTURA «PROSVITA» EN LA REP[UBLICA] ARGENTINA». Текст розділений двома крапками. Дата відбитків – 31 січня 1955 р., 6 лютого 1955 р.
На разі достеменно невідомо за яких обставин і хто займався розробкою символіки товариства «Просвіта» в Аргентині. Ці та інші питання потребують детальніших досліджень.
Степан Бандера, 1946. ЦДРВ
Бандера Степан (псевд. та крипт.: «Баба», «Бийлихо», «А. Власт», «Донат», «Степан Попель», «С. А.», «С. А. С.», «Сірий» та ін.; 1.01.1909 р., с. Старий Угринів Калуського р-ну Івано-Франківської обл. – 15.10.1959 р., м. Мюнхен, Німеччина) – український політичний діяч, провідний діяч українського визвольного руху 1930–50-х рр.). Член Пласту, ОВКУГ, СУНМ, УВО (1927 р.) та ОУН (1929 р.). Закінчив Стрийську гімназію (1927 р.) та агрономічний факультет Львівської політехніки (1933 р.). Член повітового проводу Калущини (1929–1931 рр.), керівник відділу кольпортажу референтури пропаганди КЕ ОУН ЗУЗ, одночасно технічно-видавничого відділу (1930 р.), референт пропаганди КЕ ОУН ЗУЗ (1931–1932 рр.), заступник крайового провідника ОУН (1932 р.), в. о. крайового провідника і крайовий провідник ОУН (поч. 1933 р. – 06.1934 р.). Політв’язень польських тюрем (22.03–4.06.1932 р.; 14.06.1934 р. – 13.09.1939 р.). Засуджений на Варшавському процесі 18.11.1935 р. – 13.01.1936 р. до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. Після звільнення, зумовленого розвалом Польської держави Керівник Революційного Проводу ОУН (від 10.02.1940 р.), провідник революційної ОУН (1941–1959). Учасник ІІ ВЗ ОУН в Кракові (31.03–3.04.1941 р.). Після того як відмовився відкликати проголошення відновлення української державності 30.06.1941 р., заарештований гестапо(5.07.1941 р.). В’язень німецьких тюрем та концтабору Заксенгавзен (1941 р. – 27.09.1944 р.). Після закінчення ІІ світової війни проживав у містах Інсбрук, Зеєнфельд, Мюнхен. Голова Проводу ЗЧ ОУН (1946–1953 рр., 1956–1959 рр.). Автор низки ідеологічних і програмових творів, спогадів, частина з яких опублікована в збірці «Перспективи української національної революції» (1958 р.). Загинув від руки агента КДБ Б. Сташинського у Мюнхені. Похований на цвинтарі Вальдфридгоф (Мюнхен, Німеччина). Прізвище Степана Бандери є символом українського визвольного руху 1930–50-х рр.
Ярослав Стецько
Стецько Ярослав (псевд.: «Зиновій», «Карбович», «Лука», «Б. Озерський», «Орач», «Є. Орловський» та ін.; 19.01.1912 р., м. Тернопіль – 5.07.1986 р., Мюнхен, Німеччина). Закінчив Тернопільську гімназію (1929 р.), студент юридичного факультету Краківського університету (1929–1930 рр.), гуманістичного факультету Львівського університету (1930–1934 рр.). Член УВО, СУНМ, ОУН, окружний провідник ОУН Тернопільщини (1930 р.), заарештований польською поліцією за саботажні акції, через кілька місяців звільнений. Ідеологічний і вишкільний референт Проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ (поч. 1931 р. – ?), редактор журналу «Юнак» (1931–1934 рр.), ідеологічний референт КЕ ЗУЗ (1.08.1932 р. – 14.06.1934 р.), редактор «Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ» (1932–1934 рр.), учасник Берлінської конференції ОУН (3–6.06.1933 р.). Заарештований польською поліцією 14.06.1934 р., засуджений на Львівському процесі 25.05–27.06.1936 р. до 5 років ув’язнення, що на підставі амністії зменшено до 2,5 років, вийшов на волю 14.12.1936 р., виїхав за кордон 1937 р. Уповноважений ПУН для підготовки великого збору (від 01.1938 р.), учасник ІІ ВЗ ОУН у Римі (27.08.1939 р.), член ПУН. Учасник нарад провідного активу в Кракові (9–10.02.1940 р.), член Революційного Проводу ОУН (02.1940 р. – 04.1941 р.), учасник ІІ ВЗ ОУН в Кракові (31.03–3.04.1941 р.), обраний першим заступником голови Проводу ОУН. За дорученням ОУН проголосив у Львові Акт відновлення Української Держави 30.06.1941 р., очолив уряд Українське Державне Правління. Заарештований гестапо12.07.1941 р. у Львові, політв’язень німецьких тюрем і концтабору Заксенгавзен (01.1942 р. – осінь 1944 р.). Член Проводу ЗЧ ОУН (1945–1968 рр.), провідник ОУН (1968–1986 рр.), голова Антибольшевицького Блоку Народів (1946–1986 рр.), співорганізатор Світової антикомуністичної ліги. Відзначений Золотим Хрестом Заслуги УПА (20.10.1951 р.). Автор низки ідеологічних і програмових творів, спогадів, статей, частина з яких опублікована в двохтомному збірнику «Українська визвольна концепція» (1987 р., 1991р.).
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Печатка товариства «Просвіти» в Аргентині // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2008. – Грудень. – Чис. 46. – С. 3–4.
Вже сьогодні, 25 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) львів’ян та гостей міста запрошують на розмови про Запоріжжя «Південь України. Деокупація пам’яті».
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” (Запоріжжя), Запорізькою організацією Національної спілки художників та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Щодня з болем і надією ми читаємо новини про окуповані території нашої країни. Ми знаємо, що майже 60% території Запорізької області тимчасово окуповані рашистськими військами. Знаємо, яку страшну ціну платять запорожці за волю.
Запрошуємо вас на цю зустріч поговорити про Запорозький край, про його спротив загарбнику, про наближення перемоги.
Захід проведуть:
Ігор Гармаш – громадсько-культурний діяч, голова правління ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” (Запоріжжя);
Ірина Гресик – художниця, голова Запорізької організації Національної спілки художників України.
Радянський танк на вулицях Львова, вересень 1939 року (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
ЛЬВІВ ‒ Восени 1939 року радянська влада, яка прийшла у Західну Україну під гаслом так званого «визволення», почала політику задобрювання українців українізацією. Школи перейшли на українську мову навчання, публічно було чути українську мову. Але все це було показовим, бо паралельно запроваджувались російська мова і література в освітніх закладах, а невдовзі кремлівська влада розпочала масові репресії.
23 серпня 1939 року у Москві був підписаний Пакт Молотова-Ріббентропа, згідно з яким Радянський Союз і Німеччина узгодили лінію поділу Центрально-Східної Європи, Польща відійшла Гітлеру, а Західна Україна ‒ Сталіну.
1 вересня 1939 року німецька армія ввійшла у Польщу з півночі, заходу і півдня. У цей день на Львів впали перші німецькі бомби і німецьке військо було у місті до 17 вересня.
17 вересня Червона армія розпочала вторгнення у Східну Польщу. Два угруповання радянських військ перетнули польський державний кордон.
19 вересня Червона армія підійшла до Львова і Кремль на чолі зі Сталіним почав легітимізувати анексію 1939 року. Було запущено пропагандистську машину приєднання Західної України до радянської України.
26–28 жовтня 1939 року у Львівському оперному театрі провели Народні збори Західної України, якими радянський режим легітимізував введення військ СРСР до Галичини. Було ухвалено рішення про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки та СРСР. Голосування не було таємне і відбувалось під наглядом НКВС.
«Радянські війська прийшли «допомогти жителям Західної України позбутися гніту панської Польщі», ‒ таке звернення одного з організаторів масових репресій в СРСР Молотова запустила кремлівська пропаганда восени 1939 року. Знаючи настрої українців, почали із політики «задобрювання» їх українською мовою.
«Радянський Союз і Сталін мусіли мати причини при цій грі легітимізації, що це нібито приєднання українських земель. Молотов ще перед тим казав, що Кремль не дуже цікавиться цими землями, то ж мусимо тепер показати зацікавлення. Тобто, показати, що це возз’єднання з Україною.
Загравання з українцями було активне. Але при цьому було два обмеження: місцевих українців не ставили на високі посади, всі високі посади були закріплені за приїжджими, не кажучи вже про НКВС. Це все було повністю імпортоване. Місцевим українцям не довіряли. Їх, умовно кажучи, гладили по голові, якби так показово, а потім репресували.
А друге, що дуже важливо, десь в 1940 році почалася зміна курсу. Почалось загравання з поляками. Були скарги від поляків, щоб нібито Хрущов веде українську націоналістичну політику і навіть була організована поїздка до Сталіна польською інтелігенцією, тому змінився курс. Почалась зворотна хвиля.
Показовим стало те, що частина тих чиновників, яка приїхала у Західну Україну і спочатку говорила українською, знову перейшла на російську. Тобто, з боку СРСР це був цілковитий прагматизм. Повного загравання із українцями не було. Було перше враження у 1939 році, що це прийшли «свої», але це враження дуже швидко розвіялось. Бо люди вірили не словам, а ділам», ‒ говорить професор Українського католицького університету, історик Ярослав Грицак.
Вересень 1939 року. На трибуні у день «визволення» Львова воєначальник радянської армії Семен Тимошенко і перший секретар ЦК Компартії Микита Хрущов (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
Російська мова у школі та атеїзм
У 1939 році у Львові проживали 50–55% поляків, 30–35% євреїв, 15–20% українців. Радянська влада почала масове перейменування вулиць у галицьких містах і селах. Написи робили не польською, а українською мовою, як назви установ, крамниць, зупинок. Українська мова почала заповнювати публічний простір.
Окупаційна влада зачинила польські заклади, школи перейшли на українську мову навчання. Але разом із тим з ’явився новий предмет ‒ російська мова та література.
«СРСР ми розшифровували так ‒ «сахар русскій сто рублєй». Учням у школі погрожували, коли не хотіли вчити російської. Вчительки, а вони приїхали зі Східної України, говорили відкрито ‒ «вам тут нє мєсто, вам ‒ у Сибирь». У школи привезли вчителів, переважно жінок, своїх комсомолок, щоб вони викладали російську мову. Зі стін зняли релігійні образи і завісили портретами Сталіна.
Старші люди застерігали нас, дітей, бути обачними, не вірити чубарикам. Совєтських «визволителів» по-різному називали. А чубариками тому, що вони носили будьонівки, там вверху був ріжок. Ми, діти, ставились вороже до них, бо нам розповідали, що вони роблять.
Я мешкав на вулиці Новаківського, там всі будинки були заселені приїжджими. Коли у 1941 році у місце, де тепер готель, а тоді було тенісне поле, впала німецька бомба, російські офіцери, які жили у нашому будинку, вискочили і кричали: «Господи, спаси», а до того ми лише чули їхнє: «Сталін ‒ гордість і краса», ‒ розповідає очевидець подій 1939–1941 років у Львові, громадський діяч Петро Франко.
Режисер Олександр Довженко виступає на мітингу в селі Добросин Львівської області, агітуючи за радянське об’єднання (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
Міський відділ народної освіти у Львові у 1939 році очолював Євген Березняк, якого скерували у Західну Україну з Дніпра. Саме він розпочав активну діяльність з українізації. На стінах шкіл з’явились портрети Сталіна, зникли прапори, релігійна атрибутика.
Хоча українські вчителі сприйняли позитивно деполонізацію, але поширювати атеїзм, висміювати релігію, Різдво, для переважної більшості було неприйнятним. У приватних школах заборонили навчання на івриті. А школярів заохочували доносити на вчителів.
Поштова марка СРСР 1940 року про 17 вересня 1939 року
Львівський університет нова влада перейменувала іменем Івана Франка, навчання теж перевели на українську мову. В університеті відкрили кафедру російської мови вже у 1939 році. А ще у Львові перейменували оперний театр, відкрили філію Академії наук УРСР.
«Кремлю йшлося не про українство як таке, а йшлося про класовість. Українці це трудящі, а їх гноблять польські пани. Радянській владі треба було покликатись на когось з історії Галичини, хто був лівих поглядів, хто був майже більшовиком. Не забуваймо, що КПЗУ (Комуністична партія Західної України) була заборонена, її трактували, як партія німецьких агентів. Совєтській владі не лишався великий вибір і вони вибрали Франка. Франко був такий марксист і вони цим користувалися.
Публічно говорилось української мовою, Довженко знімав фільми. Але залишались цілі ділянки, де українська мова не існувала. У першу чергу, НКВС. Вся документація велась лише російською. Там, де була реальна влада, української мови не було. Де була публічність, показуха, там функціонувала українська мова», ‒ наголошує історик Ярослав Грицак.
Львів’яни шукають серед розстріляних радянською владою своїх рідних у подвір’ї в’язниці на Лонцького, 3 липня 1941 року (Фото lonckoho.lviv.ua)
Масові репресії і зубожіння
Вітрини крамниць були обставлені портретами Сталіна, Молотова, Лєніна, а вже в січні 1940 року полиці стали напівпорожні. Це була дуже складна зима для виживання людей, для зубожілого населення.
Разом із цим почались арешти і масові репресії на заході України. У червні 1940 року радянська влада запровадила тюремні правила на підприємствах і семиденний робочий тиждень.
«На початках українська інтелігенція тішилась, що польське домінування зникає, але не було відчуття, що прийшли друзі. Було відчуття, що це прийшли вороги, поведінка радянських солдатів, чиновників ‒ це була дикість. А ще жах репресій.
Бо Галичина не знала на той час масових репресій, а вони почались. Прийшла радянська влада, яка арештовувала без вини. Це було дуже жорстоко. Перед 1941 роком, якщо порівняти жертв репресій по німецькій і радянській сторонах, то на радянській стороні статистика була у рази більша», ‒ зауважує Ярослав Грицак.
Делегати Народних зборів Західної України. Львів, жовтень 1939 року (фото zbruch.ua)
Перші «совєти», які прийшли у вересні 1939 року і пішли наприкінці червня 1941 року, залишили після себе тисячі закатованих, вбитих людей, примусово виселених, зокрема, на Далекий Схід (з лютого 1940 року по червень 1941 було чотири великі депортації населення), смуток у родинах, порожні крамниці, пограбовані помешкання, насильницьку радянізацію, знищену приватну власність. Кремль чинив масові репресії, але окрім батога, застосував пряник ‒ російську українізацію.
«Коли одного, другого, третього вивезли на «білі ведмеді», то почали начуватись, що це була спеціальна наживка, щоб заманити українців. Ейфорія і натхнення в українців були лише пару місяців.
Радянська влада перейменувала села в області, проводила насильницьку українізацію. Наприклад, Жидячів, Жабокруки, інші перейменовували у Козацьке, Шевченкове, Гамаліївку, купа всіляких україноцентричних назв дала ця українізація. Якимсь чином мали задобрювати українців, але це все було фальшем.
Це була позірна українізація, це була політика наживки на гачок, щоб потім все українське знищити», ‒ наголошує львовознавець Ілько Лемко.
Парад Червоної армії у Львові. 29 жовтня 1939 року
У Львові у 1939 році з’явилась партійна ідеологічна газета «Вільна Україна», тобто вільна від польської влади, капіталістів, польських буржуазних панів. У дуже короткому часі, вже у жовтні 1939 року, радянська влада встановила у центрі Львова величезний монумент сталінській (радянській) конституції.
Але цей пам’ятник був предметом насмішок серед львів’ян. Бо виготовили його настільки неякісно, що від снігу і дощу чотири гіпсові фігури ‒ червоноармійця, гуцула, селянки і студентки ‒ обвалювались на очах.
Радянську монументальну «міцність» німці, які прийшли наприкінці червня 1941 року, навіть не підривали. Бо львів’яни руками дуже швидко розібрали сталінський монумент і пустили його на матеріал для засипання ям.
Концерт гурту КОМУ ВНИЗ у Львові відбудеться у визначену дату і буде присвячений пам’яті Сергія Степаненка. Про це повідомили організатори концерту VINIL Concert agency.
«Ми будемо 3 грудня во славу всіх нас, заради двох миттєвостей — заради світлих очей і заради того, щоби глянути в такі рідні обличчя! З нами, до речі, буде команда Джеки, за що від нас дуже велика дяка і пошана! Зустрінемося!», — сказав лідер гурту Андрій Середа.
Нагадаємо, 18 листопада на 59-му році життя помер один із засновників рок-гурту КОМУ ВНИЗ, український музикант та бас-гітарист Сергій Степаненко.
Як відомо, КОМУ ВНИЗ виступлять 3 грудня о 19:00 у !FESTrepublic (Старознесенська, 24-26).
Кошти зібрані на концерті буде скеровано на підтримку ЗСУ.
Відключення електроенергії не завадить виступу гурту «КОМУ ВНИЗ» у Львові, тому що !FESTrepublic обладнаний генераторами.
КОМУ ВНИЗ — легендарний український рок-гурт, створений 1988 року в Києві.
Його стилістику визначали як готичний фольк-індастріал. Своєю творчістю колектив значно вплинув на подальший розвиток київської та загальноукраїнської сцени готичного металу та фольк-металу, а також сприяв появі вітчизняних виконавців української мовою.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну колектив випустив кілька пісень, присвячених ЗСУ, зокрема захисникам «Азовсталі».
Суші у Львові – страва, якою вже нікого не здивуєш, але яка продовжує займати перші місця у рейтингу популярності не лише у гостей міста, а у його жителів. Й не дивно, адже японська кухня, не дивлячись на свій мінімалізм, дуже корисна й поживна, особливо, якщо говорити про страви, що містять шматочки тунця.
Суші та роли з тунцем: особливості страви
Тунець – один з найбільш популярних видів з роду скумбрієві, яка вважається делікатесною у більшості країн світу. Сьогодні його вживають у різний спосіб – смаженим, вареним, тушкованим, консервованим, копченим та навіть печеним. Але найчастіше його вживають саме сирим, використовуючи рибне філе для створення суші, ролів та японських сашимі.
Коротко про користь та особливості тунця:
Найбільше у такій рибі – поживного білка, який легко засвоюється нашим організмом. На сто грамів філе припадає близько двадцяти грамів білка. Саме завдяки цьому тунець є досить популярним серед спортсменів;
Тунець містить Омега-3 та інші жирні кислоти, які є надкорисними для правильного функціонування нашого організму, а ще – для роботи мозку, росту волосся, нігтів, оновлення шкіри тощо;
Морська риба дуже багата на вітаміни, особливо якщо говорити про вітаміни групи В, А, D та PP;
Не можна не згадати й про величезну кількість мінералів, наприклад, про Кальцій, Фосфор, Залізо, Калій, які допомагають при серцевих захворюваннях й не тільки.
Саме завдяки своєму унікальному складу, суші з тунцем обирають сьогодні для перекусів або навіть у якості повноцінної страви на обід або вечерю. Тунець допомагає покращити роботу серця, оновити судини, дозволяє забути про такі захворювання, як інфаркт та інсульт.
Ще один беззаперечний плюс ролів з тунцем – це їхня низька калорійність. Свіжа риба містить набагато менше калорій, аніж солона або смажена, й тому такі страви рекомендують обирати не лише спортсменам, а й людям, які піклуються про власну вагу та суворо дотримуються правильного харчування.
Окрім своєї користі, суші з тунцем мають відмінний та естетичний зовнішній вигляд, завдяки чому дорого та добре виглядають на будь-якому столі. Доречно буде обрати їх на святкування, або ж для створення романтичних приводів з другою половинкою.
Замовити роли з доставкою у Львові
А якщо вам хочеться скуштувати найсмачніші роли у Львові – тоді обирайте ресторан Суші-Гоу.
Заклад пропонує широке меню азійської, особливо японської, кухні, де можна знайти найсмачніші роли, створені досвідченим су-шефом.
Усі вони виготовляються з якісних інгредієнтів українського або світового походження, а тому замовляти страви у закладі можна як дорослим, так і дітям.
З Суші-Гоу ви не лише будете споживати корисне, а й добряче економити. А все завдяки можливості замовляти не порції, а цілі сети, а ще – користуватись знижками та пропозиціями тижня. А також ресторан дарує у подарунок на День народження або піцу, або порцію смачного ролу!
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксеру в подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені...
