У сільській хаті на Рівненщині виявили оригінали гравюр художника і члена ОУН-УПА Ніла Хасевича. Їх знайшов історик і мистецтвознавець Микола Бендюк, коли разом з товаришем розгрібали горище у купленому місяць тому будинку. Про це пише Суспільне.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Випадковою знахідкою Микола Бендюк називає понад пів сотні дереворитів авторства Ніла Хасевича.
Разом з товаришем Олександром Гребенюком він вирішив прибрати горище у хаті, яку майже місяць тому купив в селі Розваж.
“Саша заліз наверх і кличе мене: йди, подивися. Я вилажу, дивлюся — там в кутку він з-під полови дістав віхоть соломи, а в ньому була така невелика сумочка, де лежала ціла пачка оригінальних гравюр, які датуються 1949 роком”, — пригадав Микола Бендюк.
В той час, за даними історика, власником цього будинку був боєць Української повстанської армії Степан Домащук.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Повстанець займався поширенням агіток з гравюрами Хасевича “За Українську самостійну соборну державу”, але частину з них був змушений заховати.
“Останній керівник СБ ОУН Острозького району був арештований і розстріляний НКВС у 1950 році і на той час вже було небезпечно розповсюджувати ці агітки. Тож Домащук заховав їх під стріхою”, — пояснив Микола Бендюк.
Історик також додав, що після смерті Степана Домащука, з 1990 років його будинок кілька разів змінював власника. І увесь цей час дереворити митця лежали під половою на горищі.
“Стовідсотково гарантую, що їх робили з оригінального кліше Хасевича. Настільки тонка робота, що я, поки не потримав ці гравюри, не розумів, наскільки сильним гравером був Ніл Хасевич. Коли розглядаєш, то бачиш найтонші рисочки, які він робив”, — запевнив історик і мистецтвознавець.
Знайдені дереворити, зі слів Миколи Бендюка, нині на реставрації, щоб відновити пошкоджені грибком втрати. Потому він планує передати їх українським музеям.
“Така ідея у нас виникла з Олександром Гребенюком. Автентичні гравюри, які в інтернеті дуже дорого коштують, ми по одній роздамо всім державним музеям, в їхні колекції, щоб вони мали у себе оригінали”, — повідомив Микола Бендюк.
Поповнити музейні колекції оригіналами Ніла Хасевича планують до 80-річчя Української повстанської армії.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Довідково:
Ніл Хасевич – член ОУН-УПА, засновник підпільної школи художників-графіків. Він створив візуальний образ українського підпілля.
Народився 25 листопада 1905 року і в селі Дюксин на Рівненщині. Ще у дитинстві він втратив ногу, втім, це лише зміцнило його дух. Хасевич писав: “Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються.”
Ніл Хасевич керував друкарнею повстанців, готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА, оформляв листівки, малював карикатури, за що його і розшукували спочатку гестапівці, а згодом енкавеесівці. Історики підрахували, що загалом, у криївках він провів дев’ять років. У криївці він і загинув під час бою з військами НКВС у березні 1952 року, сталося це у селі Сухівці Рівненського району.
7 вересня 2022 р. у престижній мистецькій галереї «Євро АРТ» в Рівному відкрилась виставка воєнного плакату «Україна переможе!» кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України.
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Представлені на виставці плакати виконані викладачами і студентами кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України. Перші плакати були розроблені ще у 2014 році від початку анексії Криму і агресії Росії проти України. Окремі роботи вже виставлялись на поважних виставках в т. ч. Міжнародній виставці «Осінній салон «Високий замок»» у Львові і були відмічені нагородами. Студентські плакати виконувались в рамках навчальної програми дисципліни «Графічний дизайн» під керівництвом Юрія Ямаша, досвідченого плакатиста лауреата і дипломанта престижних міжнародних конкурсів і виставок. Як не іронічно зараз звучить, але першу свою міжнародну нагороду диплом ІІ ступеня художник отримав у Москві у 1989 р. саме за антивоєнний плакат. Ямаш від початку вторгнення і війни з 24 лютого 2022 р. створив сім плакатів і вони експонуються на виставці.
Юрій Ямаш. Ukraine will
Але перший з викладацького складу учасник виставки професор, доктор наук, завідуючий кафедрою дизайну Володимир Прусак, який представив складну, символічну і одночасно вишукану з художньої точки зору композицію «ZОМБОпошесть». Аналогічний творчий викладацький доробок є добрим професійним прикладом, а також прикладом громадського ставлення до подій що відбуваються сьогодні в нашій країні. Викладачі свідомі що плакатне мистецтво це потужна зброя і намагаються озброїти нею своїх вихованців і долучитись до перемоги над підступним ворогом. Це не правда – Коли говорять гармати музи мовчать, вони говорять і говорять потужно.
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
В назвах багатьох плакатів звучить «Україна» ‑ Бережіть Україну! Мир Україні! Україна єдина! Крим це Україна! Ukraine will win! Clouse the sky over Ukraine!
Іван Монарха. Слава нації, смерть ворогам!
Плакат – це масове мистецтво, і воно не має існувати виключно у виставкових залах. Тому кожному відвідувачу виставки вільно розповсюджувати, копіювати, поширювати представлені плакати. Таким чином ми наблизимо нашу перемогу!
Віримо Україна переможе! Слава Україні!
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Перші відгуки про виставку.
Наталя Мирная, художник-дизайнер: «Мистецтво, як інструмент! Коли перо , чи пензлі вмочуєш у гнів , то виникає зброя!!! Дякую галереї за таку своєчасну презентацію плакату на сьогодні.»
Юрій Ямаш. ВСУЮрій Ямаш. Вундерфафлі рашкі
Галина Кульчинська: «Жовто-блакитні сердечка в очах античного Давида – як беззаперечний символ всесвітньої віри у те, що Україна обов’язково переможе! Саме цей плакат мій абсолютний фаворит на виставці воєнного плакату “Україна ПЕРЕМОЖЕ”, що сьогодні відкрилась у Євро Арт. Плакатне мистецтво – крикливе і галасливе і воно здатне вбивати…Бо самим своїм зображенням цілить відразу у серце, розум та емоції. І це саме те, що потрібно Україні сьогодні. Як на мене: горизонтальні зображення – на бігборди, вертикальні – на сітілайти (як соціальну рекламу)…І за якусь мить Рівне може перетворитися на величезний вуличний подіум для красивих і дуже актуальних творів мистецтва.»
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Виставка воєнного плакату львівських авторів діятиме в “Євроарті” до 23 жовтня.
У Стрийській громаді продовжують ліквідовувати пам’ятки тоталітарного режиму.
За останні три місяці міський комбінат комунальних підприємств провів демонтаж пам’ятників у Нежухові, Жулині, Ходовичах, П’ятничанах та смт. Дашава. Про це повідомляє Стрийська міська рада.
Нагадаємо, що депутати Стрийської міської ради підтримали рішення «Про демонтаж пам’ятників, що символізують агресивний мілітаризм радянської епохи на території Стрийської міської ради». Декомунізацію розпочали на весні із стели на Площі ринок у Стрию. Далі прибрали два пам’ятники радянським солдатам, які були встановлені на Стрийському міському цвинтарі.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Про професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) я неодноразово писав на сторінках сайту Фотографії старого Львова. Цього разу познайомлю читачів з невідомими світлинами з його архіву, які стосуються Києва.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Йдеться про невеликий альбом з фотографіями, який містить 26 світлин. Вони акуратно поприклеювані. Зроблені в Києві. На жаль світлини не підписані і недатовані.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Аналізуючи різні джерела та передусім листування Степана Гайдучка з професором Іваном Боберським (1873–1947) вдалося принаймні встановити рік світлин.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
У листі від 29 грудня 1941 р. Степан Гайдучок зі Львова до Івана Боберського у Тржич писав: «З песячого обовязку я зістав під большевиками. Працював в Медичнім Інституті (відділений від університету факультет мед[ичний]) де зразу організував і керував фізичним вихованням студентів. В 1940 р. був в Києві щось 10 день. Пізнав большевиків їх життя спосіб праці. Богато більше зібрав досвіду і ми усі, що ту залишилися чим ті що виїхали на еміґрацію. А що я не боявся ні вивозу на Сибір чи смерти тож не могли мені страхом заімпонувати і я мав зглядний спокій і сіре життя з дня на день, що привчило не пристращатися до земських дібр. З хати де я мешкав вивезли цілу родину в маю а доньку замордували. Мабуть і я би був на черзі як щоб були довше побули. Двох моїх братанків в Щирці замордували». Якихось інших фактів та деталей про цю поїздку Степана Гайдучка до Києва віднайти не вдалося.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
З приходом більшовицької окупаційної влади у вересні 1939 р. до Львова та великими суспільно-політичними перетвореннями у Галичині, Степана Гайдучка запросили організувати кафедру фізпідготовки у новоствореному Львівському державному медичному інституті. На ній як завідувач та викладач він пропрацював з 18 грудня 1939 р. до 30 червня 1941 р. Швидше за все, саме як викладач Медінституту у 1940 р. Степан Гайдучок здійснив десятиденну поїздку до Києва.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Команда Українського фотографічного товариства продовжує розпочатий під час Четвертих Фото Фестин проєкт “Живе кіно у Львові” та запрошує переглянути фільм “Камінний хрест” наживо з кіноплівки та насолодитися спілкуванням з поціновувачами українського поетичного кіна.
«Камі́нний хрест» — український художній фільм режисера Леоніда Осики. Відзнятий 1968 року на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка за мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій».
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Ведмідь, якого випадково виявили українські військові у Бахмуті, буде мешкати у притулку для ведмедів «Домажир» на Львівщині. Про це з посиланням на ведмежий притулок «Домажир» пише Вголос.
Евакуйований ведмідь Бахмут
Ведмідь був покинутий у приватній оселі в Донецькій області, де наразі ведуться бойові дії.
Українські бійці випадково виявили його у вольєрі з пошкодженим дахом. Клишоногий був знесилений та у стані сильного стресу.
Евакуйований ведмідь Бахмут
Військовослужбовці ЗСУ протягом останніх кількох днів ділилися з ним своїми продуктами. А також придумали йому ім’я – Бахмут. Вони ж звернулися до зоозахисників та попросили евакуювати тварину в безпечне місце.
То ж тепер Бахмут поселився на Львівщині, де за ним доглядає команда фахівців.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , а третю, про учасників конкурсу – тут.
Фундаменти
Якщо на початках головною вадою площі Ґолуховських – як місця для спорудження нового театру – вважали бридке оточення і невідповідні санітарно-гігієнічні умови, то чим більше шансів здобувала ця локалізація, тим частіше порушувалася справа геологічних умов, і, відповідно, методів та коштів пов’язаних з будівництвом фундаментів майбутньої споруди.
Попереднє опрацювання умов для будівництва провів міський технічний підкомітет ще у 1890 р. Перед оголошенням конкурсу було здійснено геологічні розвідки території. На відведеній площі вручну пробурено 6 свердловин глибиною 12-14 м, і на підставі отриманих даних складено переріз основи. Відповідно до нього, зверху залягали насипні ґрунти (4,0-4,7 м) і голоценові алювіальні відклади; на глибині 12-13 м їх підстелює маастрихтський мергель (“опока” за тогочасною термінологією). Алювіальні відклади двоярусні: вгорі – відклади заплавної фації (глина, нижче – супісок і пісок), у нижньому ярусі – відклади старичної фації (торф, глинисті ґрунти, мул тощо). Підземні води з’явилися на глибині 6,6-7,6 м.
Результати геологічних розвідувань надавалися учасникам конкурсу на проект театру (разом з планами площі Ґолуховських та розцінками на будівельні матеріали і роботи у Львові). На їх підставі автори обох нагороджених проектів визнавали можливість будови театру на цьому місці. Однак серед фахівців рідко хто поділяв цей оптимізм. Політехнічне товариство ще перед оголошенням конкурсу в черговому меморіалі до міської ради визнало недостатність проведених розвідувань і вимагало доповнити їх більш детальними дослідженнями геологічної структури, санітарно-гігієнічного стану ґрунту і проведення спостереження за станом ґрунтових вод у місці будови і навколо неї як мінімум протягом року. Водночас пропонувалося провести такі дослідження і в інших місцях, де можна було б збудувати будинок театру у випадку, якщо площа Ґолуховських буде визнана непридатною для цього.
Площа Голуховського (тепер – вулиця Торгова). Кінець ХІХ ст.
Але міські влади вперто підтримували ідею будови театру саме на площі Ґолуховських, і членам Політехнічного товариства залишалося дискутувати у своєму тісному колі як навколо способів закладання фундаментів, так і його коштів. Результати проведених міською будівельною управою розвідувань тільки підтвердили висловлені у меморіалі товариства побоювання, що “ґрунт на площі Ґолуховських, з природи багнистий, буде представляти надзвичайні труднощі для фундаментів театральної споруди, що відповідає сучасним вимогам”. Питання, які фундаменти будуть найбільш відповідати таким умовам, ставилося на щотижневих зібраннях товариства настільки часто, що президії доводилося стримувати шквал пристрастей, пояснюючи, що ніхто ще офіційно не ставив запитів щодо думки Політехнічного товариства з цього приводу.
Одночасно не залишалася бездіяльною і будівельна управа Львова. Хоч перед конкурсом вона впевнено заявляла, що будівництво театру на площі Ґолуховських цілком можливе, але перед початком було прийнято рішення про проведення додаткових досліджень, зокрема про випробування ґрунтів статичними навантаженнями.
З цією метою виконано 4 шурфи 5-метрової глибини, що відповідало проектній глибині закладання фундаментів. В них опускали штампи площею 6000 см2, виконані з дубових брусів, на які спиралися чотири дерев’яні стовпи, що несли на собі поміст. Тиск створювали, укладаючи на помості залізничні рейки, сумарна вага яких відповідала навантаженням 1,0; 1,5 і 2,0 кГс/см2. Прибита до одного зі стовпів планка показувала величину осідання на окремо змонтованій шкалі.
Електричний трамвай на площі Ґолуховських (зараз – вул. Торгова), 1916 р.
Ці проби проводилися від середини квітня до 20 травня 1896 р. Такий короткий термін випробувань зумовлювався тим, що рейки для створення відповідних навантажень були позичені ненадовго. Період випробування навантаженням певної величини тривав від кількох годин до двох днів, а повний цикл в одному шурфі – лише від 2 до 6 днів. Отримана величина осідання під проектним навантаженням (1,5 кГс/см2) складала 30 мм.
Однак такі результати не задовільнили прискіпливих членів Політехнічного товариства. Сумніви щодо можливості будови театру на стрічковому фундаменті вони висловлювали ще до проведення випробувань ґрунту на щотижневих зборах. Навіть тогочасне світило у галузі фундаментів інженер Л. Бреннеке, який допомагав Янові Завєйському опрацювати плани фундаментів, не був певний, чи можливо використати з цією метою бетонну стрічку, тому радив провести детальніші дослідження ґрунту. Згідно з рішенням міської ради, було запрошено експерта-гідротехніка з-за кордону для оцінки придатності обраної площі для будівництва театру, ігноруючи місцевих фахівців. Це викликало опубліковані у пресі їдкі зауваження з боку Товариства, в яких наголошувалося на тому, що “можливості закладання фундаментів в гною площі Ґолуховських ніхто не заперечує, бо закладати фундамент можна і під водою, в ріці, морі тощо”, однак йдеться ще і про кошти такої споруди.
Саме фінансовий бік справи вплинув на дотримання як міськими владами, так і авторами конкурсних проектів принципу спорудження театрального будинку на стрічковому фундаменті. Члени Політехнічного товариства висували альтернативні варіанти.
Для їх оцінки у лоні Товариства утворено спеціальну театральну комісію під головуванням відомого львівського підприємця Ґвальберта Зємбіцького. До комісії увійшли: Мауріци Махальський, референт залізничного бюро Крайового відділу; Тадеуш Сікорський, старший інженер меліораційного бюро Крайового відділу (референти комісії); директор дорожнього відділу Густав Ройт і професори львівської Політехніки Юзеф Єгерман і Юзеф Рихтер.
Краківська площа, вид від пл. Голуховських ( нин. пл. Торгова ), поштівка, поч. XX ст.
Хоч комісію було утворено ще 7 березня 1896 р., її члени не поспішали з висновками, очікуючи на результати випробувань ґрунту, та навіть подбали про перепустки на будівельний майданчик для безпосереднього нагляду за ними.
Результати роботи театральної комісії Політехнічного товариства було оприлюднено у липні 1896 року. Визнавши ґрунт площі Ґолуховських “дуже ненадійним для будівництва”, а результати проб недостатніми, комісія запропонувала два проекти фундаментів, альтернативні до пропонованого магістратом стрічкового.
Першим проектом був фундамент, який спирався б на дерев’яні палі. Таке вирішення ще до створення комісії пропонувало двоє з її членів – Ю. Єґерманн і Г. Ройт. Згідно з цим проектом, у ґрунт площі Ґолуховських необхідно було б забити близько 4800 дубових паль довжиною 6,2 м і діаметром 30 см.
Палі повинні були забиватися у мергель на глибину близько 1 м, а їх верхівки знаходились би на 0,54 см нижче рівня підземних вод. Котловани планувалося поглибити до 9,2 м (проти 5,5 м у проекті магістрату). Палі планувалося зв’язати бетонним ростверком. Кошти на спорудження таких фундаментів перевищували б кошти магістратського проекту на 180 тис. зл.р.
Роботи з укладання фундаменту майбутньої Львівської Опери. Фото кін. XIX ст.
Друга пропозиція була ще більш коштовною. Фундаменти планувалося будувати на залізобетонних опорах, з’єднаних цегляними арками. Ці опори сягали б мергелю і навіть заглиблювалися у нього на приблизно 0,46 м. Котлован планувалося поглибити до 8,36 м нижче рівня землі, а до мергелю вирити шахтним методом колодязі, в яких встановити опори. Кошти реалізації цього проекту на 200 тисяч зл. р. перевищили проект магістрату, однак незаперечно, ще при його реалізації надійність фундаментів забезпечувалась.
Та окрім надійності фундаментів споруди, існувала і проблема коштів їх спорудження. Пропоновані Політехнічним товариством варіанти при їх реалізації могли призвести до значного зросту витрат на будівництво театру – до 25 відсотків (кошти спорудження були обраховані на 815 тис. зл.р.), на що міські влади, через стан міських фінансів, не могли погодитися. Пропонований магістратом проект будівництва на стрічковому фундаменті мав би коштувати майже у три рази дешевше, але, з другого боку, геологічні умови були надзвичайно складними навіть в очах нефахівців, які складали більшість у міській раді. Нікому не хотілося починати коштовний експеримент, і тому 30 серпня 1896 року спеціальна комісія під головуванням одного з ініціаторів будови, колишнього президента Львова Е. Мохнацького, після всебічного обговорення справи і огляду місця будівництва, ухвалила провести ще три додаткових випробування ґрунту.
Едмунд Мохнацький (пол. Edmund Mochnacki) президент міста в роках 1887–1897. Зображення: https://uk.wikipedia.org/
Ці дослідження проводилися в іншій спосіб і тривали набагато довше, ніж попередні. 2 вересня 1896 р. у викопаному до проектної глибини закладання фундаментів шурфі (5,5 м) було відлито з бетону кубічний блок об’ємом 1 м3, який залишили на три тижні до повного затвердіння. Тільки після цього терміну на ньому почали надмуровувати цегляний стовп, що розширювався догори; вага цегли і блоку мала відповідати навантаженню на ґрунт 1 кГс/см2.
Через три тижні після виведення опори до висоти, що відповідала потрібному навантаженню, осідання становило 9 мм. Однак цю спробу визнали недостатньою через те, що не було враховано осідання при виконанні бетонного кубу. На додаток стовп, який розширювався догори, дуже скоро впав. Падіння стовпа було не єдиною аварією під час цих дослідів. 16 листопада о шостій годині вечора завалилася частина каналу над Полтвою довжиною прибл. 13 м. Цей канал було збудовано спеціально для відведення річки від місця будови театру, а причиною катастрофи був тиск землі згори і з боку старого театру, оскільки частина склепіння зі сторони площі Ґолуховських виходила до частково викопаного котловану. Та ця подія тільки підтвердила необхідність в більш ретельному дослідженні ґрунту на планованому місці спорудження театрального будинку.
Наступне випробування розпочалося 13 листопада і проводилося, із врахуванням помилок, припущених при проведенні першої спроби, до 13 лютого 1897 року. Місце випробування було змінено щодо першого на 2 м, але метод проби був той самий. Отримані результати не набагато відрізнялися від попередньо отриманих, якщо врахувати різницю у періодах проб; осідання при навантаженні 1,5 кГс/см2 становило 38 мм, а при 2 кГс/см2 – 65 мм.
Роботи з укладання фундаменту Львівської Опери. Фото кін. XIX ст.
Результати проб було запропоновано для оцінки “комісії експертів”, скликаної міською владою. Характерно, що до складу цієї комісії не було запрошено жодного члена театральної комісії Політехнічного товариства, натомість у неї увійшли прибічники варіанту будови на стрічковому фундаменті: директор міської будівельної управи Ю. Гохберґер, архітектори Г. Бізанц, Ст. Холонєвський, С. Гавришкевич, Ян Шульц, інженер Брунек, Шайер, Морачевський та сам автор проекту З. Ґорґолевський. Відповідно і висновки комісії, оприлюднені 15 лютого 1897 р., позитивно оцінювали як можливість спорудження театру на стрічковому фундаменті, так і придатність для цього ґрунту площі Ґолуховських як з геологічної, так і з санітарної точки зору.
Результати випробувань і дослідження щодо рівня підземних вод, які проводилися під час будови нового колектора Полтви, здавалося б, підтверджували висновки комісії експертів. Тому до уваги не бралися попередження голови театральної комісії Політехнічного товариства Ґвальберта Зємбицького. У спеціальній статті, опублікованій в друкованому органі Товариства “Czasopismo Techniczne” він доводив помилковість висновків комісії та вказував на неоднорідність ґрунту на площі Ґолуховських і нерівномірність навантажень, викликаних вагою різних частин споруди. Усі ці фактори, на думку автора, повинні були призвести до нерівномірності осідання споруди, появи тріщин у стінах, тощо.
Однак на момент опублікування статті Зємбіцького рішення про будову театру на стрічкових фундаментах було вже остаточно затверджено. На користь цього рішення промовисто свідчили результати проб, висновок комісії експертів та значно менші фінансові затрати. Та і сам первісний план створення фундаментів, що залягали б на різній глибині, окремій для кожної частини споруди, було змінено. Стрічковий фундамент, згідно з переробленими планами, споруджуватися на одній і тій самій глибині (5,5 м) під усією спорудою з метою створення рівномірного навантаження на ґрунт, яке відповідало б 1,5 кГс/м2. Розпочалося спорудження фундаментів майбутнього театру.
Земляні роботи розпочалися 5 червня 1897 року. Котлован об’ємом 16500 м3 було виконано вручну. Літо було сухим, і підземні води в котловані не з’являлися. Ґрунт дна котловану виглядав повністю однорідним, тільки фундамент старих оборонних мурів та залишки дубових палів, якими укріплювали береги Полтви, пересікав його навкіс (згідно з реконструкцією міських фортифікацій, виконаної Я. Вітвицьким, це були фундаменти равеліну на острівці, спорудженому у 1703 р. для захисту північно-західного рогу Низького замку).
Перекриття Полтви в районі майбутнього зведення Львівської Опери. Фото 1880-х років
Вже 21 серпня 1897 року розпочалося бетонування фундаментів. Ґрунт було вирівняно тонкою верствою міцно утрамбованого піску. Старе русло Полтви було також заповнено піском, який трамбували тонкими шарами при сильному зволоженні водою; дно русла знаходилося на глибині прибл. 2,5 м нижче фундаментів. Міцність цієї верстви перевірялася додатковими пробами. На верстві утрамбованого і зволоженого піску залито перший шар бетону товщиною прибл. 15 см, на якому укладалася арматура, розміщена перпендикулярно до бетонних стрічок і мурів для сприйняття згину стрічки в напрямку вздовж стіни, вирівнювання нерівномірного осідання та навантаження по її довжині. Тільки після цього розпочали створювати бетонні стрічки. Верхню частину фундаментів вздовж межі старого русла Полтви додатково зміцнили залізною арматурою. Крім того, в місцях великих отворів створювалися зворотні арки для передачі тиску ґрунту на стіни.
Нижня частина стрічкового фундаменту до висоти 60 см виконувалася з бетону у співвідношенні 1 частина цементу:3 частини піску і 5 частин клепарівського вапняка, верхні верстви – 1:4:7, який виконувала спілка І. Левинського і Ю. Сосновського. На цих фундаментах мурувалися стіни, переважно з каміння, що скріплювалося звичайним та гідравлічним вапном або цементом, залежно від товщини муру і навантаження на нього. Навколо фундаментів було закладено дренаж з глиняних труб діаметром 16 см. Бетонування тривало від 21 серпня до середини жовтня 1897 р. Використано 2544 м3 бетону. Усіма роботами з укладання фундаменту керував Ян Богуцький (1870–1948), професор Львівської політехніки, йому ж належав і детальний проект фундаментів.
Своєрідним звітом про виконані роботи стала доповідь Я. Богуцького на щотижневих зборах Політехнічного товариства 26 січня 1898 р. У дискусії, що відбулася після цього, доповідачеві довелося відбивати критичні атаки тих, хто вважав проведені проби недостатніми. Знов згадували про попередження, висловлені Г. Зємбіцьким і про неоднорідність ґрунту площі Ґолуховських. Професор Політехніки і видатний львівський архітектор Юліан Захарієвич висловив думку про доцільність створення різних частин споруди. “Можливо, що це буде перший у світі будинок, фундаменти якого обчислено і збудовано таким способом”, з цим твердженням доповідача погоджувалися всі або майже всі присутні, як і з тим, що роботи проведено на належному технічному рівні.
Юліан Захарієвич
Свою доповідь Я. Боґуцький закінчив наступними словами: “Зараз, коли творіння росте на наших очах, нам не залишається нічого іншого, як щиро побажати йому, щоб на цій основі воно витримало як найдовші роки!” Однак час довів, що опоненти мали таки рацію. Позитивні, на перший погляд, результати статичних випробувань, виявилися помилковими, оскільки стосувалися лише верхньої, відносно однорідної верстви алювію. Широкі стрічки фундаменту викликали рух усієї алювіальної товщі з надзвичайно різнорідною структурою. Нерівномірні осідання проявилися ще під час будівництва – з квітня 1899 р. до лютого 1900 року вони становили для різних кутів споруди 4,5…8,95 см. Відповідно і уявний виграш у коштах закладання фундаменту в кінцевому результаті обернувся в багато разів більшими експлуатаційними витратами.
Та все це виявилося тільки згодом. А поки що на фундаментах, довкола яких точилося стільки суперечок, зводилася споруда.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Виставка-аукціон "Храми львівських передмість" в кав’ярні-галереї “Штука”
У вересні та жовтні в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) триває виставка-аукціон “Храми львівських передмість” для збору коштів на реставрацію фасаду кам’яниці, в якій розташована кав’ярня.
Виставка-аукціон “Храми львівських передмість” в кав’ярні-галереї “Штука”
Маючи за плечима добрий досвід пов’язаний із реставрацією брами на Котлярській, 10, спільно із товариством художників-однодумців в кав’ярні вирішили, що збереження історичної архітектури завжди на часі. 50% від продажу робіт із виставки буде скеровано на першочергові роботи для захисту фасаду від затікання, за можливості – і на наступні етапи відновлення.
Виставка-аукціон “Храми львівських передмість” в кав’ярні-галереї “Штука”
“Загалом до виставки -аукціону на даний момент долучилося вже 39 художників, але їх буде більше, бо не всі ще закінчили свої роботи. Робіт зараз вже є 90 , але має бути близько сотні”, – розповів власник кав’ярні Євген Булавін.
Виставка-аукціон “Храми львівських передмість” в кав’ярні-галереї “Штука”
Серед художників, що долучилися: Катерина Білетіна, Юрій Сичов-Глазун, Емілія Сичева, Наталя Івженко, Петро Сипняк, Ірина Фартух, Ганна Животовська, Ірина Данилів-Флінта, Діна Турук, Олена Зотова, Андрій Кузьменко, Соломія Ковтун, Дарія Зав’ялова, Мар’яна Шута, Юрій Ямаш, Антон Яцик, Тетяна Казанцева, Ганна Стасишин, Олена Каменецька-Остапчук, Наталя Павлюк, Квітослава Булавіна, Оксана Андрущенко, Олена Жеребецька, Віктор Волошенко, Оксана Волошенко, Ілля Курчук, Ярослав Стабрин, Тамара Волошенко, Орест Манюк, Орест Мацейко, Ігор Біликівський, Богдан Мисюга, Тетяна Маслова, Богдан Писаренко, Марта Луків, Марія Бобак, Галина Козак, Олеся Пілат та Ярина Онишко.
Виставка-аукціон “Храми львівських передмість” в кав’ярні-галереї “Штука”
“Загалом для ремонту систем водовідведення та реставрації фасаду кам’яниці потрібно близько 160 тисяч гривень. Але сума може змінитися в процесі робіт, адже не до кінця відомо з чим ми можемо зіштовхнутися”, – пояснює Євген.
Виставка-аукціон “Храми львівських передмість” в кав’ярні-галереї “Штука”
Аукціон відбувається на ФБ-сторінці кав’ярні і завершиться у понеділок 31-го жовтня о 9:00. Альбом поповнюється – https://bit.ly/3TvxqXa. Ціна роботи стартує з 1000 гривень, крок 200 гривень. Але можна одразу придбати роботу за 4000 гривень. І це унікальна нагода придбати роботу відомого художника за дуже невеликі гроші, та ще й зробити щось корисне для міста.
25 вересня о 19.00 у Бомбосховищі FESTrepublic відбудеться концерт “Melodies de Paris” у виконанні FIJI Band. Вечір буде затишним і благодійним, повідомили організатори VINIL Concert agency.
FIJI – це якісно новий Львівський folk & jazz бенд, що формує власний стиль як мікс народної, естрадної, джазової та ретро музики. Цьому сприяє неординарний склад колективу: скрипка, гітара, баян, контрабас, перкусія та вокал.
«Кожен з виконавців є професіоналом свого інструменту, що надає кавер бенду неповторного звучання. Ви упізнаєте кожен твір, але почуєте його заново. Неймовірно романтичні французькі мелодії лунатимуть у безпечному та затишному бомбосховищі і це додасть вечору особливого шарму», – зазначають організатори.
Концерт буде благодійним, бо кошти, виручені з продажу квитків, перерахують на лікування Ромчика Олексіва. Ромчик – 7-річний хлопчик, який постраждав від ударів окупантів по Вінниці. Він зараз проходить реабілітацію в Німеччині.
«Ромчик – дуже сильний і добрий хлопчик, з яким 14.07 у м. Вінниця трапилася біда – ворожа ракета, що принесла смерть мами, доброї і прекрасної Галини. Музикою і красою ми хочемо повернути трохи добра у наш світ. Вас чекає атмосфера французьких вулиць та насолода вечірнім затишком. Запрошуємо вас насолодитись прекрасною музикою акордеону та долучитися до доброї справи», – запрошують учасники FIJI Band.
На ретро-поштівках і світлинах та написах до них часто зустрічаються різного роду помилки. Причини їх появи бувають дуже різні. Натомість в наш час вони частенько стають причинами помилок в публікаціях або хибних трактувань зображення колекціонерами.
1. Неуважність
Почну з випадкової помилки на поштівці з віддзеркаленим зображенням гори Туркул і уславленого озера Несамовите. Видав її Заклад фотографічний Аби і Лазаря Геллерів (м. Надвірна), а у 1930-х роках друкарня святого Войцеха у м. Познань надрукувала її значним накладом у вигляді ротогравюри. Найімовірніше це в Познані під час друку не тою стороною встановили кліше, оскільки існує правильна поштівка видана Закладом Геллерів з невіддзеркаленою фотографією гори Туркул, щоправда, без озера (див. тут).
Туркул і озеро Несамовите. Друкарня св. Войцеха (Познань). Джерело: dlibra
Якщо взяти сучасну світлину озера і вставити її на цю поштову листівку, то вона мала б ось такий вигляд.
Фотоколаж. Автор сучасного фото EugeneB. Ліцензія BCC BY-SA 3.0. Джерело: Wikipedia
Ще одне чорногірське озеро через невірний напис потрапило до декількох цікавих публікацій, але зовсім про іншу водойму. Наприклад, у статті Втрачена велич Карпат: старовинні знімки озера Шибене є багато фотографій озера Шибене на Франківщині (по суті, це було водосховище), але на одній з них – озеро Бребенескул на Закарпатті. Ось ця світлина з помилковим написом (правильний текст мав би бути таким: “Озеро Бребенескул під Гутин-Томнатиком”).
Поштівка з помилковим написом. Заклад фотографічний А. і Л. Геллерів (Надвірна)
Авторів статті якось не збентежив той факт, що навіть краєвиди підказують, що невелике озеро Бребенескул розташоване на високогір’ї, а величезне водосховище Шибене знаходилось у річковій долині, що чудово видно на наступній світлині.
Озеро “Шибенка” під Чорногорою. Авто фото Генрик Ґонсьоровський. Джерело: Polona.pl
2. Підміна дійсності з пропагандистською метою
Мова йде про пропаганду часів Першої світової війни і ця тема невичерпна. Усі задіяні у війні країни випускали газети, плакати і поштівки, на яких з перебільшенням зображали кровожерливих ворогів і своїх “хоч до рани приклади” вояків, чужі невдачі і свої звитяги і т. д. В той час як плакати і газети були локальними, то поштові листівки розлітались по усьому світу!
У цій війні окреме місце займала Карпатська війна, яка тривала чотири місяці. Однією з найбільших битв у ній був масштабний штурм гори Звенів (нім. Erstürmung des Zwinin), який відбувся з 5 лютого по 9 квітня 1915 року. Тоді Центральні держави отримали вирішальну перемогу, а росіяни втратили 33 000 солдатів. Ці події вимагали відповідного пафосного краєвиду для поштівки. Великій перемозі – велику гору!!! А тепер погляньте на вид з гори Звенів на околиці на світлині 1915 року (фото самої гори тут). Такий сонний, лагідний краєвид, безумовно, не міг сподобатись австро-угорській пропагандистській машині.
Світлина 1915 р. з видом з г. Звенів в сторону села Плав’я. Автор: Фрідріх фон Фрідебурґ
Отож, почались пошуки грізного карпатського краєвиду. Результат вийшов набагато кращий, ніж орявсько-тухольські краєвиди або вигляд гори Звенів (1088 м над р. м.).
Текст на поштівці:
“Поздоровлення з Карпат. Звенів біля Тухлі в Галичині, яку австро-угорські війська і німецька Південна армія взяли штурмом. Велика втрата для росіян, загинули 2 генерали, 5 полковників і 120 офіцерів. Багато боєприпасів і 25000 полонених залишилися в наших руках.”
В дійсності ж на світлині – найвідоміша культова гора польських Татр Ґевонт (1895 м над р. м.).
Вид на Ґевонт з полонини Кондратової. Поштівка 1927 р. Джерело: Polona.pl
3. Помилкові написи
Дуже поважна польська організація “Музей спадщини Кресів давньої Речі Посполитої” у статті про Яремче, розмістила світлину ніби-то яремчанського водоспаду Капливець, який насправді знаходиться у с. Микуличин. Якби вони не полінувались, перевірили і пошукали, то могли б знайти іншу світлину цього ж водоспаду, під якою стоїть авторитетний підпис мандрівника і фотографа Г. Ґонсьоровського, і тоді опублікувати фотографію не Капливця, а водоспаду Пробій, який є головною візитівкою Яремче.
Можна вибачити цю помилку польському інтернет-порталу, але ця сама поштівка з невірним написом зустрічається у статті “Яремче 100 років тому: унікальні світлини та поштівки” на сайті українського інтернет-видання “Прикарпатська інформаційна корпорація”, яке хвалиться, що однією з їхніх родзинок є фотографії!
Водоспад Капливець на поштівці в Яремче
Водоспад Капливець на поштівці в Микуличині
4. Поштові штемпельні відбитки
На поштівці видніється напис “Stanislau – Liedengasse” і можна подумати, що це якийсь палац у Івано-Франківську, про що на деяких форумах тривали обговорення. В дійсності ж на поштову листівку просто було нанесено адресу – місто Станіслав, вул. Липова (тепер – м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка). Очевидно, поштівка пройшла через поштове відділення Івано-Франківська, де і був поставлений цей штемпель.
Палац Гредлів на ретро-листівці
А сам палац знаходився у Скольому і належав баронам Ґредлям. Він і зараз – дещо видозмінений – прикрашає це місто. На наступному малюнку зображено цей палац так, що стає зрозумілим – і фотограф, і художник стояли майже на одному й тому самому місці з найбільш мальовничим ракурсом на будівлю.
Сколівський палац Гредлів (Грьодлів) на листівці-лепорелло з перших років ХХ ст.
Це не єдиний приклад невірного трактування напису на поштівці. У 1928 р. заклад фотографічний Аби і Лазаря Геллерів у Надвірній випускає поштівки з невеликим, але мальовничим водоспадом на потоці Бухтівець при його впадінні до річки Бистриці Надвірнянська.
Бухтівецько-Бистрицький водоспад у с. Пасічна. Заклад А. і Л. Геллерів (Надвірна). Джерело: Polona.pl
Пізніше те саме видавництво випускає поштівку з іншою світлиною цього ж водоспаду у Пасічній (на реверсі напис українською мовою – “218. Пасічна. “Водоспад” і дата 1932 р.), а згодом іще одну з коротким написом “Водоспад” (на реверсі – просто 218). Відтак на звільненому місці замість Пасічної почали з’являтись назви інших популярних місцевостей, як от Микуличин або Дора. І знову ж це не опис зображення на картці, а штемпель поштового відділення місцевості, з якої відбувалась відправка кореспонденції.
В наш час такі поштівки частенько прикрашають статті про нанесені на них назви місцевостей. Тобто тут помиляємось ми, а не видавці поштівок.
Водоспад з ніби-то різними локалізаціями
5. Фотомонтаж “до невпізнання”
На цьому тема водоспадів не вичерпується. Погляньте, як в дійсності виглядає водоспад у Дорі, створений у вузькій долині невеликим потічком Кам’янка.
Справжній водоспад в Дорі. Заклад А. і Л. Геллерів (Надвірна). Джерело: Polona.pl
А тепер пропоную подивитись на “творчу працю” – поштівку 1905 року, видану у Відні Е. Шрайєром, на якій бачимо перекати води, накладені постаті якихось селян і знову напис, що це водоспад у Дорі на потоці Кам’янка. Оригінал настільки змінено, що складно здогадатись, де саме зроблено фото. В дійсності ж це, як кажуть в наш час, “відфотошоплена” фотографія каскадів потоку Барнар в Румунії, автором якої був фотограф Юліуш Дуткевич (про цього фотографа буде згадка трохи пізніше).
Водоспад у Дорі на потоці Кам’янка, фантазійна поштівка
Водоспад у Дорі на потоці Кам’янка, оригінальне фото Ю. Дуткевича зі статті “Історія сучавських поселень: Броштені”
6. Безсоромний бізнес
Хочу зауважити, що майже усі подальші поштівки, приведені мною, походять з видавництва Якова Оренштайна в Коломиї. Попри величезні заслуги цього славного коломиянина, одного з найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ ст., поштівки з його друкарні мають дуже багато помилок. Найчастіше це невірні написи, деколи невідповідність польського і українського текстів, а деколи банальні орфографічні помилки.
На цій світлині з написом “Яремче (камінь Довбуша)” зображено знамениті скелі в Уричі, тепер більш відомі як “руїни замку Тустань” на Львівщині.
Скелі в Уричі. Видавництво Я. Оренштайна в Коломиї. Автор світлини Ю. Дуткевич
Не треба думати, що на початку ХХ ст. було складно перевірити, що то за скелі, бо не було інтернету. На той час вони були вже дуже відомі, ба, навіть століттям раніше потрапили до чудового альбому австрійського живописця Антонія Ланґе “Збір найгарніших і найбільш цікавих околиць в Ґаліції”, а в кінці ХІХ ст. став місцем подій чудової історичної повісті Зиґмунта Качковського “Лицарі Ольбрахта”.
“Камінь під Уричем в Стрийському циркулі” з альбому А. Ланґе
Щодо наступної поштівки можна сказати коротко: Писаний камінь знаходиться не на Чорногорі, а на фотографії взагалі не він! Це знамениті Скелі Довбуша в Сколівських Бескидах, на яких не бував тільки лінивий. Не думаю, що книговидавець Яків Оренштайн контролював випуск поштівок, інакше він міг би мати додатковий дохід, штрафуючи своїх робітників за недбалість.
Скелі Довбуша біля с. Бубнище. Видавництво Я. Оренштайна в Коломиї. Автор світлини Ю. Дуткевич
До речі, можна побачити цю ж саму світлину з правильним написом “Komnata w skale Bubniszcza / Pozdrowienie z Bolechowa” (див. тут). Зустрічається вона і в іншій версії, де до існуючої групи людей доліплено іще багацько народу (див. тут), проте найцікавішою для мене знахідкою виявилась ця ж фотографія з написом “Печера Довбуша в Бубнище”, видана як геліогравюра на основі оригіналу авторства Юліуша Дуткевича, про що свідчить підпис зліва під світлиною.
Печера Довбуша в Бубнище. Поштівка з підписом Ю. Дуткевича
Завдяки пошукам будь-якої інформації про Ю. Дуткевича, я знайшов у Карпатському альманасі “Плай” №58 (Варшава, 2019 р.) дуже змістовне дослідження біографії цього фотографа, яке зробив краєзнавець Анджей Вєльоха. Пропоную уривок статті, завдяки якому проясняється дана тема:
“Сам Дуткевич поштівок не видавав, що виглядає дивним, якщо взяти до уваги той факт, що свого часу він займався друкарством. Ми не знаємо точної дати смерті Юліуша Дуткевича, тому невідомо, чи фотографії потрапили до видавців поштових листівок після його смерті, чи, можливо, були продані його спадкоємцями, чи він сам зробив їх загальнодоступними. Фактом є те, що в багатьох випадках, відтворені на листівках фотографії починали жити своїм життям і представляти щось зовсім інше, ніж раніше. Я не знаю, чи вони були потрапляли до видавців без підпису чи з неправильним описом, але є дуже багато прикладів такого типу метаморфоз, які особливо легко вводять в оману колекціонерів листівок.”
Анджей Вєльоха припускає, що Яків Оренштайн в якийсь спосіб набув світлини Ю. Дуткевича (можливо, без інформації), а далі без вагань почав друкувати поштові листівки з вельми фантазійними написами. Саме так з’явились невідповідні тексти на вже згаданих поштівках зі скелями в Уричі, Бубнищі та на багатьох інших.
7. Фальшування туристичних принад
Ще до відкриття для себе дослідження А. Вєльохи я зустрів поштівку, краєвид на якій змусив мене згадати усі останці, які я бачив у наших горах, але безрезультатно. Я, звичайно, не міг бачити геть усі скелі, але напевно в околицях Татарова над Прутом такого “стовпа” немає. Виявляється це вид з оглядового майданчика клаузи на долину річки Перкалаб у верхів’ях Білого Черемошу. Фото було зроблено Ю. Дуткевичем, поштівку видав Я. Оренштайн. Зараз цю скелю майже неможливо побачити – клауза імені кронпринца Рудольфа перетворилась в руїни, а долина значно заросла лісом. Але знайшлись добрі люди, які зробили з дрона види залишків клаузи та околиць і виклали в Youtube.
Поштівка з загадковою “скелею в Татарові” і скріншот з відео про руїни кляузи. Джерело: КнязівЧан
Натомість те, що в Татарові називають скелями, виглядає зовсім інакше, а геологи навіть не вживають слово “скеля” щодо цього явища – науково це називається відслоненням флішових порід в схилі долини. Можливо, у видавництві вирішили, що скелі не надто ефектні і поштівки з ними не будуть успішним товаром. Тим не менш, це місце над Прутом дуже мальовниче і зустрічається як на старих, так і на сучасних світлинах.
Поштівка “Татарів. Вид скелі над Прутом”, видана 1923 р. у Відні Е. Шрайєром. Джерело: Polona.plСучасне фото цього ж місця. Автор Marek Kusiak
8. Відверте порушення авторських прав
Відомо, що Ю. Дуткевич у період свого перебування в Яссах побував у Бистрицьких горах на запрошення місцевої влади в зв’язку з візитом короля Румунії Карла І влітку 1883 року до маєтку Броштені, Вже восени цього ж року фотограф видав чудовий фотоальбом “Броштені”.
Обкладинка фотоальбому “Броштені”
Принаймні дві світлини з цього альбому були випущені видавництвом Я. Оренштайна, але з написами, що це околиці Ворохти. Загалом складається враження, що у видавництві Я. Оренштайна не заморочувались змістом фотографій з гірськими краєвидами – брали щось гарне, додавали назву популярної місцевості, як от Ворохта, Татарів, Яремче або Писаний Камінь та й вйо до друку! Залишається нерозкритим питання, навіщо це було робити? Якщо румунські краєвиди продавати туристам у Ворохті, то хіба тільки при цьому прибрехувати, що шановні гості ще не усе бачили і їм варто приїхати знову!
На двох наступних світлинах – неправдиві краєвиди Ворохти і справжня краса Бистрицьких гір в Румунії.
Псевдо-Ворохта на поштівці Я. Оренштайна
Світлина з ущелиною Барнар в Румунії Ю. Дуткевича
Псевдо-Ворохта на поштівці Я. Оренштайна
9. Поспіх при компонуванні матеріалу
Найкращим прикладом поспіху при компонуванні матеріалу є помилка у польському журналі 1933 року “Туристичні відомості. Станіславське воєводство”. На 68-ми сторінках автори розмістили матеріал про туристичні принади Івано-Франківської і частково Львівської областей, доповнений численними світлинами (і трохи рекламою). У створенні цього журналу брали участь президент Станіславського відділу Польського Татранського Товариства Антоній Фіріх і його колега, керівник фотографічної секції ПТТ професор Максиміліан Розенбаум. Я не думаю, що це вони допустили так кричущу помилку, найімовірніше редакції забракло якоїсь фотографії для остаточного монтажу журналу, можливо, підтискав також і час, тож витягли будь-що зі своїх архівів і вставили в кінці “Відомостей”.
Навіть попри слабу якість неозброєним оком видно, що на фото – не “ворохтянська” гора. І дійсно, це гора Ханен (Hahnen) у швейцарських Альпах , що височіє над курортом Енґельберґ. Ось вона на старенькій поштівці.
Поштова листівка, на якій на аверсі написано “Szusem z Turkuła, w głębi Kozły”. І знову, як в першому прикладі (з Туркулом і Несамовитим озером), ми маємо справу з поштівкою закладу Геллерів, перевидану друкарнею святого Войцеха у м. Познань у вигляді ротогравюри. Складно сказати, чия це помилка – Геллерів чи познанської друкарні, тим паче, що на реверсі написано українською мовою “Зїзд з Туркула, подалше Козли”, а це означає, що у Познані вдавались до повної копії поштівки. Зрозуміло, що назву Ворохта “штемпельнула” місцева пошта, проте можна сміливо ствердити, що на світлині точно не Чорногора!
Псевдо-чорногірський краєвид. Заклад фотографічний А. і Л. Геллерів (Надвірна). Джерело: Polona.pl
Для тих, хто не був на Туркулі, я поясню на супутниковій карті. На Чорногорі є два невеликих бічних хребта – Великі і Малі Козли. Оскільки на поштівці не сказано, якиq з них на фотографії, я обвів їх обидва червоними прямокутниками. Тепер стає очевидним, що як би не з’їжджати з Туркула, то неможливо, щоби ці хребти мали вигляд загострених вершин.
Супутникова мапа району гори Туркул
Серед усіх поштівок, побачених у нетрях інтернету, одна мене зачарувала і до неї я не маю жодних застережень. Прекрасний краєвид, колоритний пастух і чудовий опис без помилок! Шкода тільки, що пастуха залишили чорно-білим.
Поштівка, видана 1918 р. у Відні Е. Шрайєром. Джерело: Polona.pl
І на цій веселій ноті я закінчу, підсумовуючи тему: “Якщо не знаєте напевно, не довіряйте написаному!”
В неділю, 11 вересня 2022 року, у Центрі Довженка відбудеться спектакль для дітей від Одеського театру «Майнкрафт проти Бравел Старс». Початок о 17:00, повідомили організатори.
«Зустрічайте у Львові прем’єру інтерактивного шоу-спектаклю для дітей за мотивами двох найпопулярніших ігор! Незабутні враження для ваших діток: Майнкрафт проти Бравел Старс від Одеського театру», – запрошують організатори.
День традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар'яна Олійник
В неділю, 4 вересня 2022 року, на території історичної Волині, в містечку Радивилові Рівненської області, в етно парку “Ладомирія”, відбувся День традиційного костюма.
День традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар’яна ОлійникДень традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар’яна Олійник
Свято було започатковане п’ять років тому. Захід неабияк сприяє продовжувати досліджувати і відроджувати український, в тому числі, автентичний одяг.
День традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар’яна ОлійникДень традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар’яна ОлійникДень традиційного костюма в Радивилові. Фотограф: Мар’яна Олійник
Організатор свята, історик Володимир Дзьобак, голова ГО “Центр дослідження і відродження Волині” прокоментував дійство: “День традиційного автеничного костюма пройшов сьогодні в Ладомирії по-домашньому: тихо, камерно, спокійно. Біля сотні людей, приємне спілкування, гарний післясмак. Продовження буде!”
Нещодавно, 17 серпня 2022 року, виповнилося б 54 роки Кузьмі Скрябіну — композиторові, поету, співакові, письменнику й одному з найавторитетніших музикантів в Україні, якого палко любили слухачі та поважали колеги.
Історія гурту “Скрябін” розпочалася наприкінці 80-х років на Львівщині, звідки родом Андрій Кузьменко. І хоча за роки існування склад гурту неодноразово змінювався, в ньому був один незмінний учасник — лідер і голос гурту Кузьма Скрябін (Андрій Кузьменко). Гурт “Скрябін” був унікальним у багатьох сенсах: це був перший українськомовний гурт, що працював у жанрі синті-попу; один з перших українських популярних гуртів, який експериментував із жанрами техно; гурт, який створив революцію в українській музиці та став нашим Depeche Mode.
Андрій Кузьменко
Більшість гітів Кузьми створені наприкінці 1990-х або на початку 2000-х. Кузьма був філософом і поетом, тож глибина, філософічність та влучність його текстів неймовірно актуальні й сьогодні, особливо сьогодні. Такими вони залишаються як для слухача, так і для молодих музикантів, колег Кузьми. Наприклад, кілька днів тому власну версію гіта Скрябіна “Люди, як кораблі” записала співачка Roxolana.
Сьогодні згадаємо пісня легендарного музиканта і, які завжди залишаються з нами.
“Птахи”
“Птахи” — перший офіційний, студійний альбом, який гурт “Скрябін” записав уже в Києві, в 1995 році. Згодом музиканти розповідатимуть, що тоді, у середині 90-х, вони були під враженням від берлінської музичної сцени, тож “Птахи” стали їхньою спробою записати техно-альбом. “Птахи” — сучасний, живий і класний танцювальний трек, який і сьогодні сприймається неймовірно свіжо.
“Сам собі країна”
Не стидайся – то твоя земля Не стидайся – то Україна Добре там є, де нас нема Стань для батька нормальним сином
Здається, нема українця, який би не знав напам’ять рядків пісні Скрябіна “Сам собі країна”. Сьогодні, коли мільйони українців змушені тимчасово покинути свою землю через війну, ці рядки стали особливо символічними. Кузьма був патріотом, а ще відомий чесністю та безкомпромісністю. Він не боявся говорити незручні речі. “Ти сам собі країна, зроби порядок у своїй голові”, — рядки Кузьми, як можуть бути девізом і сьогодення.
«Танець пінгвіна»
Мене нервують люди Ті, шо думають мало
Ще одна пісня Кузьми, яку хочеться розбирати на цитати та слухати безперестанку. «Танець пінгвіна» був написаний на початку 90-х й увійшов до однойменного альбому 1998 року. Неймовірно популярна пісня серед українських музикантів, які неодноразово робили на неї кавери. Є версія, що самому Кузьмі особливо подобалася версія Івана Дорна.
«Люди, як кораблі»
Пронизлива, тонка й поетична композиція з альбому “Танго” 2005 року. «Люди, як кораблі» отримала друге життя завдяки Тарасу Тополі, лідерові гурту “Антитіла”, який записав її невдовзі після загибелі Кузьми та виконував на концертах пам’яті Кузьми Скрябіна.
“Шампанські очі”
Одне з найромантичніших освідчень у коханні в українській музиці — це, безперечно, пісня “Шампанські очі” Кузьми Скрябіна. Трек був написаний у 2006 році та став частиною альбому “Гламур”, одинадцятого студійного альбому гурту. Альбом Скрябін присвятив своїй доньці Барбарі, а в інтерв’ю зізнався, що “Гламур” — його особистий протест проти того, що відбувалося на екранах українського телебачення.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Іван Боберський, будучи головою українського товариства «Сокіл-Батько» у 1908–1918 рр., відіграв важливу роль у становленні та розвитку стрілецького руху в Галичині. Зокрема, він брав активну участь у створенні стрілецьких осередків, купівлі інвентарю, підготовці відповідних фахівців, організації та проведенні спортивних змагань зі стрільби тощо.
Старшини УСС. Зліва направо – 1-й ряд: поручник д-р Володимир Старосольський, сотник Дмитро Вітовський, сотник Осип Семенюк; 2-й ряд: отаман о. Никифор Гірняк, четар Микола Саєвич, четар Михайло Гаврилко, четар Іван Боберський.
Широкої популярності серед молоді набули його замітки та навчально-методична праця «Стрілянє до влучі» (1913). Значним досягненням стала розробка та уніфікація термінології зі стрільби (у словнику того часу з’явилися терміни: «стрілянє до влучі», «поцілка», «влуча», «стрілець», «стрілиця», «степінь», «постава» тощо. Завдяки сумлінній праці Івана Боберського, члени молодіжних організацій, зокрема «Сокола-Батька», які пройшли стрілецький вишкіл, а також січовики, пластуни, січові стрільці, члени спортивних товариств поповнили лави Легіону Українських січових стрільців, брали активну участь у розбудові Західно-Української Народної Республіки, воювали у лавах Галицької Армії.
На фронтах Першої світової війни соколи зі зброєю в руках самовіддано боролися за майбутню долю України, а їхній голова Іван Боберський упродовж 1914–1918 рр. – член та скарбник Бойової управи Українських січових стрільців (з 1917 р. – Центральної управи УСС), 1914–1915 рр. – член Головної української ради, 1915–1916 рр. – член Загальної української ради, 1918–1919 рр. – референт «Письменничого відділу» в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР.
Вже традиційно до та після презентації частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
VII Національний проєкт «Українська Пісня / Ukrainian Song Project» – найбільший в Україні проєкт україномовної музики, який щороку творить новумузичну історію України!
Цьогоріч він стартує уже всьоме, а відбудеться, у зв’язку із війною в Україні, не на “Арена Львів”, як кожного року, а у наших побратимів – у Польщі. Прийматиме проєкт місто Ґданськ, 18 вересня 2022 року.
Ґданськ – місто свободи, саме тому проєкт обрав це місто для проведення проєкту. Пісні, що лунатимуть зі сцени, будуть нести свободу і світло, а також любов і подяку братній Польщі за неймовірну і неоціненну допомогу Україні.
У проєкті здійснюватимуть свою мистецьку місію кращі українські виконавці: KAZKA, ALEKSEEV, Злата Огнєвіч, Арсен Мірзоян, TARABAROVA, TVORCHI, Анна Буткевич, SANSA та інші відомі артисти.
Афіша благодійного проєкту «Українська пісня / Ukrainian Song Project – 2022»
Фестиваль «Ukrainian Song Project» є благодійним, частина отриманих коштів буде спрямована на допомогу дітям, які постраждали під час війни в Україні.
Відбудеться також і телевізійна зйомка проєкту, яка через три тижні після проведення концерту транслюватиметься на топових українських телеканалах. В рамках заходу втілюватиметься проєкт «Польські діти – дітям України».
Проєкт «Ukrainian Song Project» недаремно називають «Українським Євробаченням». У минулі роки на масштабній сцені “Арена Львів” запалювали артисти та гурти: Тіна Кароль, Jamala, Злата Огнєвіч, MELOVIN, Олег Скрипка та гурт ВВ, Без Обмежень, Антитіла, ENEJ (Польща), Тартак, Скрябін, Олександр Пономарьов, Tayanna, Alyosha, Арсен Мірзоян, Pianoбой, О.Torvald та багато інших відомих українських зірок.
Отож, Національний проєкт «Українська Пісня / Ukrainian Song Project – 2022» уже на старті! Ти маєш бути в епіцентрі найкращої музичної події цієї осені!
В польському архіві вдалось відшукати фото, які були зроблені в роки Другої світової війни у місті Львові.
Львів, костел бернардинів, 1939-1945 рр.Університетська бібліотека, Львів, 1939-1945 рр.Пам’ятник Адаму Міцкевичу, 1939-1945 рр.У театрі, Львів. Вистава «Сліпе серце», 1939-1945 рр.Бюро газети “Львівські Вісті”, 1939-1945 рр.Львів. Вулична торгівля, 1939-1945 рр.Лев перед ратушею, Львів, 1939-1945 рр.Панорама міста Львова, 1939-1945 рр.Велика зала в ратуші, Львів, 1939-1945 рр.Кам’яниця Собєських у Львові, 1939-1945 рр.Зимовий Львів, 1939-1945 рр.
Кадри становлять неабияку цінність для історії міста,адже на них можна побачити вигляд, архітектуру та місцевих мешканців. Фото датуються 1939-1945 роками.
Властивість мистецьких виставок з належно продуманими смисловими лініями пригадуватися чи навіть тримати глядача в тривалій інтризі естетичної загадки після їх завершення виразно проявилася на експозиції, яка понад два місяці літа була частиною простору Палацу Потоцьких Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Тут була розгорнута персоналія живопису Народного художника України Віктора Москалюка. Саме її тематична упорядженість стала «дріжджами» до роздумувань про синкретичну природу творчості автора, розпорядника багатої палітри суспільно ангажованих саморефлексій та алюзій.
Віктор Москалюк. Готичний цикл Карнавал. Фото Романа Яціва
Розташування виставкових залів сприятливо позначилося на режисурі представлення численних картинних циклів та поліптихів. Саме такі розширені просторові форми є властивими для Віктора Москалюка, шукаючого дієвих способів розкриття складних історіософських смислів у ціннісному імперативі українського життя між минулим і прийдешнім. Такою націленістю були позначені ще й ранні твори художника, з увагою до етнокультурних артефактів та чиннику Часу в його багатовекторних контекстуальних зв’язках. Полотно «Спадкоємність» із серії «Сільські мотиви» (1988) стало однією з перших спроб проникнення у приховані смисли предметного оточення людини, носія певного генетичного коду. Крок за кроком концепт культурної пам’яті оволодівав тематичним діапазоном автора, розширював спектр його зацікавлень джерелами – мистецькими та історичними. При цьому В. Москалюк системно працював над технікою живописання, оперуючи ще й власним досвідом копіювання музейної класики. Не відступаючи від постмодерного «естетичного наративу» в ключових пунктах морфології і синтаксису пластичного образотворення, він виходив на дедалі цікавіші (і багато в чому несподівані) інтелектуальні конструкти-«шаради», недомовленість яких відкривала нові траєкторії пізнань.
Віктор Москалюк. Дорога до світла. 2016. Фото Романа Яціва
Уже наприкінці 1990-х років образні шукання художника набувають оригінальних форм-міфологем. Віктор Москалюк робить багато композиційних варіантів різних фігуративних сцен, в яких, неначе в реконструйованих старих світлинах, «проявляються» ті чи інші образи/сюжети пережитих діалогів між неідентифікованими персонажами уявних алегоричних дійств. Це був шлях до вироблення власної творчої методології. В її основі – не пасивне малювання з натури, а штудії (малювання як дослідження) портрету, людської фігури, природи чи предметного світу, а рівно-ж свого роду лабораторії над класичними сценами (біблійними, історичними, батальними, куртуазними, міфологічними, етнографічними тощо). Саме це стало запорукою його входження в герменевтику минулого як «уламків підсвідомого» з самобутньою проєкцією на сучасність.
Віктор Москалюк. Історична сцена. Фото Романа Яціва
Картинні ряди вишукувалися на виставці як фраґменти театралізованої містерії, коли в концептуальному діалозі перебувають цитати з безпосередніх вражень автора та містифікації, втішання «безмежним світом» (дефініція самого мистця) та метафізичної природи алюзії. В такій несподіваній комбінації візуальної інформації виростають мережі смислів з наданими кожному глядачеві правами трактувати їх через суб’єктивовані оціночні ракурси. Маєстро В. Москалюк з притаманною йому самоіронією «підштовхує» реципієнтів до інтелектуальних мандрівок поміж історією та вимислом, реальністю та абсурдом. Робить це не просто майстерно, а з віртуозністю, «заманюючи» кожного в наскрізь гротескно-метафоричний простір своїх полотен. Так працює чимало його серій і циклів творів, зокрема «Прогулянка з Гетьманом», «Контрасти», «Дорога до світла», «Готичні мотиви», «Контрасти звичайної гри», «Подорож у неволю», «Ляльки», «Ангел, що охороняє сон волхвів», «Біля джерела», «Літня подорож. Косівські мотиви» та ін.
Віктор Москалюк. Місячна легенда. 2019. Фото Романа Яціва
Щоб розгадати секрет дієвості картин Віктора Москалюка цього широкого тематичного ряду, необхідно звернутися до всіх складових їх пластично-образної структури. Крім самого режисерування людськими фігурами, динамічними кінними мотивами та розмаїтим антуражем, художник виробив відповідну манеру живописного письма, коли колір, фактура і світло формують локальний експресивний лад кожної композиції зокрема. Для створення окремих образів (як, для прикладу, у поліптиху «Птах на відпочинку», триптиху «На острові ранок» чи диптиху «Ти знову прилетіла») автор застосовує ексклюзивні композиційні прийоми, розширюючи сам простір розгортання тієї чи іншої символьно-алегоричної фабули.
Віктор Москалюк. Літня подорож. Косівські мотиви. Поліптих. Фото Романа Яціва
…«Приходь, я жду». «Не залишай мене». «Спаси Її». «Ходімо, Адаме». «Автопортрет у товаристві з Тобою». Світ безконечний, світ безмежний… До чого лишень не закликає художник, куди тільки не запрошує відбути разом з ним певну процедуру здогадів або занурення у гру екзистенції з аморфним історичним часом, з якого сигналізують надто складні для розгадок ціннісні посили або ж якісь провокативні на натяки синкретичні поезо-візуальні комплекси! Закрита для перегляду індивідуальна виставка малярства Віктор Москалюка дещо порушила звичний ритм мистецького життя Львова у новітній воєнний час, апелюючи до прихованих факторів духовності і суспільної свідомості в загальному плині подій.
SANSA розпочала новий етап у своїй кар’єрі з першої україномовної пісні “Моя земля”, що народилася у перший місяць війни. У другу річницю проєкту “SANSA” виконавиця презентує свою другу україномовну пісню, що має назву “Світло”.
SANSA ділиться: “Не випадково саме сьогодні ми презентуємо пісню, яка має свою історію. Вона пережила, як і кожен з нас два, періоди: до війни і період під час війни. Пісню “Світло” ми писали 9 місяців. Я думала, що пісня не на часі, поки не взяла її текст до рук. Я прочитала його, і сльози з’явилися у мене на очах. До війни, пісня мала один сенс, а зараз під час боротьби – вже зовсім інший. Я хочу присвятити цю пісню нашим героям, які оберігають нашу країну. І їх світло завжди горітиме для нас. А також пісня це випромінювання надії на перемогу, адже світло, яке є в нас не так просто загасити”.
Під час війни виконавиця зрозуміла, що не хоче залишати рідну Україну Земля надає сили йти вперед і ставати сильнішою духом. Сьогодні це дуже важливо — розуміти, що Україна наш спільний дім, це наше місце сили і натхнення. Наша Земля – це наш дім та наша сила. Ми непереможні на нашій землі.
У пісні присутній надзвичайно потужний символічний образ – це світло.
“Це пісня про мої устремління, – зазначає SANSA. – Це світло всередині мене, яке нікому не вимкнути. Світло символізує віру у свій шлях, мою мрію, рух уперед, як не було би важко. І я знаю, що я зможу все”.
Світло – це віра в нашу перемогу, у вільну Україну. Ця віра споконвіків живе в душі українців. Після подій 24 лютого наше життя і життя цілої країни повністю змінилося. Ми зрозуміли, що таке справжня родина – це Україна, це всі українці. Ми зблизилися один з одним, почули один одного та полюбили. Це історія, яку проживає Україна, це те, що ми обираємо. Якщо людина не обирає світло і любов, то вона стає агресором.
Співачка впевнена, що світло принесе нові почуття, нові емоції, що ми всі проживемо цей час і станемо чистими і світлими, бо про Україну говорить весь світ.
SANSA активно долучилася до допомоги нашим захисникам та почала брати участь у благодійних концертах. Бо вона розуміє, що музика – це її зброя, яка надихає, дає сенс далі жити, а тепер ще й рятує життя на війні.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
