Фактор мови: як Кремль задобрював українізацією Західну Україну у 1939 році

190
Радянський танк на вулицях Львова, вересень 1939 року (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
Радянський танк на вулицях Львова, вересень 1939 року (Фото з фондів Історичного музею у Львові)

ЛЬВІВ ‒ Восени 1939 року радянська влада, яка прийшла у Західну Україну під гаслом так званого «визволення», почала політику задобрювання українців українізацією. Школи перейшли на українську мову навчання, публічно було чути українську мову. Але все це було показовим, бо паралельно запроваджувались російська мова і література в освітніх закладах, а невдовзі кремлівська влада розпочала масові репресії.

  • 23 серпня 1939 року у Москві був підписаний Пакт Молотова-Ріббентропа, згідно з яким Радянський Союз і Німеччина узгодили лінію поділу Центрально-Східної Європи, Польща відійшла Гітлеру, а Західна Україна ‒ Сталіну.
  • 1 вересня 1939 року німецька армія ввійшла у Польщу з півночі, заходу і півдня. У цей день на Львів впали перші німецькі бомби і німецьке військо було у місті до 17 вересня.
  • 17 вересня Червона армія розпочала вторгнення у Східну Польщу. Два угруповання радянських військ перетнули польський державний кордон.
  • 19 вересня Червона армія підійшла до Львова і Кремль на чолі зі Сталіним почав легітимізувати анексію 1939 року. Було запущено пропагандистську машину приєднання Західної України до радянської України.
  • 26–28 жовтня 1939 року у Львівському оперному театрі провели Народні збори Західної України, якими радянський режим легітимізував введення військ СРСР до Галичини. Було ухвалено рішення про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки та СРСР. Голосування не було таємне і відбувалось під наглядом НКВС.

«Радянські війська прийшли «допомогти жителям Західної України позбутися гніту панської Польщі», ‒ таке звернення одного з організаторів масових репресій в СРСР Молотова запустила кремлівська пропаганда восени 1939 року. Знаючи настрої українців, почали із політики «задобрювання» їх українською мовою.

«Радянський Союз і Сталін мусіли мати причини при цій грі легітимізації, що це нібито приєднання українських земель. Молотов ще перед тим казав, що Кремль не дуже цікавиться цими землями, то ж мусимо тепер показати зацікавлення. Тобто, показати, що це возз’єднання з Україною.

Загравання з українцями було активне. Але при цьому було два обмеження: місцевих українців не ставили на високі посади, всі високі посади були закріплені за приїжджими, не кажучи вже про НКВС. Це все було повністю імпортоване. Місцевим українцям не довіряли. Їх, умовно кажучи, гладили по голові, якби так показово, а потім репресували.

А друге, що дуже важливо, десь в 1940 році почалася зміна курсу. Почалось загравання з поляками. Були скарги від поляків, щоб нібито Хрущов веде українську націоналістичну політику і навіть була організована поїздка до Сталіна польською інтелігенцією, тому змінився курс. Почалась зворотна хвиля.

Показовим стало те, що частина тих чиновників, яка приїхала у Західну Україну і спочатку говорила українською, знову перейшла на російську. Тобто, з боку СРСР це був цілковитий прагматизм. Повного загравання із українцями не було. Було перше враження у 1939 році, що це прийшли «свої», але це враження дуже швидко розвіялось. Бо люди вірили не словам, а ділам», ‒ говорить професор Українського католицького університету, історик Ярослав Грицак.

Вересень 1939 року. На трибуні у день «визволення» Львова воєначальник радянської армії Семен Тимошенко і перший секретар ЦК Компартії Микита Хрущов (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
Вересень 1939 року. На трибуні у день «визволення» Львова воєначальник радянської армії Семен Тимошенко і перший секретар ЦК Компартії Микита Хрущов (Фото з фондів Історичного музею у Львові)

Російська мова у школі та атеїзм

У 1939 році у Львові проживали 50–55% поляків, 30–35% євреїв, 15–20% українців. Радянська влада почала масове перейменування вулиць у галицьких містах і селах. Написи робили не польською, а українською мовою, як назви установ, крамниць, зупинок. Українська мова почала заповнювати публічний простір.

Окупаційна влада зачинила польські заклади, школи перейшли на українську мову навчання. Але разом із тим з ’явився новий предмет ‒ російська мова та література.

«СРСР ми розшифровували так ‒ «сахар русскій сто рублєй». Учням у школі погрожували, коли не хотіли вчити російської. Вчительки, а вони приїхали зі Східної України, говорили відкрито ‒ «вам тут нє мєсто, вам ‒ у Сибирь». У школи привезли вчителів, переважно жінок, своїх комсомолок, щоб вони викладали російську мову. Зі стін зняли релігійні образи і завісили портретами Сталіна.

Старші люди застерігали нас, дітей, бути обачними, не вірити чубарикам. Совєтських «визволителів» по-різному називали. А чубариками тому, що вони носили будьонівки, там вверху був ріжок. Ми, діти, ставились вороже до них, бо нам розповідали, що вони роблять.

Я мешкав на вулиці Новаківського, там всі будинки були заселені приїжджими. Коли у 1941 році у місце, де тепер готель, а тоді було тенісне поле, впала німецька бомба, російські офіцери, які жили у нашому будинку, вискочили і кричали: «Господи, спаси», а до того ми лише чули їхнє: «Сталін ‒ гордість і краса», ‒ розповідає очевидець подій 1939–1941 років у Львові, громадський діяч Петро Франко.

Режисер Олександр Довженко виступає на мітингу в селі Добросин Львівської області, агітуючи за радянське об'єднання (Фото з фондів Історичного музею у Львові)
Режисер Олександр Довженко виступає на мітингу в селі Добросин Львівської області, агітуючи за радянське об’єднання (Фото з фондів Історичного музею у Львові)

Міський відділ народної освіти у Львові у 1939 році очолював Євген Березняк, якого скерували у Західну Україну з Дніпра. Саме він розпочав активну діяльність з українізації. На стінах шкіл з’явились портрети Сталіна, зникли прапори, релігійна атрибутика.

Хоча українські вчителі сприйняли позитивно деполонізацію, але поширювати атеїзм, висміювати релігію, Різдво, для переважної більшості було неприйнятним. У приватних школах заборонили навчання на івриті. А школярів заохочували доносити на вчителів.

Поштова марка СРСР 1940 року про 17 вересня 1939 року
Поштова марка СРСР 1940 року про 17 вересня 1939 року

Львівський університет нова влада перейменувала іменем Івана Франка, навчання теж перевели на українську мову. В університеті відкрили кафедру російської мови вже у 1939 році. А ще у Львові перейменували оперний театр, відкрили філію Академії наук УРСР.

«Кремлю йшлося не про українство як таке, а йшлося про класовість. Українці це трудящі, а їх гноблять польські пани. Радянській владі треба було покликатись на когось з історії Галичини, хто був лівих поглядів, хто був майже більшовиком. Не забуваймо, що КПЗУ (Комуністична партія Західної України) була заборонена, її трактували, як партія німецьких агентів. Совєтській владі не лишався великий вибір і вони вибрали Франка. Франко був такий марксист і вони цим користувалися.

Публічно говорилось української мовою, Довженко знімав фільми. Але залишались цілі ділянки, де українська мова не існувала. У першу чергу, НКВС. Вся документація велась лише російською. Там, де була реальна влада, української мови не було. Де була публічність, показуха, там функціонувала українська мова», ‒ наголошує історик Ярослав Грицак.

Львів’яни шукають серед розстріляних радянською владою своїх рідних у подвір’ї в’язниці на Лонцького, 3 липня 1941 року (Фото lonckoho.lviv.ua)
Львів’яни шукають серед розстріляних радянською владою своїх рідних у подвір’ї в’язниці на Лонцького, 3 липня 1941 року (Фото lonckoho.lviv.ua)

Масові репресії і зубожіння

Вітрини крамниць були обставлені портретами Сталіна, Молотова, Лєніна, а вже в січні 1940 року полиці стали напівпорожні. Це була дуже складна зима для виживання людей, для зубожілого населення.

Разом із цим почались арешти і масові репресії на заході України. У червні 1940 року радянська влада запровадила тюремні правила на підприємствах і семиденний робочий тиждень.

«На початках українська інтелігенція тішилась, що польське домінування зникає, але не було відчуття, що прийшли друзі. Було відчуття, що це прийшли вороги, поведінка радянських солдатів, чиновників ‒ це була дикість. А ще жах репресій.

Бо Галичина не знала на той час масових репресій, а вони почались. Прийшла радянська влада, яка арештовувала без вини. Це було дуже жорстоко. Перед 1941 роком, якщо порівняти жертв репресій по німецькій і радянській сторонах, то на радянській стороні статистика була у рази більша», ‒ зауважує Ярослав Грицак.

Делегати Народних зборів Західної України. Львів, жовтень1939 року (фото zbruch.ua)
Делегати Народних зборів Західної України. Львів, жовтень 1939 року (фото zbruch.ua)

Перші «совєти», які прийшли у вересні 1939 року і пішли наприкінці червня 1941 року, залишили після себе тисячі закатованих, вбитих людей, примусово виселених, зокрема, на Далекий Схід (з лютого 1940 року по червень 1941 було чотири великі депортації населення), смуток у родинах, порожні крамниці, пограбовані помешкання, насильницьку радянізацію, знищену приватну власність. Кремль чинив масові репресії, але окрім батога, застосував пряник ‒ російську українізацію.

«Коли одного, другого, третього вивезли на «білі ведмеді», то почали начуватись, що це була спеціальна наживка, щоб заманити українців. Ейфорія і натхнення в українців були лише пару місяців.

Радянська влада перейменувала села в області, проводила насильницьку українізацію. Наприклад, Жидячів, Жабокруки, інші перейменовували у Козацьке, Шевченкове, Гамаліївку, купа всіляких україноцентричних назв дала ця українізація. Якимсь чином мали задобрювати українців, але це все було фальшем.

Це була позірна українізація, це була політика наживки на гачок, щоб потім все українське знищити», ‒ наголошує львовознавець Ілько Лемко.

Парад Червоної армії у Львові. 29 жовтня 1939 року
Парад Червоної армії у Львові. 29 жовтня 1939 року

У Львові у 1939 році з’явилась партійна ідеологічна газета «Вільна Україна», тобто вільна від польської влади, капіталістів, польських буржуазних панів. У дуже короткому часі, вже у жовтні 1939 року, радянська влада встановила у центрі Львова величезний монумент сталінській (радянській) конституції.

Але цей пам’ятник був предметом насмішок серед львів’ян. Бо виготовили його настільки неякісно, що від снігу і дощу чотири гіпсові фігури ‒ червоноармійця, гуцула, селянки і студентки ‒ обвалювались на очах.

Радянську монументальну «міцність» німці, які прийшли наприкінці червня 1941 року, навіть не підривали. Бо львів’яни руками дуже швидко розібрали сталінський монумент і пустили його на матеріал для засипання ям.

Галина ТЕРЕЩУК

Джерело: Радіо Свобода

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.