Перша лінія електричного трамвая у Львові поєднала залізничний вокзал із районом Софіївки та Виставковою площею, тобто верхньою терасою сучасного Стрийського парку. Наступна трамвайна лінія сягнула аж Верхнього Личакова – кінцева була біля школи Зіморовича (нині це Львівська середня загальноосвітня школа № 63). Отож, сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про будівництво та експлуатацію трамвайних ліній на Личаків.
Відомий львівський краєзнавець Борис Мельник стверджує, що у XIV столітті частина сучасної вулиці Личаківської вище від місця, де зараз стоїть костел Св. Антонія, була частиною т.зв. «Глинянської дороги» – торгівельного шляху в напрямку Києва. Найближче до Львова на цьому шляху було містечко Глиняни (нині – Золочівський район), на честь якого і отримав назву гостинець. Нижня частина вулиці Личаківської – від сучасної вулиці Заньковецької і до площі Митної в XIV столітті була поросла густим лісом. Відповідно, Глинянська дорога проходила сучасними вулицями Заньковецької та Лисенка. За сучасною трасою вулиці Личаківської дорогу проклали лише наприкінці XV століття. Обіч цієї дороги в дуплі великого дубу, який ріс в районі сучасного військового госпіталю, у 1536 році було знайдено ікону Св. Лаврентія. Це визнали чудом і збудували костел, освячений на честь Св. Лаврентія. Наприкінці XVII століття обіч сучасної вулиці Личаківської заклали свій монастир отці-боніфратри, до складу цього монастиря і увійшов костел Св. Лаврентія.
Перспектива вулиці Личаківської. На світлині видно трамвайні поїзди із вагонів «Tatra T4SU» на пл. Митній. Автор фото Т.А. Никифорук. Кінець 1980-х рр.
Щодо самого поселення Личаків, то початково воно простягалося вздовж Глинянської дороги приблизно від сучасного Винниківського ринку до вул. Маріупольської (до 2022 р. – вул. Козланюка). Навіть у кінці ХVII століття це була досить дика місцевість: у 1674 році в районі сучасної церкви Св. Петра і Павла розміщувався табір польського короля Яна ІІІ Собєського: вночі майже до королівського намету підбіг вовк і загриз вартового.
У XVIII – ХІХ столітті мешканці Личакова займалися переробкою зерна на борошно та крупу – із тих часів до наших днів збереглися назви личаківських вулиць – Мучна та Круп’ярська. Була також на Личакові і вулиця Вітрякова, яку за радянських часів назвали на честь відомого італійського архітектора Россі. Восени личаківці йшли до Львова квасити капусту, наймаючись до окремих господинь. Виготовляли вони цей продукт за власним таємним рецептом і квашена капуста зберігала оригінальний смак аж до весни. А іще саме Личаків постачав Львову візників. Взимку вони працювали на санях, а влітку – на возах. Із часом личаківські візники придбали собі фіакри. Поряд із чесними трудівниками на Личакові також мешкали усілякі злочинні елементи.
Личаківська дорога і монастир отців боніфратрів. Початок XVIII ст.
В середині ХІХ століття верхня частина вулиці Личаківської (офіційно вона цю назву отримала лише у 1871 році) мала садибну, схожу на сільську, забудову. В основному будинки зосереджувалися в районі сучасного Винниківського ринку (Нижній Личаків) та церкви Св. Петра і Павла (Верхній або Горішній Личаків). Поселення Личаків мало власне самоврядування, яке очолював війт (староста).
Перші плани збудувати трамвайну лінію на Личаків датуються початком 1880-х років. Влада міста запропонувала Трієстинському трамвайному товариству продовжити лінію кінного трамвая, яка закінчувалася на Митній площі вгору по вулиці Личаківській аж до Бродівської (Личаківської) рогачки на в’їзді в місто. Проте, зважаючи на складний рельєф, Трієстинське трамвайне товариство не поспішало будувати трамвайну лінію на Личаків.
Останній війт Личакова. Малюнок із книжки Б. Мельника «Вулицями старовинного Львова»
Мусимо пояснити читачеві, що ж таке Бродівська (Личаківська) рогачка. Багато хто із сучасних мешканців вважає, що назва походить від того, що відгалуження старої Кривчицької дороги (нині – вул. Долішня) справді схожа на зброю дітлахів – рогачку. Проте Личаківська рогачка – не єдина по Львову. Є іще Жовківська, Стрийська, Кульпарківська… Насправді рогачка – це міська митниця – митна система Австро-Угорщини іще тривалий час зберігала такий рудимент. Кожна рогачка мала шлагбаум і вартових. За право проїзду до міста із селян, котрі везли продукти до міста, стягували мито. Внутрішні митниці згодом зліквідували. А назва місцевості «рогачка» зберіглося.
Наприкінці 1880-х – на початку 1890-х рр. Товариство Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, яке також володіло залізницею Львів (Клепарів) – Белжець запропонувало місту збудувати мережу міської залізниці – парового трамвая, одна із гілок якої мала сягнути Личакова. До реалізації проекту справа так і не дійшла.
Личаківська рогачка. Світлина кінця ХІХ століття
На початку 1890-х років міська влада Львова знову намагалася домовитися із Трієстинським трамвайним товариством про будівництво лінії кінного трамвая на Верхній Личаків та до Личаківського цвинтаря. Проте Трієстинське трамвайне товариство не пристало на ті умови, які пропонував магістрат. 18 квітня 1893 року магістрат прийняв рішення, що Верхнього Личакова і Личаківського цвинтаря сягнуть лінії електричного трамвая.
Будівництво лінії електричного трамвая на Личаків розпочали наприкінці літа 1894 року. Трамвайна лінія на Личаків відгалузилася від лінії до Виставкової площі біля Віденської кав’ярні і пройшла вулицею Кілінського (нині – Памво Беринди), площами Катедральною та Ринок, а також вулицею Руською. Частина цієї вулиці Руської (від площі Ринок до вул. Бляхарської) була настільки вузькою, що тут уклали лише одну колію. Пізніше тут було рейкове сплетення, яке проіснувало до середини 2000-х років. У 2006 році під час реконструкції тут уклали дві колії, щоправда трамваї на вузькій ділянці вул. Руської розминутися не можуть. Відповідно, для регулювання руху трамваїв встановлено спеціальні трамвайні світлофори.
Вулиця Личаківська в районі Верхнього Личакова. Кінець ХІХ століття
Початково трамвайну лінію запроєктували прокласти по сучасній вулиці Чарнецького (нині – Винниченка) повз будинок намісництва (нині – Львівська обласна державна адміністрація), проте тодішній намісник Галичини Казимир Фелікс Бадені (1846 – 1909) виступив рішуче проти. За словами намісника гуркіт трамвая відволікав би його від державних справ. Відповідно проєкт змінили – колії проклали по вулиці Підвальній, в районі перехрестя із вул. Валовою пробили нову дорогу в Губернаторських валах, тут з’явилися S-подібні криві, які дотепники назвали «закрутні Бадені». Цікаво, що зрештою трамвайна лінія таки пройшла повз будинок намісництва – це була трамвайна лінія на Високий Замок, яку збудували у 1910 році, тобто після смерті Казимира Фелікса Бадені.
Трамвайна лінія по вулиці Личаківській від площі Митної до церкви Св. Петра і Павла була запроєктована, як двоколійна. Колії початково було розміщено біля хідників. Восени 1894 року прокладали лише одну колію. Другу колію прокладали вже у 1895 році, вона була введена в експлуатацію 16 жовтня 1895 року. Ділянки від церкви Св. Петра і Павла до школи Зиморовича, а також до Личаківського цвинтарю на початках були одноколійними.
Будівництво трамвайної лінії на Личаків. Осінь 1894 року. Фото із колекції І. Котлабулатової
Будівництво трамвайної лінії від Віденської кав’ярні до церкви Св. Петра і Павла завершилося в середині жовтня 1894 року. 13 жовтня 1894 року газета «Діло» писала: «Будова електричного шляху на Личаків і до Личаківського кладовища вже скінчена і на цілім просторі положено вже шини.
Шлях сеї залізниці пійде від Волоської церкви улицею Підвалєм, а відтак з улиці Валової, перекопаними т. зв. «ґубернаторскими» валами на улицю Чарнецкого і Личаківську. Оногди (нещодавно) розпочато вже уставляти стовпи і проводити дроти. Супротив того треба надіятися, що вже за кільканацять днів буде мати і Личаківське передмістє комунікацію.
Трамваї на Личакові біля костелу Св. Антонія. 1895 р.
Першій пробний віз по тім шляху має пійти дня 26 н. ст. жовтня. З днем отворення правильного руху наступить зміна в дотеперішній комунікації. Іменно шлях: Дворець – Віденська кав’ярня – Личаківська рогатка буде головний, а особи їдучі на улицю Паньску будуть пересідати коло Віденської кав’ярні».
Обкатка лінії на Верхній Личаків, як і було заплановано, була проведена 26 жовтня 1894 року. Про цю подію писала газета «Діло» в числі від 27 жовтня: «Вчера відбулася пробна їзда електричною залізницею від Віденської кав’ярні до церкви св. Петра і Павла на Личакові. Віз переїхав цілий шлях без перешкоди там і назад за пів години. Довгота лінії від головного двірця залізниці до церкви св. Петра і Павла виносить 5.3 кільометрів, а на переїзд сего простору треба було 38 мінут часу. На сій лінії буде ходити 11 возів що 8 мінут і задержуватись будуть на 10 перестанках».
Трамвай в нижній частині вулиці Личаківської. На світлині чітко видно трамвайні колії, прокладені біля хідників. Стара поштівка. Кінець ХІХ ст.
Детальний опис обкатки трамвайної лінії на Личаків вмістила польськомовна газета «Kurjer Lwowski» у числі від 27 жовтня 1894 року. У цьому дописі зазначалося, що пробна поїздка почалася о 11:30. На обкатку було випущено тільки один трамвайний вагон від станції центральної біля Віденської кав’ярні. Крім директора підприємства електричного трамвая Керна у вагоні перебували члени електричної комісії магістрату на чолі із паном Шаером, кілька радних та чиновників магістрату, а також журналісти. Коли трамвай проїздив вулицею Руською здавалося, що він рухається тунелем.
Пробний рейс трамвая на Личаків завершився біля церкви Св. Петра і Павла. Було обіцяно, що протягом 6 тижнів буде добудовано відгалуження до школи Зіморовича (нині – школа № 63), а також до Личаківського цвинтаря. Вагоном керував інженер Довіш.
Трамвайні колії на вул. Личаківській. Початок ХХ ст.
«Віддаль від Двірця державної залізниці до церкви Св. Петра і Павла – 5,3 км., вся поїздка триває півгодини. Остаточне випробовування відбудеться у понеділок 29 цього місяця, а регулярний рух розпочнеться у вівторок 30 цього місяця.
Від 1 листопада курсувати трамваї будуть від години 7 ранку до години 10 вечора», – йшлося в дописі.
26 жовтня 1894 року, як повідомляло «Діло», львівський магістрат ухвалив демонтувати «вистакову» гілку від школи Св. Софії до Виставкової площі – трамваї тут перестали курсувати іще на початку жовтня, адже Галицька виставка крайова припинила свою роботу. «Рада міста Львова на своїм засіданні 26 с. м. рішила між іншими справами: Розібрати провізоричну лінію електричної залізниці від школи імені Св. Софії до площі виставки і зажадати від фірми «Сіменс і Гальске» поставленія ждальних павільонів: коло школи імени Св. Софії, при Цловій площі, при улиці Личаківскій коло шпиталю Св. Софії (нині – ЛОР-відділення Львівської обласної клінічної лікарні) і коло Личаківського кладовища», – йшлося в дописі.
Прокладання трамвайних колій по вул. Мечникова. 1907 р.
Регулярний рух трамваїв на Личаків, до церкви Св. Петра і Павла розпочався 30 жовтня 1894 року. Відкриття руху на Личаків супроводжувалося кількома інцидентами. Зокрема дружина візника пані Скоробецька, як цнотливо писала тодішня преса, «зробила трамваю пропозицію, фізично неможливу для виконання із відповідними жестами». Реально це означало, що вона, закинувши спідницю та нахилившись до трамвая задом, закликала його поцілувати її в одне інтимне місце. Інші мешканки Личакова метали в перший трамвай яйця та гнилі помідори, адже бачили у ньому неабиякого конкурента візницькому промислу.
Рух трамваїв до школи Зіморовича та до Личаківського цвинтаря було відкрито 12 грудня 1894 року – як і обіцяно, через 6 тижнів після пуску лінії до церкви Св. Петра і Павла. На гілці від церкви Св. Петра і Павла до Личаківського цвинтаря курсував один трамвайний вагон між 14 і 19 годинами.
Трамваї біля станції Личаків у день відкриття лінії 21 лютого 1914 р.
15 квітня 1895 року у Львові саме на Личакові стався перший випадок загибелі людини під колесами трамвая – жертвою трагічного інциденту став семилітній хлопчина Яків Козловський, син муляра, який мешкав на вулиці Мучній, 7. Про цей інцидент писала тогочасна львівська преса, зокрема газета «Діло» у числі від 17 квітня: «Погиб під колесами трамваю електричного на Личакові в понеділок коло 10-ої години рано хлопець семиліток Яків Козловський, син муляра.
Хлопчина хотів перебігти через дорогу саме тоді, як електричний трамвай наближався. Не поміг дзвінок трамваю, бо мабуть хлопчина не чув того сиґналу, а також вже було запізно і неможливо стримати на місці віз, і для того віз потрощив хлопця. Небіщика віднесли до шпиталю і розведено слідство карне. Сей випадок дуже розгнівав личаківців, бо того дня вони відгрожувались на трамвай та напастували кондукторів». Польськомовний «Kurjer Lwowski» у числі від 16 квітня теж опублікував репортаж про пригоду. Кореспондент відзначив, що на місце трагічного трапунку прибули керівник підприємства електричного трамвая Керн та інженер Томицький.
Віце-президент Львова Тадеуш Рутовський передає символічні ключі від міста російському генерал-лейтенанту Роде 3 вересня 1914 року. На задньому плані – будівля сучасної СШ № 63, збудована у 1910 р.
На початку трамвайні маршрути не мали жодних позначень – на даху вагонів були лише таблички із назвами кінцевих зупинок. У 1894 – 1906 році трамвайна лінія від вокзалу до Личакова була головною, а лінія від Віденської кав’ярні до парку Кілінського (нині – Стрийський парк) – другорядною. Вона мала кінцеву зупинку біля «Віденської кав’ярні». У 1905 році на трамвайну лінію Вокзал – Личаків припадало 80% всього пасажиропотоку львівського електричного трамвая; 19% припадало на трамвайну лінію від Гетьманських валів (сучасний пр. Свободи) до парку Кілінського (Стрийський парк), а лише 1% – на трамвайну лінію до Личаківського цвинтаря. Аналогічний розподіл пасажиропотоку зберігався і у 1906 році.
В середині 1900-х років влада Львова ухвалила викупити кінний трамвай у власність міста та електрифікувати його лінії. План розвитку електричного трамвая був розроблений навесні 1906 року керівником Міських закладів електричних інженером Йозефом Томицьким. Цей план передбачав, в т.ч. і будівництво іще однієї трамвайної лінії в напрямку Личакова: вона мала пройти вулицями Зеленою, Шевченка (нині – Дністровською), Кохановського (Костя Левицького) та Св. Петра (Мечникова) і з’єднатися із гілкою від вул. Личаківської до Личаківського цвинтаря. На ділянці трамвайної лінії вулицею Личаківською від церкви Св. Петра і Павла до школи Зіморовича було вирішено укласти другу колію. Рух новозбудованою трамвайною лінією вулицями Зеленою, Шевченка, Кохановського і Св. Петра розпочався 31 жовтня 1908 року.
Трамвайний поїзд із причіпним вагоном маршруту LD біля головного вокзалу. Світлина часів І світової війни
У зв’язку із розбудовою трамвайної мережі Львова у 1906 – 1908 рр., виникла потреба у позначенні маршрутів. Вирішили трамвайні маршрути позначати двома літерами, які позначали їх кінцеві. Відповідно, маршрут від вокзалу до Личакова отримав позначення LD (літера D означала Двірець, тобто вокзал). Маршрут до парку Кілінського відповідно отримав позначення HK (літера Н позначала Гетьманські вали). 31 жовтня 1908 року почав курсувати трамвайний маршрут HL Гетьманські вали – Личаків вулицями Зеленою та Кохановського. Із 17 серпня 1909 року трамвайний маршрут HL було продовжено Гетьманськими валами та вул. Казимирівською (обидві – пр. Свободи) і далі вул. Янівською (Шевченка) до Янівського цвинтаря і він отримав позначення LJ (літера J позначала кінцеву Янівський цвинтар). У той же день трамвайний маршрут НК було продовжено до залізничного вокзалу (вулицею Городоцькою) і він отримав позначення КD. Львів’яни називали трамвайний маршрут LD, який курсував на Личаків «лайдаком», а маршрут КD – «кадетом». Саме «лайдак» та «кадет» користувалися найбільшою популярністю в містян: станом на 1911 рік трамвайний маршрут LD обслуговував 34,3% всього пасажиропотоку електричного трамвая, а маршрут KD – 30,5%. На личаківський маршрут LJ припадало 11,7% пасажиропотоку.
У зв’язку із великим пасажиропотоком трамвайного маршруту Залізничний вокзал – Личаків, на ньому від 1899 року курсували трамвайні поїзди із моторного та причіпного вагонів. Достовірної інформації про те, як було влаштовано кінцеву зупинку на Личакові, немає. Найбільш ймовірно, що кінцева була влаштована у вигляді розворотного трикутника на перехресті сучасних вулиць Личаківської, Мучної та Котика. Таким чином можна було уникнути зайвих маневрових робіт із причіпним вагоном.
Трамвайна лінія до станції Личаків. На задньому плані – будівництво костелу Матері Божої Остробрамської. Початок 1930-х рр.
У другій половині 1900-х років було збудовано локальну залізницю Львів – Перемишляни – Підгайці. На початку планувалося, що ця залізниця стане відгалуженням Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. Проте влада міста Львова наполягла, щоб нова залізниця до Підгаєць відгалужувалася від основної магістралі Львів – Красне в районі Підзамча із створенням вантажно-пасажирської станції на Верхньому Личакові. Між Підзамче та Личаковом був значний перепад висот (майже 100 метрів), відповідно залізницю довелося прокладати серпантином, в районі Кривчиць звели кам’яний п’ятиарочний віадку (місцеві його називали «п’ятиміст). На перегоні від Підзамча до Личакова практично немає прямих ділянок, тому сучасники порівнювали цю залізницю із «морським змієм, що звивається».
Перша черга залізниці, від Львова до Курович була введена в експлуатацію 15 грудня 1908 року. Тоді почала свою роботу станція Личаків. 29 жовтня 1909 року було відкрито рух пасажирських і вантажних поїздів по всій залізниці від Львова до Підгаєць. На станції Потутори локальна залізниця перетинала залізницю Тернопіль – Ходорів, яка належала до Австрійських цісарсько-королівських державних залізниць. Підгаєцькою залізницею курсували приміські поїзди до Винник.
Трамвайний поїзд із суцільнометалевих вагонів «Sanok» на вулиці Личаківській. Початок 1930-х рр.
У 1913 році магістрат Львова прийняв рішення про будівництво трамвайної лінії до станції Личаків. Ця трамвайна лінія пройшла вулицею Личаківською, а далі сучасними вулицями Долішньою та Станція Личаків. Довжина нової ділянки склала біля 700 метрів. Трамвайний рух до станції Личаків відкрився 21 лютого 1914 року – сюди від Віденської кав’ярні почали курсувати вагони маршруту Н, його розклад було узгоджено із рухом поїздів на залізниці Львів – Підгайці (8 рейсів на добу).
3 вересня 1914 року, поблизу Личаківської рогачки та перехрестя сучасних вулиць Личаківської та Пасічної віце-президент міста Львова Т. Рутовський передав російському генерал-лейтенанту фон Роде символічні ключі від міста. Так почалася російська окупація Львова, яка тривала до літа 1915 року. Під час російської окупації електричний трамвай продовжив курсувати. Трамвайне господарство зіштовхнулося із значними проблемами у 1916 – 1918 р., коли австро-угорська влада почала вилучати в цивільних підприємств стратегічні матеріали. Зокрема, для поповнення запасів свинцю на трамвайній підстанції було розібрано велику буферну акумуляторну батарею із якої було вилучено біля 60 тон свинцю. Крім того по місту було знято мідний контактний дріт і замінено його на сталевий. В той же час, спостерігалося зростання пасажиропотоку електричного трамвая – у 1918 році він сягнув 40 мільйонів пасажирів.
Реконструкція трамвайних колій на пл. Митній і вулиці Личаківській. Середина 1930-х рр.
Із листопада 1916 року в трамваях маршруту LD в якості експерименту було відмінено поділ вагонів на І і ІІ класи, перегородки демонтували. Головний моторний вагон вважався І класу, а причіпний – ІІ класу.
У 1916 – 1917 рр. на Личакові було збудовано два відгалуження від основних ліній по вул. Личаківській та Св. Петра (нині – Мечникова) в напрямку шпиталів: по вул. Гловінського (Чернігівській) та Піярів (Юрія Руфа). Ці лінії використовували для доправлення поранених військових від вокзалу до шпиталів трамваями.
Вулиця Личаківська після реконструкції 1936 року. Зліва – трамвайні колії на виділеному полотні. Світлина часів німецької окупації міста Львова
У середині жовтня 1918 року розпочався розвал Австро-Угорської імперії. 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено українську державу – Західно-Українську Народну Республіку, Львів став її столицею. В той же час, поляки теж вважали Львів своїм містом, відповідно розпочалася війна між ЗУНР та Другою Річчю Посполитою. В результаті бойових дій у Львові трамвайний рух зупинився. В січні 1919 року місто залишилося без струму внаслідок пошкодження електростанції на Персенківці.
Трамвайний рух у Львові було поновлено у травні 1919 року. Одним із перших почав працювати трамвайний маршрут LD, в той же час рух трамваїв до станції Личаків не відновився. У квітні 1920 року на усіх маршрутах Львова скасовано поділ трамвайних вагонів на класи.
Трисекційний трамвай «Gotha G4-61» на кінцевій «вул. Леніна». 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Восени 1923 року у зв’язку із загальною стандартизацією було вирішено замінити літерне позначення маршрутів на цифрове. В той же час, низка маршрутів зберегли своє літерне позначення, в т.ч. LD та LJ. На маршруті LD в 1925 року курсувало 9 трамвайних поїздів із інтервалом в 8 хвилин, а на маршруті LJ – 8 одиночних вагонів із інтервалом 9 хвилин. 25 червня 1925 року трамвайний маршрут № 8, який до того курсував від залізничного вокзалу до парку Кілінського, почав курсувати від Городоцької рогачки до Личаківського вокзалу. До Личаківського вокзалу трамваї курсували від 06:00 до 08:30; із 13:00 до 15:30, а також із 17:00 до 21:30. В інший час вагони курсували тільки до вул. Мучної. Згодом трамваї маршруту № 8 курсували до Личаківського вокзалу протягом усього дня – цей маршрут обслуговував не тільки станцію Личаків, але й мікрорайон «Професорська колонія», який у 1920 – 1930-х роках активно розвивався. На початку 1930-х років трамваї на маршруті № 8 курсували із інтервалом 12 – 15 хвилин.
Із 1 грудня 1925 року відбулася перенумерація трамвайних маршрутів, які все ще мали літерні позначення. Маршрут LD отримав № 1, таким чином «лайдак» став «єденкою». Далеко не всі були задоволенні із перепозначення: «Дирекція міських трамваїв подає до відома, що незабаром замість букв на трамваях будуть поміщені цифри. Ніхто, хто мав приємність користуватися цим засобом комунікації, не заперечить, що оця нова ідея причинить тільки до дезорієнтації пасажирів, які до цього часу могли легше запам’ятати собі напрямок возів за двома буквами…», – писала в числі від 6 листопада 1925 року українська газета «Діло».
Система із трамвайних вагонів «Tatra T4SU» на вул. Личаківській. Головний вагон № 801 – перший у Львові вагон цієї моделі. 1979 р. Автор фото – Бернд Арнольд
У середині 1930-х років було проведено реконструкцію трамвайної лінію по вулиці Личаківській на ділянці від пл. Митної до вул. Св. Петра (Мечникова). Під час реконструкції трамвайні рейки з-під тротуарів було перенесено на середину вулиці. У 1936 році було проведено масштабну реконструкцію вулиці Личаківської на ділянці від вулиці Мучної до вулиці Личаківської. Під час реконструкції було використано великий обсяг робіт, завдяки цьому було зменшено величину ухилу на цій ділянці. При реконструкції було використано 110 вагонів піску, 140 вагонів гравію та 40 вагонів цементу. Траса трамвайного маршруту було продовжено на 460 метрів до перехрестя вулиць Личаківської та Пасічної – тут було влаштовано розворотний трикутник. Вартість робіт із реконструкції складала біля чверті мільйона злотих. Рух трамваїв на новій ділянці було відкрито 22 листопада 1936 року.
Після того, як трамвайну лінію по вул. Личаківській було продовжено до вул. Пасічної, курсування трамваїв до Личаківського вокзалу було припинено. Згодом трамвайну гілку в цьому напрямку було демонтовано. У 1930-х рр. було збудовано службову вантажну гілку до піщаного кар’єру (на території Львівської скульптурно-керамічної фабрики) вулицею Мучною – вона діяла до 1970-х рр.
Перший у Львові трамвайний вагон «Tatra KT4SU» № 1 (із 1980 р. № 1001) на маршруті № 2 вул. Леніна – вул. Енгельса. 1977 р. Автор фото – Ааре Оландер
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна – німецько-нацистські війська вторглися на терени Польщі. У перший день війни Львів зазнав авіанальотів та бомбардувань. Трамвайний рух в місті припинився біля 12 вересня 1939 року у зв’язку із пошкодженнями контактних мереж і колій по місту та загальною панікою. 17 вересня 1939 року радянські війська зі сходу атакували Польщу, до Львова вони заходили саме вулицею Личаківською. 25 вересня 1939 року трамвайний рух у Львові відновився.
22 червня 1939 року нацистська Німеччина без оголошення війни здійснила напад на радянський союз. Вже до кінця червня радянські війська поспіхом покинули Львів. Із встановленням німецької влади у Львові керівником трамвайного тресту було призначено німця Мурина. У липні трамвайний рух у Львові відновився. Працював в тому числі і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків. Нацистська окупація Львова тривала до кінця липня 1944 року – 27 липня радянські війська витиснули із міста німців.
Реконструкція трамвайних колій на вул. Личаківській у 1990 – 1991 рр. В кадрі – службовий трамвай-рейковоз на базі «Gotha T57». Автор фото – Томас Фішер
Трамвайний рух у Львові відновився 1 березня 1945 року. Серед маршрутів, які першими почали курсувати, був і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків, який курсував, щоправда, тільки до вулиці Мечникова. У червні 1946 року трамвайний маршрут № 1 було розбито на два: маршрут № 1 курсував від вокзалу до центру через вул. Коперника, а маршрут № 2 – від центру до вул. Леніна (Личаківської). У січні 1948 року трамваї почали курсувати за маршрутом № 8 центр – вул. Зелена – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова – вул. Леніна (Личаківська). До 1948 року трамваї маршруту № 2 не курсували на ділянці від вул. Мечникова до вул. Пасічної, після завершення реконструкції рух на цій ділянці було відновлено.
У 1950 році трамвайний маршрут № 2 було продовжено до вул. Енгельса (нині – Коновальця). Із 1 грудня 1951 року в напрямку Личакова почав курсувати трамвайний маршрут № 7 вул. Шевченка – вул. Підвальна – вул. Леніна (Личаківська) – вул. Мечникова – Погулянка (ріг сучасних вул. Мечникова та Костя Левицького). До рогу вулиць Леніна та Мечникова курсував також трамвайний маршрут № 3 пл. Галицька – вул. Ватутіна (Князя Романа) – вул. Івана Франка – вул. Зелена – вул. Дніпровська – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова.
Найстаріший львівський трамвай «Tatra KT4SU» № 1001 на трамвайному маршруті № 8 Княгині Ольги – Погулянка. 2006 р. Автор фото – Гейнц Гейдер
У 1955 році до Львова було доставлено 6 трамвайних поїздів із моторного та причіпного вагонів німецького виробництва «LOWA ET54» та «LOWA EB54». У серпні 1955 року ці вагони почали курсувати на зразковому трамвайному маршруті № 1 вул. Енгельса (Коновальця) – вул. Леніна (Личаківська). 14 серпня 1955 року газета «Львовськая правда» писала: «Незабаром по маршруту № 2 (вул. Леніна – вул. Енгельса) будуть працювати нові комфортабельні трамвайні вагони. Вагони обладнані економічними електромоторами. Моторний вагон має передній і задній пульт керування. В експлуатації буде 6 моторних і 6 причіпних таких вагонів».
В кінці 1950-х років було заплановано демонтаж трамвайних колій на вулиці Леніна (Личаківській) на ділянці від площі Радянської (Митної) до вул. Мечникова. Ділянку від вул. Мечникова до вул. Пасічної на виділеному полотні планували зберегти – трамваї мали потрапляти сюди через вул. Зелену, Маяковського (Костя Левицького) та Зелену. По вулиці Личаківській мала пройти тролейбусна лінія до Комсомольського (Винниківського) озера, а у перспективі – до міста Винники. Проте від цих планів відмовилися. Натомість тролейбусну лінію було заплановано збудувати по вулиці Зеленій. Відповідно, із 17 червня 1964 року було припинено курсування трамвайного маршруту № 3. На розі вулиць Мечникова та Маяковського (Костя Левицького) було влаштовано розворотний трикутник для трамвайного маршруту № 7.
Реконструкція вулиці Личаківської (від пл. Митної до вул. Заньковецької) у 2011 р. Автор фото – Андрій Василюк
В другій половині 1960-х років на трамвайному маршруті № 2 почали курсувати трисекційні чотирьохвісні трамвайні вагони «Gotha G4-61», які прибули до Львова у 1966 – 1967 рр. В той час замість розворотного трикутника на розі вул. Леніна (Личаківська) та пр. Ленінського Комсомолу (вул. Пасічна) було влаштовано невелике розворотне кільце.
Із 1972 року до Львова почалося постачання чотирьохвісних трамваїв на поворотних візках «Tatra T4SU» чехословацького виробництва. Пасажирська експлуатація таких вагонів розпочалася із 19 січня 1973 року на маршруті № 7 (його на той час обслуговувало трамвайне депо № 1). Перший вагон на маршрут вивела водійка Л.П. Петляк. Із весни 1973 року такі вагони почали працювати і на маршруті № 2, який вважався зразковим. Із середини 1970-х років на маршруті № 2 курсували лише системи із двох вагонів «Tatra T4SU». У 1976 році Львів отримав два чотирьохвісних двосекційних зічленованих вагонів «Tatra КT4SU», які отримали спочатку №№ 1 і 2 (із 1980 р. вони отримали №№ 1001 і 1002). Ці вагони випробовували саме на трамвайному маршруті № 2. У 1980 – 1988 рр. трамвайний маршрут № 2 обслуговували тільки системи із двох вагонів «Tatra T4SU». Із 1988 року на маршруті також почали експлуатуватися системи із двох вагонів «Tatra КT4SU» – працювали вагони із №№ 1134 – 1145, приписані до трамвайного депо № 1. Трамвайний маршрут № 7 у 1980-х рр. було передано на обслуговування трамвайному депо № 2, на ньому почали працювати вагони «Tatra КT4SU». У 1988 році «сімку» було продовжено вулицями Маяковського (Костя Левицького) та Дундича (Вахнянина) до Палацу піонерів, нині – Палац творчості дітей та юнацтва Галичини.
Трамвай «Tatra KT4SU» маршруту № 10 в перший день його роботи 15 грудня 2012 р. Автор фото – Андрій Василюк
У 1990 – 1991 році проведено реконструкцію трамвайних колій на виділеному полотні від вул. Мечникова до вул. Пасічної, а у 1992 – 1993 році – замінено зношені колії від пл. Митної до вул. Заньковецької. Влітку 1996 року реконструйовано ділянку від вул. Заньковецької до вул. Мечникова – вперше в Україні використано блочну будову колії із укладанням низькопрофільних рейок в пази бетонних плит. Рух трамваїв на цій ділянці розпочати 10 вересня 1996 року.
У вересні 2005 року запроваджено трамвайний маршрут № 8 вул. Княгині Ольги – Погулянка, який курсував вулицями Сахарова, Вітовського, Івана Франка, Личаківською та Мечникова. На цьому маршруті курсував один трамвайний вагон. Курсування «вісімки» припинилося у 2007 році, коли вулицю Мечникова на ділянці від входу на Личаківський цвинтар і до вул. Костя Левицького закрили на реконструкцію, а «сімку», відповідно, скерували на вул. Пасічну.
Влітку 2009 року на вулиці Личаківській під трамвайними коліями на виділеному полотні стався провал каналізаційного колектору. Ремонтно-відновлювальні роботи тривали біля місяця, вагони маршруту № 2 курсували на Погулянку.
Трамвай «Електрон» під час обкатки реконструйованої колії по вул. Личаківській. 28 серпня 2018 р. Автор фото – Данило Васильчак.
15 грудня 2012 року запроваджено курсування трамвайного маршруту № 10 Залізничний вокзал – вул. Пасічна, траса якого повністю відповідала трасі «лайдака» LD чи «єденки». На маршрут випускалося п’ять вагонів. Дуже скоро цей маршрут став одним із найбільш популярних у місті. Що ж до трамвайного маршруту № 2, то він разом із маршрутом № 6 у 2000-ні рр. був найбільш популярним серед львів’ян, отож у 2009 році було прийнято рішення про реконструкцію вулично-дорожної інфраструктури та трамвайних колій вздовж цих маршрутів.
Масштабні роботи із реконструкції ділянок вулиці Личаківської із фінансування за кредитні кошти ЄБРР були проведенні у 2011 та у 2017 – 2018 рр. Під час цих реконструкцій було замінено трамвайній колії на ділянках від пл. Митної до вул. Заньковецької та від вул. Мечникова до вул. Пасічної.
Із 13 травня 2019 року було змінено траси кількох трамвайних маршрутів міста Львова. Отож, на Погулянку замість трамвайного маршруту № 7 почали курсувати трамваї маршруту № 1 за схемою вул. Городоцька (ТЦ «Скриня») – вул. Степана Бандери – вул. Дорошенка – пл. Ринок – вул. Личаківська – вул. Мечникова. В той же час, трамвайний маршрут № 7 почав курсувати до кінцевої зупинки «вул. Пасічна» за схемою вул. Шевченка – вул. Городоцька – вул. Підвальна – вул. Личаківська. Наприкінці 2019 року схеми цих маршрутів знову були змінені: вагони маршруту № 1 почали курсувати до кінцевої «вул. Пасічна», а вагони маршруту № 7 – на Погулянку.
Із 14 березня 2020 року у зв’язку із проведенням робіт із реконструкції вул. Шевченка, трамвайний маршрут № 7 було вкорочено до церкви Св. Анни. У вересні 2020 року у зв’язку із реконструкцією вулиці Степана Бандери трамвайний маршрут № 1 почав курсувати від Залізничного вокзалу через вул. Городоцьку і вул. Підвальну на Погулянку, рух трамваїв на маршруті № 7 було тимчасово припинено. 18 грудня 2021 року після завершення реконструкції вул. Степана Бандери трамвайний маршрут № 1 знову почав курсувати через центр міста, проте він і далі курсує на Погулянку – рух трамвайного маршруту № 7 не відновлено.
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 с.;
Вчора, 15 вересня 2022 року, виповнилося 145 років від дня народження Олени Кульчицької – видатного українського графіка, живописця, майстра декоративно-ужиткового мистецтва, педагога, професора, Народного художника України, Лауреата Шевченківської премії.
І вчора в статті “Олена Кульчицька та її творчість до Першої світової війни” ви дізналися про творчий доробок мисткині в часі до Першої світової війни. Нині продовжуємо.
Олена Кульчицька. Дон Кіхот. 1936 р. Папір, дереворит.
У міжвоєнне двадцятиріччя (1919-1939) Олена Кульчицька – незаперечний авторитет в українській графіці. Її твори експонувалися на престижних міжнародних виставках, а саме в Берліні, Брюсселі, Варшаві, Відні, Празі, Римі, Торонто, Гельсінкі, Чикаго. Тоді вона багато працювала у техніках лінориту та ксилографії, створюючи щораз нові суспільно значимі цикли, в яких демонструвала творчу зрілість у розумінні завдань сучасної графіки, а також реалізувала мистецьку програму повернення до пластичних засад давньої української гравюри.
Олена Кульчицька. В обороні богів. 1924 р. Папір, офорт, акватинта.
Художниця вважала графіку важливим чинником популяризації національно-патріотичних, просвітницьких ідей у галицькому суспільстві. Цю визначальну рису її праці зауважила Л. Федорович-Малицька, авторка вступної статті до каталогу персональної виставки творів, яку організувала у Львові 1943 року «Спілка праці українських образотворчих мистців». Л. Федорович-Малицька зазначила, «що тематика цих дереворитів була суто національна. Тим способом артистка вже тоді йшла послідовно тією дорогою, яку, по різних манівцях серед чужинних модернізмів, сьогодні вважають за єдино правильний шлях мистецького виховання загалу та до високоякісного національного мистецтва».
Ікар. 1930-ті рр. Папір, ліногравюра.
У гравюрах того часу появилися нові, сповнені титанічної сили, герої, запозичені з української та античної міфології або біблійної історії. Це юний воїн, який захищає дохристиянські язичні святині рідного народу, що свідчать про давню його історію («В обороні богів», 1924), Самсон, що гине, знищуючи ворогів свого народу («Самсон», 1928), образ сучасника, який прагне волі для свого народу («За рідний край», 1916), це людина, що зробила свій вибір, долаючи опір стихії («Проти бурі», 1926). Тема вольового спротиву насильству набула героїчного звучання, морально-етична проблематика визначила спрямування її графіки того періоду. Античні герої та біблійні постаті (Прометей, Тезей, Ніоба, Ікар, Харон, Самсон, Гедеон, Йона, Каїн) набувають в її інтерпретації символічного звучання. У низці гравюр вона відтворила шанованих в українському народі святих – Ольгу, Володимира, Антонія та Теодозія Печерських, Бориса і Гліба, Йосафата, архистратига Михаїла, св. Юрія Змієборця, супроводжуючи їх зображення написами, що уособлювали релігійні вірування та популяризували національно-патріотичні ідеї серед різних верств галицького суспільства.
Олена Кульчицька. Вивіз народного майна. 1930 р. / Із циклу «Лихоліття українського народу». Папір, ліногравюра.
Художниця показала величезні можливості штриха, розгорнула палітру різноманітного штрихування як в офорті, так і в чорно-білій ліногравюрі та деревориті. У новій творчій манері, зорієнтованій на засвоєння пластичних засад давньої гравюри, виконані графічні аркуші міжвоєнного двадцятиліття. Виражальні засоби у її творах продиктовані не лише особливостями різних графічних технік у розкритті художнього образу, а й постійним експериментуванням, пошуком нових естетичних та пластичних рішень, які зумовлені ідеєю та темою твору. У пластичній мові художниці того часу домінують лінія, контур, штрих, світлотінь, пляма, а в образній – символізм та реалізм, зокрема у гравюрах на історичну та суспільну тематику, сценах із народного життя, етнографічних зарисовках.
Олена Кульчицька. Маски. 1936 р. Папір, ліногравюра.
Майстерне володіння класичним штрихом простежується у роботах, які належали до циклу «Легенди гір і лісів» (1936) та серії творів за мотивами біблійних сюжетів – «Йона», «Христос на морі», «Врятований», «Христос і грішниця», «Христос Виноградна Лоза» (усі – 1938), створених напередодні Другої світової війни. О. Кульчицька привносить в естампну графіку нові теми – тему праці, боротьби добра зі злом, теми, що порушують екзистенційну проблематику людського буття, а також теми, притаманні західноєвропейському мистецтву модерну: тема маски у ліногравюрі («Маски», 1936), крихкість людського буття («Футбол», 1930-ті рр.), важкий шлях людини до свободи («Проти бурі», 1928, «До свободи», 1931). У цих роботах художниця тяжіє до символізму.
Олена Кульчицька. Врятований. 1938 р. Папір, дереворит.
Популяризуючи мистецтво графіки серед різних верств українського суспільства, художниця влаштовувала пересувні виставки своїх робіт та лекції з історії гравюри у повітових містечках – у Коломиї, Станіславові, Стрию, Перемишлі. Визначальним для творчого кредо Олени Кульчицької були: розуміння українського мистецтва як органічної частини європейського, невпинний пошук нових пластичних засобів самовираження та глибинне усвідомлення важливості загальнолюдських цінностей, що проявилося в гуманістичному пафосі її творчості та ідеї служіння рідному народові.
Олена Кульчицька. До свободи. 1931 р. Папір, ліногравюра
Найвищим виявом громадянської позиції художниці є її заповіт, складений 29 серпня 1957 року, згідно з яким увесь свій мистецький доробок вона передала в дар українському народові в особі Львівського державного музею українського мистецтва (нині Національний музей у Львові імені А. Шептицького).
Любов КОСТЬ завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Використана література:
Волошин Л. Олена Кульчицька – майстер українського офорту / Любов Волошин. Образотворче мистецво. Київ, 1992. Ч.6. С. 23–26.
Голубець М. Проблеми сучасного мистецтва: (Відчит на VIII Виставі АНУМ дня 29. IX. ц. р.) / Микола Голубець. Новий час. 1936. 2-4, 7, 8, 10-12, 14 груд.
Каталог мистецької виставки мистця Олени Кульчицької / вступ. ст. Л. Федорович-Малицької. Львів: УЦКСПУОМ, 1943. 33 с.
Кіс-Федорук О. Графіка О. Кульчицької / Олена Кіс-Федорук. Арт-клас. 2007. №3-4. С.18–20.
Лагутенко О. Нариси з історії української графіки ХХ століття. Київ: Грані-Т, 2007. 168 с.
Сусак В. Графіка О Кульчицької у збірці Ярослави Музики / Вікторія Сусак. Народознавчі зошити. Львів, 2001. №1. С. 118–127.
27 вересня 2022 року, о 18:00 Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під керівництвом головного дириґента Теодора Кухара, відзначить своє 120-річчя.
Інавгураційний концерт філармонії та її оркестру, який 27 вересня 1902 року виступив під батутою головного диригента Людвіка Челянського, був головною подією тодішнього Львова та зібрав в залі колишнього Театру Скарбка (сьогодні – Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької) велику кількість слухачів.
Рівно через 120 років з того моменту, тепер знаний у світі колектив – Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика, запрошує усіх друзів і шанувальників у Концертний зал Людкевича, щоби разом відзначити цю важливу дату. У цей вечір колектив виступить під батутою головного диригента Теодора Кухара. Солістом вечора буде Дмитро Ткаченко.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під керівництвом головного дириґента Теодора Кухара
У програмі вечора звучатимуть симфонічні твори трьох композиторів. Вперше за багато десятиліть на філармонійній сцені прозвучить рання оркестрова композиція Станіслава Людкевича – «Українське капричіо», прем’єра якого відбулась у першому концертному сезоні Львівської філармонії 6 травня 1903 року.
Другим твором програми стане Концерт для скрипки з оркестром №2 Євгена Станковича. Саме у вересні Маестро відзначатиме своє 80-річчя, тому виконання буде символічним та приурочене до Дня народження українського видатного композитора. Солюватиме – відомий скрипаль Дмитро Ткаченко, для якого Станкович і написав цей твір.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під керівництвом головного дириґента Теодора Кухара
Пролунає на відкритті сезону і Симфонія №9 «З нового світу» Антоніна Дворжака, яка сьогодні ідейно вплітається в українську сучасність та транслює перевтілення України у Новий світ – сильний, незалежній, самобутній.
Також публіці буде представлена виставка з історичних, архівних матеріалів: фото, афіш, відгуків, рецензій за весь період становлення Академічного симфонічного оркестру та загалом Львівської національної філармонії.
Макет оперного театру у Львові. "Tygodnik illustrowany" № 26, 1899 р.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут.
Роботи з укладання фундаменту Львівської опери. 23 вересня 1897 р. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Споруда
Зміни у проект З. Ґорґолевський почав вносити майже відразу після оголошення результатів конкурсу. В першу чергу ці зміни були викликані зауваженнями щодо невідповідності планів нагородженого проекту умовам конкурсу.
В першу чергу було змінено площу забудови (на приблизно 10% від первісно передбаченої). Інші переробки стосувалися як зовнішнього вигляду, так і внутрішнього розпланування споруди. З головного фасаду було усунуто вікна вестибюлю (залишилися тільки вікна касових приміщень, і то у зменшених розмірах), та обеліски, оздоблені ліхтарями, перед фронтоном.
Кількість круглих слухових вікон на бічних поверхнях куполу на початках було зменшено до чотирьох, а остаточно – до двох з кожного боку. У зв’язку з переплануванням внутрішніх приміщень на бічних фасадах з’явилися двері службових входів. Змінилося також обрамлення вікон 4 поверху, що виходять на бічні фасади.
Будівництво Оперного театру на стадії зведення стін. Фото 1898 р.
Зміни у креслення зовнішнього вигляду споруди вносилися і після затвердження проекту театру міською радою. Зокрема, театральний комітет ухвалив піднести фронтон нового театру на 45 см вище, дбаючи про те, щоб театральний будинок не виглядав присадкуватим. Мабуть у зв’язку з цим підвищенням і виникла ідея заповнити тимпан фронтону, який у проекті був оздоблений тільки круглим вікном, скульптурною композицією.
Змінилося і внутрішнє розпланування споруди. Згідно з вимогами журі, було збільшено розмір рампи (з 10,20 м до 11,5 м) та ширину залу (з 17 м до 18,5 м, а також зменшено висоту ярусів з 3,30 м до 2,90 м). Зміни було внесено у співвідношення глибини залу і ар’єрсцени. За вказівкою журі металеві конструкції перекриття було замінено на залізобетонні. Певні зміни стосувалися також службових і допоміжних приміщень.
Будівництво Львівської опери. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Однак суворі правила проектування театрів, запроваджені в Австрії у 1882 р., після пожежі віденського Рінґтеатру (Theaterordnug. Verordnung der k.k. niederoesterr. Statthalterei vom 1 Juni 1882 зі 114 параграфів, які пізніше було розповсюджено на усю монархію) настільки чітко визначали вимоги до внутрішнього розпланування споруди, що усі впроваджені після конкурсу зміни мали другорядний характер. Зате ці правила суттєво вплинули на кількість, розміри і розташування вхідних дверей і вікон, розміщення кас і гардеробів, висоту приміщень, тощо. Так, для того, щоб досягнути висоти вестибюлю у 5 м і не порушити відповідний параграф повищого розпорядження (висота найвищої точки партеру не повинна перевищувати 2 м над рівнем землі довкола театру), були влаштовані похилі коридори на поверхах.
Як внутрішні, так і зовнішні переробки майже не вплинули на загальний вигляд споруди театру, який мало чим відрізнявся від конкурсного проекту. Перероблені плани було затверджено на початку 1897 р., і одночасно з ними затверджено керівника будови. Як і очікувалося, ним став сам автор проекту Зигмунт Ґорґолевський. На той час кошторисна вартість спорудження театру становила приблизно 815тис.зл.р., з яких близько третини мали покрити крайові влади.
Головний фасад Львівської Опери у риштуваннях. Фото 1898-1899 рр.
Незабаром були розподілені підряди на проведення окремих видів робіт при спорудженні театру. Земляні, бетонні та мулярські роботи було довірено підприємству Івана Левинського (кошторисна вартість 240679 зл.р.); йому ж було надано підряд на каменярські роботи (12349 зл.р.). Асфальтову гідроізоляцію виконував власник фабрики асфальту і руберойду Станіслав Шеліґа Лишкевич (2986 зл.р.). Крім будівництва театру, у вартість робіт входило також спорудження “сукурсального” будинку, призначеного для зберігання декорацій (зараз вул. П. Куліша, 6).
Ґорґолевський особисто керував будівництвом і наглядав за виконанням усіх частин споруди. Допомагали йому випускники будівельного відділу вищої промислової школи у Кракові. Серед них найдовше від інших на будівельному майданчику працював Ян Новорита, пізніше відомий архітектор, що працював у Львові та Катовіцах.
За ескізами Ґорґолевського виконувалося не тільки загальне оформлення фасаду, але й усі деталі оздоблення. Тільки скульптурні і живописні твори були виконані спеціально запрошеними митцями.
Перекриття головного куполу Львівської Опери. Фото 1900 року
Найбільша за розмірами скульптурна композиція прикрашала фронтон театру. її виконав Антоні Попель, відомий як автор пам’ятника А. Міцкевича у Львові. Десять фігур зображають “Радощі та страждання життя”. Фігури майже триметрової висоти виконані з гідравлічного вапна з домішкою цементу і прикріплені залізними анкерами до стіни та карнизів фронтону висотою 4,20 м і довжиною 20 м.
Різцю того ж А.Попеля, а також Тадеуша Вісньовецького, Юліана Марковського і Юліуша Белтовського належать фігури муз, які оздоблюють аттик. Фриз між фігурами, який утворювали оточені вінками гербові щити з фаміліями знаменитих польських акторів, перевивають два барельєфи з зображенням Аполлона та муз. Як фриз, так і всі декоративні елементи фасаду за малюнками і під наглядом Ґорґолевського виконав Едмунд Плішевський. Тільки алегоричні фігури у архівольтах вікон лоджії належать різцю Я. Вуйцика. В нішах головного фасаду встановлено дві статуї, виконані з полянського пісковику: “Комедія” (Антоні Попель) і “Трагедія” (Тадеуш Баронч (1849–1905)).
“Трагедія” і “Комедія” Петра Войтовича в Львівській Опері
Фасад театру з триарочною лоджією і трикутним фронтоном увінчують бронзові скульптури роботи Петра Войтовича (1862–1936): “Комедія і драма” (зліва), “Музика” (справа) і “Слава” (над фронтоном). Ще дві ідентичні бронзові групи розміщено з боків куполу. Сидячі фігури, згруповані навколо ліри і лебедя, символізують музику. Усі бляхарські роботи з перекриття куполу виконала львівська фірма Генрика Богдановича; залізні конструкції дахового перекриття постачала фабрика машин і вагонів у Саноку, яка виконувала і конструкції сцени.
Декоративні деталі бічних і заднього фасаду споруди, як вже згадувалося, виконано за ескізами З. Ґорґолевського. Йому ж належить і проект внутрішнього оздоблення театру (за винятком скульптур та живопису). Керівником робіт по декоруванню інтер’єрів був Марцелі Гарасимович.
Найбільші труднощі у декоруванні інтер’єрів театру були пов’язані зі створенням гіпсової ліпнини, особливо на стелях. Оскільки усі перекриття у будинку зроблено із залізобетону, то для монтування декоративних деталей треба було застосовувати дротяні сітки, що кріпилися до бетону і на яких монтували ліпнину.
Скульптурна композиція “Слава”. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Виконувався скульптурний декор під керівництвом М. Гарасимовича скульпторами П. Войтовичем, Едвардом Подгурським і Яном Джованетті, яким допомагали учні львівської художньо-промислової школи та декілька принагідно запрошених різьбярів. Підсобними робітниками були мулярі, частково з Личакова, а частково з Лежайська, які до того (крім одного підмайстра Царха) ніколи не виконували подібних робіт.
Крім орнаментально-декоративної ліпнини, Петро Войтович виконав у залі театру скульптурну групу генія і ангела, яких увінчує герб Львова. Його ж різцю належать: алегоричні постаті Трагедії та Комедії над порталом входу до партеру з вестибюлю, та статуї Кохання, Ревнощів, Пихи та Материнства над архівольтами вхідних прорізів у фойє.
Скульптурна композиція “Геній музики”. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
У вестибюлі стіни було оздоблено мармуровими медальйонами в обрамленні вінків з пальм і троянд, на яких зображено видатних польських драматургів і директорів Львівського театру: Нємцевича, Богомольця, Заблоцького, Фредра, Крашевського, Коженьовського, Камінського і Богуславського. В нішах стін встановлено бюсти польських поетів: Яна Кохановського, А. Міцкевича, З. Красінського і Ю. Словацького. Бюсти композиторів: Ф. Шопена, С. Монюшка, Ю. Ельснера і К. Курпінського, виконані П. Гарасимовичем, прикрасили фойє (т.зв. дзеркальний зал).
Крім ліпнини і скульптури, для оздоблення вестибюлю і сходової клітки театру було використано стюк (виконала італійська фірма Detoma”) та природний мармур. Парадні сходи виконано з білого мармуру, поручні – з порфірового, а поручні балюстради і портал дверей до партеру – з сірого серпентину. Підлогу сходової клітки (18,15 х 9,45 м) вимощено керамічними плитками з орнаментом, що імітує мозаїку.
Скульптурна композиція “Геній трагедії”. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Стіни театральних приміщень було пофарбовано олійною фарбою двох відтінків, ліпнину частково визолочено. Малярські роботи у театрі проводили Прайдль і Качоровський, а у залі, разом з золоченням, декоратори театру С. Ясеньський і Я. Дюлль. Останній виконав також розпис металевої протипожежної завіси, на якій зобразив вид Львова зі Стрийського узгір’я.
Розпис завіси не був єдиною живописною роботою у театрі. Вже підчас будівництва було ухвалено оздобити інтер’єри театру розписом. Сумніви щодо того, чи зможуть роботи окремих художників з власним почерком скласти гармонійну цілість, було усунуто рішенням призначити художніх керівників для нагляду за оздобленням кожного з приміщень. Залишалося питання вибору відповідної техніки виконання живописних декорацій, що мало не послужило приводом для дискусії, подібній суперечкам навколо фундаментів театру.
Сходи Львівської Опери
Та коли фахівці сперечалися, в якій саме техніці повинні виконуватись розписи – фресковим живописом, темперою, казеїновими фарбами, енкаустикою або мінеральними фарбами кайма – театральний комітет прийняв рішення виконувати усі живописні декорації олійними фарбами на полотні. Схоже, що вплив на вибір саме цієї техніки мав успіх олійних панно у актовому залі Львівської політехніки, виконаних у 1888–1892 рр. за ескізами Яна Матейка.
Художнім керівником живописного оформлення сходової клітки було призначено Тадеуша Попеля (1863–1913), учня Матейка. Його пензлю належать алегоричні панно “Весна”, “Зима” і скульптура. Разом з Попелем працювали: Тадеуш Рибковський (1848–1920), пензлю якого належать “Літо”, “Лицарство” і панно з зображеннями емблем львівського міщанства; Зиґмунт Розвадовський (1870–1946) – “Шляхта”, Марцелі Гарасимович (1859–1935) – “Наука” і “Мистецтво”; Дамази Котовський – “Сучасна музика” і “Живопис” та Валеріан Крицинський – “Старовинна музика”. Усі 12 панно розміщено у верхньому ярусі. Нижній ярус оздоблено камеями, що символізують Мужність, Смерть і Страждання, Самопожертву, Тріумф Краси, Музику, Танець, Життя і Свободу, які виконав Едвард Піч.
Сходи Львівської Опери
Ще більше живописних полотен прикрасили фойє. В супрапортах над люстрами встановлено алегорії чотирьох частин світу пензля М. Гарасимовича. Верхній ярус оздоблено рядом картин на сюжети популярних п’єс та опер: “Балладина” Ю. Словацького (Ст. Дембицький), “Краков’яни і гуралі” Я. Камінського (Ю. Зубер), “Галька” Ст. Монюшка (С.Батовський), “Барбара Радзвілл” А. Фелинського (С. Батовський), “Фірцик-зальотник” Ф. Заблоцького (О. Августинович) та “Помста” О. Фредра (О. Августинович). Крім того, пензлю Ст. Дембицького (1866–1924), який був художнім керівником оформлення фойє, належать алегорії Кохання, Ненависті, Правосуддя і Мудрості на бічних стінах, та три панно плафону: “Поезія”, “Танець” та “Музика”.
Глядацький зал Львівської Опери
Керівником живописного оформлення зали глядачів став Станіслав Рейхан (1858–1919). Плафон його пензля з зображенням “Тріумфу Слави” знаходиться над оркестром. У десятьох секторах плафону залу зображено алегоричні фігури: “Грація” (Е. Піч), “Музика” (О. Августинович), “Танець” (З. Розвадовський), “Критика” (Т. Рибковський), “Драма” (Л. Колер), “Натхнення” (О. Августинович), “Вакханка” (С. Батовський), “Невинність” (Т. Попель), “Ілюзія” (А. Стефанович) і “Правда” (Т. Попель). Крім того, у плафоні знаходяться і 10 медальйонів з портретами видатних польських акторів і актрис.
Усі живописні вставки було виконано на спеціально замовленому бельгійському полотні і наклеєно на бетон після того, як стіни споруди підсохли. Ложі було оббито бордовим оксамитом; ці роботи проводила спілка Штайнгауф, Ткач, Фрюауф і Турковський. Гнуті меблі для лож виконав Кон. На той час фірма Siemens & Halske виконала усі електричні інсталяції; світильники поставляла фірма Oswald & C° з Відня. Центральне обігрівання, вентиляцію і водопровід виконала фірма Johann Haag з Відня у спілці з львівським підприємцем В. Немекшею.
Завіса Львівської Опери “Парнас” роботи Генріха Семірадського (1899-1900 роки)
Урочисте відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 р. До цієї події поет Ян Каспрович спеціально написав “Пролог”, а трупа здійснила постанову опери В. Желенського “Янек”. Крім того, до відкриття театру було видано спеціальний “Пам’ятковий опис міського театру у Львові”, який написав проф. Міхал Літинський. Однак одна з головних прикрас театральної зали, парадна завіса з живописним панно “Парнас” пензля Генрика Семірадського (1843–1902) прибула до Львова тільки 16 жовтня, а вперше для глядачів її опустили 13 січня 1901 р.
Через майже 3 роки після відкриття театру, 6 липня 1903 р. від раптового серцевого нападу помер Зиґмунт Ґорґолевський. Пам’ять автора проекту і керівника будови театру було увічнено встановленням над порталом дверей його барельєфного портрету авторства Юліуша Белтовського. А навколо смерті Ґорґолевського почали створюватись легенди.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Сьогодні, 15 вересня 2022 року, виповнюється 145 років від дня народження Олени Кульчицької – видатного українського графіка, живописця, майстра декоративно-ужиткового мистецтва, педагога, професора, Народного художника України, Лауреата Шевченківської премії. Мисткиня – одна із чільних постатей в історії української культури ХХ століття, творець нових естетичних концепцій в національному мистецтві. Вона була речником ідейних та духовних устремлінь свого народу, з яким переживала катаклізми бурхливого сторіччя.
Вершиною творчості О. Кульчицької стала графіка, де найповніше проявився її талант майстерного інтерпретатора буття українського народу. Універсалізм О. Кульчицької виявив її небуденний талант, а любов до мистецтва та надзвичайна працьовитість дозволили їй створити унікальний творчий доробок, що заклав основи новітнього українського образотворчого мистецтва у його різних видах і жанрах.
Олена Кульчицька. Орання/ На хліб насущний. 1903-1906 рр. Папір, лінорит.
У першій третині ХХ століття нова українська графічна школа формувалася силами видатних митців нового покоління – В. Кричевського, Г. Нарбута, М. Бойчука, М. Жука, М. Сосенка, Ю. Панькевича, І. Косиніна, П. Ковжуна, О. Кульчицької. Художня атмосфера у Галичині значно пожвавилася після Першої світової війни та національно-визвольних змагань українців. До цього спричинилася й діяльність попередників – мистецького об’єднання «Товариство прихильників українського мистецтва» (1896), колосальна художня та громадська праця І. Труша, який ініціював створення у Львові «Товариства прихильників українського письменства, науки і штуки» (1904) та започаткував у 1909 році перший у Галичині мистецький часопис «Артистичний вістник», що порушував пекучі проблеми розвитку українського мистецького руху.
Олена Кульчицька. Фото Лева Кульчицького. 1890-ті рр.
На зацікавлення мистецтвом графіки вплинула також організація престижних виставок західноєвропейських митців – А. Бьокліна, А. Мухи та дільність польських мистців-графіків, які гуртувалися навколо мистецького об’єднання «Товариство для розвою штук красних». Визначною подією у художньому житті міста було відкриття Національного Музею у Львові та першої всеукраїнської виставки образотворчого мистецтва 1905 року. На той час активізується діяльність друкарні Піллера-Ньюмена у Львові, припадає поява приватної студії С. Батовського-Качора та Р. Братковського, а 1912 року було відкрито Вільну академію інженера Л. Підгорецького, у 1920-их роках діяла Мистецька школа О.Новаківського. До розвитку графіки, особливо книжкової та прикладної, долучилися митці-емігранти із Наддніпрянщини – П. Ковжун, Р. Лісовський, П. Холодний, М. Бутович, В. Січинський, які своєю творчістю кардинально вплинули на рівень графіки та книгодрукування. Значущою у цій царині була мистецька та організаторська діяльність П. Ковжуна, який причетний до створення мистецьких угруповань – «Гуртка діячів українського мистецтва» (1922–1926) та «Асоціації незалежних українських мистців» (1931–1938).
Олена Кульчицька. Екслібрис Бджілка 1906 рік
До видатних майстрів графіки належить Олена Кульчицька, яка на початку ХХ століття відродила художню цінність мистецтва гравюри, повернувши із забуття давні техніки ксилографії та офорта, відкрила величезні художні можливості нових графічних технік – чорно-білої та кольорової ліногравюри, монотипії, утвердивши самодостатність цього виду образотворчого мистецтва. Її праця у станковій гравюрі була поштовхом до становлення та розвитку новітньої школи графіки, спрямованої на засвоєння українського та європейського художнього досвіду. Ідейні та естетичні пошуки художниці вписувалися у річище загальноєвропейських тенденцій.
Олена Кульчицька. Дитина із голубами. 1903-1906 рр. Папір, кольорова ліногравюра.
Перший художній виступ О. Кульчицької відбувся 1909 року. На цій персональній виставці вона широко представила свої гравюри у різних техніках, які стали відкриттям для поціновувачів мистецтва, адже ніхто із тогочасних українських мистців не працював у станковій графіці. Виставка стала епохальною, такою, що означила важливий етап становлення новітньої української графіки. На наступних виставках у Львові, Полтаві, Харкові, Варшаві, Познані, Кракові О. Кульчицька виставляла переважно графіку, яка принесла їй успіх, а на всеукраїнських виставках у Києві (1911, 1913) як графік вона посіла чільне місце.
Олена Кульчицька. Сусідки. 1908 р. Папір, кольорова ліногравюра.
Захоплення сецесією простежується у графіці раннього періоду, в якій відчутні впливи графіка модерного спрямування Ф. Валлотона. У чорно-білій та кольоровій ліногравюрі та деревориті вона будує форму на зіставленні великих площин чорного та білого – це твори із циклу «З історії княжих часів» (1918), «УСС 1914–1915), ліногравюра «На хліб насущний / Орання» (1903–1906), екслібрис «Бджілка». У цій манері виконані й інші кольорові ліногравюри, форма яких будується площинами локального кольору. Ранні кольорові ліногравюри – «Пастушок», «Жниці», «Молодий гуцулик», «Дитина із голубами» (усі – 1903–1906), «Сусідки» (1908) – позначені рисами модерну. Ці роботи вирізняє лаконічне використання художніх засобів, а колорит нагадує веселкові барви народних творінь. У багатьох кольорових ліноритах Олена Кульчицька досягає надзвичайної імпресії образу, демонструє засвоєння прийомів імпресіонізму та принципів формотворення у народному мистецтві. Посилення декоративної контрасності чорного та білого є характерною рисою естампів художниці. Визначальними у графіці О. Кульчицької залишаються традиційні мотиви, але її образна мова чутлива до мистецьких пошуків тогочасної європейської графіки, бо помітні впливи імпресіонізму, символізму, експресіонізму. Серед українських художників стилістку модерну розвивали І. Косинін, М. Жук, В. Кричевський, М. Сосенко, Ю. Панькевич. Олена Кульчицька – одна із виразних послідовниць стилю сецесії в українській станковій та в книжковій графіці, декоративно-ужитковому мистецтві.
Олена Кульчицька. Харон. 1913 р. Папір, ліногравюра.
Микола Голубець, мистецький критик і публіцист, пишучи 1936 року про художні проблеми тогочасного українського мистецтва, зазначав, що «вся майже творчість такої української постімпресіоністки, як Кульчицька, малярська і графічна пройнята ідеями сецесії. «Село і місто» та «Дон Кіхот», як теж її дереворити «Легенди гір і лісів» (це твори, що експонувалися на VІІІ-ій виставці АНУМ-у, присвяченій меценату українських митців Митрополиту Андрею Шептицькому. – Л. К.) уже своїми літературними заголовками зраджують символізм сецесійної марки. Не менше сецесійною, тобто здецидованою в лінії і площі, стилізованою в загальних контурах і укладі композиції, є й формальна фактура цих творів». Він зауважив, що О. Кульчицька є «невідродною донькою сецесії», вона з неї вийшла і віддавала їй данину упродовж усього творчого шляху.
Олена Кульчицька “Страхіття війни”, 1915 рік, папір, офорт, 18,5Х23,5
Художниця створила також цілу серію офортів, в якій відобразила настрої галицького суспільства і порушила низку тем, нових для тогочасної графіки, зокрема тему воєнного лихоліття, героїзму та самопожертви, тему еміграції. Свої задуми вона втілила як у реалістичних образах, так і в алегорично-символічних візіях воєнного лихоліття. Звертаючись до давньої української міфології та класичної спадщини, художниця інтерпретувала тогочасні події, наповнивши їх алегорично-символічним звучанням. Пасіонарна у ставленні до творчості, О. Кульчицька пристрасно вболівала за долю свого народу, ось чому події тогочасного суспільного життя стають провідною темою її графічних творів.
Олена Кульчицька. Помста. 1917 р. Папір, офорт.
Для естампів притаманне глибоке осмислення тем і сюжетів, переданих в образах глибокої алегорії. Цьому підпорядкована і система графічних засобів, в якій провідну функцію відіграє динамічна, експресивна лінія, офортний штрих різної інтенсивності та спрямованості, площинно трактована пляма, що дало змогу створити узагальнене зображення, підкреслити лаконізм та декоративность форми. Це серія офортів періоду Першої Світової війни та національно-визвольних змагань – «На варті», «Березовий хрест / Життя перемагає», «Татарське лихоліття», «Молох війни», «Страхіття війни», «Чорна хмара війни», «За справедливість» (усі – 1915 року), «Апофеоз» (1916), «Помста» (1917).
Олена Кульчицька “Під чужим небом”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 29,5Х22
У цих офортах завдяки глибокій символіці та експресії художниця відтворила тему воєнного лихоліття, поневіряння народу та героїзм борців за волю України. Формально-пластичне відображення воєнної проблематики в її графіці часто поєднується із лірико-епічним звучанням української народно-пісенної творчісті. Ці твори просякнуті гуманізмом та любов’ю до людини. За своєю духовною природою Олена Кульчицька була великою гуманісткою. У багатьох графічних аркушах художниця позиціонувала себе, як зауважує В. Сусак, «лаконічним і сильним виразником екзистенціальної самотності людини ХХ століття». Новою у тогочасній графіці була і тема української еміграції, до якої вона вперше звернулася у гравюрі «За море» (1914). Згодом ця тема знайде своє пластичне втілення в офорті «Втікачі / Біженці» (1915), ліногравюрі «Під чужим небом» (1914–1915) та у дереворитах періоду Другої світової війни – «У світ за очі», «Зруйноване гніздо» (1943).
(завтра чекайте продовження)
Любов КОСТЬ завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Використана література:
Волошин Л. Олена Кульчицька – майстер українського офорту / Любов Волошин. Образотворче мистецво. Київ, 1992. Ч.6. С. 23–26.
Голубець М. Проблеми сучасного мистецтва: (Відчит на VIII Виставі АНУМ дня 29. IX. ц. р.) / Микола Голубець. Новий час. 1936. 2-4, 7, 8, 10-12, 14 груд.
Каталог мистецької виставки мистця Олени Кульчицької / вступ. ст. Л. Федорович-Малицької. Львів: УЦКСПУОМ, 1943. 33 с.
Кіс-Федорук О. Графіка О. Кульчицької / Олена Кіс-Федорук. Арт-клас. 2007. №3-4. С.18–20.
Лагутенко О. Нариси з історії української графіки ХХ століття. Київ: Грані-Т, 2007. 168 с.
Сусак В. Графіка О Кульчицької у збірці Ярослави Музики / Вікторія Сусак. Народознавчі зошити. Львів, 2001. №1. С. 118–127.
15 вересня 2022 року виповнюється 145 років від народження однієї із найяскравіших та непересічних постатей українського мистецтва – Олени Львівни Кульчицької. З нагоди відзначення цієї дати у відділі Львівського історичного музею «Музеї історії України» (пл. Ринок, 24) о 15.00 відкриється виставка, присвячена творчій спадщині відомої мисткині. Автори виставки: Оксана Куценяк, Мар’яна Хомин, Галина Филипчук
Своїми художніми роботами Олена Кульчицька досить жваво влилася в бурхливу течію українського мистецтва минулого століття, збагатила його жанрово та тематично, вдихнувши нове життя в українську естампову графіку. Це дало початок розвитку новітньої української гравюри: їй вдалося відновити техніку офорту, деревориту, ліногравюри, акватинти, мецо-тинто тощо. Олена Львівна активно проявила себе і як живописець, і як художник-графік. Свій творчий доробок неодноразово експонувала на чисельних виставках як в Україні (Львів, Київ, Харків, Полтава тощо), так і за кордоном (Краків, Варшава, Познань, Відень, Берлін, Прага, США тощо).
На виставці репрезентовано близько 100 музейних експонатів. Відвідувачі мають унікальну можливість побачити колекцію графічних творів мисткині, виконаних в різних техніках. Особливо цінним в мистецькому плані є живописне полотно «Довбуш у Карпатах», виконане олійними фарбами. Усі ці роботи присвячені життю та творчості українського народу, його історичній минувшині та національному колориту. Привертає увагу графічний портрет Олени Кульчицької, авторства відомого українського художника Василя Касіяна, в якому вдалося передати вольову, але водночас творчу натуру художниці. Цікавим доповненням виставки є поштові листівки початку ХХ ст. з репродукціями робіт Олени Кульчицької. Окреме місце у виставковій експозиції займає цикл ліногравюр «Галерея українських письменників». Оцінити хист художниці як ілюстратора книг можна буде на прикладі малюнків до твору Івана Франка «Лис Микита» (1959 р.).
Особливої уваги заслуговують репродукції робіт мисткині, у яких в техніці ліногравюри відтворено особливості народного будівництва західних регіонів України, а також зображення акварельними фарбами зразків українського національного вбрання. Вони вдало доповнені музейними експонатами ― елементами автентичного українського народного вбрання Гуцульщини, Опілля та Лемківщини, що дозволяє візуалізувати джерело натхнення та творчої наснаги Олени Кульчицької та відчути все багатство українського національного колориту.
Сподіваємось, що виставка знайде теплий відгук у серцях наших відвідувачів!
Відомий польський історик Анджей Вельоха в 58 номері Альманаху Карпатського “Плай” за 2019 рік надрукував історичні розвідку під назвою “Юліуш Дуткевич – перший фотограф Гуцульщини”. Цю працю переклав з польської Zommersteinhof, у партнерстві з яким нині пропонуємо її вашій увазі.
Уважні читачі моєї статті в альманаху “Плай” № 57 “Делегат Татранського Товариства під Чорногорою” напевно пам’ятають відповідь отця Софрона Витвицького на прохання Максиміліана Новицького «надіслати зображення, на яких представлено гуцулів або тутешню околицю». Звучала вона так: Imposibilia nemo obligatur, що треба перекласти як “ні від кого не можна вимагати неможливих речей”. Автор цих слів мав рацію, у 1875 році – все свідчить про це – ще не існували жодні фотографії гуцулів і Гуцульщини, принаймні напевно не існували фотографії, зроблені на природі.
Тож хто був тим першим, котрий сфотографував гуцулів і коли це сталося?
Треба визнати, що найдавніша відома фотографія гуцулів під назвою «Родина у святкових костюмах. Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини» була представлена вже у квітні 1867 р. на виставці «Слов’янський світ» у московському Манежі та пізніше неодноразово відтворювана, в т. ч. у вигляді ксилографій. За представлення галицьких і угорських русинів на цій виставці відповідав Яків Головацький, який уже в 1830-х роках мандрував по Гуцульщині, а в 1839 р. досяг навіть Лугу, але він ніколи не був фотографом. Зрештою у цей період мало хто знав, що таке фотографія. Отже, все вказує на те, що московська фотографія була зроблена в якомусь ательє під час організації вищезгаданої виставки і на ній зображені місцеві статисти, одягнені у костюми, що привіз Я. Головацький. Тут варто додати, що з цієї виставки також походить найдавніша фотографія лемків, зроблена в ательє, підписана як “Група лемків і бойків. Західна Галичина, село Завадки” (світлина тут).
«Русини горяни (гуцули) із села Луги Мармарошського повіту північно-східної Угорщини»
В останній чверті ХІХ ст. в Галичині та Буковині з’явилося чимало місцевих фотографів, у коло зацікавлень яких входила й Гуцульщина, але побічно. Серед них були: Оскар Ґальтер, який мав фотоательє в Радівцях, фотографував буковинських гуцулів і співпрацював із живописцем Зиґмунтом Айдукевичем; Я. Герман з ательє у Чернівцях і Львові; Едвард Тшемеський зі Львова, що розпочав діяльність з початку 70-х років, інший львівський фотограф Юзеф Едер, що працював з 1861 р. і мав фотоательє у Станиславові та Яссах; Альфред Силкевич з Тернополя; Теодозій Багринович з Чернівців і Львова; львів’янин Едмунд Рембецький. Усі вони мають поодинокі студійні світлини гуцулів, а Тшемеський і Рембецький також мають пленерні знімки, але зроблені вже після 1890 р. Але жодного з них зокрема, ані навіть разом узятих, не можна порівняти з Юліушем Дуткевичем із Коломиї, чиї світлини – не побоїмося це сказати – опанували й значною мірою сформували образ Гуцульщини, що потрапляв до широкої аудиторії в останні два десятиліття ХІХ ст.
Презентацію його доробку треба було би почати кількома словами про нього самого, але з цим є поважний клопіт, оскільки ми маємо дуже мало інформації. Невідомо навіть, коли і де він народився і коли помер. Щоправда, Ксенія Кебузинська [2] з Університету Торонто подає як рік його народження – 1834 р., а як місце – м. Будапешт, але з застереженням «ймовірно», і без посилання на будь-які документи. Що гірше, ми також абсолютно нічого не знаємо, де Дуткевич здобув кваліфікацію фотографа, а в ті часи це не були знання, які можна було отримати будь-де.
Першу добре датовану інформацію про Юліуша Дуткевича маємо з кінця 1869 року. Це доносить до нас Загальний станиславівський календар за 1870 р., застосований для користування всіма мешканцями, в рекламі, розміщеній на п’ятій з кінця сторінці.
Реклама фотоательє Юліуша Дуткевича зі станиславівського календаря.
Давайте уважно прочитаємо це оголошення та спробуємо отримати з нього якомога більше інформації. Наприклад, що означає фраза “новооблаштований заклад”? Щоб зрозуміти її, може бути корисним знати, що 28 вересня 1868 року Станиславів постраждав від найбільшої пожежі у своїй історії. Згоріли майже всі дерев’яні будинки в центрі, повністю вигоріла площа Ринок разом з ратушею. Пожежа почалася на вул. Липовій, в безпосередній близькості від будинку Антонія Суханка – тодішнього бургомістра Станиславова. Чи може це означати, що «новооблаштований заклад», що знаходиться в будинку доктора Суханка – це продовження діяльності, перерваної пожежею, чи зовсім нова ініціатива?
Перший варіант, здається, підтверджується інформацією, що міститься в цьому оголошенні про володіння «великим запасом краєвидів з околиць Галичини (особливо придністровських)», фотографії яких, мабуть, були зроблені раніше. Отже, ми можемо з певною обережністю припустити, що Дуткевич фотографував уже з середини 1860-х років і що він міг вже тоді працювати у Станиславові.
Здається, що саме з тих «придністровських краєвидів» Дуткевича, знятих у 1960-х роках, декілька збереглися до наших часів. Серед них, між іншими, краєвиди наддністрянських сіл Чудиківці та Єпископське Устя (зараз – Устя), замки в Раковці та Чернеліці, а також села на російському боці кордону: Жванець, Чорнокозинці, Ісаківці, перебиковці і Вітківці [3]. Можливо, з того ж часу походять фотографії сусіднього Бучача.
Викликає подив технічний зміст реклами, яка багато розповідає про знання та вміння Дуткевича. Він пропонує фотографії різних розмірів «за останнім винаходом», а також випалення їх на порцеляні, склі та емалі. Питання, де і коли він цього навчився, залишається без відповіді.
Реклама ательє Дуткевича повторюється в станиславівських календарях за 1871 та 1873 роки. У першому додатково пропонуються «історичні картини» та «портрети різних знаменитостей», у другому — інформація про наявність «у значній кількості «сімейної групи Його Цісарської Величності Франца Йосифа I», яка була Найяснішим паном прийнята і відзначена». На реверсах картонів з фотографіями Дуткевича з пізнішого періоду поруч із цісарською медаллю стоїть дата 1871 — чи ж би це була нагорода за фотографії, зроблені цісарській родині, «прийняті й відзначені» Францом Йосифом?
З галицької преси ми можемо довідатися, що 9 листопада 1873 року Юліуш Дуткевич взяв участь у зборах, скликаних редакцією «Goniec Stanisławowski», що був на межі банкрутства, на яких дискутували щодо потреби видавання місцевого часопису. Тож, схоже, він був шанованою людиною і з його думкою в місті рахувалися [4].
Сучасний український портал про Івано-Франківськ подає інформацію з тогочасної преси про те, що в місті регулярно відбувалися фотовиставки і що в лютому 1874 року можна було побачити роботи Юліуша Дуткевича, які представляли краєвиди Станиславова у великих форматах. Ніби то було визнано (авторка Олена Бучик не вказує джерело), що фотографії були зроблені дуже майстерно і викликали схвалення у публіки [5].
Можна припустити, що, працюючи у Станиславові принаймні кілька років, Дуткевич зробив якісь фотографії міста. На жаль, мабуть жодне з них не збереглось. Мені вдалося знайти лише два реверси портретних фотографій із станиславівського ательє Дуткевича. Один із них відтворює у своїй статті Галина Ніцея [6]. На ньому без жодних прикрас напис: „Zakład Fotograficzny. i. konc. Drukarnia kart Wizytowech. i Adresowe, Juliusza Dutkiewicza w Stanisławowie” (Фотографічний заклад. i. конц. Друкарня візитівех. і Адресове, Юліуша Дуткевича у Станиславові). Як погодити цей текст — лінгвістично неграмотний — зі змістом реклам в Календарі, в яких немає ані слова про друкарню? Єдине пояснення – цей реверс походить із часів більш ранньої діяльності Дуткевича, ще до пожежі міста.
Натомість, в колекції Румунської національної бібліотеки є два портрети у форматі carte de visite — чоловіки та жінки — підписані Юліусом Дуткевичем на аверсі та відбитком «Photographien von Julius Dutkiewicz Suceava» на реверсі. Вони жодним чином не датовані, але, судячи з простої палітурки, невеликого формату та не найкращої якості виконання, можна припустити, що вони походять з перших років діяльності нашого фотографа. Можливо, як і багато інших фотографів, які мали заклади в різних містах, Дуткевич також мав свою філію в Сучаві. Тут варто згадати, що залізничне сполучення між Станиславовом і Сучавою було відкрито лише в 1869 році.
Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року
Але це ще не все. Був Дуткевич і у Львові. Відомі реверси фотографій з його львівського ательє, яке він деякий час провадив на площі Маріацької біля готелю «Європейський» разом із Ю. Вангом [7], пропонуючи там, між іншим, випалювання фотографій на порцеляні. Автори Давньої львівської фотографії 1839–1939 рр. припускають, що це сталося близько 1875 р. [8]
Другий станиславівський аверс фотографії Дуткевича виразно більш оздобний і лінгвістично також бездоганний. Цікаво, що його графічна форма ідентична коломийському аверсу. Найімовірніше, вони походять з часу, коли Дуткевич паралельно провадив ательє в Станиславові та Коломиї, тобто з середини 1970-х років.
І все ж таки Юліуш Дуткевич асоціюється переважно з Коломиєю. Тільки тут інформація теж дуже неповна. Наталя Храбатин у статті «Станиславівські фотоательє та фотографи», розміщеній на сайті «Галицького кореспондента» [9], пише, що перша фотовиставка в Коломиї відбулася в 1871 р. і на ній були представлені світлини Юліуша Дуткевича, але, на жаль, не подає жодних джерел походження цієї інформації. Тому ми не знаємо, коли наш герой відкрив ательє в цьому місті і де воно знаходилося. Ми приречені робити висновки з уривчастої інформації про події з його участю, що з’являлися в тогочасній пресі.
Однією з таких подій було завершення в листопаді 1878 р. перед трибуналом у Коломиї нашумівшого процесу над тринадцятьма гуцулами, членами банди Юри Драгирука [10]. Про банду, її вчинки та жалісний кінець ми напишемо в окремій статті, тут же обмежимося нагадуванням того факту, що – як повідомляла “Gazeta Narodowa” – наприкінці процесу голова коломийського трибуналу суддя Владислав Кавецький запросив місцевого фотографа Дуткевича, щоби сфотографувати притягнутих до відповідальності злочинців і сам трибунал разом із прокурором [11].
Фотографія банди Драгирука, зроблена Юліушем Дуткевичем у листопаді 1878 року. Стоять (зліва направо): Яків Гондарук, Миколай Кемічук, Федір Бесащук, Лесь Рептик, Стефан Порчук; сидять у другому ряду: Дмитер Ґонсецький, Юра Драгирук, Миколай Драгирук, Лук’єн Мазян; сидять у першому ряду: Василь Чуртко, Семен Мицканюк, Іван Мицканюк, Василь Зеленюк. Текст внизу: «Банда розбійників з Жабйого, засуджена судом присяжних в Коломиї». Джерело: Halcyon dec. 2014
Зроблені тоді фотографії дійшли до наших часів і є унікальним документом епохи. Ці симпатичні, впевнені в собі молоді люди катували своїх жертв, обливаючи їх киплячою смолою, щоб розкрити інформацію про приховані гроші. Після вироку трибуналу, що присудив їм довгі роки в’язниці, жоден з них уже ніколи не повернеться до рідного села, а їхній ватажок через півроку повисне на шибениці, у дворі коломийської Ратуші.
Чи були вони першими гуцулами перед об’єктивом Дуткевича? Здається, що з деякою обережністю ми можемо відповісти на це питання ствердно.
Крім колективної фотографії тринадцяти підсудних Дуткевич зробив принаймні кілька портретів учасників банди, в т. ч. їхнього ватажка Юри Драгирука, Дмитра Ґонсецького та Лук’єна Мазяна.
Анна Гердедюк, тітка Юри Драгирука, Лук’єна Мазян і Дмитро Ґонсецький. Джерело: Halcyon dec. 2014
І групове фото, і три відомі мені портрети, здається, були зроблені в одному місці. На всіх них видно підлогу з широких дошок та встановлене в глибині намальоване тло, характерне для тогочасних студійних фотографій. Показово, що портрет Ґонсецького був наклеєний на картонну коробку з відбитком «Станиславові Ю. Дуткевич». Найімовірніше, альбуміновий відбиток є дещо більшого розміру, ніж відведене для нього місце на картоні, і закриває верхню частину друкованого напису «фотограф у Станиславові». Тож можна зрозуміти, що Дуткевич або водночас керував закладами в Станиславові та Коломиї, або використав картон зі старих запасів. Це може означати, що в Коломиї у 1878 р. він тільки починав свою діяльність. Проте йому, мабуть, тут сподобалося, оскільки з 1880 року він згадує вже тільки це місто як свою резиденцію.
Як сталось, що Дуткевич взявся за фотографування гуцульських краєвидів, а насамперед Чорногори? Щоб відповісти на це питання, слід заглибитися в документи та звіти перших років діяльності Чорногірського відділу Татранського товариства в Коломиї. Особливо цінними є численні розповіді секретаря відділу Чорногірського відділу, а водночас жвавого журналіста Марцелія Туркавського. Наприклад, він пише про першу поїздку Відділу, яка відбулася 10 червня 1878 року і мала за мету вершину Рокити:
«Перед початком походу на Рокиту зібрані туристи скористались присутністю попередньо замовленого коломийського фотографа, щоби дати з себе під брамою зазнимкувати вид. Членів правління та комітету на конях зайняли почесну першу позицію під самою тріумфальною аркою брами, усі інші групи туристів і присутніх селян стали перед нами розвернутою шеренгою [було близько 400 осіб. всього – А. В.].
Кожна присутній намагався висунутись вперед настільки, щоби хоча би його голова була увічнена. Двічі фотографував той непорадний майстер хімії наш образ, на нещастя зацікавлені чародійським мистецтвом гуцули вдерлися до його фотографічного кабінету на самій вершині й розбили йому скло (принаймні так він стверджував). Тож не дивно, що фотограма цілості з поскладаних шматочків скла, вийшла дуже посередньо…» [26]
Чи тим невезучим фотографом був Юліуш Дуткевич? Дуже ймовірно, хоча, звісно, були й інші фотографи в Коломиї. Можливо, Дуткевича вирізняло те, що він уже мав досвід фотозйомки на природі, про що свідчать пейзажі, пропоновані в його рекламі. І якщо так, то керівництво Чорногірського відділу не збентежила ця перша невдача. Знову надаймо слово Марцелію Туркавському, який у книзі «Спогади Чорногори» пише таке:
«[Липень 1879 р.] Довший час ми носилися з думкою, вважаємо бездоганною, видати своїм коштом альбом чорногірських краєвидів, хоча б у меншому розмірі і не так зразково виконаний (зрештою ми в Коломиї!), як нещодавно опублікований у Кракові чудовий татранський альбом. Тепер була чудова нагода здійснити цей план, оскільки при наочному огляданню гірських краєвидів ми могли вказати фотографуючому місця (сторони) більш красиві та рідкісні; з цієї причини Правління водночас прийняло субвенцію 50 рейнських злотих місцевому фотографу, пану Д., який товаришив би нам із відповідним пристроєм і, згідно з умовою, доставив певну кількість фотографічних видів, з яких був би складений альбом; але цей проект, який, до речі, досі не покинутий, затримався через непередбачені обставини, а саме по причині тимчасового від’їзду згаданого виконавця з Коломиї.»
До речі, секретар Туркавський чудово будував свої речення, і остання з наведених вище цитат є просто шедевром. Пан Д. – це безсумнівно Юліуш Дуткевич, а проект 1879 р. затримався, але ненадовго, а лише на рік. Це сталося по причині того, що Чорногірський відділ Т. Т. створив у вересні 1879 р. організаційний комітет «Етнографічної виставки Покуття», який одразу почав активно працювати. Тут, до речі, варто зазначити, що до складу комітету, зокрема, входили: Владислав Пшибиславський, який був його головою, та Владислав Кавецький, активні діячі Чорногірського відділу, а два роки тому найважливіші члени коломийського трибуналу, сфотографованого Дуткевичем під час суду над Драгируком.
Виставка стала безпрецедентною подією з далекосяжними наслідками для розширеного етнографічного дослідження Гуцульщини, для розвитку Чорногірського відділу, і – як виявилося – для самого Дуткевича. Ми вже писали про це в альманасі «Płaj» №12, тому повторюватися не буду, звернувши увагу проте на представлені на ній фотографії. Незамінний Марцелій Туркавський пише в брошурі, виданій у 1880 році завдяки старанням краківського часопису «Czas»:
«Для того, щоб і відділ фотографічний міг виглядати на виставці якомога краще, а значить, включав повну збірку краєвидів і типів Покуття, звичайно, найважливіших, виставковий комітет уклав домовленості з місцевим фотографом Дуткевичем, який зобов’язався доставити альбом (два примірники для виставки) з усіх повітів, особливо види Чорногори, за відповідну винагороду (за кожну фотографію краєвидів у міністерському форматі 5 рейнських злотих, типів – 2 рейнських злотих). Треба також цілком справедливо визнати, що виконавець альбому виконав своє нелегке завдання досить щасливо». Таким чином на цій виставці ми мали довгий ряд вивішених на стіні або розкладених на столах фотографій з усього Покуття, дуже вдалі партії Чорногори, напр., Говерли, Попа Івана, Шпиць, притулку Ґреґоровича в Ґаджині, досить велику кількість гуцульських і покутських мешканців, не менш багатих мальовничих краєвидів Городенщини, серед яких вирізнялися краєвиди на руїни Раковця на Дністрі, старого замку у Чернелиці, села Ясенова Пільного та багато інших. З міста та Коломийського повіту віддавна мав цей же фотограф багато гарних світлин, тому вони були дуже корисні для цієї колекції.» [12]
Якщо у вересні 1880 року відвідувачі виставки в Коломиї вже могли милуватися замовленими фотографіями, то Дуткевич мав їх зробити влітку 1880 року. Це підтверджує Леопольд Вайгель, член оргкомітету виставки, який писав, що у 1880 році коломийський фотограф Юліуш Дуткевич з його допомогою фотографував Чорногору. У чому полягала ця допомога, ми можемо лише здогадуватися. Ймовірно, вона полягала в першу чергу у визначенні місць, які варто сфотографувати, але, ймовірно, також у допомозі дістатися до них. [13]
Тож ми вже знаємо, що перші світлини Чорногори увійшли до альбомів, підготовлених до коломийської виставки. Сьогодні, окрім описів і звітів з виставки, ми маємо два альбоми, зміст яких, швидше за все, ідентичний або схожий на ті, що були підготовлені для неї.
Перший – альбом із Львівського музею етнографії та художнього промислу. У шкіряній палітурці він містить 71 фотографію кабінетного формату (нім. Kabinettformat) та має назву “Покуття. Типи 1880” [Тип, типаж – людина з характерною зовнішністю, що служить моделлю для художника, скульптора, фотографа]. Описи, надруковані на картонних підкладках, рукописні анотації Владислава Пшибиславського на світлинах, а також походження з його бібліотеки вказують на те, що альбом міг бути скомплектований під час виставки. Можливо, це той альбом, про який Пшибиславський згадує в листі до Оскара Кольберга від 17 червня 1881 року: “Щодо фотографій, то я охоче вам позичу, а точніше вишлю, тому що мої фотографії переплетені в один альбом, краєвиди і типи є завеликими для посилки, але напишіть мені, що вам потрібно, я візьму від Дуткевича.”
Другий — «Альбом Покуття», який зараз знаходиться в колекції Бібліотеки рідкісних книг Томаса Фішера в Університеті Торонто і походить із колекції онука видатного колекціонера Емерика Гуттен-Чапського (1828–1896). Про обставини його створення ми нічого не знаємо, але його вміст, подібний із львівським альбомом, свідчить про те, що він міг бути укладений під час виставки в Коломиї. З 67 фотографій у ньому 47 – краєвиди, 26 із яких – Чорногора та її найближчі околиці. Більшість фотографій описані так, що зверху на картоні, над альбуміновим відбитком, видно напис «Покуття», нижче — назва повіту. Внизу, під світлиною, її опис, а ще нижче такий текст: «Накладом і старанням Комітету етнографічної виставки в Коломиї – фотографував Юліуш Дуткевич». Поодинокі фотографії, описані таким же чином, можна знайти також в музеях, в т. ч. в Національному музеї в Кракові. Серед зібраних у цьому альбомі відмінно описаних і оформлених світлин є фотографія банди Драгирука 1878 року, про яку я згадував вище.
Аналізуючи збережені світлини Дуткевича, можна з великою часткою ймовірності стверджувати, що високогірні краєвиди Чорногори він фотографував лише один раз за свою кар’єру, а саме у 1880 році за допомогою Вайгеля. Безперечно, це були перші світлини Чорногори, зроблені щоправда через двадцять років після перших фотографій Татр, але піонерські у Східних Карпатах, тому варто приділити їм трохи більше уваги. Сьогодні важко відтворити маршрут Вайгеля та Дуткевича, але можна спробувати встановити, які фотографії були зроблені саме тоді. З одного боку, ми можемо скористатися фактом експонування їх на коломийській виставці, з іншого – може бути корисним знання про сфотографований об’єкт.
Схоже, що під час цієї подорожі вони побували в Кутах, Устєріках і Верхньому Ясенові та долині Білого Черемошу до клауза імені кронпринца Рудольфа на Перкалабі. Були також у Гриняві та долині Пробійній, на Грамітному водоспаді, у Буркуті та на озері Шибене. У власне Чорногорі вони були на полонині Поливній і Піп Івані, а також у притулку Татранського Товариства в Ґаджині, а також на Шпицях і Кріслі Довбуша, у притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку та у Верховині.
На цьому етапі варто запитати себе, яку техніку він використовував для фотографування Дуткевич? Усе вказує на те, що найдавніші негативи, принаймні до початку 1980-х років, були створені Дуткевичем у техніці мокрої колодійної пластини, а відбитки зроблені контактним способом на альбуміновому папері. Попередньо підготовлену скляну пластинку фотограф повинен був покрити суспензією колодія безпосередньо перед просвічуванням в апараті, а потім негайно проявити її, поки колодій не висох і не втратив чутливість. Тому фотозйомка на природі була пов’язана зі значними труднощами і великими витратами. У такій екскурсії мусило брати участь багато людей, необхідних для транспортування обладнання – реактивів, апаратів, лінз, посудин тощо, а також, насамперед, переносної темної кімнати. Фотографії, зроблені для виставки, найімовірніше, зроблені саме в цій техніці.
Фотографії, надруковані на дуже тонкому альбуміновому папері, пізніше наклеювались на товстіші картки, часто оздобні, з віньєткою (літографією) на звороті. Найдавніші у малому форматі carte de visite, пізніші у кабінетному форматі (прибл. 10,5 х 6,5 см) або – особливо ті виставкові та альбомні – у т. зв. « форматі четвірки» (бл. 20 х 15 см). Фотографії більшого розміру Дуткевич наклеював на картони розміром 27 х 21 см, декоровані літографічними віньєтками, і лише потім створював з них альбом. У 1980-х роках вологі колодієві пластини були замінені сухими бромо-желатиновими пластинами, які не потрібно було проявляти негайно. Коли саме Дуткевич почав використовувати цю новинку, сьогодні сказати важко. Ретельний аналіз оригінальних фотографій експертом з обох методів, ймовірно, вирішив би цю проблему. Картони для своїх фотографій Дуткевич друкував між іншими у віденських літографічних закладах Леопольда Туркеля та Eisenschiml & Wachtl.
Як я вже казав, виставка в Коломиї стала проривом у кар’єрі Дуткевича, але не обійшлося без ініціативи нашого фотографа, який знав про можливість, що з’явилася, і вирішив нею скористатися. «Gazeta Narodowa» № 37 від 16 лютого 1881 року повідомляла:
“Коломия 10 лютого. (Іще про виставку.) Хто бував на етнографічній виставці в Коломиї, не може заперечити, що її пишноті вагомий внесок зробив також коломийський фотограф пан Юліуш Дуткевич своїми фотороботами, на яких зображені краєвиди гір, міст, замків, руїн, сіл та ін., а також типи народу Покуття і частини Буковини. Окрім високопоставлених осіб, ці роботи привернули увагу цісаря та архикнязя Кароля Людвіка, які подовгу затримувались біля них і висловлювали свою похвалу. Після виставки пан Дуткевич повернувся до Покутських гір і зняв кільканадцять нових краєвидів і типів, а потім з двома помічниками старанно працював понад два місяці – на крейдованому картоні 30/40 сантимів величиною, дуже обережно і з усією точністю, як технічно, так і художньо загалом, він зробив кілька десятків таких краєвидів і типів та розташував їх відповідно до повітів в одному фотоальбомі, у шкатулці, переплетеній ззовні амарантовим оксамитом із срібними наріжниками, з внутрішньої сторони з білим шовковим полотном і білою стрічкою для піднімання фотографій, з замком і ключиком для замикання, прикрашеній гербом «Австрійської Держави», а під тим же написом «Спогади про Коломию» – надіслав альбом цісареві через посередництво панів старости і намісника.»
Оздобна шкатулка з альбомом, подарована цісареві. Джерело: Österreichische Nationalbibliothek
Не знаю, хто був автором цієї замітки, але судячи з розгорнутої побудови останнього речення, можна сміливо вважати, що її написав Туркавський. З цієї нотатки випливає, що в 1880 році Дуткевич вдруге, після Коломийської виставки, відвідав Покуття, тобто на межі вересня і жовтня. Але, мабуть, це була надто пізня пора для фотографій з Чорногори, тому що саме він фотографував, ми не знаємо. Так чи інакше, десятки фотографій, зібраних в альбомі, потрапили до цісарського двору у Відні. І про ефект цього можна було прочитати в тогочасній пресі: «Юліуш Дуткевич, фотограф у Коломиї, отримав від Найяснішого Пана медаль за мистецтво та науку» [14] або: «Коломия 28 травня. Місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич за подарунок цісареві Альбому краєвидів з гір коломийських і самої Коломиї отримав у ті дні золоту медаль за заслуги» [15]. Ця золота медаль «pro Litteris et Artibus» (нім. k.u.k. Österreichisches Ehrenzeichen für Kunst und Wissenschaft), тобто за твори в галузі мистецтва та науки, незабаром з’явилася на звороті всіх фотографій Дуткевича, поруч із зображенням пам’ятної медалі Коломийської виставки та гербом Коломиї.
Сьогодні ми можемо знайти фотографії Юліуша Дуткевича, надіслані цісареві, у найбільшій їх колекції, що нараховує приблизно 330 одиниць, що знаходиться в Австрійській національній бібліотеці, яка 258 з них зробила доступними онлайн на своєму веб-сайті [16]. Серед них 121 фотографія власне з цісарського альбому. Також там можна побачити фотографію пурпурової оксамитової шкатулки зі срібними наріжниками. Світлини описані як окремі аркуші з альбому «Спогади про Коломию» (Erinnerungen an Kolomea), датованого приблизно 1880 роком, і під спільним інвентарним номером Pk 106. Портрети не підписані, в усякому разі не видно підписи на копіях, розміщених в Інтернеті. Кожна портретна фотографія має додатковий двозначний номер з буквою a або b, тому що вони розміщені попарно на одному картоні. Фотографії на природі розміщені на картонах окремо, тому на них є лише номер, але видно підписи внизу оправи – всі польською мовою і в основному ідентичні тим з альбому, що зберігається в бібліотеці Фішера. Відбитки на альбуміновому папері наклеєні на картонки з надрукованою оздобною рамкою з профільованими кутами. Портретні відбитки мають закруглені наріжники.
Проте в цісарському альбомі є й низка світлин з-поза меж Покуття. І так, наприклад, під № 1 знаходиться вид на Гримайлів Скальського повіту з палацом і ставком, а під № 7 – руїни замку у Вигнанці в Чорткові. Є там також фотографія під назвою «Інтер’єр монастиря в Сучавиці з розписами часів князя Штефана Води – Радовецького повіту на Буковині» (трохи помилково, бо мова йде про те, що фото зроблено всередині оборонних стін). На ньому зображено церкву у монастирі Сучавиця з розписами на зовнішніх стінах. Мабуть, це найдавніше фото цієї унікальної пам’ятки. Також є фотографії монастиря в Путні – мабуть, найстарішого, поблизу Пожорити (румун. Pojorâta), Ватри Дорней і Радовців. Ми не знаємо, коли Дуткевич зробив ці знімки, але одне можна сказати точно – до 1880 року.
Насамкінець, у цьому альбомі – фото головного павільйону коломийської виставки та репродукція картини Юзефа Ярошинського «Повернення гуцулів з Чорногори». Що стосується фотографій на природі з горами, то відмінності між альбомами не якісні, а кількісні. Тож ми не знаємо, що Дуткевич додатково фотографував після виставки. Цікаво, що ні в Покутському, ні в цісарському альбомі немає фото з долини Пруту. Судячи з усього, під час мандрівки під опікою Вайгеля, а також тієї, що була розпочата одразу після виставки, фотограф до долини Пруту не дістався.
А тепер спробуємо поглянути на найдавніші світлини Чорногори та її околиць, зроблені Дуткевичем у 1880 році.
Почнемо з Буркута, де фотограф зробив принаймні два кадри: вид на курорт від річки Чорний Черемош та альтанку, збудовану над джерелом у верхів’ї долини. Якщо перша фотографія збереглася лише в альбомі Торонто, то альтанка є в кількох колекціях, у т. ч. в Національному музеї в Кракові. На фото з альтанкою, ймовірно, зображений сам Леопольд Вайгель – у капелюсі, на правій стороні кадру.
Леопольд Вайгель писав про Буркут, що у 1879 році тут було збудовано будинок для гостей на шість сімей і відремонтовано ванні кімнати [17]. Усе вказує на те, що Дуткевич фотографував саме цей будинок, зведений роком раніше в рамках спроби відновити курорт.
Вид на оздоровчий заклад в Буркуті зі сторони Черемоша
Маємо дві фотографії з найближчих околиць Буркута. На одній зображено Явірник із чудовою будівлею лісництва, розташоване в гирлі потоку Подороватий до річки Чорний Черемош. На той час ліси та лісництва в Явірнику були взяті в оренду від австрійської скарбниці пруською спілкою Gotz & Comp. На світлині, ймовірно, видно фрагмент дороги, збудованої цим консорціумом, про яку згадує о. Софрон Вітвицький у листуванні з Максиміліаном Новицьким.
На другому фото видно озеро Шибене, про яке, ймовірно, писав Юзеф Баковський [18]:
“Гарну і велику фотографію цього озера [Шибене] зробив пан Дуткевич з Коломиї. Є тільки одна вада, за яку їй можна було б дорікнути, що вона не представляє все озеро; по сфотографованій частині важко скласти уявлення про її розмір і ціле.”
Світлина в цісарському альбомі була підписана: «Озеро на Шибеному під Чорною Горою – Косівський повіт”.
Від озера караван нашого фотографа помандрував на полонину Поливна, де була зроблена найстаріша фотографія чорногірської пастушої колиби, підписана: «Стаї на полонині Поливна під Чорногорою».
Стая на полонині Поливна
Ще одне фото Дуткевич зробив зі схилів Мунчела на схід, у напрямку вершин Дземброня і Піп Іван. Підпис під нею: «Частина Чорної гори, яку називають Піп Іван».
Від Мунчела траса мандрівки провадила до гірського притулку в Ґаджині з перервою на дорозі для фотографування “Виду на гору, яку називають Кріслом Довбуша у Дземброні”.
Вид на гору, яку називають Кріслом Довбуша у Дземброні
На наступному фото «Притулок імені Ґреґоровича Чорногірського відділу Татранського Товариства в Гаджині під Чорною Горою». Так вони підписані в обох альбомах – цісарському і в бібліотеці Торонто, але в Національному музеї у Варшаві зберігається ця сама фотографія, на якій написано олівцем: «Подорож на Чорно-Гору». Крім цього там вписано три прізвища з датами народження та смерті: Авґуст Замойський (1856–1917), Владислав Сапєга (1853–1920) та Леон Сапєга (1856–1893) [19].
Все вказує на те, що серед постатей, зображених на фотографії, є ці троє аристократів. Звідки вони там взялися, важко сказати. Це могла бути абсолютно випадкова зустріч, хоча б тому, що на інших фотографіях з цієї подорожі ми їх не знайдемо. Леон Сапєга був (як і його батько Адам) членом Татранського товариства. Можливо, пани поїхали на Чорногору і вирішили скористатися недавно відданого до ужитку притулку. А що притулок є новий, збудований восени 1778 року, добре видно на фото. Також можна побачити Леопольда Вайгеля (перший ліворуч), який запропонував назвати цей об’єкт на честь Яна Ґреґоровича.
Ймовірно, після нічлігу в притулку, фотограф з усією своєю лабораторією піднявся на хребет Шпиці, де зробив щонайменше дві фотографії: «Вид на частину Чорної гори під назвою “Шпиці”» та «Вид на Ребра частини Чорної гори». Перший показує скельні вежі на Шпицях. Існує дві його версії. Найстаріші альбоми містять лише скелі, а в більш пізніх альбомах внизу кадру з’являється фігура жінки, що сидить. Чи фотограф зробив два знімки, чи жінка була відретушована на деяких відбитках, можна було з’ясувати лише після дослідження оригінальних фотографій. Фактом є те, що вид скельних веж на Шпицях викликав неабиякий інтерес, оскільки ми знаємо його з багатьох копій.
У підписі до другої фотографії зі Шпиці є очевидна помилка, бо насправді це вид не на Ребра, а на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу. Це єдина відома фотографія Говерли, зроблена Юліушем Дуткевичем, і найдавніша фотографія найвищої вершини Чорногори.
Вид на Великі Козли, Данцер, Брескул і Говерлу
Цікаво, що назва Говерла не фігурує ні в підписі до цієї, ні до будь-якої іншої відомої фотографії Дуткевича, хоча Туркавський у цитованому фрагменті згадував про зображення цієї гори на виставці в Коломиї. Тут варто підкреслити, що обговорювана фотографія, «Вид на Крісло Довбуша», а також «Вид на озерце під Данцером», зроблені, ймовірно, того самого дня, не увійшли до цісарського альбому. Чи ж би тому, що гірські пейзажі тоді ще не викликали особливого інтересу?
Ще одну чорногірську фотографію Дуткевича не знайти в жодному альбомі, можливо, через її низьку візуальну привабливість. Проте вона має значну історичну цінність. Це найстаріша фотографія притулку Станиславівського відділу ТТ на Заросляку, на якій зображено будівлю, яка на той час (літо 1880 р.) ще не була завершена.
Найдавніше фото притулку на Заросляку
Чи справді так проходив маршрут фотографічного каравану під проводом Леопольда Вайгеля, я, звісно, не маю впевненості, але найімовірніше він не спускався із Заросляка до Ворохти, бо, як я вже казав, із долини Пруту не має фотографій у виставкових альбомах. Ймовірно, вони повернулися до Жаб’є, де Дуткевич зробив кілька фото. Одне із них, підписане у Покутському альбомі як “Вид на село Жаб’є з господою Чорногірського відділу ТТ”, представляє перший притулок, заснований у Жаб’є-Слупейці відділом Чорногірським відділом ТТ в орендованому будинку К. Барановського і прозваний Чорногірською Господою, котру так описував незамінний Туркавський у “Спогадах Чорногори”:
“Розташування цього будинку пречудове, бо збудований на скелястому березі Черемошу, що протікає біля підніжжя господи, ніби спеціально для туристів, які прагнуть краси. Ця одноповерхова мурована будівля була нещодавно відреставрована. Вся конструкція частково схожа на швейцарські будинки, а злегка сплюснутий дах, що спускається з боків будинку, створює бажане накриття над двома балконами, але не закриває краєвид. Передня частина господи, звернена на схід, дає змогу побачити з прекрасної галереї віддалений краєвид; тут видно особливу картину всієї долини, яка є основою і центром усього Жабйого.”
На цьому фото можна побачити не лише будинок Барановського з Чорногірською корчмою та галереєю, про яку згадує Туркавський, але й резиденцію керівника Скарбовської Фундації, розташовану по інший бік дороги, тобто будинок Яна Ґреґоровича. На передньому плані – характерний міст у Жаб’є-Слупейці, багато разів пізніше перебудовуваний і так само часто фотографований. Не видно, натомість, Чорногірського Дворка, який збудують лише через дванадцять років, не побачиш, а на той час на місці Господи вже стоятиме будівля Податкового Уряду.
Вид на село Жаб’є з господою Чорногірського відділу ТТ
Друге фото неправильно підписане як “Вид з Жабйого на Чорногору” з господою Чорногірського товариства”. В дійсності ж він представляє власне той вишуканий вид з галереї Господи.
На третьому фото також є міст у Слупейці і ще на той час скромна забудова центру села, яку видно з протилежного берегу Черемоша. На ньому немає характерного жаб’ївського хреста, що стояв біля спуску до мосту. Можливо, його там іще не було.
Принаймні на двох фото зображена церква в Жаб’є-Слупейці. Одне знаходиться в цісарському альбомі в австрійській бібліотеці, оригінал іншого невідомий, лише погана репродукція у 32 зошиті Ілюстрованого путівника по цісарсько-королівських австрійських залізницях авторства Адольфа Інлендера. На обох зображена церква у своїх первісних, благородних пропорціях, перед наступними етапами розбудови, що мали на меті видовження та розширення нави.
У Жабйому Дуткевич також зробив кілька портретних фотографій на тлі нашвидкуруч і досить недбало приготовленої декорації. Серед них на особливу увагу заслуговує фотографія жаб’ївського війта та його дружини. Війтом тоді був Іван Попівчук, прозваний Дмитреєм. Він виконував цю функцію двічі – вперше на зламі 1970-80-х років, і вдруге з 1890 року. Хоч і неписьменний, він був одним із найбагатших господарів у Жабйому та надзвичайно спритною людиною. Саме з ним Чорногірський відділ ТТ підписав контракт на будівництво притулку в Ґаджині, на полонині, що була його власністю. У 1888 році Попівчук брав участь у паломництві до Риму, а на зворотному шляху відвідав у гуцульському вбранні віденський парламент, де тодішній прем’єр-міністр граф Едвард фон Тааффе почастував його сніданком – про що розписувала тогочасна преса.
Війт Жабйого Іван Попівчук і його дружина
На виставці в Коломиї Дуткевич показав інші світлини з Гуцульщини. Чи були вони виготовлені одночасно з розглянутим вище, чи раніше, невідомо. Серед цих світлин варто згадати два чудових кадри клаузи на Перкалабі, пізніше названої іменем кронпринца Рудольфа (Kronprinz-Rudolf-Klause), збудованої у 1879 році та визнаної найкрасивішою у Карпатах. Як бачимо, Дуткевич сфотографував її під час будівництва альтанки, розташованої нагорі дамби, яка захищала лебідки, що піднімали шлюзи. Це могло статися вже в 1880 році, тим паче, що серед чотирьох панів, яких видно на передньому плані, першим праворуч, найімовірніше, був Леопольд Вайгель.
Клауза імені кронпринца РудольфаКлауза імені кронпринца Рудольфа
Установивши камеру нагорі клаузи, фотограф зробив ще один знімок, цього разу у долину Перкалабу, тут вузьку і оточену скелями. На мій погляд, це один із найкращих пейзажів Юліуша Дуткевича.
Вид на долину річки Перкалаб згори клаузи імені кронпринца Рудольфа
Ймовірно тоді ж Дуткевич сфотографував лісничівку біля устя Сарати до Білого Черемошу, а над нею скелю Чорного Ділу. У долині Білого Черемошу відвідав також Яблоницю, а також лісничівку у Гриняві та водоспад Грамітний неподалік. Він зробив кілька фотографій у Криворівні, Ясенові та Устєрках. У Ясенові увічнив садибу, краєвид з хребта на Писаний камінь і муровану каплицю при впадінні Чорної Річки до Чорного Черемошу, яку недавно фундував гуцул Бабій з Красноїлля, нібито зі знайденого скарбу опришків. Більшість фотографій він зробив в Устєріках. В обох альбомах їх по п’ять, в тому числі одна з найпопулярніших, підписана як «Сплав дерева по Черемошу». Та сама фотографія знаходиться у збірці Національного музею в Кракові, оздоблена формулою: “Накладом і старанням Комітету Етнографічної Виставки в Коломиї – фотографував Юліуш Дуткевич”, не має жодного підпису. На ній зображено чотирьох елегантних панів у капелюхах, які пливуть на дарабі, керованій гуцулами, прикрашеній ялиночками та оснащеній лавочкою.
Сплав по Черемошу
Таку подорож описав один із учасників виправи Чорногірського відділу ТТ у липні 1879 р. [20]:
“У Жабйому ми залишилися ночувати в нашому притулку; Там ми замовили інші сплави і веліли обладнати їх лавками для сидіння і поручнями для підпирання спинами, вирушили о десятій ранку до Кутів. Сплав, на якому сидів секретар товариства [М. Туркавський] разом з вашим доповідачем, то кілька разів осідав на підводних каміннях, а то знову був близький до розбиття…”
Фотографії були зроблені на рік пізніше описаної вище подорожі, але ситуація була дуже схожа.
На жаль, обмежений обсяг статті не дозволяє розглянути всі роботи Дуткевича з коломийської виставки, тому згадаю лише світлини з Косова та околиць, Пістині, Кутів з Горою Овідіуша та Сокільською Скелею. Підсумуймо цей фрагмент словами Йозефа Бонковського, який у грудні 1881 року писав [21]:
«Коломийський фотограф пан Дуткевич зробив кілька десятків знімків річки Черемош і самої Чорногори. Ці фотографії здебільшого вдалі, а краєвиди вдало зафіксовані, і як для мене, так і для кожного, хто хоч раз відвідає ці сторони, вони надовго залишаться красивими та приємними пам’ятками.»
Це напевно свідчить, що Дуткевич продав свої фотографії і що вони знаходили покупців.
Фактично до кінця 1880-х років друк фотографій у книгах і журналах був можливий лише у вигляді літографічних або ксилографічних репродукцій. Це змінилося лише після того, як розповсюдилась техніка світлодруку. Через це перші фотографії Дуткевича з’являлися у пресі у вигляді ксилографій, вигравіруваних на основі малюнків, зроблених із фотографій.
Звіт з чорногірської подорожі Теодора Чуленського, опублікований у варшавському “Tygodnik Ilustrowany” від 11 грудня 1880 р., супроводжували дві ксилографічні ілюстрації: «Гуцули в Жабйому, за картиною Ярошинського» (с. 381) і «Скали сокільські на Черемоші» (с. 384). Якщо перша, найімовірніше, базувалася на фотографічній репродукції картини Ярошинського, зробленій Дуткевичем, то на основі чого базувалась друга, я не знав. Проте я припускав, що це теж могло бути фото Дуткевича. Виявилося, що я мав рацію. Основою для цієї ксилографії стала світлина з цісарського альбому зі збірки Австрійської національної бібліотеки з підписом польською мовою: “Гора Мунчел в Пожориті – повіт Кимполунґ на Буковині” (Góra Munczeł w Pozoricie — powiat Kimpolung na Bukowinie). Де Рим, де Крим, де Сокільська скеля над Черемошем, а де Пожорита над Молдовою!
Оригінальне фото “Гора Мунчел в Пожориті” (Румунія) в цісарському альбомі і зроблена на її основі ксилографія “Сокільські скелі” (Україна)в “Tygodnik Ilustrowany”
Тепер важко з’ясувати, чому саме ця картина стала основою для виконання рисунку, а потім і ксилографії для “Tygodnik Ilustrowany”. Між двома об’єктами є певна схожість. Можливо, винуватцем помилки був автор статті, який, ймовірно, надав редакції разом із текстом ілюстративний матеріал, зокрема фотографію, придбану в закладі Дуткевича, або зроблений на її основі рисунок. У всякому разі, це була, мабуть, перша репродукція світлини Дуткевича в пресі. Про нього самого при такій оказії ніхто навіть словом не згадав.
В іншому варшавському журналі, а саме в “Kłosy” № 831 від 2 червня 1881 р. Марцелій Туркавський опублікував першу частину своєї статті «Спогад про Покутську етнографічну виставку в Коломиї». Редакція проілюструвала її повносторінковою ксилографією, зробленою Станиславом Антошевичем «згідно поданих ескізів», як зазначено в підписі. Немає жодного сумніву, що принаймні три з чотирьох елементів цієї композиції: виставковий павільйон, пара гуцулів і ринок у Коломиї є перемальованими світлинами Дуткевича. Четвертий елемент, шляхта з Березова Верхнього, мабуть, так само, хоча я не зміг ідентифікувати це фото. Тут доречно вдарити себе в груди, бо в «Плаї» № 35 ми опублікували репродукцію цієї ілюстрації, підписавши її як «афіша до коломийської виставки», що, звісно, неправда, бо створено її майже через рік після виставки і не в Коломиї, а у варшавській редакції.
Наскільки знаковим і важливим було демонстрування фотографій гуцулів, зроблених Дуткевичем, на виставці в Коломиї, нехай свідчить розміщення інформації про це в статті «Гуцули» в “Географічному словнику Королівства Польського та інших країн слов’янських”, у ІІІ томі, котрий побачив світ у 1882 р. (с. 203).
Здається, на значній частині портретних світлин, зроблених в майстерні Дуткевича, були зображені не справжні гуцули, а статисти, одягнені у їхні костюми, часто укомплектовані випадковими елементами. У «Плаї» № 35 ми відтворили на кольоровій вклейці вісім фотографій Дуткевича з колекції варшавського Етнографічного музею, підписавши всі як «гуцульські». Сьогодні ми знаємо, що в більшості випадків це була помилкова кваліфікація. Виправдовуємося лише тим, що переконання в їхній «гуцульськості» було досить поширеним уже в ті часи, коли Дуткевич продавав їх у своєму коломийському закладі, і утримується досі, хоча сам фотограф клеїв альбумінові відбитки на фірмових картонках, але їх не підписував. Прикладом може бути відоме фото, на якому зображено двох селян, які сидять на драбинястому возі, запряженому волами, яке в цісарському альбомі підписане як «Селяни з Рожнова». Проте Рожнів, розташований на північний схід від Косова, вже не є Гуцульщиною.
Селяни з Рожнова
Тож тим цінніші портрети, в автентичності яких немає сумнівів, бо ми знаємо, кого вони представляють. Такою є одна з найцінніших світлин, зроблених у коломийському ательє, яка прикрашає обкладинку цього номера «Плаю». На ній зображені відомий гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк (1823–1885) та його дочка Катерина (1860–1938). Ця зроблена в ательє фотографія була використана в ілюстрації до статті Туркавського в часописі «Kłosy», про яку я вже згадував, але вона також була основою для рисунку, включеного до першого тому «Гуцульщини» Вододимира Шухевича, виданого у 1902 р. (стор. 367). Зрештою, Дуткевич зробив також портрет самого Шкрібляка.
Гуцульський різьбяр із Яворова Юра Шкрібляк з дочкою Катериною
Може здатися, що фотографування в ті часи не була надто прибутковою діяльністю, оскільки навіть після коломийської виставки на звороті фотографії Дуткевича, наприклад під назвою «Група гуцулок із Микуличина» (нині в колекції Національного музею в Кракові) , з виставковою медаллю та коломийським гербом, наш фотограф рекламує свою фірму як «Фотографічний заклад та ліцензована торгівля зображеннями».
Проте розголос, який спричинили Дуткевичу коломийська виставка та надісланий цісареві альбом, принесли йому нові, престижні замовлення. Влітку 1883 року його попросили сфотографувати візит румунського короля Карла I до його маєтку Броштені, розташованого в долині Золотої Бистриці, прямо на кордоні з Буковиною. Дуткевич виконав замовлення і восени того ж року підготував розкішний альбом під назвою “Броштені”, що складається з 44 фотографій, розташованих на 22 картках. Можна його знайти у Національній цифровій бібліотеці Румунії [22].
Відбитки на альбуміновому папері у форматі “четвірки” наклеєні на чорний картон всередині подвійної золотої рамки. Внизу або зліва стилізований напис: «Ю. Дуткевич фотограф». Внизу, під рамкою, підпис румунською та французькою мовами. Сам візит королівського подружжя зображений лише на кількох фотографіях, решта показують навколишні краєвиди з обох берегів Бистриці, тобто як з гір Рарау-Джималау, так і з Бистрицьких гір.
Церква монастиря Рарау з альбому «Броштені»
Ще того ж року на реверсі фотографії Дуткевича з’явилося зображення румунської золотої медалі за заслуги 1-го ступеня «Serviciu Credinciosu» (За вірну службу), а «Gazeta Narodowa» №. 205 від 8 вересня 1883 р. повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу в Коломиї дозволено носити румунський орден заслуги.
Через рік надійшло замовлення від короля Сербії, і в результаті реверс фотографії Дуткевича прикрасила нова медаль за заслуги І класу, цього разу сербська: «За заслуги перед королівським домом», і знову преса повідомила, що фотографу Юліушу Дуткевичу з Коломиї дозволили носити сербську золоту медаль.
Реверси фотографій Юліуша Дуткевича до 1880 року
Світлини Дуткевича мандрували Польщею різними шляхами і по-різному використовувалися. У часописі «Wędrowiec» № 2 від 10 січня та № 3 від 17 січня 1884 р. було опубліковано статтю «Копальні в Бориславі», ілюстрована, між іншим, кількома рисунками за фотографіями Дуткевича. Серед них є фото двох гуцулів і єврея на коні, відомого як «Єврей із Жабйого», а підписане: «Типи з околиць Борислава».
Схоже, Дуткевичу сподобалось обслуговування високих дворів, оскільки вже у 1885 році „Gazeta Narodowa” № 127 в анонсі під назвою «Видатний громадянин» інформувала: “Зі Станиславова повідомляють, що місцевий фотограф пан Юліуш Дуткевич подарував … цареві та спадкоємцю престолу кожному окремо по одному примірнику альбому в багатій палітурці з видами Коломиї та Покуття. У Петербурзі, мабуть, не знали, що передчасне наганяння апетиту є неполітичною і негречною поведінкою, і цар прислав панові Дуткевичу подяку, а царевич – перстень, усипаний рубінами, вартістю 600 злотих.
У той час Дуткевич також став членом Татранського товариства. «Pamiętniki Т. Т.» 1885–87 рр. згадують його серед рядових членів Чорногірського відділу.
Австрійський музей прикладного мистецтва має колекцію зі 106 фотографій Дуткевича та розміщує їхні цифрові версії на сайті Österreichs Portal zu Kunst, Kultur und Bildungeine [23]. Вони описуються як пожертва 1887 року, без вказівки дарувальника. Більшість цієї колекції – це фотографії, наклеєні на чорний картон і оточені золотою рамкою із закругленими кутами, подібні до фотографій з альбому “Броштені”, деякі з яких зрешттою також належать до колекції. В основному це світлини, які були представлені на коломийській виставці, із зображенням народних типів (з ательє та пленеру), краєвидів Покуття, в тому числі Чорногори. Є також дві репродукції картин: “Повернення гуцулів з Чорногори до Жабйого” Юзефа Ярошинського та «Гуцульський кінний ескорт під час приїзду Найяснішого Пана до Коломиї 15 вересня 1880 року» Тадеуша Рибковського. Але є також світлини, зроблені Дуткевичем у 1887 році в Печенижині та Слободі Рунгурській (5 штук) під час урочистого та пишного візиту кронпринца Рудольфа до нафтопереробної фабрики та нафтових копальнь Станислава Щепановського [24].
Нафтова свердловина “Зиґмунт” у Слободі Рунґурськійб прикрашена з оказії візиту кронпринца Рудольфа
Усі фотографії з колекції МАК датовані 1877–87 рр., навіть ті, що зроблені у 1880 р., про які ми точно знаємо, коли вони були зроблені. В описах є явні помилки, як-от віднесення Слободи Рунгурської чи Криворівні до Буковини. Фотографії не становлять єдиного набору, наприклад, репродукція картини Ярошинського описана (згідно з інформацією MAK) німецькою та французькою мовами, а репродукція картини Рибковського польською. В обох випадках імена художників пропущено. Загалом складається враження, що на старіших фотографіях, відомих із попередніх альбомів, є описи німецькою та французькою мовами, а на новіших – польською та французькою. Розміри картонів у всій колекції ідентичні (приблизно 28,5 x 36 см), але розміри відбитків значно відрізняються. Крім того, є ряд світлин з Чернівців, яких немає в жодному з альбомів (з підписами німецькою та французькою), а також фото, які раніше не з’являлися, з Гуцульщини, м. ін. з долини Пруту – з Ямни (водоспад Капливець), Дори та Делятина, з Криворівні, Гриняви, Яблониці та Усть Путили.
Схоже, що ця колекція була створена самим Дуткевичем з якоюсь певною метою – вона складається з уже наявних фотографій і раніше надрукованих картонів. Можливо, щоби подарувати її кронпринцу Рудольфу після його візиту до Коломиї, Печенижина та Слободи Рунгурської?
Як і багато сучасних фотографів, Дуткевич продавав свої роботи у вигляді поодиноких фотографій, а також напевно у вигляді альбомів. І хоча портрети продавалися краще за пейзажі, про що свідчить значно більша кількість збережених портретних світлин серед робіт коломийського фотографа, то, наприклад, види Пруту з околиць Ямної, наклеєні на ошатні картони із зображенням цісарської медалі «pro Litteris et Artibus» або прикрашені букетами польових квітів, теж збереглись там і сям, м. ін. у Національному музеї в Кракові. Не настільки популярні, як поштові картки, які з’явилися лише через десятиліття, вони грали роль сувенірів.
Вид з Ямни. Світлина на продаж
У 1887 році Юліуш Дуткевич брав участь у Національній виставці, організованій у Кракові, і , як виявилось, з великим успіхом. Краківський часопис «Czas» від 17 вересня повідомляв, що «Ю. Дуткевич, фотограф із Коломиї, за численні світлини народних образів із справжнім художнім чуттям» був нагороджений урядовою срібною медаллю.
Про діяльність Дуткевича на межі 1980-1990-х років ми знаємо дуже мало.
Як цікавинку можна навести той факт, що Мені Мюріел Дові у своїй книзі «Дівчина в Карпатах» [25], яка є цікавою розповіддю про кількаденне перебування на Гуцульщині у 1890 р., включила кілька гравюр, зроблених її сестрою і подругою, як вона пише, за власними ескізами. Отож, безсумнівно, основою для п’яти з них стали світлини Юліуша Дуткевича. Чи купила їх Дові, коли була в Коломиї, безпосередньо в ательє, чи просто десь перемалювала, мабуть, цього ми вже напевно ніколи не дізнаємося.
Ескізи з книжки Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» і їхні першовзірці авторства Дуткевича
Дуткевич, безумовно, продовжував фотографувати не лише в ательє, а й на пленері. У згаданій колекції Австрійської національної бібліотеки зберігаються фотографії Дуткевича, зроблені в пізніший період, в т.ч. серія фотографій з околиць Дрогобича, зокрема краєвиди нафтової копальні у Східниці, скель в Уричі та Бубнищі, а також фотографії з Пасічної та з долини Пруту, включно з тунелем і мостом залізничної станції в Яремчі, на залізничній колії, відкритий у 1894 р. Є також ціла серія фотографій із Жабйого, зроблених після 1892 р., тому що на одній із них зображений Чорногірський Дворек, власне цього року введений в експлуатацію. Серед них знайдемо чудових знимків кінних гуцулів.
Кінні гуцули з Жабйого
З нагоди ювілею, який святкував цісар Франц Йозеф у 1898 році, Юліуш Дуткевич вирішив ще раз подарувати монарху свої світлини, зібрані в альбомі «Околиці Карпат і типи». У Музеї історії фотографії зберігається чорно-біла колодійна фотографія ромського водовоза з Косова, який сидить із люлькою на своєму возі. На його реверсі – трохи пошкодженому – можемо прочитати наступний текст:
«Заклад фотографічний [Ю]л. Дуткевича в Коломиї був [у]шанований від його ц.к. Ап. Величності Фран[циска] Юзеф золотою медаллю за мистецтво та майстерність, [від корол]я румунського золотою медаллю з короною І класу, [від] короля сербського золотою медаллю з короною 1-го класу, від князя Болгарії хрестом заслуги.
[У] минулому (1898) році він отримав від Його Цісарської Апостольської Величності Цісаря і Короля Франциска Йозефа І з нагоди 50-ліття [50-річчя його правління] найвищу подяку [за под]арування Альбому околиць Карпат і типів. 1899 рік.»
Світлина з ром-водовозом із Косова та іі реверс (Музей історії фотографії)
Музей датував фотографію так, як було написано на аверсі, але насправді вона була зроблена у 1880 р. або раніше, оскільки вона вже була в цісарському альбомі.
Але цього разу Дуткевич не отримав від цісаря жодної медалі, а лише «найвищу подяку». Можливо тому, що фотографія через двадцять років після виставки в Коломиї стала чимось дуже буденним, щоб не сказати банальним. Проте фотографії Дуткевича, зібрані в “Альбомі Карпат і типів” найімовірніше через багато років потрапили також до колекцій Австрійської національної бібліотеки. Однак вони описані не настільки точно, як ті, що були в першому цісарському альбомі, тому це важко усталити напевно. У каталозі вони записані під номерами Pk 1047 як «Види і наряди з Галичини» (131 фотографія в різьбленій дерев’яній шкатулці, викладеній світло-голубим шовком) і Pk 4224 як «Різні фотографії з Буковини» (в альбомі 189 світлин). Усі вони наклеєні на картон і мають підписи німецькою мовою. Є серед них фотографії, відомі з попередніх альбомів, а також ті, що з’являються вперше. Світло-жовті картони прикрашені стилізованими рамками – пейзажами у вигляді бамбукових прутиків, портрети у формі геометричного візерунка.
Звичайно, з розвитком видавничих технологій фотографії Дуткевича почали з’являтися в різних видавництвах. Хоча вже в січні 1881 р. Загальні збори Чорногірського відділу вирішили подарувати Відділенню Татранського Товариства «альбом видів Чорногори, зроблених п. Дуткевичем», але лише в 1895 р. дві його фотографії: «а гора над Черемошем» (з 1880 р.) та «Печера Довбуша в Бубнищі» були включені до 7-ї серії геліогравюр Татранського товариства, виконаних у закладі Р. Паулюссена у Відні, серед краєвидів зі Східних Карпат разом із фотографіями Е. Тшемеського та Е. Рембецького, зробленими після 1892 року.
Кілька фотографій Юліуша Дуткевича використав Раймунд Фрідріх Кайндль, щоби проілюструвати свою книгу «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази», видану у Відні у 1894 р. У вступі він зазначив: «Знімки костюмів, за винятком кількох, зроблені відомим фотографом Ю. Дуткевичем у Коломиї, який отримав багато нагород за свою працю, особливо в галузі етнографії». Щоправда, у підписі до фото Юри Драгирука він помилився більш як на десять років у даті його смерті.
Про наявність світлин Юліуша Дуткевича в 32-му випуску “Ілюстрованого путівника по цісарсько-королівських австрійських державних залізницях” Адольфа Інлендера, виданому у Відні близько 1895 року, я вже згадував. І в польській, і в німецькій версіях були, між іншим, світлини з Микуличина, Коломиї, Жаб’є, Устєрік та Слободи Рунгурської. У “Путівнику по Галичині”, виданому «Przegląd Zdrojowy» (третє зимове та літнє видання) у 1906 та 1907 роках, на першій сторінці є фото Юліуша Дуткевича з плотом на Черемоші та підписане: «Черемош в Устєріках « Дараби» (сплав)». Всередині є ще інші світлини коломийського фотографа: «Міст на Пруті біля Яремче» та «В’їзд до Микуличина». На стор. 17 є фото з підписом «Долина Пруту між Татаровом і Ворохтою», на якому в дійсності представлено вид з Перкалабської клаузи.
Пізніше фотографії Дуткевича теж потрапляли до різних публікацій. Наприклад, в «Ілюстрованому путівнику по Галичині» Мечислава Орловича їх два: на стор. 40 — зроблене в ательє “Гуцулки”, а на стор. 208 – “Єврей з Чорногори”, останній з анотацією: “з колекції Дідушицьких у Львові», обидві, на жаль, без зазначення імені автора. Натомість у 1928 році Адам Фішер у своїй книзі «Русини. Нарис етнографії Русі” розмістив три фотографії Юліуша Дуткевича, підписані прізвищем фотографа.
Однак по-справжньому популярними світлини Дуткевича зробили не видавництва та не цісарські альбоми, а поштові картки, які, як відомо, з’явилися і стрімко поширилися в середині останнього десятиліття ХІХ ст., але… цілком анонімні, тому що жодна з тисяч фотографій Дуткевича, скопійованих на поштівках, не була підписана його іменем. Його твори знайшли свій шлях до найбільших тогочасних видавців поштівок, починаючи від дуже відомої празької фірми Lederer & Popper, через чернівецьких видавців Леона Кеніга та Е. Шиллера (останній видавав портрети гуцулів Дуткевича вже у 1898 р.), станиславівсько-віденських Д. та Е. Шраєра, краківського Салону польських художників Генрика Фріста, аж до коломийського видавництва Якова Оренштайна. Вони видавалися аж до Першої світової війни, а то й довше, як чорно-білі, а також як розмальовані вручну поштові картки. Вони також використовувалися в різного роду фотомонтажах, дуже популярних у перші роки 20 століття.
Сам Дуткевич листівок не видавав, що виглядає дивним, якщо взяти до уваги той факт, що свого часу він займався друкарством. Ми не знаємо точної дати смерті Юліуша Дуткевича, тому не знаємо, чи фотографії потрапили до видавців поштівок після його смерті, чи їх продали його спадкоємці, чи він сам ними поділився. Справа в тому, що в багатьох випадках, відтворені на поштівках, вони починали жити своїм життям і представляти щось зовсім інше, ніж раніше. Чи вони потрапляли до видавництв без підпису чи з неправильними описами, я не знаю, але прикладів такого роду метаморфоз можна привести дуже багато. Тут я наведу декілька таких, на які особливо легко попадаються колекціонери поштівок.
Альбом “Броштені” містить фотографії мальовничої ущелини Барнарі в Бистрицьких горах румунської Буковини. На одній з них зображений водоспад, на іншій дорога, що прокладена по дну ущелини. Обидві також є в колекції МАК. У збірці Polona.pl у колекції Васильковського можна побачити поштівку, видану Е. Шраєром у Відні після 1905 р., підписану «Дора, водоспад Кам’янки», яка є репродукцією водоспаду в ущелині Барнарі з фігурами селян, вклеєними на передньому плані. Натомість, на поштівці, виданій Яковом Оренштайном до 1905 року, дорога в ущелині Барнарі підписана як Ворохта.
Ущелина Барнарі в різних ролях
На інших поштових картках, виданих Оренштейном, скелі в Бубнищі з успіхом видають себе за «Писаний камінь» у Чорногорі, а скелі в Уричі добре виглядають як Камінь Довбуша в Яремче.
Особливо багато листівок із фотографіями Дуткевича видав Яків Оренштайн, який з 1902 р. керував видавництвом у Коломиї. Можливо, саме він отримав негативи Дуткевича, адже на його поштівках є раніше незнані кадри відомих фотографій. Можливо, на його листівках також є невідомі фотографії Дуткевича, і ми ніколи не дізнаємося, що він був їхнім автором.
* * *
На завершення загадка. Отож одночасно з нашим героєм, тобто з 1860-х років, діяв ще один фотограф з таким самим прізвищем – Мелетій Дуткевич (Melecjusz Dutkiewicz), який міг би бути ровесником Юліуша. Ми багато знаємо про Мелетія. Він народився 1836 року в Солукові, селі між Болеховом і Долиною, приблизно за 20 км від Станиславова. Його батько Миколай Дуткевич був греко-католицьким священиком. Мелетій закінчив василіянську гімназію в Бучачі, а потім навчався у Вищій технічній школі у Відні. Близько 1858 року він вступив до знаменитого фотографічного закладу Людвіґа Анґерера у Відні, де незабаром став асистентом. Спеціалізувався, зокрема, на широкоформатних фотографіях і в маловідомій тоді техніці випалювання фотографій на порцеляні. Він був одним із перших фотографів Татр. У 1866 році Мелетій відкрив власне ательє у Варшаві у спілці з Фердинандом Клохом. Помер у 1897 р. Чи можливо, щоб одночасно двоє Дуткевичів – Юліуш і Мелетій – займались на той час дуже елітарним мистецтвом фотографії і щоб їх ніщо не поєднувало? Особливо дивно, що їхні життєві дороги дивним чином переплелися в околицях Станиславова. На жаль, це питання поки залишається без відповіді.
Я хотів би щиро подякувати пані Патріс М. Дабровскі за її допомогу в отриманні доступу до детальної інформації про Покутський альбом у бібліотеці Університету Торонто.
Джерела і примітки:
Якуб Головацький (Jakiw Hołowaćkyj, 1814–1888) — український національний діяч, дослідник галицького фольклору, професор Львівського університету на кафедрі руської літератури та мови, один із москвофільства. У 1868 році він оселився у Вільнюсі і прийняв православ’я.
Фотографії в колекції Центрального архіву історичних документів (AGAD), http://pther.info/fotoagad/fotoagad.html (14 недатованих фотографій Юліуша Дуткевича з долини Дністра та Пасічної біля Надвірної).
Indeks. Pismo Uniwersytetu Opolskiego 2008, nr 5–6, maj–czerwiec, s. 63
Юліан Ванг (1844–1910) — інженер, піонер польської промисловості, власник газового заводу у Станиславові та лакової фабрики у Львові. Вже у студентські він у 1863 році заснував фотографічне ательє.
Dawna lwowska fotografia 1839–1939, Wydawnictwo “Centrum Europy”, Lwów 2004
М. Драгирук (Бордюк) – вважається останнім ватажком опришків. Був засуджений і прилюдно страчений 1878 року в Коломиї. Після цього рух карпатських опришків припинив своє існування. [додав Zommersteinhof]
J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 10 z 25 lutego, s. 153.
Князь Леон Сапєга гербу Ліс з Красічина – депутат польського сейму у 1882–89 рр., член ТТ. Князь Владислав Сапєга – поміщик, громадський діяч, депутат польського парламенту та Державної ради у Відні. Авґуст Адам Замойський – граф, власник маєтків Рожанки, чоловік Рози Марії уродженої Замойської.
T. Czuleński: „Wycieczka na Czarną-Horę”, Tygodnik Ilustrowany 1880, nr 259 z 11 grudnia 1880, s. 399.
J. Bąkowski: „Notatki z wycieczki na Czarnohorę”, Wędrowiec 1882, nr 14 z 25 marca, s. 214.
Захід відбудеться в залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» (вул. Професорська, 1), початок – о 16.00.
Альфред Владислав Кристіан Роберт Захарієвич – найвидатніший серед представників львівської архітектурної школи періоду сецесії, неокласицизму та раннього модернізму, провідний будівельний підприємець Львова першої третини ХХ ст., проєктант сотень мостів. Окремо слід відзначити його заслуги як ініціатора впровадження в будівництво Галичини залізобетонних конструкцій системи Франсуа Геннебіка.
Сьогодні ми віддаємо належне таланту цього майстра, який на початку ХХ ст. значною мірою визначав лице львівської архітектури – як у попередні століття визначали Павло Римлянин, Бернард Меретин та професор Юліан Захарієвич, його батько.
В неділю, 18 вересня 2022 року, у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла відбудеться Благодійний концерт хорової капели «Дударик» на підтримку 24-ої ОМБр імені короля Данила. Початок о 16:00, повідомили організатори.
Це один із багатьох благодійних заходів, які Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» ініціює для збору коштів на придбання безпілотника для 24 ОМБР.
«Сума у 50 тисяч доларів або 2 мільйони гривень, які потрібні на безпілотник, є велетенською для нас! Це більше, як ми змогли заробити і зібрати із благодійниками для ЗСУ з початку війни росії проти України. Маємо мету впоратись із цим викликом до кінця жовтня. Мотив для нас ясний як ніколи – це збереже не одне життя наших воїнів і це прискорить нашу перемогу», – зазначили Дударики.
На концерті у Гарнізонному храмі капела представить програму «1000 років української музики», яку невдовзі везе в тур Європою. Львів’яни, як завше, мають нагоду «зняти пробу» і підтримати цю ініціативу.
Нагадаємо, Дударик запрошує мистецьких партнерів з інших міст України долучатись до цієї ініціативи, а також долучитися до збірки коштів на безпілотник для побратимів в ЗСУ.
Перша промова і перша проповідь українською мовою у австрійській Галичині, яка кишіла польськими активістами, видання альманаху, який пізніше став національним символом, але в час своєї появи змусив косо дивитися на його укладачів тогочасну церковну верхівку, у плани якої не входило псувати відносини з австрійською адміністрацією, переклад українською окремих фрагментів “Слова о полку Ігоревім” та Біблії, авторство багатьох поетичних та письменницьких творів й унікального українського слова “читанка”…
Важко повірити, що за цим всім стоїть одна людина. Тим більше, якщо прожила вона трохи більше трьох десятиліть. Вона мала б бути більш міцною, ніж каменярі Івана Франка. Й ця людина такою була – навіть попри всі проблеми і невдачі. Водночас, ця людина була і людиною – з власними слабкостями та живими життєвими історіями.
Cимволічний портрет Маркіяна Шашкевича
Покаяльний вірш
У 1833 році, маючи трохи більше двадцяти років, Маркіян Шашкевич написав вірш “Син любимому отцю”. Дослідники творчості галицького просвітника вважають, що цей твір не був абстракцією і поетизуванням заради поетизування, а мав прив’язку до реальних подій, був рефлексією на них. Молодик відчував вину перед батьком і дуже шкодував, що образив того. Мотиви каяття та скорботи й дійсно є домінуючими в творі: “Отче, ох отче! Сли ся мені придало // Дні житя твоєго полином згірчити, // Сли коли око твоє жалем запало” і “Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю, // Жалем серце бідне моє прозябає, // Твої ноженьки сльозами зливаю, // Ах! прости синові, най не загибає”.
Сучасне фото дзвіниці церкви св. Духа. Єдина будівля колишньої семінарії, яка пам’ятає часи Маркіяна Шашкевича.
Після прочитання цього емоційного і інтимного вірша, образ національного будителя, який протистоїть режимам і духу епохи, кидає виклик ворогам та історичній несправедливості, відходить на другий план. Очевидно, появі цього твору мала передувати драматична подія у відносинах між батьком і сином.
Передісторія появи вірша
Поява альманаху “Русалка Дністрова” чи виголошення першої проповіді українською мовою – це чи не найбільш яскравий спалах у біографії Маркіяна Шашкевича. До і після цього в його житті було багато рутини і виконання повсякденних обов’язків. Маркіян Шашкевич навчався у духовній семінарії, а після висвячення був парохіяльним священиком. У семінарії він навчався досить довго: впродовж 1829 – 1838 років. Чому шлях, який більшість семінаристів тоді проходили швидше, у випадку Шашкевича вийшов таким тривалим, пояснює дослідник його життя і творчості Михайло Шалата: “…вступив до Львівської духовної семінарії, вихованці якої водночас були слухачами курсу філософії в університеті. Проте у 1830 році М. Шашкевич був виключений із семінарії за “вільнодумство”…після тривалих клопотань його було поновлено в семінарії”.
Обкладинка альманаху “Русалка Дністрова”. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Очевидно, саме “вільнодумство” Маркіяна Шашкевича, або “порушення режиму”, що також зустрічається серед причин виключення галицького будителя з семінарії, стало причиною того, що батько відвернувся від сина. Дуже знаково, що керівництво семінарії безпрецедентно довго відмовлялося поновлювати Шашкевича в статусі студента – це тягнулося роками і лише в 1833 році він повернувся до закладу. Впродовж цього часу Маркіян Шашкевич знайшов прихисток у Захара Авдиковськкого, брата своєї мами, який був управителем будинку убогих костелу святого Лазаря. Шашкевич тоді займався самоосвітою і допомагав дядьку у канцелярських справах, веденні документації.
Передісторія передісторії
Ті з нас, хто добре студіював шкільний підручник з історії, читаючи попередній підрозділ, очевидно, уже встигли відповісти собі на одне з найважливіших питань у ньому: Шашкевича виключили з семінарії за чіткі погляди, свідому позицію й жертовну боротьбу за українську ідею. Проте інформація з цього приводу зустрічається різна.
Михайло Грушевський (ліворуч) і Кирило Студинський. Рибний заповідник в Кононче, 9 червня 1927 року
Упродовж 1923 – 1932 років Наукове товариства Шевченка у Львові очолював видатний історик, професор Львівського і Яґеллонського університетів Кирило Студинський. Останній був також і дослідником життя та творчості Маркіяна Шашкевича, а ще – віддавав тому шану за пророблену працю. Кирило Студинський писав, що Маркіян Шашкевич був “першим русиному Галичині, який пройнявся ідеєю національності”. Водночас, у своїй книзі “Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829 – 1843)”, оповідаючи про епізод із виключенням Шашкевича, Студинський каже таке: “Невесело почався рік 1830. Дня 15 лютого вийшли питомці Мих. Базилевич і Маркіян Шашкевич з пополудневих викладів і враз з третім товаришем, Ник. Антоновичем удалися до реставрації Людвіка, де забавили […] і випили чотири фляшки вина. В повороті вступили вони ще до каварні, де Маркіян дістав рвотів. Засоромлений утік він до семінарії, де з причини недуги не взяв участи в обов’язкових функціях протягом 15 і 16 лютого. Дізнався про те ректорат, перевів слідство і зажадав видалення обох питомців з семінарії, на що консисторія згодилася”.
Пам’ятник Маркіяну Шашкевичу у Львові
Питання із причиною виключення Маркіяна Шашкевича з семінарії залишається відкритим. Тим не менше, ця історія є промовистою і має важливу дидактичну складову: всі ми люди і кожен може помилитися. Важливо пам’ятати, що історичні персонажі, яких ми вважаємо героями – це люди, яким поставили монументи, а не бронзові фігури, які спустилися до нас із постаментів і втілюють довірену їм долею місію. Зрештою, це ще питання – програє образ Маркіяна Шашкевича чи виграє, якщо причина його тривалої розлуки з семінарією була такою, на яку вказує Кирило Студинський.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Лучук І. Нова українська література Львова до Першої світової // Zbruč, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/35558
22 жовтня у FESTRepublic відбудеться концерт гурту «Фіолет». Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
У програмі, крім нового матеріалу, «Фіолет» не омине увагою і свої потужні хіти. «Великий сольник найвідвертіших рокерів України гурту «Фіолет».
Повний склад. Максимум драйву, свіжих та улюблених синглів і сюрпризи! Вечір, який точно не забудеться і який ми повинні провести разом», – запрошують організатори.
Лідер рок-гурту «Фіолет» та супутніх сайд-проєктів, український музикант, письменник, громадський діяч, арт-директор фестивалю Бандерштат – Сергій «Колос» Мартинюк зазначив, що його улюблені осінні концерти відбуваються саме у Львові.
«Бо Львів для мене – це еталонна осінь. Приблизно так, як київська весна. Зрештою, де ще співати «Вечірній Львів», як не там? Приїдемо, як раніше, з кращим і новим, тому тримайтесь. Зустрінемося і до Перемоги!», – запросив Колос.
Як відомо, за плечима команди «Фіолет» участь у талант-шоу, 4 лонгплея, дві лайв-платівки та вже 5 EP.
В неділю, 11 вересня 2022 року, у Червонограді за допомогою професійних кухарів, представників влади приготували найбільшу в Україні паляницю.
Час приготування склав рекордні 4 хвилини 27 секунд, повідомляє пресслужба Львівської ОВА.
Дійство приурочили до відкриття місцевого ресторану сучасної української кухні.
Довжина унікальної паляниці – 5 метрів. Для виготовлення використали понад 100 інгредієнтів з усіх регіонів України та витрачено всього 4 хв та 27 сек. Рекордну паляницю відвезли у табір внутрішньо переміщених осіб.
Участь у приготуванні взяв очільник району Андрій Дяченко, радник голови Львівської ОВА з питань молодіжної політики Любомир Сопільник, координатор проєкту «1000 автомобілів свободи» Богдан Кисіль та інші.
Також під час заходу передали дві автівки в межах проєкту очільника області Максима Козицького «1000 автомобілів свободи». Автомобілі поїдуть на Харківщину та Херсонщину.
Продовжуємо знайомити наших читачів із цікавими знахідками з минувшини. Цього разу в фотооб’єктиві село Плугів Золочівського району Львівської області.
Фото датуються періодом Першої світової війни (1914-1918) роками. На фото можемо побачити військових австрійської армії, а також біженців, які тікають від війни. Також фотографу вдалось зробити кадри місцевої забудови та зведення мосту.
18 жовтня в театрі Заньковецької у Львові відбудеться благодійний концерт на підтримку ЗСУ Іво Бобула. Початок заходу о 19:30, повідомили організатори.
Програма концерту буде оновлена, адже Іво Бобул презентує абсолютно нові пісні, написані під час війни в Україні. Прозвучать також відомі твори, а цікавинкою стане виконання його авторських пісень румунською мовою.
«Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує Вас у світ Її Величності Пісні!
Іво Бобул – Народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару заслужено визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б не чула «Душі криницю», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина». Запрошуємо зустрітись, поспівати ці пісні разом, підтримати один одного емоційно і, звичайно, підтримати наших військових», – кличуть організатори.
Щороку співак презентує програми, де завжди по-різному, проте гармонійно поєднуються улюблені шлягери та абсолютно нова пісенна лірика, несподівані кавер-версії світових хітів, пристрасні рок-балади та романси, яких так проникливо, як Іво Бобул, не виконає ніхто.
Варто зазначити, що Іво Бобул активно дає благодійні концерти для наших воїнів у військових частинах.
Концерт у Львові є частиною благодійного туру артиста по містах західної України.
14 жовтня Іво Бобул виступить у Тернополі (Драмтеатр);
15 жовтня – у Івано-Франківську (Драмтеатр);
16 жовтня – у філармонії в Чернівцях,
17 жовтня – в ККЗ «Промінь» у Луцьку.
18 жовтня – Театр Заньковецької у Львові.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» ініціює серію благодійних заходів, спрямованих на придбання безпілотника для 24 ОМБР.
Невдовзі капела вирушить у європейське турне із подвійною місією, повідомили в Дударику.
«Це культурна дипломатія, а саме концерти, які дають змогу європейцям ознайомитись з історією України через музику, отримати неупереджену інформацію про війну росії проти України, про відвагу і відданість українців у цій боротьбі. Усі кошти від концертів буде спрямовано на потреби 24 бригади, зокрема для придбання безпілотника. Знаємо з перших уст, що це збереже не одне життя наших військових та завдасть багато «бавовни» окупантам», – зазначив керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
Дударик запрошує мистецьких партнерів з інших міст України долучатись до цієї ініціативи, а також долучитися до збірки коштів на безпілотник для побратимів в ЗСУ.
Його вартість становить 50 тис.$, або 2 млн. грн.
Переказати кошти на придбання літачка можна за реквізитами, які можна знайти за посиланням https://cutt.ly/BCAweQ7
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Я несамовито полюбив осінь. За останні кілька днів, завдяки нашим ЗСУ, я несамовито полюбив осінь. Адже що може бути кращого ніж пити каву в улюбленій кав’ярні і читати про чергове місто, яке звільнили наші хлопці. А ще знати, що певно в цьому є і твоя малесенька заслуга. З цієї нагоди можна дозволити собі подвійну каву, і в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова продовжимо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Болячки каварників. Нині продовжуємо.
Життя клубів та каварень Львова, ще донедавна специфічне, характерне і типове віденське життя, тепер перебуває під впливом життя і звичаїв варшавських. Хоча за часів існування монархії впливи Відня на життя каварень у столиці Галичини, були особливо вираженими. Сліди цієї віденської пракультури знаходимо в перших описах каварняного життя у Львові ще з 40-их років: каварень Вольфа та «Пекла». Приблизно тоді з’явилась у Львові дуже відома каварня, якої до сьогодні збережена назва є найліпшим виразом цих впливів: «Віденська». Цю свою історичну назву «Віденська» берегла мужньо: коли у 1918 р. переможні захисники Львова хотіли знищити усі сліди австрійського панування і вимагали від власника змінити назву, то лише за допомогою відомого директора Чоловського, який намагався зберегти давні традиції Львова, змогли зберегти цю назву для каварні.
До збереження віденського «Betriebu» (нім. «Виробництво» – ред.) у львівських «Kaffehausach» (нім. «Дім кави» – ред.) спричинився значною мірою той факт, що з давніх давен найелегантніші каварні Львова, подібно як і велика частина бізнесу у цілій країні, була у німецьких руках. Хоча це не місце для такого аналізу, та все ж можна це пояснити за допомогою однією з рис характеру нашого народу, що на словах звучить: чим хата багата, тим і рада.
Кав’ярня «Американська»
Варто усвідомлювати, що застосування цього прислів’я до каварняного бізнесу могло б зашкодити його інтересам. Подібно, як львівські власники каварень зберегли у себе віденські «Betrieb», так львівські бувальці каварень залишили в них аж до сьогодні віденський «Stimmung» (нім. «настрій, дух» – ред.) Одне з другим створило найвищий рівень каварняної культури, що промінням поширилося з Відня не лише на колишні країни монархії, але і на цілу Европу, створюючи ній каварні віденського типу. Такий віденський тип каварні ділиться на три ґатунки: на каварні самітників, каварні товариські та каварні «фахівців». Усі ці три ґатунки були і є представлені у Львові. Найбільш характерною, що збереглась до наших часів без змін – це каварня самітників. Цією каварнею є «ДОК», що розташована навпроти колишньої Korpskommando. Це vis-a-vis спричинилось значною мірою до збереження її характеру. Колись, ще перед війною, а навіть ще якийсь час після, називалась вона злегка революційно «Secesja». Сьогодні її назва – «Европейська». Однак із сьогоднішньою Европою, з Европою debacle’u, нічого спільного вона не має. Вона залишається Европейською, в давньому розумінні «европейської» Европи. Її назва виражає не сучасну Европейську велич, але є радше сентиментальним спогадом.
Дивна, але цікава доля випала цій каварні, яка колись була дрібноміщанською, потім, під час війни, неофіційним місцем зустрічі офіцерів з Korpskommando. Восени та взимку 1918 року тут не раз засиджувались солдати та офіцери усіх рангів та усіх народностей монархії, що затримались у цій повоєнній завірюсі на шляху до своїх родинних країв. Сиділи, чекаючи годинами, днями і тижнями на полагодження своїх репатріантських справ у комендатурі навпроти. Протягом кількох наступних років ця каварня була одним з найгучніших місць нічного життя. Тепер, особливо відтоді, коли «Центральну» перенесли в инший бік міста, стала вона найтиповішою каварнею самітників та мовчазних читачів газет.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Здається, що ніби для цього вона і була започаткована. Твереза внутрішня атмосфера не накидає жодних настроїв, є реалістичною та буденною. Ця каварня також не має жодних амбіцій, щоб стати якимось особливим місцем для святкових днів, а радше навпаки, має шляхетнішу та більш креативнішу тенденційну мету: це місце для щоденних зустрічей, місце постійних клієнтів (штамгастів – stamgast). Тому кожен новий гість завжди звертає на себе увагу инших. Можна сказати, що це каварня бувалих галичан-пенсіонерів.
Декілька відвідувачів, яких там можна зустріти вечірньою порою або недільного ранку, в сумі мають близько тисячі років. Сидять, кожен при окремому столику. Однак, окрім відокремлення, у цій мовчазній тиші від столика до столика існує все ж взаємна приязнь, наповнена привітністю старости, що вирівнює давні, вже давно неістотні різниці темпераменту та вподобань. Вони вже у такому віці, у якому люди, вперше від часу свого дитинства, починають знову ставати подібними до себе. Та все ж зобов’язують тут ще деякі рештки дистанціювання, відповідно до давніх становищ, до рангу, яким у хвилинах привітань та в коротких розмовах з педантичною прецизійністю себе титулують. Сидить придворний радник і радник цісаря (Hofrat i kajserlicher Rat), сидять радники, очима втягнуті у газети, витягуючи з них екстракт життя, духовні калорії та вітаміни, такі необхідні для старості. Старші, часом навіть дуже старші панове, при горнятку з чаєм або при чорній, в малих або великих філіжанках, по-віденськи приготованій в спеціальних дзбанках каві.
Не відважився б тут я замовити, за Варшавським звичаєм, половину чорної у філіжанці. Вважали б це за велике дивацтво, так ніби пиво хотів замовити у філіжанці.
І лише одного каварняного обряду мені тут бракує: церемонії розношення безлічі склянок свіжої води, які подає малий «пікколь» у кожній віденській каварні та щохвилини, раз від разу инший. Бракує мені також за лядою традиційної, золотоволосої касирки у шовковій сорочці, крізь яку проглядається несамовитий бюст (ein fesches Maedel, пане радник!), та її усмішки, прикритої товстим шаром губної помади на виснаженому обличчі. На буфетній ляді під старомодним дашком, яку підпирають дерев’яні скульптури, в’яне у вазі з водою троянда – останній спогад про неприсутню, але шановану усіма мрію про минуле. Зовнішній вигляд цих мрійників є дуже різноманітний. Є тут і розкішні панове зі старанно виплеканими бакенбардами, як також енергійні та штивні екс-достойники, одягнуті в урочисто-парадні костюми. Видно гумові стоячі коміри з краватками, що защіпаються на шиї та гумові «rollmankiet», які виглядають з під рукавів. Видно чорне взуття, витягнуте на взірець офіцерського «Salonschuhe» та мешти з довгими шнурівками, обмотаними кілька разів довкола ноги у кремовій шкарпетці з білою смужкою, що безсило звисають з під старанно підтягнутих штанів.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
На порозі більярдної кімнати, а вечорами також на сходах бокової кімнати, де грають у карти, з’являються час від часу на декілька хвилин молодші панове без маринарок, у самих лише камізельках та модних кольорових сорочках, вносячи легкий, спортивний характер у мовчазну читальню. Час від часу зашумить на повороті старий трамвай. З сусідньої кімнати долітає стукіт по кульках, заглушений сукном більярдного столу. Поза тим лише шелест карт та сухий звук газетних рамок перериває густу, цупку тишу.
І все так само, як тоді, коли Львів, відповідно до інформації старого Brockhaus, нараховував 159787 мешканців та був «eine Bezirkshauptmannschaft und Sitz der Statthalterei von Galizien am Bache Peltew». Тих понад двадцять томів Brockhaus – лексикон, що вкупі з ще грубішим довідником Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим Князівством Краківським, були головною та фундаментальною частиною віденської каварні, що свідчить більше про її культурне значення, аніж будь які найвищі слова похвали. І двадцять з лишком томів не стоять тут недоторканими! Безлад, який панує на поличці, свідчить про те, що неодноразово ще сягає нетерпляча рука по якийсь з них і нервово, неуважно відкладає їх назад.
Беру і я один із томів, після літери «Л» та читаю, що вже під час виходу цього тому, дані Бедекерівського опису Лембергу були застарілі. Хтось з гостей-патріотів дописав своєю рукою на полях – почерк довголітнього урядовця – інформацію, яку вважав за потрібне: не перераховані пам’ятники та деякі історичні дрібниці.
Кав’ярня «Американська»
Час від до часу можна при деяких столиках почути німецьку мову, а навіть стовідсоткову, правдиву австріяцьку говірку: бо німецьку, швабську мову, порівняно з львівською, пом’якшеною мовою галицьких німців, чути навіть у иншій каварні самітників: в найближчій «Sewilli». Але «Sewilla», окрім симпатичного внутрішнього вигляду, самотня та опущена, не змогла ще створити жодної специфічної, власної атмосфери. Як і усі львівські каварні, «Севілья» також є каварнею віденського типу. Однак, жодна з них разом із «Віденською», не здається мені настільки віденською, як «Европейська».
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Сканування церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Попелі на Бориславщині
Це необхідно для того, щоб якомога точніше зафіксувати нинішній стан об’єктів і у випадку руйнування – максимально точно їх відновити.
Для церкви Покрови Пресвятої Богородиці, що у селі Попелі, у Бориславській громаді на Львівщині, оцифрують та створять 3D-модель. Церква старовинна, збудована ще у 1833 році. Про це повідомляє Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОВА.
Оцифрування та 3D-модель необхідні для того, щоб якомога точніше зафіксувати нинішній стан об’єктів і у випадку руйнування – максимально точно їх відновити.
Сканування церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Попелі на Бориславщині
Фахівці компанії «Skeiron» та «Галичгеобуд» уже розпочали фотозйомку та лазерне сканування церкви. Роботи профінансує їх польський інститут «Polonika».
Нагадаємо, що на початку повномасштабної війни росії проти України на Львівщині сформували перелік пам’яток, які першочергово потрібно оцифрувати та створити 3D-моделі. У Львові також проводять 3D-сканування пам’яток архітектури, що дозволить зафіксувати усі параметри об’єктів та відтворити їх точну копію у разі руйнування.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
.jpg){kind=link}